Деменція 

(недоумкуватість, слабоумство) – грубе порушення

інтелектуальних функцій при органічному ураженні мозку, що виникає в
результаті захворювання чи травми.

Як відомо, амнестичні розлади спричиняють ранні прогресуючі втрати

елементарних навичок, невміння виконувати звичні домашні справи. У
подальшому це призводить до апраксії – втрата здатності користуватися
предметами за їхнім призначенням. Попри глибокий розлад психіки хворі
відносно довго зберігають відчуття власної неповноцінності, що викликає
тяжкі переживання. Таким чином поступово розвивається Хвороба
Альцгеймера – найбільш поширена форма деменції, яка виникає внаслідок
захворювань мозку або психічних розладів. Уперше цю хворобу описав у
1906 р. німецький психіатр А. Альцгеймер. Вчений помітив, що поряд зі
звичайними старечими бляшками при цьому захворюванні виникають
характерні зміни неврофібрил. Як з'ясувалося пізніше, патоморфологічна
картина головного мозку при хворобі Альцгеймера подібна до змін,
зумовлених звичайним старечим недоумством. Проте характер деменції,
зумовлений хворобою Альцгеймера, має певні відмінності порівняно із
сенильною деменцією.

Розлади зорового сприйняття проявляються оптичною агнозією і втратою

здатності впізнавати на відстані. Виникнення афатоагнозо-апраксичного
синдрому (втрата здатності до мовлення та цілеспрямованих дій) є чітким
діагностичним критерієм хвороби Альцгеймера. Найважливішим фактором
ризику пізнього початку цього захворювання є успадкування одного або 3-х
апелів аполіпопротеїну Е. Успадкування алеля Е4 зумовлює більш ранній
перебіг захворювання. Середній вік прояву хвороби Альцгеймера в осіб з
двома алелями Е4 на 15 років менший, ніж у тих, хто має 2 алелі ЕЗ. Особи,
які є близькими родичами (батьки–діти, брати–сестри), мають у чотири рази
вищий ризик захворіти. За наявності 2-х і більше хворих у родині ризик
виникнення хвороби Альцгеймера зростає у 40 разів. Саме за аутосомно-
домінантним типом успадкування патологічний ген, який перебуває в одній
із аутосом, домінує над нормальним геном – апелем і проявляє себе в
гетерозиготному стані (Аа), при цьому пенетрантність гена наближається до
100 %. При генеалогічному дослідженні хворі спостерігаються у кожному
поколінні.

Домінантне успадкування хвороби Альцгеймера пов'язане зі зміною однієї

амінокислоти в гені білкового попередника амілоїду у зв'язку з накопиченням
аномальних білків β-амілоїду і ε-протеїну в тканині мозку, що призводить до
руйнування нейронів. Захворювання характеризується вираженою
дегенерацією кори, гіпокампу, стовбура головного мозку. Патогенез хвороби
Альцгеймера пов'язаний із наявністю патологічного гена в 21-хромосомі,
який кодує синтез білка попередника β-амілоїду або гена пресеніліну-1 у 14-
хромосомі, або гена пресеніліну-2 у 1-хромосомі. У людей з такими генами
утворюється подовжений пептид β-амілоїд, який відкладається у вигляді
синильних бляшок, сплетінь нейрофібрил у корі головного мозку та інших
його структурах, що супроводжується дегенерацією нейронів мозку.

Встановлено, що хвороба Альцгеймера викликається мутаціями чотирьох

генів, розташованих у 1, 14, 19 і 21-й хромосомах. Ідентифіковано 3
гени, мутації яких призводять до розвитку спадкових аутомосно-домінантних
форм цього захворювання з раннім проявом симптомів. Одним із них є ген
білка-попередника β-амілоїду, локалізований у хромосомі 21q, і
позначається АРР. Він складається з 19 екзонів, причому послідовність
амінокислот β-амілоїду кодується частиною екзонів 16 і 17; саме така
черговість амінокислот розташована в карбоксильній частині білка АРР. У
нормі білок АРР зазнає протеолізу під впливом α-, β- та γ-секретаз. Два
останніх протеолітичних шляхи ведуть до вивільнення інтактних молекул β-
амілоїду, що не викликає розвитку хвороби. Всі 8 відомих патогенних
точкових мутацій АРР, розташованих у 16 і 17 екзонах гена, призводять до
порушення β- та γ-секретозного процесингу білкового
продукту АРР, результатом чого є гіперсекреція пептиду β-амілоїду або
переважна секреція більш довгих, схильних до швидкої фібрилярної агрегації
форм β-амілоїду. В обох випадках вивільняється пептид, що має амілоїдні
властивості й включається в процес, що лежить в основі формування
синильних бляшок у паренхімі мозку. Проте мутації в гені АРР виникають
досить рідко; виявлені тільки в 20 родинах і зумовлюють не більше 5 % всіх
випадків сімейної хвороби Альцгеймера з раннім початком синдрому. Два
інших гени, які спричиняють основну частину випадків ранньосімейної
хвороби Альцгеймера, містяться в хромосомах 14q24.3 і 1q31-42. Ці гени
були клоновані в 1995 р. Відомо, що вони є гомологічними і здатними
кодувати родинні мембранні білки – пресеніліни (відповідно пресенілін-1
(PS1) і пресенілін-2 (PS2)), які локалізовані в ендоплазматичній сітці тіл
нейронів та дендритах.

Інший можливий механізм патогенного ефекту мутантних пресенілінів

полягає в індукції апоптозу, який виникає внаслідок порушення регуляції
кальцієвого гомеостазу в ендоплазматичній сітці та активації
вільнорадикальних реакцій. У цьому разі виявляється порушення
процесингу АРР у клітинах. Більше половини всіх сімейних випадків
хвороби Альцгеймера пов'язують з мутаціями в генах пресеніліну-1, оскільки
ураження гена пресеніліну-2 спостерігаються досить рідко. Слід зазначити,
що 70 % усіх відомих мутацій у генах пресеніліну є унікальними. При
ушкодженні гена АРР захворювання спостерігається у віці 40-67 років, у
хворих з мутаціями в гені пресеніліну-2 – 50-65 років, найбільш агресивний і
ранній характер початку хвороби спричиняє мутація в гені пресеніліну-1 –
від 24 до 56 років. Деякі мутації в гені пресеніліну-1 можуть викликати
поодинокі випадки розвитку атипового фенотипу хвороби Альцгеймера, що
характеризується ранньою деменцією з нижнім спастичним парапарезом.
Аполіпротеїн Е (АроЕ) являє собою білок, який кодується геном в хромосомі
19ql3.2. й бере участь у метаболізмі ліпідів (особливо холестерину),
сприяючи їх перерозподілу між клітинами різних органів. У 1993 р.
встановлено, що АроЕ є одним із протеїнів, що специфічно зв'язуються з β-
амілоїдом. Відомо, що ген АроЕ має три варіанти алеля (ε2, ε3 та ε4), які
відрізняються поодинокими нуклеотидними замінами, що визначають
існування трьох ізо- форм білка АроЕ, причому в загальній
популяції ε3 найпоширеніший. Встановлено, що алель ε4
гена АроЕ спостерігається частіше у хворих з пізньою формою хвороби
Альцгеймера. Ризик розвитку цього захворювання протягом життя залежить
від генотипу АроЕ: у гомозиготних носіїв – від алеля ε4 і становить близько
90 %, у гетерозиготних – ε4 (47 %)•, тільки 20 % осіб, що не мають алеля ε4,
хворіють в літньому віці.

Клінічні симптоми прояву хвороби багато в чому залежать від того, якою
людина була до хвороби, тобто від її фізичного стану і способу життя. Відомі
3 стадії хвороби Альцгеймера – рання, середня і пізня, кожна з яких
характеризується певними симптомами.

Хворобу Паркінсона пов'язують із тремтячим паралічем. Вперше була

описана англійським лікарем Д. Паркінсоном у 1817 р. Вона пов'язана з
порушеннями функціональної діяльності центральної нервової системи.
Клінічні прояви: тремор (тремтіння) кінцівок, м'язова ригідність
(напруженість), гіпокінезія, деменція (втрата інтелектуальних здібностей),
депресія, зниження нюхового відчуття, порушення серцевого ритму та
кров'яного тиску. Хвороба Паркінсона фенотипово виявляється у 1 %
популяції у віці понад 65 років, у 0,4 % популяції – понад 40 років. Кількість
випадків хвороби Паркінсона зростає у зв'язку зі збільшенням тривалості
життя та несприятливими екологічними факторами. На розвиток хвороби
впливають як генотипові, так і фенотипові фактори середовища.

Так, при дослідженні близнюків (Л. Атраментова, О. Филипцова, 2004)

встановлено, що хвороба Паркінсона у людей до 50 років має генотипову
основу, а після 50 років зумовлюється спадковими факторами. Це
захворювання часто виникає у працівників розумової праці. Часті травми
голови також можуть призвести до розвитку захворювання (приклад цьому
боксер Мухамед Алі, у якого симптоми хвороби виявились у віці до 40
років).

Уперше хорея Гентингтона була описана американським ученим Д.

Гентингтоном у 1872 р. Це захворювання виявляється вже з ЗО років.
Клінічні прояви хвороби: підвищена рухова активність кінцівок, що
посилюється при емоційній напрузі; порушення мовлення; ендокринні
розлади. Початок хвороби пов'язують з інтелектуальними розладами,
психозом та маренням. Хорея Гентингтона успадковується за аутосомно-
домінантним типом. Переважно генетична спадковість передається від
хворого батька.

Епілепсія – це захворювання, яке виявляється у поєднанні раптових розладів

свідомості та судомах. Розрізняють три форми епілепсії: генуїнну,
рефлектору і симптоматичну. При генуїнній епілепсії напади виникають без
певної причини. При рефлекторній епілепсії напади провокуються звуком
або мигтінням світла. Симптоматична епілепсія зумовлена ураженнями
мозку внаслідок травми, інфекції, інтоксикації або соматичними
захворюваннями. Розповсюджсність епілепсії варіюється від 2 до 9 хворих на
1000 населення в індустріальних країнах. Ймовірність захворіти на епілепсію
у віці до 20 років складає приблизно 1 %, до 40 років – 2 %, до кінця життя –
близько 3,5 %. Захворюваність серед чоловіків вища, ніж серед жінок.

Генетичні особливості фенотипового вияву хвороби в близнюкових

дослідженнях такі: виявлено, що конкордантність МБ по генуїнній епілепсії
складає 89 %, а ДБ – 4 %. За симптоматичною епілепсією конкордантність
МБ і ДБ становить 12 % та 0 % відповідно. Отже, вплив генотипових
факторів у розвитку епілепсії значний. Про генетичну зумовленість епілепсії
свідчать також і генеалогічні дані. Частота епілепсії серед близьких родичів
пробанда в декілька разів вища, ніж у популяції загалом. Відомо близько
сотні спадкових ознак, пов'язаних із судомними нападами. До них належать
порушення обміну амінокислот, захворювання, що асоціюється з
накопиченням проміжних продуктів обміну в клітинах мозку, порушення
мозкового кровообігу, пухлини мозку тощо.

Хвороба Феллінга, або фенілкетонурія, вперше описана норвезьким вченим

Феллінгом в 1934 р. Це захворювання пов'язане з мутацією аутосомного гена,
розміщеного у 12хромосомі, успадковується за рецесивним типом.

Клінічні вияви хвороби: затримка моторного і психічного розвитку.

Причиною захворювання є неможливість засвоювати амінокислоту
фенілаланін, яка потрапляє в організм дитини з молоком матері. При
фенілкетонурії у крові дитини накопичуються отруйні продукти метаболізму,
які впливають на нервові клітини й призводять до поступового наростання
ознак розумової відсталості. Якщо своєчасно не вжити терапевтичних дій, то
такі діти гинуть. Це захворювання перебуває під генетичним ефектом.
Генетичний вплив мають популяційні відмінності. Особливо часто
фенілкетонурія спостерігається у єврейських популяціях. Діти, що мають
генетичний дефект, із перших днів життя переводяться на дієту зі страв, які
містять дуже малу кількість фенілаланіну. На такому харчуванні вони
перебувають приблизно до 8 років, після чого настає одужання.

Хвороба Тея–Сакса пов'язана зі спадковим порушенням метаболізму, що

викликає відсутність ферменту гексозамінідази А. Хворобу названо так за
прізвищем англійського лікаря Уоррена Тея та американського
невропатолога Бернарда Сакса, які спільно описали її у 1881 р.
Розповсюдженість хвороби – приблизно 1 випадок на 250 осіб. Особливо
поширена ця недуга серед єврейської популяції. Діти з таким захворюванням
рідко живуть більше п'яти років. В основному причиною формування
хвороби, як вважають генетики, є спадковість. Успадковується
за аутосомно-рецесивним типом. У гетерозисних носіїв симптоми хвороби
зазвичай не виявляються.

При синдромі Патау відмічаються значні дефекти будови черепа:

мікроцефалія, низький спадистий лоб, вузькі очні щілини, аномалії очей
(мікрофтальм і анофтальм), низьке розташування вушних раковин (глухота),
розщеплені верхня губа і піднебіння, полідактилія, дефекти серцево-судинної
системи (серце розміщене з правої сторони) і внутрішніх органів (кистозні
нирки, дворога матка), недорозвинені передні відділи мозку. Розумова
неповноцінність, аненцефалія. Такі діти помирають у перші три місяці життя
або протягом року.