Опубліковано в: Мовні і концептуальні картини світу. К.: Київ. ун-т, 2004. Вип. 12.

Ч. 1. С. 289–294.

Н. А. Лисюк (Київ)

Ієрархічність структури міфологічного образу

Структурні моделі образів літературних і міфологічних персонажів зазвичай

будуються на доконечно різних підвалинах і враховують різні параметри. Якщо
конституювальними структурними ознаками літературного героя будуть набори
зовнішніх та внутрішніх рис (зовнішньо-фізичний і психологічний портрет),
соціальні характеристики (подані у вигляді біографії), форми поведінки, в т. ч.
мовленнєвої, рівень свідомості та самосвідомісті (інтелектуальність та
моральність), нарешті, ціннісні орієнтації (ідеологічна спрямованість), то для
аналізу героя міфологічного ці критерії переважно непридатні.
Насамперед варто зауважити, що міфологічний образ1 – структура набагато
більш жорстка і, як не дивно, ширша в порівнянні з образом героя літератури. У
сучасній науці міфологічний образ розуміють як “пучок функцій і ознак,
скріплений іменем, який може мати широке коло форм мовного вираження,
оскільки міфологічне виражається не в один-єдиний спосіб (у вигляді
субстантивно оформленого персонажа), а в безліч мовних способів, один із
яких закріплений у конкретній мікротрадиції” [Левкиевская б/г, б/с].
Таке розуміння персонажа має свою історію. Ще в “Морфології казки” (1928)
один із першопрохідників у галузі структурної фольклористики, всесвітньо
відомий та авторитетний учений в області гуманітарної науки В. Я. Пропп
висунув комплекс надзвичайно плідних ідей, які великою мірою визначили
напрями подальших фольклористичних досліджень, а власне, визначають їх і
донині. На противагу діям (функціям) як постійним елементам казок В. Пропп
виокремив і низку їх змінних членів, що ними є суб’єкт дії, об’єкт, на який
спрямовано дію, обставини дії тощо. Серед іншого він уперше спробував
сконструювати загальну структурну модель дійової особи чарівної казки.
Зокрема в розділі VІІ згаданої роботи “Про атрибути дійових осіб та їх значення”
персонажі розглядалися таким чином, як, наприклад, у фонології розглядається
фонема, що становить сукупність диференційних і недиференційних ознак.
Саме тоді й пролунала ідея стосовно того, що персонаж є, власне, пучком
функцій (а функція є “вчинок дійової особи, визначений з погляду його
значущості для ходу дії” [Пропп 1998, 19]). Крім того, В. Пропп, розуміючи під
атрибутами персонажів чарівної казки сукупність усіх їхніх зовнішніх якостей:
“їхній вік, стать, становище, зовнішній вигляд, особливості цього вигляду і т. ін.”
[Пропп 1998, 65], виокремив і деякі супутні пучки ознак, відзначивши наявність
певної їх ієрархічності (“основні” – “допоміжні”): “Вивчення атрибутів персонажа
створює лише наступні три основні рубрики: вигляд і номенклатура,
особливості появи, житло. До цього додається ряд інших, більш дрібних,
допоміжних елементів. Так, характерними особливостями баби-яги будуть: її
назва, її вигляд (з кістяною ногою, ніс у стелю вріс тощо), її хатинка, що
вертиться на курячих ніжках, і спосіб її появи: приліт у ступі зі свистом і шумом”
[Пропп 1998, 66].
Попри ці вказівки тривалий час структура міфологічного образу уявлялася
однолінійною і рівноважною. В дуже детальному дослідженні О. Новик
“Система персонажів чарівної казки” [Новик 1975] показано, що її дійових осіб
слід розглядати як “такі об’єкти, які беруть участь у дії і можуть виконувати в ній
ту чи іншу роль”. Отож хоча тут “прямі кореляційні зв’язки між учинком
персонажа і його семантичною характеристикою” відсутні, однак інтерпретація
його функцій, їх значущість обумовлена іншими провідними його
характеристиками: “Те, як персонаж діє, багато в чому залежить від того, що він
собою представляє”. Коло виокремлених дослідницею провідних ознак охоплює
статево-віковий, індивідуальний, родинний, становий статуси персонажа та його
локалізацію. За цього індивідуальний статус персонажа визначають такі
семантичні опозиції, як “природний/чудесний,
антропоморфний/неантропоморфний”, сімейний – “батьки/діти,
старший/молодший, рідний/нерідний, жонатий/поза(до)шлюбний партнер”,
становий і майновий – “царський/селянський, головний/підручний, хазяїн/слуга,
багатий/бідний”, локальну приуроченість – “домашній/лісовий, належний до
свого чи іншого царства, близького чи далекого світу”.
У спільній роботі Л. Виноградової та С. Толстої “До проблеми ідентифікації та
порівняння персонажів слов’янської міфології” [Виноградова, Толстая 1995], яка
згодом була розгорнута в докторське дисертаційне дослідження Л.
Виноградової [Виноградова 1999], було детально описано структуру ознак, що
сформували широко розповсюджений образ демонологічного персонажа
слов’янського фольклору – русалки. Зокрема структурно вагомими для нього
виявилися такі риси, як: 1) найменування, 2) іпостасі; 3) соціальний статус та
зовнішній вигляд; 4) атрибути і супутники; 5) взаємини з іншими міфологічними
персонажами; 6) генезис; 7–8) часово-просторова локалізація; 9) якості,
здатності, уподобання; 10) характерні заняття, дії, звички (у т. ч. звукова та
мовленнєва поведінка); 11) функції та предикати; 12) об’єкти, адресати,
реципієнти; 13) модуси (способи проникнення); 14) контакти з людиною; 15)
мотивування.
З огляду на це провідними диференційними ознаками міфологічного героя
можна вважати: 1) його індивідуальний статус, здатний спорадично включати:
відношення до сфери людського/нелюдського; неконвенційне, а отже, значуще
найменування; субстанціальність, у т.ч. субстанціальну несталість, що
уможливлює перебування в кількох конкретних іпостасях (перевертництво);
зовнішні характеристики, зокрема протопортрет, особливо вказівки на тілесні
аномалії, сюди ж включаються такі нерелевантні для літературного героя
ознаки, як одяг чи голизна, хроматична та одоративна конкретизація тощо;
магічні якості, обумовлені як самою його сутністю, так і набуттям завдяки
певним обставинам; наявні атрибути та супутники (за О. Фрейденберг та О.
Лосєвим, між ними і персонажами проглядається генетичний зв’язок, адже на
первинній стадії формування міфологічні образи поставали у вигляді своїх
пізніших атрибутів чи супутників [Фрейденберг 1997; Лосев 1957]); поведінкові,
у т.ч. і мовленнєво-звукові особливості; 2) стать і вік (ці ознаки в міфології
зазначаються практично для всіх персонажів – істот); 3) часово-просторова
прикріпленість (за О. Фрейденберг, існує нерозривний зв’язок не тільки “між
сценарієм, обстановкою і сюжетом”, але й між подіями і “пейзажом, який завжди
відповідає в своїй метафористиці персонажа”; понад те, персонаж сам здатен
ставати обстановкою, а відтак у ході розвитку міфології “частина космічних сил
перейде з дійових осіб на амплуа пейзажу, а ще далі – декоративного фону”
[Фрейденберг 1997, 218]; 4) родинний статус; 5) соціальний статус (означається
не завжди).
Воднораз надзвичайно вагомою для міфології категорією є функції персонажів,
часто амбівалентні. За цього функцією (предикатом) слід вважати не всі дії
персонажа, але лише ті з них, які спрямовані назовні, на іншого суб’єкта, а отже,
окреслюють коло їх взаємодії і в остаточному підсумку формують сюжет. Саме
тому в казці “функцій надзвичайно мало, а персонажів надзвичайно багато”
[Пропп 1998, 18].
Отже, визначення сюжетотвірної функції вимагає одночасного встановлення
кола об`єктів, адресатів, реципієнтів, на яких поширюються дії персонажів. Для
демонологічних і божественних персонажів найважливішими характеристиками
є особливості контактування з людиною, а для героя – людини – зі сферою
чужого. (Відтак герой чарівної казки на противагу антигероям, наприклад своїм
братам, стає героєм саме завдяки своїй нормативній поведінці у стосунку до
інших, дотриманню нормативних правил, законів “космічного порядку”, тобто
встановлених у даному соціумі норм та табу. Саме герой точно виконує всі
сакральні норми і додержується всіх установлених заборон. У випадку ж
порушення ним хоч одного правила, наказу, настанови, заборони його очікують
ускладнення, труднощі, а то й тимчасова чи остаточна загибель.)
Виразну двоїстість координат, необхідних для окреслення образу міфологічного
персонажа, можна пояснити тим, що його конституюють дві осі –
синтагматична, яка визначає його функції, і парадигматична, що охоплює його
якості (ознаки).
За цього для створення загальної структурної моделі міфологічного персонажа
(будь-якої дійової особи міфів – оповідань та фольклорних творів із
міфологічною основою) важливим є насамперед його функціональне
навантаження, що проявляється в послідовному розгортанні тексту – в його
синтагматиці. Саме вона диктує необхідність включення до складу персонажної
системи не тільки людей чи нелюдських істот (рослин, тварин, персоніфіковані
стихії, космічні елементи або ж абстракції, демонів і так званих “нульморфних”
істот, нарешті, божества), але й не – істот (предмети чи ж бо якісь непевні
сутності, “єства” – енергетичні згустки типу “щось”). Тож навіть така невід’ємна і
важлива особливість персонажа, як його найменування, не в змозі
перевершити вагомість його функціонального аспекту. Адже, за О.
Фрейденберг, “значущість імені персонажа й, отже, його метафоричної сутності
розгортається в дію, що складає мотив; герой робить тільки те, що семантично
сам означає” [Фрейденберг 1997, 222]. З іншого боку, як показала О.
Левкієвська, описуються “міфологічні елементи передовсім як предикати, а не
як субстанції”, відтак персонаж “може бути невідомий зовсім, але зате дія,
спрямована ним або на нього, буває виражена завжди. “...у міфологічному
тексті дія не тільки превалює над тим міфологічним образом, до якого
відноситься, але часто може існувати сама по собі, як посмішка чеширського
кота...”; і, нарешті, звідси витікає висновок: “Функція міфологічного персонажа
відіграє домінуючу роль для його формування й існування в міфологічній
системі в порівнянні із субстанціальною оформленістю” [Левкиевская 1999, 246,
253, 257].
Акціональний план персонажа передбачає функціонування в тексті розгорнутої
парадигматичної персонажної системи (“номенклатури”, за В. Проппом), між
якими і розподілені жорстко окреслені ролі (тобто функціональний план
фольклорного наративу обумовлює його актантну структуру). Власне, в основу
розрізнення таких основних персонажів міфів, як першопредок, деміург, герой –
богатир і культурний герой, божество, трікстер, лягає саме їхня акціональна
“потужність” – їхні діяння: першопредок є засновником певного роду-племені, а
власне, родового, фратріального, племінного і загальнолюдського континууму
[Мелетинский 1997, 26]; деміург – творцем усього світу як такого та окремих
його складових: герой – богатир, користуючись своєю непомірною силою та
надлюдськими можливостями, протистоїть стихії природи, вершить героїчні
подвиги [Тахо-Годи 1997; також: Мелетинский 1997, 296–297]; культурний герой
здобуває або винаходить для людей культурні блага, запроваджує закони,
впорядковуючи людське життя, встановлюючи в ньому лад [Мелетинский 1997,
25–28] і т. д. [див. зокрема: Мелетинский 1997, 366; Рабинович 1997; Токарев
1997]. Так само й у міфологічних наративах та замовляннях функціональна
спрямованість персонажів обумовлює їх розподіл на універсальних
(найбільшою мірою сакралізованих, могутніх магічно дійових осіб), помічників,
захисників (у т.ч. цілителів) і противників людини [Черепанова 1983; Юдин
1977].
У чарівних казках функціональний розподіл визначає її семиперсонажну
систему. За цього синтагматичні ядерні ознаки (дії) персонажа, як показав В.
Пропп, є “постійними величинами” і мають сюжетотвірну потужність, що й
обумовлює принципову єдність сюжетної формули чарівної казки (послідовності
функцій), тоді як “номенклатура та атрибути дійових осіб представляють собою
перемінні величини казки”; [Пропп 1998, 65]. Ці “перемінні величини” якраз і
складають парадигматичне ядро казки. Однак і вони раз-у-раз можуть виходити
на поверхню і справляти вплив на формування казкового сюжету, виливаючись
у певні дії (епізоди). Як писала О. Новик, подеколи і “сам оповідний план
чарівної казки може розглядатися як розгортання в сюжеті тих семантичних
ознак, якими володіє персонаж. Якщо батько – померлий і ця ознака
обіграється в сюжеті, то слідує епізод, у якому він дарує сина; якщо у фокусі
оповідання виявляється його старість чи сліпота, то слідує відправка синів за
живою водою і молодильними яблуками; якщо фіксується його вдівство, казка
розгортає сюжет про інцестуальне переслідування дочки або про другий шлюб
батька та переслідування мачухою падчерки.
Семантичні характеристики, якими наділяються персонажі, відповідають... “тим
конфліктам, у яких персонажі беруть участь. Іншими словами, персонаж –
утілення тих семантичних ознак, які створюють конфліктні ситуації й
обігруються в межах епізоду чи всього сюжету” [Новик 1975].
Звісно, в кожному із фольклорних жанрів діють свої власні закономірності, які й
окреслюють ступінь релевантності для його персонажної системи пучків тих чи
інших ознак. Однак, як і в фонологічних системах, із позицій структурного
підходу в цих системах теж можна виокремити синтагматичне і парадигматичне
ядра. Парадигматичне ядро, як і в фонології, має визначатися на підставі
наявності найбільшої кількості протиставлень (опозицій), тоді як синтагматичне
ядро – на основі найбільшого числа позицій у текстах [Вовк 2000, 18 і далі].
Синтагматичний і парадигматичний центри системи не можуть бути тотожними,
однак вони корелюють один із одним. Вони є взаємопов’язаними,
взаємозалежними, а власне, обумовлюють один одного. Однак з’ясування
таких закономірностей – завдання для подальших конкретних досліджень.

Література
Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция
славян. – М.: Индрик, 1999. – 432 с. (див. також у: //
http://ruthenia.ru/folklore/vinogradova1.htm)
Виноградова Л. H., Толстая С. М. К проблеме идентификации и сравнения
персонажей славянской мифологии // Славянский и балканский фольклор.
Верования. Ритуал. Текст. – М.: Hаука, 1994. – С. 16–43.
Вовк П. С. Теорія центрів і периферій фонологічної та акцентологічної систем.
Автореф. ... докт. філол. н. К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2000. – 36 с.
Левкиевская Е. Е. Мифологический персонаж: соотношение имени и образа //
Славянские этюды. Сборник к юбилею С.М.Толстой. / Отв. ред. Е.Е.
Левкиевская. М.: Индрик, 1999. – С. 243 – 257.
Левкиевская Е. Е. Методы реконструкции славянской мифологической системы
(история и перспективы) // http://ruthenia.ru/folklore/levkievskaya3.htm
Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М.: Гос. учебно-
пед. изд-во Мин. просвещения РСФСР, 1957. – 620 с.
Мелетинский Е. М. Герой // Мифы народов мира. Энцикл. в 2-х тт. 2-ое изд. / Гл.
ред. С. А. Токарев. – М.: Рос. энциклопедия – Олимп, 1997. – Т. 1. – С. 296–297.
Мелетинский Е. М. Демиург // Мифы народов мира. – Т. 1. – С. 366.
Мелетинский Е. М. Культурный герой // Мифы народов мира. – Т. 2. – С. 25–28.
Новик Е. С. Система персонажей русской волшебной сказки // Типологические
исследования по фольклору. Сб. ст. памяти В.Я. Проппа (1895–1970). – М.:
Наука, 1975. – С. 214–246.
Пропп В.Я. Морфология волшебной сказки // Пропп В. Я. Морфология
волшебной сказки. Исторические корни волшебной сказки. (Собр. тр. В. Я.
Проппа.) / Коммент. Е. М. Мелетинского, А. В. Рафаевой. Сост., научн. ред.,
текстолог. коммент. И. В. Пешкова. – М.: Лабиринт, 1998. – 512 с.
Рабинович Е. Г. Богиня – мать // Мифы народов мира. – Т. 1. – С. 178–180.
Тахо-Годи А. А. Герой // Мифы народов мира. – Т. 1. – С. 294–296.
Токарев С. А. Боги // Мифы народов мира. – Т. 1. – С. 177–178.
Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра: Период античной литературы.
Подгот. текста, справ. – научн. апп., предв., послесл. Н. В.Брагинской. – М.:
Лабиринт, 1997. – 448 с.
Черепанова О. А. Мифологическая лексика Русского Севера. – Л.: Изд. ЛГУ,
1983. – 168 с.
Юдин А. В. Ономастикон русских заговоров: Имена собственные в русском
магическом фольклоре. – М.: Москов. общ. научн. фонд, 1977. – 230 с.