Тема. 5 Дефекти надання медичної допомоги.

Медична експертиза та
контроль якості медичної допомоги за законодавством України

1. Дефекти надання медичної допомоги, їх види та юридична оцінка

2. Ятрогенна патологія та її місце в структурі несприятливих результатів медичних
втручань
3. Медична експертиза
3.1. Експертиза тимчасової непрацездатності
3.2. Медико-соціальна експертиза
3. 3. Військово-лікарська експертиза
3. 4. Судово-медична і судово-психіатрична експертиза
4. Контроль якості медичної допомоги за законодавством України

1. Дефекти надання медичної допомоги, їх види та юридична оцінка

На сьогодні особливої актуальності набуває проблема дефектів надання
медичної допомоги. У медичному праві і практиці існують різні точки зору щодо
поняття дефектної роботи медиків. Проте частіше автори звертаються до
визначення належної і неналежної роботи лікарів. Як основний критерій
неналежного надання медичної допомоги пропонується або недотримання вимог
медичної науки і порушення вимог деонтології, або порушення норм медичної
етики і медичного права, затверджені наказами МОЗ України. Водночас з позицій
сучасного розвитку медичного права разом з поняттями належного або
неналежного надання медичної допомоги вельми важливо дати медико-правове
визначення дефекту при наданні медичної допомоги.
Дефект надання медичної допомоги — це неналежне здійснення
діагностики, лікування хворого, організації медичної допомоги, яке призвело або
могло призвести до несприятливого результату медичного втручання.
Причини несприятливих результатів у медицині можуть бути
найрізноманітніші - починаючи від невчасного звертання хворого до лікаря з
приводу свого захворювання, включаючи атиповий перебіг хвороби і закінчуючи
невиліковністю даної патології сьогоднішнім арсеналом засобів медицини.
Найбільш істотними причинами дефектів надання медичної допомоги є
недостатня кваліфікація медичних працівників, неповноцінне обстеження і
неуважне відношення до хворого, недоліки в організації лікувального процесу
тощо. Серед медичних спеціальностей, при яких найчастіше зустрічаються
випадки неналежного виконання професійних обов'язків, виділяють хірургію та
акушерство-гінекологію.
В основу класифікації дефектів надання медичної допомоги покладені такі
критерії:
– причини несприятливих результатів;
– аспекти відповідальності медичних працівників.
На сьогодні оптимальним вважається наступний варіант правової
класифікації дефектної роботи медиків, згідно якого дефекти надання медичної
допомоги поділяють на:
1. Лікарські помилки;
2. Нещасні випадки;
3. Злочини у сфері професійної медичної діяльності.
1
 Оцінюючи дефекти медичної допомоги, насамперед необхідно встановити
правильність або неправильність надання такої допомоги. При цьому керуватися
необхідно перш за все положеннями нормативно-правових актів, зокрема
стандартами надання медичної допомоги.
Основним інструментарієм для встановлення наявності (відсутності)
дефекту надання медичної допомоги виступають судово-медична експертиза та
клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги.
Важливим чинником правової кваліфікації дефектів надання медичної
допомоги виступає причинно-наслідковий зв'язок між діями медичного працівника
і негативними наслідками для здоров'я пацієнта.
Не можна не враховувати той факт, що сучасний розвиток медичної
діяльності, що веде до появи вузькоспеціалізованих видів надання медичної
допомоги, обумовлює становище, при якому в лікуванні одного хворого беруть
участь декілька фахівців, що обумовлює необхідність чіткого визначення
причинно-наслідкового зв'язку дій (бездіяльності) кожного лікаря, що брав участь
у лікуванні пацієнта. Сьогодні договірні відносини, що все більш широко
запроваджуються у практику взаємодії між лікувальною установою і пацієнтом,
зумовлюють особливу увагу до причинно-наслідкового зв'язку.
Лікарські помилки. Одним з варіантів дефектів надання медичної
допомоги є лікарська помилка. Лікарську помилку можна вважати найбільш
суперечливим явищем правового осмислення медичної практики. Лікарська
помилка достатньо поширене явище. Воно нерідко зустрічається в навчальній і
науковій літературі, присвяченій медичному праву, організації охорони здоров'я,
різним клінічним напрямам медицини. Проблема полягає в тому, що, незважаючи
на досить часте згадування, нерідко під одним і тим самим терміном різні автори
розуміють різні явища. З позицій медичного права така ситуація є
неприпустимою, оскільки повинні існувати єдиний методологічний підхід і єдині
принципи правової оцінки лікарських помилок.
Визначення терміна "лікарська помилка" є необхідним з тією метою, щоб
правильно регламентувати її наслідки. Численні варіанти, запропоновані як
лікарями, так і юристами, в тій або іншій мірі базуються на точці зору І.
Давидовського, що вважав лікарські помилки "прикрим браком у лікарській
діяльності", при якому першопричиною є добросовісна помилка лікаря, що
виключає кримінальну відповідальність.
Лікарська помилка – це дефект надання медичної допомоги, що пов'язаний
з неправильними діями медичного персоналу, який характеризується
добросовісною помилкою за відсутності ознак умисного або необережного
злочину. З цього визначення випливає, що лікарська помилка виникає при
добросовісному ставленні медика до своїх обов'язків за відсутності ознак складу
злочину.
Ознаки лікарської помилки:
– сумлінне, добросовісне ставлення до своїх обов'язків;
– неправильні дії як наслідок добросовісної помилки;
– відсутність умислу або необережності в діях медичного працівника;
– заподіяння шкоди пацієнту.
2
 Підгрунттям помилок можуть виступати причини як об'єктивного, так і
суб'єктивного характеру.
Основні об'єктивні причини лікарської помилки:
– відсутність належних умов надання медичної допомоги;
– недосконалість існуючих способів лікування захворювань;
– тяжкість стану хворого та ін.
Основні суб'єктивні причини лікарських помилок:
– недостатній досвід медичного працівника;
– недостатнє обстеження хворого, неправильна інтерпретація лабораторних
та інструментальних досліджень;
– недооцінка або переоцінка результатів консультацій інших фахівців тощо.
Класифікація лікарських помилок залежить від обраного критерію. За
нозологічним принципом, тобто залежно від локалізації і виду патологічного
процесу, виділяють помилки при “гострому животі”, інфаркті міокарду,
захворюваннях дихальної системи і ін.
Залежно від суті і зв'язку лікувально-діагностичним процесом розрізняють
наступні лікарські помилки: діагностичні; тактичні; технічні.
Багатьма фахівцями в галузі медичного права обґрунтовано висловлюється
пропозиція про необхідність визнати лікарську помилку юридичною категорією,
внести її до чинного медичного законодавства. І така позиція виглядає доволі
обґрунтованою, адже завдання шкоди пацієнту внаслідок лікарської помилки
спричиняє виникнення цивільно-правової відповідальності і відповідно обов’язку
винної особи відшкодувати завдану пацієнту матеріальну і моральну шкоду. Тому
підстави для виникнення юридичної відповідальності повинні бути чітко та
однозначно визначені у законі.
За загальним правилом (ст.1172 ЦК України) цивільно-правову
відповідальність за шкоду завдану особі несе юридична особа або фізична особа-
підприємець, працівниками яких при виконанні своїх службових обов’язків така
шкода була завдана. В подальшому вони в регресному порядку стягують
відшкодовану ними шкоду з конкретного працівника, внаслідок дій якого така
шкода була заподіяна.
На нашу думку, якщо шкоду була завдана пацієнту внаслідок лікарської
помилки з об'єктивних причин – заклад охорони здоров’я не має права на
пред’явлення регресного позову до медичного працівника і останній не повинен
нести юридичної відповідальності за заподіяну шкоду.
У випадку наявності лікарської помилки, яка настала внаслідок
суб'єктивних причин – заклад охорони здоров’я (фізична особа – підприємець)
відшкодовує заподіяну шкоду і звертається з регресним позовом до медичного
працівника, з вини якого була завдана така шкода.
Нещасні випадки. У житті людини, незалежно від специфіки її професії,
трапляються ситуації, коли стаються ті або інші явища, які не залежать від самої
людини, і на перебіг та виникнення яких вона практично не може вплинути. Не є
виключенням і сфера медицини. Прикладами таких ситуацій є нещасні випадки в
практиці надання медичної допомоги, які не залежать від дій медичних
працівників, їх суб'єктивних особливостей. Розглядаючи такий варіант дефектів
3
надання медичної допомоги як нещасний випадок, важливо зазначити, що
відносно його правової кваліфікації ситуація достатньо зрозуміла - це діяння, за
яке не настає відповідальність. Але, незважаючи на те, що такі випадки не
передбачають юридичної відповідальності, вони мають свої особливості, свої
характерні ознаки, які в обов'язковому порядку повинні оцінюватися у повному
обсязі з урахуванням всіх супутніх настанню нещасного випадку чинників.
З погляду медичного права нещасний випадок – це дефект надання
медичної допомоги, пов'язаний з випадковим збігом обставин, які лікар, діючи
сумлінно, правомірно, в межах посадових інструкцій і відповідно до прийнятих у
медицині методів і способів надання медичної допомоги, не міг передбачати і
запобігти. Характерною відмінністю нещасного випадку від лікарської помилки є
правомірність (правильність) дій лікаря – відсутність у його діях критерію
помилковості. В той же час, за наслідками, це явище також є дефектом надання
медичної допомоги.
Ознаки нещасного випадку:
– сумлінне, добросовісне ставлення до своїх обов'язків;
– правильні дії – згідно клінічного протоколу та інших нормативних
документів;
– настання несприятливих наслідків (заподіяння шкоди пацієнту) як
результат випадкового збігу обставин.
Нещасних випадків, на жаль, не можна уникнути навіть при дуже
кваліфікованому і добросовісному ставленні медичних працівників до виконання
своїх професійних обов'язків. Підставою звільнення від відповідальності
медичних працівників при нещасних випадках є відсутність вини, оскільки при
добросовісному ставленні до виконання обов'язків медичний працівник не
передбачав і не міг передбачити можливості настання несприятливих наслідків.
Характеризуючи приклади нещасних випадків у медичній практиці, можна
зазначити найбільш типові. До них зокрема належать:
– незвична анатомічна будова або вроджені аномалії будови того або іншого
органу (важливий чинник при проведенні інвазивних діагностичних досліджень,
що супроводжуються проникненням крізь тілесну оболонку людини);
– атипове протікання захворювання у пацієнта, пов'язане з індивідуальними
особливостями організму;
– алергічні і токсичні реакції на діагностичні маніпуляції і введення
лікарських засобів;
– раптові зміни показників артеріального тиску (шок, колапс) в результаті
індивідуальної психологічної або емоційної реакції на оперативне втручання
(маніпуляцію) та ін.
До остаточного встановлення конкретного виду дефекту надання медичної
допомоги нещасні випадки, як правило, розглядаються лікарські помилки,
оскільки у стислі терміни не завжди можливо чітко та однозначно визначити
причину дефекту, яка призвела до несприятливих наслідків.
Разом з тим, ситуація, за якої будь-який дефект надання медичної допомоги,
будь-який несприятливий результат медичного втручання буде розглядатися як
нещасний випадок не може бути визнана допустимою та коректною. Закріплення
4
на законодавчому рівні категорії "нещасний випадок" та чітке визначення його
ознак дозволить оптимізувати процес правової кваліфікації дефектів надання
медичної допомоги.

2. Ятрогенна патологія та її місце в структурі несприятливих

результатів медичних втручань
Комплексний теоретико-правовий розгляд проблем дефектів надання
медичної допомоги був би неповним без висвітлення питань, пов'язаних з
правовою кваліфікацією ятрогенних патологій (ятрогеній). У перекладі з
грецького (від iatros - лікар, gennum - створювати, породжувати), ятрогенії можна
представити як захворювання, породжені лікарем. На сьогодні відсутня чітка і
зрозуміла позиція як юристів, так і медиків щодо місця і ролі ятрогеній у
структурі дефектної роботи медиків і несприятливих результатів медичних
втручань.
У юридичній і медичній літературі висвітлення ятрогеній здійснюється з
різних позицій. Часто під ятрогеніями розуміють всі несприятливі результати
спілкування пацієнтів з лікарями, тим самим піддаючи сумніву правомочність
терміну "дефект надання медичної допомоги". Інші автори ставляться до ятрогенії
як до злочинних дій з боку медичних працівників, вбачаючи наявність умислу в
таких діях та необхідність притягнення таких медиків до кримінальної
відповідальності. Існують і прихильники первинного значення поняття ятрогенії,
коли під останньою розуміли лише несприятливі прояви у хворих, викликані
реакцією на неправильно інтерпретовані слова лікаря або порушеннями
психологічного контакту між пацієнтом і медиком. Насамперед необхідно
зазначити, що ятрогенія – це поняття, яке не є конкуруючим з поняттям
дефекту надання медичної допомоги.
Ятрогенія – це нове, неминуче виникаюче захворювання або патологічний
стан, що є прямим наслідком медичного втручання при діагностиці, лікуванні або
профілактиці (якого до медичного втручання, не було). Ятрогенне захворювання -
це стан, не пов'язаний за механізмом розвитку з основним захворюванням.
Важливо зазначити, що дії медика при ятрогенії характеризуються відсутністю
умислу на здійснення дій, що призводять до ятрогенії. Варто зауважити, що
патологічні реакції можуть бути викликані як неправильними, так і правильними
в своїй основі медичними діями. Як приклади, що характеризують таку ситуацію,
можна привести пошкодження ребер при непрямому масажі серця з метою
збереження життя або порушення цілісності тканини печінки при діагностичній
біопсії.
На думку окремих науковців в основу юридичної оцінки ятрогеній повинні
бути покладені такі критерії, як: 1) наявність вини; 2) причинно-наслідковий
зв'язок; 3) визначення правомірності медичного ризику.
За даними ВООЗ, ятрогенії зустрічаються у 20% хворих і складають 10% в
структурі госпітальної смертності. Наявною є парадоксальна діалектична
ситуація, коли разом з безперечною користю медицина може породжувати
наслідки ще більш негативні, ніж основне захворювання. Залишення інструментів
в організмі після операції, внутрішньолікарняне інфікування, лікарські алергії,

5
післяопераційні захворювання – ось далеко не повний перелік ситуацій, при яких
необхідно враховувати ятрогенні чинники.
Серед причин ятрогеній необхідно розрізнять об'єктивні і суб'єктивні
фактори. До об'єктивних належать:
– недосконалість самої медицини;
– невиліковність тієї або іншої патології на сьогоднішній день наявним
арсеналом медичних засобів;
– необхідність здійснення інвазивних процедур для підтвердження
(спростування) діагнозу.
Суб'єктивні причини виникнення ятрогенних захворювань найчастіше
пов'язані з індивідуальними якостями медичного працівника, такими як:
– недостатність професійних навиків медичного працівника;
– невміння правильно зібрати інформацію про захворювання пацієнта;
– незацікавленість в оцінці стану хворого;
– інші чинники, які цілком залежать від самого лікаря.
Всі ці обставини свідчать про необхідність продуманого і зваженого
підходу при правовому аналізі ятрогенного пошкодження. Емоційне забарвлення,
яке часто присутнє при інтерпретації станів, викликаних лікарськими діями,
повинне відійти на другий план. В основі правової кваліфікації повинні бути:
вивчення початкового стану хворого, аналіз причинно-наслідкового зв'язку і його
чинників, правильна оцінка медичного ризику і шкоди стану здоров'я. При такому
підході до ятрогеній буде можливість застосування адекватної і правильної
правової кваліфікації, що враховує все різноманіття проявів нових патологічних
станів, викликаних лікарськими діями.
Особливості правової регламентації медичної діяльності вимагають
зваженого підходу до визначення головних критеріїв, на основі яких повинна
будуватися класифікація ятрогенних ускладнень. З позицій сучасного розвитку
медичного права, необхідно розрізняти такі види ятрогеній:
1. Діагностичні:
– невстановлений діагноз;
– дефекти виконання діагностичних процедур;
– гіпердіагностика, тобто визначення неіснуючих ознак і захворювань.
2. Лікувальні:
– дефекти виконання лікувальних процедур (напр., кровотечі при
ендоскопічних операціях);
– пошкодження органів або тканин при операції;
– залишення інструменту в порожнині тіла;
– радіаційне ураження при променевій терапії.
3. Профілактичні:
– несприятлива реакція організму на профілактичні щеплення;
– негативний вплив зовнішніх чинників (засоби масової інформації,
гігієнічне виховання);
– погрішності в проведенні профілактичних заходів.
4. Фармацевтичні:
– наслідки неправильного застосування медикаментів;
6
 – порушення режиму прийому або дозування;
– призначення не показаних при даному захворюванні лікарських засобів.
5. Інформаційно-деонтологічні:
– слова медичного працівника, що неправильно тлумачать;
– недостатня інформація у пацієнта щодо свого захворювання;
– відступ медика від належних правил взаємин з пацієнтом;
– порушення режиму збереження лікарської таємниці.
Розглядаючи критерії правомірності надання медичної допомоги і,
відповідно, обставини, за яких лікар не повинен нести відповідальності за
настання несприятливого результату і ятрогенії, можна виділити наступні основні
умови, які окремі вчені пропонують називати «критеріями правомірності
ятрогенії»:
– отримана інформована добровільна згода хворого на медичне втручання;
– медична допомога була надана відповідно до стандартів (протоколів)
лікування хворих на таку патологію, а за відсутності таких - відповідно до канонів
медичної науки і практики;
– вибраний найбільш оптимальний і найменш інвазивний метод діагностики
(лікування), здатний привести до ятрогенії;
– враховані індивідуальні характеристики і особливості стану здоров'я
конкретного хворого;
– належним чином і своєчасно ведеться медична документація;
– у всіх необхідних випадках здійснюються консультації пацієнта іншими
фахівцями, дотримуються права пацієнта.
Наявність наведених критеріїв, у поєднанні з повагою і дотриманням прав
пацієнта зводить до мінімуму можливість виникнення ятрогенії, а правова
кваліфікація несприятливого результату здійснюється на основі ознак дефекту
надання медичної допомоги (лікарська помилка або нещасний випадок).
Оскільки ятрогенна патологія, в загальнолюдському аспекті – це проблеми
для пацієнта, він відповідно до чинного законодавства повинен володіти правом
на відшкодування завданої його здоров’ю шкоди та компенсацію збитків.
Відповідальність лікаря і закладу охорони здоров’я повинна наставати лише тоді,
коли, згідно правової кваліфікації дефекту, медики відповідальні за погіршення
здоров'я пацієнта. У таких випадках необхідно говорити про правопорушення і
відшкодування збитку. За умови недотримання хоча одного із наведених вище
критеріїв правомірності надання медичної допомоги, така ситуація видається
виправданою.
Необхідною умовою для правильного визначення виду дефекту надання
медичної допомоги, наявності або відсутності об'єктивних або суб'єктивних
факторів, що обумовили його настання є проведення кваліфікованого експертного
дослідження. Провідна роль у вирішенні цього важливого питання безумовно
належить судово-медичним експертизам, одним з ключових завдань яких є
дослідження несприятливих результатів медичного втручання.

3. Медична експертиза
3. 1. Експертиза тимчасової непрацездатності
7
 Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється з метою:
– встановлення факту необхідності надання відпустки у зв'язку з хворобою,
каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період
карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування;
– визначення необхідності і строків тимчасового переведення працівника у
зв'язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку;
– прийняття рішення про направлення на медико-соціальну експертну
комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати
працездатності.
Отже експертиза тимчасової непрацездатності - це вид медичної
експертизи, основною метою якої є оцінка стану здоров'я людини, якості та
ефективності обстеження і лікування, що проводяться, можливості здійснювати
професійну діяльність, а також визначення ступеня і термінів тимчасової втрати
працездатності.
Згідно ст. 69 Основ експертиза тимчасової непрацездатності громадян
проводиться лікарем або комісією лікарів у закладах охорони здоров'я незалежно
від форми власності, а також лікарями, що провадять господарську діяльність з
медичної практики як фізичні особи – підприємці.
Під час проведення медичної експертизи з тимчасової втрати
працездатності встановлюється факт необхідності надання листка
непрацездатності чи іншого документа, що засвідчує тимчасову втрату
працездатності у зв’язку з хворобою, травмою, вагітністю та пологами, доглядом
за хворим членом сім’ї, хворою дитиною, карантином, встановленим санітарно-
епідеміологічною службою, протезуванням, санаторно-курортним лікуванням,
визначаються необхідність і строки тимчасового переведення працівника у
зв’язку з хворобою на іншу роботу, приймається рішення про направлення на
медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня
стійкого розладу функцій організму, причини, часу настання і групи інвалідності.
Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність,
визначається наказом МОЗ України від 13 листопада 2001 р. № 455 "Про
затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують
тимчасову непрацездатність громадян", відповідно до п 1.4. якого право
видачі листків непрацездатності надається:
– лікуючим лікарям державних і комунальних закладів охорони здоров'я;
– лікуючим лікарям стаціонарів протезно-ортопедичних установ системи
Міністерства праці та соціальної політики України;
– лікуючим лікарям туберкульозних санаторно-курортних закладів;
– фельдшерам у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих
суднах (список цих фельдшерів затверджується щороку органами охорони
здоров'я);
– лікуючим лікарям закладів охорони здоров’я незалежно від форми
власності та лікарям, що провадять господарську діяльність з медичної практики
як фізичні особи - підприємці.
Не мають права видачі листків непрацездатності:

8
 – лікарі: станцій (відділень) швидкої медичної допомоги; станцій
переливання крові; закладів судово-медичної експертизи;
бальнеогрязелікувальних, косметологічних та фізіотерапевтичних лікарень і
курортних поліклінік; будинків відпочинку; туристичних баз; зубопротезних
поліклінік (відділень); санітарно-профілактичних закладів;
– лікуючі лікарі лікувально-профілактичних закладів усіх форм власності
при косметологічних втручаннях без медичних показань.
Видача документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність
здійснюється лікуючим лікарем (фельдшером) при пред'явленні паспорта чи
іншого документа, який засвідчує особу непрацездатного і не може бути платною
послугою в закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності. Крім того,
видача та продовження документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність,
здійснюються тільки після особистого огляду хворого лікуючим лікарем
(фельдшером), про що робиться відповідний запис у медичній карті
амбулаторного чи стаціонарного хворого з обгрунтуванням тимчасової
непрацездатності.
Лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах може видавати
листок непрацездатності особисто терміном до 5 календарних днів з наступним
продовженням до 10 календарних днів. Продовження листка непрацездатності
понад 10 днів – до 30 календарних днів проводиться лікуючим лікарем спільно з
завідувачем відділення, а надалі – лікарською консультаційною комісією (ЛКК),
яка призначається керівником лікувально-профілактичного закладу, після
комісійного огляду хворого, з періодичністю не рідше 1 разу на 10 днів, але не
більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК. В окремих випадках,
коли захворювання вимагає тривалого лікування, наприклад у разі важких травм
та туберкульозу періодичність оглядів ЛКК з продовженням листка
непрацездатності може бути не рідше 1 разу на 20 днів залежно від тяжкості
перебігу захворювання.
Важливою обставиною є збереження лікарської таємниці при видачі листків
непрацездатності. Відповідно до п. 3.2 Інструкції "Про порядок заповнення
листка непрацездатності у листку непрацездатності діагноз первинний, діагноз
заключний та шифр МКХ – 10 зазначаються виключно за письмовою згодою
хворого. В іншому випадку первинний та заключний діагнози та шифр МКХ-10 не
вказуються.
Проте у п. 3.1. цієї ж Інструкції зазначено, що в листку непрацездатності
обов'язково необхідно чітко вказувати назву і місцезнаходження закладу охорони
здоров'я (повністю), а також підтверджувати це штампом та печаткою закладу
охорони здоров'я "Для листків непрацездатності". Таким чином, складним
видається забезпечення збереження конфіденційності такої інформації.

3. 2. Медико-соціальна експертиза
Відповідно до ст.69 Основ експертиза стійкого розладу функцій організму
здійснюється медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК), які
встановлюють ступінь та причину інвалідності, складають (коригують)
індивідуальну програму реабілітації інваліда, в якій визначають реабілітаційні
9
заходи відповідно до Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні".
Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов’язковою для виконання
органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких
працює або перебуває інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і
форми власності. Порядок організації та проведення медико-соціальної
експертизи (МСЕ) встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зокрема
Постановою КМУ від 3.12.2009р. № 1317 "Питання медико-соціальної
експертизи" затверджені Положення про медико-соціальну експертизу та
Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності.
Положення про МСЕ визначає процедуру проведення медико-соціальної
експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою виявлення ступеня
обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також
компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє
медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-
спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.
Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії
(далі - МСЕК), з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що
належать до закладів охорони здоров'я при МОЗ АРК, управліннях охорони
здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
Центр (бюро) очолює головний лікар, який призначається Міністром охорони
здоров'я АРК, керівником управління охорони здоров'я обласної (міської)
держадміністрації.
МСЕК перебувають у віданні МОЗ і утворюються за таким територіальним
принципом: Кримська республіканська; обласні; центральні міські у мм. Києві та
Севастополі (далі - центральні міські); міські, міжрайонні, районні. Обсяг
повноважень МСЕК залежить від їх виду та визначаюєься чинним
законодавством.
Залежно від ступеня, виду захворювання та групи інвалідності утворюються
комісії:
1) загального профілю;
2) спеціалізованого профілю.
Комісія складається з представників МОЗ, Мінсоцполітики, Фонду
соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності,
а також представників інших відомств. У проведенні медико-соціальної
експертизи беруть участь також представники Пенсійного фонду України, органів
державної служби зайнятості і у разі потреби - працівники науково-педагогічної
та соціальної сфери. До складу комісії входить не менше трьох лікарів за
спеціальностями, перелік яких затверджується МОЗ з урахуванням профілю
комісії, а також спеціаліст з реабілітації, лікар-психолог або психолог.
Огляд (повторний огляд) осіб, що звертаються для встановлення
інвалідності МСЕК проводять за місцем їх проживання або лікування, у тому
числі за місцем їх проживання або місцем перебування у закладах соціального
10
захисту для бездомних осіб та центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з
місць позбавлення волі, за направленням відповідного лікувально-
профілактичного закладу охорони здоров'я після пред'явлення паспорта чи іншого
документа, що засвідчує особу.
Медико-соціальна експертиза проводиться після повного медичного
обстеження, проведення необхідних досліджень, оцінювання соціальних потреб
інваліда, визначення клініко-функціонального діагнозу, професійного, трудового
прогнозу, одержання результатів відповідного лікування, реабілітації за наявності
даних, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених
захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють
обмеження життєдіяльності. Відповідальність за якість медичного обстеження,
своєчасність та обґрунтованість направлення громадян на медико-соціальну
експертизу покладається на керівника лікувально-профілактичного закладу
охорони здоров'я.
Комісія проводить засідання у повному складі і колегіально приймає
рішення. Відомості щодо результатів експертного огляду і прийнятих рішень
вносяться до акта огляду та протоколу засідання комісії, що підписуються
головою комісії та її членами і засвідчуються печаткою.
Під час встановлення інвалідності МСЕК керується Положенням про
порядок, умови та критерії встановлення інвалідності (затв. Постановою
КМУ від 3.12.2009р. № 1317) та Інструкцією про встановлення груп
інвалідності (затв. наказом МОЗ України від 5.09.2011).
Комісія видає особі, яку визнано інвалідом або стосовно якої встановлено
факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму
реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії
органові, в якому інвалід перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної
соціальної допомоги, що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною
програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов'язкове державне
соціальне страхування, виписку з акта огляду комісії про результати визначення
ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у наданні
додаткових видів допомоги.
Особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і
систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III
група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно
від ступеня втрати здоров'я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому
догляді, допомозі або нагляді.
Підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно
вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені
захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного
обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і
спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді
або допомозі.
До I групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю не
здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду,
догляду або допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво
11
важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання
окремих елементів самообслуговування.
Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої
важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням,
травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження
життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не
спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.
До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві хвороби або
більше, що призводять до інвалідності, наслідки травми або вроджені вади та їх
комбінації, які в сукупності спричиняють значне обмеження життєдіяльності
особи та її працездатності. II група інвалідності встановляється учням, студентам
вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації денної форми навчання, що
вперше здобувають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень освіти, у разі
наявності в них ознак інвалідності на період їх навчання. Після закінчення
навчального закладу видається довідка про придатність їх до роботи у результаті
набуття професії.
Інваліди II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть
навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення
відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів
чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.
Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної
важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням,
наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого
обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують
соціальної допомоги і соціального захисту.
Інваліди III групи з помірним обмеженням життєдіяльності можуть
навчатися та провадити різні види трудової діяльності за умови забезпечення у
разі потреби засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій
організму, здійснення реабілітаційних заходів.

3. 3. Військово-лікарська експертиза
Відповідно до ст.70 Основ військово-лікарська експертиза (далі – ВЛЕ)
визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців та
військовозобов'язаних, встановлює причинний зв'язок захворювань, поранень і
травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування
медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям. ВЛЕ
здійснюється військово-лікарськими комісіями (ВЛК) які створюються при
військових комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства оборони
України, Служби безпеки України та інших військових формувань, а також
Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Порядок
організації та проведення ВЛЕ встановлюється КМУ.
Відповідно до "Положення про військово-лікарську експертизу у
Збройних Силах України", затвердженим Наказом Міністра оборони України
від 14.08.2008р., військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом
здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців та
12
військовозобов'язаних, установлює причинний зв'язок захворювань, травм
(поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування
медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
Відповідно до Положення військово-лікарська експертиза – це:
– медичний огляд допризовників, призовників; військовослужбовців та
членів їхніх сімей; військовозобов'язаних, офіцерів запасу, які призиваються на
військову службу за призовом осіб офіцерського складу, резервістів; громадян, які
приймаються на військову службу за контрактом; кандидатів на навчання у
вищих військово-навчальних закладах закладів МО України, учнів військових
ліцеїв; колишніх військовослужбовців; працівників ЗС України, які працюють у
шкідливих та небезпечних умовах праці;
– визначення ступеня придатності до військової служби, навчання у
військових ВНЗ, роботи за фахом;
– установлення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій,
каліцтв) військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів.
Основними завданнями ВЛЕ є:
– добір громадян України, придатних за станом здоров'я до військової
служби, для укомплектування Збройних Сил України;
– аналіз результатів медичного огляду та розробка заходів щодо
комплектування ЗС України особовим складом, придатним до військової служби
за станом здоров'я;
– контроль за організацією і станом лікувально-оздоровчої роботи серед
призовників, аналіз результатів і розроблення пропозицій із удосконалення цієї
роботи;
– контроль за організацією, проведенням і результатами лікувально-
діагностичної роботи у військових, цивільних лікувальних закладах та медичних
підрозділах військових частин, що стосується військово-лікарської експертизи;
– надання методичної та практичної допомоги з питань військово-лікарської
експертизи військово-лікарським комісіям, лікувальним закладам МО України;
– визначення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій,
каліцтва) у військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів, які призвані
на збори, у осіб, звільнених із військової служби, а також причинного зв'язку
захворювань, поранень, які заподіяли військовослужбовцям смерть;
– визначення ступеня придатності військовослужбовців до військової
служби у зв'язку з їх звільненням;
– проведення наукової роботи з питань військово-лікарської експертизи;
– підготовка кадрів для військово-лікарських комісій.
Для проведення ВЛЕ створюються військово-лікарські комісії (ВЛК),
штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі). Штатні та позаштатні ВЛК
(лікарсько-льотні комісії (ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК)
оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії,
протоколом засідання ВЛК з визначення причинного зв'язку захворювань,
поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця.
Штатні ВЛК є військово-медичними установами і мають гербову печатку,
кутовий штамп та утримуються за окремим штатом. До штатних ВЛК належать:
13
 – Центральна військово-лікарська комісія (далі - ЦВЛК);
– ВЛК регіону;
– ВЛК евакуаційного пункту;
– ВЛК пересувної госпітальної бази.
Штатні ВЛК комплектуються лікарями із клінічною підготовкою за однією
з лікарських спеціальностей (терапія, хірургія, неврологія, психіатрія,
оториноларингологія, офтальмологія, організація охорони здоров'я тощо), з
досвідом роботи у військових частинах та лікувальних закладах. Залучати
особовий склад штатних ВЛК для вирішення питань та завдань, не пов'язаних із
військово-лікарською експертизою, забороняється.
До позаштатних постійно діючих ВЛК (ЛЛК) належать:
– госпітальні ВЛК;
– гарнізонні ВЛК;
– ЛЛК;
– ВЛК високомобільних військ;
– ВЛК військових комісаріатів;
– ВЛК територіального центру комплектування;
– ВЛК цивільного лікувального закладу з правами госпітальної ВЛК.
Позаштатні (постійно та тимчасово діючі) ВЛК (ЛЛК) призначаються у
складі голови, заступника голови (може призначатись один з членів комісії),
членів комісії (у гарнізонних, госпітальних ВЛК не менше ніж три лікарі, в інших
ВЛК і ЛЛК - терапевта, хірурга, невропатолога, окуліста, стоматолога,
оториноларинголога, психіатра) і секретаря з середньою медичною освітою.
Завдання, порядок організації та проведення військово-лікарських експертиз
у МВС, СБУ, ДСНС та інших військових формуваннях визначаються
відповідними підзаконними нормативно-правовими актами з урахуванням
завдань, функцій та повноважень цих органів.

4. Судово-медична і судово-психіатрична експертиза

Провідну роль серед всіх форм застосування спеціальних знань відіграє
судова експертиза, яка виступає важливим джерелом доказової інформації,
сприяючої встановленню істини у справі.
Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних
знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про
обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та
судового слідства (Закон України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994
p. № 4038- ХІІ).
Розглянемо організаційно-правові засади таких важливих видів експертиз як
судово-медична і судово-психіатрична.
Судово-медична експертиза – це науково-практичне дослідження, яке
здійснюється за постановою уповноважених органів або за ухвалою суду судово-
медичним експертом і включає вирішення медичних і деяких біологічних питань,
виникаючих у процесі слідства, з метою сприяння у встановленні обставин, що
підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

14
 Метою проведення такого виду експертиз є дослідження на підставі
спеціальних знань матеріальних об'єктів, що містять інформацію про обставини
справи, яка перебуває в провадженні органів досудового слідства, прокурора чи
суду. Організація та проведення судов-медичної експертизи регламентується
Інструкцією про проведення судово-медичної експертизи, затвердженої
Наказом МОЗ України від 17.01.95 p. № 6.
Система судово-медичної служби України складається з:
– Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України;
– Республіканського бюро судово-медичної експертизи (АРК);
– Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров'я обласних
виконавчих комітетів.
Проведення експертизи здійснюється судово-медичними експертами, які
повинні мати вищу медичну (фармацевтичну) освіту, пройти спеціальну
підготовку з проведення судово-медичних експертиз та отримати сертифікат
судово-медичного експерта. Проведення судово-медичних експертиз може
здійснюватись на підприємницьких засадах на підставі ліцензії, що видається
МОЗ України.
До компетенції судово-медичної експертизи належать:
– експертиза трупів у випадках насильницької смерті;
– експертиза трупів при підозрі застосування насилля або з інших обставин,
що обумовлюють необхідність такої експертизи;
– експертиза потерпілих, обвинувачених та інших осіб (експертиза живих
осіб);
– експертиза речових доказів;
– експертиза за матеріалами кримінальних та цивільних справ.
Відповідною уповноваженою особою (слідчим, прокурором, суддею)
можуть бути призначені первинна, додаткова та повторна судово-медична
експертиза.
Первинною є експертиза, яка призначається у даній справі з даних питань
уперше. Може бути проведена як одним, так і кількома експертами.
Додаткова – це експертиза, яка призначається для вирішення окремих
питань, які не були поставлені при первинній експертизі, а також у разі неповноти
або недостатньої якості первинної експертизи, і проведення її доручається
експертам у тому самому або іншому складі.
Повторною є експертиза, яка призначається, якщо висновок первинної
експертизи суперечить матеріалам справи, викликає сумніви щодо його
правильності і визнаний органами дізнання, слідчим, прокурором, судом
необґрунтованим. Призначення повторної експертизи повинно бути мотивоване,
а її проведення доручається тільки іншому (іншим) експерту (експертам).
Участь кількох експертів є обов'язковою при проведенні:
– експертиз у справах про притягнення до кримінальної відповідальності
медичних працівників за професійні правопорушення;
– повторних експертиз за матеріалами кримінальних та цивільних справ;
– експертиз з визначення втрати загальної та професійної працездатності.

15
 У разі необхідності вирішення питань, що потребують спеціальних знань з
судової медицини та інших галузей науки та техніки, призначається комплексна
експертиза, яка виконується судово-медичним експертом та фахівцями інших
спеціальностей.
Судово-психіатрична експертиза призначається органами досудового
слідства та суду і проводиться за їх відповідним рішенням з метою відповіді на
питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та
цивільних справ з приводу психічного стану особи.
Відповідно до Порядку проведення судово-психіатричної експертизи,
затвердженого Наказом МОЗ України від 08.10.2001 № 397, судово-
психіатрична експертиза проводиться в:
– Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової
психіатрії та наркології МОЗ України;
– центрах судово-психіатричних експертиз;
– відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними
підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних
диспансерів.
Судово-психітричну експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує
лікар – судово-психіатричний експерт одноособово або у складі амбулаторних
(стаціонарних) судово-психіатричних експертних комісій. Така експертиза може
проводитися амбулаторно (у тому числі посмертно), стаціонарно або у судовому
засіданні.
Експертиза може бути первинна, додаткова і повторна.
Кількісний склад експертів (одноособовий або комісійний) щодо конкретної
справи встановлюється органом, який призначив експертизу. Якщо це не
зазначено, його встановлює керівник експертної установи (підрозділу),
враховуючи форму проведення експертизи, її вид та складність. При проведенні
комісійної експертизи експерт, призначений головою комісії, не має переваг
перед іншими членами комісії при вирішенні порушених питань. Як голова
комісії він виконує лише організаційні функції з проведення експертизи.
Предметом судово-психіатричної експертизи є визначення психічного
стану осіб, яким призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і відносно
певних обставин, що становлять інтерес для органів слідства та суду.
Об'єктами судово-психіатричної експертизи є:
– підозрювані, стосовно яких в органів дізнання та слідства виникли сумніви
щодо їх психічної повноцінності, а також обвинувачені та підсудні, стосовно яких
в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх осудності або можливості за
психічним станом брати участь у слідчих діях чи судовому засіданні;
– свідки і потерпілі, стосовно яких в органах слідства та суду виникли
сумніви щодо їх психічної повноцінності, а також потерпілі, стосовно яких
вирішується питання про взаємозв'язок змін у їхньому психічному стані зі
скоєними щодо них протиправними діяннями (безпорадний стан та заподіяння
шкоди здоров'ю);
– позивачі, відповідачі та інші особи, стосовно яких вирішується питання
про їхню дієздатність;
16
 – позивачі, стосовно яких вирішується питання про їх психічний стан у
певні проміжки часу, про обґрунтованість установленого раніше психіатричного
діагнозу та прийнятих щодо них медичних заходів;
– матеріали кримінальної або цивільної справи, медична документація,
аудіовізуальні матеріали та інша інформація про психічний стан особи, відповідно
якої проводиться експертиза.
До основних завдань судово-психіатричної експертизи можуть бути
віднесені наступні:
1. Визначення неосудності за вчинене діяння в кримінальному процесі.
2. Встановлення недієздатності за вчинені конкретні дії або під час
загострення психічного захворювання в цивільному судочинстві.
3. Уточнення процесуальної дієздатності в кримінальному і цивільному
процесі.
4. Рекомендації за показаннями примусових заходів медичного характеру.
5. Обґрунтування прогностичних можливостей перебігу психічного
захворювання.
6. Розгляд психічних протипоказань для відбування покарання в установах
кримінально-виконавчої системи.
Відповідно до ч.2 ст. 242 Кримінального процесуального кодексу України
призначення експертизи слідчим або прокурором є обов'язковим для:
– встановлення причин смерті;
– встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень;
– визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які
виклюкають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності;
– встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про
можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а інших способом
неможливо отримати ці відомості;
– встановлення статтєвої зрілості потерпілої особи в кримінальних
провадженнях щодо злочинів, передбачених ст.155 КК України.
За результатами проведення судово-медичної і судово-психіатричної
експертизи експерт складає висновок. Висновок експерта – це письмове
відображення змісту дослідження і висновки з питань, що були поставлені перед
експертом. Висновок експерта сключає вступну, досліджувальну, мотивувальну і
резолютивну частини.

4. Контроль якості медичної допомоги за законодавством України

Здійснення контролю за якістю медичної допомоги регламентується
Порядком контролю якості медичної допомоги (далі – Порядок), який був
затверджений Наказом МОЗ України від 28.09.2012 р. № 752. Дія Порядку
поширюється на МОЗ АРК, департаменти (управління) охорони здоров’я
обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,
заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності та підпорядкування
(ЗОЗ), фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з
медичної практики (ФОП). Порядок спрямований на забезпечення одержання
пацієнтами медичної допомоги належної якості.
17
 Відповідно до п 3. Порядку, якість медичної допомоги – це надання
медичної допомоги та проведення інших заходів щодо організації надання
закладами охорони здоров’я медичної допомоги відповідно до стандартів у сфері
охорони здоров’я, а оцінка якості медичної допомоги – це визначення
відповідності наданої медичної допомоги встановленим стандартам у сфері
охорони здоров’я.
Контроль якості надання медичної допомоги здійснюється шляхом
застосування методів:
– зовнішнього та внутрішнього контролю якості медичної допомоги;
– самооцінки медичних працівників;
– експертної оцінки;
– клінічного аудиту;
– моніторингу системи індикаторів якості;
– атестації/сертифікації відповідно до вимог чинного законодавства України
та законодавства Європейського Союзу.
Внутрішній контроль якості надання медичної допомоги здійснюється
керівництвом ЗОЗ та/або медичними радами ЗОЗ в межах повноважень,
визначених законодавством, зокрема шляхом контролю за кваліфікацією лікарів,
молодших спеціалістів з медичною освітою та професіоналів з вищою
немедичною освітою, які працюють у ЗОЗ; самооцінки медичних працівників;
організації надання медичної допомоги у ЗОЗ; моніторингу реалізації
управлінських рішень; моніторингу дотримання структурними підрозділами ЗОЗ
стандартів у сфері охорони здоров’я, клінічних протоколів; моніторингу системи
індикаторів якості медичної допомоги; вивчення думки пацієнтів щодо наданої
медичної допомоги.
Зовнішній контроль якості надання медичної допомоги здійснюється
органами державної виконавчої влади в межах повноважень, визначених
законодавством, зокрема шляхом контролю за дотриманням ліцензійних умов
провадження господарської діяльності з медичної практики, проведення
акредитації закладів охорони здоров’я, атестації лікарів, молодших спеціалістів
з медичною освітою, професіоналів з вищою немедичною освітою, які працюють
у системі охорони здоров’я, проведення клініко-експертної оцінки якості та
обсягів медичної допомоги.
Контроль якості надання медичної допомоги здійснюється за такими
складовими:
– структура, процес та результати медичної допомоги;
– організація надання медичної допомоги;
– контроль за реалізацією управлінських рішень;
– відповідність кваліфікаційним вимогам медичних працівників, у тому
числі керівників закладів охорони здоров’я;
– вивчення думки пацієнтів щодо наданої медичної допомоги;
– забезпечення прав та безпеки пацієнтів під час надання їм медичної
допомоги.
Контроль якості наданої медичної допомоги проводиться у випадках:
– смерті пацієнтів;
18
 – первинного виходу на інвалідність осіб працездатного віку;
– розбіжності встановлених діагнозів;
– недотримання закладами охорони здоров’я стандартів медичної допомоги
(медичних стандартів), клінічних протоколів, табелів матеріально-технічного
оснащення;
– надходження скарг пацієнтів або близьких осіб, які доглядають за
пацієнтами.
Контроль якості наданої медичної допомоги здійснюється шляхом клініко-
експертної оцінки якості та обсягів медичної допомоги, яку проводять клініко-
експертні комісії (КЕК), що створюються МОЗ України або МОЗ АРК,
департаментами (управліннями) охорони здоров’я обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій або медичні ради ЗОЗ.
Завдання, порядок створення та повноваження КЕК МОЗ визначаються
Положенням про клініко-експертну комісію Міністерства охорони здоров'я
України, яке затверджене наказом МОЗ України від 06.08.2013р. №693 "Про
організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги". Відповідно
до Положення КЕК МОЗ України є постійно діючим органом, що утворюється
для колегіального розгляду клініко-експертних питань діагностики, лікування та
реабілітації в ЗОЗ незалежно від форми власності та підпорядкування та у ФОП,
що провадять господарську діяльність з медичної практики щодо надання
медичної допомоги та медичних послуг.
Основним завданням як КЕК МОЗ України, так і регіональних КЕК є
проведення клініко-експертної оцінки якості та обсягів медичної допомоги та
медичних послуг шляхом експертизи клінічних питань діагностики, лікування та
реабілітації, наявності відповідної кваліфікації спеціалістів за напрямком надання
медичної допомоги та медичних послуг.
Підставою для розгляду КЕК МОЗ України відповідних клінічних питань
діагностики, лікування та реабілітації у ЗОЗ та ФОП і здійснення клініко-
експертної оцінки якості медичної допомоги та медичних послуг є наказ МОЗ
України.
Клініко-експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги та медичних
послуг проводиться протягом 30 календарних днів з дня надходження запиту чи
звернення фізичних та юридичних осіб. У разі неможливості прийняття рішення за
цей час строк розгляду може бути продовжений на 15 календарних днів. За
результатами проведеної клініко-експертної оцінки якості та обсягів медичної
допомоги та медичних послуг КЕК МОЗ України складає висновок.
Про недоліки у діяльності ЗОЗ та ФОП, виявлені під час проведення
експертної оцінки КЕК МОЗ України інформує Головну акредитаційну комісію
МОЗ України або акредитаційні комісії для вжиття заходів відповідно до вимог
Порядку акредитації закладу охорони здоров'я. Крім того КЕК МОЗ інформує
МОЗ щодо додержання ліцензіатами Ліцензійних умов провадження господарської
діяльності з медичної практики.
Діяльність регіональних КЕК регламентується "Положенням про клініко-
експертну комісію Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки
Крим, структурних підрозділів з питань охорони здоров'я обласних, Київської
19
та Севастопольської міських державних адміністрацій" яке затверджене
наказом МОЗ України від 06.08.2013р. №693 "Про організацію клініко-
експертної оцінки якості медичної допомоги".
Підставою для здійснення клініко-експертної оцінки якості та обсягів
медичної допомоги та медичних послуг наказ МОЗ України або відповідного
органу охорони здоров`я, який приймається за результатами розгляду запитів і
звернень фізичних та юридичних осіб або з ініціативи МОЗ України. Клініко-
експертна оцінка якості та обсягів медичної допомоги та медичних послуг
регіональними КЕК проводиться у вказані вище строки, а за її результатами
складається висновок.
Координацію та контроль за діяльністю КЕК у МОЗ України та регіонах
здійснює Управління контролю якості медичних послуг МОЗ України.
Діяльність Медичної ради ЗОЗ регламентуються Положенням про
медичну раду закладу охорони здоров'я, затвердженим наказом МОЗ України
від 06.08.2013р. №693 "Про організацію клініко-експертної оцінки якості
медичної допомоги".
Медична рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом ЗОЗ,
до основних завдань якого належать наступні:
1. Координація діяльності структурних підрозділів ЗОЗ щодо впровадження
заходів з управління та контролю якості та обсягів медичної допомоги та
медичних послуг.
2. Участь у моніторингу ефективності управління та контролю якості та
обсягів медичної допомоги та медичних послуг у ЗОЗ.
3. Розробка пропозицій та планування заходів щодо поліпшення якості
медичної допомоги та медичних послуг у ЗОЗ.
4. Здійснення експертизи відповідності наданої медичної допомоги та
медичних послуг вимогам клінічних настанов та протоколів у сфері охорони
здоров'я.
5. Підготовка та подання документації для розгляду клініко-експертними
комісіями з рецензією щодо допущених порушень і помилок під час надання
медичної допомоги та медичних послуг та рекомендаціями щодо унеможливлення
таких помилок надалі.
До функцій медичної ради належить розгляд питань та надання пропозиції
керівництву ЗОЗ щодо:
– безперервного підвищення професійного рівня спеціалістів ЗОЗ;
– забезпечення прав та безпеки пацієнтів;
– динаміки показників діяльності ЗОЗ, його структурних підрозділів та
клінічних індикаторів якості надання медичної допомоги;
– випадків смерті;
– повторної госпіталізації з одного і того самого захворювання протягом
року;
– розбіжності діагнозів;
– скарг пацієнтів або їхніх близьких осіб.

20
 ВИСНОВОК
за результатами клініко-експертної оцінки
Найменування закладу охорони здоров’я або
П.І.Б. фізичної особи - підприємця
Склад комісії Прізвище, ім’я та по
Місце роботи, посада
батькові
1.
2.
3.

Опрацьовані матеріали
1.
2.
3.

Висновки
Виявлені Необхідні заходи з усунення недоліків (у тому числі Строк виконання
недоліки дисциплінарного впливу) заходів з усунення
(відхилення) недоліків
Міністерство управління заклад охорони
охорони охорони здоров’я здоров’я або
здоров’я фізична особа -
України підприємець

Голова комісії _________________ ____________________________________

(підпис) (прізвище, ім’я та по батькові)
Члени комісії: _________________ ____________________________________
(підпис) (прізвище, ім’я та по батькові)
_________________ ____________________________________
(підпис) (прізвище, ім’я та по батькові)
_________________ ____________________________________
(підпис) (прізвище, ім’я та по батькові)

21