1

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет
Історико–соціологічний факультет
Кафедра політології та соціології

Реферат
з навчальної дисципліни
Історія держави і права України
на тему:
«Університетська та шкільна реформи
середини XIX ст. і їхні особливості в Україні»

Підготував:
студент 1 курсу
групи ІЮ-11
Рущак Владислав
Перевірила:
Кузьма Т. М.

Рівне-2019
 2

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ТА СКЛАДОВІ ОСВІТНІХ РЕФОРМ СЕРЕДИНИ

ХІХ СТ.

1.1. Стан освіти на середину ХІХ ст.

1.2. Загальна характеристика селянської, земської, міської реформ.

РОЗДІЛ 2. ОСВІТА ЯК СЛАДОВА СУСПІЛЬНИХ РЕФОРМ 1860-1870-Х РР.

2.1. Напрями реформування освітньої сфери суспільства.

2.2. Реформа вищої школи.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 3

ВСТУП

Актуальність теми. Починаючи з другої половини ХІХ ст. у Європі і в Україні

розпочалося формування новаторських підходів до розуміння природи дитини.
У досліджуваний період педагогіка стала рушійною силою реформування засад
шкільної освіти, підвищення ефективності навчання і виховання. З огляду на
це, вивчення й осмислення історико-педагогічного досвіду розвитку освіти
України в епоху реформ 1860─1870-х рр. на прикладі навчальних набуває
суттєвої науково-пізнавальної актуальності.
Мета дослідження полягає у розкритті особливостей становлення і розвитку
середньої освіти під впливом реформ, виявленні можливостей використання
концептуальних ідей у сучасному освітньому процесі.
Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення таких
дослідних завдань:
- виявити цілі і завдання модернізації освітньої сфери як складової комплексу
суспільних реформ 1860─1870 рр.;
- з’ясувати основні типи загальноосвітніх навчальних закладів;
дослідити особливості організації навчально-виховного процесу в чоловічих та
жіночих гімназіях.
Хронологічний період: перша чверть – кінець ХІХ століття.
Об’єкт дослідження: освітній простір України.
Методологічною основою дослідження стали принципи історизму,
системності та наукової об’єктивності, загальнонаукові методи (аналіз, синтез),
спеціально-історичні методи (історико-генетичний, історико-типологічний).

РОЗДІЛ 1
 4

ПЕРЕДУМОВИ ТА СКЛАДОВІ ОСВІТНІХ РЕФОРМ

СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
1.1. Стан освіти на середину ХІХ ст.
У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з
появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися
питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція
широкої шкільної освіти в цей період була перервана. Якщо на початку XVIII
століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його
кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які
утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала
розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

На початку ХІХ ст. в Російській імперії була проведена реформа у сфері

освіти, викликана перш за все потребами державного управління, що також
реформувалося. 24 січня 1803 р. Олександр І затвердив «Попередні правила
народної освіти» та «Статуту училищ». Цією реформою фактично вводилася
європейська схема системи навчальних закладів, що створювала можливості
поетапної освіти: а) приходські училища при церквах з навчанням протягом
року, у них вивчалися читання, письмо, арифметика і закон божий; б) повітові
училища (гімназії) з дворічним навчанням, яке продовжувало попередню
освітню програму та включало освоєння нових предметів – геометрії, фізики,
природознавства, географії та історії; в) губернські училища (гімназії), у яких
протягом чотирьох років діти завершували середню освіту, освоївши досить
широкий список навчальних дисциплін; г) університети, які давали вищу освіту
[3, c.554].

Освітні проблеми актуалізувалися в середині ХІХ ст. Дієвим чинником

активізації громадсько-педагогічного руху була невтішна шкільна статистика.
Гімназії в Україні відкривалися у відповідності зі Статутами 1804 р. і 1828 р.,
проте тільки для осіб чоловічої статі. У 1804 році відкрилася перша в
Україні Одеська комерційна гімназія. Період 30─50-х рр. ХІХ ст.
характеризується активною політикою влади щодо централізації та русифікації
 5

системи освіти в Україні. У 1835 р. видано «Положення про навчальні округи»,

за яким організовано Київський, Одеський та Харківський навчальні округи. У
компетенції попечителя навчального округу перебували навчальні заклади усіх
рівнів від початкових шкіл до університетів. У 1836 р. у Києві відкрито Другу
гімназію.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і

повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів,
одна з них знаходилася в Катеринославі- перша класична гімназія . Зауважимо,
що в період 1849-1864 рр. у середньому щорічно в гімназії навчалося до 250
учнів і не всім їм вдавалося закінчити повний курс навчання.

У першій половині XIX ст. освіта розвиватися в умовах

колонізаторських політичних режимів, що панували на українських
землях. Найбільш негативно вони впливали на народну освіту. Початкових і
середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській
імперії (1861 р.) освіта на українських землях, особливо початкова, занепадала.
Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім
відмовився підтримувати початкові школи.

Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр. XIX ст. Молода
інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно опікувалися
створенням недільних шкіл.

У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.

Чотирирічні прогімназії давали таку освіту: гуманітарну, опановували

природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови.

В гімназіях і реальних училищах навчалися в більшості діти поміщиків,

чиновників, духівництва й буржуазії.

Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі в

будинку повітового дворянського училища. Обов’язки вчителів взяли на себе
студенти університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідали 50
 6

учнів, а через кілька днів їх стало вже 110. Зрозуміло, що до недільної школи

пішов навчатися трудовий народ. Крім читання й письма тут викладали основи
рідної історії. Протягом 1859-1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.
Засновники та вчителі недільних шкіл були: Федір Вороний, Яків Бекман,
Митрофан Муравський, Христина Алчевська .

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на

державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською
мовою викладання. 

Завданням руху 60-х років ХІХ ст. прогресивна громадськість визначала

звільнення особистості, «створення людини нового типу», а головним засобом
досягнення цього вважала освіту. Саме на освічених людей покладалася надія у
вирішенні нагромаджених проблем в економічній, соціальній, сімейно-
побутовій сферах. Очевидним є те, що в період становлення капіталізму,
основним завданням в освітньої системи було збільшення кількості освічених
людей задля ефективного промислового розвитку краю. Для реалізації цього
завдання необхідним було розширення кількості навчальних закладів
початкового ступеня, які були орієнтовані на широкі верстви
малозабезпеченого населення; розвиток жіночої освіти; створення
спеціалізованих шкіл, які б готували спеціалістів для різних галузей
господарства.

1.2. Загальна характеристика селянської, земської, міської реформ.

Скасування кріпосного права і проведення інших буржуазних реформ 60 –70-

х років створили умови для більш швидкого переходу Росії до капіталізму.
Соціально-політичний лад царської Росії поступово пристосовувався до потреб
капіталістичного розвитку.

Реформи другої половини ХІХ ст. спричинили розвиток ринкових відносин,

сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на
особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних
 7

умовах, розширили сферу дії товарно – грошових відносин, ринок робочої сили,
нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на
фабрично – заводське з використанням найманої робочої сили та різних
парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60-

70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого
самоврядування. Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти
українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській,
Катеринославській та Таврійській). Сфера діяльності нових органів
всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними
справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін. До
компетенції земств належало: влаштування, утримання і будівництво місцевих
шляхів; здійснення заходів щодо піднесення хліборобства, торгівлі, місцевої
промисловості; опіка медицини, освіти, ветеринарної справи, налагодження
місцевого зв'язку та протипожежного захисту, визначення грошових і
натуральних повинностей для земських потреб.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була
поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон.

По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від

земського.

На основі проведеного аналізу встановлено, що причинами реформування

освітньої системи в різні періоди часу виступали підвищення попиту на
освічених осіб, зміна державного ладу, приведення навчальних закладів і
процесів до загальноприйнятої практики. Система освіти в межах України
пройшла тривалий і складний шлях, і мала такі тенденції розвитку: чим вищий
рівень прогресу, тим збільшується потреба у освіті та удосконалюється система
надання освітніх послуг.

РОЗДІЛ 2
 8

ОСВІТА ЯК СКЛАДОВА СУСПІЛЬНИХ РЕФОРМ 1860- 1870-Х РР.

2.1. Напрями реформування освітньої сфери суспільства

Концепцію реформування освітньої сфери готував Учений комітет

Міністерства народної освіти – колегіальний орган (7 членів), до якого входили
провідні фахівці з навчальних предметів, і куди скеровували основні пропозиції
щодо реформування навчальних закладів. Саме Вчений комітет, що розпочав
діяльність у 1856 р., розробляв проекти реформ, які подавали на розгляд
Міністра народної освіти.

Дослідження наукової, історичної, статистичної, історико-краєзнавчої

літератури дозволило виявити та систематизувати дані про освітні заклади
краю вищевказаних часових меж, які забезпечували підготовку за певним
освітнім рівнем.

Першому етапу передували знищення Запорізької Січі та Війська

Запорізького Низового, внаслідок чого в краї зникало козацьке управління та
самоврядування і почалось наставляння загальноімперської політики.

Перший етап (1782-1805 рр.), початок якого пов’язаний із шкільною реформою

1782 р. за якою засновувались училища двох типів – головні чотирикласні в
губерніях та малі двокласні в повітах. Верхня часова межа даного етапу
обумовлена появою нового типу навчальних закладів у губернії – гімназій.
Перший етап характеризувався загальноросійською реформою: в губернії
вперше впроваджувалася загальнодержавна політика освіти, утворювались нові
форми початкової освіти. За освітньою реформою 1803-1804 рр. вводилися
чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські гімназії, університети.

Другий етап (1805-1899 рр.) відзначився розвитком освітньої системи регіону

як складової освітньої системи Російської імперії.

Даний етап зумовлений іншою реформою: зміна форм закладів початкової

освіти в 1805 р. (парафіяльні, повітові училища), організація чоловічих
 9

гімназій, розширення переліку соціальних класів, допущених до навчання в

училищах і гімназіях з 1861 р., поділ середньої освіти на класичну і реальну,
дозвіл на навчання неправославним студентам в гімназіях, започаткування
відокремлених жіночих освітніх закладів після 1871 р. Етап характеризувався
розподілом освітніх закладів за соціальною та етнічною приналежністю,
функціонуванням селянських, повітових, приходських училищ, приватних
пансіонів, духовної семінарії та духовного училища, першої науково-дослідної
установи, притулку для дітей обох статей з найбідніших верств населення,
училища для осіб жіночої статі, що сприяли охопленню освітою різних верств
населення.

Стратегічними цілями, що стояли перед державою, були: поширення

грамотності серед населення, розширення масштабів підготовки інтелігенції,
демократизація науки і освіти, ліквідація перешкод на цьому шляху.
Нагальними були завдання реформувати і модернізувати діючі навчальні
заклади, створити нові ланки освіти (народна початкова школа, середня
спеціальна і педагогічна освіта) і окремі напрямки (жіночу середню і
спеціальну освіту). Проте, винятково держава за допомогою Міністерства
народної освіти та інших зацікавлених відомств не могла вирішити всі ці
глобальні, розраховані на десятиліття невпинної роботи завдання. Об’єктивно
виникала необхідність включення в процеси модернізації системи освіти
громадської і приватної ініціативи та заохочення благодійності.

За шкільною реформою 1864 р. початкові школи поділялися:

1)Однокласні з трирічним терміном навчання

2) Двокласні з п'ятирічним терміном навчання.

Становище стало поліпшуватися після проведення реформ. Відкриттю нових

шкіл у 70-х рр. XIX ст. сприяли земства. Вони опікувалися змістом навчання,
збільшували кошти на утримання та будівництво шкіл. Із 1871 до 1895 р. ці
виплати зросли в 6 разів. Упроваджувалося вивчення історії,
географії, математики. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під
 10

російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак

вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності
населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних школах
була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які
в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них
обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.

Після реформи 1861 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася.

У 1864 і 1871 рр. урядом були прийняті положення, які регулювали її. Вони
дозволяли займатися освітньою діяльністю земствам. Почавши її приблизно з
70-х рр., земства наприкінці століття мали 3200 шкіл. Ці школи краще
фінансувалися, а отже, мали кращі приміщення, кращих вчителів і багатші
бібліотеки. Усього в Україні у 1897 р. налічувалося близько 17 тис. початкових
шкіл, що утримувалися державою, громадянами, земствами, церквою,
приватними особами.

Однак цієї кількості шкіл було замало, щоб охопити навчанням усіх дітей.
Лише близько 20% населення України віком старше 10 років у 1897 р. уміли
читати. Серед власне українців таких було 13%. І це у той час, коли у росіян в
Україні цей покажчик був удвічі, а серед євреїв утриче вищий. Політика
реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти
української культури. Уряд не дозволяв здійснювати навчання українською
мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний
напрямок освітньої політики російської влади на українських землях:
не допустити українську мову в школу. Міністерство контролювало, щоб
навчання в усіх ланках освіти - від початкової до вищої - велося тільки
російською мовою. Проте завдяки поширенню початкової освіти рівень
письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20 %, а
в містах — 50 %.

У 1862 р. на українських землях працювало понад 110 недільних шкіл.

Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, було видано
 11

букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Однак того ж року

царський уряд закрив недільні школи, а багатьох їх організаторів і викладачів
було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування.
Великих зусиль для розвитку недільних шкіл, а також жіночої освіти доклала
Христина Алчевська (1841—1920). Не маючи змоги в дитинстві
здобути повноцінну освіту, вона майже все своє життя присвятила тому, щоб
зробити освіту доступною для широких верств суспільства, а особливо для
жінок. У 1862 р. вона заснувала жіночу недільну школу, яка впродовж восьми
років діяла нелегально, а з 1870 р., після переведення на законну площину, 60
років була прогресивним педагогічним та організаційно-методичним центром
освіти дорослих не тільки на українських землях, але й у всій Російській
імперії. У 1879 р. власними коштами Х. Алчевська збудувала однокласну
земську школу в селі Олексіївка Катеринославської губернії (нині — Луганська
область). 

Значно більше уваги уряд імперії приділяв середній освіті, адже

вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного
управління, народного господарства, культури й науки.

У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл:

класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У
класичних гімназіях перевага віддавалася вивченню грецької, латинської мов і
логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів. У
реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику,
природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.
Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії»,
встановлювалися класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ) —
неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повільно,
їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них
вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання. Станом на
1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах.
 12

У 90-х рр. ХІХ ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих і

жіночих гімназій.

Для розмежування реальної та класичної середньої освіти в 1871 р. було

проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні
училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували
учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало
шість років. Сьомий (додатковий) клас давав право вступати до технічних вузів.
На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалася до
кінця століття.

Зусилля влади у сфері просвітництва скеровані на мобілізацію всіх людських

ресурсів на модернізацію країни. Указом від 5 травня 1856 р. народну освіту
визнано «першорядною державною функцією і запорукою майбутнього
процвітання…» [9, c.173-179]. Основними принципами освіти визначено
загальнодоступність, демократизм та відкритість навчальних закладів. Отже,
здобути знання могли всі бажаючі незалежно від статі та соціального
становища.
Перша за часом освітня реформа стосувалася жіночої освіти. 30 травня 1858
р. затверджено «Положення про жіночі училища Міністерства народної
освіти», за яким у містах дозволяли відкривати жіночі училища для
приходящих дівиць усіх станів. У тому ж році професор педагогіки М.О.
Вишнєградський ініціював проект докорінних змін у системі інститутської
освіти, запропонувавши організацію нового навчального закладу для дівчат –
відкритого і загальнодоступного, освітня програма якого дорівнювала курсу
інституту шляхетних дівчат. У 1859 р. було визначено відомчу
підпорядкованість жіночих училищ: училища, які створювалися коштом
приватних осіб і громадських інституцій, перебували у віданні Міністерства
народної освіти; училища, які організовувало відомство закладів імператриці
Марії (опікувалося жіночими установами) підпорядковувалися йому. З 1862 р.
училища відомства отримали назву Маріїнські. 24 травня 1870 р. затверджено
нове «Положення про жіночі навчальні заклади відомства Міністерства
 13

народної освіти», за яким всі жіночі училища відомства перейменовувалися в

гімназії і прогімназії. Термін навчання в гімназіях збільшено до 7 років, а в
прогімназіях залишався трирічним. Було чітко визначено правове становище
випускниць. Схвальний атестат гімназії та закінчення педагогічного класу
гарантували права домашніх учительок, решті випускниць надали права
вчительок народних училищ [10, c.48-50]. За законом вони мали право
організовувати приватні навчальні заклади, викладати у відповідних приватних
і державних закладах, займатися навчанням у родинах та отримувати пенсії за
вислугу років.

З 1872 р. дозволено відкривати приватні жіночі гімназії як один зі шляхів

задоволення зростаючої потреби в освіті дівчат. На початок 1880-х рр. у 9
українських губерніях діяло 89 середніх жіночих навчальних закладів різних
типів з 18 777 ученицями.

Організація загальнодоступних відкритих дівочих гімназій з кінця 50-х років

ХІХ ст. значною мірою сприяла становленню нової моделі жіночої освіти
модерного часу. Метою громадських навчальних закладів, доступних для
учениць із «невибагливих родин», стало надання ґрунтовної середньої освіти.
Жіноча гімназія не тільки давала певні знання, а й формувала світоглядні
засади, пробуджувала в учениць допитливість та прагнення до
самовдосконалення. Проте навчальні програми жіночої середньої школи,
порівняно з чоловічою, зберігали «полегшений» характер, наприклад із фізики,
математики, хімії.

Діяльність жіночих гімназій суттєво вплинула на пом’якшення режиму в

інститутах шляхетних дівчат, зокрема руйнації їхньої закритості й елітарності.
Реформування зазнали і навчальні плани та програми інститутів, які
скеровуються на надання вихованкам ґрунтовної підготовки, отже розширення
базового компонента середньої освіти.

Важливою складовою освітніх реформ стало вдосконалення чоловічої

середньої школи. При обговоренні проекту Статуту загальноосвітніх
 14

навчальних закладів основні пропозиції від педагогів українських губерній

полягали у впровадженні викладання українською мовою з метою
найшвидшого оволодіння грамотою. Громадсько-педагогічний рух,
спрямований на демократизацію засад суспільного буття в державі, зокрема
звільнення селян від кріпацтва (1861), земська (1864), судова (1864) і міська
(1870) реформи, зумовили затребуваність у суспільстві не стільки класичного,
скільки реального типу середньої освіти. 19 листопада 1864 р. прийнято Статут
гімназій і прогімназій, за яким гімназії поділяли на класичні та реальні з
семирічним терміном навчання. Повітові училища реорганізовували у
прогімназії, які дорівнювали чотирьом нижчим класам гімназії.

Політична нестабільність у країні позначилася на політиці уряду і посиленні

поліцейсько-охоронних функцій держави, що чітко простежується у сфері
просвітництва. 14 квітня 1866 р міністром народної освіти призначено
відвертого консерватора обер-прокурора Синоду Д.А. Толстого, який метою
своє діяльності бачив «виховання юнацтва…в дусі істин релігії, поваги до
права власності та дотримання основ громадського порядку». Міністр уважав,
що повагу до закону необхідно виховувати в стінах навчального закладу.
Концепцію нового реформування середньої школи сформували такі засади:
пріоритет класичної освіти; чітка регламентація навчальних програм і планів;
розвиток пансіонів при гімназіях та прогімназії. Нормативним актом став новий
«Статут гімназій і прогімназій» від 30 липня 1871 р. та «Статут реальних
училищ» від 15 травня 1872 р. Метою діяльності гімназій було надання юнакам
загальної освіти і підготовка до вступу в університет, реальні училища мали
надавати загальну освіту «пристосовану до практичних потреб і набуття
технічних знань».

В умовах контрреформ 1880-х рр. влада посилює самодержавно-охоронну

політику, спрямовану на контроль за громадськістю і освітньою сферою. У
1882 р. міністром народної освіти стає І.Д. Делянов, яким ужито заходів щодо
обмеження доступу до гімназійної освіти дітей з нижчих прошарків. Циркуляр
від 18 червня 1887 р., який сучасники назвали «циркуляром про кухарчиних
 15

дітей», рекомендував, щоб до гімназії і прогімназії допускали тільки дітей, які

перебували під опікою осіб, що мали надійні гарантії в моральному над ними
домашньому нагляді. При неухильному дотриманні цього правила гімназії та
прогімназії звільняться від вступу до них дітей кучерів, лакеїв і кухарів, праль,
дрібних крамарів тощо, яких, за окремим винятком, не потрібно виводити за
межі середовища, до якого вони належать.

Отже, протягом 1860─1870-х рр. реформування зазнала загальноосвітня

школа. Ухвалені статути чоловічих гімназій посилювали класичну
спрямованість освіти. Альтернативою було реальне училище з професійно-
практичним напрямом підготовки, доступне широким верствам населення.
Жіноча школа набуває відкритості і загальнодоступності. Жіночі гімназії
активно організовуються, а їхні випускниці отримують педагогічну
кваліфікацію і правові гарантії.

2.2. Реформа вищої школи.

У громадському русі 60-х років велику участь взяли професори і студенти. Уже
в 1856 році почалися студентські заворушення, на які уряд відповідав
репресіями, аж до звільнення в 1861 році всіх студентів С.-Петербурзького
університету. Але поряд з цим уряд змушений був піти на деякі поступки.
Почалася розробка нового університетського статуту. Проект його
перероблявся п'ять разів, і, нарешті, 18 червня 1863 року статут був
затверджений під тиском громадського руху.

З цього найбільш прогресивному з усіх університетських статутів

дореволюційної Росії університетам надавалася деяка автономія: право вибору
вченою радою університету ректора і проректора (на чотирирічний термін);
обрання за конкурсом професорів; ради факультетів вибирали деканів. Було
збільшено число кафедр, надана їм можливість вести наукову роботу. Більш
ніж в півтора рази збільшився склад викладачів.
 16

Були реорганізовані, перетворені на повноцінні вищі навчальні заклади

існували раніше інститути.

ВИСНОВОК

Незважаючи на відсутність української державності, у другій половині XIX

— на початку XX ст. відбувалося формування основ української національної
 17

освіти та науки. У цей час у системі освіти на українських землях відбулися

позитивні зрушення, зумовлені потребами часу. Проте ні Російська імперія, ні
Австро-Угорщина не сприяли розвитку освіти українською мовою. Однією з
найскладніших проблем залишалася українізація школи.

Фундація відкритих навчальних закладів започатковує нову епоху жіночої

освіти: доступна у першій половині ХІХ ст. обмеженому числу дівчат,
переважно дворянського походження, з початку 1860-х років жіноча середня
освіта (гімназії) стає загальнодоступною для всіх станів і поширюється в усіх
містах країни. Не всі розвинуті держави Європи на той час мали розгалужену і
прогресивну систему жіночої середньої освіти. У Франції, аналогічні заклади
для дівчат відкрито лише в 1880-х р.р.

У сфері чоловічої школи зусилля спрямовувалися на збереження класичної 8-

річної гімназії (42% годин відводили давнім мовам), що готувала до вступу в
університет. Реальні училища за Статутом 1872 р. мали основний і комерційний
відділи, у 7-му класі забезпечували професійне спрямування (механіко-
технічне, хіміко-технологічне). Їхні випускники вступали до вищих
професійних навчальних закладів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Березівська Л.Д. Реформування шкільної освіти в Україні у ХХ ст.:

монографія / Л.Д. Березівська. – К.: Богданова А. М., 2008. ─ 406 с.
 18

2. Высочайший рескрипт председателю Комитета Министров князю Гагарину

от 15 мая 1866 г. // Журнал Министерства народного просвещения. – 1866. –
Т. CXXX. – c. 104-105.
3. Док. № 74. Именной указ Правительствующему Сенату «О принятии
учебных заведений народного просвещения под ближайшее его
императорского величества наблюдение и попечение» от 5 мая 1856 г. //
Начальное и среднее образование в Санкт-Петербурге ХІХ – начало ХХ
века: Сб. док. – С.Пб., 2000. –c. 173-179.
4. Домашние наставницы и учительницы // Алфавитный сборник
законоположений и распоряжений помещенных в циркулярах по Санкт-
Петербургскому учебному округу с 1883 по 1893 г. / Сост. В. Демант. –
СПб., 1895. – c. 185.
5. Драч О.О. Освіта жіноча в Україні / О.О. Драч // Енциклопедія історії
України: У 10 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наук. думка,
2010. – Т. 7. МлО. – c. 644-649.
6. Замечания на проект устава общеобразовательных учебных заведений и на
проект общего плана устройства народных училищ. – СПб.: Тип. Академии
наук, 1862. – Ч. 1. – c.591.
7. Кодан С.В. «Образование юношества, предназначенного к частям службы
государственной». Государственно-правовая подготовка чиновников в
России в 1800–1850-е гг. // ЧиновникЪ. – 2005. – № 1.
8. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА: історичні процеси, події, постаті. Вип. 12.
2014 р.-c.78-85
9. Положение о женских гимназиях и прогимназиях Министерства народного
просвещения // Сборник действующих постановлений и распоряжений по
женским гимназиям и прогимназиям Министерства народного просвещения
/ Сост. М. Родевич. – СПб., 1884. – c. 48-50.
10. Іванов В. М. / Історія держави і права: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - Ч. 2.
- 2003. - 224 с.
11. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. Посібник. / Упоряд. А. С.
Чайковський , О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І.
Трофанчук.