Professional Documents
Culture Documents
Модуль ЄС
Модуль ЄС
договори.
13. Проект Договору про запровадження Конституції для Європи та проблеми його
14. Лісабонський договір 2007 р. та його наслідки для розвитку права Європейського
Союзу
17. Дія норм права Європейського Союзу в часі, просторі та за колом осіб
членів
21. Принцип прямої дії права ЄС та механізми його застосування в процесі взаємодії
рекомендації та висновки
ПИТАННЯ 1
Право Європейського союзу – це система правових норм, які регулюють процеси європейської
інтеграції та діяльність Європейського союзу. Термін «право Європейського Союзу» почав вживатися з
початку з появою Європейського Союзу, до цього право ЄС позначалося як «право Європейських
співтовариств» чи «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю
«право Європейського Союзу».
Пра́во Європе́йського Сою́зу – система договорів та законодавчих актів, таких як Постанови та
Директиви, що мають пряме або непряме застосування в державах-членах Європейського Союзу. Також
можна зустріти назву Право Спільноти (англ. Community law, фр. Droit communautaire) — до набрання
чинності Лісабонською угодою від 1 грудня 2009 року.
Власне право Європейського Союзу складається з основоположних договорів (первинне
законодавство) та нормативних положень, розроблених інституціями Європейського Союзу на їх основі
(вторинне законодавство).
У ширшому розумінні право Європейського Союзу охоплює всі норми її правового устрою,
зокрема: загальні правові принципи; прецедентне право Суду справедливості Європейського Союзу;
законодавство, що виникає внаслідок зовнішніх відносин Європейського Союзу; і додаткове
законодавство, що складається з конвенцій і подібних угод, укладених між країнами-членами, для
запровадження положень основоположних договорів.
Усі ці правові норми разом становлять так званий доробок Спільноти (Community acquis або acquis
communautaire).
Європейський союз є сукупністю структур, які регулюють здійснення економічної, політичної та
правової інтеграції 27 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Голландії, Греції, Данії, Естонії,
Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії,
Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції).
Предметом правового регулювання права ЄС є суспільні відносини, що сформувалися в процесі
комплексної інтеграції європейських держав, а також ті суспільні відносини, що потребують створення,
зміни чи розвитку з метою оптимізації інтеграції в межах ЄС.
У середині Європейського Союзу була створена автономна система регулювання суспільних
відносин, котра відрізняється від класичних систем національного та міжнародного права.
Багаторівнева структура цього інтеграційного об’єднання обумовила гнучкість і різноманітність
способів формування правових норм, а також засобів їх вираження та фіксації, тобто джерел права.
Після набрання чинності Лісабонським Договором 01 грудня 2009 р. правова система ЄС була
значно спрощена. Замість триопорної структури, що охоплювала Співтовариство, Співробітництво в
галузі закордонних справ і безпеки та Співтовариства з юстиції та поліції в кримінальних справах, була
створена одноопірна.
Право ЄС є повністю інтегрованим у правові системи держав-членів ЄС. Здебільшого норми права
СС мають пряму дію та верховенство над національним законодавством держав- членів.
Суб’єктами права ЄС, крім держав-членів ЄС та інститутів ЄС, також є фізичні та юридичні особи.
Складовою частиною правової системи ЄС стали його спільні цінності. Оскільки для ЄС спільні
цінності, мають ключове значення для забезпечення функціонування ЄЄ як правової спільноти, котрі є
не лише загальним орієнтиром для його діяльності, а у першу чергу упорядковують поведінку ЄС як
суб’єкта права в цілому та держав-членів ЄС.
Цінності ЄС змістовно розкрито у ст. 2 та ст. 3, ст. 6 Договору про ЄС та у окремих положеннях
установчих договорів ЄС, що дало можливість їх систематизувати в законодавчій площині, що
супроводжувало ідею європейської інтеграції протягом усього часу через: мир, ринкову економіку;
фундаментальні цінності, що унормовують діяльність ЄС як правової спільноти і охоплюють
дотримання принципів демократії, верховенства права і поваги прав людини.
Координуюча – за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які стандартами для
держав-членів взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
Регулююча – в нормах і загальновизнаних принципах закріплюються правила, без яких неможливе
їх спільне існування та спілкування;
Забезпечувальна — містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил
поведінки
Охоронна – закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.
Функції права ЄС визначаються предметом його правового регулювання. У західній доктрині
зміст права Європейського Союзу за предметом регулювання прийнято поділяти на дві частини:
інституційне і матеріальне право.
Предметом інституційного права є сам Європейський Союз як інтеграційна організація, статус
його керівних органів (інститутів). Наприклад, правила які регламентують порядок формування
Європейського парламенту або юрисдикцію судів Євросоюзу.
В інституційному праві йдеться головним чином про проблеми політичної, адміністративної та
юридичної організації Європейського Співтовариства. (організаційна, регламентуюча функція) Це, по-
перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і інституцій ЄС. Зокрема, до
таких органів належать такі політичні органи – Європарламент, Європейська Рада та Європейська
Комісія, а також консультативні установи політичного або адміністративного характеру, судові та
контрольні інстанції (Суд першої інстанції, Судова та Рахункова палати).
По-друге, інституційне право включає норми щодо джерел права в ієрархії юридичних актів у
рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім цього, сюди належать норми, що
регулюють відносини і поєднання юридичного режиму ЄС із внутрішніми юридичними режимами країн
— членів ЄС.
Матеріальне право – це право, що створюється Європейським Союзом та має за предмет
регулювання ті суспільні відносини, які складаються на його території між громадянами, юридичними
особами, державами-учасницями й іншими суб'єктами. Наприклад, митне або кримінальне
законодавство Євросоюзу виступають джерелами його матеріального права.
Матеріальне право Європейського Союзу неоднорідне за своїм характером і включає норми різних
галузей (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, аграрне), у тому числі й ті норми, які
традиційно відносяться до процесуального права (цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні
тощо). (орієнтаційна, інформаційна, прогностична функції)
Матеріальне право включає норми, які регулюють поведінку і діяльність індивідів та соціумів у
різних галузях права, що належать до сфери дії європейських договорів. Таким чином, йдеться про звід
норм, що становить економічне право ЄС, мета якого — сформувати на всій території країн — членів
ЄС єдиний внутрішній ринок з вільним рухом людей, товарів, послуг та капіталів.
У цілому матеріальне європейське право встановлює:
норми, що визначають режим економічних свобод, які діють стосовно різних учасників життя ЄС:
конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони дискримінації між країнами —
членами ЄС; заборони дій, що суперечать принципам здорової конкуренції тощо;
принципи і норми здійснення загальних економічних заходів і дій у країнах-учасницях ЄС.
Матеріальне європейське право пов'язане з вивченням чинних в ЄС норм, які стосуються різних
юридичних дисциплін і належать до компетенції ЄС та інтегровані у внутрішнє право країн ЄС. Так
поступово сформувалися спеціалізовані розділи європейського права: європейське торговельне,
сімейне, соціальне, а також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.
Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно застосоване право
майбутньої єдиної Європи.
Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а інституційне право —
правом Європейського Союзу.
Поділ на право ЄС та європейське право є доволі умовним та вторинним за практичним змістом.
Однак для дефініційної точності слід розуміти європейське право як європейський правовий простір, а
право ЄС — як особливий правовий порядок, створений у рамках функціонування Європейських
Співтовариств, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу, а також
політики у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Особливості права ЄС:
-Обмеження суверенних прав держав-членів на користь органів ЄС. Європейський Союз не є
класичною міжнародною організацією в повному розумінні цього слова. Він поєднує в собі риси
міжнародної організації, конфедерації та федерації;
-ПЄС поєднує в собі риси Романо-германської та Англо-саксонської правових систем.
Незважаючи на великий «тиск» Романо-германської системи, має місце прецедентне право на території
ЄС;
-ПЄС має пряму дію (і ознаку, і принцип — принцип прямої дії). Пряма дія ПЄС означає, що його
норми встановлюють суб'єктивні права і обов'язки безпосередньо для фізичних та юридичних осіб;
-Верховенство по відношенню до національного права держав-членів. Принцип верховенства
ПЄС. Верховенство ПЄС означає, що його джерела мають більшу юридичну силу, ніж джерела права,
що приймаються в рамках окремих держав-членів.
-ПЄС займає проміжне положення між національним (внутрішньодержавним) і міжнародним
правами.
У відповідності до ст.47 Договору про Європейський Союз, «Союз має право- суб’єктність». Це
положення визначає принцип єдиної правосуб’єктності – основний принцип функціонування ЄС,
відповідно до якого при правовідносинах ЄС виступає як єдине ціле.
Надання статусу юридичної особи ЄС означає, що він має можливість:
укладає та веде переговори міжнародні угоди відповідно до своїх зовнішніх зобов'язань;
стати членом міжнародних організацій;
приєднатися до міжнародних конвенцій, таких як Європейська конвенція з прав людини,
передбачених у статті 6(2) ДЄС.
Сутність та зміст правосуб’єктності Європейського Союзу проявляються у такому:
1) визнання ЄС єдиним суб’єктом компетенції, наданої державами-членами і реалізованої ним
через власні інститути, органи та установи;
2) єдиною системою правових актів ЄС (регламентів, директив тощо), які видаються у всіх сферах
його компетенції;
3) правом ЄС укладати міжнародні угоди з іноземними державами та міжнародними
організаціями;
4) наявністю у ЄС «максимально широкої правоздатності» юридичних осіб на території всіх його
держав-членів, вказуючи можливість набуття у власність рухомого та нерухомого майна;
5) визнанням деліктоздатності ЄС, тобто його здатністю відповідати за укладені ним договори, за
нанесену шкоду іншим особам і за інших обставин;
6) існуванням у ЄС привілеїв та імунітетів на території держав-членів, які гарантовані спеціальним
протоколом до установчих документів;
7) можливістю створення дипломатичних місій ЄС в іноземних державах і при міжнародних
організаціях;
8) фінансовою автономією ЄС, яка передбачає наявність власного бюджету, фінансованого з
«власних ресурсів», але без права самостійно визначати їх систему та величину.
Із принципу єдиної правосуб’єктності існують два винятки. Перший пов’язаний із поширенням у
механізмі управління ЄС «децентралізованих установ», за якими визнається право власної
правосуб’єктності, формально відокремленої від ЄС. Ці установи мають назву агентств, центрів, бюро,
фондів, фундацій тощо. Другий виняток стосується долі Європейського співтовариства з атомної
енергії, утвореного Римськими договорами 1957 р., установчий договір якого залишається в силі, що
було підтверджено при укладенні Лісабонського договору 2007 р.
До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціонування Євросоюзу питання
міжнародної правосуб’єктності ЄС не були врегульовані. Міжнародну правосуб’єктність мали тільки
європейські співтовариства. Відповідні повноваження Європейського співтовариства були визначені в
установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС.
Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення повноважень Співтовариства у цій сфері
шляхом закріплення в судових рішеннях концепції паралельної компетенції. Основоположне значення в
цьому плані має рішення Суду ЄС від 31 березня 1971 р. Суд ЄС тлумачить положення установчих
документів щодо компетенції органів Співтовариства: правосуб’єктність Європейського співтовариства
не обмежується лише його правоздатністю з питань діяльності Співтовариства у внутрішній сфері, а
включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми країнами стосовно всіх
цілей, зафіксованих у першій частині установчого договору. Тим самим Суд ЄС, спираючись на
концепцію дорозумілої компетенції, визначив зовнішню компетенцію Співтовариства як природне
поширення впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв’язки. Це рішення Суду ЄС має значення і для
ЄС як правонаступника Європейського співтовариства.
Щодо міжнародної правосуб’єктності ЄС по суті, то це було остаточно вирішено тільки з набуттям
чинності Лісабонськими договорами. Завдяки прийнятим у них змінам припинила своє існування
досить складна конструкція трьох опор, на якій Євросоюз базувався до цього. Так, Лісабонський
договір передбачає, що Європейське співтова- риство припиняє своє існування, а Європейський cоюз
стає його правонаступником уцілому (ст. 1 ДЄС).
Відтепер, згідно з положеннями ст. 47 ДЄС, яка дослівно повторила попередні положення щодо
Співтовариства, «Союз наділений правосуб’єктністю» (анг. legal personality). Зміст такої
правосуб’єктності розкривається в інших статтях установчого Договору. Зокрема, відповідно до ст. 335
ДФЄС у кожній з держав-членів Союз має найширшу правоздатність, визнану національним
законодавством за юридичними особами. Зокрема, він може отримувати та відчужувати рухоме й
нерухоме майно та виступати стороною в судовому провадженні. Положеннями ст. 340 ДФЄС
передбачено деліктоздатність ЄС.
При цьому, безпосередньо й чітко регламентоване право вступати у міждержавні правовідносини
як суб’єкт міжнародного права в цих статтях відсутнє. Однак воно випливає з інших положень
установчих договорів, в яких закріплені конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх зносин, зокрема,
щодо укладання міжнародних угод з третіми країнами (статті 207, 216 ДФЄС) та міжнародними
організаціями (ст. 218) тощо. ДФЄС побудований на визнанні функціональної правоздатності Союзу у
сфері зовнішніх зносин.
Наслідки правосуб’єктності Євросоюзу
у змозі реалізовувати закріплені у Лісабонському договорі положення стосовно цілей та завдань
об’єднання
утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені
запровадження громадянства Союзу
забезпечення дотримання «acquis» тощо (статті 3, 21 ДЄС)
укладати від свого імені адміністративні чи приватноправові угоди, міжнародні договори
представляти об’єднану Європу в рамках міжнародних організацій і конференцій. (На сучасному
етапі це робиться за допомогою Голови Європейської ради, Високого представника Союзу із зовнішніх
справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці між дипломатичними і консульськими
місіями держав-членів, з одного боку, та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і
представництвами Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях, — з іншого (статті 24, 27 ДЄС).
4. Компетенція Європейського Союзу та її види
Компетенція ЄС – сукупність прав і повноважень, необхідних для реалізації мети, завдань і цілей
Європейського Союзу.
В ЄС так само, як і в федеративній державі, існує розподіл компетенцій.
Особливості:
1) компетенція ЄС включає в себе видання актів вторинного права ЄС, які мають пряму дію і
володіють верховенством по відношенню до актів національного права;
2) акти ЄС можуть мати обов'язкову силу не тільки для держав-членів, але і для їх громадян, а
також для інших фізичних і юридичних осіб, які проживають, перебувають на території ЄС або
займаються будь-якою діяльністю на території цих держав;
3) в установчих договорах не просто перераховуються сфери компетенції ЄС, а й надається
класифікація компетенцій за видами.
Ця класифікация нагадує систему поділу компетенцій між органами федеративної держави. Ці
ознаки зближують компетенцію ЄС з компетенцією держави і відрізняють її від компетенції
міжнародних організацій.
ЄС набуває свою компетенцію від держав-членів за рахунок добровільної згоди її державами.
Передача компетенції ЄС прописується в установчих договорах. Будь-яке розширення компетенції ЄС
оформляється поправками або доповненнями до установчих договорів. Такі зміни вносяться шляхом
прийняття ревізійних договорів. Розмежування компетенцій є дуже важливим питанням для
функціонування інтеграційного об'єднання.
В установчих договорах дана класифікація компетенцій за видами. До вступу в силу
Лісабонського договору в установчих договорах просто перераховувався перелік сфер компетенції ЄС.
Лісабонським договором, щоб не допускати розширювального тлумачення, була дана вичерпна
класифікація компетенцій ЄС.
Залежно від ступеню обмеження суверенних повноважень держав-членів, компетенція ЄС
поділяється на три види (ст. 2 Договору про функціонування ЄС)
• виключна;
• спільна (конкуруюча)
• додаткова (допоміжна)
Виключна компетенція
митний союз;
встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;
спільна торгівельна політика
монетарна політика (тільки для держав-членів, валютою яких є євро);
збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства;
Попри те, що наведений перелік сфер є досить невеликим і, здається, що ЄС має виключні
повноваження в дуже вузькому колі питань, Євросоюз виявився дуже продуктивним з точки зору
кінцевого результату, якщо не враховувати підгалузевого розподілу норм.
У сфері зовнішніх справ ЄС також має виключну компетенцію щодо укладання міжнародних угод,
коли вони:
необхідні, щоб Союз мав змогу здійснювати свою внутрішню компетенцію або
Це часто викликає суперечки, незалежно від того, чи повинен окремий міжнародний договір
укладатись ЄС, який діє самостійно, або Європейським Союзом разом з її державами-членами.
Спільна компетенція
Спільна компетенція охоплює сфери, в межах яких можуть діяти як ЄС, так і держави-члени.
Більшість правових актів ЄС підпадають під категорію спільної компетенції.
внутрішній ринок;
захист прав споживачів;
соціальна політика;
економічна, соціальна та територіальна єдність;
сільське господарство, рибальство (за винятком питань щодо збереження морських біоресурсів);
навколишнє середовище;
транспорт;
транс'європейські мережі;
енергетика;
простір свободи, безпеки та справедливості;
спільні проблеми безпеки в питаннях охорони здоров'я (щодо аспектів, визначених у Договорі
про функціонування ЄС).
Цей перелік не є вичерпним і формується за залишковим принципом: сфери компетенції ЄС, які не
охоплені його виключною та допоміжною компетенцією, є сферами спільної компетенції.
У межах спільної компетенції як ЄС, так і держави-члени можуть приймати законодавчі акти.
Держави-члени можуть здійснювати свою компетенцію в тій мірі, в якій Союз не використав свою.
Визначення того, хто саме (ЄС або держави-члени) буде ухвалювати юридично обов’язкові акти у
сферах спільної компетенції, здійснюється на підставі принципу субсидіарності. Це означає, що ЄС
буде законодавчо діяти лише за умови, що конкретної мети неможливо досягнути у тому випадку, якби
держави-члени діяли окремо. Цей принцип діє перманентно і впливає на зміст законодавства ЄС.
Відповідність принципу субсидіарності перевіряється на багатьох етапах процесу ухвалення рішень в
ЄС. У процес перевірки залучені не лише інституції ЄС, а й національні парламенти, що мають право
контролювати відповідність принципу субсидіарності.
Допоміжна компетенція
Принцип примату права ЄС. Право ЄС має вищу юридичну силу за національне законодавство. Це
положення стосується не тільки установчих договорів, а й інших актів ЄС (регламентів, директив,
рішень), і діє воно навіть в тому разі, коли відповідна країна голосувала проти прийняття цього акта.
Держави-члени не можуть приймати національні закони, які суперечать законам ЄС. Закон ЄС
може мати перевагу над законом, навіть якщо цей нац закон був прийнятий до того, як закон ЄС набув
чинності.
Але досить часто виникають складнощі із застосуванням принципу примату права ЄС. Вони
пов’язані із тим, що цей принцип документально не встановлений в установчих договорах про ЄС.
Ситуація не змінилась і з підписанням Лісабонських договорів. У Декларації до Заключного акта
Міжурядової конференції 2007 р. про примат права ЄС йдеться про таке: «Конференція нагадує, що
відповідно до усталеної практики Суду ЄС, Договори і право, що створюється Союзом на основі
Договорів, мають примат над правом держав-членів на умовах, визначених згадуваною судовою
практикою». Але Декларація не має юридично обов’язкової сили, а лише відображає загальну позицію
держав-членів ЄС. Включення положення про примат права ЄС до Лісабонських договорів могло бути
розцінено як посягання на державний суверенітет держав-членів і доля Лісабонських договорів могла б
стати такою, як і не ухваленої Конституції для Європи.
Принцип примату права ЄС є реально діючим. Основну роль в його утвердженні відіграв Суд ЄС.
Допомогли в цьому плані і країни, включаючи до своїх конституцій «європейські» розділи, статті або
приймаючи конституційні закони про членство в ЄС (Литва).
Пряма дія
Крім того, що деякі закони ЄС є вищими за національне законодавство, деякі закони ЄС мають
прямий вплив на його громадян. Пряма дія застосовується лише до законів ЄС, які є обов’язковими,
чіткими, точними та безумовними.
Для функціонування Євросоюзу характерною є також пряма дія багатьох положень права ЄС,
закріплених в установчих договорах, постановах інститутів ЄС у формі регламентів, директив та
рішень, угодах з третіми країнами та актах органів співробітництва, створених на базі таких угод.
Завдяки прямій дії права Євросоюзу фізичні та юридичні особи держав-членів можуть
відстоювати надані їм нормами установчих договорів та постанов інститутів Євросоюзу права
безпосередньо в Суді ЄС та в національних судах своїх держав.
Суд ЄС критерії щодо норм прямої дії права ЄС: містити чіткі та однозначні зобов’язання; бути
вичерпними, тобто не вимагати додаткових актів з їхньої імплементації; не обумовлюватися
застереженнями з боку держав.
Повна пряма дія: положення регламентів, установчих договорів та деяких рішень мають повну
пряму дію (регулювати відносини як між державами та їхніми фізичними та юридичними особами –
«вертикальна пряма дія», так й між самими останніми – «горизонтальна пряма дія»).
Все це позначається на визначенні кола тих, до кого можна вчиняти позов у судах. У випадку
горизонтальної прямої дії фізичні та юридичні особи можуть посилатися на положення права
Євросоюзу в судовому процесі проти інших фізичних та юридичних осіб, а у випадку вертикальної
прямої – тільки проти держав-членів.
Суд ЄС – офіційне тлумачення норм права Євросоюзу і встановлює, які з приписів права
Євросоюзу мають характер прямої дії, а які ні.
9 травня 1950 року – початок європейської інтеграції. Міністр закордонних справ Франції Р.
Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та
інших західноєвропейських країн. Примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у
майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та
наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб
продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом
Європейської Комісії).
1951 підписання Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і
сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди,
Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської
інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування
Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним
зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про
створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили
роботу над проектом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція,
парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про
ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати
інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах,
передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського
співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом
створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського
економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з
атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів
усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті -
створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства
товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у
використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і
ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.
10. Розвиток права Європейських Співтовариств у 70–80 рр.: Договір про злиття, Єдиний
європейських акт.
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та
ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура
інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали
Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд
Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада,
яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох
етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції)
ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно
було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей
документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1
січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав
гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в
галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс
зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний
процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено
питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й
політичним.
Вперше вніс значні зміни до основоположного Римського договору; фактично, відкрив шлях до
формування єдиного ринку. Запровадження в Єдиному Європейському Акті (ЄЄА) процедури
голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку дозволило ухвалити близько
300 законів, спрямованих на створення єдиного ринку. Акт започаткував нову законодавчу процедуру
співпраці, яка розширила повноваження Європейського Парламенту; вніс у договір поняття про
Європейську політичну співпрацю і гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти) і
зробив чимало інших змін, які сприяли прискореному розвитку європейської інтеграції.
11. Становлення права Європейського Союзу в 90-х роках: Маастрихтський договір
27 лютого 1992 р. Договір про Європейський Союз (ЄС) між державами-членами Європейського
співтовариства, який увійшов в дію 01 листопада 1993 р. За місцем підписання в Нідерландах –
Маастрихтський договір.
Європейський Союз як нове утворення включав три види співпраці – три опори:
1) спільна соціально-економічна сфера;
2)спільна зовнішня політика і політика безпеки – зовнішньополітична сфера;
3) співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ.
(Пізніше Амстердамським договором формулювання даної опори була змінено на «Співробітництво
поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері»).
Союз заснований на базі європейських співтовариств + співпраця у сфері зовнішньої політики,
безпеки, юстиції та внутрішніх справ.
Виникає система загальної зовнішньої політики і політики безпеки (Спільна), що замінила собою з
початку 1970-х рр. механізм Європейського політичного співробітництва – ЄПС. Спільна зовнішня
політика і політика безпеки поширюється на всю сферу міжнародних відносин. Вона передбачає не
тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й досягнення «спільних позицій» держав-членів, які
пізніше будуть реалізовуватися через «спільні дії» та «спільні стратегії ЄС» щодо третіх країн і регіонів.
Розширений характер компетенції ЄС: нові галузі взаємодії, система євр. права отримала
подальший розвиток, в тому числі в напрямі міждержавного співробітництва.
У межах трьох опор рішення приймали одні і ті ж інституції (Рада, Комісія, Європейський
Парламент, Суд, Рахункова палата відповідно до їх компетенції).
3 колона: Співпраці у сфері правосуддя і внутрішніх справ (третя опора) – через загострення
проблем з імміграцією осіб з третіх держав до держав-членів ЄС, транспортування наркотиків та
поширення тероризму. Логіка створення єдиного ринку з ліквідацією внутрішніх кордонів і одночасним
зміцненням зовнішніх кордонів вимагала координації відповідної політики держав- членів
Європейського співтовариства.
Під правовою співпрацею в Договорі розумілася взаємодія судових систем країн Союзу, а також
взаємне визнання рішень судів. В Амстердамській редакції Договору про Європейський Союз вони
були перейменовані в «Положення про співробітництво поліції і судових органів в кримінально-
правовій сфері».
Договір містив положення про необхідність прийняття рішень в питаннях візової політики на
загальноєвропейському, та на внутрішньодержавному рівні. Лише з введенням МД інституту
європейського громадянства, міграція населення в рамках ЄС перетворилася у вільне пересування осіб.
Цей статус, крім можливості безвізового пересування по території ЄС і проживання з правом роботи в
будь-якому з держав Союзу, дав також право голосу на виборах до місцевих органів влади і до
Європейського Парламенту, але не припускав участі у виборах до національних парламентів.
У МД було сформульовано наступні основні завдання:
– створення економічного і валютного союзів (01 січня 1999 року нова валюта була офіційно
введена в кредитно- грошовий обіг);
– формування загальної соціальної політики;
– перетворення Європейського економічного співтовариства в Європейське співтовариство з
розширенням кола його компетенції;
– доповнення наднаціонального економічного інтеграційного будівництва співпрацею у сфері
зовнішньої політики і безпеки (друга опора), а також в галузі юстиції та внутрішніх справ (третя опора);
– об’єднання всіх трьох опор в рамках Європейського Союзу.
МД 1992 р. утворив на основі спільнот нову організацію – Європейський Союз.
12. Конференціі ̈щодо інституційноі ̈реформи та прийняття Амстердамського 1996 р. та Ніццького
договорів 2001 р.
Амстердамський договір (як «оновлений варіант Договору про Європейський Союз») передбачав
ряд додаткових заходів, які спрямовувались на досягнення цілей Маастрихтського договору, в
основному на демократизацію Європейського Союзу і наближення його інститутів до простих
громадян.
Підписаний 1997 р. в Амстердамі, вступив в силу 1999 р.
– обов’язок усіх держав-членів охороняти основні права людини. Інституції ЄС – вести боротьбу з
порушеннями основних прав людини. Постраждалі громадяни мали право на юридичний захист з боку
Суду ЄС.
У 1999 р. у Фінляндії – позачерговий саміт Європейського Союзу.
Обговорення ідеї створення «Європейського простору свободи, безпеки та правосуддя» учасники
саміту визнали необхідним поступове зближення правоохоронних систем держав-членів Союзу. Одна з
основних цілей – щоб населення країн ЄС мало можливість звертатися до суду в будь-якій державі
Союзу на тих же умовах, що і в своїй країні, а злочинці втратили б можливість користуватися
відмінностями і протиріччями в національних системах правосуддя.
Першим конкретним кроком на шляху до створення ЄПСБП є розробка принципів взаємного
визнання державами- членами ЄС рішень національних судів.
Новелою стало запровадження посади Високого представника з питань спільної зовнішньої
політики і політиці безпеки. – брати участь «у політичному діалозі з третьою стороною».
Амстердамським договором була розширена сфера дії права ЄС за рахунок врахування ряду
областей законодавства держав-членів ЄС, які в минулому не входили у відання спільнот, отже, не
регулювалися нормами права об’єднаних спільнот.
У 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах
Європейського Союзу ( 22 із 27-и держав-членів ЄС, Норвегія, Ісландія та Швейцарія).
Ніццький договір – лютий 2001 р. (Ніцца-Франція), вступ в силу 2003 (після завершення його
ратифікації державами-учасницями). Його повна назва – «Ніццький договір, реформує ряд договорів,
зокрема: Договір про Європейський Союз, Договори, що засновують Європейські співтовариства, і
деякі пов’язані з ним акти».
Ніццький договір зразка 2001 року в якості додатку включав Декларацію No 23, в якій містився
заклик до проведення широкої дискусії про майбутнє Європейського Союзу. Зокрема, повинні були
бути отримані відповіді на питання про уточнення і про більш точне розмежування повноважень
інститутів Європейського Союзу і держав-членів, про визначення статусу Хартії Європейського Союзу
про основні права, спрощення текстів установчих договорів без зміни їхнього змісту, про ролі
національних парламентів у європейській архітектурі.
13. Проект Договору про запровадження Конституції для Європи та проблеми його ратифікації
державами-членами ЄС.
Лісабонський договір або Договір про реформування ЄС (офіційна назва – Лісабонський договір
про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського
співтовариства) – новий основоположний договір ЄС, підписаний 13 грудня 2007 р., покликаний
замінити собою Європейську конституцію, що не вступила у силу, і ввести зміни в попередні установчі
договори для реформування інституційної структури, системи прийняття рішень і засад функціонування
ЄС. Угода набрала чинності 01 грудня 2009 р., її затвердили всі 27 країн ЄС.
Ідея підписати цей договір виникла замість Конституції ЄС, яка так і не ввійшла в законну силу
через бойкот окремих держав-членів ЄС. Вважається, що підписання нового договору у формі змін і
поправок до існуючих установчих актів належала Н. Саркозі і була ним висловлена в період, ще коли
він був кандидатом в президенти Франції.
Новий договір прийнятий як безстроковий установчий договір, що визначає основні напрями
європейської інтеграції на довготривалий період.
Процес ратифікації нового договору проходив не просто (проблеми в Польщі та Чехії).
Референдуми в Ірландії 2008-9.
Реформа ЄС назріла через збільшення кількості держав- членів.
ЛД:
– ліквідував Європейські співтовариства, повноваження та структури передані ЄС.
вніс зміни до складу Європейський Парламент, Комітет Регіонів та Європейський економічний
та соціальний комітет. К-сть членів парламенту не повинна перевищувати 751 депутата
(включаючи Президента Європарламенту), а місця розподіляються за системою «пропорційності»,
де мінімальна кількість представників від держави 5, а максимальна 96. Збільшено повноважень
Європарламенту у сфері законодавчих та бюджетних функцій та було прирівняно до Ради ЄС.
реформував процес прийняття рішень в Раді ЄС – стара система зваженого голосування була
скасована, нове визначення кваліфікованої більшості. Починаючи з 2014 року кваліфікованою
більшістю вважається як мінімум 55% голосів членів Ради (щонайменше 15 країн), котрі
представляють мінімум 65% населення Союзу. Блокувати процес прийняття рішення можуть
чотири держави- члени ЄС, які представляють 35% населення ЄС.
запровадив дві нові посади: Президента Європейської Ради та Верховного представника ЄС.
Президента Європейської Ради, обирають глави держав та урядів кваліфікованою більшістю на 2,5
роки з можливістю переобрання на 2 т. Європейська Рада перетворилась на інституцію ЄС, до цього
відіграючи лише роль періодичного зібрання глав держав та урядів держав-членів. ШАРЛЬ МІШЕЛЬ
(Бельгія)
Верховного представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки, кваліфікованою
більшістю обирає Європейська Рада, за погодженням з Президентом Європейської Ради ЖОЗЕП
БОРРЕЛЬ (Іспанія), до того Фредеріка Могеріні.
скасував стару структуру опор ЄС і запровадив нову систему розподілу повноважень між ЄС
та державами-членами.
Відповідно, з’явилось три види компетенцій реформованого ЄС: виняткова компетенція; спільна компетенція;
підтримуюча (допоміжна) компетенція.
До сфери виняткової компетенції ЄС належать: Митний союз; впровадження правил конкуренції, необхідних для
функціонування внутрішнього ринку; монетарна політика щодо держав- членів Єврозони; збереження морських
біоресурсів відповідно до спільної політики в галузі риболовства; спільна торгівельна політика; укладання
міжнародних договорів за певних умов.
У сферах спільної компетенції держави-члени можуть приймати юридично обов’язкові документи у разі, якщо
ЄС не здійснює регулювання у даній сфері. До сфери спільної компетенції належать: внутрішній ринок;
соціальна політика; сільське господарство та риболовство; навколишнє середовище; захист споживача;
транспорт; транс- європейські мережі; енергетика; зона свободи, безпеки та правосуддя; наука, технологічний
розвиток, космос; гуманітарна допомога.
До підтримуючої компетенції ЄС держав-членів належать: охорона здоров’я; промисловість; культура; туризм;
освіта, спорт; соціальний захист; адміністративне співробітництво.
17. Дія норм права Європейського Союзу в часі, просторі та за колом осіб
Ситуація ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так,
певні залежні території держав-членів, такі як Фарерські острови і суверенні території Великобританії
на Кіпрі, не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є
об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька
Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а
саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану.
Часі. Перший установчий договір ЄСВС був укладений на чітко визначений термін: на 50 років, і,
отже, термін його дії минув у 2001 р. Однак при укладенні двох наступних установчих договорів,
тимчасові обмеження дії цих актів не були зафіксовані. Інакше кажучи, термін дії цих актів не
лімітований у часі. Більш того, Суд ЄС у своїх рішеннях, що підтверджують верховенство права ЄС,
особливо підкреслив, що це обумовлено передачею суверенних прав державами-членами
Європейському Союзу, причому такого роду передача прав не обмежена в часі.
Усі наступні перегляди установчих договорів не супроводжувалися зміною тимчасових рамок дії
цих актів.
За заг. правилом, регламенти, директиви загального характеру набирають сили на 20-й день після
їхнього опублікування в „Journal offіcіal”, якщо інше не передбачено в самому тексті даного акту.
Директиви, адресовані вузькому колу суб'єктів, і рішення, прийняті інститутами ЄС, як правило,
набирають сили з моменту їхньої нотифікації. У директивах і рішеннях може указуватися термін дії чи
термін, протягом якого розпорядження, що міститься в даному акті, повинне бути виконано. Рішення
СЄС набирають сили з моменту їхнього прийняття. Міжнародні угоди Співтовариств набирають сили
відповідно до положень міжнародного права і вказівок, що містяться в самих угодах.
Та обставина, що дія норм права ЄС, за загальним правилом, не лімітована в часі, звичайно, не
означає, що право ЄС як система являє собою щось застигле і нерухоме. Відповідно в праві ЄС діє і
застосовується загальний для всіх правових систем принцип, відповідно до якого більш пізній
нормативно-правовий акт замінює чи видозмінює аналогічний за своїм статусом правовий акт,
прийнятий раніше.
Дія норм визначається колом суб’єктів права ЄС, тобто певним колом осіб, держав-учасниць,
міжнародних організацій та інших суб’єктів, щодо яких застосовується, або може застосовуватись право
Євросоюзу.
Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом
- повним або частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де
вони офіційно перебувають
Поняття «загальні принципи права», притаманні правовим системам держав-членів ЄС, було
сформульоване ще в період створення першого з трьох інтеграційних об’єднань — Європейського
співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС) та було зафіксовано в тексті його установчого акту —
Паризького договору про заснування ЄСВС 1951 р. Пізніше аналогічне положення було закріплене і в
двох Римських договорах 1957 р., які оформили заснування Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). При цьому, ані
поняття загальних принципів, ані їх змісту установчі договори не розкривали. На практиці це призвело
до того, що завдання із заповнення цієї прогалини фактично було покладено на Суд Європейських
співтовариств (нині — Суд Європейського Союзу)
Під загальними принципами права ЄС слід розуміти основні права і свободи у тому вигляді, як
вони сформульовані в Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950
р., і як вони випливають із спільних конституційних традицій держав-членів
Спектр поглядів щодо визначення конкретного переліку і змісту загальних принципів, які діють в
ЄС є досить широким.
– принцип правової визначеності – заст права єс має бути передбачуваний, зобов’язує забезпечити
доступність до норм права ЄС; непорушність набутих прав; норми незворотні та непорушні
– принцип законних очікувань – забезпечення результату при дотриманні норм права єс;
очікування базуються на нормах права єс
– принцип поваги до основних прав людини – кристалізація завдяки рішенням суду єс хартія 2002
– ключовий нпа
– принцип єдиної правосуб’єктності;
– принцип субсидіарності;
– принцип пропорційності;
– принцип сумлінної співпраці;
– принцип інституційної рівноваги.
Складові:
непорушність та нескасовуваність набутих законних прав;
відсутність зворотної сили закону і неможливість застосування закону до особи, яка не могла
знати про його існування
Також, із загального принципу правової визначеності випливає право особи на використання
зрозумілої мови в судовому процесі та правило позовної давності, згідно з яким не можна визнати
документ незаконним, вимагати покарання або виконання зобов’язань після того, як збігли відведені
для цього строки.
Принцип законних очікувань значною мірою випливає з принципу правової визначеності. Він
спрямований на те, щоб у випадках, коли особа очікує, що досягне певного результату, якщо буде діяти
відповідно до правових норм — забезпечити захист цих очікувань. Тобто, особа має право діяти
(наприклад, займатись підприємництвом), розраховуючи на те, що існуюче законодавство буде
застосовуватись і надалі. Проте, принцип законних очікувань підлягає певним обмеженням. Так, право
ЄС захищає законні очікування лише розсудливих і обачних осіб. Якщо розумний і обачний
підприємець мав передбачити прийняття акту ЄС, який може вплинути на його інтереси, він не може
посилатися на правило законних очікувань, коли відповідну норму буде прийнято. Крім того, на цей
принцип можна посилатися лише у випадку, коли очікування мають законний характер.
Принципи пропорційності і субсидіарності мають особливе значення для правового порядку ЄС.
Формально вони закріплені в ст. 5 (3), (5) Договору про ЄС в Лісабонській редакції, а також у Протоколі
про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, ухваленому в 2007 р. разом із
Лісабонським договором.
Принцип рівності в контексті права ЄС полягає у забороні нерівного ставлення до ситуацій, які
можуть бути порівняні, або рівне ставлення до нерівних ситуацій, якщо подібне відношення не може
бути виправдане об’єктивними причинами. Поняття рівності притаманне значній кількості положень
Договору про функціонування ЄС, як загальних, так і спеціальних.
Особливе місце серед принципів права ЄС посідає принцип захисту основних прав людини.
Слід зазначити, що концепція основних прав людини на початкових етапах діяльності Європейських
співтовариств була цілком невластива для їх правопорядку, який ґрунтувався переважно на
економічних засадах. Певною мірою це було пов’язано з розподілом напрямів діяльності між
Європейськими співтовариствами й іншою регіональною організацією — Радою Європи, прерогативою
якої була саме сфера захисту прав людини. Проте, поступово Суд ЄС у своїх прецедентних рішеннях
обґрунтував необхідність дотримання фундаментальних прав людини в процесі застосування права ЄС.
При цьому, Суд ЄС посилався як на Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р. (прийняту в рамках Ради Європи), так і на конституційні традиції держав-членів ЄС у
сфері прав людини.
Таким чином, на сьогодні, загальні принципи права є концентрованим виразом найбільш суттєвих
рис і цінностей, притаманних правовій системі ЄС. В них знаходять свій вираз важливі демократичні
традиції, що поділяються державами-членами та самим ЄС. Враховуючи практику Суду ЄС і
національну судову практику держав-членів, можна дійти висновку, що дійсність нормативно-правових
актів ЄС у вирішальній мірі визначається тим, наскільки ці акти відповідають за своїм змістом не тільки
установчим договорам, але й загальним принципам права. Наявність невідповідності у випадку
порушення справи про анулювання нормативно-правових актів, прийнятих інститутами ЄС, в Суді ЄС
буде слугувати безперечною підставою для їх скасування. Це дозволяє говорити про загальні принципи
права як про вище, «надпозитивне джерело права ЄС», яке є критерієм легітимності законодавства, що
приймається інститутами ЄС і застосовується у випадку прогалин у ньому.
20. Зміст принципів субсидіарності та пропорційності та їх місце в системі загальних принципів
права Європейського Союзу
Принципи пропорційності і субсидіарності мають особливе значення для правового порядку ЄС.
Формально вони закріплені в ст. 5 (3), (5) Договору про ЄС в Лісабонській редакції, а також у Протоколі
про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, ухваленому в 2007 р. разом із
Лісабонським договором.
21. Принцип прямої дії права ЄС та механізми його застосування в процесі взаємодії права ЄС та
національного права держав-членів.
Вперше визначений Судом в Рішенні у справі 26/62 «Van Gen en Loos» (1963 р) перша спроба
приватних сторін застосувати право ЄС безпосередньо, правомірність чого була підтверджена Судом.
Формулюючи принцип прямої дії права Європейських співтовариств, Суд дотримувався концепції
прямої дії права, відомої в теорії права більшості розвинених країн світу. Саме пряма дія права ЄС
(спочатку права Європейських співтовариств) послужила фундаментом для становлення стійкого і
безпосереднього правового зв'язку громадян держав-членів з ЄС, яка в 1992 році була оформлена як
"громадянство Союзу".
Крім того, що деякі закони ЄС є вищими за національне законодавство, деякі закони ЄС мають
прямий вплив на його громадян. Пряма дія застосовується лише до законів ЄС, які є обов’язковими,
чіткими, точними та безумовними.
Для функціонування Євросоюзу характерною є також пряма дія багатьох положень права ЄС,
закріплених в установчих договорах, постановах інститутів ЄС у формі регламентів, директив та
рішень, угодах з третіми країнами та актах органів співробітництва, створених на базі таких угод.
Суд ЄС критерії щодо норм прямої дії права ЄС: містити чіткі та однозначні зобов’язання; бути
вичерпними, тобто не вимагати додаткових актів з їхньої імплементації; не обумовлюватися
застереженнями з боку держав.
Повна пряма дія: положення регламентів, установчих договорів та деяких рішень мають повну
пряму дію (регулювати відносини як між державами та їхніми фізичними та юридичними особами –
«вертикальна пряма дія», так й між самими останніми – «горизонтальна пряма дія»).
Все це позначається на визначенні кола тих, до кого можна вчиняти позов у судах. У випадку
горизонтальної прямої дії фізичні та юридичні особи можуть посилатися на положення права
Євросоюзу в судовому процесі проти інших фізичних та юридичних осіб, а у випадку вертикальної
прямої – тільки проти держав-членів.
Суд ЄС – офіційне тлумачення норм права Євросоюзу і встановлює, які з приписів права
Євросоюзу мають характер прямої дії, а які ні. Суд ЄС поширив сферу застосування цього принципу на
інші джерела права ЄС, навіть на ті, які спочатку задумувалися як акти, позбавлені прямої дії
Принцип прямої дії не має універсального характеру в тому сенсі, щоб автоматично
поширюватися на всі норми права ЄС. Визнання конкретної норми права ЄС як безпосередньо діючої
залежить, по-перше, від джерела, в якому вона закріплюється; по-друге, від змісту самої норми.
Регламенти ЄС наділені прямою дією. Як правило, їхня реалізація та виконання здійснюється без
імплементаційних заходів з боку держав- членів. Проте, інколи існують випадки коли держави-члени
ЄС приймають певні дії, спрямовані на встановлення певних умов щодо їхньої імплементації стосовно
тієї сфери правовідносин у якій ЄС не вистачає компетенції. В такому випадку регламенти ЄС, котрі
можуть в даних сферах ефективно врегульовувати ті чи інші правовідносини, підлягатимуть
імплементації з боку держав-членів шляхом прийняття ними нормативно-правового акту, в який будуть
включатись положення регламенту ЄС. При цьому, вони підлягатимуть однаковому застосуванню в усіх
державах-членах ЄС, що у свою чергу виключає можливість їхньої підміни національними правовими
актами.
Директива ЄС може мати пряму дію лише тоді, коли закінчився крайній строк, який передбачений
щодо її імплементації. Недотримання строку імплементації директив тягне за собою можливість їхньої
прямої дії на території держав-членів. Якщо положення, що містилися в директиві, були чіткими,
повними і беззасте- режними а держава-член не імплементувала їх у своє національне право, Суд ЄС з
метою зміцнення ефективності права ЄС надаватиме приватній особі право посилатися безпосередньо
на директиви в національному суді.
Директива не може створювати обов’язки для приватних осіб і на положення директив не можна
посилатися у справах проти приватної особи в національних судах. Тим самим Судом ЄС виключилася
можливість надання директивам прямої горизонтальної дії. Основною метою надання прямої дії
директивам є забезпечення ефективної їх дії у націо- нальному праві держав-членів.
Три групи НПА за ступенем прямої дії:
1) акти, які в повному обсязі і поза всяких умов мають пряму дію. Це регламенти, рішення та
деякі інші нормативні правові та індивідуальні акти, що виходить від європейських недержавних
органів та інститутів;
2) на акти, що мають пряму дію лише при дотриманні певних умов і вимог, сформульованих і
закріплених у відповідних рішеннях Європейського суду справедливості. Це, зокрема, директиви,
договірні акти, укладені Європейськими співтовариствами з третіми країнами, і ряд інших актів. При
цьому, нерідко бувають такі ситуації, коли один і той же джерело включає норми, одні з яких володіють
прямою дією, а інші не мають такого (наприклад, норми-цілі, норми-дефініції і др);
3) на акти, які не можуть ні за яких обставин і умов в даний час мати прямої дії. акти, що
приймаються в процесі співпраці поліцій і судових органів держав-членів у кримінально-правовій
сфері.
Які вимоги існують до норм, щоб вони мали пряму дію – внаслідок судових рішень суд єс
розробив критерії
Слід зазначити, що примат права ЄС застосовується лише там, де країни ЄС передали суверенітет
ЄС — у таких сферах, як єдиний ринок, навколишнє середовище, транспорт тощо. Однак воно не
застосовується у таких сферах, як соціальна політика та оподаткування.
Фактично Суд ЄС аргументував свою позицію щодо верховенства права ЄС кількома тезами.
По-перше, на думку Суду ЄС, першість права Спільнот випливає з самого характеру правового
порядку Спільнот, як це бачимо у рішенні в справі Costa v E.N.E.L.
По-друге, цей принцип випливає з компетенції інституцій Спільнот, яка формується з
повноважень, переданих державами-учасницями. Тож право Спільнот повинно мати перевагу і в
силу його особливого характеру та вищої юридичної сили його норм порівняно з національним
законодавством, і як результат застосування виключної компетенції Спільнот, сформованої
внаслідок волевиявлення країн-членів.
2) єдиною системою правових актів ЄС (регламентів, директив тощо), які видаються у всіх сферах
його компетенції;
5) визнанням деліктоздатності ЄС, тобто його здатністю відповідати за укладені ним договори, за
нанесену шкоду іншим особам і за інших обставин;
1) Митний союз;
5) довкілля;
6) захист споживачів;
7) транспорт;
8) транс’європейські мережі;
9) енергетика;
11) спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров’я – в аспектах, визначених у Договорі про
функціонування Європейського Союзу. До цього переліку також включають сферу досліджень, техно-
логічного розвитку та космосу і сферу співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги, якщо
здійснення цієї компетенції ЄС не перешкоджає державам-членам здійснювати їхні компетенції.
Держави-члени сприяють виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що можуть
загрожувати досягненню цілей Союзу».
Принцип сумлінної співпраці стосується не лише співпраці між ЄС та державами-членами, між
держава- ми-членами, але й до інституцій ЄС. Зокрема, ч. 2 ст. 13 Договору про Європейський Союз
передбачає, що інституції взаємодіють на засадах сумлінної співпраці. До головних обов’язків, які
випливають з принципу сумлінної співпраці, належить обов’язок забезпечення примату права ЄС щодо
права національного, заборона прийняття норм національного права, які суперечать праву ЄС,
відповідальності держав-членів за порушення норм права ЄС тощо.
3) Європейська Комісія, яка номінально є виконавчим органом ЄС, водночас володіє правом
законодавчої ініціативи та може самостійно видавати правові акти (регламенти, директиви, рішення,
рекомендації, думки). Юрисдикція Суду ЄС як судової гілки влади охоплює всі сфери компетенції ЄС,
крім окремих винятків, прямо передбачених у Договорах (питання зовнішньої політики та політики
безпеки).
1. Відкритість. Інституції повинні працювати більш від- крито. Вони повинні активно
обмінюватись інформацією з дер- жавами-членами ЄС стосовно того, що робить ЄС та які рішення він
приймає участь.
2. Якість, релевантність та ефективність політики ЄС залежить від участі широкого кола осіб
та організацій на всьому шляху творення політики – від її планування до впровадження.
Джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.
неписані
• цінності;
– повага до прав людини, свободи, демократії, рівноправності, правової держави і дотримання
прав людини включаючи права осіб що належать до національних меншин;
– загальний мир між своїми народами;
– свобода, безпека та гарантії правосуддя;
– безперешкодний рух громадян в середині ЄС.
повага до людської особистості, свобода, демократія, рівність, правова держава,
дотримання прав людини, дотримання прав осіб, які належать до меншин, плюралізм,
недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність, рівність чоловіків та жінок
Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать кілька міжнародних договорів
установчого характеру.
«Установчі договори у вузькому сенсі».
Паризький договір про Європейського об’єднання вугілля і сталі 1951,
Римський договір про заснування ЄС 1957 р.,
Римський договір про створення Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом) 1957
р.,
Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 року,
Лісабонський договір 2007 р.,
у широкому сенсі
+ договори, які їх змінюють і доповнюють: Брюссельський договір, який засновував єдину Раду і
єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р.
Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р.
Єдиний європейський акт 1986 р.
Амстердамський договір про зміну Договору про європейський Союз
Ніццький договір 2001 р.
Рішення Суду ЄС не згадуються серед джерел права Євросоюзу. Однак завдяки практиці Суду ЄС
у правовій системі Євросоюзу формується прецедентне право. Частина рішень Суду ЄС входить до
acquis communautaire.
Доктрина – допоміжне джерело, переважно,
До актів вторинного права відносяться акти, які приймаються інститутами Союзу, а також
всі інші акти, що приймаються на основі установчих договорів.
Джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.
Первинне право
– установчі: Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС та Договір про Європейське
співтовариство з атомної енергії — Євратом
– угоди про внесення змін до них;
– протоколи, що додаються до установчих договорів та до договорів про внесення змін;
– договори про вступ нових країн до ЄС;
– Хартія основоположних прав (з моменту Лісабонського договору — грудень 2009 р.);
– загальні принципи права, встановлені Судом Європейського Союзу.
Вторинне право
У більшості випадків у договорах детально описується тип акту, який потрібно використовувати.
Як виняток, стаття 296 ДФЄС дозволяє установам вибирати тип акту для прийняття в кожному
окремому випадку.
Законодавчі акти (ст. 289 ДФЄС) — це правові акти, що приймаються за звичайною або
спеціальною законодавчою процедурою.
Делеговані акти (стаття 290 ДФЄС) є юридично обов’язковими актами, які дозволяють
Європейській комісії доповнювати або змінювати неістотні частини законодавчих актів ЄС.
Повноваження Європейської комісії приймати такі акти надаються Європейським парламентом або
Радою.
Виконавчі акти (ст. 291 ДФЄС). Ці акти, як правило, приймаються Комісією, яка імплементує
право ЄС у певних випадках, Рада також може приймати імплементаційні акти.
Правова природа Європейського Союзу як утворення sui generis позначилася на системі його
джерел. Право ЄС покликано забезпечувати розвиток інтеграційних процесів між державами-членами.
Класифікація:
Парламент разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура
спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
Парламент контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право
висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
Поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
2) за юридичною силою
- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права (як такого);
- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів, Хартія про основоположні
права ЄС та договори про приєднання нових держав-членів;
б) рекомендаційні:
- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про
приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені
інституціями ЄС);
- неписані (принципи, звичаї, цінності);
4) за сферою дії:
- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС,
змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).
– установчі: Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС та Договір про Європейське
співтовариство з атомної енергії — Євратом
– угоди про внесення змін до них;
– протоколи, що додаються до установчих договорів та до договорів про внесення змін;
– договори про вступ нових країн до ЄС;
– Хартія основоположних прав (з моменту Лісабонського договору — грудень 2009 р.);
– загальні принципи права, встановлені Судом Європейського Союзу.
Установчими договорами є:
Паризький договір (1951 р.) про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі
Римські договори про створення Європейського економічного співтовариства та Євратому (1957
р.)
Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992 р.).
ДЄС (неоф. Маастрихтський 1992) короткий за обсягом, засновує ЄС і закріплює найбільш загальні
принципи його устрою, взаємини з державами-членами та світовою спільнотою. ДФЄС (неоф. Римський 1957)
встановлює детальні правила функціонування ЄС, що й обумовлює його назву. З 1 грудня 2009 р установчі
документи (Договори) діють в редакції Лісабонського договору 2007 р (вступив в чинності 1 грудня 2009 року),
який включив в їх зміст основні положення підписаної, але не вступила в силу Конституції для Європи 2004 р.
Установчі документи, як і інші джерела права ЄС, встановлюють права і обов'язки не тільки суб'єктів
публічної влади (держав-членів, інститутів, органів, установ ЄС), по і приватних осіб. Отже, вони здатні володіти
прямою дією. Принцип прямої дії права ЄС застосовується до установчих документів при виконанні загального
вимоги, встановленого судовою практикою Суду ЄС - норми повинні бути "безумовними і досить чіткими"
+ Хартія Європейського Союзу про основні права, яка підтверджує і закріплює в зрозумілій для кожної
людини формі основоположні права особистості, які повинні дотримуватися в процесі всієї діяльності ЄС.
Установчі документи ( "Договори") укладено на необмежений термін (ст. 53 ДЕС, ст. 356 ДФЕС), що не
виключає можливості внесення в них в майбутньому поправок відповідно до встановленої процедури перегляду.
Дія Хартії також не обмежена будь-яким строком
Деякі інші документи, які носять додатковий характер і, як правило, не призначені для
самостійного застосування.
Ревізійні договори - це договори, що вносять поправки до установчих документів ЄС. При цьому
самі подібні договори не мають самостійного значення, так як внесення ними поправки включаються
(інкорпоруються) в установчі документи.
Договори про приєднання - це договори, на підставі яких нові держави вступають в ЄС. Договори
про приєднання полягають державами - членами ЄС з одним або декількома державами-кандидатами.
Для вступу в силу вони повинні бути попередньо схвалені Європейським парламентом і потім
ратифіковані парламентами всіх держав-членів, а також зацікавлених держав-кандидатів.
Кожен договір про приєднання, в першу чергу, юридично закріплює входження в ЄС нових
держав-членів (основна частина договору). Крім цього, з нагоди укладення договорів про приєднання
вносяться поправки в окремі положення установчих документів ЄС та інших джерел права ЄС, звані
"адаптації" (наприклад, з метою включення мов нових держав-членів в систему офіційних мов ЄС,
збільшення статутного капіталу Європейського центрального банку і Європейського інвестиційного
банку за рахунок вкладів нових держав-членів). Подібні "адаптації" включаються в акт про умови
приєднання, що додається до договору про приєднання і є його складовою частиною. До акта про умови
приєднання, в свою чергу, додаються протоколи і додатки зі спеціальних питань.
Таким чином, як і ревізійні договори, договори про приєднання не призначені для самостійного
застосування, а мають на меті адаптувати ЄС до вступу нових держав-членів за допомогою внесення
поправок до установчих документів та інші джерела права ЄС. Багато положень договорів про
приєднання носять тимчасовий характер, тобто втрачають чинність але закінчення певного перехідного
періоду (наприклад, семирічний перехідний період для поширення свободи пересування працівників на
громадян нових східноєвропейських держав-членів).
У той же час в договорах про приєднання є деякі положення, розраховані на самостійне і постійне
застосування. Вони служать джерелами справді додаткових норм первинного права ЄС, які уточнюють
правила установчих документів ЄС стосовно нових державам членам.
Як правило, мова йде про вилучення із загальних правил, що стосуються окремих держав-членів
або територій. Наприклад, згідно зі ст. 4 Протоколу про Фарерських островах, прикладеного до
Договору про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії 1972 р жителі цього датського острова, яке
не увійшло разом зі своєю метрополією до складу ЄС, не визнаються як громадян держав-членів, а
значить не є і громадянами Союзу в цілому. Протокол про Сеуте і Мелільї визначає спеціальний режим
цих іспанських територій, розташованих в Північній Африці (прикладений до Договору про приєднання
Іспанії та Португалії 1985 г.).
У той же час на практиці Євратом залишається нерозривно пов'язаним з ЄС, а право Євратому - з
правом ЄС. Це обумовлено не тільки загальним складом держав-членів, а й тим, що Євратом не має
власних керівних органів і управляється інститутами ЄС. Таким чином, de facto Договір про Евратоме
може розглядатися як додаткове джерело первинного права ЄС - як джерело, що поширює
повноваження інститутів ЄС на питання ядерної енергетики.
Додатковими договорами є:
Договір про злиття органів виконавчої влади ("Угода про злиття") (1965 р.)
Договір про внесення змін до деяких бюджетних положень договорів Співтовариства (1970 р.)
Брюссельський договір про внесення змін до деяких фінансових положень договорів
Співтовариства та про створення Рахункової палати (1975 р.)
Закон про вибори членів Європейського парламенту шляхом загального прямого голосування
(1976).
Сфера дії первинного права:
простір: до країн ЄС, деяких островів і заморських територій, наприклад, французьких заморських
департаментів, а також територій, чиї зовнішні відносини регулюються країною-членом, наприклад
Гібралтар і Великобританія;
час: з моменту набрання договором чинності.
На всяк випадок:
1. Відповідно до ст. 49 ДЕС, яка регулює порядок внесення змін і доповнень до установчих
документів ЄС, звичайна процедура перегляду починається з внесення до Ради ЄС "проектів,
спрямованих на перегляд Договорів", тобто в ДЕС, в ДФЕС або відразу в обидва установчі документа,
разом узяті. Рада ЄС передає ці проекти Європейській Раді (тобто керівників усіх держав-членів), а
також повідомляє про них парламенти держав-членів (національні парламенти).
Правом ініціювати перегляд установчих документів спочатку володіли уряд будь-якої держави-
члена та головний виконавчий інститут ЄС - Європейська комісія. В даний час таким же правом
наділений і Європейський парламент.
Конвент може не скликатися лише в тому випадку, якщо вносяться поправки мають незначний
характер ( "коли його скликання не є виправданим з точки зору масштабів змін"). Щоб не скликати
Конвент, необхідне спеціальне рішення Європейської ради, що потребує схвалення Європейського
парламенту.
Якщо після закінчення цього терміну 4/5 держав-членів ратифікують ревізійний договір, а одне
або кілька інших держав-членів "зіткнуться з труднощами" в його ратифікації, то Європейський рада
повинна розглянути питання і, можливо, вжити заходів, необхідні обставинами. У будь-якому випадку,
жодна з держав-членів не може бути примушена до ратифікації ревізійного договору. Кожне з них
зберігає в цьому питанні безумовне право вето.
Крім цього ДЕС передбачає "спрощені процедури перегляду ", які можуть використовуватися для
внесення поправок в окремі положення установчих документів.
Перегляд на підставі рішення Європейської ради, прийнятого одноголосно і вступає в силу після
схвалення всіма державами-членами "відповідно до конституційної процедури кожної кожного з них".
Така спрощена процедура, однак, не може використовуватися для розширення компетенції ЄС.
Для досягнення цих цілей Європейська рада може прийняти рішення про внесення поправок до
відповідних статей ДЕС або ДФЕС, а саме, дозволити Раді ЄС ухвалювати з відповідних питань
кваліфікованою більшістю (замість одностайності) або зрівняти права Європейського парламенту і Ради
ЄС на прийняття певних законодавчих актів (наприклад , податкового законодавства, яке до цього дня
видається Радою ЄС одноосібно і на підставі одноголосно прийнятого). Проект рішення Європейської
ради, спрямований па внесення зазначених поправок, направляється спочатку національним
парламентам. Якщо протягом шести місяців жоден з національних парламентів нс виступив із
запереченням, то Європейська рада має право прийняти рішення про внесення поправок. Перед
прийняттям рішення Європейська рада також має заручитися підтримкою Європейського парламенту.
Існує ще кілька варіантів спрощених процедур. В основному вони стосуються зміни протоколів до
установчих документів. Наприклад, деякі статті Протоколу про Статут Європейської системи
центральних банків та Європейського центрального банку, деякі пол. Статуту СЄС можуть бути
переглянуті Європейським парламентом і Радою ЄС за допомогою спільного прийняття законодавчого
акту. Протокол про Статут Європейського інвестиційного банку може бути переглянутий на підставі
одностайного рішення Ради ЄС (ст. 308 ДФЕС).
1) спочатку кожен з трьох інститутів повинен затвердити поправки до цього документу. При
цьому Європейський парламент, Рада ЄС і Європейська комісія діють відповідно до своїх звичайними
внутрішніми процедурами прийняття рішень. Головне, щоб нова редакція Хартії була затверджена ними
в однаковому вигляді (кожен з інститутів, відповідно, має право вето);
2) щоб нова редакція Хартії придбала обов'язкову силу, необхідно внесення поправок ДЕС, який
в даний час відсилає до редакції Хартії від 12 грудня 2007 р Отже, ця відсилання повинна бути замінена
відсиланням до більш пізню дату, коли затверджені останні зміни Хартії. Для внесення поправок в ст. 6
ДЕС застосовується звичайна процедура перегляду установчих документів, охарактеризована вище.
1) регламент;
2) директива;
3) рішення;
4) рекомендація;
5) висновки.
Регламенти, директиви та рішення є обов’язковими до виконання правовими актами, а
рекомендації та висновки – ні.
Рішення може конкретно звертатися до одного або кількох адресатів (країни ЄС, підприємства чи
особи). Існують також рішення, які не мають конкретного адресата, особливо у сфері Спільної
зовнішньої політики та політики безпеки (CFSP).
ДФЄС виділяє:
Делеговані акти (стаття 290 ДФЄС) є юридично обов’язковими актами, які дозволяють
Європейській комісії доповнювати або змінювати неістотні частини законодавчих актів ЄС.
Повноваження Європейської комісії приймати такі акти надаються Європейським парламентом або
Радою.
Виконавчі акти (ст. 291 ДФЄС). Ці акти, як правило, приймаються Комісією, яка імплементує
право ЄС у певних випадках, Рада також може приймати імплементаційні акти.
Інші акти інститутів, органів і установ Союзу: акти інститутів Союзу в формах, не передбачених
ДФЄС і акти інших, ніж інститути, органів і установ Союзу (перелік не є вичерпним):
- Рішення sui genesis;
- Внутрішній регламент / правила процедури;
- Резолюція;
- Декларація;
- Кодекс поведінки;
- Укладення Європейської Ради або Ради;
- Орієнтир Європейського центрального банку;
- Біла / зелена книги Комісії;
- Між освітніми закладами угоду і ін.
Парламент разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура
спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
Парламент контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право
висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
Поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.
За допомогою регламентів Союз виробляє уніфікацію національного права (тобто введення єдиних
правил поведінки в конкретній сфері життя або з окремих питань), а самі регламенти фактично
виступають як "закони" ЄС в матеріальному сенсі слова.
Наступну позицію в ієрархії джерел вторинного права Європейського Союзу займає директива –
носить обов'язковий характер, містить "модельні" норми права, які потребують трансформації в
національне законодавство держав-членів. Вибір же форм і методів такої трансформації залишається за
самими державами-членами. Для трансформації директиви надається певний термін. Якщо держава-
член заплатити в строк трансформацію директиви, то конкретна директива отримує часткове пряме
застосування відповідно до прецедентного права. Директива є актом гармонізації законодавства держав-
членів.
Гармонізація має на меті встановлення схожих правових норм, що регулюють певні відносини в
державах - членах ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація м'якший, більш гнучкий метод. Суть
гармонізації полягає у встановленні в ЄС прощих правил, спрямованих на зближення положень
законодавчих та інших нормативних актів держав-членів в певній галузі.
Рішення - юридично обов'язковий акт інститутів Європейського Союзу, обов'язковий щодо тих
суб'єктів права Союзу, на яких воно спрямоване.
Рекомендації та висновки — це правові акти, які не мають обов’язкової сили і з допомогою яких
інститути Союзу висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань.
Важливим джерелом європейського права виступають рішення Суду ЄС. Правила, встановлені
Судом Європейського Союзу, обов’язкові для сторін у справі і для самого суду у майбутньому, є
прецедентами для національних органів правосуддя всіх державчленів. Вони доповнюють і
розвивають положення норм первинного права і не можуть їх змінювати. Норми вторинного
права не тільки конкретизуються, а й скасовуються рішеннями Суду ЄС.
Саме таким шляхом були сформульовані принципи верховенства і прямої дії права
Європейського Союзу, багато "загальні принципи права Співтовариства", а також значне число
більш спеціальних норм, що діють в рамках окремих галузей права Союзу.
Судовий прецедент – це рішення суду у конкретній справі, яке має обов’язковий характер при
вирішенні наступної справи, що стосується аналогічних чи достатньо близьких питань (обставин
справи), та завдяки своїй визначальній важливості спрямоване на забезпечення цілісності, узгодженості
та наступності правової системи, у межах якої воно застосовується.
На ці правоположения він посилається в своїх подальших рішеннях. Те ж саме роблять і суди всіх
держав-членів, які керуються судовою практикою Суду ЄС при розгляді справ, пов'язаних із
застосуванням права ЄС.
Прецедент, утворюваний судами ЄС, є самостійним джерелом права ЄС з огляду на: специфіку
права ЄС, особливого місця судів ЄС в інституційній системі та значення рішень судів ЄС у
правопорядку ЄС.
3. У випадках тлумачення права ЄС, Суд приймав на себе, по суті, квазізаконодавчу функцію. В
такому сенсі практику Суду можна визнати «квазіджерелом» права ЄС.
Практика судових органів ЄС як важлива складова права Співтовариства може стати частиною
правового порядку держав-членів: а) шляхом здійснення законодавчої імплементації права ЄС
державами-членами; б) шляхом реалізації принципу прямої дії права ЄС; в) шляхом тлумачення
національного права у світлі права ЄС; г) при притягненні держав до відповідальності за порушення
права ЄС; д) шляхом використання преюдиційного механізму.
Союз може в межах своєї компетенції укладати міжнародні угоди з третіми країнами або
міжнародними організаціями. Ці угоди є обов’язковими для Союзу та держав-членів і є невід’ємною
частиною законодавства Союзу.
Nакож може укладати угоди про створення асоціації, що передбачають взаємні права та обов’язки,
спільні дії та особливу процедуру. Відповідно до цього положення було укладено Угоду про торгівлю
та співробітництво між Європейським Союзом та Європейським співтовариством з атомної енергії, з
однієї сторони, та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, з іншої 2021 року
Відповідно до практики Суду ЄС, міжнародне право має перевагу над (вторинним) правом ЄС:
«Також слід зазначити, що відповідно до статті 216(2) ДФЕС, коли міжнародні угоди укладаються
Європейським Союзом, вони є обов'язковими для його інституцій і, отже, мають перевагу над актами
Європейського Союзу».
Можна виділити два основних види міжнародних договорів між Європейським Союзом і
країнами, які не входять до його складу:
Угоди про асоціацію – закріплюють особливий вид відносин між ЄС і іншими країнами, дає змогу
перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції.
Основною причиною укладення угод про асоціацію першого типу можна назвати існування тісних
економічних, історичних і політичних зв’язків між країнами-учасницями ЄС та іншими державами, як,
наприклад, зв’язки між Бельгією, Францією, Нідерландами, Італією і їхніми колишніми колоніями.
Запровадження в межах співтовариства єдиної системи тарифів без преференцій серйозно ускладнило б
розвиток торговельних відносин з такими країнами. З огляду на це було укладено спеціальні угоди,
покликані обмежити дію деяких положень про вільну торгівлю у відношенні до таких країн. Водночас
було значно знижено тарифи на товари походженням із цих країн.
Асоціація може також відіграти роль підготовчого етапу до вступу в ЄС. Вона може слугувати
попередньою стадією процесу приєднання, протягом якої країна, що виявила бажання влитися до
складу ЄС, може працювати над перетворенням власної економіки відповідно до стандартів
співтовариства.
Угоди про партнерство та співробітництво не ставлять такої далекосяжної мети, як угоди про
асоціацію; вони зорієнтовані головним чином на інтенсифікацію економічного співробітництва.
Яскравим прикладом таких угод є договори, укладені з державами колишнього СРСР, у тому числі з
Україною.
У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах.
У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени й 4 держави, що не є членами ЄС)
паспортний контроль скасовано. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей,
товарів, послуг і капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливости й підтримки спільної
торгової політики, сільського господарства, рибальства й регіонального розвитку. Єврозона (валютний
союз), була заснована в 1999 році й вступила в повну силу в 2002, коли були введені в обіг монети й
банкноти Євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як
свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній і безпековій політиці.
Європейський Союз має постійні дипломатичні місії по всьому світу й офіційно представлений в ООН,
Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» й «Великій двадцятці».
На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 233 255 км2 (7-ме місце у світі), з населенням
близько 445 мільйонів людей (3-тє місце).[1] Загальний номінальний валовий внутрішній продукт
складає більше 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн
доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в
тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-члени ЄС) або двадцятку (якщо не
враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно).[2] ЄС, наразі, не має
власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є
членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний уплив, Європейський Союз
розглядають однією з потенційних наддержав.
Екю — європейська грошова одиниця, попередниця євро (₠, англ. European Currency Unit, ECU — EURO)
Грошову одиницю екю запроваджено 1979 р. як центральний елемент Європейської валютної системи задля
підтримки механізму обмінних курсів в рамках ERM. В її основу покладено зважений кошик валют. Від 1 січня
1999 року запроваджено євро за курсом 1 екю = 1 євро. Готівковий обіг євро — від 1 січня 2002 року.
Програма імені Жана Моне – це одна з освітніх програм Європейського Союзу, мета якої
полягає в підвищенні рівня знань та поінформованості суспільства в ЄС та поза його межами з
питань європейської інтеграції, через стимулювання викладання, дослідницької діяльності з
європейської інтеграції, зокрема стосунків ЄС з іншими країнами, та міжлюдського та
міжкультурного діалогу