Поняття держави та її ознаки

1) Поняття держави та її ознаки. Відмінності інших суспільних об’єднань від держави.

Держава – це:
“правова форма організації народу та суспільства” (М.І. Козюбра).
Ознаки держави
Основні:
1. Народ.
2. Територія.
3. Влада (державний суверенітет як прояв найвищої зовнішньої і внутрішньої влади).
4. Визнання на міжнародному рівні (може розглядатися як елемент суверенітету).
Факультативні: наявність державного гімну, прапора, герба тощо.
Визнання держави на міжнародному рівні:
1. Конститутивна теорія (поки інші не визнають, держави не існує. Проте не
встановлено, скільки має бути таких інших, особливий статус могли би мати
сусіди, які мають спільний кордон з новоутвореною державою).
2. Декларативна (в силу реалізації права націй/народів на самовизначення держава
є утворення з моменту її проголошення).
Головною відмінністю держави від інших суспільних об’єднань це легітимізація монополії
на насильство , легітимізація всього ,що необхідно для населення та держави.
2) Суверенітет держави – це верховенство держави на своїй території, її незалежність і
рівноправність у міжнародних відносинах.
Які можуть бути загрози суверенітету:
 внутрішні. Наприклад, в державі паралельно до державних органів вплив на рішення
мають кримінальні структури або інші об’єднання, які де-факто конкурують з
державними органами.
 зовнішні (акти агресії інших держав, не визнання іншими державами).
3) Утворення, функціонування та припинення держав. Визнання держави.
Для утворення держави потрібні народ, територія та влада, яку очолять обрані народом
представники. Держави можуть також утворюватися шляхом прийняття законодавчого
акту про розділення або шляхом реалізації права на повстання(за загальною декларацією
прав людини). Основні функції держави: економічна, політична, правоохоронна,

гуманітарна, інформаційна, охорони здоров’я населення та оборонна. Критичним для

забезпечення функціонування держави є наявність, як зовнішнього, так і внутрішнього
суверенітету. Держава припиняє своє існування у разі повного захоплення її території
військами іншої держави. Для існування зовнішньополітичного підґрунтя держави
достатньо , щоб її визнавала хоча би одна визнана іншими державами країна.
4) Теорії походження держави(класифікація за Луць Л.А):
 “Теологічна (держава має божественне начало).
 Патріархальна (еволюція розвитку сім’ї).
 Договірна (домовленість між людьми, що частина суспільства буде здійснювати
управління).
 Насильницька (внаслідок завоювання встановлюється влада).
 Органічна/природна (розвиток природи людини).
 Психологічна (частина людей керують, частина – підкоряються).”
5) Основні етапи становлення української державності.
 Київська Русь, Галицько-Волинська держава, Гетьманщина, УНР за УЦР, Українська
держава за П.Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР, сучасна Українська держава.

6) Біографії відомих діячів української державності.

 Богдан Хмельницький –   політик, полководець і дипломат, провідник Національно-

визвольних змагань 1648—1657 років, творець Української козацької держави та її
перший гетьман Перемога у Батозькій битві 1—2 червня (22—23 травня) 1652 року дала
можливість вибороти Українській державі фактичну незалежність. Гетьманство Богдана
Хмельницького зумовило перелом у суспільно-політичному житті Європи, на терені якої
з'явилась, хоч і ненадовго, суверенна Україна з усіма атрибутами політичної та економічної
влади. Були визначені кордони Української держави у межах давніх українських земель.
Враховуючи вразливість геополітичного становища Української держави, намагався зіграти
на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією(обіцяючи
прийняти протекцію відповідно царя і султана). Представник роду Хмельницьких.
Вважається національним героєм України.
 Роман Шухевич –  український політик, громадський і державний діяч, військовик.
Активний діяч ОУН. Командир з боку українців українського військового
підрозділу «Нахтігаль» у складі іноземних легіонів Вермахту.
головнокомандувач Української повстанської армії (1943—1950), голова
Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950). Борець за незалежність
України у XX сторіччі. Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких
організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення
всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український
визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, з літа 1944 року набув
загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватися на
схід.
 Євген Коновалець – український державний, військовий та політичний діяч,
полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, командант УВО, голова Проводу
українських націоналістів (1927), засновник та перший голова ОУН (з 1929 по 1938), один із
ідеологів українського націоналізму. Наприкінці 1920-x — на початку 1930-х рр.
Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними
колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські
політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до
співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких
були створені осередки ОУН або споріднених організацій
у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були
засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного
Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді.
7) Роль українських правників як державних діячів.
 Галіп Теодот Мелетійович– активно займався поширенням січового руху на
Буковині. За його керівництва активізувалася діяльність січовиків щодо ліквідації
неписьменності, регулярно проводилися читання і обговорення українських
часописів, щонеділі відбувалися пожежно-гімнастичні курси. Організував
Буковинське віче (1918), на якому, зокрема, проголошено приєднання північної
Буковини до України.
 Логуш Володимир Іванович – Не був теоретиком права, але залишив помітний слід в
українському правознавстві кінця ХХ ст.: переклав українською мовою австрійський
 «Карний закон» і «Карну процедуру», зібрав матеріали до української правничої
термінології, які були використані Костем Левицьким для укладення «Ні мецько-
українського словника висловів правничих і адміністраційних». З метою
пробудження серед тернопільських міщан української національної свідомості
виступив співорганізатором товариства «Руська бесіда» (1884) - осередку
культурного життя українців та став його головою.
8) Поняття і структура форми держави.
“Форма держави – це спосіб (порядок) організації та здійснення державної влади” (П.М.
Рабінович).
Складові форми держави:
 Форма державного устрою(унітарна і федеративна) – це елемент форми держави,
який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави
на складові частини та порядок їх взаємовідносин між собою і з державою у
цілому.
 Форма державного режиму –  порядок здійснення державної влади певними
способами і методами.
 Форма державного правління – спосіб організації верховної влади, який визначає
систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу
повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.
9) Форма державного правління.
Форма державного правління – спосіб організації верховної влади.
Монархія (з грецької  Μοναρχоς утвореного з числівника Μονоς «один, єдиний»,
пов'язаного з Μāνоς «рідкий» та іменника αρχоς «керівник, вождь»)
та республіка (з лат. res publica – публічна справа).
Види республік:
 Парламентська
 Президентська(Чилі,США)
 Парламентсько-президентська
 Президентсько-парламентська
Види монархій:
 Конституційна (парламентська)
 Абсолютна.
 (Класифікація за П.М. Рабіновичем, М.І.Козюброю)
10) Принцип “поділу державної влади”. Статус глави держави в контексті принципу
розподілу державної влади.
Локк «Два трактати про державне правління» (1690), а ідеї Монтеск'є «Персидські
письма», «Роздуми про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів. Якщо Локк не
згадував про наявність судової влади, то Монтеск’є на це чітко вказував.
Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Водночас, влада має бути єдиною,
забезпечуючи суверенітет. Не можна допустити зосередження усіх 3 гілок влади в руках

однієї особи чи кола осіб. Конституція України:

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову.
Глава Української держави частково має законодавчу владу(ухвалення законів, які ВР
пропонує, або просування своїх), є головнокомандувачем ЗСУ та представляє Україну на
міжнародній арені.
 Моделі поділу влади:
 жорстка;
 м’яка (Великобританія);
 змішана (притаманна Україні).
11) Форма державного (політичного) режиму. Демократія.
 Демократичний (влада народу)
 Тоталітарний
 Авторитарний.
(Класифікація за П.М. Рабіновичем, М.І.Козюброю)
Класифікація форм державного режиму за Аристотелем:
 Політія – оптимальний варіант(більшість керує в інтересах загального блага)
 Аристократія(правління здійснюється представниками родової знаті)
 Монархія.
 Демократія.
 Олігархія(невелика група людей, що контролюють країну)
 Тиранія( встановлена насильницьким шляхом і заснована на одноосібному правлінні.)

Стаття 5 Конституції України:

Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування.Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно
народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.Ніхто не
може узурпувати державну владу.

Демократія як форма державного режиму. Плюси та мінуси.

А) Демократія – це оптимальна форма участі всіх в управлінні державними справами;

Б) Демократія – не дорівнює свободі та є диктатурою більшості.

12) Влада народу та способи її реалізації.

Здійснення народної влади:

 Пряме (референдум, вибори)

 Представницьке (здійснення депутатами, президентом своїх повноважень)
 Участі (громадські обговорення, петиції, громадський бюджет)
 Останні законодавчі ініціативи щодо народовладдя – це референдум та електронна
демократія (голосування за допомогою електронних засобів).

Народовладдя означає належність усієї повноти влади в межах території держави народові та
здійснення ним цієї влади як безпосередньо, так і через своїх представників у органах
державної влади та органах місцевого самоврядування.

13) Форма державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій України та

децентралізація.
Форма державного устрою – це елемент форми держави, який визначає територіальну
організацію держави:
• Унітарна
 • Федеративна
(Класифікація за П.М. Рабіновичем, М.І.Козюброю)
Стаття 2 КУ. Україна є унітарною державою.
Стаття 133 КУ. Систему адміністративно-територіального устрою України складають:
Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста
Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Децентралізація:
 зміна територіального устрою: об’єднання територіальних громад та укрупнення
районів (Закон України “Про добровільне об’єднання територіальних громад”);
 бюджетна децентралізація: передача більше податкових надходжень органам
місцевого самоврядування (Бюджетний кодекс України).
14) Поняття та ознаки функцій держави. Класифікація функцій держави.
Функції держави – основні напрями діяльності держави, які розкривають її соціальну
сутність та спрямованість.
 за територією поширення: зовнішні і внутрішні;
 за способом здійснення: регулятивні та охоронні;
 за часом дії: постійні і тимчасові.” (за Луць Л.А.)

Ознаки функцій держави: історичність, соціальність, об’єктивність , стабільність,

практична спрямованість, класовість.

15) Функції держави згідно з Конституцією України.

Стаття 17 Коституції України: Найважливіші функції України згідно з конституцією це захист

суверенітету і територіальної цілісності країни, забезпечення її економічної та інформаційної
безпеки. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності
покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на
відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок
діяльності яких визначаються законом.
16) Державний службовець та посадова особа органу місцевого самоврядування. Поняття
національного інтересу при здійсненні державної влади.
Правове регулювання в Україні:
 Закон України “Про державну службу”.
 Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.

Служба в органах місцевого самоврядування здійснюється на таких основних принципах:

 служіння територіальній громаді;

 поєднання місцевих і державних інтересів;
 верховенства права, демократизму і законності;
 гуманізму і соціальної справедливості;
 гласності;
 пріоритету прав та свобод людини і громадянина та інші…
Державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів:

 верховенства права - забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина

відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності
державного службовця під час виконання завдань і функцій держави;
  законності - обов’язок державного службовця діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
 професіоналізму - компетентне, об’єктивне і неупереджене виконання посадових
обов’язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї професійної
компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби, регіональною мовою
або мовою національних меншин, визначеною відповідно до закону;
 доброчесності - спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та
відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення
наданих йому повноважень та інших…

Важливі моменти: відбір на державну службу здійснюється на конкурсній основі. Стаття 4 Закону
України “Про державну службу” передбачає наявність патріотизму до України у держ. службовців.

Закон України “Про національну безпеку”: національні інтереси України - життєво важливі
інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет
України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і
добробут її громадян;

17) Поняття юрисдикції держави.

Юрисдикція держави – повноваження щодо встановлення правил та вирішення спорів, які

виникають з цих правил. Юрисдикція держави поширюється за територією та за колом осіб.
Приклад територіальної юрисдикції: згідно зі статтею 9 Митного кодексу України “Територія
України, зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води і повітряний простір, а також
території вільних митних зон, штучні острови, установки і споруди, створені у виключній
(морській) економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України,

становлять митну територію України.” Приклад юрисдикції за колом осіб: Стаття 25

Конституції України: Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають
за її межами. Стаття 26 Конституції України: Іноземці та особи без громадянства, що
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками,
встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Є ще
екстериторіальна юрисдикція держави. Угода про асоціацію (містить посилання на
законодавство ЄС) + стаття 9 Конституції України, що міжнародні договори мають пряму дію.

18) Система правоохоронних органів України.

Стаття 2 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів”:
“Правоохоронні органи – органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки,
Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне
бюро України, органи охорони державного кордону, Бюро економічної безпеки України,
органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового
контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють
правозастосовні або правоохоронні функції.
Вимоги до працівників, структура та діяльність кожного з цих правоохоронних органів
регламентується окремим законом.”
Доктринально, можна виокремити такі дві великі групи правоохоронних органів:
 1. Загальні (прокуратура України, Державне бюро розслідувань, Національна поліція
України).
2. Спрямовані на боротьбу з корупцією (Національне антикорупційне бюро України,
Спеціалізована антикорупційна прокуратура України).
Конституція України
Стаття 131-1. В Україні діє прокуратура, яка здійснює:
1) підтримання публічного обвинувачення в суді;
2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення
відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за
негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;
3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що
визначені законом.
Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та
звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.
Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не
може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.
Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у
випадках і з підстав, визначених цією Конституцією та законом.
19) Судова система України.
Джерела правового регулювання:
1. Конституція України.
2. Закони України “Про судоустрій та статус суддів”.
3. Укази Президента України щодо створення та ліквідації судів.

Судова реформа та її напрямки:

1. Оптимізація кількості судів (не плутати з кількістю суддів).

2. Оптимізація судового процесу, електронний суд.

3. Забезпечення прозорості та неупередженості при обранні/призначенні суддів/голів суду

на посаду.

4. Забезпечення прозорості та неупередженості при притягненні суддів до дисциплінарної

відповідальності.

Військові суди діяли до 2010р., коли були скасовані. Станом на сьогодні – не існують. Навряд, чи
будуть створені. Оптимізація судового процесу – електронний суд.

Конституція України

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне

обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах,

визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.

Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і

визначається законом.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної

Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють
адміністративні суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада правосуддя, яка:

 вносить подання про призначення судді на посаду;

 ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо
несумісності;
 розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної
відповідальності судді чи прокурора;
 ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
 надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;
  ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
 вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;
 ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;
 здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.
Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох - обирає
з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох - призначає Президент
України, двох - обирає Верховна Рада України, двох - обирає з’їзд адвокатів України,
двох - обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох - обирає з’їзд представників
юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.
Порядок обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя визначається
законом.
Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.
Строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить
чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради
правосуддя два строки поспіль.
Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок,
брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати
будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати
іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.
Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати
критерію політичної нейтральності.
Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги до члена Вищої ради правосуддя.
Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення)
щонайменше п’ятнадцяти її членів, серед яких більшість становлять судді.
Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для
забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання,
розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та
організаційного забезпечення судів.
20) Поняття та види міждержавних об'єднань (міжнародних організацій)
Міждержавні об’єднання – це об’єднання трьох або більше незалежних держав , їхніх
урядів, спрямоване на вирішення певних питань чи організації проектів.
Міждержавні об’єднання (міжнародні організації): глобальні, регіональні.
 Глобальні(об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині
світу вони знаходяться): ООН, СОТ.
 Регіональні(об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило,
компактно, в територіальній близькості.): ЄАВТ(Європейська асоціація вільної
торгівлі), НАФТА(Північноамерика́нська угода про ві́льну торгі́влю), Рада Європи.
Правова підстава функціонування: міжнародний договір.
21) ООН як глобальне міждержавне об’єднання.
Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — глобальна міжнародна
організація, заснована 1945 року, 51 держав-засновників, з них Українська РСР, в
ООН входить 193 країни . Декларованою метою діяльності організації є
підтримання й зміцнення миру й міжнародної безпеки, розвиток
співробітництва між державами світу. Штаб-квартира розміщується в Нью-
Йорку.
22) Європейський Союз як міждержавне об'єднання особливого виду.
 Європейський Союз — це інтеграційне міждержавне об’єднання 28 європейських країн, що
поєднує в собі риси міжнародної організації і федеральної держави.

Головними цілями Європейського Союзу у відповідності із Договором про Європейський союз є:

 підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів
 надавати своїм громадянам простір свободи, безпеки й правосуддя
 створення внутрішнього ринку
 боротьба проти соціального вилучення та дискримінації, підтримує соціальну
справедливість та захист, рівність жінок і чоловіків, зв’язок між поколіннями,
захист прав дитини та інші…
23) Україна та міждержавні об’єднання.
Україна була однією із країн-засновниць ООН. Входить також Європейської економічної
комісії ООН, до Європейського банку реконструкції та розвитку , до МВФ, до Групи
Світового банку, до Ради Європи та і т.д. Міністерство закордонних справ України
відповідає за ведення Єдиного державного реєстру міжнародних організацій, в які входить
Україна. Участь у діяльності цих організацій дає можливості для взаємодії практично з
усіма державами світу в межах багатосторонньої дипломатії. ЄС зобов’язався
надати позику Україні 2023-го загальним розміром 18 млрд євро в рамках нового
розробленого інструменту «макрофінансова допомога +». Умови надання позики буде
висвітлено у Меморандумі про взаєморозуміння (MoU). Вони, зокрема, міститимуть
боротьбу з корупцією, організованою злочинністю, створення прозорої та підзвітної
системи для управління відновленням і реконструкцією.
24) Поняття та ознаки поняття “право”. Співвідношення понять “право” та “справедливість”.
Право – це наука/мистецтво добра та справедливості.

Концепція справедливості Арістотеля:

 Розподільчу (блага розподіляються пропорційно відповідно до заслуг: почесті:

досягнення, тощо);
 Врівноважуюча (відшкодування заподіяних збитків в рівній сумі, обмін
рівноцінними благами у цивільно-правових угодах).
Право є:
 Суб’єктивна категорія в значенні певних можливостей людини (right);
 Об’єктивна категорія в розумінні правил поведінки (law).
Ознаки права:
 Встановлюється державою
 Загальнообов’язковість
 Формальна визначеність
 Нормативність (складається із норм, які формально визначені у вигляді статей
нормативно - правових актів)
 Право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують
правової регламентації.
 виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та
інших суб'єктів правових відносин;
 право діє у часі, просторі та по колу осіб:
 право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних
випадках примусовою силою державного апарату.
 характеризується відносною стабільністю
 25) Право як об’єктивна та суб’єктивна категорії.
“Об’єктивне юридичне право – система формально обов’язкових принципів і загальних
правил фізичної поведінки, які встановлені чи санкціоновані державою, виражають
загальносоціальні інтереси, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально
неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин та
забезпечуються організаційною, ідеологічною й, у разі необхідності, примусовою
діяльністю держави.
Суб’єктивне юридичне право – основоположні права людини, що закріплені державою у
спеціальних, формально обов’язкових правилах поведінки”. (П.М. Рабінович).
26) Поняття право розуміння.
Праворозуміння – “це відображення у людській свідомості за посередництвом поняття
“право” того явища, яке є корисним для задоволення потреб існування й розвитку
суб’єкта”. Основні підходи до праворозуміння виділяються залежно від характеру
вирішення головних питань, а саме: що таке право, що є критерієм для оцінки права, яке
обґрунтування обов’язкової сили права та ін.” (Цвік, Петришин).
27) Основні підходи до розуміння права. а) теорія позитивного права; б) теорія природного
права; в) соціологічна теорія права; г) інтегративна теорія права.
Підходи до праворозуміння (за М.І. Козюброю):
 Природнича юриспруденція – принцип справедливості та гуманізація
 Юридичний позитивізм (нормативізм) – право це об’єктивна логічна форма.
 Соціологічна юриспруденція – основа права це суспільні відносини.
 Інтеграція/поєднання типів право розуміння (інтегративна теорія)
Ключова відмінність: світогляд суб’єкта (що важливіше: природа, держава чи життєвий
побут людини?)
28) Співвідношення права і політики.
Політика – це діяльність, яка відбувається у соціумі з метою досягнення певної
управлінської мети. У процесі її досягнення суб’єкти політичної діяльності – політичні і
громадські діячі, політичні партії і рухи, державні службовці з відповідним статусом тощо –
не лише керуються нормами права, яке сформулювала держава, та іншими соціальними
нормами ,а й виробляють свої власні політичні норми, зумовлені специфікою політичної
діяльності та політичної боротьби. Своєму виникненню політичні норми завдячують
конкурентній боротьбі партій за право брати участь в управлінні державою. Політичні
норми можуть бути сформульовані державою та знайти своє відображення у конституції
або ж у нормативно-правових актах, які замінюють чи конкретизують конституцію.
Специфіка політичної діяльності зумовила ще одну особливість, а саме: судовий розгляд
відносин, якщо вони мають ознаки «політичного питання». Сучасне розуміння принципу
верховенства права встановлює інший принцип, а саме: навіть якщо питання політичне,
але воно повинно було бути прийняте за певною правовою процедурою, яка порушена,
або ж політичне питання зачіпає права і свободи людини і громадянина, суд зобов’язаний
розглянути таку справу.
29) Співвідношення права і економіки.

Економіка впливає на право двома шляхами: 1) безпосередньо (виявляється у праві держави

розпоряджатися засобами виробництва, які перебувають у її власності); 2) опосередковано - через
державу, політику, правосвідомість та ін. (виявляється у визначенні державою розміру податків,
мінімуму заробітної плати, строку відпустки, встановленні правил екологічної і технічної безпеки та
ін.). Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на право.
Право впливає на економіку такими основними способами:

 1) право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність, зумовлену

матеріальними умовами життя, фіксує їх (наприклад, визначення учасників ринкових
відносин за допомогою реєстраційної діяльності компетентних органів держави) (право як
закріплювач);
 2) право стимулює виникнення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є
відповідні умови, здатне зняти перешкоди на шляху до ринку, створити додаткові
економічні стимули та ін. (наприклад, в Україні право стимулювало забезпечення
економічної свободи, розвиток права приватної власності, затвердження рівноправності
форм власності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, запобігання
забрудненню довкілля та ін.) (право як стимулятор);
 3) право підгримує, охороняє і захищає існуючі економічні відносини, особливо такі, що
знову виникли (забороняє законом порочні методи ведення господарства та комерції;
застосовує санкції при зловживанні рекламою, товарними знаками; відновлює порушене
становище; відшкодовує шкоду; встановлює юридичну відповідальність (антимонопольне
законодавство) (право як охоронець і захисник).

Визначається право економікою, тому впливає на економіку або сприяє розвитку економіки,
прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли
економічні вимоги у праві відображаються в перекрученому вигляді.

30) Співвідношення права і релігії.

Роль релігії для розвитку права складно недооцінити, почуття віри у вищі ідеали, яке
притаманне будь-якому культу, так само є необхідним для сприйняття вихідних ідей
(принципів) права – справедливості, свободи, рівності тощо. І в минулому, і тепер праву та
релігії властиві такі спільні риси, як ритуальність, традиційність, авторитетність та
універсальність. Релігія вплинула на зміст моральних норм, які одночасно ставали
нормами релігійної моралі. Релігія не оминула звичаю ,створивши різновид церковних
звичаїв; вона була основою для створення різновиду корпоративного права, яке
регулювало відносини між кліриками; ставала основою для формування світського права
як джерело для його правових норм. І до сьогодні, поступившись так званому світському
писаному праву, релігійні норми в багатьох країнах продовжують застосовуватися нарівні з
іншими соціальними нормами для регулювання суспільних відносин, і навіть протистояти
юридичним нормам, сформульованим державою.
31) Співвідношення права і моралі.
Соціальна регуляція на підставі моральних норм, що також властиво і правовим нормам,
відбувається як внутрішнє веління свідомості людини, яка оцінює дійсність або обирає
варіант поведінки. Співвідношення права і моралі набагато багатогранніше, ніж
протиставлення чи ототожнення. Знайомі всім релігійні постулати – не вкради, не вбий – є
одночасно і моральними, і правовими нормами, які закріплюють за людиною право на
життя та власність. Одночасно існує дуже багато моральних норм, які напряму не
відображені у праві: повага до ближнього, доброзичливість, допомога іншому у скруті,
почуття обов’язку тощо. Моральний аспект у випадку розслідування правопорушення
проявляється найвиразніше, досить згадати підстави притягнення до юридичної
відповідальності (доведеність вини підозрюваного, з’ясування намірів, ступінь
усвідомлення небезпечних наслідків суб’єктом правопорушення, від наявності чи
відсутності розкаяння (тобто власної моральної оцінки діяння) напряму може залежати
суворість покарання або ж, навпаки, можливість звільнення від юридичної
 відповідальності). Наведені вище приклади свідчать про те, що право і мораль тісно
переплетені, вони ґрунтуються на спільних для них засадах справедливості, свободи та
рівності. Визначальною як для права, так і для моралі є категорія справедливості. Проте
тісне переплетення моралі та права не означає, що ці явища в сучасному світі є
синкретичними, як це було у давнину. Правильно буде говорити про тонку грань, яка
розділяє мораль від права, та про складність пошуку межі між правовими та моральними
нормами. Моральні норми здебільшого є внутрішнім регулятором, встановленим власним
переконанням; норми права – як внутрішнім, так і зовнішнім регулятором у суспільних
відносинах. Крім того, право, не втручаючись у регулювання сфер, які вже врегульовані
моральними нормами, може бути застосоване для захисту цих норм від порушення.
Відповідно, примус виконувати моральні і правові норми є переважно індивідуальною
справою, що не виключає можливості настання зовнішньо опосередкованих санкцій за
невиконання як правових, так і моральних норм.
32) Співвідношення права і етики.

Юридична (лат. juridicus — судовий) етика — різновид теорії професійної моралі, в якому
принципи й категорії загальної і професійної етики застосовуються для аналізу моралі, що діє чи
повинна діяти в юридичній сфері. Тобто етика має певною мірою свій вплив на право, який
проявляється в аналізі моральних норм, які в свою чергу впливають на право. Іншими словами
етика служить додатковим механізмом перевірки правильності правових норм.

33) Право як один із регуляторів суспільних відносин.

На початкових етапах становлення права його норми існували у тісному переплетінні з
моральними, релігійними, звичаєвими та іншими правилами поведінки в синкретичному,
невідокремленому вигляді, тобто як мононорми. Внаслідок тисячолітнього розвитку
людства, який супроводжувався ускладненням соціальних відносин усередині людської
спільноти, розширенням світогляду людини, з мононорми почали виокремлюватися
моральні, звичаєві, релігійн, правові … В одних народів право ототожнювалося і продовжує
ототожнюватися з релігією та її нормами, а в ранні періоди історії не було поділу між
правом і мораллю. Але яким би регуляторам не надавалася перевага, поряд завжди
існували інші. На сьогодні до основних елементів системи соціального регулювання
прийнято включати такі явища, як право, мораль, звичаї; релігію, корпоративні норми,
політику тощо. Цей перелік не є вичерпним. Надалі зосередимо свою увагу на його
найважливіших компонентах. Всіх їх об’єднує одна ознака: вони мають спільне соціальне
коріння, причини, які викликали до життя і розвитку вказані явища, пов’язані з потребами
та інтересами людини і були зазначені вище. Право утворювалося, черпало свій авторитет,
підстави для свого розвитку та удосконалення у тісній взаємодії, а інколи й у
протиставленні і боротьбі з усіма названими вище нормами соціального регулювання.
34) Предмет, метод та стадії правового регулювання.
Правове регулювання – це впорядкування поведінки учасників суспільних відносин за
допомогою спеціальних юридичних засобів і способів” (М.І.Козюбра). Предметом
правового регулювання є конкретні суспільні відносини, що потребують урегулювання
саме нормами права, а не іншими соціальними нормами. Правовий вплив (донесення
певної інформації до учасників суспільних відносин на рівні психіки, свідомості, поведінки)
є ширшим поняттям, ніж правове регулювання.
Метод правового регулювання – це підхід до впорядкування певної сфери суспільних
відносин, що зумовлює використання того чи іншого комплексу юридичних засобів.
  Імперативний метод (можна робити тільки так);
 Диспозитивний метод (“буде так, якщо інше не передбачено договором,
статутом тощо”).

Стадії правового регулювання – це етапи правового регулювання, які характеризуються

використанням специфічних юридичних засобів для упорядкування поведінки учасників
суспільних відносин.

 а) стадія формулювання об’єктивного права;

 б) стадія констатації (об’єктивації̈) суб’єктивного права;

 в) стадія реалізації правових норм (об’єктивного права).” (М.І.Козюбра)

Типи правового регулювання:

1. Загальнодозвільний (дозволено те, що прямо не заборонено законом).

2. Спеціальнодозвільний (дозволено те, що прямо передбачено законом).

35) Співвідношення понять “право” і “держава”.

Вплив держави на право:
 Держава здійснює правотворчість (Верховна Рада України, інші суб’єкти). Хоча
правотворчість можуть здійснювати і приватні суб’єкти.
 Держава забезпечує офіційне тлумачення та застосування права.
 Держава має право застосовувати примус (володіє монополією права на
примус). (М.І. Козюбра).

Конституція України: Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить
Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Вплив права на державу:

 “Легітимність державної влади.

 Право як механізм контролю за державною владою.
 Права людини як запобіжник втручання держави у приватну сферу.
 Державний примус має правові межі.” М.І.Козюбра.

Приклади протиріч між державою та правом:

1. Замість правових норм приймаються декларативні нормі, які не несуть

юридичного змісту.

2. Правова норма неправильно застосовується на практиці, внаслідок чого

змінюється її зміст.

3. Приймається неякісна правова норма (внаслідок некомпетентності, неповноти

інформації тощо), котра не працює – приклад з ваучерами на приватизацію.

4. Наявна велика кількість прогалин у правовому регулюванні або люди не

дотримуються правових норм і не несуть відповідальності за їх недотримання
(приклад: вирубування лісів, паління трави).
 36) Співвідношення держави та права в процесі регулювання суспільних відносин.
Однією з причин виникнення держави була усвідомлена суспільством необхідність
забезпечення за допомогою державних інститутів подальшого існування та розвитку
соціальних відносин у суспільстві. У додержавний період регулювання переважної
більшості цих відносин традиційно здійснювалося за допомогою різноманітних правових і
соціальних регуляторів. Державні інститути від початку свого формування забезпечували
легітимність існування, спираючись на існуючі соціальні та правові норми. Найдієвішим
засобом правового регулювання суспільних відносин за участю держави слід назвати
створення правового акта, який містить у собі необхідні для регулювання правові норми.
Органи держави у межах своїх повноважень можуть створити, прийняти, укласти
різноманітні види правових актів. Це насамперед нормативно-правові акти, індивідуальні
правові акти, нормативні договори тощо. Через вказані правові акти держава має
можливість конституювати правові норми як правила поведінки суб’єктів, що є
обов’язковими або бажаними для досягнення мети правового регулювання. Проте люди
повинні на практиці користуватися цією нормою, втілювати її приписи у життя, здійснюючи
права та виконуючи обов’язки, зафіксовані у ній. У протилежному випадку правове
регулювання державою суспільних відносин не відбуватиметься.
37) Держава та влада інших об’єднань людей.
Об’єднання людей мають політичний вплив:
 Громадські об’єднання.
 Політичні партії.
 Профспілки та трудові колективи(захищають право громадян на працю, беруть
участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових
відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту.).
 Незаконні (кримінальні) формування

Держава: монополія на насильство ,представництво, єдність, встановлення обов’язків для всього

населення, наявність суверенітету.

38) Верховенство права як засаднича ідея ідеальної держави.

Верховенство права – це взаємообумовлене існування і взаємоузгоджена реалізація
основоположних прав та обов’язків людини, а також основоположних прав та обов’язків
людських спільнот, об’єднань і усього суспільства.” (П.М. Рабінович)
Принцип верховенства права: будь-яка політична влада отримує свою легітимізацію лише
за умови , що вона санкціонована правом. Політичні керманичі мають обиратися на свої
посади для здійснення конституційних принципів, а не для утвердження того , що
вважають правильним вони самі.
Права та інтереси окремого індивіда можуть вступати у суперечність з права та інтересами
спільнот. Приклади прав спільнот: право на громадський порядок, право на моральність.
Важливо: верховенство права означає не лише забезпечення прав, а і
дотримання/виконання обов’язків. Стаття 8 КУ закріплює верховенство права.
принципи верховенства права, законності, об'єктивності,
компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення
питань, обґрунтованості прийняття рішень, відкритості і
публічності, закріплені у ст. 2 Закону України "Про
Центральну виборчу комісію”.
39) Поняття та складові концепції правової держави.
 Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами максимально
забезпечується збалансована реалізація основоположних прав і обов’язків людини та
інших суб’єктів суспільства” (П.М. Рабінович). Розвиток концепції правової держави:
Платон, Аристотель, Руссо, Кант, Дністрянський, Кістяківський.

Складові правової держави:

“вищість конституції; наявність конституційної юстиції; забезпечення свободи та рівності у правах,

розподіл влади, законність; зв’язаність державної влади правом; пріоритет закону в системі
нормативних актів; обмеження дискреційних повноважень; принцип юридичної визначеності;
заборону зворотної дії закону; публічність дій держави; наявність доброчесної адміністративної
процедури; загальний обов’язок щодо забезпечення судового захисту права; судовий захист від
актів та дій публічної влади, що порушують права людини; відповідальність держави за збитки, що
виникли внаслідок дій органів державної влади; принцип пропорційності, заборону бути суддею у
власній справі; незалежність, безсторонність (неупередженість) і об’єктивність правосуддя тощо”.
(М.І. Козюбра).

Усі ознаки можуть бути поділені на соціально-змістовні та формальні (процедурні).

“Наявність програмних документів політичних партій, проведення публічних політичних акцій

(вибори, мітинги) (П.М. Рабінович)

40) Поняття та складові концепції соціальної держави.

“Складові соціальної держави:

 гарантування економічних, соціальних і культурних прав людини;

 надання державної соціальної допомоги, хоч би на рівні прожиткового
мінімуму, людям, неспроможним з незалежних від них причин заробити собі на
життя працею – дітям, людям похилого віку, хворим, інвалідам тощо;
 наявність розвинутого соціального законодавства і неухильне його виконання та
деякі інші

Ідеал соціальної держави вступає в суперечність з ідеалом правової держави та принципом

верховенства права (економічна рівність не дорівнює правовій рівності). ФРН – як приклад
поєднання двох ідеалів.”

(с) М. І. Козюбра

Конституція України:

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

́ ьна держа́ва— це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою

Соціал
соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву
ситуацію, у суспільстві. Мета соціальної держави: проведення такої соціальної політики, яка
орієнтована на зміцнення соціальної справедливості у суспільстві, забезпечення не тільки
юридичної, а й матеріальної рівності його членів або ж, у всякому разі, зведення до мінімуму
майнового розшарування населення.
41) Інші концепції ідеалу держави.
Види ідеалів держави (за Луць Л.А):
 1. Держава плюралістичної демократії (Шумпетер, Ласкі, Дюверже) – влада ніби
«розшаровується» і здійснюється як державою, так і багатьма недержавними
об'єднаннями (асоціаціями підприємців, церквою, політичними партіями, фермерськими
об'єднаннями тощо), що протидіють і зрівноважують одна одну.
2. Правова держава (Rechtsstaat) – верховенство в усіх сферах життя належить правовому
закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою
відповідальні перед законом.
3. Держава загального добробуту (В. Вільсон, О. Бісмарк) – мета: забезпечення надання
низки таких основних послуг, як охорона здоров'я, належний рівень освіти (зазвичай
безкоштовної) завдяки державному фінансуванню.
4. Держава еліт (правляча еліта є професіоналами) (В.Парето, Г. Моска) – антагоністична
теорія до теорії демократичної держави.
5. Соціальна держава (Г. Геллер) – теорія близька до держави загального добробуту.
6. Теорія світового уряду (Данте) – єдину спільну політичну владу для всього людства.
42) Поняття та змістовні характеристики принципу верховенства права.
Складові принципу верховенства права:
 “Повага до прав і свобод людини
 Верховенство конституції
 Принцип розподілу влади
 Законність – принцип чіткої визначеності норм права(Якщо держава накладає ті
чи інші обмеження на поведінку людей, то вона як мінімум має чітко і
недвозначно окреслити межі цих вимог.)
 Обмеження дискреційних повноважень
 Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом
 Принцип правової визначеності (legal certainty) – гарантує забезпечення легкості
з'ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі
необхідності.
 Принцип захисту довіри – Відповідно до принципу довіри громадян до держави
та до права законодавець повинен не лише надати можливість адресатам
ознайомитися з новим нормативним актом, але й уможливити для відповідних
суб'єктів адаптацію до зміни юридичного статусу.
 Принцип пропорційності – мета процесуальних дій має бути суспільно вагомою,
для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян
зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, а засіб
досягнення суспільно вагомої мети має бути найменш обтяжливим для людини
в конкретних умовах.
 Незалежність суду і суддів.” (М.І. Козюбра).

Ці ознаки прослідковуються в рішеннях ЄСПЛ. Подібний перелік ознак надає і Рабінович П.М.

Верховенство права – це взаємообумовлене існування і взаємоузгоджена реалізація

основоположних прав та обов’язків людини, а також основоположних прав та обов’язків людських
спільнот, об’єднань і усього суспільства.” (П.М. Рабінович)

43) Історичний розвиток верховенства права.

Розвиток концепції верховенства права у державі: Платон , Аристотель , Руссо , Кант ,
Дністрянський , Кістяківський.
Витоки ідеї верховенства права, як і чимало інших розглянутих у цьому підручнику ідей,
сягають ще часів античності – Платона і Аристотеля (Стародавня Греція), Цицерона і Юстиніана
(Стародавній Рим) та ін. Їхнє подальше становлення тісно пов’язане з Великою хартією
вольностей (Magna Carta) 1215 року, епохою Реформації XVI століття і Просвітництва XVIII
століття. Термін Rule of Law, який нині офіційно перекладається українською мовою як
«верховенство права», ввів у науковий оббіг англійський вчений і політичний діяч Дж.
Гаррінгтон. Англійському вченому-конституціоналісту А. Дайсі та його послідовникам належить
також оформлення концепції верховенства права. Концепція формувалася в умовах
монархічних режимів, які переважали на той час в Європі, і була спрямована насамперед
проти свавілля влади, у тому числі у формі закону, на захист природних, невідчужуваних прав і
свобод людини. В сучасному світі верховенство права розглядається як одна з найвищих
демократичних цінностей. Вона давно стала найважливішою складовою міжнародно-правових
актів, особливо присвячених правам і свободам людини та громадянина. Верховенство права
стало одним з найактуальніших предметів наукового дискурсу; до його проблем звертаються
не лише правознавці, а й політологи, філософи, соціологи, представники інших галузей
гуманітарного знання.
44) Закріплення принципу верховенства права в Конституції України.
Верховенство права закріплюється в Конституції України статтею 8, за якою Конституція
України має найвищу юридичну силу. Закони та інші правові акти мають прийматися на
основі КУ і повинні їй відповідати. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
45) Принцип верховенства права в міжнародному праві.
Складові принципу верховенства права:
 “Повага до прав і свобод людини
 Верховенство конституції
 Принцип розподілу влади
 Законність – принцип чіткої визначеності норм права(Якщо держава накладає ті
чи інші обмеження на поведінку людей, то вона як мінімум має чітко і
недвозначно окреслити межі цих вимог.)
 Обмеження дискреційних повноважень (повноваження, які адміністративний
орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду)
 Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом
 Принцип правової визначеності (legal certainty) – гарантує забезпечення легкості
з'ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі
необхідності.
 Принцип захисту довіри – Відповідно до принципу довіри громадян до держави
та до права законодавець повинен не лише надати можливість адресатам
ознайомитися з новим нормативним актом, але й уможливити для відповідних
суб'єктів адаптацію до зміни юридичного статусу.
 Принцип пропорційності – мета процесуальних дій має бути суспільно вагомою,
для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян
зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, а засіб
досягнення суспільно вагомої мети має бути найменш обтяжливим для людини
в конкретних умовах.
 Незалежність суду і суддів.” (М.І. Козюбра).
Ці ознаки прослідковуються в рішеннях ЄСПЛ. Особливу увагу міжнародне право також
приділяє: спільній відповідальності (уряд та приватні особи відповідальні перед законом),
принципу законності, прозорості уряду (процесам регуляції законів в справедливий та
ефективний способи) , доступному та неупередженому правосуддю. Верховенство права,
як один із трьох стовпів Європейського Союзу не настільки розвинений як 2 інші: права
людини та демократія.
46) Значення принципу верховенства права для судової гілки влади.
Суд керується законом, узгодженим із Конституцією , відповідно основний вплив на
рішення суду буде мати Конституція.
Принцип верховенства права визначає спрямованість судочинства на досягнення
справедливості. Верховенство права означає, що людина, її права визнаються найвищими
цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Таким чином, принцип
верховенства права як загальна засада судочинства визначає спрямованість судочинства
на захист прав людини. Цей принцип зобов'язує суд при вирішенні справи давати таке
тлумачення закону чи іншому правовому акту, яке б утверджувало права людини. Також,
згідно з принципом верховенства права обов'язок подолати неповноту, неясність,
суперечливість чи відсутність законодавства покладається на суд. Таким чином, принцип
верховенства права відкриває шлях до творчого, а не бездумного застосування закону.
Вагомою гарантією об’єктивного, неупередженого і справедливого здійснення суддею
правосуддя є закріплений, як правило, на конституційному рівні принцип суддівського
імунітету, який має на меті захистити суддю від можливого зовнішнього незаконного
впливу на нього під час здійснення ним своєї професійної діяльності.
47) Права людини: поняття та еволюція.
“Права людини ─ це визнані світовим співтовариством блага і умови життя, яких може
домагатися особа від держави і суспільства, в яких вона живе, та забезпечення яких
реальне в умовах досягнутого людством прогресу” (М. І. Козюбра).
Історія прав людини налічує багато тисячоліть, хоч саме поняття прав людини як окрема
категорія виникло лише в епоху Просвітництва завдяки зусиллям представників доктрини
природного права. Їх офіційне визнання на рівні національних і міжнародних нормативних
документів почалося з громадянських та політичних прав, які прийнято називати правами
людини «першого покоління». Громадянські і політичні права ґрунтуються на ліберальній
філософії прав людини, відповідно до якої рівність людей розуміють як формально-
юридичну рівність, тобто рівність у правах і свободах та рівність перед законом і судом.
Досвід демократичних країн показав, що навіть закріплені в конституціях гарантії рівності
громадянських і політичних прав людей самі по собі неспроможні подолати їхню фактичну
нерівність, яка дедалі поглиблювалася. У зв’язку з цим поступово почала складатися нова
філософія прав людини. Вона помітно розширила уявлення про права людини: поряд з
громадянськими і політичними вони поповнилися соціальним аспектом, що у свою чергу
призвело до істотного розширення переліку прав людини внаслідок його поповнення
соціально-економічними (соціальними, економічними і культурними) правами, які
прийнято іменувати правами «другого покоління». Права «третього покоління» почали
формуватися після Другої світової війни під впливом спочатку національно-визвольних
рухів, а згодом й інших чинників ─ необхідності збереження миру, захисту навколишнього
природного середовища від негативних наслідків науково-технічного прогресу,
розширення участі в загальній спадщині людства, комунікації тощо. Звідси – чергове
поповнення переліку прав людини такими «колективними» правами, як права певних
історичних спільнот людей ─ нації, народу, людства в цілому, а також екологічними
правами ─ правом на безпечне для життя і здоров’я людини довкілля, правом на
об’єктивну екологічну інформацію та безпеку тощо (їх інколи відносять до прав
«четвертого покоління»). Як і у випадку з соціально-економічними правами, основне
питання, на яке нині немає переконливої відповіді ─ це питання про те, чи є «колективні»
права (як і деякі екологічні) правами юридичними, чи вони становлять собою ідеали і цілі
міжнародного співтовариства. Очевидно, таку ситуацію на етапі становлення названих
прав можна цілком пояснити. Історія прав людини ─ це історія «олюднення» людей, тобто
дедалі глибшого самоусвідомлення ними своєї людської сутності і людської гідності.
Витоки права кореняться в природі самої особистості. З поглибленим її пізнанням самими
людьми , змінюються їхнє уявлення про права людини та їхнє співвідношення з іншими
категоріями і поняттями.
48) Види та покоління прав людини.
 Класифікація прав людини:
 “залежно від часу виникнення прав людини вони поділяються на права першого,
другого і третього поколінь;
 залежно від того, задоволенню яких потреб та інтересів людини слугують права,
розрізняють громадянські (особистісні), політичні, економічні, соціальні, культурні,
екологічні права;
 залежно від категорій людей, яких права стосуються, виділяють як окремі підвиди
прав ─ права жінок, права дітей, права осіб з обмеженими фізичними
можливостями тощо;
 залежно від того, стосуються права людини окремих індивідів чи їх
співтовариств, розрізняють індивідуальні (право на життя) і колективні права
(право нації на самовизначення);
 залежно від особливостей форм і механізмів державного забезпечення права
людини поділяються на «негативні» і «позитивні” (М. І. Козюбра).

Покоління прав людини:

 Права першого покоління: громадянські і політичні права. Громадянські, або як їх

інколи іменують, особистісні права ─ це ті загальновизнані світовим
співтовариством блага й імунітети (умови життя), яких може домагатися
особистість від держави для забезпечення свого фізичного існування, збереження,
розвитку і захисту своєї індивідуальності. Ці права часто іменують «негативними»,
оскільки вони забезпечують так звану «негативну свободу» від втручання держави.
Політичні права ─ це визнані світовим співтовариством блага, яких може
домагатися особистість від держави для забезпечення своєї участі в державному і
громадському житті.

 Права другого покоління: соціальні та економічні права. Метою цих прав стало
забезпечення інтересів передусім тих, хто працює за наймом ─ права на працю і
пов’язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення працівників,
охорону здоров’я та ін., а також прав соціально-культурного характеру, в
гарантуванні яких зацікавлені переважно ті ж наймані працівники ─ права на освіту,
на доступ до досягнень науки і культури тощо. Ці права нерідко іменують
«позитивними».
 Права третього покоління: “колективні” права, тобто права нації(ключове право на
самовизначення), народу, а також екологічні права.
 Права четвертого покоління: ??? (сучасні винаходи у сфері біології, медицини,
інформаційних технологій).
49) Джерела закріплення прав людини (національні та міжнародні).
Міжнародні стандарти з прав людини:
 Загальна декларація прав людини 1948р. стаття 3 – право на життя
 Статут ООН 1945 року
 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. стаття 2 – заборона
дискримінації.
 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (наприклад,
США не підписали). Стаття 12 – право на найвищий рівень фізичного і психічного
здоров’я.

Європейські стандарти з прав людини:

 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.

 Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975р.
Національні стандарти з прав людини:
 Конституція України; Важливими гарантіями є закріплення у ст. 21 і 22 Конституції
України положень про те, що права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними і при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
 Національне законодавство.
 Рішення Конституційного Суду України.
50) Принцип захисту прав людини та його роль при здійсненні державної влади.
Захист прав здійснюється:

 Судом (судовий спосіб); стаття 55 Конституції України: права і свободи людини і

громадянина захищаються судом.
 Державою (адміністративний спосіб);
 Самостійно (самозахист) – дії спрямовані на охорону майна , дії в стані необхідної
оборони або крайньої необхідності.

Державна політика завжди має формуватися з урахуванням головного — прав і свобод людини, і
якщо одна із сфер суспільного життя буде вирвана з цього контексту, то відбудеться дисбаланс —
політика заради політики. А це, як ми знаємо з історії, добром не закінчується (геноциди, злочини
проти людяності). Рівні та невід'ємні права людини є основою демократичного і громадянського
суспільства, а їх захист має бути кінцевою метою будь-якої державної політики. Сприяння та захист
прав людини державою відбувається у зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому вимірах.
На міжнародному рівні обов'язок захищати права людини кожна держава закріпила перед
світовою спільнотою, ратифікувавши низку міжнародних договорів. Держави беруть активну
участь у розробці стандартів, створенні інституцій та механізмів моніторингу. Вони першими
звертають увагу на порушення міжнародних норм у сфері прав людини і, крім того, мають
можливість стимулювати позитивні зрушення щодо їх дотримання. Однак вирішальну
контролюючу функцію здійснює саме національна система захисту прав людини, про що не раз
було наголошено і в рішеннях ЄСПЛ, де зазначалося про його субсидіарну (допоміжну) роль.
Дотримання прав людини в кожній окремій державі є значним внеском для досягнення
глобальних цілей — миру, демократії, розвитку та безпеки. Саме тому необхідне створення
національних інституцій, які виконуватимуть загальні та конкретні функції із захисту та сприяння
правам людини. Оцінюючи ефективність державної політики у сфері захисту прав людини,
потрібно усвідомлювати, що перед державою стоїть непросте завдання — захистити права
людини, дотримавшись при цьому принципу пропорційності (балансу між публічним та
приватним інтересом). Крім того, місією держави є захист та підтримка правозахисників,
убезпечення їх від незаконних посягань та створення безпечного та сприятливого середовища, де
кожен безперешкодно зможе користуватись своїми правами та свободами.  

51) Національні та міжнародні стандарти з прав людини.

Міжнародні стандарти з прав людини:
 Загальна декларація прав людини 1948р.
 Статут ООН 1945 року
 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.
 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (наприклад,
США не підписали).

Європейські стандарти з прав людини:

 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.

 Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975р.

Національні стандарти з прав людини:

  Конституція України;
Розділ ІІ Конституції України.
Структура: в статті Конституції України описується право та його межі.
Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.
Зміст та обсяг права
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення
в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Межі права
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з
безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину,
можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до
іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
 Національне законодавство.
 Рішення Конституційного Суду України.
52) Способи захисту прав.
Захист прав здійснюється:

 Судом (судовий спосіб); стаття 55 Конституції України: права і свободи людини і

громадянина захищаються судом.
 Державою (адміністративний спосіб);
 Самостійно (самозахист) – дії спрямовані на охорону майна , дії в стані необхідної
оборони або крайньої необхідності. Стаття 1169, 1177 ЦК.
53) Зловживання правом.

Зловживання правом — “соціально шкідлива поведінка, вчинена суб’єктом права

формально в рамках правових приписів” (Цвік, Петришин).

Приклади (суддя ВАКС Віктор Маслов):

 “заявлення завідомо безпідставного відводу або відводу з підстав, раніше

розглянутих судом, за відсутності нових обставин чи доказів;
 подання клопотання для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за
відсутності інших підстав або нових обставин чи доказів;
 повторне подання скарги чи клопотання до вирішення судом скарги чи клопотання
того самого змісту;
 заявлення необґрунтованих клопотань про відкладення судового розгляду;
54) Обов’язки людини та громадянина: поняття та еволюція.

Основні обов’язки людини – це необхідність певної поведінки людини, об’єктивно

зумовлена конкретно історичними потребами існування і розвитку інших людей,
соціальних спільнот, об’єднань та усього суспільства” (П.М.Рабінович).

Історично склалось так, що поняття людини і громадянина хоч і вживалися разом, проте не
вважалися ідентичними за своїм змістом. Права та обов’язки людини розгядалися
переважно не як юридична, а як моральна або соціальна категорія. Для прав та обов’язків
громадянина визначальне значення мав політико-правовий зв’язок особистості та
держави. В сьогоднішньому суспільстві зазначений поділ втрачає своє значення, бо
невідчужувані, фундаментальні права людини визнаються нині всіма демократичними
державами, зокрема через надання міжнародним актам про права людини статусу
складової частини національного законодавства.

55) Обов’язки людини та громадянина згідно з КУ.

Положення Конституції України щодо обов’язків:
 Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її
державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки.
Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,
встановлених законом.Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем
проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку,
встановленому законом.
Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не
звільняє від юридичної відповідальності.
56) Правотворення та правотворчість.
Творення права відбувалося і відбувається в суспільстві постійно. Частиною творення
права є процес правотворчості.
“Правотворчість як частина загального процесу правотворення – це особливий вид
діяльності, притаманний спеціально уповноваженим органам, із формулювання, зміни або
скасування правових норм, в основі яких лежать потреби та інтереси людей”
(М.І.Козюбра).
Види:
 Встановлення – формування нових правових норм.
 Санкціонування – надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.
57) Суб’єкти правотворчості.
Суб’єкти правотворчості – уповноважені органи або особи.
Стаття 93 Конституції України:
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України,
народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.
58) Поняття норми права. Правило поведінки та норма права.
Норма права – це закріплене у джерелах права і відтворюване в поведінці суб’єктів права
правило загального характеру, що визначає стандарт належної чи дозволеної поведінки
або наслідки його порушення, ефективна дія якого забезпечується державою.
Важливо: норма права не тотожна нормі законодавства.
Норма права може міститись в кількох законодавчих нормах.
Норми є суспільно зумовленими правилами поведінки. Завдяки соціальній (моральній,
економічній, політичній та культурній) зумовленості норми сприймаються людьми як
виправдані, справедливі та здатні бути відтвореними в їхній поведінці й виступати
ефективним суспільним регулятором. Водночас норми права мають специфічні ознаки, що
відрізняють їх від інших соціальних норм та правил поведінки: вони є вихідними,
первинними елементами права. За великим рахунком право – це сукупність юридичних
норм, що об’єднані в інститути, галузі та інші структурні утворення; обов’язковість норм
права підтримується можливістю застосування державного примусу; норма права має
особливі форми свого зовнішнього вираження.
59) Історичне розуміння норми права (Кельзен).
Ганс Кельзен “Чиста теорія права”
Норма права – це імператив, правило поведінки.
Грунтовна норма, базова норма, основна норма (Grundnorm) – це основна норма права,
правило поведінки, з якої все витікає. Навіть конституційні норми.
А далі – утворюється ієрархія, з якої формується правовий порядок.
Слабкі сторони:
ігнорується змістовна сторона права, у тому числі моральний аспект юридичних норм.
Втрачається зв'язок між правом та справедливістю;
втрачаються з виду соціально-політичні фактори формування права;
право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;
 у рамках логіки, яку пропонує Г. Кельзен, вважає В. Лазарев, виникає ситуація, коли
держава в силу різних причин та обставин може використовувати та нав'язувати
суспільству застарілі норми, чи, гірше того, видає акти, що йдуть в розріз з соціальними,
політичними, культурними та іншими потребами;
здійснюється змішування понять «держава» та «право»;
фактично зникає межа між правотворчістю та правозастосуванням.
60) Структура норми права.
І Структура норми права:
Гіпотеза(якщо) + диспозиція(тоді) + санкція(інакше).
(права та обов’язки)
Гіпотеза – це елемент норми права, що вказує на життєві обставини, за наявності та/або
відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція).
Проста гіпотеза визначає одну життєву обставину, за наявності (відсутності) якої діє
диспозиція норми.
Альтернативна гіпотеза визначає кілька життєвих обставин, за наявності (відсутності) хоча б
однієї з яких діє диспозиція.
Диспозиція – це елемент норми права, що вказує на правило поведінки, якому має
відповідати поведінка суб’єкта.
Відсильна диспозиція – містить посилання на іншу норму права.
Бланкетна диспозиція – містить посилання до технічних правил (наприклад, порушення
правил техніки безпеки тощо).
Санкція – це елемент норми права, що встановлює невигідні наслідки на випадок
порушення правила, визначеного в диспозиції.
Види санкцій за характером негативних наслідків:
 Правовідновні (повернення майна);
 Каральні заходи (штраф, позбавлення волі, обмеження права займати певні посади).
 Заходи, що спрямовані на припинення правопорушення (арешт порушника, арешт
рахунків, акцій).
Регулятивні норми права: якщо – то (наприклад, положення Цивільного кодексу України).
Охоронні норми права: якщо – інакше наприклад, положення Особливої частини
Кримінального кодексу України, де прописані склади конкретних злочинів).
61) Формальне закріплення норми права. Форми (джерела) права.
Джерела права – спосіб зовнішнього вираження змісту правових норм, – своєрідного
«резервуару», з якого суб’єкти правозастосування черпають відповідні норми (правила)
для вирішення справи” (М. І. Козюбра).
Види:
• нормативно-правовий акт;
• правовий звичай;
• судовий прецедент (судове рішення містить правило, що є зразковим для цього або іншого
судів в аналогічних справах (ratio decidendi)) та судова практика;
• загальні принципи права (наприклад, добросовісність, справедливість, розумність);
• правова доктрина (наприклад, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН);
• нормативний договір (міжнародний договір, конституційний договір.);
• корпоративні норми;
• норми «м’якого» права.

Стадії правотворчості нормативно-правового акта:

1. Підготування проекту.

2. Прийняття.

3. Оприлюднення.
“Юридична сила нормативно-правового акта – це його специфічна властивість, яка відображає
його співвідношення, субординацію з іншими нормативно-правовими актами”. (П.М. Рабінович).

Види нормативно-правових актів:

 Конституція

 Закони

 Підзаконні акти.

Основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи

частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система
характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.

62) Система права.

Система права – це створена в результаті діяльності людей, інтегрована принципами
права, зумовлена поєднанням приватних і публічних інтересів сукупність правових норм,
внутрішня організація якої характеризується їх єдністю, узгодженістю, диференціацією та
групуванням у відносно самостійні структурні утворення.
Підсистеми: публічне право та приватне право; матеріальне та процесуальне право.
Норми матеріального права визначають певну модель поведінки шляхом встановлення
прав та обов’язків суб’єктів права. Наприклад, норми матеріального права закріплюють
правове становище майна й осіб, визначають права та обов’язки учасників конституційних,
адміністративних, фінансових, господарських, трудових, цивільних, сімейних та інших
правовідносин. Послідовність дій, необхідних для реалізації передбачених матеріальним
правом прав та обов’язків, встановлюються нормами процесуального права. Вони
сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки й фіксації юридичних
фактів, усунення сумнівів у наявності прав і обов’язків та уточнення їхнього змісту й обсягу,
урахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх
захист і охорону. Якщо матеріальне право відповідає на питання «Що можна або що
необхідно робити?», то процесуальне – «В якому порядку реалізується або забезпечується
відповідне правило поведінки? В якій послідовності вчиняти дії, щоб досягти належного
результату?».
Публічне право – це підсистема права, яка регулює відносини, пов’язані з діяльністю
публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування).
Приватне право – це підсистема права, що регулює такі відносини між суб’єктами права,
які прямо не стосуються публічної влади. Приватноправові відносини пов’язані з
реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом (приватний
інтерес). Основний суб’єкт публічного права – суб’єкт владних повноважень, а основними
суб’єктами приватного права є фізичні особи та юридичні особи.
63) Основні джерела права притаманні для України.
Для України притаманні: нормативно-правовий акт, судовий прецедент, правовий
звичай(правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є
усталеним у певній сфері цивільних відносин), принципи права, нормативний договір.
Приклад судового прецеденту в Україні:
За наявності ознак типовості Верховний Суд приймає справу до свого провадження, і така
справа стає зразковою. Ознаки типовості визначені у п. 21 ч. 1 ст. 4 Кодексу
адміністративного судочинства України: це адміністративні справи, відповідачем у яких є
один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи),
спір у яких виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами
права, та у яких позивачами заявлено аналогічні вимоги.
 Наприклад, Велика палата Верховного суду України визнала незаконною відмову
виплачувати пенсії внутрішньо переміщеним особам. 
64) Поняття та різновиди джерел права.
Джерела права – спосіб зовнішнього вираження змісту правових норм, – своєрідного
«резервуару», з якого суб’єкти правозастосування черпають відповідні норми (правила)
для вирішення справи” (М. І. Козюбра).
Види:
• нормативно-правовий акт;
• правовий звичай. Блекстонівська концепція правового звичаю: стародавність,
безперервність, використання за згодою сторін, обов'язкова сила, визначеність,
узгодженість, здоровий глузд тощо.
• судовий прецедент (судове рішення містить правило, що є зразковим для цього або іншого
судів в аналогічних справах (ratio decidendi)) та судова практика;
• загальні принципи права (наприклад, добросовісність, справедливість, розумність);
• правова доктрина (наприклад, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН);
• нормативний договір (міжнародний договір, конституційний договір.) – передбачає
наявність більше, ніж однієї сторони.;
• корпоративні норми;
• норми «м’якого» права.
65) Нормативно-правовий акт: поняття та ознаки.

Ознаки нормативно-правового акта:

 Містить правило поведінки.

 Формально обов’язкове волевиявлення органів держави.

 Приймаються тільки визначеним колом суб’єктів (державні органи, органи місцевого

самоврядування або громадські організації, які уповноважені державними органами).

 Офіційно оприлюднюються (наприклад, у Відомостях верховної ради України).

 Поширюють свою дію щодо певного кола осіб, протягом певного часу та в певному
просторі.

Нормати́вно-правови́ й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими на

це суб'єктами правотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою,
спрямований на встановлення, зміну або скасування норми права.

66) Поняття та стадії юридичного тлумачення та реалізації права.

Юридичне тлумачення – це особливий розумовий (інтелектуальний) процес і вид
юридичної діяльності, спрямований на з’ясування і роз’яснення змісту норм права та
положень інших правових документів з метою правильної їх реалізації” (М.І.Козюбра).
Види:
За способом:
 Філологічне – полягає у з’ясуванні змісту правової норми шляхом аналізу її текстового
вираження під кутом зору його лексико-семантичних, лексико-граматичних,
морфологічних, синтаксичних характеристик
 Історичне – використовується для з’ясування змісту правової норми на основі вивчення
конкретних історичних і політичних умов її ухвалення, його мотивів і намірів
 Системне – полягає у з’ясуванні змісту правової норми на основі виявлення її зв’язків з
іншими нормами права, тобто розгляду її в контексті системності права
 Телеологічне – передбачає з’ясування змісту правової норми на основі встановлення мети,
заради досягнення якої норма була прийнята
  Логічне – з’ясування змісту правової норми на основі використання логічних правил і
прийомів.
 Функціональне – полягає у з’ясуванні змісту правової норми з урахуванням змін, які
відбулися в суспільному житті після її ухвалення.
За співвідношенням тексту і змісту:
 Буквальне – реальний зміст норм права відповідає його буквальному зовнішньому
вираженню.
 Звужувальне –  зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення
виявився вужчим, ніж її буквальний текст, зовнішньо мовний вираз.
 Розширювальне –  зміст певної норми права після застосування різних способів
тлумачення виявився ширшим, ніж її буквальний текст, зовнішньо мовний вираз.
За сферою дії:
 нормативне – роз'яснення дійсного змісту норми права, що має загальнообов'язковий
характер і неодноразово використовується в юридичній практиці.
 Казуальне – тлумачення стосовно конкретного випадку (казусу).
За юридичним значенням:
 Офіційне (наприклад, Конституційний Суд України) – здійснюється уповноваженими на те
державою органами і результати якого мають обов’язковий характер.
 Неофіційне – здійснюється науковими установами, громадськими об’єднаннями,
окремими особами, результати якого не мають обов’язкового характеру.
Тлумачення правових актів може складатися з двох стадій: з'ясування змісту юридичних
правил (норм права) та його роз'яснення.

Реалізація норм права – це втілення (здійснення) їх вимог у правомірній поведінці людей –

суб’єктів права.
Види:
 Безпосередня – процес самостійного здійснення прав і обов'язків суб'єктом права без
допомоги спеціально уповноважених органів і осіб.
 Правозастосовна – має місце тоді, коли суб`єктивні права та юридичні обов`язки не
можуть бути реалізовані без додаткового втручання, допомоги з боку інших суб`єктів.”
(М.І.Козюбра).
Форми реалізації права:
 Дотримання – суб'єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права.
 Виконання –  суб'єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов'язують приписи норм права.
 Використання – це добровільне здійснення особою своїх прав. Втілюється як у діях,
активній поведінці (наприклад, виборець використовує право обирати народних
депутатів), так і в бездіяльності, пасивній поведінці (наприклад, особа використовує право
не свідчити проти себе і своїх близьких).
Застосування норм права – це діяльність уповноважених на це суб’єктів, яка передбачає
винесення індивідуально-правових рішень, здійснюється за певною процедурою і має своєю
метою сприяння адресатам правових норм у реалізації їх прав і обов’язків, а також контроль за
цим процесом.
Стадії застосування норм права:
1. Встановлення фактичних обставин справи – суб’єкт правозастосування повинен
встановити всі фактичні обставини, що мають юридичне значення і пов’язані з
вирішенням справи по суті;
2. Встановлення юридичної основи справи – передбачає: пошук норми права, що підлягає
застосуванню;
3. Прийняття рішення у справі” (М. І. Козюбра).

67) Поняття конституції та її різновиди у державах світу.

 Конституція – це Основний Закон держави, який закріплює права і свободи людини і
громадянина, їх юридичні гарантії, основні принципи, згідно з якими функціонує
суспільство, компетенцію вищих органів державної влади, а також встановлює межі її
реалізації.
Види конституцій:
 залежно від способу (форми) вираження конституції поділяються на: кодифіковані
та некодифіковані:
o Кодифіковані конституції - це, як правило, єдиний акт, що має всі ознаки
основного закону та містить нормативний матеріал у систематизованій
формі. Переважна більшість конституцій приймаються у вигляді
кодифікованого акта.
o Некодифіковані конституції - це сукупність кількох нормативних актів, що
регулюють головні питання конституційного характеру і мають всі ознаки
основного закону, але містять нормативний матеріал у несистематизованій
формі.
 за способом внесення змін, поправок і доповнень конституції поділяються
на жорсткі та гнучкі:
o Жорсткі конституції - це ті, текст яких важко змінити. Для цього в самому
основному законі встановлюється особлива процедура. Конституцію
України 1996 р. можна визнати досить жорсткою.
o Гнучкі конституції - це ті, в текст яких легко внести зміни. Тобто, ніяких
особливих процедур для цього випадку не передбачено і конституція
змінюється чи доповнюється в тому самому порядку, що і звичайні закони. 
  існують конституції юридичні (формальні) та фактичні (матеріальні):
o Юридична конституція - це основний закон держави, який пропонує те, що
повинно бути.
o Фактична конституція – це дещо інший порядок здійснення державної
влади, ніж запропонований конституцією, який склався під час застосування
її приписів на практиці.
 за формою політико-територіального устрою країни конституції поділяються на
унітарні та федеративні.
 за способом прийняття конституції поділяються на октроїрува-ні (прийняті під
тиском демократичних сил одноособово монархом і даровані народу), народні
(прийняті установчими зборами, парламентом або народом на референдумі)
та договірні;
  за терміном дії у часі конституції поділяються на постійні та тимчасові.
  за формою державного режиму конституції поділяються на демократичні (які
закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави,
демократичні вибори, права і свободи людини), авторитарні (які містять
недемократичні положення, обмежують права і свободи людини, посилюють
виконавчу владу) та тоталітарні (які закріплюють диктатуру певних сил);
  за формою правління залежно від порядку формування органів влади та обрання
глави держави конституції поділяються на республіканські та монархічні.
Згідно наведеної класифікації Конституцію України 1996 р. можна охарактеризувати як
кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демократичну, республіканську.
68) Конституція України: історія прийняття та внесення змін.
Конституція України була прийнята аж на п’ятий рік після набуття нею статусу незалежної.
До цього часу у використанні перебувала Конституція колишньої УРСР. 28 червня 1996 року
депутати парламенту після 24-годинного безперервного засідання проголосували і ввели в
дію Конституцію України. За її ухвалення проголосували 315 парламентарів. Зазначимо, що
наша країна прийняла конституцію останньою з усіх країн колишнього СРСР – на п’ятому
році незалежності. З 1991 року було запропоновано 15 проєктів документа. Активний
 період роботи над документом зайняв три місяці. Міжнародне співтовариство схвалило
Конституцію України, назвавши її однією з найдемократичніших у світі.
Загалом редакцій Конституції було 9 за 24 роки існування документу, якщо не враховувати
сам процес її написання.
1996 рік – Україна постала президентсько-парламентською республікою.
2004 рік – Україна мала стати парламентсько-президентською республікою, що суттєво
змінювало центр прийняття рішень у ній.
2010 рік – Україна повернулася до Конституції 1996 року, і Янукович отримав усю таку
жадану владу.
2014 рік – це був перший випадок, коли Конституція була змінена не з метою
перерозподілити вплив між гілками влади, а саме для збереження держави. Відновлення
дії Конституції зразка 2004 року.
2019-2020 роки – останньою зміною до Основного закону стала відміна інституту
депутатської недоторканності.
69) Структура Конституції України.
Конституція України складається з преамбули, розділів(14), статтей(161), прикінцевих та
перехідних положень.

Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі

прийняття Конституції, її основні принципи.
Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу,
громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян,
екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.
Розділ II. «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» містить норми, що визначають
основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення
та конституційні обов’язки людини і громадянина. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.
Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку проведення виборів і
референдумів як основних форм волевиявлення.
Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного
законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного
депутата України.
Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють правове становище Президента
України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.
Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку
утворення, діяльності та компетенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій,
порядку припинення діяльності цих органів.
Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування
органів правосуддя, визначають статус суддів.
Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-
територіального устрою України.
Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї
автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим,
повноваження органів влади автономії.
Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого
самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.
 Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного
Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів.
Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до
Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх
розгляду.
Розділ XIV. «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття,
а день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.
Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які
не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з
прийняттям нової Конституції.
70) Основні положення Конституції України.
Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та
судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у
встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 5 Конституції України Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним

джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної
влади та органи місцевого самоврядування.

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю.
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.
Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності.
71) Конституційний Суд України: правовий статус та повноваження.
Конституційний Суд України (далі - КСУ) - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147
Конституції України), який є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба
України та своїм найменуванням. Законодавчою основою організації і діяльності КСУ є Конституція
України, зокрема, розділи VIІІ "Правосуддя" і XII "Конституційний Суд України", Закон України "Про
Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року та інші правові акти. КСУ вирішує питання
про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення
Конституції України та законів України, здійснює інші повноваження , передбачені Конституцією
України.

72) Поняття суб’єкта права та їх види.

Суб'єкт права — це особа, що володіє правосуб’єктністю, тобто особа , потенційно здатна
бути учасником правовідносин.
Види суб’єктів права:
 Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи)
 Колективні суб’єкти (юридичні особи)
 Громадські утворення.
73) Фізичні особи як суб’єкти права.
Фізичні особи: вік та здатність усвідомлювати наслідки вчинків.
 Цивільний кодекс України:ї
Стаття 34. Повна цивільна дієздатність
Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років
(повноліття).
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної
цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна
цивільна дієздатність зберігається.
74) Об’єднання фізичних осіб як суб’єкти права. Юридичні особи.
Стаття 81 Цивільного кодексу України
Юридичні особи: момент державної реєстрації або припинення.
Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути
позивачем та відповідачем у суді.
Юридична особа – це фікція.
Види юридичних осіб:
 Приватного права (наприклад, ТОВ, ПрАТ).

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно

до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на
підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

 Публічного права (наприклад ЛКП “Зелений Львів”).

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування.

Є ще громадські утворення як об’єднання фізичних та/або юридичних осіб приватного права для
здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних,
культурних, екологічних, та інших інтересів.

75) Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування як суб’єкт

права.
 Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державноївлади у
межах їхньої компетенції, встановленої законом.

 Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи
влади Автономної Республіки Крим у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

 Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи

місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

 У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від

імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними
дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади,
органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

76) Міждержавні об’єднання як суб’єкти права.

 Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права

(держави та нації, які борються за незалежність чи державо подібні утворення) на основі
 угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного
права.

 Правовий статус визначається міжнародними договорами.

 Мають статус юридичної особи і можуть укладати договори (наприклад, про прийом на
роботу, оренду приміщення тощо).

 На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного

права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-
правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її
засновницькому документі - статуті (договорі, угоді).

 Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не

можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що
такою стороною може бути тільки держава.

 За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як

суб'єкт міжнародного права.

77) Об’єкти правовідносин.

Об’єктом правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, задля одержання,

передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин.”
(Цвік, Петришин).

Приклад: об’єкти цивільних правовідносин

Стаття 177 ЦК. Види об'єктів цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові
права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності,
інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Стаття 178 ЦК. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав

Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до
іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не
вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від
фізичної чи юридичної особи.

78) Зміст правовідносин.

Зміст правовідносин – це передбачена нормами права сукупність суб’єктивних прав та

юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин. Ці права та обов'язки спрямовані на об'єкти
правовідносин.

 Суб'єктивні права (правомочності) – це гарантована правом міра можливої поведінки

особи.

o У складі суб’єктивного права можна виокремити такі правомочності, як: 1) право

на власні дії, тобто можливість суб’єкта діяти особисто; 2) право на чужі дії, тобто
можливість суб’єкта вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи (вимагання);
 3) право на дії уповноважених осіб, тобто можливість звертатися до
уповноважених на це суб’єктів заради застосування державного примусу у
випадках невиконання зобов’язаною особою своїх обов’язків (домагання).

 Юридичні обов'язки – це встановлена нормами права міра належної поведінки особи

o Юридичний обов’язок передбачає: 1) необхідність здійснення певних дій або

утримання від них; 2) необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженої
особи; 3) необхідність не перешкоджати уповноваженій особі користуватися
благами, на які вона має право. 4) необхідність нести відповідальність за
невиконання своїх обов’язків.

79) Право власності як основа змісту правовідносин.

Право власності – це система правових норм, які регулюють відносини щодо володіння,
користування та розпорядження майном його власником.
Зміст права власності та її види є визначальними для змісту правовідносин.
Зміст:
 Володіння – юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над
майном , не пов’язана з використанням його властивостей.

 Користування – можливість отримати корисні властивості (доходи, плоди) з речі, майна

через її виробничу експлуатацію чи особисте споживання.

 Розпорядження – можливість власника речі визначати її фактичну і юридичну долю.

Види власності:

 Державна –  майно, зокрема засоби та продукти виробництва, належать державі повністю

або на основі часткової чи спільної власності.

 Комунальна –  власність територіальних громад

 Приватна – абсолютне, захищене законом право фізичної або юридичної особи, чи групи
осіб на об'єкт власності: продукти праці, засоби виробництва, гроші та цінні папери, інше
рухоме та нерухоме майно тощо.

 Українського народу –  Від імені Українського народу права власника здійснюють органи

державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених
Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними
об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

80) Юридичні факти.

Юридичний факт – “життєва обставина, з наявністю або відсутністю якої пов’язуються

виникнення, зміна та припинення правовідносин.” (М. Козюбра)

Певними особливостями характеризуються факти безперервної дії – правові стани (наприклад,

громадянство, шлюб, судимість).

Способи отримання юридичних фактів:

 Державні та місцеві реєстри.

 Архіви органів державної влади, органів місцевого самоврядування, нотаріусів тощо,
оригінали документів, які знаходяться “на руках” в людей.

Юридичні факти є доказами. Обов'язок доказування розподілений між сторонами та

залежить від виду правовідносин. Доказування – як процес представлення/демонстрації
доказів.

Стаття 76 Цивільного процесуального кодексу

“1. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність
обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших
обставин, які мають значення для вирішення справи. 2. Ці дані встановлюються такими
засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3)
показаннями свідків”.

Також на законодавчому рівні встановлено певні вимоги до доказів, а саме належність,

допустимість, достовірність та достатність.

Особливі факти

Правова презумпція – “не достовірне, а ймовірне припущення, яке полягає в тому, що в

подібній ситуації зазвичай подібні відносини виглядають однаково” (Шутак) Пр.: презумпція не
винуватості

Правова фікція – “специфічні правові положення, за допомогою яких конструюється неіснуюча

умовна правова реальність. Ці явища не тільки існують, з юридичного погляду, але і є
необхідними елементами механізму правового регулювання. Юридична фікція – це плід
юридичного мислення, штучне явище, яке в реальності не існує, але існує юридично”. (Шутак)
Пр.: юридична особа.

Правові аксіоми – “такі правові положення, які в результаті багатовікової суспільно-історичної

практики стали непорушними, вихідними елементарними істинами – звичними і̆
самоочевидними, за межами яких неможливе існування права як соціального явища”
(Ференц-Сороцький).

Пр.: «ніхто не може бути суддею у власній справі», «ніхто не зобов’язаний свідчити проти
себе», «обтяжуючий відповідальність закон не має зворотної сили», «що не заборонено, те
дозволено».

Преюдиція – “нормативний припис, зміст якого набуває свого вираження в проголошенні

установки на те, що відкидається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який
оцінено і закріплено в юридичному акті, що набув чинності” (Шутак). Пр. Судове рішення про
встановлення факту батьківства матиме значення у судовій справі про стягнення аліментів або
спадкування.

Що робити коли частина фактів невідомі?

Висувати гіпотези та перевіряти їх.

Гіпотеза – це припущення, яке висувається для пояснення сутності та причин досліджуваного

явища.

Перевірка гіпотез:
1. Аналіз фактів.

2. Синтез фактів шляхом їх об’єднання в одне ціле.

Результати перевірки гіпотези:

1. Підтвердження.

2. Модифікація.

3. Відкидання.

4. Формулювання нової гіпотези.

81) Поняття юридично значущої поведінки. Правомірна поведінка.

Продовження в документі в гугл ворд.