1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Обліково - фінансовий факультет

Кафедра українознавства

РЕФЕРАТ
з дисципліни «Українська мова (за професійним
спрямуванням)»
на тему «Закон про мови в Україні: концепція закону, втілення його у
життя»

Виконавець:
студентка факультету ТВППТСБ,
3 курсу, групи ВМ 3\1,
Комісарова Дар`я Дмитрівна

Перевірила:
доц. кафедри українознавства,
канд.філологічних наук
Кравченко Тетяна Пилипівна

Миколаїв – 2022 р.
 2

ЗМІСТ
Вступ ........................................................................................................................3
1. Мовна політика України до незалежності та у її період.................................4
2. Закон про мови у різних сферах життя..........….…………………..................8
Висновок………………………………………………………………………….12
Список використаних джерел…………..........................………………........................13
 3

ВСТУП
Сучасна українська мова створювалась протягом багатьох століть.
Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними
рисами тільки на певному етапі розвитку слов’янських народів. Протягом
багатьох років перед визнанням нашої країни незалежною і по сьогодні
одним із найгостріших в українській політиці залишається «мовне питання».
Забезпечення мовних інтересів народу належить до головних питань
національної безпеки держави. Конституція України визначає українську
мову як єдину державну мову в Україні та покладає на державу обов’язок
забезпечувати у всіх сферах суспільства фунціонування української мови.
У мультинаціональних державах врегулювання мовних відносин постає
як дражливе питання, тому що має протестний потенціал. Україна є також
такою державою, тому український уряд повинен при втановлюванні
законодавчого режиму враховувати національні інтереси і задоволення
мовних потреб різних груп населення. Впродовж років незалежності існує
боротьба з проблемою, яка пов’язана із співвдіношенням українською та
російської мова і також двомовності значної частини насення. Через те, що в
жодній європейській країні не має такого значного поширення мови
національної меншості, яка ще й домінує в окремих регіонах, мовна ситуація
в нашій країні особливо вважається складною.
 4

1. МОВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА У ЇЇ

ПЕРІОД
В епоху інформаційних технологій «мовні» проблеми також посідають
чільне місце у державотворенні багатьох країн. Проблема є світовою, а не
лише національною, оскільки будь-яка деколонізована країна, здобувши
незалежність, повинна вирішити «мовне» питання. Не оминула ця проблема
й Україну, населення якої тотальним чином зросійщувалось протягом
декількох століть поспіль (Валуєвський циркуляр від 1863 р. про заборону
давати цензурний дозвіл на друк української духовної та популярної
освітньої літератури; ще більш суворий Емський указ 1876 року про заборону
друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а
також подальші утиски української мови [4].
Тривалі періоди спільної історії українців і росіян, спільне
східнослов’янське коріння, близькість культур зумовлює життєздатність
міфу про «братні народи», а в плані лінгвістичному – важкість розпізнавання
для багатьох мовців меж між українською та російською мовами, через що
активно функціонує «схрещена мова» – суржик. Закономірність мовної
ситуації України очевидна і з огляду на понад три з половиною століття
політики русифікації, яку проводила щодо України спочатку Російська
імперія, потім – Радянський Союз, та й сьогодні Російська Федерація під
приводом захисту мовних прав російськомовного населення пильно стежить
за мовною політикою України [2].
Однак з часів Акту проголошення незалежності України ситуація з
«мовним» питанням не суттєво поліпшилась. Саме домінуюча позиція
російської мови у багатьох сферах суспільного, як головної мови
пострадянської комунікації стала одним з чинників колобораціонізму та
інструментом ведення Російською Федерацією гібридної війни проти
України та продовжує становити загрозу національній безпеці України [2].
Ще протягом п’яти років після проголошення незалежності України мовні
відносини регулювали радянські норми. На території нової держави й надалі
 5

діяла Конституція Української РСР 1978 р., яка закріплювала як державну

мову українську, але в роботі державних, партійних, громадських органів,
підприємств, установ і організацій дозволяла використовувати паралельно й
інші національні мови, насамперед російську. Фактично це закріпило процес
русифікації, що тривав усі попередні роки.
У 1989 р. ухвалений закон «Про мови в Українській РСР», який залишався
чинним до 2012 р. Він передбачав, що державною мовою УРСР є українська і
що держава має створити громадянам необхідні умови для поглибленого
оволодіння нею. Однак у преамбулі закріплено, що хоча українській через
важливу роль, яку вона відіграє у «всебічному розвитку духовних творчих
сил українського народу», і наданий статус державної, однак російська –
мова міжнаціонального спілкування народів Союзу, а тому УРСР має
забезпечити вільне користування нею.
Першого президента України Леоніда Кравчука (1991–1994) його
політичні опоненти зображували як агресивного українізатора, однак
політику українізації він здійснював тільки в галузі освіти, не приділяючи
достатньо уваги іншим сферам суспільного життя. Освітня реформа 1958 р.
та низка виданих радянським урядом нормативно-правових актів закріпили
становище російської мови у школах союзних республік, зробивши її
фактично панівною. За Л. Кравчука кількість україномовних шкіл була
збільшена, аби відповідати відсотку етніч них українців.Це викликало опір на
Сході та Півдні України, де такі заходи були розцінені як примусова
українізація. Подібні закиди досі залишаються основними реакціями в цих
регіонах на будь-які реальні прояви підтримки української мови. Проте варто
відзначити, що ці питання піднімають саме політики, аби спровокувати на
цьому ґрунті конфлікти. Хоча за президенства Л. Кравчука офіційна
статистика засвідчила зростання ролі української мови в освіті й навіть її
домінування, однак освітній простір насправді залишився двомовним,
українсько-російським. Засоби масової інформації, перебуваючи за межами
його інтересів, і далі зазнавали русифікації, як і решта публічних сфер
 6

використання мови. Не було змінене й успадковане з радянських часів мовне

законодавство, норми якого були націлені на закріплення досягнень політики
асиміляції та її поглиблення.
У 1994 р. на тлі наростання економічної кризи в Україні відбулися
дострокові президентські вибори, на яких переміг Леонід Кучма (1994–2005).
Користуючись незадоволенням частини населення українізацією освіти, він
зробив одним із пунктів своєї програми гасло про захист російської мови і
надання їй статусу офіційної. Своєї передвиборчої обіцянки надати
офіційний статус російській мові він не виконав, але, заговоривши про це,
сприяв наростанню обертів дискусії щодо статусів української та російської
мов.
1996 р. була прийнята Конституція України, у ст. 10 якої українська мова
проголошена державною, але мовне законодавство залишилося незмінним, і
реальні важелі захисту статусу української мови не з’явилися.
Однак під час другого терміну президентства Л. Кучми у 2003 р. була
ратифікована Європейська хартія регіональних мов і мов меншин, яка надалі
стала чинником ще більшого розбалансування мовної ситуації в державі.
Водночас у 2003 р. було затверджено Державну програму розвитку і
функціонування української мови на 2004–2010 рр. Наприкінці 90-х рр. при
Державному комітеті у справах національностей і міграції діяв мовний
департамент, який був центральним органом виконавчої влади з мовної
політики. Серед його завдань були підготовка пропозицій щодо зміцнення
позицій української мови як державної та забезпечення оптимального
співвідношення функціонування державної мови та мов національних
меншин України тощо. У 2000 р. у зв’язку з проведенням адміністративної
реформи Комітет був ліквідований. Замість мовного департаменту в
структурі Секретаріату Кабінету Міністрів створили сектор моніторингу
мовної та національної політики і релігій, який проіснував менше року.
Радянський мовний закон продовжував діяти і за президентства В.
Ющенка (2005–2010). Хоча політичні опоненти і звинувачували його в
 7

агресивній політиці українізації, однак насправді абсолютний

україноцентризм був для нього неможливий хоча б через виразну
орієнтованість на ЄС, що означала необхідність дотримання стандартів Ради
Європи, зокрема норм ратифікованої Європейської хартії регіональних мов.
Україна мала виконувати зобов’язання щодо підтримки 13 мов меншин,
серед яких і російська.
У 2006 р. був підписаний Універсал національної єдності, відповідно
до якого держава мала забезпечити «всебічний розвиток і функціонування
української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах
суспільного життя на всій території України – як основи самоідентифікації
народу і держави». Водночас для уникнення напруги в суспільстві та під
тиском представників Партії регіонів було гарантоване кожному
громадянинові право вільно використовувати «в усіх життєвих потребах»
російську чи іншу рідну мову «відповідно до Конституції України та
Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».
За президентства В. Януковича (2010–2014) відбувся перехід від
несміливих спроб українізації до офіційного закріплення двомовності. Будь-
яка державна підтримка української мови фактично була припинена. Майже
одразу після інавгурації тодішній очільник Міністерства освіти і науки Д.
Табачник звернувся до нового Президента України з пропозицією скасувати
указ його попередника «Про Концепцію державної мовної політики», щоб
доопрацювати його відповідно до ратифікованих міжнародно-правових
документів. Саме тоді розпочалася активна підготовка до зміни мовного
законодавства. Поданий у 2010 р. до Верховної Ради України законопроект
«Про мови в Україні» набув чималого суспільного резонансу завдяки широко
тиражованим політичним гаслам про необхідність захисту прав
російськомовних громадян.
Наприкінці лютого 2014 р., коли обов’язки Президента України
виконував Голова Верховної Ради України О. Турчинов, парламент прийняв
закон «Про засади державної мовної політики», який, однак, підписаний не
 8

був, аби уникнути можливих заворушень серед частини російськомовного

населення. У квітні 2014 р. Голова ВР України О. Турчинов і Прем’єр-міністр
А. Яценюк виступили зі спільною заявою про «закріплення спеціального
статусу для російської мови і захист цієї мови». У 2015 р. Указом Президента
України була створена Рада з питань національної єдності, на яку було
покладено й обов’язки напрацювання пропозицій щодо державної мовної
політики. Про мовне ж законодавство голосно заговорили тільки в 2016 р.,
коли за поданням народних депутатів Конституційний Суд України відкрив
провадження щодо неконституційності Закону України «Про засади
державної мовної політики». Розгляд справи тривав до 2018 р., коли закон
визнали неконституційним через порушення процедури ухвалення.
Після визнання мовного закону 2012 р. неконституційним у галузі
регулювання мовних відносин фактично утворився правовий вакуум,
оскільки, крім ст. 10 Конституції, цю складну сферу соціальних відносин не
регулював жоден документ. Така ситуація зберігалася до 2019 р., коли був
прийнятий і підписаний Президентом України П. Порошенком Закон
України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»
[2].
 9

2. ЗАКОН ПРО МОВИ У РІЗНИХ СФЕРАХ ЖИТТЯ

У 2016 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення
змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (щодо частини
пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)»,
яким впроваджені квоти на частину україномовного продукту на радіо та на
ведення радіопрограм державною мовою. У 2017 р. набрав чинності Закон
України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови
аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», що встановив
квоти на україномовний продукт на телебаченні. Хоча ці кроки й не
вирішили остаточно питання двомовності телеканалів і радіостанцій, однак
значно збільшили частку української мови в ефірі. Цього ж року набрав
чинності новий Закон України «Про освіту», який закріпив українську як
мову освітнього процесу. Попри гостру реакцію на цю норму Угорщини,
Румунії й Молдови, котрі заявили, що вона порушує права національних
меншин, Венеційська комісія схвалила документ, зауваживши тільки про
потребу продовжити перехідний період.
Після визнання мовного закону 2012 р. неконституційним у галузі
регулювання мовних відносин фактично утворився правовий вакуум,
оскільки, крім ст. 10 Конституції, цю складну сферу соціальних відносин не
регулював жоден документ. Така ситуація зберігалася до 2019 р., коли був
прийнятий і підписаний Президентом України П. Порошенком Закон
України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»
[4].
Законом визначено, що кожний громадянин України зобов’язаний
володіти державною мовою, а навмисне спотворення української мови в
офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з
порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а
також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови
тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.
 10

Державна мова у сфері друкованих засобів інформації. Ще одна важлива

для роботи науковців стаття (ст. 25 цього Закону) визначає мовну політику
засобів масової інформації. Так, друковані засоби масової інформації в
Україні видаються державною мовою. Проте друковані засоби масової
інформації можуть видаватися іншими, ніж державна, мовами за умови, що
одночасно з відповідним тиражем видання іноземною мовою видається
тираж цього видання державною мовою. Є одне зауваження, що вимоги
частин першої, другої та абзацу другого частини четвертої статті 25 не
поширюються на друковані засоби масової інформації, що видаються
винятково кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів
України, англійською мовою, іншою офіційною мовою Європейського
Союзу, незалежно від того, чи містять вони тексти державною мовою, та на
наукові видання, мова яких визначена статтею 22 цього Закону. Наступна 26-
та стаття Закону набирає чинності через два роки з дня набрання чинності
цим Законом і прописує вимоги щодо використання державної мови у сфері
книговидання та книгорозповсюдження. Зокрема, визначено, що видавець,
внесений до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і
розповсюджувачів видавничої продукції, зобов’язаний видавати державною
мовою не менше 50 % усіх виданих ним упродовж відповідного
календарного року назв книжкових видань.
Стаття 27 Закону присвячена питанню державної мови у сфері
користувацьких інтерфейсів комп’ютерних програм та вебсайтів. Ось що
каже Закон: «Комп’ютерна програма з користувацьким інтерфейсом, що
реалізується в Україні, повинна мати користувацький інтерфейс державною
мовою та / або англійською мовою, або іншими офіційними мовами
Європейського Союзу». Проте вимоги цього Закону не поширюються на
мови програмування. А у роботі органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ і організацій державної і комунальної
форм власності використовуються винятково комп’ютерні програми з
користувацьким інтерфейсом державною мовою, також заклади освіти
 11

державної і комунальної форм власності .Це ж стосується і Інтернет-

представництв органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій державної і комунальної форм власності,
засобів масової інформації, зареєстрованих в Україні, а також суб’єктів
господарювання, що реалізують товари і послуги в Україні та зареєстровані в
Україні [1].
Про державну мову у сфері інформації для загального ознайомлення
(оголошення, показчики, вказівки, вивіски, повідомлення, написи, інша
публічно розміщена тектова, звукова та візуальна інформація тощо)
присвячена стаття 28, де сказано, що інформація для загального
ознайомлення подається державною мовою і може дублюватися іншими
мовами відповідно до закону.
У ст. 29 «Державна мова у сфері публічних заходів» дається перелік
заходів, які підпадають під означення «публічних», а отже, повинні
проводитися державною мовою. Це збори, мітинги, виставки, навчальні
курси, семінари, тренінги, дискусії, форуми, конференції, зокрема й наша
науково-практична конференція «Наукова періодика: традиції та інновації» .
У ст.30 «Державна мова у сфері обслуговування споживачів» написано,
що підприємства, установи та організації всіх форм власності, фізичні особи,
що обслуговують споживачів, здійснюють обслуговування та надають
інформацію про товари державною мовою. Але на прохання клієнта його
персональне обслуговування може дублюватися іншими мовами.
Мовою у сфері охорони здоров’я, медичної допомоги та медичного
обсуговування є державна мова (ст.33). На прохання особи, яка звертається за
наданням медичного обслуговування, її персональне обслуговування може
здійснюватися іншою мовою. Документи, які стосуються стану здоров’я
пацієнтів і акти, які регулюють діяльність закладів охорони здоров’я,
діловодства та документообігу складаються державною мовою.
Спортивні заходи, у тому числі міжнародні, проводяться в Україні
державною мовою (ст.34). Спеціальні іншомовні терміни, що вживаються в
 12

окремих видах спорту, можуть використовуватися без перекладу.

Інформаційні та інші оголошення під час проведення спортивного заходу
виконуються державною мовою. Під час міжнародних заходів такі
оголошення можуть дублюватися іншими мовами.
Стаття 36. Державна мова у сфері транспорту. Послуги у сфері
транспорту в Україні надаються державною мовою. У всіх видах
пасажирського транспорту, на залізничних вокзалах, автовокзалах, в
аеропортах, морських та річкових портах мовою інформації, оголошень,
повідомлень, написів, довідкових служб є державна мова. У разі потреби ця
інформація може дублюватися англійською мовою, а в міжнародному
пасажирському сполученні також офіційною мовою (мовами) країни,
сполучення з якою здійснює відповідний транспортний засіб [3].
17 липня 2019 року Кабінет Міністрів України з метою «забезпечення
єднання українського суспільства та зміцнення його української
ідентичності, утвердження української мови на всій території України»
ухвалив стратегію популяризації української мови до 2030 року «Сильна
мова — успішна держава».
Стратегія «Сильна мова — успішна держава» визначає мету, стратегічні
цілі та основні завдання, на виконання яких спрямують реалізацію державної
мовної політики. Вона охоплює практично усі сфери суспільного життя й
сприятиме підвищенню престижу та авторитетності державної мови,
формуванню комфортного та функціонального україномовного середовища
на всій території України та для всього її населення, а також створить умови
для задоволення мовних потреб українців, які проживають за кордоном.
Адже мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання [1].
 13

ВИСНОВКИ
Отже, протягом усього часу незалежності державне регулювання мовних
відносин постійно змінювалося, було постійне намагання закріпити
російську як офіційну мову регіонів. Мовне питання в Україні із соціального
перетворилося на переважно політичне, тому що державна мовна політика
змінювалася залежно не від запитів українського народу, а від
зовнішньополітичних поглядів політичних сил, які перебували при владі.
Його гострота зумовлена постійними політичними маніпуляціями навколо
статусу української та російської мов через усвідомлення високого
протестного потенціалу цього питання та його здатність поляризувати
суспільство. Протягом останніх років незалежності України була прийнята
законодавча база, що дала би змогу поступово зміцнити статус української
мови та закріпити її в усіх публічних сферах суспільного життя і стала б
основою для формування ситуації, сприятливої для розвитку української
мови. Саме прийняття Закону України «Про забезпечення функціонування
української мови як державної» є юридичною базою для знищення
механізмів зросійщення України: позбавляє статусу другорядної, встановлює
домінування української мови у публічній сфері.
 14

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Болкотун З.А. Функціонування української мови в наукових періодичних
видах. Видавничий домм «Академперіодика» НАН України. 2019. С.115-122.
URL:https://www.nas.gov.ua/publications/books/series/9789660247048/
Documents/2019_16/12_Bolkotun%20N_Ukr_16.pdf .(дата звернення
08.10.2022)
2. Макарець Ю. С. Державна мовна політика незалежної України. Науковий
вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. 2019 №
40 том 1. С.53-57. URL:
http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/29061/Makarets_53-58.pdf?
sequence=1 . (дата звернення 08.10.2022)
3. Про забезпечення функціонування української мови як державної: Закон
України від 25.04.2019 № 2704-VIII ; станом на 21.04.2022 . URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19#Text . (дата звернення 08.10.2022)
4. Cпівак І.В. Мовне законодавство та мовна політика в Україні як вони є.
Право та державне управління. 2019 р., № 2 (35) том 2. С.12-19. URL:
http://www.pdu-journal.kpu.zp.ua/archive/2_2019/tom_2/4.pdf . (дата звернення
08.10.2022)