Історичний портрет Павла Скоропадського

Народився 15 травня 1873 року у німецькому місті Вісбадені в родині

офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського. Дитячі роки провів
у родовому маєтку Тростянець Харківської губернії.
Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії. 1886 року Павло вступив
до Петербурзького Пажеського корпусу, успішно закінчив його у 1893
році. Його призначили на службу до Кавалерґардського полку. За два
роки Павло отримав призначення на посаду полкового ад’ютанта цього
полку, у грудні 1897 року став поручником.
Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський
визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази
командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра
Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному
Секретаріату.
Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П.
Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на
Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного
козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.
29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло
Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена
Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість
партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів
у підтримці, тому переворот пройшов майже без крові. Головною
причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання,
встановивши дипломатичні зв’язки з Австро-Угорщиною, Болгарією,
Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією,
Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На
жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не
визнала Гетьманську державу.
Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури.
Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук,
українські університети — в Києві та Кам’янці-Подільському, 150
українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників
українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних
закладів та установ (національний архів, національна бібліотека та інші
заклади).
Через проблемні умови та причини які сталися Скоропадському довелося
зріктися та  таємно виїхати до Німеччини. Протягом двох років жив у
Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Був
співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох
країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. створено
Український науковий інститут при Берлінському університеті.
 Історичний портрет Симона Петлюри
Народився Симон Петлюра у Полтаві 10 (22) травня 1879. У віці 13-ти років
розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у
Полтавській духовній семінарії (1895–1901).
У 1900 році вступив в революційну українську партію. З тих пір почалася
його активна партійна діяльність. Трохи пізніше виступив одним із
засновників, а потім і лідерів соціал-демократичної робітничої партії.
Коли ж в 1917 році була проголошена УНР, недовго пропрацював в уряді
на посаді військового секретаря.
Від 28 червня — 31 грудня 1917 Симон Петлюра член Генерального
секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального
секретаря з військових справ.
З листопада 1918 року Симон петлюра головний отаман військ УНР.
У 1918 році, після державного перевороту Скоропадського, біографія
Симона Петлюри стала відома як найяскравіший представник опозиції
режиму диктатури. Після відновлення УНР, управління було передане
Винниченко. А в лютому 1919 року майже вся повнота влади перейшла
до Петлюри.
9 травня 1919 — 10 листопада 1920 Симон Петлюра голова Директорії
УНР.
За період правління Петлюри було зроблено кілька реформ, в основному
військових. Він сформував армію, яка виступала проти захоплення
України Червоною Армією. Проводячи війну з Польщею, програв, після
чого емігрував з УНР в 1920. Потім з Польщі Петлюра переїхав до
Угорщину, Австрію, Швейцарію, Францію.
У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика
«Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і
Головного Отамана УНР.
У Парижі 25 травня 1926 Петлюра був убитий.
 Історичний портрет Євгена Петрушевича

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті

Буськ (нині Львівської області). Батько, парох і декан грекокатолицької
церкви, був знавцем історії та літератури, людиною широкого духовного
світогляду, глибокої національної свідомості, що справило значний вплив
на виховання та світогляд майбутнього державного діяча. Євген після
отримання ступеня доктора права працював адвокатом у містечках
Галичини. Як правозахисник і громадський діяч здобув повагу місцевого
населення. Під час своєї парламентської діяльності був членом австро-
угорського парламенту та галицького сейму у Львові, де пліч-о-пліч із
Костем Левицьким, найвизначнішим політичним діячем Галичини кінця
ХІХ століття.
Усвідомлюючи, що австрійська імперія стоїть на межі краху, галицький
політичний провід 18 жовтня 1918го створює у Львові Українську
Національну Раду – Конституційні Збори українського народу (пізніше –
законодавчий орган ЗУНР) на чолі із Є. Петрушевичем. Позаяк мирним
шляхом взяти владу на Галичині не вдалося, провід УНРади організував
масштабне повстання на теренах Галичини та Буковини «Листопадовий
чин», наслідком якого стало утворення 1 листопада 1918 року
Західноукраїнської Народної Республіки. Розпочався важкий період
державотворення…

На першій сесії УНРади 3 січня 1919 року в Станіславі (нині Івано-

Франківськ) ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого
проголошення та схвалення Акта злуки в Києві 22 січня Євген Петрушевич
увійшов до складу Директорії.
Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня 1919 року надала
Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків
президента УНРади й голови уряду. Але керівництво УНР розцінило такий
крок як недемократичний, вбачаючи в ньому сепаратистські тенденції, і
диктатора усунули з Директорії, через що стосунки Є. Петрушевича з
С. Петлюрою загострилися.
Постать Євгена Петрушевича, як і багатьох українських громадських та
державних діячів того часу, дуже контраверсійна. Дехто його хвалить за
розважливість, поміркованість і далекоглядність у політиці, інші
критикують за надмірну демократичність, парламентаризм та
конституціоналізм, які заважали йому приймати владні рішення у
нелегкий для всієї країни час. Але фактом залишається те, що він справив
визначний вплив на національновизвольні змагання 1917–1921 років і
загалом на українське державотворення.