Практичне заняття № 7

Творчість В. Підмогильного

(1901-1937)

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

Народився Валер'ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в селі Писарівка

Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в
бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки
переселились до панської економії в селі Чаплі. Закінчив реальне училище, а
потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та
юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не
закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у
видавництвах.

Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла

Коцюбинського, достойно продовжуючи розбудову української словесності.
Блискуче знана Валер'яном французька мова додавала його творам поетики —
повнокровності фрази: живої, дихаючої, сповненої натхнення і пристрасті. Він
зумів зблизити свою творчість із Західною літературою, сприймаючи враження
нових літературних течій, доводячи стилістику до найвищих світових зразків
свого часу.
У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину
людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості,
розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.

Валер'ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я,

розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна
із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу,
по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Дослідники
відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна
порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький
геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє
мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує Достоєвського з його
живим і зловісно сірим Петербургом і Мопасана з темою морального
виродження в «Любому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма
людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз'їдає серцевину
особистості.

Валер'ян Підмогильний працював теж і в літературознавстві, даючи цікаву й

сміливу, як на радянську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду
творчості І. Нечуя-Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» («Життя і
революція», кн. 9, 1927). Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського під
назвою «Без стерна» («Життя і революція», 1927). Працював теж як
літературний редактор журналу «Життя і революція», з редакції якого був
усунений після 1930 року.

Спільно з Євгеном Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови»

(1926, 1927).

11 січня 1935 року В. Підмогильний визнав, що належав до «групи

письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів
партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із
сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген
Плужник), «політика колективізації привела українське село до голоду». Раніше
були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а
також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня
революційного слова). Після самогубства Миколи Хвильового та М. Скрипника,
практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в
вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».
Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної
групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна».

В соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний

продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає
про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

Особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти» 3 листопада 1937

року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, щоб звільнити місце
для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яном Підмогильним в урочищі
Сандармох у Карелії розстріляні Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій
Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.

Валеріана Підмогильного було реабілітовано 1956 року.

На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних .

2. Мала проза В. Підмогильного (оповідання "Добрий бог", "Гайдамака",

"На селі", "Ваня" та ін., цикл нарисів "Повстанці").

Феномен в українській літературі ХХ століття: майстер оригінальної прози,

митець-філософ, перекладач з французької творів Франса, Бальзака, Мопассана,
Флобера, Золя, Дідро, Вольтера, Гельвеція, Мальро…

Обізнаний, як ніхто з українських письменників 1920 – 1930-х рр, на філософії

Ніцше, Спінози, Канта, Шопенгауера, Фройда, К’єркегора, Підмогильний одним
з перших в Європі став провісником «філософії існування»

«…Немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю, нема людини, в чиїх
сокровенних надрах не чаїлась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія,
якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає
усвідомлювати», — запевняв у “Хворобі до смерті” [2, с. 460] К’єркегор. Тож
проблема зіткнення в людині світлого й темного, ірраціонального та
раціонального, духовного і статевого, психічного та інтелектуального знайшла
відтворення в прозі Підмогильного від перших оповідань (“Важке питання”,
“Ваня”, “Старець”) до останньої «Повісті без назви».

Нині існують ґрунтовні дослідження інтелектуальної прози Валер’яна

Підмогильного таких відомих в Україні та світі вчених-літературознавців, як
Григорій Костюк, Юрій Бойко, Юрій Шерех, Володимир Мельник, Валерій
Шевчук Соломія Павличко, Віра Агєєва, Олена Галета, Максим Тарнавський, К.
Фролова, М. Чабан та інших. Отже творчість В. Підмогильного недоречним
буде назвати недослідженою або «забутою». Його творчість вивчають у курсах
історії української літератури, у шкільній програмі – ім’я В. Підмогильного
рекомендоване для позакласного читання. Заглиблення в прозу цього автора
вимагає, на думку О. Галети «певного інтелектуального вишколу».

Інтерпретуючи завдану тему, авторка вибірково трактує малу прозу В.

Підмогильного, привертаючи увагу до її «краєзнавчого» аспекту.

«Писати почав ще в середній школі, вміщаючи свої оповідання в шкільному

журналі під псевдонімом “Лорд Лістер” – наслідок божевільного захоплення
пінкертонівською літературою» [10]. У старших класах учень звертався до
європейської літератури та філософії, чому сприяв один з викладачів училища
Петро Єфремов. Саме тоді почалося захоплення й Анатолем Франсом.

За часів Директорії в Катеринославі відкрився університет, студентом

математичного факультету якого став майбутній письменник. Через
громадянську війну, матеріальну скруту, голод він залишив навчання. 1919 —
1920 рр. працював у відділі народної освіти на посаді секретаря секції
художньої пропаганди. Викладав математику в школі ім. Івана Франка (будинок
сучасного музею «Літературне Придніпров’я»), а також вчителював у
Павлограді, де тоді жили його батьки. Щодо школи ім. Франка, то
підтверджуючи цей факт, звернемося до катеринославського часопису
«Споживач» (1920. – № 11. – 8 липня. – с. 24 – 25), де йдеться про намір
організувати в місті курси українознавства: «Курси розпочнуться 10-го липня в
помешканні 91-ої української школи імені Івана Франка, що між Поштою та
Асторією». В школі, де викладав письменник, навчалася донька поета Т.
Романченка – Олена. У відділі рукописів Інституту літератури НАН України,
збереглася чернетка листа Т. Романченка до В. Підмогильного від 15 липня
1929 р.: «Бачив Вашого останнього портрета, і Ви так змінилися проти того,
коли я Вас бачив, що трудно і взнати. Це каже і моя донька, яка Вас зна по
школі імені Франка, де Ви учителювали».

Одне з ранніх оповідань В. Підмогильного “Важке питання” (березень, 1917 р.)

було написано ще в училищі й згодом привертало увагу всіх дослідників його
творчості. «Справді, не може не дивувати, як шістнадцятилітній автор
намагається осмислити художнім словом стан свого ровесника, гімназиста
Андрія, що болісно вирішує біологічне невідворотне і важке питання: як
переступити поріг фізіологічного становлення «чоловічої зрілості» [6, с. 56 –
57]. На початку 30-х рр. підліткове оповідання один із радянських критиків
виставить як доказ аполітичності письменника: «Початок революції. Всі
зацікавлені нею відповідно до свого класового становища, в тій чи іншій формі
беруть в ній участь по сей чи по той бік барикад. А 16-літній письменник, учень
Катеринославської реальної школи, Валеріан Підмогильний, ніби не бачить
того, що діється навкруги. Він розв’язує художньо «важке питання» юнацького
віку в дусі Вайнінгера й Венекінда й пише новелу з таким заголовком.» [7, с.
107]

Катеринославські реалії кризової доби у «малій» прозі молодого письменника,

тобто революція, громадянська війна, являють собою своєрідну декорацію, в
якій відбувається існування «людської душі, її стани, її рухи в таких чи інших
обставинах…» [11. с 108]

Здається недоцільним навмисно вишукувати в творах Валер’яна Підмогильного

назви селищ, хуторів, міст, вулиць, архітектурних споруд, хоча він, як і В.
Домонтович (автор роману катеринославського за топосом «Без ґрунту») любив
зашифровувати реальні адреси і згадувати реальні топоси… Місто —
багатолике, незбагненне, місце страхів і поневірянь — не тільки тло для
сюжету, а й часом персонаж: «кам’яне й гордовите, оселя культури і
зверхності», «незрозумілий механізм», «величезний гад» або «невсипуще око
якогось дивогляду»… Урбаністичний простір В. Підмогильного вражає своєю
реальною ірреальністю (як у ві сні) із своїм кольоровим забарвленням та
звуковим супроводом: «з божевільним ляцканням і гуркотом металевих
маслаків літали трамваї…» або «хряскали грудьми дерева». В оповіданні
«Старець» (1919) йдеться про скаліченого робітника Тимоша, жебрака,
озлобленого на всіх у великому місті-монстрі: «Місто шуміло й хвилювалось,
кипіло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки
тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали,
обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали, – все іноді
тут же на вулиці, а здебільшого під залізними дахами кам’яних мурів, що самі ж
і утворили собі…» [9, с.]

В оповіданні «Гайдамака», яке було написано влітку 1918 р. на Собачому

Хуторі під Катеринославом Підмогильний розповідав про своїх однолітків —
гімназистів Василя, який хотів здобути собі зброю й Олеся, що зазнав
поневірянь у житті й серйозно думав про самовбивство. Степан Ярушевський,
товариш Валер’яна Підмогильного з Чаплів згадував, що майже вся молодь тоді
була притягнута до того чи іншого політичного табору.

«Коли зав’язалась бійка між гайдамаками й червоногвардійцями, то до

гайдамаків прийшло два учні сьомого класу К-ської гімназії й запропонували
свої послуги. Їх прийняли з радістю, бо людей було мало, дали їм по винтовці.
дали ремінний пас з набоями, й учні стреляли, вартували, носили крадькома з
вокзалу кулеметні стрічки, спали й їли, як справжні козаки.

Гайдамаки бились чотири дні напружено й з запалом, а однієї ночі старшина,

побачивши, що справа програна, звелів тихенько виступати з міста, вкупі з
ними виступили й два учні сьомого класу». [9]

На початку 1920 р. у Чаплях відкрився тифозний барак: «Невидимою, але

відчутливою хмарою скупчилась над селом пошесть та гнала до ненависного
всім барака брички з жовтими тремтячими людьми» [9, с.95] Катеринославська
газета «Український пролетар» від 14 березня 1920 р. повідомляла, що в с. Чаплі
Любимівської волості Новомосковського повіту восени 1919 р. лютував сипний
тиф: «Люди мерли без ліку». На основі цього факту В. Підмогильний створив
блискучий зразок психологічної прози – оповідання «В епідемічному бараці»,
яке вперше з’явилось друком у катеринославському збірнику «Вир революції»
(1921), а згодом вийшло в Німеччині.

Першими поціновувачами творчості письменника були катеринославці Петро

Єфремов, Дмитро Яворницький, Валер’ян Поліщук, Трохим Романченко.
Навесні 1919 р. у Катеринославі на чолі з професором Петром. Єфремовим
(1883 – 1930, педагог, перекладач, літературознавець, млвлзнавець) почав
виходити літературно-науковий і педагогічний збірник «Січ» (назва нагадувала
про давню історію козацького краю і про бажання інтелігенції міста бачити його
Січеславом). Перша книжка збірника «Січ» з оповіданнями В. Підмогильного
«Гайдамака» і «Ваня» вийшли в «Українському видавництві» Січеслава. Восени
того ж року з’явився другий випуск «Січі» з його оповіданням «Старець». 1920
р. в «Українському видавництві» під № 63 серії красного письменства вийшла
перша книга В. Підмогильного “Твори. Т.1”, до якої увійшло дев’ять оповідань:
«Старець», «Важке питання», «Ваня», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі»,
«На іменинах», «Дід Яким».
Олелько в бібліографічній замітці в «Українському пролетарі» (ч. 35/16 за 1920
р.) з приводу видання книги помітив, що «Валеріан Підмогильний має стиль і
манеру». Грунтовною розвідкою «Поет чарів ночі» про творчість молодого
письменника одізвався В. Юноша (П. Єфремов) на шпальтах збірнику “Вир
революції” (1921): «В особі В. Підмогильного в нашій сучасній літературі
з’явився дійсний поет-лірик, поет чарів ночі, молода, свіжа, багатонадійна сила
з сталим інтересом до психологічних проблем…»

Лише рік минув після виходу першої книжки, а у хроніці «Виру революції»
повідомлювалося, що «письменник В. Підмогильний написав повісті «Остап
Шаптала», а також скінчив переклад з французької мови романа Ан. Франса
“Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл «Повстанці», а
також написав оповідання «Комуніст» і «За день». Страшенні матеріальні
труднощі, епідемії холери й сипного тифу, а він занурюється в історію життя
куртизанки з античної Олександрії: перекладає роман А. Франса «Таїс» – один
із загальновизнаних творів інтелектуальної європейської прози кінця ХІХ ст.

До проблеми «третьої революції» В. Підмогильний наблизився ще в

«Повстанцях», які частково були надруковані в «Українському пролетарі»
(1920), а в цілому разом з оповіданнями «Іван Босий» та «Проблема хліба» — за
кордоном. В. Підмогильний – очевидець і учасник повстанського руху. У
протоколі допиту слідчим НКВС від 27.ІІ. 1935 р. В. Підмогильний пояснював:
«Я брав участь у петлюрівському русі 1918– 1919 років… Був Діловодом
українського клубу в Катеринославі… У січні 1919 року відступив з
петлюрівською армією, але повернувся після того, як ці петлюрівські частини
були розбиті григор’ївцями…» [13, с. 350 – 351] Герої-повстанці були йому
близькі. Він розумів селянську душу й тому, перевтілюючись у вартового
Олексу Стельмаха, волав: «Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле…
Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле,
твої пута» [8]

У циклі новел про голод – «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син»
(1923), В. Підмогильний досліджував градації падіння та духовного піднесення.
Людина, що кожною клітиною свого існування не відчула голод, мабуть, не
змогла б створити такі досконалі психологічні портрети: Грицька Васюренка
(«Син»), студента-філософа» («Проблема хліба»). Ймовірно, що В.
Підмогильний, так само, як його Тимергей, бредучи Проспектом, знайомими
вулицями та провулками Катеринослава, гамуючи голод, повторював: «Cogіto,
ergo sum» («Я мислю. Отже існую… (лат.)» [9, с. 116]. Проблеми «Кант і борщ»,
«Ніцше й ковбаса» вирішувалися в зголоднілому місті.

Повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925) продовжувала

повстанський цикл. Автор знову звертався до проблеми взаємин села і міста:
одним з перших у пореволюційній українській літературі відтворив національну
трагедію, коли, маніфестуючи волю усім, легко жертвували особистістю. У
спустошеному місті на бульварі, «що поширився й вишкірив з-під землі
потворні високі пеньки» серед мерців і руїни відбувалися драматичні історії
героїв повісті з середовища колишніх інтелігентів, що поступово переймалися
лише проблемами виживання.

Мовчазною фортецею височив у центрі міста готель «Асторія»: «… золотими

візерунками на червоних мурах, постійний штаб усім переможцям над містом, і
тепер виконував свою звиклу роль. Його кімнати байдуже приймали нову владу,
його льох бачив усяких в’язнів, а прапор на даховому шпилі покірно зміняв свої
кольори. Тепер він був чорний, пишно хвилюючи на вітрі темрявні бганки із
золотими літерами: «Живи, анархізме!» [9]

Смерть як один із провідних екзистенційних символів набуває у В.

Підмогильного у «Третій революції» все більшої тілесності та
документальності: вона на кожному кроці, до неї звикають, людське життя
втрачає сенс; вона у кожному рядку дихає зі шпальт газет («Шлях до волі»),
об’яв, розпоряджень, наказів, тексти яких майже без змін увійшли до сюжету.
Слушним було б процитувати деякі фрагменти з Наказу Ч. І. коменданта міста
Щуся: «Параграф 1. Цього числа я почав виконувати обов’язки коменданта
міста і його околиць. Параграф 2. Наказую всім особам, що не належать до
війська революційних повстанців (махновців) України. Негайно протягом цього
дня здати до комендатури всі ґатунки вогневої та холодної зброї. Хто не здасть,
буде застрелений на місці.» Параграф 3. Наказую не переховувати старшин і
козаків денікінської армії. Хто переховуватиме. Буде застрелений на місці разом
з денікінцем. Параграф 4. Наказую міській управі обкласти місто контрибуцією
500 000 карбованців на потреби війська революційних повстанців (махновців)
України, протягом 24 години склавши спис ви платників і подавши його мені.
Попереджаю, що всіх. Хто не сплатить за списом контрибуції, покараю
шомполами й розстріляю без суду». [9]
«Суворий аналітик доби», проживаючи разом із своїми героями, (переважно це
учні-реалісти, гімназисти, дрібні службовці), весь абсурд доби, констатує, що
«на базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового
свого перебійника – людського шлунка». [9] Головні персонажі оповідання
Ксана й Колька пішли на катеринославський базар (Озерка?) обміняти сукню на
їжу. Сьогодні «економічні» розмірковування з цього приводу можуть вважатися
теж документами доби: «10 фунтів житнього борошна за шовкову сукню – це
добре, навіть дуже. 10 фунтів борошна — це 13 фунтів хліба, тобто одній
людині мінімум на 13 день, чи 13 душам на 1 день, чи інша комбінація з
обрахунку 1 душа на фунт хліба, а не навпаки». [9] В абсолютно реальному
контексті герої В. Підмогильного щоразу стоять перед екзистенційним
вибором…

Блискучим продовженням «малої» прози В. Підмогильного є його

інтелектуальні романи «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930), «Повість без
назви» (1934), які остаточно переконали сучасних критиків у тому, що
«письменник цікавиться не людством, а людиною» [15, с. 45].

Поет Вигорський з роману «Місто» від імені автора промовляв: «На межі двох
діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно
далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди
жодної партії ніколи не прощають, — на гостроту зору.» [9] Звісно, що
мовилось про долю справжніх письменників.

«Невеличкою драмою» письменник, за словами В. Мельника, «чуттям

художника вловлював отруйні метастази, що громадилися в суспільному
організмі, і намагався застерегти від них вразливі душі людей». [6, с. 243].
Дніпропетровськ епізодично ввійшов у цей роман В. Підмогильного. Молодий
інженер Дмитро Стайничий, повністю зраціоналізований, умовляє головну
героїню Марту Висоцьку, для якої її кохання над усе, побратись і виїхати з нею
до Дніпропетровська, де «він вирішив спеціалізуватись тим часом на ливарному
майстерстві” і що «йому трапляється взяти дві кімнати неподалік заводу, на
лінії трамваю і в досить пристойному будинкові» [9, с. 610]. Дмитро виголосив
монолог щодо сучасного шлюбу: «Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час
будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно
спалахне і перегорить. Димок собі піде та й годі. І скільки неприємностей
людям через те кохання було! … Не та доба, Марто! Та й часу на це немає.
Захопишся, заґавишся, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде
чого. З торбами підем, кохаючи..» [9, с. 608] Отже, скільки «важких питань»
намагався розв’язати письменник .

«Невеличкі драми» зіткнення особистості та суспільства відбувались навколо

нього. 1929 р. у справі СВУ було заарештовано сотні людей, яких
звинувачували в «буржуазному націоналізмі», серед них були дніпропетровці
Петро Єфремов, Любов Біднова (Л. Жигмайло, р.н. 1882, Одеса – педагог,
активістка “Просвіти”, публіцист, редактор), Василь Чапленко (1900 – 1990,
український письменник, літературознавець, мовознавець) та інші. Заступник
прокурора УРСР Л. Ахматов, який вів процес СВУ як державний обвинувач,
виступаючи на шпальтах “Червоного шляху”, ще до винесення вироку,
паплюжив арештованих літераторів і говорив, що вони ніби «хотіли притягти до
СВУ таких письменників, як Косинку, Осьмачку, Плужника, Антоненко-
Давидовича і Підмогильного.» [1, с. 152]. Всі вони належали до так званої
«попутницької» літературної організації «Ланка» (потім Марс» — Майстерня
Революційного Слова) і були заарештовані пізніше…

Невдовзі В. Підмогильний дізнався, що від хвороби у Дніпропетровську помер

добрий його знайомий, поет Трохим Романченко, якому він так і не зміг
допомогти видати збірник поезій «Корали».

Ортодоксальна критика вважала творчість В. Підмогильного «далекою й чужою

революційній дійсності.» [ ] У Києві його вивели з редколегії журналу «Життя й
революція». Він переїхав до Харкова, сподіваючись, що видасть там окремо
«Невеличку драму», але дозволу не одержав. Підмогильний повністю
зосередився на перекладацтві, його переклади ніколи не були випадковими.
Вони відбивали його настрої, стан душі. Роздуми французького філософа К.
Гельвеція викликали в читачеві багато асоціацій: «Раб до громадського майна
так само байдужий, як вільний громадянин чуйний до слави своєї нації”. “Що
таке самовладство? Зародок лиха, який потрапивши в лоно держави,
розвивається в ньому, щоб уродити злидні й спустошення”. “Найстрашніший
ворог громадського добра то не заколот і не бунт, а деспотизм. Він змінює
характер народу, і завжди на гірше.» [3. с. 123 – 125].

В останньому творі В. Підмогильного «Повість без назви» (1934) історія

журналіста Андрія Городовського починалась у вагоні поїзда Дніпропетровськ
— Київ: За склом у сяйві захмареного місяця нескінченно і темно розгортався
рівний степ за чорними хвилями чагарів і дерев, посаджених понад залізницею.
Час од часу цей неосяжний краєвид землі починав миготіти під ліхтарями
полустанків, що швидкий поїзд поминав, не спиняючись, і зовсім зникав за
будівлями там, де належалась зупинка» [9, с. 246 – 247].

Повість залишилась без назви і без кінця. Рукопис твору зберігався у спецархіві
під забороною понад п’ятдесят років. Вона, за словами Валерія Шевчука, є
«одним із найблискучіших й найсерйозніших творів не тільки В.
Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури» [12, с. 77]. В.
Підмогильний у повісті розвиває основну філософську тезу попередніх творів, а
саме про високе й низьке в людині «Шість прикмет має людина: трьома подібна
вона на тварину, а трьома на янгола…» (Талмуд. Трактат Авот) [9, с. 308].

Письменник раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю

відчув абсурд, який оточував людину, беззахисну проти свого уряду. Валерян
Підмогильний — дух нації, її інтелект, приречений був цим урядом до страти. 3
листопада 1937 р. його розстріляли на Соловках, до 20-ої річниці Жовтня.

Останньою катеринославською реалією В. Підмогильного є «Уривок якогось

художнього твору», безсумнівно автобіографічного: «Очевидно є люди, що
можуть згадувати своє життя, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких
насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо
справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де
мої радощі? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а
бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна.
Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями
на пройденому шляху і не знаходжу…» [14].

Якщо в Парижі є Бальзак, у Дніпропетровську – Підмогильний. Найвідоміший у

світі пам’ятник Бальзаку створив геніяльний Роден. Бальзак і Роден –
національна гордість Франції.

У місті Дніпропетровську немає жодного пам’ятника, жодної меморіальної

дошки або пам’ятного знаку В. Підмогильному. Історію щодо увічнення пам’яті
всесвітньовідомого земляка не будемо викладати в рамках статті. Адже
зазначимо, з кожним роком Місто «малої прози» В. Підмогильного втрачає
свого автора. Втрачає як культову ознаку модерної доби першої третини ХХ ст.
разом із старими зруйнованими кам’яницями з червоної цегли, «італійськими»
двориками, брамами, шпилями, неоготичними прорізями вікон, вітражами,
елементами неоукраїнського бароко, столітніми акаціями, вербами, спогадами.
Таким чином, поки існують текст і контекст, саме ця тема лишається відкритою
й актуальною для дослідників, інтерпретаторів…

3. "Місто" В. Підмогильного – перший урбаністичний роман в українській

літературі.

«Місто» — інтелектуальний роман Валер’яна Підмогильного 1927 року.

Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від традиційної

селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну
проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка
героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. «Місто»
— перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями,
проблематикою та манерою оповіді.

Історія написання

В романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь,

яка на початку 1920-х років тисячами потягнулась у міста, щоб завоювати і
зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров,
зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання
молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози 19 століття, бо автор

орієнтувався на європейський роман 19-початку20 століття, засвоївши традицію
романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека
Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира
Винниченка.

Історія публікацій

Роман завершений письменником в 1927 році, опублікований вперше у Харкові

в 1928 році. В 1929 році Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський
переклав його на російську мову — в 1930 році роман виходить у серії
«Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років,
під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як і інші твори
письменника, був заборонений до 1989 року.

Оцінка критики
Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його
обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії
літературознавців. Одні критики захоплювались твором, в якому відбилася
філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціолізму,
називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників
і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя
ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав
читачів.

Особливості сюжетної лінії

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного

сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до економічного вузу й
сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ
відкривається йому з Дніпра як своєрідний «пуп землі». Роман починається
реченням:

Здавалось, далі пливти нема куди

Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту у столиці. Але з плином часу

відбувається поступове просторове завоювання міста. Зійшовши на берег,
Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського:
йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру,
винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору споглядає місто «згори»
поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель,
позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі
кам’яні пальці».

Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною:
«Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він
мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто
чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть вода тут
слизька і відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його
класова непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох,
що треба стерти. І він до нього покликаний».

Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто
вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що
схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились
громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників
разом з глухим гомоном людської хвилі… на цій широкій вулиці він здибався з
містом віч-на-віч».

Одне слово, імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає

портрет міста, в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.
Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — все ясніше, чіткіше
вимальовуються його риси.

Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На

початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг:
«Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з
модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у те, що варто йому
лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне.
Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і
викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан
піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література,
він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був
певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села»,
яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею
призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його
апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

Підмогильний не ставить собі за ціль зробити документальний опис

письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи і
невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходить через світ
студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого
середовища друкарні. Солідний уривок часу довелося йому витратити на життя
у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на
прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що
насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує
«засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він
заводить свого героя й читача у ще один світ — помешкання типової міської
сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та
Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти

знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим,
можливо, саме через Степанове втручання. Але відбувши такі «оглядини»,
Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й
ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за
те, що воно минуло.

Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про

піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він
показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши
псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого
героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя…

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана

Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Зрозуміло, що цей роман передусім — психологічний твір. Образ Степана

Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували.

Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка

інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не
страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із
виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена
вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У цьому
романі В. Підмогильний постає як найкращий продовжувач традицій
європейської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий
друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які він саме тоді й перекладав.
Роман «Місто» переконав критику в тому, що письменник «цікавиться не
людством, а людиною». Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика,
звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на
уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція
«дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології. «Місто», хоча й широко
читалося, зокрема молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі.
Починалося з того, що автор «дивиться на світ крізь вузькі щілинки
рафінованого інтелігентського світогляду», а доходило до висновків, що
«книжка антирадянська», бо в ній не показано «звички робітників і селян», а
головний герой — «безмежний індивідуаліст, обиватель-міщанин з
куркульською ідеологією». Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм,
взагалі, міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного не від авторської
«інтелігентщини» чи «дрібнобуржуазного естетства», а від того, що
письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника
розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них
незміцнілий суспільний організм.

Персонажі:

Степан Радченко — головний герой; Надійка — дівчина з села; Левко —

студент; Ганнуся та Нюся — товаришки Надії; Лука Гнідий — хазяїн; Тамара
Василівна (Мусінька) —дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка;
Максим — син Тамари Василіни(Мусіньки) та крамаря; Борис — студент,
товариш Степана; Зоська — міська дівчина, кохана Степана; Рита — балерина;
Вигорський — поет, товариш Степана.

Отже, роман Валер’яна Підмогильного «Місто» став не тільки помітним, але й

надзвичайно важливим явищем в українському мистецтві. Насамперед — це
перший справді урбаністичний роман в українській літературі. Не менш
важливим у його творчій спадщині був роман «Невеличка драма», закінчений у
1929 р. Цей твір органічно доповнив бібліотеку українського інтелектуального
роману, на той час уже репрезентованого «Вальдшнепами» М. Хвильового,
«Майстром корабля» І.О. Яновського, «Робітними силами» М. Івченка. Та
боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що новий роман В.
Підмогильного встиг з’явитися лише в журнальній публікації («Життя і
революція»—1930.) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню.
Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусоваколективізація,
голод 1932—1933 pp. впали чорним крилом не лише на українське село, а й на
весь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над
інтелігенцією, передусім письменниками. Не в багатьох письменників
вистачало мужності йти раніше обраним шляхом. Проте В. Підмогильний
сповідував свої принципи до кінця.

4. Ідейно-тематичний аналіз творів В. Підмогильного:

• "Третя революція";

Повість В. Підмогильного «Третя революція» була своєрідним другим етапом

художнього осмислення прозаїком проблеми «місто — село». В. Підмогильний
наполегливо відтворював складнощі суспільних взаємин двох класів з того
«затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а
згодом і взагалі розцінювався як контрреволюційна пропаганда з відповідними
висновками і щодо подібних творів, і щодо самого автора.

• "Невеличка драма";

Дуже важливим у творчій спадщині письменника В. Підмогильного був роман

«Невеличка драма», закінчений у 1929 р. Цей твір органічно доповнив
бібліотеку українського інтелектуального роману, на той час уже
репрезентованого «Вальдшнепами» М. Хвильового, «Майстром корабля» Ю.
Яновського, «Робітними силами» М. Івченка. Та боротьба з «попутниками»
набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг
з’явитися лише в журнальній публікації («Життя і революція».— 1930.— № 3-6)
і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню. Загальна атмосфера ставала
дедалі гнітючішою. Примусова колективізація, голод 1932-1933 рр. упали
чорним крилом не лише на українське село, а й на весь народ. Починалися
масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім
письменниками. Не в багатьох письменників вистачало мужності йти раніше
обраним шляхом. Проте В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця.

• "Повість без назви".

«Повість без назви…» — повість Валер'яна Підмогильного. Повна назва твору:

«Повість без назви, до того ж цілковито неймовірна, вигадана від початку до
кінця автором, щоб показати сутичку деяких принципів, важливих для нашого
дня і майбутнього».
Валер'ян Підмогильний писав повість протягом 1933—1934 рр., залишив її
недоопрацьованою остаточно, а опублікована вона була лише у 1988 р. у
журналі «Вітчизна».

Харківський студент Андрій Городовський (справжнє прізвище Рудченко)

приїхав до Києва, щоб видати книжку нарисів «про соціалістичну
реконструкцію села». У натовпі його увагу привертає жінка, хлопець
розпочинає йти за нею, але швидко зупиняє себе в цьому пориванні. Дівчину
герой практично не запам’ятовує, окрім силуету, проте вона настільки вражає
його уяву, що Городовський не полишає думки про неї навіть після повернення
до Харкова й вирішує знайти її. Журналіст бере відпустку перед написанням
книги й вирушає до Києва, розпочинає там пошуки жінки, згадуючи нові (часто
надумані) деталі зустрічі. Планомірні, систематичні пошуки жінки стають
головною метою його існування. Андрій зустрічає художника Євгена Безпалька,
отримує від нього запрошення пожити безкоштовно в квартирі, де знайомиться
зі співмешканцем — професором Анатолієм Петровичем Пащенком.
Спілкування сприяє розкриттю цілісного (внутрішнього й зовнішнього) єства
Городовського. Студент так і не знаходить незнайомку, але продовжує далі
шукати за своєю продуманою програмою.

Жанр. «Повість без назви» належить до нового для українського літератури [XX
ст.] типу інтелектуального роману, будучи одночасно психологічними
романами."

У повісті В. Підмогильного практично не відбувається розвитку подій, це радше

твір-дискусія, де значно більше монологів та сентенцій на філософські й
літературні теми. Автор зосереджений на універсальних проблемах людського
існування, а не на «злобі дня» й не замикається у своєму часі. В інтелектуальній
прозі голос Підмогильного чітко прослуховується протягом усього твору, що
помічається й у «Повісті без назви», оскільки думки героїв плавно переходять у
розлогі роздуми. За визначенням С. Павличко, в інтелектуальному романі також
наявні алюзії, відкриті та приховані цитати, відбувається полеміка з
письменниками, філософами, мислителями, ученими.

Герої символізують певні погляди, а твір — це вираження цих поглядів, саме

тому герої схематичні, а їхні характери не виписанг детально.

На думку Максима Тарнавського, на наявність інтелектуального сюжету читача

наштовхує «пишний заголовок» твору, виконуючи також функцію привернення
до себе уваги й нагадуючи Середньовіччя. Окрім того, назва натякає на те, що
розповідь побудовано на декількох суперечних ідеях.

Герої повісті

Пащенко й Безпалько нагадують Городовському його самого в певні періоди

життя, коли в юності він був романтично закоханим, а згодом став
ортодоксальним журналістом, що творив поза імпульсом душевної глибини. Він
усвідомив, що все те могло виявитися в утраті життя за обдурені ілюзії, або в
сибаритському спогляданні на насущні проблеми [Мельник, с. 344].

Євген Безпалько — один зі «старосвітських поміщиків», який живе поза

суспільними та національними проблемами. Він прагне бути таким, як усі, і
нічим не вирізнятися, оскільки це вигідно для його душевного спокою.
Художник підлаштовується під ситуації, тримається нейтральної позиції,
боїться зіпсувати свою репутацію. Городовський не приймає позиції Безпалька,
оскільки бачить у ньому себе вчорашнього — пристосуванця, шукача вигідного
положення, стабільності та комфорту. Навіть професію журналіста він обрав,
аби швидко піднятися кар’єрними сходинками. Лише зустріч із незнайомкою
пробуджує в головного героя щире чуття юності, які він пізніше пригадує.
Таким чином, студент, шукаючи дівчину, шукав самого себе, прагнув відчути
приємні відчуття з минулого. [Мельник 268—269]

Анатолій Петрович Пащенко — сковородинівський тип, який присвячує своє

життя пізнанню людини. Він усвідомлює, що люди безпомічні, дрібні й
одночасно цинічні та жорстокі. Таким чином, Пащенко зневажає інших, уважає
їхній розум нікчемним, існування абсурдним, адже всіх уявляє жуками, «що з
поважним виглядом качають гнойові кульки. Хто більше наробить таких
кульок, то славетніший жук.» [ПБН 63] Пізніше така ідея абсурдності виникне в
«Міфі Сізіфа» французького мислителя А. Камю. Пащенко більш не бачить
сенсу життя, оскільки все йому здається абсурдним. Городовський, хоч і
помічає невизначеність світу, проте ще далекий від повного зневірення та
усвідомлення абсурду.

Екзистенційні мотиви

Андрій Городовський переживає постійну мінливість свого стану, різні ситуації

розхитують його впевненість, що веде до відчуття відчудження, закинутості та
відчаю, які є притаманними для екзистенціалістського світосприймання. Однією
з ситуацій, яка спричинює такий стан, трапляється, коли Андрій чекає на
київський трамвай. Герой помічає, що мешканці Києва стають у чергу, аби сісти
в транспорті, на відміну від харків'ян, які очікують юрбою, а місце для сидіння
здобувають штурмом, що свідчить про «меншу їхню культурність». Через це
Городовський почувається в приємній атмосфері ладу, проте, коли трамвай
під’їжджає, люди забігають у нього юрбою, незалежно від своєї позиції в черзі.
Після цього випадку Андрій розуміє, що це лише була лише ілюзія порядку.
Герой «поступово відкриває, що його стосунки з навколишнім світом, як та
черга на трамвайній зупинці, не керуються сталим законам порядку й
визначеності.»

Завдання:

1. Виписати у зошити визначення поняття "модерний роман".

Модерний роман – це роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і

соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику,
порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а
конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.

2. Поміркувати, який із творів митця є модерним.

«Місто» є модерним твором.

Валер'ян Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від

традиційної селянської і соціальної тематики, акцент перенесений на
урбаністичну проблематику, порушені філософські питання буття й аналізована
психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами.
«Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими
героями, проблематикою та манерою оповіді.

Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись

недосяжну науку.