Холера

Ще в індійських санскритських джерелах IX—VII ст. до н.
е. є відомості про холеру. У них цю хворобу часто називали
«маха-марі» — велика моровиця. Було й інша назва —
«мордіксім». Один із перших описів самої хвороби
відносять до часів походів Александра Македонського,
воїни якого, ймовірно, страждали від цієї хвороби під час
індійського походу. В одному з джерел про стан хворого
зазначено: «Губи бліднуть, погляд стає безглуздим, очі
закочуються, руки і ноги зморщуються, немов від вогню, і
хвороба охоплює багато тисяч людей».
Стародавні прирічкові людські культури в Індії, ймовірно, і
стали причиною переходу цієї інфекції у форму з
клінічними проявами, яка призводить до захворювання
людини, інакше кажучи, антропоноз. Водні сапрофіти-
вібріони внаслідок природного відбору розвинули в
собі патогенні властивості та перетворилися на відомі
людині холерні збудники. Проникнувши з річкової води
до кишечника, вони змогли пристосуватися до
паразитування в ньому. При цьому кращі шанси на значне
поширення мали ті з них, які набували властивості
породжувати діарею (пронос). Адже так процес обміну між
хазяями прискорюється. Цей
процес видоутворення продовжується і сьогодні, оскільки
лише цим можна пояснити високу мінливість холерного
збудника та велику кількість його різновидів.
У басейні індійських річок Гангу і Брахмапутри, у Бенгалії,
для процесу формування холери були ідеальні, а в чомусь й
унікальні умови. З одного боку, спекотний клімат, велика
кількість опадів, заболоченість місцевості, з другого —
висока щільність заселення берегів, постійне фекальне
забруднення річкових просторів, звідки брали воду для
пиття. А це, звичайно ж, підвищує кількість
мікроорганізмів, які потрапляють у річку. За
віруваннями індуїстів, Ганг — це священна річка,
обмивання з якої і пиття води змінює людину, робить її
наближеною до богів. На цій водній артерії Індії стоять
найбільші
центри індуїзму — Харідвар, Варанасі, Аллахабад.
Підвищення рівня захворюваності на холеру з інтервалом у
3 роки було відзначено ще в давнину. Зумовлено це тим, що
раз на 3 роки відбувається обряд масового паломництва
індуїстів Кумбха-Мела. У квітні урочистого року мільйони
паломників сходяться до цих місць на прощу. Кожен із них
здійснює в день до трьох ритуальних обмивань і п'є воду з
річки, вимовляючи молитви. Якщо кілька членів сім'ї
присутні на святі, то вони обов'язково купаються разом і
дають випити воду один одному зі жмені. Багато прочан
облаштовуються на березі річки в наметах і куренях в
умовах страшної скупченості та антисанітарії. І в наш час на
березі річки можна бачити натовпи паломників, які
проводять ритуальні дії з водою. Скупчення величезних мас
людей створюють оптимальні умови для поширення водних
кишкових інфекцій. З поверненням в рідні місця паломники
холеру та інші кишкові хвороби заносять в усі куточки Індії
й далі.
Особливості Індії, як первинного осередку холери,
«зберігали» недугу без істотних змін аж до XIX ст.
Починаючи з XVI ст. європейські лікарі в Індії
неодноразово стикалися із захворюванням, називали його
«морт де чієн», можливо, від спотворення санскритського
«мордіксім». П'єр Зоннерат, французький натураліст і
дослідник, писав, що в одній Пондішері, колишній
французькій колонії в Індії, за три роки (1768—1771)
померло від холери 60 тисяч осіб. Але це в самій Індії. З
країни інфекція поширювалася по шляхах караванів і
походів, але тривалий час ніде не знаходила таких
сприятливих умов, як в Бенгалії, і тому не могла
вкоренитися за межами Індостану. За той час, поки пливли
кораблі, рухалися каравани й війська, багато людей
встигали перехворіти і навіть померти. Хоча є спірні
вказівки на те, що 1031 року холера
досягла Константинополя, а в 1364—1376 роках нібито
спричинила епідемію в Персії. Точно встановлено, що
недуга проникла в 1761—1763 роках в Аравію, 1782 року —
на Цейлон, а через рік — до Малаї. Проте це були окремі
випадки занесення хвороби, що не поширювалися далі та не
набували масштабних форм.

Але з XIX століття поширення холери раптово і трагічно

для людства набуло характеру пандемій, облік яких ведуть з
1817 року. Як би не тлумачили це вибуховим зростанням
міжнародної торгівлі, чисельністю колоніальних воєн,
значною міграцією людей, все одно це задовільно не може
пояснити такого вибуху активності холери.
 I пандемія (1817—1824 рр.) Спочатку холера
спричинила епідемію самій Індії. Наступного року
холера охопила сусідні регіони Індії — Китай, Цейлон,
а потім поширилася далі до Японії, У 1820 році
захворювання були виявлені у східній Африці. У 1821
році англійці занесли її в Аравію, потім у Персію,
Туреччину, Закавказзя. У Ширазі з 40 тисяч жителів
загинуло 16 тисяч. У межах Російської імперії хвороба
вперше з'явилася серед службовців астраханського
порту у вересні 1823 року. Туди її занесли з Баку вже
на злеті епідемічної сили. Сумарні дані про кількість
 загиблих в цю пандемію невідомі. По окремих регіонах
вважають, що Бангкоку було 30 000 смертей від цієї
хвороби; в Семарангу 1 225 людей загинули тільки за
одинадцять днів у квітні 1821 року.

 II пандемія (1826—1851 рр.). У 1826—1828 роках

недуга поширилась на схід від Індії, у
Китай, Індокитай, а також на північний захід
в Афганістан, Хіву та Бухару. У Російській імперії
хвороба з'явилася в Оренбурзі у 1829 році в результаті
занесення бухарським караваном. Побоюючись холери,
оренбурзький губернатор направив назустріч йому
чиновника для особливих доручень з кількома сотнями
козаків. На кордоні караван зупинили, після чого
чиновник змусив купців заприсягтися на Корані, що
серед них немає хворих. Потім від бухарців зажадали,
щоб вони кидали один в одного шматки шерсті й
бавовни з розпакованих тюків, а потім й пожували
бавовну та шерсть. «Закусити» все це змусили купців
сухофруктами й ласощами, що були в каравані.
Випробування пройшли успішно, караван пропустили,
але в Оренбурзі незабаром почалися випадки холери.
Тим часом хвороба 1830 року прорвалася до країн
Близького Сходу. У Єгипті померло до 150 тисяч
жителів. У період російсько-польської війни 1830—
1831 рр. тільки в російській армії від холери загинуло
понад 12 тисяч військових. У Російській імперії за два
роки перехворіло на холеру 534 тисячі жителів,
померло 230 тисяч. У Центральній і Західній Європі
холера з'явилась у 1831 році. У Лондоні загинуло 6 536
жителів, у Франції — близько 200 тисяч. Наступного
року французькі колоніальні війська занесли холеру до
 Африки, а емігранти — в Північну Америку й
Австралію. Після того як 30 тисяч людей у Великій
Британії померли від холери в 1831—1832 рр., нью-
йоркська влада розпорядилася в червні 1832 року, що
жоден корабель не може наблизитися на 300 ярдів до
будь-якого доку, якщо його капітан підозрює або знає
про випадки холери на борту. Однак хвороба
прорвалася в місто, загинуло близько 3 500 з 250 000
жителів міста, перш ніж стихла у вересні. Пандемія
хвороби поширилася на всі континенти. У 1848 році в
російській армії фельдмаршала Паскевича в Галичині
щодня від холери гинуло по 60-100 солдатів. У
Російській імперії всього захворіло за офіційними
даними 1 772 439 осіб, померло 690 150.

 III пандемія (1852—1860 рр.). З Індії поширення холери

до Персії було пов'язано (потім таке відбувалося часто)
з паломництвом шиїтів до священних
могил Кербели і Ен-Наджафа. До Аравії холеру занесли
прочани, які прямували до святинь мусульман
у Мецці та Медіні. У ті роки там були проблеми з
водою, яку зберігали в забруднених цистернах, було
вкрай недостатньо громадських вбиралень, негативно
впливали скупчення людей і рої мух. Ці священні
мусульманські міста аж до середини 20-х років XX ст.
були додатковим розсадником холери, позаяк її,
отримавши від індійських одновірців, звідси несли в
рідні місця пілігрими з Північної Африки, Близького і
Середнього Сходу, які здійснили хадж. Зокрема, за
період 1831—1912 рр. в Мецці сталося 27 епідемій
холери. У Великій Британії недуга забрала тільки в
Лондоні близько 20 тисяч життів у 1850 році. У 1851
році в Парижі представники 12 країн прийняли Першу
міжнародну санітарну конвенцію, завданням якої було
розроблення заходів щодо захисту територій від
холери. Згодом було розроблено заходи й проти інших
тяжких епідемічних інфекційних хвороб. У 1853—
1854 рр. холера знову у Британії — у Лондоні від неї
загинуло понад 10 тисяч містян, по всій країні — понад
23 тисячі жителів. Підтверджено, що італійський
науковець Філіппо Пачіні в 1854 р. вперше виявив й
описав збудника холери. Зараження джерела
водопостачання було зазвичай причиною найбільш
бурхливих і масових спалахів холери. Класичним
прикладом цього вважають спалах холери, описаний
англійським лікарем Джоном Сноу в домівках навколо
лондонської вулиці Брод-стріт (район Сохо) у 1854
році. З 31 серпня протягом 10 днів на ділянці радіусом
500 метрів від холери померло понад 500 осіб. Сноу на
підставі аналізу розподілу випадків на мапі району
запідозрив, що захворювання містян пов'язані із
вживанням води з одного джерела питної води. У
результаті було встановлено, що у викладений цеглою
насос для громадського водопостачання (відомий
також як вуличний водорозбір або водорозбірна
колонка) просочувалася рідина з вигрібної ями того
будинку, де до початку спалаху одна дитина хворіла на
холеру. На пивоварному заводі, розташованому на тій
же вулиці, не захворів ніхто. Робочі пили замість води
пиво, а також на території заводу був свій колодязь. А
от власниці фабрики пістонів на Брод-стріт так
подобалася вода із зараженої колонки, що їй щодня
спеціально привозили бутель в інший район Лондона.
Ця жінка разом із племінницею теж захворіли на
холеру. Саме Д. Сноу вважають першим науковцем, що
розшифрував особливості передавання холери.
 IV пандемія (1863—1875 рр.). Примітна швидким
поширенням хвороби за допомогою залізниць та
кораблів після відкриття Суецького каналу, який
«забезпечив» кур'єрське швидке провезення інфекції з
Індії до Європи. Тепер холера проникала туди не за
два-три роки, а за кілька тижнів. Кораблі, які
відпливали тоді з єгипетської Александрії, рознесли її
до портів Італії, Франції, Іспанії. А на терени
Російської імперії холера проникла цього разу із
Заходу. Тоді було помічено, що війська завжди пізніше
жителів і меншою мірою страждали від холери. Якщо
солдати захворювали, то легше пересічних громадян
хворіли на холеру, і порівняно менше їх вмирали. Цю
нерівність слід приписати особливостям солдатської
їжі, яка навіть влітку, із зникненням запасів квашеної
капусти і буряка, мала все-таки в основі кислий хліб,
квас й інші продукти, що підтримували в шлунку
переважно кислу реакцію харчової суміші, яка нищить
холерні мікроорганізми.

 V пандемія (1881—1896 рр.). Уперше початок пандемії

стартував не в Індії, а Єгипті. Саме там, в Каїрі, у 1883
році німецький науковець Роберт Кох виділив із трупів
померлих від холери чисту культуру холерного
вібріона та докладно описав збудника цього
захворювання. У період цієї пандемії збудник холери
потрапив і до Південної Америки. У Чилі 1886 року,
приміром, загинуло від недуги 40 тисяч жителів країни.
У 1866 році був спалах хвороби у місті Познань
(Польща), за короткий термін померло 1344 особи. 
Взагалі за XIX століття від холери, за різними
оцінками, загинуло понад 10 млн жителів Землі.
  VI пандемія (1899—1923 рр.). Знову з'явилася з Індії й
тривала довше всіх інших до неї. Охопила всі
континенти, за винятком Антарктиди. До 1905 року
збудником холери вважали тільки класичний холерний
вібріон. Однак у 1905 році німецький бактеріолог
Фелікс Готшліх на карантинній станції Ель-Тор
Синайського півострова з кишечника прочан, що
поверталися з Мекки і померли від діареї, виділив ще
одного вібріона, який і дістав свою назву від самої
станції. Сам науковець помилково визнавав виділений
ним мікроорганізм нешкідливим, хоча на
острові Сулавесі у 1937—1938 рр. виникла велика
епідемія, яка спричинила 70 % летальність і була
породжена біотипом Ель-Тор. Однак більшість
науковців продовжували підтримувати хибну думку
Готшліха про нешкідливість цього біотипу аж до 1961
року.

 VII пандемія холери розпочалася у 1961 році, але, на

відміну від попередніх, її спричинив біотип Ель-Тор,
хоча в останні роки знову реєструють підвищення
захворюваності, зумовленої й класичним холерним
вібріоном, й іншими серогрупами. Ця пандемія
продовжується й дотепер.

Холера в Україні
З 1820-х років холеру, як і в інші географічні райони за
межами Індії, занесли й в Україну. Захворювання на холеру
було зафіксовано на теренах нашої країни протягом усіх 7
пандемій
 Під час I пандемії 1823 року в Україні спостерігали
лише поодинокі випадки хвороби.
 За II пандемії холеру було занесено в Україну 1830
року. Поширенню холери сприяла російсько-османська
війна, коли військо почало повертатися з бойових дій.
Холера свого апогею досягла в Україні 1831 року.
 III пандемія в 1847 році досягла берегів Чорного й
Азовського морів, охопила спочатку Одесу, а потім
всю Україну і Польщу. У 1847 році холера проникла до
Києва, де забрала багато життів. У цей час питанням
холери займався український лікар-патолог Іван
Миколайович Рейпольський. У 1853—1855 рр. холера
особливо лютувала в Криму за часів Кримської війни
 Під час IV пандемії холера поширилась у серпні 1865
року з Константинополя спочатку до Одеси, а з 1866
року майже до всіх громад України. У 1869—1870 рр.
захворювання на холеру в Європі припинилося, за
винятком України і Російської імперії.
 Під час V пандемії наприкінці 1885 року холера
досягла Галичини, центральних і східних земель
України. У цей час видатні науковці, які мали
українське походження, вивчали холеру.
 VI пандемія холери — в Україні спочатку були
поодинокі випадки захворювань. Однак 1907 року
хвороба поширилася в басейні Дніпра, досягла апогею
1910 року. Згодом епідемія значно послабшала (1912
року в Одесі було лише 9 випадків захворювань), але
1913 року стався новий вибух холери, головним чином
у Подільській губернії. З початком Першої світової
війни (1914 рік) холера поширилася в російській армії,
переважно на Південно-західному фронті. У наступні
два роки епідемія значно зменшилася, але 1918 року
через інтенсивні переміщення
біженців, демобілізованих та військовополонених, а
потім через громадянську війну стався новий великий
спалах холери. Вона поширилася по всій Україні.
 Найбільша смертність була серед молодих та
найстарших груп хворих. Після закінчення
громадянської війни влада розпочала енергійну
боротьбу проти холери, у результаті холеру на 1926 рік
на всій території СРСР було остаточно ліквідовано.
 VII пандемія холери. Офіційно вважають, що з 1926
року холера не відновлювалася в СРСР. Однак разом із
появою VII пандемії у світі, поширення вібріона Ель-
Тор відбулось і до СРСР. У 1965 році великий спалах
холери був у Каракалпацькій АРСР, його вдалося
приховати від світової медичної спільноти. Але подалі
спалах холери був радянською владою вимушено
зареєстрований у 1970 р. в Одеській області, в
Криму, Астраханській області РРСФР, в Аджарській
АРСР в складі Грузинської РСР.