1.

Культурна політика Польщі, Румунії, Чехословаччини в Західній Україні

Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 році міністерство освіти
Польщі заборонило вживати слова "ураїнець" і "ураїнський", замість них запроваджувалися
терміни "русин" і "руський". У 1924 році вживання української мови було заборонено в усіх
державних установах та органах самоврядування. Того ж року міністр освіти Станіслав
Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовнні з
перевагою польської мови.
У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства "Рідна школа" і
"Просвіта", молодіжні організації "Сокіл", "Луг", "Пласт" та інші. Жиночий рух представляв
"Союз українок".
Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу
молодіжних організацій і жиночих товариств і навіть власні політичні організації - Українську
католицьку народну партію (згодом - Українська народна обнова) і Український католицький
союз. У 1933 році церква організувала збір "Українська молодь Христові", в якому взяло участь
50 тис. молодих людей. У 1929 році вона заснувала єдиний український вищий навчальний
заклад у Польщі - Богословську академію у Львові ( ректор - Йосип Сліпий).
Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації
Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду
заснувати окремий Український університет ніколи не булоа виконана. Були полонізовані й інші
вищі навчальні заклади Львова - Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія
зовнішньої торгівлі.
У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). У
період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і
близько 1500 студентів. Викладання велося консперативно в приміщенні різних українських
установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали
Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та
без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна
українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і
політехніка припинили своє існування.
Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули
такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові
кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі
- асиміляції непольських народів.
У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у
двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині
скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальних роках до 352 у 1937/38 навчальних роках. На Волині з
443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 році,
утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти.
Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство
"Рідна школа", що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних
шкіл.Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у
1914 році перевершило 100 тис. у 1938 році, та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та
Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності "матер""
всіх"західноукраїнських організацій - шано-аного всіма товариства "Просвіта", яке  в 1939 році
налічувало понад 360 тис.членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публіковало
навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.
Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка
(НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них
літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат,
історики Іван Крип"якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і
музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і
фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин
та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології,
літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося
відсутністю відповідної матеріальної бази.
НТШ підтримувало тісні зв"язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел
Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк,
В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після
трагічних подій 1933 року ці зв"язкіи перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту
проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У
відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.
Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів
виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з
молодшого покоління - Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із
Західною Україною була тісно пов"язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі,
Варшаві і Львові,- Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.
До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука ( роман "Волинь" та ін.),
трилогія Р.Купчинського "Заметіль", присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші
повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися
Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева.
   Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники
розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися
навколо журналу "Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук,
Олесь Бабій, Юрій Клен, поети - члени так званої квадриги - Євген Маланюк, Олег Ольжич,
Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи "пролетарських" письменників, що орієнтувалися на
Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро
Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді "пролетарські"
письменники об"єдналися в літературно-мистецьку групу "Гроно" і видавали у Львові журнал
"Вікна". До них примикала також група "новошляхівців", які гуртувалися навколо журналу "Нові
шляхи", редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників
ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-
Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія
Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики
старшого покоління - Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.
Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і
скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип
Курилас, Леопольд Левицький.
У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим
центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів зйого Університетом  Яна
Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-
український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки
плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між
інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження.
Румунія
Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще
жорстокішим, ніж у Західній Україні. Українці в румунській державі поділялися на три групи.
Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії, якаі належали колись Росії. У вересні
1924 року після того як румунський уряд відхилив пропозицію СРСР провести плебісцит у
Бессарабії, тут спалахнуло Татарбунарське повстання, кероване комуністами. На його
придушення румунський королівський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію,
внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над арештованими учасниками повстання було
організовано "процес 500" На захист арештованих татарбунарців виступили А.Барбюс, Р.Роллан,
Е.Сінклер, Т.Драйзер, А.Ейнштейн, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн, інші всесвітньо відомі діячі
культури та науки. Під тиском світової громадської думки суд виправдав більшість арештованих,
85 повстанців було засуджено.
 Друга невелика група українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявила
політичної активності.
Третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була
найінтенсівнішою.
Буковинці зазнали найбільших утисків з боку румунської влади. Українців тут навіть не
визнавали окремою національністю. Закон про шкільноцтво від 26 липня 1924 року трактував їх
як " румунів за походженням, що забули рідну мову", і вимагав, аби вони віддавали своїх дітей до
румунських шкіл. До 1927 року всі українські школи були закриті або румунізовані. У
Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри.
Румунізації піддавалася і православна церква. Українська преса була заборонена До 1928 року
на Буковині зберігався воєнний стан.
У 1927 році почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково
відродити українське громадське життя. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи,
хори тощо. Існували студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", товариство "Кобзар",
спортивне товариство "Довбуш" та інші. З"явилася українська преса: тижневик "Рідний край",
єдина українська щоденна газета "Час" за редакцією Лева Когута.
Але у 1938 році, з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже
тоталітарного правління.
Чехословаччина
У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою
Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим ніж
у Польщі та Румунії.
З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної
мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між 1914 та 1938 роками число
початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій - із трьох до 11. Більше того, чеський уряд
дозволив населенню користуватися в школою мовою на власний вибір. Такий лібералізм
спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як "Просвіта" й товариство русофілів
ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові
сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш,
Олександр Маркуш.
Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням
освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план
стало виходити питання національної самобутності, що на той час було розв"язане у більшості
українських земель. Як водиться, його вирішення стало першочерговою метою міцніючої
закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного
будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності.
Найдинамітнішою виявилася українофільська течія, що переважала в середовищі нової
світської інтелігенції, вчителів і студентів. В міру того як зростало усвідомлення подібності у
мові, народній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обидва
боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині народовці
Закарпаття ставали українофілами.
Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в 30-х
роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками
заснували освітне товариство "Просвіта", яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство
русофілів ім.Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація
українських скаутів "Пласт", що налічувала 3 тис.членів. У 1934 році до Асоціації українських
учетилів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо
палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти університетів.
У той час, коли на Східній Україні 20-30-ті роки були часом небувалого піднесення
української культури: пробудження національної самосвідомості та духовне відродження;
ліквідація неписьменності; вихід науки в багатьох галузях на світовий рівень; бурхливий
розвиток української літератури та мистецтва,-соціально-економічні та культурні умови життя
західних українців  по суті лишалися без змін. Населені українцями землі Польщі, Румунії та
Чехословаччини були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що
постачали дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.
Здійснювала політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво
західноукраїнським суспільством інтелігенція, яка у міжвоєнний період в переважній більшості 
була світською. Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була
політика, спрямована на те, щоб ускладнити для українців доступ до освіти.
2.Культура України під час другої світової війни
Наука
З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були
евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На
базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у
Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної
металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні
виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації,
Казахстану.
Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг
вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію
безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.
М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі
свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який
очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.
   
Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана
роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле
народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації
було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював
період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том
"Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.
Освіта
У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив
роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та
Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-
технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті,
Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до
місцевих навчальних закладів.
У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській
області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же
розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.
Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80
письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед
них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І.
Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих
загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д.
Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.
Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого
висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив
будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація
поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942—1943 pp. М. Рильський видав збірки
патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав
збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори
митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибі-да, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато
інших.
 Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно
слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з
ворогом.
Прозових творів було менше, лише окремі з них ДОСЯГАЙ рівня узагальнення. До таких
належать збірка оповідань та нарисів Ю. Яновського "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба",
"Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов
втілення в повісті "Райдуга" В. Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у
своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолим, О. Довженко, С. Скляренко, О. Ільченко, А.
Шиян, О. Копиленко та ін.
Преса. Радіо
Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали
засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії.
Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало
спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню
літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур,
журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.
Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська
література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці
роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем,
70 віршів та ін.
У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім
центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони.
Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний
месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".
Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р.
розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у
Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та
ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних
програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.
Театр та кіно
Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє
мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини.
Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920
концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів,
Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.
Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську
пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.
Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р.
відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті).
Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної
студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".
Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх
фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр
Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І.
Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм
В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії
кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії.
Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з
окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500
номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні
месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін.
Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки
почали створювати власні кіножурнали. У квітні цього ж року на екрани вийшов перший номер
кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став
документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком. Він
супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною
музикою, яку написали А. Штогаренко і Д. Клебанов.
Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу
над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два
перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За
роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6
опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат
і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін.
Образотворче мистецтво
Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до
агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели
активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами
фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато
художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі
зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські
художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри
українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю
хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф.
Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх
жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше
місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах
працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні
сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.
Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед
наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли
такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося
працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що
українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували
завданням розгрому ворога. В складних умовах війни культура стала могутнім знаряддям у
боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології.
3.Головні кроки русифікації на Україні
1919 рік.
Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення
та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише
українських народних пісень - триста тисяч.
1921 - 1923 роки.
Голод на Україні.
1922 рік.
Ліквідація 'Просвіт' на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
1929 рік.
Арешт українських науковців та духовенства - заміщення їх російськомовними.
1932 рік.
Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства',
акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему,
умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти
зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
1933 рік.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських
письменників.
1938 рік.
Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови. 1939 рік.
 Після 'визволення' Західної України - закриття частини українських і відкриття російських
шкіл.
1940 рік.
Депортація населення Галичини у Сибір.
1946 рік.
Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису,
наближеного до російського. Голод на Україні.
1947 рік.
Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення
Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
1949 рік.
Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі
своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено
за націоналізм 3% комуністів на ХVІ з'їзді партії. На цілину - в Казахстан та Сибір - вивезено 100
тисяч українських юнаків та дівчат.
1958 рік.
Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання.
17.ІV.1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
1961 рік.
ХХІІ з'їзд КПРС - нова програма партії про 'злиття націй' в єдиний радянський, тобто
російський, народ.
1962 рік.
Репресії проти захисників української мови.
1970 рік.
Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською
мовою. Затвердження тільки в Москві.
1972 рік. Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади Першого
секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.
1975 рік.
Нова цензура 'Кобзаря' Т.Шевченка.
1978 рік.
Колегія Міносвіти УРСР. Директива 'Про вдосконалення вивчення російської мови в
українських школах'.
1979 рік.
Ташкентська конференція - 'Російська мова - мова дружби народів'.
1983 рік.
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу 'Про поліпшення вивчення
росіиської мови у школах республік'. Доплата за російську мову викладання 15% та поділ класів.
За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію рочііпірення вживання російської мови
на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло
розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й
мільйонів «малоросів» — українців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно
мало також переконливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливііпого
народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки й
міжнародних взаємин.
Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людей
користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її в українських школах, а
успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж
саме стосувалося можливостей зробити кар'єру. Найцікавіші й найважливіші публікації на
Україні виходили російською мовою. в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні
й нецікаві теми. З падінням тиражу цих видань власті (стримували зручний привід для їх
закриття.
 Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської
мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови
режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить
той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських
школах. «Який толк у тій українській? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти
російською мовою»,— можна було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не
зовсім комфортно в новому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в
зрусифікованих містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали
проводити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни на Україні
підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би принаймні десять років, аби
переконати честолюбного українського «хохла» користуватися рідною мовою.
Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під
сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи надали великого значення
такій заяві свідка звинувачення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус —
націоналіст, бо він весь час розмовляв укоаїнською мовою».