Вінницький національний медичний університет

ім. М.І.Пирогова
Кафедра медицини катастроф та військової медицини

„ЗАТВЕРДЖУЮ”
Завідувач курсу МК та ВМ
___________ доц. М.В.Матвійчук
Протокол засідання кафедри
№__28__ від __серпня_______2020 р.

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ до заняття

З дисципліни Безпека життєдіяльності
для студентів стоматологічного факультету

Тема 2. Людина в системі «людина –зовнішнє середовище»

Вінниця - 2020
 А. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

1. Тема 2. Людина в системі «людина –зовнішнє середовище»

2. Кількість академічних годин – 2.
3. Вид проведення заняття – практичне заняття.
4. Місце проведення заняття – клас кафедри.
5. Мета заняття:
5.1.Навчальна мета:
5.1.1. Загальна: поглиблення і закріплення студентами теоретичних
знань та практичних умінь, необхідних при визначенні психолого-
фізіологічної характеристики людини і значення її у безпеці життєдіяльності.
5.1.2. Конкретна: студент повинен вміти аналізувати реакцію
організму на вплив негативних факторів і можливості організму
адаптуватися до цих факторів; виявляти вплив небезпек на людину залежно
від фізіологічного стану організму людини, психофізіологічних якостей та
властивостей.
5.1.3.Виховна мета – формування у студентів морально-психологічних
якостей, необхідних майбутньому лікарю.
6. Навчально-методичне та матеріально-технічне забезпечення:
6.1.Література:
6.1.1.Основна література:
 Безпека життєдіяльності: Навч. Посібник / За ред. Є.П.желібо і
В.М.Пічі. – Київ: «Каравела»; Львів: «Новий Світ-2000», 2001. – 320 с.
 Джигерей В.С., Житецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів:
Афіша, 2001. – 256 с.
 Дуднікова І.І. Безпека життєдіяльності: Навч. Посібник. – К., 2003. –
268 с.
 Безпека життєдіяльності, основи охорони праці: Навч. Посібник / За
ред. Проф..О.П.Яворовського. – Київ ВСВ «Медицина», 2015. – 288 с.
6.1.2. Додаткова література:
 Головин С.Ю. Словарь психолого-практика. – Минск: Харвест, 2001.
 Китаев-Смык Л.А. Психология стресса. – М., 1988. – 341 с.
 Пистун И.П., Березовецкий А.П., Тубальцев А.Н. Безопасность
жизнедеятельности. – Львов: Афиша, 2003. – 336 с.
 Психогении в экстремальных условиях / Александровский Ю.А.,
Лобастов О.С., Спивак Л.И., Щукин Б.П. М.: Медицина, 1991. – 96 с.
 Порох В. Почему мы боимся, или практическое руководство по
избавлению от страха. - М., 2002. – 448 с.
 Фефилова Л.К. Безопасность жизнедеятельности и медицина
катастроф: Учебник. – М.: Медицина, 2005. – С. 237-258.
  Циркин В.И., Трухина С.И. Физиологические основы психической
деятельности и поведения человека. – М.: Медицинская книга, 2001.
– 524 с.
7. Основні питання, що підлягають вивченню на даному занятті:
1.Людина, як біоенергетична система. Єдність біологічних систем
організму людини. Вплив біоритмів на рівень індивідуального ризику.
2. Функціональні системи організму людини в забезпеченні його
безпеки життєдіяльності. Захисні функції організму людини.
3. Роль рецепторів і аналізаторів організму людини в оцінці факторів
системи „людина –середовище існування “. Закон Вебера-Фехнера.
4. Психологічні фактори, що визначають особисту безпеку людини.
Психофізіологічний стан організму. Вплив характеру і темпераменту людини
на її безпеку. Залежність стану організму від зовнішніх подразників. Стрес.
Фобії. Типові моделі психологічних реакцій організму при екстремальних
ситуаціях. Раціональні режими праці і відпочинку.

1.Людина, як біоенергетична система. Єдність біологічних систем

організму людини. Вплив біоритмів на рівень індивідуального ризику.

Людина є складовою біосфери і тому постійно взаємодіє з навколишнім

середовищем, залежить від нього і водночас змінює його, пристосовуючи до
власних потреб. Саме тому система «людина -- життєве середовище» є
складною, багаторівневою, до неї належать багато складових, між якими
існують позитивні, негативні та гомеостатичні зворотні зв'язки.
Проблема безпечного існування завжди хвилювала людство. Первісна
людина була нерозривно пов'язана з природою і головну загрозу їй становили
природні небезпеки. Людина мала постійно виживати в біологічній
конкуренції з тваринами, захищатись від стихійних сил природи. Згодом
основну загрозу людині почали становити дії інших людей -- вбивства, війни,
тероризм та інші акти насильства, що супроводжували і продовжують
супроводжувати розвиток людства. Нарешті, з'явилась група небезпек, що
походять від об'єктів, створених людьми, - антропогенних чинників.
Лише за останні сторіччя стрімкий прогрес науки і техніки призвів до
того, що за масштабами впливу на біосферні процеси діяльність людства
стала співвідносна з факторами, що визначали розвиток біосфери за всю її
попередню історію. «У біосфері існує велика геологічна, можливо, космічна
сила, планетна дія якої зазвичай не береться до уваги. Ця сила -- розум
людини, спрямована і організована воля її як істоти суспільної», - писав В.І.
Вернадський.

Людина як елемент біосфери

Характер і масштаби взаємодії людини з навколишнім середовищем
визначаються подвійним механізмом взаємозв'язку у біосфері, адже їй крім
біологічних притаманні й специфічні - соціальні, духовно-культурні
характеристики. З одного боку, людина є біологічним об'єктом, часткою
біосфери і пов'язана з навколишнім середовищем складною системою
взаємодій, що здійснюються шляхом адаптації до середовища. У цій системі
зв'язків людина як біологічний вид (homo sapiens -- людина розумна)
належить до царства тварин і займає нішу консументів (організми, що
отримують енергію за рахунок харчування іншими живими організмами) -
поліфагів з аеробним типом обміну. Людині притаманні загальні ознаки
тварин: склад та обмін речовин, будова, фізіологія, поведінка.
Водночас між людиною та тваринами існують суттєві відмінності, які
полягають як в кількісному розвитку певних ознак, так і в їх якості. Потрібно
зазначити зокрема такі:
- характерні тілесні ознаки (прямоходіння, пристосованість рук до
праці тощо);
- високорозвинений мозок, здатний відображати світ у поняттях і
перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;
- свідомість як здатність до пізнання сутності зовнішнього світу і своєї
природи;
- мислення та мова, які з'явились в результаті трудової суспільної
діяльності.
За рахунок зазначених відмінностей якісно відрізняється спосіб життя
людей від тварин. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як
існування, людське - суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все, що є в
суспільстві, як і саме суспільство, - результат людської діяльності.
Процес еволюції людини супроводжувався поступовим звуженням дії
природного відбору через виникнення і становлення соціуму, а також
створення нового «штучного» місця існування.
Людство, як високорозвинена соціальна система, ставить до
навколишнього середовища широке коло небіологічних вимог, зумовлених
технічними, побутовими, культурними потребами, які збільшуються
відповідно до розвитку науки, техніки, культури. Внаслідок цього масштаби
використання природних ресурсів істотно перевищують біологічні потреби
людини. Має місце ситуація підвищених вимог до експлуатації біологічних
та інших ресурсів, що призводить до виснаження невідновлюваних ресурсів.
У свою чергу, велика частина продуктів технологічної переробки не
включається в кругообіг речовин, не розкладається, накопичується як
забруднювачі біосфери. Токсичність багатьох продуктів, що виділяються в
навколишнє середовище, порушує структуру та функції природних
біологічних систем.
Таким чином, виснаження і забруднення біосфери, порушення
збалансованого в процесі еволюції біологічного кругообігу є прямим
наслідком сучасних форм господарювання людини.

Потреби людини на рівні забезпечення життєдіяльності

Людська діяльність, як специфічний спосіб ставлення її до світу,
відображає біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини.
Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання,
творіння культури тощо.
Характерні ознаки діяльності людини:
- відбувається під впливом тих чи інших мотивів для задоволення
певної потреби;
- існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем, соціумом;
- характеризується обміном інформації з іншими людьми;
- має цілеспрямований і часто усвідомлений характер.
Діяльність -- це активна взаємодія людини з навколишнім
середовищем завдяки якій вона досягає поставленої мети, що виникла
внаслідок прояву у неї певної потреби. На схемі показано типи діяльності
людини.

Типи діяльності людини (за В.А. Козаковим, 1999)

Потреба -- внутрішній стан функціональної або психологічної

необхідності чи недоліку будь-чого для підтримки існування і
життєдіяльності об'єкта, індивіда, суспільства.
Виділяють такі групи потреб:
- фізіологічні (дихання, їжа, рух, відпочинок, продовження роду, одяг,
житло);
- потреби особистої безпеки -- екзистенціальні (потреби безпеки свого
існування, впевненості у майбутньому, стабільності суспільства,
гарантованості праці);
- соціальні (потреба в спілкуванні, створенні сім'ї, належності до
колективу, групи чи спільноти, турботі про інших та увазі до себе, участі у
спільній трудовій діяльності);
- особистісні (самовираження, самореалізація або самоактуалізація,
діяльний прояв себе як самостійної, оригінальної, творчої особистості);
- духовні (інтелектуальні та естетичні потреби -- залучення до науки,
мистецтва, самопізнання, самовдосконалення тощо).
Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, інші -- набутими.
Також потреби поділяють на егоцентричні та соціоцентричні.
Діяльність людини має як предметний, так і духовний характер.
Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети, але
у цих предметах людина втілює своє розуміння світу, свій розум, інтереси,
потреби, почуття.
Різноманітні види діяльності забезпечують існування людини та її
формування як особистості. До видів діяльності належать праця, гра,
навчання, спілкування тощо. Але жоден вид діяльності не реалізується у
чистому вигляді. Наприклад, праця – це і чуттєве сприйняття світу, і
пізнання, і оцінка, і спілкування. Кожна людина має свою ієрархію видів
діяльності.
Отже, біологічне і соціальне існує в людині у нерозривній єдності.
Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, «що живе», а
соціальне «як живе». Природне функціонування організму людини і
соціально зумовлене залежить від тих об'єктивних історичних та культурних
умов, в яких вона живе. Людський індивід, особистість -- це цілісна,
інтегральна єдність біологічного, психічного і соціального рівня, якій
властиві світогляд та мораль.

Вплив біоритмів на рівень індивідуального ризику

Біологічні ритми — це періодично повторювані зміни характеру та
інтенсивності біологічних процесів та явищ в живих організмах.
Біологічні ритми фізіологічних функцій настільки точні, що їх іноді
називають „біологічним годинником". На сьогодні є всі підстави
стверджувати, що механізм відліку часу міститься в кожній молекулі
людського тіла, в тому числі і в молекулах ДНК, які зберігають запас
генетичної інформації. Біологічний годинник клітин часто називають
„малим", на відміну від „великого", який, як вважають, знаходиться в
головному мозку і синхронізує всі фізіологічні процеси в організмі.
На сьогодні прийнято класифікувати біоритми за їх частотою чи
періодом. Відповідно до такої класифікації всі біологічні ритми поділені на
три групи: високо-, середньо- та низькочастотні.
Тривалість періоду високочастотних коливань становить від долі
секунди до 30 хв., середньочастотних — від 30 хв. до 60 год. та
низькочастотних — від 60 год. до кількох років.
Середньочастотні ритми, в свою чергу, поділяються на три групи:
• ритми ультрадіанні — від 30 хв. до 20 год,
• циркадіанні — від 20 год. до 28 год,
• інфрадіанні — від 28 год. до 60 год.
Низькочастотні ритми включають ритми тижневі, місячні, річні та
багаторічні.
Особливе значення мають циркадіанні ритми, до складу яких входять
ритми 24-годинні, тобто добові. Вони відіграють особливу роль в часовій
організації живих систем.
Відомо, що кожна клітина, тканина, органи та їх системи
характеризуються своїми власними ритмами, які отримали назву робочих
ритмів. Так, наприклад, робочий ритм серця має біля 60-80 циклів за
хвилину, легень - біля 15-18 циклів за хвилину і т. д. Однак і серце, і
дихальний апарат разом з тим підпорядковані і добовому ритму: вночі
частота серцевих скорочень і дихання нижчі, ніж вдень (те саме є властивим і
для всіх інших тканин та органів).
Іншими словами, циркадіанний ритм (в даному випадку — добовий)
ніби пронизує загальну ритмічну тканину організму, виконує роль
своєрідного диригента багаточисленних внутрішніх робочих ритмів.
В процесі проведення експериментів було виявлено, гідну подиву,
досконалість в управлінні біоритмами. Так з дня в день до момента
пробудження, ніби передбачаючи зростаючу потребу організму, в крові
підвищується вміст адреналіну — речовини, що збільшує частоту серцевих
скорочень, підвищує артеріальний тиск, активізує роботу всього організму;
до цього часу в крові накопичуються біологічні стимулятори. Зниження
концентрації цих речовин до вечора — необхідна умова спокійного сну.
Недарма безсоння завжди супроводжується хвилюванням та тривогою. При
такому стані в крові підвищується концентрація адреналіну та інших
біологічно активних речовин, що і спричинює стан „бойової готовності".
Підпорядковуючись біологічним ритмам кожний фізіологічний показник
протягом доби може суттєво змінювати свій рівень. В циркадіанному
біоритмі відзначаються два „піки" працездатності людини: з 10 до 12 години
та з 16 до 18 години. Вночі працездатність знижується, особливо в інтервалі
від 1 до 3 години ночі.
Порушення порядку циркадіанних ритмів — десинхронізація — це
порушення благополуччя організму, що проявляється цілою низкою
симптомів: порушення сну, апетиту, погіршення настрою, зниження
працездатності, невротичні явища. Через деякий час (визначається
індивідуально) циркадіанні ритми організму „затягуються" новими
чергуваннями задавачів часу (дня та ночі, ритмів соціального життя) і
людина повертається до звичайного (нормального для неї) стану.
Важливим напрямком біоритмології є дослідження індивідуальних
особливостей біоритмологічного стану організму людини. Відповідно до
міжнародно визнаної класифікації біоритмологічних типів всі люди належать
до однієї із трьох груп: ранішньої („жайворонки"), вечірньої („сови") та
проміжної („голуби").
При організації професійної праці необхідно враховувати індивідуальні
властивості біоритмів кожної людини, тобто трудовий режим слід
узгоджувати з індивідуальними особливостями біоритмів таким чином, щоб
інтенсивні робочі навантаження співпадали з періодами найвищої
працездатності. З огляду на це кожній людині корисно знати свій
індивідуальний ритм працездатності. Наявність різних біоритмологічних
типів відкриває практичну можливість раціонального комплектування бригад
при необхідності довготривалої роботи по стійкому змінному графіку.
Таким чином, біологічні ритми є основою раціональної регламентації
розпорядку життя людини, оскільки висока працездатність і хороше
самопочуття можуть бути досягнуті лише в тому випадку, коли ритм життя
відповідає властивому організму ритму фізіологічних функцій.
 2. Функціональні системи організму людини в забезпеченні його
безпеки життєдіяльності. Захисні функції організму людини.
Головною умовою існування будь-якого живого організму є
збереження постійності будови і функцій, тобто стану внутрішнього
середовища за будь-яких зовнішніх обставин.
Гомеостаз -- це здатність відкритої системи зберігати відносну
динамічну сталість свого внутрішнього стану в умовах коливань зовнішніх
подразників за допомогою саморегуляції - скоординованих реакцій,
спрямованих на підтримку рівноваги.
Прикладами гомеостазу у людини є осморегуляція (регуляція кількості
мінеральних речовин і води в тілі), видалення відходів процесу обміну
речовин (здійснюється екзокринними органами -- нирками, легенями,
потовими залозами, травним каналом), терморегуляція тощо.
Зазначимо, що хоча організм перебуває у рівновазі, його фізіологічний
стан є динамічним і характеризується ритмічними ендогенними змінами
(циркадні та інші ритми). Наприклад, температура тіла, артеріальний тиск
(АТ), частота сердечних скорочень (ЧСС) і більшість метаболічних
індикаторів не завжди знаходяться на постійному рівні, але змінюються
протягом часу.
Механізми гомеостазу. Коли відбувається зміна, відхилення від
рівноваги в організмі (гомеостатичній системі) спостерігаються два основні
типи зворотного зв'язку:
- негативний зворотний зв'язок. Система відповідає так, щоб змінити
напрям зміни на протилежне і зберегти постійність. Наприклад, коли
концентрація вуглекислого газу в організмі людини збільшується, легені
отримують сигнал до збільшення їх активності і видихання більшої кількості
вуглекислого газу. Різноманітні хімічні та фізіологічні буферні системи
постійно підтримують сталість внутрішнього середовища організму;
- позитивний зворотний зв'язок. Виражається в посиленні зміни, що
має дестабілізуючий ефект. Позитивний зворотний зв'язок рідше
зустрічається в природних системах, наприклад, у нервових клітинах
пороговий електричний потенціал викликає генерацію набагато більшого
потенціалу дії. Згортання крові та події при народженні дитини також можна
привести як приклади позитивного зворотного зв'язку. Стійким системам
необхідні комбінації з обох типів зворотного зв'язку. Тоді як негативний
зворотний зв'язок дає змогу повернутися до гомеостатичного стану,
позитивний зворотний зв'язок використовується для переходу до абсолютно
нового стану гомеостазу - така ситуація називається «метастабільною».
Адаптація -- здатність живого організму пристосовуватись до
мінливих умов навколишнього середовища, яка виробилась у процесі
еволюційного розвитку. Адаптація має велике значення для організму
людини, дозволяє не тільки переносити значні зміни навколишнього
середовища, а й активно перебудовувати свої фізіологічні функції, поведінку
відповідно до цих змін. Адаптація організму до нових кліматичних умов
існування називається акліматизацією.
Слід враховувати, що відсутність подразників або їх низький рівень
може призводити до зниження резистентності й адаптаційних можливостей
організму. Людина, яка постійно перебуває в оптимальних мікрокліматичних
умовах, забезпечена теплим житлом, одягом, іншими благами цивілізації,
відірвана від природи, захищена від її подразнюючих і ушкоджуючих
чинників, потрапивши в природні умови, важче переносить вплив холоду та
інших чинників навколишнього середовища. У зв'язку з урбанізацією,
автоматизацією виробничих процесів значна частина населення перебуває у
стані гіподинамії, що призводить до детренованості організму, негативно
впливає на стан серцево-судинної системи тощо.
Негативні зміни у здоров'ї людини можуть виникати значно швидше,
коли на організм діють шкідливі чинники середовища (іонізуюче
випромінювання, перевантаження, невагомість, хімічні чинники), до яких у
процесі еволюції не виробились захисно-пристосувальні механізми.
Соціально обумовлені елементи навколишнього середовища (важка
напружена праця, її нераціональний режим, умови робочої зони, проживання,
харчування, матеріальне забезпечення, рівень освіти і культури, соціально-
правове становище), так само як і природні чинники, впливаючи на рушійні
сили здоров'я, можуть підвищувати чи знижувати його рівень. У процесі
адаптації відбувається перебудова різних функцій організму, що забезпечує
його пристосування до підвищених фізичних, енергетичних, психоемоційних
навантажень.
Виділяють видову й індивідуальну адаптацію. Прикладом першої може
бути зимова сплячка у деяких видів тварин. Індивідуальна адаптація
розвивається протягом усього життя, при цьому в організмі з'являється
відсутня раніше стійкість до певного чинника навколишнього середовища,
що дає йому змогу жити в умовах, раніше несумісних із життям. Механізм
індивідуальної адаптації полягає в тому, що у відповідь на надзвичайну дію
чинника порушується гомеостаз і це активує реакції (системи), відповідальні
за адаптацію до цього чинника -- специфічну та неспецифічну (стрес-
реакцію). Гіперфункція системи, що домінує у цій ситуації, через генетичний
апарат стимулює синтез білка, формуючи структурний слід і забезпечуючи
довготривалу адаптацію. Після припинення дії чинника, що зумовив
адаптацію, синтез білка знижується, виникає дезадаптація.
Виділяють чотири стадії адаптації:
1) термінову, під час якої наявний стрес, порушення гомеостазу,
гіперфункція системи, що відповідає за пристосування до певного чинника;
2) формування довготривалої адаптації - збільшення потужності
системи, що домінує (якщо дія перевищує можливості організму, то
структурний слід не формується, посилюється порушення гомеостазу,
розвиваються такі хвороби, як виразкова хвороба шлунка, гіпертонічна
хвороба тощо);
 3) сформованої довготривалої адаптації, коли системи саморегуляції
гомеостазу функціонують на новому рівні;
4) виснаження, яке може розвинутись внаслідок надмірної гіпертрофії
системи, що домінує. Це призводить до диспропорції між масою тканини і
судинно-нервовим забезпеченням, порушення ресинтезу білка, розвитку
склерозу і дезадаптації. Прикладом такого виснаження і дезадаптації може
бути хворобливий стан, який інколи розвивається у спортсменів у період
спаду їхніх спортивних успіхів тощо.
Розвиток процесу адаптації залежить не тільки від специфіки і сили дії
чинників навколишнього середовища, характеру подразника, а й від
індивідуальної реактивності організму, яка визначає чутливість до дії,
швидкість адаптаційного процесу. Ступінь адаптації може бути різною. При
повній адаптації забезпечується широкий діапазон діяльності, реакцій
поведінки, продовження роду, при неповній - функціональна активність
знижується до можливості підтримувати лише саме життя.
До цього часу в науці не сформульовані критерії кількісної оцінки
адаптаційних можливостей організму до умов середовища, що змінюються. У
кожного виду, окремого організму діапазон цих можливостей дуже
варіабельний, залежить від видової, індивідуальної чутливості до даного
чинника, а також від його особливостей: сили, тривалості дії тощо. Одні
групи людей більш адаптовані до високогір'я, інші - полярного холоду, треті
- спеки.
Критерієм адаптації у широкому розумінні цього слова є збереження
гомеостазу, незважаючи на продовження впливу чинника, до якого
сформувалась адаптація.
Якщо рівні впливу чинників навколишнього середовища виходять за
межі адаптаційних можливостей організму і адаптація переходить у четверту
стадію - стадію виснаження, запускаються додаткові захисні механізми. Це
механізми компенсації, що протидіють виникненню і прогресуванню
патологічного процесу. Таким чином, якщо адаптація забезпечує гомеостаз в
умовах здоров'я, то компенсація - це боротьба організму за гомеостаз у
змінених умовах хвороби. Внаслідок розвитку компенсаторних процесів тою
чи іншою мірою усуваються порушення функцій, які викликані
пошкодженням, тому компенсаторні процеси є чинниками одужування.
Важливу роль при цьому відіграють й інші компенсаторні реакції організму,
які забезпечують уникання або обмеження пошкоджуючого ефекту:
вироблення антитіл, фагоцитоз, запалення, тимчасова імобілізація органів і
систем (охоронне гальмування), а також процеси регенерації порушених
систем.
Система імунного захисту - це властивість організму, яка забезпечує
його несприйнятливість, стійкість до дії чужорідних білків, хвороботворних
мікроорганізмів та їхніх токсинів.
Виділяють імунітет специфічний і неспецифічний.
Специфічний імунітет має індивідуальний характер і формується
впродовж всього життя людини в результаті контакту її імунної системи з
різноманітними антигенами. Специфічний імунітет зберігає пам'ять про
перенесену інфекцію і перешкоджає її повторному виникненню.
Специфічний імунітет може бути природнім (формується внаслідок
перенесеного захворювання) і штучним (розвивається при штучній імунізації
у вигляді щеплень).
Неспецифічний імунітет має видоспецифічний характер, тобто
практично однаковий у всіх представників одного виду. Неспецифічний
імунітет забезпечує боротьбу з інфекцією на ранніх етапах її розвитку, коли
специфічний імунітет ще не сформувався. У процесі розвитку організм
людини виробив природні біологічні та механічні захисні елементи, дію яких
спрямовано проти різних патогенних мікроорганізмів. Наприклад,
неушкоджена шкіра є надійною перешкодою для проникнення в організм
хвороботворних мікроорганізмів. У сльозах, слині, мокротинні, крові,
лейкоцитах, материнському молоці міститься лізоцим - речовина, яка убиває
бактерії. Ряд рефлекторних реакцій, таких як кашель, чхання, веде до
механічного видалення мікроорганізмів з організму людини.
Отже, реакції організму на зміни у навколишньому середовищі залежно
від ступеня цих змін якісно відмінні і коливаються від фізіологічно
оптимальних до патологічних.
Завданням медицини є розробка методів і засобів підвищення
неспецифічної та специфічної резистентності організму, його адаптаційних
можливостей (профілактична медицина) і підсилюючих компенсаторні
можливості організму до впливу пошкоджуючих чинників навколишнього
середовища, які виходять за межі адаптаційних можливостей людини.

3. Роль рецепторів і аналізаторів організму людини в оцінці

факторів системи „людина –середовище існування “. Закон Вебера-
Фехнера.
Організм людини – це сукупність тілесних (соматичних) і
фізіологічних систем: нервової, серцево-судинної, травної, дихальної,
сенсорної, опорно-рухової, кровообігу та ін. Однією з найважливіших систем
людини є нервова система, що пов'язує між собою всі системи і частини тіла
в єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі, проведенні
й аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього
середовищ.
Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов'язаний з іменами
таких учених, як І.М.Сєченов (1829—1905) та І.П.Павлов (1849—1936).
І.П.Павлов розвинув працю І.М.Сєченова про рефлекси головного мозку,
створив вчення про аналізатори як про сукупність нервово-рецепторних
структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників,
трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення
його в центральну нервову систему.
При виникненні перевантажень на організм людини нервова система
визначає ступінь їхнього впливу і формує захисно-адаптаційні реакції.
Визначено надзвичайно важливі фізіологічні особливості людського
організму; його значні потенційні і часто незатребувані життям можливості.
Природа забезпечила організм людини високими резервами стійкості та
надійності, що зумовлено взаємодією всіх систем, цілісністю, спроможністю
до адаптації й компенсації у всіх ланках і станом відносної динамічної
стабільності. Наприклад, це стосується людського мозку, який
використовується за даними різних дослідників на 3-6 % потенційних
можливостей. Запас міцності «конструкції людини» має коефіцієнт 10, тобто
організм людини може витримувати навантаження у 10 разів більші, ніж на
практиці. Серце людини є органом кровообігу; воно протягом усього життя
робить більше 109 скорочень, тоді як найсучасніша система забезпечує
кількість скорочень у 100 разів менше. Тобто резерви організму людини
надзвичайно високі, що дає їй можливість виживати в складних умовах.
На початок третього тисячоліття людство досягло величезних успіхів у
області науки, техніки, виробництва при створенні комфортних умов життя,
які привели до утворення нових видів небезпеки та до деградації резервів
організму людини. Деякі фізичні якості людини під впливом техногенних
факторів, можливо, навіть погіршилися: знизилася гострота зору і слуху, не
стало колишньої сили, витривалості.
Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ,
сприймає всі його різноманітні сторони за допомогою сенсорної системи чи
органів чуття. Важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують
про різноманітні види і рівні небезпеки. Отримана інформація передається
ЦНС, де відбувається її аналіз, синтез і створюється відповідна команда
виконавчим органам. Залежно від характеру отриманої інформації, її цінності
буде визначатися наступна дія людини.
Водночас для з'ясування засобів вираження у свідомості людини
об'єктів і процесів, що відбуваються у зовнішньому середовищі, необхідно
знати, яку будову мають органи чуття, і розуміти особливості їх взаємодії.
Цей процес здійснюється за допомогою аналізаторів (сенсорної
системи) - сукупності нервових утворень, які сприймають і здійснюють
аналіз подразників. Інформацію, яка надходить через аналізатори, називають
сенсорною, результатом аналізу цієї інформації є формування перцептивного
образу - образу сприйняття.
Кожен аналізатор складається з трьох частин:
1) периферійна частина (рецептор) спеціалізовані клітини, що
перетворюють різні види енергії у нервові імпульси, що дає змогу розглядати
рецептори як пристрої кодування інформації;
2) провідні нервові шляхи, що складаються з периферійного нерва та
«вставних» нейронів, розміщених на різних рівнях нервової системи, якими
нервові імпульси передаються від рецепторів у головний мозок;
3) центральна частина - мозкові центри у корі та підкірці головного
мозку, де здійснюється основна обробка нервових імпульсів.

аналізатор
Адекватний
подразник
Нейронні провідні Відповідна зона
Рецептор
шляхи головного мозку

Принципова схема аналізатора

Рецептор - це спеціальне чутливе утворення, що складається з

закінчень і дендритів чутливих нейронів, нейроглій і спеціалізованих клітин
інших тканин, які в комплексі забезпечують перетворення впливу чинників
зовнішнього або внутрішнього середовища на нервовий імпульс.
Існують такі основні види рецепторів:
- механорецептори -- сприймають механічну енергію: до них належать
рецептори слухової, вестибулярної, рухової, частково вісцеральної
чутливості;
- хеморецептори -- забезпечують нюхову, смакову чутливість;
- терморецептори, що сприймають зміну температури;
- фоторецептори, що забезпечують зорові відчуття.
У багатьох аналізаторів є специфічні допоміжні структури (рогівка,
зіниця, кришталик ока, барабанна перетинка, слухові кісточки вуха тощо), які
разом із рецепторами утворюють органи чуття.
Органи чуття та окремі рецепторні системи здійснюють перетворення
енергії подразника у процес нервового збудження, змінюючи при цьому свій
фізико-хімічний стан. Наприклад, рецептори сітківки ока (палички та
колбочки) переводять електромагнітну енергію світла в хімічну, а останню -
в енергію електричних імпульсів.
Механізми трансформації енергії рецепторами різних органів чуття
дуже відрізняються, але всі вони ведуть до частотно - амплітудних змін
електричної активності рецепторів. Такі зміни копіюють зміни дії
подразників. Отже, якщо сприймаюча частина рецепторів пристосована до
прийому різних видів енергії, то їхні вихідні сигнали за своєю природою є
універсальними для всієї нервової системи. Такі сигнали, зазнавши певної
обробки, передаються до головного мозку. У вставних нейронах провідних
шляхів триває аналіз інформації. Так, на рівні нейронів зорового аналізатора,
розташованих у проміжному мозку, можливе розрізнення місця
розташування предмета, його кольору. Але тільки у вищих центрах - у корі
великих півкуль головного мозку здійснюється найтонший
диференційований аналіз зовнішніх і внутрішніх подразників, порівняння
отриманої інформації з еталонами, що зберігаються у пам'яті, формування
перцептивного образу.
Аналізатори відіграють важливу роль в регуляції та саморегуляції
діяльності органів, фізіологічних систем і загалом організму. Функція
аналізатора мозку тварин і людини тісно взаємодіє з його синтетичною
функцією і характеризується високою чутливістю, тонким
диференціюванням сприймання і широкою адаптацією до подразників, що
змінюються за силою і якістю. Аналітико-синтетична діяльність великих
півкуль головного мозку є основою вищої нервової діяльності.
Аналізатор є частиною рефлекторного апарату, до якого входять також
виконавчі механізми, такі як система мотонейронів, що іннервують м'язи,
суглоби та інші органи.
Класифікують аналізатори за модальністю (видом) відчуттів, місцем
розташування рецепторів та наявністю (або відсутністю) безпосередніх
контактів рецептора з подразником, який викликає відчуття тощо.
У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність
функцій, виділяють зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, шкірний, руховий,
вестибулярний та вісцеральний аналізатори. Залежно від специфіки
отримання сигналів розрізняють зовнішні (зоровий, слуховий, шкірний,
нюховий, смаковий), розташовані на поверхні тіла для сприймання
зовнішньої інформації, та внутрішні аналізатори (тиску, кінестатичні-
рецептори у м’язах і сухожилках, вестибулярний, вісцеральні ), які містяться
у внутрішніх системах і органах для сприймання інформації про їх стан.
У системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища
домінуючими при виявленні небезпеки виступають зоровий (сприйняття
близько 90% інформації про навколишній світ), слуховий та шкірний
аналізатори.
Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і
внутрішнього середовища свій адекватний подразник, цим пояснюється дуже
висока чутливість рецепторів. Так, око та його рецепторна частина (сітківка)
тонко реагує на електромагнітне випромінювання у видимій частині спектра
(довжина хвилі від 400 до 780 нм), вухо з рецепторним апаратом Кортієвого
органа сприймає механічне коливання повітря певної амплітуди і з частотою
від 16 до 20 000 Гц тощо
Водночас існують шкідливі і небезпечні чинники, для сприйняття яких
у людини немає відповідних аналізаторів. Це, насамперед, стосується
іонізуючого випромінювання, ультрафіолетової радіації, електромагнітних
полів радіочастот, ультра- та інфразвуку. Людина не спроможна їх відчути
безпосередньо, але під час перевищення певних рівнів ці фактори мають
виражену біологічну дію на організм людини. Контроль за цими факторами
здійснюється за допомогою спеціальних технічних засобів.

Характеристика основних аналізаторів

Модальність Локалізація Тип Якості, які

рецептора рецепторів сприймаються
Зір Сітківка Палички, Освітленість,
колбочки колір, розміри,
рух
Слух Завитка Ворсинкові Частота, сила
внутрішнього клітини та локалізація
вуха звуку
Дотик Шкіра Закінчення Температура,
Руффіні, тиск, вібрація
диски
Меркеля,
тільця Пачині
Рівновага Вестибулярний Макулярні Обертання,
апарат клітини сила тяжіння
Смак Язик Смакові Смак
сосочки язика

Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні

психофізіологічні властивості, а саме:
- чутливість - здатність аналізаторів сприймати мінімальні зовнішні
подразнення, що забезпечується рецепторним апаратом органів чуття;
- наявність абсолютної, диференційної та оперативної межі
чутливості до подразника;
- специфічність -- здатність кожного рецептора сприймати лише свій
вид енергії. Специфічні подразники для рецепторів називаються
адекватними;
- адаптація -- пристосування органів чуття до сили подразника. У
кожного рецептора вона виражена різною мірою. Адаптація настає при
тривалій дії подразника і залежить від його сили;
- сенсибілізація - підвищення чутливості аналізатора в результаті
частого впливу подразника на органи чуття (наприклад, тонкий слух у
сліпих);
- контрастність - здатність аналізатора різко відтворювати важливе
відчуття і робити його точнішим та конкретнішим. Вона здійснюється в
сенсорних зонах аналізатора завдяки одночасному прояву і взаємодії
властивостей іррадіації та індукції;
- залишкові відчуття, які тривають деякий час, після припинення дії
подразника. Переривчасті подразнення створюють безперервні відчуття
(наприклад, кінематограф).
Всі перераховані властивості в одному і тому ж аналізаторі
виявляються одночасно, і, взаємодіючи один з одним, сприяють розрізненню
одного подразника від іншого за зовнішніми ознаками і якостями.
Функціональна взаємодія всіх аналізаторів забезпечує послідовне
відтворення у відчуттях цілісних образів сприйманих подразників.
 Рівень зовнішнього подразника може бути різним:
- нижче порогового;
- пороговий;
- вище порогового.
У випадку дії зовнішнього подразника із рівнем нижче порогового
(нижче мінімальної чутливості аналізатора) людина не відчуває його. При
порогових інтенсивностях дії зовнішнього подразника людина сприймає
інформацію, яка надходить ззовні, адекватно. При високому рівні
зовнішнього подразника (вище допустимої інтенсивності) в організмі
людини можуть виникнути зміни: захворювання, травми і, навіть, летальні
наслідки.
Пороги відчуттів - це величини подразників, що викликають або
змінюють сенсорний образ певної якості. Величини подразників, які не
викликають відчуттів, називають підпороговими. Мінімальна сила
подразника, що викликає ледь помітне адекватне відчуття, називається
нижнім абсолютним порогом чутливості аналізатора, а максимальна -
верхнім абсолютним порогом чутливості. Подальше зростання сили
подразника викликатиме больову реакцію.
Диференційна чутливість визначається найменшою величиною
подразника, яка дає можливість відчути його зміну. Це положення вперше
було введено німецьким фізіологом А.Вебером і кількісно описано
німецьким фізиком Г. Фехнером.
Основний психофізіологічний закон Вебера—Фехнера:
інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника.
У математичний формі закон Вебера-Фехнера виражається так:

S = C ∙ lgI,

де S - інтенсивність (або сила) відчуття;

I - величина чинного подразника;
C - коефіцієнт пропорційності.

Таким чином, можна сказати, що існує кількісний взаємозв’язок між

інтенсивністю відчуття та інтенсивністю подразника:
• Спроможність аналізаторів до адаптації — це можливість
пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високих
інтенсивностях подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких
— підвищується.
• Спроможність аналізаторів тренуватися виражається як у
підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто
говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і тощо).
 • Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення
дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй свідомості
на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така
«інерція» відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу
сильно залежить від інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках
обмежує можливість аналізатора.
Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки властивості
аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне сприйняття
людиною об'єктів і явищ зовнішнього середовища.

4. Психологічні фактори, що визначають особисту безпеку людини.

Психофізіологічний стан організму. Вплив характеру і темпераменту
людини на її безпеку. Залежність стану організму від зовнішніх
подразників. Стрес. Фобії. Типові моделі психологічних реакцій
організму при екстремальних ситуаціях. Раціональні режими праці і
відпочинку.
Нервова система здійснює такі основні функції:
- сприймає зовнішні та внутрішні подразнення;
- аналізує, відбирає і перетворює сприйняту інформацію;
- координує всі функції організму, об'єднує діяльність усіх органів і
систем, забезпечує функціонування організму як єдиного цілого.
Виділяють центральну і периферійну (вегетативну і соматичну)
нервову систему. Центральна нервова система забезпечує взаємозв'язок
людини з зовнішнім світом. Вона включає спинний і головний мозок (великі
півкулі, проміжний, середній, задній, довгастий мозок, мозочок).
Вегетативна нервова система керує діяльністю внутрішніх органів.
Головний мозок людини -- найскладніший орган живої природи. Він
містить близько 20 млрд клітин і 300 млрд міжклітинних з'єднань. Головний
мозок керує діяльністю всього організму людини – це центр мислення, волі і
почуттів. Специфіка і взаємозв'язок різних психічних процесів невід'ємні від
структурної організації головного мозку людини.
Наявність центральної та вегетативної нервових систем, ендокринних
залоз дає можливість організму адекватно реагувати на зовнішні та внутрішні
зміни. Поведінка людини дає певне уявлення про інформацію, яку вона
отримала із зовнішнього світу або від свого організму за допомогою органів
чуття. Зв'язок між відчуттям і поведінкою (відповіддю) встановлюється
переважно в центральних відділах нервової системи (спинний, головний
мозок) і, залежно від подразника, формується адекватна відповідь організму
-- рефлекс. Рефлекси можуть бути безумовні і умовні.
Безумовні рефлекси - це стереотипи поведінки, які формувалися в
процесі всієї попередньої історії розвитку людини і передаються спадково.
 Умовні рефлекси - це поведінка, яку індивід набуває у результаті
навчання або у разі дій, які повторюються. Умовні рефлекси дозволяють
виконувати ці стереотипні дії в напівавтоматичному режимі.
Однією з фундаментальних властивостей центральної нервової системи
є її здатність створювати осередки гальмування і осередки активності
(домінанти). Здатність до довготривалої активної праці і протидії втомі
залежить від індивідуальної витривалості нервової системи щодо процесів
збудження та гальмування, тобто від її сили.
Від сили нервової системи залежить також здатність до екстреної
мобілізації в аварійній ситуації та здатність успішно діяти, незважаючи на
фактори, що відволікають. Від урівноваженості рухомості і лабільності
нервової системи залежить така важлива якість безпеки, як здатність до
переключення уваги та швидкого реагування на небезпечні сигнали.
Особливості психіки людини
Пізнавши психіку людини, можна знайти шлях до підвищення безпеки
її життєдіяльності.
Психіка - це здатність мозку відображати об'єктивну дійсність у формі
відчуттів, уявлень, думок та інших суб'єктивних образів об'єктивного світу.
Психіка людини виявляється у таких трьох видах психічних явищ, як
психічні процеси, психічні стани, психічні властивості.
Психічні процеси - це короткочасні процеси отримання, переробки
інформації та обміну нею (наприклад, відчуття, сприйняття, пам'ять і
мислення, емоції, воля тощо).
Психічні стани відображають порівняно тривалі душевні переживання,
що впливають на життєдіяльність людини (настрій, депресія, стрес).
Психічні властивості - сталі душевні якості, що утворюються у процесі
життєдіяльності людини і характеризують здатність відповідати на певні дії
адекватними психічними змінами (темперамент, досвід, характер, здібності,
інтелект тощо).
Більшості живих істот притаманна перша сигнальна система - реакція
на подразнення органів чуття (тактильна чутливість, нюх, смак, зір, слух). Та
тільки людина має другу сигнальну систему, яка забезпечує реакцію на
слова, словосполучення, які вона чує, бачить або промовляє. Саме ці рівні
розвитку нервової системи і визначають типи поведінки людини. Людині
притаманні такі види поведінки: інстинктивна, за навичками і свідома
поведінка.
Інстинктивна поведінка - це дії, вчинки, які успадковуються видом
Ноmо sapiens. На цьому рівні психіки концентрується вся інформація,
нагромаджена у процесі еволюції людства. До відомих дій та вчинків
інстинктивної поведінки людини належать ті, які пов'язані з
самозбереженням, продовженням роду тощо.
 Поведінка за навичками - це дії, які склалися у навчанні або шляхом
спроб і помилок, або шляхом тренувань, і застосовуються автоматично. Як
наслідок людина виробляє навички, у неї формуються звички і під контролем
свідомості (тренування), і без нього (спроби і помилки).
Свідома поведінка - найвищий рівень психічного відображення
дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її
духовну активність у конкретних умовах.
Інстинкти і навички можуть певним чином впливати і на свідому
поведінку, але остання, безперечно, може керувати і навичками, і гальмувати
інстинкти. Отже, поведінка, дії, вчинки людини є похідними від її психіки.

Психологічні властивості людини

До властивостей особистості належить все те, що зумовлює її
відмінність від інших (стать, вік, темперамент, розум) або виявляється у
взаємодіях з іншими суб'єктами або предметами навколишнього середовища
(особливості поведінки, спілкування, дії в конфліктних ситуаціях).
Розглянемо деякі психологічні властивості людини, які будуть
впливати на безпеку життєдіяльності.
Характер — сукупність найбільш стійких психічних рис особистості
людини, які виявляються у її вчинках та діях.
Це "сплав" вроджених і набутих форм поведінки, вирішальну роль в
якому відіграє виховання і навчання (І. Сеченов). Характер в першу чергу
залежить від виховання і в меншій мірі — від індивідуальності. Стійкі
психічні властивості людини, чи риси ЇЇ характеру, дають нам змогу певним
чином передбачити поведінку людини у різних життєвих ситуаціях .
Темперамент - сукупність психічних властивостей людини, що
виявляються в поведінці, силі відчуттів, ставленні до навколишньої
дійсності, Фізіологічною основою темпераменту є тип вищої нервової
діяльності. Тобто темперамент -- це особливість, яка визначає нашу
індивідуальність: одні відзначаються врівноваженістю поведінки, діють
обмірковано, не показують свої почуття, інші за тих же обставин нервують,
емоційно збуджуються, вибухають; одні комунікабельні, легко вступають у
контакт з оточенням, життєрадісні, інші - навпаки, замкнуті та стримані.
Існує кілька типів особистості: сангвінік, флегматик, холерик,
меланхолік.
Флегматичний темперамент є найбільш поміркованим. Почуття
оволодівають людиною повільно і повільно розвиваються. Флегматик
холоднокровний, не поспішає швидко розв'язувати проблеми. Повільний,
статечний, солідний, терплячий і наполегливий; не дратується, не
скаржиться, але і байдужий до інших; надійний; неохоче втручається в суть
проблеми.
 Непомірковані темпераменти — жовчний, сангвінічний і
меланхолійний.
Холерик (жовчний темперамент) сильний, енергійний та наполегливий
під впливом пристрасті, яка швидко спалахує. У нього безмежне
честолюбство, ревнощі, мстивість, гординя під гнітючим впливом пристрасті.
Мало міркує і швидко діє; завжди вважає себе правим; важко визнає свої
помилки. Пристрасть захоплює його і може призвести до загибелі власної,
або до загибелі інших.
Сангвінік прагне насолоди, почуття легко збуджуються, але вони
нетривалі. Захоплюється всім приємним, симпатизує іншим, він товариський;
проте непостійний, на нього не можна розраховувати у відповідальну
хвилину. Легко сердиться і легко кається. Щедрий на обіцянки і легко
забуває про обіцяне. Довірливий і легковірний. Любить створювати проекти,
про які відразу ж забуває. Поблажливий до себе та інших. Легко
заспокоюється. Ласкавий, доброзичливий, товариський, нездатний до
егоїстичних розрахунків.
Меланхолік схильний сумувати. Легко збудливий, як і сангвінік.
Частіше переважають неприємні почуття. Задоволення виявляється рідко,
страждання іншого завойовують його симпатії. Він боязкий, нерішучий,
недовірливий. Впадає у відчай через перешкоди в житті, позбавляється
енергії і стає нездатним подолати труднощі.
Але ці чотири типи не вичерпують усього розмаїття особистостей,
існують їх різноманітні поєднання і переплетення. Це особливості вищої
нервової діяльності за І. Павловим. Вони залежать від сили процесів
збудження і гальмування, які визначаються у свою чергу працездатністю
нервових клітин, урівноваженістю і рухомістю нервових процесів. Тому І.
Павлов характеризує чотири основні типи нервової системи наступним
чином:
— сильний неурівноважений;
— сильний урівноважений рухомий;
— сильний урівноважений інертний;
— слабкий.
У деяких видах діяльності від типу темпераменту може залежати не
тільки хід виконання, а й кінцевий результат. Тому певні види діяльності
висувають жорсткі вимоги до темпу та інтенсивності дій, і вимагають
спеціального добору за цими якостями. В екстремальних ситуаціях вплив
темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво посилюється, бо
попередньо засвоєні форми поведінки стають неефективними і необхідна
додаткова мобілізація організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже
сильними подразниками.
Пам'ять — це комплекс процесів, що відбуваються в центральній
нервовій системі і забезпечують нагромадження, зберігання та пригадування
або актуалізацію того, що збереглося. Пам'ять — це психофізіологічний
процес збереження та відтворення інформації. Розрізняють короткочасну,
оперативну та довготривалу пам'ять.
Забування — закономірний процес, який оберігає пам'ять від
надлишкової, непотрібної інформації, звільняє місце для сприйняття нової,
необхідної; забування — це не втрата знання, а втрата здатності пригадати.
Основний засіб проти забування — повторення.
На розвиток і якість пам'яті впливають фізичний і психічний стан
людини, її тренованість, професія, вік, Пам'ять погіршується з віком.
Мислення - це найвищий рівень пізнання, процес відображення
об'єктивної дійсності в уявленнях, думках, поняттях. Мисленню властиві
опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього
світу, суті цих явищ і зв'язків між ними. Надважливого значення в процесі
мислення набувають слова, мова.
Мислення спрямовується на вирішення певних завдань - від
найпростіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся
розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з
таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення,
абстракція і конкретизація.
Аналіз -- це мислений поділ предмета, явища на складові, ознаки,
властивості та виділення цих компонентів.
Синтез - мислене об'єднання окремих частин, ознак, властивостей
предметів, явищ або понять в єдине ціле.
Узагальнення - виділення на основі порівняння головного, загального,
особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета,
об'єкта.
Абстракція - виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ
або понять.
Конкретизація - перехід від загального до часткового, зв'язок теорії з
практикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду.
Для забезпечення надійності та безпеки в складних ситуаціях слід
виділити такі особливості мислення, як винахідливість, кмітливість,
швидкість прийняття рішення, критичність, розсудливість.
Увага - це спрямованість та зосередженість у свідомості на об'єктах або
явищах, що сприяє підвищенню рівня сенсорної, інтелектуальної та рухової
активності.
До основних функцій уваги належать вибір впливів, регулювання і
контроль діяльності доти, доки не буде досягнуто її мети. Увагу
характеризують концентрація, стійкість, розподіл, переключення й обсяг.
Концентрація уваги - це стан свідомості, необхідний для того, щоб
включитися в діяльність, зосередитися на завданні.
 Стійкість уваги - це тривалість привертання уваги до одного й того
самого об'єкта або завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без
зусилля, всього 2- 3 с, довільна увага, досягається вольовим зусиллям,
послаблюється через 15 хв напруженої праці.
Розподіл уваги - це здатність людини одночасно концентрувати увагу
на декількох об'єктах, що дає можливість виконувати одразу декілька дій.
Переключення уваги - це зворотний бік розподілу уваги. Воно
вимірюється швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого.
Обсяг уваги - це кількість предметів або явищ, що їх людина утримує
одночасно в своїй свідомості.
Управління увагою є передумовою ефективної життєдіяльності та
безпеки людини.
Емоційні якості людини - це реакції суб'єктивного характеру на
вплив зовнішніх чи внутрішніх подразників. Прояв емоційних якостей
людини відбувається у таких станах, як власне емоції, почуття, настрій,
стрес, афект.
Власне емоції -- тривалі реакції, що виникають на події, які сталися,
передбачаються, згадуються та виявляються у вигляді радості, страху,
задоволення або незадоволення.
Почуття -- стійкі емоційні стани, які мають чітко означений
предметний характер і висловлюють ставлення до конкретної події, людей,
уявлення.
Настрій - найстійкіший емоційний стан; відображає загальне
ставлення щодо сприйняття або несприйняття людиною навколишнього
світу. Настрій може бути похідним від темпераменту.
Стрес - неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та
напружену ситуацію; це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму
і готує його до фізичної активності типу спротиву, боротьби, втечі. Під час
стресу виділяються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і
систем (ритм серця, частота пульсу тощо). Стресова реакція має різний прояв
у різних людей: активна реакція - зростає ефективність діяльності, пасивна -
ефективність діяльності різко зменшується.
Афект - найсильніша емоційна реакція, яка має особливо інтенсивний
характер і змушує людину частково втрачати контроль над собою, кричати
або робити незапрограмовані чи непродумані вчинки. Афект повністю
захоплює людину і підкоряє її думки і рухи. Він завжди ситуаційний,
інтенсивний і відносно короткий. Афект постає як наслідок якогось сильного
потрясіння. В афекті змінюється увага: знижується можливість
переключення, забувається все, що відбувалося до події, яка викликала
афектну реакцію (стан ейфорії після звільнення від небезпеки, ступор при
повідомленні про смерть).
 Людина, як і тварина, народжується з певними емоційними реакціями.
Це первинні емоції: страх і тривога як прояв потреб у самозбереженні;
радість як реакція задоволення від реалізації потреб; гнів як наслідок
обмеження реалізації потреб. Вторинні емоції у людини формуються
внаслідок її соціальності та усвідомлення власного «Я». Ці емоції не
пов'язані з життєво важливими потребами (образа, провина, почуття сорому,
заздрість, злорадство, пихатість тощо).
Емоційна врівноваженість сприятливо впливає на життєдіяльність
людини і зменшує її схильність до небезпеки.

Психологічні фактори, що визначають особисту безпеку людини

Психіка людини тісно пов'язана з безпекою її життєдіяльності.
Психологія безпеки життєдіяльності -- це застосування знань про
психологію людини стосовно конкретного стану системи «людина -
середовище життєдіяльності» або «людина - виробниче середовище» з метою
забезпечення рівноваги систем, тобто безпеки людини.
Психологія безпеки праці є важливою ланкою у структурі забезпечення
безпечної діяльності людини. Наукові дослідження з цього напрямку
доводять, що для вирішення завдань зниження рівня виробничого
травматизму і професійних захворювань потрібно залучати не тільки
інженерно-технічний напрямок, а й аспекти аналізу психології працюючих у
виробничій обстановці. За висновками вчених, що грунтуються на вивченні
об'єктивних і суб'єктивних обставин, близько 60-90 % випадків побутового і
виробничого травматизму відбуваються з вини постраждалих.
Загалом, всі психологічні фактори, що призводять до реалізації
небезпеки, можна поділити на дві основні групи: об'єктивні і суб'єктивні.
До основних суб'єктивних факторів належать:
- недисциплінованість людини щодо дотримання заходів безпеки;
- переоцінка своїх сил і професійних навичок;
- невідповідність рівня психологічної підготовки і конкретних умов
зовнішнього середовища.
Група об'єктивних психологічних факторів включає:
- недостатній рівень професійної підготовки, у тому числі стосовно
навчання безпечним методам праці;
- низький рівень вимог допуску до виконання робіт, що
характеризуються підвищеною небезпекою і шкідливістю;
- недотримання ергономічних вимог до робочого місця, устаткування,
колірного оформлення робочого місця;
- низький контроль стану здоров'я працюючих.
На практиці перераховані вище групи основних психологічних
факторів у багатьох випадках є взаємозалежними.
 Залежність стану організму від зовнішніх подразників. Стрес.
Фобії.
Стрес (психоемоційні напруження) (від англ. stress – напруга) - це стан
психічного напруження, що виникає у людини в складних умовах
повсякденного життя та при особливих екстремальних обставинах.
Основоположником вчення про стрес є Ганс Сельє (1907-1982).
Стрес — це сильна несприятлива для організму фізіологічна або
психологічна реакція на дію стрессора.
Отже, в нормальному здоровому організмі людини існує механізм,
направлений на боротьбу з несприятливим чинником, дія якого може
привести до загибелі організму. Цей механізм і одержав назву стрес-реакції,
або загального адаптаційного синдрому. Слід зазначити, що стрес нерідко
розглядають як особливий функціональний стан і в той же час як
психофізіологічну реакцію організму на дії середовища, що виходять за межі
адаптивної норми. Часто під терміном стрес розуміється також сильна,
несприятлива дія, яка негативно впливає на організм.
Види стресу:
• стрес гострий, або короткочасний,
• хронічний (тривалий).
У разі гострого стресу, як правило, до реакції захисту залучаються вже
наявні програми реагування і мобілізації ресурсів, причому це залучення
короткочасне. При тривалій дії стресогенних чинників можливі два варіанти.
У першому випадку відбуваються перебудови функціональних систем,
відповідальних за мобілізацію ресурсів. Причому нерідко ці перебудови
можуть спричинити за собою важкі наслідки для здоров'я людини: серцево-
судинну патологію, захворювання шлунково-кишкового тракту і т.п. У
другому випадку перебудова функціональних систем не відбувається. При
цьому реакції на зовнішні дії мають переважно локальний характер.
У зв'язку з особливостями подразника, що викликає стрес, розрізняють
також:
• фізичний стрес,
• емоційний стрес.
За наявності фізичного стресу (синоніми — фізіологічний,
першосигнальний) має місце захист організму від дії фізичних чинників
(опік, травма, надсильний шум).
Емоційний стрес (психоемоційний, психогенний, психічний, емоційна
напруженість) є захистом від психогенних чинників, що викликають
негативні емоції. Часто термін «емоційний стрес» використовують для
позначення тривоги, конфлікту, емоційного розладу, переживання загрози
безпеки, невдачі і інших емоційних станів, які розвиваються у людини, коли
він стикається з реальними психологічно важкими ситуаціями, або вважає їх
психологічно важкими або нерозв'язними.
 Г. Селье ввів також поняття про еустрес і дістрес.
Еустресс (дослівно — хороший стрес; синонім — конструктивний
стрес) є захисною реакцією організму, яка протікає без істотних «втрат» для
нього, тобто з мінімальними витратами. Певною мірою, стресова активація
нерідко є позитивною силою, що збагатить людину усвідомленням своїх
реальних можливостей.
Дістрес (дослівно надмірний стрес; синонім — деструктивний стрес,
перебування в стані обмеження або утиску) позначає захисну реакцію
організму, яка відбувається із збитком для організму, з ослабленням його
можливостей.
На ранній стадії розвитку стресу, як правило, поліпшуються загальне
самопочуття і стан здоров'я в цілому. Проте, продовжуючи наростати, стрес
досягає свого апогею. Цю точку можна назвати оптимальним рівнем стресу,
тому що якщо стрес зростає і далі, то він стає шкідливим для організму. Чим
більше інтенсивність стресової дії, тим вище вірогідність переходу еустреса в
дістрес.
Стресори. Під цим терміном розуміють всі чинники зовнішнього або
внутрішнього середовища, які можуть порушувати здоров'я людини або
тварини і наявність яких викликає стрес-реакцію. Інакше кажучи, стресор —
це стимул, що викликає стресову реакцію.
Фізичний стрес виникає в результаті дії подразника через який-небудь
сенсорний або метаболічний процес. Наприклад, задуха або дуже сильні
фізичні навантаження набувають роль стресорів, що провокуюють фізичний
стрес.
Подразник може стати стресором в результаті його когнітивної
інтерпретації, тобто значення, яке людина приписує даному подразнику, як
це часто буває при емоційному стресі. Наприклад, звук чужих кроків за
спиною людини, що йде по вулиці, вночі на безлюдній вулиці може
виявитися сильним стресором. Нерідко емоційний стрес виникає в результаті
власної позиції індивіда. Людина реагує на те, що його оточує, відповідно до
своєї інтерпретації зовнішніх стимулів, яка залежить від особистісних
особливостей, соціального статусу, ролевої поведінки і т.п.
Ряд подразників здатні викликати стресову реакцію в результаті досить
тривалої їх дії на людину.
Розрізняють наступні види стресорів:
1) шкідливі чинники навколишнього середовища (загазованість,
високий рівень радіації, несприятливий мікроклімат, наприклад, робота в
умовах низьких температур, і ін.);
2) порушення фізіологічних процесів, наприклад, при різних
захворюваннях, незалежно від причини, що їх викликає;
3) необхідність прискореної обробки інформації, тобто робота в
умовах дефіциту часу;
 4) робота в умовах ризику для власного життя або життя інших людей;
5) усвідомлювана загроза життя;
6) ізоляція і заточення;
7) остракізм (вигнання, гоніння), груповий тиск;
8) відсутність контролю над подіями;
9) відсутність мети в житті (Селье вважав її одним з найсильніших
стресорів, що викликають розвиток патологічного процесу, наприклад,
виразки шлунка, інфаркту, гіпертонії);
10) депривація — відсутність подразників (депривація спілкування,
депривація сну, депривація їжі).
Г. Селье вважав, що на організм в будь-яких умовах впливають
стресори і тому стрес завжди є. Рівень фізіологічного стресу (еустреса)
найбільш низький в хвилини байдужості, але він завжди вищий за нуль.
Приємні і неприємні емоційні збудження супроводжуються зростанням
фізіологічного стресу.
Значення стресу. Суть реакції на стресор полягає в активації всіх
систем організму, необхідних для подолання «перешкоди» (для захисту
організму від загрозливих і руйнуючих дій різної модальності — як
психічних, так і фізичних) і повернення організму до нормальних умов
існування. Отже, стрес — це нормальне явище в здоровому організмі, що
виконуює захисну, або адаптаційну, функцію.
Механізми стресу. У реалізації адаптаційних реакцій організму,
направлених на протидію ушкоджувальному агенту, беруть участь різні
механізми, які об'єднані під терміном «стрес» або «загальний адаптаційний
синдром». Механізми, що беруть участь в цьому процесі, називають стрес-
реалізуючими системами. Механізми, які перешкоджають розвитку стрес-
реакції або знижують побічні негативні ефекти стрес-реакції, — це стресс-
лімітуючі системи, або системи природної профілактики стресу.
Будь-якому сенсорному подразнику, що досягає мозкових структур
(кора великих півкуль, ретикулярна формація, гіпоталамус, інші компоненти
лімбічні системи), завжди і за всіх умов дається дві оцінки — об'єктивна
(змістовна, смислова, ірраціональна) і суб'єктивна, тобто емоційна. У
випадку якщо суб'єктивна оцінка говорить про загрозу, тобто має негативне
афектне забарвлення (страх, гнів), то сенсорна інформація набуває ролі
тригера, автоматично запускаючи послідовність відповідних фізіологічних
реакцій, зокрема стрес-реакцій. У разі, коли немає сприйняття загрози,
стресової реакції не виникає.
Таким чином, стресор — це чинник, інтерпретація якого в мозку
викликає формування негативної емоційної реакції. З цих позицій, дуже
важливий характер оцінки подій і різних дій людиною. Тому профілактика
стресу багато в чому пов'язана з навченням людини правильній оцінці
ситуації. У сучасному світі стресові реакції на психосоціальні стимули є не
стільки наслідком самих подразників, скільки результатом їх когнітивної
інтерпретації.
Отже, сильне емоційне збудження (негативні емоції) викликає, перш за
все, активацію вищих вегетативних центрів, зокрема ерготропних ядер
гіпоталамуса (в основному, задні ядра) і, в цілому, активацію симпатичної
нервової системи. Це підвищує функціональні можливості серцево-судинної і
дихальної систем, скелетних м'язів. Одночасно, як показують дослідження
останніх років, відбувається підвищення активності трофотропних ядер
гіпоталамуса, що збільшує активність парасимпатичної системи і тим самим
забезпечує високі можливості відновних процесів, що спрямовані на
збереження гомеостазу в організмі.
Отже, активація симпатичної і парасимпатичної системи — це перший
етап (або перший механізм) стрес-реакції, або загального адаптаційного
синдрому.
Якщо стрессор продовжує діяти, а можливості симпатичної системи
через обмеженість запасів медіаторів не дозволяють протидіяти йому, то тоді
включається другий етап (або механізм) стрес-реакції. Він одержав назву
реакції «битви-втечі». Центральний орган цього етапу — мозковий шар
надниркових. Реакція «битви-втечі» розглядається як мобілізація організму,
що готує скелетну мускулатуру до активності у відповідь на дію стресора.
Вона дозволяє організму або боротися із загрозою, або бігти від неї.
Передбачається, що початком цієї реакції служить збудження
дорсомедіальной частини мигдалеподібного ядра, тобто одного з
найважливіших компонентів лімбічної системи. З мигдалеподібного ядра
могутній потік імпульсів прямує до ерготропних ядер гіпоталамуса, звідти
імпульсація прямує до грудного відділу спинного мозку, а потім до
мозкового шару наднирників. У відповідь відбувається викид адреналіну і
норадреналіну, внаслідок чого зростає артеріальний тиск, збільшується
серцевий викид, знижується кровотік в непрацюючих м'язах і органах,
зростає рівень вільних жирних кислот (активація ліполіза), рівень
тригліцерідів, холестерину, глюкози. Тривалість реакції «битви-втечі»
приблизно в 10 разів довша, ніж тривалість першої реакції, тобто активації
симпатичної системи.
В цілому, перші два етапи (механізму) стрес-реакції називають як
симпатоадреналова реакція (САР).
Проте якщо стресор продовжує спричиняти ушкоджуючу дію, яка не
компенсується симпатоадреналовою реакцією, то наступає наступний етап в
стрес-реакції — активація інших ендокринних механізмів (ендокринних
осей): адренокортікального, соматотропного і тиреоїдного.
Три стадії стресу (тривоги, резистентності і виснаження). Активація
трьох ендокринних механізмів — адренокортікального, соматотропного і
тиреоїдного — є загальним адаптаційним синдромом або стрес-реакцією.
Згідно Г. Селье, в цій реакції слід виділяти три стадії:
1) тривоги,
2) резистентності,
3) виснаження.
Ці три стадії відображають динаміку відповіді організму на тривало
діючий стрессор.
Стадія тривоги (стадія бойової тривоги, або стадія аларма) є
«закликом до зброї», мобілізацією всіх захисних механізмів організму. Всі
три ендокринні механізми (перш за все, адренокортікальний, а також
соматотропний і тиреоїдний) включаються в реакцію, тобто ендокринна
система відповідає наростаючою активацією всіх трьох осей. Ця стадія
триває приблизно 6-48 годин. Вже в цю стадію відбувається викид
лімфоцитів з тімуса (і його спустошення) і лімфатичних вузлів, знижується
утворення еозинофілів, а в шлунку можуть утворюватися виразки.
Стадія резистентності (синоніми: стадія опору, або стійкості)
виникає у разі тривалої дії стресора. У цей період зростає стійкість організму
до даного стресору, одночасно зростає стійкість до інших агентів (перехресна
резистентність). Цю стадію відрізняє максимально високий рівень опірності
організму до дії шкідливих чинників. Наявність цієї стадії означає істотне
зростання можливості організму підтримувати стан гомеостазу (рівноваги
внутрішнього середовища) в умовах, що змінилися. У цю стадію частково
знижується продукція соматотропного і тиреоїдних гормонів, але одночасно
відбувається гіпертрофія кори наднирників і істотне збільшення продукції
глюкокортікоїдів. Завдяки цьому, не зважаючи на дію стресора, має місце
збереження гомеостазу організму, що і виражається в стійкому стані
організму.
Стадія виснаження є фінальною стадією стрес-реакції. Вона виникає
при дії стресора, що продовжується, в умовах, при яких «енергія адаптації»,
тобто адаптивні механізми, що беруть участь в підтримці стадії
резистентності, вичерпують себе. Зокрема, в цей період істотно знижується
ефективність дії глюкокортикоїдів на органи-мішені, а також зменшуються
можливості синтезу глюкокортикоїдів (про що свідчить зменшення розмірів
кори наднирників). Одночасно, на фінальній стадії знову запускаються в
реакцію соматотропний і тиреоїдний механізми, тим самим організм
повертається до реакції «бойової тривоги». У стадію виснаження різко
знижується вірогідність виживання організму.
Отже, стресс-реалізуючі системи — це симпатична система, мозковий і
кірковий шари наднирників, продукуючі адреналін, норадреналін,
глюкокортикоїди, мінералокортикоїди, а також — це аденогіпофіз і
щитоподібна залоза, які виробляють відповідно соматотропний гормон і
йодовмісні гормони (Т3, Т4).
 Щодо динаміки психоемоційних та психогенних розладів при
життєнебезпечних ситуаціях, то, за даними Національного інституту
психічного здоров'я в США, ці розлади розділяються на чотири фази:
• фаза героїзму -продовжується декілька годин, характерна
героїчна , часто без особливих підстав/ поведінка;
• фаза "медового місяця" -3-6 місяців, ті, хто вижив, задоволені і
сподіваються на краще;
• фаза розчарування -до 1-2 років, надії швидкого відновлення
того, що було, ще не реалізовані;
• фаза відбудови -ті, хто вижив, уже розуміють, що треба самим
вирішувати проблеми, котрі виникли.
Фобії – нав’язливі страхи, які людина не в змозі переборювати.
Фобія - це ірраціональний страх, який неможливо контролювати. Всі
люди живуть, з якимись певними страхами, але вони не всі є фобіями.
З наукової точки зору в світі існує три види фобій.
1. Специфічні, або прості фобії - це непропорційне відчуття страху
щодо специфічних ситуацій, живих істот, видів активності, місць і неживих
речей. Наприклад, дентофобія (страх перед стоматологами), кінофобія
(боязнь собак), авіафобія (страх перед польотами), орнітофобія (страх перед
птахами).
2. Соціальні фобії - їх ще називають соціальним неспокійним
розладом. Страх є комплексною або складної фобією, що має глибоке
коріння. Пацієнт, що страждає від цього виду недуги, стикається з
труднощами, перебуваючи в соціальній обстановці. Досить часто йому дуже
важко перебувати серед людей. Відвідуючи вечірки, весілля, виставки, він
відчуває сильне занепокоєння. Людину мучить страх збентеження,
засудження і публічного приниження, наприклад, при одній тільки думці про
виступ перед великою кількістю людей він панікує. Починаючи з
підліткового віку, індивідуум прагне уникати подібних соціальних ситуацій.
З часом може почати розвиватися депресія.
3. Агорафобія - страх опинитися в ситуації, яка не має виходу, тобто
людина боїться застрягти у відчайдушному положенні і не отримати
допомоги. Сюди можна віднести страх подорожі на автобусах або поїздах,
боязнь відвідування великих магазинів. У деяких особливо важких випадках
індивідуум не в змозі вийти з власного будинку. Агорафобія включає в себе
комплексні, складні фобії.
Фобії виявляються при окремих психічних захворюваннях, неврозах,
великій фізичній чи нервовій перевтомі, після стресових ситуацій. Частіше
виявляються в індивідів зі слабкою волею, схильних до нав’язливих станів.
Окремі фобії трапляються і у психічно здорових людей (наприклад, страх
перед темрявою, при виконанні діяльності, яка в минулому
супроводжувалася невдачею, тощо), у деяких водолазів – при опусканні на
велику глибину, у спортсменів – перед відповідальним стартом.
Фобії зазвичай виникають у людей з образним мисленням і в той же час
з душевною інертністю, вегетативною нестійкістю. При кваліфікованому
психотерапевтичному втручанні вони в основному проходять.
Фобії мають певні поведінкові прояви - нав’язливі, ритуалізовані дії,
мета яких – зменшення страху або ж уникати предмета фобії.
За даними З.Фрейда, один з суттєвих ознак фобій – те, що в них
внутрішня небезпека переходить в зовнішню – невротичний страх
перетворюється в той, що здається реальним. В фобіях потрібно бачити лише
синдроми, що належать до різних неврозів, і їм не слід придавати значення
особливих хворобливих процесів. В більшості випадків фобії виліковуються
за допомогою психоаналіза або іншого кваліфікованого психотерапевтичного
втручання.

Раціональні режими праці і відпочинку

Раціональний режим праці та відпочинку - це розпорядок в трудовій
діяльності, який регламентує таке співвідношення роботи та відпочинку, при
якому встановлюється висока і стійка працездатність людини протягом
можливо тривалого часу.
Режими праці та відпочинку будуються з урахуванням фізіологічних
закономірностей пристосування організму людини до умов праці, а також
особливостей конкретного виробничого процесу. Протягом зміни працівники
підприємств обов'язково повинні мати перерви для відпочинку. Потреба у
відпочинку обумовлена зниженням працездатності в зв'язку з втомою,
призводить до зниження вироблення і якості роботи.
На початку робочої зміни працівник трудиться менш інтенсивно,
поступово втягуючись в роботу. У цей час відбуваються перебудови
фізіологічних функцій. Робітникові необхіден певний час, щоб
налаштуватися на роботу, виробити певний ритм рухів. Це період
впрацьовуваності. Він триває приблизно 1 рік, потім настає період стійкої
працездатності, який характеризується стабільністю физіологічних процесів
в організмі. Для більшості професій він триває 3-4 роки. До середини
робочого дня працездатність починає знижуватися: рух сповільнюється,
збільшується число помилок, виникає відчуття голоду. У цей час
призначається обідня перерва.
У другій половині робочого дня працездатність змінюватиметься
приблизно так само, як і в першій половині робочого дня. Проте після обіду
менше часу йде на період впрацьовуваємості, але більш відчутно
проявляється стомлення в кінці зміни. У результаті помітно знижується
годинна виробітність.
 Оптимальний режим праці та відпочинку повинен забезпечувати
високу продуктивність праці при хороших якісних попоказниках. При цьому
повинна підтримуватися висока працездатність, тобто максимальне
відновлення функціональних показників організму за час перерви.