ВАРІАНТ 2 | Трофіменко Ніколь УБ-01

16. Матеріалізм та ідеалізм як протилежні способи вирішення основного питання

філософії: лінія Демокрита і лінія Платона в історії пізнання.
Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон
відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії
Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія
Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях.

Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі
перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них
справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразом, які Платон
називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні, вони не залежать від умов простору і
часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками,
за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти
чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично
об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне —

конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх
ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і
гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді
як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує
піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є

основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він
проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні
предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна,
нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з
мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на
що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у
нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

18. Види ідеалізму: об’єктивний, суб’єктивний.

Виділяють два основні напрями ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм.
Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух,
абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав
Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який
розробив систему ідеалістичної діалектики.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише

наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших
відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто
визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно
була викладена у XVIII ст. у філософії ірландського єпископа Джорджа Берклі. У формі
скептицизму та агностицизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ
Девід Г'юм та німецький філософ Іммануїл Кант. Відомим представником суб'єктивного
ідеалізму був Йоганн Фіхте.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм,

прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм,
екзистенціалізм та інші.

Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення

об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуїцією.

19. Монізм, дуалізм та плюралізм

Монізм (від грец. «Монос» – один) в основі всієї дійсності шукає і вбачає один початок.
Монізм може бути матеріалістичним, коли він єдиною основою бачить матерію, або
ідеалістичним, коли такою єдиною основою проголошує дух (ідею, почуття).

Матеріалістичним монізмом є філософія: Ван Чуна, Демокріта, Епікура, Лукреція

Кара, французьких матеріалістів XVIII ст., Фейєрбаха; марксизм, позитивізм.

Ідеалістичний монізм найбільше послідовно виражений у філософії Платона, Юма,

Гегеля, Володимира Соловйова, сучасного неотомізму, теїзму.

Існує як матеріалістичний, так і ідеалістичний монізм. Найбільш послідовним

напрямком ідеалістичного монізму є філософія Гегеля..

Дуалізм (від лат. «Duo» – два) – це світогляд, який бачить у світі прояв двох
протилежних один одному початків (факторів), боротьба між якими і створює все те, що є
насправді. У цій нерозривній двійці можуть бути різні початки: Бог і Світ, Дух і
Матерія, Добро і Зло, Біле і Чорне, Бог і Диявол, Світло і Пітьма, Інь і Янь, Чоловіче і
Жіноче і так далі.

Дуалізм притаманний багатьом філософам і філософським школам. Він займає

важливе місце у філософії Декарта, Спінози, К’єркегора, сучасних екзистенціалістів.
Його можна виявити у Платона, Гегеля, в марксизмі (Праця і Капітал) і у багатьох інших
філософів. Дуалізм служить філософською основою теорії психофізичного паралелізму.

Плюралізм (від лат. «Pluralis» – множинний, багато) – визнає існування у світі багато
взаємодіючих факторів і початків. Саме слово «плюралізм» застосовується для опису
різних областей духовного життя. Плюралізмом називають право одночасного існування
багатьох варіантів політичних поглядів і партій в одному і тому ж суспільстві;
правомірність існування різних і навіть – суперечливих один одному світоглядів,
світоглядних підходів тощо.

Точка зору плюралізму лежала в основі методології Г. Лейбніца. Відкидаючи

уявлення про простір і час як про самостійні засади буття, що існують поряд з матерією і
незалежно від неї, він розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі
індивідуальних тіл, що існують поза один одного, а час – як порядок змінюючих один
одного явищ або станів.

20. Філософський монізм як принцип побудови системи знань на прикладі монізму

Б. Спінози у вченні про субстанцію.
Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними,
врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує
практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються
глибоко та очевидно різними речовинами.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокріта чи Гобса) зводив

свідомість до матерії, подаючи ментальні процеси як тілесні реакції.

На відміну від цього ідеалістичний монізм (наприклад, монізм Платона, Геґеля,

Бредлі, Ройса) зводив матерію до свідомості — або через аналітичне розчленування
«матеріальних» речей на відчуття, або показуючи, що просторовий світ є
внутрішньо суперечливою конструкцією, і лише розумне може бути реальним. До
цього погляду близький пантеїстичний монізм Спінози, за яким свідомість та
матерія суть прояви єдиної субстанції, що лежить в їхній основі.

Основний твір Спінози, в якому він виклав свої метафізичні погляди - це

"Етика, доведена в геометричному порядку і розділена на п'ять частин, в яких
трактується:
I. Про Бога.

II. Про природу і походження душі.

III. Про походження і природу афектів.

IV. Про людське рабство або про силу афектів.

V. Про могутність розуму або про людську свободу ".

Метафізику Спінози, таким чином, можна визначити як - цілісне вчення,

філософськи уявити єдність світу і розроблена вона була в його трактаті "Етика".
"Етика" включає в себе широко розуміємо філософську метафізику, що оповідає про
природу, субстанції, Бога, про людину - його тілі й душі, почуттях і розумі, а також і
про власне етико-моральних проблемах. Але до етики у вузькому значенні вона не
зводиться. Для розуміння цієї роботи Спінози, як, втім, і ряду інших його творів,
слід врахувати, як саме розгортається в них філософствування. Спіноза бере на
озброєння так званий геометричний метод. Це означає, що Спіноза спочатку дає
основні визначення (наприклад, визначення Бога), потім - аксіоми; після цього чітко
і лаконічно формулюються теореми і дається їх (короткий або розгорнуте) доказ.

21. Філософський дуалізм як принцип побудови системи знань на прикладі дуалізму

Р. Декарта у вченні про субстанцію.
Вирішення питання про субстанцію полягало в прозрінні якоїсь універсальної
першосутності, властивої всім кінцевим речам, складової основи їхнього буття. Декарт
побачив у світі дві таких принципових першооснови: матеріальну і духовну субстанції
(протяжність і мислення). Таким чином, людина, за Декартом, є "подвійною істотою",
розшарованою на паралельно існуючі душу і тіло. Але, за визначенням самого Декарта,
субстанція є те, що не потребує для свого існування нічого, у випадку з людиною дві
взаємонезалежні субстанції виявляли дивну залежність одна від іншої: дух, безсумнівно,
впливає на тіло, але й тіло своїми хворобами, конституцією, тілесними потребами
впливає на духовну субстанцію, більше того, припинення тілесних процесів після смерті
унеможливлює подальше перебування душі в людському тілі. Таким чином, субстанції є
не "паралельними", а досить переплетеними і взаємозалежними.

Сам Декарт змушений визнати, що іноді ці субстанції навіть воюють одна з одною.
Щоб пояснити, як відбувається взаємодія двох незалежних субстанцій у людині, Декарт
висуває гіпотезу про те, що пунктом зв'язку двох субстанцій і передавальною ланкою між
ними виступає шишковидна залоза мозку. Водночас суперечності декартівського
дуалізму інспірували появу нових версій вчення про субстанцію.
У Декарта над обома субстанціями підноситься Бог як вища і самостійна
реальність, від якої вічні субстанції є похідними. Більш послідовним варіантом
вирішення цієї суперечності є монізм, який розгорнув у своїй системі Спіноза. Він
ототожнив субстанцію і Бога, і тому в його вченні філософська і релігійна картини світу
збіглися.

22. Монізм – вчення про буття у Середньовічній філософії (Августин Арелій, Фома
Аквінський)
Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) — християнський теолог,
найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської
антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити
динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії. Найголовніші
праці “Проти академіків”, “Про безсмертя душі”, “Про вільне вирішення”, “Про
користь віри”, “Про християнське вчення”, “Сповідь” тощо.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З

давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм.
Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у
структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних
факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних
поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми

реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній
історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи
немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив
першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя.
Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що
був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410,
Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто
державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і
«Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до
зневазі до самого себе».

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог,

систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти
спільні основи віри і розуму. Утверджував автономію філософії. Догмати віри
розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу,
троїстість Бога). Раціонально осяжні можуть бути предметом і філософії, і теології,
неосяжні — лише теології. Спираючись на емпіричні факти, обгрунтував п'ять
доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці “Сума теології”, “Про
суще й існування”, “Про начала природи”, коментарі до Біблії, до трактатів
Арістотеля тощо.

Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики.

Він пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є
«Сума теології».

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість

контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття
західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За цією
теорією наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На
відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином
теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою.

Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у
поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне,
воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка є доступною не
розумовому пізнанню, а тільки вірі.

Предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини

одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може
бути одна, бо йде від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і
джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між
теорією і вірою. Водночас, не всі «істини одкровення» можна довести раціонально.

Тома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять

доказів, які стали класичними в західноєвропейській теології:

● Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або

«першопоштовх» руху — Бог.
● Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування.
Першопричина усього — Бог.
● Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог.
● Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне
мірило досконалості — Бог.
● У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна
існувати «остання» і головна ціль — Бог.

23. Агностицизм в античній філософії.

Агностицизм (від грец. ἄγνωστος — непізнаваний) — філософська позиція, яке
повністю або частково заперечує можливість пізнання світу; гносеологічний
песимізм. Термін "агностицизм" введений у науковий обіг 1869 англійським
натуралістом Т. Гакслі. Проте сумніви в спроможності людини пізнати навколишній
світ виникли ще в античній філософії, зокрема, у Протагора, софістів та скептиків.

Давньогрецькі філософи зауважували недосконалість, відносність, суб’єктивність

та мінливість знання, що спонукало їх до висновку про неможливість розумового
осягнення справжньої суті речей.

Теоретичне обґрунтування агностицизму було здійснено лише у 18 ст. у

філософських вченнях:

а) Дж. Берклі про буття (бути — це бути сприйманим);

б) Д. Юма про раціональну недоказовість існування причинно-наслідкових зв’язків;

в) у теоретико-пізнавальній концепції розмежування «речей у собі» і «речей для

нас» І. Канта, згідно з якою суто логічним шляхом неможливо встановити
відповідність між об’єктивним світом і системою знань.

У післякантівський філософії елементи агностицизму активно розвивалися в

контексті соціального пізнання — від позитивізму й неопозитивізму до
конвенціоналізму й критичного реалізму. Агностицизм може поставати унаслідок
будь-якого тлумачення пізнавального процесу, обмеженого рамками емпіризму або
раціоналізму, які абсолютизують роль чуттєвого пізнання або інтелектуальні
пізнавальні здібності.

У новітніх течіях філософської думки термін "агностицизм" вживається

переважно в релігійно-філософських та історико-філософських контекстах. Для
характеристики позиції, що виражає сумнів у досягненні істинного знання про світ,
вживається зазвичай інший термін — скептицизм.

24. Агностицизм у вченні Д. Юма.

У історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-реалістична і агностична.

Наявність агностицизму в філософії свідчить про те, що пізнання є складний
феномен, що тут є над ніж розміркувати, що воно заслуговує спеціального
філософського продумання.

Спочатку агностицизм відносився виключно до можливості пізнання бога,

однак невдовзі був поширений і на можливість пізнання об'єктивного світу в
принципі, чим відразу протипоставити собі багатьох дослідників і філософів.

Д. Юм звернув увагу на причинність, на її трактування вченими. Згідно з

прийнятим тоді розумінням, в причинно-слідчих зв'язках якість слідства повинна
бути така, що дорівнює якості причини. Він вказував на те, що в слідстві є немало
такого, чого немає в причині. Юм зробив висновок: об'єктивної причини немає, а є
лише наша звичка, наше очікування зв'язку даного явища з іншими і фіксація цього
зв'язку у відчуттях. Ми в принципі не знаємо і не можемо знати, вважав він, існує
або не існує суть предметів як зовнішнє джерело відчуттів. Він стверджував:
"Природа тримає нас на шанобливій відстані від своїх таємниць і представляє нам
лише знання небагато поверхневих якостей".

У своєму Трактаті про людську природу, Юм виклав проблему наступним

способом: “Ніяка кількість спостережень білих лебедей не може дозволити зробити
висновок, що всі лебеді є білими, але достатньо спостереження єдиного чорного
лебедя, щоб спростувати цей висновок”.

Юм вважав, що наше пізнання починається з досвіду і закінчується досвідом, без

природженого знання. Тому ми не знаємо причину нашого досвіду. Оскільки досвід
завжди обмежений минулим, ми не можемо осягнути майбутнього. За такі думки
Юм вважався великим скептиком в можливості пізнанні світу через досвід.

Досвід складається з сприйняття, сприйняття діляться на враження (відчуття і

емоцій) і ідеї (спогади і уява). Після сприйняття матеріалу той, що пізнає починає
обробляти ці уявлення. Розкладання по схожості і відмінності, далеко один від
одного або поряд (простір), і по причинно-слідчому зв'язку. Все складається з
вражень. А яке джерело відчуття сприйняття? Юм відповідає, що існує,
щонайменше, три гіпотези:

1. Існують образи об'єктивних предметів (теорія відображення, матеріалізм).

2. Мир - це комплекс відчуттів сприйняття (суб'єктивний ідеалізм).

3. Відчуття сприйняття викликається в нашій думці Богом, вищим духом

(об'єктивний ідеалізм).

25. Агностицизм у вченні І. Канта.

Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна
ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарвленою філософією
XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди.
Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом
і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого-
нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження
газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з
Кантом, у створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовхування.
Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети.
Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок
про відносність поняття спокою.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому періоді— «критичному»,

який почався після 1770 р. Свою критичну філософію учений виклав у працях
«Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності
судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у
другій — з’ясовується природа моралі, у третій— викладено естетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід

філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики
субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а
дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно
пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант вважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а

явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають
явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам
мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі-
знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого
нового, заплутується в невирішених суперечностях — так званих «антиноміях»
чистого розуму.

Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири:

1) світ є простий і водночас складний;

2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі;
3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи;
4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує.
Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без
порушення правил логіки однаково довести або спростувати.

У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі

пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних
властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань
(тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істинності), які
забезпечують правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає
можливість часткового осягнення істини.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування

«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку)
з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний
компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми
чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”.
Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та
неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.

26. Діалектика меж і можливостей людського пізнання у вченні І. Канта.

У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну
взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про
уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і
відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на
рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку
діалектики.

Таким чином, у «докритичний період» вченню Канта були притаманні

елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного,
реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи);
наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання
Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і
відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії
про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо
завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між
сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав,
що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише
явища. Однак, з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової
межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми
пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність,
таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений –

природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до
матеріалізму, а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму,
фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального
світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх
вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в
одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив
глибоку діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і
складного, причини і наслідку, свободи і необхідності.

27. Діалектика Й.Г. Фіхте.

Значне місце в розвитку німецької класичної філософії займає Йоган Готліб Фіхте.
Якщо И.Кант намагався усунути ідею предметів самих по собі і діалектично вивести весь
зміст знання, тобто теорію і практику, з діяльності нашого розуму, то Фіхте вказав на
протиріччя поняття "предмета самого по собі", тобто "речі-в-собі", — непізнаваної, що не
впливає на світ явищ і в той же час містить в собі причину явищ.

Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод Канта в

суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте справжня реальність
— єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це "суб'єкт - об'єкт, причому ведучу роль грає
суб'єкт". Фіхте конструює суб'єктивний „суб'єкт - об'єкт". Спираючи на життєвий
щоденний досвід людини, Фіхте пропонує відрізнити і протиставити реальну подію
уявлюваному, існуючому лише у свідомості. Згідно Фіхте, увагу свідомості може
зайняти і факт, що вже зник з безпосереднього споглядання, що був у минулому і
тим самим тільки відображений свідомістю. Оскільки і при спостереженні реальної
події, і при спогаді минулих дій у людини однаково проходить, зникає частина
життя, частина часу, то Фіхте думає можливим оба явища - уявлюване і реально
існуюче - оголосити однаково реальними.

Сприймаючи предмет або задумавшись про минуле, людина забуває себе.

Самозабуття - це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з дійсністю.
Звідси визначення дійсності: те, що відриває тебе від самого себе, і дійсно
відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є, по Фіхте, початок і щирий
фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до такого загального визначення
дійсності, не можна ототожнювати те, що пов'язано з дією людини в області уяви, з
тим, що безпосередньо не залежить від нього. Таким чином, виходять два ряди
дійсності: одна створює сама себе, інша виникає в результаті творчого акту
свідомості того, кому потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю
дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у
якій якби утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між
реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює і на ту
дійсність, у відносинах з якою людина не знаходиться. Звідси плин всієї об'єктивної
реальності розглядається як її можливе усвідомлення людиною: реальне існує тільки
в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже зовсім відволікається від об'єктивної
реальності, займаючись дослідженням "реального" тільки як факту свідомості, як
"внутрішнього почуття" і "функції душі". Його науковчення (так він іменує усю
свою систему) має справу лише з визначеннями свідомості.

Надалі погляди Фіхте в багатьох пунктах зблизилися з навчанням соціалістів,

зокрема він вплинув на Ф.Лассаля, німецького соціаліста, організатора і керівника
Загального німецького робітничого союзу.

Філософія Фіхте вплинула на наступний розвиток німецької класичної філософи,

особливо на Ф.В.Шеллінга і навіть Г.Гегеля, а також на формування філософсько-
етичних поглядів романтизму — своїми ідеями творчої активності духу, навчанням
про генія, про іронію й ін.

Філософію Фіхте гостро критикували і його сучасники (Кант, Гегель та ін.), і всі
наступні філософи за суб'єктивізм і за надмірну самовпевненість автора в
абсолютності своєї правоти. Порівнюючи свої погляди з поглядами своїх
попередників і сучасників, Фіхте писав: "У мене настільки невтримна уява, що воно
дозволяє всьому моєму духові незбагненно піднятися над усіма речами. Я прийняв
більш шляхетну мораль і замість того, щоб займатися речами поза мною сущими,
став займатися більше самим собою".

28. Принципи діалектичного розвитку у вченні В.Ф. Шеллінга.

Яскравим представником німецької класичної філософії є Фрідріх Вільгельм Йозеф
Шеллінг (1775 — 1854), що став посередньою ланкою між И. Фіхте і Г. Гегелем. Зовсім
юним (у 22 року) Шеллінг став професором. У творчості Шеллінга виділяється ряд
етапів, які ми коротко розглянемо.

Натурфілософія. Шеллінг почав спробу філософського узагальнення досягнень

природознавства свого часу у всіляких областях. Природа, по Шеллінгу, є
становлення духовного початку. Він, вважав, що якщо в людині духовний початок
усвідомлює себе, то в природі воно несвідомо. Рух від несвідомої духовності
природно-сущого до свідомості проходить ряд прогресуючих ступеней.

Природа, у розумінні Шеллінга, представляється як силова динамічна єдність

протилежностей, при цьому на всіх ступенях розвитку спостерігається
протилежність об'єкта і суб'єкта Прообраз цього - магніт як прояв універсального
світового закону. В основі всякого роздвоєння сущого лежить споконвічно єдина
сила, що мислиться Шеллінгом тільки як жива.

Природа є космічний організм, що володіє "світовою душею". По Шеллінгу,

сходи буття з усіма її ступенями дані від століття. Усі ступені абсолютно одночасні.
Матерія для нього - загадка, що хвилює, манить до себе, нерозв'язна. Вона не існує
без духу, як дух без неї - навіть у Богу.

Трансцендентальний ідеалізм. Шеллінг задається питанням: як виникли в процесі

розвитку природи суб'єктивне (несвідоме-духовне) стає об'єктивним? На це питання
відповідає праця Шеллінга "Система трансцендентального ідеалізму". Шеллінг
виходить із суб'єктивного Я, думаючи його як щось первинне, а з нього виводиться
об'єктивне. Внутрішнім актом суб'єктивного є "інтелектуальна інтуїція". По
Шеллінгу, форми розумного пізнання - не умовиводу доказу, а безпосереднє
осягнення в інтелектуальному споглядання - інтуїції. Але суб'єктом такого
осягнення сущого може бути не просто розум, а лише філософський і художній
геній.

Філософія тотожності. Шеллінг затверджував тотожність духу і природи. Тут

вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й об'єктивне
нерозрізнені. Абсолютне думає своєю діяльністю суб'єкт і об'єкт. Але те, що в
Абсолюті тотожно, вічно і неподільно, у світі роздільне, незриме, множинне,
розвивається в часі, представляється як процес. Природа кожної речі визначається
перевагою в ній суб'єкта або об'єкта, інакше кажучи - ступенем Абсолюту, тому
розвиток характеризується як доцільне: на одному полюсі -матерія, а на іншому -
істина пізнання. По Шеллінгу ідея абсолютної тотожності тісно зв'язана з думкою
про самосвідомість єдиного — Бога. Він і є розум.

Шеллінг велику увага приділяє ідеї волі, яку погоджував з феноменами добра і
зла. Та воля вільна, для якої однаково можливе те й інше: людина постає перед
вибором. Правомірне питання: як погодити існування зла з всемогутнім і благим
Богом - людина соціальна істота: у ній зло перемагається добром.

На останньому етапі своєї творчості Шеллінг розглядав проблему одкровення і

міфології.
29. Ідеалістична діалектика Г.В.Ф. Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких

філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний
ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця XVIII –
початку XIX століття.

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне

первоначало. Він називав його «світовим духом», «абсолютною ідеєю», «світовим
розумом». «Абсолютна ідея» - об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна,
реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи
об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. «Абсолютна ідея», маючи свій

імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить
три етапи:

1. розвиток цієї ідеї на першому етапі своє власне багатство, створюючи свої
поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці «Наука логіки»;
2. ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою
протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй
праці «Філософія природи»;
3. на третьому етапі розвиток ідеї завершується повним збігом (тотожністю)
самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, «абсолютним знанням».

Лише на цьому етапі «абсолютна ідея», як «абсолютне знання», знову

повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку
«абсолютної ідеї» завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці «Філософія духу».
Схематично це можна відобразити таким чином: «абсолютна ідея» - природа –
абсолютне знання (філософія).

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де

Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є:
► вчення про буття, де Гегель вперше обгрунтовує ним створений один з основних
законів діалектики – закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – і визначає
ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення,
міра, перехід, визначеність, стрибок;
► вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття,
як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості і яка міститься у самих речах
і явищах, іманентно їм притаманна. «Принцип усілякого саморуху,- писав Гегель, - є
не чимось іншим, як зображенням суперечності». У своєму вченні про сутність
Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики –
принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення –
закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій:
протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія,
позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

► Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом,
утворюючи поняття логіки. Гегель розглядає поняття загального, особливого й
одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого «знімає» у собі одиничне і, таким чином, є його першим
запереченням. Поняття «зняття» у Гегеля означає одночасно і знищення, і
утримання. Згідно з цим вища категорія «знищує» у процесі свого руху те, що є в
нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в
переробленому, «знятому» вигляді.

Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис

і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка
філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення
заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу

дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи
діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод тотожний діалектиці.
А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх
суперечливості; зв’язку з іншими явищами; плинності категорій; якісних
перетворень; утримання, «зняття» старого у новому тощо.

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку

категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких
категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і
випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії
діалектики є рухливими, змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які
вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно
можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і
замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню
пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої
глибини …»

Гегель історичну літературу поділяв на три види:

1. першопочаткову;
2. рефлективну;
3. філософську.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не

узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему
завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку, його діалектичний метод
вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору діалектики, є найзагальнішими
принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського
вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж
діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля,може бути застосована лише для

усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього. Можна
так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним пруським філософом. Він
став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-
Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим
виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати
свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для
стабільності самої пруської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є «абсолютна ідея» Гегеля, яка нібито породжує із

самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного
ідеалізму Платона, його «теорії ідей», безпідставність якої показав ще Аристотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм,

зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку.
Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, «історичним народом». Духи
ж інших народів – «безправні».
Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все
це, Гегель зробив великий внесок у розвиток філософії, мав енциклопедичну
вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель
геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять.
Одним із серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля
був Людвіг Фейєрбах.

30. Характеристика основних законів діалектики.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного
переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей і закон
заперечення заперечення.
Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає ту особливість
об’єктивної дійсності, за якою всі предмети, процеси і явища набувають
визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та
внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують
об’єктивно, незалежно від волі людей. Цей закон розкривається такими категоріями
як якість, кількість, міра, стрибок, властивість.

Якість – тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то і втрачає

якість Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами
чуттів і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається
опосередковано через мислення, абстрагування.

Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища,

процесу як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температуру. Кількість
виступає як протилежність якості. До певного часу кількість, її зміни не чіпають
якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу.

Єдність, взаємозв’язок і взаємообумовленість кількості і якості виражається в

понятті міра. Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим чим він є, не
змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. В мірі якісно
кількісне. Міра у своїй безпосередності є звичайною якістю, що має визначену,
належну їй величину. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність.

Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін в

якісні є стрибок. Стрибок означає мить переходу від старої якості до нової.
Виникнення нової якості завжди пов’язується із стрибком. Стрибок дає уявлення
про момент переходу до нової якості.
Закон єдності і боротьби протилежностей відображає ту особливість об’єктивної
дійсності, що всі предмети, явища, процеси мають суперечливі моменти, сторони,
тенденції, які борються і взаємодіють між собою. Цей закон розкривають категорії
тотожність, відмінність, суперечність, протилежність.

Тотожність – це рівність предмета самому собі. Йде мова про реальну тотожність,
яка неминуче включає в себе і відмінність.
Відмінність визначається як нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як
рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії і взаємозв’язку.
Нерівним, відмінним є те, що прагне за межі тотожності.

Взаємодія протилежностей є суперечність. Протилежності – це сторони того чи

іншого предмету, явища чи процесу. Взаємодія протилежностей і є внутрішнім
збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху, розвитку. Джерелом розвитку є
суперечності, вона ж є рушійною силою розвитку.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв'язок

спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес
відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення старого і утвердження
елементів нового, тобто в новому є старе, але в перетворенні формі.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей,

момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що
необхідно для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким,
щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим.
Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування,
удосконалення, критика, самокритика, реформа, соціальна революція.

Діалектичне заперечує включає у себе три моменти:

1) руйнацію, подолання старого;
2) збереження елементів старого;
3) утворення нового.

При діалектичному запереченні рух має спіралеподібний характер,

першопоштовхом виступає суперечність. Метафізичне заперечення акцентує увагу
на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення
нового. Між старим і новим відсутній діалектичний зв’язок, розвиток задається
першопоштовхом, зміни мають циклічний характер. Цей закон визначає процес
розвитку.