1.2.

Історія становлення ідеї Міжмор’я в історико-геополітичному

контексті до руйнування біполярної міжнародної системи.

Становлення зв’язків між Балтійським та Чорним морями має давню

історію, а отже і значний історичний, політичний, економічний та
культурний досвід для формування концепції союзу «від моря до моря». У
період Великого переселення народів на території існували певні міграційні
та торгівельні шляхи, проти вони не мали постійного характеру та були
підвладні змінам, які стосувалися локалізації племінних поселень. Саме
балто-чорноморські зв’язки почали зароджуватися ще з Х століття нашої ери,
свідченням чого можна вважати археологічні знахідки у вигляді монет
арабського, візантійського, прибалтійського походження, а також грошові
знаки полабсько-поморського державного утворення. […] Приблизно у цей
період почали формуватися військово-стратегічні шляхи, які зароджувалися
на базі річкових систем – Дністер, Західний Буг та Прип’ять.
Так званий «шлях із варяг у греки», що виник наприкінці ІХ століття,
представляє собою торгівельний засіб зв'язку, маршрут, що сполучав
територію, яка географічно є частиною так званої території Міжмор’я, або
«від моря до моря». Виник він після періоду Великого переселення народів,
саме тоді, коли на даній території почалися процеси союзно-племінного
розмежування та почалась ера осілого способу життя. У тогочасному
суспільстві з’явилася нова ланка господарства – стала торгівля, яка у свою
чергу об’єднує території та вибудовує комунікацію.
Торгівля та торгівельні шляхи сприяють розвитку державності на
територіях, де вони проходять, а також закладають основи формування
культури. Цей чинник грає важливу роль в історії України, його похідні
присутні у причинно-наслідкових зв’язках кожного періоду історії України
та Східної Європи, а звідси і становлення концепції Міжмор’я. Юрій Липа,
український громадський діяч, автор української геополітичної концепції, у
своїй праці «Призначення України» 1938 року цитує професора Юрія Гетьса:
«Українські землі від камінної доби — це край великих торговельних шляхів
і культурних впливів». [Призначення України, Нью-Йорк, 1953]
Подальше становлення держави, яка відома зараз як Київська Русь,
сприяло розвитку організованості територій та суспільств. За часів
князювання Володимира Великого (980 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого
(1019 – 1054 рр.) Київська Русь своїми кордонами повністю з’єднувала
Варязьке (Балтійське море) та Понтійське (Чорне) море. (Додаток А) Звідси
маємо перше державне утворення, яке фактично стало ланкою між двома
морями та основою процесу подальшого державотворення на території
Міжмор’я ІХ – ХІІІ століть.
Орест Субтельний про Володимира Великого та Ярослава Мудрого
пише: «…Знову порушуючи традицію попередників, він (Володимир)
звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної
України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за
цей регіон… В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення
підпорядкувати собі головні торгівельні шляхи на захід, а також прокласти
інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння
Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв.
м…. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від
Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір». [Орест
Субтельний, Україна Історія, Київ, 1993] Проте за деякими радянськими
джерелами площа земель підвладної Київській Русі могла сягати більше 1
млн. кв. км. із населенням більше 4,5 млн чоловік. [Рост населения Европы,
Б.Ц. Урланис, 1941, с.86]
Київська Русь – це перше державне утворення, що займало території
«від моря до моря» та саме у цей період свого розквіту Київська Русь мала
найбільший вплив на міжнародній арені та представляла собою одну з
наймогутніших держав свого часу. Проте, після геополітичного піднесення,
Київська Русь вступила у новий історичний період свого розвитку –
феодальну роздробленість, що спричинило втрату авторитету та подальший
розпад державності. За даними Стефана Томашівського, українського
історика, у період з 1146 по 1246 рік у Києві князювали більше 20 князів у
різній послідовності більше ніж 40 разів. Князі у цей період могли займати
престол від 1 до 8 разів, змінюючи один одного, і більше 30 князювань
тривали менше одного року. [ДЖЕРЕЛО]
Після занепаду Київської Русі ідеологічною послідовницею побудови
державності від «моря до моря» закономірно стало Велике князівство
Литовське, яке проіснувало з 1236 до 1795 рр., що складає разом 559 років, та
королівство Ягелонів (1385 – 1569 рр., або 184 роки існування), які згодом
трансформувались у Річ Посполита (1569 – 1795 рр. існування, або 226 років
разом). Велике князівство Литовське вже в XV столітті, у зеніті своєї слави,
територіально майже зв’язувала Балтійське та Чорне моря. Станом на 1430
рік площа Великого Князівства Литовського становила близько 930 000 кв.
км. із населенням більше 2,5 млн. людей. [ДЖЕРЕЛО] Можемо провести
паралель між Київською Руссю та Великим князівством Литовським – дві
держави, які з’єднавши відповідні моря у період свого розквіту, ставали
одними із самих великих територіально та одними із найсильнішим у
геополітичному сенсі.
Для порівняння розглянемо мапу Європи станом на 1444 рік, де факт
могутності Великого Князівства Литовського стає більш очевидним, оскільки
ця держава на той період являла собою найбільшу державу Європи та
пропускала через себе усі торгівельні, тобто транзитні шляхи, що з’єднували
Європу та Азію, не враховуючі морські шляхи. (Додаток Б)
Геополітичний союз Польщі та Литви був абсолютно логічно-
обґрунтованим розвитком історичних подій, оскільки існувала необхідність
об’єднання – загроза з боку сусідів та бажання стати сильнішими.
Люблінська унія 1569 року, об’єднавши землі Польського королівства та
Великого Князівства Литовського, ознаменувала собою ще одну історичну та
геополітичну спробу, можливо навіть несвідому чи напівсвідому, об’єднати
землі, що територіально сполучають Балтійське та Чорне море. У тексті
документа говориться: «…Польське Королівство та Велике Литовське
князівство – це одне невіддільне і нелюдське тіло, а також нерівна, але єдина
і спільна Польська Республіка, яка була розділена і об’єднана на два люди та
один народ».
[https://web.archive.org/web/20170612105548/http://www.law.uj.edu.pl/~khpp/
fontesu/1569.htm]
Станом на 1650 рік, площа земель Річі Посполитої складала більше
1 100 000 кв. км., а населення – більше 11 млн людей. (Додаток В) На той
момент територія держави займала більшість земель сучасних Польщі,
Білорусі, України, Литви та Латвії. Розглянемо кордони держави в період її
піднесення, а саме станом на 1619 – 1650 роки.
Звідси виходить, що майбутні націоналістичні та сепаратистські рухи у
найближчому майбутньому в середині та кінці ХVI століття були
очевидними, оскільки територія об’єднувала різні етнічні землі. Подальший
занепад цілісної Речі Посполитої ставав все далі очевиднішим, хоча ця
держава у роки свого розквіту представляла собою одну з наймогутнішим
країн Європи. Боротьба за вплив у Балто-Чорноморському регіоні стає дедалі
активнішим та агресивнішим, враховуючи посилення сусідньої Москви.
Подальше відображення у історичних документах ідея Міжмор’я
знаходить своє місце у Гадяцькому договорі 1658 року, автором якого були
Юрій Немирич (1612 – 1659 рр.), державний діяч, дипломат, український
магнат, Генеральний писар при Івані Виговському та Павло Тетеря
(1620/1622 – 1670 рр.), український дипломат, військовий, політичний та
громадський діяч. Гадяцький договір – це перший історичний акт створення
конфедерації на території «від моря до моря», що на той момент
представляло собою історичний прецедент у Центрально-Східній Європі. За
Гадяцьким договором, Гетьманщина входила в склад Речі Посполитою як
Велике Князівство Руське, і таким чином конфедерація об’єднувала у собі
сучасні Польщу, Україну та Литву. Проте практична реалізація цього
договору під впливом Москви та на фоні конкуренції між Варшавою та
Москвою не мала місце бути через внутрішньодержавні суспільні настрої.
Варто також зауважити, що спроби дипломатичного порозуміння та
партнерства Богдана Хмельницького (1595 – 1657 рр.) та Івана Мазепи (1639
– 1709 рр.) із такими країнами як Туреччиною та Швецією відображають
геополітичне спрямування території далеко за межами регіональних
акваторій, а отже говорить про те, що політика зовнішньо-чорноморської
дуги повинно мати багатовекторне спрямування з метою пошуку союзників
та забезпечення безпеки регіону. […]
Вже у XVIII-XIX століттях на захист концепції балто-чорноморської
кооперації став Адам Єжи Чарторийський (1770 – 1861 рр.) (з старого
княжого роду Чарторийських, що беруть свій початок від Ольгерда, великого
князя Литовського), польсько-литовський князь, громадсько-політичний діяч
Польщі та Російської імперії, міністр закордонних справ Російської імперії.
Згідно представленим їм планом Федерального союзу країн Центральної
Європи, Російська імперія має стати ініціатором створення федерації
слов’янських народів методом завоювання Східної Європи та Балкан. […]
Проте згодом, його ставлення до цього питання змінилося на користь
розбудови свободи і незалежності народами цієї території під проводом
Російської імперії, де у перспективі Польща мала стати регіональним лідером
на противагу Росії. […] Адам Єжи Чарторийський доволі тривалий час був
духовним лідером руху, який у ХХ столітті назвали «прометеїзм». Основна
ідея прометеїзму полягала у тому, що народи, які проживають на західній та
південній периферії Російської імперії мають боротися за свою свободу та
об’єднатися заради боротьби із Росією; ідеологічний лідером цієї боротьби
має стати Польща. Історичні події того часу змушували Чарторийського
переосмислити пріоритети своєї діяльності.
Концептуальний етап розвитку концепції Балто-Чорноморського союзу
розпочинається із кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли найбільшу участь у
створенні теоретичних засад приймали українські та польські політичні діячі
та науковці. Такий поштовх розвитку ідеї був спричинений необхідністю
зменшити вплив з боку Росії та Німеччини та можливістю створення власних
національних держав. До найвизначніших теоретиків концепції Міжмор’я
можемо віднести таких діячів кінця ХІХ – початку ХХ століття, як М.
Грушевський, Ю. Липа, С. Рудницький, Ю. Пілсудський, Ю. Бек, Л.
Мочульський. Також, до діячів, що підтримували концепцію союзу «від моря
до моря» початку ХХ століття, можемо віднести таких особистостей, як
Тадеуш Голувко та Симон Петлюра. […] Розглянемо погляди деяких
теоретиків більш детально.
Продовжуючи вивчати польську школу ідеї «від моря до моря»,
безсумнівно варто проаналізувати вклад таких польських діячів як Юзеф
Пілсудський (1867 – 1935 рр.),політичний і державний діяч, перший голова
відродженої польської держави, та Юзеф Бек, (1894 – 1944 рр.), міністр
закордонних справ Польщі. Отримавши незалежність, Польща прагнула
відновити державу в кордонах 1772 року, відновити стару Річь Посполиту.
Юзеф Пілсудський ще у 1903 році був упевнений, що «На землях
Литви і Русі (тобто України) після перемоги з’являться дві чи три окремі,
незалежні республіки, які можуть поєднатися в якийсь більш менш міцний
федеративний союз». [!!!] Проте, не публічно він говорив, що «іншого шляху
народи не мають, тільки той, щоб іти з нами (поляками) поруч, і найтісніше
поруч». Це говорить про те, що відбувається відродження ідеї польської місії
на Схід після довгого її занепаду, спричиненого зовнішніми чинниками та
прорахунках у зовнішньополітичній стратегії. В польській геополітиці
завжди існувала дилема Заходу-Сходу. Юрій Липа у своїй праці
«Призначення України» 1938 року цитує польського історика Артура
Гурського: «Схід і Захід, — каже історіософ Польщі А р т у р Ґурський, — це
польська ділєма. Історія наша (польська) постійно відбувалася між Заходом і
Сходом". І має рацію : недарма сотні польських ідеольоґів це твердять від
віків. Пересунення Польщі на схід, відірвання від заходу, від моря — це
початок небезпечного процесу. Так, роля Польщі бути посередницею здовж
своєї оси-Висли, отже бути між сходом і заходом». [Призначення України,
Нью-Йорк, 1953]
Погляди Юзефа Пілсудського пройшли певну еволюцію стосовно
майбутнього союзу, його форми і складу. Річ у тім, що на початку ХХ
століття, у Польщі існували два основних погляди, напрями з приводу
подальшого розвитку Польської держави – до першого відносимо
етноцентризм, який згодом еволюціонував у націоналізм, та до другого
відносимо конфедералізм, лідером представників якого і став Юзеф
Пілсудський. Етноцентризм полягав у відродженні Речі Посполитої, в якій
домінуючу роль грали б поляки, які у майбутньому б стали етнічною
більшістю. Конфедералізм, у свою чергу, мав на увазі також відродження
кордонів 1772 року із лідерством Польщі, проти ця концепція на мала у собі
намірів зробити поляків етнічною більшістю; навпаки конфедералізм означав
створення союзу різних народів від керівництвом Варшави, яка мала б
вивести регіон та державу на новий міжнародний рівень.
Проте Юзеф Пілсудський розумів важливість України як територія та
як держави у контексті союзу, тому польсько-українському питанню він
приділяв окрему увагу. Леонід Чупрій зауважує: «Ключовим елементом
цього сoюзу повинна була стaти незалежна Україна. Тoму глава польської
держави навесні 1920 року вирішив відновити i посилити нeзaлeжну,
дружньо налаштовану дo Польщі Україну. «Нe варто мaти ілюзій: навіть
якщо ми підпишемо мир, ми завжди зaлишимoся цiллю для aтaк з бoку
Росії», – кaзaв Пілсудський в інтерв’ю гaзeтi Kurier Poranny». [Історичні
аспекти становлення концепту «Міжмор’я» в контексті українського
державотворення, випуск 113]
Розглянемо мапу першого проекту Балто-Чорноморської конфедерації
(1914 – 1920 рр.) Юзефа Пілсудського, до якого мали б увійти Польща,
Україна, Білорусь та Литва. (Додаток Г)
Проект першого проекту Міжмор’я Пілсудського базувався на
домінантній ролі саме Польщі та поляків як нації, а отже передбачав негласне
несприйняття усіх інших національностей, адже до них мали б ставитися
просто як до націй другого сорту. Саме через це його ідея не була сприйнята
позитивно з боку інших держав. Навіть поляки мали певні розходження у
поглядах з приводу статусу Польщі та поляків у можливій конфедерації.
Питання релігії також відігравало певну гальмуючу роль у питанні
зближення країн та націй.
Тому на початку 20-х років ХХ століття Юзеф Пілсудський був
вимушений тимчасово відмовляється від своїх конфедералістських поглядів
через супротив націоналістів. Тарас Возняк пише: «Ця конфедерація мала
сягати від Чорного і Адріатичного до Балтійського моря, звідси й назва.
Пілсудський вважав, що створення цієї конфедерації держав у центрі якої
буде федерація Речі Посполитої, – яка складатиметься з Польщі, України,
Білорусі та Литви, – дозволить уникнути домінування реваншистських
Німеччини та Росії-СССР». [Геополітичні контексті війни в Україні]
Наведемо мапу другої геополітичної доктрини Юзефа Пілсудського
станом на 1921 – 1923 роки, яка з’єднує мінімум 10 країн та 5 морів, площа
такої конфедерації могла б становити більше 2 500 000 кв. км. Такий союз
виглядав малореалістичним, проти він розширює межі геополітичної думки
країн Центральної та Східної Європи. (Додаток Д)
Спроби створення подібного альянсу реалізовувалися і на офіційному
рівні. Після роботи мирної конференції (1919-1920 років), що була
присвячена урегулюванню нового світового порядку після світової війни,
новостворені балтійські країни, які ще ну були визнані, опинилися у складній
ситуації: відсутність національної законодавчої бази, політичне несприйняття
з боку великих держав, загроза з боку Радянської Росії та невизначеність
власної зовнішньої політики. Ці обставини змушували ці країни
співпрацювати. Першою з пропозицією створити Балтійський Союз
виступила Естонія (у червні 1919 року). […] Протягом 1919-1920 років було
проведено декілька конференцій між країнами балтійського та балто-
чорноморського регіону з приводу створення альянсу. Приймала участь
навіть Велика Британія як посередник у регулюванні деяких спорів між
країнами. До однієї з конференцій приєдналася Фінляндія, коли глава уряду,
К. Маннергейм, та Міністр закордонних справ, Р. Холсті, також виступили з
ініціативою створити балтійський альянс, який став новою б геополітичною
силою (Проте наступні президентські вибори Маннергейм програв і до влади
у Фінляндії прийшов новий уряд, який не був зацікавлений у розвитку цієї
ініціативи). […] Фінську ініціативу підтримав Міністр закордонних справ
Латвії Зігфрід Мейєровіц, який склав програму, яка покривала більше 100
питань, потенційного союзу. […] Проте через наявні суперечності з приводу
лідерства, питання визнання окремих країн тощо, практичних результатів
досягнуто не було. Міністр закордонних справ Німеччини У. Саймон назвав
балтійські країни небажаним бар’єром між Росією та Німеччино. […]
Проведені конференції показали перспективи подальшої співпраці, так само
як і неможливість реалізації задуманого (у різних формах різними країнами)
в умовах народження нової світової системи.
Послідовник ідей Юзефа Пілсудського, Юзеф Бек бачив такий союз
лише у складі трьох країн, а саме Польщі, Угорщини та Румунії, він назвав
його «Третім світом», що мав популярність протягом 1935 – 1939 роках. […]
Також, у 30-х – 40-х роках ХХ ст. певний внесок у розбудови концепції
Міжмор’я зробив Владислав Сікорський, за ініціативою якого була
організована міжнародна конференція, яка подавала багато надій, проте ні до
яких практичних результатів не призвела. […]
У 1945 році було опубліковано працю Єжи Небжицького «Геополітика:
стратегія та кордони». […] У цій праці автор детально розглядав ролі країн
регіонів Балтійського та Чорного морів, аналізуючи їх економічні
взаємозв’язки. На його думку, ці країни покликані стримувати
експансіоністські амбіції країн зі Сходу та Заходу, а особливо Радянської
Росії та Німеччини у майбутньому. […] Проте, умови післявоєнного світу не
поступали місцем розвитку балто-чорноморської доктрини, основні зусилля з
боку балтійсько-чорноморських народів були зосереджені на самозбереженні
та подальшому культурно-історичному розвитку.
Вивчаючи історію становлення балто-чорноморського питання кінця
ХІХ – початку ХХ століття, варто проаналізувати українських політичних та
громадських діячів, якими були здійснені перші спроби розробки
геополітичної Балто-Чорноморської концепції, – Юліан Бачинський, Микола
Міхновський, Степан Рудницький, Юрій Липа, Михайло Грушевський.
Юліан Бачинський (1870 – 1940 рр.) у своїй праці «Україна irredenta»,
що вперше була опублікована у 1895 році, та Микола Міхновський (1873 –
1924 рр.) у праці «Самостійна Україна» (1900 р.) були одні з перших, хто
поставив питання майбутнього України як незалежної держави та
обґрунтували необхідність української незалежності. […] Вони також
акцентували увагу на регіональній ролі України, аналізуючи її взаємозв’язки
із сусідніми народами. Ці дві праці, «Україна irredenta» та «Самостійна
Україна», ознаменували початок конструювання концептуальних засад
геополітики України.
Степан Рудницький (1877 – 1937 рр.), український історик, вчений,
один із засновників української геополітики, протягом 1914 – 1923 років у
своїх працях намагався розробити концепцію Балтійсько-Понтійської
федерації. До складу цієї федерації мали б увійти Україна, Білорусь, Литва,
Латвія, Естонія та Фінляндія. Метою цього союзу він вважав створення
буферної держави між Німеччиною та Росією, а також формування опору
проти впливів з боку Росії. […] Степан Рудницький не включав до федерації
Польщу через те, що не був згоден із виправданістю Польщі відновити
кордони 1772 року, оскільки вважав, що етнічна Польща – це країна
Центральної Європи, а федерація має представляти собою бар’єр саме на
теренах Східної Європи. […] Він також детально обґрунтував потенційну
роль України у такому союзу, спираючись на площу її етнічних територій,
населення та економічні дані, що на той момент були взяті із офіційних
російських та австро-угорських джерел.
 Також, Рудницький бачив Україну як потенційного лідера такої
федерації, виходячи із її геополітичного положення. У 1923 році він
запропонував з’єднати Чорне, Балтійське та Каспійське моря мореплавними
каналами – саме у цій політично-географічній ролі і лежить запорука великої
ролі України. […] Таким чином, він описав транзитне положення України як
фактор регіонального лідерства. Розширення та з’єднання морських шляхів
сприяє з’єднанню різних регіонів світу, що конструктивно впливає на роль
регіону у світі та його розвиток.
Звернемося до праць Михайла Грушевського (1866 – 1934 рр.), історик,
громадсько-політичний діяч, Голова Центральної Ради УНР (1917-1918). У
своїй статті «Орієнтація чорноморська» він пише: «Історичні умови життя
орієнтували України на захід, географічні орієнтували і орієнтують на
полудене, на Чорне море – «єже море словеть руськоє», як каже київський
літописець ХІІ в – українське, українське, говорячи теперішньою
термінологією. З того часу як полудневі східно-словянські племена, з котрих
вийшов український нарід, півтори тисячі літ тому пробились до Чорного
моря, йдучи за тим потягом, шо непереможно пхає взагалі всі народи у всі
часи на полудне, до сонця, в лекші умови істнування, – вони тим самим
мусїли війти в сферу чорноморських звязків і впливів, того що я означаю
отим виразом – «чорноморська орієнтація». [На порозі нової України: Гадки і
Мрії, Київ, 1918, с. 16 http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/0001269] Цими
словами він підкреслює необхідність України будувати зовнішню політику у
багатовекторному напрямку із акцентом на спрямування Захід-Схід.
На думку Михайла Грушевського, Україна належала до Західної
цивілізації, а отже і має орієнтуватися часе на Захід. Він писав: «Але коли
школою для нас мусять бути сі краї західної культури, полем нашої
діяльності, нашої власної творчості повинні бути краї, які, подібно як i
Україна, виросли у впливах чи зв’язках східної культури – краї в сфері нашої
чорноморської орієнтації, об’єднані Чорним морем як центром комунікації й
ріжнорідних культурних i політичних взаємин». Він був упевнений у тому,
що Україна, як держава багата на природні транспортні шляхи, має стати
комунікаційним центром регіону. Грушевський керувався також історично-
культурною спільністю країн регіону та наголошував на необхідності діяти
разом у безпековому аспекті. [Історичні аспекти становлення концепту
«Міжмор’я» в контексті українського державотворення, випуск 113] Тобто,
Грушевський приділяв особливу увагу саме центральній ролі України та ролі
її транзитності, яка в даному випадку виявляється у значенні транспортних та
комунікаційних шляхів.
Отже, Михайло Грушевський вважав, що регіон зв’язаний тісними
географічними, економічними та культурними зв’язками, що представляється
абсолютно очевидним. Він вважав, що починати будувати союз потрібно із
поглиблення саме економічної бази та культурних зв’язків, адже вони
становлять основу побудови нового суспільства.
Підтримуючи ідею про союз чорноморських держав, Голова Великих
Національних зборів Туреччини Газі Мустафа Кемаль-паша у 1922 році при
підписанні Договору про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною,
зазначив, що ці дві країни є найближчими одна до одної, й так само близька є
і дружба цими двома народами. [to add later] Турецький напрям концепції
Міжмор’я на початок ХХ століття не мав популярності з очевидних причин,
проте стрімкий розвиток нової турецької держави по-троху підштовхував
світ Міжмор’я до майбутнього зближення із цією країною.
Антін Синявський (1866 – 1951 рр.), український політичний та
громадський діяч, підтримував близькосхідну, а особливо турецьку
орієнтацію України. Досліджуючи цю тему, він, як і Грушевський та
Рудницький, вивчав економічний та культурний вимір чорноморського
регіону. Особливо детально він аналізував географічне положення України в
контексті історії. Він описав значення України як транзитної території а
індустріальної держави. Він вважав, що в контексті розподілу праці та
торгівлі на регіональному рівні, Україна разом із країнами Близького Сходу
може утворити значну економічну силу. Українсько-турецькі відносини він
бачив як такі, що базуються на географії, енергетичній політиці та курсу на
індустріалізацію. [УССP тa Близький Схiд в свiтлi гeoпoлiтики. (Пpoблeмa
тopгoвeльних зв’язкiв)]
Юрій Липа (1900 – 1944 рр.), український громадський діяч, розробив
так звану Чорноморську доктрину, геополітичну концепцію, яку він описав у
своїй праці «Всеукраїнська трилогія». Чорноморська доктрина Липи
базується на тому, що усі народи, які мають державність навколо Чорного
моря мають об’єднатися заради посилення регіону та боротьби із
загарбницькими амбіціями країн-сусідів. На думку Ю. Липи, вісь «Схід-
Захід» для даного регіону є пагубною, а орієнтація «Північ-Південь», що
бере свій початок від шляху «із варяг у греки», є природнім шляхом
геополітичного спрямування, адже великі торгівельні магістралі завжди були
зв’язуючим елементом регіону. Окрему роль Юрій Липа відводив саме
Україні, оскільки, на його думку, Україна мала стати лідером такого
об’єднання, враховуючи її переваги у площі, транзитне положення, кількості
населення та економічні показники. Він пише: «Тільки вісь Південь-Північ є
віссю українських земель. Як у добі античній і київській, так і в добі
козацькій…Зрештою ця українська вісь Південь-Північ є одною з
найатрактивніших ґеополітичних осей на просторах між Балтією й Уралом…
Ґеополітично беручи, для української державности потрібні є принаймні
Чорне море і верхівя Дніпра, — в усякому разі завжди південно-північна
вісь». [Призначення України, Нью-Йорк, 1953] Також, він зазначає:
«Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і
геополітичним – це одна з найвагоміших земель світу.» [ВСТАВИТИ
ДЖЕРЕЛО] До своєї концепції Липа включає і Туреччину, звертаючи увагу
на роль Кемаля Ататюрка у чорноморському регіоні.
У спільній праці Юрія Липи та Лева Биковського «Чорноморський
простір (Геополітичний атлас)» зазначено про важливість
самоідентифікування та далекоглядного геополітичного планування:
«Мусимо мати підстави до реальної дії на століття. Мусимо мати глибший,
суто український погляд на політику помимо тих чи інших кон’юнктур.
Мусимо, бо без того загинемо морально. Станемо нічого не варті – виповнять
нас чужі думки і світогляди, що виросли в чужих умовинах для чужої користі
і з чужої крові». [http://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/baran_urii.pdf]
Протягом 30-х років ХХ століття ідея балто-чорноморського союзу
мала перспективи до подальшого розвитку, проте через ідеологічний вплив
та примусові перепони з боку Радянського Союзу цього не відбулось. На
початку 40-х років ХХ століття ідея союзу земель «від моря до моря» буда
частково відроджена польським урядом у вигнанні, що знаходився у Лондоні,
під керівництвом Владислава Сікорського (1881 – 1943 рр.), Прем’єр-міністр
уряду Польщі у вигнанні. У 1942 році за ініціативою Владислава Сікорського
відбулися переговори між грецьким, югославським, чехословацьким і
польським урядами у вигнанні під заступництвом Великої Британії. […] На
цих переговорах обговорювалася ініціатива створення Польсько-
Чехословацької та Греко-Югославської конфедерацій. Проте ці ідеї зустріла
критика з боку союзників антигітлерівської коаліції та з боку Сталіна
особисто, який доклав максимально зусиль, аби зірвати подібні плани,
прагнучі контролювати Східну Європу (наприклад, Угорщина 1956 року або
Чехословаччина 1968 року).
Подальші активні обговорення теоретичного аспекту майбутнього
союзу відродилися у 50-60-х роках ХХ століття, коли Юлій Мерошевський
(1906 – 1976 рр.) та Єжи Гедройц (1906 – 2000 рр.), які заклали основи
сучасної польської геополітики, адаптували концепцію союзу «від моря до
моря» у свої доктрині ULB, що становила собою союз України, Білорусі та
Литви. Доктрина передбачала урегулювання дружніх та союзних відносин
спочатку між цими трьома державами, з подальшим головуванням Польщі як
регіонального лідера. […] До початку 80-х років ідея створення союзу «від
моря до моря» на територіях самих країн Міжмор’я не знаходила подальшого
значного теоретичного чи програмного розвитку. У 80-х роках ХХ століття
ідею Балто-Чорноморського союзу відстоював український політик,
провідник українського національно-демократичного визвольного руху 80-х
– 90-х років минулого століття, В’ячеслав Чорновіл (1937 – 1999 рр.).
Отже, характеризуючи процес становлення ідеї Міжмор’я, або балто-
чорноморської кооперації, в історичному та геополітичному контексті,
можемо виділити основні етапи становлення концепції до періоду розпаду
Радянського Союзу та становлення нових незалежних держав.
До першого етапу можемо віднести період від появи торгівельного
шляху «із варяг у греки», про який ми знаємо із «повісті минулих літ» до
1795 року, коли відбувся останній етап поділу Речі Посполитою за
ініціативою Росії, Австрії та Прусії. Так званий «шлях із варяг у греки», який
виник наприкінці ІХ століття, представляє собою торгівельний засіб зв'язку,
маршрут, що сполучав територію, яка географічно є частиною так званої
території Міжмор’я, або «від моря до моря». Цей шлях став економічною та
військовою основою розвитку держави уздовж цього шляху – Київської Русі,
яка стала першою державою, що об’єднала землі «від моря до моря». За часів
князювання Володимира Великого (980 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого
(1019 – 1054 рр.) Київська Русь своїми кордонами повністю з’єднувала
Варязьке (Балтійське море) та Понтійське (Чорне) море. Площа держави на
той момент складала не менше 800 тис. кв. км. та представляла собою
наймогутнішу державу Європи. Після занепаду Київської Русі ідеологічною
послідовницею побудови державності від «моря до моря» закономірно стало
Велике Князівство Литовське, яке проіснувало з 1236 до 1795, та королівство
Ягелонів (1385 – 1569 рр. існування), які з годом трансформувалась у Річ
Посполита (1569 – 1795 рр. існування). Велике Князівство Литовське вже в
XV столітті, у зеніті своєї слави, територіально майже зв’язувала Балтійське
та Чорне моря. Станом на 1430 рік площа Великого Князівства Литовського
становила близько 930 000 кв. км. із населенням більше 2,5 млн. людей і було
найсильнішою державою Європи, так само як і Київська Русь свого часу.
Через міждержавні союзи та договори державні формування балто-
чорноморського регіону переросли у так звану Річ Посполиту. Станом на
1650 рік, площа земель Річі Посполитої складала більше 1 100 000 кв. км., а
населення – більше 11 млн людей. Річ Посполита перейняла право бути
країною-лідером у Європі, логічно продовжуючи традицію своїх
попередників. До перших історичних документів, що у певній мірі просували
та захищали концепт держави «від моря до моря» відносимо Люблінську
унію 1569 року та Гадяцький договір 1658 року, де автором другого були
відомі прихильники такого концепту (у формі федерації Корони Польської,
Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського) Юрій
Немирич та Павло Тетеря. Кінцем першого етапу становлення ідеї Міжмор’я
став кінець існування першої Речі Посполитої.
Початок другого етапу ознаменувався першим незалежним проектом
Федерального союзу країн Центральної Європи, автором якого був Адам
Єжи Чарторийський, польсько-литовський державний діяч та міністр
закордонних справ Російської імперії, який користувався особливою увагою з
боку імператора. Його погляди пройшли певну еволюцію, проте Польща в
них в перспективі завжди мала роль регіонального лідера. Другий етап
становлення ідеї Міжмор’я можна умовно означити до початку Другої
світової війни, і охарактеризувати його можна як проектний етап, оскільки в
цей час в геополітичній теорії з’являється багато варіацій проекту побудови
союзу Міжмор’я. До найяскравіших представників даного періоду можемо
віднести наступних діячів: у Польщі: Ю. Пілсудський, Ю. Бек, В. Сікорський
та Т. Голувко; в Україні: С. Рудницький, Ю. Липа, М. Грушевський, С.
Петлюра; в Латвії: З. Мейєровіц; також турецький вектор побудови союзу
«від моря до моря» підтримували український політичний і громадський діяч
А. Синявський та Голова Великих Національних зборів Туреччини Газі
Мустафа Кемаль-паша. Під час цього періоду було розроблено багато
проектів різних форм.
Третій етап розвитку ідеї Інтермаріума вважатимемо період з кінця
Другої світової війни до розпаду Радянського Союзу, коли концепція Балто-
Чорноморського союзу перебувала у відносному занепаді в контексті рівня
активності її обговорення. У цей період були епізодично представлені
проекти союзу такими польськими діячами як Єжи Гедройц та Юліуш
Мерошевський (доктрина ULB), Єжи Небжицький. Також у цей період
активно пропагував ідею Міжмор’я український громадсько-політичний діяч
В’ячеслав Чорновіл.
Четвертий етап, або сучасний етап, буде розглянуто у наступній
частині даного розділу.