Тема 6. Становлення і розвиток в Україні радянського права 1917 – 1939 рр.

Семінарське заняття 6

1 ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917. Скликаний за ініціативою більшовиків з

метою встановлення в Україні влади рад робітн., солдатських і сел. депутатів; відбувся 24–25 (11–
12) грудня 1917 в м. Харків. Спочатку з'їзд планувалося провести в Києві разом з Українською
Центральною Радою (див. також Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих і солдатських
депутатів 1917). Однак через незгоди і суперечності 124 делегати, гол. чин. більшовики, залишили
Київ, переїхали до Харкова, де об'єдналися з делегатами 3-го обласного з'їзду рад робітн. і
солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів і конституювалися як П.В.з.р. У роботі
форуму взяли участь понад 200 делегатів із правом ухвального і 6 – дорадчого голосу від 89-ти рад
та однотипних з ними армійських військово-революц. к-тів. До порядку денного були внесені
питання: про поточний момент; про владу в Україні; про самовизначення України; про
самовизначення Донецького і Криворізького басейнів; вибори ЦВК рад України.
У схвалених резолюціях з'їзд заявив про повну і беззастережну підтримку Жовтневого
перевороту в Петрограді 1917, вітав політику РНК Росії, проголосив встановлення в Україні влади
рад, визнав Укр. республіку федеративною частиною Рос. рад. республіки, поширив на Україну дію
декретів і розпоряджень РНК Росії, а постанови УЦР закликав вважати недійсними. У спец.
резолюції засуджувалась політика поділу Донецько-Криворізького басейну між каледінцями та УЦР
і говорилося про прагнення домагатися єдності області в межах рад. республіки.
На з'їзді було обрано ЦВК рад України у складі 41 особи (35 більшовиків). Зважаючи на
обмежене представництво від селян, П.В.з.р. залишив для них у складі ЦВК 20 місць, які мав
заповнити Всеукр. з'їзд рад сел. депутатів.
Створення ЦВК рад України і виконавчого органу влади – Народного секретаріату – 30 (17)
грудня 1917 сформувало в Україні другий (Харківський) центр влади, проти якого рішуче
виступила УЦР. Це загострило й без того гостру ситуацію в Україні, наблизило її до воєнної
розв'язки (див. Перша війна Радянської Росії проти УНР 1917–1918).

Робота першого з'їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів України, скликаного

повноважним органом революційної демократії України, зірвана діями політиканів із селянської
спілки і Ради військових депутатів, які побоювались, що цей з'їзд піддасть суворій і справедливій
критиці політику Центральної ради та її Генерального Секретаріату і поставить питання руба про
передачу влади в Українській Республіці дійсним представникам пролетаріату та найбіднішого
селянства України.
Для того, щоб врятувати своє становище, що похитнулося, вони шляхом прямого насильства
над Організаційним бюро та його мандатною комісією перетворили з'їзд на мітинг представників
найрізноманітніших організацій і самоправно оголосили себе з'їздом Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів. Це спотворене представництво робітничих, солдатських і селянських мас
України було зовсім нездатним виявити те невдоволення, яке вже набралося в робітничих,
солдатських і селянських масах проти антинародної дрібнобуржуазної політики Центральної ради.
У всіх найголовніших питаннях, що мають величезне значення для трудящих класів України, воно
відіграло роль декоративного прикриття цієї політики, воно дало можливість поглибити провалля,
яке Центральна рада старається вирити між народними масами України, одурманюючи їх
шовіністично-націоналістичним чадом, і робітниками та найбіднішими селянами решти частини
Росії в особі Робітничо-селянського уряду, обраного другим з'їздом Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів всієї Росії.
Не вважаючи себе вправі брати участь у цій комедії, згубній для інтересів пролетаріату і
найбіднішого селянства, ми, представники 49 Рад, у числі 124 чоловік, ухвалили: покинути збори,
влаштовувані політиканами з Центральної ради, і звернутися до всіх трудящих України з
роз'ясненням нашого ставлення до становища, яке створилося, і з рішучим протестом проти
нечуваного насильства української буржуазії та її прислужників із так званих соціалістів над
повноважними органами революційної демократії України — Радами робітничих, солдатських і
селянських депутатів...
 Резолюція першого з'їзду Рад України про самовизначення України (12 грудня 1917 р.)
Принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути
проведений в життя тільки завдяки Жовтневій революції, яка привела до створення робітничо-
селянського уряду — Ради Народних Комісарів.
В умовах сучасного буржуазно-капіталістичного суспільства, основаного на існуванні класів з
протилежними інтересами і загостреною боротьбою між буржуазією та пролетаріатом, принцип
права націй на самовизначення набуває суперечливого характеру, залежно від того, хто здійснює
цей принцип: буржуазія чи пролетаріат.
Перемога робітничо-селянської революції і декрет Ради Народних Комісарів знищує всякі
форми національного пригноблення і нерівності в Росії.
На Україні ж проведення в життя цього принципу потрапило до рук української буржуазії і
дрібнобуржуазних соціалістів, які, проголосивши Українську республіку, провадять
дрібнобуржуазну політику в інтересах буржуазії не тільки української, а й неукраїнської.
Ця політика веде до загострення національного розбрату, розпалювання національної
ворожнечі, яка неминуче приведе до нових форм національного пригноблення і нерівності.
Така згубна для робітничих і селянських мас політика вже дала свої наслідки в роззброєнні
неукраїнських (але не козацьких) частин, в поході проти Рад робітничих і солдатських депутатів, як
нібито неукраїнських, в угоді з Донецьким Військовим урядом Каледіна, який пригнічує в себе
робітників і селян, в тому числі і українських.
Так фатально дрібнобуржуазні українські соціалісти, що стоять на чолі Центральної ради,
пішли по шляху російських правих соціалістів- революціонерів та меншовиків, по шляху угоди з
буржуазно-поміщицькими класами і зради робітничим і селянським масам.
В тому 1 Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську
республіку, як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для
робітничо-селянсь- ких мас політиці Центральної ради, викриваючи її буржуазний,
контрреволюційний характер.
З'їзд боротиметься за самовизначення України в інтересах робітників і селян, за їх панування,
за усунення всяких національних обмежень, всякої національної ворожнечі і ненависті за
Українську робітничо-селянську республіку, засновану на тісній солідарності трудящих мас
України, незалежно від їх національної належності, з трудящими масами всієї Росії.

Резолюція першого з'їзду Рад України про організацію влади на Україні (12 грудня 1917 р.)
Центральна рада теперішнього складу не може бути визнана урядом робітників і найбідніших
селян України.
Політика Центральної ради в земельному питанні, у питаннях про робітничий контроль, про
демократизацію армії, про ставлення до робітничо-селянського уряду Російської Федерації,
створеного і затвердженого організованими робітниками, солдатами і найбіднішими селянами всієї
Росії, в тому числі і України; позиція, зайнята Радою в боротьбі робітників і селян з буржуазною
реакцією на Дону, розпалювання Радою націоналістичного чаду серед народних мас України,
нарешті, провокаційний зрив Всеукраїнського з'їзду Рад в Києві політиканами, які керують
діяльністю Ради, — все це поставило революційну демократію України перед необхідністю рішучої
боротьби з Радою і створення робітничої і селянської влади на Україні.
Всеукраїнський з'їзд Рад постановляє: Влада на території Української республіки віднині
належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях — повітовим,
міським, губернським та обласним Радам, а в центрі —Всеукраїнському з'їздові Рад робітничих,
солдатських і селянських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові і тим органам, які
він створить.
Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
 Тимчасовому Центральному Виконавчому Комітетові України доручається негайно поширити
на територію Української республіки всі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду
федерації, які мають загальне для всієї федерації значення — про землю, про робітничий контроль
над виробництвом, про повну демократизацію армії; оголосити недійсними всі розпорядження
Ради, які вона видала й видасть, а також скасувати всі постанови Ради і Секретаріату, які були
видані раніше і спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших селян України.
Встановити між робітничо-селянським урядом Російської Федерації, а також урядами окремих
частин Росії і робітничо-селянським урядом України повну погодженість у цілях і діях, необхідну в
інтересах робітників і селян всіх народів Російської Федерації, виходячи з принципу, що
правильними і нормальними ці взаємовідносини можуть бути тільки в тому разі, якщо уряди усіх
частин Росії будуть органами влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Найближчим часом скликати другий Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів для дальшого розширення і зміцнення робітничо-селянської влади на Україні.

МАНІФЕСТ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ З УЛЬТИМАТИВНИМИ ВИМОГАМИ ДО

УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ" – ультиматум Ради нар. комісарів Українській Центральній Раді, офіційний
дипломатичний документ, підготовлений за рішенням РНК комісією в
складі В.Леніна, Л.Троцького та Й.Сталіна (3 грудня 1917), 4 грудня надісланий телеграфом
до Києва.
Причиною появи "Маніфесту…" стала відмова УЦР визнати утворений більшовиками РНК
центр. владою в Росії та проголошення III Універсалом автономної Української Народної
Республіки (див. також Універсали Української Центральної Ради). Намагання повалити укр. владу
силами місц. більшовиків, а також шляхом втручання центру в окремі ланки держ. життя,
економіки, військ. порядку УНР виявилися марними. 27 листопада 1917 більшовики утворили при
Ставці верховного головнокомандуючого в Могильові (нині місто в Білорусі) Революц. польовий
штаб і почали формувати "революційні загони". Залишалося знайти формальний привід для
початку прямої агресії проти України.
У "Маніфесті…" рад. уряд визнавав право України на відокремлення від Росії і водночас в
ультимативній формі висував вимоги, які, по суті, були втручанням у внутр. справи УНР. Він
заявляв, що УЦР "веде двозначну буржуазну політику", відмовляється від скликання Всеукр. з'їзду
Рад, який один може засвідчити її повноваження. Звинувачення було надуманим, адже згаданий
з'їзд мав відкритися 4 грудня 1917 в Києві. Не відповідало дійсності й твердження, що
передислокація за наказом Генерального секретаріату Української Центральної
Ради українізованих частин до України призводила до дезорганізації фронту. Розкладу армії
сприяли дії більшовиків, які свідомо руйнували армійський порядок для встановлення своєї влади
на фронті. Роззброєння більшовизованих частин армії, які відкрито виступали проти укр. влади,
ультиматум називав діями, спрямованими проти рад. влади. Пропуск за взаємною угодою з
Донським урядом генерала від кавалерії О.Каледіна донських козачих частин з фронту на Дон (і
відповідно укр. частин через територію Області війська Донського до України) більшовики
вважали підтримкою "кадетсько-каледінської контрреволюції".
Раднарком вимагав: припинити роззброєння більшовизованих частин армії та Червоної
гвардії; не пропускати війська з фронту на Дон; сприяти революц. військам у боротьбі "з кадетсько-
каледінським повстанням" тощо. У разі невиконання рад. уряд Росії загрожував через 48 годин
оголосити Укр. Центр. Раду "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні".
Оскільки позиція укр. сторони з усіх пред'явлених вимог вже була викладена у заяві Ген.
секретаріату УЦР від 30 листопада 1917, поява "Маніфесту…" була пропагандистською акцією,
намаганням перекласти вину за розв'язання збройного конфлікту на укр. владу. Наступного дня
уряд УНР дав відповідь на ультиматум, в якій рішуче відкинув втручання нар. комісарів в її внутр.
справи. Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917 в Києві
розцінив ультиматум як замах на УНР і висловив повну підтримку Укр. Центр. Раді та її політиці.
Спроби мирного полагодження конфлікту тривали деякий час після ультиматуму, проте з
середини грудня 1917 революц. загони з Росії розпочали неоголошену війну проти УНР
(див. Перша війна радянської Росії проти УНР), в результаті якої в Україні була встановлена рад.
влада.
 ДЕКРЕТ ПРО ЗЕМЛЮ 1917 – перший законодавчий акт Рад. Росії.
Підготовлений В.Леніним і за його доповіддю прийнятий Другим Всеросійським з'їздом рад 1917 в
екстремальних умовах – у 2 години ночі з 8 листопада (26 жовт.) на 9 листоп. (27 жовт.). Складався
з 5-ти пунктів та введеного до 4-го пункту "Селянського наказу про землю", підготовленого
редакцією "Известий Всероссийского Совета крестьянских депутатов" на основі 242 місц. сел.
наказів на 1-й Всерос. з'їзд рад сел. депутатів, який відбувся 17(04) трав.–10 черв. (28 трав.) 1917 у
Петрограді (нині м. Санкт-Петербург).
Декрет скасував приватну власність на землю, земля переходила у всенар. власність.
Поміщицькі, удільні, монастирські, церк. землі з усім реманентом та будівлями передавалися в
розпорядження волосних земельних к-тів та повітових рад сел. депутатів. Були визначені принципи
землеволодіння та землекористування: заборонявся продаж землі, здача її в оренду чи під заставу.
Надра, ліси, води ставали власністю д-ви. Висококульт. г-ва переходили в підпорядкування д-ви або
сільс. громад. Категорично заборонялося використовувати найману працю. Форми господарювання
на землі були вільними: подвірна, хутірська, общинна, артільна. Розподіл землі був зрівняльним, за
трудовою чи споживчою нормою.
Згідно з декретом селяни мали отримати 15 млн десятин поміщицької та ін. землі й 8 млн
десятин надлишків землі заможних селян, майже 3,5 млн голів великої рогатої худоби та коней.
Селяни звільнялися від щорічної орендної плати за землю та ін. повинностей на суму понад 100
млн рублів золотом. (Див. також Аграрне питання в українській революції 1917–1921.)

2 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ 1919 –

нормативний акт, що закріпляв встановлення рад. форми влади в Україні, перший Осн. Закон УСРР.
Розроблена ВУЦВК та РНК УСРР відповідно до директив 3-го з'їзду КП(б)У. Ухвалена на Третьому
Всеукраїнському з'їзді рад 10 берез. 1919, а в остаточній редакції – на засіданні ВУЦВК 14 берез.
1919. В її основу покладено Конституцію Російської Соціалістичної Федеративної Радянської
Республіки 1918. Складалася з 4-х розділів, що містили 35 статей. УСРР визнавалася в ній як
держава диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їх
віковими гнобителями й експлуататорами – капіталістами та поміщиками. Завданням диктатури
було забезпечення "переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення
соціалістичних перетворень та систематичного придушення всіх контрреволюційних проявів з боку
заможних класів". У конституції проголошувалося скасування приватної власності на всі засоби
вир-ва, у т. ч. на землю, закріплення влади тільки за трудящими масами: лише за ними визнавалися
політичні права, на них покладався збройний захист завоювань революції. Нас. країни, яке
використовувало найману працю та жило на нетрудові доходи (зокрема, приватні торгівці,
комерційні посередники, ченці й служителі реліг. культів, колишні поліцейські та жандарми), а
також засуджені, душевнохворі й божевільні позбавлялися політ. прав. Заявлялося про тверду
рішучість УСРР увійти до складу єдиної соціаліст. рад. республіки, як тільки створяться умови для
побудови останньої, а також про намір увійти у найтісніший союз з існуючими рад. республіками.
Влада в республіці мала здійснюватися радами робітн., сел. і червоноармійських депутатів.
Оголошувалася їх боротьба за перемогу світ. комуніст. революції.
Конституція визначала організацію держ. влади в центрі та на місцях, розмежування
компетенції між різними її органами. До центр. органів влади було зараховано: Всеукр. з'їзд рад
робітн., сел. і червоноармійських депутатів, ВУЦВК, РНК. Вищою владою оголошувався Всеукр.
з'їзд Рад, який скликався не рідше, ніж два рази на рік, а в період між з'їздами – ВУЦВК. До
виключної компетенції ВУЦВК належало, зокрема, формування РНК, питання про кордони, зовн.
відносини, ЗС, визначення напрямів розвитку нар. г-ва. Усі центр. органи наділялися
законодавчими правами. До органів рад. влади на місцях було зараховано ради робітн., сел. і
червоноармійських депутатів, губернські, повітові й волосні з'їзди рад та обрані ними виконавчі к-
ти. Строки й порядок виборів, норми представництва, внутр. організація цих органів, розмежування
компетенції влади між ними, а також з центр. органами встановлювалися ВУЦВК.
До конституції входив пристосований до УСРР текст Декларації прав трудящого та
експлуатованого народу, затверджений 3-м Всерос. з'їздом рад 18 січ. 1918. Останній розділ
конституції встановлював герб та прапор УСРР. З часом до Конституції 1919 було внесено зміни,
найбільш істотні – після утворення СРСР. Із цими змінами конституція була чинною до 15 трав.
1929 (див. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1929).

Політична історія України ХХ ст. нерозривно пов’язана з діяльністю таких органів місцевого
самоврядування, якими були ради, – спочатку робітничо-селянських і солдатських депутатів, потім
депутатів трудящих, нарешті – народних депутатів. Хоча здебільшого їх діяльність до 1991 р. була
спрямована Комуністичною партією України, не варто забувати, що І Всеукраїнський з’їзд Рад,
який відкрився 3 грудня 1917 р. (принаймні його київський етап) вирізнявся перевагою українських
соціалістичних національно-демократичних сил.
Інститут Всеукраїнських з’їздів Рад як найвищого органу державної влади у радянській
Україні склався наприкінці 1917 р. і діяв до січня 1937 р., коли був ліквідований відповідно до
схваленою останнім, XIV надзвичайним Всеукраїнським з’їздом Рад, Конституцією УРСР. Таким
чином, перші 20 років існування України як формально незалежної (згодом напівсуверенної у
складі СРСР) держави ХХ ст. безпосередньо пов’язані з діяльністю Всеукраїнських з’їздів Рад.
Якщо на перших Всеукраїнських з’їздах (1917-1922) відбувалася дискусія щодо пошуку
шляхів політичного та економічного розвитку України, серед депутатів були представлені не лише
комуністи та співчуваючі їм, але й інші політичні партії радянського спрямування, а резолюції
об’єктивно відбивали стан політичного розвитку суспільства, то поступово функції вирішення
політичних проблем перейшли до компартійних комітетів.
До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради.
Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з’їзд
КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника
Леніна. III з’їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити
диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в
радянській Росії, III з’їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з
деякими змінами залежно від місцевих умов.
6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з’їзд Рад, на який прибули 1887
делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з’їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б)
указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-
селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуті військове, продовольче та земельне питання.
10 березня 1919 р. проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з’їзду
Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції
О.Хмельницький.
Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є
республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з’їзд Рад відкинув це заперечення і
затвердив запропонований проект Конституції.
Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та
громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії
наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не перевищувала 800 тис.
чоловік.
Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Проголошена
більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією. Насправді владу прибрала на той час
більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули
влади і слави.
Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що “народ
придушити експлуататорів може і при дуже простій “машині”, майже без “машини”, без особливого
апарату, простою організацією озброєних мас”, не виправдався. “Озброєна маса” складалася майже
повністю з селян і солдатів, які підтримували більшовиків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але
відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений “воєнний комунізм“. Тільки НЕП врятував
більшовицьку диктатуру від загибелі.
На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції
Радянської України.
У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі “Загальні
положення” визначалися основні завдання диктатури пролетаріату — здійснення переходу від
буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення
контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою “трудящих і
експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства”. Влада трудящих здійснювалася
Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.
Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з’їзд Рад, а в
період між з’їздами — ВУЦВК, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. В організації та
діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть
Раднаркому було надано право видавати закони.
Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВУЦВК.
На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його
функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу
чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала
державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право
затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, переносячи питання на вирішення
найближчої сесії ВУЦВК. Президія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала
інші питання в порядку управління.18
Завідування окремими галузями управління покладалося на наркомати.
Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів
влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських
депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх
виконкоми.
Головою ВУЦВК був обраний Г.Петровський. До складу Раднаркому увійшли більшовики
О.Бубнов, К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, М.Скрипник, О.Шпіхтер та ін.
ЦК КП(б)У і уряд УСРР після прийняття Конституції вжили заходів до повсюдного переходу
влади на території України до Рад. В усіх ланках державного апарату створювалися комуністичні
осередки, які очолювали процес радянського будівництва. Досить активно відбувалося інтегрування
більшовицької партії у владні структури. Виборам до Рад передували зміни у адміністративно-
територіальному поділі. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську,
Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську,
Волинську. Фактично ж було створено 10 губерній, оскільки Одеська об’єдналася з Таврійською.
У квітні — травні 1919 р. влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в основному була
організована відповідно до Конституції. Виняток становили прифронтові райони, а також такі, де
особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалася у ревкомів. Всього до червня — липня
1919 р. було обрано 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та 14143 сільських виконкомів.
Перебудова органів влади та управління у зв’язку з денікінським наступом. Починаючи з
середини 1919 р. радянське будівництво було серйозно ускладнене наступом військ Денікіна.

3. Питання щодо правової регуляції власності на землю:

Декрет про землю 1917 року
Підготовлений В. Леніним і за його доповіддю прийнятий Другим Всеросійським з'їздом
рад 1917 в екстремальних умовах — у 2 години ночі з 8 листопада (26 жовтня) на 9 листопада (27
жовтня).
Складався з 5 пунктів та введеного до 4-го пункту «Селянського наказу про землю»,
підготовленого редакцією «Известий Всероссийского Совета крестьянских депутатов» на основі
242 місцевих селянських наказів на 1-й Всеросійський з'їзд рад селянських депутатів, який відбувся
17(04) травня — 10 червня (28 травня) 1917 у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург).
Декрет скасував приватну власність на землю, земля переходила у всенародну власність.
Поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі з усім реманентом та будівлями передавалися в
розпорядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів. Були
визначені принципи землеволодіння та землекористування: заборонявся продаж землі, здача її в
оренду чи під заставу. Надра, ліси, води ставали власністю держави. Висококультурні господарства
переходили в підпорядкування держави або сільських громад. Категорично заборонялося
використовувати найману працю. Форми господарювання на землі були вільними: подвірна,
хутірська, общинна, артільна. Розподіл землі був зрівняльним, за трудовою чи споживчою нормою.
Згідно з декретом селяни мали отримати 15 млн десятин поміщицької та іншої землі й
8 млн десятин надлишків землі заможних селян, майже 3,5 млн голів великої рогатої худоби та
коней. Селяни звільнялися від щорічної орендної плати за землю та інших повинностей на суму
понад 100 млн рублів золотом. (Див. також Аграрне питання в українській революції 1917-1921.)

Постанова ВУЦВК «Про заміну продрозкладки натуральним податком» (27 березня 1921 року)
Для забезпечення правильного і спокійного провадження господарства на основі більш
вільного користування хліборобами продуктами своєї праці і своїми господарчими засобами, для
зміцнення селянського господарства і піднесення їх продукційності, а також з метою точного
встановлення припадаючих на хліборобів державних зобов’язань, роскладка, як засіб державного
заготовлення продовольства, сировини і фуражу заміняється натуральним податком.
Цей податок мусить бути меншим припадавшого до цього часу шляхом роскладки
оподаткування. Сума податку повинна бути вирахована так, щоб забезпечити самі необхідні
потреби армії, робітничого, міського і нехліборобського населення.
Загальна сума податку повинна постійно зменшатись в міру того, як відбудова транспорту і
промисловости дасть можливість Радянській Владі одержувати продукти сільського господарства в
обмін на фабрично-заводські та кустарні продукти.
Податок береться, яко відсоток, або доля вироблених господарством продуктів. При
визначенні податку на кожне господарство береться на увагу загальна кількість десятин
заможности, кількість їдців, кількість товару в кожнім господарстві.
Податок мусить бути поступовим. З податку який поступає, утворюються способом
відрахування від 10 до 20 % губернський продовольчий фонд, який має своїм призначенням
задоволення негайних потреб незаможнього селянства і придбання краму з-за кордону для
постачання селянству. Господарі-селяне, що збільшують площу засіву свого господарства, а рівно ж
ті, що збільшують продукційність господарства в цілому, одержують тільки по виконанню
натурального податку.
Здача державі продуктів, що належить як податок, кінчається в певні точно зазначені законом
терміни.
Одповідальність за виконання податку покладається на кожного окремого господаря, під
контролем комнезамів і Волвиконкомів.
Органам Радянської влади доручається накладати кару на кожного, хто не виконає податку.
Усі запаси харчові, сировини і фуражу, що залишаються у хліборобів після виконання ними
податку, є в повному їх роспоря- дженні, можуть бути використуваиі ними для поліпшення стану
свого господарства, для підвищення особистого споживання і для обміну на продукти фабрично-
заводської і кустарної промисловосте. Обмін дозволяється у межах місцевого господарчого
обороту, як через кооперативні організації, так і на ринках і базарах.
Тим хліборобам, котрі побажають здати лишки, що залишаться у них після виконання
податку, державі, або кооперативам по дорученню держави, в обмін на лишки, котрі здаються
добровільно, повинні бути дані речі широкого споживання, що має складатися, як з продуктів,
внутрішнього виробництва, так і з продуктів, закуплених за кордоном. Для цього відмічується
частина державного золотого фонду і частина заготовленої сировини.
Постачання біднішому сельському населенню проводиться у державному порядку на окремих
правилах.
Для розвитку цього закону Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет пропонує Раді
Народніх Комісарів не пізніше 15-го квітня видати відповідне подрібне положення.

4.  Правове забезпечення репресивної діяльності:

а)Розкрийте визначення міри покарання та державні злочини в Кримінальному Кодексі УСРР
1922 р;
1. Перехід радянської України до мирного будівництва у зв’язку з впровадженням нової
економічної політики вимагав правового закріплення і забезпечення нових суспільних відносин, які
насаджувалися радянською владою. Це знайшло своє відображення в низці кодексів, які були
прийняті впродовж 1922- 1923 рр. Одним із них був Кримінальний кодекс УСРР (далі – КК), який
затвердив Всеукраїнський ЦВК 23 серпня 1922 року. В його основі лежав КК РСФРР 1922 р. КК
УСРР складався з загальної, особливої частин, які поділялися на 227 статей. Кодекс мав певні
особливості. 2. Перш за все звертала на себе увагу первісність захисту держави, а не громадянина.
Це яскраво проявлялось вже в перших статтях КК. Так, в ст. 6 давалося визначення поняття
злочину: «всяка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу
і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного
ладу період часу». Як бачимо, визначення було ідеологізоване. Про примат держави над
громадянином свідчить і завдання КК, який проголошував «правовий захист держави трудящих від
злочинів і від суспільно-небезпечних елементів». До того ж призначення покарання здійснювалося
судовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості” з дотриманням керівних начал і
статей КК УСРР. При цьому обов’язково повинні були враховуватися ступінь і характер небезпеки
як самого злочинця, так і скоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа
злочинця, мотиви і причини злочину. Такий підхід залишив первинність правосвідомості по
відношенню до закону, що давало каральним органам можливість в достатній мірі вільно
трактувати статті КК, зокрема, відносно класифікації злочинів і призначення суворості покарання.
Про першочергове забезпечення захисту держави свідчить розташування глав кодексу. Так, норми
про види злочинів визначалися в такому порядку: державні (контрреволюційні і проти порядку
управління); посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські;
злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що
охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і громадський порядок. 3. КК містив цілий
арсенал доволі радикальних заходів захисту держави від суспільно-небезпечних дій. Він встановив,
що кара є заходом оборонним і повинна 202 бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів
КК визначив найнижчу межу покарання, яку суд не міг пом’якшувати; по всіх інших злочинах
вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив перелік видів покарань (ст. 32): вигнання
з меж УСРР на термін або безстроково; позбавлення волі зі строгою ізоляцією або без неї;
примусові роботи без утримання під вартою; умовне засудження; повна або часткова конфіскація
майна; штраф; ураження прав; звільнення з посади; громадський осуд; покладання обов’язку
загладити шкоду. Іншою особливістю Кодексу була дуже суперечлива система покарання – був
сильно занижений максимальний термін ув’язнення. Спочатку планувалося встановити
максимальний термін позбавлення волі в 5 років, а мінімальний — в 6 місяців. За межами переліку
стояла така міра покарання, як смертна кара у вигляді розстрілу (ст. 33). Вона формально не була
включена в систему покарань кодексу, оскільки вважалося, що її застосування повинне носити
винятковий і тимчасовий характер. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а
також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років. Слід відмітити, що розстріл
застосовувався виключно ревтрибуналами. 4. КК містив положення про аналогію закону. Так, у ст.
10 зазначалося: «у разі відсутності в Кримінальному кодексі прямих вказівок на окремі види
злочинів покарання або інші міри соціального захисту застосовуються згідно з статтями
Кримінального кодексу, що передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини, з
дотриманням правил Загальної частини цього Кодексу». В радянській науці необхідність такої
аналогії пояснювалась умовами «гострої класової боротьби і систематичних посягань повалених,
але остаточно не знищених експлуататорських класів на основи радянського ладу і революційного
правопорядку». Таким чином, суддям фактично надавалася можливість, керуючись принципом
аналогії, визнавати злочинними будь-яке діяння, яке можна було угледіти в поведінці так званих
«класових антагоністів». 5. Особливістю КК став принцип зворотної сили закону. 6. Після
створення СРСР 31 жовтня 1924 р. були затверджені «Основні начала кримінального законодавства
Союзу РСР і союзних республік», акт, що доповнював Загальну частину. Це був загальносоюзний
кримінальний закон. Але принципових змін до політики в галузі кримінального права він не вніс.
Влада, як і раніше, робила відмінність між злочинами, «спрямованими проти основ радянського
ладу», і усіма іншими. По відношенню до перших, окрім покарання за конкретні дії, до
«контрреволюціонерів» застосовувалися «заходи соціального захисту»: покарання могло
послідувати за приналежність до визначеної потенційно небезпечною для більшовицької влади
соціальній групі. Закладена Кримінальним кодексом УСРР 1922 року ідея примату держави по
відношенню до суспільства проходить червоною стрічкою через радянське законодавство та
простежується в наступних кримінальних кодексах УРСР, прийнятих за часів радянської влади.

5 Основні права та обов’язки громадян згідно конституції Української радянської

соціалістичної республіки 1937 року
 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1937 –
Осн. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки, затверджений 14-м надзвичайним
Укр. з'їздом рад 30 січ. 1937. Базувалася на Конституції СРСР 1936. Складалася з 13 розділів. У 1-
му розділі УРСР проголошувалася соціаліст. д-вою робітників і селян, закріплювалися її політ.
(ради депутатів трудящих) і екон. (соціаліст. система госп-ва і соціаліст. власність на знаряддя та
засоби вир-ва) основи. Декларувалася перемога диктатури пролетаріату, торжество гасел "Вся влада
радам!", "Хто не працює, той не їсть" та "Від кожного за його здібністю, кожному – за його
працею". Соціаліст. власність фіксувалася у двох формах – держ. (всенар. добро) та кооп.-
колгоспній (громад., соціаліст. власність колгоспів і кооп. орг-цій). Законом захищалося право
особистої власності громадян на їхні трудові доходи та заощадження, на житловий будинок і
підсобне хатнє госп-во тощо, право спадкування особистої власності громадян, а також особиста
власність членів колг. двору. Земля закріплювалася за колгоспами у безплатне і безстрокове
користування. Кожний колг. двір міг мати в особистому користуванні невелику присадибну ділянку
землі. Допускалося існування дрібного приватного госп-ва одноосібних селян і кустарів, яке
ґрунтувалося на особистій праці й виключало експлуатацію людини людиною.
2-й розділ конституції декларував добровільне об'єднання УРСР з ін. рад. республіками в
союзну д-ву – СРСР, а також респ. суверенітет УРСР, недоторканність її кордонів і право виходу із
Союзу. Установлювався принцип подвійного громадянства, адм. поділ України на 7 областей
(Вінницьку область, Дніпропетровську область, Донецьку область, Київську область, Одеську
область, Харківську область і Чернігівську область) та Молдавську Автономну Радянську
Соціалістичну Республіку.
Декларації про суверенні права республіки різко обмежувались як обов'язковістю законів
СРСР на тер. УРСР, так і викладеними у ст. 19 повноваженнями найвищих органів влади й органів
держ. управління УРСР в особі ВР УРСР, її Президії, РНК і комісаріатів УРСР, порядок створення,
функціонування й компетенція яких формулювались у наступних розділах.
Найвищий і єдиний законодавчий орган держ. влади в Україні – Верховна Рада УРСР –
обирався на 4 роки за нормою: 1 депутат від 100 тис. нас. Чергові сесії ВР скликалися двічі на рік,
позачергові – за рішенням президії чи на вимогу не менше третини депутатів. Закони ухвалювалися
простою більшістю і публікувалися за підписом голови та секретаря президії. Президія ВР
обиралась у складі голови, двох заступників, секретаря і 15-ти членів та була підзвітною ВР.
Депутати мали право недоторканності. На їхні запити члени уряду або окремі наркоми були
зобов'язані відповідати у 3-денний строк.
Рада нар. комісарів як уряд УРСР і найвищий виконавчий та розпорядчий орган держ. влади
республіки утворювалася ВР, була відповідальною перед нею і підзвітною їй та Президії ВР.
Компетенція РНК визначалась у ст. 43 і обмежувалась не лише ст. 14 Конституції СРСР 1936 та
законами УРСР, а й законами СРСР та постановами й розпорядженнями союзної РНК. Галузями
держ. управління керували союзно-респ. (харчової, легкої, лісової пром-сті, земельних справ,
зернових і тваринницьких радгоспів, фінансів, внутр. торгівлі, внутр. справ, юстиції та охорони
здоров'я) і респ. (освіти, місц. пром-сті, комунального госп-ва, соціального забезпечення) нар.
комісаріати. До уряду УРСР, окрім голови, його заступників та нар. комісарів, входили голова
Держплану УРСР, нач. управління у справах мист-в й уповноважені загальносоюзних наркоматів і
К-ту заготівель СРСР.
Окремі розділи Осн. Закону визначали найвищі органи держ. влади і органи держ. управління
Молдав. АРСР. ВР Молдав. АРСР, її президія та раднарком будувалися, функціонували і наділялися
повноваженнями аналогічних центр. органів УРСР, але в межах компетенції автономії.
Органами держ. влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР
були відповідні ради депутатів трудящих, які обиралися населенням відповідних округів, районів,
міст, селищ, станиць і сіл на 2 роки. Виконавчими та розпорядчими органами місц. рад вважалися
виконкоми. Безпосередні управлінські функції на місцях здійснювали управління чи відділи
виконкомів – земельні, фінансові, внутр. торгівлі, місц. пром-сті, нар. освіти, охорони здоров'я,
соціального забезпечення, комунального госп-ва, шляховий та ін. Загальносоюзні наркомати і
НКВС СРСР утворювали при обласних, а НКВС УРСР і при районних радах – власні управління; К-
т заготівель СРСР призначав своїх уповноважених. Відділи й управління виконкомів перебували в
підпорядкуванні відповідної ради виконкому, відділу вищестоящого виконкому, наркомату.
Конституція закріпила осн. соціально-екон. права громадян: на працю, відпочинок,
матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби чи втрати працездатності, на освіту,
рівноправність жінки і чоловіка, рівноправність громадян незалежно від їх національності та раси,
держ. охорону інтересів матері й дитини тощо. Демократ. свободи (слова, друку, зібрань, мітингів,
походів, демонстрацій, совісті, об'єднання у громад. орг-ції) декларувалися, але фактично не
забезпечувалися. Вперше на конституційному рівні КП(б)У надавався статус "керівного ядра" всіх
орг-цій трудящих – як громад., так і державних. Закріплювалися також недоторканність особи,
житла та ін. особисті права. Громадяни зобов'язувалися дотримуватися конституції, виконувати
закони, додержуватися дисципліни праці, чесно ставитися до громад. обов'язків, поважати правила
соціаліст. співжиття, берегти й зміцнювати сусп., соціаліст. власність, захищати батьківщину,
виконувати заг. військ. обов'язок.
Конституція містила спец. розділ про виборчу систему. Тут закріплювалися принципи заг.,
рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Здійснення правосуддя в УРСР покладалося на Найвищий Суд УРСР, Найвищий Суд Молдав.
АРСР, обласні, окружні нар. суди, а також на спец. суди СРСР. Усі суди, крім народних, обиралися
відповідними радами на 5 років. Нар. суди обиралися за районами громадянами на основі заг.,
прямого і рівного виборчого права при таємному голосуванні на 3 роки. Декларувалися
незалежність суддів, підлеглість їх виключно законові, відкритість розгляду справ, право
обвинуваченого на захист, на вживання рідної мови, участь нар. засідателів.
Вищий нагляд за точним виконанням законів покладався на прокуратуру. Прокурор УРСР
здійснював цей нагляд через систему органів прокуратури: окружні, районні та міські прокурори
призначалися ним на 5 років з наступним затвердженням їх Прокурором СРСР і здійснювали свої
функції незалежно від будь-яких місц. органів, підпорядковуючись лише Прокуророві СРСР.
Ін. розділи конституції регулювали питання держ. бюджету, визначали герб, прапор і столицю
республіки, встановлювали порядок внесення змін до Осн. Закону.
Конституція 1937 була чинною впродовж більш як 40 років – і наприкінці 1930-х, коли влада
ігнорувала будь-які особисті права громадян, і в період Великої вітчизняної війни Радянського
Союзу 1941–1945, коли ціла низка норм конституції не діяла з об'єктивних причин, і в повоєнні
роки, коли влада, нехтуючи всіма писаними законами, боролася з укр. націоналізмом у зх. областях
республіки, і в роки хрущовської "відлиги" (тоді до складу УРСР було введено нову тер. – Крим), і в
період брежнєвського застою. Лише наприкінці 1970-х рр. Конституція 1937 була
замінена Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978.