Доповнення 2 пункту

Українська соціал-демократична партія

У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів
РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-
демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С.
Вітик, Ю. Бачинський та ін.
У програмній статті першого номеру друкованого органу
УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби
міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба,
аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі
наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського
люду — Українська Республіка».
Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність
побудови в перспективі незалежної соборної Української
держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації
виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим
виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією,
керівники якої забороняли українським соціал-демократам
вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників,
уважаючи їх в основній масі поляками.
У 1907 році УСДП, усупереч позиції польських соціал-
демократів, висунула вимогу поділу Галичини на українську та
польську автономні частини, що могло б стати першим
кроком до створення української національної державності.
Усередині партії значно посилилося самостійницьке крило,
представники якого з 1909 року почали засновувати окремі
від Польської партії соціал-демократів політичні організації
міських робітників, унаслідок чого конфлікт з поляками ще
більше загострився.
Позиція УСДП з національного питання на початку XX ст.
помітно впливала на діяльність інших партій, зокрема
Революційної української партії (РУП), яка виникла на
українських землях, що входили до складу Російської імперії.
Таких самих програмних засад дотримувалися й буковинські
Радикальна партія (1906 рік) та Національно-демократична
партія (1907 рік) . З їх появою вимога самостійності України
стала головним гаслом національного руху й на Буковині.
Український національний рух
Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського
режиму відбувається відродження українського
національного руху. Одним з центрів відродження стала
столиця Російської імперії Петербург. Тут мешкало чимало
українців і сюди, після відбуття покарань, дозволили
повернутися і навіть обійняти високі посади колишнім
братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.
Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народу,
українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську
громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті
популяризацію національної ідеї через видання книжок,
журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.
Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це
було неформальне зібрання діячів українського руху. Проте
воно стало прикладом для наслідування.
З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за
ініціативою Білозерського почала видавати журнал “Основа”
(1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським
періодичним виданням, що висвітлювало всі
загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці,
освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних
відносинах. Журнал наочно показав, що існування української
нації, культури було незаперечним фактом.
Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах
України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава,
Харків), а також Кубані (Катеринодар) та Москві, головним
своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною
мовою (заснування шкіл, написання і видання для них
підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових
досліджень в галузі етнографії, мовознавства, історії;
підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним
словом, займалися культурницькою діяльністю.
Відродження українського руху спочатку не викликало
занепокоєння царської влади та російської громадськості.
Втім підготовка та вибух польського повстання 1863-1864 рр.,
побоювання того, що українці за культурницькою діяльністю
зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності,
призвели до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20
липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як
Валуєвський циркуляр. Цим документом заборонялось
публічне вживання української мови в державних установах,
школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної
літератури, окрім художніх творів. Проблема української мови
розв’язувалася знаменитою фразою: “Ніякої окремої
малоросійської мови не було, немає та бути не може”.
Не витримавши переслідувань з боку царських властей,
громади одна за одною самоліквідувалися або ж були
офіційно заборонені.