Коли почалася війна,мені було 9 років.Що я тоді могла зрозуміти чи збагнути?

У мене було
дитинство,-справжнє добре та неповторне.Долослі проблеми і хвилювання були такими
далекими. Пам’ятаю лише окремі моменти. У червні 2014 я захворіла на пневмонію. В
лікарні з таким діагнозом лікувалось аж 3 моїх однокласників,тому мені й було весело.
Ніхто й подумати не міг про якусь війну у світі дорослих. Спочатку мій стан був вкрай не
втішний, показники погіршувались,а я почувала себе ледь живою. Довелося ставити мені
крапильниці з дуже сильними препаратами,як говорила лікарка:”Зазвичай, дітям такого не
дають. Це важко”. У моменти,коли мені кололи ці препарати,мама завжди була поруч і
тримала долоню на моїй руці. Незважаючи на свій вкрай невтішний стан,я відчувала як
тремтіла її рука. Завжди намагалась заспокоїти її словами про те,що зі мною все буде
гаразд,що я вилікуюсь. Але хто б міг подумати ,що мама переживала не тільки про це.
Згодом,коли я подорослішала,ми з нею поговорили про це. І мені відкрився інший бік
медалі:вона страшно боялась війни.Вона боялась,що мене не встигнуть вилікувати,що вона
не зможе самотужки поставити мене на ноги. В моменти,коли я лежала під крапельницею,
мама увесь час дивилась у вікно в очікуванні воєнного ешелона ,яке б ознаменувало
початок війни й у нашомі місті... Враховуючи те,що Пологи розташовані дуже близько до
Донецьку,цей страх підсилювався в 100 крат...
В один із днів,коли матуся поверталась з лікарні,де досі лежала я,їй довелося стикнутися зі
своїм страхом віч-на-віч. Вона йшла через залізничний переїзд,де майже ніколи не
проїжджають пасажирські потяги,і цього разу це був не він... Переходячи рейки та несучи у
сумці пакетик карамельок,які купила для старшого сина,мама помітила критий вантажний
вагон. Від побачено,вона як вкопана зупинилась на місці,не в силах зрушити ні на крок... в
вагоні сиділи майже голі та босі молоді хлопці ,років 18-20. Єдине що вона відчувала-це
материнський інстринкт та бажання допомогти. Чомусь одразу згадала про
карамельки,нічого більше з собою не мала. Але ж нащо їм ті цукерки.. Їм би по шмату
м’яса.. Було настільки страшно,що навіть заплакати не змогла. Все стояла і думала : що ж
робити. Потім все ж таки вирішила,що вони такі самі і ,можливо,також не проти
цукерочки,та і вдома сидить також дитина,якій ці карамельки купувались. Проте,вона пішла
і віддала солодощі хлопцям.. Так ,можливо,вони їх навіть і не торкнулись,але мама
відчувала якесь примарне полегшення...
Мій дідусь,професійний військовий у минулому,тяжко переживав цей час. Кожного
ранку,коли трасою до Маріуполя від’їжджали машини з воєнними,він прокидався і йшов
туди. Віддавав харчі,одяг,взуття. Ще міг зібрати,все відносив туди. Просив допомоги у
родичів,знайомих,аби ті також віддали хоча б часточку майна,яке їм уже не так і
потрібне,щоб хоч якось допомогти хлопцям. Скільки себе пам’ятаю,у нього завжди в гаражі
висіла зимова воєнна куртка. Вона була така величезна,що здавалось,важить кілограмів 30.
Він її не одягав,бо в нас уже не лютували такі страшні морози,а тримав її просто на згадку
про ті часи,коли був молодим та служив. Бабуся багато раз намагалась викинути цю куртку і
на цього підгрунті вони з чоловіком постійно скандалили. Тому з часом,вона перестала
намагатись. Одного разу і дідусь стикнувся з вибором.
Він віддав все,що міг,окрім куртки. Він довго думав,але згодом вирішив її віддати. Як на
мене,це було досить героїчно...
Майже всі наші сімейні святкування не обходились без політики,хоча всі намагались цього
уникати,бо не хотіли цього показувати дітям. Але,варто було комусь ледь зачепити цю тему і
полум’я дискусій розгоралось знову. Я майже ніколи не бачила,як плакав мій дідусь.Це було
лише вдвічі,коли помер його брат і одного разу,коли він вийшов зі столу та пішов в іншу
кімнату. Я,маленькою дівчинкою,хотіла його лише заспокоїти,побувши поруч.Знала як це
необхідно,коли плакала сама. Я забігла до кімнати,де він був і побачила його плачучим.
Водночас,мене охопили стах з панікою та бажання ще більше допомгти.Але він мене
прогнав...
Звісно,більшість історій,які я чула за сімейним столом ,я не пам’ятаю Як і всі дорослі
розмови,які чуєш у цього віці. Більшість із того,що знаю,отримала вже у свідомому
віці,вивчаючи різні джереле та спілкуючись із рідними та близькими. Для мене -
маленької ,війна ніколи і не починалась. Але для мене -подорослівшої, вони триває уже цілу
вічність...