1.

Творення модерної ідентичності наддніпрянських українців у складі

Російської імперії.
Перші політичні партії в наддніпрянській україні
1900, 11 лютого – у Харкові студенти на «Раді чотирьох» створили
Революційну українську партію (РУП) – першу політичну партію
Наддніпрянської України.
Серед чотирьох її засновників були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський,
Левко Мацієвич і Михайло Русов. Поява цієї партії засвідчила перехід
української інтелігенція від культурницької до політичної діяльності.
РУП мала осередки (громади) у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах.
Після І з’їзду партії, що відбувся 1902 року в Києві, було утворено  закордонний
комітет у Львові.
Рупівці активно розповсюджували нелегальну літературу серед людей. Навіть
розкладали книжечки в копиці зі збіжжям. 
Політичною платформою РУП стала брошура адвоката Миколи Міхновського
(він не був членом РУП) «Самостійна Україна». 100 примірників якої
надрукували у Львові. «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна, –
йшлося у «Самостійній Україні»,– від Карпатів аж по Кавказ».
Проте невдовзі у партії взяли гору поміркованіші сили, які обмежувались ідеєю
автономії України. Так, уже в другій програмі РУП Д. Антонович обмежив гасло
“За самостійну Україну” лише боротьбою за соціально-економічне покращання
життя українців, що було визнано і на з’їзді РУП у 1902 р.
Це змусило М. Міхновського та його прибічників (так званих самостійників) у
1902 р. вийти зі складу РУП та створити нову партію, яка дістала назву
Українська народна партія (УНП). УНП стояла на засадах ідеї політичної
незалежності України.
У 1903 р. від РУП відкололась ще одна невелика група на чолі з Б.
Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УСП
виступала за рівність громадян, свободу слова, друку та зборів, 8-годинний
робочий день, державне забезпечення всіх працюючих у випадку травматизму,
безробіття, хвороб та пенсій за віком, дозвіл страйків, поступове усуспільнення
землі та засобів виробництва. Водночас УСП висувала вимогу “демократичної
Української республіки” і наголошувала на існуванні національного гноблення
українців.
У 1904 р. від РУП відколовся Український соціал-демократичний союз
(Спілка), який очолили М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський. Спілка
орієнтувалась у своїй роботі на робітників, національне питання вважала
другорядним, прагнула об’єднатися з РСДРП, що і відбулось у 1905 р. Офіційно
вона була національною фракцією РСДРП, але фактично перетворилася на її
регіональний філіал і проявляла себе як русифікаторська організація. Через те від
неї відвернулись українські політичні діячі, і вона опинилась в ізоляції. У 1907 р.
заарештували весь Головний комітет Спілки і вона припинила своє існування.
Після всіх цих розколів РУП фактично теж припинила своє існування. Ті її
лідери, що залишились у партії до кінця (Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко
та С. Петлюра), у 1905 р. утворили Українську соціал-демократичну робітничу
партію (УСДРП), яка, таким чином, стала правонаступницею РУП. УСДРП
виступала за автономію України у складі демократичної федеративної Російської
республіки і прагнула об’єднатись із РСДРП, але відмова російських соціал-
демократів від задоволення національно-культурних прав українців перешкодила
цьому об’єднанню. З наступом реакції УСДРП почала занепадати. До 1909 р.
більшість активних її учасників емігрувала, і фактично УСДРП припинила свою
діяльність. Із 1917 р. вона відродилась і взяла активну участь у розбудові
української державності, а після поразки Визвольних змагань 1917-1921 рр.
продовжила діяльність в еміграції до 1938 р.

2. Підавстрійські українці: досвід проживання в багатонаціональній

імперії та формування власної національної свідомості.
Українське національне відродження XIX ст.
Основна риса української історії XIX ст. - це національне відродження
України, під яким розуміють:
формування національної самосвідомості українців;
• - зростання інтересу до української мови, історії, культури;
• - активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну
інтеграцію;
• - розгортання українського національно-визвольного руху.
Причини піднесення національних процесів в Україні
1. Політика російського та австрійського урядів
Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення,
всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку
української культури.
В Австро-Угорщині національне гноблення здійснювалося не в таких грубих
формах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією
(Конституції 1848 р. і 1867 р.). Тут існували певні політичні свободи, рівність
громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і
Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська
мова і культура формально не заборонялися.
І хоч права українців усіляко обмежувалися - обмежувалося викладання
українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських
представників у виборних органах влади були одиниці - все ж таки
конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення,
його організованості.
У XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.
2. Історичні корені
Чинником національного відродження була давня традиція визвольної
боротьби в Україні. Національно-визвольний рух XIX ст. став продовженням цієї
традиції, набувши інших форм і змісту.

3. Формування національної інтелігенції

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української
інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами
підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 р.
відкрито перший на українських землях університет), Харків (у 1805 р. відкрито
перший на Наддніпрянщині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). У
Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське
духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було
зросійщене і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке
духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

3. Особливості творення радянського суспільства та радянської людини в

Україні.
Особливості творення радянського суспільства та радянської людини в
Україні.
Однією з обтяжуючих обставин для успішного розвитку та модернізації
України, її вступу до Європейського Союзу є те, що ментальності як політично
правлячого класу, так і значної частини українців притаманні риси
постколоніального та посттоталітарного спадку.
Нівелювання та спотворення базових цінностей української ментальності у час
перебування українських територій у межах чужого соціокультурного,
цивілізаційного простору спровокували глибоку суспільну екзистенційну кризу,
деформацію ментальності та проблему самоідентифікації українців.
Українське суспільство значною мірою і нині залежить від чужих, привнесених
ззовні, національних традицій, ментальності, цінностей та ідеологічних схем. Під
час перебування України у складі СРСР світоглядні установки українців були
суттєво деформовані. Радянські цінності суперечили українському менталітету,
були неприйнятними для значної частини українців і суспільства загалом. Тому
вплив на українську ментальність здійснювався через цілеспрямоване
насильницьке впровадження комуністичної тоталітарної ідеології, терор та
геноцид. Однак «радянський стрижень» у значної кількості українців й досі
залишається суттєвим фактором їхнього життєвого світогляду.
1. Генеза «радянської людини»
В 1961 році Хрущов проголосив появу радянського народу як нової
наднаціональної спільності. Відтоді поняттям «радянська людина» описується
нова політична ідентичність та ціннісний горизонт громадян СРСР. Після
придушення Празької весни радянська інтелігенція, доти віддана марксизму,
здійснює різкий поворот до заперечення комунізму й у бік лібералізму
(дисидентство).
В 1970-і поняття «радянська людина» набуває іншого забарвлення. Філософ та
соціолог Алєксандр Зінов’єв в низці публіцистичних робіт розробляє його як
антитезу до офіційного тлумачення. Серед основних характеристик «радянської
людини» Зінов’єв називає патерналізм, патріотизм, ідеологічну ангажованість,
нетерпимість тощо.
В середині 1980-х термін входить у широкий вжиток.
2. Природа «радянської людини»
Того, хто жив у СРСР , дослідники окреслюють як «тоталітарний суб’єкт»,
«гвинтик тоталітарної машини», «homo sovieticus» тощо. Радянська ж ідеологія
називала його/її «новою людиною» і «будівником комунізму». Партійні
документи прописували основні параметри радянської ідентичності, якими були
політична лояльність (до партії і персонально до її лідера), прийняття
марксистсько-ленінської ідеології, атеїзм; колективізм як усвідомлення
нерозривності індивідуального «я» і радянського «ми»; прийняття
комуністичного проєкту соціальної реформи, визнання значущості суспільно-
корисної праці; радянський патріотизм, що заперечує «буржуазний націоналізм» і
передбачає ненависть до ворогів, які оточують соціалістичну Батьківщину й
посягають на «здобутки соціалістичного будівництва»; інтернаціоналізм
культури з визнанням провідної її російської (тому що пролетарської і модерної)
складової. Окрім тих маркерів радянськості, які відкрито прописувались і
пропагувались, були й ті, про які вголос не говорили. «Нова людина» не мала
бути людиною, яка мислить критично: нав’язуване «єдиномислення» не
залишало простору для запитань, сумнівів, альтернативних бачень. Радянський
громадянин не мав активно обстоювати свої права і свободи, навіть ті, які
прописані в радянській Конституції (редакцій 1936, 1954, 1977 років). Єдиними
дозволеними способами висловлювання власного невдоволення було написання
«листів у владу» й участь у насправді суто ритуальних безальтернативних
виборах до радянських органів влади.
Концепція «радянської людини» по суті є вираженням консервативних
переконань, зневіри в суспільному розвиткові, характерної для російської
інтелігенції. Вона обернена в минуле і навіть коли говорить про майбутнє, малює
його невиразно, як щось «пострадянське». Характерно, що в цій концепції
«пострадянське» розуміється як продовження радянського, а не як його
заперечення.
Основними напрямами впливу комуністичної ідеології та радянської дійсності
на ментальність українців виступили:
– тотальна ідеологізація усіх сфер суспільного й індивідуального життя,
підміна українських національних цінностей комуністичними;
– організований радянською владою геноцид української нації штучним
голодомором 1932−1933 рр.;
– цілеспрямоване фізичне винищення української національної еліти –
інтелігенції: діячів науки та культури, дворянства, духівництва та всіх, хто не зміг
або не захотів викорчувати із себе ментальні архетипи, що не вписувалися в
різновид homo soveticus;
– політика «розкуркулення» українського селянства, масові департації та
переселення; – заборона релігії та політика русифікації;
– формування тоталітарним режимом образу радянської людини з відсутнім
почуттям громадянства («Мой адрес – не дом и не улица...»);
– ізольованість радянської людини від зовнішнього світу та тотальна цензура
тощо.
Зазначені чинники зумовили низку негативних наслідків у всіх сферах життя
українців, що вилилися в економічну та психологічну скруту. Знецінення та
спотворення базових цінностей української ментальності спричинило глибоку
екзистенційну кризу. У спадок від радянських часів українці отримали такі риси
ментальності, які уповільнюють поступ українського суспільства:
безвідповідальність та пасивність, низьку здатність засвоювати нові ідеї та
приймати самостійні рішення; психологію дозволеності так званого «малого зла»
заради особистого виживання та «аби ще гірше не було»; пристосуванство та
запроданство, комплекс «меншовартості», «другорядності», що спричиняє невіру
в успішний розвиток України. Міцне вкорінення у свідомості українців
комплексу меншовартості, втрата розуміння власної самоцінності та
унікальності, занижена самооцінка – це чи не найбільша втрата України від
перебування у не просто чужому, а у ворожому соціокультурному,
цивілізаційному просторі.
Часи радянської влади та суспільно-політичної ідеологізації України у 20–90-х
рр. ХХ ст. здійснили вагомий вплив як на фізичний, так і на ментальний простір
українців. Наслідки цього впливу й нині гостро відчутні в українському
суспільстві.
Щоб докорінно змінити ситуацію, потрібні час та мудра державна політика.
Для побудови суверенної української держави необхідно здолати інерцію
ментальної й духовної залежності від колишньої євразійської імперії,
комуністичної ідеології та рудиментів радянської дійсності, повернутися до
власних джерел.

4. Характерні риси ментальності сучасного українця

Ментальність українського народу формувалася під впливом складних
історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування
України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь.
Ця обставина обумовила химерне поєднання у світогляді українця західної  та
східної ментальності.
Українцям пощастило з багатою територією, помірним кліматом, про що
історично говорять постійні набіги чужоземців. Риси ментальності українського
народу цілком відповідають її природній красі.  Тому можна окреслити основні
риси українського менталітету. Емоційність, оскільки українець, не
відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та
емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто
ліричним. Толерантність — не агресивність, терпимість до іншого. Родючість
української землі, бажання та вміння на ній працювати, виплекали в українського
народу таку наступну рису як працьовитість та любов до рідної землі.  Пошана до
жінки – теж є важливим пунктом, так як вона є головою сім’ї та оберегом.
Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і
надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися.
Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною
материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому
віці.
Серед негативних рис українців є заздрість. Вона передавалася з покоління у
покоління і з цією рисою пов’язане також бажання, щоб у когось було гірше ніж
у тебе. Ці характеристики присутні і в сучасного українця. Люди звикли думати
плоско, їм краще посидіти попліткувати, ніж зробити крок вперед для свого
розвитку і кращого майбутнього.
Коли все добре наші люди цього не помічають і тільки горе їх об’єднує. Також
варто відзначити, що український народ дуже часто сподівається не на свої сили
та розум, а на чужий. Він згадує про стратегію і план в останню хвилину, коли
вже нічого не можна зробити. Українці спокійно ставляться до перебігу
практично всіх подій, які відбуваються в країні. Можна вважати, що ця риса
заважає українцям самоствердитися як нації. З одного боку, українці наодинці
сміливо обурюються з приводу політичних подій, підвищення цін тощо, але з
іншого, вони часто не мають сміливості сказати про це вголос, спокійно
спостерігаючи як розвиватимуться події далі, адже кожен воліє аби хтось був
сміливішим і зробив перший крок. Невдоволені результатом того, що нічого не
відбулося позитивного для них, вони знову спокійно обурюються далі. Така
спокійність стримує розвиток усіх сфер суспільства.