Фонетика і фонологія

Фонетика як розділ мовознавства. Завдання, які вирішує ця

дисципліна
Фонетика — це розділ мовознавства, що вивчає способи творення звуки мови, їхні
акустичні властивості, сполучуваність і позиційні зміни.
Основні завдання фонетики:
 вивчення фонетичної будови мов загалом і кожної мови окремо;
 вивчення звукових змін у процесі розвитку тієї чи іншої мови;
 вивчення звукової структури: наголос, інтонація, склад;
 класифікація звуків;
 способи функціонування звуків у мовленнєвому процесі

Три аспекти вивчення звука

Звуки характеризують з трьох точок зору: акустичної (фізичний), фізіологічної та
фонологічної.
Акустична (фізична):
Кожному звукові людської мови властиві такі п’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота,
тембр. Висота – залежить від частоти коливань, використовується для формування
інтонації, виділення наголошеного складу. Сила – залежить від амплітуди коливань,
виділяє наголошені склади, доброї чутності. Довгота – залежить від часу звучання; короткі
й довгі голосні і приголосні. Чистота – залежить від ритмічності коливань голосових
зв’язок (тони) та тертя об повітря язик губи (шум). Тембр – залежить від додаткових тонів,
які накладаються на основний.
Фізіологічна (біологічна):
Включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення: дихальний
апарат, гортань, надгортанні порожнини; нервова система, лобова частина лівої півкулі) і
перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).
У цьому аспекті звуки характеризуються роботою органів мовлення, спрямованої на
утворення будь-якого звука мови (артикуляцією). В артикуляції розрізняють три фази:
приступ, екскурсія (підготовка); витримка (промовляння); відступ, рекурсія (повернення на
вихідну). Артикуляційна база – сукупність артикул. навичок, потрібних для вірної вимови
звуків тієї чи іншої мови,. Перенесення артикул. бази однієї мови на звуки іншої називають
акцентом.
Лінгвістична (фонологічна):
Розглядає звуки з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему)
вивчає фонологія.

Принципи класифікації голосних звуків

Класифікація голосних звуків зумовлена їхньою природою. Голосні — це суто тональні
звуки, перепон на шляху повітря під час їхньої вимови не виникає. Голосні будь-якої мови
класифікуються за двома основними ознаками:
1) за тим, яка частина язика піднімається, розрізняють голосні переднього ряду (і, и, е),
середнього ряду (ы) та заднього ряду (у, о, а); у деяких мовах можуть бути голосні
проміжного ряду ( англ і – передньо-середнього ряд; а, А – середньо-заднього ряду). Тому
різна кількість рядів ( укр 2, рос 3, англ 5)
2) за тим, як високо піднімається язик, розрізняють голосні високого піднесення (і, у),
середнього піднесення (е, о) та низького піднесення (у більшості мов а) Проміжне
піднесення (укр и – верхньо-середнього піднесення).
Також в окремих мовах розділяють: 1) за участю губів: нелабіалізовані, лабіалізовані 2) за
участю носової та ротової порожнини: ротові та носові 3) за тривалістю: довгі і короткі.
Окремо виділяють дифтонги – голосні в яких міняється склад формант (sky)

Принципи класифікації приголосних звуків

Приголосні звуки класифікуються за такими ознаками: а) за участю голосу і шуму; б) за
місцем творення; в) за способом творення.
I. За участю голосу й шуму розрізняють сонорні й шумні.
- Сонорні (лат. sonorus – звучний) – творяться шумом і голосом, але переважає
голос: [р], [л], [м], [н], [в], [й], [л/ ], [р/ ], [н/ ]. (мовний лор)
- Шумні – творяться шумом або за участю шуму й голосу: [б], [г], [ґ], [д], [дж], [з], [дз],
[дз/ ], [с / ], [т/ ], [ц/ ] та ін (джига дзизі боцде )
Серед них виділяють дзвінкі і глухі.
- Дзвінкі – це шумні, утворені за участю голосу,
- глухі – шумні, що утворені самим шумом.
Дзвінкі й глухі утворюють 11 акустичних пар
б г ґ д ж дж з дз д з / дз/ –
п х к т ш ч с ц т с / ц/ ф
II. За місцем творення розрізняють:
а) губні: б п в м ф (мавпа Буф)
б) передньоязикові: д т з с ц жд ж ш … ()
в) середньоязикові: й (д/ т/ н/ л/ )
г) задньоязикові: ґ к х (хуг’ак)
ґ) глотковий: г
III. За спосом творення розрізняють:
а) проривні (зімкнуті, вибухові): б п д д/ т т/ ґ к (кпд г’о)
б) фрикативні (лат. fricare – „терти”, щілинні, спіранти): ф з з / с с / ж ш г х в й
в) африкати (зімкнуто-щілинні, зсунуті, притерті): дз дз/ ц ц/ дж ч. Від лат.
affricare „втирати” – складні звуки, утворені злиттям двох артикуляцій: спочатку
зімкнення, а потім щілина.
г) зімкнено-прохідні: м н н/ л л/ . Спочатку утворюється зімкнення, але
видихуване повітря йде в обхід його, через ніс або по боках язика. Відповідно
перші три звуки – носові, а два останні – бокові (латеральні).
ґ) вібранти (дрижачі): р р/
М’які приголосні. Пом’якшення, або палаталізація, приголосних досягається додатковим
наближенням спинки язика до твердого піднебіння. Оскільки ступінь наближення різний,
то й м’якість неоднакова.
1. М’які, або палатальні (від лат. palatum – „піднебіння”): д/ т/ н/ л/ й
2. Пом’якшені (палаталізовані): з / с / ц/ дз/ р/
3. Напівпом’якшені (напівпалаталізовані): а) губні: б’ п’ в’ м’ ф’; б) шиплячі: ж’ ч’ ш’ дж’; в)
задньоязикові: ґ’ к’ х’; г) глотковий: г’.
В окремих випадках виділяють ще такі додаткові ознаки приголосних: пом’якшення (або
палаталізація), подовження, придиховість (або аспірація)

Різниця між звуком, фонемою і буквою

Фонема — найкоротша неподільна уявна частина мовнового потоку, яка служить для
творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою
частиною артикуляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не
мислиться поза цими категоріями.
Звук – членороздільний елемент мовлення, утворений за допомогою мовних органів;
відрізок мовлєнневого потоку, що утворюється за одну артикуляцію.
Буква – графічний знак у системі алфавіту певної мови, який служить для позначення на
письмі звуків (фонем і варіантів фонем).
Відмінності між звуком і фонемою:
1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним
незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук - індивідуальне явище;
2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;
3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця,
фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;
4) фонема - величина стала; звук - величина залежна
5) один звук може мати дві фонеми (с’: дивишся), одна фонема – два звуки (дифтонги)

Інтеґральні та диференційні ознаки фонем

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонем. Ознаки фонеми,
якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними
(розрізнювальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших
фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки
називається нейтралізацією опозиції.
Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних
рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинктивна
функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми артикуляційної бази конкретної мови.
Завдяки інтегральним рисам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми
однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артикуляційної бази іншої мови
Наприклад, фонема б складається з 4 ознак: дзвінка губна зімкнена тверда. За дзвінкістю
вона протиставл глухій фонемі п, за місцем творення (губи) фонемі д (зуби). А от за
способом творення і палатальністю не протиставляється.

4.2 Позиції фонем: сильна і слабка.

Сильні позиції — позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної
сили.
Слабкі позиції — позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає
(нейтралізується).
Для голосних сильна позиція — наголошена, слабка — ненаголошена. У слабкій позиції
часто відбувається нейтралізація двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в
одному звукові.
Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою — перед
іншими приголосними. У багатьох мовах, зокрема в російській, білоруській, польській,
німецькій, слабкою позицією для приголосних є положення в кінці слова. Внаслідок
нейтралізації приголосних з'являються пари слів, які звучать однаково, але мають різне
написання і значення. В українській та англійській мовах позиція в кінці слова є сильною
для приголосних.
Як бачимо, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають
варіантами фонем, або аллофонами. Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій.

4.3. Інваріант, варіант і варіація фонеми.

Інваріант – структурна одиниця мови (фонема, морфема, лексема) на відміну від її
конкретної реалізації.
Варіація – різновид фонеми, який виступає замість головного вияву фонеми в сильній
позиції або під впливом звукового оточення і не збігається з іншими фонемами чи
виявами інших фонем певної мови. Варіаціями є факультативні і комбінаторні варіанти
фонем. . Факультативними варіантами є такий звуковий вияв фонеми, який реалізується в
сильній позиції і може виступати замість головного вияву фонеми. Так, в українськiй мовi
поряд з вимовою фонеми [в] у сильнiй позиції як сонорного щілинного губно-губного
приголосного зустрiчається в деяких носіїв мови вимова її в тій самій позиції як губно-
зубного звука: вітер, квіти. Губно-зубний приголосний у цьому випадку е факультативним
варіантом головного вияву фонеми [в]. М'який приголосний [д'], який може з'являтися
перед м'якими сонорними [н'], [л'] у словах типу підняти, днями, для, є факультатив- ним
варіантом фонеми [д]. Комбінаторними варіантами є такі реалізації фонем, які з'являються
замість головного вияву під впливом звукового оточення. Наприклад, напівм'які губні
перед голосним [i] є комбінаторним варіантом фонем б п в м: бік – боку, піч – печі, віз –
воза, мій – мого.
Варіант фонеми – усі звукові реалізації фонеми разом з головним виявом її. Є три види
варіантів фонеми: факультативні, комбінаторні і позиційні. Позиційні варіанти – це
різновиди (відтінки) фонем, що виступають замість головного вияву в певній означеній
позиції. Позиційним варіантом фонеми О є О(У) в ненаголошеному складі. Додатковий
варіант – варіант, який збігається з виявом інших фонем: боротися – боротьба; ткати –
тчемо.

4.4 Типи опозицій фонем.

Напружена опозиція – одна різна диференціальна ознака (б – в, д – т, з – с), дві і більше –
ненапружена опозиція (б – т, д – ж, з – ш)
Регулярні напружені опозиції утворюють кореляційні ряди:
1) за дзвінкістю/глухістю: б – п, д – т, дз – ц
2) за твердістю/м’якістю: н – н’, д – д’
3) за місцем творення: б – д – г’
4) за шумом (свистячі/шиплячі): ж – з, ш – с, дж – дз

4.5. Фонетичні історичні та синхронні процеси. Фонетичні закони.

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє
існування, інші з'являються.
Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів.
Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах,
акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на дзярчину), редукція
ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові
([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).
Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними
процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових
[ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити
цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування
(акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Тому виникли ці чергування
(нога - ніженька - нозі, мука - мучний - муці, муха - мушка - мусі). Історичними є
чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з
нулем звука (сон - сну, день - дня), перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін.
До V ст. в німецькій мові живим було чергування [а] з [е] (останній звук на письмі
передається буквою ä: tragen "нести" - trägt "несе" - Träger "носій", backen "пекти" - bäckt
"пече" - Bäcker "пекар"). У XV ст. в англійській мові довгі голосні стали короткими ([е:] -" [і],
[о:] -> [и] тощо, а короткі дифтонгізувалися ([і] -"[аі]). Через те тепер на письмі зберігається
стара орфографія, а звучать інші звуки: child [t/arid] "дитина", bind [baind] "зв'язувати".
Прикладом історичних змін звуків є так зване друге пересунення приголосних у німецькій
мові. Глухі проривні [р], [t], [k ] після голосних перейшли в щілинні [f], [s], [х], а після
приголосних та на початку слова - в африкати [pf], [ts], [ch]. Дзвінкі [b], [d], [g]
трансформувалися в глухі [р], [t], [k). Пор. нім. schlafen "спати", laufen "бігти" і готськ.
slepan, hlaupan, англ. sleep, leap; нім. essen "їсти", Wasser "вода" і готськ. itan, wato, англ.
eat, water; нім. machen "робити" й англ. make; нім. Apfel "яблуко" й англ. apple; нім. zwei
"два" і англ. two; нім. Tochter "доня" й англ. daughter; нім. alt "старий" і англ. old.
Фонетичний закон – фонетичний процес,завжди охоплює велику групу слів і є
регулярним.
Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному
етапі її розвитку ірегулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах,
так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в
російській, польській і німецькій мовах — це фонетичнийзакон для цих мов. Фонетичний
закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вонаохоплює всі
випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.
Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від законів природничих наук. У
математиці, скажімо, закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних умов.
Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох
споріднених, але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної
звучності в складі) діяв до половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х]
перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській
мові колись діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір] "корабель", fish -" fish [fr/]
"риба". Нині він не діє: skill [skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits]
"ковзани", screw [skru:] "гвинт".
Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є
закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього.
Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у
відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії,
тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має
закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут
знаходилося в закритому складі. У російській мові слово рука в давальному та місцевому
відмінках повинно було мати форму руце за законом переходу задньоязикових перед
голосними переднього ряду (пор. закономірне укр. руці). Однак за дією закономірного
процесу вирівнювання основи у цьому випадку закріпилася форма руке (в усіх інших
відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой, рук, рукам, руками).
Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах.
Наприклад, українському звукові [і], який виник із індоєвропейського [6], відповідає
давньоруський [1>], рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна - каіпа.

4.6. Позиційні зміни звуків.

Позиційні зміни – залежать від позиції фонеми у слові.
До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці
слова і протеза.
-редукція – ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого є якісна
видозміна або повне зникнення.
Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") -
ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Наприклад, у
словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и],
а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].
Редукція голосних буває кількісною та якісною.
Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і
довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання
голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим,
а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора
при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими
губами, залишається незмінним.
Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки
слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.
Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених
позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним
[зоуз?л'а], [ко'ж^х], а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [еи].
-протеза – поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови (вулиця
«улица», Анна-Ганна) Ще більше, ніж у літературній мові, явище протези поширене в
українських говірках, особливо подільських, де можна, почути таке: Гандрій повернувся з
Гумані і поїхав горати, а Ганна готує йому гобід.
-оглушення дзвінких приголосних (болгарська, білоруська) в кінці слова.

4.7. Комбінаторні зміни звуків.

Комбінаторні зміни звуків, результат впливу навколишніх звуків у мовному потоці, один
звук накладається на інший.
Комбінаторні:
-акомодація - пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного,
внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. (сім,сум,сам)
-асиміляція - уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так
і в акустичному відношенні. (просьба)
-дисимиляція - заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш
подібним (кто-хто)
-метатеза - перестановка звуків або складів в межах слова (медведь-ведмідь)
-епентеза - виникнення у слові додаткового звуку (паук-павук)
-дієреза - викидання звуку для зручності вимови (солнце-сонце)
-стяжіння - злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ´:і/)

4.8 Склад. Теорії, які пояснюють природу складу.

Фраза – синтагма – такт – склад
Склад – частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря /
поєднання звучного елемента з менш звучним. Складоподіл проходить де найменша
звучність.
Склад – найменша вимовна одиниця. У слові стільки складів, скільки голосних звуків.
Існують різні теорії складу.
1. Найпоширеніша – теорія повітряних поштовхів. За нею склад – це один звук або
декілька звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.
2. Акад. Л. Щерба висунув теорію м’язового напруження, за якою склад – це частина
слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м’язовим напружененням
при їх артикуляції. Найбільше напруження припадає на вершину складу і найменше буває
на межі складів.
3. За теорією гучності (сонорності), яку на Заході розвинув О. Єсперсен, склад – частина
слова, у якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучніші –
голосні, тому вони складотворчі. Голосні є вершиною складу. Межа між складами
проходить у місці найбільшого спаду гучності. Проте теорія складоподілу орієнтовна, а не
остаточно вирішена. Чеська мова прст – палець і приглосний є вершиною складу
Розрізняють склади відкриті й закриті , прикриті й неприкриті . Прикриті – склади, що
починаються на приголосний (вар-та, ра-ма), неприкриті – ті, що починаються голосним
(о-ко).
Склад– об’єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного і прилеглих
до нього приголосних або лише голосного звука.
Теорії про природу складу (мовознавці висунули декілька теорій щодо природи складу:
експіраторна, акустична, фонологічна, комплексна) :
- За експіраторною теорією склад утворюється в результаті м'язового напруження
голосових зв'язок, тож видихуваний струмінь повітря утворює своєрідні поштовхи — тобто
склади. Проте експериментального підтвердження ця теорія не мала.
- За артикуляторною теорією, яку висунув російський мовознавець Лев Щерба, склад
утворюється завдяки артикуляторному м'язовому напруженню, яке зростає у напрямі до
вершини складу (тобто голосного), а потім спадає на його межі. Цю теорію поділяли
українські мовознавці М. Наконечний, В. Лобода та ін.
- За акустичною теорією, яку ще називають теорією сонорності або гучності, склад є
сполученням звуків з більшим чи меншим ступенем гучності. Складотворчий голосний, як
гучніший звук, приєднує до себе нескладотворчі приголосні. Кожен склад має два
мінімуми гучності, які є його межами. Акустичну теорію розробив данський мовознавець
Отто Єсперсен. Її поділяли Р. Аванесов та деякі українські мовознавці.
- За комплексною теорією, яку підтримують українські мовознавці М. Жовтобрюх, В.
Брахнов, Н. Тоцька, склад розглядається як комплексне явище, що є наслідком дії низки
чинників: акустично-артикуляторних, просодичних та фонологічних.
Типи складів :
- Прикритий – починається з приголосного ( гілка ).
- Неприкритий – з голосного (ось ).
- Відкритий – закінчується на голосний (ночі ).
- Закритий – на приголосний (ніч ).

4.9. Наголос і його типи.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за
допомогою фонетичних засобів.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос,
розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.
СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває :
Динамічний - виділення (вимова) одного із складів слова більшою силою, тобто
сильнішим видихом струменя повітря (характерний для української мови) . Сила
динамічного наголосу в мовах неоднакова. Буває : фіксованим ( в усіх словах падає на
певний склад - перший, останній) і вільним (нефіксованим) - може падати на будь-який
склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської
мов.Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (замок — замок) і
форморозрізнювальну (виходити — виходити) функції. Наголос може бути рухомим і
нерухомим (стіл — стола ). Деякі слова можуть мати два наголоси (перекотиполе).
Музикальний- виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основноготону.
Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській,
хорватській, японській мовам.Буваєполітонічним - наголошений склад може мати різні
інтонації ( визхідний і низхідний наголос) .
Кількісний - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у
тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. Переважає в індонезійській
мові .
ФРАЗОВИЙ НАГОЛОС — виділення певного слова у фразі.
ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС — особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому
висловлюванні. (Брат прийшов до мене).
ЕМФАТИЧНИЙ НАГОЛОС —емоційне виділення тих чи інших слів у
висловлюваннінапруженою вимовою певних звуків. (Він чу-до-о-ова людина! ).

4.10. Інтонація.
Інтонація — рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-
мелодійний малюнок мовлення. Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з
інтонацією.
Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.
МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ— зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів,
підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно ).
ІНТЕНСИВНІСТЬ — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний
наголос).
ПАУЗА — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку
мовлення, сприяють виділенню певного змісту. (Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра
— артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в
Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві) .
ТЕМП МОВЛЕННЯ —швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за
секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме
вимовляється повільніше, неважливе — швидше.
ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе).
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.
Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз.
У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджу
вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене (Якби ви вчились так, як треба...) .
Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене(...То й мудрість би
була своя (Т. Шевченко).
У кожній мові інтонація має свої особливості.
Функції інтонації:
 розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання,
спонукання),
 частини висловлювання за їх смисловою важливістю,
 оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи
його на ритмічні групи;
 виражає конкретні емоції;
 розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію
спілкування.

Джерела: Ющук Вступ до мовознавства, Левицький Вступ до мовознавства