Семінар 4.

Модифікація базових цивілізаційних характеристик Росії в

більшовицькому СРСР

“З 1960-х років, коли можливості екстенсивного розвитку економіки були

вичерпані, розвиток країни швидко загальмувався, бо для інтенсивного
розвитку, який можливий лише як саморозвиток, необхідна інша форма
системної диференціації, принципово несумісна з державним
абсолютизмом. У 1970-1980-ті роки останній переживав глибоку кризу. А
країна все більше відставала від Заходу, з яким перебувала у стані
«холодної війни», але який демонстрував високі темпи технологічного
самооновлення системи виробництва на постіндустріальних засадах.
Деякий час гостроту системної кризи пом’якшували десятки мільярдів
«нафтодоларів», що спрямовувались на державний імпорт технологій,
продовольства, промислових товарів. Та після різкого падіння в середині
1980-х років світових цін на енергоносії «резерви міцності»
комуністичного режиму були вичерпані.

Це й спричинило третю спробу «вестернізації», пов’язану з іменами

партійно-державних лідерів та перших президентів СРСР і Росії
М.С.Горбачова та Б.М.Єльцина. Впровадження в суспільне життя
елементів свободи слова, демократії, ринкових відносин тощо, покликане
стимулювати «творчу ініціативу мас», швидко зруйнувало сам
комуністичний тоталітарний режим і все, що на ньому трималося,
включаючи сам СРСР. У життя колишніх союзних республік, а тепер
незалежних держав, почали входити ліберальні політичні й економічні
норми та цінності. Але крах державного абсолютизму не означав переходу
до від-диференційованих функціональних систем. Відповідні комунікації в
окремих сферах все більше себе проявляли, та, як і в ХІХ ст., це було
продовження зовнішніх соціальних систем, які набували глобального
характеру, а не породження внутрішньої збалансованої системної еволюції
пострадянського суспільства. В результаті ці комунікації, до яких, на тлі
загальної суспільної пасивності, рішуче долучилися найбільш корисливі
соціальні групи, лише посилили процеси дезінтеграції, деіндустріалізації,
деградації в різних сферах суспільного життя.
Державне майно швидко перейшло в приватну власність, здебільшого –
партійно-господарської номенклатури, представників силових структур,
кримінального світу тощо. Вкупі з чиновництвом ці «групи інтересів»
утворили новий правлячий клас, що зайнявся здобуванням економічної
ренти з підвладної йому економіки, спрямувавши у відповідне русло
економічну й соціальну політику [Див.: Ослунд 2003: 647–650]. Зубожіння
маси населення замість появи середнього класу, тотальна корупція у владі
замість демократії, «злодійкуватий», «напівкримінальний та бандитський»
капіталізм [Уткин 2000: 485] замість дієвої ринкової економіки
відторгалися громадською думкою. Зріс суспільний «попит» на «сильну»
президентську владу. Якнайширшу електоральну підтримку здобували ті
лідери, що демонстрували рішучість у відновленні «могутності» держави
й були здатні перерозподіляти частину ресурсів на користь широких верств
населення (благо, з 1998 по 2008 р. світові ціни на нафту зросли майже в
14 разів).

Все це означало відновлення традиційного цивілізаційного лику

«євразійської Росії з її міцними патерналістськими орієнтаціями й
авторитарними методами керівництва», коли панує «віра в необхідність
авторитарного правителя – єдиного вершителя долі Вітчизни» й коли
«держава формує структури суспільства», а не навпаки [Российская…
2003: 41]. Однак у добу глобалізації подібне уповання на владу суперечить
нагальній потребі саморозвитку функціональних систем як головній умові
модернізації країни. Як стверджує відомий російський економіст
В.Л.Іноземцев, «мета модернізації – створення передумов для припинення
всяких модернізацій», тобто досягнення такого рівня, коли еволюційний і
стабільний розвиток можливий «без необхідності нових модернізацій».
Оскільки ж Росія так і не пройшла через стадію справжньої індустріальної
модернізації, то сьогодні вкрай необхідна її максимальна відкритість
світові в економічній (бізнесовій), технологічній, політико-правовій,
соціальній, науковій тощо сферах, щоб сподіватися на перехід від статусу
сировинного придатку постіндустріальної Європи до статусу її
індустріального придатку [Див.: Модернизация… 2010: 112–115].

На початку ХХІ ст. подібні проблеми стоять і перед Україною, хоча

траєкторія її цивілізаційного розвитку відрізняється від російської. Якщо
стосовно періоду Київської Русі ще можна говорити про стильову схожість
комунікацій у Південній та Північно-Східній Русі, то в подальшому
вектори їх еволюції помітно розійшлися. Але при цьому саме дослідження
цивілізаційної ідентичності України пов’язане з труднощами. Адже вона
впродовж багатьох століть фактично була позбавлена можливості
розвивати власну систему владних комунікацій і пристосовувалась до
чужих. Відповідним чином корегувалися й комунікації на низовому,
соцієтальному, рівні. Через брак чіткої зовнішньої визначеності характеру
її суспільних комунікацій і виник різнобій у трактовках її цивілізаційної
належності. “