РОСІ0ЩЕННЯ

НАУКвВО-ПОПУЛЯРНИЙ
ЗБІРНИК
ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ «УКРАЇНІКА»

РОСІЙЩЕННЯ у к р а Тн и
Науково-популярний збірник
 RUSSIFICATION
OF
U K R A I N E
A S H O L A R L Y P O P U L A R C O L L E C T IO N

Leonid Poltava
Editor-in-Chief

Editorial Staff:
Ignatius M. Billinsky, f Simon Wozhakivsky
and D r. Nicholas Chirovsky

Published by
UKRAINIAN CONGRESS COM M ITTEE O F AM ERICA

NEW YORK, N.Y.

1984
РОСІЙЩЕННЯ
У К Р А Ї Н И
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЗБІРНИК

Леонід Полтава
Головний редактор

Редакційна Колегія:
Ігнат М.Білинський, |С нмон Вожаківський,
д-р Микола Чировський

НБ ПНУС

fІ'JIНІНІ
665743

Видання
УКРАЇНСЬКОГО КОНГРЕСОВОГО КОМІТЕТУ АМЕРИКИ

НЬЮ-ЙОРК, Н.-Й. 1984

 Copyright 1984 by U.C.C.A.
Library o f Congress Catalog Card Number: 84-82311

Cover by Petro Sydorenko

(Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника
код 0 2 1 2 5 2 6 6
НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
інв. Nt 6 Б 5 7 4 5______

Typesetting and Printing by

M ETA PU B LISH IN G CO., P.O .Box 54101, Linden Hill Sta.,
New York 11354, N.Y. Tel.: (718)445-2836
 ПЕРЕДМОВА

Ні грецька, ні римська імперії в сиву давнину, ні великобрітанська чи

французька імперії в недалекому минулому — не накидали силоміць
підвладним народам своєї віри, своєї мови і своєї культури.
Цілком інша картина вимальовується на протязі історії російської
імперії, яку великий український поет Іван Франко назвав «гнилим
багном посеред Европи». Всюди, куди проникала Московщина (Росія),
вона намагалася не лише грабувати підкорені збройно народи
економічно, утискувати їх політично, але й нищити їх, як окремі народні
(національні) організми. Підкореним татарам , узбекам, кавказцям чи
балтійцям Росія завжди намагалася накинути своє думання, свою мову,
свою конгломератну й завжди відсталу культуру. Те ж саме Росія
намагалася вчинити і з Україною, козацьким краєм, що в минулому й
тепер чинить завзятий опір окупантові так само, як чинив опір
гітлерівсько-німецькому колонізаторові під час Другої світової війни.
Україна з її 50-мільйоновим населенням і тисячолітньою традицією
державности, з національним гербом (тризубом) і синьо-жовтим
національним прапором, з її бодай короткими періодами державної
н езал еж н о сти (1917-20 p p .), з п р о го л о ш ен н я м н езал еж н о сти
Карпатської України в 1939 році та з проголошенням відновлення
української державности в 1941 році у Львові, з проекцією на виборний
уряд у столичному Києві — завжди боролася проти російської окупації.
І тепер, у формі Української Совєтської Соціялістичної Республіки, а
насправді — колонії Росії у XX столітті — Україна чинить опір
окупантові в різних ділянках життя, включаючи, наприклад, релігійну й
мовно-культурну. Тому не дивно, що в сибірських концентраційних
таборах і в совєтських тю рмах понад 50% усіх в’язнів — українці, поруч
із іншими нескореними лю дьми багатьох інших неросійських націй і
народів.
Намагання М осковського царства російщити Україну розпочалося
після 1709 року, коли Україна і Швеція програли під містом Полтавою
бій проти московського деспота-царя Петра І. Ще за його життя вийшов

5
у Петербурзі в 1720 р. «указ»: «Щоб ніяких книг, окрім церковних
попередніх видань, не друкувати, а ті старі церковні книги з такими ж
порівнювати і підправляти, перше ніж їх друкувати, згідно з
російськими книгами, щоб ніякої різниці і особливого нарєчія в них не
було».
Чергова цариця, Катерина II, також видала «указ» щодо України й
інших підкорених нею територій і народів: «їх треба легким способом
привести до того, щоб вони «обруселі»... У Малій Росії (тобто в
Україні), як гетьмана уже не буде, треба пильнувати, щоб і думати про
нього забули».
1863 року — московський уряд проголосив програму нищення
української мови наказом міністра внутрішніх справ П.Валуєва,
твердячи, що «української мови не було, нема й не може бути», бо це є,
мовляв, російська мова, зіпсована впливом Польщі.
1876 року — цар Олександер II видав у німецькому місті Емсі«указ»
із забороною друкувати будь-що українською мовою та ввозити
українські книжки з-за кордону, а також навчати українською мовою.
Заборонялись навіть театральні вистави й концерти українською
мовою.
Від того часу і до наших днів триває процес російщення України, яка
дала світові таких творців слова і мислі, як: Тарас Шевченко (пам’ятник
у Вашінґтоні, Д .К .), Леся Українка, Іван Франко, історик світової слави
акад. М ихайло Грушевський, скульптор світової слави Олександер
Архипенко (помер у ЗСА), великий композитор Микола Лисенко та
б аґато інших видатних діячів науки й культури. В площині політичної
думки й чину Україна дала таких велетнів, як: Симон Петлюра, Євген
Коновалець, д-р Д м итро Донцов, Вячеслав Липинський, Степан
Бандера, головний командир Української Повстанської Армії генерал
Тарас Чупринка (Роман Шухевич) та інші.
За останні десятиріччя тисячі українських діячів були переслідувані
за спротив і намагання далі плекати українську мову, культуру, ідею.
Вони були ув’язнені К ҐБ і засуджені совєтськими судами в окупованій
Україні на суворі довгі реченці, сотні з них посаджені до «психушок» на
«лікування», а тисячі — позбавлені змоги друкувати свої твори
українською мовою , співати своїх рідних пісень тощо. Дійшло до того,
що Москва злочинними руками К ҐБ убила скульптора-мисткиню Аллу
Горську в Києві, а у Львові — композитора Володимира Івасюка, а
тепер вбиває молодих мистців, малярів, молодих істориків, музик,
філологів, письменників...

6
 Царські (за білої Росії) «укази» були переважно таємними — для
мовного й культурного російщення України, а комуністично-російські
«укази» в наш час навіть не приховуються від байдужого західнього
світу. Наприклад, у 1979 р. Москва скликала в азійському місті
Ташкенті «Мовну конференцію СССР», і там були схвалені такі
народовбивчі в культурно-мовному розумінні рішення, як ось для
прикладу один параграф:
«Міністерствам освіти союзних республік з 1979 року завести всюди
вивчення російської мови в національних дош кільних закладах для
дітей» — з 5 років життя дитини! Намагаючись зовсім витіснити
українську мову з громадського життя в Україні та знищити
національно-культурну й політичну самобутність української нації,
Москва наказала в 1983 році у таємних постановах п.н. «Про додаткові
заходи для удосконалення вивчання російської мови в загальноосвітніх
і навчальних закладах УССР» — посилене введення російської мови в
школах України, збільшення числа видань російською мовою шкільних
підручників і публікацій, а також випуск кінофільмів російською мовою,
підкреслюючи цим підневільне становище української мови й школи та
імперську ролю російської мови й російської школи в Україні.
Україна пережила 1933 рік, коли Москва штучним голодомором
винищила понад 7 мільйонів українців. Тепер нищення йде іншим
способом: мовно-культурним. Але московська коса наткнулася на
український камінь!
Кілька років тому за кордон дістався лист українського робітника
Леоніда Запорожця, тепер політичного в’язня Москви, у якому він
писав:
«Хай не надіється Росія, що вона буде вічно топтати гідність народів!
Провидіння, ми віримо в це, покарає народ-насильник, якщо він не
схаменеться, і поставить його (тобто росіян) у такі ж умови, в які він
поставив підлеглі народи, обманом і підступом запанувавши над ними».
Пропонований збірник — це слово вільних українських діячів у
вільнолюбній Америці, звернене до вільнолю бної Америки та світу, це
слово правди про московський етноцид в Україні і одночасно заклик до
усіх культурних людей плянети: не будьте байдужими до трагедії
України, бо воля неподільна, а втрата будь-якої мови чи культури — це
збіднення усього лю дства!
Ігнат Білинський
Діючий президент УККА

7
 --------- ь
□ НЕ=ШЬ І

Боротьба двох окупантів України: гітлерівська Німеччина у відступі

поблизу Києва в 1943 р. — комуністична Росія в наступі на українську
столицнх Н ап и с— м осковською м овою ...

8
 Ч А С Т И Н А ПЕРШ А

Леонід Полтава

Д О ІСТОРІЇ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ

ВІД 1720-ГО РОКУ
Українська і російська мови
Сучасний московський науковець, історик і лінгвіст С.Б.Бернштейн
у «Очерках сравнительной грам м атики славянских язьїков» (Академія
Наук СССР, Москва, 1963 р.) стверджує, що «на північ від Прип’яті
(білоруської р ік и — Л .П .) слов’янська мова не звучала до середини
першого тисячоліття нашої ери» (стор. 62).
С учасний д о с л ід н и к -а р х е о л о г М .Ю .Б р а й ч ев сь к и й у п рац і
«Археологічні дослідження на Україні» (1917-1957), видання АН Укр.
ССР у Києві, 1957 р. робить такий висновок на підставі розкопів:
«Древньо-руська держава (мова про Київську Русь — Л .П .)утворилася
внаслідок тривалого і незалежного від зовнішніх впливів внутрішнього
розвитку східньослов’янських племен» (стор. 91).
Український вільний закордонний історик-дослідник проф. Богдан
Ф .Корчмарик у книжці «Християнізація європейського Сходу і
месіяністичні аспірації Москви» (Т орон то— Нью-Йорк, 1973, видання
НТШ), спиняючись на злонавмисній московській «науковій» плутанині
понять «Русь-Україна-Росія», зауважує на підставі вивчення багатьох
десятків історичних джерел: «З огляду на те, що московська
історіографія присвоїла собі історично-традиційний термін «Русь» для
цілевого ототожню вання історичного минулого Київської імперії з
М осковським царством та перефорсувала його в світову літературу, для
нашого народу не було іншого виходу, як удатися до вживання другої
історичної назви, а саме — Україна, якою час до часу означувалися
центральні землі Київської Руси, почавши з XII століття» (стор. 16, з
покликання на «Іпатьєвську Літопись»),
Щоб не заходити задалеко в наукові твердження, а їх багато,
реасумуємо:

9
 і країнська мова виникла в глибоку давнину на корінних українських
їємлях по обох берегах Дніпра.
Російська мова, відома до ХУІІ століття, як мова московська,—
виникла під впливом слов’ян серед мішанини угро-фінських племен,
яких мовно було послов’янізовано, але азійські первні характеру-вдачі
залишились там і дотепер.
Колишнє московське царство, обертаючись — ш ляхом збройного
підкорення багатьох народів Сх. Европи й Азії, у Російську імперію,
намагається російщити Україну й ін. неросійські народи в СССР,
вдаючись для оправдання такого геноцидного заходу до фальшування
історії. Московсько-большевицька історіографія дедалі то частіше
твердить, що Київська Русь була нібито «спільною колискою трьох
слов’янських народів: російського, українського й білоруського», що
цілковито не відповідає правді. Таке твердження потрібно сучасній
імперіялістично-ш овіністичній Росії для оправдання існування
штучного творива СССР — конгломерату народів та для оправдання
русифікаційного тиску на неросійські народи, мовляв, ми колись були
«одно спільне», отже, обертайтесь у «одно спільне», в так званий
«совєтський народ», себто російщіться.
Тому російсько-комуністична псевдоісторична наука намагається в
наші часи вбити в голову українцям чи білорусам, що вони взагалі не
з явилися на світ, як народи, а отже і їхні мови та культури виникли десь
не раніше, як у ХУІ столітті!
У «Постановах ЦК КПСС про 60-ту річницю створення СССР»,
надрукованих у всій совєтській пресі 25 лю того 1982 року, а також в
«Літературній Україні» (25.2.1982, Київ) сказано з цинічною виразністю,
що в СССР, мовляв, «на благодатному ґрунті зрілого соціялізму
зростає і міцніє одна інтернаціональна культура радянського народу» та
що «російська мова, добровільно прийнята радянськими лю дьми, як
мова міжнаціонального спілкування, стала важливим фактором
зміцнення соціяльно-політичної та ідейноїєдности радянського народу,
розвитку і взаємозбагачення національних культур. Вона відкрила всім
нашим народам широкий доступ до духовних багатств світової
цивілізації. Кожний радянський громадянин має можливість навчитися
великої російської мови. Нині 82 проценти населення країни вільно
володіють нею».
І це, між іншим, тому в столиці України — Києві, що існує вже
понад 2,000 років, у наш час можна в книжкових крамницях легко
знайти переклади зі світових літератур — російською мовою , але не

II
 ете перекладів Софокла, Евріпіда, Данте, Шекспіра, Шіллера, Ґете
йрона — українською мовою . Чому? Адже, наприклад, «Іліяду»
а вже переклали на українську мову щонайменше п’ять разів.
, український народ має «спілкуватися» з іншими культурами не з
могою своєї рідної мови, а — російської, бо це вигідніше, і це
ібне окупантові України.
Ірія Москви в релігійному пляні про «Третій Рим» і мрія — під
шком комунізму, про світову гегемонію, світову імперію з
квою на чолі (що й відображене на совєтському гербі)і заходи Росії
ому напрямку мож на виразно прослідкувати на процесі
сового російщення України, що і є головним завданням цієї праці,
хідні історики, для кращої орієнтації у цьому, навмисне
таному московською історіографією (біло-царською і червоно-
ністичною) питанні мали б тямити, що Київська Русь — це одна із
і української державности в ранньому середньовіччі, що й перед
Україна-Русь жила своїм відокремленим зорганізованим життям,
зва «Київська Русь» (наслідниця антської держави) зустрічається в
швніших літописних записах, а рівнобіжна назва «Україна»
ічається у тих же літописах вже з XII століття,
о ж до російського народу, то він зформувався в далекому
улому з азійських, зайшлих до північно-східньої Европи, племен,
знізованих слов’янами, які накинули тим племенам слов’янську
у (але накинути вдачі-характеру не можна). Перша відома назва
: конгломерату, у північно-східній Европі відома з літописів як
осковія», потім «Московське царство», а від ХУІІІ століття — як
я. Іншими словами: Москва викрала від українців і привласнила
історичну назву «Русь», а щоб «підробити» цю неймовірну серед
ьтурних народів крадіжку,— злонавмисне почала називати Україну,
ою окуповану в ХУІІІ столітті, «М алою Росією», «Малоросією» чи
жним Краєм». Разом з цим Москва заповзялася нищити українську
ву, культуру, духовість.

Перші московські «укази» — початки російщення України

Д ля окреслення політики російщення в українській мові існують
міни: російщення — від Росії і обмосковлювання — від Московії,
ковщини, що була першою властивою назвою азійсько-угро-фіно-
із’янської мішанини на північному Сході Европи.
Політику обмосковлювання України, як і інших підкорених країн,
зпочав цар Петро І, якого врешті-решт прозвали — за здобичні

II
грабунки — імператором. У 1720 році за підписом Петра ! з’явився
московський «указ», із якого наведемо таку цитату (в перекладі на
українську мову):
«... Щоб ніяких книг, окрім церковних попередніх видань, не
друкувати, а ті церковні старі книги з такими ж церковними —
підправляти, перше ніж їх друкувати, згідно з великоросійськими
книгами, щоб ніякої різниці і особливого нарєчія в них не було...»
Так московський цар-узурпатор згори назвав українську мову
«наріччям» і заборонив друкувати на території війною здобутої «М алої
Росії» чи «Малоросії» українські книжки, навіть український правопис.
За Петра І (1728-1762), який від москалів дістав назву «Великого» за
збройне здобуття України, Лівонії від Швеції, Естонії та ін. земель і
приєднання їх до Московського царства — Росії, Російської імперії, в
Україні ще толерувались гетьмани і їхня позірно незалежна влада. Але
вже й тоді цар Петро кликав козаків з України на смертельні «канальні
роботи» на будову Петербургу в гирлі річки Неви на півночі Росії, де
загинули десятки тисяч українців; гнав українські козацькі полки у
Перський похід в 20 pp. (мало хто повернувся додому з 30,000 козаків)
і т.п. Так розпочався сталий московський нагляд над Україною. Д о речі,
в Петропавлівській фортеці замучено гетьмана-самостійника Павла
Полуботка.
Д ня 17 січня 1734 р. в Україні помер гетьман Данило Апостол.
Смерть гетьмана використала цариця Анна Івановна, яка того ж місяця
через свого намісника — «резидента» князя Я.Ш аховського заборонила
вибір нового гетьмана. Натомість цариця наказала створити перехідну
форму правління в Україні, наближаючи його до російського
(московського) — так зв. «Правління гетьманського уряду», яке
складалося вже не з самих українців, а з трьох москалів і трьох
українських старшин.
Крім того, і в ділянці російщення цариця також не дармувала. Втому
ж суворо законспірованому («секретнейшем») указі вона наказала
сприяти змішуванню білорусів і українців із росіянами-москалями
ш ляхом мішаних подруж. Білорусів цариця називала не їхнім
національним іменем, а «смолєнскімі» (від міста Смоленск), а українців
«малороссиянами».
У XX томі «Історії Росії з найдавніших часів» акад. С.Соловйова,
ректора Московського університету в 1817-77 роках, оприлюднено той
«секретнейший» указ цариці Анни Івановни (стор. 582). Тут подаємо
його в перекладі О.Тишовницького:

12
 «Ми довід али ся, що білоруська («смоленская») ш л ях та з
українськими («малороссийскими») жителями одружується («в свойство
вступает»), з обох сторін женять синів і віддають дочок. Це проти
нашого інтересу, а о много відповідніше та корисніше («гораздо
приличнее и полезнее»), щоб український («малороссийский») нарід мав
охоту одружуватися («вступать в свойство») з нашим московським
(«великорусским») народом, внаслідок чого наказуємо вам, щоб ви
вашою спритністю («по вашему искусству») таємно нишком («секретно
под рукою») доложили особливого труду відводити українців
(«малороссиян») від одружування («от свойства») з білорусами
(«смольнянами»), поляками та іншими зарубіжними жителями, а
спонукати їх спритним способом одруж уватися з м оскалям и
(« п о б у ж д ать их искусньїм о б р а зо м в сту п ать в св о й ств о с
великороссиянами»).
Наступні імперські уряди пішли значно далі в намаганні винищити
осоружних їм українців, як найбільше вільнолюбний і непокірний народ
у Російській імперії.
За московської імператриці Катерини II (1729-1796), яка прийшла до
«власті» через труп свого чоловіка Петра III, був даний наказ, за її ж
підписом, оберпрокуророві сенату князеві Вяземському про Україну та
ін. підкорені території. «їх треба легкими засобами привести до того,
щоб вони «обрусєлі» (себто обмосковились — Л.П.). У тому ж
таємному наказі Катерина II писала (цитую за «Історією України-Руси»
М иколи Аркаса, Краків, 1912, накладом Ольги Аркасової):
«М ала Росія, Ліфляндія і Фінляндія — це країни, котрі правують
конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і порушити їх
одразу — негаразд, але й уважати їх за чужоземні і поводитися з ними
як з чужоземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими
землями. У М алоросії, як Гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і
думати про нього забули».
«Указом» Катерини II в 1764 р. було скасоване Гетьманство в
Україні («Малоросії»), як форма народного правління, й заведено
«М алоросійську Колегію» (як і за Петра І, лише ще досконалішу — для
придушення непокірної України і особливо козаків). Старшини, козаки,
увесь народ України доби вався привернення сам остійности,
незалежности Україні, але Росія уперто провадила свої «реформи». Так,
у 1775 р. московські війська підступом зруйнували бастіон волі
України — Запорізьку Січ; згодом скасовано й «Малоросійську
Колегію», де засідали 4 українці і 4 москалі з графом Румянцевим на

13
чолі — першим московським наглядачем на Україні, праобразом
пізніших Кагановича, Хрущова і Ко. за так зв. комунізму, в СССР.
Врешті-решт всі козацькі права скасовано, заведено російські порядки; у
1783 р. засновано в Україні військо на московський лад і під
московською командою і того ж року запроваджено кріпаччину, яка
тривала — без огляду на масові повстання — аж до 1861 року і дала
Росії зверх-мільярдні прибутки.
Року 1815 вже був більш-менш усталений поділ України між різними
сильніш ими країнам и: Н аддніпрянщ ина леж ала під корм игою
Російської імперії, де опинилась і частина розібраної Польщі, Західня
Україна — Галичина і Буковина — опинились у складі Австро-
Угорської імперії... Найважче було українцям під Росією, яка
визискувала їх не лише економічно, але й утискувала релігійно й у
культурному розумінні.
Український народ, в основній масі селянський, тримався своєї
рідної мови, культури, звичаїв і традицій, але значна частина т. зв.
українського панства — переходила на Заході України на німецьку, а
потім на польську мову, а на Сході — на російську, себто — на
окупаційні мови.
Аж європейська «Весна народів» сколихнула летаргію в багатьох
слов’янських країнах, окупованих дужчими чи підступними сусідами. У
1848 р. велика революція в Західній Европі викликала те, що довелося в
Австрії завести конституційний лад і тоді ж скасувати панщину-
кріпаччину, що корисно відбилось на галицьких українцях і розвитку
нашої мови та культури в Західній Україні. І хоча на Наддніпрянщині,
під Росією, в 1861 р. також було скасовано панщину,— там і далі тривав
великий російщенневий натиск Москви. Православне українське вище
духовенство було зросійщене, церковна влада опинилася в руках росіян
(москалів), і вони завзято винищували все українське в Києво-
Могилянській Академії і в самій столиці України — Києві.
Ще в 1724 році московський «Священний Синод» наклав на
українського архимандрита Печерської Лаври в Києві 1,000рублів кари
за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу «Тріодь» — «не
зовсім із великоросійською мовою згідну». Українську друкарню з
Чернігова москалі перевезли до себе, в Московщину, бо зверхники
манастиря і друкарі відмовилися друкувати церковні книги «на
московський лад».
Щ оправда, від 1859 року в Україні почали тут і там працювати
українські недільні школи, разом понад 100, але вже в 1862 р. царський

14
 уряд їх заборонив. І таких прикладів можна наводити багато.
Однак, у масах народу поволі витворю валася власна інтелігенція,
яка не зрадила ні своєї рідної мови, ні своїх «селянських стріх», народної
культури. З тих кіл вийшов письменник Іван Котляревський —
український Д анте в розумінні переходу на народну мову, а незабаром і
геніяльний поет Тарас Григорович Шевченко, автор «Кобзаря», який
став настільною національною книгою українців. Тоді боротьба між
двом а народами — двом а різними культурами — почала набирати
нових форм.

Валусвський і Емський «укази»

Московський імперський уряд із тупою впертістю далі провадив
політику «обрусєнія інородцев», у тому й багатомільйонової України
(навіть платили золотими рублями за зросійщених неросіян...).
Редактор напівоф іціозу «М осковские ведомости» м он архіст-
україножер Катков, частий гість царського палацу, писав на сторінках
своєї газети, що Україна «ніколи не мала окремої історії, ніколи не була
окремою державою»... А щодо української мови, то він твердив:
«М алоросійської мови ніколи не було і, не зважаючи на всі зусилля
українофілів, до цього часу не існує» (Цитую за варшавським
«Українським календарем» з 1976 року).
Зростання в силі «українофілів», себто української інтелігенції, вірної
рідному народові, з тривогою помітили і «помазаники Божі» в
Петербурзі. Тоді царський міністер внутрішніх справ імперії Пьотр
Валуєв (1814-1890) розіслав 20.7.1863 року таємний наказ-циркуляр, у
якім заявив, що української мови «нет, не бьіло и бьіть не может».
Тим циркуляром царський уряд заборонив друк книжок українською
мовою народною мовою , за виключенням літературних творів і то
після перевірки їх російськими цензорами. Валуєв покликався на
змосковщених «земляків» в Україні, які самі, мовляв, кажуть, що
українська мова — це та ж сама російська, тільки... зіпсована
польською!.. Таким чином Україна була позбавлена права друкувати
наукові видання українською мовою.
У 1866 р. той же самий Валуєв видав нову таємну інструкцію
цензурним комітетам, наказуючи забороняти до друку будь-яку
популярну літературу українською мовою , уважно перевірити всі
попередні українські видання, уважно читати всі нові пропоновані
видання українською мовою , вишукувати у них «свого роду
тенденції»,— читай — тенденції до самостійности України. Навіть у

15
 популярних «Губернскіх всдомостях» було тоді заборонено друкувати
матеріяли українською мовою , а до того часу їх дійсно було у тім
виданні немало.
Катастрофічний стан українського друкованого слова в Російській
імперії викликав співчуття і зрозуміння серед українців на Заході
України; зокрема в Галичині тоді зактивізувався друк українських
видань, частину з яких нелегально чи напівлегально перевозили через
російський політичний кордон із Західньої України.

Ще більше шкоди заподіяв українській культурі і, зокрема,

розвиткові української літератури, так зв. Емський указ, виданий і
підписаний російським царем Олександром II ЗО травня 1876 року, в
німецькому місті Емсі, де цар «соізволіл» відпочивати. Той «указ»
з’явився у висліді доповідної записки помічника н аглядача
(«попечителя) Київської навчальної округи М.Ю зефовича, відомого
українофоба. В доповідній записці трактувалося навіть українську мову
як політичний рух і «приховане зазіхання на державну єдність Росії».
Що було заборонено в Україні Емським указом?
Було заборонено: а) ввозити на територію Російської імперії будь-
які книжки українською м овою з-за кордону; б) публікувати
оригінальні твори українською мовою ; в) публікувати українські
переклади з будь-яких мов світу, в тому і з російської мови;
г) заборонялись театральні вистави і концерти українською мовою ;
ґ) заборонявся друк українських текстів під нотами, себто вже немож на
було друкувати навіть української народної пісні, складеної 100,200 чи й
300 років тому...
На підставі Емського указу окупаційні власті зачинили в Україні
десятки «Громад», де провадилась культурницько-освітня праця
українською мовою . І на тій же підставі зліквідовано в Києві навіть
Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства
(Відділ займався вивченням географічних та етнічних особливостей
кількох областей України, підтримував зв’язки із закордоном).
Не лише українці вимагали скасування тих, кажучи сучасною
мовою — гітлерівського типу — указів. Навіть окрема Комісія
Ім п е р а т о р с ь к о ї А к ад ем ії Н аук, д о якої в х о д и л и ак а д е м ік и
В.Зеленський, О .Корш , О.Ш ахматов та інші, вимагали скасувати
Валуєвський і Емський укази. Стоячи на сторожі неподільности
Російської імперії, ті науковці остерігали царя, що такі заборони
«служать джерелом великого і цілком природного незадоволення

16
освічених верств малоруського населення Росії» (за «Хрестоматією з
історії У країнської РСР», т.2, Київ, 1961 р. стор. 277). Та ж Академія
Наук висловлю вала навіть переконання, що «малоруське населення
повинно мати таке ж право, як і великоруське, розмовляти публічно і
друкувати рідною своєю мовою» (Там же, стор. 278).
Ці остороги не д оп ом огли . М осковські великодерж авники-
ш о в ін істи , в л аш т о в у ю ч и ч о р н о с о тен сь к і п о гр о м и ж и д ів сько ї
меншости, організуючи і провадячи такі криваві погроми за «чертой
оседлости» на території України й Білорусі, намагалися обезголовити
Україну іншим способом: заборонивши українцям читати, писати й
друкуватися рідною мовою , як то було сказано в «указі» царя-деспота
Ніколая І відносно засланого в Азію непокірного Тараса Шевченка
(йому цар заборонив навіть малю вати).
У відповідь на такий сконцентрований і не бачений ще в Україні
русифікаторський тиск Москви розгорнулась спершу напівпідпільна
діяльність різних українських гуртків, переважно культурницького
характеру, залунали могутні голоси Лесі Українки, Івана Франка,
Марка Вовчка, Панаса М ирного та ін. письменників, прийшов до свого
знедоленого народу великий український ком пози тор М икола
Лисенко...
Видатний український науковець проф. О.Потебня заявив у доповіді
Російській Академії Наук, після спостережень, як поволі російщаться
українські міста:
«Асиміляція зводиться на погане виховання, на моральну слабість,
на ослаблення енергії думки, на «мерзость запустения», що приходить
замість витіснених і нічим не заступлених форм свідомости, ослаблення
зв’язку між молодш ими і старшими поколіннями, на дезорганізацію
суспільства, на неморальність, на спідлення»...
На щастя, русифікаційний процес за царизму заторкнув в Україні
лише незначну частину населення, бо селянство, яке на переломі XIX і
XX століть складало понад 90% усього українського населення,— не
прийняло за своїх ні москалів, ні їхнього «великого язика», ані їхньої
псевдокультури з матю ками і царем-самодержцем, як нібито Божим
післанником.

Дві протилежні революції 1917 року

У 1917 році на території Російської імперії вибухнули дві різні
революції: соціяльного характеру в самій корінній Росії, очолена
большевиком Леніним (і, Д О к м р н т ім і н!4ю & О Д Ь у Щ И У И Г "
імені Василя Стефаника
код 0 2 1 2 5 2 6 6
НАУКОВА БІБЛІО ТЕКА
Іна.№______ ^
 З ™ " Р“ Т“Ч“° ГОЛОВН" М 0 і а м а “ ™ С™ °»°м
•C o K o Z r ' " ° Л т т “Ка С ,,О В К Стрільиі‘ Є" ™ а

. "Г аЄ'1Ю Г Ю ЛЛ" U" X рм ш лю иій б>™ потужні соціальні заворуш ення
И е ^ і Г Т " '^’0Ui' ^ Г т ^ ОЖ>т" “ Р °Д »«х«асГ до
Царський увял ™ CK° M [!ацюнальних стремлінь неросійських народів
царськии у рял пішов на деякі посм ики. В тих часах Російська Академія
Наук навіть визнавала українську за самостійну мову; було негласно
Z I Z Z Z T УРВД0В1 Мб° Р0НИДРУкУ“ - українські книжки,
Грщ о світової «К! ТЄаТРаЛЬНІ ВИСТаВИ ТОЩО’ ° ДНаК' І3 поча™ ™
СВ1Т0ВШ війни знову почали діяти суворі імперські закони
переслідування «українофілів», себто свідомих українців...

в п е ! С~ Т п ИМ> ВаЛ° ' аЛЄ НЄ УМ£РТВИЛ0 У країн сько го к у л ь ту р н о г о р у х у

рем, р а з о м з т и м 1 п р о б у д ж е н н я у к р а їн с ь к о ї н а ц іо н а л ь н о ї
(.відом ости. Т ак, щ е в 1900 р о ц і в К иєві ін ж ен е р М и к о л а М іх н о в с ь к н й
нап и сав п р а ц ю п ,д заг. « С а м о с тій н а У к р . і „ . . . . , кій р о зв и в а в “

в и с л о в и ^ '^ я ^ Ш е Г ч Г н і Г і З ? ВЛаСНУ УКРаїНСЬКУ ДЄРЖаВУ' Я"

п р а Щ не J L 6Ул о z z ~ —

н^ір
Ргщ
;:гадрук™уЛь‘о“- п
І хоча український народ був значною мірою приспаний російською
пропагандою, пригнічений «указами», обікрадений економічно, все таки
епіко " ЙМ0В 3‘П,Д ЗЄМЛІ> ВИР0СЛИ ЗНаЧНІ УкРаїнські сили в Києві у
Z Z T m T ^ СТ° ЛИ" ’ ЯКШ’ ^ ° " НК° Ю - п е р уже

Не нашим завданням є писати про хід української національної

революції, коли була відновлена Українська Держава у формі У Н Р із
законним урядом - Українською Центральною Радою та як ту
найновішу форму державности знову таки знищила багнетами Москва
рефарбована Леніним із білого на червоний колір заради збереження
знову ж таки цілости Російської імперії у формі СССР.
Ми ж зазначимо, що в короткий період відновленої української

г а^™:г°рностиукраїниАктомвід січня ■ 22 часу 1918

Січня 1919 років, а також за короткого відносно Гетьманату в
крап» , силою підзем ного вулкану вибухнуло власне культурне ж и ті»

« н ь о Т о т Г “" Ма” ™Р0ЯУ’ ВІТаК,’ “ В° Л“ ' >

Ш вч ен Г Г Г ' - тЛЬН,М И ПРаЛ0Ра“ " ' 8 “ 1 Тараса
Шевченка. В вдатнин еш вец і українсько! національної оеволю ніі
IS
Олександер Олесь тоді заявив: «Яка краса — відродження країни!».
Мережею українських шкіл покрилася наша вільна земля, мережею
«Просвіт» для народу, сотнями українських газет різних напрямків;
зап р а ц ю в а л и , п ід тр и м у в ан і к о о п ер а ц ією , в и д ав н и ц тв а рід н о ї
літератури, українські театри, в тому й українська опера в Києві; з
Петроґраду в Київ прибув видатний український мистець-маляр Юрій
Нарбут, який дав чудові зразки оформлення українських грошевих
банкнотів та поштових марок УНРеспубліки. У тих роках була
створена в столиці України Українська Академія Наук, яка розпочала
надзвичайно жваву діяльність. Створено перші українські кінофільми.
Все це — обірвалось, мов перетята ножем нитка, в 1921 році, коли
останні національні селянські загони повстанців були змушені під
тиском окупаційної російської «красной армії» скриватися в лісах і
закінчувати бої.
Україна та її культура були змушені знову йти в підпілля.
Викинений у 1922 році із штучно створеного Совєтського Союзу
російський філософ, професор М осковського Університету Ніколай
Бердяєв осів у Парижі й написав знаменну працю під заголовком у
перекладі на українську мову «Суть і доля російського комунізму»
(1937 p.). На стор. 9 автор, сам росіянин, стверджує, що московський
большевизм, без огляду на покликання на марксизм і фактично
марксівське походження — «це чисто національне російське явище».
Щоб його повністю збагнути, треба вглянутися в історію Росії.
Автор називає большевизм «третьою формою Московського
імперіялізму, Московської великодержави, якою першою й другою
формою були Московське царство та Імперія Петра І. У цьому
розумінні большевизм — це синтеза Івана Грозного й Маркса» (стор.
128).
«Тепер у совєтській Росії багато говориться,— писав Бердяєв,— про
соціялістичну батьківщину, яку треба боронити до останньої краплі
крови. Але ця соціялістична батьківщ ина — ніщо інше, як
Московщина...» А на стор. 154 читаємо: «В Росії витворюється не лише
комуністичний, але й совєтський патріотизм, який є нічим іншим, як
лише російським патріотизмом».
Провідник російських большевиків (комуністів) В.І.Ленін на словах
завжди обіцяв Україні незалежність, але на практиці зробив усе, щоб
Україна втратила свою справжню незалежність за У HP. В «Історії
ВКП(б)» видання 1945 р. сказано, що на конференції большевиків 24
квітня 1917 року Ленін і Сталін голосували за право України на

19
відокремлення (проти були Бухарін і П’ятаков). У першій точці
резолюції сказано: «За всіми націями, які входять до складу Росії,
мусить бути визнане право на вільне відокремлення і на формування
самостійної держави»... Але в другому пункті цієї, написаної дійсно з
підступною, азійською хитрістю, резолюції вже сказано: «Питання про
право націй на вільне відокремлення не дозволяється змішувати з
питанням про доцільність... Це питання партія пролетаріяту повинна
вирішувати в кожному окремому випадку цілковито самостійно, з
погляду інтересів клясової боротьби пролетаріяту за соціялізм»!.. У
квітні 1917 р . цю облудну резолюцію було затверджено, і незабаром
той же Ленін кинув на Україну полчища М уравйова, які й принесли
врешті-решт в Україну «комунізм» на кінцях баґнетів.
І в інших працях, яких тут не будемо називати, Ленін увесь час,
говорячи про право України чи інших неросійських націй на
відокремлення від Росії, говорить і про федералізм, «...який саме
федеративний зв’язок установиться між Україною й Росією» (Лист
Леніна в 1919 р. в Україну).
Один із найбільших сучасних українських політичних мислителів, д-
р Д митро Донцов, аналізуючи подібні писання рятівника Російської
імперії в XX столітті В.І.Леніна, зазначив: «Самостійність України без
федеративного зв’язку з Росією була для нього чимсь, що не існує в
природі» («Літературно-Науковий Вісник», стаття «Ленін», 1924 p.,
стор. 324).
Перемога большевиків-комуністів у Росії означала перемогу
російської великодерж авницької ш овіністично-ім перської дум ки,
перемогу концепції Івана Каліти і Петра І, азійського гону москалів до
панування над іншими і до їх, як колись заявив Хрущов у ОН,
«угроблення» інших націй.

М огутня сила української стихії

Вже в 1921 році, коли в Україні владу тримали червоні московські
полки, у Києві був скликаний незвичайний релігійний з’їзд —
В сеукраїнський Церковний С обор У країнської А втокеф альної
Православної Церкви, УАПЦ. На Соборі, чином Олександрійської
Церкви перших віків християнства — положенням рук пресвітерів —
було висвячено видатного українського діяча протоієрея Василя
Липківського (1854-1938?) на М итрополита Київського і всієї України.
Цей акт відбувся 20-23 жовтня 1921 р. в тисячолітньому соборі св.
Софії.

20
 Однією з найважливіших постанов цього Собору і дальш ої дії
УАПЦеркви було те, що вона запровадила живу, народну українську
мову в усі Богослуження (випередивши таким чином II Ватиканський
Собор та його постанову про перехід на національні мови на ціле
півстоліття).
Всупереч комуністичній диктатурі та її гаслам, у тому й
безбожництву, Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з
М итрополитом Василем Липківським зростала в Українській ССР.
За даними «Української Малої Енциклопедії» проф. Євгена
Онацького,— «вже наприкінці 1926 року в ній було 32 єпископи та понад
3,000 священиків. Служби Божі всюду відправлялись українською
мовою. Відтворено старовинні українські церковні співи, колишні
обрядові традиції, мистецтво. Невтомний М итрополит вживав усіх
заходів, щоб відродити в рідній Церкві все те, що втратила вона за час
неволі під московською зверхністю після 1686 року» (т. 7, стор. 833).

У проповіді «Рідна мова в українській Церкві» Митрополит Василь

Липківський кинув гострий засуд російському духовенству за
російщення українського народу. М итрополит писав:
«Господь Спаситель наш свою божественну науку викладав його
рідною мовою ... Чого ж це так вороже поставились керівники
російської Церкви до рідної мови українського народу? Чому вони до
останнього часу не тільки не благословляли відправ Богослужень
нашою мовою , а навіть вважали це за великии гріх і цю свою неправду
вбили в голови навіть багатьом українцям...» І далі: «Священною
мовою треба вважати кожну мову, вже хоч би тому, що кожна мова
дар Божий, дар найкращий і завершений» (Як. 1:17)... Російський Синод
визнав уже за священну і мову зирянську, і мову татарську, і мову
японську, то чому ж він не хоче визнати за священну мову українську?»
(За «Православною Христовою Церквою українського народу», Нью -
Йорк, 1972, в-во «Батьківщина»),
ЧеКа, ГПУ , НКВД, на спілку з комуністичними і комсомольськими
агітаторами, спершу розганяли вірних, потім зачиняли церкви,
виарештували і зліквідували єпископів УАПЦеркви. У затінку подій
жив до 1938 року Митрополит-Мученик Василь Липківський, коли його
в лю тому того року викликали в Н КВД (те ж саме, що тепер К Ґ Б )у Київ
на Печерськ на допит, з якого він ніколи не повернувся.
Ми довш е зупинилися на історії боротьби УАПЦеркви вже внутрі
УСС Р і СССР за права українського народу, щоб показати, що Україна

21
так легко не здавалась відновленому московському імперському
М олохові.
Розгойдана національна стихія з часів революції 1917-20 років дала
низку видатних українських письменників, поетів, драматургів,
мистців-малярів, перекладачів, музик, працівників кіномистецтва,
балету, опери та ін., які незвичайно, милевими кроками посунули
розвиток української літературної мови і взагалі культури вперед
(поети-неоклясики, театр «Березіль», монументальна школа Бойчука в
образотворчому мистецтві, перші кінофільми світової слави режисера
О.Довженка, зокрема його «Звенигора» і до певної міри «Земля», і т.д.).
Так званий Н аркомат освіти Української ССР, під тиском народних
мас і частково використовую чи ще невпорядковану систему
московського червоного насилля в Україні, широко розгорнув мережу
українського шкільництва і продовжував розпочату в 1917-20 pp.
політику деросійщення України. Ця політика була викликана тим, що
вже за так зв. совєтської влади в Україні в 1920-23 pp. багато книжок все
ще публікувалися російською мовою , в різних урядових правліннях
сиділи завзяті русофіли чи таки москалі з Росії й не бажали вивчати
українську мову та провадили справи чужою, остогидлою українцям,
російською мовою.
У 1923-31 роках в Україні і частково на Кубані тривала, щоправда,
при великому опорі росіян і зросійщеного елементу по містах, політика
українізації на підставі Постанови XII З’їзду РКП(б) і декрету Ради
Народних Комісарів У ССР з 1923 р. Жителі України мали володіти
рідною мовою народу, на землі якого жили і добрами якого втішались.
Д ля кращого опрацювання українського правопису була створена
державна комісія з мовознавців, до якої запросили і українських
мовознавців із Західньої України, зокрема з Галичини, яка тоді терпіла
під польським поневоленням. Ця спільна комісія опрацювала
український правопис, відомий і тепер як «Правопис» Голоскевича, з
включенням історичної української літери «Ґ» та із врахуванням
багатьох інших особливостей української живої мови. Цей правопис
був, між ін., по Другій світовій війні схвалений до вжитку за кордоном
українцями — схвалили УВАН і НТШ, і він діє закордоном далі.
Але в постанові ЦК КП(б)У від 19.4.1927 р. — вже під зростаючим
тиском централізаторської Москви,— хоча й ішлося проти будь-яких
«спроб утворити для російської культури на Україні панівне становище,
що його вона м ала за царату»,— було також підкреслено потребу:
«Визнати за російською мовою особливе значення» «Е.У.», т. 7 ,

22
словникова частина, Париж-Нью-Йорк, 1973, стор. 2 645). Незабаром
нарком освіти У СС Р Микола Скрипник, один із головних ініціяторів
українізації, старий больш евик-ленінець, вчинив сам огубство,
українізація була припинена, і в 1932-33 роках почався новий
русифікаторський тиск на Україну.
П оєднаний із новітньою панщ иною -кріпаччиною у формі
державних колгоспів, цей русифікаційний курс був підсилений
страшним заходом Москви: у 1932-33 роках в Україні вимерло понад 7
мільйонів українців, переважно селян — носіїв української мови,
народної культури, традицій і звичаїв — внаслідок заплянованого в
Росії штучно здійсненого в Україні й на Кубані масового Голодомору.
Тоді ж було заведено новий, значно більш зросійщений, український
правопис, заборонено літеру «Ґ», якої немає в російській граматиці,
заборонені властиві українській мові пом’якшення, напр. «ЛЬ»
«лямпа» і т.д.; за наказом з Москви зліквідовано в Україні
кіноорганізацію «Українфільм», а трохи згодом розігнано численні
літературні організації, групи і об’єднання та загнано всіх, уцілілих від
розстрілів і в’язниць, письменників і ін. діячів культури, до суворо
контрольованих партією і державою «совєтських спілок»^... Так зв.
соціялістичний реалізм — підфарбування нужденної дійсности в
рожевих кольорах,— був визнаний за єдино правильний для усіх видів
мистецтв, а кожна не-російська культура мала бути «національною»
тільки по формі, але «соціялістичною змістом», себто такою , яка була б
повністю підпорядкована російським можновладцям у Кремлі, на чолі з
Й.Сталіним і його ЦК.
Стихійний вихор українського національного відродження, у тому ж
мовно-культурного, що зірвався з нечуваною силою в 1917-20 роках -
був брутально здушений Московською новітньою імперією в 1930-х
роках, бо москалі, будь вони білі чи червоні, завжди боялися й бояться
остаточного відокремлення України від Росії.

Політика російщення за Хрущова

Хоч із дуже великими — фізичними і духовими втратами, але

Наддніпрянщина пережила московський Голодомор 1932-33 років. По
селах запанував примусовий колгосп, у містах приковано до станків
робітників, церкви були зачинені, і лише для закордонних туристів та
їхніх «зелених» де-не-де в Совєтському Союзі правилось у церквах (під
наглядом НКВД, із забороною вести до церкви дітей і т.п.). Українська

23
 інтелігенція принишкла, багато з-поміж неї ніколи не повернулися з
заслання чи з катівень Н К В Д за Єжова в 1937 році.
Окупаційний режим почав посилювати російщення України як і
Білорусі та інших не-російських республік. Почали писати про так зв.
совєтський народ... — єдиний, мовляв, але на базі... «великого»
російського народу, його мови та культури.
Однак, Друга світова війна, приєднання Західніх областей України
до материка — включення до складу С СС Р і формально — до
Української ССР, а там і наступ гітлерівців на Совєтський Союз не
дозволили Москві ширше розгорнути виконання неписаної «п’ятирічки»
нищення націй.
Великим відгомоном у народній душі відбились такі події, як
проголош ення незалежности Карпатської України в 1939 році
(зліквідованої за згодою Гітлера М адярщиною), проголош ення
відновлення української державности Актом ЗОчервня 1941 р. у Львові,
з ініціятиви Революційної ОУН під проводом Степана Бандери, при
підтримці українських історичних Церков і всього народу, коли
українські самоуправління творилися і на Сході України.
Велику ролю у зростанні національної свідомости в Україні
відіграла героїчна Українська Повстанська Армія, створена в 1942 р .н а
чолі з ген.-хорунжим Тарасом Чупринкою — Романом Шухевичем,
який був передовим членом О У Н р, був головою підпільного
українського уряду по Другій світовій війні — Української Головної
Визвольної Ради (загинув 5 березня 1950 р. біля Львова в бою з
ч асти н о ю со в є т сь к о ї а р м ії та К Ґ Б ) . Т ак ож м о гу тн і хвилі
антирежимних — антимосковських — повстань у 1950-х pp. в
совєтській Азії, в Сибіру сприяли зростанню сил опору в Україні й ін. не­
російських «республіках» СССР. Повстання були такі потужні, що
тогочасний правитель Совєтського Союзу Микита Хрущов і його ЦК
були змушені випустити сотні тисяч політв’язнів на відносну совєтську
свободу, бо боялися, що страйки й неспокої перекинуться на інші народи
Совєтського Союзу.
Україна по війні була співзасновницею Організації Об’єднаних
Націй, у числі перших, і могло здатися, що як Україна, так і Білорусь
(У С СР і Б С С Р) дійсно зможуть добитися більших прав у совєтській
тю рмі народів. Але гаслом Московського царства ще з часів Івана
Каліти було «Тащить і не пущать!» («Тягти й не випускати!») — і
Москва послідовно продовжувала здійснювати той імперіялістичний
заповіт та продовжує його здійснювати й тепер.

24
 Після смерти Й .Сталіна — ката народів, до влади в Кремлі
прийшов М .Хрущов, який на 22 з’їзді К П С С глумився над тим «батьком
народів» та згадував і про українців, яких Сталін хотів виселити в Сибір,
але їх було забагато (у 1982 р. в межах Укр. ССР ж илопонад 50 млн.
людей, з того кругло понад 40 млн. української національности, є також
понад 5 млн. українців у інших частинах Совєтського Союзу).
Але українці й інші «націонали» були потрібні Хрущову, щоб
повалити кремлівського ката Берію. Коли ж це сталось, і сам Микита І
сів на московський трон, тоді, після короткотривалої «відлиги» в кінці
1950-х і на початку 60-х років, розпочався новий антинаціональний курс
К ремлю , наві заходи для «обрусєнія інородцев». Щ оправда, Україна на
ті заходи відповіла міцним ударом Шестидесятників, однак, нічого не
могло змінити московського прицілу.
На згаданім 22 з’їзді КПСС у 1961 р. була схвалена шовіністично-
московська програма — новий курс на «зближення і злиття націй».
Ми вже згадували про Шестидесятників в Україні. Це були молоді
віком письменники, поети, літературознавці, між ними Василь
Симоненко, Ліна Костенко, Іван Д зю ба, Іван Світличний. Особливо на
двох останніх — літературознавців, які підтримували в українській
літературі в УССР свіжі паростки заперечення так.зв. соцреалізму,— на
Дзю бу й Світличного — накинулись гончі пси Москви в Україні в
образі Л ю бомира Д митерка, Н атана Рибака, Йосипа Кисельова,
М.Ш амоти і Ко. Ними ще влітку 1961 р. окремо займалася Спілка
Письменників України (зауважте: не Спілка Українських Письменників,
а Спілка Письменників України, і це не випадково).
У березні 1963 р. Хрущов сам (як колись Жданов за Сталіна)
виступив у ролі літературознавця... на «Зустрічі діячів партії й уряду з
працівниками літератури і мистецтва». Хрущов підкреслював що ЦК
компартії, тобто Москва, «буде добиватись неухильного здійснення
партійної лінії», а лінія та якраз і була скерована на затягнення
Геноцидного, російщ енневого м осковського ш нурка на ш иях
поневолених не-російських народів. У виданому за кордоном
«Щоденнику» (див. «Берег чекань» В.Симоненка) читаємо такий його
запис-свідчення з 21.7.1963 року: «Реалізм одержав чергову вікторію, не
творами, правда, а адміністраційними заходами»,— тобто під тиском
партії і К ҐБ .
У славнозвісній праці літературного критика в Києві Івана Д зю би
«Інтернаціоналізм чи русифікація», п ерек ладен ій на кіл ька
європейських мов, знаходимо свідчення, що дехто з України — у своїй

25
відвертості типу Кальнишевського, останнього кош ового, чи у своїй
наївності,— намагався поговорити у справі національної політики
Москви в СССР із «самим» М икитою І. Але той відверто заявив: «Цього
питання не зачіпайте, зламаєте хребта!» І ламали! Так, у березні 1964 р.
в Київському університеті розбили Шевченківський вітраж, а в травні
1964 р. спалили бібліотеку АН УССР...
Каґебівські молодчики фашистівського типу і московські партійні
ставленики в Україні та їхні попихачі з «мєстного населення» почали
роздувати в Укр. ССР вітер боротьби з «пережитками націоналізму» (і
також сіонізму). Видавництва почали не тільки в Москві, але й в Україні
та ін. «республіках» друкувати більше книжок московською мовою;
кінофільми в Одеській кіностудії і Ялтинській кіностудії, які формально
належать до України,— почали виходити в оригіналах чужою,
російською мовою ...
Але царство М .Хрущова скінчилось так же раптово, як і
розпочалося: 14 жовтня 1964 p., після крикливих заяв і стукання
черевиком в ОН, він злетів сам із кремлівського трону, мов зношений
черевик: Росії був потрібний новий «хазяїн» (так звали Сталіна москалі, і
то не без гордости!), який зумів би «прикрутити гайку» непокірним
націоналам.
Вибір упав на Леоніда Брежнєва, старого «партаймана», бездушного
совєтсько-московського робота, якому відоме було лише одне гасло в
житті: «Тащіть і не пущать!»
Ф ормально тоді розпочався новий період в житті в’язниці народів
СССР, хоча насправді нового там не може бути нічого, бо від часів
Петра 1 залишається незмінною політика російщення і примучування
нескорених народів.

Сваволя Москви
Влітку і восени 1965 p., по Україні прокотилася перша хвиляареш тів
д ум аю чої, національної інтелігенції, переваж но письменників,
журналістів, літераторів, і то майже виключно — молоді, яка крізь
димову заслону комуністичної пропаганди зуміла побачити, що на
У країну насувається нова чорна хмара посиленої політики російщення (і
не лише мовного).
Ще в місяці січні 1961 р. у Львові й околицях К ҐБ заарештувало
семеро українців-юристів і на закритому, таємному суді вони одержали
важкі, каторжні засуди — за намір створити Українську Робітничо-

26
Селянську Спілку, яка мала б домагатися — на підставі Конституції
Укр. ССР і СССР — виходу України із Совєтського Союзу. Ініціятора
цього легального задуму Левка Лук'яненка суд нечестивих засудив
спершу на найвищу кару покарання — розстріл, а потім замінив
каторгою. Москва пише конституції для наївняків на Заході, і коли
йдеться про відділення якоїсь країни із власного історією, мовою ,
культурою від Росії — Москва скаженіє.
Але перші арешти й суди не залякали ні Василя Симоненка, ні Ліну
Костенко та значної групи молодих талановитих українських
літераторів, для яких українська мова була принциповою справою.
Арешти тривали. У січні 1966 р . в і д б у в с я у Луцьку суд над обдарованим
письменником Валентином М орозом і Д .Іващ енком, а на початку
лю того 1966 р. — над робітником пера М ихайлом Озерним у Івано-
Франківському. А тим часом виховані в стінах Академії Наук
Української ССР молоді філологи й українознавчі не припиняли праці.
Так один із них, Іван Д зю ба, журналіст, закінчив у грудні 1966 р.
відомий і за кордоном у перекладах твір «Інтернаціоналізм чи
русифікація», а другий — Вячеслав Чорновіл, протягом 1966-67 pp.
працював над «Лихом з розуму». У передмові він зазначив, що у зв язку
з поновною політикою російщення України з’являться або і вже є серед
українського народу «підписані чи анонімні статті, де йдеться про
русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про
економічну недорозвиненість більшости областей України, про
вимушену еміграцію українців до Сибіру, про штучно створювану зміну
ентнічного складу населення У РС Р і т.д., і т.п.» (Вячеслав Чорновіл —
«Лихо з розуму», видано в Парижі в 1968 p., стор. 25). Як бачимо з цієї
заяви, під російщенням не слід розуміти тільки і виключно мовну
проблему: російщення — це намагання Росії знищити Україну чи іншу
не-російську підкорену країну настільки і в різних аспектах, щоб у
кордонах СССР залишився тільки російський, за комуністичною
термінологією — совєтський народ...
Перший і другий писали свої праці, намагаючись їх легально
обґрунтувати, мовляв, Ленін був за інтернаціональною політикою, а
сучасний Кремль відійшов від «ленінської політики інтернаціоналізму»
(насправді Ленін ніколи не був інтернаціоналістом). Обох авторів, як і
багатьох інших після них, влада заареш тувала й покарала різними
вироками.
Московський шовінізм викликав в Україні, й це цілком природно,
гостру національну реакцію. Як не вйкликати? Наведемо кілька цитат із

27
праці Іван а Д зю би «Інтерн ац іоналізм чи русиф ікація» (В-во
«Сучасність», Мюнхен, 1968 p.):
«У 1950 році в С РС Р було видано 43,100 назв книжок тиражем 821
мільйон примірників, з них російською мовою 30,482 назв тиражем
640.391.000 примірників, тобто 71% назв і 78% тиражу. А мовами не­
російських націй, що становлять трохи менше 50% всього населення
СРС Р, було видано лише 29% назв і 22% тиражу виданих в С СС Р
книжок! Хіба не красномовні цифри?» — запитує І.Д зю ба на стор. 150.
Базуючись на офіційних совєтських даних, зокрема на статистичному
збірнику «Народное хозяйство С ССР в 1963 году», Москва, 1965, він
стверджує, що почала спадати і книжкова продукція в Україні, що в
1960-62 роках в Україні вже друкували більше книжок російською
мовою , ніж українською.
На стор. 151 І.Д зю ба пише: «Ще гірша картина з періодичними
виданнями. У 1950 році з загальної кількости їх 1,508 річним тиражем
181.282.000 у республіках національними мовами виходило лише 274
(19%) річним тиражем 18,277,000 (10,7%). У 1963 році — вже тільки
17,5% назв (679 є 3,912>>... «Частка України по назвах у процентовому
відношенні до всесоюзної знизилася з 11,4% у 1950 році (160 з 1,408) до
6,5% (254 з 3,912) у 1963 році. Але й серед цих видань, здійснюваних на
Україні, лише більше половини (у 1963 році — 130) здійснюється
українською мовою ... При чому характерно, що коли в 1950 році на
Україні виходило всього 1,192 газети, з них українською мовою 972,
тобто більшість, то в 1963 році з загальної кількости газет на Україні
2,366 українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини!»
(стор. 151).
І так у всіх ділянках української культури. Ми не входимо тут у зміст
публікованих книжок чи газет, а лише, услід за І.Д зю бою , стверджуємо
дикий натиск московського шовінізму-імперіялізму на 50-мільйонову
Україну в XX сторіччі!
І остання цитата з твору І.Дзюби: «Середня освіта, середня школа. В
містах України 1958 року в українських ш колах навчався тільки 21%
дітей (в 1926 році — 97%). Навіть у столиці України Києві того самого
1958 року тільки 22,000 учнів було в українських школах і 61,000 — в
російських. Д обре відомо, що в ряді великих міст України (Харкові,
Донецьку, Одесі та ін.) українські школи обраховую ться буквально
одиницями. Щодо цього стан шкільної освіти в містах України
настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не
публікується, а дані про кількість українських та не-українських шкіл

28
ледве чи не відноситься до найбільших державних таємниць», (стор.
195).
Це ж стосується вищих шкіл в Україні, а в останніх роках — навіть
до дитячих садочків та «ясел», де прислані з Росії «воспитательницьі»
(«виховниці») змалечку намагаю ться зросійщувати українських дітей,
малощ о не немовлят.
Починаючи з 1945 року, пляново й послідовно насилається в Україну
росіян з метою змішування населення шляхом шлюбів та російщення
українців.
Доходить до того, що в «країні зрілого соціялізму», як то лю блять
бахвалитися кремлівські «інтернаціоналісти», у Києві, в столиці
України, важко почути українську мову. А коли молодь відважиться
заговорити рідною мовою Тараса Шевченка, то не раз можна почути
услід вигуки: «Ето бандєровци! Бандєровци проклятиє!»... Іншими
словами — націоналісти, а це означає вороги совєтського режиму, і
їх треба ліквідувати!

Друга хвиля арештів і переслідувань

Спонтанні виступи української інтелігенції, подекуди підтримані й

робітництвом, в обороні прав українців на їхній рідній землі викликали
те, що окупаційні режимники провели другу чергу арештів цвіту
України.
Культурні діячі протестували проти дальш ого російщення України.
«Енциклопедія Українознавства», видання НТШ, у т. 7, на стор. 2646,
наприклад, подає такі статистичні дані:
«Перевагу російських видань виявляє також загальна видавнича
продукція в УССР. Кількість виданих в УССР книжок і брошур
українською мовою зменшилася з 4,041 у 1961 роцідо 2,981 в 1973році...
Русифікація УССР і дискримінація її супроти РСФ СР наявна також і в
інших ділянках культури. Кількість українських книжок в бібліотеках
У ССР становила всього 10-20% (в усіх переважали російські книжки),
кількість музеїв зменшилась з 174 у 1940 році до 147 у 1972 році (в
РСФ СР збільшилася з 592 до 610), театрів — з 140 до 72. Така ж
ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах».
Українці в СССР поза межами України У СС Р взагалі
позбавлені рідного шкільництва і навіть преси українською мовою , а
таких є понад 5 мільйонів, головно в Сибіру, на Зеленому Клині, у
Казахстані.

29
 Панівна московська нація використовує кожну нагоду для
російщ ення не-росіян. Д осить в українськом у, білоруськом у,
грузинському, литовському чи іншому селі з’явитися кільком
російським родинам, як вони вже вимагаю ть у школі окремих учителів,
а з часом домагаю ться й переведення цілих шкіл на «общепонятний»,
чому всіляко сприяє режим.
Не-росіян російщать: совєтська армія, накинена навіть католикам
(частині українського народу або ж католикам-литовцям); Російська
Православна Церква; партійні політруки вбивають лю дям у голови, що
«великий русскій язик» — це, мовляв, «язик Леніна», «язик комунізме» і
т.п.; партійні з’їзди щоразу підкреслюють політику створення «єдиного
совєтського народу», тому то, мовляв,— російщіться!
У дослідника дій Московської імперії в Україні, проф. д-ра Миколи
Степаненка, віце-президента Українського Уряду в Екзилі (з 1917-19
років) у статті «Українська культура в добу Брежнєва і Косигіна»
(збірник «Шосте коло» Миколи Степаненка, В-во «Україна»,
Вашінгтон, 1979 рік) читаємо: «На підставі матерялів (українського
«Самвидаву» Л П .) стає очевидним, що сучасна національна політика
К ПСС є закономірним продовженням кількасотлітньої, традиційно
колонізаторської і русифікаторської політики царського й ленінсько-
сталінсько-хрущовських режимів... Ця політика спрямована на дальш е
витиснення української мови з державних установ, з університетів та
інститутів, середніх шкіл і наукових видань; на загальмування
наукового вивчення фондів української мови, зокрема видання різних
словників; на зменшення числа й тиражів видань українською мовою ; на
зведення української національної кінематографії (передання ліпш их
сценаріїв О.Довженка «Мосфільмові» й приписування росіянам того,
що створене українцями); на Гвалтовне обмеження свободи творчости
письменників і мистців; на ізолю вання українського культурного
процесу від світу і навіть від країн такзв. «соціялістичного бльоку»...; на
перетворення Української Республіки в колоніяльну адміністративно-
територіяльну провінцію Московської імперії; на посилену пропаганду
єдиної мови майбутнього комуністичного суспільства, зрозуміло,
російської; на денаціоналізацію у формі підступного «зближення», а
потім і злиття націй з єдиною мовою. Це та справжня,— стверджує д-р
Микола Степаненко, національна політика Комуністичної Партії
Совєтського Союзу, ще раз підтверджена рішеннями 24-го з’їзду, який
відбувся в березні 1971 року і з яким розпочався період найбрутальнішої
тотальної денаціоналізації і російщення, безоглядно здійснюваних
Брежнєвим і КосиГіним». (стор. 18).

ЗО
 У 1972 році рішення 24 з’їзду К П С С почали з рішучістю терористів
здійснювати каґебісти: в Україні того року було заарештовано понад
200 національних діячів, переважно молодого віку, які залишилися
вірними рідному народові, всупереч усім комуністично-комсомольсь­
ким «вихованням», і виступали легально.
Того ж року Москва відкликала з України першого секретаря ЦК
КПУ Петра Шелеста, який не зумів стримати хвилі Шестидесятників, не
виарештував усіх «бандерівців». Шелестові дали в Москві догану й
вислали десь директором на малий завод... Йому на зміну прийшов
новочасний червоний малорос, змосковщений В.Щербицький, який
вперше в Укр. С СР — виголошує промови на різних з'їздах у Києві
окупаційною , російською м овою . М ожна припускати, що в
П.Шелеста — хоч і був він членом московського П олітбюра,— врешті-
решт здригнулося українське серце від думки, що може статися з
численними не-російськими націями, в тому і з Україною, коли б Москві
вдалося здійснити її диявольський задум. У Москві, в «бєлокамєнной»
напевно закинули П.Шелестові-слузі, як він міг розіслати 25
примірників праці І.Д зю б и «Ін тернаціоналізм чи русифікація»
секретарям обласних партійних комітетів в Україні?! А може Москва,
яка нікому не вірить і завжди не довіряє «інородцям», пригадала слова
П.Шелеста (на донос канадських комуністів), які він висловив у 1967
році перед делегацією комуністів з Канади: «Тільки дурень може гадати,
що російська мова стане панівною на Україні» (за «Сучасністю»),
Шелеста забрали, настановили старого слугу Москви в Києві, але
підпільний «Український Вісник» продовжував виходити і викривати
московсько-большевицькі пляни, обороняти безпідставно засуджених
або переслідуваних режимом українців, добиватися їх звільнення,
вимагати, врешті-решт, від Росії пошанування так зв. «гельсінкських
умов», які СССР підписав (без України і без Білорусі, хоча вони
формально є членами ОН і розташ овані в Европі!) і які нібито мали б
гарантувати вільний розвиток кожного народу в тій частині світу...
» , .
Н асп р ав д і, м о ско вськи й п лян і зад у м — «Г ел ьсін кські
домовлення» — в дійсності лише заГарантували з боку вільних держав
Европи і ЗСА недоторканість сучасних кордонів Совєтського Союзу,
себто Російської імперії. Москва ніяких умов ніколи недотримувалась
або ж обертала їх на свою користь. Дотепер Росія не виконала ні однієї
міжнародної умови чи зобов’язання.
Якщо не в психіятричних «лічницях», таку Мордовії або в Сибіру, на
далеких засланнях, на каторзі опинилися багато видатних українських

31
діячів культури, зокрема члени легальної Української Групи, яка м ала б
стежити за виконанням Гельсінкських угод в УССР. Легалізування
б о р о т ь б и в т о т а л іт а р н ій д ер ж а в і о зн ач ає р о зк о н с п ір у в а н н я
демократичних, антитоталітарних сил — і їх переслідування чи й
ліквідацію. Усім заареш тованим і засудженим без прилю днимх судів
закидали «агітацію і пропаганду» проти совєтської влади, або ж
«український буржуазний націоналізм», або декого — щоб не надавати
проблемі її дійсного, національно-політичноо значення, обвинувачува­
ли навіть у «крадіжках», у «ґвалтуванні» (як останньо В .Чорновола на
засланні), аби тільки додати їм ще нові «строки», щоб зламати їх і
фізично, і психічно, і морально.

Зламати московському режимові в Україні відразу ж вдалося,

наприклад, Д .П авличка, І.Д рача, Є. Гуцала і ще кількох літераторів, які
не вірять у власні сили великої української нації. Д о них швидко
приєдналися Вінграновський та Гончар. Тепер вони розписуються на
сторінках «Літературної України» в Києві, вихвалячючи «зореносну
Москву» і дістаю чи різні похвали та нагороди. Вячеслав Чорновіл мав
би писати покаянні заяви — і він живе десь на засланні у затінку... Не всі
маю ть міцну вдачу і твердий характер, не всі можуть іти на еш афот в
ім я Батьківщини. Так ще перед Д ругою світовою війною гордо
загинули, але не здалися Москві, О.Близько, О.Буревій, М.Зеров,
П.Филипович, Г. Косинка, драм атург М. Куліш та багато інших
письменників і поетів — в обороні прав свого народу, але не витримали
проби національної чесги ні П.Тичина, ні В.Сосюра (який служив навіть
козаком у армії У HP), ані, врешті-решт, М. Рильський (який, однак,
чимало позитивного зробив у праці над українським літературним
доростом, часто й праці нелегальній)...

Та мов той океан викидає хвилю за хвилею на береги, так і

український народ вилонює із своїх надр нових і нових борців за
національні права України. І хоча Москва лю то карає й переслідує, хоча
наплодила вже в Україні безліч донощиків-сексотів, часто під загрозою
знищення,— боротьба України проти Росії в її найбільш різноманітних
проявах не вгаває і не припиняється. На зміну Шестидесятникам
прийшли Семидесятники, а потім і «Самвидавники», які діють і в наш
час, і «Самефірники»,—г ті, які конструюють радіопередавачі й
передають українською мовою свої думки слухачам, транслю ю ть
українські народні пісні, зокрема кобзарів, яких не почути з офіційних
радіостанцій...

32
 «Український Вісник» з УССР у ч. 6 на стор. 152 (цитуємо за
«Визвольним Шляхом») навів вимовний випадок, що стався з дуже вже
зросійщеним українцем в Одесі в 1970 році. Там читаємо:

«... Лікар Олекса Притика... з’явився до пам’ятника Т.Шевченка в

Одесі, поклав квіти, став на коліна і поганою українською мовою став
просити у Шевченка вибачення, що так пізно до нього прийшов...
Відтоді О. Притика був постійно присутній на українських концертах і
вечорах, зав’язував знайомства з одеськими українцями, робив спробу
організувати український самодіяльний хор»... Його обвинуватили... «в
антисовєтській агітації і пропаганді»,— заарештували й вивезли з
України.
Але навіть Сталін не міг вивезти з України українців... Нескорений
Валентин Мороз писав у есеї «Замість останнього слова», що «віра
виникає тоді, коли є мученики», а «знищені — стаю ть прапором».

Голоси українських борців за національні права

У 1970-их роках, без огляду на переслідування К Ґ Б , в Україні

вийшли з народних мас багато захисників прав України. Частина з них
пристала до Київської або Української Групи перевірки Гельсінкських
Умов, а частина протиставилась російщенню і винародовленню
України незалежно, без будь-яких об’єднань.
Треба зазначити, що У країнська Група з К иєва виразно
відмежувалась від Російської Групи (Москва) правозахисників,
ствердивши, що завдання Української Групи відмінні від Московських
право захисників.
Московська Гельсінкська Група і її філії в окремих совєтських
республіках самоліквідувалися в 1982 р. ч е р е з неможливість легальної
діяльности під диктатурою.
Виразно, недвозначно говорять про свої завдання і так же ставлять
вим оги деякі члени У країнської Групи (К иївської) перевірки
Гельсінкських домовлень, хоча більшість із борців за національні права
України не належать до названої групи чи інших груп, заступаючи різні
прошарки українського народу.
Наведені цитати беремо з повідомлень УЦІС — Української
Центральної Інформаційної Служби, з джерел АБН, з повідомлень
Пресової Служби ЗП УГВР і одержаних бічними дорогами
інформацій:

33
 У 1975 році дійшов на Захід лист українського робітника Леоніда
Запорожця, засудженого Москвою. Він докладно спиняється на аналізі
соціяльно-економічного становища робітництва і всього українського
народу під московсько-большевицькою окупацією і потім зазначає в
своєму «До лю дства — слово з неволі»: «Одібравши в націоналів ключі
від економіки, диктатори-шовіністи прагнуть перетворити нас в
безініціятивних, заляканих приживалок, перевертнів, мамелюків Росії,
зросійщити наших дітей, денаціоналізувати їх, навчити зневаги до
рідної мови, презирства до рідної національної культури, традиції».

Автор гостро картає не лише москалів, а й деяких власних

«перевертнів» типу Щербицького. І зазначає: «Національно свідома
частина націоналів позбавлена змоги пояснити обман решті нації, бо
позбавлена свободи слова, організацій».
Покликаючись на учення Ісуса Христа, робітник Леонід Запорожець
у кінці попереджує москалів:
«Хай не надіється Росія, що вона буде вічно топтати гідність народів!
Прийде час, прокинуться народи, прозріють і прокленуть тих, хто не
навчився поважати іноплеменців. Провидіння ж, ми віримо в це,
покарає жорстокий народ-насильник, якщо він не схаменеться, і
поставить його в такі ж умови, в які він поставив підлеглі народи,
обманом і підступом запанувавши над ними».
Інший репресований Москвою український робітник Богдан Ребрик,
засужений за його національні переконання, писав у листі до «Голови
Президії Верховного Совєта СССР», називаючи себе політв’язнем:
«... 29.6.1977 року, після приїзду до Харківської тю рми, відповідальні
працівники всіляко понижували мене за те, що я розмовляв з ними
рідною українською мовою . А за відмову зняти і віддати нагрудний
хрестик вилаяли мене відступником, ворогом і українським
буржуазним націоналістом і т.п. Ось тільки одна, найбільш «невинна»
фраза майора: «Вас усіх, разом з президентом К артером , треба
«опедерастить(і), і ми(!) це зробимо!» Цього в'язня побили й у
Львівській в’язниці за те, що він «захищав мої християнські
переконання».
У кінці листа Богдан Ребрик пише: «...Я, як громадянин, вимагаю
дати свободу і незалежність усім поневоленим народам, а як
українець — моєму українському народові в першу чергу, бо в боротьбі
проти комуністичного колоніялізму і світового комунізму мій народ
зазнав найбільших жертв і продовжує їх нести і боротися сьогодні».

34
 У травні 1979 р. політичні в ’язні в Мордовській А С С Р, у концтаборі
«Сосновка» написали листа до всіх урядів держав, які підписали так зв.
Гельсінкські угоди. У листі стверджуються великі жертви України за 60
літ совєтської влади та що «це винищення відбувалося зі згоди й
ухвалення так званого «уряду УССР», який сприяє нищенню українців.
Ця окупаційна адміністрація коляборантів (Росії — Л П )м ає таке саме
право називатися урядом, як і створений Гітлером «Райхскомісаріят
України». Коли порівняти права, якими користується «уряд УССР», то
виявиться, що будь-яка провінція Канади має більше прав, ніж
«суверенна» республіка УРСР».
Політв’язні пояснюють: «Створений в ході революції 1917 року уряд
У HP (Українська Народна Республіка), що передбачав демократизацію
політичного життя на Україні, був позбавлений влади окупаційними
військами, що прийшли з території Росії...» Автори листа розповідаю ть
про переслідування, засуди й вивози українців після «визволення»
Західньої України в 1939 році, про героїчну боротьбу УПА за
національні права і власну державу,— проти гітлерівців і проти
совєтського окупанта (до 1953 року), про геноцид і етноцид, про
примусове російщення. «У Східній Україні практично немає шкіл (ні
дитячих садків, ні ясел) з українською мовою викладання. Людей, що
розмовляю ть рідною мовою , переслідують як «націоналістів». Так на
суді, що відбувся в 1977 р. над членом Української Групи сприяння
виконанню Гельсінкських угод Олексою Тихим, свідок обвинувачення
показав, що Тихий розмовляв тільки українською мовою . 1 цей факт
фігурує тепер в обвинувачувальному висновку. Автори листа називають
відомих українських письменників та ін. культурних діячів: Руденка,
Лук’яненка, Мариновича, Матусевича, Бердника й ін., засуджених на 10-
15 років за приналежність до Української Групи (Гельсінкської).
Вони пишуть: «... Русифікаторську, українофобську традицію
продовжують і інші «українські» діячі, наприклад, Щербицький, який
користується лише російською мовою. Виникає питання, чи може
захищ ати національні інтереси українців «уряд», очолю ваний
запеклимирусифікаторами-українофобам и?»
Політв’язень Ю рій Бадзьо в Заяві до Верховного Совєта С ССР з
1979 року підкреслює, що: «Верховне керівництво Совєтського Союзу,
яке по суті є політичним представництвом Росії і здійснює російську
національну політику, веде систематичний наступ на національні
інтереси не-російських народів». 1 там же: «Офіційна партійна ідеологія
в галузі національних відносин позбавляє мій народ, як і всі інші не­

35
російські народи СССР, права на майбутнє». Автор, відомий філолог і
історик, підкреслює, що «верховне керівництво СССР» — «політичне
представництво Росії» — використовує марксистську тезу про злиття
націй при комунізмі (що є тот альною ут опією ! — Л П ) «для
теоретичного виправдання своєї великодержавницької політики»...
Ю рій Б адзьо у своїй надзвичайно важливій історико-філософічній
праці під заг. «Лист до російських та українських істориків» заперечує
московсько-большевицьку теорію про так зв. триєдине походження
трьох слов’янських народів: російського, білоруського і українського.
Автор, який перебуває тепер на засланні в Мордовії, стверджує, що
совєтська наука намагається змінити українську історію заднім числом,
вбити в народній пам’яті «присутність минулого», що є «важливим
чинником національного гніту». Коли б навіть і прийняти московсько-
большевицьке твердження, що «східні слов’яни у 9-13 століттях
становили один народ, етнічну спільність, одну «Давньоруську
Народність» (ДН), яка і є «спільним предком росіян, українців та
б іл о р у сів,— нових народів, щ о виникли наслідком розпаду
«давньоруської народности» у 14-15 ст.»,— то, пише Ю .Бадзьо, навіть
така теорія «спільного предка», яка «не витримує елементарної логічної
критики», в С СС Р тлумачиться так, що все до розділу спільности на три
народи — було навіть не «давньоруське», а «російське»! Таким чином,
Росія присвоює собі, наприклад, і найдавніший період історії східніх
слов’ян, і Київську Русь — українську державу раннього середньовіччя.
В трактуванні тих періодів історії, пише Ю .Бадзьо, існує в С СС Р «густа
атмосфера нацпатріотизму — д ля росіян, і атмосфера етнічного
небуття — для українців та білорусів». Усе для росіян існує як
«русское», при чому в межах усієї Східньої Слов’янщини: «русские
племена», «русская земля», «русское государство»... і навіть «Киев —
первая русская столица» (стор. 130)! І там же зазначає: «Навпаки,
українець та україномовний читач у радянській «літературі» на
історичну тему стосовно періоду 14 століття не знайде нічого
українського — ні території, ні мови, ні культури, ні власного етносу.
Усі історичні реалії існують як «руські» і «давньоруські». Навіть
специфічно українські мовні риси писемних пам ’яток 11-13 ст.
називаю ться не українізмами, а... «південно-русизмами».
На базі антропологічних знахідок і багатьох важливих історичних
об’єктивних розвідок Ю .Бадзьо пише:
«... Об’єктивні наукові факти свідчать про глибоку історичну
самобутність українського народу, своєрідність його культурно-

36
етнічного розвитку, який не зливався з російською етнічною історією ні
в другій половині першого тисячоліття, ні на генетичних ш ляхах слов’ян
у першій половині першого тисячоліття».

Так зв. концепція «ДревнєруськоІ народности», стверджує філолог-

історик, запроторений Москвою на 7 літ ув’язнення важкого режиму і 5
:нт заслання — поза межами України, це «не наукова теорія, а
■іо птична доктрина, яка породжена російським великодержавним
націоналізмом і покликана нейтралізувати, притлумити історичну
стідомість українців, створити науковоподібну теоретичну основу для
психологічної підготови до остаточної політичної асиміляції Росією
У’країни та Білоруси (звідси — дедалі гучніш і декляраціі: «возз 'єднання
шєдиній державі» росіян, українців та білорусів і про «єдину державу»
п часних радянських народів).
Викриваючи безмежну нахабність москалів, автор згадує і про
новіші часи в українській історії. Наприклад, зазначає, що вони пишуть
про «Литовско-Русское государство» і навіть, що «державною мовою
Литовського князівства був «русский язьік», хоча насправді то була
■■українсько-білоруська літературна («книжна» — У7/7) мова того часу»
(ст. 147).
М осковсько-большевицька історіографія стримить до того, щоб
замовчати українську та білоруську історії, позбавити підкорені народи
історичної пам’яті, а потім доказати їм, а ще більше Західньому світові,
що нічого, мовляв, і не сталося: Росія не проковтнула підкорених
України та Білоруси, бо ж колись була спільна «Древнєруська
народность» і тепер, за комунізму — вона тільки «возз’єдналась»!.. От
чому такі гучні червоні барабани про «возз’єднання в єдиній радянській
державі», про «зближення народів» у СССР, про «світле майбутнє
комунізму»...— для москалів.
У цій праці, закінченій на початку 1979 року, напередодні арешту,
Юрій Бадзьо стверджує зростання російського шовінізму-імперіялізму,
і в обличчі такого наступу червоних валуєвців на не-російські народи
ствердж ує « істо р и чн е, суспільне в и п р ав д ан н я н ац іо н ал ізм у »
поневолених народів.
В москалів існує давня приказка: «Клин клином вьішибают» — це й
станеться з Московією в будь-якій її формі — силами не-російських
націй і народів!
Політв’язень Москви у червоному концтаборі в Мордовії, вже
згадуваний вище Б огдан Ребрик написав і зумів передати за кордон

37
відкритого листа до англійського діяча Деніса Мілнера. У тім листі він
стверджує: «Росія завжди була тю рмою народів».
Студент історії і робітник із Львівської области Іван Гель
(засуджений на 10 літ ув’язнення в 1972 р.) писав у «Зверненні до
Організації О б’єднаних Націй: «Ті десятки мільйонів жертв у тю рмах і
концтаборах даю ть право Об’єднаним Націям називати сьогодні
Російську імперію душогубкою народів і совєтський большевизм —
їхнім катом»...
Ю рист Левко Л ук’яненко» і вчитель Олекса Тихий,, члени
Української Гельсінкської Групи, засуджені на довгі роки ув’язнення,
надіслали з-за Грат спільну «Заяву до Президії Верховної Ради
Української ССР». У ній вони обвинувачують не лише росіян, а й тих
українців, які стали під московським тиском великодержавної машини
перевертнями, слугами, як писав Тарас Шевченко, «отечества чужого»,
«гряззю Москви». Автори стверджують: «...Посмертна регабілітація
мільйонів розстріляних і замордованих (за т ак зв. «відлиги» при
М. Х р у щ о ві— Л П ) у концтаборах, в тім числі й українців, що завзято
допом агали російським шовіністам обернути договір від 27.12.1922
року про створення С СС Р на просту формальність — і знову
перетворили Україну в колонію Росії».
Заарештований вперше в 1949 році за «зраду батьківщини» (?) і
випущений через 7 літ на відносну совєтську волю видатний український
письменник Олекса Бердник із Харківщини був удруге заарештований
К ҐБ — в Києві, в 1979 році. Цього разу йому, талановитому авторові
творів для дітей, фантастичних романів, пристрасному пропаґаторові
філософії духовно-морального відновлення всього лю дства в гармонії з
природою ,— московський суд в Україні інкримінував «агітацію і
пропаганду» проти совєтської влади і заслав на 6 літ таборів важкого
режиму та 3 роки такого ж заслання... Він написав, разом із кількома
іншими політв’язнями «Клопотання» до ОН, яке, як і багато інших
подібних документів від синів і дочок різних не-російських народів у
СССР,— та «М іжнародна говорильня» сховала «під сукно»...
У «Клопотанні» виразно сказано: «Нас 40 мільйонів, та ми —
найнещасніша нація. Ми самі пробували вирватись із загребущих лабет
загарбників, а інші члени всесвітньої сім’ї народів байдуже дивились на
наше лихо. І так нас багато загинуло в боротьбі за національну волю, а
волі нема»... А також: «Україна опинилася в складі Росії не в результаті
доброї волі українського народу»,— стверджується в «Клопотанні», а
шляхом московського підступу і силою московської зброї. «Вже третє

38
сїоріччя українці німі. Окупанти відібрали в нас школу. Вони заперли
живе слово у тю рму, а твори духових отців нації замкнули в
■снзорських сейфах і самі промовляю ть від імени українців, і світ чує
тільки їхній голос».
Олесь Бердник і його співтовариші по боротьбі та по недолі
гжлую ть у своєму листі до ОН і про інші поневолені народи, а врешті-
решт ставлять таку вимогу: «Зареєструйте Україну як московську
•*.н>нію і допоможіть звільнитися від накиненої окупації!»
Олесь Бердник очолив Українську Групу (Гельсінкських умов)
■ зразу ж після арешту відомого письменника і поета Миколи Руденка,
■пій спершу йшов у ногу з поневолювачами, але з часом прозрів і який
дав українській — і світовій — літературі могутньої сили поему
-Хрест» про голод 1933 року в Україні і про голод української нації на
волю і власну державу. О.Бердник написав звернення до Росії під заг.
«Терновий вінець України», яке дійшло на Захід на початку 1980 року.
Там, між ін., читаємо:
«Глянь на моє чоло, Росіє,— ти побачиш терновий вінець. Так,
результат багатовікової спілки наших народів — Голгота України, -
окраденої, замученої, оббріханої, розп’ятої. Не поспішай лю тувати,
Росіє! Задумайся і згадай минуле; твоє духове падіння і наша ганьба
почалась в той день, коли ми, не розпізнавши гадючого духу
московських тиранів, відкрили Золоті Ворота»... (майже т исячоліт ня
історична пам'ят ка з княж их часів України, реш т ки якої ще
збереглися в Кисві.— ЛП).
Досить і цих голосів — речників трудового села, робітництва,
інтелігенції України, думаючих людей, які виразно бачуть колосальний
московський обман, міжнародне ш ахрайство імперіялістичної Росії,
яку навіть взятий москалями «на прокат» Карл Маркс називав
незмінною в її імперіялізмі. Хто цікавиться й досі К.М арксом
основоположником так зв. комуністичного вчення, яке тотально
скрахувало на практиці,— той легко знайде в його писаннях таку
характеристику Росії: «Перш за все, політика Росії — незмінна, про що
й свідчить її офіційний історик Карамзін. Можуть змінюватися u
методи, тактика, маневрування, але полярна — провідна зоря u
політики — світове панування — завжди залишається її вибраною
зорею».
Вимовною є заява простого українського селянина Василя
Федоренка — в останньому судовому слові в У ССР 21 березня 1976
року:

39
 «Громадяни судці! Я не поет, не письменник, не художник, як Тарас
Григорович Шевченко. Але я лю блю свою батьківщину Україну і хоч не
вмію поетично висловлю вати свою любов на папері, я знаю, що моя
лю бов до України значно більша, ніж ваша. Я горжуся моєю рідною
Україною значно більше, ніж росіянин, а її мова — пісня. І моя
батьківщ ина багатш а ще тим, що вона ніколи не поневолювала інші
нації. їй же самій діставалося. А тепер совєтська влада калічить
українську молодь, проводячи послідовно русифікацію в системі освіти.
Ми — український народ — повинні боротися за наші права, за
осягнення статусу незалежної держави і за признання наших
національних прав».
Як гітлерівці палили немилі їм книги на вогнищах, так і комуністи
палять, таки на вогні, або ж ліквідують книги тим, що замикаю ть їх і
навіть рукописи в сейфах К ҐБ . Тому й писав із заслання в Магаданській
холодній області видатний український поет-політв’язень Василь Стус
(11 серпня 1976 року) в листі до ще однієї «М іжнародної говорильні»
типу ОН — до Пенклюбу: «Під час арешту мені забрали книжки
К.Ясперса, К.Ю нга... сконфіскували рукописи всіх моїх віршів,
рукописні поетичні збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар»... та ін.,
«статті, присвячені творчості П.Тичини, В.Свідзінського, Г.Белля,
Брехта, Ґете і Рільке»... І далі: «Вже в таборах я переклав... приблизно
200 віршів Ґете, коло 100 віршів Рільке... Недавно я помістив у листі
кілька сонетів П’єра Шарля Бодлера — їх конфіскували»... І врешті-
решт: «Допоможіть врятувати мої вірші від вогню!»

Коли б перекладав на російську мову — все було б гаразд, але на

українську Бодлера, Ґете і Рільке?.. — в «період зрілого соціялізму» та
прямування Московії до «злиття націй при комунізмі»?..
Чи це тільки українські заяви?
Ні. Ось уривок із заяви вірменського національного діяча,
політв язня Москви з 1975 року, Баграта Шахвердяна: «... Без жертв
свободи не дістанеш! Д ля справжнього патріота боротьби за
незалежність своєї батьківщини — це щастя і честь, і змисл життя.
Боротьба до остаточної перемоги! — це наш девіз... Тут лю ди (у
концт аборі у Пермі — Л Я ) десятків національностей: українці — за
незалежну Україну, прибалтійці, яких єдина вина в тому, що вони
безмежно лю блять свою батьківщину; жиди, які хочуть жити на своїй
батьківщині — в Ізраїлі... Я хочу мати свобідну, демократичну, єдину
Вірменію. І не моя вина, що я родився тут і що я такий».

40
 На цю ж тему пише Ю рій Вудка у шляхетній книзі «Московщина»
(Українська Видавнича Спілка, Англія, 1978. Автор мешкає в Ізмаїлі).
У висновках на цю тему треба ствердити, що коли боротьба
українців у 1960-х роках за права на рідну мову, шкільництво, культуру
проходила в рам ках повної легальносте і фактично мала майже
народовецький характер, суто-культурницький,— то вже в 70-х роках і
на початку 80-х років ця боротьба набрала виразного політичного
забарвлення. Новіші вимоги борців за національні права України є
гранично ясні: Росіє — геть із захоплених територій, в тому і з
української землі!

Відома російська діячка-протирежимниця Л ю дм іла Алсксєєва, член

Московської Групи Гельсінкських умов, приятелька акад. Сахарова,
випущена з Совєтського Союзу, заявила в Австрії, у Відні: «Моя
особиста думка, що власті бояться національного відокремлення
України, проголош ення її відділення від Совєтського Союзу. В ніякій
іншій республіці немає такого гніту властей і К ҐБ , як саме в Україні. Ми
в Москві почали говорити, що там панують «іді-амінські» (колиш ній
тиран Уганди — їді А м ін — Л П ) відносини. Люди залякані й
стероризовані»...
Однак, хоча терор К ҐБ зріс до нечуваних, здається, і за Сталіна
розмірів, із витонченим застосуванням «психушок» і т.п. інквізиційних
засобів,— українці не здаються і не збираються здаватись, в тому і в
питанні примусового російщення. Наведемо лише один новіший
приклад. У 1981 р. на мурах Київського Університету ім. Т.Г.Шевченка
були таємно розліплені летючки-заклики, щоб студенти і професура
відзначили день 12 січня, як День Українського П олітв’язня. У зв язку з
тією справою було чимало арештів. Між заарештованими опинився і
журналіст Сергій В.Набока. На суді 25-29 червня 1981 р. в Києві
С.Набока заявив, що домагається, аби суд відбувався українською
мовою. Цю вимогу суд — у столиці України! — відкинув, мовляв, є
між свідками «русскіє», які не розуміють української мови... С.Набоці
довелося примиритись, і суд відбувався таки мовою окупанта, а йому до
трьох років ув’язнення додали ще й не вказану в постанові суду
додаткову «міру»: С.Набока, відбуваючи ув’язнення в Хмельницькій
області, змушений працювати в гальванічному цеху, з хемічними
препаратами,— щоб скоріше його фізично доконати. А проте він і далі
не визнає себе винним та відмовився й від касаційної скарги, як і інші
його співтовариші по недолі. (За «Шляхом Перемоги» з 24.1.1982 p.).

41
 Впродовж 18 довгих літ перебував на московському засланні в
Сибіру сучасний Патріярх "Української Католицької Церкви у світі
Блаженніший М итрополит Йосиф Сліпий. Заарештований каґебістами
у Львові на Святоюрській горі у квітні 1945 року Блаженніший Йосиф,
майбутній Патріярх УКЦеркви, написав «Послання», датоване 17
лю тим 1961 року з концтабору як «В’язень-Архиєпископ, Митрополит»
Української Греко-Католицької Церкви (що була незаконно і
ґвалтовн о — проти волі вірних — приєднана д о Російської
Православної Церкви в СССР):
« Я, Йосиф, в’язень задля Ісуса Христа,— до усіх моїх вірних в Христі
Ісусі в Україні і в розсіянні сущих»,— так починається той
Архипастирський лист із сибірських снігів. «Мої дорогі, Брати мої,—
звертався Великий в’язень Москви до українців,— молю вас я, в'язень у
Господі: жийте достойні того покликання, до якого вас покликано. А
дальш е, браття мої, кріпіться в Господі й на потузі сили Його:
Зодягніться в увесь збройний виряд Божий, щоб ви могли встоятись
проти всіх затій диявольських»...(Еф. 6, 10-17).

Російщення — не лише мовне

Звичайно під таким терміном розуміється насильство ворога над
мовою даного народу. Але в Україні це явище — багатогранне.
З усіх імперій — здається, лиш е Еспанія в середньовіччі
(конквістадори) викорінила рідні мови різних і н д і а н с ь к и х племен на
захоплених територіях Певденної (Латинської) Америки, накинувши їм
еспанську мову і частково культуру. Інші ж імперії, як Англійська,
Французька чи навіть давня Римська — своїх мов підкореним народам
не накидали. Португалія пішла слідом за Еспанією (однак у наших
часах в Бразілії португальська мова заникає, піддаючись тискові
сусідніх — еспаномовних — держав).
Інша справа з Російською імперією. Кожне підкорене плем’я,
кожний народ Москва береться зросійщити і взагалі знівелювати,
зробити погноєм для «великого» російського народу. Щоправда, всюди
натрапляла царська, а тепер комуністична Росія на опір. Ті народи, які
відносно короткий час перебували під російською гегемонією, як
фінський чи польський,— відкинули російщення і, визволившись,
підняли розвиток своїх національних мов на високий рівень. Але,
наприклад, малий мордовський народ Москва майже зросійщила.
Н ародам так зв. совєтської Азії в більшості накинула своє письмо.
Тільки горді Грузія та Вірменія дотепер ще зберегли своє прегарне з

42
вигляду письмо, і навіть у конституціях тих «республік» зазначено, що
їхні мови є національними мовами республік. Мовні — антимосковсь-
п — демонстрації спалахували кілька разів у останньому десятилітті
саме в Вірменії і особливо в Грузії, на Кавказі та в Прибалтиці.
Однак, російщення — це не лише мовна асиміляція підкореного
народу. Ґеноцид проявляється в надзвичайно різноманітних формах.
Окупаційний режим, перш за все, старається зліквідувати фізично
носія національної культури, який чимось вирізнюється в своєму
народі, чи бодай запроторити його на довгі роки у в язницю, щоб
зламати духово й фізично. Тому розстріли великих груп українських
письменників і поетів — давня практика в СССР. Шр в 1921 р.
розстріляно поета Григорія (Грицька) Чупринку, але він відверто, із
зброєю, воював проти окупанта. Та вже в 1934 році розстріляно або
заслано багатьох українських письменників з метою обезголовлю вати
народ. Те ж саме було й за єжовщини, в 1937 р. і по Другій світовій війні.
Як не штучно викликаний голод, так засуди й розстріли та
заслання — це хресна дорога передових діячів національних культур у
совєтській в’язниці народів. Якщо ніяк не випадає перед громадянством
фізично зліквідувати діяча національної культури (часто не раз і
«соціялістичної» за змістом, але з виразними національними нотками),
то тоді режим ліквідує його твори. Очевидно, що в К Ґ Б є спеціяльний
відділ по цих «мокрих» і так зв. «внутрішніх» справах. Це ж К ҐБ —
модерна московська «опріччіна», якій допом агаю ть так зв. «загони для
охорони порядку», складені з комуністів-комсомольців і таємних
агентів того ж таки К ҐБ ,— слідкує за закордонними туристами в
Україні, переслідує місцевих мешканців за зустрічі з туристами,
розганяє демонстрації. Наприклад, у Києві в 1970-х pp. кілька разів
розганяли великі демонстрації молоді в днях 22 травня на спогад,
коли в 1861 році труну з тілом К обзаря перевезли з чужого Петербургу
до Києва. Хто читав там біля пам’ятника Т.Шевченкові вірші, того
арештували, а одночасно партійні апаратчики влаш товували по
сусідству галасливі зборищ а, щоб не дати свідомій українській молоді
вшанувати пам’ять Пророка України.
Наведемо кілька прикладів російщення в його різних виявах.
За точними даними з України, у селі Дуба, Рожнятинського району
Івано-Франківської области — партійні апаратчики і каґебісти вже
кілька разів зривали портрети Тараса Шевченка в сільському клюбі, але
вони знову там з’являються, останнім часом — у чудово різьбленій
гуцульській рамці.

43
 Та це — новіший приклад. Візьмім давніші.
У днях 26 листопада, потім 12 і 13 грудня 1968 року і ще раз у січні
місяці 1969 року ... підпалювано славетний Видубецький манастир, у
якому складені цінні українські історичні матеріяли-архіви та книги. І
режим ніяк «не може» знайти підпалювачів (який злочинець показує сам
на себе пальцем?).
У Києві ще у 1964 році, вберезні, вночі кагебісти молотками розбили
і дощенту знищили прекрасний вітраж — портрет гнівного Тараса
Шевченка в Київському Університеті. К обзар з піднятими руками й
затиснутими п ястуками домагається кари!.. Це була праця славетних
мистців: Опанаса Заливахи, Алли Горської та ін. Москва помстилася на
м истцях України: Заливаха д овго перебував на засланні, а
організаторку українського культурного життя в Києві, видатну
малярку Аллу Горську знайшли забитою у 1970 році...
Дня 24 травня 1964 року невідомий нікому Погружальський —
москаль — у приступі ненависти до всього, що українське,— підпалив у
Києві велетенську Бібліотеку Академії Наук Укр. ССР, і пожежники
їхали «кілька годин» до місця злочину: тоді згоріло понад 600,000 томів
першої ваги архівних українських документів, у то у у й найдавнішої
історії, спопеліли кілька рукописних книг з середньовічних часів, багато
букіністичних раритетів українською мовою , перші примірники
українських часописів і т.д. Українофоба Погружальського оголосив
режим «сумасшедшім», і його кудись перевезли з України...
У 1965-75 роках не раз «невідомі особи» збезчещували рештки давніх
церков в У країні, а у Львові в тих роках та ще й тепер ті ж самі «невідомі
особи» безчестять м оги ли У країнських С ічових С трільців на
старовинному (Личаківському) цвинтарі, вивертаючи або й розбиваючи
кам’яні хрести, надмогильні плити тощо...
У 1970 р. заходами українських громадських організацій у Києві
було встановлено на розі вулиць Володимирської і Л.Толстого
м о н у м е н т — п а м ’ятн и к «С оняш н а У країн а». Це був гл и б о к о
символічний твір у камені: на «дереві життя» кияни бачили шестеро
листків, і на кожному з них була відбита частинка української історії —
від українського історичного літопису і церков, через ракету, корабель і
потяг — аж д о найновішої удосконаленої бандури — символу
української національної культури і духовости. На листках були й інші
символічні зображення, включно з віщуваннями з астрології. Не було
там ні серпа, ні м олота та подібних московсько-большевицьких
«реліквій». Цей монумент української слави, змагань і надії було

44
знищено по-злодійському, серед темної ночі. Коли сотні пасажирів
трамваю підійшли раннім-ранком до зупинки трам ваю ч. 8, то не
побачили вже того пам’ятника, навіть слід його засипали і замели
починці...
Дня 10 березня 1978 року в селі Троїцькому Одеської области у
власній хаті був «невідомими злочинцями» убитий український мистець
маляр Ростислав Палецький. Його знайшли з проламаним черепом.
Напередодні смерти до Палецьких прийшов якийсь підозрілого вигляду
чоловік. Коли ж дружина мистця вернулася з праці додому, то застала
мертве тіло чоловіка. Влада розповсюдила чутки, мовляв, Палецький
умер, бо був п’яний, упав і вдарився... Палецький як маляр визначався
великим т а л а н т о м , у к р а їн сь к и м к о л ь о р и т о м , п атр іо ти ч н о ю
тематикою. По його смерті не було в жодній совєтській газеті некрологу
чи бодай малої згадки, дарм ащ о його картини виставлялись по всьому
СССР і закордоном. Режим «прибрав» Р.Палецького так, як у 1970 р.
■■прибрав» мисткиню-монументалістку Аллу Горську, мовляв, якийсь
родич... зарубав її сокирою.
Трагічно загинув особливо обдарований молодий український
композитор Володимир Івасю к у 1979 році. Він швидко набув великої
популярности за українські пісні (не написав ні однієї до російського
тексту, хоч уряд того й вимагав) про молодь і для молоді: наскрізь
модерні, з духом нового часу, вони мали в собі продовження музичної
мови минулого, української тональности. Композитор, вихідець із
Буковини, якому було тоді лише 30 років і який розпочав працювати над
українською оперою, загинув нібито «серед невияснених обставин».
Його знайшли повішеного, в незвичайній позі, з викрученими руками і з
зачепленою за гілку ногою... В.Івасюка ховали 10,000 людей, переважно
молоді, у Львові. Похорон в и л и в с я у могутню демонстрацію ненависти
до окупанта. Цікаво, що між присутніми була й дружина Головного
Командира славетної Української Повстанської Армії ген.-хор. Тараса
Чупринки-Романа Шухевича — старенька пані Ш ухевич,син якої Ю рій
карається вже понад 30 літ по московських казематах, але не зрікається
ні свого великого Батька, ні його революційно-визвольної ідеї. Дію ть ті
самі вбивці: у 1921 р. вони вбили видатного українського композитора
Миколу Леонтовича — у 1979 Володимира Івасюка...
У прикордонному з Білоруссю українському місті Любечі кілька
років тому діти знайшли на «Мазепинській горі» старовинний глечик із
золотими і срібними монетами. На деяких можна ще було прочитати,
що то «сребро» князя Володимира! Скарб негайно забрали в К ҐБ і

45
відіслали невідомо куди. Про це повідомлено в приватному листі в
Австралію: у совєтській пресі українською мовою повідомлень про цей
скарб не було, ані в московській пресі, отже він «цілком і повністю»
поїхав у Москву...
Ще в часі національно-визвольної революції 1917-19 pp. українці
вимагали від Петрограду повернути сховані в Ермітажі гетьманські
булаву, клейноди та інші ознаки влади. Дійшло до того, що був згодом
навіть «указ» ленінського «правительства» про негайне повернення тих
реліквій українському народові (це — щоб приспати чуйність України).
Тих святощів Україна ніколи не одержала і до нашого часу. Навпаки,
нові знахідки в українській землі часто потрапляють знову ж таки у
Москву.
Існують ще й інші, ще більш витончені форми грабунку української
нації з її духовости. Бодай один приклад з багатьох новіших. У київській
«Літературній Україні» з 28.1.1982 року була інформація кандидата
філологічних наук Сергія Білоконя (цікаво, чому філолога?) про
Виставку творів Юрія (Георгія) Нарбута в Музеї українського
образотворчого мистецтва. Юрій Нарбут — блискучий український
графік, мистець-маляр, який під час національної української революції
покинув Росію і, прибувши у вільну, державну Україну,— з запалом
взявся до праці. За короткий час він дав Україні надзвичайної краси і
глибинного змісту оформлення українських грошевих знаків
(банкнотів) та цілу серію українських державних поштових марок (з
постатями гетьманів, у тому й Мазепи), видатних національних діячів
та ін. Юрій Нарбут, якого в Московщині називали Георгієм, дав
відновленій українській державі під час урядування У HP проект
державного гербу Тризуба, затверджений Українською Центральною
Радою... Все це «випало» з поля зору і виставки, і автора інформації. Ще
про так зв. петербурзький період творчости Нарбута дещо згадано, а
вже про київський, і то у роки свободи — ні слова.
Так нівечить ворог українську культуру і так стирає з пам’яті народу
його власні осяги.

Втрати у війні і втрати без війни

М осковсько-больш евицька пропаганда лю бить хизуватися
загальними велетенськими втратами СССР під час Другої світової
війни. Вони дійсно великі, але не лише через боротьбу проти гітлерівців:
совєтська армія напередодні війни була обезголовлена, бо ЦК КПСС
наказав виарештувати більшу половину командного складу,

46
побоюючись повстання; фронтами спершу камандували такі собі
•полководці», як кол. вахмістр царської армії С.Будьонний (який здав
понад 600,000 солдат в оточенні біля Києва, а сам на літаку втік у глиб
С С С Р , зал и ш и в ш и киян на го л о д у в ан н я ), аб о к а в а л е р и с т
К.Ворошилов...
Не наше завдання аналізувати причини колосальних втрат, як і
велетенської допомоги ЗСА Совєтському Союзові під час війни. За
офіційною статистикою (тритомник «Українська РС Р у Великій
вітчизняній війні 1941-45», Київ) на У країні в роках Другої світової війни
загинуло 5,265,045 осіб, у тому 3,898,457 осіб цивільного населення і
1,366,588 військовополонених. На примусові роботи в Німеччину
вивезено 2,244,000 осіб (і коли б не оборонні дії УПА, то їх вивезли б ще
більше). Німці спалили 714 міст і селищ міського типу, 28,000 сіл,
знищили 16,150 промислових підприємств, понад 2 млн. будинків.
Н ім ці-гітлерівці вивезли з українських музеїв «40,000 цінних
експонатів», понищили школи, театри, кіна, музеї... Наприклад,
сказано, що в роках війни було знищено 32,000 шкільних приміщень, 62
театри, 151 музей. Гітлерівці обертали не раз школи або кінотеатри у
воєнні склади, в казарми тощ о, але будов не нищили, навпаки
наказували населенню відбудовувати навіть напівзгорілі в часі боїв
школи тощо. Подекуди гітлерівці зачиняли театри, а там, де вони
залишилися чинними — були переважно тільки «нур фюр Дойче» —
лише для «германів»...
Але ми навели совєтську статистику не для аналізи чи полеміки.
Самозрозуміло, що коли бої на Сході Европи між Берліном і М осквою
ішли за Україну — в першу чергу за хліборобну і високо
індустріялізовану Україну, то Україна зазнала колосальних втрат, хоча
й не більших, як лише у 1932-33 роках — у роках московського
Голодомору в УССР.
Інш их втр ат зазн ає український н арод по війні — в тр ат
біологічного характеру, і не лише через заохочування окупантом
українців виїздити на працю й поселюватись десь у Азії чи в Сибіру, де
завж ди ш видко «приписують» поселенців (а п отім їх поволі
обмосковлю ю ть). У 1981 році Радіо «Москва» 5 вересня повідомило, що
ЦК КП С С, Совєт міністрів С С С Р та ВЦ СП С (так звані «профспілки»)
ухвалили Постанову про допомогу родинам, які м аю ть дітей. Найвища
допомога матері за одну дитину становитиме 50 рублів (середня
сорочка коштує в 1982 р. в С СС Р приблизно 20-22 рублі), а
найнижча — 35 рублів. Кожна мати повйнна одержати також однорічну
відпустку від праці, доки дитина підросте. Найвищу допомогу

47
 призначено для Сибіру, Д алекого Сходу і північних районів СССР,
найменшу — для матерів «республік» Середньої Азії і Кавказу, де
кількість народжень надзвичайно висока; Україні й ін. мала припасти
середня допомога, з кінцем 1982 року.
Постанова скерована на те, щоб якось вирівняти демографічний
«вибух» у Азії і на Кавказі, бо ті народи готоці кількісно перевищити
слов янські народи. При тому подана така статистика народжень в
С СС Р через три десятиліття по закінченні війни: на 100 осіб населення в
1978 році в Росії (РС Ф С Р) і в Білорусі народжувалось 15,9 дітей, в
Україні — 14,6 («Бюлетень» Радіо «Свобода» в Мюнхені, ч. 70 з 1981
року подав, що до революції в Україні було найбільше народжень на
всю Европу!), в М олдавії — 20,1, в П ри балтиц і — 14,7, в
Таджикістані — 37,5, в Казахстані - 24,4, в Узбекістані — 33,9...
Окупована Україна, мордована ворогом економічними нестатками,
колгоспною панщиною, приковуванням робітників до державного
станка без права страйку, без права навіть залишити працю і
підшукати іншу, мордована також духово — перестає давати
звичайний, нормальний приріст.
Очевидно, Москва журиться не тим, що Україна біологічно починає
втрачати населення,— навезуть москалів з півночі! — але причиною
турбот імперських проводирів є загальне зменшення народжень, а
звідси і загальне зменшення робочої сили, яку можна експлуатувати.
Турбує «московських червоних царів»,— за висловом комуно-
китайців, і наростання не лише кількісне, а й якісне власне того ж
червоного сусіда — комуністичного Китаю , «жолтой опасності»
(«жовтої небезпеки»), як писав царський міністер Вітте в однойменній
книжці... Турбує і той факт, що коли далі так піде крива народжень в
С С С Р, то біле населення — слов’янське — опиниться незабаром у
меншості супроти азійського, а Росія завжди була, є, і буде
шовіністично-расистською потугою, аж до загнання її у власні
етнографічні межі.
Та й чого поспішати українській матері народжувати дітей, коли
вона свідома, що дитина не матиме, за словами Тараса Шевченка, ні
щастя, ні долі? Уявім собі на мить свідому українку, син якої має йти у
совєтську армію , і коли він має слабший характер — повертається
звідти по кількох роках та починає «цвенькати» на «общепонятном»...
Або уявім на хвилинку, що свідомі українські батьки посилаю ть своїх
дочку чи сина студію вати у вищій школі в «УССР» — в інституті.
Спільно вибирають, наприклад, педагогічний інститут. їх в Україні
рівно 30, і в більшості навчанця вже провадяться накиненою,

48
російською мовою! Про російщення українського шкільництва свідчать
\м — Р>атькам — навіть м е т а талронів інститутів (оте
«імени»...). Український науковець у Америці проф. Д митро Ш тогрин з
У М М А Н завдав собі труду поцікавитися, яких же «патронів» маю ть
педінститути в УССР? — нз підставі кількох високошкільних
довідників з України. Отже: 8 педінститутів не маю ть жодного
«патрона», 10-м привласнені імена українських діячів, а 12-м
російських! Вибирайте, мовляв, який краще сподобається: імени
Островського, Сергеєва-Ценського, чи Пушкіна, чи Крупской, чи
Ґорького, чи навіть україножера Віссаріона Бєлінського?!
Така страш на дійсність в Україні, «на нашій не своїй землі», як
влучно схарактеризував окуповану Україну Тарас Шевченко.
Чи інакше становище, наприклад, у Прибалтицьких «республіках»,
які до Другої світової війни були незалежними державами? Там також
лютує московське К Ґ Б , також переслідують інакодумців, а вже
особливо борців-патріотів; туди також населю ють москалів (і навіть
певну частину... українців, які, не знаючи литовської, естонської чи
латиської мов, поневолі змушені переходити на російську мову — і
ставати навіть об’єктами ненависти балтів!). У Прибалтицьких
республіках також дуже знизилася кількість народжень.
П ід час п о л ь сь к о ї р ев о л ю ц ії з д о п о м о г о ю п роф сп ілки
«С о л ід ар н о сьц ь» — у кін ц евом у ви сл ід і п роти М О С К О В С Ь г К О -
большевицької окупації П ольщ і,— в Литовській ССР побував
кореспондент американського журналу «Нюзвік» Ендрю Наґорскі. У
«Нюзвіку» з 3 серпня 1981 року він писав (стор. 48): «Литовці, як і
поляки, є майже всі римо-католиками... Вони, як і поляки, глибоко,
історично ненавидять російську домінацію ... І хоча поляків є 36
мільйонів, а литовців майже 3,4 мільйона, М осква дуже затривожена.
Литовські повстанці міцно противилися в 1940 р. загарбанню їхньої
країни, а також і в 1950-х роках, і навіть тепер... Без огляду на совєтські
переслідування дисидентів, у Литві є багато нелегальних видань і їх
активно читаю ть — із протестами проти всього: від совєтської інвазії
на Афганістан до нової політики режиму навчати литовських дітей
російської мови, як другої мови, починаючи з першої кляси. «Щоб
знищити країну, найважливішим є знищити и мову», - сказав
американському журналістові один із литовських дисидентів.
Отже, були великі втрати під час війни — є вони й тепер, бо в
штучно, з допом огою багнетів створеному конгломераті народів і
націй, під назвою Совєтський С ою з — не було і не буде ні одного дня
справжнього миру для не-російських народів.

49
 Д опом ога братам і сестрам
У країнах західнього світу є численні еміграції народів із СССР, що
вже є обвинувальним актом Москві. Ці еміграції стараю ться
допом агати всіма можливими силами і засобами поневоленим братам і
сестрам у СССР.
* * *

З наказу Москви була скликана 29 травня 1979 року «Всесоюзна

науково-практична конференція «Русский язьік — язьік дружбьі и
сотрудничества народов СССР», і злонавмисне скликано таку
конференцію в азійському Ташкенті.
«Таш кентська», а насправді — М осковська русиф ікаторська
конференція винесла «Рекомендації», які рівнозначні постановам, і є
наказами керівників Російської імперії того ж самого типу, що й були
накази Валуєвський чи Емський. Різниця лише між сторіччями!.. —
імперія залишається незмінною.
Професор Сеттон Голл Університету в ЗСА Микола Чировський,
автор багатьох наукових праць, у тому й кількатомової англомовної
«Історії Росії», присвятив аналізі «Рекомендацій» окрему статтю (яку
читач знайде в цьому збірнику), і тому не вдаємося в критичну аналізу,
даючи лише переклад «Рекомендацій» з московської на українську мову.
Та заки подати тут переклад, зацитуємо уривок із «Заяви» нещодавно
заареш тованого К Ґ Б у м. Дніпропетровському громадянина Івана
Григоровича Сокульського (за копією документу, надісланого з
Української Центральної Інформаційної Служби, УЦІС, при 140
Батирст вул. в Торонто, Канада).
Іван Сокульський пише:
«Я не політик (це не моє покликання) і не маю ніякої політичної
програми. Хочу лише одного: реалізувати себе, як особистість...
Першою елементарною умовою мого існування, як особистості — с
право бути українцем (з усіма випливаючими звідси наслідками). Все
моє свідоме і несвідоме життя свідчить, що такого права, права на
Україну — я не мав і не маю.
Коли я в свої 25 років лише почав прозиратися через бюрократичні
хащі, через зросійщене винародовлене оточення — до своєї питомої
Батьківщини, в котрій я відчуваю корінь своєї духовости, своєї
індивідуальности — мені відразу ж було почеплено ярлика
«буржуазного націоналіста». Виключено з університету, а трохи згодом,
ніби якого злочинця, конвойовано у М ордовію , пізніше у
Володимирський Централ. На своєму власному досвіді переконався, що

50
українцеві, будь він хоч тричі марксистом, немає тут іншого, окрім
тю рми або «психушки»...
Я не маю права на приватне (інтимне) життя — кожен мій крок і
подих фіксуються.
Я не маю права писати щоденники — їх конфіскують (незалежно від
того, про що там ідеться).
Я не маю права не узгоджувати свої погляди з офіційною
д о к т р и н о ю , м уш у сп о в ід у в ати єд и н о п р а в и л ьн у ф іл ософ ську
систему — марксизм, бо інакше звинуватять в антирадянщині.
Я не маю права на творчість (не говорячи вже про право друку) —
звинуватять в «изготовлении и хранении» («вигот овлен ні й
збереженні»,— ЛП), а при найменшій можливості і в «распространении
клеветнических измьішлений, порочащих наш советский образ жизни и
строй» (себто в «розповсюдж енні наклепницьких вигадок, які
очорню ю т ь наш совєтський спосіб ж ит т я і лад» — ЛП).
Я не маю права на працю згідно моїх уподобань і здібностей (в
країні, де офіційно нема заборони на професію!).
Я не маю права на батьківство, бо хіба можна зватись батьком, коли
не маєш змоги дати своїй дитині основного й найелементарнішого
Батьківщини, коли дитина твоя не має змоги ходити в український
садок (такого немає!), а згодом і в українську школу (якої в нашій
околиці теж немає), що вже говорити за український вищий навчальний
заклад.
Радянський гром адянин в дійсності має право лиш е на
«воспроизводство населення» (себто «репродукцію», розмнож ення
ЛП), якщо не «рабочей сильї». Анонімний бюрократ, що заправляє
вихованням, дивиться на дитину лише як на об’єкт соціяльного
маніпулювання, так, ніби окрім вигідних якостей майбутніх членів
тоталітарного суспільства — більше нічого не повинно бути в Людині (і
навіть не подумає узгіднити свій принцип виховання з думкою батьків).
Коли наступ на людину як істоту духовну починається ще в
дитинстві, в дитячому садку і вже не припиняється до її останнього дня,
то хіба дивина, що повсюди бачимо глибокий моральний занепад і
здичавіння?!»
І остання цитата з «Заяви» громадянина У ССР і СССР Івана
Сокульського, якому режим не дозволяє й виїхати геть на Захід:
«Особливо помітно посилився наступ на права людини після
прийняття нової так зв. конституції розгорнутого будівництва
комунізму». Та й чого можна чекати від конституції, в якій тріюмфуюче

51
 закріплю ється явно антиконституційний акт — п роголош ення
правлячої партії (себе ж самої) довічно правлячою партією»...
Цю «Заяву» — у XX віці, після знищення гітлеризму! — треба
перекласти на всі мови культурного світу і донести до всіх урядів країн,
які не бажаю ть віддати свої народи, своїх людей, своїх дітей на погній
великодержавно-шовіністичної мрякобісної Росії.
А втор статті переклав петровсько-катерининсько-валуєвсько-
емсько-сталінсько-брежнєвські і прочая, і прочая «Рекомендації»
московсько-ташкентської так. зв. Конференції в мовному питанні,
написані фонвізінсько-суконним «язиком» (див. окремо у цім збірнику).
Російщити дітей не-росіян, починаючи з дитячого садочку і навіть у
родинному житті, з допом огою телевізії, радіо, спільних таборів,
чепурно та цікаво виданих і мистецько оформлених «Книжек-
мальїшек», ось на що в XX столітті наважились російські шовіністи-
імперіялісти з-під комуністичного прапору. Про це виразно сказано у
постановах Ташкентської (а як же — не московської!..) конференції з
1979 року.
Осліплі у власному самозакоханні, з очима, вже затуленими
м осковськими червоними орденам и, гончари, драчі, павлички,
сингаївські та інші воскрекасенки в окупованому Києві пишуть оди
«великому російському народові» — покищо ще українською м овою за
московським правописом, немов не розуміючи, що тим допом агаю ть
москвинам підпилювати гілку, на якій ще сидять...
Ми не вдаємося в аналізу петровсько-катерининського типу
«Рекомендацій» Москви з 29 травня 1979 року, але не можна без гніву
читати «Рекомендації», бо це — повторення 1932-33 років в Україні,
тільки вже не в пляні фізичного винищення українського народу
голодом, а вже в пляні духового умертвлення національного
організму — вбивства мови української нації!
У цім диявольськім пляні відбувається нині в Україні руйнування
української мови українських дітей, від садочків і яслів починаючи,
через загальноосвітні школи і аж до російщення української молоді у
вищих навчальних закладах Української ССР — страшної московської
колонії у нашому столітті загибелі к о л о н і а л і з м у й торжественного
марш у визвольних, народоправних націоналізмів по земній кулі, які
довели вже до того, що з початкових 50 держав-засновників Організація
Об’єднаний Націй виросла нині вже до понад 150 держав-членів. І не
лише руйнування української мови — всі інші ділянки культурного
життя, віри в Бога, пошанування звичаїв і традицій,— все поставлено
під важкі удари московського м олота-молоха і колючого серпа.

52
Залишається ще Україні українська родина, особливо жінка-мати,
жінка-бабуся, які в рідній хаті розмовляю ть з дітьми та внукамии
рідною мовою , свідомо чи несвідомо ставлячи спротив московському
Молохові.

Клясик українського письменства Панас Мирний писав про рідну

мову:« Найбільше і найдорожче добро в кож ного народу — це його
мова, ота жива схованка лю дського духа, його багата скарбниця, в яку
народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід,
почарування».
He-російські народи СССР чинять завзятий і в найбільше
різноманітних формах спротив російщенню та взагалі нівеляції їхніх
мов і культур. Наприклад, нещодавно в столиці Естонської ССР
(Прибалтика) 2,000 студентів демонстрували на вулицях і штурмували
дім компартії, вимагаючи виведення совєтської армії з Естонії,
припинення російщення балтицьких народів. «Русскі — геть з нашої
землі!» — такі були кличі студентської естонської молоді (заворушення
в 1981 році). У Грузинській ССР населення демонстративно не бажає
розмовляти російською мовою з приїжджими росіянами та іншими
чужинцями. У Литовській ССР виходить понад 10 підпільних
самвидавних журналів та листків, у яких часто містяться заклики
боротися проти російщенневої політики червоних московських царів-
імперіялістів, а орденоносного Брежнєва називаю ть «імператором», як
тепер напевно називають нового генсека з 1984 p. К.Черненка.

Постійні арешти в Україні вказують на зростаючий спротив

колонізаторам XX століття. Українці йдуть на московську каторгу в
обороні прав свого та інших не-російських народів. У Дніпропетровсь­
к о ^ — дуже зросійщеному місті, куди М осква й далі насилає москалів
під різними претекстами, не так давно був вивішений національний
український синьо-жовтий прапор на будинку ЦК компартії, і до 9-ої
години ранку там висів великий плякат українською мовою з написом.
«Ми з усіми, хто проти вас!» На вулицях Львова молодь
демонстративно голосно розмовляє українською мовою, а на вулицях
Києва подібна молодь в розмові з закордонними туристами, у тому й
українцями з Америки чи ін. вільних країн, стверджує, що українську
мову в Україні переслідують державні органи безпеки, та що за
прилюдне користування українською мовою в столиці «вільної»
України можна набратися лиха, включно з приш иттям ярлика
«українського буржуазного націоналіста»...

53
 Голос російських дисидентів
Що ж на це російські дисиденти — нібито противники совєтського
режиму?
Всі вони — за винятком кількох «білих круків» — зливаю ть свої
голоси в єдиному хорі на тему: як допомогти Росії вийти із скрутного
становища, зберігши... цілість імперії.
Лише в скромному нью-йоркському виданні «Фактьі и Мисли»
(«Факти й думки») публікуються кілька шляхетних авторів, які стоять на
позиціях незалежносте й державности для народів СССР, але й там
лише кілька росіян, як Віктор Калниш, інші ж — це не-росіяни.
(І.Ріхтер, М.Хейфец, Х.Целміня й ін.).
Ще гірша, страшніш а настанова так зв. російських «дисидентів» у
СССР, від яких різко відмежовуються українські та інші не-російські
борщ за права своїх національних мов і культур, за відновлення чи
С С С Р :"И" СВ01Х НаЦІ° НалЬНИХ деРжав на РУЇнах Російської імперії —

Наведемо один яскравий приклад. У російськомовному щоденнику

«Новое Русское Слово» в Нью-Йорку з 20 березня 1982 року дисидентка
Л ю дм ила Алсксссва зробила огляд «Саміздат-81», себто «Самвидав» у
1981 році. У Москві й Ленінграді продовжують виходити чимало
самвидавних журналів і листків. Загальний тон цих видань, пише
Л.Алексеєва, - «демократичний, ліберальний, терпеливий, плю ралі­
стичний».
Але не всі й такі. Читаємо: «У Москві виходить журнал «Многие
лета» за редакцією Ґеннадія Шиманова. Його ім ’я стоїть на обкладинці
журналу. Шиманов уже багато років публікується в самвидаві...» Що він
пропагує, цей московський дисидент, якого ні К ГБ, ні Черненко і Ко
напевно не збираються ні засилати в Сибір, ані кидати в «психушку»?
Читаємо таке свідчення:
«Напрям, що його представляє Ш иманов, іноді називаю ть націонал-
большевизмом. Але його справедливіше було б назвати, як не дико це
звучить, — стверджує Л.А лєксєєва,— «православним большевизмом».
оо головна ідея Ш иманова така:
«Комуністична партія СССР повинна відмовитися від марксистської
ідеологи 1 замінити п православієм. Це зміцнить її і внутрі країни, і
назовні, дозв ол и ть завою вати увесь світ, зросійщити його і зробити
православним. Це й буде встановленням тисячолітнього царства на
землі»(!).

54
 Православіє чи ні («комунізм» сам хотів колись бути вірою), але
головне тут щось інше: завою вати і зросійщити увесь світ! Оце відвічний
гін Москви, від Каліти та інших Долґорукіх починаючи. І тому загнати
Московію в її етнічні межі — це першочергове завдання не так, може,
західнього світу, який все ще не розуміє, що й до нього надійде черга в
московському плянуванні, як поневолених не-російських свободолю б­
них націй і народів С СС Р та країн-сателітів.

Замість закінчення
Росія дуже помиляється в своїй безоглядній політиці російщення не-
росіян в СССР, бо англійці давно мовно занглізували ірляндців, але
Ірляндія від того не стала і не стане ніколи Англією... Людина може
відійти під різними тисками від свого, але не може пристати й до
чужого, бо можна відносно легко замінити українське слово «ЩО» на
московське «КАК», але годі змінити народну психіку, світогляд,
світосприймання, саму душу.
В Україні триває в різних формах визвольна боротьба, а в ділянці
лінгвістичній — мовна війна.
1 не дивно. Адже бельгійський письменник Ван-Баєрс писав, що
«Перемінити народові його природну мову це те саме, що й учинити
духове вбивство народу». А світової слави психолог К раф ф т-Е бінґ
заявив:«Рідна мова — це найважливіший чинник розвитку духового
життя людини. Народи, які досягли національної свідомости, дуже
дорож ать своєю рідною мовою , як д і й с н и м , природним, дорогоцінним
скарбом, надбаним колективною духовою діяльністю багатьох
попередніх поколінь».
Недаремно поет Святослав Караванський (тепер на волі в Америці)
ще на засланні в Мордовській АССР в 1966 році писав.
...Х т о дав право лю дей карати
За правдиве, за щире слово.
За лю бов до сестри, до брата.
За лю бов до своєї мови?
Х т о дав право, о совість віку,
З найчесніш их — робит и в ’я знів,
А зате на чолі народів
Наставляти кат ів і блазнів?..
Наставлені М осквою кати і блазні в окупованій Україні ще в 1960
році писали на сторінках «Радянської України» з 13 квітня, мовляв,
«деякі лю ди не зрозуміли об’єктивного процесу збагачення і зближення

55
 національних мов наоолін Р Р Р Р ;
мпйпкі і-a ' цей потяг оволодіння російською
« а с Г 1 я „ і с ю : УЛЬТУР0Ю СХИЛЬНІ б5" ІИ

А московські слуги Драч і Павличко в 1966 роді потішали в Америці

деяких українських наївняків від політики і культури так зв
«зустрічальників», мовляв, «деякі українські письменники сидять у
в язницях, але їх буде скоро випущено»...
Сидить у московській в’язниці увесь український народ та інші не­
російські народи. У боротьбі проти поневолення минає життя вже цілих
поколінь українців...
Історія російщення України не закінчилась, титанічна боротьба
риває... але де є той у світі, хто назве нам бодай одну вічну імперію?

Спротив російіценню
Не можемо називати багатьох фактів напівпасивного чи й цілком
пасивного спротиву російщенню в Україні, щоб не показувати
кагебістам пальцем на певні явища чи осіб. Активний спротив за
московської диктатури означає смерть або заслання-ув’язнення
Арешти триваю ть далі, а щоб замаскувати їхні причини, режим
зобовязав суди визначувати фальшиві обвинувачування. Тому нібито
немає в Україні політичних процесів, а є лише судилища за
«тунеядство», за нібито неробство, ухиляння від праці тощо.
Все таки можемо нагадати кілька фактів пасивного спротиву
української нації окупантові.
Наприклад київський міський щоденник «Прапор комунізму»
оприлю днив 10 січня 1980 р. дан і статистичного бю ра про
Г ‘° Г ЬНИЙ ° КЛаД населення Української столиці. У 1970 р. Київ мав
1,631,908 «душ» населення, а на 17 січня 1979 р. вже 2,143,900 осіб. За 10
літ населення зросло на 31%, головно через приїжджих чужинців та у
в и с л ^ 1 втеч, селян-колгоспників від модерної панщини. За даними з 17
січня 1979 р. українців у Києві було 1,456,000 осіб, себто 68,7% всього
я Т а ’ 3 Р0С'ЯН Т° Д1 6УЛ° ЧуЖ0Г0 елементУ - 474,000 осіб
або 22,4%. А як справа з мовами? З усього населення Києва в 1979 о
українську мову рідною назвали 1,132,100 осіб, або 76,3% населення За
переписом з 1959 року всіх киян, які подали українську мову, як свою
ршну. було т,льк„ 43.7 відсотка. В той * е час осіб! які, * „ . У, Л
українській столиці, подавали російську - окупаційну - мову як
свою рідну, зменшилося в Києві за 20'років з 53,8% до 44,8%.

56
 Без огляду на це у Києві майже не можливо почути на вулицях
українську мову. Чому? Бо мову Шевченка, Франка, Лесі Українки
московські ставленики в Україні називають «бандєровскім язиком» —
обвинувачення в націоналізмі.
У висліді так зв. Ташкентської мовної конференції з 1979 року в
СССР, у не-російських «республіках» почали заводити все більше
мішані національно табори для дітей і молоді. Один з них відбувається
щороку в Україні, на Кіровоградщині, у типовому українському селі
(вже так давно «околхозненому»!) — Богданівка.Туди звозять дітей з
різних країв імперії, і мимоволі вони змушені розмовляти одні з
другими бодай ламаною , але російською мовою , щоб якось
спілкуватися таджикові з білорусом, українцеві з грузином, латвійцеві з
к азах о м , вірменові з нанайцем ... Під н агляд ом партійців і
комсомольців та довірених вчителів, у тому й каґебівських сексотів-
донощиків, ота різноплемінна і різномовна маса має виховуватися «в
соціялістичному дусі», коротко — російщитися мовно і духово. Д ля
цього дітям показують лише російською мовою озвучені кінофільми,
театральні вистави, влаш товують концерти з російською музикою,
виступи хорів — із російськими піснями. Офіційно всі розмови в
таборах чи на «фестивалі» в Богданівці м аю ть провадитися тільки.і
виключно російською мовою , бо це, мовляв, «великий русский ЯЗЬІК
Ленина»...
З відомостей, що надходять, знаємо, що в Богданівці не раз
доходить до того, що діти дійсно показують один одному... язики, не
бажаючи ламати свою рідну мову на чужу російську. Виникають сварки
і непорозуміння, не лише мовного, а й звичаєвого характеру, навіть
побутового (відкидання незвичних харчів тощо). Московські наглядачі
це бачать, але з упертістю, гідною ослів, продовжують так зв.
Богданівські фестивалі й влаштовують їх також у інших частинах
СССР.
А до якого ж висновку прийшли українські діти в с. Богданівці,
Знам’янівського району?
Д аєм о голос київській «Літературній Україні» з 20 січня 1983 року.
Там якийсь ревний пропагатор «фестивалів інтернаціональної дружби»
волею-неволею розповів про одну цікаву «подробицю», якої не
коментуємо, лише прохаємо читачів уважливо вдуматися в прочитане:
«Думається, ми по-справжньому не осмислили ще всього значення
цього благотворного процесу, величезні можливості, які він відкриває
в складній і важливій справі інтернаціонального виховання».

57
 «І тут мені видасться важливим, повчальним і для нас, дорослих,
висновок, урок, що його здобули для себе в дні фестивалю богданівські
школярі»:
_ «Російська мова в нашій країні - головна мова спілкування, знати
■і треба всім - з акцентом і без нього: не всім мова дається однаково
Але має бути і взаємний, зустрічний інтерес. Коли ти живеш і навчаєшся
на Україні чи в Грузії, Естонії чи в будь-якій іншій республіці й не знаєш
П мови, літератури, національних зв и ч аїв ,- хіба ти не збіднюєш не
обкрадаєш себе?»
«Влучне спостереження. Справжня національна дружба - це не
однобічний рух».
в Україні триває жорстоке, безоглядне, небувале російщення
накинене згори нащадками Каліти, Петра І і Катерини II.
Боротьба за українську мову - це боротьба за українську душу
українського народу, за нашу духовість, за нашу майбутність.*

* Д жерела та імена й прізвища авторів виділені чорним ш риф том . - Ред.

Вячеслав Давиденко

ЗЛИТТЯ НАЦІЙ В СССР

Національна політика большевиків, яку започаткував був Ленін, від
самого початку йшла зиґзаґуватою лінією, залежно від внутрішньої і
зовнішньої коньюнктури. Почавши від ленінського «дайте їм хоч дві
мови», через українізацію і сталінський період масового терору, коли
«на всіх язиках все мовчало», прийшла вона в часах Хрущова до нової
фази тотального, глибинного російщення. Новий провід КПСС,
поваливши Хрущова, покасувавши його реформи, мовчки схвалив
хрущовську лінію в національній політиці.
Щоб оправдати свій російщенневий курс, прийнятий на XXII з’їзді
КПСС у Москві, большевицькі теоретики опрацювали цілий ряд
казуїстичних формул: «бажання неросійських народів оволодіти
російською мовою», «затирання національних різниць у процесі
будування комунізму», «зближення і дружба совєтських народів» і ось
таку чисто схолястичну формулу: «бурхливий розвиток національних
мов с умовою і конечною передумовою для ступневого виділення одної
з рівноправних національних мов країни як міжнаціональної мови».
Що таке міжнаціональна мова в розумінні західньоевропейських
філологів?
Ще донедавна в колоніяльних країнах міжнаціональною мовою
була мова-воляпюк, що виникала на основі мови колоніяліста:
англійської, французької, еспанської чи португальської, і мови даної
колоніяльної країни. Цією мовою порозумівались автохтони з
завойовниками, і вона охоплю вала кількасот слів, уживаних поза будь-
якою граматичною структурою.
М іжнаціональною мовою називають також мову висококультурної
нації, добровільно прийняту представниками інших націй в науці, в
міжнародній торгівлі, в дипломатичних відносинах, на міжнародних
форумах. Такою мовою була в середньовіччі латинська мова, у ХУІІІ
столітті — французька, останнім часом — англійська.

59
 Про міжнаціональну мову в СССР ще донедавна ніхто не згадував, а
тому годі шукати її в совєтських енциклопедіях і партійних постановах.
Вона з’явилася на новому етапі російщення, як заслона над панівною,
насильно накидуваною російською мовою, внаслідок... «бурхливого
розвитку національних мов»!..
М іжнаціональною мовою для всіх народів СССР російська мова
має стати тому, що вона — як твердять партійні совєтські філологи —
є «рідною мовою більшости населення СССР»; тому, що її діялекти
мало між собою різняться, і вона належить до слов’янських мов; тому,
що «високу оцінку давали їй Карл Маркс та Фрідріх Енгельс», і тому, що
«Ленін п ер ед б ач ав п ер етв о р ен н я р о сій сь к о ї м ови у зас іб
міжнаціонального порозуміння в Совєтському Союзі»...
Створена при Академії Наук С СС Р т. зв. Наукова Рада для вивчення
розвитку мов соціялістичних націй «авторитетно» стверджує, що
виділення російської мови як міжнаціональної в Совєтському Союзі є
наслідком природного зростання многонаціонального населення
окремих совєтських республік.
Зростання многонаціональности республік СССР, власне засилля
тих республік передусім російськими елементами — від 1939 р. на
Україну прибуло понад 4 мільйони москалів — вважають совєтські
вчені за «прогресивну тенденцію», яку треба всіляко підтримувати,
«ведучи рішучу боротьбу проти проявів націоналістичних настроїв,
зміцнюючи в совєтських лю дях почуття єдности соціялістичної
батьківщини».
Ц арські обрусителі були куди прим ітивніш і, як совєтські.
Національну політику проводили вони під гаслом «не було й не буде»,
«всі слов янські ріки маю ть зіллятися в русскому морі» та ін. Зрештою, і
всю свою діяльність в цьому напрямі називали вони, не криючись,
«обрусенієм інородців».
Совєтські обрусителі, реалізуючи свою національну політику,
спираються на «науковому грунті», що його, мовляв, підготовили ще
клясики марксизму, а пізніше опрацював Ленін. Передусім вони
покликаються, як уже згадано, на «добровільність», яку виявляють
народи СССР до стосованого супроти них російщення, і рішуче
заперечують будь-яку дискримінацію національних мов у Совєтському
Союзі. У П рограмі КПСС, ухваленій на XX з’їзді, «забезпечується
повну свободу для кожного громадянина виховувати й навчати своїх
дітей в будь-якій мові, не допускаючи ніяких привілеїв, обмежень та
примусу у вживанні тих чи інших мов».

60
 Назовні це виглядає дуже ліберально. А що це значить на ділі? На
ділі це значить, що, наприклад, в Україні українська мова вже перестала
бути обов’язковою в школах, бо батьки самі, «з доброї волі» вирішують,
до української чи російської школи посилати своїх дітей. А коли взяти
під увагу, що в більшості високих шкіл УССР всі дисципліни
викладаються російською мовою, то кожний батько, який хоче дати
своїй дитині високу освіту і не хоче, щоб з неї вийшов громадянин другої
чи третьої категорії,— мусить віддати її до російської початкової, а далі
й середньої школи.
Совєтський академік узбекського роду К .Х аназаров пояснює це так.
«Визначаючи мову навчання, батьки маю ть підходити до цього з
оглядом на перспективу — знання якої мови найбільш потрібне для
якнайширшого охоплення всього багатства соціяльно-політичної,
технічної і наукової літератури»... А далі попросту називає
«національними мовними егоїстами» тих совєтських громадян не-
росіян, які хочуть виховувати своїх дітей у рідній мові, і запевняє, що «не
тільки елементарна початкова, семирічна, але й повна середня і висока
освіта практично вигідніша й зручніша в російській мові».
«Історичну конечність» загального обмосковлення народів СССР
комуністичні русифікатори узасаднюю ть тим, що, мовляв, у кожній
совєтській республіці з кожним роком зменшується чисельність народу,
який дав їй назву, отже автохтонів, і зростає чисельність цього ж таки
народу поза межами рідної країни; що темпи зростання кількости цих
людей поза межами рідної країни випереджають темпи зростання їх у
своїй країні. При цьому русифікатори замовчую ть, що такий процес
винародовлення — не природний демографічний процес, а штучний,
систематично ведений заходами примусового й напівпримусового
характеру. Таке перемішування народів, що має ціллю створити єдиний
«совєтський», а фактично російський народ, ведеться ш ляхом висилання
молоді на так. зв. цілинні землі, ніби добровільного виїзду «надвишок»
населення союзних республік на Далекий Схід, ш ляхом систематичного
відряджування випускників високих шкіл на периферії СССР для
«допомоги відсталим народам».
Проголошуючи рівність усіх націй і всіх мов в С С С Р, «гарантуючи»
найширшу підтримку для розвитку національних мов і культур,
московсько-большевицька центральна екзекутива одночасно гальмує з
щ ораз більшою силою всякого роду вияви національних культур,
обнижуючи їх атрактивність, зводячи їх на рівень провінційних,
периферійних культур для «хатнього вжитку». Звідси — глибокий
занепад в Україні національного культурного рівня, літератури та

61
 мистецтва і позірний розвиток так званого «сам одіяльного
мистецтва» — фактично червоної, соцреалістичної малоросійщини з
прим ітивним и хорам и, насиченими совєтським репертуаром в
українській мові, з сільськими театрами, що виставляють п’єси-агітки, з
танцю вальними гуртками на найнижчому поземі.
Це виразно видно також з характеру і відсоткового відношення
літератури, виданої в СССР російською і всіма іншими мовами. За
даними офіційного статистичного збірника «Печать в С СС Р в 1960 г.»
видано в тому році загальним накладом: наукової літератури в
російській мові 88.5% і в інших мовах народів СССР 9.6%, виробничої та
інструктивної відповідно — 94.0% і 5.9%, підручників для початкових
шкіл — 64.3% і 27.3%, підручників для високих шкіл — 83.3% і 8.9%,
белетристики — 87.1% і 12.0%, дитячої літератури — 87.6% і 12.0%.
Решта — мовами не-совєтських народів. За даними цього ж таки
статистичного збірника із загальної кількости всіх журналів, газет та
інших періодиків виходило у 1960 р. в СССР в російській мові 77.3%
назв загальним накладом 84.9%.
Тотальне російщення, запляноване на XXII з’їзді КПСС, передбачає
обмосковлення не лише шкільної системи в усіх республіках СССР, але
й системи дошкільного виховання — дитячих ясел, дитячих садків і
дитячих організацій, бо, як заявляє той же академік Ханазаров,
«основи знання міжнаціональної мови значна частина дітей не­
російської національности набуває вже в цих закладах, де з-правила
контингент самих дітей і виховників інтернаціональний».
Отже, «вільний вибір» совєтськими громадянами мови виховання і
навчання своїх дітей перерішується фактичним станом речей, в якому
всякий вибір виключається. І тому центральний совєтський освітній
апарат сам, без участи батьків, плянує по окремих республіках і
областях співвідношення кількости початкових і середніх шкіл з
російською викладовою мовою і мовами окремих національностей.
При чому вивчання російської мови у національній початковій школі
починається вже від 2-ої кляси.
Маскуючи свою русифікаційну політику облудним гаслом «розвитку
національних мов і культур», большевики останнім часом виставили
перед очі совєтських громадян новий параван — «двомовність», за
яким приховують вони процес витискування і нищення однієї мови
цругою, панівною, значить, російською.
Д вомовність — твердять з властивим їм цинізмом совєтські
теоретики — «глибоко прогресивне явище, яке виникає внаслідок
розвитку суспільства і його економічних та культурних зносин з іншими

62
народами; двомовність постає внаслідок історичної необхідности і
в и м а г а є від того чи іншого народу знання другої — російської — мови,

крім своєї рідної».

О тж е те, щ о в п ер ек л ад і на зр о зу м іл у м ову зветься
винародовленням, московські русифікатори називають «історичною
необхідністю» і «прогресивним явищем», як «прогресивним» і
«історично необхідним» називають совєтські історики завоювання
царатом середньоазійських країн, Кавказу і «возз’єднання» з Росією
України, а в останніх часах прилучення прибалтійських країн.
У зв’язку з новим курсом національної політики появився в
республіках СССР — крім зорганізованих після війни шкіл-інтернатів,
де діти цілковито позбавлені батьківських впливів новий тип
початкової школи — мішаний, сказати б, утраквістичний, де навчання
лише рідної мови ведеться рідною мовою , а всі інші предмети —
«міжнаціональною», чи пак російською. Наприклад, у Ташкентській
області Узбекістану, якому, як і Казахстанові, либонь призначено бути
експериментальною ділянкою для п е р е в е д е н н я большевицького досліду
винародовлення, в 1960-61 pp. із загальної кількости 935 шкіл (без
Ташкенту) 382 школи вже утраквістичні. У цих школах навчалося пбнад
50% учнів. Також в Азербайджанській С СР на початку 1961 р. 343
школи з усіх 3780 переведено на мішаний тип, фактично російський.
Аналогічні приклади, очевидно, можна було б навести в усіх совєтських
республіках.
З переходом учня до середньої, а далі й до високої школи процес
обмосковлення чимраз більше посилюється.
Виступаючи в 1961 році у Москві з доповіддю про проєкт нової
програми КПСС, Хрущов дозволив собі висловитись, що «російська
мова стала ф актично другою рідною мовою для совєтських народів».
Цю дефініцію Хрущова, що ввійшла в програму КПСС і що досьогодні
не відкликана, совєтські філологи — проти здорового глузду, який
заперечує, що нормальна людина може мати дві рідні мови,
постаралися всебічно узасаднити.
Совєтські теоретики дещо злагідню ю ть винахід Хрущова. І так,
згаданий вже академік К.Ханазаров вияснює, мовляв, твердження, що
міжнаціональна мова стала другою рідною мовою для всіх народів
С ССР, не можна розуміти так, що всі народи опанували її так само
добре, як і свою національну мову. «Таке розуміння,— пише він,— є
наслідком поверхневого уявлення про діялектику розвитку мовного
життя СССР. Воно суперечить національній політиці комуністичної
партії, приводить до недооцінки ролі і значення національних мов».

63
Однак, «другою рідною мовою російська мова с своїм впливом і
соціяльним значенням» (?!). Більше плутаного «вияснення» годі
придумати!
«Було б теоретично помилковим, а практично шкідливим,— снує
далі свої казуїстичні міркування Х аназаров,— змішувати таке
реалістичне розуміння формули «російська мова — друга рідна мова
народів СССР» з вузько лінгвістичним тлумаченням терміну «друга
рідна мова». Це може привести до порушення ленінського принципу
свободи вибору громадянами мови навчання своїх дітей, спричинити
спроби переведення національних шкіл на російську мову навчання
через адміністрування згори, при відсутності конечних для цього умов,
як це мало місце в деяких республіках»...
Совєтський русифікатор пробалакався: отже, «адміністрування
згори» так далеко поширилося в національних республіках і зустріло,
очевидно, такий гострий спротив населення, що треба було
мобілізувати академіків, щоб дещо вгамували над міру ретельних
низових обмосковлювачів...
Часто згадуване в еміграційній пресі як актуальне совєтське гасло
«злиття мов» в С СС Р не вживається в офіційній совєтській пропаганді.
Що більше, член Академії Наук У ССР Білодід відносить це гасло до
періоду культу особи Сталіна, коли допущено, мовляв, багато
перекручень у «ленінській національній політиці». Розвінчуючи Сталіна,
закидаю ть йому тепер новоявлені совєтські ідеологи цілий ряд спірних і
помилкових тверджень. Сталін, мовляв, зовсім випускав з уваги
«історично неминучий» процес виділення міжнаціональної мови, яка, на
його думку, має появитися аж у далекому майбутньому, в комунізмі.
Така теза С таліна — пише російський академ ік К ам м ар і —
«об єктивно перешкоджала вивченню російської мови всіма народами
країни, проповідуючи пасивне очікування періоду всесвітньої диктатури
пролетаріяту».
«Сталін,— пише далі академік К ам м арі,— говорив не тільки про
майбутнє злиття націй, що, безсумнівно, правильно, але й про майбутнє
злиття національних мов усього світу. Це — річ спірна. Історичний
досвід совєтської многонаціональної держави, а також дослідження
мовознавців не даю ть прикладів злиття різних мов і створення на цій
основі нової мови...»
Закидаючи Сталінові найбільший гріх — відхід від заповітів Леніна
в національному питанні, новоявлені теоретики твердять, що Ленін,
мовляв, був обережний і тактовний в національній політиці і,

64
узасаднюючи теоретично неминучість злиття націй, ніколи не говорив
про злиття мов.
А проте, всі ці нібито дискусії й теоретичні міркування є нічим
іншим, як димовою заслоною, робленою в обличчя щораз виразніш ого
невдоволення і спротиву народів С СС Р політиці російщення, силування
їх «любити» російський народ, «дружити» з ним, схилятися перед його
«вищою культурою».
Злиття мов, а з ним і злиття націй, яке совєтські пропагандисти
відносять ніби в далеке минуле, вже тепер з усією наполегливістю
намагається реалізувати Москва, щоб створити єдиний совєтський, а
фактично російський народ з російською мовою , літературою і
культурою.
«Багатонаціональні республіки», як називаю ть тепер совєтські
пропагандисти «союзні республіки» Україну, Білорусь, Казахстан,
Грузію і ін. — затрачую ть свої кордони і стаю ть цілковитою фікцією.
Єдина, з центру керована економіка визначає кожній республіці
конкретні економічні функції колоніяльного додатку червоної імперії.
«Українське вугілля», «українська нафта» — це тільки заголовки
пропаґандивних газетних саттей. Українські вивіски над крамницями і
установами — це фальшиві вивіски, і говорити сьогодні в Києві й
Львові по-українському — це значить звертати на себе увагу і
підозріння в націоналізмі. Це значить робити виклик режимові і його
охоронцям. І тому до «доброго тону» належить тепер, коли український
актор і український поет,зійшовши зі сцени, говорить «міжнародньою
мовою», яку у царських часах називали «общепонятною».
Кероване з центру російщення України іде ще й іншим, ніби не
керованим кан ало м — через м осковські елем енти і червоних
малоросів, що на власну руку «перевиконують пляни» офіційних
русифікаторів. З самої ж совєтської преси довідуємось про численні
випадки, коли провінціяльні книгопродавці-україножери відмовляю ть­
ся поширювати українські книжки і пресу, коли вчителі середніх шкіл,
стараючись ухопити «дух часу», культивують по школах українсько-
російський жаргон — теж по лінії «злиття мов».
Отже, нова програма К ПСС розв’язує шовіністичні настрої не тільки
серед членів партії, але також у масах російського народу і заохочує до
коляборації всі не-російські народи, витворюючи з них плеканий ще
царськими чиновниками-обрусителями комплекс малоросійства.
Центром калічення української літературної мови і української
культури є, хоч як це парадоксально звучить, Академія Наук У ССР, що

65
послідовно вилущує з української граматики і правопису всі її
питоменності, всі відміни від російської граматики і правопису, що
випускає «російсько-російські» словники, як саркастично висловився
один з їх упорядників. У виданій останніми роками серії фахових
словників — хемічному, сільськогосподарському, технічному та ін.—
фактично української термінології немає, там майже всі терміни
російські, написані по-українському чи дещо зукраїнізовані.
Урядовою мовою по всіх установах У СС Р є російська мова, хібащо
в листуванні між низовими, районовими центрами ще допускається
«мова автохтонів». М овою наукових видань, зокрема Академії Наук
УССР, є переважно російська.
Українську мову дискримінується при вступі молоді до високих
шкіл — вступники можуть «вибирати», з котрої мови, російської чи
української волію ть вони складати іспити. При вступі до всіх без
винятку військових шкіл вимагається знання лише «міжнаціональної
мови».
В програмах радіо і телевізії також панує «друга рідна мова», а
українську свідомо і послідовно калічиться. Протести поодиноких
українських письменників і вчителів під увагу не беруться. Всі кращі
фільми, продуковані в УССР, виходять російською мовою або
дублю ю ться в цій мові.
Молоде українське покоління своєї історії і літератури не знає:
основні історичні події і постаті зфальшовані совєтськими істориками і
«літературознавцями». В цьому легко переконатися, переглянувши
підручники для середніх шкіл з історії України і історії літератури.
Нищення українських культурних пам’яток, що його почали московські
большевики в 20-их роках, не припиняється, не зважаючи на
«лібералізацію » реж иму, і свого верш ка досягло в спаленні
національних фондів бібліотеки Академії Наук у Києві в 1964 році.
У Москві хочуть зробити з не-російських народів С СС Р народи-
безбатьченки, народи без історії, мови і традиції, щоб легше було їх
адаптувати, перетравити, засимілювати і — злити з народом
російським в єдину «совєтську націю».
Так зване «зближення націй» в СССР, а фактично їх насильне
зливання, споювання в єдину російську націю «будівничих комунізму», є
свідомо доконуваним Москвою злочином — духовим геноцидом, на
який українська еміграція мусить звернути увагу всього світу.
Свого часу в Европі не вірили, що сталінське гасло «ліквідація
куркуля як кляси» є гаслом, під яким будуть фізично ліквідовані

66
мільйони українських селян, найкраща, найбільше працьовита частина
селянства з тисячолітнім досвідом хліборобів-господарів. Свого часу не
вірили, що «Майн кампф» Гітлера — конкретна програма дії озвірілих
расистів, які, керуючись цією програмою, повернуть Европу в часи
похмурого Середньовіччя, залляю ть u кров’ю мільйонів людей. Нині в
світі не вірять, що нова програма КПСС є програмою московських
шовіністів на духове знищення десятків народів Східньої Европи, а між
ними й 42-мільйонового українського народу. В ревеляційній промові
Хрущова, в якій розкривав він злочини Сталіна, пригадував цей недавно
повалений диктатор, що Сталін плянував був після війни виселити всіх
українців на Сибір, як «німецьких коляборантів». Нові московські
диктатори плянують український народ, як окрему націю, знищити на
його ж таки землях.
К о м у н іс ти ч н и м т е о р е т и к а м віл ь н о п л я н у в а ти все, щ о вп аде їм в
г о л о в у . В они п л я н у ю т ь уж е м а й ж е п ів с т о л іт т я , а л е іс то р ія щ о р а зу
п е р е к р е сл ю є їх н і п л ян и і йде с в о їм ш л я х о м . С у в о р а р е а л ь н іс т ь це
п о н ев о л ен і в С С С Р н а р о д и , які п р а г н у ть во л і й н езал еж н о ст и , і їх н і
п о н е в о л ю в а ч і, які х о ч у т ь за всяку ціну в т р и м а т и с я при в л а д і і в т р и м а т и
чер во н у ім п ер ію з її « д р у го ю р ід н о ю м о в о ю » , щ о б не р о з в а л и л а с ь во н а
т а к , як р о зв а л и л а с я б у л а ім п ер ія Р о м а н о в и х у н а ц іо н а л ь н ій р ев о л ю ц ії
1917 р о ку.
У добі, насиченій націоналізмами, коли в широкому світі постають
д есяткам и нові незалежні держ ави, больш евицька національна
політика, хоч і оздоблена «прогресивними» гаслами і підперта
«науковими теоріями», повернулася до засудженої історією політики
московських князів і царів. І тому вона також приречена на неминучий
провал.
На цьому похмурому тлі завдання української політичної еміграції
ясні: допомагати своєму народові протиставитися московсько-
большевицькому натискові, алярмувати вільний світ, мобілізувати
оборонців свободи для всіх людей, вияснювати світові підступні пляни
Москви на поневолення всіх ще вільних народів.
Зростаю чий спротив українського народу то тал ьн о м у його
обмосковленню, що виявляється в усіх ділянках його життя - в
л ітературі, в економ іці, в сфері релігійній — напевно буде
скріплюватися, коли він знатиме, щ о українська еміграція твердо стоїть
на своїх антикомуністичних, антимосковських — самостійницьких
позиціях.

67
 Л ІТЕ РА Т У РА
К .Х .Х аназаров, «Сближение наций и национальньїе язьїки в СССР».
Академия Наук Узбекской ССР, Институт Философии и П рава, Таш кент, 1963,
ст. 240.
К амм ари М .Д. «С троительствоком м унизм аи дальненшее сближение наций
в СССР», «Вопросьі философии», 1961, ч. 9.
Кравцев И .Е. «Развитие национальньїх отношений в СССР», Київ, АН
Української Р С Р, 1962.

Українська мова потрібна окупантові лише для пропагування облудних ідей

комунізму. Під будинком із гаслом — п ам ’ятник Ленінові, рятівникові
Російської імперії XX ст. у ф орм і СССР.

68
Д-р Ігор Гурин

ФОРМУВАННЯ НОРМ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ І

РОСІЙЩЕННЯ

Характеризуємо стисло: м ова — це засіб для спілкування між

лю дьми при допомозі символів — звукових понять або графічних
(писаних) знаків. Л ітературн а м ова — це м ова історичного
оформлення: впорядкована, нормована та вживана по всіх сферах
лю дського суспільства. Вона являється мовою літератури, критики та
публіцистики, законодавства, наукових праць.
Граматика — це система правил, на основі яких вивчається,
впорядковується та нормується мова. Історична граматика — це
ділянка, в якій уважливо вивчаються ті явища, що відбуваються в мові
на протязі якогось історичного періоду (щодо української мови, то
можна говорити про тисячолітній період), на основі писемних та усних
пам’яток. Врешті-решт — правопис: це сконденсовано або стисло та
навіть спрощено представлена граматика, з основним наголосом на
нормативні мовні правила, які являються обов’язковими для кожної
літератури.
У нашій «Повісті временних літ», під роком 998,' є згадка, що мова
словенська та мова руська — це та сама, одна мова. Це фактично дає
нам право перенести розглядання формування норм української мови
аж на 860 рік, себто рік, коли філософ Констянтин (пізніший святий
Кирило) був з місією в Південній Україні того часу, зокрема в Криму
або в тодіш ньому Херсонесі. Там, згідно з твердженням у його ж «Житії
Констянтина» — його біографічної пам’ятки, він зустрів у Херсонесі
русина і дістав від нього Псалтир, писаний руськими словами або
руськими «письменами»,— і знайшов чоловіка, який ті письмена йому
«перетолкував»; у короткому часі св. Кирило вже почав читати тією
мовою. Очевидно, що для науковця, цісарського бібліотекаря із
М агнааури Кирила не було особливо важко ознайомитися з руським
діялектом. Він досконало знав південно-болгарські діялекти, а що на
той час різниця між мовами була невелика, то ця справа не була для

69
нього складною. Що для нас цікаве, що в другій історичній пам’ятці з
кінця IX століття, у пам’ятці, автором якої є чорноризець Храбр, а твір
має назву «О пісьменех» або «Про пісьмена», зазначено, що й до св.
Кирила — слов’яни мали свою азбуку і свої письмена. Єдине, що
Кирило зробив, це впорядкував ті письмена. Отже, згідно з
твердженням чорноризця Храбра, на ролю Кирила припадає якраз
перш а н орм ати вна грам ати ка або створення правопису для
слов’янського письма, оформлення слов’янської граматики, яка, на
жаль, до нас не дійшла.
Дальш ий розвиток проходить дуже швидко. X століття, а зокрема
XI століття характерні формуванням української мови. Знову
підкреслюємо, що норми тієї мови були дуже близькі до розмовних, хоч
сьогоднішні аналізи цих джерел даю ть дуже цікаве явище, яке дозволяє
ствердити, що в той час у Києві наші предки, українці княжої доби,
властиво говорили двом а мовами: однією мовою, так званою
літературною , якої навчали в школах, якою писали релігійні та
філософські трактати, та другою мовою — місцевою, на основі якої
велося законодавство і писано літературні твори. П ам’ятками такими,
очевидно, будуть і законодатні книжки того часу, і «Слово о полку
Ігоревім», а також наші літописи, які даю ть певні риси формування
живої української мови ще в далеких часах.
Дальш ий розвиток проходить через період Великого Литовського
князівства ХІУ-ХУІ століть, періоду, з якого залишилися велетенські
пам’ятки у так званих литовських метриках, понад 500 томів, написаних
мовою наших предків того часу, в яких всюди проявляються елементи
живої української мови.
Третій період, не менше цікавий, але більше бурхливий,— це період
козацької доби. З розвитком української науки в Києві, зокрема в Києво-
Могидянській Академії, яка залишила велетенську кількість пам’яток і
де ми зустрічаємо, без сумніву, вже давно оформлені дві мови:
льокальну, яку звуть руською, і мову словенську, яку ми тепер науково
звемо церковно-слов’янською. Хоч для мови руської (часом мова
зветься одним ім’ям — словено-руською), мови льокальної, ми не
знаходимо жодної граматики того часу, зате для мови словенської
маємо кілька граматик, між ними дуже цікаву граматику Мелетія
Смотрицького, яка стала зразком для пізніших граматик усіх
слов’янських народів.
Отже, чи то були на півночі росіяни (москалі), чи на півдні серби й
болгари, всі користувалися граматикою Мелетія Смотрицького. Не

70
менше цікавою, а для нас, для вивчення української мови, ще більше
цікавою є граматика Ужевича, знайдена в Парижі, вірніше знайдена
вона давніше, але недавно опрацьована й видана у серії пам яток
мовознавства України в Києві. Це видання являється дублікатом
оригіналу, і в ньому вже явно порушуються елементи української мови.
Дальш ий розвиток проходить ще швидше та наближає нас до т.зв.
революційного перелому в ділянці мовознавства або в ділянці
лінгвістики. Такий злам стався з виходом у світ твору Івана
Котляревського «Енеїда» 1798 року, який раптом розділив одним
сильним помахом словено-руську мову чи словено-роський язик, як тоді
говорилося, на дві мови: на мову слов’янську, властиво, тобто мову
книжну — і мову руську, малоруську чи найточніше визначення -
українську, залежно, в якій області України чи на яких землях України
тоді говорилося.
Вихід літературної праці цією мовою і дальш а поява інших
літературних творів спонукали вчених застановитися над питанням
нової мови. Цікаво, що М .Ломоносов, один із російських вчених і автор
так званої Першої граматики російської мови, базованої на тій же самій
граматиці Смотрицького, аналізуючи ці мови під час своїх студій у
Києво-М огилянській Академії в 30-х роках Х У ІІІ ст., стверджує
важливе явище. Тоді взагалі мовою звали лише одну — мову
словенську, все те, що відхилялося від неї, звали діялектом. Ломоносов
ствердив, що тоді мови російської не було: був діялект (або говір)
північно-руський і був діялект (говір) південно-руський, був діялект
сербський і був діялект болгарський, діялект польський, діялект
чеський — все це були діялекти-говори різних народів. Пізніше ці
діялекти науковці виріш или, при дальш ом у розвитку студій
лінгвістичних, клясифікувати як мови, а підвідділи, певні відмінності в
тих же мовах, уже клясифікувати як діялекти або говори. Отже XIX
століття характерне тим, що над українською мовою починають
концентрувати свою увагу цілий ряд науковців більшої і меншої скалі,
між ними і лінгвіст Павловський. Рівно через 20 років після виходу в світ
«Енеїди» І.Котляревського з’являється на ринку перша науково
опрацьована граматика, нормативна граматика, не тільки описова,
української мови, яка, без сумніву, була побудована на аналізі
українських народних творів та говірок того часу. Правда, Павловський
ще доказує право на існування української мови в своїй граматиці,
доказую ть й інші, але вже стверджується існування окремої української
мови, з окремими специфічними законам и фонетичними та
морфологічними — окремої від російської чи будь-якої іншої мов.

71
 Стилістика була порушена раніше, зокрема при аналізах і в збірках
різних фолкльорних творів. У скорому часі по граматиці Павловського,
який вже намітив певні нормативні, або скажімо, правописні елементи
української мови на початку XIX століття, в 30-их роках XIX ст.
з’являється унікальна річ — словник Білецького-Носенка. Річ, яка була
подана на затвердження до московської Академії Наук у 1834 році й
раптом зникла! Не могли оригіналу знайти! Білецький-Носенко, на
той час уже літня лю дина, вирішив, що коли пропав перший оригінал, то
він напише другий оригінал. Сідає знов до праці, минає ще шість років, і
він видає змодифікований новий словник, не видає, а представляє
рукопис. Цей рукопис знову був поданий до московської Академії, був
відкинений, знову «загубився». Разом з рукописом словника Білецький-
Носенко написав і граматику, граматику нормативну, тобто перший
правопис української мови. Він також зник і його не знайдено до цього
часу...
Трохи більше пощастило із словником. Його нарешті відшукали і в
1964 році, тобто приблизно через 125 років видали в київській Академії
Наук. Що цікаве в цьому словнику? В ньому подається в гніздовій формі
повний граматичний вираз. Цікаво, що Білецький-Носенко обігнав
лінгвістчну науку більш, як на 100 років. Бо вже 125 років перед виходом
у світ цього словника він порушує лінгвістичні закони, до яких сучасні
лінгвісти дійшли лише в XX столітті, так звані закони словотвору.
Закони словотвору, на основі гніздового принципу, розробляю ться в
словнику, що й було використано автором в дисертації, чим був
заскочений мій професор із Оксфордського університету, проф.
Б.О.Унбегаун.
Зі здивуванням він зазначив, що це майже неможлива річ, щоб
людина, 125 років тому, розробила питання, яке ми лише тепер
розробляємо. Д о цього часу ми ще не маємо розробленої монографії
про словотвір української мови.
Але що цікаве, це властиво чому в Російській імперії зник той
перший нормативний словник української мови? Справа була в тім, що
на ньому було написано: «Словник української мови тих слів, які в
інших мовах не вживаються», тобто було підкреслено повний відрив
елементів, характерних лише і виключно для української мови,
відмінних від мови російської та й від інших слов’янських мов. Тобто,
науково говорячи, були зформовані підстави української лінгвістики,
які, очевидно, не пасували Російській Академії Наук. Відповіддю було
те, що оригінал знищили або ж приховали десь в архівах московських
так добренько, що його не знайшли й до цього часу. Чи вони

72
знайдуться, чи ні, але аналізи, зроблені тепер, ствердили з того
примірника словника, який знайшовся, другого видання (перший
примірник пропав, як я уже підкреслював),— дали нам підстави
говорити, що українська мова була повністю зформована і окреслена в
працях мовознавців у першій половині минулого століття.
Д альш і кроки у розвитку української мови і її норм проходять уже
більше бурхливо в працях інших вчених, починаючи від М аксимовича,
першого ректора Київського університету> та таких визначних
н ау к о в ц ів , як С р езн ев ськи й , П о те б н я , Ж и тец ьки й та інш і,
оформлю ю ться дуже детально, набираю ть певної стислости та
закономірносте, аж до таких кардинальних праць, як «Граматика
Рутенська» Степана С маль-Стоцького, яка вже зовсім потверджує
рівноправність української мови з усіма слов’янськими мовами світу, як
мови незалежної та зі своїми специфічними рисами, які u відрізняють
від інших індоєвропейських чи слов’янських мов, у тому й російської.
Розвиток української літератури йде рівнобіжно з розвитком
української лінгвістики та приш видш ує питання н орм ування
української мови. Затримки, які траплялися, були ставлені розвиткові
української лінгвістики зі сторони російської царської влади: чи то укази
П етра І про заборону української книги, чи то укази Катерини II, чи
сумної слави Емський указ у другій половині XIX століття. Однак, вони
не зупинили розвитку української літератури, а разом з тим і мови.
Академік М ихайло Грушевський уважав, що в основі української
літературної мови м аю ть бути діялекти західньоукраїнські, мотивуючи
тим, що там ліпше збережена староукраїнська традиція, про яку я
згад у в ав , з-п ер ед т и с я ч о л іт н ь о ю п ер сп ек ти в о ю то д і, як в
східньоукраїнських діялектах аж такої далекої перспективи немає.
Перемогла думка Левицького і його прихильників, що засвідчує хоча б
нормативний словник Грінченка (який мож емо звати нормативним),
хоч він лише частковий словник української мови, маленький словник,
він має 4 томи, але представляє може лише 14% мовного запасу
української мови, і то лише слів, яких інші мови не маю ть. Той словник
був прийнятий, властиво, за основу літературної мови. Ним починають
все більше й більше користуватись для нормування.
В аспекті політичної думки і політичних подій також приходять
знову великі зміни, які наближають нас до революції 1917 року, яка
потрясла монархіями і монархією Російською, яка багато чого змінила
в політичному й лінгвістичному питаннях. Перед тим передумовою був
і 1906 рік, коли українська мова була офіційно-формально визнана

73
 російською Академією Наук. На заключення лишається сказати ще
одну річ: правопис — це лише збір скорочених нормативних правил
мови, в даному випадку української, і нічого більше. Це збір
правописних правил, приготованих у спрощеній формі для зручности
вжитку широких мас мовлян. В основі правопису лежить принцип
писаної мови — фонетичний. На фонетичному правописі побудовані
дві слов’янські мови: білоруська і сербська (сербський діяч Вук Каражіч
вчив: «Говоріте, ако пішітє, пішітє, ако говоріте»).
Зразком морфологічного правопису являється, для прикладу,
англійський правопис, а також і російський, тобто правописи, коли
пишеться одне, а вимовляється інше («спеллінґ»).
Наші спроби фонетичного правопису, пропоновані батьком
українського історичного роману, письменником П.Кулішем, не
прийнялися. Не прийнявся у нас і правопис чисто морфологічний, який
був пропонований свого часу на західньоукраїнських землях і викликав
ж ваву боротьбу лінгвістів, яка згод ом зникла в силу своєї
неактуальности. Український правопис пішов на компроміс —
компроміс фонетично-морфологічний.
Наш правопис зазнавав змін, удосконалювався, але постійні
втручання в українську мовознавчу науку окупанта часто нівелювали
осяги українських лінгвістів. Постійна тенденція Росії — білої і
червоної — була і тепер є в СССР: російщити український правопис,
наближати його все більше й більше до іншої, чужої для українського
народу мови — мови панівного в СССР російського народу.
Від 1930 року і особливо в 1932-33 pp. окупант, послуговуючись
присланими з Москви і місцевими комуністами, типу Н.Кагановича,
Г.Шевельова, П.Постишева, Н.Косіора, А.Хвилі, В.Затонського,
П.Любченка, також О.Фінкеля та подібними, заповзявся руйнувати
українське мовознавство. Атакували в журналі «Більшовик України»
(органі ЦК КП(б)У, який був і є тотально підвладний ЦК КПСС у
Москві) мовознавців, виступали проти т. зв. «польонізмів» — і силою
вводили московізми-русизми, зліквідували всі особливості синтакси
української мови. О працьований червоними м овозн авцям и від
партійно-м осковської політики «Російсько-український словник»,
видання Інституту М овознавства Української Академії Наук в УССР
(праця тривала в 1934-37 pp.) академік Агатангел Кримський, який
володів кількома десятками мов, назвав не російсько-українським, а
«російсько-російським словником» — просто вводили слова з
російської мови і називали їх українськими...

74
 Російщення України посилилося за Брежнєва і каґебіста Андропова,
але не зменшується і спротив цьому згубному процесові для української
культури.

ВИ БРА Н А Б ІБ Л ІО ГРА Ф ІЯ

Ужевич Іван — «Граматика слов’янська», Париж (Сорбона) 1643, «Наукова

думка», Київ, 1970. Ст. XXII - 86 - 114. Серія — пам’ятки української мови.
Беринда Памво — «Лексикон словенороський» за оригіналом з 1627 р.
А .Н .У РС Р, Київ, 1961.
Білецький-Носенко, П. — «Словник української мови» за оригіналом
рукопису з 1839 p. А .Н .У РС Р, Київ, 1966 р.
Булаховський, Л.А . — «П итання походж ення української мови»,
А .Н .У РС Р, Київ, 1956 р.
Мельничук, О .С . — (редактор, праця наукового колективу) «Вступ до
порівнял ьн о -істори чн ого вивчення сл о в’янських мов» А .Н .У Р С Р , Київ, 1966 р.
Керницький І.М. — «Система словозміни в українській мові», «Наукова
думка», Київ, 1967 р.
Ковалів, Пантелеймон — «Основи формування української мови в
порівнянні з іншими східньослов’янськими мовами». НТШ, т. 29, Філологічна
секція, Нью-Й орк, 1958 р.
Огієнко Іван — «Українська мова». Бібліографічний показник до вивчення
української мови. Київ, 1918 р.

ГОЛОС НАУКОВЦЯ-ЮРИСТА ЛЕВКА Л УК’ЯНЕНКА

«... Д ля нормального розвитку української нації і її державности

Україна повинна вийти... із складу Союзу С СР та стати абсолю тно ні від
кого незалежною, самостійною державою»...
Засуджений до розстрілу, з заміною на 15 років концтаборів
і заслання.

75
 ^ ‘*з*Й ’Г Т т ' "^$5,T ***£
- ж •, и Ц > 7

і * ^ к 1я * ' 'чт, ; . *і
1 тг и г г і г . п г д а - - __

W 4.

, П р н к л в д РОС.ЙШ.ННЄ.Н. , „ о д і . р еж и м у : в у к р а їн с ь к о м у м і с і
ропетроиському (Січеславі) - гасло окупаційною російською мовою .

76
Дмитро Чуб

МЕТОДИ І ЗАСОБИ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ

Коли візьмемо статистичні дані про видання книжок, які були чи не

найголовнішим показником рівня культурного і мистецького розвитку
нашого народу, то побачимо, що від XI століття, тобто від появи
першої рукописної української книжки «Остромирового Євангелія»1,
що її написав у 1056-57 роках київський дяк Григорій, до ХІУ століття
нараховано 700 рукописних книг, а з ХУ по ХУІІ століття включно,
рукописних та друкованих книжок нараховано 25 тисяч2. На жаль, ці
відомості торкаю ться не тільки України, а всієї території Росії та
захоплених нею країн. Проте, з певністю можна сказати, що в Україні
було переписано чи й написано та надруковано книжок більше, ніж у
самій Московії, бо й освіта в ті часи в Україні стояла значно вище, ніж у
Московії, і перша вища школа — академія та перші друкарні були
відкриті в Україні.
Серед слов’ян, як стверджує проф. О.Лотоцький3, першими в
друкуванні книжок були чехи, бо вони стояли ближче до Заходу. Вони
випустили першу книжку в 1468 році. А вже за ними стояли українці, що
ви д ал и перш у у кр аїн ську книж ку с л о в ’ян ською м о в о ю , «з
особливостями живої української мови» в 1491 р. Це були перші дві
книжки для потреб українського населення — «Октоїх» та «Часослов»,
що вийшли в друкарні Ш вайпольта Фіоля в Кракові. Тим часом перша
російська книжка в Москві вийшла через 73 роки, тобто 1564 року.
Надрукував її відомий першодрукар Іван Федоров з допом огою
білоруса М стиславця. Але Московщина в ті часи була настільки темна,
що після виходу третьої книжки натовп напав і спалив друкарню, а
самого друкаря хотіли вбити, бо він, мовляв, був зв’язаний із нечистою
силою. Про це тепер російські історики не згадують. Рятуючись від
небезпеки,Федоров тоді втік разом із Мстиславцем до Білоруси, а потім
переїхав на Україну до Львова, де організував нову друкарню.

77
 У третій чверті ХУІ століття друкарство вже швидко розвивалось на
західніх українських землях: у Львові, Острозі (Волинь), де в 1580 р.
надруковано повний «Кодекс слов’янської біблії». Це було перше
видання такої біблії в слов’янському світі, що стало зразком для
дальш их видань.
Крім цієї друкарні, відкрилися друкарні в інших місцевостях, як у
Дермані, Почаєві, Луцьку, Крем’янці, Ж итомирі. Ще більше їх
збудовано у Львові та в інших містах Галичини. На Київщині три
друкарні працювали в самому Києві, найбільша з них була друкарня
Києво-Печерської Лаври. Були друкарні й у Фастові, Бердичеві, а також
у Чернігові.
Отже, доки Україна була самостійною князівською, гетьманською
чи козацькою державою, ішов у нас широким розм ахом культурний
розвиток. Відомо, як багато виходило різних видань у Києві, Львові,
Острозі. Українські видання розповсюджувались тоді по всіх
слов’янських землях, зокрема в Московщині і навіть у неслов’янських
країнах, як М олдавія, Румунія, Угорщина. Так Україна виконувала
важливу культурну місію серед різних народів.4
Не було тоді в Україні й цензурних обмежень. Але чим далі, то чужа
Московщина все ворожіше зустрічала українські видання, навіть суто
церковні. А пізніше дійшло до того, що цар Олександер М ихайлович
підписав навіть договір з поляками, всупереч «Гадяцьким пунктам»5,
вимагаючи, аби «...все те, в котрьіх местностях книги печатаньї и их
слагатели, також печатники или друкари, смертью казненьї бьіли, и
книги, собрав, сожженьї бьіли и впредь чтобьі крепкий заказ бьіл
безчестньїх воровских книг никому с ваших королевского величества
подданьїх нигде не печатали под страхом смертной казни.6
Завзята боротьба за друк книжок між Україною і Московщиною
(Росією) тривала протягом Х У ІІ-Х УІІІ століть, не зважаючи на суворі
накази. І хоч загалом книжки тоді друкувалися, зокрема на релігійні
теми, церковно-слов’янською мовою , забарвленою українськими
словами, Москва вимагала надсилати кожен рукопис перед друком до
них, людям,призначеним царською та патріярш ою владою. Ці цензори
вимагали дотримуватися «великороссійської граматики», а кожне
українське слово вважалось... за «єресь»!
Тому після середини Х У ІІ століття, тобто після горезвісного
Переяславського договору, ситуація в Україні стала гіршати: Москва
запровадила суворий нагляд над кожною друкарнею, вимагаючи все
посилати на цензуру. Особливо цього вимагав московський патріярх,

78
який щ оразу писав грізні листи до Києва, Та Києво-Печерська Лавра не
дуже зважала на ті листи, боронячи незалежність у справах церковного
друку та мотивуючись тим, що вони мусять друкувати своєю мовою, бо
українське населення їхньої мови, тобто московської, не розуміє.
Московські ж зверхники доводили, що «когда будет много язьїков, то
пойдет смута на земле». Тому і «Четьї Мінеї» митрополита Д митра
Туптала, друковані в друкарні Києво-Печерської Лаври, з причин
української мови — спалили.
Як пише проф. Лотоцький, М осква накладала часто «тисячорубльо-
ві штрафи»,ачернігівську друкарню навіть сконфісковано й перевезено
до Москви. Тому після 1720 р. майже все українське книгодрукування
було заборонене. З тих причин такі видатні праці, як літописи Величка,
Самовидця, «Історія Русів» та навіть і твори Гр. Сковороди довгий час
ходили у ХУІІІ столітті поміж людей в рукописах. Також і перші
частини «Енеїди» виходять спершу в Петербурзі, бо в Україні тяжче
було видати. І той факт, що деякі тодішні праці ходили в рукописах,
нагадує нам сучасний самвидав у СССР, зокрема в окупованій У країні, у
формі Української ССР.
Таким чином, протягом другої половини ХУІІІ століття та ц. XIX
столітті видавнича справа в Україні з волі Москви була спаралізована.
Навіть перші видання «Кобзаря» та «Гайдамаків» Т.Шевченка вийшлиу
Петербурзі.
Отже, у 1847 р. на Україні була опублікована тільки одна книжка, у
1848 — три ,у1849 — 2 ,у 1850 — 1, у 1851 — 2, у 1856 — 5 .Ізц ьо го м и
бачимо, яку нищівну ролю відігравала Росія в долі нашої культури. І це
робилося в той час, коли в Україні було вже понад 10 мільйонів
населення. А тим часом російські історики писали, що приєднання
України до Росії мало «прогресивне значення». Це повторю ю ть і сучасні
совєтські історики в енциклопедіях та різних виданнях.
Після скасування кріпацтва в 1861 році в Російській імперії тиск на
українську книжку дещо зменшився. Тому навіть за рік до цього, у 1860
році, в Україні видано було 24 книжки, у 1861 — 33, у 1862 — 41 книжку.
Але в 1863-му році репресії щодо українських видань поновлюються,
Московський уряд оголошує того року цілу програму нищення
української мови, висловлюючи устами міністра внутрішніх справ
Валуєва, що «никакого особого малороссийского язьїка не бьіло, нет и
бьіть не может, а наречие их, употребляемое простонародием, єсть тот
же русский язьік, только испорченньїй влиянием на него Польши».
Заборонено було перекладати навіть Євангеліє. Тому в 1863 році

79
 вийшло у нас, на східніх землях У країни, тільки 15 книжок, у 1864 — 11,
у 1865 — 5, у 1870 — теж 5.
Але незабаром прийшов зловісний 1876 рік, що приніс ще більший
погром для українського друкованого слова. 18 травня того року цар
Олександер II, будучи в Німеччині, в м. Егисі, біля Вісбадену, видав
таємний «височайший указ» по лінії цензури та жандармерії, яким
заборонив друкувати українською м овою все, крім красного
письменства, тобто художньої літератури. При цьому заборонялося
перекладати з інших мов, а також ставити вистави і друкувати
драматичні твори. Заборонялося ввозити українські видання з-за
кордону, читати лекції українською мовою, навіть друкувати тексти до
музичних творів7.
Цей указ називаю ть ще «указом Юзефовича», помічника куратора
Київської шкільної округи, який був ворогом всього українського і
відіграв велику ролю в підписанні цього «указу», дарм а що його навіть
не розглядала Рада Міністрів. Ф ормально він ніколи не був
відкликаний. Ганебно промовчав цю дату в 100-ліття підписання й
сучасний уряд Москви та маріонетковий в Україні, фактично
солідаризуючись із ним. (У 1970-х pp. вільні українці спалили в м.
Емсі — символічно — той указ).
П ісля цього указу було закрито П івденно-Західній Відділ
Географічного Товариства в Києві, також прихильну до українців
газету «Киевскій телеграф», усунено з Київського університету низку
професорів.
Ф ормальною підставою до цього «указу» 1876 року став висновок
комісії в складі міністрів російського уряду: Д .Толстого, Тимаш ова та
шефа жандармів Потапова: «Вся литературная деятельность так
назьіваемьіх украинофилов должна бьіть отнесена к прикрьітому
только благовидньїми формами посягательству на государственное
единство и целость России»8. Ще різкіше й безоглядніше висловив свої
погляди пізніший міністер внутрішніх справ Росії П.Столипін, який
вважав, що три основні «отрасли восточного славянства и по
происхождению, и по язьїку не могут не составлять одного целого»... і'
він далі провадив підступно-злочинну русифікацію українського
народу.
Так виглядав той «прогресивний вплив царської Росії на Україну».
Тільки Галичина, що була під Австрією і терпіла від Польщі, мала
більше національної волі. Там друкувалися українські книжки,
журнали, газети. Тому багато письменників із Наддніпрянщини слали

80
свої твори а Галичину, звідки деякі українські видання нелегально
перевозились на східні землі.
1905 рік трохи полегшив обставини в Україні, але небагато. Зате
бачимо, яким розквітом забуяло українське життя з вибухом революції
й утворення української самостійної держави. Уже в 1917 році в Україні
вийшло друком 747 книжок, у 1918 — 1084, але в 1919 лише 665, бо з
півночі в У країну сунула вже збройна м осковська навала,
перефарбована з біло-царської на червоно-комуністичну.
З приходом большевицької влади в Україну кількість українських
видань починає зменшуватись. У 1920 році виходить українською
мовою лише 457 книжок, а російською в Україні 369, у 1921
українською мовою — 214, а російською — 448, у 1922 р. укр.
мовою — 385, а російською — 927.
Крім цього,Україну душить російська література, що систематично
напливає з Росії й продається по значно нижчих цінах, ніж українські
видання. Наприклад, підручник з мікробіології українською мовою
коштував 5 карб, а російською — 2.50. Така різниця була й на інші
видання. Так ішло плянове російщення українського населення через
книжку, школу, пресу, кіно. До того ж і розподіл паперу й постачання
робила Москва. Наприклад, в-во «ЛіМ» у 1933 році заплянувало видати
252 книжки, а паперу дали тільки на 128 видань. Тож і розподіл паперу
був одним із засобів російщення та гальмування культурного розвитку
України.
А щоб зламати опір української інтелігенції, у 1933-37 роках було
заарештовано 240 українських письменників. Лише за одним вироком
Виїздної сесії Військової Колегії Найвищого Суду СССР під
головуванням У льріха з 13 по 15 грудня 1934 року було засуджено до
розстрілу 28 осіб.9. При цьому було зазначено, що більшість їх
перейшла кордон із зброєю в руках, що було чистою вигадкою. Майже
всі вони після смерти Сталіна були реабілітовані, хоч їхніх творів не
друкують, за малим винятком.
Англійський науковець Альберт Пайні грунтовно простудіював часи
того масового нищення й надрукував солідну працю під назвою «Ріст і
падіння Сталіна», де читаємо, що в 1934 році Сталін, не читаючи,
підписав до розстрілу 384 списки ареш тованих, а в кожному списку по 10
тисяч осіб. Це становило близько 4 мільйонів людей. Серед них можна з
певністю сказати, що була більшість українців. Внаслідок масових
арештів серед українських письменників видано таємний обіжник для
книгозбірень, де було 5 тисяч заборонених видань.

81
 Другим об єктом наступу Москви було шкільництво. Щоб
підготувати ширший наступ російщенню, між 1933 і 1937 pp. було
проведено великі чистки в ш кільній мережі. За тодіш нім и
повідомленнями совєтської преси, було викинуто з учбових закладів 24
тисячі вчителів. Особливо широкого розмаху набув цей розгром
українських культурних сил, так званого культурного фронту, у 1934
році, коли застрілився й нарком освіти М икола Скрипник, а перед тим,
побувши з Аркадієм Любченком на селі в 1933 році й побачивши
страшний — організований штучно М осквою ,— голод, вимирання
цілих сіл покінчив самогубством письменник-комуніст Микола
Хвильовий, у 1937 році пішов ш ляхом самогубства і голова Раднаркому
Панас Любченко.
Ще перед цим московська влада (у 1933 році) ліквідувала всі
українські школи на Кубані, де було вже понад 240 українських шкіл,
перевівши їх на російську мову викладання. Там же примусово
переведено зросійщ ення педагогічних технікум ів в К раснодарі
(крайовий центр Кубані) та в станиці Полтавській, а також зліквідували
українські відділи при Краснодарському робітфаці, при педінституті та
сільськогосподарськом у інституті. В сам ом у К расн одарськом у
робітфаці тоді навчалось на українському відділі 160 студентів.
Одночасно заарештовано й розстріляно викладачів мови та літератури
в Краснодарі проф. Шалю та Семена Боклаженка, а разом з тим
зачинено й український клюб в Краснодарі.
Того ж 1933 року зліквідовано й українські газети: одну в
Краснодарі, як додаток до російської газети «Красное знамя», та
«Червону газету» в Ростові. В Краснодарі редактором дадатку був
комсомолець, а пізніше партієць письменник Омелько Розумієнко, а в
Ростові поет Іван Луценко та письменник Спиридон Добровольський.
Розумієнка пізніше було заарештовано, Іван Луценко мусів тікати геть
далеко на північ Росії, а Добровольський опинився на Далекому Сході,
звідки писав листи про те, що там , на Зеленому Клині, де теж були
українські школи — все українське життя зліквідовано. Отже, Москва
діяла за всесоюзним пляном проти України.
Ростов-на-Дону тоді був центром Південно-Кавказького краю.
Український відділ при обкомі партії очолював член партії Федосій
Чапала. Його теж було заарештовано й розстріляно.
Слідом за ліквідацією всього українського культурного життя на
Північному Кавказі, зокрема на Кубані, було вивезено на північ Росії
населення трьох найбільших українських станиць, зокрема станицю

82
Полтавську, де був педагогічний технікум та українські школи, де
щороку пишно відзначали Шевченківські свята. У цій операції, як
бачимо із спогадів колишнього генерала Н КВД Орлова, брало участь
12 тисяч військ НКВД. Вони оточували кільцем кожну станицю і
змушували все населення проходити повз спеціяльну комісію НКВД.
Проти імени кожного на списку та на пашпортах ставили відповідні
літери А, Б або В. Перших, переважно мужчин-козаків, відокремили й
розстріляли поблизу станиць. Тих, що з літерою Б, забрали на заслання,
а третіх — переселили на північ. їх вивезли товаровими вагонами, а
тими ж самими вагонами привезено росіян та білорусів, щоб заселити
спорожнілі станиці.
Д еталі того звірячого нищення людей та ліквідації українського
життя в станиці Полтавській розповіла авторові дівчина Д. Бура, батька
якої там було розстріляно, а брат покінчив самогубством на засланні.
Знаю ці деталі й від інших осіб, з якими автор вчився на Кубані, в
Краснодарі.
Д о речі, під час ліквідації українського культурного життя на Кубані,
на Далекому Сході та в сусідніх районах з Україною — на Вороніжчині
та Курщині — в інституті Шевченка в Харкові саме була виставка
українських видань із Кубані під гаслом «Українські письменники на
Кубані». Але одного дня прийшов енкаведист (Н К В Д містилось тоді на
сусідній вулиці) й наказав прибрати ту виставку про Кубань...
Так «благотворно допомагав старший брат відсталій Україні» і це,
як пишуть тепер, «мало прогресивне значення».
Н КВД спеціяльно стежило поза межами України, хто розмовляє
українською мовою , хто читає українські книжки. Один учитель, котрий
живе те п ер в А в ст р ал ії, я к о м у після за сл ан н я д о з в о л и л и ж и ти п о за
межами України, розповідав, що оселився він біля Ростова-на-Дону.
Коли-не-коли брав книжки з місцевої книгозбірні. Бібліотекаркою була
українка. Одного разу він запитав, чи є в них українські видання. Вона
вже була добре знайома з ним, приятелювала. Вона сказала, що має й
українські, але не радить йому випозичати, бо періодично приходить
енкаведист і бере списки людей, які випозичають українські видання.
М асові арешти серед письменників набрали такого розміру, що
кожен був готовий, що по нього приїде вночі «чорний ворон». А тому в
Харкові в будинку письменників «Слово» щоночі палили рукописи, де
було хоч трохи патріотизму та моментів, що могли б стати для
енкаведистів приводом до арешту письменників. Тому навколо будинку
«Слово» взимку 1934 року сніг був чорний від паперової сажі з димарів.

83
 А що українська мова в устах людей стала для НКВД ознакою
націоналізму, то в містах люди вже боялися розмовляти своєю мовою .
Не даром же й на допиті письменника Івана Багряного слідчий
Герсонський кричав: «До каких пор ти, сволочь, будешь ґаваріть на
етом сабачьєм язике?!» А це ж діялось в установі, яка репрезентувала
владу та її законність...
Терор і російщення дійшли до того, що коли за статистикою за 1928
рік в Україні шкіл з українською викладовою мовою було 85%, то за
тими ж совєтськими даними по війні було вже тільки 65%.
О д н о часн о зм ен ш у вався й в ід с о то к у кр аїн ськи х ви д ан ь,
порівнюючи з російськими. Якщо українці в 1962 році становили 20%
всієї людности СССР, то книжок українською мовою того ж року, за
статистикою СССР, надруковано лише 8%, порівняно до всієї
книжкової продукції СССР. На одного росіянина в Совєтському Союзі
в 1963 році пересічно припадало 9 друкованих книжок, а на одного
українця лише дві книжки українською мовою. Д о того ж в Україні
видавали й видають велику кількість видань російською мовою , тоді як
в Росії немає жодного українського видання, жодного українського
видавництва, жодної української школи чи організації.
За тією ж статистикою, у 1963 році в Україні надруковано 7,599
книжок, але з них українською мовою тільки 3,321, а російською —
4,278. Отак М осква розв’язує національне питання в Україні та інших
неросійських республіках. За тією ж совєтською статистикою бачимо,
що н аклади -ти раж і українських видань щ ороку зм енш ую ться.
Наприклад, у 1962 році загальний тираж всіх українських книжок,
виданих в Україні, становив 87 мільйонів 58 тисяч, а в 1963 — тільки 76
мільйонів 667 тисяч: за один рік зменшилось на 10 мільйонів
примірників. Зате в той же самий час в Росії наклад російських
книжкових видань зріс на 15 мільйонів.
Та порівняймо У країну навіть із сателітною Угорщиною. В У країні в
1963 році на 45 мільйонів населення випущено 76 мільйонів книжок, а в
Угорщині, яка має 10 мільйонів населення, у тому ж році видали
угорською мовою 80 мільйонів, бо там опіка «старшого брата» й
російщення ще не має тієї сили, що в Україні.
А ось про новіші часи на видавничому полі: каталог «Нові книги
України» за 1970 р. подав, що маю ть видати 1,668 книжок українською
мовою, але подібний каталог за 1973 рік подав уже тільки 1,029 книжок
українською мовою. А в каталозі на 1974 рік кількість впала до 866
тисяч. Отже, проти 1970 року зменшилася вдвічі. А як врахувати, що з

84
тих заплянованих ще з 25% не будуть з різних причин надруковані, то
картина виглядатиме ще гірше.
Збірник «Печать СССР» подає, що в Україні в 1961 році видано
брошур та книжок українською мовою 4,041 назв, а в 1968 лише 2,944.
Отакими швидкими темпами йде силуване, вимушуване окупаційним
режимом російщення українського народу. Тим часом російською
мовою , навпаки, щороку в Україні друкують все більше й більше. Так у
1956 р. було надруковано російською мовою 3,200 прим., у 1960 —
3,893, у 1965 — 4,023, у 1970 — 4,682прим., а в 1972 — 5,497 прим. З тих
же статистичних відомостей бачимо, що останнім часом російські
видання в Україні переважають українські видання на 80-90%. У 1973-му
році в Україні видано 131 серійне видання, а російською 264 назви, до
того ж тиражі російських серійних видань значно більші; у 1980 pp.
становище погіршилося ще більше.
Але ще коли поглянемо на тиражі пропаґандивних видань, то
побачимо, що на них паперу не шкодують: за совєтською статистикою,
на пропаґандивні й політичні видання давалося 33% загальної
кількости, а на мистецьку літературу тільки 9%. Зате київський
«Блокнот агітатора», що виходить двічі на місяць, друкують 435 тисяч
прим. — макулятура, якої ніхто не читає.
Ще гірше стоїть справа і з видаванням газет. Більш ість їх виходить
російською мовою. Лише в 1963 році переведено на російську мову 15
газет. Видання «Статистика СССР» подає, що загальний річний тираж
всіх українських газет в Україні становить 2,752,588 прим. Але в той же
час тираж лише однієї газети «Известия» становить 2,820,000.
Книжкова й газетна продукція СССР у 1973 р. виглядала так: у
відсотках російською мовою друкувалось 80,4, а українською 3,9.10
Та якщо декому здається, що все ж в Україні друкується більше
видань українською мовою, ніж російською, якщо хтось подумає, що
попередньо подані відомості застарілі, то для доказу радимо взяти
«Щодекадний бібліографічний бюлетень», що його видає Державний
комітет Української ССР в справах видавництв, поліграфії і книжкової
торгівлі. Ось ч. 22-ге, 23-тє і 24-те. Візьмемо перше за 1980 рік,
підрахувавши, скільки яких видань вийшло, побачимо, що українською
мовою протягом декади вийшло 47, а російською — 58. Про велику
різницю в кількості видань промовляє й те, що російською мовою
щотижня виходить каталог видань, що має 83 стор., а український
щодекадний бюлетень друкують лише на 23 сторінки, в якому більшість
видань російською мовою, як подано вище.

85
 Окрема тема, що свідчить про російщення й винародовлення,— це
вивожування чи забирання з України населення на цілину, молодь до
технічних шкіл до Росії (по 200-300 тисяч щороку), звідки їх мало
повертається в Україну. Про це широко подано в «Сучасності» ч. 6(162)
за 1974 р. в статті М ирослава Прокопа «Перемішування населення
С РС Р і Україна».
Як іде російщення на видавничому полі, бачимо й з того, що в 1963
році відбулася в київському в-ві «Дитвидав» нарада письменників.
Директор видавництва доповів, що в річному пляні 263 назви, але з них
лише 85 назв українських письменників, а решта — переклади з
російської та інших мов. Це обурило письменників, і М арія Пригара
назвала в-во не «Дитвидав», а «Перекладвидав».
Одночасно письменники критикували наклади дитячих видань, які
щороку зменшуються: давніше пересічний тираж дитячої книжки був 90
тисяч, а тепер лише 30 тисяч.
У газеті «Літературна Україна» полтавський гуморист Ковінька
писав, що якось відвідав він село Лютенька на Полтавщині. В сільраді
йому скаржилися, що вони передплатили на 10 тисяч українських газет
та журналів, а їм прислали цілу купу російських, які дійсно купою
лежали на шафі, бо ніхто ними не цікавився.
В іншому числі тієї ж газети Марія Пригара та Н аталя Забіла писали,
що твори орденоносця Олеся Гончара, видані в Москві російською
мовою, можна знайти й купити в кожній українській книжковій
крамниці. Але творів того ж автора, виданих у Києві українською
мовою, не можна дістати навіть у книгарнях поблизу Києва. Поет
Петро Дорош ко писав в тій же газеті, що він об’їхав три області з
літературними виступами й побачив, що по книжкових крамницях
майж е нем ає українських видань. А в с.К упичеві, поблизу
Колодяжного, на Волині, де жила славна Леся Українка, у будинку
культури, серед книжок, розкладених перед покупцями, не було жодної
української книжки, ні з прози, ні з поезії. Отак виглядає московський
інтернаціоналізм на практиці.
Нечуване російщення провадиться по всіх ділянках українського
життя. У 1964 році прибув до Австралії з Одеси пароплав по пшеницю.
Серед обслуги пароплава багато українців, що видно було не тільки з
мови, а і з списку всіх, що працювали на пароплаві. Але в пароплавній
книгозбірні не було жодної української книжки. А коли я звернувся до
капітана й запитав, чому такий стан з книжками, він нахабно зміряв
мене очима з голови до ніг, а потім сказав: «А разве Киев — зто не

86
Россия?» І це відповів член компартії, відповідальна людина. М имоволі
хочеться запитати, чи може бути щось подібне на пароплаві з Греції, з
Німеччини, Франції чи навіть з Росії, де не було б літератури рідною
мовою?
За совєтською статистикою, у 1963 році на 10 тисяч населення Росії
припав 161 студент, а в Україні на ту саму кількість населення — тільки
129 студентів. Також на 10 тисяч населення Росії мали 33 науковців, але в
Україні — тільки 16.
Такий самий стан і з театрами. З доповіді голови Ради Міністрів
УСС Р Коротченка довідуємось, що в Україні в 1960 році був 61
професійний театр, але з них тільки 30 українських, а решта російські.
Зрозуміло, що сьогодні цей стан ще погіршився. В Одесі з шести театрів
тільки один український. Те саме і в Києві: із семи театрів лише один
український (драматичний) та один напівукраїнський.
Відомо також, що кілька років тому в Дніпропетровському
зросійщили оперу, приславши з Москви своїх адміністраторів і
мистецьке керівництво.
Та ось ще разючий доказ московської гуманности. У Франції
надрукована велика праця письменника й історика Ролянда Ґош ера
«Опозиція в УССР». У цій праці, крім багатьох фактів боротьби УПА
проти німців та совєтських військ, з багатьма деталями автор розповів
на підставі свідчень колишнього професора Харківського університету
Олександра Ратгавза, який живе тепер в Ізраїлі, про протест
українських студентів Харківського університету проти російщення. У
1951 році, ще за життя Сталіна, українські студенти Харківського
університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800
з них було репресовано: багатьох вивезено на Сибір, а 33-х на закритому
суді засуджено до смертної кари й розстріляно. Через десять років після
цієї трагічної події проф. Ратгавз, будучи в Києві, зайшов до
тамтеш нього університету, щоб відвідати ректора. Це було 23 травня
1961 року. Перед університетом Ратгавз побачив авта НКВД. В
коридорі університету теж були військові, а попід стіною стояв довгий
ряд студентів з піднесеними догори руками. Енкаведисти перевіряли, чи
на руках тих студентів немає слідів чорної фарби. Причиною слідства
було те, що на стінах, на підлозі і навіть у підвалах сімох будинків
університету було намальоване чи написане число «33». Проф. Ратгавз
вважає, що в тому малюванні мусіло брати участь щонайменше 100
студентів. Символ «33» появився в ті часи теж на стінах університету у
Л ьвові.11

87
 Отак діяла «гуманна» совєтська Москва проти української мови та п
оборонців.
Така облога російщення панує скрізь: в одній технічній школі у
Львові студент запитав викладача, чому він читає лекції російською
мовою, адже всі слухачі — українці, і їм зрозуміліше, коли викладатиме
українською мовою. Наступного дня К ҐБ вже викликало батьків того
студента й допитувалось, хто намовив їхнього сина ставити такі
питання. Коли у Л ьвівськом у університеті створився гурток
прихильників української мови, на чолі з професором-мовником, і вони
умовилися розмовляти між собою лише своєю мовою , то у львівській
газеті появилася стаття під назвою «Гнилизна», і тих студентів і
професора було виключено з університету. Отакий жорстокий той
московський інтернаціоналізм.
Щоб швидше провадити російщення, у 1932-33 роках переведено на
російську мову дві українські газети — «Ворошилівець» та «Червона
Армія». Всі видання в совєтській армії — тільки російські.
Відомо, що на цілину вивезено великі тисячі українського люду, але
там не відкрили жодної української школи, не видають жодної
української газети. Влада це пояснює тим, що, мовляв, люди самі не
бажають. А коли група ініціяторів почала вживати заходи, щоб
відчинити українські школи, то тих ініціяторів відразу розкидали в різні
кінці Казахстану, і справа погасла.
Можна ще наводити тисячі різних прикладів з найновішої
статистики в СССР, що свідчать про заходи до тотального російщення.
Досить сказати, що в Харкові 10 років тому було тільки 5% українських
ш кіл12, а сьогодні вони всі переведені на викладання російською
мовою. Не краще з університетами та інститутами в Україні. Сьогодні
вони майже всі цілком зросійщені. Лише в деяких ще викладають
українську мову та літературу, а решта предметів викладається
російською мовою .Д о університетів та технічних вузів доводиться
складати іспити російською мовою , до того ж всі установи, організації,
все листування провадиться російською мовою.
Д ля прикладу можна згадати, як це російщення відбувається.

У 1939-40 роках в Першому медичному інституті в Харкові три

професори викладали ще українською мовою. Це були: проф.
Фінкельштейн (мікробіологія), проф. Міллер (хемія) та лектор
санітарної гігієни Анастасія Соболь. У 1941 році Москва призначила на
місце директора д-ра Ловлі, якого заарештували, якогось Гаспар’яна,
що приїхав із Москви. Тоді ж було винесено постанову в Москві, що всі
кращі інститути в республіках стаю ть інститутами «союзного
значення». Тож, прибувши до Харкова і почавши працю, Гаспар’ян по
черзі викликав тих, хто ще викладав українською мовою , й
запропонував перейти на російську мову. Проф. Фінкельштейн
попросив дати йому такий наказ у письмовій формі, але Гаспар’ян
сказав, що ніякого писаного наказу він не дасть, бо це є постанова уряду.
Так зліквідували там рештки української мови викладання.

Якщо 15-20 років тому про окремі випадки перешкод в

розповсюдженні літератури або про малі тиражі видань, про недобру
мову в окремих виданнях можна було писати в газетах, то після падіння
Шелеста й це заборонене.
Адже на з’їзді письменників України у присутності Шелеста
письменники скарж ились, щ о книжки видаю ть дуже м алим и
накладами. Наприклад, замовлень є на 300 тисяч, а друкують 30 тисяч.
Письменники вимагали, щ об папір ділили, як хліб, на кожну людину,
але Росія протягом всіх років від часів революції для України давала
паперу надзвичайно малу кількість. А тому й виходило, що всі видання
про минуле України, про успіхи наших театрів, мистців, про героїв часів
козаччини — все це друкувалося найменшими накладами. Наприклад,
чудові спогади Миколи Садовського про героїчне минуле українського
театру, про те, як московська влада перешкоджала, забороняла його
існування,— видали тільки 3,500 прим., хоч Максим Рильський, який
написав передмову до цього видання, висловив у ній радість, що
видавництво погодилося видати цю корисну книжку масовим
накладом... Спогади Богдана Тобілевича про свого батька, славного
П анаса Саксаганського, видали тиражем 2,000; монографію про автора
опери «Катерина» та автора «Історії України-Руси» М .Аркаса — лише
1,000 прим. Спогади артистки Софії Тобілевич, дружини драматурга
К арп ен ка-К арого (Тобілевича) — 2,500 прим. Н авіть збірника
сильветок різних діячів українського театру, мистців, корифеїв,
авто р о м якого був поет-академ ік М аксим Рильський («Про
мистецтво»), надрукували всього півтори тисячі. Можна б ще згадати
про книжки, тиражі яких були всього по 300-500 примірників.
Дійшло навіть до такого абсурду, що в Україні не можна післати
телеграми українською мовою до будь-якого міста чи села, тоді як з
Австралії чи іншої країни можна слати телеграми латинкою , але
українськими словами.

99
 Незадовго перед безславною смертю генсек Брежнєв заявив: «Хто не
хоче знати російської мови, той ставить себе поза межі суспільства». Це
нове повторення Валуєвського або Емського царських указів.
Наприкінці ще варто згадати, що російщення України йдевпарі з
винародовленням нашої нації, як ш ляхом влаш товування штучного
голоду, так і триманням населення в злиденних обставинах.
Ще за царських часів приріст населення в Україні доходив до 21%
щорічно, а за переписом 1959 та 1970 років ці показники зменшились в
Україні до 9% . Але пересічний приріст населення СССР становить 16%,
а в Росії 13%.
Таким чином всі ці відомості свідчать про те, що це не одинокі
випадки, а широкий плян московського імперського уряду швидкими
темпами ліквідувати всі національні мови і культури в СССР, а
найперше українську, щоб створити «Єдіную нєдєлімую Россію» з
однією мовою, одними звичаями й одним стремлінням мас людей, що
перебувають під московською зверхністю. Але боротьба між М осквою
і неросійськими народами триває.

П Р И М ІТ К И

1 «Остромислове Євангеліє» — найдавніша староукраїнська писана

кирилицею пам’ятка. Переписав її з староболгарського оригіналу київський дяк
Григорій в 1056-57 pp. для новгородського посадника О стромира, що був
намісником київського князя Ізяслава Ярославича. Вона має 294 аркуші. Щоб
виготовити пергамент для такої книжки, треба було обробити (вичинити) не
менше, ніж 150 шкур ягнят або козенят. Це дає уяву, як дорого коштували тоді
книги. («Українська Радянська Енциклопедія», том 10, стор. 417).
2 Проф. Д м. Антонович, «Українська культура». Вид. УТГІ, 1947. Стор.
69.
3 Там же, стор. 71
4 Проф. Д м . Антонович, «Українська культура». Реґенсбурґ, 1947 р.
5 «Гадяцькі пункти» 1658 р. підписав гетьман І.Виговський з польським
урядом, на підставі чого, крім 2-х університетів, дозволялося вільно відкривати
гімназії, колегії, школи, друкарні, залежно від потреби, вільне віровизнання з
тим лише, щоб не ображалося голови держави.
6 Дм. Антонович, «Українська культура».
7 Проф. Д м. Антонович, «Українська культура», вид. УТГІ.
8 Т ам же, стор. 78.

90
 9 Вирок опублікований в усіх совєтських газетах 18.12.1934 р.
10 Статистичні відомості подаємо за виданнями «Печать СССР»,
«Летопись периодических изданий СССР», каталоги «Нові книги України»,
«Щодекадний бібліографічний бюлетень» та розвідками на цю тему,
надрукованими в «Сучасності» у 1972-1976 pp.
11 «Церква і життя», стаття «Французький історик про У ПА», ч.З з (378) з
5.2.1978 р.
12 І.К оляска, «Освіта в радянській Україні», 1970 p., Канада.

>

<И
Зразок силуваної окупаційним реж имом двомовности в Україні — написи
у к р а їн с ь к о ю і р о с ій с ь к о ю м овам и. С ту д ен ти Д н іп р о п е т р о в с ь к о г о
протестували проти політики російщення листами і навіть страйками. У 1970-
их роках там відбулися великі арешти українців.

92
Д-р Анатоль Бедрій

ГРАНІ НАЦІЇ - ГРАНІ КУЛЬТУРИ

Українська нація була в 1970-их роках під нечувано сильним тиском
тоталітарної комуно-російської окупації. Розгул російщення та
безпощадне винищування всіх проявів української національної
самобутности, волелюбности і визвольних ідей осягнули нових верхів.
Тому вияви нескореного, вільного, державницького думання українців
треба цінити вище золота. Такі твори сповняють людей свіжою вірою,
що наша нація переживе сучасне страшне лихоліття, як пережила всі
дотеперішні окупації.
Д о таких високоякісних творів кінця 70-их років можна зарахувати
політичний твір п.з. «Грані культури», авторство якого покищо
збережене в таємниці. Твір цей повний драматичної динаміки. З одного
боку, шкіцує грані намагань російських імперіялістів знищити
українську націю, а з другого боку — зарисовує грані змагу нації за своє
буття і державне визволення. Без огляду на те, що автора бачать на
вулицях кагебівські кати, у нього не помічається ні крихти страху перед
ворогом.
Висновки цього історичної вартосте твору ґрунтуються на глибокій
аналізі дійсносте в Україні. Висвітлені націовбивча політика росіян і
національно-визвольні процеси, що розгортаю ться в Україні. Автор
сповнений жадобою пошуків за все кращими методами, засобами і
стратегією визвольної боротьби. Він безмежний оптиміст щодо
могутносте потенціялу енергії, захованої в надрах української нації, яка
кінець-кінцем переможе окупанта і відвоює собі власну суверенну
державу.
З численних матеріялів Нескореної України, щ о дістаються на
Захід, «Грані культури» є твором передового крайового мислителя,
який за й м а є т ь с я не як о ю сь од н ією д іл я н к о ю н а ц іо н а л ь н о ї
проблематики, але бере цілість національного буття і бачить розв’язку
окремих проблем лише з погляду цілої нації. В ньому домінує ієрархія
вартостей в голові з питанням долі нації і її державного визволення.

93
Культурні, соціяльні, господарські й державно-устроєві проблеми є
органічно пов’язані з начальною проблемою, і їх розв’язка є похідною
чи залежною від розв’язки головної національної проблеми. Такий
всенаціональний підхід дуже вчасний. Це націоналістичний підхід,
якого висновки знаменні своєю зрілістю та продуманням, хоч щодо
окремих практичних висновків можна мати тут, на волі, інші погляди.
П роаналізуєм о і ском ентуєм о деякі важ ливіш і проблем и,
обговорені автором.
1. Нація — найважливіша людська спільнота.
Автор «Граней культури» виходить із засновку, що найголовнішою
метою українців є боротьба за національну самобутність, що буде
забезпечена єдино у відвойованій Українській Самостійній Соборній
Державі. «Замітки писалися з думкою про молодь, і присвячені вони
молоді України, яка мусить і повинна знати істину, а головне мати ціль
працювати в ім ’я нації..., якої є тривалі та потужні стремління до
суверенітету і державности» («Визвольний шлях», Лондон, 1980, кн. 4,
стор. 427. Всі дальш і цитати з того самого джерела).
П римат служіння своїй нації автор виводить із тези, що лю ди
живуть і проявляю ться найкраще в своїй власній і незалежній нації, яка є
основною лю дською спільнотою і рушієм історії. Тому він бачить
головне завдання українців у повному відмежуванні української нації і
української людини від російської нації: «Було і буде неспростованими
доказами та незаперечним свідченням, що (українська і російська —
А.Б.) — це дві цілком різні і взаємно несумісні нації..., що відносини між
ними носили і носять ворожий характер» (кн. 4, ст. 432).
2. Національна культура — головна властивість нації
На думку автора «Граней культури», культура дає кожній нації її
індивідуальність, особливість і оригінальність: «Культура — це
сукупність ідеалів та символів, норм і засад, надбань і цінностей,
організація та способи лю дської діяльности в сферах духовній і
матеріяльній, витворених, осягнутих та засвоєних нацією протягом
усієї своєї історії» (4,427). «Культура лю дства — це сукупність
співіснуючих національних організмів, але організмів самостійних з
природним історичним процесом розвитку і також природною та
правовою Гарантією права на життя кожної нації і національної
культури»... (4,429).
«Кожна національна культура — це водночас факт активного буття
нації в творчих процесах сьогодення... (5, 557). Автор так визначує її
ролю: «Українська культура — це культура європейського рівня, але

94
культура народна, пронизана духом чистого і святого націоналізму —
„альфою" і „омегою*1 народу, сутністю кожної нації, її твердинею і
могутністю, нездоланною силою в боротьбі за незалежність або в
збереженні суверенітету» (4, 444).
3. Змаг між націями е також змагом між національними культурами
В залежності від того, якою є національна культура, такою буде
політичний і міжнародний вияв нації. Українська культура є
протиімперіялістична й протитоталітарна, а російська культура є
імперіалістична й тоталітарна. Основні різниці цих двох національних
культур відображені у взаєминах між ними.
Автор стверджує, що в інтересах російської нації і російської
національної культури є «широкий наступ тоталітарного імперського
режиму саме на українську культуру, на українську націю в цілому з
метою її знекровлення і поглинення» (4, 425). Таке відношення росіян до
України автор називає «українофобською політикою» (4, 426). «Нині
наша національна культура — і в правовому і ще більше у фактичному
розумінні — знаходиться на положенні колоніяльному, дискримінова­
ному... В такій державі пануюча нація має пануючу культуру, практикує
в різних формах культурний імперіялізм...» (4, 433). З одного боку, в
Совєтськім Сою зі відбувається шалене возвеличування російської
культури та поширювання її в імперських цілях на інші нації, а з другого
боку « н авіть н ай м ен ш і п рояви в л іт е р а т у р і сп р ав ж н ь о го
(українського — А.Б.) національного духа, відтворення національного
характеру і наших національних проблем блискавично піддається
погромницьким діям» (5, 554-555). Автор згадує десятки українських
культурних діячів, яких винищується «виключно з імперських
ідеологічних позицій» (там же). З тих же позицій «з бібліотек
вилучається книги заборонених авторів і знищується, спалю ються цілі
бібліотеки, руйнуються пам’ятки історії, культури, національні реліквії,
релігійні храми, нищаться художні фонди, архівні матеріяли, історичні
джерела... та державні документи...» (5, 558).
Показавши страшне спустошення і знищення в українській нації в
СССР, автор робить висновок:
«...Руїною охоплені майже всі нації. Але панівна російська
культура... не зазнає рівновеликих із іншими національними, зокрема з
українською, людських втрат і руйнувань цінностей, користується і в
той період широкими привілеями в синтезі пошуку та сьогодення для
власного розвитку, возвеличення ґльобальних задач росіян, начебто
визначених історією... (5, 559). В СССР існує «повна поблажливість

♦5
 російської культури, частково або повністю співпадання інтересів
співзвучности між мистцем і партійно-державним апаратом; (якої) між
мистцем-українцем і сюзереном-росіянином бути не може... (5, 562).
4. Російська нація — творець російського імперіялізму
На думку автора «Граней культури», С СС Р не є ні імперією
інтернаціональної комуністичної партократії, ні навіть імперією
частини росіян, які стали імперіялістами-завойовниками, і які нібито
поневолюють також більшість російського народу. СССР _ це
імперія, що її збудувала ціла російська нація. Дійсність «підтверджує
диктат панівної нації як у сфері національних відносин, так і в сфері
культури, а також тоталітарний імперсько-колоніяльний характер
держави» (4, 431). «В Росії домінуючими постулятами завжди були
великодержавність, панрусизм, експансивний шовінізм правлячих
верств на тлі пасивности, низькопоклонства, непомірної покірности
низів...» (4, 434). Після 1917 року «шовінізм пануючої нації» знищив
«майже до кореня засіяні протягом двох століть спілкування з Европою
зернятка демократії й терпимости» (там же). В СССР панує
«необмежений десп оти зм нації над усіми поневоленими... Це
зоологічний шовінізм панівної нації і нетерпимість до національно-
суспільного життя підпорядкованих націй... нав’язування російського
способу буття і масовий етноцид. Зауважимо, що йдеться... про
цілеспрямовану, свідомо й добре запляновану внутрішню політику
імперської нації... (4, 435-436).
«Перемога большевизму над фаш измом піднесла проголошені цілі
до практичних задач ґльобального маш табу... Апетити наростаю ть
немов снігова лявіна... Враховуючи вихід імперії на світову арену як
супердержави, ґльобальні інтереси росіян... необхідність залучити до
управління імперією шовіністичні верстви російського населення
зокрема на неросійських територіях, а також у зв’язку з виходом І
показово пропагандивним демонструванням російської культури... (5,

5. Російський народ — виконавець імперіялізму

Інтереси російської нації і її національної культури здійснює
кожночасно російський нарід, тобто його еліта-верхівка, при загальній
сп івучасті в сь о го р о сій сь к о го н аселен н я. М осква зд ій сн ю є
«організований наплив російського населення і його привілейовані
позиції на територіях поневолених націй, засилля і проникання
великодержавного шовінізму в кожну клітину національного життя цих
народів...» (4,438). Виконавцем російського національного імперіялізму

96
є «величезна армія шовіністів, зформована, вишколена, об’єднана п’ята
колона, яка на українській землі займається цілеспрямованими і
узгодженими діями російщення, привласнення російським населенням
національної зверхности і показово-зухвалої демонстрації нам своїх
привілеїв...» (5, 565). «Абсолютна повнота влади здійснювана (в
Україні — А.Б.) через партійну, адміністративну, господарську
бю рократію , утримувана через К ҐБ , міліцію, армію , підтримувана
п’ятою колоною — 15-мільйонним російським населенням — то
стратегічна позиція й опора окупанта» (6, 681).
Автор «Граней культури» переконаний в тому, що СССР працює
виключно задля інтересів російської нації: «Незалежно від засобів -
фізичного винищення чи масової асиміляції (поневолених націй —
А.Б.) — кожен з них приносить безсумнівні успіхи: активно зміцнює
його позиції на окупованих територіях... різко побільшує її (російської
нації — А.Б.) генетичний арсенал у наступних поколіннях, а водночас і
кількість населення» (4, 440).
Проаналізувавши різні аспекти російщення, колоніяльної та
імперської політики в СССР, автор висновує, що ця політика збагачує
тільки російську культуру, мову, духовість і всю націю (6, 681-682).

6. Властивості російського імперіялізму

Автор відмічує деякі типово російські властивості їхнього
імперіялізму. Одною такою властивістю є тоталітаризм: «На
тоталітаристичній технології влади тримається імперська державна
машина», «що відіграє суттєву ролю» (4, 442). Від початків російського
експансіонізму була застосовувана система тотального асимілювання
або нищення завойованих націй. Ще від середньовічних часів росіяни
в и п р ац ю в ал и « т о т а л іт а р н и й ім п ер сь к о -к о л о н ія л ь н и й х а р а к те р
держави» задля «диктату панівної нації як у сфері національних
відносин, так і в сфері культури» (4, 431).
Найстрашніша прикмета російського імперіялізму — це геноцид
еліт завойованих націй і етноцид населення цих націй (4, 436). Політика
етноциду знаменна тим, що «над народами імперії чорним знаменом
смерти і реквіємом несеться формула „єдіний совєтский народ» (4, 438).
Цей вислів дуже нагадує аналогічні міркування про росіян
М .М іхновського, Д.Донцова, П .П олтави, С.Бандери. Етноцид — це
«імперська політика поглинання націй» (5, 549). «Російщенневій
політиці, особливо в містах, надано тотальних форм асиміляції
поневолених народів» (6, 782). Москва реалізує політику масових

97
 переселень і усвідомлену ролю та значення етноциду в зміненні імперії
шляхом знищення коріння нації — асиміляції народу» (6, 696).
М одерною формою російського імперіялізму є комунізм, що його
автор «Граней культури» називає «камуфляжним мітом» для нищення
націй, перетоплювання їх в «совєтський народ», тобто в сирівець для
розросту російської нації (4, 434). Він вивнесковує, що «абсолютна
більшість російської еліти» усвідомила собі, що комунізм не то, що не є
перешкодою для здійснення їхніх національних інтересів, а навпаки, він
їм добре служить (5, 559).
А втор вважає, що сучасна російська імперія є тяглістю -
продовж енням ім перії царських часів, «стратегічні принципи
збереження, укріплення та розширення якої прийняті у спадок від
царської адміністрації, правда, вдосконалені й пристосовані до потреб
часу. Після перевороту у 1917 р. змінилася лише форма демагогії...» (4,
432). «Спадкоємність цілей і частково засобів не викликає сумнівів» (4,
434). Як політика геноциду завойованих націй, так і етноциду «бере
початок в епосі колоніяльного визиску народів царизмом...» (4, 436).
«Зовнішня і внутрішня імперська політика царизму... повністю схвалена
і дістала продовження сьогодні» (5, 560).
Врешті автор робить преваж ливе ствердження: «П рирода
(російського імперіялізму — А.Б.) незмінна» (5, 548). «Бюрократична
машина» імперії, «що шляхом терору прийшла до влади, терором
укріпилася і насильством утримується, не здатна змінити своєї
насильницької природи» (6, 702). Значить, ніякими еволюційними
методами не знищити російської імперії і не відбудувати таким ш ляхом
УССД!
7. Основи української національно-визвольної боротьби
На думку автора «Граней культури», українці найперше маю ть
працювати для добра своєї нації. Таку чинність він називає
«священними національними стремліннями до свободи та суверенітету»
(5, 563). Борці за інтереси української нації маю ть організуватися на
«незнищиму силу», яка «вибухає знову, відроджується, посилює
активність, наближає націю до мети». Цей «феномен природний,
унітарний і водночас містичний, бо він одвічний стан нашого
національного духу, внутрішня субстанція і стихія народу... доказ
історичної давности нації, історія якої сягає двох тисячоліть, висоти її
суспільної думки та європейського рівня культури. Він є запорукою її
життя, найпотужнішою силою в боротьбі за суверенітет і державність»
(5, 550), Автор називає цю рушійну силу визвольної боротьби «чистим і

98
святим н ац іон алізм ом » (4, 444). «Це історично успадкований,
джерельно чистий націоналізм як феномен поневоленої нації...» (5, 564).
В політичній термінології цю тезу окреслюємо як орієнтацію на власні
сили нації.
«Поневолені народи маю ть право на захист життя як суспільних
одиниць і боротьби за незалежність, суверенітет всіма доступними і
оптимальними для них засобами, як на власній території, так і повною
включеністю у визвольні процеси національної діяспори...» (4, 430).
Повищу концепцію боротьби окреслюємо поняттям національно-
визвольної революції.
Кардинальним засновком авторової ідеології є поєднання змагу за
«священну для кожної нації ідею суверенности і державности» зі змагом
за «національні цінності», тобто національну культуру (4, 425-426).
Національна культура надає змісту і мотивації для змагу за національну
державу: «Українська культура — це ослаблена, проте незламна,
непоглинена, а функціоную ча культура поневоленого народу,
спільноти, що живе, бореться і бачить мету своїх стремлінь, мету -
реалізацією якої є суверенітет, державність, свобода» (4, 432). Вся
чинність української культури має тепер, у періоді державности,
допом агати у відвоюванні УССД.
З цих авторових міркувань насувається висновок: змаг за УССД
мусить бути поєднаний з культурним фронтом, а змаг за українську
культуру неможливий без поєднання зі зм агом за УССД.
8. Практичні завдання української політики
У творі «Грані культури» знаходимо цінні думки про практичну
визвольну політику. Центральною темою є ліквідація «колоніяльного
статусу (української — А.Б.) нації... та зоологічного шовінізму, засилля
пануючої нації і примусового російщення» (5, 552). На часі є заходи
організування визвольних сил, «координованих дій в стремлінні до
суверенітету і свободи» (5, 549), «розгортання координованих єдиним
центром дій Опору і винесення на міжнародну арену українського
питання як актуальної політичної проблеми...» (5, 565).
У підімперській дійсності організаційні завдання визвольної
боротьби може здійснити лише підпільна організація: на поставлені
питання «прагне відповісти українському народові та світовій
громадськості сьогодні існуюче і активно діюче українське підпілля...»
(5, 556).
Важливим завданням організованих визвольних сил є «розгортан­
ня» і «мобілізація зростаючих, проте розпорошених, національних сил»,

99
 від чого «залежатиме і динаміка визвольних процесів, їх розвиток та
якісні зміни» (5, 549). Д о перш очергових завдан ь належ ить
«консолідація сил Опору, кількісний та якісний ріст учасників руху,
активізація визвольних процесів з розширенням форм праці... (5, 551).
Черговим завданням, на думку автора, є включення до визвольного
руху української інтелігенції, на якій лежить «глибока відповідальність
за долю нації, почуття обов’язку перед нею...» (5, 568). Нація мусить
мати свою еліту, яку ворог якнайбільше й найперше винищує. Побіч
політичного авангарду визвольної боротьби, «другим по значенні
загоном представників національної інтелігенції, кількісно найбільш
численним і, як правило, реальним постачальником і потенційним
джерелом діячів Опору, є творці й носії культури...» (5, 551). Побіч
гуманістичної інтелігенції автор добачує важну ролю для «науково-
технічної інтелігенції» (5, 568). Він свідомий історичного факту, що в
різні періоди української бездержавности велика частина української
інтелігенції стояла осторонь визвольної боротьби, а то і давалася
втягати в різні рухи і табори, ворожі до визвольної боротьби.
«Імперська адміністрація Москви» робить натиск «на кожне покоління
еліти підкорених народів і в епоху царизму, і особливо його
тоталітарного спадкоємця» (4, 439). «Окупант не гребує будь-якими
засобами і особливо в царині культури, в середовищі еліти,
спотворюючи одне і формуючи з інтелігента конформного типа,
коляборанта... Окупант свідомо робить її співучасником власних
злочинних діянь, посібником та імперським управителем на нижчих та
середніх щаблях ієрархічної піраміди...» (5, 562).

9. Боротьба проти коляборантства з москалями

З повищих висновків про віковічну різницю і ворожнечу між
українською і російською націями, читач додумується про шкідливість
також нині всякого спілкування українців з росіянами. Авторові
«Граней культури» огидний тип зрадника і коляборанта (5, 563 і 5, 566).
Таких людей він називає «бандою завербованих коляборантів...
Вербовка зрадників із середовища національної інтелігенції, залучення
їх до боротьби з українськими визвольними силами, діючим підпіллям
та опозиційно настроєним и діячам и культури, доручення їм
фальсифікації української історії, діяльности Церкви і партій,
спотворення задач і цілей Сил Опору, ошельмовування діячів
національно-визвольного руху — все це разом узяте більш-менш — є

100
звичним явищем наш ого суспільства» (6, 691). «А те, що виповзання із
кротячих нор цих дегенератів знову почастішало, набрало розмаху,
кампаній, керованих найвищими пропагандистськими інстанціями,
н асам перед свідчить про активізац ію н ац іон альн о-визвольної
боротьби...» Останнім часом «імперська пропагандистська машина...
для боротьби з визвольним рухом мобілізує в першу чергу українських
коляборантів» (6, 692). Проте, всіх співробітників з російськими
імперіялістами «чекає від нас безпощадна всім відсіч громовим словом»
(6, 693).

В засаді, автор «Граней культури» не робить різниці між настановою

до російських імперіялістів в Україні і до російських дисидентів. Бо як
можна до «дисидентів» ставитися прихильно, коли є дані про те, що
вони «затримую ть і очевидно нищ ать найбільше зрілі документи
українського підпілля, призначені для широкої публікації в світі» (6,
679). Російські дисиденти хочуть зфальшувати правдивий стан в імперії,
мовляв, там є «пасивність, незрілість і слабість національних рухів...» та
хочуть зловмисно «поширити думки про другорядність національного
питання та ігнорування постановки цього питання як актуальної
міжнародної проблеми і, отже, консервацію існуючого стану з
одночасним наступом на розвиток національних, зокрема українських
сил Опору... збереження імперської структури... затушовує, маскує,
ослаблю є динамічне розгортання національно-визвольних процесів» (6,
679-680).

10. Завдання української науки

Автор присвячує більшу увагу завданням української науки. Вона
повинна стояти на першому фронті боротьби з русифікацією
української культури, виявляючи в кожній ділянці життя ворожі
російські впливи та протиставляючи їм твори самобутньої української
Правди. Дуже важну ролю наука має відіграти в ділянці «історії нації»,
яку росіяни «спотворюють та фальсифікують» (5, 563). Зокрема мусимо
відстояти «непорушність, невід’ємність приналежности Київської Руси
як органічної спадщини нації української і закінчуючи найновітнішою
епохою наших визвольних змагань і боротьби проти московського
ярма» (там же). Росіяни «замовчують давню цивілізаторську ролю
нації, як центру культури величезного регіону Східньої Европи
протягом багатьох століть» (5, 563-564). А втор вичислює різні теми, на
які повинні звернути особливу увагу українські науковці.

101
 11. Комплекс релігії і Церкви
Автор «Граней культури» вважає, що релігія відограє важливу ролю
в самобутньому житті української нації. Він зазначає: «Вибуховий злет і
динамічне відродження духовости в умовах неослабно триваю чого
тиску — (явище) особливо відрадне» (6, 685). «Українська душа»
органічно потребує Бога, що є «водночас і доказом незнищимости
національного духа... Тому в масі віруючих будь-яких ісповідань Віри
маємо чи не найвірнішого союзника. Нація і Віра — поняття
нерозривні» (там же). Українська Православна Церква і Українська
Католицька Церква є безпощадно поборювані не лише большевиками-
безбожниками, але й Російською Православною Церквою, яка
притримується «імперської державної політики Москви» (6, 686). «За
традицією російської історії, Церква є строго підпорядкована інтересам
держави і в спілці з нею переслідує одну ціль: великодержавність,
панрусизм, стремління до світової гегемонії» (там же).
Автор схиляється до погляду доцільносте оформлення обох
головних історичних українських Церков у власних всенаціональних
ієрархіях. Він за «повернення з-за кордону та переселення в Київ
Престолу Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з її
Ієрархом...» (6, 686). Рівночасно, Українська Католицька Церква «в
органічній єдності з народом, готова віддати себе в ім’я збереження
національної Духовости, праобразом і символом якої став Його
Святість Патріярх Київсько-Галицького П атріярхату Кардинал Йосиф
Сліпий та Клір УКЦ» (6, 687).
Усі наші Церкви повинні всіми можливими засобами допом агати
національно-визвольній боротьбі, бо єдино в УССД вони можуть
вільно розвиватися та матимуть змогу забезпечити своє майбутнє
самобутнє існування. За прикладом крайових християнських вірних
зобов’язані йти і всі українські Церкви, єпископи, духовенство й вірні на
еміграції.
* * *

Твір «Грані культури» є на рівні писань підпільних публіцистів в

Україні кінця 1940-их і початку 50-их років. Він, без сумніву, перевершує
своєю п р о д у м ан о ю п о сл ід о в н іс тю та зр іл іс т ю п о л іти ч н о го
національного думання твори шестидесятників.

102
Д-р Микола Чиро» ський

СОВЄТСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ НАСТУП НА
УКРАЇНСЬКУ НАУКУ
Стара валуєвська засада «не було, немає і бути не може» від другої
половини минулого сторіччя стосувалася української мови, скоро
поширилася в цілому на українське питання в Російській імперській
державі. Дійсність українського народу, його історичного минулого,
окремого від московсько-російського, його окремої мови й культури,
заперечено;окремий розвиток української науки, як частини української
культури, штучно стримувано.
Тому теж і в Совєтському Союзі, де може колись комуністичні і
пролетарські кличі і мали хоч якесь значення, тепер тільки присвічують
інтересам московсько-російського імперіялізму в ще більше яскравих і
безоглядних формах, ніж за царських часів. Вповні продовжується
царські традиції московсько-російського єдинонеділимства, крайньо
ворож ого всяким проявам української окрем іш ности, зокрем а
окремішности культури і науки. В сьогоднішньому Совєтському Союзі,
як і в Російській імперії минулих сторіч, неодмінно продовжується
традиція насильного російщення неросійських народів, зокрема
українського народу, куди більше жорстокими методами, ніж у
минулому.
І. Царська традиція
С то л іттям и ідучи н азваним ш ляхом , м осковсько-російське
правління намагалося знищити окремішність українського народу,
забираючи у нього давнє ім’я Русь, узурпуючи собі українську ранню
історію і культуру Києвсько-Галицької і Литовсько-Руської діб.
Узурпування української ранньої історії російською царською наукою
зі шкодою для України і зі шкодою для студій ранньої історії
Московщини-Росії, було знаменито доказане статтею М .Грушевського
«Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії
східнього слов’янства», вже на початку двадцятого сторіччя1. Одначе і
царська і пізніше совєтська історична наука в більшості або зігнорувала.

103
або заперечувала слушні завваги Грушевського, стаючи тільки
знаряддям імперіялістичної політики Москви. Треба ствердити, що в
боротьбі з українською культурою взагалі, а з українською наукою
зокрема, в обставинах совєтської дійсности, смертельним їх ворогом,
тобто їхньої окремішности від російської культури і науки, являється не
так доктрина марксівського комунізму, як саме традиційна московсько-
російська шовіністична й імперіялістична ідея, яка тільки дуже успішно
користується комуністичними кличами, як одним із засобів
поневолення неросійських, а в тому й українського, народів, у будові
однієї і нероздільної, цього разу червоної імперії.2
А тому, що національна культура є одним із найістотніших
елементів і споєнь окремого національного життя даної нації,
московсько-російські володарі з давен-давна намагалися знищити
окрему українську культуру і її ділянку — окрему українську науку та
всі її прояви, як один із успішних засобів обмосковлення українського
народу, а передовсім вони завзялися скомпромітувати, зубожити і
згодом цілковито зліквідувати українську національну науку.
Українська наука, зі суто національним характером, була з багатьох
причин небажаною для московської влади в Україні. Перша за все, вона
була доказом окремішности українського народу від російського.
Подруге, вона якнайгостріше цю окремішність у науковий і об’єктивний
спосіб доводила. Потрете, вона підсичувала і оживляла почуття
окремішности нації, доказуючи її зрілість і цінність. Вона підсичувала
почуття національної гордости нашого народу. Бо українська наука,
навіть у довгі десятиріччя поневолення, досягнула була високого рівня
розвитку, перевищуючи в деяких випадках наукові засяги політично
вільних народів.
Совєтський наступ на українську національну науку не є і не був
чимось новим. Це тільки продовж ення традиційної політики
обмосковлення, і на це є багато історичного доказового матеріялу.
Наведемо бодай декілька прикладів. Уже в 1681-1693 роках
московський патріярх забороняв користуватися в Богослужбах
церковними книгами, друкованими в Україні, під претекстом
«геретичного змісту», а згодом він заборонив їх і друкувати в Україні
(М алороссії), мовляв, щоб оберегти Православну Церкву від «римської
схизми», яка ніби там ширилася, або могла поширитися. У тій забороні,
однак, була суть політична, а не релігійна. У 1720 році цар Петро І
потверджує своїм указом заборону друкувати книги на Україні і наказує
привозити їх туди з М осковщини.3

104
 Причина такої настанови московської Церкви і царського уряду
дуже проста і ясна. В тодішні часи Українська Православна Церква була
меценатом і центром української культури і науки та заборолом
національної окремішности. Проти неї були спрямовані згодом перші
удари політики обмосковлення України.
Вістря московсько-російського імперіялізму звернула М осква проти
будь-яких проявів українського національного і культурного життя,
українських масонських гуртків, Харківського гуртка, Кирило-
М етодіївського Братства та інших форм організованого культурного
життя. Явним і дуже нищівним засобом московської боротьби проти
вільної національної культури і науки була валуєвська політика
відносно української мови, якої нібито «не було, немає і бути не може», і
горезвісний Емський указ 1876 p., який забороняв, між іншим,
друкування книг українською мовою і цим виключав один із
найважливіших засобів наукової роботи. У висліді того указу
шовіністична московська цензура намагалася вбити будь-який прояв
об’єктивної української науки.
II. Совєтський наступ
На царській традиції большевики розробили чотири основні методи
нищення української науки. Поперше, реалізовано на велику скалю
перетягання українських наукових і культурних діячів у московський
табір і на службу московським культурним та політичним цілям. Вже у
17-му і 18-му століттях перекуплювано українських культурних діячів,
переводжено їх у Росію, створю вано їм там ніби кращі умови праці, але
на ділі їх повертано у «культурних» невільників, примушуючи їх
працювати по лінії московських «культурних» тенденцій. Яворський,
Прокопович і інші можуть бути історичними прикладами такого
перетягання, яке безперебійно продовжується сьогодні в СССР
прерізними засобами. І так, наприклад, газета «Радянська освіта» за 20 і
23 січня 1965 р. нарікає на брак вчених в Україні і на те, що українські
наукові сили перетягають до Академії Наук Російської Федеративної
ССР. Тому, що наука незаперечно потребує відповідних умов,
матеріяльного забезпечення і спокійної атмосфери, большевики ніби все
обіцяють. Одні ідуть на цю пастку, надіючись, що все ж таки вони
зможуть служити рідному народові, інші, характером слабші, ідуть на
«наукову» співпрацю з ворогом.
Подруге, совєтська т.з. наукова робота стосує повну фальсифікацію
фактів, тенденційну інтерпретацію або промовчування наукової правди
і змушує і українських робітників робити це саме. Ф альш ую ть історію,

105
лінгвістику, соціологію, економіку та інші ділянки гуманістики і
соціальних наук в дусі єдинонеділим ства Росії, провідництва
російського народу і марксистської інтерпретації соціяльних явищ.
Досить взяти до рук Лященка «Історію російської національної
економіки», Л етича «Історію російської економічної думки»,
Нестеренка, Романенка і Вирника «Очерки розвитку народнього
господарства Української ССР» та багато інших робіт з ділянки
української літератури, музики, мистецтва, історії і мовознавства, щоб
наглядно переконатися в насильному перекручуванні правди в науковій
роботі в СССР і Україні у відношенні до української проблематики.
Потрете, де не змогли росіяни перетягнути робітників і змусити їх
служити неправді, там вони застосували фізичне нищення, знову по
царській традиції, яка відповідальна за переслідування Шевченка,
Кирило-М етодіївських братчиків та інших. В СССР — заслання,
розстріли, тю рми, психушки і доведення наукових робітників до
самогубства безупинним переслідуванням стали широко застосованим
засобом ліквідації української національної науки. Але була ще і друга
форма фізичної ліквідації нашої культури і науки, засобом винищування
українських наукових установ: архівів, музеїв, бібліотек, або грабуючи
наукові матеріяли і вивозячи їх у глиб Росії, або розбиранням і
паленням будинків і їхнього наукового доробку. Найкращою
ілю страцією такого поступування совєтського правління є спалення
частини бібліотеки в Києві.
Почетверте, червона Москва ширрко пристосовує для своїх цілей
метод компромітування українських наукових робітників. Фабрикуєть­
ся там псевдо-науковців, включається їх у лави справжніх робітників
культури, яких провокаціями заставляю ть оплю гавлю вати своє, як
визвольні змагання і боротьбу із московським насиллям, доручається
науковим діячам суто агентурні роботи, як шпигунство і провокаційну
пропаганду, які вони змушені виконувати під терором, і тим самим
кидається пляму на українську культуру; наприклад, змушується
українських діячів вислуговуватися в суто політичному т. зв.
«культурному обміні», що його веде большевицька таємна поліційна
служба. Рапорт Едґара Гувера, шефа американського Федерального
Бю ра Інвестиґацій, ясно вказує на те, що половина членів «культурних
місій» займається попросту шпигунством і провокацією.
Короткий перегляд історичного минулого української науки і її
окремих ділянок під совєтами вповні ілюструватиме і унагляднювати-
ме московську затію знищити культурні надбання українського народу,

106
як безспірний доказ його національної окремішности і політичної та
духової зрілости.
В час наших визвольних змагань і короткої державної незалежности
дві українські наукові установи, Наукове Товариство ім. Шевченка і
Українська Академія Наук, стали скоро розвиватися і розгортати
широку діяльність. Але зараз таки під час поворотної московської, тим
разом — большевицької окупації східньоукраїнських земель в період т.
зв. Воєнного Комунізму, обставини негайно дуже основно змінилися.
Наукові робітники були змушені жити і працювати у вельми
невідрадних умовах. їхні платні були дуже низькі, вони терпіли часто
голод, і в їхніх житлових квартирах температура зимою була не вище 1
або 2 степенів понад зеро. Тобто, каже Полонська-Василенко, і в час
1919-20-их років наукові робітники голодували із цілою Україною. В
1919-му році вийшла друком на Україні заходом ВУАН-у тільки одна
книга.
За період НЕП-у (Н ової Економічної Політики) обставини були
дещо змінилися в користь української науки, і то зокрема з приїздом
М ихайла Грушевського. Прийшов і ріст наукових видань аж по 1928-ий
рік.
Але вже тоді, в час НЕП-у, почався перший наступ большевицької
Москви на нашу культуру. В 1923-му році оскаржено було низку
українців за нелегальні контакти з закордоном. Заарештовано було
коло ста людей, і в том у багато вчених та наукових робітників. їм
закинено шпигунство на користь чужих держав. Коли прийшла
інтервенція з Франції в обороні оскаржених і арештованих, тоді це ще їм
п ош кодило. У висліді больш евицької ш опки-процесу, четверо
запідозрених засуджено на смерть, а багатьох - на десять років тюрми.
Переслідування і нагінка на українських науковців і робітників культури
продовжувалися, так що дехто і психічно не витримав і кінчив життя
самогубством. Інші або змосковщилися, або втікали поза межі
Української С СР, щоб там затерти за собою сліди і зазнати меншого
тиску терору. Клясичним був випадок із Д анилом Щербаківським,
визначним археологом, якого партійні діячі зацькували до меж
нестерпности. Він покінчив самогубством у 1928-му році, втопившись у
Дніпрі. Згодом большевики зрівняли з землею і затерли слід його гробу,
щоб ні спогаду, ні познаки не залишилося по великому патріотові.
У 1928 році, напередодні сталінської насильної колективізації,
націоналізації і господарського плянування та й ґрандіозного пляну
знищення України геноцидом, почалася і насильна совстизаиія

1*7
 української' науки як духової і інтелектуальної основи українського
спротиву. В 1929-му році слідують численні арешти українських
наукових робітників. П риходить і горезвісний процес Спілки
изволення України, в котрому 50 відсотків оскаржених були вчені і
наукові діячі. Професор Н аталія Полонська-Василенко про цю подію
писала: «Процес СВУ завдав страшного удару Академії Наук
Заарештовано і засуджено двох академіків - С.О.Єфремова і
М .Є .С лабченка та кілька сот наукових співробітників; вони
здебільшого не проходили через залю суду (з істориків на процесі
фігурували тільки академік М .Є.Слабченко.і проф. О.Ю .Гермайзе) а
зникали на підставі позаочних судів»*. Організатори процесу СВУ
намагалися і Грушевського вмішати в затію, але тоді без успіху.
На процесі і поза процесом компромітовано і висміювано
українських наукових і культурних діячів, а, давши їм важкі засуди
тю рми і депортації, їх виеліміновано із інтелектуального життя
науку™ ’ * ТИМ СЗМИМ підкошено 1 Українську самостійну національну

В 1930-их роках повторювалися поворотні хвилі чисток і репресій

т.зв. бурж уазно-націоналістичних елем ентів серед українських
інтелектуалістів. А поняття буржуазного націоналізму інтерпретовано
уже широко; хто не думав по-«совєтськи», тобто категоріями
промосковського марксизму, корисного для імперіялістичних плянів
Москви, був відразу запідозрений в українському буржуазному
націоналізмі, байдуже, що він міг бути і комуністом, і соціялістом і
демократом, і лібералом за своїм політичним переконанням. Передусім
ого український патріотизм визначав як ворога Москви, його називано
націоналістом і призначувано скорше чи пізніше на ліквідацію.
Щоб вислідити всі патріотичні елементи в науковому світі, ҐП У
ангажувало серед його робітників провокаторів або пенетрувал’о його
власними провокаторами і агентами, і цим дискредитовано і вчених і
українську науку, доказуючи, мовляв, серед них безхарактерність.
Академік М ихайло Грушевський, корифей нашої історичної науки
ув зокрема виставлений на провокації і терор совєтського режиму’
й о го науковии авторитет був большевикам дуже невигідний, а зокрема
його історична теорія політичних початків західньоевропейського
слов янства дошкульно шкодила московському імперіялізмові. Його на
початку 1931-го року відсунули від наукової роботи в Україні і вислано в
оскву. ам Н КВД безнастанно переслідувало його допитами і
вимогами тижневого зголошування на енкаведівській станиці. В

108
ча со п и с ах і ж у р н а л а х н а н ь о г о с т а л а вести ся н а п н к а с т а т т я м и ,
д о к а зу ю ч и й о м у з в ’язк и із б у р ж у а зн и м и н а ц іо н а л іс т а м и з а к о р д о н о м .
К о л и Г р у ш е в сь к и й за х в о р ів , й о м у не д о з в о л и л и в и к л и к а ти в л а с н о г о
л ік а р я , а о п е р а ц ію к ар б у н к у л а п о вір ен о як о м у с ь н ед о у к о ві. П р и в ат н и й
л ік а р п р и б у в т а й к о м , а л е вж е за п ізн о .
Большевицький наступ на українську науку йшов двома етапами.
Насамперед заатаковано було науковий зміст різних наукових ділянок,
а потому і їхню українську форму, ліквідуючи різні українські наукові
інституції, заступаючи їх вітками всесоюзних, совєтських. Це ясно
унагляднюється, коли переглянути історію большевицького наступу на
різні ділянки української національної науки в часи перед Другою
світовою війною. Н ам треба зосередитися на кількох особливої ваги
науках для збереження української національної окремішности: на
археології, історії, мовознавстві, літературознавстві та економіці.

Археологія і історія могли легко дати наукові докази старовинности

і окремішности української нації і науково заперечити теорію «єдиної
неділимої Росії»; вони могли легко заперечити гіпотезу П оґодіна-
Соболєвського про російське походження Київської держави чи
заперечити історичну давність «старшего русского брата». Археологія
та історія доказували і старинність суто української культури, яку
Москва заперечувала. Зокрема розшуки і досліди трипільської і перед-
скитської культур та інтерпретація їхніх слідів і знахідок були невигідні
для політико-імперіялістичних плянів Москви. Тому був і наступ на
археологію , припинення сам остійно-українських археологічних
дослідів, ліквідація українських археологів; закрили український
Археологічний Комітет і замінили його Інститутом Академії Наук
Української ССР із совєтською регляментацією. Рівночасно нищено і
ліквідовано музеї по різних містах України, вивожено музейні цінності в
Московщину і фізично винищувано музейних робітників.

М .М іллер у статті «Доля української археології» начисляє з цього

часу понад 50 археологічних робітників, з котрих біля 36 репресовано
або заслано, вони або пропали, або не повернулися, або були
приневолені зі собою покінчити, як Д анило Щербаківськии. Серед
репресованих Міллер згадує такі визначні імена археологів: Данило
Щербаківський, М икола М акаренко, М ихайло Рудинський, Сильвестер
М агура, Микола Захаревич-Захаревський, Василь Греков, Генрих
Мартене та інші, розсіяні по Київщині, Харківщині, Дніпропетровщині,
Одещині й інших районах України.5

109
 * ** чі~' • большевики вже були повними господарями в ВУАН,
»- -П-- стою псевдо-наукову історичну тенденцію на службі
«перського інтересу. З ліквідацією Груш евського
■- , і " J 1 його історичну школу. По занятті Західньої України
знищено там самостійність Наукового Товариства ім.
« бастіон української науки, і включено його в Академію
Н ауі і ССР, знаряддя московської політики.
А в 1954-му році, в трьохсотлітню річницю Переяславського
договору, комуністична партія видала офіційні тези «історичного
вірую», котрим закрито уста об’єктивним історичним студіям над
минулим української нації, декляруючи, що росіяни, українці і білоруси
походять від однієї «прарусской нації», котра створила Київську
державу, і що розподіл на ті три народи зі спільним руським коренем
приишов аж десь в ХІУ і ХУ сторіччях; що українці відділилися від
москалів остаточно в ХУІ і ХУІІ сторіччях під польським і католицьким
впливом; що Україна безмежно багато завдячує Москві, і що тільки
через Москву шлях до вільної України, та й що український народ має
прямувати до злиття з російським.6
Ні крихти історичної правди в оцих тезах Кремля. За об’єктивними
студіями вже в УІ і УІІ ст. східньоевропейське слов’янство було
поділилося на три різні етнічні групи: українську, російську і білоруську.
Тим то і Київську державу треба б признати тільки політичною
формацією української нації. А Москва завжди замірю валася в
історичному аспекті знищити Україну. Україна нічого не завдячує
Москві, а цілком навпаки: Москва завдячує Україні свою культуру і свій
імперіяльний ріст — через безоглядну експлуатацію української землі і
українського народу.

Але партія рішила інакше, і ніхто в Українській ССР не сміє

постояти за історичну правду.Історичну науку впряжено там у ридван
м осковсько-больш евицького ім періялізм у засобом політичного
терору.
Проф. П олонська-В асиленко н арахувал а майж е дві сотні
репресованих совєтами істориків, істориків права, істориків економіки,
етнографів, мистецтвознавців і істориків мистецтва, з котрих біля 140
було розстріляних, засланих, пропавших без вістки або ніколи не
повернулося на Україну. Масакра була така велика, що в 1935-му році
відчувалося вже в Україні дошкульний брак наукових сил взагалі, а в
історичних ділянках зокрема.

110
 Серед великої кількости переслідуваних істориків можна б згадати
тут ще раз М ихайла Грушевського і його брата Олександра, Віктора
Б ар в ін сь к о го , В о л о д и м и р а Д а н и л о в а , Василя Д у б р о в с ь к о го ,
А гатан гела К рим ського, Оникія М алиновського, В олодим ира
Пархоменка, М ихайла Слабченка, М атвія Яворського, Осипа Гермайзе
та багато-багато інших.
М овознавство і літературознавство були надзвичайно послідовно й
інтенсивно переслідувані, бо вони не тільки доказували окремішність
української нації від московської або від будь-якого російського пня, а
наголошували і замарковували постійність росту цієї окремішности,
мова і література зокрема, будучи виявом культурної життєвости
українського народу. Тому і ту мову і літературу, і мовознавство та
літературознавство українського народу Москва постановила вбити,
щоб в цей спосіб уможливити її ідею про злиття хоч би оцих трьох
східньослов янських націй в один московський чи совєтський народ.
Насамперед підкреслено Кремлем першорядне значення російської
мови, як мови Леніна і Сталіна і всесвітнього комунізму, ідучи по
валуєвському принципу «не було, немає і не буде». Комуністичні
мовознавці засудили українську мову на ліквідацію і присудили її на
злиття із московською мовою , вважаючи її малощ о не діялектом, який
сам по собі не могтиме існувати. Найшовся псевдо-лінґвіст М арр, який
дав нібито наукове обгрунтування для нормальної і постійної тенденції
до злиття мов в одну мову. По цій лінії засмічувано офіційно українську
мову москвизмами, накидувано їй московську термінологію, нищено
фізично українських м овознавців, примуш увано говорити по-
російському.7
Коли мовний терор не приніс бажаних наслідків, М арра і його
теорію про «злиття мов» відкликано, і висунено після того гасло про дві
рідні мови на Україні, як рівнорядні, українську і російську, надіючись ,
що згодом, застосувавши терор і дискримінацію,в житті народу на ділі
російська мова переможе.
А далі застосовано ще один трюк: проголошено концепцію нібито
рівнорядности і природньої конкуренції різних мов, переконуючи, що
вища і краща мова переможе у цім конкуренційнім змазі і витисне інші
мови, а при цьому і українську, зі вжитку в С СС Р і Українській ССР. І
хоч усі ці тези і гіпотези не мали ніякого науково-об’єктивного грунту, їх
силою увели в офіційне совєтське навчання, і засобом терору і насилля
притишено національний спротив.

111
 Богдан Кравців у статті «Розгром українського літературознавства
1917-1937 рр.» начисляє біля 105 українських репресованих лінгвістів, з
яких 74 або зліквідовано, або депортовано, або пропали чи не
повернулися на батьківщину. Між ними були: Сергій Єфремов, Петро
Єфремов, Валентин Отамановський, М ихайло Івченко, Микола
Левченко, М ихайло Мосилянський, Іван Капустянський, Антін
Крушельницький і інші.8

Українське мовознавство і літературознавство спотворю ється в

УССР під московським тиском, а саму літературу важко цензурують,
викидаючи з неї все, що дихає глибоким українським патріотизмом.
Цензура десяткує і збіднює навіть твори українських клясиків:
Шевченка, Лесі Українки і Франка, як теж і сучасних письменників і
поетів, або не допускаючи до друку деяких їхніх творів, або вирізуючи з
них їхні суттєві частини, у висліді даючи викривлений образ творців і
їхнього літературного дорібку.
Народне господарство кожної нації є невід’ємною матеріяльною
базою її духового і культурного розвитку, а наука про нього висвітлює
його значення і можливості та сили в минулому, теперішньому і
майбутньому цієї нації. Большевики тому повели теж наступ на
українську політичну економіку, п історію і теоретичну основу. Корифеї
української науки народного господарства, Слабченко, Багалій,
Волобуєв і Доброгаєв, котрі заступалися за свободу українського
господарського ж иття, його окрем іш ність і незалеж ність від
московського євразійського ринку та вказували на його експлуатацію
російським ім п ер іял ізм ом , зап лати ли за це переслідуванням,
ув язненням, депортацією або й смертю. Багато-багато економістів-
науковців і практиків важко каралися за оборону українських
матеріяльних інтересів.
Наступ на українську науку народного господарства посилився у
1927-28-их роках, а найбільшої натуги він досягнув у 1933 році — році
штучно створеного Росією страш ного голоду в Україні з Кубанню (до 7
млн. жертв). І тоді то комплетно зліквідовано українську самостійну
економічну науку, яку так хоробро захищав Волобуєв. Він у своїй роботі
із 1928-го року «До проблеми української економіки» висунув був такі
чотири основні тези: 1) Україна є колонією Москви; 2) Немає
окремішности української економіки і культури; 3) Революція не
сповнила обіцянки і сподівань на свободу; і 4) Тому теж Україні треба
вийти із С С С Р.9

112
 Такі незалежницькі думки буди абсолю тно неприємливі для Москви,
яка, з одного боку, хотіла знищити незалежну господарську базу
українського народу, а з другого — використати українські ресурси для
дальш ої будови російської імперії, цим разом під зрадливою назвою
Союзу Совєтських Соціялістичних Республік. Волобуєва і Доброгаєва
та інших поволі зліквідовано, і нове покоління нібито українських
ек о н о м іс тів — Л ящ ен к о , В ирник, Н естерен ко, Б ар а н о в сь к и й
Романенко та інші — вже пишуть і друкують по офіційній лінії.
Українську економічну історію починають з козацької доби, мовляв,
перед тим її і не було, і даю ть їй чисто московсько-марксистську
інтерпретацію та розглядаю ть п в «органічному» пов язанні з
московською економікою, про що вже згадувалося раніше.
У двадцятих роках були ще в різних містах України — Києві,
Харкові й інших економісти, які займалися вивченням української
економіки в послідовний спосіб. Від початку тридцятих років, однак,
позначається в тій ділянці швидкий занепад. Різні інститути
зліквідовано, а в університетах господарські студії унапрямлено тільки
для підготови викладачів і практичних робітників для плянованого
н ар о д н о го го с п о д а р с тв а С С С Р , згід н о з ц е н тр а л ізо в а н и м и
інструкціями Москви.
У шістдесятих роках економічні факультети були тільки в чотирьох
університетах і в сільськогосподарських інститутах, але в цих останніх
виключно з практичних спонук. Сувора московська контроля над
тематикою , підходом і методологією стало збільшувалася. Докторські
ступені надавала тільки в тій, як і в інших ділянках студій. Вища
Атестаційна Комісія при Міністерстві Вищої і Середньої Освіти СССР в
Москві. Щ ораз то більше наукових робіт і дисертацій були писані і
дискутовані російською мовою у т. зв. У країнській С С Р . І це знову стає
загальним явищем у всіх ділянках науки.
Вкінці, українській економічній науці призначено підрядну ролю
розробляти тільки місцеві проблеми. В сімдесятих роках прийшов
дальший занепад економічної науки, якій не залишено ні тіні свободи і
можливости поглиблювати теоретичні і історичні тези, які у будь-якій
мірі могли б доказувати українську історичну і національну
господарську окреміш ність.10
Щоби нищити українську науку від самого коріння і від самих
початків інтелектуального розвитку народу, Москва поневолила
цілковито шкільництво в Українській ССР. Уведено там всесоюзну
большевицьку систему з чисто марксистсько-комуністичним напрямом

113
 навчання, російщенням, боротьбою із українською «національною
романтикою», дискримінацією і методичним і постійним засмічуван­
ням української мови, з ідеєю російського «духового» провідництва і
майбутнього злиття народів.
Дмитро Соловей у книзі «Українська наука в колоніяльних путах»
вичисляє засоби і методи совєтів у нищенні цієї науки впродовж комуно-
московського панування на Україні після Другої світової війни."
Передусім Москва захопила панівне становище в оформленні науки в
Українській ССР через підпорядкування собі, своєму центрові, цілої
освіти і шкільної системи. Подруге, через партійну, суто московську
селекцію в прийманні до вищих шкіл, університетів, інститутів тощо.
Потрете, через централізований нагляд партії над кадрами для наукової
підготови і наукової роботи. Почетверте, через централізований і
партією контрольований розподіл наукових кадрів між союзними
республіками, де практикується дискрим інація. П оп ’яте, через
централізований Москвою розподіл фінансів для наукової роботи при
чому завж ди Російська Ф С С Р і російська наука найбільш е
упрившеиовуються, а Українська С СР дошкульно упосліджується.
Пошосте, дискримінується українські наукові роботи в процесі
п р ем ію в ан н я , в и н аго р о д ж у в ан н я в и зн ач н и х тв о р ів , і цим
відстрашується наукових робітників писати українською мовою із
українською тематикою. Тут менші надії вибитися. В преміюванні
неспівмірна перевага робіт російською мовою, «передовою мовою
Леніна». Наприклад, у 1959-му році на 44 премійовані роботи тільки З
були написані по-українському.
Посьоме, українську науку дискримінується в плянуванні видань і
публікацій. Українській ССР зменшується постійно бюджет на
видавання книжок, наукових робіт, повістей, поезій і т.п., а видавання
українською мовою зменшується ще різкіше з року на рік. Статистика
тут найбільше промовиста. Наводячи за щоденником «Свобода»,
скажемо, що загальна кількість надрукованих в Українській ССР
книжок і брошур зменшилася знову в порівнянні до попередніх років. В
той час, як в 1962 році було видано 8,718 назв і в 1963 році — 7,599
книожк та брошур, то в 1964 році кількість книжкових видань в УССР
зменшилася до 7,492, значить на 1,326 назв менше у порівнянні до 1962
року і на 107 книжок і брошур менше в порівнянні до 1963 року.

А порівняння назв і видань українською і московською мовами

статистично виказується так:

114
pjK рос.мовою укр. мовою ІН Ш . M O U K I

1962 4,284 3,824 610 &.7І8

1963 4,094 3,321 164 7,599
1964 3,398 3,169 925 7,492
Тобто в 1962-му році українською мовою було видано в Українській
ССР коло 460 назв менше, як російською; в 1963-му — на 773 книги
менше, а в 1964-му - н а 229 назв. П ричом у останньо дуже збільшилося
друкування на Україні іншими союзними і іншими чужими мовами.
Подібна ситуація є і в ділянці періодичних видань, журналів і газет,
де рівнож видання російською мовою куди численіші з року на рік,
доказуючи, що не українці є господарями на їхній землі. Соловей
наводить подібні статистичні дані про дискримінацію українських
видань і в попередні роки.12 У цьому відношенні українці у найгіршому
положенні зі всіх народів С С С Р .
Д алі, Москва придушує українську науку і несправедливим
розподілом науковців і наукових робітників. В 1960-му році на Україні
було вп’ятеро менше кваліфікованих наукових сил, ніж у Росії, а по
національности росіян — наукових працівників в СССР було 69%, а
українців-науковців 10% всього наукового штабу. Але етнічно, і то за
совєтською статистикою, росіяни становлять тільки 58%, а українці 17%
цілости населення Совєтського Союзу. Тобто, за національним
принципом відсоткове відношення наукових ^обітників-українців в
С СС Р повино б бути куди вище. Та українців у багатьох випадках до
наукової роботи таки не допускається, хоч би вони і вислуговувалися
московським інтересам. їхня доля керується по суті Академією Наук
Російської ФССР, а не Академією Наук Української ССР.
Ще кілька слів про українську мову в С ССР і на Україні зокрема. Її
щ ораз більше витискається із викладових заль університетів та
інститутів, заступаючи її московською. Українську мову допускається
ще в політичних, суспільних, економічних, мово- і літературознавчих,
мистецтвознавчих і гуманістичних науках, які легко можна викривити
для пропаґандивних цілей. А вживаючи там рідної мови, краще можна
впливати на почування і переконання української людини і успішніше
ширити комуно-московську ідею для її душевного зубоження і закуття в
імперські ланцюги неволі. Але в стислих (точних) науках української
мови зовсім не вживається. Немає на Україні ні математичних, ні
фізичних, ні хемічних журналів, що друкувалися б по-українськи. Стислі
науки вживають тільки «общепонятного русского язьїка». І останньо
Академія Наук Української ССР замість намагатися потворити свої

115
 власні секції для різних ділянок стислих, фізико-математично-
природничих наук і видавати власні наукові журнали рідною мовою,
ідучи за вказівками «рідної» Академії Наук Російської Федеративної
С С Р, почала пропагувати читання і студію вання російських
математичних, фізичних, хемічних чи біологічних журналів та
періодиків. Стислі науки маю ть бути суто московськими і на якісь там
мовні диференціяції Москва не дозволяє. А Київ має підкоритися.
Ще декілька ілюстрацій про положення науки в Українській ССР на
основі совєтської, і нібито, і української преси в період так званої
«відлиги». «М олодь України» і «Літературна Україна» з березня 1965
року пишуть, що нові наукові роботи друкуються або російською
мовою , або жахливою, засміченою москволізмами українською, і ніби
без мовної коректури. «Літературна Україна» з жовтня 1964-го року
нарікає, що в бібліотеках немає українських книжок; «Літературна
Україна» з 29 грудня 1964-го року каже, що в Україні майже неможливо
дістати підручник української літератури, а від 5 лю того 1965-го року -
що неможливо дістати історію українського мистецтва.
«Літературна Україна» з січня 1965 р. подає, що появився перший
систематичний підручник української літератури, одначе, побудований
на чисто марксистсько-ленінській інтерпретації фактів. «Радянська
освіта» 20 і 23 січня 1965 р. нарікає, що українські вчені перетягаються в
Академію Наук Російської ФССР, а при цьому на Україні дошкульний
брак наукових сил. Про це згадувалося вже на початку. Про
засмічування української мови знову говорить «Літературна Україна» з
4-го червня 1965 року. «М олодь України» з 6 червня 1965 р. згадує про
нищення пам яток української старовини. Підносяться відважні, хоч і
нечисленні, голоси протесту проти російщення на Україні на сторінках
газет і журналів, як «Україна» і «Літературна Україна» з кінця 1964-го і
початку 1965 років.
У травні 1964-го року трапився дуже знаменний факт: згорів
внаслідок продуманого підпалу історичний архів бібліотеки Академії
Наук Української ССР. Архів був невигідний для московського
панування в Україні, мимо горезвісних кремлівських історичних тез з
1954-го року. Історичні матеріяли могли доказувати правду про Україну
і шкодити імперському московському інтересові.
Від ХУІІ аж по другу половину XX сторіччя і царська, і
большевицька Росія продовжувала цю саму політику культурного
геноциду відносно українського народу і його науки і культури.
Останньо це діється засобом маріонеткового правління т. зв.

116
Української ССР, в якій декому хочеться бачити українську державу, а
зокрема в добу т. зв. совєтської відлиги. Це, без сумніву — брак почуття
реальносте з боку людей, що нібито закликаю ть українську еміграцію у
вільному світі бути реалістичною у відношенні до Української С СР і
подій в СССР. Може, і дійсно щось і зміняється внутрі Совєтського
Сою зу під соціяльним і господарським аспектами, але нічого не
змінилося в імперіялістичному наставленні Москви і в п політиці до
України, яку вона призначила на знищення і закріпачення в імперському
ридвані, а постійне нівелювання української науки є одним із головних
засобів оцих нищівних плянів. Д умати інакше — це самообман і
дійсний брак почуття реальносте. 13
III. Останнє десятиріччя
І хоч українська культура і наука ніколи не могли вповні свобідно
розвиватися, навіть за НЕП-у чи хрущовської т.зв. відлиги, то все ж таки
тотального переслідування і гноблення духового життя України тоді і
за останнє десятиріччя не можна порівнювати,— за словами тайного
журналу «Український вісник»,— із жахіттями у тому відношенні від
1971-го року. Це період етноциду, спрямованого на комплектну
ліквідацію українського питання взагалі, на останньому ніби етапі. Як
стверджує «Український вісник»: «Робиться все можливе, щоб попросту
ампутувати історичну пам’ять нації, щоб знищити її мову і культуру».14
Боротьба з українською культурою і наукою зокрема, ведена
безпощадними засобами большевицьким правлінням, була тісно
зв’язана із наступом на шести- і семидесятників та з наступом на цілість
української свідомої інтелігенції взагалі. За словами «Самвидаву», в
сімдесятих роках вже не засилається людей масово на вигнання і до
концтаборів, як це було в сталінські часи, але практикується духовий
етноцид для знищення інтелігентної української верстви.
Українські інтелектуаліст и всякої ділянки перебувають постійно під
наглядом К Ґ Б і армії донощиків та контролею телефонічних розмов
підслуховими апаратами й іншими електронними засобами. І такий
нагляд і підслухування триваю ть дуже довго, аж поки запідозрений у
будь-якій формі «українського націоналізму» не зрадиться. Тоді для
підсилення «підслуханих доказів» знаходить К Ґ Б фальшивих свідків і
судовими присудами при закритих дверях засилає українських
інтелектуалістів у «психушки», концтабори і тю рми. Ш антаж і
провокація широко стосовані органами К Ґ Б у винищуванні української
інтелігенції — застраш уванням, психічним вичерпанням і духовим
заламанням.

117
 Тепер переробляється всю українську науку і спадщину на
московсько-совєтський л а д .15 Чисто об’єктивні студії українського
минулого сьогодні не існують в СССР, а зокрема в Українській ССР.
Наукові інституції в С СС Р займаю ться фабрикацією історичного
фальшування. Факти з українського минулого, навіть подробиці,
перекручується, зам овчується. Тут вистачить згад ати «Історію
Української РСР» — серійне видання у восьми томах, де минуле
У країни о б го во р ю ється у викривленом у дзеркалі м осковсько-
російського «неділимства» і вдаваного м осковсько-українського
«братолюбія» тільки у трьох перших томах, тоді коли від часу т. зв.
Ж овтневої револю ції, коло 70 років, покриваються в чотирьох
об’ємистих томах. Тут море недійсних і перекручених деталів про ріст
соціялізму і комунізму в Україні, які у своїй суті, по правді нічого
спільного зі справжньою історією України не маю ть. Це історія
поступового поневолювання України червоною Росією; це історія
московської пенетрації в Україні з допом огою «малоросійських»
перевертнів, включно із редколегією горезвісної «Історії», складеної в
більш ості з не-українців. Це не наука, а наукова проституція,
пристосована для знищення історичної пам’яті українського народу.16
Трагедія в тому, що це видання друкується від імени «Академії Наук
У ССР». Нібито найвища наукова інституція в сучасній Україні фірмує
такий тенденційний твір, що так мало спільного має з дійсною історією
української нації.
«Самвидав»стверджує: «А цих науковців, що не погоджуються з таким
станом науки, безцеремонно викидається з наукових установ».17
Офіційна лінія московсько-совєтської політики відступила навіть від
паперового принципу комунізму і боротьби кляс та вповні прийняла
настанову зоологічного московського шовінізму.
К лясичним п рикладом ліквідац ії по-українськом у дум аю чих
науковців є історик молодш ої генерації М ихайло Брайчевський. Він
написав кілька праць із давнього історичного минулого України: «Коли
і як виник Київ», «К происхождению древнерусских городов»,
«Походження Русі» і другі, де промовляє у великій мірі історична
правда, і де він тільки віддав мінімум вимаганій марксистсько-
московській інтерпретації. Брайчевськом у прийш лося д орого
заплатити за його «український націоналізм».18
Українська мова жахливо переслідувана; гірше як будь-коли в
минулому, хоч це закривається перед загалом. Офіційно немає законів,
що забороняли б користування українською мовою , але коли хтось

118
колинебудь прилюдно вжиє або домагається вживання української
мови, його негайно запідозрю ю ть в українському націоналізмі,
усувають з праці або як ворога народу засилають в «психушку»,
концтабір чи в’язницю. За словами «Самвидаву», викладач, коли
звернутися до нього, щоб він ужив української мови, продовжуватиме
говорити по-російськом у, закривш ися стереотипним і глупим
висловом: «Лєнін ґаваріл по-русскі», щоби зберегти себе від
переслідування. «Українську мову витискається з усіх усюд під різного
роду претекстами»,— стверджує це саме джерело інформації з рідного
краю. Всі спеціяльні, професійні, а зокрема з модерної математики,
фізики, хемії, електроніки програми, виклади і публікації вживають
тільки російської мови. Українська вповні і комплетно виключена тут і
заборонена.
Ще в 1971 році двадцять п’ять відсотків курсів у Західній Україні
подавалися українською мовою , але у слідуючих роках цей відсоток
впав до п’ятнадцяти. І він куди нижчий в цілій Українській ССР. Хто б у
республіканському уряді сприяв уживанню української мови, його
негайно усувають і заступають завзятим «обрусітєлєм», як це було хоч
би у випадку Даденка, міністра шкільництва, якого замінили
Єфіменком.
У 1973 році Політбюро КП У рішило перевести всі наукові журнали в
Україні на російську мову. Розуміється, що резолюція була таємною.
В березні 1974 року на зборищі КП У рішено все перевести на
російську мову, бо вона є основним нібито доказом інтернаціоналізму.19
А попередньо у січні 1974 року вимагано від Польщі, щоб там
скоротили видання українською мовою.
Будь-які публікації, що в будь-який спосіб нав’язували до або
наголошували українське історичне минуле, як хоч би книга під
формальною редакцією Петра Шелеста «Україно наша радянська»,
осуджувано, забороню вано, а то и вилучувано з бібліотек. Осуджено в
1973-74 роках «Народну творчість і етнографію» за «ідеалізування»
минулого, зокрема народних пісень, переказів та передань.
Автор названої статті у «Самвидаві» стверджує із сарказмом: «Я
присягаюся на Бога, що Сталін навіть не мріяв мати таких
челядників».20
К Ґ Б передає постійно Комітетові Республіканської Цензури списки
українських діячів культури і науки, яких не можна згадувати у
совєтських публікаціях. Число заборонених радянських і зарубіжних
діячів культури переходить дві сотні імен, включаючи такі імена, як

119
В .Щ ербаківськи й , С .Г о р д и н сь к и й , В .С ічи н ськи цй , М .О сад ч и й ,
М.Мушинка, В.Хмелюк, О.Бердник, Р.Смаль-Стоцький, І.Світличний,
Є.Сверстюк і навіть П.Шелест, і багато-багато інших.
М олодих не допускають до студій української літератури.
Талановитих письменників з українським серцем як Захарченка,
Бердника, Кочура і других виключають зі Спілки Радянських
Письменників, згодом важко переслідують.
За невчинені злочини усунено в сімдесятих роках багато надійних
молодих українських вчених з різних інституцій: Брайчевського,
Леськова й ін. з Інституту Археології; В.Шелеста — з Інституту
Теоретичної Фізики; Скрипку, Зінича і Сиваченка — з Інституту
Фолкльору і Етнографії; Костюка і Харченка — з ІнститутуПсихології;
Ставицького й Іванисенка ■ — з Інституту Літератури. Багатьох — з
інститутів історії і соціяльних наук; Колотила, Міняйла і Н осорога — з
Інституту Полімерної хемії; Скляра, директора Інституту Нафтової
Хемії, знято і перекинено в молодш ого асистента; Емаку усунено з
Київської Астрономічної Обсерваторії; Краєвську, Ворончук і Корнія
усунено з Педагогічного інституту в Дрогобичі; з видавництва «Наукова
думка» виключено Черкаського і Покровську; з редакції часопису
«Робітнича газета» — Лазебника, Пальчика, Тарасенка і Кореневича.

Родини виклю чених строго переслідувано, м асово усувано

українських студентів з Львівського, Київського й інших університетів
за будь-який прояв українського патріотизму. Те саме роблено і з
професорами і викладачами. їх виключали за найменше підозріння в
«буржуазному українському націоналізмі».
Рівнобіжно з терором проти людей, советсько-московська політика
російщення пішла повним наступом на знищення українських
історичних і культурних пам’яток минулого. М оскалям ідеться про
знищення всього, що було створено українським національним генієм.
Товариству Опіки історичних і культурних пам’яток наказано з
початком сімдесятих років концентруватися на пам’ятках з часів
большевицької революції, а зокрема на статуях Леніна, поминаючи
суто українські, національні, історичні пам’ятки, статуї, доми, церкви та
пам’ятники малярства, різьби тощо.
У 1973 році, наприклад, знято з-під опіки вищезгаданого товариства
понад сто українських історичних пам’яток, переважно церков,
дозволяю чи обернути їх у магазини та послідовно ставати руїнами, щоб
не ідентифікували славного культурного минулого України, так цілком

120
окремого від московського. Дозволено руйнування церкви св.
Параскевії в селі Космач, у Західній Україні, стилевій гуцульській
архітектурній пам’ятці з вісімнадцятого сторіччя, яку завжди високо
оцінювано з мистецької точки погляду.
У 1972 році понищено хрести на могилах вояків У ПА на Янівському
цвинтарі у Львові. Пізніше це саме зроблено у Івано-Франківському,
Тернополі, Золочеві, Городку і інших містах, щоб затерти пам ’ять по
Визвольних Змаганнях двадцятих років і їхніх героях. Запропащено
унікальну збірку мистецьких образів у Вірменській Катедрі у Львові.
Замкнено український музей в Києві. Всіляко роками саботується ідея
створення козацького музею і національного парку на острові Хортиця,
на Дніпрі. У Зборові скинено пам’ятник Богданові Хмельницькому, і
його замінено пам’ятником Ленінові. Недавно заборонено совєтською
владою ставити в Україні нові пам’ятники Тарасові Шевченкові, і
зникли у підозрілих пожежах українські бібліотеки з важливими
колекціями архівів, книг і джерельних матеріялів до історії України.21
Ще треба додати винищування релігійного життя в Україні як ще
однієї галузі її культурного процесу.
Так то послідовно М осква провадить культурний етноциде Україні,
щоб здійснити ідею одного совєтського, а насправді московського
народу.
Згодом слідували дальш і заходи московсько-совєтського режиму
для виконання нібито «добровільних» побаж ань таш кентської
конференції. Дня 26 травня 1983 року ЦК КПСС і Рада Міністрів СССР
прийняли новий закон «Про додаткові заходи по удосконаленню
вивчення російської мови в загальноосвітніх і учбових закладах
союзних республік». Закон Ради Міністрів був прийнятий під цією
назвою кілька днів пізніше, 7 червня 1983 р.
За трохи більше як сто років московська національна політика
обернулася на 180° і стала там , де вона була тоді, позначена фатальним
Валуєвським циркуляром і царським Емським указом. Тільки що у
д вадц ятом у сто л ітті русифікаційні заходи стали куди більше
рафінованими і підступними, куди більше всеобіймаючнми і значно
жорстокішими та безоглядними. Розуміється, що зараз по таких
центральних «указах» комуністичної партії і Ради Міністрів СССР.
компартії і правління різних так званих республік, включно із
Українською ССР, проголосили ідентичні закони про поліпшення
навчання російської мови. Односторонність у підході ■ тому, що ні в
«Ташкентських резолюціях», ні у названих законах ніколи нічого не

121
говориться про навчання національних мов у неросійських республіках
Совєтського Союзу.
Тільки тим, хто працює над поширенням російської мови в Україні
та інших поневолених країнах СССР, надаються спеціяльні привілеї,
стипендії; Гарантується здобуття вищої освіти, дається наукові
лябораторії і відкривається шлях до кар’єри і матеріяльного добробуту.
Для них призначується потрібні державні фонди.
«Постанова Колегії Міністерства Освіти Української ССР» з 29
червня 1983 р. наказує вжити всіх заходів, щоб вільне володіння
російською мовою нарівні з рідною стало нормою для молоді, яка
закінчила середні навчальні заклади, і громадським обов’язком кожної
молодої людини. Про хід виконання постанов повідомляється
Міністерство Освіти.
Конкретно прийнято такі заходи: а) до половини вересня 1983 р.
розробити всі пляни і заходи у тому напрямі; б) до серпня 1983 р.
ввести корективи в навчальному пляні; в) вжити заходів для піднесення
рівня навчання російської мови; г) удосконалити методи навчання
російської мови в дошкільних закладах і підготовчих клясах шкіл не­
російських республік дітей не-російської національности; ґ) посилити
науково-дослідну роботу по вивченню російської мови; е) до листопада
1985 року розробити перспективний плян наукових досліджень для
удосконалення форм і методів навчання російської мови і літератури на
роки 1986-1990;є) провести в 1985 році науково-практичну конференцію
п.н. «Російська мова — мова міжнаціонального спілкування, дружби і
співпраці народів СССР»; ж) до кінця XI п’ятирічки забезпечити
викладання російської мови в ш колах з неросійською мовою навчання
к в ал іф ік о в ан и м и у ч и телям и ; з) заб езп еч и ти якісне н авчан н я;
і) збільшити фінанси для забезпечення навчання російської мови і
літератури на всіх щаблях шкільництва, від передшкільного до
університетського; к) підготувати і підвищити кваліфіковані кадри
вчителів з листопада 1984 року; л) збільшити капітальне будівництво у
шкільній ділянці, зокрема будови приміщень для навчання російської
мови; м) разом з видавництвом «Радянська школа» опрацювати до
жовтня 1983 року і вжити конкретних заходів для удосконалення змісту,
піднесення ідейно-теоретичного і наукового рівня підручників
російської мови для шкіл з не-російською мовою навчання і т.д.

Це вказує на посилене російщення у валуєвському стилі в 1980-тих

роках під покровом Андропова і Черненка.

122
 ДЖ ЕРЕЛА
Таємні постанови ЦК КПСС, Ради Міністрів та Міністерства Освіти
СССР виявляють посилену хвилю російщення України. Наступ
новітньої Валуївщини на українську мову, Головна Визвольна Рада,
Закордонне Представництво, Нью-Йорк, 24 серпня 1983 р. ст. 1-10.

П Р И М ІТ К И

1 М.Грушевський, там же, «Сборник статтей по славяноведению»,

Ст.П етербурґ, 1504, том. 1
2 N.Chirovsky, ‘The Economic Factors in the Growth o f Russia’,
Н ью -Й орк, 1957,ст. 133-146: Російські політичні інтересні економічна доктрина
комунізму.
3 N .C hirovsky,‘Old Ukraine, Its Socio-Economic History P rio r to 1781’,
M adison, 1963, p. 325.
4 Н.Полонська-Василенко «Історична наука в Україні за совєтської доби та
доля істориків», Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, том 173, Праці
Історично-Філософічної Секції, П ариж -Чікаґо, 1962, ст. 17.
5 М .Міллер. «Доля українських археологів під совєтами», Записки
Наукового Товариства ім. Шевченка, том 173, Праці Історично-Філософічної
Секції. П ариж -Чікаґо, 1962, ст. 112-126.
6 С .M anning, ‘The Kremlin’s New Theses on Ukraine’, the Ukrainian
Quarterly,Vol. X - N o .l, W inter, 1954, p. 22- 31.
7 Р .С м аль-С тоцьки й, «П оневолення української мови в совєтській
Україні», «Тризуб», Париж, число 9-10, 1936 р.
8 Б .К равців. «Р озгром українського л ітератур о зн авства 1917-1937»
Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, том 173. Праці Історико-
Філософічної Секції, Париж -Чікаґо, 1961, ст. 217-307; теж Б.К равців «На
багряному коні революції», Н ью -Й орк, 1962.
9 М.Волобуєв, «До проблем української економіки», «Більшовик України»,
ч. 2-3, січень-лютий 1928.
10 Н .Багатю к, «Економічна наука в сучасній Україні», Записки НТШ, Нью-
Йорк, 1976, том 192, ст. 197-209.
11 Д.Соловій,«Українська наука в колоніяльних путах», Нью -Й орк, 1963,
ст. 39-105.
12 Там же, ст. 9-37.
13 М .Чировський, «Українська каукавСССР», Збірник матеріялів наукової
конференції К.НТШ , Торонто, 1966, ст. 66-85.

123
 14 The Ukrainian H erald, Ethnocide of U krainians in the USSR , Baltimore, 1976;
‘The P rohibition of U krainian Scholarship and Culture’, p. 134- 154.
15 Там же, ст. 132.
16 «Історія Української РСР», ред. колегія Академії Наук У РСР, Київ, 1977 і
слідуючі роки, том І-УІІІ.
17 ‘The H erald’, там же, ст. 133.
18 М .Брайчевський, «Коли і як виник Київ», Київ, 1963.
19 ‘The H erald’, там же, ст. 134.
20 Т ам же, ст. 135.
21 Там же, ст. 151-154.

ІЗ З А Я В И Р О Б І Т Н И К А - П О Л І Т В ’Я З Н Я Л Е О Н ІД А З А П О Р О Ж Ц Я

« ...П р и д о п о м о зі в сеп о гл и н аю ч о го ц ен тр ал ізм у М осква

безконтрольно грабує своїх «рівноправних» союзників, «братні» народи
союзних «республік». Хто ж посміє контролювати такого хижака,
котрий розпоряджується долями верховних адміністраторів республік
так, як хазаїн — своїми лакеями. Понад половину національного
доходу республік поступає в так званий Союзний бюджет, який майже
повністю йде на метрополію.
Одібравши в націоналів ключі від економіки, диктатори-шовіністи
прагнуть перетворити нас в безініціятивних, заляканих приживалок,
перевертнів, мамелюків Росії, російщити наших дітей, денаціоналізува­
ти їх, навчити зневаги до рідної мови, презирства до рідної національної
культури, традиції...
В силу згаданих причин національні культури приречені на
прозябання, занепад, і над ними на сьогодні нависла реальна загроза
бути витісненими російською культурою, яка пропагується всіми
мож ливим и і немож ливим и засобам и — радіо, телебаченням ,
театрами, естрадою і концертною діяльністю, це зробити неважко, бо в
руках росіян знаходяться матеріяльні важілі — гроші, одібрані в
націоналів по праву централізму, і вони щедро платять тим, хто
пропагує, прославляє російську культуру.
Хай не надіється Росія, що вона буде вічно топтати гідність народів!
Прийде час, прокинуться народи, прозріють і прокленуть тих, хто не
навчився поважати іноплеменців»... Україна 1975 рік

124
Д-р Володимир Стойко

НАПРЯМКИ ІСТОРІОГРАФ ІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ

ССР
Хоч, здається, це всім воно ясно й відомо, а все ж таки треба ще раз
ствердити, що всі ділянки життя у Совєтському Союзі керовані
центральною владою, включно з наукою. Зокрема наука історії стала
інструментом комуністичної партії, як знаряддя для підбудови
політичних плянів у різних стадіях розвитку Совєтського Союзу.
Визначний науковець Ц.Е.Блек дійшов до висновку, що «совєтські
історики покликані дати важливий вклад у царину науки для підбудови
безперебійної пропаґандивної кампанії, що її веде партія»1. Зміни у
совєтській історіографії тісно відбивають перемінні зиґзаґи у
політичній лінії Комуністичної Партії Совєтського Союзу (КПСС).
В 1920-х роках, коли большевики були у процесі консолідування
своїх сил і клали щойно основи для своєї всеобіймаючої системи,
незважаючи на деякі обмеження, українським історикам пощастило
добитися визначних наукових успіхів і поробити вартісні досліди в
українській історичній науці. Тоді навіть розвивалися окремі напрямні в
українській історіографії з прикметами наукових шкіл—культурно-
історичної або соціологічної історично-економічної, історично-правної
і марксистської ш коли2.
Сконсолідувавши свої сили під проводом Сталіна й увівши режимну
політику, орієнтовану на російські інтереси, Москва повела генеральну
атаку проти інтелектуалістів не-російських народів, передусім в
Україні. З початком 1930-х років, як стверджує історик Барбер,
«буржуазно-націоналістичне відхилення ніде не було так жорстоко
здушуване, як саме в Україні»3. У тому самому часі закрито історичні
інституції та припинено видавання в ділянці історії. У пізних 1930-х
роках режим дозволив на обмежені досліди під гострою контролею
партії у зв’язку із створенням Інституту Української Історії Академії
Наук Української ССР у 1936 році4.

12S
 Переоцінка в писанні російської історії принесла, як ствердив
визначний історик К.Ф.Ш теппа, «зворот до російського патріотизму, і
то не тільки до виправдування, але й освячення російського історичного
минулого...
Найбільше непередбаченою була радикальна переоцінка цього, що
відповідно до прийнятих раніше категорій вважалося найчорнішою
сторінкою російської історії, Щ О саме вчинило зі старої Росії «тю рм\
народів», тобто її політика, завоювання, поневолення і насильне
російщення не-російських народів5. Це у висліді принесло зміну в
писанні національних історій не-російських народів. Основним
елементом цієї зміни була оцінка ролі Росії на цих національних
історіях. Зокрема завою ван ня й поневолю вання Росією після
переоцінки вважалося вже меншим лихом»6.
Щоб наявно показати зміну в інтерпретації, наводимо пояснення
цього самого факту в різні часи. Пишучи в 1928 році, український
марксистський історик Яворський міг так оцінювати наслідки
загарбання України Росією, у висліді Переяславської Угоди (1654):
«Вони (тобто українці) не знали, що їх чекала в будуччині з рук
московського дворянства і їхнього автократа, «білого царя», куди гірша
доля, як від шляхти»7. Але, йдучи за новими напрямними, «Історія
СССР» редагована А .М .П анкратовою і видана в 1940 році,
стверджувала, що перехід України до складу Російської держави був
меншим лихом, ніж загарбання П панською Польщею чи султанською
Туреччиною8. А як побачимо нижче, після Другої світової віини «менше
лихо» було заступлено поняттям «абсолютного добра».
Під час Другої світової війни, щоб піднести мораль серед не­
російських старш ин і вояків, п ороблено деякі уступки їхнім
національним почуванням теж і в історіографічних писаннях. Однак,
війна дала нагоду для відвертіш ої маніф естації російського
націоналізму-шовінізму. Це засвідчив 24 травня 1945 року Сталін, коли
під час бенкету в Кремлі підніс тост «за здоров’я російського народу,
тому що він є найвизначнішим народом серед народів Совєтського
Союзу»9.
Ця настанова була провідною в повоєнні роки і під час т. зв.
ждановщини. Послідовно наголошувано ролю росіян як «старшого
брата» і підкреслювано вищість російської культури. Тепер у новому
змісті, поняття «меншого лиха», вживаного у совєтськіи історіографи
для виправдання завоювання і поневолення не-російських народів вже
не було вигідне для Москви і не могло дальше служити московським

126
політичним плянам і цілям. Почалась нова критична переоцінка, і вже
по кількох роках старе поняття «меншого лиха» було замінене схемою,
яка вмовляла, що включення не-російських народів до Росії становило
«прогресивний» крок вперед у розвитку цих народів, і що це було для
них дуже корисно. Іншими словами, поняття «меншого лиха» було
успішно — під терором — замінене поняттям «абсолютного добра»
такого склю чення10.
У випадку України ця проблема була куди більше пекуча, і її нова
інтерпретація вводилася більше агресивно, як у інших випадках.
Представлювання української історії як незалежного і окремого
минулого українського народу підміновувало б російські претензії до
багатої спадщини Київської Руси, а це, у висліді, ставило б під знак
запитання рос ійську проекцію російських історичних основ, ролі і місії
Росії як у минулому, так і в майбутньому. Згодом українські історики,
яких ототожню вано зі схемою незалежної і окремої української історії,
пер ед у сім т. зв. «Ш коли Г руш ев сько го » , ста л и п р ед м ето м
якнайгостріших а т а к 11. А одночасно пороблено потрібні заходи, щоб
закріпити схему історії українців, росіян і білорусів. Ця напрямна вже
знайшла була своє віддзеркалення у підручнику Панкратової з 1947
року, де окупацію України Росією представлено як «з’єднання двох
великих братніх народів»...12. А в 1950 році Касиненко, директор
Інституту Історії Академії Наук Української ССР, твердив, що
«націоналістичні концепції Грушевського, Єфремова, Слабченка,
Василенка, Гермайзе і Яворського, їхній ненауковий нарис української
історії ворожі для народу, їхні реакційні винаходи якихось окремих
шляхів в історичному розвитку України, їхня жалюгідна спроба
опрацьовування історії українського народу в протиставленні до історії
російського народу є здемасковані...». Рівночасно він заявив зовсім
ясно, що періодизація української історії є єдино можлива тільки з точки
погляду «єдности історичної судьби» України і Росії13.
Отак основи, заложені в повоєнні роки, для писання української
історії і українсько-російських взаємин одержала догматичну печать у т.
зв. «Тезах у 300-ліття об’єднання України з Росією (1654-1954 pp.)», ЦК
К П С С 14. Тобто у тристаріччя Переяславського договору (1654 p.).
ЦК КПСС постановив, між іншим, що «Возз’єднання України з
Росією у 1654 році було закономірним результатом всієї попередньої
історії двох великих братніх слов’янських народів — російського і
українського...», та й що «російський, український і білоруський народи
походять від єдиного коріння — древньоруської народности, яка

127
створиладревньоруську державу — Київську Русь...15. Вмосковському
англомовному перекладі древньоруські народності переложено як
«аншієнт рашен піпл»(т. 5). Щоби ще і поширити основи російських
домагань, «Тези» в дальш ому стверджували, що «централізована руська
держава відіграла величезну ролю в історичній долі російського,
українського, білоруського і інших народів нашої країни»16. Згодом
«Тези» вичисляють користі із з’єднання, що воно нібито принесло
Україні, тоді як неґативні наслідки цього з’єднаннядля України (і нібито
теж д л я р о сій сь к о го н ар о д у ) п р о сто п рип и сан о ц ар сько м у
самовладству. Дальш е «Тези» накидають рами для української історії
(розуміється, в логічній пов’язаності з Росією), які проводяться від років
революції через совєтський період аж до прийняття горезвісних «Тез».
Коротко кажучи, «Тези» просто продиктували схему, яка дає основу
російським претензіям до Київської Руси (воно у совєтському перекладі
на англійську мову називається «аншієнт рашен стейт») так,
підкреслюючи рівночасно прогресивність російської ролі у побудові
централізованої і багатонаціональної російської держави,основували
історичну леґітимність російської ролі у побудові та вдержуванні
панівної позиції у СССР.
Дуже виразно впряжено тут історію, щоб вона створила конечний
міт для підтримки московських політичних цілей.
Смерть Сталіна і десталінізація, що слідувала по 20-му з’їзді партії,
дали історикам нові нагоди і можливості. Критичні завваги Мікояна на
20-му з’їзді відносно недавнього переписування української історії і його
додаткова заввага, що правдоподібно можна б знайти в Україні
істориків, які писали б про ріст і розвиток української соціялістичної
держави краще, ніж деякі московські історики, які взялися за це
завдання, але які можливо були б вчинили ліпше, не роблячи цього,—
викликали сміх у зал і17. Вони вказували на нову наростаючу атмосферу.
Українські історики стали відповідати критикою сталінських
насильств над історією і домаганнями зміни настанови. У висліді
такого розвитку появилися нові видання в історичній науці. Ряд
надрукованих робіт не тільки відкидав межі, поставлені історичній
інтерпретації, але деякі праці перейшли й межі дозволеногоls. У той же
час Москва перебрала повну контролю над наукою і дослідами в не­
російських республіках СССР. Рішенням Центрального Комітету
КПСС і Ради Міністрів С СС Р з II квітня 1963 р. Академії Наук
союзних республік були безпосередньо підпорядковані Московській
Академії Наук С С С Р 19. Щобільше, партія не відступила від своїх

128
офіційних догм відносно історіографії і не дозволила на будь-які
видання, які б ці догми оспорювали. Наприклад, праця історика
Б р ай ч ев сь к о го , к о тр а успіш но зап ер е ч у в ал а п о н я ття т. зв.
«возз’єднання», стала відомою тільки ш ляхом «Самвидаву» і видання
закордоном20. Українські архіви і колекції стали прицілом російських
шовіністів, які не завагалися навіть їх підпалювати, щоб знищити
документацію відрубного українського національного історичного
процесу21.
Затіснювання контролі йшло впарі з переслідуванням українських
інтелектуалістів у 1970-х роках. Тим часом історіографічний модель,
який був у основі зведений в «Тезах», був.систематично накидуваний
українській історичній науці. Згідно з вимаганою інтерпретацією,
Київська Русь вважалася державою єдиної стародавньої руської
національности («єдиная давнорусская народность»), котра, як це
вказано, була вже оформлена в IX і X сторіччях 22. Саме під час цього
періоду «наростала свідомість спільноти всього русского народу» 23.
Ф ормація російського, українського і білоруського народів почалася,
згідно із Ю .Кондуфором, директором Інституту Історії Академії Наук
Української ССР, під час февдального розподілу. Цей процес був
найбільше інтенсивним у ХІУ і ХУ сторіччях 24. Історик М .Ф .Котляр
твердить, що під час цього періоду три східньослов’янські народності
«... вважали себе єдиним руським народом і в кінці ХУІ ст. і в ХУІІст.
Тому так охоче й радісно сприйняли возз’єднання і на Україні і в Росії»25.
Коли йдеться про те, хто є по суті продовжувачем Київської Руси,
Федосєєв стверджує, що «соціяльно-політична спадщина Київської Руси
була перебрана Великою Росією, що було важливим кроком уперед у
розвитку і приготуванні майбутньої централізації», і що «російська
централізована держава виступала таким чином як спадкоємець всього
позитивного, що мала сива давнина» 26. Історик Пашуто теж твердить,
що росіяни генетично беруть «свій початок від давньоруської
народності, що склалася на східньослов’янській основі ще в епоху
давньої Русі», і що, продовжує він, «російська централізована держава
виступає таким чином наслідницею давньоруської»27. Цей помилковий і
тенденційний погляд на Київську Русь і післякиївський період подавав,
так би м овити, основу для совєтсько-російської інтерпретації
Переяславської угоди і т. зв. «возз’єднання» України з Росією. І це в
основному приводить до центральної точки цілої нової схеми у партією
диктованій структурі в підтасуванні й представленні історії України.
Об’єднання Російської держави з Київською Руссю, через поняття
«одної староруської народности», ставило Росію у провідне становище.

129
 Тим то теж стверджується спільність України з Росією, як основну
ланку в т. зв. українській історії. Послідовно всі події і тенденції, які
підсилювали нібито концепцію «возз’єднання» і могли бути так
інтерпретовані з часів перед і після Переяславської угоди, були
зображувані як поступові і патріотичні. З другого боку, усе, що не
вміщалося в рамки цієї схеми, тавровано «жалюгідною зрадою»,
«ненавистю» або «кровожерливою ворожістю», як це слушно наголошує
Брайчевський 28. Всі рухи і змагання за українську незалежність
зображувано в совєтській історіографії й інших писаннях як чужинецьку
інтригу або щонайменше, як співпрацю з чужинецькими силами.
Розуміється, що в своєму висновку ця схема не дозволяє на жодні
об єктивні історичні досліди і науку. Вона негує всяке історичне минуле
українського народу. Ця схема заперечує будь-який суверенітет
української нації і в ній немає жодного місця для будь-якої чесної
боротьби за українську політичну незалежність.
Без сумніву, ця схема була створена для допомоги Москві в її
імперіялістичній політиці і для підтримки її плянів тотальної інтеграції і
асиміляції-російщення. І так, у 1970-х роках, рівнобіжно із збільшенням
натиску на повне «возз’єднання», посилено вимогу докладного
достосування до тенденційних засад схеми, накиненої підтасуванню
української історії.

1 С .Е .Black, ed„ Rewriting Russian H istory, New York, Vintage Books, 1962, p.
32. Про стан історіографії в СС СР для порівняння:
N .W hittier Heer, Politics and History in the Soviet Union, Cambridge, Mass., the
M IT Press, 1971; K .F.Shteppa, Russian H istorians and the Soviet State, New
Brunswick, Rutgers University Press, 1962; L.Tillet, The G reat Friendship. Soviet
H istorians on the N on-Russian N ationalities, Chapel Hill; the University o f N orth
Carolina Press, 1969. Д ля студій української історіографії див.:
D .D oroshenko, ‘A Survey of U krainian H istoriography’, and A.Ohloblyn,
‘U krainian H istoriography, 1917 - 1956’ in The Annals of the U krainian Academy
of A rts and Sciences, New York, Vol. 5 and 6 (1957);Б.Крупницький, Українська
історична наука під Советами, 1920 - 1950, Мюнхен, Інститут для вивчення
СС СР, 1957;

V.A.Dyadychenko, F.E.Los and V.G.Sarbay, Development of Historical Science in

the U krainian SSR , Kiev, N aukova D um ka, 1970, J.Pelenski, ‘Soviet U krainian
H istoriography after W orld W ar II’, ‘Jahrbucher fur Geschichte O steuropas’, Vol. 24,
ch. 2 (1965); L.P.W ynar, ‘The Present State of U krainian H istoriography in Soviet
Ukraine; A Brief Overview’, N ationalities Papers, Vol. 7, N o .l (1979).

130
 2 Оглоблин, ст. 360. див. теж у Крупницького. Є також і друга думка про
1920-ті роки, що «В роки Н ЕП ’у 1921 — 1928, культурна політика визначалася
намаганням включити некомуністичні сили в побудову комунізму; а саме,
вжити і використати знання традиційної інтелігенції, ізолюючи її одночасно
політично. Держ ава намагалася створити нове покоління наукових сил з
допом огою давно визнаних авторитетів старш ого покоління, наставляючи при
цьому молодих вороже до світогляду старш их. Такий провал створю вано у всіх
наукових ділянках, включно з історичною». G.M .Enteem, T .G orn and Ch.Kern,
Soviet H istorians and the Study of Im perialism , University Park, The Pennsylvania
State University Press, 1974, p. 8.
1 J.B arber, Soviet H istoriography in Crisis, 1928 — 1932, New York, Holmes
and M eier Publ. Inc. 1981, p. 46. Д ля приблизної оцінки
вислідів тієї політики для української історіографії див.: Н .Полонська-
Василенко, «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків»,
Записки Н аукового Товариства ім. Шевченка, Чікаґо, 1962, том CLXXII
4 Оглоблин, ст, 361-363; Крупницький, ст. 20-46.
5 Shteppa, р. 127
6 Коротка дискусія «меншого лиха», див.ТіїїеІ, р. 45 — 49, Shteppa, ch. 11,
Krupnitsky.p. 46-47
7 Наведено: Tillet, p. 35, П о д іб н а інтерпретація у Яворського «Коротка
історія України», Київ, 1925, ст. 57.
8 Наведено-.Tillet, р. 35, Крупницький, ст. 46.
» N .M ikhailov, ‘The Sixteen Republics of the Soviet Union’, Inform ation
Bulletin of the Embassy o f the U SSR, W ashington, 1951, p. 16
10 Про в и е л і мінування поняття «меншого лиха», див. Tillet, р. 161 — 167.
Вопросьі истории, ч. 9, 1952, ст. 11
11 Pelenski, р . 377 — 381 Т у т т р е б а і зазначити, що вже у 1929 р. в «Історик
М арксист» (том 12, ст. 285) концепцію окремої історії України піддано критиці.
Т ам сказано, що основним блудом книги «товариш а Яворського було
представлювання історії України як окремого і відрубного процесу».
'2 Tillet, р. 35
13 Pelenski, р. 380
14 Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954), схвалені
Центральним Ком ітетом КП РС. Київ, Державне Видавництво Політичної
Літератури У РС Р, 1954.
15 Видання українською мовою , ст. 16.
16 Там же, ст. 22.
17 A .I.M ikoyan. Speech at th f 20th Congress of the C PSU , Moscow, Foreign
Language Publishing House, 1956, p. 39.
131
 18 П ро дискусію над українською історіографією в посталінський період
див. згадані статті Пеленського, Горака і Винара, а у загальній совєтській
літертатурі — нариси Дядиченка, Лося і Сарбая.
19 Див: «Вестник Академии Наук СССР», 1963, ч. 6, ст. 3-25.
20 M.Braychevsky, ‘A nnexation or Reunification, Critical Notes on one
Conception’, M unich, Ukrainishes Institute fur Bildungspolitik, 1974.
21 J.Kolasky, ‘Two Years in Soviet Ukraine’, T oronto, Peter M artin Asst.
Limited, 1972, pp. 103 — 105; ‘R eport on D estruction of H istorical U krainian
Archives’, The U krainian Weekly, Jersey City, Oct. 14, 1979.
22 Так Федосеєв, віце-президент Академії Наук СССР, стверджував, що:
«Тривалий процес політичної і культурної консолідації східньослов’янських
племен завершився вже на кінець IX сторіччя утворенням єдиної древнєруської
держави - Київської Русі» (П.Н.Федосєєв, «Київська Русь та її роль в
історичній долі народів СРСР», «Вісник Академії Наук Української РСР», 1982,
ч. 8, ст. 3).

23 М .Р .Bazhan, edt., Soviet Ukraine, Kiev, Academy of Sciences of the

U krainian SSR, 1969. p. 72.
24 Ю .Ю .Кондуфор, «Місто древнє, місто молоде», «Комуніст України»,
1980, ч. 12, ст. 79.
25 М .Котляр, «Щоб есми навіки всі єдино були», «Всесвіт», 1979, ч,4 ст. 189.
2<s Федосеєв, ст. 5.
27 В.Т.Паш уто, «Давньоруська спадщина і історична доля східнього
слов’янства», «Український історичний журнал», 1982, ч. 4, ст. 78.
28 Braychevsky, р. 18.

132
Д-р Б огдан Романенчук

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ І РОСІЙЩЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЛІТЕРАТУРИ Й
НАУКИ
Вступ
Перед тим, як прийти до теми, треба пояснити термін «російщення» в
заголовку. Тут часто користуються терміном «русифікація», але він
завузький і неправильний, оскільки мова йде про намагання
кожночасного російського уряду в минулому й сучасному та російської
провідної верстви, а тепер російської комуністичної партії й уряду
насильно накидати поневоленим н арод ам , а перш за все —
українському народові свій спосіб життя, свій спосіб думання, свою
мову й культуру, в тому й літературу і науку про літературу та методи
літературної творчости й літературно-наукової критики.
Термін російщення натомість правильніший і ширший, бо охоплює,
крім мови, ще й інші ділянки життя і докладніш е означує політику саме
російської, а не якоїсь руської чи русскої імперії, давньої й теперішньої,
царської і пролетарської чи большевицької, яка послідовно намагається
всіми силами, всіми засобами і способами довести український нарід та
інші поневолені народи до злиття з російським, української мови й
літератури — до злиття з російськими, словом, намагається за всяку
ціну зросійщити або змосковщити український нарід фізично й духово.
Термін російщення й російщити походить від актуальної назви
країни й держави Росія (Россия), яка й виконує дію російщення, а термін
русифікація тут зовсім невдалий і невластивий, бо він походить від
давньої назви нашої країни Русь, якої тепер ніде нема, тому вона нікого
не русифікує, а колишнє Московське князівство чи царство такої назви
офіційно ніколи й не мало, і Руссю ніколи в дійсності не називалося.
Тому термін русифікація не тільки невлучний, але й неправильний.
Більш властивий був би термін росифікація, росифікувати (о зам.у) від
назви Росія, але й це термін не український, а німецький, калька
німецького дієслова руссіфіцірен, руссіфікаціон. Німці називаю ть

133
 Росію Руслянд країна русів, хоч там ніяких русів давно вже нема —
вони були тоді, коли Київські князі колонізували дикі північні землі й
висилали туди своїх руських наставників, а руська Церква — руських
духовників для християнізації північних племен — але тепер нема там
ніяких русів, що могли б русифікувати, тільки є Росія (позичена назва),
що російщить, а в дійсності московщить усе довкола себе і навіть далі
від себе.
Хтось міг би сказати, що й назва Росія була колись наша, але в
дійсності то не була наша власна назва, а грецька, бо давні греки
називали нашу давню Русь Росіа, а наша Русь мала з греками близькі
взаємини (церковні й культурні та політичні), і для наших предків
грецька назва нашої країни Росія була побічною назвою, вживаною
часом і в письмі. Але коли московський (не російський) цар Петро І
прийняв цю грецьку назву з політичних мотивів для своєї імперії, то нам
нема причини за нею жалувати, бо то була не наша назва, дарма, що
вона означала по-грецьки нашу землю. Д ля нас навіть кр іще, що
Москва взяла собі грецьку назву Росія, а не Русь або Україна, хоч вона й
це могла зробити, бо назва Росія означає тепер не що інше, а злочинну
М осковсько-монгольську імперію, яка намагається продовжувати
політику Джінґісхана — завою вати й поневолити увесь світ.
Дехто думає, що ми не повинні називати росіян москалями, бо це,
мовляв, для них неприємне чи образливе, тому ми повинні їх називати
так, як вони самі себе називають. Вони себе називаю ть русскімі
(людьми), а поводяться як москалі, бо вони справжні москалі — це їх
етнічна назва, в Росія, росіяни — це назви політичні, не етнічні,
прийняті аж у 18-му столітті з політичних міркувань — для
Московської абсолю тної імперії, яка має назву Росія; сам же народ,
який ту імперію творить, це в дійсності москалі, перемішані з
колишніми завойовниками монголами.
За царські рублі німці в певному часі почали називати Московське
царство чи «Ґосударство» Руслянд — країна русів, але то не була ніяка
країна русів, тільки була країна москалів, які були колись руськими
підданими, що належали до Київської руської держави («русские
люди»). Отже русифікувати могла лише Київська Русь, яка була нашою
великодержавою, а не чиєюсь іншою.
Але коли німці від назви Руслянд утворили собі дієслово
руссіфіцірен, від якого пішло наше русифікувати (калька німецького),
то українці так собі вподобали це німецьке слово, що прийняли його до
свого щоденного словника, мабуть, не усвідомлюючи, що воно в суті

134
означає не те, що вони маю ть на думці (російщення чи московщення),
дарм а що те слово в нашій мові чуже і збудоване незгідно з законами
української мови.
По-наш ому повинно бути русинізація чи русичізація, подібно як
германізація, польонізація, чехізація, румунізація, москвізація чи
москалізація, бо -фікація — це німецький морфологічний елемент. Від
назви Росія можна творити іменник росіянізація або просто
російщення, але в жодному випадку не русифікація, бо це германізм
(германіфікація, якби хтось ішов за тією морфологією). Хоч самі німці
не кажуть ґерманіфіцірен, тільки кажуть ґерманізірен.
Тим, що не лю блять термінів москаль, москалі, московський,
московщення чи московізація, можна вказати на те, що різні народи
називаю ть одні одних різно, не так, як ті народи самі себе називають,
наприклад, ми називаємо нарід, що називає себе «дойчен» найгіршою
назвою німці, цебто німі, німаки, безмовні, французи називаю ть їх
алсманами (давня племінна назва), італійці — тедесками (тедескі теж
давня племінна назва), англійці називають їх германами, а ми
називаємо наших сусідів москалями, ляхами, циганами, волохами
тощо.
І нам вільно називати москалів їх етнічною назвою та й самим не
цуратися нашої давньої назви русини, бо ми колись були русини, і це для
нас ніяке пониження. Ми навіть повинні вживати, щоправда, в окремих,
у певних випадках, подвійної назви русини-українці для підкреслення
тяглости нашого народу від початку нашої історії, від давньої Руси-
України. Так само відкинути треба терміни русизм, русицизм, бо це
фактично означає дослівно українізм, Русь — це давня і славна назва
нашої країни України. Коли ми кажемо і мусимо казати, що Русь це
наша давня назва, а не московська, то не можемо означувати
російщення мови чи літератури русифікацією, бо інакше це буде
заперечення того, що ми заперечуємо чи відкидаємо що Русь це
наша давня назва, не московська. Замість того можна б уживати
термінів росизм чи росицизм, бо ці іменники утворені від назви Росія,
яку собі прийняла колишня Московщина чи Московія.

Російщення України в давніх часах

Один із французьких істориків і політиків часів революції Франсуа
Ґ зо писав, що «коли держави існують довгий і славний час, вони не
можуть потім зірвати зі своїм минулим, що вони не робили б. Вони
живуть під впливом свого минулого навіть тоді, коли стараю ться його

135
 знищити, вони залиш аються в основному в характері і призначенні
такими, як їх уформувала їхня історія. Навіть наймогутніша революція
не може позбутися довготривалих національних традицій».1 Тому ті
традиції, на думку автора, треба знати. Він також справедливо думає,
що це зокрема стосується сучасного російського большевизму, який
коріниться в традиції російських царів, від Івана Грозного починаючи.
Це незаперечна правда, і це показує історія Росії й України, яку Росія
з давніх часів намагається російщити й нищити.
Переслідування й російщення, а в дійсності московщення України
почалося після Переяславського договору гетьмана Хмельницького з
московським царем Олексієм М ихайловичем у 1654 р. Ставши
союзником тодіш ньої України, Москва, цебто московські царі, почали
щ ораз більше скорочувати «старожитнії права і вольности українського
народу», як пише Сергій Єфремов2, та перетягати наші культурні сили і
вищу верству на свій бік.
«Од майже незалежної держави республіки, якою була Україна за
Х м е л ь н и ц ь к о го , і до зв и ч ай н о ї п р о він ц ії ц е н т р а л ізо в а н о го
абсолютистичного царства, якою стала Україна під кінець 18-го
століття,... вищі кляси, старшина козацька й духовенство боролися за
політичну ав'тономію, але московська політика довела до того, що
провідна верства відстала від свого народу, який, ні кращого життя не
бачивши, ні добрих провідників не мавши, був бе радний3. Москва
відтягала з України постійно українські культурні сили й обдирала її
економічно, сам нарід обертаючи в кріпаків. То було повне «обрусеніє»,
як каже той же Сергій Єфремов, яке корінилося в московській
нетерпимості до всього чужого, а зокрема до всього українського.
«Коли Україна з єдналася з Московським царством, то там панували ще
обскурантні погляди на все несхоже з московськими звичками як на
єретицтво і зраду православ’я, дарма що воно прийшло з Руси-України,
а також московська зарозумілість (пиха), яка була причиною, що
москалі дивилися на чужоземців не як на людей, але як на нечисті
істоти».4
Не подобалося Москві й українське письменство, яке різнилося від
московського не тільки мовою , але й деякими західніми впливами, яких
москалі не любили. С.Єфремов згадує, що коли український
письменник Лаврентій Зизаній Тустановський, переклавши свою книгу
«Катехизис» на церковну мову, поїхав до Москви 1726 p., щоб її
надрукувати, то московські цензори закинули йому, що його астрологія
(частина книги) взята «от волхвов еллинских и идолослужителей и с

136
правоверием нашим не сходна».5 А коли книжка таки вийшла друком,
то астрології в ній уже не було, московські цензори сконфіскували, як і
нині російські большевики конфіскують, а радше взагалі не допускають
до друку все те, що їм здається ватиканським або буржуазно-
націоналістичним чи пахне «гнилим» З а х о д о м .
В 1690 р. московський патріярх Й оаким видав указ проти «полские и
литовские печати книг» і заборонив майже все тодішнє українське
церковне письменство, а перший том книги «Четьї Мінеї» Данила
Туптала-Ростовського наказав спалити.6 Сьогодні те саме роблять, але
в інший спосіб, російські большевики, які підпалюють українські архіви
й бібліотеки, де зберігаю ться важливі пам’ятки української старовини.
За царя Петра І московське духовенство вело агітацію, щ об «на
Москве не бьіло игумена ни архимандрита козацкого рода», а потім
домагалося, щоб «москвитяне бьіли и в козацкой земле», на всяких
церковних урядах.7
Спочатку українські культурні діячі, як пише С.Єфремов, змагалися
за свої права, але пізніше багато з них почали «запобігати царської
ласки і вносили розпусту в літературні звичаї, плодили без ліку
облесливих панегіристів, сіяли нещирість і підлизництво. Письменники
навперейми забігали в Москву з голосними посвятами своїх творів і
тріскучими панегіриками»8,а це те саме, що роблять постійно в наших
часах «пролетарські» письменники, які славословлять Кремль, партію і
кремлівських водіїв, згідно з давньою московською традицією. А
Москва тоді платила їм за те соболями і загарбаним з української землі
збіжжям, сіллю і медом, як нині платить орденами та всякими
відзначеннями.
Подібно, як із «Катехизисом», діялося і з іншими українськими
книгами, що друковані були в українських друкарнях, які викликали в
Москві підозріння, й цензори самовільно виправляли їх мову і стиль.
В 1720 р. вийшов був указ «дабьі внов книг никаких, кроме
церковньїх прежних изданий, не печатать, а оньїе старьіе книги с такими
же церковними книгами справливать прежде печати, с теми
великороссийскими печатьми, дабьі никакой розни и особаго наречия в
них не бьіло».9
У передмові до московського видання «Бесід Іоанна Златоустаго» з
1709 р. видавці вже заявляю ть, що вони додержували «орфографию
сиріч правописание и правоверие великороссийское, правильное по
ученню грамматистов и лю бомудрецов, в училищах издревле и до нине
обдержимому, а малороссийская примрачная речення изяснихом

137
обьїкновенньїми».10 Такий переклад «примрачних речений» обов’язував
усі книги, не тільки ті, що йшли на Московщину, але й ті, що залишалися
для вжитку для українців на Україні. У всіх школах обов’язувало
«произношение российских букв», цебто вимова «та исправное тех же
употребление».11
В 1721 р. прийшов наказ із Москви (21 липня), щоб усі книги з
українських друкарень висилати в «синодальну контору» «исправления
ради і согласия с великороссийскими», а для нагляду над друкарнями
московський синод наставив окремого протектора, щоб він дозволяв
випускати лише ті видання, які не різнилися від московських.
З того часу на українських виданнях мусіла бути позначка, що «сия
книга в конторе типографской изследована и по изследовании обретеся
во всем великороссийским сходна». То була вже правдива цензура, в
Україні введена раніше, ніж у самій Росії заведено було «Цензурне
ведомство». Це й було причиною, що, як каже С.Єфремов, «кращі твори
тодіш нього письменства і не пробували попасти в друкарський станок і
дійшли до нас тільки як історичний матеріял, певна річ, вельми
розгублюючись по дорозі».12
В 1720 р. московська цензура наклала тисячу рублів кари на
архімандрита Печерської Лаври за те, що там надрукована була
церковна книга «Триодь» «не во всем с великороссийским сходная», а
чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, синод наказав перевезти
в Москву, цебто конфіскував чи просто загарбав.
За митрополита Рафаїла Заборовського московський синод наказав
позбирати з усіх церков на Україні церковні книги місцевого давнього
друку і замість них завести московські видання.
За митрополитів Самуїла Миславського і Єротея М алицького
прийшов з Москви наказ «присвоить немедленно академии Киевской
образ учення для всех училищ в империи всероссийской узаконенньїй»,
«негайно завести в Київській академії спосіб навчання, узаконений у всіх
ш колах всеросійської імперії І3, тобто завести московську мову і методи
навчання. Те саме мусіли робити й інші школи на Україні.
«М андрованим дякам» заборонено вчити у школах, а по церквах треба
було читати «голосом, свойственньїм российскому наречию», тобто
вимовляти по-російському, замість по-українському. Синод втручався,
каже С.Єфремов, навіть до таких дрібних справ, як друкування т. зв.
«конклюзій», тобто програм на учені диспути в Київській академії: їх
треба було висилати на цензуру синодові, «дабьі в таких конклюзиах
благочестию нашему не бьіло издано что противное».14 Таким чином

138
реґляментація стала основою всієї політики в ділянці культури й освіти.
Внаслідок цього друкарні перестали працювати і позникали, перевелися
також українські школи, особливо після 1882 p., коли дякам-учителям
заборонено мандрувати по краю, «чтобьі не последовало ни в учителях,
ни в книгах какого разврата ко вреду общей пользьі».15

Таким способом майже всі школи на Україні були помосковщені.

Наприклад, в 1740-48 pp. на Лівобічній Україні було 866 шкіл, а через 60
років і вже на початку XIX століття Чернігівський єпископ повідомляє
генерал-губернатора, що в його губернії не було вже ніяких українських
шкіл. Так само не було їх і на Полтавщині.
На самому початку XIX ст. цар Павло І заборонив будувати церкви
в українському стилі з 3-ма банями. І так далі пішло російщення-
московлення України, яку цариця Катерина вважала провінцією,
подібно як Ліфляндію і Фінляндію, які треба було «привести к тому,
чтоб они обрусели».
В 1732 р. Слобожанщина ще рясно процвітала була школами, і
тільки останніми часами освітня діяльність харківського земства
наблизила народну освіту до тієї міри, на якій вона стояла два століття
том у...»16 — пише С.Єфремов. Наслідком начальницького піклування
було те, що просвіта з України зникла цілком, і нарід став зразком
безграмотности й темноти. І протягом ХУ ІІІ століття, того самого віку,
що для Росії вважається за вік освіти, на Україні зачинено всі школи.
Таким чином на протязі Х У ІІІ ст. бачимо систематичні заходи «М алую
Россію к рукам прибрать» і викорінити в них «развратное мнение, по
коему поставляю ть себя народом от здешняго совсем отличньїм».17
Наведені тут приклади тотального московщення України, в тому й
української літератури й науки, це тільки дрібна частина того, що
діялось в Україні в ХУІІ й ХУІІІ століттях, а якби все позбирати, то й на
добру книжку стало б.
Проте, як казав Шевченко, «не скує душі живої і слова живого».
Україна не піддавалась, хоч виглядало не раз, що вона безповоротно
пропала. Суспільно-політичні реформи, що залили Україну в другій
половині Х У ІІІ ст., як скасування останків автономії, панщина,
зруйнування Запорізької Січі та інше, мали довести Україну до гробової
дошки, але під час найбільшого занепаду, коли здавалось, що ціль
російщення осягнена, під кінець Х У ІІІ і з початком XIX століття
почалося відродження українського народу й української літератури,
яка звернулась до рідної національної мови.

139
 Це не значить, одначе, що «обрусителі», як їх у нас називали, здали
свої позиції і дали українській літературі свобідно розвиватись. На нову
українську літературу національною мовою і далі наступала російщина.
Росіяни дивувались, мовляв, кому й навіщо здалася «хохлацька»
література? Шевченкові попередники — Котляревський, Квітка та інші
були предметом насміху й нападів, мовляв, українські письменники
н еп о тр іб н о р о зд р іб н ю ю т ь одну велику сп ільн у л ітер ату р у
(великоросійську) і знесилюють її, відтягаючи від неї малоросійських
письменників, і радили покинути свою мертву мову та включитись у
спільну велику літературу, як зробив Гоголь, Короленко та деякі інші,
котрі писали російською мовою , але перші українські письменники хоч і
писали також російською мовою (Квітка, Гребінка. Метлинський), не
піддавались, цебто не зовсім піддавалися тискові і доказували росіянам,
що й від української мови можна «розтрогатись», що українська мова й
література маю ть повне право на існування й існують, незалежно від
ворожого ставлення до них російських шовіністів.
Траплялися й між росіянами білі круки, які признавали українцям
право на власну мову й літературу, але їх було дуже мало, і їх погляди не
мали значення, а решта дивилися вороже на нову українську літературу
й національну мову. До них належав і той, кому українська література
«дьогтем смерділа», і хто казав, що то «хороша література, тільки вона
дихає простакуватістю мови і дубуватістю селянського ума».
Ставлення його до Шевченка взагалі є прикладом, як казав Єфремов,
«чисто сектантської вузькости і ворожої нетерпимости».18
В 1840-х роках українство й українське письменство ввійшло в
перший конфлікт з «прогресивними росіянами та офіційною Росією
п р а в о с л а в ’я, с а м о д е р ж а в ’я і н ар о д о вства» . П роц ес К и р и л о -
М етодіївського Братства та зокрема лю та кара на Шевченка за вірші на
«малороссийском язьіке» «самаго возм ути тельнаго содерж ания»
показали, що демократичне українство та офіційна народність зжитися
не можуть. Шевченко був першим за нових часів мучеником українства,
жертвою репресивних заходів проти українського письменства.
П окарали й Куліша, К остомарова й інших, яких Микола І з
Бенкендорфом та Дубельтом, що заборонили всю тодіш ню літературу
українську, переслідували.
Всім цензорам даний був наказ якнайпильніше додивлятися до таких
книжок, в яких говориться про українську мову та національність, не
■даючи переваги любові до рідного краю над лю бов’ю «к отечеству».
Разом з тим на Україні був заведений догляд за всіми людьми, що

140
виявляли українські симпатії. За саму лише приязнь до засланого поета
та заступництво за нього царська влада карала.
Кримська війна, царська програ, смерть царя Миколи і новий цар
Олександер принесли хвилинно деякі, але дуже незначні, полегші для
української літератури, але не минуло і двадцяти рсЛсів, як знов почалися
репресії, і в 1863 р. міністер Валуєв видав циркуляр (18-го липня), що
ніякої української мови нема, не було й не буде і не може бути, а
«наречие» простонародне, це «тот же русский язьік, только испорченньїй
влиянием» на нього Польщі, а «общерусский язьік так же понятен для
малороссов, как и для великороссов и даже гораздо понятнее, чем
теперь сочиняемьій для них некоторьіми малороссами, в особенности
поляками, так назьіваемьій украинский язьік».19
Та все таки Валуєв допускав ще тією «испорченною»мовою книжки,
що належали до «изящной литературьі» (красного письменства), але
книжок духовного змісту і взагалі призначених для «первоначального
чтения народа» наказав до друку не допускати.
Окрім урядових репресій, були також неурядові, тобто громадські,
під гаслом «сепаратизму», що «малороссьі» хочуть відірвати
М алоросію від Великоросії. Це гасло сепаратизму збереглося в
російсько-большевицькій імперії і досі, хоч Ленін дурив, що українці
маю ть право вийти із Совєтського Союзу — «самоопределение вплоть
до отделения».
Через десять років прийшов новий указ Ю зефовича, в 1876 р.
(Емський), який забороняв усяку літературну творчість, яка закликає до
розчленування Росії — «посягательство на государственное единство і
целость России», і що осередок тієї «злочинної» діяльности находиться
в Києві (мова про «Ю гозападньїй отдел географического общества).
Особливо забороняв цей указ привозити з-за кордону (з Австрії)
будь-які книжки і брошури, що появлялися українською мовою
за кордоном.То був час, коли увесь видавничий рух зосередився був у
Львові, звідки книжки перевозили на Україну. Цей указ забороняв
також всілякі сценічні вистави українською мовою і музичні ноти, а те,
що можна було друкувати, мусіло зберігати російський правопис.
Твори для дітей допускали тільки російською мовою, мовляв, «дети
должньї учиться по-русски».
Отже, тенденція була безсумнівна — зросійщити все українське
життя — письменство, мистецтво, а наукові твори й так були написані
російською мовою . Але література була особливо переслідувана, бо
вона м ала чи могла мати великий вплив на читачів українських, тому

141
; Рр“ Х м и I ніколи’ не могла

^ “Г = ” Г = ^ ~&rtz =
=ггй=г-t — і-—
“ й Т Г т к Г була загальн а дум ка. Ио с о ц і,л і,м приносить
демократизм і свободу, але .
Д
д у*е обмежений. Російські Р » о л Т «ш .д е м о н и й( ^ ихвльно
Чернишевський, Ґерцен, Д о ролю о хотіли щоб Україна
-« О РОСІЙСЬКИЙ

=53i = S S = s = S =
= S = iS 5 =
З б о р ю в а л и д есп о ті» царського — и зм уале = саою

вл асн у д е с п о т ію як а ° ^ ^ a^ ^ f c b n d i л іт е р а т у р н и й к р и ти к

вс,х ^ і ь . и х генерацій
а в т о р о м с о ц іа л ь н и х т а .е с т е т и ч ^ ь ш р е в о л ю ц ій н и м
р о сій ська ін тел іген ц ія 7 0 - » х р о т т В Р^

S = 5 5 £ = fe =
яп е р о сіян він у в а ж а в в и б р а н и м н а р о д о м се р е д с л о в я н , а т а р
п о р ів н ю в а в з в е р б л ю д а м и т а вівц ям и. Він за х о п л ю в а в с я ек сп ан сіею
Р о сій с ь к о ї ім п ер ії й в в аж а в ие в е л и к и м зу с и л л я м р о с ій с ь к о г о н а р ДУ
й о г о п и са н н я х м о ж н а зн а й т и за га л ь н е о п р а в д а н н я к о л о н ,^ У' Р
1 на його дум ку, визначив був м айбутн є Р о с . пі передове місце в істо р

Н а в ід р о д ж ен н я й в и зв о л ь н і з м а г а н н я у к р аїн ц ів д и в и в ся в о р о

142
засуджував та висміював український літературний рух, старався
осмішити українську мову й літературу. Квітку-Основ’яненка хвалив
тому, що той писав російські твори, але критикував за українські.
Шевченка він просто ненавидів і тішився, що царський уряд покарав
його засланням . У країну він уваж ав азіятською країною і
виправдовував російщення й асиміляцію українців, бо Росія, на його
думку, адоптувала вже європейську культуру і форму державного
ладу.21
Цей «патріотизм» Бєлінського і його расизм став цінним спадком
для російських большевиків і сталінщини (Бойко, ст. 29). Інший
револю ційний д ем о крат, М .Д обролю бов (1836-1861) прихильно
ставився до Шевченка, як до народного поета і підкреслював його
народність, але Ш евченко, на його думку, через те звузив
багатосторонність своїх ідей та образів до звичайного українського
народництва і зменшив своє значення як політичний мислитель. Цим
Д обролю бов підкреслював, що українська мова начебто не надається,
щоб нею передавали скомпліковані явища й почуття, які не виходять
поза межі простого народу (Бойко, ст. 30-31). Той же революційний
демократ Д обролю бов був згідний з головними засадами царської
колоніяльної політики, особливо виразно у статті «Значення наших
останніх подвигів на Кавказі»22, отже, фактично прославляв російську
експансивність, хоч не згоджувався з її способами.
Ще один російський демократ, О.І.Герцен (1812-1870), твердив, що
«Київ є таким же російським містом, як і Москва».23 Він був проти
російщення підкорених народів, але не вірив, що вони правильно
роблять, коли змагаю ть до незалежности, бо для свого власного добра і
всіх слов’ян їм краще залишитися в унії з Росією, тому що
великодержави, на його думку, більш прогресивні, ніж окремі
національні держави.
Народовольці — російські революційні народники, що видавали
газету «Народна воля», також не заперечували для народів Росії права
на незалежність, але говорили, що підкореним народам краще буде
жити разом з російським народом і спільно змагатися за спільну волю,
бо соціялістичні принципи будуть збережені тільки під умовою, що всі
соціялістичні народи будуть спільно змагатися за свої спільні цілі. І
тільки після осягнення спільних цілей окремі народи можуть
визначувати свої політичні зв’язки з цілою державою (Бойко, ст. 39).
Отак народовольці (російські) пояснювали собі право народів до
самовизначення — наперед централізація в революційному русі й

143
створення нового ладу, а потім основою нового ладу між народами, які
різняться одні від одних способом життя, культурою і суспільною
структурою, буде російський зразок. Отже, так чи інакше, але від Росії
їм не можна чи не треба відділюватись.24
Цей російський зв’язок зобов’язує морально й матеріяльно в ділянці
літератури й науки про літературу. Теорію нового ладу в літературі
придумав той же Бєлінський, який поставив літературу на службу
політики. Він хотів перетворити літературу й мистецтво в могутній
засіб політичної пропаганди соціялістичних ідей у боротьбі з
царизм ом .251 він використав усі засоби, щоб^зробити соціялістичні ідеї
справою широких мас російського народу. Його оцінка літературного
твору залежала головним чином від того, чи письменник зображує
суспільні явища, чи заглиблюється в сучасне життя і чи вміє він
ан алізувати , а потім оцінити суспільні процеси. П редм етом
літературної творчости він уважав тільки правдиве реальне життя,
змальоване правдиво в типових образах при об ективній аналізі
історичних подій і живої сучасности. Особливого значення надавав
зображенню соціяльних суперечностей та орієнтував літературу на
вияснення соціяльного лиха і підкреслював соціяльну повинність чи
обов’язок літератури. «Мистецтво нашого часу, писав він, є
вираженням свідомости чи усвідомленням у прекрасних образах
сучасної свідомости людини, сучасної мислі про значення і ціль життя».
Сучасний письменник, на його думку, повинен бути громадянином,
соціологом, філософом і вченим і повинен бути озброєним у високу
ідейність та вміти визнаватися в сучасних політичних подіях.
І таку літературу, себто літературні твори, в яких суспільство
знаходить своє правдиве життя, виведене в ідеал, він уважає вищим
родом мистецтва. Отже, боротьба за принципи соціяльної літератури
була головною і характеристичною рисою російських революційних
демократів, які пропагували свободу в літературі, але зводили її до
свого соціяльного інструменту. Тому література мусіла бути для них
високоідейна та виховна.26
Погляди Бєлінського обґрунтовував і поширював інший російський
демократ Н.Чернишевський (1828-1889), основник матеріялістичної
теорії літрератури, яка мала в основі зовсім практичні цілі, тобто
корисність і служ бовість літератури — вона м ала завдання
перетворювати природу, тобто сучасне суспільно-політичне життя. Він
теж підкреслював виховну ролю літератури й мистецтва та йоі о
практичне застосування — вплив на суспільне життя.

144
 Бєлінський та всі інші російські революційні демократи ширили свої
революційно-демократичні недемократичні засади вперто й послідовно
як незмінні єдиноправильні, та що хто визнавав соціялізм,
автоматично приймав і соціялістичні погляди на літературу й
л іт е р а т у р о з н а в с т в о . Б єлін ськи й ріш уче ви ступ ав п р о ти ти х
письменників, які, зам ість баж аного правдивого відображ ення
важливих явищ суспільного й політичного життя, займалися, як він
казав, «чужою народові грою в естетичні каламбури».
Він гостро поборю вав усяку іншу літературу, яка не йшла вслід за
революційно-демократичною теорією, тому письменники-суспільники
мусіли приймати в цілості цю теорію, а приймаючи теорію російських
революційних демократів, вони приймали як закон незмінні російські
соціяльно-політичні погляди на літературу й літературну критику. Хто
тих поглядів не приймав, був таврований як «ворог народу», бо
російська теорія і практика завжди були нетолерантні, односторонні,
виключні й незмінні. Це було, без сумніву, тотальне російщення
української літературної теорії й літературної творчости, яка не могла
розвиватися свобідно, тільки мусіла йти за російськими зразками й за
російською теорією, а це означало неволю й занепад вільної
літературної й наукової творчости.
Щ астям було для літератури української, що не всі письменники
були соціялістами і не мусіли триматися російських «демократичних»
правил, але були й такі, що приймали соціялізм і соціялістичні погляди
на літературу. Одним з таких був і ранній Іван Франко, який був
завзятим прихильником теорії В. Бєлінського і приймав його теорію, що
література не має самостійного значення і має бути засобом ширення
суспільно-політичних ідей.
Пізніше Франко змінив свої погляди і пішов за європейськими
теоретиками, але змодифікованого погляду, що література має бути
пов’язана з суспільно-національними справами, тримався все життя:
тому пересічний українець інших поглядів на літературу не знав, поза
Франковими, тим більше, що й деякі західні теоретики й письменники
висловлювали подібні думки, хоч у зовсім іншій формі. Але в
початковій стадії він керувався виключно революційно-демократични­
ми поглядами про суспільне призначення літератури та про її виховне
завдання.
З інш их українських письменників тієї теорії російських
революційних демократів трималися Панас Мирний та його брат Іван
Руденко-Білик, який обстоював глибші зв’язки української літератури з

145
російською і підкреслював виховну ролю письменника-громадянина.
В 70-х роках розвивав літературно-критичну діяльність М ихайло
Д рагоманов (1841-1895), який закликав українських письменників
учитися на творах російської літератури і тим самим сприяв
російщенню української літератури, хоч це не було в його програмі, але
російську літературу він цінив вище, ніж українську.
Таким чином, українська література 70-90-х років так чи інакше,
більше або менше розвивалася під впливом російських соціялістичних
ідей, які поширю вала російська література, спочатку революційна, а
потім марксистська. І хоч засадничо ніхто не змушував українських
письменників орієнтуватися на російських, але російська революційно-
демократична література була тим чинником, на який орієнтувалися, з
внутрішнього примусу, українські письменники, що орієнтувалися на
соціялізм.
Висновок із попередньо сказаного можна зробити такий, що
російщення української літератури в XIX ст. ішло двома шляхами: один
шлях був урядово-поліційних «указів», які забороняли українську мову,
літературу й науку і тим самим підсували російську літературу, царсько-
дворянську, а другий шлях — впливу російської літератури й критики
на український способ думання. Перший шлях був безпосередній, а
другий посередній — через літературну теорію і критику.
Вже в 40-х роках XIX ст. українство й українське письменство
ввійшло в перший конфлікт з прогресивними росіянами. Спочатку люди
думали, що соціялізм приносить з собою демократизм, але в дійсності
російський демократизм був дуже обмежений. Російські революційні
демократи на словах начебто прихильно ставилися до української
культури і співчували українцям, але й вони обмежувалися тільки до
культурної автономії, а про політичну навіть думати не хотіли, зокрема
про відділення України від Росії. Вони видумували різні теорії, щоб
знеохотити українців до відокремлення. Вони казали, що Захід гнилий і
не варто з ним в’язатись, натомість російський централізм багато
ліпш ий для народів Р осії і благородніш ий, бо поступовий
(прогресивний). Та й народ російський, казали вони, стоїть на зовсім
інших позиціях, протилежних до російського уряду.
То було звичайне окозамилювання, вони іншим способом
російщили Україну й українську літературу й науку. Вони визнавали
своб ідн и й р о зв и т о к у к р а їн сь к о ї л іт е р а т у р и , ал е в р а м к а х
револю ційного д ем ократи зм у, цебто соціялістичної теорії й
матеріялістичного світогляду. Революційні демократи поборювали

146
царсько-дворянський режим, але заводили свій власний режим, такий
же деспотичний, як і царський, а навіть гірший, бо він захоплю вав і
духовне життя людини. Хто визнавав соціялізм, той наче автоматично
мусів приймати соціялістичну естетику — погляди на літературу й
мистецтво в російській концепції. Не указами й заборонами, а
прищеплюванням російської думки, впливом на українське духове
життя, багато небезпечнішим від адміністративних заборон. То було
духове поневолення, нав’язування чужих українському духові думок і
поглядів, які паралізували українську духовість.
П ізн іш е цей сп осіб росій щ ен н я у к р а їн сь к о ї дум ки став
насильницький і тоталітарний, від якого не було виходу. Його ввели
російські большевики в комуністичній імперії СССР, де т. зв.
«пролетарська література» стала обов’язкова для всіх письменників,
основана на ленінській засаді партійности літератури.
Російщення в нових часах, після захоплення влади в Україні
Російські больш евики, цебто больш евицька партія, почали
формування нової літератури на основі марксо-ленінських ідей
революційного перетворення світу. Основою нової літератури стала та
сама теорія революційних демократів, але в марксо-ленінській редакції
на історико-діялектичній матеріялістичній основі. Ленін виходив від
нібито наукового твердження, що вся література до того часу була
клясова і партійна під маскою національности, бо її творила кляса
націоналістичної буржуазії, отже вся попередня література була, на
його думку, тенденційна, бо кляса буржуазії втілю вала в літературній
творчості буржуазну ідеологію. З цього довільного висновку він робив
дальший свій висновок, що давніше не було ніякої вільної літератури,
безпартійної і безтенденційної, а коли так, то й пролетаріят має право й
потребу творити власну партійну ідеологічну літературу.
У свой статті «Партійна організація і партійна література» (1905)
поняття партійности було першим кроком в утвердженні нового етапу
народности літератури, тому що партія виходила від засади, що
література має служити широким масам народу, перш за все трудящим
клясам, а що партія репрезентує нарід, то література має служити партії
в будові комунізму.27 П ро народність літератури говорив уже раніше
Бєлінський, але під народністю він розумів не національність, а всяку
простонародність — робітництво, селянство з додатком трудящої
інтелігенції. Н а основі принципу партійности літератури, що нібито є
дальш им розвитком теорії клясиків марксизму про клясовість і
тенденційність літератури, Ленін розробив і «положення» про

147
необхідність партійного керівництва літературн и м процесом і
підкреслював, що пролетаріят, тобто партія, прагне вільної творчости
не лиш е від бурж уазного капіталу, але й від бурж уазного
індивідуалізму.
На поміч Ленінові й партії стали, прерш за все, російські літературні
о р г а н іза ц ії, які зас л о н я л и ся ін т е р н а ц іо н а л ізм о м , як ВА П П
(Всеросійська асоціяція пролетарських письменників), що поборю вала
сам остійність або автоном ність республіканських літературних
організацій і виключала будь-які національні ознаки, крім російських,
або ВУАПП, яка в дійсності була філією чи агентурою ВАПП-у і
ви м агала, щ об усі українські республіканські організації їй
підпорядковувалися — вони прагнули зайняти в літературі домінантне
становище і виключити, якби можливо, українську мову з ужитку,
оскільки російська мова, на їх думку, є мовою інтернаціонального
спілкування світового пролетаріяту.
Протягом 20-х років партія й сама ще не знала напевно, яка має бути
нова література, тому за перший період можливі були різні шукання,
але одне було певне, що література інших народів не могла розвиватися
у відриві від російської літератури. У Постанові партії у справі
української художньої літекратури в 1927 р. ЦК, побіч інших вказівок,
о со б л и ву увагу звернув на ф орм уван н я кадрів у к р а їн сь к о ї
марксистської критики і на завдання критики — дбати про тісніший
зв’язок українських літературних організацій з такими ж організаціями
російськими, а це повинно відбуватися шляхом збільшення перекладів
літературних творів «братнього російського народу» українською
мовою та обміну письменниками.
І справді, незабаром після того на Україні побували російські
письменники, а українські також влаштували взимі 1929 р. «Тиждень
української літератури» в Москві за ухвалою партії та уряду. Отже, не за
ухвалою українського уряду, а російського, який цим показував
українським письменникам, де їх культурний і політичний центр та на
кого їм треба орієнтуватись.
Під кінець 20-х років окремі літературні організації почали
самоліквідуватись, а ті, що не встигли цього зробити, були зліквідовані
постановою ЦК від 23.4.1932 р. «Про перебудову літературно-
художніх організацій». ЦК вирішив ліквідувати всі українські
літературні асоціяції, мовляв, «існування багатьох літературних
організацій стало гальмом у розвитку пролетарської літератури».28 В
дійсності гальмом у розвитку літератури була тоді якраз офіційна

148
партійна організація ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських
письменників), яка намагалася бути навіть більш партійною, ніж сама
партія, і «допускалася численних помилок вульгарно-соціологічного
характеру».
П ротягом першого десятиріччя, у 20-ті роки, були певні спроби
українських письменників ухилитися від партійної лінії, зокрема були
такі спроби в літературній теорії й критиці, і ті спроби спричинили були
відому літературну дискусію в 1925-1928 pp., яка охоплю вала різні
питання дальш ого розвитку літератури, як,наприклад, розуміння суті
мистецтва, його ролі в житті та інші, але одним із найважливіших
питань було ставлення чи відношення української літератури до
російської. Хвильовий кинув був заклик у тій дискусії «Геть від Москви»,
краще звернутися до самих джерел — західньої літератури, але за це
його партія й уряд визнали ворогом народу й шкідником, який хоче
українську літературу позбавити «благородного впливу великої
російської літератури», яка, мовляв, стала Світовою. А літературну
дискусію вирішили так, що засудили всякі намагання порізнити обидві
літератури й українську відірвати від російської, яку визнали
зразковою — очевидно, в російсько-большевицькому розумінні — на
яку українським письменникам треба орієнтуватися, цебто піддаватися
російщенню. Відтоді українським дослідникам, критикам та історикам
літератури треба було завжди покликатися на російських письменників,
як робили пізніше автори двотомної «Історії радянської літератури» з
1957 р. (ст. 9), заявляючи, що «Історія ще не знала такої впливової сили
художніх образів, які явила світові радянська література (між ін., це
цілковита неправда!). Герої таких творів, як «М олода гвардія» Фадєєва,
«П іднята цілина» М .Ш олохова, «Чапаєв», М .Ф урм анова, «Як
гартувалася сталь» М .Островського, «Залізний потік» О.Серафимовича,
«Повість про справжню людину» Б.П ольового стали для мільйонів
читачів зразком поведінки, самовідданости, бойового і трудового
героїзму».
І немає жанру ані теми чи проблеми, в яких російські письменники не
були б зразками для українських письменників, бо «в їх творах
виступаю ть позитивні герої, створені на зразок російських
літературних героїв». А ще далі там стоїть: «Радянські письменники
вважають себе законними спадкоємцями і продовжувачами традицій
Пушкіна і Гоголя, Бєлінського і Чернишевського, Толстого і
Цехова..,»(ст. 9). «Радянська література продовжує традиції великих
революційних демократів — Бєлінського, Д обролю бова, Чернишевсь-

149
кого, Салтикова-Щ едріна, підхоплені Плехановим і науково розроблені
та обгрунтовані Леніним» (ст. 10). «Видатна роль у розвитку
соціялістичної культури всіх народів нашої неосяжної батьківщини і
зближення їх між собою належить культурі й літературі великого
російського народу, що була і є всемогутнішим джерелом ідейного й
художнього збагачення всіх братніх літератур народів СССР» (ст. 40).
«Завдяки радянській владі під керівництвом ком партії, під
благотворним впливом російської радянської культури Україна стала
республікою суцільної письм енности, а н арод український —
культурним і освіченим» (ст. 41).
Всі ці висловлення українських письменників є доказом і показом
того, до якого самозаперечення українських письменників дійшло
російщ ення У країни, зокрем а українських письменників, які
принижують самі себе, свою творчість і взагалі свою рідну культуру і
підвищують чи підносять на вершини російську літературу й російську
культуру.
А якби в кого був сумнів.чи ті письменники справді так думаю ть, як
говорять, і що вони, може, інакше думаю ть, як говорять, то й це буде
ознакою, що російська література наче темна важка хмара висить над
українською і не допускає її до свобідного самовияву та ще й вимагає
фіміяму «возхвалення», яке їй дає почуття вищости й неперевершености,
хоч у дійсності вона від цього досить далека.
Від цього обкаджування російської літератури не вільні навіть
передові й найпередовіші українські письменники, яких російщення так
запоморочило, що й вони, як, наприклад, О.Гончар у своєму
низькопоклонстві перед російською літературою готові самі себе зовсім
заперечувати й понижувати. Ось як пише той же О.Гончар з нагоди 300-
річчя «возз’єднання України з Росією»:
«Той, хто спробував би розглядати розвиток української літератури
у відриві від російської, неминуче [опинився б у психіятричній лікарні
або в концтаборах важкої праці] різав би по живому, порушуючи живий
кровообіг, бо всіма своїми найкращими пориваннями, своїми
яскравими фарбами вона гармонійно поєднувалась і поєднується з
культурою братнього російського народу» (ст. 43). І далі: «В наші дні
зовсім неможливо собі уявити розвиток культури української
соціялістичної нації без найтіснішого спілкування з передовою,
провідною культурою радянської Росії. Без Г орького і без
М аяковського, без Ш олохова було б неможливим те змужніння, той
рівень розвитку української літератури, якого вона нині досягла» (ст.
43).

150
 Через кілька років після постанов ЦК про перебудову літературних
організацій, цебто в 1934 p., відбувся в Москві І всесоюзний з’їзд
пролетарських письменників, на якому оформлена була стандартна
Спілка письменників України (СПУ) і який завершував перебудову
літературного життя в СССР. Тодішній комісар від культури А.Жданов
формулював основні риси російської совєтської літератури, які
зобов’язували й українських письменників, як «найідейніш ої,
найпередовішої, найвпливовішої» літератури світу.
На тому з’їзді на пропозицію Ж данова була схвалена постанова, що
основною метою совєтської художньої літератури й літературної
критики має бути російський соціялістичний реалізм, якого коріння — в
теорії револю ційного дем ократа В .Бєлінського, а російський
письменник Максим Ґорький пояснив це так, що основним героєм
радянської літератури має бути «людина труда», яка перетворює світ на
основі марксо-ленінської філософії.
З того часу письменникам не вільно відступати від цього закону, і
українські письменники таким рішенням засуджені були урядово й
партійно на кару наслідування російських письменників та взагалі на
російську літературу, давню і сучасну.
То було жорстоке і безоглядне російщення, а в суті і нищення
самостійности української національної літератури, але в машкарний
спосіб — під маскою марксо-ленінської большевицької ідеології, хоч
із-поза неї виразно вишкірює свої зуби російський шовінізм, бо головну
і єдину в ній ролю грали і далі граю ть не які інші, а російські
імперіялісти, хочби часами навіть не під типовими російськими
прізвищами, для окозамилювання.
Одночасно то було й найбільш безоглядне переслідування
української літератури й літературознавства, які позбавлені були
найпростішого права на вільний розвиток. Навіть така ділянка науки
про літературу, як історія літератури та її періодизація, мусить іти за
російською наукою . Н априклад, давня українська література
починається, за совєтсько-російською теорією, не в XI, а в ХІУ ст., а вся
д ав н іш а л іт е р а т у р а від X I д о кінця X III ст. у в аж а єть ся
«спільноруською» (общерусской) і належить всім трьом руським
народностям, насамперед російській, потім українській, а вкінці і
білоруській, але найбільше російській, бо російські дослідники
уважають російську літературу безпосереднім спадкоємцем давньої
руської літератури, тому що вони зберігають давню назву «русские
люди». А тому що «южноруси», цебто ми, прийняли назву українці, то

151
ми себе виключили тим самиці від давньої доби тієї літератури. Таким
чином українська література починається аж від ХІУ ст. та становить
«давню» добу української літератури, а від половини ХУ ІІІ ст.
починається нова доба...

Давня російська література починається фатично також у тому ж

часі, але разом із давньою руською частиною, і триває до кінця ХУІІ ст.
Отже не вільно українцям мати свій власний погляд на періодизацію
своєї літератури, тільки треба орієнтуватися на зфальшовану російську
науку про літературу.
В часі Другої світової війни,зокремана початку, коли гітлерівська
армія без великого спротиву здобувала українську територію, російська
сталінська політика змушена була звернутися до національних
почувань українських поетів і в чомусь поступитися українцям. То була
короткочасова полегша чи лібералізація, яка тривала не довше, як до
кінця війни, яку совєтам допом огла виграти прихильна Росії Америка. І
тоді так само нагло і несподівано та полегша закінчилася, бо Росія війну
виграла і вже не потребувала українського сантименту. В 1946 р.
почався поворот Сталіна на давні позиції російського великодержавно­
го шовінізму, безпардонного і безприкладного поневолення України й
інших поневолених народів.
Знову почалися репресії, які «торкнулися всіх ділянок культури», як
пише дослідниця тих часів О.Судима, і дуже великої кількости осіб. На
Україні засуджували насамперед усі прояви духової суверенности.
Найчастіше всі ухили від московської лінії ставили у зв’язок з
історичною концепцією Грушевського, яку гостро заплямовано як
ідейну базу українсько-німецьких націоналістів. Крайності критики
заходили так далеко, що переслідували захоплення українським
сільським пейзажем як національну обмеженість трактовано інтерес до
етнографічних особливостей. Наслідки цього періоду були ті, що ряд
книг зазнали вилучення («Історія України», АН, Курс історії української
літератури М аслова і Кирилюка, змінено склад редакції журналів).29

За тим прийшло нібито перетворення буржуазних націй у

соціялістичні, про що Сталін говорив ще в 1929 p., але тепер, під сам
кінець 40-их років, партія вирішила, що треба проголосити існування
соціялістичних націй в СССР, як нібито факт уже довершений, бо
буржуазним націям прийшов уже кінець, вони, мовляв, умерли, хоч
вони живуть і досі, і партія з урядом мають з ними більше клопоту, ніж
давніше.

152
 Услід за тим прийшло винесення російського народу на станови те
передового і російської культурий літератури, які стоять понад усі інші і
залежать від російської. «В непрямій формі, але настирливо
прищеплюється переконання, що українська культура є частиною,
обласницькою різновидністю ш иршого культурного комплексу, який
увесь вміщується в універсальному комплексі російської культури».30
Особливу лю ть викликав у російських большевиків «Нарис історії
української літератури» АН з 1945 р. Кирилюка й М аслова, які
допустилися «извращения» марксо-ленінського розуміння історії
української літератури і написали її в буржуазно-націоналістичному
дусі, який виявився в тому, що автори, згідно зі схемою Грушевського
та його теорією виключности українського народу, ігнорують
спільність походження, єдність і взаємодію в історичному розвитку
російського й українського народів, їх мови й культури. І саме тому цей
курс історії літератури не показаний у взаємних зв’язках з російською
літературою . Але найбільше сердило їх те, що культура й література
Київської Руси потрактована там не як спільне джерело трьох братніх
східнослов’янських народів, тільки як надбання самого українського
народу.
Наслідки тієї критики були сумні для української літератури й науки.
Письменники мусіли писати тільки про сучасність, про клясову
боротьбу, славити партію, Сталіна, «братній російський народ»,
совєтську армію , що врятувала світ від нацистських загарбників і т.п.
Але трапилось, що кілька років після того Сталін помер, і поки
совєтські водії очунялись, українські письменники відчули, що
сталінський батіг над ними наче обірвався, тому вони пробували
свобідніше дихати. А за Хрущова, який ухитрився дійти до влади і кинув
клятву на Сталіна, здавалося, що режим частково змінився. Деякі
письменники вірили, що сталінізм уже не вернеться і давали собі волю
критикувати культ його особи.
Хрущов дозволяв якийсь час критикувати Сталіна, та коли побачив,
що українські (і деякі російські) письменники відходять від партійної
лінії, яка все таки існувала, почав привертати сталінську реґляментацію
і змушувати їх до послуху партійній дисципліні. Правда, поки це
сталося, наче з-під землі виринули шестидесятники, які не відчували
того страху, що їх батьки, і пробували поводитися свобідніше, але й це
довго не тривало: партія й уряд почали знову нагінку на них і заганяли у
партійну кошару, як овець. Хто не піддавався, того робили божевільним
і заганяли у психіятричну лікарню або несправедливо засуджували на
довгорічне позбавлення волі.

153
 Такий стан триває й досі. Але в останніх часах партія знову звернула
особливу увагу на літературну критику, на яку особливо наголошував
ще Ленін. Виконуючи його заповіді, КП щ оразу повертається до цієї
теми та пригадує письменникам, критикам і дослідникам літератури
засади ленінської літературної критики, які обов’язують, наче державні
закони. На кожних з’їздах ЦК КП у постановах «про літературно-
художню критику», а в останньому часі, за Андропова (1983), пленум
ЦК пригадав письменникам, що літературна критика має виховувати
письменника, цебто має тримати його на партійному ланцюгу. Це
означає — «глибоко аналізувати явища, тенденції і закономірності
сучасного худож нього процесу, сприяти зміцненню ленінських
принципів партійности, виступати послідовно проти буржуазної
ідеології, а перш за все проти буржуазного націоналізму». Ленін уважав
літературну критику зброєю в боротьбі за комунізм, а тим самим за
російську політичну й культурну домінацію і в ділянці української
літератури й літературної критики, щоб вони, письменники й критики,
не пробували думати інакше, як хоче російський «великий братній
народ». За інші думки й погляди партійна влада карає як за державні
злочини. Це і є російщення, що дійшло вже до крайніх меж.
Цей російсько-большевицький тотальний і тоталітарний режиме, як
каж е один із р о сій ськи х д ав н іш и х д и си д ен тів Ґ .Ф е д о т о в ,
«відродженням режиму Івана Грозного, спадкоємця монголізму і
візантинізму. С тара московська тоталітарна підводна скеля появилася
знову на поверхні. Нова совєтська людина була модельована не так у
марксівській школі, як радше у московськім царстві, легко покритім
марксизмом».31
Цей безсумнівний факт б ли зького споріднення сучасного
російського большевицького режиму з режимом московських царів
Х У І-Х У ІІІ ст. є безсумнівним доказом, що не партократія керує
Совєтським С ою зом, а Москвократія, яка не русифікує, а російщить чи
московщ ить Україну від часу, коли ввійшла з нею в «союзні» стосунки.

1 H.Kohn. The M ind of M odern Russia, N.Y., 1955, VII.

2 Сергій Єфремов, Історія українського письменства , т. І, вид. І У, ст.
263-264.
3 Т ам же , 264
4 Т ам же
5 Т ам же , 270
•
 6 Там же , 266
7 Т ам же , 267
8 Там же
9 Там же , 268
10 Там же
11 Т ам же , 270
12 Т ам же
13 Там же , 270
14 Там же , 269
15 Там же , 270-71
16 Там же , 271
17 Там же
18 Т ам же , 272
19 Там же
20 I.Boyko. Russian Populism (Narodnichestvo) as a source of Leninism-
Stalinism, p.28.
21 Там же
22 Там же, ст. 30-31
23 Там же, ст. 33
24 Там же, ст. 39
25 Т ам же, ст. 28
26 А.Лаврецкий. Зстетика Белинского . Москва, 1959, ст. 54-60.
27 В.Ф.Воробйов. Ленін про літературу і мистецтво . К., 1971, ст. 81
28 Постанова Ц К КП СС, 1932 р.
29 О.Сулима. Етапи розвитку совєтського імперіялізму та Україна в pp.
1941-1954. Мюнхен, 1955
30 Там же, ст. 20
31 H.Cohn. The Mind of M odern Russia, H arper Torchbooks. The Academy
Library (New York), 1955, p. 280.

Л ІТ Е РА Т У РА
Єфремов Сергій. Історія українського письменства, т. І, видання четверте з
одмінами й додатками. Ляйпціґ, 1924.
Шульга М. Московська суть. Мюнхен, 1948.
Добролюбов Н .А . О значений наших последних подвигов на Кавказе. Полное
собрание сочинений под ред. Е.В.Аничкова. Ст.П етербург, т.У ІІ, 487-515.
Русско-украинские литературньїе связи [збірник статтей]. Гос. издат.
художественной литературьі. Редактор М.Гудзий. Москва, 1955.

155
Бойко Юрій. Шевченко і Москва. [М юнхен], 1952, 63 стор.
Історія української літератури, т. І. Дожовтнева література. АН УССР. К., 1954.
Сулима О. Етапи розвитку російського совєтського імперіялізму та Україна в
1941-1954 pp. Публікації з наукової конференції. Мюнхен, 23 стор.
Л а в р ец к и й А. Зстетика Б ел и н ск о го . М осква, 1959. И ск у сство и
действительность, ст.33-69.
Чапленко В. Пропащ і сили. Українське письменство під комуністичним
режимом. 1920-1933. УВАН, Вінніпег, 1960.
Белик А .П . Зстетика Черньїшевского. Москва, 1961.
Лазаревский А. Сведения об украинских школах и госпиталях Х УІІІ в.
«Основа», 1862, У.
Передерій В. Українська революційно-демократична естетика (кінець XIX —
поч. XX ст.). В-во КУ, 1964,
Шабліовський Євген. Ш ляхами єднання (Українська література в її історичному
розвитку). Вид-во худ. літ-ри «Дніпро», К„ 1965.
Гордієнко А. М истецтво, дійсність і свобода художньої творчості. К. 1966.
Історія української літератури. Т. І. Давня література (XI — перша половина
Х УІІІ ст.). К „ 1967.
Воробйов, В. Ленін про літературу і мистецтво. К., 1971.
Лісовий П. Панас Мирний і передова російська література — «Українське
літературознавство», вип. 27, 1976.
Мартусь В. Ленінська методологія аналізу й оцінки суспільних явищ і загально-
наукові основи літературно-художньої критики — «У країнське літературознав­
ство», вип. 27, 1976. 3-14.
Скоць А. Вивчення літератури в середній школі у світлі П останови Ц К К П РС
«Про літературно-художню критику» — «У країнське літературознавство», вип.
27, 1976, 94-101.

156
Борис Берест

РОСІЙЩЕННЯ СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ

УКРАЇНСЬКОЇ мови
Якщо російщення української мови і утиски щодо її вживання в
літературі й науці за останнє століття відбувалися запровадженням
«валуєвських» чи «емських» царських указів, то за часів совєтської влади
воно проводилося партійними урядовими постановами, але через
маріонетковий Наркомос (в 1932-33 pp.), через Президію Академії
Наук У СС Р (в 1946 р.) чи через Інститут мовознавства ім. О.Потебні та
Міністерство освіти У СС Р (в 1960 p.).
По суті, ці заборони і обмеження мали багато спільного, бо вони всі
зводилися до одного — знищити українську мову й українську
культуру, а тим самим знищити прагнення українців до самостійности.
Великодержавні російські українофоби та їх наслідники — заповзяті
партійні експерти від мови — прорахувалися. Вони не усвідомили собі,
що зміна словникового запасу української мови — це не тільки зміна
правил граматики чи правопису. Це насамперед зміна лексичного фонду
в його, тільки українській мові притаманній, самобутності. Тому
механічне й примусове нав’язування нового словникового складу, не
зважаючи на всі зусилля, потерпіло повне фіяско.

Зміни словникового складу української мови

Адже зміни словникового складу неможливо було раптово
запровадити навіть урядовими указами, постановами чи наказами Бо
зміни й запровадження зросійщених варіянтів замість споконвічт-гзд
українських слів, що міцно завоювали собі місце за останнє тисячолітті
у лексичному фонді української мови, треба було б запроваджувати
обдумано, обережно й насамперед — повільно.
Д о того ж своєрідні властивості української мови та багатк*»*
р ізн о в и д н іст ь її си н о н ім ів , а так о ж невичерп н а к іл ькість
відповідників — були природним заборолом н о в и м . чи и п т *
нав’язаним словам, живцем взятим з російської мови.

1І
 Плекання рідної мови серед європейських народів
Цікаво, що з європейських народів найбільше дбаю ть за плекання
своєї мови — французи. У Франції щороку видається словник нових
слів і термінів, т. зв. «Малий Лярус», що наочно показує зміни й
розвиток словникового складу, реєструє творення нових слів, нових
виразів. Дослідники мови твердять, що за кожне десятиліття
словниковий склад кожної мови змінюється пересічно на 25%.

«Нове життя нового прагне слова»

Словниковий склад української мови із своєї історичної перспективи
був тісно пов’язаний з навколишнім середовищем. Він надто чутливий
до змін, що відбуваються в житті народу. Кожне нове явище, кожне
поняття, кожний новий предмет, процес чи дія вимагаю ть свого
конкретного найменування, своєї назви.
А, з другого боку, рівночасно з цим відходять з ужитку слова, що
зробились зайвими, що вже віджили свій вік, що опинились на грані
зникнення.
Якщо український поет М. Рильський колись висловився, що «нове
життя нового прагне слова», то, звичайно, він не мав на думці
пляномірного російщення словникового складу української мови. Бо
словник кож ної м ови постійно поповню ється, он овлю ється,
удосконалюється. Одночасно з обігу відходять слова чужі духові
української мови, застарілі, маловживані, штучностворені, недолугі.
Цей процес відбувається значно раніше в живій українській мові, а вже
згодом, з бігом часу, закріплюється в писемній мові.

Словниковий склад української мови за царату

В царській Російській імперії словниковий склад української
народної мови обмежувався до хліборобської тематики і вряди-годи до
словника легкої індустрії, як це можна наочно спостерігати в словнику
Б.Грінченка, вперше виданому в 1907 році.
Хоч царський уряд залюбки впроваджував російщення української
мови, проте народні маси в своїй основі були відпорні проти накинення
їм нових слів чи термінів. Тим більше, що російська мова була в той час
під рабським впливом французької мови в літературі, в мистецтві, в
побуті інтелігенції, а німецької мови — в науці й техніці.
Тому й не дивно, що багато слів і виразів «умерли» так само раптово,
як і «народились»: дворянин, граф, губернатор, цар, цариця, Держ авна

158
дума, сановник, чиновник, жандарм, городовий, рало, земство,
маєток, подушне, ур яд ник тощо. Ця сама доля спіткала також такі
вирази як: ваша величність, ваше благородіє, заголит и в солдати,
служ ити в наймах, віддати в найми, просит и Христ а ради, справляти
т ризну тощо.
Це явище можна назвати внутрішнім народним спротивом. Воно
було цілком сподіваним і легко передбачливим, зокрема через
історично неустійнену українську державність, а звідси часту зміну
політичного ладу на українських землях з неодмінним поневоленням
нашого народу чужими наїзниками.

Словниковий склад української мови під наїзниками

Під Австро-Угорщиною словниковий запас української мови зріс в
основному за рахунок в той час вже добре розвиненої німецької
технічної термінології, що живцем засвоювалась українським народом
та інтелігенцією через обмаль українських відповідників. Одночасно,
зокрема на українській інтелігенції під Австро-Угорщиною, позначився
негативний вплив польської мови.
Закарпатська Україна силою обставин потрапила під вплив чеської
та мадярської мов. А Буковина — під вплив румунської мови.

Словниковий склад української мови під час Визвольних змагань

Російщення словникового складу української мови в період
Визвольних змагань і становлення української державности значно
сповільнилося, хоч в основному відбувалося двом а шляхами:
а) через переміщ ення значної кількости слів з активного
словникового запасу до пасивного в зв’язку блискавичною зміною
державно-політичного ладу та соціяльно-економічних нововведень на
Україні;
б) через поповнення словника новими словами й словосполучен­
нями (або їх новими значеннями), пов’язаними з новою формою
державного правління, з новими й складними обставинами щоденного
життя, із змінами в стосунках людей, із змінами в національній
свідомості, в побуті, в літературі, в мистецтві, в науці тощо.

Зміни в словниковому складі української мови під чоботом нового

наїзника
Зовсім інша справа, коли на творення нового словникового складу
почало впливати імперсько-загарбницьке поневолення Москвою

159
українського народу. Воно відбувалося такими основними шляхами:
а) примусовим нав’язуванням неологізмів, запозичених з російської
мови;
б) уведенням й закріпленням за багатьма наявними в українській
мові словами й виразами нового значення з утратою первісного
історично-традиційного значення;
в) сліпим запозиченням слів і зворотів з російської мови;
г) пляномірним засвоєнням словникового складу із територіяльних
великоросійських діялектів і совєтської професійної лексики;
г) мимовільним засвоєнням жаргону «старшого брата» у зв’язку з
небувало поширеним злочинним елементом, що опинився через
революційні події на волі;
д) небувалим пош иренням «блатної» лексики і тю рем ної
термінології.

Прямі запозичення з мови «старшого брата»

Ось приклади прямих запозичень з російської мови, але з
використанням української основи: радянський, ленінець, ударник,
передовик, п ’ят и р ічка, субот н ик, п ер ед зізд івськ и й , висуванець,
цілинник-, р а к е т н и к , уго д о в е ц ь , к р а є зн а в ч и й , п о ж о вт н еви й ,
колгоспник, куркуль, розкуркулю вання, безпритульний, позаш кільний,
всесою зний, підш еф ний, а нт иім періяліст ич ни й, перевиконання,
віт чизняний тощо.

Інші типи запозичень з російської мови

Багато легшим для сприйняття і продуктивнішим типом російщення
української мови був спосіб запровадження суто механічного
словоскладання, чужого українській мові, але притаманного російській
мові: бронепоїзд, багат опляновий, загальновідомий, гучномовець,
радіоприймач, десятирічка, кулемет, криголам, радіомовлення,
т е л е б а ч е н н я , п т а х о ф е р м а , п ер ш о д ж ер ело , л ю д и н о п о д іб н и й ,
малогабаритний, рудовоз, самокритика, світогляд, громовідвід,
автонавантаж увач, суспільствознавство, червоноармієць, червоно-
прапорний тощо.
Творення слів і значень через механічне складання двох іменників,
що не притаманне духові української мови: марксизм-ленінізм,
р ево лю ц іо н ер -дем о кр ат , ф абрика-кухня, ха т а-чит альня, хат а-
ляборат орія, церква-магазин, шахта-гігант, варстат-автомат,
завод-передовик, ракета-носій, міст о-трудівник, письменник-клясик.

160
поет-революціонер, меч-риба, міст о-супут ник, місто-герой, колгосп-
ударник тощ о.
Ще більше разючим виявилося механічне словосполучення двох
прикметників: р о б іт н и чо -селя н сь ки й , парт ійно-ком сом ольський,
а гіт а ц ій н о -м а с о в и й , б у р ж у а зн о -н а ц іо н а л іс т и ч н и й , н а р о д н о -
визвольний, на уко во-виробн ичий, ком сом ольсько-м олодіж ний,
п л я н о во -еко н о м ічн и й , військово-м орський, іст о р и к о -ф іло ло гічн и й
тощо.

Інші засоби російщення української мови

Прискореним засобом російщення української мови треба вважати
примусове введення в щоденну усну й писану мову складноскорочених
слів різноманітного типу: колгосп, радгосп, комсомол, парторг,
кінармія, т оргсин, зам, зарплата, губвно, лікнеп, лікпом, виш,
робіт ф ак тощо.
Примусово вводяться в українську мову абревіятури, утворені з
початкових літер: УРСР, КПРС, ТА PC, Р А Т А У тощ о.
Насильно запроваджуються звукові абревіятури: тец (тепло-
електроцентраля), загс (запис актів громадського стану), вуз (вищий
учбовий заклад), есдек (соціял-демократ), есер (соціял-революціонер),
неп (нова економічна політика) тощо.
Ще більше зловживання спостерігаємо в новотворах, складених із
скорочених частин окрем их слів: сільм аг, парторг, зам п оліт,
техмінімум, дитсадок, комнезам, робкор, облвиконком, райпартком,
лікнеп, командарм, комінтерн, ревком тощо.
Дивовижними за своїми звучаннями і невластивими духові
української мови виглядають такі скорочення, як: облвно (обласний
відділ народної освіти), наркомос (народний комісаріят освіти), райзагс
(районний запис актів громадського стану), соцст рах (соціяльне
страхування) тощо.
Уже зовсім загадковими і по-дитячому наївними виглядають
ініціяльні скорочення з числовими показниками: ГУ-104, Я К-40, /./7-62
(літаки); П А З -WQ, Л А З-699 , Г А З -130, ЗАЗ-966 (авта); ЗІЛ-2
(холодильник); ВЕФ-201 (радіоприймач) тощо.
Пересичення щоденної мови абревіятурами довело до того, що
багато з них уже давно застаріли: лікнеп, Наркомос, Гепеу, Чека,
іерж парт конт роль, губком , окрвиконком , пролет культ , фабзауч,
нацмен, церобкоп, Раднарком, лікпом, комосередок тощо.

161
 Інтернаціоналізмі!, що прийшли через російську мову
В сучасній українській мові під окупацією Москви багато
інтернаціоналізм ів: револю ція, діялек т и ка , політ ика, кодекс,
трибунал, арсенал, барикада, мітинг, ветеран, пат ріот тощо. Майже
всі вони перейшли через посередництво російської мови. Зокрема цей
процес можна було спостерігати після 1933 p., тобто після штучно
створеного на Україні голоду та розгрому т. зв. Культурного
відродження: агітація, ент узіязм , колектив, агресор, екстреміст,
реваншист, комбайн, комплексний, телемеханіка тощо.

Неприховане російщення української мови

Російщення української мови навіть не приховують підсовєтські
вчені. Ось що пише JI.Паламарчук в книжці «Українська радянська
лексикографія»: «Найвагомішим джерелом збагачення словникового
складу української літературної мови в соціялістичну епоху, як і всіх
національних мов нашої країни, стала мова великого російського
народу — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу».
А в «Програмі комуністичної партії Радянського Союзу» дослівно
пишеться таке: «Процес добровільного вивчення, поряд з рідною
мовою , російської мови, який відбувається в житті, має позитивне
значення, бо це сприяє взаємному обмінові досвідом і прилученню
кожної нації й народности до культурних досягнень усіх інших народів
С РС Р і до світової культури. Російська мова фактично стала спільною
мовою міжнаціонального єднання і співробітництва всіх народів
СРСР».
Застосування насильної русифікації вже мимоволі змушені признати
навіть самі підсовєтські дослідники:

«Процес лексичного збагачення української літературної мови, як і

мов інших народів Радянського Союзу, за допом огою російської
мови відбувається і ш ляхом прямого засвоєння російських слів та
'ловосполучень (цьому сприяє близька спорідненість обох мов) і
способом калькування, тобто перекладом запозичуваного російського
слова в усіх його складових частинах. Широко використовуються
російські моделі також при створенні української національної та
інтернаціональної термінології» (Л. Паламарчук. Українська радянська
лексикографія).

162
 Приклади російщення української мови
За прикладами не треба далеко ходити. Ось деякі суто російські з
походження слова, примусово введені в сучасну українську мову.
політ рук, соратник, прораб, пилосос, бронєпоізд, передовик, община,
частушка, вертоліт, супут ник, доход, кустар, куст арницт во,
ополченець тощо.
Ось приклади «інтернаціоналізмів», що потрапили в українську мову
через російську: апартеїд (треба: апартгейд), авангардизм (треба,
авангардизм), кемпінг (треба: кемпінг), нейлон (треба: найлон), смог
(треба: смог), т умблер (треба: тамблер), Х ельсінкі (треба: Гельсінкі).
Ш ляхом примусового калькування російської мови українська мова
поповнилась такими «перлами»: парт квит ок, дитясла, стінгазета,
п ’я т ирічка, орденоносець, партосвіта, соцзмагання, співробітник,
співдружність, возз'єднання, прикордонник, законопроект (замість,
законопроект); ви р о б н и ч н и к , добросусідст во, червоноарм ієць,
р о з з б р о є н н я , в з а є м о в и гід н и й , в и с о к о я к іс н и й , н а д п р и р о д н и и ,
самообслуговування, книгодрукування, першоджерело, вибухівка,
об о р оноздат ніст ь, віддача, усуспільнення, відм інник, недолік,
вантажообіг, планомірність, привласнення, зерносховище, управління
тощо.
В українській літературній мові ще ретельніше запроваджується
калькування та культивування нових словосполук, зворотів, «крилатих
фраз», патріотичних і суто пропаґандивних кличів: батьківщина
ленінізму; моральний кодекс будівника комунізму; школа передового
досвіду; морально-т ехнічна база комунізму; вартові Вітчизни; мирне
співіснування; добробут народу; ленінський стиль керівництва.
Свято Серпа і М олот а; похід за економію і бережливість; р у х за
ком уніст ичне ставлення до праці; моральні і мат еріяльні ст имули
т рудового суперництва; нові рубеж і п ’я т ирічки; наукова організація
праці; бю ро добрих послуг; правофлангові соціяліст ичного змагання
тощо.

Російщення науково-технічної термінології

Вже зовсім відкрито запроваджується механічне копіювання для
створення української науково-технічної та виробничої термінології.
в е р с т а т о б у д у в а н н я , о б ч и с лю в а ч , в и к р у т к а , п р и м іс я ч и т и с я ,
місяцехід, вогнегасник, кранівник, радіоперехоплення, соцзобов'язан-
ня, електроємкість, самовивантаж увач, обрубувач, напівпровідник.

163
напівфабрикат, літакобудівний, елект ропроменевий, уболівальник,
п ів з а х и с н и к , с а м о зб у д ж е н н я , а вт о н а п у в а л к а , н о р м у в а л ь н и ц я ,
запобіж ник, вимикач, паяльник, всюдихід, ж ароміцність, фіброскло
тощо.
Саме такий шлях «збагачення» термінологічної лексики української
мови цілком відповідає «рекомендаціям» Всесоюзної наради з питань
розробки терм ін ології в літературн и х м овах народів С СС Р.
«Збагачання» сучасної літературної мови доповнюється такими
термінологічними словосполученнями, як: крокую чий екскаватор,
програмоване навчання, самохідний апарат, цивільна оборона, друга
космічна швидкість, стан невагомости, центр далекого космічного
зв язку, вогнет ривкий матеріял, індустріяльно-збірне домобудування,
нова історична спільність людей, країни соціяліст ичної співдруж-
ности, повіт ряна подушка, прот ирадіяційний захист, променева
хвороба, підводний ат омний човен, ш видкоциркуляційне опалення
тощо.
Разом із перегонами в завоюванні космосу були живцем перенесені
численні двочленні термінологічні сполуки, створені з прикметника
«космічний» і вихідного іменника: космічна станція, космічний
корабель, косм ічний рейс, косм ічний політ, космічна ракета, космічна
навігація, косм ічний екіпаж, космічний мет еосупут ник, космічна
метереологічна лабораторія, космічна метеостанція, космічний
з в ’я зок, космічне телебачення, космічна швидкість, космічне право,
косм ічний пил тощо.
Подібне явище «детермінологізації» спостерігаємо в примусовому
запровадженні лексичних одиниць, живцем взятих з російської мови:
орбіт альний політ, орбітальна станція, ракета-носитель, космічний
корабель, перегрузка, невагомість, сурдокамера, пояс радіяції тощо.
Рабським мавпуванням неологізмів звучать такі вирази, як:
турнірна орбіта, т ворча орбіта, орбіт а комунізму, орбіта
соціяліст ичної науки або: виходит и на орбіту, виводит и на орбіту,
випасти з орбіти, зійт и з орбіти, вт ягуват и в орбіт у тощо.
Безкритичне калькування з метою максимального наближення до
російської фразеології спостерігається в таких термінах: рубильник (з
рос. рубильник); самольот (з рос. самолет); штепсельна вилка (з рос.
штепсель і вилка); ш арикопідш ипник (з рос. шарикоподшипник);
підйомник (з рос. подьемник); чекіст (з рос. чекист); продрозверст ка{з
рос. продразверстка); політ рук (з рос. политрук); чонівець ( з рос.
чоновец); рульовий (з рос. рулевой); движ ок (з рос. движок); пут івка (з

164
рос. путевка); будьонівка (з рос. буденовка); лунн ик (з рос. лунник)
тощо.
Навіть в красне письменство проникають яскраві русизми та ще і в
ори гін альн ом у ф онетично-правописном у оформленні: баш м ак,
баранка,болванка, вокзал, рубаш ка, затвор, обойма, карман, оборот ,
зарядка, состав тощо.
Ось приклади цих «перлів»: «Три дні чоловік баранки з рук не
випускав, два райони вздовж і впоперек об’їздив» (Я .Гримайло);
«Праворуч — будинок вокзалу, ліворуч— колії і численні залізничні
состави рухаються на них» (І.Кочерга); «Хлопець клацнув затвором і
викинув порожню гільзу» (О.Донченко).
Підсовєтських вчених не задовольняє спорідненість української і
російської мов у їх тісному й постійному контактуванні: «Основним
принципом цих контактів є їх двосторонній характер — активна
взаємодія, взаємозбагачення, при якому на перший план виступають не
безпосередні запозичення, а паралельні процеси в галузі словотвору,
синтаксису та в інших сферах, зумовлені спільністю соціяльно-
економічного й культурного життя народів» (Белодед И. Ленинская
теория национально-язьїкового строительства в социалистическом
обществе).
Наслідки «плідних контактів» з російською мовою
Що саме дали ці «плідні контакти» з російською мовою?
1) Зовсім негативне й чуже для української мови механічне
продукування віддієслівних іменників на означення процесів дії:
поставка, вивозка, обрубка, прописка, розробка, офлюсовка, обрізка
тощо.
2) Зовсім чуже українській мові см іхотворн е продукування
іменників жіночого роду типу елект ричка (трамвай), вечірка (газета),
врубівка (машина для добування вугілля), літ учка (газета), т ехнічка
(фах) тощо.
3) Застосування маловживаних в українській мові дієприкметників
теперішнього часу й відповідних іменників та прикметників на -чий,
-щий: в е д у ч и й , о р г а н ізу ю ч и й , о б с л у го в у ю ч и й , п р о гр е с у ю ч и й ,
правлячий, перемагаючий, грядущ ий, звучащ ий тощо.

Вплив на українську мову мов інших поневолених народів

Щодо вживання запозичень з інших мов народів СССР підсовєтські
вчені змушені признати: «Цілком закономірно, що переважна більшість

165
запозичень такого характеру побутує і в російській мові, яка має давні
традиції їх засвоєння. Що ж до української мови, то інтенсивний процес
їх освоєння почався лише в радянський час».( Ильченко В. Процессьі
п а р а л л е л ь н о г о р а зв и т и я и еди нени я русской и у краи н ск ой
литературной лексики в советскую зпоху).
Проте, українські підсовєтські вчені повинні давати данину і
перевагу російській мові: «Російська мова, як засіб міжнаціонального
спілкування народів нашої багатонаціональної країни, стала важливим
каналом проникнення в українську мову лексичних елементів з мов
інших радянських націй і народностей. Тому російська мова посідає
першорядне місце в справі збагачення мов народів С РС Р словами
міжнаціонального лексичного фонду радянських народів» {Паламарчук,
JI. Українська радянська лексикографія).

Російщення українсько! мови в економічній та політичній лексиці

Російщення української мови яскраво виявляється в нав’язуванні їй
суспільно-політичної чи соціяльно-економічної лексикології. Так
загальновживане українське слово як будинок дістало спотворене
звучання: будинок політосвіт и, будинок культ ури, будинок побуту,
будинок шлюбу, будинок-м узей тощо. Українське слово верства (у
значенні шар) перетворилось в: дрібнобурж уазні верстви, бідняцькі
верстви, куркульські верстви, соціяльні верстви тощо. Слово ворог
набрало політичного звучання: класовий ворог, ідейний ворог,
внут ріш ній ворог, ворог народу тощо. Слово добро дістало також
виразно політичне забарвлення: всенародне добро, державне добро,
загальнонародне добро тощ о. Слово ґрунт перетворилось на:
суспільно-політ ичний грунт (звичайно, без питомого українській мові
звука «г»). Слово рух широко культивується в підсо вєтській
лексикології в сполученнях типу: ст ахановський р ух, революційно-
визвольний рух, парт изанський рух, гагановський р у х (має бути
«ґаґановський»), р у х прихильників м иру тощо.
Російщ ення української м ови яскраво помітне в складних
т е р м ін о л о гіч н и х н ай м ен у в ан н я х з со ц ія л ь н о -е к о н о м іч н о ї та
п ро п аґан д и вн о -аґітац ій н ої терм ін ології, побудованої на основі
звичайних лексем: вихідний день, суспільний роб о чи й день,
комбінований ро б о чи й день, норм ат ивний робочий день або:
виконавчий лист, ввідний лист, закладний лист, охоронний лист,
проскрипційний лист тощо.

166
 Виразного комуністичного змісту набуло таке широко вживане до
революції російське слово знатний (в значенні вельможний): знатна
доярка, знат ний шахтар, знатна ланкова, знат ний комайнер тощо.
Отже, слово «знатний» стало синонімом до «відомий», «видатний»,
«прославлений», ще більш е спотворю ю чи словниковий склад
української мови: знатна артіль, знат ні колгоспники, знатна ланкова
тощо.
Подібне трапилось із словом священний, що первісно мало виразно
релігійне, церковне значення («той, хто володіє святістю», «визнаний
Божественним»). В сучасній підсовєтській лексиці це слово дістало
зовсім інше значення — почесний, високий, непорушний, особливо
достойний, шанований, овіяний славою, дорогий серцю народу.
Наприклад: свящ енний обов 'язок, священні кордони, священна партія,
священна війна, свяш еч^ай гнів, священна ненависть, священна дружба
народів, священна присяга, священна воля народу, свящ енний гнів
тощо.
Подібне блю знірство спостерігаємо також і в інших спотворених
релігійних виразах: перша заповідь, люди доброї волі, свята земля, гнів
свят ий тощо.
Дивовижні зміни перейшов звичайний віддієслівний іменник
навантаження, що йому нав’язано суспільно-політичне звучання:
ш кільне навант аж ення, ви р о б ни ч е навант аж ення, к о лгоспне
навантаж ення, робоче навантаж ення, громадське навантаж ення
тощо.
Слову супутник надано новий зміст для означення рукотворних
небесних тіл, що обертаю ться навколо плянет і зірок: супут ник Землі,
супут ник ракет и, авт омат ичний супут ник тощо.
Слово синтетичний що мало наукове і філософське значення,
перетворено в зросійщене термінологічне слово синтетика в значенні
виробів із штучних матеріялів.

Російщення українського поетичного слова

Зміні або зміщенню семантичного навантаження багатьох слів
завинили також підсовєтські українські поети. Так, наприклад,
найбільше улюбленим словом у них виявилося слово син: «Я — син
країни Рад...» (М .Рильський); «... він — парт ії син» (В.Бичко); «Я —
син народу» (1.Гончаренко); «Син ком сом олу України» (В.Сосюра).
Офіційні періодичні видання на У країні рясніють такими «перлами», як:

167
син революції, син т рудового народу, син полку, син радянського
народу тощо.
Навіть слову університет було нав’язане нове політичне значення:
народні університети, університ ет и марксизму-ленінізму,
ун івер си т ет к у л ь т у р и , у н ів е р с и т е т к о м у н іс т и ч н о ї праці,
університет педагогічних знань і навіть університ ет батьків.

Російщення після Другої світової війни

В період після Другої світової війни закріпилися слова, що раніше
належали до категорії воєнної лексики: фронт — ф ронт польових
робіт , ф ронт соцзмагання, фронт жнив, ф ронт будівництва;
штаб — штаб передової науки, комсомольський штаб; командир —
командир виробництва, командир ст удент ського будівельного
загону; правофланговий — правофлангові п 'ятирічки, правофлангові
змагання, правофлангові арм ії будівників комунізму.

Зміна змісту слів через російщення української мови

Під впливом прихованого російщення української мови змінився
зміст ряду інших слів: ст ароста (староста гуртка, староста кляси),
флагман (флагман п’ятирічки), ш т урм (штурм цілини), маяк (маяк
передового досвіду), бюро (бюро добрих послуг), естафета (естафета
поколінь), к о д екс (правописний кодекс), ком б ін ат (ком бінат
побутових послуг), новатор (новатор колгоспного будвництва),
гвардієць (гвардієць цілини), рубіж (рубежі нової п’ятирічки), сигнал
(сигнали трудящих), наставник (наставник робітничої молоді),
династ ія (хліборобська династія), мережа (мережа політичної освіти)
тощо.
Широко практикуються значенневі нюанси за зразком російської
мови: огляд (міжнародний огляд, огляд художньої самодіяльности),
ділянка (передова ділянка боротьби), м еморіял (у значенні спортивного
змагання або меморіял Івана Франка у Львові).
Вже під час і після Другої світової війни широко запроваджувалися
раніше заборонені дореволюційні терміни з часів царської Росії: офіцер,
генерал, солдат, кавалер, гвардія, гвардієць тощо.
За зразком російської мови в сучасній Україні запроваджені зовсім
неоправдані семантичні зміщення і змістове оновлення таких слів, як:
область (назва адміністративно-територіяльної одиниці й населення,
що мешкає там), завод (промислове підприємство і люди, що працюють

168
в ньому), сільрада (орган влади на селі і будинок, в якому він міститься),
а також: ворот а (повітряні ворота), вокзал (річковий вокзал), цілина
(океанська цілина) тощо.

Російщення української мови в назовництві

Д о російщення словникового складу української мови треба
зарахувати також багаточисленні зміни назв підприємств. «Ленінська
кузня» (судобудівний завод у Києві); міст: Дніпропет ровськ (замість
Катеринослав чи Дніпропетровське), Кіровоград (замість Єлисавет-
ґрад), Первомайськ (замість Богополь); численні найменування нових
вулиць, бульварів, площ: проспект В озз’єднання, площа Московська,
вулиця Гяванська, провулок Тбіліський (це все в Києві! ББ).
Російщення яскраво віддзеркалю ється також і на «нижчому рівні»:
а) в найменуваннях колгоспів: («Перше травня», «Заповіт Ілліча»,
«Здобуток Жовтня»);
б) назв радгоспів: («Червоний чабан», «Імені Декабристів»);
в) назв преріодичних видань: («Радянська Україна», «Комуніст
України», «Патріот Батьківщини»);
г) найменування видавництв: («М узична Україна», «Н аукова
думка», «Маяк»);
ґ) назви лікувальних установ: («Червона Зірка», «Радянський
полярник», ім. Карла Маркса); назв кінотеатрів: («Жовтень», «Зірка»,
«Аврора», «Комсомолець України»);
д) н ай м ен у в ан ь п ар к ів , садів то щ о : (« Р а д я н сь к и й парк»,
меморіяльний комплекс «Ж ертвам фашизму», «Курган Безсмертя»).
Ще глибше примусове російщення охоплює інші об’єкти, вироби,
предмети тощо:
а) назви суден (крейсер «Червона Україна», ат ом оход «Ленін»);
б) н азв и «ф ір м о ви х» п оїзд ів : (« В уго льо к » , Д о н е ц ь к -К и їв ,
«Славутич», К иїв-Баку/
в) назви авт, трак торів, ком байнів: («М осквич», «Волга»,
«Челябінець»);
г) назви штучних космічних супутників: («Салют», «Союз»,
«Космос»);
Г) н азви стан ц ій , зуп ин ок, п ри ч ал ів: (« К о м со м о льська » ,
«Жовтнева», «Соцміст ечко»);
д) готелів, м отелів, кемпінгів: («М осква», «Л енінградський»,
«Інтурист»);

169
 е) назв спортових товариств: («Авангард», «Буревісник», «Трудові
резерви»);
е) назви крам н иц ь, ресторанів, їдалень, перукарень тощ о:
(«Дружба», «Академкнига», «Вимпел» т ощ о).

Російщення в галузі новотворів

Окрему категорію складаю ть часто недолугі новотвори українських
підсовєтських письменників і поетів (сонцебризний, акордитись,
б и с т р о зір — П .Т и ч и н а; су р е м іт и , р о зс в іт а н н я , вор о ж ій —
А.М алишко; дотепословець, небознавство, оддзвін — М.Рильський;
нездвиж ний, зореносець, багатоцвітний — М .Бажан тощо).
Окрему категорію становить насильно вкорінена професійна
лексика: на-гора (на гору, на поверхню землі), вікно (вільний час у
педагогів), аврал (невідкладна робота), динамік (гучномовець).
Залю бки культивується лексика вульгарної, зневаж ливої чи
фамільярної характеристики дій і явищ на матеріялі сучасної російської
мови, наприклад часто вживане слов привіт (замість українського
добрий день, добрий вечір, доброго ранку або до побачення).

«Блатний» ж аргон у живій українській мові

Говорячи про російщення української мови, дотепер ніхто з
дослідників, як підсовєтських, так і еміграційних, не згадав про вплив на
сучасну українську розмовну мову т. зв. «блатного» жаргону або мови
«соціяльно близького» елементу населення сучасної України — дрібних
злочинців, колиш ніх крим інальних в’язнів, поруш ників правил
керування автом тощо. Блатний жаргон втіш аєтьмся популярністю
серед середньошкільної молоді. Д о речі, в ньому багато запозичено з
української мови, але про це іншим разом. З цим ж аргоном доводилося
стикатися українським дисидентам, що дотепер проводять довгі роки в
таборах примусової праці, в тю рмах суворого режиму, в місцях
попереднього ув’язнення чи на засланні.
При цій нагоді треба згадати кілька прикладів російщення
української мови навіть засобами блатного жаргону. В дужках подаємо
приблизні українські відповідники: бабки (гроші), борм от уха (дешеве
вино), вколю вання (примусова праця), водяра (горілка), врізати дуба
(померти), ж лоб (примітивна людина), забігаловка (буфет, їдальня), зек
(ареш тований), кайф (насолода), калим (платня за незаконне
перевезення пасижирів), капат и (доносити), кирят и (випивати),

170
кімат и (спати), кічман (тю рма), розколот ися (зізнатися), кум
(слідчий), дат и в лапу (дати хабар), навар (прибуток), показуха (штучне
враження), полова (поганий тютюн), прйдурки (таборові чи тюремні
службовці), сексот (таємний співробітник), ст укач (донощик), т ачка
(таксівка), халт ура (побічний заробіток), чорнило (червоне вино),
ш монат и (обшукувати) тощо.

Українізація російської мови

Всяка дія викликає протидію. Отрута — протиотруту. Утиск
прагнення до волі. Російщення української мови зайшло так далеко, що
в народі підсвідомо виробляється дух спротиву .Нав’язуючи українській
мові та мовам поневолених М осквою народів «общепонятньїй язьік»,
російська лексикограф ія сам а поповнилася суто українськими
запозиченнями: хат а-лаборат ория, хлебороб, землероб, комнезам,
незамож ник, куркуль, повстанец, самостийник, заочник, косовица,
доярка, пят исот енница, тьісячница, горилка, цьігарка, делянка,
к е р м а н и ч , п о р о ж н я к то щ о . Н а в іть численні н ай м ен у в ан н я
географічних одиниць в Росії були запозичені з української мови:
Орловщина, Тамбовщина, Брянщина, Рязанщина, Смоленщина (пор.
Полтавщина, Одещина, Чернігівщина). Російська мова живцем
засвоїла побутово-етнографічні українізми: девчата, кузня, жинка,
ланковая, криница, трембита, полонина, руш ник, куманец, побратим
тощо.
Це свідчить, що словниковий запас російської мови не настільки
багатий, щоб нав’язувати його поневоленим Москвою народам, а
зокрема українському народові. Д о речі, російська мова має майже
вдвічі більше запозичень з чужих слів, ніж українська мова.
С ловниковий склад української мови настільки б агатий і
різноманітний, що йому не потрібно позичати чи калькувати чужі
слова, а надто слова з російської мови.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи тему російщення української мови на конкретних
прикладах, треба зробити такі висновки:
1. Російщення української мови взагалі, а н словникового складу
зокрема, відбувалося не випадково, а за наказами згори і було
запляноване як перший етап знищення української мови, а згодом і
української нації.

171
 2. Підмінюючи окремі слова багатю щ ого словникового складу
української мови російськими відповідниками, а часто-густо просто
тр ан ск р и б у ю ч и їх укр аїн сь к и м и л іт е р а м и (через в ід су тн ість
відповідників)— біла й червона Москва намагалися створити враження
неповноцінности й підрядности української мови.
3. Білі й червоні україножери не були здібні усвідомити собі, що
зміна словникового запасу української мови — це не тільки механічна
зміна правил граматики чи правопису. Це — зміна лексичного фонду в
його, тільки українській мові притаманній, самобутності.
4. Своєрідні властивості української мови та невичерпна
різновидність її синонімів, а також багатю щ а кількість задовільних
відповідників — були природним заборолом новим чи штучно
нав’язаним словам, живцем взятим з російської мови.
5. Дбайливо культивована в програмі К П РС ідея створення
«спільної мови міжнаціонального єднання і співробітництва всіх
народів СРСР» виявилася цілком недолугою і збанкрутованою.
Російська мова фактично ніколи не стала цією спільною мовою усіх
народів.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. К., 1970.

Безпалько О. та інші. Історична граматика української мови. К., 1957.
Белодед И. К онтакти украинского язьїка и унификация его устной
литературной формьі. К.., 1968.
Белодед И. Взаимодействие и взаимообогаїцение язьїков народов СССР.
М„ 1969.
Белодед И. Ленинская теория национально-язьїкового строительства в
социалистическом обществе. М., 1972.
Білодід І. Питання розвитку мови української художньої прози. К., 1955.
Білодід І. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. К., 1967.
Булаховський JI. Виникнення і розвиток літературних мов. АН У РСР, т 2-3,
К„ 1946.
Булаховський JI. Виникнення і розвиток культурних мов. М овознавство т. 4-
5, К„ 1947.
Воробйова С., М олодід Т. Українська соціяльно-економічна термінологія
радянської доби. М овознавство, № 2, 1971.

172
 Гнатю к Г. Російсько-українські літературно-мовні зв’язки в другій половині
ХУІІІ — першій чверті XIX ст. К., 1957.
Горецький П . Історія української лексикографії. АН У РС Р, К., 1963.
Ж овтобрю х М. Збагачення мов народів С РСР. К., 1967.
Ж о в то б рю х М. У країнська л ітер ату р н а м ова в радянський час.
М овознавство, № 6, 1968.
Ж овтобрю х М. Процес зближення усного й писемного літературного
мовлення. Студії з мовознаваства. К., 1975.
Ильченко В. Процессьі параллельного развития и единения русской и
украинской литературной лексики в советскую зпоху. JL, 1969.
їж акевич Г. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. К., 1969.
Карпова В. Термін і художнє слово. К., 1967.
Кириченко І. Українська лексикографія радянського періоду. Вісник АН
У Р С Р № 10, 1954.
Кобилянський Б. Діалект і літературна мова. К., 1960.
Ковалів П. Основи формування української мови. НТШ, Н.-Й., 1958.
Ковалів П. Лексичний фонд літературної мови київського періоду Х-ХІУ ст.
т. 1, 2. НТШ, Н.-Й., 1962.
Ковалів П. Українська мова (наукова граматика). НТШ, Н.-Й., 1966.
Ковалів П. Український правопис. ІУМ , вид. 3-тє, Н .-Й ., 1977.
Коваль А. Вплив публіцистичного стилю на мову художньої літератури. М-
во, т. ХУІ, 1961.
Коломісць В. Розвиток лексики слов’янських мов у післявоєнний період. К.,
1972.
Критенко А. Тематичні групи слів і омонімія. Сл. М-во, т. ІУ, 1962.
Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Нові дні.
Торонто, 1960.
М овознавство на Україні за п'ятдесят років. К., 1967.
П алам арчук JI. Українська радянська лексикографія. К., 1978.
Потебня А. Язьік и народность. Мьісль и язьїк. X., 1926.
П рогам а Комуністичної П артії Радянського Союзу. К., 1961.
Скрипник J1. Ф разеологія української мови. К., 1973.
С тасевський С. С ем ан ти ко-грам м ати ч еская структура украинской
технической терминологии. К., 1972.
Сучасна українська літературна мова. Лексикаі фразеологія. К., 1973.

173
 Тараненко І. Поширення словникового складу української літературної
мови під час Великої Вітчизняної війни. УМШ, № 4, 1951.
Тимош енко П. Збагачення лексики української літературної мови в першій
половині XX ст. П ОДУ, т. 152, 1962.
Ткаченко Б. Лексика і фразеологія. 1НО. X., 1928.
Чак Є. Складні випадки українського слововживання. К.., 1969.
Чередниченко І. Сучасна українська літературна мова. J1., 1949.

В И К Р А Д А Н Н Я Т А Л А Н Т ІВ

В .Боровиковський, Б огородиця і
Сином. Срібні шати

Великого українського м истця-маляра із П олтавщ ини Володимира

Боровиковського (1757-1825) — автора ікони «Богородиця з Сином» та ін.
полотен, у тому й чудотворної ікони на Алясці, совстське мисеїїгвознавство (як
і американське) називає «російським мистцем».

174
Д -р Г ригор Лужницький

МОСКОВСЬКО—БОЛЬШЕВИЦЬКЕ
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
і
Боротьба за автокефалію Української Православної Церкви
в 1917-18 pp.

У спогадах митрополита Української Автокефальної Православної

Церкви (У А П Ц ) Василя Липківського «Відродження Церкви в Україні
1917-30 рр.» 1читаємо: «День 27 лю того 1917 р. — це є день, з якого у
всякім разі починається нова доба в історії українського народу й
Української Церкви. В цей день виникла російська революція, що змела
старий державний лад... Українська Церква, пролежавши в російській
домовині більш як двісті років, коли встала, відкрила очі, побачила
великі зміни на світі... побачила Українська Церква,... що в нових
обставинах світового життя вже не мусить бути ні державна, ні
удержавлена, а мусить бути відокремлена від держави, мусить зайняти
собі таку ділянку життя на землі, якої не може взяти ніяка інша
організація. Церква Христова мусить тепер згадати заповіти Христа й
до Нього повернутись: стати царством небесним на землі, але царством
не від світу цього».
У висліді такої основної напрямної розбудови відродження
Української Церкви, митрополит Василь ставить три вимоги: 1. —
волю, автокефальність і незалежність від ніякого чужого церковного
організму; 2. — всенародну соборність, братство усіх вірних у справах
церковного життя і керівництва і 3. — повну аполітичність,
невтручання ні в які державні справи, відокремлення від держави.
А «щоб Українська Церква могла здійснити свої ід е ї2, провадити
своє життя, необхідні певні зовнішні умови, а саме, воля віри, сумління,
невтручання держави в справи Церкви, воля друку, слова, зібрань,
взагалі ті умови, які вважаються властивими кожній сучасній
культурній державі, яких вимагає усяке вільне громадське життя».

175
 Можна б думати, що цього роду домагання, висунені духовенством
чи його провідниками в 1917 р. — це данина революції чи вияв
революційних настроїв у тодішній Російській імперії. Одначе, коли
приглянемося докладніше до тодішнього стану Православної Церкви
України, то побачимо, що вже на початку 20-го сторіччя, тобто після
революційних подій 1905-6 pp. в Росії почала наростати опозиція до
тодішньої оберпрокурорської влади в Церкві 3 .та змагання до
відновлення патріярхату в Росії, що його, як відомо, скасував цар Петро
І в 1721 р.
Скликання т. зв. Всеросійського Церковного Собору, якого не було
більш як 200 років, вимагали як духовенство, так і миряни й то з усіх
тодішніх українських єпархій, включно з київською митрополією.
Самостійної Українськой Православної Церкви до 1917 р. в тодішніх
кордонах царської Росії не було, а духовенство і миряни у своїх
домаганнях поділилися не національно, «а по ідеології — на
консерватистів і прогресистів, і в тому і в другому брали участь українці
і москалі».Іншими словами кажучи, «існування Української
Православної Церкви як національної Церкви українського народу
серед самих українців пішло в непам’ять...» 4. Українська церковна
традиція тільки частково заховалася у глибинах світогляду народних
мас — посеред українського духовенства вона була призабута». Навіть
серед більшости тодіш нього духовенства України Українська
Православна Церква, тобто її історичне національне минуле, не була
зовсім відома. «Українська інтелігенція, слідом за російською
інтелігенцією, взагалі погорджувала церковною справою, як
«клерикальною» і «відсталою»... Починаючи «із 60-тих років XIX ст.
до самої революції 1917 р. український національний рух в Росії, що
проходив в організаціях інтелігентських, майже не зв'язаний з
широкими народними масами, знає боротьбу за українську мову в
друку, українську літературу, український театр, українську школу, але
на полі цієї боротьби чи домагань, чи полеміки не маємо згадок про
Українську Церкву Православну для українського народу» 5.
Очевидно, в цьому поділі в самому лоні тодішньої Церкви царської
Росії на «консерватистів» і «прогресистів», поділі, в якому, як
зазначує митрополит Василь, спільно брали участь українці й москалі6,
про національність окремих Церков, закріпачених російською царсько-
державною владою, не було мови. Одночасно з розвитком
революційних настроїв в Росії проти державного ладу, росла й опозиція
цо кріпацького стану Церкви у відношенні до державної влади. Ці
революційні течії особливо розвинулися в 1906 p., коли проголошено

176
скликання Всеросійського Церковного Собору і з тією метою
організовано т. зв. «Передсоборноє Присутствіє», тобто покликано до
життя низку комісій, членами яких назначено найвидатніших тоді
богословів, істориків Церкви, професорів духовних академій та різних
світських і церковних діячів тодішньої царської Росії. На всіх засіданнях
різних комісій чи на пленумі 7 одноголосно стверджено, що реформа
Церкви в Росії необхідна, але на тему напрямків реформ йшли палкі
дискусії. «Консервативна група», кількістю більша й повністю віддана
«всеросійській Церкві», тобто її «неділимості», була проти
оберпрокурорської державної влади й реформу Церкви бачила у
відновленні патріярхату в Росії. Цю групу очолював відомий
україножер і фанатик царського православія, тодішній волинський
архиєпископ Антоній (Храповицький). Д руга група, т. зв.
«прогресивна», до якої належав і тодішній протоієрей Василь
Липківський, домагалась відродження соборносте в устрою Церкви,
соборної форми Церкви і то від низу, тобто першої клітини устрою
Церкви, якою є парафія, до найвищого церковного уряду, яким є
архиєпископський собор.
Вслід за відомими тоді «військовими з’їздами» і під впливом
революційних течій, заворушилося і міське духовенство та деяка
частина інтелігенції, і в квітні-травні 1917 р. по всіх єпархіях України
(незалежно, що й духовенство, і єпископат у переважній більшості були
московські) відбувалися єпархіяльні з’їзди. «Були вони надзвичайно
бурхливі,— пише про них один із організаторів цих з’їздів і їхня
душа протоієрей Василь 8, — бо це вперше, за увесь час російської
доби, відбувались такі з’їзди з участю мирян... Миряни за довге
мовчання винагородили себе тим, що висловили все те, що напекло їм, а
найгостріше висловлювалися проти хиб духовенства... Та з усіх тих
змагань, що пройшли на з ’їздах — згідно з твердженням
о.Липківського — все ж виникли дві головні думки: 1 — що мусить
створитися якийсь більш життьовий, парафіяльний і єпархіяльний лад і
2 — що надалі українські єп архії не повинні залиш атися
відокремленими, а мусить створитися якийсь всеукраїнський церковний
орган, що його може утворити лише всеукраїнський церковний собор».
Вслід за тим, на зразок «виконавчих комітетів», що поставали в
тодішніх революційних часах по різних установах, організаціях та
корпораціях, на одному зібранні створився і «Виконавчий Комітет
духовенства і мирян Києва», в склад якого ввійшли від духовенства
«прогресивні» священики, а від мирян — професори Духовної
Академії та університету.

177
 Єпархіяльні з'їзди відбувались по всіх єпархіях України, незалежно
від того, чи даний єпископ-епарх бажав такого з’їзду, чи ні, але все те
відбувалося, як пише історик І.Власовський, «у всеросійському
маштабі» 9, і про якусь «українськість» Церкви, не кажучи вже. про
самостійність, ще не було мови. Прикладом цього є прохання згаданого
«Виконавчого Комітету» духовенства міста Києва, вислане до
то д іш н ь о г о ки ївськ ого м и т р о п о л и т а В о л о д и м и р а, уд іл и ти
благословення на з’їзд і відмова цього ж благословення. А тоді
«Виконавчий Комітет», замість знехтувати відмову наставника
московської Церкви, до речі, людину чужу й походженням і духом, бо,
як читаємо в спогадах о.П.Корсуновського, митрополит Володимир
походив із Тамбовської губернії, Московщина, і ніяк не міг зрозуміти,
що Україна не є «русскії люді» |0, звернувся до... тодішнього (і вже
останнього з черги) оберпрокурора Святішого Синоду В.Н.Львова і...
«благословення було уділене».
Неприхильність, коли б не сказати ненависть, московської ієрархії
до українського духовенства найсильніше виявилась на єпархіяльному
з’їзді, що відбувся під час Великодніх Свят 1917 р. Тоді то
о.Е.Ботвинський подав внесок назвати з’їзд «Першим українським
з’їздом Київщини». Під час голосування над цим внеском московські
делегати на знак протесту покинули з’їзд, та все ж таки тоді
постановлено скликати Всеукраїнський Церковний Собор духовенства
і мирян. Там же й створено тоді Комісію, яку очолив єпископ-помічник
(т. зв. вікарій) київського митрополита, Уманський владика, українець
Димитрій (Вербицький).
«М алося на у вазі,— пише у своїх сп огадах очевидець,
о.К орсуновськи й ,— привернення стародавн іх прав У країнської
Православної Церкви та її автономії... Про автокефалію тоді ще не було
думки, як і не думалося в той час про повну самостійність України...
Гадалося, що після скинення царату народи український та російський
будуть жити у братерській згоді у вільній Росії... 10
Це трагічне (й в нашій історії постійне, включно до сучасних днів!)
непорозуміння, якого основою була, як з одного боку, неграмотність
українського духовенства, коли йдеться про історію Української
Церкви (ми ще сьогодні читаємо про «возз’єднання Української
Церкви з Московською», замість про «покорення Української Церкви
М осковською Церквою») чи про м арти рол огію У країни під
московською окупацією, так з другого боку — повне незнання духової
вартости Церкви серед тодішніх світських політично-громадських

178
діячів, довело до того, що «Комісія по скликанню Всеукраїнського
Церковного Собору», вибрана на київському єпархіяльному з’їзді,
звернулась в червні 1917 р. до Московського Синоду з проханням...
дозволу (!) на скликання в Києві собору, зложеного з представників
духовенства і мирян українських єпархій тодішньої Росії. А було тил
єпархій дев’ять: К иївська, Волинська, К ам янець-П одільська
Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринославська ї
Холмська. Предсідником Московського Синоду в той час, післ»
розпуску старого дореволюційного складу й призначення Тимчасовий
Російським Урядом нового складу п , був митрополит Платоь
(Рождественський), який на початку лютневої революції 1917 р
очолював екзархат Грузії. Грузини в перших днях березня, післі
зречення царя Миколи II, зразу проголосили грузинський екзархаї
незалежним від Московського Синоду, заарештували призначеноп
Московським Синодом архиєпископа П латона і проголосили віднови
давньої автокефалії Грузинської Православної Церкви, яку царськиі
уряд зліквідував у кінці 18 ст., коли Росія завою вала Кавказ. Очевидно
Тимчасовий Російський Уряд і ним призначений Московський Сино>
мусіли погодитися з даним фактом і офіційно визнали Автокефалій
Грузинської Церкви. Щойно тоді Революційний Уряд Грузії звільнив з
під арешту архиєпископа П латона, який переїхав до Петербургу і ста
предсідником Синоду. І саме в нього «Комісія по скликанні*
Всеукраїнського Собору» просить дозволу на відкриття свого власног
собору, на своїй власній землі. Очевидно, відповідь була негативна, бс
як подає її 12 митрополит Василь, «нема потреби скликат
всеукраїнського собору, коли в серпні місяці (1917 р.) відкриваєтьс
всеросійський собор в Москві».
І хоч історик Української Православної Церкви Ів.Власовсь
згадуючи про цей інцидент, пиш е13, що «приклад Грузії одначе н
послужив наукою для церковного проводу Російської Церкви»,—то м
скажемо, що ні при чому тут Російська Церква — важливіше, щ
приклад Грузії не послужив наукою для тодішніх діячів Українське
Церкви чи тих українських з роду владик, як наприклад, єпископа У маї
Димитрія (Вербицького) та інших, які наявно бачили, як розлітаєтьс
окупаційна московська влада в Україні, й вагалися, на який бік стати. Н
вагався тільки тодішній протоієрей Василь Липківський, цей правдиви
патріот Української Церкви, який вірив у її відродження і який згодо
став першим її владикою-ісповідником.
Восени 1917 р. почало формуватися і відокремлюватися ві
загально-російського українське військо, відбувались військові з’їзди
на третьому Всеукраїнському Військовому З’їзді в другій половині
жовтня 1917 p., після постанови про незалежність України, прийнято
постанову про незалежність Української Церкви від Російської, тобто
про автокефалію Української Православної Церкви. Для проведення
цієї постанови в життя вирішено створити Українську Церковну Раду, в
склад якої могли увійти: 1) представники свідомого національного
українського духовенства; 2) делегати від українських військових
частин; 3) делегати від різних українських організацій. В листопаді
місяці, після проголошення (7 листопада ст. ст.) Ill Універсалу
Українською Центральною Радою про федерацію з Росією, на
Установчих Зборах вибрано першу Всеукраїнську Православну
Церковну Раду (ВПЦР), до складу якої увійшли члени Комісії, що їх
вибрано на Київському єпархіяльному з’їзді й на 3-му Військовому
з’їзді, та представники українських організацій, «кооптовані
організаторами Української Церковної Ради» (всього ЗО членів).
Головою Всеукраїнської Православної Ради став військовий священик
о.Олександер Маричів, товаришем голови (заступник голови) став
полк. Цвічинський, почесним головою Ради мав бути уманський
єпископ Димитрій, який з цілого тодішнього єпископату в Києві
(митрополит і 4 єпископи-помічники) «був не тільки з походження
українець, але «часами» й маніфестував своє українство» |4. Одначе
очолювати Церковну Раду він відмовився. Тоді члени-військовики
звернулися до архиєпископа Олексія (Дородницина), котрий жив «на
покої» (емеритурі) в Печерській Лаврі. Це був «гарний, свідомий
українець, палкий промовець, цим і прихилив до себе вояків, і наша Рада
чисто по-військовому, жваво повела підготовчу працю по скликанні
Собору» ,5.
На першому засіданні Ради однодушно постановлено, що
Всеукраїнський Церковний Собор повинен вирішити, який має бути
церковний устрій: чи по-старому підлеглість Москві, чи автономія під
зверхністю московського патріярха, чи повна незалежність —
автокефалія. Ь міжчасі на Всеросійському Церковному Соборі (5-18
листопада 1917 р.) вибрано патріярхом на відновлену (ухвалою
Всеросійського Церковного Собору 28 жовтня 1917 р.) московську
патріяршу катедру архиєпископа Тихона. 1 знову це нещасне в історії
України взагалі, а в історії Української Церкви зокрема, «братнє
відношення» до Москви чи до Московської Церкви велить деяким
членам Ради вислати до нововибраного патріярха Тихона делегацію,
«що мала завданням» 16 з’ясувати патріярхові стан церковної справи в
Україні та «просити благословення» на скликання Собору. Делегація,

180
яку очолив о.М аричів, в 20-их днях листопада 1917 р. виїхала до
Москви, і, як довідуємось із звіту о.М аричева, патріярх Тихон «для
спокою в Церкві» (а по суті для замилення очей добродушних
українців!) «благословив» скликати Всеукраїнський Собор, а грамоту з
благословенням обіцяв передати «патріяршій делегації», яку він вишле
до Києва. Делегація (в складі митрополита П латона, професора
М осковського університету князя Євгенія 'Грубецького і Ніколая
Котляревського, священика о.Ботвинського та вчителя київського
училища Мировича) таки справді прибула до Києва, але по чотирьох
днях нарад митрополит Платон заявив, що ніяких автономій не сміє
бути, що Українська Православна Церква — це частина Російської
Церкви, а він «радить» таку організацію, як Церковна Рада,
зліквідувати, бо вона незаконна. Так закінчилось «братнє відношення»
Всеукраїнської П равославн ої Ц ерковної Ради до М осковської
Православної Церкви, а особисто обіцяна патріярхом Тихоном
«грамота благословення» залишилася обіцянкою, як ще один
історичний доказ «братньої згоди українського та російського
народів».
Одначе праця Всеукраїнської Православної Церковної Ради завдяки
таким історичним постатям, як протоієрей та згодом владика-
ісповідник Василь Липківський та його однодумці, не припинилась.
Вилікувавшись, правда, хоч частково, від «братнього відношення» до
Москви, Рада призначила на 28-ий день грудня 1917 р. Всеукраїнський
Церковний Собор. Коли ж на той день не всі делегати змогли
прибути, Собор почався 7 січня 1918 р. Усіх членів було до 400 осіб, в
тому майже 100 представників від війська. «Перед самим початком
Собору 17 трапився неприємний випадок: митрополит Платон від імени
патріярха Тихона «заборонив у службі» (тобто суспендував)
архиєпископа Олексія (Дородницина) і цим виключив його з Собору,
щ об, як справедливо завваж ує о.Л ипківський, таким чином
«приборкати Раду, знявши з неї голову».
Та не довго радив Собор, бо тільки що він зорганізувався і поділився
на комісії, як почалася війна, Центральна Рада мусіла втікати з Києва, і
Собор 23 січня 1918 р. припинено. Щойно через рік, 1 січня 1919 p., за
часів уже Д иректорії, п роголош ено автокеф алію У країнської
Православної Церкви й утворення Автокефального Українського
Синоду.
«Великий духовий здвиг революційної доби |8,— читасмо в статті
«Зневажена справа» авторства проф. Олександра Лотоцького, міністра
ісповідань українського гетьманського уряду 1918 р.,- - не здввга^а

181
українську інтелігенцію з її позиції в релігійно-церковній справі. Навіть
навпаки, наша інтелігенція стала в стороні від тих живих течій, які
змагали до відновлення церковних традицій, що коріняться у віковій
історії українського народу та властиві його національному духові...
Тодішні політичні чинники не були свідомі ні своїх прав, ні своїх
обов’язків у церковних справах... Надаючи чужинецькому єпископатові
всі права й засоби державної влади, українські політики, ухиляючись від
необхідної контролі над тою владою, давали тому ворожому
чинникові цілковиту волю і змогу до найбільшого самоправства та
зловживання на шкоду українським національним інтересам».
II
Два шляхи переслідування Української Православної Церкви
московсько-большевицьким окупантом
Користуючись, як уже згадано, із несвідомости нашої тодіш ньої
провідної інтелігенції, а то навіть і нехіті до Церкви поодиноких
політичних діячів тодіш ньої провідної верстви України (особливо
В .В и н н и ч е н к а — Р ед.), м о с к о в сь к о -б о л ьш ев и ц ь к и й о куп ан т
застосував перший шлях переслідування Церкви, чи, скоріше, підготову
до повного знищення тієї духової держави, якою є Церква, тобто
розбити єдність тих, які боряться за самостійну Українську Церкву, й
створити роздор серед т. зв. автокефалістів, яких зразу ж охрещено
«націоналістами» (необхідний сьогодні прикметник «буржуазний»
тоді ще не був відомий!).
І так за згодою тодіш нього московського большевицького окупанта
й очевидно тодіш нього Ґ П У , в травні 1923 р. твориться т. зв. «Жива
Церква» (єпископи були одружені) або «Обновленчеська» чи
«Синодальна», ціллю якої було не допустити до незалежної від Москви
П равославної Церкви в Україні й для більш успішного душехапства 19
на У кр аїн і н азв ан о цю м о ско в ську ц ерковн у о р га н іза ц ію
«Українською Синодальною Церквою». Що більше, в березні 1926 р.
ця московсько-большевицька церковна організація одержала дозвіл на
відкриття богословської школи, і згодом до цієї організації належало
близько 8 мільйонів душ на Україні й разом з М осковщиною м ала вона
33 єпархії 20. Не менше до роздору всередині цього церковного
визвольного руху у 20-их роках 20-го сторіччя в Україні причинились і
інші церковні організації, як «Дієва Церква» (в Харкові), «Синод
Єпископів в Україні» (архиєп. Іоанникій) та інші, одначе, згідно із
свідченнями документів з того часу, «український церковний
визвольний рух викликав у Церкві піднесення, життя духовного,
морального, переборов у собі невірство, індиферентність до Христової

182
віри. Християни, що раніше були напівбайдужі до справи Божої, у
визвольному русі перероджуються, виявляють глибоку й повну
самовідданість». 21 Справедливо, що «такі факти спостерігалися
найбільше серед української національно свідомої інтелігенції та
півінтеліґенції, раніше у значній частині до Церкви байдужої, а то й
ворожої, з огляду на її політичну ролю в дореволюційній царській Росії.
Без сумніву, що для багатьох з навернених до справи Божої немале
значення мав національний м омент у житті Української Автокефальної
Православної Церкви (У А П Ц ) 22.
І цього вистачило, щоб московсько-большевицький окупант
перейшов на другий шлях — шлях офіційного знищення Церкви
України, бо ця Церква, побіч поширення Божого Слова, хотіла бути
українською для українців, у цій Церкві вірні шукали заспокоєння своїх
духових потреб, шукали Христа 23, свідомі того, що ця Церква не є
державною установою і знаряддям держави.
І так від 1918 р. починається плянове нищення спершу історичних
пам’яток християнської України, а враз із тим арешти і заслання
керівників церковних організацій, припинення і заборона органу
автокеф алістів «Ц ерква і Ж иття», вклю чно із зам кненням
богословської школи та примусовим оберненням Печерської Лаври в
Києві на антирелігійний музей.
На домагання Ґ П У в днях 29-30 січня 1930 р. «Всеукраїнський
Собор» 24 мусів «покаятись» з приводу свого «національно-
протиреволюційного ухилу» й розв’язав усі дотеперішні церковні
організації. Але щоб мати хоч «про людське око» якусь «церкву»,
через яку можна було б діяти й впливати на населення України, за
дозволом Ґ П У і під керівництвом архиєпископа Івана Павловського ( в
1936 р. ареш тованого й вивезеного до Казахстану, де він і помер
мученицькою см ертю ) зорган ізован о нову «Церковну Раду»;
починаючи від 17 листопада 1930 p., в окремих єпархіях почали
вибирати єпископів, так щоб Собор із 100 представників різних парафій
у днях 9-12 грудня 1930 р. на місці зліквідованої автокефальної
церковної організації заснував нову «Православну Українську
Церкву» зі своїми статутами, канонами тощо. Цю нову організацію,
скажемо, останню спробу автокефалії Української Церкви, що її мав би
очолити архиєпископ-митрополит Іван Павловський, московсько-
большевицька влада швидко зліквідувала.
О с тато ч н о в 1936 р. зак ін ч и л о ся кри ваве п ереслід уван н я
Української Автокефальної Православної Церкви, жертвою якого
розстріляно або замучено в концентраційних таборах 34 єпископів

183
У А П Ц та понад 2,000 священиків і церковних світських діячів 25.
Рівночасно йшла в цьому часі по всій Україні повна ліквідація не
тільки манастирів і Божих храмів, в цьому випадку деяких неоціненних
історичної вартости будівель з 12-17 ст., включно з історичними
цвинтарями. «Можна сказати, що внаслідок совєтської антирелігійної
політики та діяльности,— пише очевидець цієї руїн и ,26— вже до 1937 р.
всі церкви та манастирі було зачинено, а більшість поруйновано. З
церков поробили румовища і не залишили майже ніякої пам ’ятки з
великого минулого України та прекрасної культури її народу. В цьому й
полягало основне завдання совєтської влади в її боротьбі з
Християнською Церквою та «буржуазним націоналізмом». Треба
було зробити так, щоб нові, совстські покоління українського люду вже
не бачили і не знали великих церковних, історичних та культурних
пам’яток, створених старою Україною. Бо тільки тоді можна вести
пропаганду про те, що української культури взагалі не було, як не було
раніш і нічого доброго, а що є, то це лише досягнення большевиків. Така
ж руйнація переводилася і щодо церков інших конфесій та пам’яток
цивільної архітектури.
Згідно з історикам и27, рік 1937 був ліквідаційним роком
Православної Церкви взагалі, різних юрисдикцій, в Україні та появи на
її території нелегальної (катакомбної) Православної Церкви. І
здавалося, що на Україні пануватиме тільки московський хрест. Але
незбагненні є стежки Божого Провидіння: два роки після знищення
українського Божого Слова на «зміну варти» цього ж Божого Слова
стала Українська Католицька Церква Галичини й Закарпаття.

. 1 В-во «Добра книжка», Торонто, 1959, стор. 11. Див. «Література про
У А П Ц В.Липківського» стор. 309-323; «У 60-річчя відродження П равославної
Церкви в Україні» — «Америка» 10 лю того 1978 р.,ч. 18.
2 Там же, стор. 13 — Див. також: Н. Полонська-Василенко «Історичні
підвалини УА П Ц », Рим, 1962. — Протоієрей М итрофан Євдась, «Українська
А втокефальна Православна Церква» — документи для історії УА П Ц ,
Мюнхен, 1956.
3 І.Власовський, «Нарис історії Української П равославної Церкви», Нью-
Йорк, 1961, т. ІУ, 1, 7.
4 Власовський, там же ІУ, 1, 6.
5 Власовський, там же
6 Митр. Василь Липківський, «Відродження Церкви», там же, стор. 14-15.

184
 7 Ці доповіді й дискусії надруковані в 6-ти том ах, як додаток до
синодальних «Церковних Відомостей».
8 Липківський, там же, стор. 15
9 Там же,* ІУ, 1, 11
10 «Церковний рух на Україні в перші роки революції» — часопис
«Дніпро», 1925 p .,за Власовським, там же, ІУ, 1, 13-14.
11 Власовський, там же, ІУ, 1, 15
12 Липківський, там же, стор. 15
13 Власовський, там же ІУ, 1, 15
14 Власовський, там же 1, 16
15 Липківський, там же, 16
16 Власовський, там же, 1, 16-17
17 Липківський, там же, стор. 18
18 «Тризуб», ч. 12, Париж, 1927
19 Ів. Власовський, «Нарис історії Української П равославної Церкви», ІУ
(XX ст.) ч. 1, Н ью -Й орк — Бавнд-Брук, 1961, стор. 154.
20 Religion in geschichte und Gegenwart. V Band ‘Ukraine’, ct. 1341. Tuebingen.
21 «Церква і Ж иття» ч. 1, 1927, стор. 9. За Власовським, там же ІУ, 1, стор.
228.
22 Власовський, там же.
23 Власовський, там же.
24 Гр.Лужницький, «Українська Церква між Сходом і Заходом»,
філософія, 1954, стор. 547.
25 О.прот. А.Євдась, «Українська Автокефальна П равославна Церква
1921-1936», Мюнхен, 1956.
26 «Український збірник», кн. 10., Мюнхен, 1957. М .М іллер, «Знищення
П равославної Церкви большевиками», стор. 52-56 (підкреслення автора).
Гр.Лужницький, «Большевицьке переслідування П равославної і Католицької
Церкви в Україні». Збірник матеріялів наукової конференції К. НТШ в обороні
української культури і народу, ч. 7. Торонто, 1966, ст. 135-148. Геврик Т.
«Втрачені архітектурні пам ’ятки Києва», Український Музей, Нью -Й орк, 1982.
27 Прот. о.Д.Бурко, пастор. Ф.Гейєр, о.П.Корсуновський і ін. —
І.Власовський, ІУ, 1, стор. 329.
G.Luznycky, ‘The Persecution o f the U krainian Church by Soviet Russian
Regime’, W orld Congress of Free U krainians, New York, 1972.

185
 «Літературна Україна» ч. 23, 1984 p., Кнів. Без огляду на нібито
інтернаціоналізм, комунізм і т.п. атрибути сучасно! Російсько! імперії у ф орм і
СС СР — в окупованій Україні в місті П олтаві виховують курсантів совєтської
арм ії на традиціях царя-імператора П етра І.

186
ЗНИЩЕННЯ ДОКУМЕНТІВ І РУЙНУВАННЯ
ІСТОРИЧНИХ РЕЛІГІЙНИХ ПАМ ’ЯТОК В
УКРАЇНІ

Щоб дати уявлення про р о зм а х московського знищ ення церковних

п а м ’ят ок, книг, рукописів в окупованій Україні, наведемо приклад
московсько-комуніст ичного вандалізму в Києві, за «Українською
М алою Енциклопедією» проф. Євгена Онацького, Буенос-Айрес, 1959-
1960 (із гасла «КИЇВ»):
З міркувань антирелігійної пропаганди було знищено панораму
«Голгота», що знаходилася на Володимирській гірці, та пам ’ятник на
місці колишньої церкви св. Ірини (ця церква у 1037 р. була побудована
Ярославом в честь ангела своєї дружини), що стояв на Володимирській
вулиці, а й сама вулиця перейменована на вул. імени Короленка. В 1925
році Собор Св. Софії та Києво-Печерську Лавру перетворено на
антирелігійні музеї, а будівлі й церкви Видубицького манастиря,
Всесвятську церкву над брамою Києво-Печерського манастиря
обернено на склади. Висаджувати в повітря церкви й історичні
пам’ятники в той час окупант ще вагався, боячись спротиву українців.
Тільки після запроваждення колективізації, знищення найкращої
частини селянства і жахливого голоду 1932-33 pp., окупант вже сміло
перейшов, разом з масовими розстрілами українців, до висаджування у
повітря українських пам’яток й церков.
Сатрап червоної Москви — Постишев, після переводу до Києва
столиці з м. Харкова, протягом одного 1934 року вчинив таю
зруйнування у Києві:
1. Висаджено в повітря й обернено на руїни Золотоверхий
Михайлівський манастир, збудований в XI ст. князем Святополком-
М ихайлом. М анастир був в центрі Києва, над Дніпром. Там загинули
фрески XII ст.: пророків Захарія й Самуїла, Архангела-Благовісника,
Божої Матері, Д вох Святителів.
В манастирі були гробниці українських князів: Святополка-
М ихайла і його дружини — грецької царівни Варвари, яка з Візантії
перенесла до м. Києва мощ і Великомучениці Варвари, Туровського
князя Святополка Ігоревича, Дубровецького князя Гліба Ю р’євича й
митрополита Йосипа Борецького — великого достойника Української

187
Церкви, та гробниці єпископів Чигиринських, що були настоятелями
манастиря.
В манастирі знаходилися мощі св. Харлампія, Пантелеймона й
Спиридона. Д о м анастиря приходило дуже б агато прочан.
Користувався пошаною і мав дуже добру славу серед українців.
2. Братський М анастир на Подолі й колишня Духовна Академія при
ньому. Центр і осередок церковно-освітньої науки, починаючи з ХУІ
століття. Мав величезну книгозбірню-музей. На 1.1.1888 року там
зберігалось:
а. П ам’ятників церковної архітектури, живопису, скульптури 1,929
шт.
б. Нецерковних різних пам ’я т о к ...............................................9,911 шт.
в. Гравю р, ф о т о .............................................................................. 3,124 шт.
г. Актів, грамот, л и с т ів ................................................................1,396 шт.
ґ. Рукописів.......................................................................................... 928 шт.
д. Старопечатних к н и ж о к ............................................................... 572 шт.
Р а зо м ..................................................................................... 18,921 шт.
Вся історія й діяльність цього манастиря, що відбита у вищезгаданих
документах, тісно пов’язана з гетьманом Петром Сагайдачним, Іваном
М азепою та безперечним автори тетом У країнської Церкви —
фундатором вищої духовної освіти на Україні — митрополитом
Петром Могилою.
Цей пам’ятник української культури заважав окупантові. Його теж
було висаджено у повітря й обернено в купу руїн.
3. Військово-Миколаєвський Собор, так званий Великий Микола,
побудований гетьманом Іваном Мазепою, з надписом у Соборі, що він
побудований «іждевенієм ктіторським премилостівейшим ясновель­
можного його милости пана Івана Степановича Мазепи, Гетьмана
військ їх царського пресвітлого величества Запорізьких».
Як же можна було дозволити українцям читати це в церкві й при
цьому не забути, що це той самий гетьман, якого росіяни предали
анатемі за його змагання забезпечити Україні самостійне державне
життя? Той гетьман, що збройно боровся з Москвою! Ясно, що такий
об’єкт окупант намагався висадити у повітря як можна найскоріше.
4. Десятинна церква з гробницями св. Володимира й св. Ольги,
побудована у 1842 р ,т а з історичними пам’ятками з часів Княжої доби.
5‘Стрітенська (всіх Скорбящих Радість) церква на Львівській площі.
До цієї церкви була особлива немилість окупанта. Справа в тім, що її всі
бані обновилися. Церква стала пунктом, що притягав багато прочан, і

188
це в часи найзавзятішої безбожницької пропаганди, що нею провадив
Союз Безбожників. Окупант, почувши під собою силу, зразу я
розквитався з немилим йому об’єктом, висадивши його у повітря.
6. Успенський Собор на Подолі, побудований у XII столітті, який з
1620 по 1786 рік був К атедральним Собором... За ліквідацією цього
пам’ятника особисто доглядав комісар Освіти Затонський.
7. Притиско-М иколаївська церква на Подолі.
8. Церква Різдва Христового на Подолі, побудована в XII ст. У
1861 р. тут стояла труна Тараса Шевченка під час перевозу та поховання
у Каневі.
9. М ихайлівська Брам а, побудована у ХУІІІ стол.
10. Церква свв. Петра й Павла на Подолі.
11. Залізна церква на Галицькій площі.
12. Дзвіниця Кирилівської церкви, побудована у ХУІІІ стол.
13. Костянтинівська церква, побудована у ХУ ІІІ стол.
14. М алий М икола (П устинно-М иколаєвський М анастир) на
Печерську.
15. Трьохсвятительська церква, побудована у XII віці.
16. Аскольдова могила — цвинтар з кам ’яною церквою св. Миколи,
збудованою у 1809 р. Всі могили зрівняно з землею. Цвинтар обернено
на парк, а церкву перероблено на кіоск. Надмогильнй пам’ятник
використано для потреб будівництва.
♦ * *

Всі цінності зруйнованих церков і манастирів, а також і тих, які ще

залишилися, окупант пограбував. Д о рук його потрапила митра, яку
одерж ав м и тр о п о ли т Гедеон, що зрадив У країнську Церкву,
підпорядкувавшись Московській Церкві, внаслідок чого Українська
Церква згубила свою незалежність. Одержав її від московського, але
царського окупанта, і и той же окупант, під большевицькою фірмою,
загарбав її назад.

189
 Під кінець Д ругої світової війни в Україні — окупант
змінив окупанта. Н іде не видно написів українською
м овою . М осковсько-больш евицькі «визволителі» України
поскидали придорож н і написи нім ец ькою м овою
(фаш истів) і причепили нові — також чуж ою , російською,
окупаційною мовою .
П раворуч унизу н ім ецька назва м . Л ьво ва —
«Лемберг», угорі, над совстським танком — російська
назва — «Львов». Все с, лише немас української назви
«Львів».
Д-р Василь Ленцик

УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В

СОВЄТСЬКОМУ СОЮЗІ
Введення
Здається, що корисним буде дати коротке введення до теми, щоб
читачеві полегшити зрозуміння положення Української Католицької
Церкви в СССР.
З історичної точки погляду, ця Церква в минулому називалася
інакше. Після Берестейської Унії, в 1596 році, її називали Уніятською,
через об’єднання або унію з Римом. Під час австрійської окупації
Галичини (Західньої України) від 1772 року — через і початок 20
сторіччя — її звали Греко-католицькою. Офіційна номенклятура
Римської Курії називала її «Екклезіа Рутена», і щойно недавно, від 1948
року, Курія прийняла назву «Українська Католицька Церква» або УКЦ.
Зберігаючи традиційну послідовність, П атріярх Української Церкви
Йосиф, Кардинал Сліпий, у своєму офіційному журналі «Благовісник»
уживає терміну Візантійсько-Український (Греко-Рутенський) Обряд.
Починаючи з т. зв. Великої схизми 1054 року, київські митрополити
послідовно відчужувалися від Риму, хоч офіційно не було ніякого
розриву між Києвом і Римом, і не завжди Київ ішов ш ляхом церковної
політики Константинополя. Намагання поєднання з Римом були
роблені кількакратно, у 1253 році королем Д анилом Галицьким, на
Соборі у Констанці у 1418 році й на Соборі у Фльоренції у 1439 році.
Остаточно церковну унію між Римською і Українською Церквами
закріплено в Римі 1595 р. і святково проголош ено у Бересті 1596 року.
Майже негайно Уніятська Церква стала об’єктом атак, насамперед
московських, а згодом російських царів. Вони вважали Церкву
об’єднуючим фактором усіх народів у їхньому царстві, не зважаючи на
мовні й культурні окремішності тих народів.

Така настанова була зокрема стосована до українського й

білоруського народів. Том у, що У ніятська Ц ерква канонічно
відділювала українців і білорусинів від росіян, її треба було знищити.

191
 Як довго українці-католики або уніяти були під польським
пануванням, москалі не мали можливости зліквідувати церковної унії.
Але коли Польща послабла і вкінці її поділили між собою Росія, Австрія
і Прусія в 1772-1795 роках, більшість українських територій опинилася
під московським пануванням. Тоді М осква почала ліквідацію
української католицької (уніятської) Церкви.
У 1795 році цариця Катерина II видала «Указ» зліквідувати уніятські
дієцезії (єпархії), крім Полоцької. Тоді 8 мільйонів уніятів змушено
прийняти православ’я. Після смерти цариці (1796) прийшла деяка
полегша у тому відношенні, зокрема за царя Олександра І, удаваного
ліберала. Одначе згодом, в час царювання Миколи І (1825-1855),
почалася нова хвиля переслідувань. Українці й білорусини-католики,
які пережили утиски за Катерини, були силою навернені на православ’я.
Ідеологічна програма, яку оформив для царя Миколи І його міністер
ш кільництва, У варов, н аголош увала такі засади: п равослав’я,
самодержав’я і національність. Це були три стовпи, які підтримували
царський режим. У цьому ідеологічному оформленні не було місця на
Українську Католицьку Церкву, і тому вона мусіла бути знищена.
Відповідним знаряддям в руках російсько-імперського уряду для
здійснення тієї мети став уніятський священик, а згодом єпископ
Семяшко, який допоміг урядові в досягненні наміченого пляну.
Насилля і депортації були стосовані царським правлінням в акції
ліквідації унії в Російській імперії.
12 лю того 1839 року уніятська Церква була офіційно відділена від
Риму і включена в офіційну, урядову Російську Православну Церкву.
593 священики, які відмовилися перейти на російське православ’я, були
вивезені на Сибір або в інші далекі простори імперії. Такі самі методи
підшукування зрадників і вживання сили були застосовувані й у
наверненні Холмської єпархії у 1875 році, останнього бастіону Унії в
Російській імперії.
Це коротке введення унагляднює тотожність методів царів і Сталіна
в 1945-1946 роках у процесі ліквідації Української Католицької Церкви в
Галичині. Сталін тут нічим не різнився від Миколи І чи Олександра II.

Українська католицька Церква під совєтською владою

Д вома наворотами Українська Католицька Церква опинилася під
владою совєтського режиму. Перший період тривав 22 місяці, від
вересня 1939 року до червня 1941 року, коли, згідно з договором між
Сталіним і Гітлером, Галичина або Західня Україна з переважаючим

192
українським католицьким населенням стала частиною Української
ССР. Другий період почався в 1944 році й триває дотепер.
П ід час перш ої совєтської окупації больш евицький реж им
усвідомлював, що війна щойно починалася і що вислід її закінчення був
ще сумнівний. Подруге, Українську Католицьку Церкву очолював тоді
загальн о ш анований і улю блений М и трополи т Андрей, граф
Шептицький, авторитет якого був загальний і безспірний для всіх
українців, католиків і православних. Його називали некоронованим
патріярхом, національним Мойсеєм, відважним оборонцем свого
народу і подвижником покривджених і переслідуваних. На ділі,
Шептицький висунув ідею екуменізму майже 60 років перед Папою
Іваном XXIII. Шептицький був відомим ворогом комунізму. У 1936
році, у своєму пастирському листі, він остерігав вірних перед
комуністичною пропагандою. М итрополит Шептицький передбачив
можливість окупації Західньої України і закликав священиків і вірних
бути готовими пролити кров за Христа. Автор цих рядків був свідком,
коли 25 червня 1939 року М итрополит сказав до нововисвячених
священиків: «Ідіть до своїх стад, працюйте для них з посвятою і будьте
готові терпіти і навіть пролити свою кров за Христа, бо ніхто не знає, чи
Гітлер не подарує Галичини Сталінові».
В той час ніхто ще й не думав про можливість будь-якого договору
між нацистами й комуністами. Щойно дата 23 серпня 1939 року
доказала віщу передбачливість М итрополита Шептицького. Він в
дійсності мав візію майбутнього.
Негайно після окупації Західньої України совєтський режим
сконфіскував всю церковну власність. Всі католицькі школи, включно зі
семінаріями, були закриті. Закритими були також всі католицькі
друкарні й часописи. Навіть відібрано всі машинки до писання і
міміографічні апарати в католицьких установах.
М итрополит Андрей взяв провід свого стада у свої руки і давав
напрямні, що робити і як триматися у тих невимовно важких часах. У
своєму першому пастирському листі, виданому таємно, він писав:
«Сторінка історії була перегорнена, надходить нова ера... Зустріньмо її
покірною молитвою і сильною надією на безмежну доброту і
милосердя Ісуса Христа, який веде нас до Божої слави і наш ого добра.
Програму нашої праці визначає засада: «Ми підпорядковуємося
законам уряду, якщо вони не є протиставні Божому законові».
Під час періоду совєтського володіння М итрополит Шептицький
написав багато зворушливих і практичних інструкцій для священиків,
монахів, сестер, вірних і молоді. Наприклад, монахам і монахиням він

193
писав, що не чернеча ряса робить з людини ченця чи черницю, але дух
покори, молитва, лю бов до ближнього і готовість посвяти та праці для
ближнього. А вірних своєї архиєпархії він навчав, як виховувати дітей
на правдивих християн. Він нагадував молоді про потребу бути вірною
Христові, бо ніхто в школі не буде вже пригадувати приймати Святі
Тайни. «Мої дорогі діти,— писав М итрополит Ш ептицький,— бажаю
попрощати Вас, бо не знаю, як довго ще Господь дозволить мені з Вами
перебувати, для Вас працювати і за Вас молитися».
В цей саме час большевики намагалися знайти аґента, який
наважився б підірвати авторитет М итрополита, бо самі не зважилися ще
були цього зробити. Большевики підійшли були до одного з найбільше
популярних священиків, о.Гавриїла Костельника, і старалися його
намовити до співпраці з органами М ВД (тепер К ҐБ ). Костельник
славився як промовець, вихований на західніх філософських зразках
(Фрайбурґ, Швайцарія), з ліберальними модерністичними поглядами в
теології. Він був автором багатьох філософських книжок, поезій,
порадників із педагогіки і збірок проповідей.
Коли ж довгі допитування органами М ВД не дали бажаних наслідків
і К о стел ь н и к в ід м о в л я в ся ви ступ и ти п р о ти М и тр о п о л и та
Шептицького, М ВД заарештувало улюбленого сина о.Костельника,
Богдана, у 1940 році. Слідчі тортурували сина в той самий час і в тому
самому будинку, де вони допитували й батька. Одначе о.Костельник
тоді відмовився співпрацювати з комуністами. Початок німецько-
совєтської війни перервав терпіння батька, але доля його сина невідома.
Були вістки, що його або вивезли, або замордували. Війна на якийсь час
зберегла Українську Католицьку Церкву від повної ліквідації. Перед
своїм відходом совєтський режим залишив за собою в Галичині сумне
пожнив’я. Згідно з даними Львівської архиєпархії з 1944 року, єдиної,
яка тоді надрукувала хроніку втрат, большевики вивезли 27 священиків,
замордували 7, а між ними двох визначних професорів теології, о.д-ра
М .К онрада і о.д-ра А.Іщака.
Згодом прийшла гітлерівсько-німецька окупація. Хоча німці не були
прихильні до Української Католицької Церкви, то все ж таки вони її
зразу не переслідували. П равд ою є, щ о німці переш укували
митрополичу катедру і палату та заарештували деяких священиків, а
навіть убили о.Ковча, який помагав жидам, даючи їм метрики
хрещення. Гімлер грозив М итрополитові ареш том за його протести
проти нелюдської ліквідації жидів. Розуміється, дуже важко вгадати,
що вчинили б нацисти, якщо б вони довідалися, що М итрополит
Шептицький у своїй палаті переховував жидів і що на його

194
розпорядження манастирі переховували кілька сотень жидівських
дітей.

Друга совстська окупація

З початком другої окупації Західньої України, влітку 1944 року,
совєтський режим, як здавалося назверх, провадив помірковану
політику. Війна ще тривала. І хоч совєтське радіо голосно заповідало,
що «Ми визволимо вашу батьківщину і вашу прадідівську віру», то все ж
таки на ділі совєтський режим не обмежував релігійного життя. Однак,
ця політика «невтручання» тривала дуже коротко, і режим став
обмежувати релігійні практики.
Викинено навчання релігії зі шкіл і сконфісковано релігійні друкарні;
семінаристів покликано до військової служби; накладено на парафії
високі податки. Це були передвісники грядучої політики релігійного
переслідування.
Дня 1 листопада 1944 року помер святець М итрополит Андрей
Шептицький. В той спосіб відпала важлива перешкода для совєтської
політики. Його авторитету режим не відважувався заперечувати.
Москва дозволила новому М итрополитові Йосифові Сліпому і його
священикам улаштувати померлому архиєреєві величний похорон. Всі
єпископи, 150 священиків, 70 семінаристів і 130 студентів малої
семінарії, а також тисячі вірних взяли участь у похоронних відправах.
М итрополит Сліпий, висвячений таємно з правом наслідства, у грудні
1939 року, за згодою з Рим ом, перебрав автоматично провід української
католицької митрополії і Львівської архиєпархії.
П олож ення нового м и троп оли та стало важке й критичне.
Совєтсько-російське правління домагалося від католицької ієрархії
підтримати новий режим і осудити підпільну боротьбу Української
Повстанської Армії, яка продовжувала боротьбу проти нового
окупанта, подібно як боролася проти нацистів. М итрополит Сліпий
зібрав був 100,000 рублів для інвалідів совєтської армії і вислав до
Москви делегацію під проводом о.Гавриїла Костельника, щоб знайти
якийсь спосіб співжиття із совєтським режимом.
Сталін не прийняв делегації, і ніхто з високопоставлених осіб не
хотів з нею говорити. А ті, що прийняли делегацію, дали їй зрозуміти,
що Українська Католицька Церква може тільки тоді розраховувати на
державну опіку, коли вона допоможе зліквідувати протимосковську
Українську Повстанську Армію, загально відому під назвою УПА.
Розуміється, що таке домагання Москви переходило й практичні
можливості, й ідейні основи Церкви.

195
 М итрополит Сліпий проголосив пастирський лист, в як
пригадував своїм вірним Божі закони і заповідь братньої любо
милосердя. Це не задовольнило совєтський уряд. Очевидно було,
московсько-совєтське правління приготовляло плян повної лікві
Української Католицької Церкви. Контрольовані державою пре
радіо почали атаку на Церкву.
У львівському часописі «Вільна Україна», під псевдоні
Володимир Росович, відомий комуністичний пропагандист Яр
Ґалан опублікував статтю п. н. «З хрестом і мечем», в якій напа
покійного М итрополита Андрея Шептицького. С таттю передруку
київська «Радянська У країна», а відтак видано її окре
пропаґандивною книжечкою.
Московська Православна Церква, очолена П атріярхом Олекс
брала активну участь у винищуванні Української Католицької Цер
Акції советсько-російського правління були тісно координова
московським патріярхатом.
Дня 11 квітня 1945 року відділ таємної поліції (НКВД) заареш -
усю ієрархію У країнської К атоли цької Церкви у прово
М и трополи том Й осифом С ліпим, з його д вом а єпископ
помічниками у Львові. Єпископа Григорія Хомишина і його поміч
єпископа Івана Лятишевського ареш товано цього ж дня у Станисла
а два єпископи Перемишльської єпархії, під польською окупацією,
заарештовані поляками на домагання Москви і передані совєтс
владі. В Берліні заареш товано прелата Петра Вергуна, апостольсь
адміністратора для українців-католиків у Німеччині.
У цей самий час ув’язнено багато провідних священиків. П
арештування ієрархії, поодинокі консисторії намагалися виб
згідно з канонічним правом, капітульних вікаріїв для дальш ої уп
Церквою, але совєтська влада цього не дозволила.
У ряд наказав перевести реєстрацію свящ еників, і ті
«реєстровані» мали право виконувати духовні обов’язки. Зго
совєтський уряд оформив т. зв. «Ініціятивну групу для З’єднання Г“
Католицької Церкви з Російською Православною Церквою». «Гр
очолив згаданий попередньо о.Гавриїл Костельник. По сьогодні
день залишається загадкою , в який спосіб він став головою
«Ініціятивної групи». Він був ворожий комунізмові і був українсь
патріотом, хоча не завжди був прихильником Риму; крити
політику Римської Курії щодо Української Католицької Церкви.
Автор цих рядків пригадує проповідь о.Костельника в катедр
Юрія у Львові 14 січня 1940 року, коли він засудив був гостро совєтс

196
 р еж и м . Т і, щ о чули ц ю п р о п о в ід ь , не су м н ів а л и с я , щ о о .К о с т е л ь н и к а
н ега й н о у в’я зн я ть . Ц ь о г о ж д н я а г е н т М В Д був в ц ер к ві з д о п и т а м и .
Н а й б л и ж ч і д р у з і о .К о с т е л ь н и к а б у л и п ер е к о н а н і, щ о б о л ь ш е в и к и й о го
а б о с т е р о р и зу в а л и і зм у си л и с т а т и г о л о в о ю го р езв існ о ї « Ін іц іят и в н о ї
групи», а б о « п р о м и л и » й о м у м о з о к . А м о ж е він не б ачи в ін ш о ї
р о з в ’язк и , і в цей сп осіб с т а р а в с я р я т у в а т и х о ч а с в ящ ен и к ів і Ц ер к ву від
п о в н о ї за гл а д и . А в т о р ц и х р яд к ів с х и л я є т ь с я д о ц ієї о с т а н н ь о ї д у м к и .
К р ім о. К о с т е л ь н и к а ,М о с к в а в к л ю ч и л а щ е д в о х ін ш и х св ящ ен и к ів д о
цієї дії: о .д -р а М .М е л ь н и к а з П е р е м и ш л ь с ь к о ї і о .А .П е л в е ц ь к о г о зі
С т а н іс л а в ів с ь к о ї (теп ер Ів а н о -Ф р а н к ів с ь к о ї) єп ар х ій . « Ін іц іят и в н а
група» б у л а в и зн а н а с о в є т с ь к о -м о с к о в с ь к и м у р я д о м 18 ч ер вн я 1945 ро ку
є д и н о ю п р а в н о -к а н о н іч н о ю і а д м ін іс т р а ц ій н о ю іс ти ту ц іє ю , з п р а в о м
н е о б м е ж е н о ї к о н т р о л і н а д г р е к о -к а т о л и к а м и З а х ід н ь о ї У к р аїн и і
сп р и я н н я їх н ій зл у ц і з Р о с ій с ь к о ю П р а в о с л а в н о ю Ц ер к в о ю
« Ін іц ія т и в н а груп а» п о ч а л а з б и р а т и п ідписи д л я сх в а л ? н н я її дії.
С в ящ ен и к и , які п р о т и с т а в и л и с ь ти с к о в і й в ід м о в и л и с я с т а т и ч л е н ам и
гру п и К о с т е л ь н и к а , б у л и з а а р е ш т о в а н і а б о за с л а н і на С и б ір . З гід н о з
д е я к и м и з в ід о м л е н н я м и , п о н а д т и с я ч а с в я щ е н и к ів б у л и т о д і
за а р е ш т о в а н і й за сл ан і.
В супереч т е р о р о в і, п о н а д т р и со т н і св ящ ен и к ів п ід п и са л и п ет и ц ію д о
С т а л ін а і М о л о т о в а , т о д і п р е м ’є р а м ін іст р ів , п р о х а ю ч и їх « зв іл ь н и ти
н аш и х єп и ск о п ів, а п е р е д о в с ім н а ш о г о м и т р о п о л и т а , і д о з в о л и т и
с в я щ ен и к ам у З ах ід н ій У к р аїн і зб е р е гт и св о б о д у в ц е р к о в н и х с п р а в а х ,
я к о ю во н и в т іш а л и с я с т о р іч ч я м и і д о я к о ї вон и м а ю т ь п р ав о згід н о із
о в є т с ь к и м и за к о н а м и » .

П ети ц ія б у л а д а т о в а н а у Л ь в о в і, п л о щ а св. Ю р ія, 1 л и п н я 1945 р . 2 У

ід п о в ід ь на ц ю п ет и ц ію со в єтсь к и й у р я д в и а р е ш т у в а в всіх, х т о її
ід п и сав.
М о с к в а п р о д о в ж у в а л а н а с и л ь н у л ік в ід а ц ію У к р а їн с ь к о ї
К а т о л и ц ь к о ї Ц ер к ви і в к л ю ч е н н я її в Р о сій ськ у П р а в о с л а в н у Ц ер к ву .
М о с к о в с ьк и й п а т р ія р х п р о г о л о с и в за к л и к д о У К Ц зір в а т и з Р и м о м ;
о р в а т и «пута», які з в ’я зу ю т ь її з В а ти к ан о м , щ о вед е її в т е м н о т у й
у х о в у руїну через св о ї р ел ігій н і п о м и л к и . 3 П а т р ія р х і ат еїс ти ч н и й
о в є т сь к и й р еж и м іш л и р а з о м д о тієї с а м о ї м ети .
П ісл я о б е р еж н о ї п ід го т о в и , н а м а г а ю ч и с ь н а д а т и с в о їм п о ч и н а м
ев н о ї ф о р м и л еГ ад ьн о ст и , « Ін іц іят и в н а група» с к л и к а л а п ри д о п о м о з і
іл іц ії і Р о с ій с ь к о ї П р а в о с л а в н о ї Ц ер к ви т .зв . с и н о д у Л ь в о в і в д н я х 8-10
р езн я 1946 р о к у , який ск а су в а в У н ію з Р и м о м з 1596 р о к у і ви р іш и в
оєднати УКЦ з Р о с ій с ь к о ю П равославною Ц ерквою , а не

197
Українською П равославною Церквою, яку Москва зліквідувала в
минулому.
З точки погляду канонічного права та Католицької і Православної
Церков, названий собор був повністю нелегальним актом. На синоді не
було ні одного католицького єпископа, бо всі вони були ув’язнені.
Православна Церква не м ала ніякого права скликати синод існуючої ще
Української Греко-католицької Церкви. Д ля московського патріярха і
совєтського режиму справа легальносте не мала ніякого значення, бо в
них не було жодної пошани до канонічного права. Зібрані під терором
216 священиків (згідно з протоколом т.зв. синоду), 19 вірних, деякі
московські єпископи і представники совєтського уряду рішили зірвати з
Римом і прилучитися до Російської Православної Церкви. Це
нелегальне рішення було негайно схвалене совєтським урядом і
московським патріярхом.
Папа Пій XII двом а своїми енцикліками став в обороні Української
Католицької Церкви, а саме в енцикліці «Орієнталес Омнес», в 1946 p., з
нагоди 350-річчя Берестейської Унії, та «Орієнталес Екклезіяс» в 1952
році. У другій енцикліці Пій XII сказав: «В окремий спосіб ми згадуємо
пам’ять тих єпископів східнього обряду, котрі є першими, що в обороні
своєї віри витерпіли нестатки, знущання і насильство і, перевезені в
місто Київ, були там засуджені на тяжкі кари; у місті Києві, ми
підтверджуємо, звідки колись сіяло світло Христової правди і звідкіля
ширилось християнське почитання Бога. Деякі з них вже вмерли
славетною смертю». 4 К оротко перед т. зв. синодом усіх єпископів
засуджено в Києві закритим судом, оскаржуючи їх фальшиво в
коляборації з нацистами. Всі єпископи, крім М итрополита Сліпого,
згодом патріярха і кардинала, померли або в тю рм ах, або в
концентраційних таборах, або невдовзі після звільнення.
У 1949 році совєтсько-московський уряд зліквідував Українську
Католицьку (Уніятську) Церкву в Карпатській Україні, анулюючи
Ужгородську Унію з 1646 року. Карпатська Україна, що була в складі
Чехо-Словаччини, була включена в 1945 р. у Совєтський Союз.
Тамошній єпископ Теодор Ромжа помер в листопаді 1947 р. за
таємничих обставин. Большевики зааранжували нещасливий випадок,
але коли єпископ залишився живим, його отруїли в шпиталі.
Під тиском Москви, Пряшівська єпархія в Чехо-Словаччині також
зірвала з Римом у квітні 1950 року. Єпископ Павло Ґойдич і його
помічник, єпископ Василь Гопко, були заарештовані. Єпископ Ґойдич
помер у тю рмі у липні 1960 року. Згодом, за урядування Олександра
Дубчека, єпископ Василь Гопко був звільнений і йому дозволено

198
вернутися до своєї єпархії. Пізніше його усунено з єпископського
престолу і заступлено прелатом Іваном Гіркою, словаком. За
урядування Дубчека дозволено українсько-католицьким парафіям
провести плебісцит і вирішити, до якої Церкви вони хочуть належати:
католицької чи православної. До кінця 1968 року 210 парафій провели
голосування, чи повертатися до католицької віри. Тільки у п’ятьох
парафіях більшість голосувала за московським православієм. 5 3 цієї
статистики ясно видно, як охоче вірні поверталися до своєї Церкви, коли
їм це було дозволено.

Після введення московського православія

По формальній ліквідації Унії, назовні усе залишилося без змін. Щоб

не антагонізувати народу, залишено всі церемонії, мову і звичаї. Щойно
в 1950 році А рхиєпископ Л ьвова М акарій розпочав акцію
відлатинізування обряду. 6
Про знищення Української Католицької Церкви у Совєтському
Союзі свідчить така статистика:
У 1939 році У К Ц мала у Західній Україні:
5 єпархій
2 апостольські адміністратури
10 єпископів
3,470 священиків
540 семінаристів
1,090 монахинь
4,284,000 вірних
3,040 парафій
4,440 церков
195 релігійних домів
9,900 початкових шкіл
380 гімназій і середніх шкіл
56 інститутів вищого типу навчання
41 католицьких товариств
38 часописів і періодиків
35 видавництв.
У висліді ліквідації У К Ц усі ці інституції були закриті та
зліквідовані.
Не зважаючи на формальне знищення, Українська Католицька
Церква у Західній Україні живе у підпіллі. Совєтському урядові не
вдалося цілковито и знищити. Багато священиків, які відмовилися

199
прийняти московське православ’я, стали у приватному житті фізичними
робітниками, сторожами, книговодами тощо, а ночами або у вільні дні
виконують свої духовні обов’язки й уділю ю ть вірним Святі Тайни.
Безнастанні атаки совєтської преси і репрезентантів московської
православної ієрархії на цих «катакомбних» священнослужителів
найкраще доказую ть, що У К Ц живе і діє в «катакомбах».
«Український вісник» (самвидав) із весни 1974 року, передрукований
у ЗСА в 1975 році, дає таку оцінку положення: «Українці-католики в
Україні й цілій совєтській імперії переживають найбільше нелюдські
переслідування після насильної ліквідації Української Католицької
Церкви, після Другої світової війни. Українські католики стоять у
нерівній боротьбі за свої права. Всі церкви, де священики не прийняли
об’єднання з московським православ’ям, були закриті й призначені на
послідовне зруйнування. В деяких місцевостях вірні не віддали
церковних ключів совєтській владі й таємно сходились для молитви.
Але в останніх роках репресії посилено, зокрема, коли Володимир
Маланчук на одному засіданні П олітбю ра К П С С ствердив, що
Католицька Церква в Західній Україні ще вповні не зліквідована і що
партія мусить присвятити більше уваги боротьбі з нею, бо вона є нібито
авангардом українського націоналізму. Після виступу М аланчука
українські католицькі священики, які здійснюють свою духовну місію в
дуже несприятливих обставинах, терплять ще більше переслідувань. їх
ув’язню ю ть і тортурую ть».Ц ей самий «Вісник» інформує про різні
насильства совєтського режиму проти католиків у різних околицях. 7
Московський Архиєпископ Філарет в інтерв’ю з французькою
пресою не міг заперечити, що в Західній Україні є католики східнього
обряду і навіть підкреслив факти, що є значна кількість українців-
к а то л и к ів , к о т р і в ід м о в и л и с я від о б ’єдн ан н я з Р о сій ськ о ю
Православною Церквою.
Львівський Архиєпископ і М итрополит Йосиф Сліпий, звільнений у
1963 році з концентраційного табору в Сибірі по 18 роках ув’язнення
заходами померлих вже Папи Івана XXIII, президента Кеннеді й
видавця Н. Кузина, час від часу стає в обороні своєї Церкви, мучеництво
якої можна сміло порівняти з мучеництвом перших християн.
На синоді католицьких єпископів у Римі, в жовтні 1974 року,
Патріярх Йосиф І висловив жаль, що на синоді нічого не сказано про ті
країни, де потоптано свободу релігії і де переслідують Церкву,
підкресливши, що він має на думці Україну й українців, яких
переслідують большевики. Він подав приклади, коли одного священика
засудили на три або більше років невільничої праці в таборах Сибіру

200
тільки за те, що він відправляв Службу Божу. Вірних, які послали
прохання до совєтського уряду, щоб було дозволено їхнім священикам
відправляти Божественну Літургію, позамикано в психіятричні в’язниці
(психушки). Патріярх Йосиф ствердив, що «море крови і гори мертвих»
були ціною, яку українці заплатили за свою віру.
Другою лю диною , що її згодом большевики звільнили з тю рми, був
єпископ Василь Величковський, живий свідок існування Української
Католицької Церкви «в катакомбах», у найбільше несприятливих
умовах. Член ордену Отців-Редемптористів, єпископ Величковський
був засуджений в 1946 році на смерть. Згодом засуд замінено на 10 років
тю рми. У 1959 році він був найменований єпископом для української
Церкви в катакомбах і таємно висвячений у 1963 році. Під час другого
арешту, відбувши три роки ув’язнення, йому пощастило добитись
звільнення при допомозі його сестри з Ю гославії. Величковський
приїхав до Риму у 1972 році, а рік пізніше помер у Вінніпегу, Канада.
Його біографія, що включає і його спогади, є надзвичайно важлива для
історії Української Католицької Церкви у Совєтському Союзі.
К оротко перед своєю смертю єпископ Величковський відвідав свого
вуйка в Трой, ЗСА, де захворів. Лікар, який оглянув його в лікарні в
Олбані, ЗСА, ствердив, що в житті не бачив так побитого тіла, над яким
знущалися і яке жахливо тортурували. Це були наслідки тортур К ҐБ .
У висновку можна поставити питання: що є причиною цих
переслідувань, тортур і знущань над Українською К атолицькою
Церквою тоді, коли Російська П равославна Церква і Римо-католицька
Церква були толеровані в минулому і офіційно існують тепер. Хто
вивчав історію Російської імперії і України, має готову відповідь.
Українська Католицька Церква не вміщається у рамки русифікаційної
політики, стосованої царською Росією, а згодом совєтсько-російським
реж им ом . У країнська К атоли цька Ц ерква завж ди була суто
н ац іональною Ц ерквою ; заб о р о л о м української культури і
національної ідентичности, і тому Москва, біла чи червона, ідентифікує
її із зненавидженим українським націоналізмом, що його кремлівські
вожді вважаю ть найбільшою загрозою для існування Російської
імперії.
Сучасний український історик і дисидент, Валентин М ороз, слушно
ствердив, що: «... Церква вростає в культуру народу так глибоко, що є
неможливим її зрушити, не пошкоджуючи духових основ нації.
Неможливим є уявити собі традиційні культурні цінності без Церкви. У
висновку, треба усвідомити, що боротьба проти Церкви є боротьбою
проти культури. Скільки разів Церква рятувала націю. Це було зокрема

201
важливе в таких обставинах, коли зміна віри означала зміну
національносте». 8
Це дає відповідь на питання, чому Москва знищила Українську
Католицьку Церкву.
У своєму листі до організації «Церква в потребі» П атріярх Йосиф
Сліпий підтвердив, що, не дивлячись на переслідування, Українська
Католицька Церква живе. Його Блаженство наводив у листі уривки із
звідомлень, які одержав від єпископів, священиків і монахинь в Україні.
Він ствердив, що Українська Церква в Совєтському Союзі нараховує
коло чотирьох мільйонів осіб, що залишилися вірні Апостольській
Столиці. їхня сильна віра приносить численні плоди; м аємо священиків,
монахів, монахинь, численні духовні покликання і таємну ієрархію.
Безбожний режим не зміг знищити їхньої віри. 35-літня мати гордо
заявила перед судом, що вона охрестила чотирьох своїх дітей і вчить їх
молитися. У листі до Його Блаженства монахині інформували, що вони
щодня і щоночі поклоняю ться Найсвятішим Тайнам і що тільки кілька
кандидаток в монахині залишили новіціят.
У листі з дня 8 січня 1980 року таємно висвячений єпископ повідомив
П атріярха, що «незабаром будемо висвячувати нових священиків, які
таємно студіювали теологію».
Церква переживає мучеництво. У березні 1980 року, у селі
Томашівці, Рогатинського району, лю ди знайшли тіло священика
А .Ґорґулі, якого большевицькі аґенти зв’язали, облили бензиною і
живцем спалили. У травні цього ж року в селі Зимна Вода люди
знайшли тіло о.Івана Котика, що було дуже спотворене.
Ісповідник віри Йосиф Тереля описував у листі до Папи Павла УІ, у
березні 1977 року, мучеництво Української Католицької Церкви. Тереля
й інші оформили восени 1982 року Громадську Групу для оборони
Католицької Церкви в Україні. Тереля став головою Групи, а
о.Григорій Будзинський — її секретарем.
У листі до Ц К К П С С в Україні Група дорікала за переслідування
їхньої Церкви. 23 травня 1983 року Ісповідник Віри, таємно висвячений
єпископ Мукачева, Кир Олександер Хіра, помер на засланні в
Караганді, на 87 році життя і на 37 році заслання.
Мучеництво Української Католицької Церкви продовжується і в
наші дні, що вказує на глибокі релігійні почування її вірних.

202.
 1 «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові, 8-10 березня
1946 р», Видання Президії Собору, Львів, 1965, ст. 20.
2 ‘First Victims of Communism, White Book on Religious Persecution in
Ukraine’, Rom e, 1953, p. 39 — 40.
3 «Русская П равославная Церковь и Великая Отечественная Война»,
Сборник церковних документов. М осква, 1946, за статтею о.І.Гриньоха в
«Пролозі», том 35, ч. 1-2, 1960, ст. 18-19.
4 Pope Pius XII, ‘Orientates Ecclesias’, 1952, English translation, N ear East
Welfare Association, p. 9; І.Г ри н ьох,‘ТЬе D estruction of the U krainian Catholic
Church in the Soviet U nion’, vol. IV, Spring 1960.
3 M .Lacko, ‘Reestablishment of the Greek-Catholic Church in Czechoslovakia’,
Slovak Institute, Cleveland — Rome, 1971, p. 169.
6 «Православний Вісник», ч. 8, 1968. B.Bociurkiw, ‘Religion and Atheism
in the USSR and Eastern Europe’, T oronto University, 1975, p. 107.
7 UkrainianVisnyk —Herald Paris — Baltimore — Toronto, 1975,c h .7 — 8,
p. 143 — 144.
8 M oroz, V., ‘A Chronicle of Resistance in Ukraine’, The Ukrainian Quarterly,
vol. 27, ch. 1, Spring 1971, p. 22.

BIBLIOGRAPHY

Бібліографія
1. M .Florinsky, Russia: A History and an Interpretation, New York, 1958.
2. W.Lencyk, The Eastern Catholic Church and Czar Nicholas I. Rome, 1966.
3-Diannia Soboru Hreko-K atolyckoi Tserkvy u Lvovi. 8-10 Bereznia, 1946,
Vydannia Prezydyi Soboru, Lviv, 1946.
4 . First Victims of Communism, W hite Book on the religious persecution in
Ukraine (translated from Holia), Rome, 1953.
5. P ravda P ro Uniu. D okum enty і Materialy, Lviv, 1965.
6. Ukrainsky Wisnyk (U krainian Herald) U nderground Magazine from
Ukraine. Spring, 1964, Issue 7-8, Reprint o f ‘Sam izdat’ Published by ‘Smoloskyp’,
Baltimore, 1975.
7. La Chiesa del Silenzio G uarda a Rom a. Libreria Editoice Religiosa F.Ferrari,
Rom a, 1957.
8. Michael Lacko, S.J. The Reestablishment of the G reek-Catholic Church in
Czechoslovakia. Cleveland — Rome, 1971.

203
 9. Zhurnal Moskovskoy Patriarkhyi. No. 4, 1946.
10. Valentyn Moroz: A Chronicle of Resistance’ in Ukraine: The U krainian
Quarterly, XXVII, No. I, Spring, 1971.
11. Pope Pius XII. Orientales Onines, 1946.
12. Pope Pius XII. Orientales Ecdesias, 1952; and I.Hrynioch: ‘The D estruction
of the Ukrainian Catholic Church in the Soviet Union’, Vol. IV, Spring, 1960.
13. Bohdan R.Bociurkiw. Religion and Atheism in the U SSR and Eastern
Europe.
14. Church of Martyrs: Lecture of His Beatitude Josyf Cardinal Slipyj. July, 28,
1980.

204
 ІЗ В ІД К РИ ТО ГО П О С Л А Н Н Я ДО РО С ІЇ

«... Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна? Хто опише
страждання мільйонів померлих від штучного голоду в 1933 році? Хто
зможе розповісти про ридання тих, хто був безневинно розстріляний у
37-39 роках? Хто обійме духовним оком незміряний світ приниження,
безправности, деградації, ув’язнень, безвісних смертей, голодувань,
втрати ідеалів,— той світ, який став історичним фантомом України, її
прокляттям, її невпинною реальністю?!
Тисячі вбитих поетів, мистців, мислителів... Ще тисячі й тисячі
втомлених, підкуплених, застрашених! В той час, як всі народи Землі
прагнуть до волі і знаходять шляхи до неї, ти, Росіє, накинула аркан на
шию України і безжально душиш її, щоб вибити з неї пам’ять про славне
минуле...
«Терновий вінок України» письменника Олеся Бердника,
написано 7 січня 1979 p.; політв’язень Росії з грудня 1979 р.

205
 У Дніпропетровському Ляльковий Театр зветься з московського «Театр
кукол». Назва театру, реклями, теми вистав для дітей і самі вистави — все
російською мовою.
Симон Вожаківський

МОСКОВІЯ - ВИНИЩУВАЧ
УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Москва червона, а також у минулому й біла, мала і має зоологічну
ненависть до національних культур підкорених народів. Вона всіма
засобами нищить прояви українських не тільки текстуальних творів, а
веде боротьбу в сучасних ком позиторських опусах і проти
національного мелосу, який, властиво, уосіблений у душі кожного
народу. Цього відібрати пострілом у груди не можна. Кожна
національність пізнається навіть і по мелосу, кожний нарід має
притаманну йому мелодійну властивість. Ось із цим також московська
імперія веде боротьбу, своїм насильством розправляється з усім
національним, що є притаманне кожному народові.
Д ля незаперечного доказу цього розглян ем о сьомий з’їзд
композиторів України.
Орган Міністерства Культури у т. зв. УССР «Союз композиторов
Украиньї и Музьїкального общества УССР» (чому по-російському? —
С.В.) журнал «Музика» число 3, за 1979 р. подає звідомлення, що у
квітні місяці відбувся 7-ий з’їзд (збіговисько) композиторів України.
Називаємо його збіговиськом тому, що у підсовєтській дійсності жодна
«культурна» організація, не говорячи про окремих осіб, нічого не може
робити без наказу політбю ро Москви і його тодіш нього головача —
Брежнєва. Хоч-не-хоч, це збіговисько заманіфестувало свою лю бов до
московського (не т.зв. українського — С. В.) політбюро, обравши його
на чолі з Іллічом до почесного червоного столу, а від українських
яничарів Москви взяли участь як доглядачі-спостерігачі К ҐБ .
Звітну д о п о в ід ь зр о б и в А .Я .Ш то гар ен к о . Як і го д и ть ся
вислужникові Москви, у своїй політично-настановчій доповіді він
висунув в аж л и в ість «проблем и» п ідви щ ен н я ро л і м узи ки в
комуністичному вихованні трудящих (ком уніст ичних рабів — С.В.).
Доповідач говорив у своєму слові про ролю комуністичного політбюро
і вплив, зокрема Брежнєва, на творчу діяльність українських

207
к о м п о з и т о р ів на базі с о ц ія л іс т и ч н о г о р е а л із м у !.. Ш тогаренко
п ід к р е сл и в д о с я гн е н н я старшої сестри (уже не старшого брата —
С.В.) у сп р а в і в о з з ’єд н а н н я (завоювання — С.В.) У к р аїн и з Р о сією .
В и кли кає н уд оту, к оли ч и т аєш ж у р н а л « М узи к а» , де ск а за н о :
« З а в д а н н ям сп ілк и к о м п о зи т о р ів є с п р я м у в а н н я т в о р ч о ї д ія л ь н о с т и на
о сн о в і л ен ін с ь к и х п р и н ц и п ів п а р т ій н о с т и ... М и п р агн у л и с т в о р и т и
ат м о с ф е р у н еп р и м и р е н н о с т и д о ід ей н о го т а х у д о ж н ь о го б р а к у , сір о сти ,
б е з п р и н ц и п н о с т и , в п л и в ів б у р ж у а з н о г о д е к а д е н с у , р е в із іо н із м у ,
п ід в и щ и ти в и м о ги м у зи к о зн а в с т в а і зм іц н и т и й о го м а р к с и с т с ь к о -
л ен ін ськ і за сад и » ...
Я к с а м е в и г л я д а є м ар к с о -л е н ін с ь к а з а с а д а н ав ед ем о п р и к л а д із
ц ь о го ж ж у р н а л у «М узи ка», с т о р 15. Т ут п о д а н і н о ти — со л ь о в и й спів з
а к о м п а н ь я м є н т о м , м у зи к а А .Ф іл іп ен к а, с л о в а Т .В о л ґін о й в р о сій ській
м о ві, п ід з а г о л о в к о м «Росія, старшая сестра». Ц я пісня зв у ч и ть так:
«Цвєтьот заря над ссвсрной равніною.
Над галубим Кавказом, над валной Днєпра.
Ти собрала ссстьор в сємью сдіную,
Рассія, старшая сестра.
С тобой ідьом дарогой Лснина,
Рассія, старшая сестра!»
А о сь на 16-ій с т о р ін ц і т о г о ж ж у р н а л у т а к а пісня: «Із р о сій сь к и х
зе м е л ь к о т и т ь х ви л і Д н іп р о » , с л о в а Т а т а р е н к а , м у зи к а О .С е м ь о н о в а ,
п е р е к л а д (о ч еви д н о з р о сій сь к о ї) Б .С п и с ар е н к а . П р о зм іс т т а к о ї пісні не
в а р т о б а г а т о п исати, б о з а г о л о в о к г о в о р и т ь п р о ім п ер ськ у п о л іти к у
Росії. Х іб а й не пісня — « У к р аїн а — се стр а і с е ст р а — Б іл о р у с ь
в іл ь н и м п л и н о м Д н іп р а в о зв е л и ч у ю т ь Русь»...
С п и т а т и «творц ів» с о ц ія л іс т и ч н о го р е а л із м у ,— за щ о в о зв ел и ч у ю т ь
Р у сь -Р о сію ? За р о сій щ ен н я, за зн и щ ен н я ти с я ч о л іт н іх у к р аїн с ь к и х
т р а д и ц ій і к у л ь ту р и , за зн и щ ен н я у к р аїн с ьк и х ц ер к о в, за зн и щ ен н я
у к р аїн с ьк о ї науки, за зн и щ ен н я , з а г а л ь н о г о в о р я ч и , У к р аїн сь к о ї
Д ер ж ав н о сти ?
А на с т о р . 17-ій ц ь о го ж ж у р н а л у пісня Ю .Р о ж а в с ь к о ї н а с л о в а
Л .Р е в и під за г о л о в к о м «Комсомол, пам’ятай!» за к л и к ає: « К о м с о м о л ,
вируш ай н а великі діл а». В ід о м а р о л я ком сом олу — ви ховувати
ком у н істи ч н і к ад р и д л я с в іт о в о ї к о м у н іс ти ч н о ї р е в о л ю ц ії, п р и н ести
г о л о д , м а с о в і т ю р м и , р о зс т р іл и , д у ш о г у б с т в о , н и щ ен н я віко во ї
ц и віл ізац ії н а р о д ів св іту т а п ри н есен н я на сп и сах ідей Ч ін ґіс х а н а . О сь
як а р о л я у в и х о в а н н і к о м с о м о л у , яку с п о в н я ю т ь м о р д о к о м п о з и т о р и і
п и с а к и -за р о б іт ч а н и в У С С Р .

208
 Х а р а к т е р н е о зн а ч е н н я Р осії, як с т а р ш о ї сестри , в т о й час, к о л и в о н а
н а б а г а т о с т о л іт ь п ізн іш е в и р и н у л а не п о в е р х н ю , ніж У к р а їн а . М а л о
т о г о , як св ід ч и ть іс т о р ія , М о с к о в ія , з а в о ю в а в ш и У к р аїн у , в и к о р и с т а л а
всю її к у л ь ту р у , а п о т ім о м о с к о в и л а її (ку л ьту р у ) м о н г о л ь щ и н о ю і цю
чуж у к у л ь ту р у н а ш о м у н а р о д о в і н ас и л ь н о н а в ’я з у ю т ь п ід г а с л о м
с т а р ш о ї сестри .
Ш т о га р е н к о п ер еч и сл яє вел и к и й сп и со к к о м п о з и т о р ів і о д н о ч а с н о
г о в о р и т ь п р о т е , щ о н а п е р е д у с о в є т с ь к у м у зи к у в и й ш о в с и м ф о н іч н и й
п л ян . Ч и не вел и ке д и в о? С и м ф о н іч н а ф о р м а м у зи к и не в и м а г а є
д р а п іж н и х сл ів в о с х в а л е н н я п о н е в о л ю в а ч а у к р а їн с ь к о го н а р о д у —
« ст а р ш о ї сестри». Є щ е л ю д и , як і не м о ж у т ь п р о к о в т н у т и с о в є т с ь к о ї
п о езії в р о д і н ап и с ан н я к а н т а т п р о с л а в л е н н я л ен ін ц ів, у зу р п а т о р ів ,
к о м у н іс ти ч н о ї п а р т ії, д о я р о к , св и н о п ас ів , к о н ю х ів , к у р о в о д ів , як гер о їв
к о м у н іс ти ч н о ї д о к т р и н и , за їд а ю ч и ц и б у л ю а м е р и к а н с ь к и м х л іб о м .
«За с и м ф о н іч н о ю к о м п о з и ц іє ю ,— п ід к р е сл ю є Ш т о г а р е н к о ,— як
д р у г и й по черзі ж а н р — це ж а н р ін с т р у м е н т а л ь н о г о к о н ц ерту». Ц е
п ід тв е р д ж у є він щ е р а з, а л е к р ащ е о б ій ти со в єтсь к у в ір ш о м а н ію .
П р и г а д у є т ь с я м ен і, як м ій б л и зь к и й з н а й о м и й н ап и с ав м у зи ч н и й т в ір на
ч о т и р и р уки д л я ф о р т е п ія н о п ід з а г о л о в к о м « М а р ш д и к и х коней» і
в и с л ав д о К и єв а д л я н ад р у к у в ан н я . П р и й ш л а в ід п о в ід ь (р ец ен зен т
Г л у ш к о в ) з п о я с н ен н я м , щ о цей т в ір з то ч к и з о р у с о ц ія л іс т и ч н о го
р е а л ізм у не п ід х о д и т ь д о друк у. А к оли к о м п о з и т о р п ізн іш е н а ц ь о м у ж
т в о р і, б ез усяки х зм ін , н ап и сав « М а р ш В орош илова», тоді той
с а м и й р ец е н зен т п р о п у ст и в м а р ш д о д р у к у .
Т е м а т и к а н а с т іл ь к и не с п а д а є д о д у ш і б а г а т ь о м к о м п о з и т о р а м , щ о
во н и н а м а г а ю т ь с я о б ій ти д а л е к о ю д о р о г о ю с о ц р е а л із м . Ш т о гар ен к о
п р я м о каж е: « К о м п о з и т о р и не за в ж д и в о л о д ію т ь в н у т р іш н ь о ю
л о г ік о ю , л о г ік о ю р о з г о р т а н н я м е л о д и ч н и х л ін ій , в ід ч о го в т р а ч а є т ь с я
ш и р о т а д и х а н н я м узи ки »... Д о п о в ід а ч з в е р т а є у в а гу к о м п о з и т о р а м , щ о
не м а є зн а ч е н н я , чи вони в и к о р и с т о в у ю т ь д о с я г н е н н я м у зи ч н о ї к л я си к и
X IX ст .,чи д о с я г н е н н я с в іт о в о ї м у зи ч н о ї п р о гр ес и в н о ї (читай:
соціялістичної — С. В.) к у л ь ту р и X X ст. Д о п о в ід а ч тв ер д и в : « Г о л о в н е ,
на який ід ей н о -х у д о ж н ій Грунт п о т р а п л я ю т ь ці за с о б и в и р а зн о с т и , яку
ід ей н о -ес тет и ч н у с п р я м о в а н іс т ь во н и о д е р ж у ю т ь , н ас к іл ьк и т в о р ч о
осм ислю ю ться». І д ій сн о , коли в и к о н у єш н ап и сан і «тво р и » , які,
н а п р и к л а д , з г а д у в а н о ви щ е, всі во н и п о х о д я т ь с в о їм м е л о с о м від
р о с ій с ь к о -ц и г а н с ь к и х м е л о д ій . Я к щ о к о м п о з и т о р и б р а т и П о к р а с и і
Д у н ає в сь к и й д о б р о в іл ь н о п ер е сп ів ал и в св о їх т в о р а х д о с я гн е н н я
за д у ш е в н о ї р о с ій с ь к о ї м е л о д ії, т о зг а д у в а н і Ф іл іп ен к о , Р о ж а в с ь к а ,

209
Сємьонов та додамо й братів М айбородів, Кос-Анатольського та
інших - це роблять добровільно-примусово. Компартії ідеться не про
самобутню творчість совєтських композиторів, а про комуністичний
зміст музики.
Звітодавець також зупиняється спеціяльно на великих досягненнях
вокально-симфонічного жанру, перечисляє такі твори, як: «Живи і
пам’ятай», «Вогонь», «Вітчизна — мати», «Спасибі вам, радянські
солдати», «Гарячий сніг», а також кантати, присвячені до 325-річчя
воззєднання (завоювання — С.В.) України з Росією, які написав
К.Домінчен під назвою «Переяславський дзвін», «Шляхами жовтня»,
«Його величність робітничий клас», «Закликання вогню». Яскраво
видно, що згадана тематика не по душі виконавцям, а це видно із слів
Штогаренка: «На жаль, більшість вокально-симфонічних творів
чекають на виконавців, щ о, безумовно, гальмує розвиток кантатно-
ораторіяльної творчости».
Із цих слів видно, що вищезазначені твори не сприймаються
пролетаріятом. Соцреалізм вивертає душі щасливому народові від
гидких творів.
Штогаренко хвалиться досягненнями на ниві акапельної хорової
музики, але тут же зазначує: «На жаль, наші композитори не дуже
продуктивні у створенні репертуару для народних хорів. Слід сказати,
що нові хорові твори не завжди знаходять дорогу до широкої
авдиторії»... Та яким чином гноблений народ може цікавитися і слухати
прославлення тих, хто життя у них відбирає?
Коли доповідач згадує про значний дорібок у галузі камерних
жанрів, то він вияснює: «Цей процес живиться з різноманітних джерел. І
одне з найголовніших — народна творчісгі>». Тут він перечисляє
великий успіх ряду творів, побудованих на народній творчості, які по
мелодії і за змістом відбивають самобутню українську традиційну
творчість. Що ж, скажемо: української душі ніхто не вб’є. Як компартія
не намагається знищити український дух, а він таки виявляється
живучим. Виконавці музичних творів обов’язково змушені до
соцреалістичної програми додавати більше половини програми з творів
старовиннх жанрів і форм. Хіба ж не додається до концертової
програми навіть і церковних творів Бортнянського, Делецького, Веделя
й ін. Ш тогаренко зазначує: «В інших випадках автори більш
безпосередньо і точно (моє підкреслення — С. В.) додержуються
принципів, властивих старовинним формам». Ш істдесят років
панування комуністичної кліки не дали бажаних результатів. Ані

210
заборона, ані репресії українських культурних діячів не залякали й не
приспали нашого народу, як писав Симоненко: «Народ мій є, народ мій
буде!»
У своїй доповіді Ш тогаренко зазначує: «.. Наші композитори зовсім
випустили з уваги комічну оперу, забуваючи, таким чином, про багаті
національні традиції, закладені безсмертним «Запорожцем за Дунаєм»».
Як може композитор створити оперу-буф (комічну) у підсовєтській
дійсності, хіба насміятись над вождем? Негайно знищать! А трудящий
нарід не буде сміятись над своєю нещасною долею! Тоді ж, де
візьметься опера-комедія?
Ж аліється Ш тогаренко на спад балетної форми мистецтва. Також
немає нічого дивного, що балетна форма занепадає. Адже композитор
має виконати директиву партії, показати балетом доєння корови,
годування свиней і коней та як жінки тягнуть борони і плуги в полі... Цей
реалізм можна побачити по всій Україні, а як це показати перед світом?
Признається Штогаренко і у справі музичного творення для дітей,
він зазначує: «Але невирішених творчих проблем і тут досить». А лихо в
том у, що нав’язується ком п ози торам бездуш на, беззм істовн а,
трафаретна тематика, в яку не можна влити почувань композитора, бо ж
він тоді виливає в музиці свою душу, коли вона підпадає під
талановито написаний текст. Та ж сам промовець говорить:
«Зустрічаємо наукоподібність (крадення — С.В.) та алогічність
(беззмістовність — С.В.) у літературному викладі». Чи потрібні до
цього коментарі?
На закінчення промовець звертає увагу учасників з’їзду на таке:«... В
силу різних причин симфонічна музика українських (совєтських
т ворів — С.В.) композиторів майже не звучить на концертних естрадах
навіть у столиці республіки. У республіканській філярмонії ліквідовано
перший абонемент, що мав таку важливу місію, як перше виконання
нових творів українських композиторів. Перестав бути пропагандистом
української радянської (підкреслення моє,— С. В.) музики і сифонічний
оркестр Держтелерадіо».
Ми навели навмисне цю цитату розпачливого гармоніста, яка сама
за себе говорить. Щось не сприймаються ленінські симфонії і кантати!
Цікаво підкреслити й те, що Штогаренко у своєму звіті говорив про
деякі досягнення у творчості композиторів, у сенсі соцреалізму, а у
концертах, присвячених 7-му з’їздові, програми були складені з творів
дожовтневих композиторів.

211
 Із листа голові Президії Верховного Совста СССР

«... Т о в а р и ш у Г о л о в о ! Ін тереси м а й б у т н ь о г о в с ь о го
л ю д с т в а в и м а г а ю т ь , щ оби всі ж иві л ю д и на н аш ій п л ян еті
с ь о г о д н і зн а л и сп р а в ж н є п о л о ж ен н я сп р а в у б у д ь-як ій країні
світу, а ти м б іл ь ш е в країн і, щ о н ази в ає себе н ай б іл ь ш
г у м а н н о ю , н а й б іл ь ш д е м о к р а т и ч н о ю і с п р а в е д л и в о ю
к р аїн о ю , як а го ту єть ся при н ести д л я в с ь о г о світу щ ас тя і
сп асення від в с як о го л и х а . У країні, д е тіл ь к и за св о ї
п ер ек о н ан н я і дій сн і п о тр е б и д у м а т и ... п р о т я г о м вс ьо го 60-
річчя існуван ня р еж и м у зн и щ ен о м іл ьй о н и (!) л ю д е й . І все це
з р о б л е н о н іб и то в ін тер есах н ар о д у .
П ан е Г о л о в о , у в ід о м о м у виступ і г о л о в а К Ґ Б А н д р о п о в
заяви в, щ о д и с и д е н ти в С С С Р - це н ак л еп н и к и і т о м у
в т ік а ю т ь перед в ід к р и ти м в и с ту п о м п ер ед радянським
н а р о д о м зі св о їм и п о г л я д а м и ...
Ц е за с т а в и л о м ене зв е р н у ти с я д о Вас з ц ією з а я в о ю і на
цілий св іт за я в и ти : я, як громадянин, вимагаю дати свободу і
незалежність усім поневоленим народам СССР, а як
українець — моєму українському народові в першу чергу,
бо в боротьбі проти комуністичного колоніялізму і
світового комунізму мій народ зазнав найбільші жертви і
продовжує їх нести і боротися сьогодні. Ці п ер ек о н ан н я й
ід еал и я го то в и й боронити п ер ед б іл ь ш о ю а в д и т о р іє ю
н ар о д у, в т о м у числі і р а д я н с ь к о го , й я т в е р д о п ер е к о н а н и й ,
щ о В ам , пан ове, це на д о б р е не ви й д е. З р о б іть м ені п о сл у гу ,
к и н ьте м ен е на п о т а л у н ар о д у . Б уду В ам ду ж е вд ячний.
У сп іхів Вам і зд о р о в о г о гл у зд у , н ар о д н і слуги!
Політв'язень Богдан Ребрик,
М о р д о в с ь к а А С С Р , с е л и щ е С о с н о в к а,
Ж Х 385-1-6, К о н ц т а б ір с у в о р о го реж и м у . 1978 р.

212
Ярослав Савка

РОСІЙЩЕННЯ КУБАНІ —
південно-східнього бастіону України
Нема, мабуть, українця, що його серце не защ еміло б від звуку
слова — Кубань...
Після зруйнування в 1775 р. славної Запорізької Січі «сучою
дочкою», московською царицею Катериною II, Кубань стала новим
пристановищем для героїчних нащадків Запоріжжя. Тут їм довелось,
серед чужого і ворожого оточення, у важкій праці й збройній боротьбі
творити підвалини нового життя і зберігати те, що ще можна було
зберегти з колишньої слави й величі Вірлиного Гнізда над Дніпром,
рідної української мови, культури і традицій.
Перша група запорожців, що причалила на Кубань, складалася з
17,201 козаків, не вчисляючи в це членів родин. Поділились вони на 40
куренів, що творили 5 округів. Було це 25 серпня 1792 р.
У 1794 p., в Карасунському куті Кубані, де отаборився Кіш,
заснували чорноморці місто Катеринодар. Д о речі буде згадати, що
площа Кубані становила 94,904 кв. кілометри або 9 мільйонів десятин
надзвичайно родю чого чорнозему. Найбільша ріка Кубані називається
також Кубань і бере свій початок з льодовиків найвищої гори Ельбрус
на Кавказі. Підсоння Кубані тепле, пересічна температура в січні 2°, а
влітку 25° Цельсія.
На Кубань принесли чорноморці й деякі прикмети давнього січового
ладу: Військову Раду, виборного отам ана та виборну військову
старшину, свій суд, своє духовенство, свої форми землеволодіння.
Ж иття на Кубані було повне небезпек. З перших днів поселення
запорожці мусіли відбивати напади гірських закубанських племен:
черкесів, осетинів, інгушів та чеченців.
К о ш о в и м ч о р н о м о р с ь к и х к о зак ів був А .Ч е п іга , сл авн и й
послідовник традицій Запоріжжя, але він незабаром помер, коли з
двом а озброєними полками чорноморців був відряджений до Польщі,
де стояло московське військо під командою генерала Суворова.

213
 К о л и с п а л а х н у л а вій н а з П ер с ією , зн о ву б у л о в ід р я д ж е н о д о Б ак у
д в а п о л к и к о зак ів на чо л і з в ій с ьк о в и м су д д е ю А. Г о л о в а т и м . З тієї війни
ве р н у л ася м е н ш а ч а сти н а, р е ш т а за ги н у л а від г о л о д у , п р о п ас н и ц і а б о
п о л я г л а с м е р т ю х о р о б р и х , п р о л и в а ю ч и , як каж е Ш евчен ко, « кров д о б р у
неч о р н у не за У к р аїн у , а за її ката».
В ійна за в ій н о ю ж а х л и в о н и щ и л а к іл ьк ість к о за к ів , а п р и р о д н и й
п р и р іс т не д а в а в п о т р іб н и х п о п о в н е н ь. У 1828-1829 р о к а х , п ід ч ас вій н и з
т у р к а м и , н ав іть с т а р и х л ю д е й п о к л и к а н о д о вій с ьк а , по с т а н и ц я х
за л и ш и л и с ь ж ін ки і діти .
Щ о д о р ел ігій н о г о ж и т т я , т о к о зак и б у д у в а л и ц ер к ви , в и б и р а л и з-
п о м іж себе в ір н и х і в ід р я д ж у в а л и д л я б о г о с л о в с ь к о ї н ау ки і ви свяч ен н я в
єп и ск о п и у м іс т і Т ео д о сії. Ц е, о ч е в и д н о , не п о д о б а л о с ь М о с к в і, і
н е з а б а р о м н ас ту п и л и о б м е ж е н н я у ви свяч у ван н і свящ ен и к ів. М о с к в а
за б о р о н и л а та к у п ід го т о в к у і в и б ір св ящ ен и к ів і п о ч а л а — як і по всій
У к р аїн і — н а с а д ж у в а т и н а К у б ан і в и к л ю ч н о м о с к а л ів .
М о с к о в с ь к а Ц ер к в а на К у б ан і за в ж д и б у л а з н а р я д д я м м о с к о в с ь к о ї
з о в н іш н ь о ї і в н у т р іш н ь о ї п о л іти к и і с л у ж и л а як за сіб у п р и сп ан н і
н а ц іо н а л ь н о ї с в ід о м о с т и п о н е в о л е н о г о н ею н аселен н я.
* * *

З п о ч а т к о м р е в о л ю ц ії 1917 р. в Р о сії б о р о т ь б а к у б а н сь к и х к о за к ів за
н а ц іо н ал ь н е с а м о в и зн а ч е н н я в ід б у в а л а с я в б іл ь ш н ес п р и я т л и в и х
у м о в и н а х , ніж н а ін ш и х у к р аїн с ь к и х зе м л я х , через в н у т р іш н ю б о р о т ь б у
к о зак ів з « н ав го р о д н и м и » , щ о хоч б ул и у к р а їн ц я м и , а л е н е -к о за ц ь к о го
п о х о д ж е н н я і не м а л и т и х п р а в , щ о к о зак и . Т а к а с т а н о в а р о з ’є д н а н іс ть
к у б а н сь к и х у к р аїн ц ів м а л а н ега ти в н і н ас л ід к и д л я к у б а н сь к и х
в и зв о л ь н и х з м а г а н ь . Ц е, б е зп е р еч н о , б у л о на руку б о л ь ш е в и к а м і
д о п о м о г л о їм п о в а л и т и с а м о с тій н и ц ь к у К у б ан с ьк у К р а й о в у Р а д у ,
в и б р ан у в к вітн і 1917 р. в К а т е р и н о д а р і.
К у б ан с ьк у К р а й о в у Р а д у о ч о л и в Л .Л .Б и ч , а на го л о в у В ій сько во ї
Р ад и о б р а н о М и к о л у С .Р я б о в о л а , у к р аїн с ь к о го п а т р іо т а й д іяч а .
В о д н о час В ій ськова Р а д а п р о г о л о с и л а С а м о с т ій н у К у б ан с ьк у Н а р о д н у
Р есп у б л іку. Н е з а б а р о м п іс л я ц ь о го (п о л о в и н а б е р езн я 1918 р .) ц ар с ьк і
ген ер ал и А л єксєєв, К а л є д ін , Д єн ік ін , В р а н ґе л ь к и н у ли сь н а К у б а н ь і
п о ве л и н е п р и м и р ен н у п р о ти у к р а їн с ь к у п о л іти к у . В гр у д н і 1918 р. п ід
н а т и с к о м ден ік ін ц ів Л .Л .Б и ч у ступ и в із с т а н о в и щ а г о л о в и к у б а н сь к о го
у р яд у , а на й о го м ісц е п р и й ш о в П .С у ш к о в , а з а н и м м о с к о в с ь к і п а т р іо т и
т а п р и х и л ь н и к и Д о б р а р м ії. За час с в о го 5 -м іс яч н о го у р я д у в а н н я цей
п р о м о с к о в с ь к и й у р я д н ак о їв К у б ан і б а г а т о л и х а . Н е зн а й ш о в ц ей у р я д
п ід т р и м к и з б ок у б іл ь ш о с т и З а к о н о д а в ч о ї Р а д и і т о м у , в т р а в н і 1919 p.,

214
о р г а н із о в а н о н о ви й у р я д з к о з а к о м -а в т о н о м іс т о м П .К у р га н с ь к и м на
чолі. Д о с к л а д у у р яд у , як м ін іст ер т о р г ів л і й п р о м и с л о в о с т и , вв ій ш о в
В асиль Ів а н и с і п о в ів неприм иренну боротьбу проти єди н о-
н ед іл и м сь к о ї м о с к о в с ь к о ї св аво л і.
6 л и п н я 1919 р. Д ен ікін ск л и к ав у К а т е р и н о д а р і н а р а д у о т а м а н ів і
го л ів у р я д ів Д о н у , К у б ан і й Т ереку, н а якій д о п о в ід а в п р и ви зн а н н я з
боку Д о б р а р м ії правителем Р о с ії а д м ір а л а К олчака. Голова
К у б ан с ь к о го У р я д у П .К у р га н с ь к и й відк и н ув п р о п о зи ц ію Д ен ік ін а ,
за я в л я ю ч и , щ о с п р а в а ви зн а н н я К о л ч а к а П р а в и т е л е м Р о сії н ал е ж и т ь д о
к о м п е тен ц ії З а к о н о д ав ч и х У с та н о в К р а їв . В н асл ід о к т о г о б у л о
с к л и к а н о н аступ н у К о н ф ер ен ц ію (13 ч ер вн я 1919 р.) Д о н у , К у б ан і й
Т ер еку в Р о сто в і на Д о н у . Н а від к р и тті цієї кон ф ер ен ц ії ви сту п и в з
д о п о в ід д ю сл а в н и й у к р аїн с ьк и й п а т р іо т М .С .Р я б о в о л і д о м а г а в с я
с т в о р ен н я ф р о н ту с п іл ь н о ї б о р о т ь б и к о за к ів Д о н у , Т ер ека, К у б ан і й
У к р аїн и п р о т и б о л ь ш ев и к ів . А ле в и я в и л о ся , щ о н ен а ви с ть Д ен ік ін а т а
всіх м о с к а л ів з Д о б р а р м ії д о у к р аїн ц ів б у л а б іл ь ш а , ніж д о б о л ь ш ев и к ів :
вночі з 13 на 14 червн я 1919 р. білі є д и н о н е д іл и м ц і ск р и то в б и в ч о
з а м о р д у в а л и в е л и к о го у к р а їн с ь к о го п а т р іо т а , за с т р іл и в ш и й о г о н а
с х о д а х г о т е л ю «П аляс».
Н а ц ь о м у п ід л о м у в б и в ст в і М .Р я б о в о л а д е н ік ін сь к и м и б а н д и т а м и
не зак ін ч и вся а н т и у к р а їн с ь к и й т е р о р . Ч е р г о в о ю їх ж е р т в о ю був
о .І.К а л а б у х о в , яки й , як член 1 2-особ ової д е л е г а ц ії К у б а н с ь к о ї Р ад и ,
їзд и в д о П ар и ж у н а М и р о в у К о н ф ер ен ц ію . П ісл я й о го п о в о р о т у д о
К а т е р и н о д а р у д е н ік ін сь к а ш ай к а п о с т а в и л а о .К а л а б у х о в а п ер е д
в ій с ь к о в о -п о л ь о в и й суд і п р и су д и л а д о с т р а т и через п о віш ен н я. Р а н к о м
7 л и с т о п а д а 1919 р. о .К а л а б у х о в а п о в іс и л и і за л и ш и л и ви сіти д в а дн і,
за б о р о н и в ш и й о го п о х о в а т и , а тіл о в и к и н у л и в купу см іт т я . Т ак
п р ед ст ав н и к « б ід н о го р у сс к о го н ар о д у » , за як и м із « са м о о т в е р ж ен н и м »
з а в з а т т я м , д о с т о й н и м м а л о р о с а , р о зп и н а в с я ген. Г р и го р е н к о , п о к а за в
п ер е д с в іт о м зо о л о г іч н у н ен а в и с ть д о У к р аїн и і у к р аїн ц ів , за м а с к о в а н у
п ід за х и сн и й к о д «русск ого г у м а н іт а р и зм у » ...
* * *

П ротягом д е к іл ь к о х р о к ів боролися к о за к и -п о в с т а н ц і у
б о л ь ш е в и ц ь к о м у за п іл л і п р о т и п е р е в а ж а ю ч и х си л в о р о г а . К о м а н д у в а в
н и м и — п о в с т а н ц я м и — б е зс т р а ш н и й н а щ а д о к за п о р о ж ц ів , со т н и к
В асиль Р я б о к ін ь , в о я к В и зв о л ь н о ї К у б а н с ь к о ї А р м ії. Зі св о їм
п о в с т а н с ь к и м з а г о н о м р о з т а ш у в а в с я він у б е зк р а їх п л а в н я х , п о р о с л и х
к о м и ш е м за в в и ш к и д о 2 -о х саж н ів. З в ід ти п о в с тан ц і в зр у ч н и й час
а т а к у в а л и ст ан и ц і й м ісц я р о з т а ш у в а н н я в ій с ь к о в и х груп , щ о б

215
помститися над тими, хто безжалісно знущався над мирним населенням
станиці.
Восени 1925 p., після 7 років відважної боротьби партизанського
загону В.Рябоконя, група озброєних чекістів натрапила на слід сотн.
В.Рябоконя і схопила його живцем. Того ж таки року, у підвалі ҐП У в
Катеринодарі большевики його розстріляли. Так за українську Кубань
згинув безстрашний патріот-козак станиці Гривенської, сотник
В.Рябокінь.
Після боротьби із зброєю в руках проти денікінців і большевиків
наступила епоха сповидно мирного життя в окупованій большевиками
Кубані, а з нею і конечність боротися іншими, відповідними до
обставин, методами боротьби за збереження своїх культурно-освітніх
та національних надбань.
Приспане культурно-національне життя української Кубані з
початком революції 1917 р. в Україні почало відроджуватися. В 1917-
1918 роках в деяких станичних школах викладалася українська мова.
Відрадним явищем було те, що з доручення Міністерства Освіти
Української Центральної Ради, І.Стешенка, на Кубань було відряджено
капелю, що складалася з 20 бандуристів, які пропагували (в 1917 р.)
ідею злучення Кубані з Україною. Большевики, доки не закріпилися ще
добре на Кубані, стосували ту саму політичну тактику, що й на
Україні — вдавали прихильність і вирозуміння для культурно-освітніх
потреб українського населення Кубані. В липні 1926 p., наприклад, до
Краснодару завітала хорова державна капеля УССР «Думка» під
диригуванням Нестора Городовенка. Це була велика несподіванка для
українського Краснодару.
Релігійний розквіт культурно-освітнього життя на Кубані наступив з
утворенням відділу «Нацмена» при Обласному Відділі Народної Освіти
в Краснодарі. Там же, з ініціятиви письменника Гадзінського,
утворилась філія Спілки Українських письменників «Місто і село», хоча
з центром у Москві, на чолі з Костем Буревієм. Управа Кубанського
СіМ-у складалася з таких письменників: Міненко (Дорожній), поет
Н. Щербина, Олесь Панченко.
З року на рік попит на українську літературу на Кубані збільшувався.
Восени 1924 р. з Москви прибув до Краснодару інспектор
Наркомпросу Давидов з метою перевірки українізації шкіл на Кубані.
На ширшій нараді з участю представників «Нацмену» було асигновано
10,000 рублів на устаткування кабінетів і придбання наукової літератури
й на видання українськомовного журналу «Новим шляхом».

216
 У серпні 1925 p., на настирливі заходи проф. М .Садиленка, було
надзвичайно врочисто відкрито український відділ Педагогічного
Інституту. В наступному 1926 учбовому році зобов’язано студентів
цього Педінституту простудіювати курс української мови й літератури.
Перший рік було дуже тяжко з кадрами викладачів, і лише на другий рік
пощастило підібрати професорський склад. Вслід за цим було
засновано при медичному і кооперативному технікумах українські
відділи та відкрито Робфак. Крім того, на Кубані організовано курси
українознавства.
Українізація початкових, середніх і вищих шкіл, читалень, клюбів
«Нацмену», періодичних видань і книжок на Кубані набула широких
розмірів, не передбачаючи нічого лихого в перспективі. Але пізніше її
діячам судилося потрапити за Грати ҐП У -Н К В Д , на каторжні роботи в
концтаборах або скласти свої голови за любов до рідної мови і
культури.
П ош товх до постання української преси на Кубані дало в 1917 р. т-
во «Просвіта», заходам и якого в місті Новоросійську вийшло друком
кілька чисел газети «Чорноморець». Головним редактором газети був
письменник Олесь Досвітній. Пізніше, з утворенням Кубанської Ради,
почала виходити газета «Кубанський Край», яка, однак, свій політичний
напрямок міняла залежно від політичної ситуації на Кубані.
У 1927-1928 pp. вийшов друком український тижневик «Червоний
прапор» в місті Ростові на Дону. Відповідальний редактор Ф. Чапала, а
секретар (фактичний редактор) — Олесь Панченко. Пізніше назву
тижневика «Червоний прапор» змінено на «Червону газету». Її
передплачували всі українські школи, читальні, клюби, також були
індивідуальні передплатники і кольпортаж.
В дальш ій перспективі були пляни розширити друк українських
публікацій, але з початком 1930 року політична ситуація на
українському обрії цілковито змінилася. Почалися виклики, часом з
дому вночі забирали професорів і вчителів вищих і середніх закладів,
вигадуючи, до чого б причепитися і що кому інкримінувати.
* * *

У 1932 році був започаткований остаточний розгром української

культури на Кубані. Припинено діяльність видавництв «Червоний
прапор» і «Радянський станичник». Краснодарська Філія ДВУ з
підлеглими їй представництвами на Кубані і на північному Кавказі
припинили поширювати українську літературу і періодичні видання —

217
населення мало читати лише російські книжки і пресу, себто
російщитись (обмосковлюватись).
Всі українські школи, культурно-освітні українські установи на
Кубані зліквідовано. В багатьох станицях виносили з клюбів і хат-
читалень українську літературу і палили її вдень на дорозі, на подобу
гітлерівців у тогочасній Німеччині.
Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культурно-
національному житі Кубані, були знищені фізично або заслані на
каторжну працю до концентраційних таборів. Ось видатніші з них:
проф. М .Садиленко, проф. Баклаженко, Шаля, Юрій Пилипейко,
письменник Іван Дорожній, Гадзінський, Л ола, Іван Луценко,
Наріжний, Григорій Безкровний (розстріляний), Андрій Безкровний
(розстріляний), Доброскок, Литовченко, П.Гребінник, Горецький,
Недаткевич, Рахівський, Федір Чапала та інші. Все це були видатні
представники української культури і науки Краснодарської еліти.
Крім того, 1,500 учителів українських станичних шкіл заплатили
своїм життям або ж були заслані на каторжну роботу в сибірську тайґу
за свою віддану працю на культурно-освітній ниві. Лише одиниці з
учительського персоналу уникнули катування й фізичного знищення в
застінках ҐП У -Н К В Д .

К олективізація не ом инула й К убані. М осква прим усово

насаджувала на Кубані колгоспи. Почалися репресії над тими, хто
противився працювати в колгоспі. Хвиля повстань охопила ввесь терен
К убано-Чорномор’я. Д ля придушення цих заворушень і повстань
озброєні комуністичні карні загони О ҐП У оточували густим колом
станиці, не випускаючи людей назовні, і цим прирікали їх на голодну
смерть, бо все споживне, в тому й посівний матеріял, було
сконфісковано й вивезено, рогату худобу забрали в так звану
«продразвйорстку», а інші живі тварини були вже спожиті.
В той же час у портах Новоросійську, Єйському й Туапсе
награбований у козачого населення хліб вантажили на пароплави,
експортуючи до держав Західньої Европи і до Китаю.
Як і на Придніпрянській Україні, жодної домаш ньої тварини та
інших істот не залишилося живими. Все було з’їджено. Мерців можна
було надибати на кожному кроці в станиці й поза станицями. Це
коштувало Кубані половину козачого населення, яке вимерло
голодною смертю, а десятки тисяч козаків — нащадків Січі
Запорізької — закатовано в підвалах Ч К —ҐП У -Н К В Д .

218
 Населення цілого ряду станиць вивезли червоні чорносотенці на
Сибір, а на їх місце спроваджували «красноґвардєйців» — ветеранів
червоної армії.
Назви станиць, мешканці яких були вивезені на Зелений Клин або
заслані до концтаборів, змінено, щоб ніхто й не здогадався, що в них
жили славні нащадки Запорізької Січі.
* * *

«... Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом...» — у цих словах Івана

Франка криється щось більше, ніж поетична метафора. З мілітарно-
стратегічної точки зору, Кубань — це південно-східній бастіон
України. Було б непростимою помилкою недооцінювати важність
Кубані (як, зреш тою, і Криму) для оборони Української Держави.
Ця проблема, напевно, буде у властивому часі однією з найбільш
актуальних у взаєминах вільної Кубані й вільної України.*

* Опрацьовано й скоментовано на підставі нарису Олеся Панченка

«Розгром українського відродження Кубані», Лос-Анджелес, 1973 р.

П РО Н А Ц ІО Н А Л Ь Н Е В ІД РО Д Ж ЕН Н Я

«... Національне відродження є процесом, що має практично

необмежені ресурси, бо національне почуття живе в душі кож ної
людини, навіть тісі, яка, здавалося б, давно померла духово...
Ви заплющуєте очі і робите вигляд, що проблеми нема. Ну, добре, на
цій немудрій позиції вдасться протарабанити ще років з десять. А далі?
Адже нові процеси на Україні і в усьому Союзі тільки починаються.
Українське відродження ще не стало масовим. Але не тіште себе, що так
буде завжди. В епоху суцільної письменности, коли на Україні є 300
тисяч студентів, а радіо мають усі, в таку епоху кожне суспільно-вагоме
явище стає масовим. Невже ви не розумієте, що скоро вам прийдеться
мати справу з масовими соціяльними тенденціями? Нові процеси лише
починаю ться, а ваш і репресійні заходи вже перестали бути
ефектовними. Що ж буде далі?»
Із «Замість останн ього слова» Валентина М ороза,
переданого ним суддям перед другим безправним процесом
над ним у 1970 р.

219
У РЯ Д У К Р А ЇН С Ь К О ЇС С Р — Ц Е О К У П А Ц ІЙ Н А А Д М ІН ІС ТРА Ц ІЯ

«... Про те, що уряд У ССР є антиукраїнським урядом, свідчить той

факт, що члени уряду в своїй діяльності ігнорують українську мову і
користуються російською. Так, призначений Сталіним «президент»
Коротченко і в житті і на праці в «державному» апараті користувався
виключно російською мовою і ділове листування К О Л О Н ІА Л Ь Н О Ї
адміністрації вів також російською мовою. Цю російщенневу
українофобську традицію продовжують і наші «українські» діячі,
наприклад Щербицький, який користується лише російською мовою.
Виникає питання, чи може захищати національні інтереси українців
«уряд», очолений запеклими москалізаторами-українофобами? Звісно,
що не може. У Східній Україні практично немає шкіл (ні дитячих садків,
ні ясел) з українською мовою викладання. Людей, що розмовляю ть
рідною мовою , переслідують як «націоналістів». Так, на суді, що
відбувся в 1977 році над членом Української групи сприяння виконанню
Гельсінкських угод Олексою Тихим, свідок обвинувачення показав, що
Тихий розмовляв тільки українською мовою. І цей факт фігурує в
обвинувальному висновку.
Коли «уряд» і судова машина «держави» переслідують громадян за
лю бов до рідної мови, то як же тоді тлумачити такий «уряд» і таку
«державу»? Ми розглядаємо цей уряд як антиукраїнську колоніяльну
адміністрацію, нав’язану російсько-совєтською окупацією України»...
Із заяви «До всіх голів і членів урядів», 1979 р. Підписали
політичні в’язні в СССР: Гаяускас Б., Ґін збурґ О., Зограб ’ян
P., К озачков М ., о.Ром анкж В., Руденко М., Сеник І.,
Ш ухевич-Березинський Ю., Щ аранський А.

220
 РЕКОМЕНДАЦІЇ
ВСЕСОЮЗНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
«РОСІЙСЬКА МОВА — МОВА ДРУЖБИ І СПІВПРАЦІ НАРОДІВ
СССР»
Ташкент, 29 травня 1979 року
(Переклав з російської на українську мову Леонід Полтава)
Всебічний гармонійний розвиток особовости будівників комунізму
включає виховання їх в дусі дружби народів Чаїної Родіни
(Бат ьківщ ини,— ЛП), оволодіння цими всіми скарбами культури і
науки, створеними братськими народами СССР.
Необхідність дальш ого ґрунтовного покращення викладання
російської мови в національних республіках СССР визначається
зростанням її значення, як мови міжнаціонального спілкування, мови
братерської єдности і всебічної співпраці народів СССР, як важливого
фактора виховання підростаючих поколінь в дусі совєтського
патріотизму, соціялістичного інтернаціоналізму.
Згідно з рішенням ХХУ з’їзду КПСС, постановами партії і уряду про
школу, рекомендаціями Всесоюзного з’їзду вчителів 1978 року, за
останні роки під керівництвом партійних органів пророблена значна
праця по удосконаленню викладання російіської мови в національних
школах союзних республік. Завершено перехід на оновлені програми і
підручники російської мови. Пош ирюється мережа підготовчих кляс,
шкіл із змішаними мовами навчання, з поглибленням вивчення
російської мови.
Досягнуті певні успіхи в теоретичній і практичній підготові
майбутніх викладачів російської мови і літератури, покращилися зміст і
методична основа підручників російської мови для національної школи.
Інститути для удосконалення вчителів, республіканські методологічні
кабінети організую ть заходи для підвищення кваліфікації педагогів і
узагальню ю ть кращий досвід праці.
Після Всесоюзної науково-практичної конференції «Досвід вивчення
і викладання російської мови в національних школах, середніх
спеціялізованих і вищих навчальних закладах» (Ташкент, 1975 р.)

221
здійснено низку заходів для дальш ого удосконалення викладання
російської мови в загальноосвітніх національних школах совєтських
республік. Опрацьовані й типові програми російської мови для
підготовних, І-ІІІ та ІУ-У кляс, типова програма факультативних курсів
російської мови і літератури для УІІІ-Х кляс, лексично-фразеологічний і
граматичний словники-мінімуми, низка програм для національних
педучилищ і вузів, а також типові рекомендації і програми системи
підвищення кваліфікації вчителів російської мови й літератури.
Але в той же самий час зростаюча суспільна потреба в оволодінні
російською мовою забезпечується не повністю; не у всіх навчальних
закладах, особливо в сільських загальноосвітніх школах ряду союзних
республік, створені відповідні умови для вивчення і викладання
російської мови. Вивчення як викладів, так і якости знання учнів
показує, що рівень практичного оволодіння російською мовою значної
частини учнів національних шкіл ще не відповідає сучасним вимогам
(?!— ЛП).
Головними причинами такого стану є недотягнення в підготові й
підвищенні кваліфікації учительських кадрів, недосконалість методики
проведення лекцій з російської мови і нерозпрацьованість багатьох
актуальних проблем сучасної теорії і практики навчання російської
мови в національній школі, недостатня увага до організації й
проведення позашкільної роботи в російській мові, недосконалість
навчальних плянів, програм і підручників, які ще не служать засобом
керування навчальним процесом.
Підкреслюючи важливість підвищення ефективности і якости
навчання російської мови, посилення її ролі в умовах сучасного
соціяльного і науково-технічного прогресу, конференція — з метою
дальш ого справжнього покращання вивчення і викладання російської
мови, підвищення кваліфікації викладачів — рекомендує:
В ділянці дошкільної підготови дітей в російській мові
1. М іністерствам освіти союзних республік, розпочинаючи з 1979
року, завести всюди вивчення російської мови в національних
дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя. (Це означає —
плянове, систематичне, на державний кош т російщ ення дітей не­
р о с ій с ь к и х народів, п о ч инаю ч и з п ’я т и л іт н іх ! — П ерекладач).
Враховуючи особливості кожної союзної республіки (наявність
фахівців із добрим знанням російської мови, навчально-методичної
літератури і т.д.), можливе поетапне введення започаткування вивчення
російської мови.

222
 2. В иховникам, керівникам дош кільних дитячих закладів,
методистам, працівникам органів народньої освіти при виконанні
«Програми виховання в дитячому садку» підвищувати ефективність
навчання їх російської мови, використовуючи, із врахуванням
о со б л и в о с тей і м о ж л и в о стей д о ш к іл ь н я т , всі види д и тя ч о ї
діяльности — навчання, ігри, труд, а також щоденне спілкування з
дорослими і однорічниками.
Р озвиваю чи російську розм овну мову дітей, забезпечувати
повноцінне формування всіх сторін мови — фонетичної, лексичної,
граматичної, а також основних видів мовної діяльности — слухання
(розуміння) і говорення,— активної мови.
З метою підвищення ефективности навчання широко застосовувати
забавову діяльність дітей (ігри), ігорні форми навчання, різноманітні
засоби наглядности.
У змішаних дитячих садочках використовуються різні форми
спілкування російською мовою поза навчанням — на «ранках»,
спортових святах, розвагах і т.д.
3. Міністерству освіти СССР, АПН СССР (Н И И )дош кільного
виховання, НИ И ПРЯНШ спільно з міністерствами освіти (народньої
освіти) союзних республік, НДІ національних шкіл РСФ РС, НИИ
педагогіки союзних республік із врахуванням досвіду, накопиченого в
ряді союзних республік, опрацювати типову програму і методичні
рекомендації по навчанню дітей російської мови в національних
дошкільних закладах, передбачаючи переємнійсть дошкільного і
шкільного навчання російської мови.
(Прим, перекладача: А П Н — А кадем ія педагогічних наук, Н И И —
Науково-дослідний інст итут, Н И И П Р Я Н Ш — Науково-дослідний
інст ит ут викладання російської мови в національній ш колі, себто не­
російській).
На основі вказаних документів підготувати типовий навчально-
методичний комплект для національних дошкільних закладів, що
включає посібники для формування мови, хрестоматію, збірник
дидактичних ігр, н астільно-друковані гри, тем атичні набори
предметних і сюжетних малюнків, авдіо-візуальні середники (платівки,
діяфільми, мультиплікаційні фільми та ін.).
4. АПН СССР, НИИ педагогіки союзних республік задля наукового
узмістовлення форм і методів навчання дошкільнят російської мови в
національних дитячих садочках — посилити науково-дослідну працю

223
по соціологічних, педагогічних, психологічних І Л І Н Г В І С Т И Ч Н И Х
проблемах двомовности (в оригіналі — «двуязьічия». Перекладач) в
дошкільному віці й навчання дошкільнят не-російських національнос­
тей російської мови.
Включити в координаційний плян наукових дослідів, опрацьований
АПН СССР, проблеми і теми, розв’язка яких необхідна для підвищення
рівня навчання дошкільнят не-російських національностей російської
мови.
Розглянути питання про організацію в НИ И дошкільного
виховання АП Н СССР, в НИ И педагогіки союзних республік
спеціяльних науково-дослідницьких груп (відділів, лябораторій) для
вивчення п си х о л о гіч н о -д и д ак ти ч н и х і л ін гв істи ч н и х п р о б л ем
формування двомовности («двуязьічия» — Перекладач) в дошкільному
дитинстві й навчання дошкільнят російської мови в національних
дитячих садочках.
Провести в кінці 1980 року Всесоюзну наукову конференцію по
вказаних проблемах (організатори — АПН СССР, Міністерство освіти
СССР).
5. З метою підвищення ефективности заведення в практику виховно-
освітньої роботи дитячих садочків усіх союзних республік, вислідів
наукових дослідів і досягнень передового досвіду, в тому і навчанню
дошкільнят російської мови в національному дошкільному закладі,—
рекомендувати Міністерству освіти СССР, АПН СССР, Госкомиздату
(«Госком издат » — Д ерж авний ком іт ет М ініст рів у справах
видавництв, поліграфії і книж кової т оргівлі.— Перекладач) СССР
розглянути питання про створення всесоюзного науково-методичного
журналу «Питання дошкільного виховання» («Вопросьі дошкольного
воспитания»).
Після узгодження з Госкомиздатом СССР організувати випуск
неперіодичних збірників «Російська мова в національному дитячому
садочку» — у виданні циклю «Педагогіка» («Русский язьік в
национальном детском саду»),
6. Д ля удосконалення навчання дошкільнят у рідній і російській мові
посилити взаємозв’язок дитячого садочка і родини, систематично
подавати допомогу батькам в розвиванні мови дітей — рідної і
російської мови, в родині, влаштовувати для родичів консультації,
відкриті лекції в дитячому садочку, організовувати обмін досвідом
розвитку рідної і російської мови дошкільнят в родині і т. д.

224
 В загальноосвітній національній школі
1 Всебічно підвищувати освітньо-виховну ефективність і якість лекцій
російської мови в національній школі, створюючи умови для активної
мовної практики учнів, забезпечуючи комплексне навчання учнів всіма
видами мовної діяльности (слухання, говорення, читання, письмо).
О р ган іч н о п о єд н у в а ти в п роц есі н авчан н я р о сій сь к о ї м о в и
спільноклясні, групові й індивідуальні форми організації навчальної
роботи, розвивати форми товаришування і взаємодопомоги у вивчанні
російської мови. Послідовно озброю вати учнів умінням самостійно
працю вати з підручником, словником, технічними засобами навчання.
Прищеплювати учням зацікавлення самостійним читанням літератури
російською мовою . Пош ирю вати досвід користування російською
мовою на лекціях з різних навчальних предметів у старших клясах
(Себто переходит и на російську мову викладання в національних
ш колах, зокрем а у ст арш их клясах.— Перекладач).
2. Всебічно сприяти організуванню і удосконалюванню факультетів
з російської мови і літератури , залучувати до проведення
факультативних занять і поглибленню вивчення російської мови
кращих учителів, робітників вищої школи і науки.

3. Спільно з піонерськими і комсомольськими організаціями

розвивати позаклясну і позашкільну роботу російською мовою ,
звертаючи особливу увагу на прищеплення учням звички спілкування
російською мовою . Систематично провадити шкільні, міжшкільні,
районові, міські, республіканські і зональні олімпіяди з російської мови
й літератури, «дні», «неділі» російської мови в національній школі,
тем атичні конкурси з російської мови і літератури . Частіш е
практикувати позаклясні заходи російською мовою (випуск стінної
газети і радіопередач, проведення екскурсій, походів, колективних
переглядів і обговорення телевізійних програм та кінофільмів,
ч и тац ьки х кон ф еренц ій та ін.). П ід ви щ у в ати р о л ю кл ю б ів
інтернаціональної дружби і пропаганди вивчення російської мови.
4. Послідовно зміцню вати навчально-матеріяльну базу вивчення
російської мови в національній школі; забезпечити створення у всіх
національних ш колах кабінетів російської мови й літератури,
обладнавш и їх лінгаф онн ою ап аратурою та ін. технічними
середниками. Налагодити систематичне поповнення фондів шкільних
бібліотек необхідною літературою з російської мови для учнів, а також
науково-педагогічною і методичною літературою для учителів

225
російської мови в національній школі. Спільно з республіканськими
комітетами по справах видавництв і книжкової торгівлі забезпечити
ц е н т р а л ізо в а н е п о стач ан н я ш к іл ь н и х б іб л о т е к н ео б х ід н о ю
літературою . Передбачити випуск підписної бібліотеки російською
мовою для учнів національних шкіл.
Систематично обмінюватись оригінальними навчально-педагогіч-
ними виданнями з російської мови (підручниками, хрестоматіями,
методичним керівництвом та ін.) з міністерствами освіти інших
союзних республік.
5. Міністерству освіти СССР, міністерствам освіти союзних
республік, АПН СССР спільно з Академією Наук СССР поробити
заходи для своєчасної підготови і випуску удосконаленої типової
програми і типових навчально-методичних комплексів з російської
мови для підготовних, І-Х-ХІ кляс національної школи, (звернувши при
цім особливу увагу на забезпечення учителя й учнів різноманітними
дидактичними матеріялами), типових програм і навчально-методичних
посібників для поглиблення вивчання російської мови. Опреділити й
відобразити в програмах рівень оволодіння російською мовою в кожній
клясі, зформулю вавш и чіткі і ясні вимоги щодо усної і письмової мови
учнів російською мовою по клясах і осв. центрах. Підготувати в
найближчий час методичні рекомендації про вимоги до сучасної лекції з
російської мови в національній школі, а також по методиці
використання технічних засобів у процесі вивчення російської мови в
національній школі.
На базі типових програм підготувати серію посібників для розвитку
усної й писемної мови учнів (збірники різного роду вправ, книжки для
позаклясного читання, посібники для самостійного поглибленого
вивчення російської мови, роздавальні матеріяли для спілкування учнів
один з другим в російській мові і Т . П . ) .
Практикувати проведення зональних нарад-семінарів по проблемах
удосконалення викладання російської мови в національній школі.
6. М іністерствам освіти союзних республік ширше практикувати в
національних школах поглиблене вивчення російської мови, виділяючи
для цього час, відведений на факультативні заняття, а також за рахунок
перерозпреділення годин в навчальних плянах.
У системі профтехосвіти
1. Своєчасно здійснити всю необхідну робту для переходу
навчальних закладів, де навчання відбувається не російською мовою , на
нові програми з російської мови.

226
 2. З метою поглиблення вивчення російської мови учнями не­
російської національносте і підвищення якости їх знання, здійснити
перерозподіл навчальних годин у їх клясах.
3. Ширше застосовувати досвід професійно-технічних навчальних
закладів союзних і автономних республік по організуванні викладання
дисциплін професійно-технічного циклю в російській мові.
4. Д ля підвищення ефективности навчальних занять у всіх
навчальних закладах профтехосвіти, які провадять навчання учнів не
російською мовою ,створити необхідну кількість кабінетів російської
мови з лінгафонною апаратурою та іншими технічними засобами
навчання.
5. У навчальних заходах профтехнічної освіти з національною
мовою навчання ширше застосовувати досвід кращих викладачів
російської мови, використовуючи з цією метою семінари, конференції,
відкриті лекції та інші форми праці.
6. Підвищити ролю позаклясної роботи для вивчення російської
мови шляхом влаштування конференцій, вечорів, диспутів, організації
гуртків любителів російської мови, читання художньої літератури з
о б г о в о р ю в а н н я м п р о ч и тан о го , к о л ек ти в н о го п р о сл у х у в ан н я
радіопередач, перегляду телефільмів, видання стінних газет, бюлетенів
російською мовою та іншими заходами.
7. Систематично поповнювати фонди профтехучилищ книжками,
газетами і журналами, ширше пропагувати твори совєтських і
закордонних письменників російською мовою.
У вищих і середніх спеціяльних навчальних закладах
Активізувати роботу по виконанню міроприємств, передбачених
наказом Міністерства вищої освіти і середньоїспеціяльної освіти СССР
з 6 грудня 1978 року №1116 «Про заходи до дальш ого удосконалення
вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». (Цей
новітній «указ» червоних валуєвих був надрукований у «Бюлетені
Міністерства вищої і середньої освіти» № 2, стор. 20-22,— Перекладач).
Ширше застосовувати досвід Киргизької, Узбекської, М олдавської
та ін. союзних республік по викладанню російською мовою
загальноосвітніх і спеціяльних дисциплін, починаючи з 2-3 курсів.
Схвалити досвід (Дагестанського й інших) університетів та
інститутів по введенню обов’язкового вивчання російської мови на 1-2
курсах всіми студентами в охваті 120-140 годин за рахунок часу,
відведеного на вивчення дисциплін, призначених радою вищої школи.

227
 Розвивати у студентів і учнів активне зацікавлення читанням
суспільно-політичної і художньої літератури російською мовою.
У пляні ідейно-виховної праці вищих і середніх спеціяльних
навчальних закладів включати значно ширше коло заходів для
проведення із студентами і учнями позавдиторної роботи російською
мовою.
Всіляко сприяти, щоб студенти вищих шкіл і учні середніх
спеціяльних навчальних закладів писали курсові й дипломні проекти
(роботи), доповіді й реферати по спеціяльностях і звіти по виробничій та
педагогічній практиці — російською мовою.
1. При комплектуванні бібліотек звернути особливу увагу на
придбання політичної, суспільно-економічної, художньої літератури, а
також літератури з загальнонаукових і спеціяльних дисциплін
російською мовою.
2. Залучувати до писання підручників і навчальних посібників з
російської мови для студентів немовних вищих навчальних закладів і
учнів середніх спеціяльних навчальних закладів висококваліфікованих
викладачів.
Наладнати постійні контакти між катедрами російської мови
регіону з метою колективного написання методичних посібників і
вказівок, а також проведення спільних засідань катедр для обговорення
актуальних питань вивчення і викладання російської мови.
3. Завідуючим катедрами (секціями) і викладачам російської мови у
вищих і середніх навчальних закладах:
Забезпечити проведення ефективної роботи по дальш ом у
удосконаленню теоретичної і практичної підготови майбутніх учителів
початкових кляс, учителів і викладачів російської мови і літератури;
Звернути особливу увагу на розвиток навиків усної мови, практичне
оволодіння російською м овою студентам и немовних вищих
навчальних закладів і учнями середніх спеціяльних навчальних закладів
союзних і автономних республік;
Систематично удосконалювати методику навчання російської мови
студентів немовних вищих і середніх навчальних закладів. Д ля цього
ширше практикувати взаємовідвідування лекцій і практичних занять із
їх обговоренням, узагальнити і поширити кращий досвід праці
викладачів;
Забезпечити дальш е поширення наукових досліджень проблем

228
російської мови, методики її викладання на філологічних факультетах
університетів і педагогічних інститутів;
Брати участь в удосконалюванню списку підручників і навчальних
посібників, методичної літератури для комплектування бібліотек
вищих і середніх спеціяльних навчальних закладів.
4. Ректорам вищих і ректорам середніх спеціяльних навчальних
закладів:
Зміцнити матеріяльно-технічну базу катедр російської мови
філологічних факультетів університетів і педагогічних інститутів, а
також катедр (секцій) російської мови немовних вищих і середніх
спеціяльних навчальних закладів. Застосувати міри для обладнання
катедр (секцій) російської мови сучасними технічними середниками
навчання і наглядними посібниками;
Ширше залучувати викладачів університетів для навчально-
методичної допомоги у викладанні російської мови в немовних
закладах і підвищення рівня викладання лінгвістичних дисциплін на
відповідних факультетах педагогічних інститутів;
При комплектуванні катедр російської мови звернути увагу на
необхідність залучення висококваліфікованих викладачів, які маю ть, в
основному, відповідну університетську освіту;
Практикувати публікацію збірників наукових праць у вищих
навчальних закладах національних республік в російській мові.
5. Міністерствам вищої і середньої спеціяльної освіти, ГУУЗам
(УУЗам) міністерств і відомств (ГУУЗ — Головне управління
н ав ч а л ь н и м и з а к л а д а м и , У У З — У п р а в л ін н я н ав ч а л ь н и м и
закладами — Перекладач):
О рганізувати по регіонах регулярні конкурси студентських
лінгвістичних і літературних праць в ділянці російської мови;
Ширше використовувати систему позаконкурсового прийняття
студентів національних республік і переведення їх на старші курси
філологічних факультетів у вузи РСФСР, У країнської ССР і Білоруської
ССР;
Організувати у вузах вивчення російської мови слухачами
підготовчих відділів. Забезпечити покращання вивчення російської
мови на курсах підготови до вступу у вищі й середні спеціяльні
навчальні заклади;
Відкрити в кожному немовному вищому навчальному закладі, а
також і в середньому спеціяльному навчальному закладі союзних

229
республік кабінети російської мови, обладнані сучасними технічними
засобами навчання;
Поширити практику проведення міжвузових науково-методичних
конференцій, нарад, семінарів з російської мови;
Активізувати працю республіканських і міських методичних
об’єднань викладачів російської мови;
Забезпечити щорічне виконання процесів підвищення кваліфікації
викладачів підвідомствових навчальних закладів;
Ширше використовувати можливості аспірантури для підготови
викладачів російської мови і літератури з-поміж національних кадрів;
Передбачити в республіканських і ін. плянах підготову й видання
підручників та навчальних посібників на 1980-1985 рр — поширення
випуску навчально-методичної літератури з російської мови.
6. Рекомендувати міністерству вищої і середньої спеціяльної освіти
СССР:
Пришвидчити підготову типового підручника практичного курсу з
російської мови для студентів національних груп немовних вищих
навчальних закладів;
П риш видчити опрацю вання методичних рекомендацій для
організації навчального процесу російської мови для студентів
національних груп;
Продовжувати практику проведення зональних методичних нарад-
семінарів з метою координування роботи республіканських і міських
методичних об’єднань викладачів російської мови, обміну досвідом
викладання російської мови, удосконалення методики її викладання в
національних групах вищих і середніх спеціяльниХ навчальних
закладах.
У ділянці підготови і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів

1. Забезпечити дальш е удосконалення ідейно-теоретичної і науково-

педагогічної підготови учителів російської мови й літератури, високої
якости викладання кожної дисципліни навчального пляну; добиватись,
щоб викладання лінгвістичної теорії і рівень знань її студентами й
учнями національних груп відповідали сучасним вимогам життя і
досягненням лінгвістичної науки.
2. Наполегливо добиватися вільного володіння російською мовою
студентами (учнями національних відділів). Посилити практичну
скерованість у вивченні російської мови, надаючи особливої уваги

230
знанню усної й писемної мови майбутніх педагогів; прищеплювати
студентам (учням) зацікавлення читанням політичної, художньої і
наукової літератури російською мовою. Значно підвищити вимоги в
ділянці якости викладання практичного курсу російської мови.
3. Здійснювати міжпредметові зв’язки в практиці викладання
лінгвістичних, літературознавчих, суспільних і психолого-педагогічних
дисциплін на основі марксо-ленінської м етодології. П рохати
Міністерство освіти СССР і Міністерство вищої і середньої спеціяльної
освіти С С С Р опрацю вати конкретні методичні вказівки для
забезпечення міжпредметного зв’язку. Тісніше пов’язувати тематику
спецсемінарів з потребами навчально-виховальної діяльности школи.
4. Ректоратам і дирекціям педагогічних навчальних закладів
подбати про зміцнення матеріяльно-технічної бази для вивчення
російської мови, створити кабінети російської мови і літератури,
обладнані лінгафонною апаратурою і сучасними технічними засобами.
Значно підвищити методичний рівень і ефективність у застосуванні
авдіовізуальних і технічних середників навчання, їх органічне
поєднання з іншими методами і засобами викладання; забезпечити
плянову підготову й видання серії навчально-наглядних посібників,
грамплатівок, магнетофонних записів, діяпозитивів і т.д. з російської
мови для національних авдиторій.
Прохати Міністерство вищої і середньої спеціяльної освіти СССР
розглянути питання про створення в країні («стране» Перекладач)
регіональних центрів для виготовлення названих матеріялів, із
врахуванням м овних особливостей груп націй і народностей
Совєтського Союзу, а також Ради («Совета» — Пер.) для координації
цих заходів.
5. Удосконалювати проведення педагогічної практики, наполегли­
во («настойчиво» — Пер.) добиваючись оволодіння студентами
(учнями) методикою викладання російської мови в національній школі,
глибокого знання програм, підручників, навчальних посібників,
методичних вказівок, лексикографічних джерел. Ширше й докладніше
знайомити студентів (учнів) з передовим досвідом учителів російської
мови. Безнастанно провадити пошуки ефективних норм і методів
підготови майбутніх учителів-філологів для праці у сільській школі.
6. Удосконалювати систему Н И РС і У И РС (Н И РС — Науково-
дослідна праця студентів, У И РС — Навчально-дослідна праця
студентів — Перекладач) з російської мови на національних відділах

231
вузів, залучувати всіх студентів до праці в лінгвістичних гуртках і
студентських товариствах, до участи в республіканських, всесоюзних
конкурсах на кращу працю. Підшукувати нові форми науково-
дослідницької роботи студентів, добиваючись у них достатнього
розвитку навиків досліджування і збільшення у них при цім спеціяльних
лінгвістичних знань. Практикувати проведення республіканських
олімпіяд з російської мови.
Прохати Госкомиздат (Державне видавництво) СССР, союзні
міністерства і відомства збільшити випуск кращих творів клясиків
російської і совєтської літератури у вигляді книжок (серія «Бібліотека
школяра» або нова серія — «Бібліотека студента»), грамплатівок,
маґнетофонних записів, екранізацій.
7. Активізувати працю по оволодінню студентами й учнями
російською мовою поза навчальним часом. Д ля цього практикувати
зустрічі м олоді різних національностей, конференції читачів,
літературні вечори, «дні» й «неділі» російської мови, міжвузівські
конференції по проблемах викладання російської мови. Розширити
видання студентських багатотиражних і стінних газет в російській мові,
робити стінні стенди і вітрини в навчальних закладах і гуртожитках — в
російській мові. Забезпечити більш видайну підготову вчителя-мовника
для проведення виховної роботи в школі в часі поза лекціями, особливо
в ш колах і клясах продовженого дня. Вважати відповідним передбачити
в навчальному пляні по спеціяльності «Російська мова і література»
вивчення курсу «Методика виховного процесу в національній школі».
Н ауково-методичній раді у справах російської мови при
Міністерстві освіти СССР продовжити працю по опреділенню
тематики спецкурсів і спецсемінарів, які доповню ю ть основні
дисципліни і забезпечують більш ефективну підготову вчителів-
мовників для викладання російської мови в національній школі і
організації виховної роботи в позашкільний час.
8. Враховуючи необхідність ділити групи в школах, педвузах та
училищах при вивченні російської мови особами не-російської
національности на підгрупи, прохати Міністерство освіти СССР і
Міністерство вищої і середньої спеціяльної освіти СССР опрацювати
пропозиції для збільшення прийняття студентів за фахом «Російська
мова і література в національній школі» — безпосередньо в союзних
республіках. Всемірно удосконалювати практику позаконкурсового
приймання молоді із союзних республік Середньої Азії, Закавказзя і
Прибалтики в університети і педагогічні інститути Російської СФСР,

232
України і Білорусі — для підготови вчителів-русистів... (москалізаторів
— Пер).
(НБ: у одержаній копії «Рекомендацій» в оригіналі російською
мовою — цілковито пропущений пункт 9-й і частково пункт 10-й. —
Редакція збірника «Російщення України»),
10. ... навчальними словниками, які відповідають рівню сучасних
завдань підготови вчителя російської мови для національної школи, а
для цього працівникам Н И И викладання російської м ови в
національній школі АПН СССР, Н И И педагогіки (шкіл) союзних
республік, науково-методичним працівникам вузів, секторам російської
мови республіканських Академій наук покращити вивчення стану
викладання російської мови в педагогічних навчальних закладах,
пришвидчити створення узагальнюю чих праць про наукові основи
викладання лінгвістичних дисциплін в національній авдиторії.
11. Прохати Міністерство освіти СССР, міністерства освіти
(народної освіти союзних республік) і Міністерство вищої і середньої
спеціяльної освіти СССР:
— переглянути навчальні пляни дош кільни х факультетів і
педагогічних інститутів з метою більш ефективної підготови викладачів
педучилищ, методистів для праці в ділянці навчання дітей російської
мови в дошкільних закладах;
— організувати в педучилищах підготову вчителів-виховників для
навчання російської мови в дошкільних закладах, підготовних клясах і в
початковій школі;
— переглянути програму для національних відділів дошкільних
педучилищ з російської мови і ввести курс методики розвитку в
дошкільнят російської розмовної мови — в дитячих садочках;
— розглянути питання про створення окремого факультету
підвищ еня кваліф ікації викладачів російської мови у вищ их
педагогічних навчальних закладах по сучасній російській мові й
методиці її викладання, а також питання про створення при провідних
педагогічних інститутах і університетах республік факультетів і курсів
підвищення кваліфікації викладачів російскої мови в загальноосвітніх
школах, середніх спеціяльних навчальних закладах, профтехучилищах.
12. Задля підвищення ефективности навчання учителів російської
мови в національних ш колах — на курсах і семінарах підвищення
кваліфікації використовувати різноманітні форми й методи зайнять,
сприяючих активізації слухачів: установні, проблемні й оглядові лекції,

233
семінари, практичні зайняття, ф акультативні курси, екскурсії,
обговоренн я конкретного досвіду викладання російської м ови,
розмовні практики, тематичні бесіди про російську мову, дискусії і т.д.
Ш ироко застосовувати сучасні навчально-візуальні посібники,
дидактичні матеріяли, обладнання, технічні середники навчання і
лінгафонні кабінети.

13. Інститутам удосконалення вчителів і учбово-методичним

кабінетам, спираючись на підтримку органів народної освіти,
опрацю вати заходи для підвищення кваліфікації учителів і виховників,
які навчають дітей російської мови. Узагальню вати і поширювати
передовий педагогічний досвід в навчанні російської мови, запрошуючи
лекторів, широко залучуючи до зайнять професорів, викладачів вищих
учбових закладів та інших фахівців російської мови, досвідчених
керівників шкіл, учителів-методистів і старших учителів, інспекторів і
методистів російської мови. Організувати систематичну працю з
лекторсько-викладницьким складом курсів підвищення кваліфікації
учителів російської мови в національних школах, використовувати
існуючу систему заохочування («Поощрения» — малощ о не платити
рублями за кожну зросійщену дитину, що вже колись мало місце на
практиці за царизму! — Перекладач) для стимулю ваня їхньої праці.

14. Вважати одним із діючих шляхів підвищення ефективности

навчальних зайнять диференційоване комплектування навчальних груп
слухачів курсів в залежності від фактичного рівня знання російської
мови, освіти, типу школи, в якій працю ю ть слухачі і т.д. Забезпечувати
взаємозв’язок усіх форм і ланок підвищення кваліфікації, як
безпереривного процесу удосконалення освіти учителів російської мови
в національних школах. Вважати обов’язковою формою навчальної
роботи по підвищенню кваліфікації докурені й покурені завдання, вжити
заходів для удосконалення цієї праці. Методичні заклади повинні
давати необхідну допомогу керівникам шкіл і методичних об’єднань в
організуванні і удосконаленні роботи по самоосвіті учителів російської
мови національних шкіл, як одного з головних шляхів підвищення
їхнього ідейно-політичного, науково-теоретичного і методичного
рівня.
15. Ін с т и т у т а м у д о с к о н а л ю в а н н я , р а й о н о в и м і м іськи м
методкабінетам звернути особливу увагу на працю з учителями
російської мови в національних школах, які не одержали рекомендації у
підсумку (висліді) атестації.

234
 16. Вважати одним з найголовніших завдань керівництва інститутів
удосконалення вчителів систематичну перевірку ефективности курсової
та інших форм підвищення кваліфікації учителів російської мови в
національних школах, використовуючи для цього методи анкетних
опитувань, аналізу лекцій слухачів та ін.
17. Удосконалювати діяльність районових і міських методичних
кабінетів для забезпечення високого рівня і дальш ого удосконалення
роботи шкільних і районових методичних об’єднань учителів російської
мови в національних школах для вивчення і застосування на практиці
передового досвіду кращих учителів російської мови національних
шкіл, в першу чергу досвіду учителів-методистів і старших учителів.
Створити при методкабінетах постійно діючі семінари російської мови
для учителів початкових, ІУ — УІІ, У ІІІ — X кляс і вихователів
дитячих садочків. Інститути удосконалення учителів мусять всебічно
допом агати районовим і міським методкабінетам в організації цієї
роботи.
18. Прохати Міністерство освіти СССР і АПН С СС Р опрацю вати
пропозиції по дальш ому удосконаленню системи і форм підвищення
кваліфікації учителів російськоїмовив національних школах, їх атестації
і стажування; про створення типових навчальних плянів і програм
курсів підвищення кваліфікації і самоосвіти вчителів, із врахуванням їх
диференціяції по стажу праці, типу шкіл, рівню освіти, а також —
посібників для слухачів курсів, організації теле- і радіокурсів з
російської мови для учителів російської мови в національних школах.
19. Міністерствам освіти , вищої і середньої спеціяльної освіти
союзних республік, з метою забезпечення координації всієї роботи по
вивченню російської мови особами не-російської національности,—
розглянути питання про створення при міністерствах Рад («Совєтов —
Пер.) у складі працівників основних ланок народної освіти.
20. Прохати Госпрофобр (Госпрофобр — Державний комітет
совєта міністрів С ССР по профтехосвіті — Пер.) СССР, спільно з
М іністерством освіти С С С Р оп рац ю вати перспективний плян
підвищ ення кваліф ікації викладачів російської мови середніх
профтехучилищ в інститутах удосконалення учителів та інших формах.
Організувати при навчальних закладах профтехосвіти союзних
республік постійно діючі курси по вивченню російської мови для
викладачів і майстрів виробничого навчання, виховників та інших
працівників системи профтехосвіти.

235
 У ділянці підручників і навчально-методичної літератури
1. Міністерству освіти СССР, Міністерству вищої і середньої
спеціяльної освіти С С С Р, А кадемії педагогічних наук С С С Р,
міністерствам вищої і середньої спеціяльної освіти союзних республік,
Державному Комітету СССР і державним комітетам союзних
республік по справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі —
вжити додаткових заходів до покращення змісту, підвищення ідейно-
теоретичного і наукового рівня всієї навчальної, довідкової і методичної
літератури для вчителів і викладачів російської мови, учнів і батьків.
Підготувати й надрукувати серії стабільних підручників, навчальних
посібників, довідників, словників та ін. літературу, повністю
задовольнити потребу в ній загальноосвітніх шкіл, професійно-
технічних училищ, середніх спеціяльних і вищих наукових закладів, а
також дорослого населення союзних республік, яке самостійно вивчає
російську мову.
2. Мінпросу СССР (Міністерству освіти СССР — Перекладач),
Академії педагогічних наук СССР, Госкоміздату СССР з участю всіх
зацікавлених установ і організацій в 1981-1985 pp. створити й випустити
типові начальні комплекти (у складі стабільного підручника або
н ачального посібника чи активного м атеріялу, методичного
керівництва до підручника чи навчального посібника, хрестоматії,
словника, а також інших посібників, які доповнюватимуть і
п ош и рю ватим уть зм іст ком плекту) — для дитячих садочків,
підготовчих груп і кожної вікової групи учнів. З метою забезпечення
єдиних вимог до учнів усіх національних шкіл такі типові комплекти
повинні лягти в основу стабільних підручників і навчальних посібників з
російської мови й літератури, які створюються в союзних і автономних
республіках із врахуванням специфіки шкіл, рідної мови учителів, умов
життя і особливостей національної культури.
Всі стабільні підручники й навчальні посібники повинні відповідати
програмам і виконуватися на основі єдиної науково обгрунтованої
методичної концепції, із збереженням переємности, часу й етапів
навчання. Одна з найголовніших функцій стабільного підручника і
стабільних посібників — озброю вати учнів основами знань, уміння й
навичок в усній і писемній російській мові. Сучасний підручник
російської мови має орієнтувати учнів на найновіші досягнення сучасної
теорії навчання другої мови, створювати оптимальні умови для
формування і розвитку мовної діяльности російською мовою в

236
 слуханні, розмові, читанні й на письмі, співвміщувати в собі освітній і
виховний аспекти.
' Д о написання вказаних типових комплектів і створюваних на їхній
базі національно-республіканських варіянтів треба залучити найбільш
авторитетних науковців-русистів і методистів Академії наук СССР,
Академії педагогічних наук СССР, республіканських академій наук і
катедр університетів та педагогічних інститутів, а також кращих
вчителів загальноосвітніх шкіл і викладачів професійно-технічних
училищ.
Кожний підручник російської мови повинен розвивати мовні
здібності учнів, підвищувати їхню творчу активність, самостійність,
уміння працювати над книжкою. Обов’язковою умовою підвищення
якости підручника російської мови є його безнастанне удосконалюван­
ня, із врахуванням досягнень науки і передового педагогічного досвіду.
3. Органи по керівництву загальноосвітніми школами, вищі й
середні спеціяльні навчальній заклади, наукові й видавничі організації
повинні подати конкретний перелік навчальних посібників, які входять
у навчальний комплект. Його обов’язковими компонентами повинні
бути: підручник і методичне керівництво до нього, хрестоматія, набір
друкованих наглядних посібників та авдіовізуальнйх матеріялів
(прозірки — «сляйди», звукові записи). Надалі цей склад може бути
д о п о в н ен и й г р а м а ти ч н и м д о в ід н и к о м (с тво р е н и м на осн ові
співставлення російської мови з рідною мовою учня), серією
кінофільмів, посібником для розвитку усної мови, із врахуванням
специфіки навчання в даній республіці, і т.д.
Мінпросу СССР, Мінвузу СССР (міністерства освіти та вищих і
середніх навчальних закладів С СС Р — Пер.) та всім іншим
зацікавленим організаціям в 1979 році опрацю вати конкретні пляни
створення й забезпечення навчально-виховних закладів учбовими
комплектами.
Видавництву «Просвещениє» («Освіта» — Пер.) Госкоміздату
РС Ф С Р в 1979 і в 1980 р. випустити єдині підручники з російської мови і
л іт е р а т у р и , а так о ж х р е с т о м а т ії д л я 4-10 кляс сер ед н ь о ї
загальноосвітньої школи, з метою використання їх у національних
ш колах союзних республік.
Видавництву «Русский язьік» Госкоміздату СССР в 1981-85 роках
випустити словник російської мови, короткий тлумачний словник
російської мови, словник «сочетаний» слів російської мови, словник

237
труднощів російської мови, російсько-національні й національно-
російські розмовники («разговорники»),
4. З метою надання науково-методичної допомоги учителям
загальноосвітніх шкіл, викладачам середніх спеціяльних навчальних
закладів — Міністерству освіти С СС Р і Держкоміздату СССР
підготувати й видати в 1981-85 pp. передплатну бібліотеку вчителя
російської мови і літератури в національних школах, основи методики
викладання російської літератури в національних школах, сучасну
лекцію російської мови і літератури, книжки із змістом роботи кабінетів
російської мови і літератури, а також позаклясної і позашкільної праці,
словник російської мови. Бібліотека повинна також мати посібники для
підвищення лінгвістичної і методичної підготови педагогів-русистів,
матеріяли, які допомагатимуть раціонально організувати навчальний
процес, ефективно провадити позаклясну і позашкільну працю.
5. Рекомендувати органам по управлінню установами народної
освіти, Державним комітетам у справі видавництв, поліграфії і
книжкової торгівлі союзних республік включити, в міру можливости, в
перспективні пляни видання навчальної літератури підписних-
передплатних бібліотек для учителів і викладачів російської мови в
н ац іо н ал ь н и х за г а л ь н о о с в іт н іх ш к о л а х , п р о ф тех у ч и л и щ а х і
технікумах, за прикладом Мін. освіти і Д ержкоміздату РСФ СР, Мін.
освіти і Д ержкоміздату (видавництва) Української ССР, які випускають
такі бібліотеки для вчителів національних шкіл своїх республік.
6. Місцевим органам освіти, керівникам шкіл, профтехучилищ,
вищ их навчальних закладів і методичних установ спільно з
профспілковими органами і установами культури посилити увагу до
створення бібліотечних фондів учбово-методичної літератури з
російської мови і вірного їх використання .
Вважати обов’язковим створення в кожній шкільній бібліотеці
фонду науково-педагогічної і методичної літератури. До цього фонду,
крім стабільних підручників і учбових посібників з російської мови,
повинні входити: праці клясиків марксизму-ленінізму, документи
КПСС (комуністичної партії СССР — Пер.) і Совєтської держави,
важливіші праці видатних совєтських педагогів, комплект навчальних
п р о г р а м , м ето д и ч н и х п о сіб н и ків , вкл ю чаю чи п осібн и ки по
факультативних курсах, а також програмово-методичну літературу з
позаклясної і позашкільної роботи, серії передплатної літератури для
шкіл і вчителів.

238
 7. Міністерству освіти СССР, Держкомвидаву СССР, міністерст­
вам освіти і Державним комітетам по справах видавництв, поліграфії та
книжкової торгівлі союзних республік опрацювати і здійснити заходи,
скеровані на покращення якости поліграфічного виконання, збільшення
кількости назв і накладів книг, що виходять у серії «Шкільна бібліотека»
російською мовою , і більш повніше забезпечення цими книжками
сільських шкіл.
8. Академії наук СССР, Академії педагогічних наук СССР,
академіям наук союзних республік, науково-дослідним інститутам шкіл
(педагогіки) союзних республік в найближчі роки створити серії праць з
актуальними проблемами викладання російської мови в середніх
навчальних закладах союзних республік, ролі вивчення російської мови
і літератури у формуванні комуністичного світогляду учнів. Академії
педагогічних наук СССР випустити в найближчі роки праці з методики
навчання російської мови і літератури в національній школі, а також
методичні розробки з початкового навчання російської мови в
національній школі. Видати низку збірників по комуністичному
вихованню учнів національних шкіл засобами російської мови,праці про
досвід кращих учителів російської мови й літератури в національній
школі.
В в а ж ати н а й в а ж л и в іш и м з а в д а н н я м н а у к о в ц ів -ф іл о л о г ів
підготувати м онограф ії, присвячені актуальн и м дидактичним і
психологічним проблемам засвоєння курсу російської мови учнями
національних шкіл та інших навчальних закладів.
9. Звернути особливу увагу на покращення якости видавання
учбової літератури з російської мови для вищих навчальних закладів.
Підручники й посібники з російської мови й літератури для студентів
національних відділів університетів і педінститутів повинні сприяти
удосконаленню розмовної і писемної мови студентів, оволодінню ними
основами професійної майстерности.
З метою удосконалення видання підручників і учбових посібників
Мінвузу ССР і Мін. освіти СССР опрацювати перелік назв для повног о
забезпечення навчальною літературою з російської мови й літератури у
всіх дисциплінах, які входять в навчальні пляни вищих навчальних
закладів. Покласти в основу видавничих плянів підготову й випуск
комплектів підручників і навчальних посібників, які включатимуть
збірки вправ, граматичні довідники, книжки для читання, словники,
хрестоматії, практикуми і т.гі. Забезпечити підготову і виробництво

239
 авдіовізуальних середників (грамплатівок, діяпозитивних фільмів
тощо)
У зв язку з передбаченням випуску підручників і учбових посібників з
російської мови й літератури для студентів національних відділів
педінститутів та університетів прохати Держкомвидавництво СССР і
Держкомвидавництво РСФ СР подати активну допомогу видавництвам
«Вища школа» і «Освіта», виділити необхідні фонди паперу і збільшити
ш тат співробітників видавництв по редакціях, які випускають
літературу з російської мови і літератури для національних шкіл.
10. Міністерствам і відомствам СССР та союзних республік, яким
підлягаю ть установи народної освіти, здійснити додаткові заходи для
обладнання наукових закладів лінгафонною апаратурою і другими
технічними засобами навчання, учбово-наглядними посібниками і
дидактивними матеріялами. Секція рекомендує кожній 8-річній школі і
середній школі, у всіх професійно-технічних, середніх спеціяльних і
вищих навчальних закладах мати добре обладнаний кабінет російської
мови.
11. Видавництвам «Вища школа» Держкомвидавництва СССР і
«Освіта» Д ерж ком видавництва РС Ф СР створити спеціяльний
навчальний посібник (керівництво) «Лінгафонний курс російської мови і
літератури» для учнів середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-
технічних училищ і середніх спеціяльних учбових закладів і студентів
вищих учбових закладів.
Підвищити ефективність використовування технічних середників
навчання в процесі викладання російської мови й літератури у школах
та інших середніх навчальних закладах.
Прохати Головний виставковий комітет ВДНХ С СС Р (Виставка
досягнень народного господарства у Москві — Пер.) в 1979-1985 pp.
організувати виставку підручників, учбово-наглядних посібників,
дидактичних матеріялів, сучасної техніки засобів навчання російської
мови для шкіл з не-російською викладовою мовою. Виставки і конкурси
кращих книг і посібників з російської мови систематично влаштовувати
на виставках досягнень народного господарства союзних і автономних
республік.

Міністерствам і відомствам в ділянці народної освіти, які

відповідають за створення підручників і учбово-методичної літератури
з російської мови, треба створити всі необхідні умовини для авторів і
авторських колективів, опрацювати додаткові міри заохочування

240
кращих акторських колективів учбової і методичної літератури з
російської мови для національних учбово-виховних установ.
12. М іністерствам і відомствам у ділянці народної освіти, редакціям
педагогічних і методологічних журналів забезпечити регулярний вихід
матеріялів для допомоги учителям-русистам, а також посилити працю
по узагальненню і поширенню передового досвіду викладання
російської мови і літератури в національних учбово-виховних
навчальних закладах.
У ділянці засобів масової інформації
Гостелерадіо СССР (Державний комітет совєта міністрів СССР у
справах телевізії і радіомовлення — Пер.), Держкомвидаву СССР,
відповідним республіканським комітетам ширше пропагувати в
масовому друці, в радіо- і телепередачах необхідність вивчення
російської мови, як мови міжнаціонального спілкування, збільшити
питому вагу теле-і радіопередач для навчання російської мови учнів і
дорослого населення національних республік.
У п ер сп ек ти вн и х п л я н ах в и д ав н и ц тв («Р осій ська м ова»,
«Педагогіка» і республіканських «Освіта», «Радянська школа» (подано
назву українською мовою — примітка Перекладача), «Мектеп»,
«Укитувчи» (казахський і узбекський журнали — Пер.) та ін.
видавництв передбачити випуск науково-популярної і учбово-
методичної літератури в питаннях вивчення російської мови в
національних республіках для виховників, методистів, викладачів
російської мови, студентів і учнів педінститутів і педучилищ, а також
учбових, методичних наглядних посібників та ін. матеріялів, які
сприятимуть підвищенню ефективности викладання російської мови.
Поширити випуск художньої літератури російською мовою для
учнів національних республік.
Створити серію «Бібліотека для малят» («Длямальїшей») типу серії
«Мої перші книжечки», і в ній публікувати твори дитячої художньої
літератури і науково-популярної літератури, в тому й адаптовані і
спеціяльно створені з метою навчання дошкільних дітей російської
мови в національних дитячих садочках і родинах.
О рганізувати цикль передач «Д ош кільна педагогічна рада»
(Центральна телевізія, один раз на місяць), для обговорення
дошкільними працівниками, співробітниками наукових закладів,
викладачами педінститутів і педучилищ проблем дош кільного
виховання. досвід\ навчання дош кільнят не-російської національности
російської мови.

241
 О рганізувати цикль передач «Н авчаєм о російської мови»
(республіканська телевізія двічі на місяць) по методиці навчання,
включаючи показ зайнять у дитячому садочку та їх аналізу, для
методистів, виховників, студентів педінститутів і учнів педучилищ.
Збільш ити періодичність передачі Ц ентральної телевізії (із
Москви — Пер.) «АБВГДейка» (до чотирьох разів на місяць).
Створити цикль передач «Книжки — малюкам» (Центральна
телевізія, республіканська телевізія, один раз місячно) для
ознайомлення дітей з книжками-малюнками, які сприяють засвоєнню
російської м ови, залучую чи до участи в передачах дитячих
письменників, мистців-ілюстраторів, робітників видавництв дитячої
літератури.
В циклях республіканських радіопередач для батьків типу
«Дорослим — про дітей» ширше висвітлювати питання навчання дітей
російської мови в родині.
О рганізувати призначений для дош кільнят цикль передач
(республіканська телевізія, двічі на місяць), які діти зможуть дивитися
як вдома, так і на лекціях російської мови в національному дитячому
садочку.
В журналі «Колобок», щомісячному дитячому додатку до журналу
«Кругозор», систематично подавати звукозаписи, ілюстративний
матеріял і методичні рекомендації, призначені для навчання дітей
російської мови в родині і в національних дитячих садочках.
Журналові «Русский язьік в национальной школе» АПН СССР,
«Профессионально-техническое образование» і відповідним
періодичним виданням сою зних республік вваж ати головним
завданням подання своєчасної науково-м етодичної допом оги
вчителям, керівникам шкіл та іншим практичним працівникам народної
освіти у покращенні вивчення й викладання російської мови й
літератури в національній школі. В першу чергу забезпечити публікацію
м атеріялів, які сприяю ть підвищ енню ефективности лекцій і
різноманітних форм позаклясної праці з учнями. Посилити увагу
пропаганді передового досвіду вчителів російської мови в національній
школі; систематично насвітлювати досвід праці, проблеми і осяги
органів народної освіти та інститутів удосконалювання учителів у
ділянці підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; вести для цього
спеціяльний постійний розділ «Підвищення кваліфікації».,
(За списком PJI 23У79)

242
ТАЄМНІ ПОСТАНОВИ ЦК КПРС І РАДИ МІНІСТРІВ ТА
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ СРСР ВИЯВЛЯЮТЬ ПОСИЛЕНУ
ХВИЛЮ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ
НА СТУ П Н О В ІТ Н ЬО Ї ВАЛУЄВЩ ИН И НА У К Р А ЇН С ЬК У МОВУ
В 1983 році з України одержано поширені в самвидаві офіційні
документи народовбивчої політики Москви, які вже тепер на Україні
називаю ть валуєвським законом. Ці документи доказую ть, що
російські шовіністи намагаю ться, під ш ирмою т. зв. поширення та
вдосконалення вивчання російської мови, зовсім витіснити українську
мову з громадського життя в Україні та знищити національно-
культурну і політичну самобутність української нації. Таку саму долю
вони готують також іншим неросійським народам.
Мова йде про таємну постанову ч. 473, яку 26 травня 1983 року
прийняв ЦК К П РС і Рада Міністрів С РС Р під назвою «Про додаткові
заходи для удосконалення вивчання російської мови в загальноосвітніх
і учбових закладах союзних республік» та про наказ у тій самій справі
Міністерства Освіти С РС Р ч. 63 від 7 червня 1983 року. Цю постанову і
наказ Москва розіслала до центральних комітетрів та урядів союзних
республік С РС Р, отже також до Києва. Виконуючи це московське
доручення, київські квіслінґи видали 10 червня 1983 року власну
постанову ч. 268 ЦК К омпартії України і Ради Міністрів У РС Р та
постанову колегії Міністерства Освіти У РС Р від 29 червня 1983 ц.р.
Варто пригадати, що ці нові документи наступу комуністичної Москви
на душу українського народу, передусім на його молодь, появляються
точно в 120-і роковини також таємного циркуляра царського міністра
Петра Валуєва, який 20 липня 1863 року заборонив видавати наукові
праці і книжки для українського народу українською мовою,
обманливо посилаючись на те, що, мовляв, «більшість малоросів самі
вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було,
нема і бути не може». Відомо, що життя жорстоко посміялося над
Валуєвим. Треба сподіватися, що життя посміється також над
валуєвими андроповського типу та їхніми ленінсько-сталінськими,
хрущовськими та брежнєвськими попередниками, які вже понад 65
років намагаю ться вбити живе українське слово та мови інших
неросійських народів СРСР.

243
 Своїм змістом всі згадані постанови та накази подібні до інших
численних публічних і таємних постанов, доручень та наказів у справі т.
зв. поширення російської мови в Україні та в інших неросійських
республіках С РС Р. Проте, засоби російщення, що їх пропонують у цих
найновіших документах, є куди ширші, детальніш і та всебічні. Тут
наявно показується підневільне становище української та інших
неросійських мов, їхніх шкіл, потоптання їхнього права на свобідний
розвиток, а водночас випинається зверхня, імперська роля російської
мови, російської школи, російських учителів, студентів і учнів. Тим всім,
хто працює в Україні для поширення російської мови, для російщення
українських шкіл, для нищення душі української дитини, надаються
спеціяльні привілеї, стипендії, окремі гуртожитки, наукові лябораторії,
Гарантуються досягнення вищої освіти, відкривається шлях до
аспірантури, до матеріяльного добробуту й особистої кар’єри. Для
здійснення цього широко задуманого пляну призначаються потрібні
д ер ж авн і кош ти. Згід но з згад ан и м и п о с та н о в а м и , ф онди
забезпечуються також для збільшення числа видань російською мовою
шкільних підручників, публікацій різних проффільмів, для підвищення
кваліфікації і перевишколу кадрів та ін. Немає сумніву, що всі ці заходи
будуть здійснюватися кош том та із шкодою для українців та інших
неросіян, кош том їхніх мов, наукових закладів, видань, словом у
відношенні до них все далі посилюватиметься московська політика
грубої дискримінації. Вже сьогодні в деяких автономних, а то й союзних
республіках С РС Р навчання в школах на ділі ведеться тільки
російською мовою. З другого проте боку, сьогодні вже відомо також у
сторонньому світі, що ця обскурантська расистська політика Москви
породжує постійне зростання опору неросійських народів, зокрема
українського.
Подаємо насамперед повний текст «Постанови колегії Міністерства
Освіти УРСР» від 29 червня 1983 року. У ній, як згадано вже, «колегія»
доручає виконання в Україні постанови ЦК К П РС і Ради Міністрів
С РС Р про дальш е російщення шкіл України та «поширення» російської
мови і науки в школах України. Вслід за цим наводимо тест
«Додаткових заходів», в яких перелічені численні засоби, що їх треба
провести в життя за дорученням Москви. Цей другий документ не є
закінчений, проте це аж ніяк не зменшує його зловісного характеру.

244
 ПОСТАНОВА КОЛЕГІЇ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ УРСР
(Не для преси. Тільки для службового користування)
29 червня 1983 р. Протокол ч. (нечітко)
Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в
освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР
У світлі постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів У РС Р від
10 червня 1983 року, ч. 268«Про організацію виконання в республіці
постанови ЦК К П Р С і Ради Міністрів С РС Р від 26 травня 1983 p., ч. 473
«Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в
освітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік» і
відповідного наказу Міністерства Освіти С РС Р від 7 червня 1983 року ч.
63, Колегія М іністерства Освіти У РС Р постановляє:
1. Д одаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в
загальн оосвітніх ш колах, педагогічних навчальних зак л ад ах,
дошкільних і позашкільних установах республіки затвердити (додаток).
2. Управління і відділи М іністерства Освіти У РС Р, науково-
дослідні інститути (НДІ) педагогіки У РС Р, НДІ психології У РС Р,
обласні, Севастопільський міський відділ народної освіти, Київське
міське управління народної освіти, центральний, обласний, Київський і
Севастопільський міські інститути удосконалення учителів (ІУУ),
ректорів педінститутів і директорів педучилищ зобов’язати безумовно
виконати намічені заходи для піднесення ефективности вивчення і
навчання російської мови в школах, педагогічних навчальних закладах,
дошкільних та інших навчально-виховних установах.
Ужити всіх заходів, щоб вільне володіння російською мовою нарівні
з рідною стало нормою для молоді, яка закінчила середні навчальні
заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини.
3. Обласні, Севастопільський міський відділ народної освіти,
Київське міське управління народної освіти, ректори педінститутів і
директори педучилищ повідомляю ть про хід виконання постанови Ц К
Компартії України і Ради Міністрів У РС Р, а також даного рішення
колегії Міністерства Освіти У РС Р до січня 1984 і 1985 року.
4. К онтроль за виконанням постанови ЦК Компартії України і Ради
Міністрів У РС Р в січні 1984 і 1985 року надається заступникові міністра
тов. Тараненкові В.Е.
Підписи:

245
 Затверджено рішенням Колегії Міністерства Освіти УРСР 29 червня
1982 року
ДОДАТКОВІ ЗАХОДИ
по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх
ш к олах, п едагогіч н и х навчальних зак л адах, дош кільних і
позашкільних установах республіки
1. Довести до відома зміст постанови ЦК Компартії України і Ради
Міністрів У РС Р «Про організацію виконання в республіці постанови
ЦК К П РС і Ради Міністрів С РС Р від 26 травня 1983 року ч. 473», «Про
додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в
загальноосвітніх школах й інших навчальних закладах союзних
республік» кожному педагогічному колективові шкіл й інших
навчально-виховних закладів з неросійською м овою навчання,
колективам інститутів удосконалення вчителів і методичних кабінетів,
педагогічним навчальним закладам і науково-дослідним інститутам.
Забезпечити організаційно-педагогічну й ідейно-політичну роботу
по дальш ому поліпшенню вивчення російської мови в навчальних
закладах системи народньої освіти У РС Р, маючи на увазі, що вільне
володіння російською мовою , на рівні з рідною, стає об’єктивною
конечністю і потребою кожного громадянина, служить дальш ому
закріпленню дружби й братерства нар. С РС Р, розвиткові і зміцненню
матеріяльного і духовного потенціялу радянського народу.
Управління шкіл, педагогічних навчальних закладів, дошкільних
закладів, виховної роботи, Центральний ІУУ, НДІ У РС Р, обласні,
Севастопільський міський відділ народної освіти, обласні та міські Н Д І,
ректори педінститутів, директори педагогічних училищ.
2. Д о 15 вересня 1983 року розробити конкретні заходи і продумати
завдання по дальш ому поліпшенню вивчення і навчання російської
мови в загальноосвітніх школах, педагогічних інститутах і училищах,
дошкільних та інших навчально-виховних закладах з українською,
молдавською , угорською і польською мовами навчання на засіданнях
педагогічних рад, вчених рад інститутів, серпневих (1983 року)
вчительських конференціях, засіданнях колегій і рад відділів народної
освіти.

246
 Обласні, Севастопільський міський відділ народної освіти, Київське
міське управління народної освіти, інститут удосконалення вчителів,
ректори педінститутів, директори педучилищ.
3. Д о 1 серпня 1983 року в усталеному порядку ввести корективи в
навчальні пляни загальноосвітніх шкіл і педагогічних училищ з
неросійською мовою навчання з метою поліпшити навчання російської
мови.
Починаючи від 1984 року, в міру створення потрібних умов, при
навчанні російської мови й літератури ділити в ш колах і педучилищах з
неросійською мовою навчання кляси і групи, більші, ніж 25 учнів, на дві
підгрупи.
Управління шкіл, педагогічних навчальних закладів, пляново-
фінансові.
4. Удосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською
мовою навчення для повного задоволення потреб населення.
Забезпечити беззастережне поширення мережі шкіл і кляс з
поглибленим вивченням російської мови й літератури (рішення колегії
Міністерства Освіти від 31 жовтня 1978 року, ч. 15). Впродовж 1984-1985
років створити в кожному місті і районі, де існує національний склад
учнів, школу (кляси) з поглибленим вивченням російської мови. Краще
використати досвід організації серед навчальних закладів з навчанням у
них рідною і російською мовами.
У середніх і восьмирічних школах з молдавською, угорською і
польською мовами навчання організувати від 1983-1984 навчального
року факультативні зайняття з російської мови та літератури для учнів
7-10 кляс.
Управління шкіл, пляново-фінансове, дошкільних закладів, обласні
відділи народньої освіти, Київське обласне управління народньої освіти.
5. Вжити заходів для піднесення рівня навчання і вивчання
російської мови учнями загальноосвітніх шкіл з українською,
молдавською , угорською і польською мовами.
Систематично передбачати в річних плянах роботи міністерства,
науково-дослідних інститутів, відділів народної освіти, інститутів
удосконалення учителів, педагогічних навчальних закладів вивчення
рівня викладів і якість знань учнів шкіл і педучилищ, студентів
педінститутів російської мови й літератури. Результати вивчення
розглядати на засіданнях колегій, рад, видавати відповідні накази і
рекомендації.

247
 Управління шкіл, педагогічних навчальних закладів, НДІ педагогіки
У Р С Р , о б л асн і, м іські відд іли н ар о д н ь о ї освіти , ін сти тути
удосконалення учителів.
6. Удосконалювати форми і методи навчання російської мови дітей
неросійської національности в дошкільних закладах і підготовчих
клясах шкіл. Згідно з новою програмою запровадити в 1983-1984
навчальному році навчання дітей російської мови в старших групах
дошкільних закладів.
Для навчання дітей російської мови в дошкільних закладах, зокрема
в сільських місцевостях, залучити, починаю чи від 1983-1984
навчального року, вчителів російської мови, які не маю ть повного
навчального навантаження, до загальноосвітніх шкіл.
Д о 1 червня 1984 року розробити рекомендації для вихователів
дитячих садків і батьків по вивченню російської мови дітьми старшого
дошкільного віку.
Управління дошкільного виховання, обласні, Севастопільський
міський відділ народної освіти, Київське міське управління народної
освіти.
7. Поширити науково-дослідну роботу по вивченню російської
мови в школах і дошкільних закладах. Внести потрібні доповнення до
«П ерспективного пляну важливих дослідж ень педагогічних і
психологічних наук в У країнській РС Р на 1981-1985 роки»,
передбачаючи опрацювання в 1984-1985 роках актуальних проблем
теорії та практики навчання російської мови, зокрема посилення
практичної спрямованости у вивчанні російської мови, взаємозв’язок у
навчанні російської мови і рідної в національних школах, розвиток
розмовної російської мови учнів, ефективних метод і заходів навчання
російської мови в школах з українською, молдавською, угорською і
польською мовами навчання.
НДІ педагогіки У РСР, Інститут психології У РС Р, педінститути.
8. Розробити до 1 листопада 1985 року перспективний плян
наукових досліджень для удосконалення форм і метод навчання
російської мови й літератури в національних школах на 1986-1990 роки,
звертаючи особливу увагу на такі проблеми, як методологічні основи
навчання російської мови й літератури в загальноосвітніх школах,
удосконалення ефективности лекцій російської мови й літератури,
особливості навчання тих предметів у сільських школах, взаємозв’язок
у викладанні російської та української мов і літератур, методика
вивчення російської мови й літератури в школах поглибленого

248
викладання цих предметів, теоретичні основи наукового комплексу
російської мови для учнів національних шкіл, удосконалення змісту
курсів, метод викладання російської мови й літератури в педагогічних
вузах.
Д о 1 червня 1984 року вивчити питання про спільну розробку НІД
педагогіки У РС Р і АН У РС Р комплексної міжвідомчої програми до
1990 року «Вивчення російської мови як засобу національного
спілкування».
Рада координації наукових досліджень педагогічних і психологічних
наук в У РС Р, керівництво педагогічними навчальними закладами.
9. Підготовити і провести в 1985 році республіканську науково-
практичну конференцію: «Російська мова — мова міжнаціонального
спілкування, дружби і співпраці народів СРСР».
Д о 1 лю того 1984 року подати плян організації та проведення
конференції.
Н ІД педагогіки У РС Р, управління шкіл, дошкільного виховання,
падагогічних навчальних закладів, ЦІУУ (Центральний інститут
удосконалення учителів).
10. Перевести в 1984 році наради-семінари завідувачів кабінетами
російської мови й літератури педінститутів і керівників дискусійних
комісій, викладачів російської мови й літератури педагогічних училищ.
Управління шкіл, педагогічних навчальних закладів, ЦІУУ.
11. Забезпечити до кінця XI п’ятирічки викладання російської мови в
школах з неросійською мовою навчання вчителями, які маю ть
відповідну вищу педагогічну освіту. Раціонально використати для цієї
мети випускників педагогічних закладів й існуючих учителів. Створити
вчителям російської мови, які не маю ть закінченої вищої освіти, всі
потрібні умови для піднесення рівня освіти ш ляхом заочного навчання в
педагогічних інститутах і університетах.
Д о 1 жовтня 1983 року опрацю вати пропозиції Держплану У РС Р про
поширення підготовки вчителів російської мови й літератури в
педагогічних інститутах з тим, щоб до 1990 року забезпечити повне
задоволення потреб в них шкіл і педучилищ.
Управління кадрів, пляново-фінансове, предагогічних навчальних
закладів, обласні, міські районні відділи народної освіти.
12. Забезпечити, починаючи від 1984 по 1990 роки, прийом, якісне
навчання молоді та стажування студентів старших курсів з числа осіб
корінної національности республік у педагогічні інститути У РС Р у
кількості згідно з додатком ч. 1.

249
 Управління педагогічних навчальних закладів, пляново-фінансове
управління.
13. Підготувати на 20 лю того 1984 року для представлення Раді
Міністрів У РС Р пропозиції по забезпеченню додаткової потреби
педагогічних навчальних закладів республіки в кадрах викладачів
російської мови й літератури, виходячи з розрахунку один викладач на
вісім студентів і стажерів.
Пляново-фінансове управління, управління педагогічних закладів.
14. Здійсни ти в 1984-1986 р о к ах за р ах у н о к д ер ж авн и х
капіталовкладів будівництво навчально-лябораторних корпусів і
гуртожитків для розміщення студентів і стажерів факультетів російської
мови й літератури в педагогічних інститутах згідно з додатком ч. 2.
Пляново-фінансове управління, відділ капітального будівництва,
управління педагогічних навчальних закладів, ректори педінститутів.
15. З метою підвищення якости підготовки вчительських кадрів усіх
фахів з російської мови в педінститутах і педучилищах з українською
мовою навчання в установленому порядку в 1983-1984 роках:
— запровадити зміни в навчальні пляни відповідних навчальних
закладів, збільшити число годин на вивчення російської мови,
використовуючи для цього час, відведений на вивчення навчальних
дисциплін (за вибором) і на медичну підготовку, в потрібних випадках
частину часу, відведеного на вивчення чужоземної мови;
— визначити ті педагогічні інститути, в яких буде запроваджено
підготовку для шкіл з неросійською мовою навчання вчителів
початкових кляс, чужоземної мови з додатковим фахом «російська
мова й література в національній школі»;
— за погодженням з М іністерством освіти С РС Р визначити терміни
та умови запровадження випускних іспитів з російської мови в
педінститутах та педучилищах;
— клопотатися перед М іністерством вищих учбових закладів С РС Р
про введення в навчальні пляни російської мови як обов’язкового
предмета для тих студентів немовних факультетів педінститутів та
педучилищ, що закінчили національні школи.
У п р авл ін н я п ед аго гіч н и х н ав ч а л ь н и х за к л а д ів , рек тори
педінститутів, директори педучилищ.
16. Організувати в 1984 році на базі Дрогобицького, Київського ім.
О .М .Ґорького, Харківського та Черкаського педінститутів річні вечірні
курси для осіб, які бажаю ть удосконалити свої знання з російської мови.

250
Катедрам російської мови згаданих інститутів розробити відповідну
документацію для забезпечення навчального процесу.
У п р авл ін н я п ед аго гіч н и х н ав ч а л ь н и х за к л а д ів , р ек то р и
педінститутів.
17. Розробити на 1 листопада 1983 року для представлення
Держплянові У РС Р пропозиції по збільшенню щорічного прийому до
аспірантури за фахом «Російська мова та література» та «Методика
російської мови та літератури» до 25 осіб.
За встановленим порядком вирішити питання про відкриття в 1984-
1985 роках аспірантури з фахів: «Російська мова та література»,
«М етодика російської м ови та літератури» в Х арківському,
Кіровоградському та Ніжинському педінститутах.
У п р авл ін н я п ед аго гіч н и х н ав ч а л ь н и х за к л а д ів , рек тори
педінститутів.
18. Запровадити в III кварталі 1983 року пропозиції Міністерства
освіти УРСР:
— про умови прийому випускників сільських загальноосвітніх шкіл,
що виявили бажання здобути фах учителя російської мови, на
підготовчі відділення педагогічних інститутів та університетів без
наявного педагогічного стажу;
— про порядок скерування та пільгового прийому випускників
восьмирічних та середніх шкіл до педагогічних навчальних закладів за
рекомендацією рад і органів народної освіти.
Управління педагогічних навчальних закладів.
19. Запровадити за встановленим порядком, для осіб, що вступають
до аспірантури, вступний іспит з російської мови й літератури, як також
складання згодом іспиту з даного предмета в межах кандидатського
мінімуму.
Управління педагогічних навчальних закладів.
20. Організувати,починаючи з 1984 року, підвищення кваліфікацій
вчителів початкових кляс та вчителів російської мови шкіл з
українською, угорською, молдавською, польською мовами навчання на
двомісячних курсах раз на три роки в інститутах удосконалення
вчителів та на курсах підвищ ення кваліфікацій вчителів при
педагогічних інститутах і університетах, а також голів районних
(міських) методичних об’єднань учителів російської мови на місячних
курсах раз на три роки при центральному ІУУ, а голів методичних
об’єднань учителів початкових кляс — при обласних (міських) ІУУ.

251
 Забезпечити підвищення кваліфікацій вчителів за заявками союзних
республік в інститутах удосконалення учителів і вищих навчальних
закладах УРСР.
Управління кадрів, шкіл, пляново-фінансове управління, ЦІУУ,
обласні відділи та Севастопільський міський відділ народної освіти,
управління народної освіти м. Києва.
21. Розробити на 1 вересня 1983 року уточнений плян підвищення
кваліфікації педагогічних і керівних кадрів усіх категорій на 1984 рік,
визначивши конкретне місце та час курсової перепідготовки вчителів
початкових кляс і вчителів російської мови шкіл з неросійською мовою
навчання, видати відповідний наказ.
Управління кадрів, шкіл, пляново-фінансове управління, управління
педагогічних навчальних закладів.
22. Включити до пляну підвищення кваліфікацій педагогічних
кадрів на 1984 рік курсову перепідготовку викладачів російської мови
середніх профтехучилищ республіки при обласних (міських) 1УУ,
узгодити кількість вихователів та місце їхньої перепідготовки з
Державним комітетом профтехосвіти.
Управління кадрів.
23. Підготувати на 1 листопада 1984 року навчально-тематичні
пляни підвищення кваліфікацій вчителів початкових кляс і вчителів
російської мови шкіл з неросійською мовою навчання на двомісячних
курсах при обласних (міських) 1УУ, педінститутах, університетах.
Центральний 1УУ, НДІ педагогіки У РСР, управління шкіл.

24. Забезпечити в 1985-1986 роках будівництво та введення в дію за

рахунок держ авних капіталовкладень навчальних корпусів і
гуртожитків для слухачів інститутів удосконалення вчителів, згідно з
додатком ч. 3.
Відділ капітального будівництва, обласні відділи народної освіти,
Київське обласне управління народної освіти, інститути вдосконалення
вчителів.
25. Вжити додаткових заходів для широкого використання наявних
можливостей морального заохочення педагогічних, методичних та
керівних кадрів, що найбільше відзначилися в роботі по поліпшенню
вивчення російської мови в школах республіки.
Управління кадрів, шкіл, обласні, районні, міські відділи народної
освіти.

252
 26. Передбачити в проектах бюджетів на 1984 та наступні роки
потрібні асигнування:
— на підвищення (16%) ставок заробітньої платні вчителів
підготовчих і перших кляс, які провадять зайняття з російської мови,
вчителів російської мови й літератури ІХ-Х (XI) кляс загальноосвітніх
шкіл та шкіл-інтернатів, педагогічних училищ з неросійською мовою
навчання, розташ ованих в сільських місцевостях та в селищах міського
типу;
— на підвищення стипендіятських витрат у зв’язку з поширенням на
студентів, що навчаються в педагогічних інститутах за фахом
«Російська мова та література в національній школі» стипендіятського
забезпечення, встановленого ухвалою Ц К К П РС і Ради Міністрів
С РС Р від 16 жовтня 1971 року ч. 755 (постанова Ц К компартії України
та Ради Міністрів У РС Р від 14 грудня 1971 року ч. 552) для студентів
юридичних інститутів.
Пляново-фінансове управління, обласні відділи народної освіти.
27. Внести на 1 вересня 1983 року пропозиції про запровадження
штатних районних методичних кабінетів, які мали б школи та дитячі
садки з молдавською , угорською мовами навчання, додаткові штатні
одиниці методистів з російської мови та літератури.
Пляново-фінансове управління, управління шкіл, Закарпатський,
Одеський і Чернігівський обласні відділи народньої освіти.
28. Відкрити на 1 січня 1984 року в Центральному ІУУ катедру
російської мови й літератури, доручивши їй керівництво всією
системою підвищення кваліфікації педагогічних, методичних та
керівних кадрів з питань вивчення російської мови й літератури в
школах республіки.
ЦІУУ, управління кадрів, педагогічних навчальних закладів,
пляново-фінансове управління.
29. Підготувати до 1 жовтня 1983 року для вирішення в
установленому порядку пропозиції про перебудову журналу «Русский
язьік и литература в школах У ССР» в журнал «Русский язьік и
литература в средних учебньїх заведеннях У ССР» і збільшення
періодичносте випуску журналу з 6 на 12 чисел річно.
Посилити методичну й практичну скерованість журналу. Ввести
постійну рубрику, яка повідомляла б про досвід впровадження
ефективних метод вивчання і навчання російської мови в навчальних
закладах різних типів. Разом з відділами народної освіти й
управліннями профтехосвіти провести роботу на місцях для збільшення

253
передплатників журналу.
У п р авл ін н я ш кіл сп іл ьн о з в ід п о в ід н и м и п ід в ід д іл ам и
Держкомвидаву У РС Р, Держкомітету У РС Р по профтехосвіті, відділи
народної освіти.
30. Разом з видавництвом «Радянська школа» опрацювати до 1
жовтня 1983 року і вжити конкретних заходів для удосконалення змісту,
піднесення ідейно-теоретичного й наукового рівня чинних підручників
російської мови і методичних комплектів до них для шкіл з
українською, молдавською і польською мовами навчання.
П ід г о т у в а т и до 1 л и с т о п а д а 1983 року п р о п о зи ц ії для
Держкомвидаву У РС Р для видання в 1985-1990 роках нових підручників
російської мови для національних шкіл, ілюстрованих навчальних
посібників, методичної літератури російською мовою , словників
(ортограф ічні, поясню вальні, синонімів, ф разеології та інші),
художньої літератури російською мовою для учнів, студентів, учителів і
викладачів педагогічних навчальних закладів з неросійською мовою
навчання, враховуючи цілковите забезпечення потреб, а також для
збільш ення видань літератури російською м овою д ля дітей
дошкільного віку.
Поповнити бібліотеки наукових закладів системи НДІ У РС Р
потрібною літературою . Разом з організаціями, які торгую ть
книжками, виробити пляни комплектування шкільних бібліотек,
педагогічних навчальних закладів, інститутів удосконалення учителів,
районних і міських методичних кабінетів потрібною науковою,
методичною, політичною і художньою літературою російською мовою
і забезпечити їхнє здійснення.
Управління шкіл, педагогічних навчальних закладів, дошкільного
виховання, виховної роботи, Н Д І педагогіки У РС Р, відділи народної
освіти.
31. Підготувати до 1 грудня 1983 року пропозицію Держкіно У РС Р
про випуск навчальних кінофільмів з російської мови та літератури.
Розробити до 1 травня 1984 року перспективний плян на 1986-1990
роки видання звукових посібників російської мови для початкових і
середніх кляс шкіл з молдавською й угорською мовами навчання.
Озвучити видані в 1981-1983 роках дитфільми з навчання російської
мови в національній школі.
Забезпечити видання в 1985 році фонохрестоматій для усного курсу
російської мови в підготовчих клясах шкіл з молдавською і угорською
мовами навчання»...

254
 ПРИМУСОВЕ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ

Фоторепродукція з «Літературної України», ч. 43, 1983 p., яка не приховує

політики російщення: письменник-партісць Р.Братунь із групою українських
робітників львівського об’єднання «Львівсільгоспмаш» — на тлі московського
гасла
 Д Е Ш УКАТИ ЗАХИСТУ?

«... З сумом дивлюся на сучасний стан речей на Україні. Якби воно

було добре, якби я помилилася або діяла зі злого помислу. Аби було
так, як голосить совєтська пропаганда. Але ж бо факти на кожному
кроці колодами, на кожному випадку вилами під ребра, на кожному
погляді — сіллю в очі. Беззахисність і безпомічність людини, цілих
націй йдуть в одному потоці з такими явищами як безоглядна
асиміляція національних меншостей, нівеляція культури, економічний
визиск.
І де захисту шукати? Порятунку?
Але — «Проб’є дзвін — і люди підуть!»
Із заяви політв’язня Росії українки-м истця С теф анії
Шабатури, 1980, 641610, Курганська область, Макушіно,
Головна пошта, СССР

256
 ЧАСТИНА ДРУГА

Іван Левадний

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В
БОРОТЬБІ І ЖЕРТВИ ЦІЄЇ БОРОТЬБИ
Помолимось за т их, ком у на герць
Піти не вистачить снаги і сили,
За всіх от их, кого гірка, як смерть,
Недоля під ярм о важ ке схилила,
Х т о чашу горя п 'є, налит у вщерть,
Вславляючи ж ит т я своє немиле;
За т и х співців, як і за хліб і чай
Виспівують нам пекло, наче рай.
Бо мож е жереб їх з усіх найгірший:
Вони вславляють т иск чуж их долонь,
На самоті ж їм груди дишать ширше:
Як ніч обвіс пахощ ами скронь,
Вони складають пот ай п яні вірші,
Д е плаче сонце... й кидають в огонь.
Не вчує світ: весна крізь т і канцони
Ридас так, що на душ і холоне.
Юрій Клен,
поет-вісниківець

1. НА СВІТАНКУ ІСТОРІЇ

Історична доля українського народу

Український нарід, один із найчисленніших і найпрацьовитіших
народів Східньої Європи, споконвіку відомий своєю миролю бністю і
природніми багатствами своєї землі, що і служило причиною постійних

257
зазіхань сусідів на його терени, пройшов довгий мученицький шлях
свого розвитку, живучи недовгі періоди своїм власним державним
життям, а здебільшого поневіряючись у чужинецькій займанщині.
Такий сам ий ш лях п ройш ла і українська л ітер ату р а, яка
віддзеркалю вала життя свого народу, його прагнення до самостійного
державного існування, його радість, коли власна держава поставала, і це
обумовлю вало бурхливий розвиток усіх ділянок рідної економіки і
національної культури.
А в довгі періоди втрати власної державности терпіла і культура,
занепадала л ітература, нищ ились її скарби, переслідувались
письменники-патріоти.

Почалось це давно
Вже в перших десятиліттях по прийнятті християнства, коли
митрополитами в силу різних обставин ставали греки, з їх боку була
виразна тенденція обмежити вільний вислів думок автохтонних діячів.
Вони намагалися встановити свою цензуру на церковну і світську
писемність княжої держави, внести свої бажані корективи в основне
джерело до найстаршої історії Руси-України«Повість временних літ»,
використати літературу в своїх інтересах.
На світанку виникнення староукраїнського письменства
Коли за рекомендацією князя Ярослава М удрого київським
митрополитом у 1051 році був обраний вперше українець, княжий
капелян і перший український письменник Іларіон, хвилева відсутність
чужинецького тиску мала велике позитивне значення.
Іларіон, як перший письменник українського роду, виступив з
визначними творами: «Слово о законі і благодаті» та «Слово про князя
Володимира». Висока освіта автора, його начитаність, велика
талановитість, багатство образів, порівнянь, вміле користування
формою риторичних питань і звертань характеризували творчість
цього першого письменника християнських часів на Русі—Україні.
Але найкращою прикметою творчости, виявом національної
свідомости Іларіона була лю бов до батьківщини, горда свідомість того,
що він син руської землі, як це він підкреслював, говорячи про київських
князів: «Не в невідомій землі володіли вони, а в руській, про яку знаю ть
та про яку чують на всіх кінцях світу».
Творчість ця не могла подобатись грекам, що прагнули своєї
гегемонії, і вони постарались, щоб після Іларіона на митрополичому
престолі в Києві знову запанували греки.

258
 Повчальна доля Клима Смолятича
Щойно в 1147 році київський князь Ізяслав дав вказівки скликати
собор єпископів до Києва та рекомендувати вибрати на цьому соборі
митрополитом українця, місцевого ченця, книжника, філософа і
письменника Клима Смолятича, що і було зроблено.
Але Візантія не хотіла втрачати своїх позицій на Русі. Вона
інспірувала заколот серед київського духівництва проти особи
Смолятича і втрутилась у політичну боротьбу між Ізяславом, князем
Півдня і Ю рієм Довгоруким, князем Півночі, засновником міста
Москви, батьком майбутнього руйнувача Києва Андрія Боголю бсько-
го. В тій боротьбі завдяки грецькій підтримці переміг Юрій
Довгорукий. До Києва прибув новий митрополит, грек Константан, і
перевів суд, яким митрополита Клима Смолятича було усунуто, а по
єпископах — учасниках собору, що обрали його, пропав і слід. Це
рішення схвалив і виконав великий прихильник греків Юрій
Довгорукий.
Своїми інтригами і втручанням у внутрішні справи княжої держави
Візантія чимало утрудню вала небажаний їй розвиток тогочасного
письменства на Русі-Україні.
Варварство Андрія Боголюбського
С трашного погрому і спустошення зазнав Київ від військ сина Юрія
Довгорукого, суздальського князя Андрія Боголю бського 8 березня
1169 року. Місто було піддано руйнуванню і грабуванню. Цінні
церковні речі, ікони, утвар, рукописні книги, літературні пам’ятки,
літописи вантажились на підводи і вивозились на північ. Письменницькі
і образотворчі надбання Києва зазнали тяжких втрат.

2. ПЕРШІ МОСКОВСЬКІ УКАЗИ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО

ПИСЬМЕНСТВА

Зформована на північних землях із мішанини північно-слов’янських і

угро-фінських племен Московщина всіляко намагалася обмежити
українські впливи і противилась поширенню в своїх володіннях
українських книжок, друкованих у Великому Князівстві Литовському,
до складу якого входили на той час українські землі. Перебільшений
релігійний фанатизм, віронетерпимість, відчуженість від західніх
держав і ворожість до їх культури обумовлювали таке поступування
московських князів, а пізніше царів.

259
 Перший «указ» проти українського письменства видав у 1627 році
московський патріярх Філарет, батько молодого царя Михаїла, що
започаткував династію Романових на Московщині. Він заборонив
поширювати на Московщині книги, друковані на українських землях,
що належали тоді до Литви, і наказав, «чтобьі впредь никто никаких
книгь литовския почати не покупаль» («щоб надалі ніхто ніяких книжок
литовського друку не купував»),
В 1627 році в Москві спалили «Учительное Євангеліє» Транквиліона-
Ставровецького та інші гвори цього автора, а «Катехизис» Лаврентія
Зизанія Тустановського був надрукований тільки після досить цікавого
диспуту з московськими виправителями тексту і в г рунтовній переробці.
Московщина втручалася в українські, як і білоруські, справи вже й
тоді, коли Україна і Білорусь формально входили до складу Литовсько-
Руської держави.

Сумний вислід Переяславської Ради

Поступове московщення (російщення) України почалось після
нещасливої Переяславської Ради 1654 року, впарі з поступовим
обмеженням української автономії. Гоніння на українські книжки,
видані поза межами Московщини, не припинялись.
Після Люблинської унії 1669 року, внаслідок якої східньоукраїнські
землі опинилися під владою Польщі, почалось гоніння і на українські
книжки, видані на польській землі.
В 1672 році вийшов новий указ про заборону таємно чи відкрито
користуватись будь-якими книжками, видрукованими в Польщі або в
Литві, і обов’язок здати всі такі видання місцевим органам влади: «Во
всехь местах всякихь чиновь лю дям учинить заказь крепкой с большим
покреплением, чтобь те лю ди польские и литовские почати книги никто
у себя в дом ахь втай или явно не держали, а приносили бьі и отдавали бьі
воеводе» («У всіх місцевостях лю дям різних станів дати сильний наказ із
міцним його підперттям, щоб ті люди польського і литовського друку
книжок у себе вдома таємно чи відверто не тримали, а щоб приносили і
віддавали воєводі»).

Політ «перелетних птахів» на північ

Одним із дальш их трагічних наслідків нещасливої Переяславської
угоди було віддання в 1685 році Київської Митрополії під зверхність
московського патріярха, що спричинило велику еміграційну хвилю

260
українських вчених і письменників на північ, де відчувався великий брак
культурних сил, отже були кращі можливості для великих заробітків.
Це завдало важкого удару Україні, яка втрачала своїх кращих наукових
працівників і письменників, що ставали на службу Московщині і
сприяли розвиткові її культури.
Серед тих, що першими переселились на північ, був Єпіфаній
Славинецький, один з найбільших українських вчених ХУІІ століття,
знавець клясичних мов, який у Московщині для неї, а не для своєї
батьківщини зайнявся перекладами церковних книг, виправленням
помилок, склав філологічний словник для вияснення малозрозумілих
місць у Святому Письмі.
Данило (Дмитро) Тупталенко, вихідець з козацької родини на
Київському Поліссі, який зібрав і опрацював збірку святих Четьї-Мінеї,
написав ще інші твори: «Руно орошенноє», збірник оповідань про чудо
Пресвятої Богородиці в Чернігівському манастирі, літописи і
драматичні твори, в 1701 році поїхав на Північ.
Феофан Прокопович, що розпочав свою літературну творчість
одами і похвалами на честь гетьмана Мазепи, якому присвятив також
історичну драму «Володимир», пізніше став виразним прислужником
царя Петра, роблячи йому великі прислуги в реформаційній праці.
Такими «перелетними птахами» були також Стефан Яворський з
Галичини, автор твору «Камінь віри» і білорус із Полоцьку Симеон
Полоцький, автор збірок віршів, драм, теологічних і полемічних творів,
які викликали гнів патріярха Іоакима.
Своєю працею на користь Московщині всі ці «перелетні птахи»
робили велику кривду своїм рідним народам, збіднюючи Україну і
сусідню Білорусь у культурному відношенні.

Наслідок Полтавської катастрофи

Поступове російщення України, що бере свої початки після
Переяслава, особливо поширилось після невдалого для українців бою
коло Полтави в 1709 році, після якого Україна потрапила в руки
Москви.
У 1720 році вийшов указ царя Петра, «першого, що розпинав нашу
Україну», як писав Шевченко, про заборону друку книжок українською
мовою: «Знов книг ніяких не друкувати», а українські видання церковно­
слов’янською мовою наказано звірювати з російськими виданнями з
тим, «щоб не було ніякої різниці».

261
 З другої половини ХУІІІ століття російську мову було запроваджено
в діловодство українських консисторій і зобов’язано священиків
виголошувати проповіді церковно-слов’янською мовою, з російською
вимовою. На прохання Києво-Печерської Лаври в 1767 році про дозвіл
друкувати букварі для населення України в українській мові
московський Священний Синод відповів негативно.

Російщення за Катерини II
За часів Катерини, яка за словами великого Кобзаря «доконала
вдову-сиротину» — У країну, після скасування гетьманщ ини і
зруйнування Запорізької Січі новій Малоросійській колегії під
проводом Петра Румянцева-Задунайського було вмінено в обов’язок
провадити широку програму російщення України, встановлювати
російську мову як обов’язкову в школах і як мову друкованих книг.
Наприкінці ХУІІІ століття на російську мову викладання переведена
була Києво-М огилянська Академія.
Обмеження з метою усунення будь-яких українських впливів
поширились навіть на церковну архітектуру. В 1800 році вийшов указ
про заборону будувати церкви в українському стилі. Ф ормально і
практично Москва заборонила українське барокко в Україні, як
будівельний стиль. Отже, російщення провадилося не лише в ділянці
літератури. За Катерини II з України вивозили на північ, у Московщину,
найбільш талановиту молодь: співаків, музик, малярів — відривали їх
від рідного ґрунту і привчали служити чужій культурі. Клясичним
прикладом того може послужити талановитий український маляр
Володимир Боровиковський (1757-1825) із Полтавщини, автор розписів
українських церков і полотен на українську тематику, вивезений у
Московщину, де він писав портрети осіб з царського двору. До речі,
В .Боровиковський є ав тором образу Б огом атері із Сином —
чудотворної ікони на Алясці, де і досі Боровиковського вважають
«російським мистцем»...

Мимо всіх перешкод — прийшов національний ренесанс

Наприкінці ХУІІІ століття почалось українське національне
Відродження, що його попередила мандрівна діяльність славного
філософа Григорія Сковороди.
«На віки пам’ятний в історії України рід 1798-й. Того року прилетіла
перша ластівка українського національного відродження — невеличка
книжка, од якої не тільки початок українського письменства рахуємо, а

262
й нову поворотку позначаємо в історії українського народу»,— писав
Сергій Єфремов — академік-літературознавець.
В 1798 році в Петербурзі було видруковано перше видання «Енеїди»
Івана Котляревського, що знаменувало початок нової ери українського
письменства. Котляревський у своїй «Енеїді» під перелицьованими
образами героїв староримської поеми Верґілія вивів сучасну йому
Україну, прославив її минуле, гетьмана Сагайдачного, Запорізьку Січ,
наголосив обов’язок служити суспільству, гром аді. У своїх
драматичних творах, особливо в «Наталці Полтавці» він високо підніс
людину в невідрадних обставинах кріпацького суспільства, її почуття, її
право на вільний вибір своєї долі, її право на вільне кохання, прославив
працьовитість, чесність, вірність у любові і дружбі, глибоку людяність.
Батько нової української літератури Іван Котляревський, разом з
батьком нової української прози Григорієм Квіткою-Основ’яненком
своїми творами започаткував селянську тематику в усій європейській
літературі. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» були
створені в 1819 році, твори Квітки-Основ’яненка почали виходити з
початку 30-их років, а «Французькі георгики» Ж орж Занд: «Монні
Роблін», «Мельхіор», «Жанна», «Франсуа з Шампані», «Маленька
Фадетта» — стали появлятись від 1841 року; «Шварцвальдські сільські
оповідання» Бертольда Ауербаха вийшли в 1843 році, «Нотатки
мисливця» Івана Тургенєва в 1846 році, повісті Дмитрія Григоровича
«Село» в 1846 і «Антін Горемика» в 1847 році.
Д ал і в у кр аїн ській л іт е р а т у р і виступи ли П етр о Г ул ак-
Артемовський; байкар, поет-лірик повістяр Євген Гребінка, поети-
ром антики Л евко Боровиковський і А мвросій М етлинський,
збагачуючи українське письменство новими темами і жанрами.
Літературна творчість набрала широкого розмаху.
Московське царство, яке від Петра І прийняло назву «Росія»
(викрадаючи старовинну українську назву «Русь»), було занадто
зайняте своїми війнами та завою ванням нових просторів, з чого — в
культурному відношенні — скористувалася Україна.

Боротьба за права української мови

Поява «Енеїди» українською мовою викликала жваве обговорення з
лінгвістичного боку і обумовила боротьбу за права української
літературної мови. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав
перед 1805 роком і видав у 1818 році граматику, в якій дав перший опис
живої української мови, з додатком цінного українсько-російського

263
словника на 1130 слів. На запитання російських філологів, чи варто
зберігати різні говірки, яких у всякій мові є багато, чи пустити їх у
непам’ять, він відповів, що треба не тільки зберігати, а й вивчати різні
«говірки».
Павловський перший спробував обгрунтувати і практично
застосувати фонетичні принципи українського правопису, унормувати
українську літературну мову і цим поклав перші підвалини для
наукового вивчання української мови.

Не наріччя, а окрема самостійна мова

Серед росіян противників української мови було багато. Вони
нещ адно критикували українську мову, вваж али її діялектом ,
«нарєчієм» тощо.
На захист української літератури і мови виступив у 1834 році славіст,
етнограф і поет Ізмаїл Срезневський. Він заявив: «Мова українська (або
як бажано називати іншим малоросійська) є мова, а не наріччя». Вона
має «надії на славу літературну». Посилаючись на творчість Сковороди,
К о т л я р е в с ь к о г о , К в ітк и -О сн о в ’ян ен ка, Г у л а к а -А р т е м о в с ь к о го ,
Срезневський писав: «Чому повинні вони лишатись одні в досі дикій
пустелі української літератури?» Він високо цінив українські народні
пісні і думи, в яких «видно піїтичний геній народу», вважав, що мова їх
придатна і для створення літератури.
У своїй науковій розвідці «Погляд на пам’ятники української
народньої словесности» Срезневський висловив думку, що українська
мова є окремою самостійною мовою і не поступається чеській
б агатство м висловів, польській у м альовничості, сербській у
милозвучності.
Опонентів було багато
Проти української мови виступили шовіністи-великодержавники.
Критик Ніколай Польовой висловлював нищівні погляди, писав у 1838
році: «Уявна малоросійська словесність просто анахронізм у нашому
побуті».
В газеті «Северная пчела», органі монархіста Булгаріна, писали з
презирством про українську літературу, а про мову, як про «мову черні».
Це викликало справедливе обурення відом их українських
письменників. Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до журналіста і
видавця Андрія Краєвського писав: «Важко переконати десятки
мільйонів людей, що на своїй мові говорять, пишуть, читають з

264
насолодою , важко лю дям, які не знаю ть тієї мови, переконати їх самих,
що вони не маю ть її». Своїми творами він доводив, що ця мова жива і
придатна для літературної творчости.
На захист української мови вже в ранній час своєї поетичної
діяльности виступив Тарас Шевченко, зокрема в присвяті до
«Гайдамаків». Українську мову він геніяльно використав в інтересах
боротьби народу, підніс уже тоді на небувалу височінь, утвердив як мову
літературну.

Погромна кампанія Бєлінського

Проти розвитку молодої української літератури виступив її
справжній погромник Віссаріон Бєлінський. Лю дина російсько-
фінського походження, уродженець міста Свеаборґу в Фінляндії, автор
блюзнірської п’єси «Дмітрій Калінін», визнаної «ненормальною і
ганьблячою університет» (за яку був виключений із Московського
університету), він з лю тою запеклістю накинувся на українських
письменників, заперечував відрубність їх творчости від Росії,
засуджував орієнтацію на культуру Заходу, громив романтичний
напрямок.
В часі своєї діяльности в Москві(1835-1839 pp.) Бєлінськийдрукував
обурливі статті проти творів українських письменників у газеті «Молва»
і в журналі «Московский наблюдатель».
У рецензіях 1837-1839 років на твори Євгена Гребінки Бєлінський
писав, що Гребінчине оповідання «Ось кому зозуля кувала» — це «не то
пародія, не то невдале наслідування Гоголеві», а в іншому оповіданні
«Так іноді лю ди одружуються» Гребінка «хоче бути другим Гоголем»,
але «двійняків не буває, і всякий повинен бути самим собою». В листі до
письменника і журналіста Івана Панаєва 22 лю того 1839 року
Бєлінський зневажливо висловлюється про Гребінку, ставлячи його
серед подвійно жалюгідних літераторів.
Критикуючи повість «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка, Бєлінський в
1839 році в рецензії на сторінках журналу «Московский наблюдатель»
лаяв автора за слабу, на його думку, індивідуалізацію персонажів і
моралізаторство, вважав, що позитивним є лише показ окремих сторін
українського життя.
Пишучи 19 серпня 1839 року до видавця і журналіста Андрія
Краєвського, Бєлінський гостро негативно зхарактеризував «Пана
Халявського» Квітки-Основ’яненка: «Це не творчість, а штучна
робота»,— безапеляційно заявив він.

265
 У творах Квітки-Основ’яненка Бєлінський різко засуджував
ідеалізац ію п атр іяр хальн ого українського побуту, прикраш ення
старовини, консервативне моралізаторство...
Коли Гребінка в 1839 році думав видавати «Літературні додатки»
українською мовою до журналу «Отечественньїе записки», цьому
перешкодила російська цензура, і він з зібраних матеріялів видав у 1841
році альманах «Ластівка». Передмову до нього «Так собі до земляків» і
післямову «До побачення» піддав несамовитій критиці Бєлінський,
обурений «сантиментально-ідилічними картинами сільського життя».
В роки співробітництва в журналі «Отечественньїе записки» (1839-
1846) Бєлінський писав рецензії або висловлювався в інших статтях про
твори українських письменників: Івана Котляревського, Григорія
Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Миколи Костомарова, Тараса
Ш евченка, Осипа Бодянського, П антелейм она Куліш а, даю чи
здебільшого гостро негативні оцінки.
20 квітня 1842 року він пише рецензію на шекспірівської сили поему
«Гайдамаки» Тараса Шевченка, в якій безоглядно засуджує її як твір,
позбавлений «простоти вислову і оповідання», сповнений «вигадками й
замашками» і тому ніяк не народній. 30 квітня 1842 року цензура
дозволила друкувати п’яте число «Отечественньїх записок» з цією
рецензією, яка тоді вийшла у світ, викликаючи загальюне обурення і
справедливе засудження в українських читацьких колах.
Про Амвросія М етлинського, який разом з Левком Боровиковським
започаткував романтизм в українській літературі, Бєлінський писав,
рецензуючи працю М етлинського «Мова про справжнє значення поезії»
(1843), що «в цій «Мові» можна знайти все, що завгодно, крім
справжнього значення поезії».
Коли ще зовсім юний Яків Щоголів під час гімназіяльних студій
вміщував в окремих книжках альманаху Івана Бецького «Молодик»
(1843-1844) свої перші вірші, Бєлінський гостро скритикував цей
альманах і дав віршам Щоголева сувору оцінку, яка так вразила
молодого поета, що він спалив всі свої інші, ще не друковані твори і
замовк на довший час. Щойно 15 років згодом, в часі університетських
студій, під впливом М етлинського, що розбудив у нього тугу за
минулим України, Щоголів почав писати нові вірші, що появились в
альманасі «Хата» Куліша в 1860 році, коли Бєлінський вже не жив.
Бєлінський, який вважався тоді чи не найпершим критиком у Росії,
завдав значної шкоди українській літературі, що тепер замовчується
совєтським (читай — російським) літературознавством.

266
 Світла зірка в темряві окупації
Не краще становище було і в західній частині України, що
перебувала практично під польською займанщ иною. Селянство
працювало на панщині, частина інтелігенції покинула рідну мову й
переходила на польську, навіть проповіді в церквах українські
священики виголошували польською мововю...
Але і там знайшлися молоді свіжі сили в обороні прав рідної
культури, в тому й української мови. Заходами молодого студента-
патріота М аркіяна Шашкевича і його друзів Якова Головацького та
Івана Вагилевича, уродженців Галичини, вийшов у 1836 р. літературний
альм анах українською мовою «Русалка Дністрова». Показово, що
альманах був опублікований в Угорщині (М адярщині), бо польська
цензура не дозволила на його друк. «Руська Трійця» багато
прислужилася виданням того альманаху для національної свідомости
українців на заході України, розвитку рідної літератури.
Сумна доля спіткала трьох друзів: Маркіян Шашкевич (1811-1843)
передчасно помер у нужді, Я.Головацький згодом піддався впливові
росіян і виїхав до них на службу, а І.Вагилевич перейшов до польського
табору. Та залишився нарід — і його найперша, зрозуміла і близька
«Русалка Дністрова».

3. КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО, ЙОГО РОЗГРОМ ТА

КАРАННЯ ШЕВЧЕНКА

Кирило-Методіївське братство і його розгром

У січні 1846 року в Києві створилась політична організація Кирило-
Методіївське братство, участь в якому взяли провідні культурні діячі
України, вчені і письменники.
Ліберальні тенденції братства очолювали Микола Костомаров,
Василь Б ілозерський, П антелейм он Куліш , О панас М аркович.
Радикальними поглядами відзначались Микола Савич, Олександер
Навроцький, Іван Посяда, Юрій Андрузький, М икола Гулак та інші.
П рограмою братства було визволення всіх слов’янських народів,
серед них і українського, від національного пригнічення, об’єднання їх у
вільну федеративну республіку з парляментарним устроєм і надання
кожному народові рівних прав і широкої автономії на засаді
демократичних свобід і вільного національного розвитку, знесення
станових привілеїв, скасування кріпацтва.

267
 Ідеалом братчиків було створення української держави, яка мала б
увійти до республіканської федерації слов’янських народів.
Ці тенденції були висловлені в «Книзі битія українського народу»
Костомарова, «Статуті», «Правилах». Шевченко не був членом
братства, але приходив на його зібрання, був носієм ідеї національного
визволення.
За допомогою студента Олексія Петрова братство було розкрито, і
всі його члени заарештовані. 17 (5) квітня 1847 року російським урядом
був заарештований Шевченко.
Куліш, Костомаров і Білозерський одержали засуд на три роки
заслання кожний, перший в Тулу, другий - в Саратов, третій — в
Петрозаводськ. Маркович був засланий до Орла, Андрузький — в
Соловецький манастир, Навроцький до Вятки, Посяда — доК азані.

Розправа з Шевченком
Гірше всіх дісталось Шевченкові. Участь його в братстві не була
доведена, але головним обвинуваченням послужила збірка поезій «Три
літа» і поема «Сон». «По бунтівливому духу і зухвалості, що виходять за
всякі межі, його слід визнати одним із найбільших злочинців»,—
сказано в слідчому акті.
На допитах Шевченко тримався мужньо і сміливо. Йому поставили
питання: «Якими випадками доведені ви були до такого нахабства, що
писали найзухваліші вірші проти государя-імператора, і до такої
невдячности, що крім величі священної особи монарха забули в ньому і
в августійшій родині його особисто ваших добродійників, що так ніжно
зробили під час викупу вас із кріпацтва?»
На це Шевченко відповів: «Бувши ще в Петербурзі, я чув скрізь
брутальності і засудження на государя і уряд. Повернувшись на
Україну, я почув ще більше і гірше між молодими і між старшими
людьми; я побачив злидні і жахливе пригнічення селян поміщиками,
посесорами і економами-шляхтичами і все це робилось і робиться
іменем государя і уряду».
Російський уряд дістав нагоду розправитися з найбільшим
українським поетом демократом-революціонером-націоналістом.

З забороною писати і малю вати...

В ухвалі III Відділу, оголошеній Шевченкові ЗО квітня 1847 року,
сказано: «Мистця Шевченка за творення бунтівливих і надзвичайно

268
зухвалих віршів, як наділеного міцною будовою тіла, призначити
рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши
начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ніяким чином не
могли виходити бунтівливі і пасквільні твори».
На цьому вирокові цар власноручно дописав «Під найсуворіший
нагляд, з забороною писати і малювати».
На Україні було наказано негайно конфіскувати всі твори Шевченка.
Генерал Шпель спеціяльним розпорядженням наказав: «Пасквільні і
найбрутальніші твори Шевченка заборонити і вилучити з продажу». Він
доручив також жандармським старш инам, щоб «вони зі свого боку
стежили, особливо в М алоросії, найобережніше й непомітно».
22 червня 1847 року Шевченко прибув пішки з Оренбургу в Орськ,
пройшовши 227 верст, а перед тим витерпів фельд’єгерську доставку з
Петербургу до Оренбургу 2110 верст за 8 днів!
Шевченка одразу записали до 3 чоти 5 батальйону, одягли в
солдатську шинелю, приставили до нього наглядача і піддали жахливій
муштрі.

Зловтіха Бєлінського
Знаючи про муки великого українського поета, Бєлінський цілком
схвалював цю розправу і в листах з жовтня і листопада 1847 року картав
Шевченка та інших українських письменників, які своїми виступами
«дратують уряд, роблять його підозрілим, готовим бачити заколот там,
де рівно нічого нема, і викликають заходи, круті і загибельні для
літератури і освіти».
У грудні 1847 року в листі до літературного критика і мемуариста
Павла Аннєнкова в Париж Бєлінський писав:
«Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий
розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину,
надто гіркого п’яницю, ам атора горілки і хахлацького патріотизму. Той
хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя-
імператора, другий — на Государиню-Імператрицю... Коли цар
прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом... Я не читав
тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав (що, між іншим, не
доводить, що вони зовсім погані, а тільки тривіяльні і дурні), але я
переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка
вислано до Кавказу солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я
зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів.
Вони вороги всякого успіху... Одна свиня з хахлацьких лібералів, якийсь

269
Кулєш (що за свиняче прізвище!) в журналі «Звездочка», що його видає
Ішімова для дітей, надрукував історію «Малоросії», де сказав, що
«Малоросія» мусить або відірватись від Росії, або пропасти. Цензора
Куторгу, що пропустив її, не читаючи, засадили у в’язницю. От що
роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами!
Що ж, барани ліберальничають в ім ’я галушок і вареників із свинячим
салом».
У цьому листі, що не потребує коментарів, Бєлінський якнайповніше
розкрив своє становище до української літератури і Шевченка.
Помилкою в листі було те, що Шевченка вислано на Кавказ, коли
насправді він був висланий в Оренбурзький край.

Муки Шевченка на засланні

Великий Кобзар тяжко страждав, караючись у солдатській шинелі.
Муштра не давалась йому. Він обурювався, не міг погодитись з тим,
щоб стати «безсловесною твариною», якого виводять на майдан «на
ганьбу і приниження».
«Важко, тяжко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність,
стати на виструнку, слухати команду і рухатись, як бездушна
машина»,— так переказував поет свої драматичні переживання.
«Караюсь, мучусь, але не каюсь»,— казав він, але не втрачав надії на
Боже милосердя, на те, що все зміниться, і він ще побачить рідну землю:
Чи не дасть Бог милосердний
Х оч на старість волі?
Пішов би я в Україну,
Пішов би д одом у!
Там би мене привітали.
Зраділи б старому,
Там би я спочив хоч мало,
М оливш ися Богу.
І поет звертається до Бога з гарячою молитвою -проханням про
можливість побачити такий дорогий йому рідний край:
Д ай дож ити, подивитись,
0 Боже мій милий,
На лани т ії зелені
1 т ії м огили!
А не даси, т о донеси
На мою Вкраїну

270
 М ої сльози, бо я, Боже,
Я за неї гину!
Шевченко тяжко страждав від солдатської муштри і тужив за
Україною, а позбавлення права писати і малю вати ще більше додавало
йому мук:
«Коли б я був ізверг, кровопивця, то і тоді для мене вдалішої кари не
можна було вигадати, як заславши в окремий Оренбурзький корпус
солдатом. І до всього цього мені ще заборонено малю вати. Відібрати
найшляхетнішу частину мого бідного існування! Трибунал під
головуванням самого сатани не міг би вилонити такого холодного
нелюдського вироку. А бездушні виконавці вироку виконали його з
обурливою точністю. Август-поганин, засилаючи Назона до диких
Ґотів, не заборонив йому писати і малювати. А християнин Н.
заборонив мені те і друге. Обидва кати! Але один з них кат-християнин і
християнин XIX століття» (Н. — Ніколай, себто цар Микола І).

4. НАДІЇ НА КРАЩЕ МАЙБУТНЄ І РОЗГРОМ НАДІЙ

Нові надії на краще майбутнє

Після Кримської війни і смерти царя Миколи, того Неудобозабува-
ємого Тормоза, як назвав його Шевченко, в очікуванні заповіджуваних
новим царем великих реформ серед українського громадянства зросли
надії на відродження українського національного життя,приголомшено­
го внаслідок погрому Кирило-М етодіївського братства і заслання всіх
його провідних діячів.
У 1857 році закінчився термін Шевченкового заслання, а в
українській літературі засяяла нова зірка — Марко Вовчок, що саме
виступила з своїми «Народніми оповіданнями». В 1858 році приїхав до
Нижнього Новгороду Тарас Шевченко і зустрівся з Кулішем і
Костомаровим, що перебували в Петербурзі. Він привіз зі собою
невгасиму віру в те, що Україна діждеться свого Вашінґтона. Тоді
вийшли і нові видання творів Котляревського і Квітки-Основ’яненка.
Почало підноситись національне життя на Україні. В Києві в 1859
році створюється перша українська недільна школа, в Полтаві
влаш товую ться народні читання, в Єлисаветграді організуються
театральні вистави.
Щ оправда, новий цар Олександер, хоч і надав амнестію Шевченкові,
але все ставився до нього з упередженням. Коли в середині 1860 року

271
артист-різьбяр М ихайло Микешин, білорус за національністю,
проектуючи за урядовим замовленням пам’ятник «Тисячоліття Росії»,
подав цареві Олександрові список видатних осіб, яких, на його думку,
треба увічнити на барельєфі пам’ятника, серед них Гоголя та Шевченка,
у пояснювальному листі доводив потребу увічнити пам’ять їх обох, цар
написав резолюцію: «Зображення Гоголя зберегти, а Шевченка,
допущене довільно, виключити». Різьбяреві за його клопотання було
«вказано... бути обережнішим».

Але царське ставлення до Шевченка не зменшувало слави Великого

Кобзаря. Саме в тому ж 1860 році виходить третє видання «Кобзаря»,
також альманах «Хата» під редакцією Куліша з творами Шевченка,
Гребінки і Марка Вовчка.

На початку 1861 року створюється перший український журнал

«Основа» під редакцією Василя Білозерського, при близькій участі
Костомарова і Куліша, де друкуються твори Шевченка, Марка Вовчка,
Глібова, Руданського.

Смерть Тараса Шевченка, перевезення його труни з Петербургу в

Україну, панахида 22 травня в Києві і похорон у Каневі над Дніпром
сколихнули народні маси, викликали патріотичні почуття гарячої
лю бови до свого поета-мученика і взагалі до рідного слова.

В Чернігові в 1861 році починає виходити тижневик «Чернігівський

листок» за редакцією Леоніда Глібова, сповнений літературними і
фолкльорними творами. На сторінках тижневика підноситься питання
про організацію і працю недільних шкіл, про освіту жінок, про видання
шкільних підручників українською мовою.
Царський уряд покищо не противився ширенню української мови.
Маніфест про скасування кріпаччини і «Положення» вселянській справі
були з волі царя перекладені і на українську мову. Так само київський
губернатор Гессе видавав свої звернення до мешканців в російській і
українській мовах. У Катеринославі губернатор видав брошуру для
селян з приводу реформи 19 лю того в українській мові. Газети
«Губерніяльні відомості», що виходили в кожному губерніяльному
місті, подавали багато матеріялів на українські теми. В Києві байки
Глібова, призначені для народніх шкіл, були видані українською мовою
державним коштом, хоча, фактично, то були українські фонди,
присвоювані окупантом.

272
 Виступи за права української мови
Царський уряд поки що не реагував. А провідні педагоги
Констянтин Ушинський і редактор журналу «Учитель» Микола Вессель
обороняли думку, щоб виклади в школах на Україні відбувались
українською мовою . Земський діяч в Олександрівському повіті на
Катеринославщині, організатор земських шкіл, що були популярні на
всю Росію, барон М икола Корф уважав,що до вивчення російської мови
треба доходити через українську мову.
За виклади українською мовою в народніх школах висловлювались
педагогічні ради всіх гімназій Київської навчальної округи, де в цьому
напрямі були вже зроблені певні заходи. Проти запровадження
народньої мови у шкільництві не заперечував і міністер народньої
освіти Олександер Головній. Очевидно, він вважав це справою
«місцевого значення», або ж зрозумів, що ніякими «указами» не можна
стримати розвитку української культури, зокрема літератури.

Польське повстання — сигнал до розправи і з українцями

З початком польського визвольного повстання 1863 року розвиток
українського національного життя занепокоїв царський уряд. Під
впливом тривож них статтей в російській реакційній пресі з
безпідставними обвинуваченнями в адрес українських кіл у зв’язках з
польськими повстанцями на українське життя впали урядові репресії.
Навіть ще до того, наприкінці 1862 року, «Основа» перестала
виходити, а з 1863 року «Чернігівський листок» був закритий.

Чорні діла Валуєва

Душителем українського національного руху виступив граф Валуєв
(1814-1890) — реакційний російський державний діяч, консерватор і
монархіст. Свою урядову кар’єру започаткував він у 1853 році як
курляндський губернатор. У 1855 році він подав великому князеві
Константинові та іншим сановникам доповідну нотатку «Дума
росіянина», в якій піддав удаваній критиці бюрократичну систему влади
Російської імперії та висунув різні пропозиції щодо її виправлення і
завдяки цьому був висунутий на визначні державні посади в період
готування реформ. Під час розробки Селянської реформи в редакційних
комісіях Валуєв виявився прихильником інтересів власників селян —
кріпосників і в 1861 році став міністром внутрішніх справ. В його
діяльності яскраво позначився острах перед можливою революцією,

273
намагання запобігти її методами залякування населення, поліційного
терору, насильства, дрібних поступок. За 6 років свого керування
м ін іс т ер с т в о м в н у тр іш н іх сп рав він ста в в ід о м и й св о їм и
переслідуваннями преси і жорстокими репресіями проти національних
меншин. У період підготовки і проведення Селянської реформи Валуєв
уперто боронив дворянські привілеї і домагався обмеження прав і
самостійности земельних установ. У 1863 році під тиском опозиції він
висунув проект удаваної конституції, що фактично зб ерігала
необмежене самодержавство. Проект його передбачав щорічне
скли кан н я за к о н о д о р а д ч о г о з’їзд у д ер ж авн и х в и б о р н и х аб о
призначуваних царем осіб, що підлягали б Державній Раді. Двічі
пропонований цей проект, щоправда, ніколи не був здійснений.

Прелюдія до народовбивчого документу

Між тим, український національний рух в обличчі польського
повстання ставав усе більш загрозливим для державної цілості Росії, як
про це писала монархічна преса.
Реакційний російський публіцист Михайло Катков у передовій
статті газети «Московські відомості», редактором якої він був, 21 червня
1863 року писав, що 2-3 роки тому несподівано розбурхалось
українофільство. Винні в цьому, на його думку, польські публіцисти без
огляду на те, чи вони українці, чи поляки: «З’явились нові Кирили та
Методії з дивовижними абетками на світ Божий, був пущений пуф
якоїсь вигаданої малоросійської мови. Почали з’являтись книжки на
нововигаданій малоросійській мові»...
«Україна ніколи не м ала окремої історії, ніколи не була окремою
державою ,— писав К атков,— український нарід є... частина лише, але
істинна!., російського народу, без якої він не може лишатись тим, чим
він є... Малоросійської мови ніколи не було і, не дивлячись на всі зусилля
українофілів,досі не існує». Свою статтю Катков закінчує твердженням,
що при бажанні, звичайно, можна вигадати і якусь малоросійську мову,
«як можна вигадати особливу мову навіть Костромської або Рязанської
говірки».
Своєю статтею М ихайло Катков проклав шлях для циркуляра
Валуєва. Місяцем пізніше 18 (ЗО) липня 1863 року вийшов Валуєвський
циркуляр.
«Не було, нема і бути не може»...
Спираючись на ці і подібні статті, Валуєв упарі з працею над
проектом конституції підготував і розсілав 18 (ЗО) липня 1863 року

274
таємний циркуляр, в якому зробив з української мови та літератури
польську інтриґу і наказав цензорам не пропускати будь-яких
популярних творів українською мовою для народного читання.
«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існування
самостійної малоросійської літератури»,— розпочав свій циркуляр
Валуєв і далі, полемізуючи проти самостійности української мови і
письменства, послався на якусь неозначену «більшість малоросіян» і
заявив, що нібито «вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої
особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що
наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки
зіпсована впливами на неї Польщі; що загальноросійська мова так само
зрозуміла для малоросів, як і великоросів, і навіть далеко зрозуміліша,
ніж тепер створю вана для них деякими малоросами, особливо
поляками, так звана українська мова».
Згадуючи сепаратизм і скаргу київської цензури «на систематичний
наплив видань на малоросійському наріччі», особливо на переклад
Євангелія Пилипа Морачевського, Валуєв наказував цензурним
комітетам: «щоб до друку дозволялись тільки такі твори на цій мові, які
не належать до галузі вишуканої літератури, перепустки ж книг на
малоросійській мові як духовного змісту, так навчальних і взагалі
призначуваних для початкового читання народу зупинити».
Поруч з адм ін істрати вни м и заход ам и були вжиті й інші
міроприємства.
1 липня 1864 року почала виходити в Києві реакційна російська
газета «Києвлянин», яку її редактор, крайній монархіст Віталій
Шульгин, розпочав словами: «Цей край російський, російський,
російський». Газета пропагувала єдину-неділиму Росію і заперечувала
будь-яку національну відмінність українського народу.
В 1866 році в Києві було створено Міську Публічну Бібліотеку, яка за
своєю діяльністю і тематикою книжок перетворилась у розсадник
російщення і цареславства.

Жодної української книги протягом цілого року!

Все було передбачене. В 1866 році вийшла особлива інструкція для
цензурних комітетів з забороною давати до друку популярну літературу
на українській мові й наказано брати на попередній розгляд всі
українські видання, не зважаючи на число друкованих аркушів. Такий
захід мотивувався тим, що всі українські книги видаються «не без свого
роду тенденцій». Було також заборонено друкувати матеріяли з

275
української етнографії в «Губерніяльних відомостях», яких перед тим
містилося дуже багато по різних губерніях України. У висліді всіх цих
терористичних заходів протягом 1866 року в Російській імперії не
вийшло жодної книги українською мовою!

У вирі протиукраїнської кампанії

Впарі з урядовими репресіями.розпалилась шалена протиукраїнська
кампанія російського громадянства, яке, перестрашене польським
повстанням і, вказуючи на громадянську війну в Америці між Північчю і
Півднем, доводило, що в українському русі корениться подібна
небезпека для цілости Росії. Проти України знов виступив реакційний
публіцист Катков, що перед тим своїми статтями промостив дорогу для
циркуляру Валуєва.
Московська преса зчинила несамовитий галас про удавані зв’язки
українців з польськими повстанцями. Тим часом польська шляхта
називала українців «гайдамаками» і доносила на них російській
адміністрації. З обох боків - московського і польського — висувались
проти українців всілякі дивовижні обвинувачення. Почались закриття
недільних шкіл. Національно-культурне життя на підвласній Росії
Україні завмерло. Видавничий центр перенісся до Галичини, що
належала до Австрії і туди не досягали ці варварські заходи.

Заслання письменників і культурних діячів

П очалась розправа з українськими культурними діячами,
оскарженими «за діяльну участь у створенні гуртків для збудження під
приводом товариств грамотности незадоволення народу до уряду з
метою відокремлення Малоросії».
Олександер Кониський, поет, автор вірша-молитви «Боже Великий
Єдиний» за активну участь у громадській праці, закладання недільних
шкіл на Полтавщині та складання підручників для народньої освіти був
засланий до Вологди, а далі — Тотьми, де пробув три роки і через
хворобу одержав дозвіл виїхати закордон.
Павло Чубинський, поет, що склав вірш «Ще не вмерла Україна», за
українофільство був висланий на сім років до Архангельську над Білим
морем під нагляд поліції.
Петро Єфименко, історик, дослідник звичаєвого права, етнограф,
співробітник журналу «Основа» і «Чернігівського листка» за участь в
українському русі був засланий в Архангельську губернію.

276
 Пантелеймон Куліш та всі інші, яких не торкнулись репресії,
відійшли від активної праці і замовкли.
З наступом реакції і закриттям «Чернігівського листка» його
видавець і редактор, поет-байкар Леонід Глібов, запідозрений у
неблагонадійності, був звільнений з посади вчителя гімназії, взятий під
нагляд поліції і висланий з Чернігова та довгий час позбавлений
можливості десь працювати і лише через два роки одержав дозвіл
повернутися до Чернігова.
Письменник Анатоль Свидницький, автор повісти «Люборацькі»,
який заснував у М иргороді недільну школу, влаштовував літературні
вечори, де читались твори Шевченка, був одним із фундаторів міської
бібліотеки, своєю діяльністю також викликав підозру у неблагонадій­
ності, змушений був припинити працю і переїхати до Козельця на
Чернігівщині на посаду дрібного акцизного урядовця, де помер від
виснаження у великій нужді.

5. ЕМСЬКИЙ УКАЗ

Як фенікс із попелу...
На початку 70-х років національно-культурне життя на Україні
почало знов активізуватись. У Києві поширив свою діяльність
Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства,
навколо якого згуртувались визначні українські науковці, письменники і
музики. Вони збирали багато матеріялів з історії, філології, етнографії і
обробляли відповідно до нових наукових методів.
У ділянці мовознавства працював Олександер Потебня, видатний
лінгвіст, фолкльорист, літературознавець, автор визначних праць з
філософії мови, історичної фонетики східньо-слов’янських мов,
етимології і слов’янської історичної синтакси.
Поруч П отебні на м овном у полі діяв К ость М ихальчук,
основоположник української наукової діялектології, який поділив
українські говірки на три великі групи: північні, південно-західні і новіші
південно-східні, з дальш им визначенням вужчих груп.
Як дослідник Павло Чубинський, щойно перед тим відбувши
семилітнє заслання в Архангельську, був керівником етнографічної
експедиції на українських землях і багатство зроблених під час
подорожей нотаток використав у сімох том ах своїх «Трудів», даючи
високоцінний матеріял для істориків і етнографів.

277
 Володимир Антонович розробляв різні питання внутрішнього ладу
на українських землях в історичному аспекті, писав про розвиток
церков, міст, висвітлював історію козаччини і народній гайдамацький
рух.
М ихайло Драгоманів склав збірку народніх переказів і, разом з
Антоновичем — збірку історичних пісень. Панас Мирний — збірку
казок.
Микола Зібер, визначний економіст і соціолог, за дорученням
П івденно-Західнього Відділу склав п рограм у для статистично-
економічних дослідів.
Активною працею відзначався Олександер Русов — статистик,
етнограф, фолкльорист.
Композитор Микола Лисенко оприлюднив репертуар славетного
кобзаря Остапа Вересая.
В літературі виступили: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний,
Михайло Старицький. Зароджувався український театр, творцями
якого були клясики української драматургії М ихайло Старицький,
М арко Кропивницький, Іван Тобілевич.

Каїнова робота Юзефовича

Піднесення українського національного життя знов привертає увагу
царського уряду. Горезвісний Михайло Юзефович, колишній удаваний
приятель Костомарова, якого пізніше видав ж андармам, а в 60-х роках
поновно загравав з українцями і останньо був помічником куратора
Київської шкільної округи, у 1874 році подав «доповідну записку» на
Південено-Західній Відділ. Він доносив на його окремих членів, на
Д рагоманова, здогадних українських сепаратистів, які — за його
твердженням — працю ю ть для створення «вільної України у формі
республіки з гетьманом у проводі» і на цілий український рух, який, як
запевняв Юзефович, «є ніщо інше, як спроба, якою маскується
найчистіший соціялізм або, вірніше, найчистіша демагогія».

У пошуках джерел українського сепаратизму

Почалось таємне слідство, увагу якого особливо привернуло
«предвзяте» розповсюдження книжок, які дарм а що хоч і «дозволені до
друку цензурою і за змістом не маю ть антиурядового характеру», але
небезпечні тим, що написані українською мовою.
За наказом царя в 1875 році скликано «особливу нараду», щоб
обміркувати українську небезпеку. Туди ввійшли міністри граф

278
Дмитрій Толстой і Тимашев, шеф жандармів Потапов і ініціятор усієї
метушні таємний радник Юзефович.
На підставі розгляду доносу Юзефовича нарада прийшла до
висновків, що «вся літературна діяльність так званих українофілів
повинна бути віднесена до прихованого тільки благовидними формами
посягательства на державну єдність і цілість Росії» і що «центр цієї
злочинної діяльности знаходиться у даний час у Києві».
Комісія ствердила, що «допустити окрему літературу на
простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку
підвалину для переконання, в можливості відділення хоч би і в далекому
майбутньому України від Росії»; вона визнала за необхідне розв’язати
Київський Відділ і піддати репресіям його членів, співробітників та всіх
активних українських діячів.
Висновки наради повезли до царя Олександра II, який у цей час
відпочивав у німецькому місті Бад-Емсі, і там був майстрований указ,
що його підписав цар, так зв. «Емський» указ.

Грім з Бад-Емсу
Цей людиноненависницький документ зловісно провіщав:
«Государ Імператор у 18 (ЗО) день минулого травня найвище
повеліти соізволив:
1) Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те
дозволу Головного Правління у справах друку будь-яких книг і брошур,
видаваних за кордоном на малоруському наріччі;
2) Друкування і видавання в Імперії оригінальних творів і
перекладів на тому самому наріччі заборонити за вийнятком лише:
а) історичних документів і пам’яток та б) творів вишуканої
словесности, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’ятників
безумовно зберігався правопис оригіналів; а у творах вишуканої
словесности не було допущено ніяких відступів від загально прийнятого
російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів вишуканої
словесности давався не інакше, як по розгляді рукописів у Головному
Правлінні у справах друку;
3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на
малоруському наріччі, а рівно і друкування на такому ж текстів до
музичних нот».
Так було заборонено все — письменство, театр, пісні, виклади
рідною мовою багатомільйонового народу.

279
 Указ унеможливив будь-яке українське національно-культурне
життя. Південно-Західній Відділ Географічного Товариства був
закритий, його етнографічні збірки конфісковані. Закрито прихильну до
українців газету «Київський Телеграф». Д рагоманова позбавили
катедри в Київському університеті, і він виїхав за кордон. Усунуто
також з Київського університету професора Миколу Зібера.

Протест із трибуни світового форуму

Протестаційна акція проти варварської заборони української
літератури поширилась далеко поза межі України і Росії.
Один із перших українців за кордонами царської імперії Д рагоманов
виступив з полум’яним протестом проти Емського указу, і його голос
прозвучав на всю Европу як заклик до передових прогресивних діячів
Заходу. Д р а г о м а н о в написав ф р ан ц у зь к о ю м о в о ю брош уру
«Українська література, заборонена російським урядом».

Брошура являла собою своєрідний нарис історії України і історії

української літератури від найдавніш их часів до Ш евченка і
Костомарова. Дошевченкову лоітературу, як і творчість Шевченка,
Д рагоманов схарактеризував як передову літературу, як оригінальну,
як таку, що не поступається перед іншими слов’янськими літературами.
Значне місце в брошурі відвів Д рагоманов аналізі творів Шевченка.
Наголосив він, що Шевченко — «син народу в повному розумінні цього
слова», і що «більш, ніж хто інший, він заслуговує на титул народного
поета». Як писав тоді Драгоманов, у Шевченка є «ціла серія ліричних
поезій, з яких кожна — сльоза, зронена на руїнах землі української, яка
підпала деспотизмові як своїх, так і чужих панів, це зідхання з грудей
народолю бства, що оплакує виснажливу боротьбу, часом і даремну, це
заклик до деспотів і панів схаменутись і з’єднатися з народом».
Цю брошуру Драгоманов видрукував у Женеві й, подолавши значні
труднощі, особисто привіз її до Парижу на Міжнародний Літературний
Конгрес, що відбувся в 1878 році. Автор вручив свою брошуру
президентові Конгресу, поетові світової слави Вікторові Гюґо, віце-
президентові Іванові Тургенєву і ще іншим учасникам Конгресу.
У своїй громовій промові-протесті проти російського свавілля
Д рагоманов переказав основні думки своєї брошури і відкрив
всеевропейському форумові факт існування досі для багатьох учасників
Конгресу майже невідомої української літератури і її переслідування
російським урядом.

280
 П и с ь м е н н и к и не с к л а л и зб р о ї
Н іх т о з у к р а їн с ь к и х к у л ь т у р н и х діячів під в п л и в о м Е м с ь к о г о у к азу
не о п у ст и в рук, не п ри п и н и в св оєї праці. О дні, як Д р а г о м а н о в чи Зібер,
ви їх а л и з а к о р д о н і т а м ш и р и л и с в о ю д і я л ь н іс т ь . Ті, щ о з а л и ш и л и с ь ,
п и са л и в д о м а і н а д с и л а л и н ап и с ан е д о Г а л и ч и н и . С т а р и ц ь к и й т в о р и в
с о ц ія л ь н о - п о б у т о в у д р а м у « Н е суд ил о сь», К р о п и в н и ц ь к и й п р о д о в ж у ­
в а в п р а ц ю н а д п’є с о ю « Д о к и со н ц е зійде, р о с а очі виїсть». Не з а л и ш а в
своєї м у зи ч н о ї т в о р ч о с т и Л и с ен к о . Н іщ и н с ь к и й п р а ц ю в а в н а д
« В ечор ни цям и ». У ви гл яді п р о т е с т у п р о т и з а б о р о н и р ід н о го с л о в а
Л и с е н к о і С т а р и ц ь к и й ви с т у п и л и в К и єв і н а к о н ц ер ті з в и к о н а н н я м
у к р аїн с ь к и х пісень, т е к с т як и х бу в п ер е к л а д е н и й на ф р а н ц у з ь к у м ову.
Н еч у й -Л ев и ц ь к и й у 1878 р оц і в и д р у к у в а в у л ь в ів с ь к о м у ж у р н а л і
« П р а в д а » с в о ю вел ику с т а т т ю « С ь о г о ч а с н е л іт е р а т у р н е п р я м у в а н н я » , в
якій д а в ш и р о к и й о г л я д р о з в и т к у у к р аїн с ь к о ї л іт е р а т у р и т а г о с т р о
за су д и в П у ш к ін а , т в о р ч іс т ь я к о г о , за с л о в а м и Н е ч у я -Л е в и ц ь к о г о , м а л а
р у й н у ю ч и й в п л и в н а у к р аїн с ьк е п и с ь м е н с т в о .
У к раїн сь кі діячі не в т р а ч а л и надії. М и н у л о п’я т ь років, і ук аз, у
части ні щ о д о те а т р у , був ф а к т и ч н о с к а с о в а н и й . Н а п р о х а н н я
у к р аїн с ьк и х т е а т р а л ь н и х діячів Г р и г о р ія А ш к а р е н к а і М а р к а
К р о п и в н и ц ь к о г о п ро д о з в іл с т а в и т и п’єси у к р а їн с ь к о ю м о в о ю
ро сій сь к и й м ін істер в н у т р іш н іх с п р а в г р а ф Л о р и с - М е л ік о в у 1881 роц і
д о з в о л и в с т а в и т и в о д и н вечір, п оруч з р о с ій с ь к и м и — т а к о ж і
українські п’єси.
П е р ш а після з а б о р о н и у к р а їн с ь к о г о т е а т р у в и с т а в а — « Н а т а л к а
П о л т а в к а » в ід б у л а с ь 18 (6) гр у д н я 1881 р о к у у К р е м е н ч у з і й п р о й ш л а з
ве л и ч е з н и м у с п іх о м . Д а л і ук р аїн с ьк и й т е а т р п о їх а в д о Х а р к о в а , а на
п о ч а т к у н а с т у п н о г о 1882 ро к у — д о К и є в а , м а ю ч и ск р ізь з а х о п л е н е
с п р и й н я т т я г л я д а ч ів , т а к щ о київські в и с т а в и п е р е т в о р и л и с ь на т р і ю м ф
у к р а їн с ь к о г о т е а т р у , на велику у к р аїн с ь к у н а ц іо н а л ь н у м а н іф е с т а ц ію .
Все це в и к л и к а л о н е с а м о в и т у л ю т ь р о с ій с ь к и х в е л и к о д е р ж а в н и х кіл і їх
вислуж ників. У с т а т т і « Г а с т р о л і т р у п и К р о п и в н и ц ь к о г о в Києві»
р е а к ц ій н а га зе т а « К и є в л я н и н » в ч. 29, 1882 р о к у п и са л а: « П р и к л о н н и к и
м а л о р о с і й с ь к и х п ’єс не о б м е ж у в а л и с ь о в а ц ія м и , в л а ш т о в у в а н и м и
д а л е к о не за з а с л у г а м и м а л о р о с ій с ь к ій трупі. Рев, стогін , к и д а н н я на
сцену к а п е л ю х ів , н а в іт ь п л ащ ів ... — все це с т в о р ю є н еп р и є м н е
вр а ж е н н я на б е з с т о р о н н ь о г о глядача».
П ер е сл ід у ван н я у к р аїн с ьк о го театру на рід н и х землях не
п р и п и н я л и с ь . М и м о д о з в о л у зг о р и , ки ївський г е н е р а л - г у б е р н а т о р
О л е к с а н д е р Д р е н т е л ь н у 1883 роц і с в о є ю в л а д о ю з а б о р о н и в ук р аїн с ьк і

281
в и с т а в и у с в о є м у г е н е р а л - г у б е р н а т о р с т в і — К и ївській, В о л ин ськ ій і
П о д іл ь с ь к ій гу б е р н ія х і заяви в: «Н іяк и х К р о п и в н и ц ь к и х і
З а н ь к о в е ц ь к и х не п ід п у щ у н а г а р м а т н и й п о с т р іл д о Києва».
Н а за п и ти , ч о м у ук р аїн с ьк і в и с т а в и д о з в о л е н і в П е т е р б у р з і і в
М оскві, а л е з а б о р о н е н і в Києві, він в ідпо вів: « Т а м це т іл ь к и т е а т р , а т у т
це п оліти ка».
Щ о й н о к о л и в 1888 р о ц і Д р е н т е л ь н п о м е р і на й о г о м ісце с т а в г р аф
Ігнатієв , п о щ а с т и л о з д о б у т и д о з в іл на у к раїн ськ і п о с т а в и в К и єв і в 1893
році.
П е р е с л ід у в а н н я д ія ч ів л іт е р а т у р и
Ж о р с т о к е п ер е сл ід у в а н н я у к р а їн с ь к и х п и сь м ен н и к ів не п р и п и н я ­
л о с ь . П а н а с М и р н и й , ж и в у ч и в П о л т а в і, т а є м н о від поліц ії пи сав свій
р о м а н «Х іба р е в у ть вол и , як я с л а повні» і ви с л а в й о г о д о Ж е н еви , де й о г о
в и д р у к у в а в Д р а г о м а н ів . П о л іц ія ш у к а л а , а л е не м о г л а з н а й т и
т а є м н и ч о г о п и с ь м е н н и к а , не п ід о з р ів а ю ч и , щ о н и м є с к р о м н и й , ні в
ч о м у не за п ід о з р е н и й п о л т а в с ь к и й б у х г а л ь т е р . « П а н а с М и р н и й » —
п се в д о н ім с у ч ас н о г о т а л а н о в и т о г о м а л о р у с ь к о г о б е л е т р и с т а , щ о
с т а р а н н о х о в а є св о є п р ізв и щ е» ,— писав Е н ц и к л о п е д и ч н и й С л о в н и к
Б р о к г а у з а і Е ф р о н а в 19 т о м і, в и д а н о м у в П е т е р б у р з і в 1896 році.
Г о н ін н я п р и н е в о л ю в а л и п и сь м ен н и к ів з а л и ш а т и р ід н и й край.
М и х а й л о С т а р и ц ь к и й мусів в и їз д и т и з а к о р д о н під з а к и д о м уч а ст и в
с т у д е н т с ь к и х о р г а н із а ц ія х і в п р о т и у р я д о в о м у в и з в о л ь н о м у русі. Він
зм іг п о в е р н у т и с ь у 1880 році, а л е ввесь час те р п ів ути ски ц а р с ь к о ї
цензури, як а з а б о р о н и л а й о г о д р а м у « У те м р я в і» т а цілий р я д ін ш и х
т в о р ів , з м у с и л а вн е сти зм ін и в іс то р и ч н у д р а м у « Б о гд а н
Х м е л ь н и ц ь к и й » (1897) і д о п и с а т и а п о т е о з у « П е р е я с л а в с ь к а Р а д а » — з
в и х в а л я н н я м Росії.
М а р к о К р о п и в н и ц ь к и й за с в о ю л ю б о в д о т е а т р у п о т р а п и в д о списку
н е б л а г о н а д ій н и х . Д р а м а « Д о к и со н ц е зійде, р о с а очі виїсть» (1881) з
м а й с т е р н и м з о б р а ж е н н я м с іл ь с ь к о го п о б у т у і н е г а т и в н о г о в п л и ву м іс т а
б у л а з а б о р о н е н а . Д р а м а т у р г п е р е р о б и в її і п ід н а з в о ю «Н ерівня» п о д а в
д о ц ензури, а л е д о з в о л у не о д е р ж а в , зн ову п е р е р о б и в і в л ю т о м у 1900
ро к у тв ір був д о з в о л е н и й , а в серпні т о г о с а м о г о р о к у зн о в за б о р о н е н и й .
В и д р у к о в а н о й о г о щ о й н о в 1903 році. Т ак через л ю т у в а н н я ц ен зу р и ця
т а л а н о в и т а д р а м а п о н а д 20 років не м о г л а п о б а ч и т и світу т а і після
д р у к у в а н н я не р аз з а б р о н я л а с ь . Д р а м а « Г л и т а й а б о ж павук» (1882)
тр и ч і з а б о р о н я л а с ь ц е н з у р о ю за т е н д е н ц ію п о к а з а т и ц іл к о в и те , м а й ж е
бе зв и х ід н е б е з п р а в ’я селян. П ід т и с к о м цензури а в т о р з м у ш е н и й був
зл а г ід н и т и о к р е м і м ісця. З а б о р о н е н а б у л а і д р а м а «Дві с і м ’ї.»

282
 І в ан а Т о б іл е в и ч а в 1883 р о ц і б у л о зв іл ь н е н о з р о б о т и за по л іти ч н у
н е б л а г о н а д ій н іс т ь і в з я т о під по ст ій н и й н а г л я д поліції. П ізн іш е , п ід час
ґ а с т р о л ів т е а т р у в Р о с т о в і-н а -Д о н у , д р а м а т у р г був з а а р е ш т о в а н и й і д в а
р о к и п е р е б у в а в на з а с л а н н і в Н о в о ч е р к а с ь к у , а т р и р о к и — на р ід н о м у
х у т о р і Н а д ія п о б л и з у Є л и с а в е т г р а д у . В у м о в а х п о л іц ій н о г о н а г л я д у
д о в о д и л о с ь й о м у п и с а т и свої т в о р и . П ’єсу « П о н а д Д н іп р о м »
з а б о р о н и л а ц ензур а.
Ів а н М а н д ж у р а був в и к л ю ч е н и й з Х а р к ів с ь к о г о в е т е р и н а р н о г о
ін с ти ту т у з а н е б л а г о н а д ій н іс т ь і п е р е б у в а в під н а г л я д о м поліції та ,
зн еси л ен и й п е р е с л ід у в а н н я м и уряду, п о м е р у з л и д н я х від виснаж ен ня.
П о е т П а в л о Г р а б о в с ь к и й 4 г р у д н я 1882 р о к у був з а а р е ш т о в а н и й ,
в и к л ю ч е н и й з Х а р к ів с ь к о ї се м ін ар ії і в и с л а н и й на се л о під н а г л я д
поліції. Влітку 1886 р о к у був зн о в з а а р е ш т о в а н и й з а п р о т и у р я д о в у
д ія л ь н іс т ь і в и с л а н и й на 5 ро к ів у Б а л а г а н с ь к и й о к р у г І р к у тс ь к о ї
губернії. У серпні 1889 р о к у в т р е т є з а а р е ш т о в а н и й і ув’язн е н и й в
Ірку тс ьк ій т ю р м і за п р о т е с т п р о т и р о з п р а в и з п о л іт и ч н и м и з а с л а н ц я м и
в Я кутську. П ісл я т р ь о х з п о л о в и н о ю р оків т ю р м и Г р а б о в с ь к и й був
за с л а н и й д о В іл ю й с ьк а, н а п о ч а тк у 1897 р о к у п ер еведен ий д о Я к у тс ь к а.
С у в о р и й північний к л і м а т зр у й н у в а в й ого з д о р о в ’я. У вересні 1889 ро к у
він п ере їха в д о Т о б о л ь с ь к а з п ід ір в а н и м з д о р о в ’я м і в 1902 р о ц і п о м е р .
М и х а й л о К о ц ю б и н с ь к и й за уча ст ь у н а ц і о н а л ь н о м у русі був у 1882
році з а а р е ш т о в а н и й , а після зв іл ь н ен н я в зя ти й п ід п ост ій н и й д о г л я д
поліції. Н а к в а р т и р і й ого у Вінниці р о б л я т ь о б ш у к , з а н о с я т ь д о списку
н е б л а г о н а д ій н и х . С п р о б а з н а й т и п р а ц ю в Ч е р н іг ів с ь к о м у з е м с т в і б у л а
б е зу с п іш н а, б о він в в аж а в с я неб езпечни м . П о л іц ія і м ісц е ва в л а д а
Ч е р н іг о в а п е р е с л ід у ю т ь й ого, у с у в а ю т ь з « П р освіти » , г о л о в о ю якої він
був. К о ц ю б и н с ь к и й з а з н а в репресій н а в іт ь п о с м е р т н о . П о л іц ія
з а б о р о н и л а в и г о л о ш у в а т и п р о м о в и на його м о ги л і. Х о р о в і
с е м і н а р и с т і в не д о з в о л и л и с п і в а т и н а п о х о р о н і п и с ь м е н н и к а .
П о л іц а й м а й с т е р з а б о р о н и в нести п е р е д т р у н о ю вінки. П р о ці
н а с и л ь с т в а н а в іт ь н а д п о к ій н и м г о в о р и л и в Д е р ж а в н ій Д ум і.
С е р е д а р х ів н и х д о к у м е н т ів поліції з б е р іг а є т ь с я сп р а в а К и їв с ь к о г о
г у б е р н ія л ь н о г о ж а н д а р м с ь к о г о у п р а в л ін н я « П р о осіб, щ о з н а х о д я т ь с я
під о с о б л и в и м н а г л я д о м поліції». В т о м у списку є і Л е с я У к раїнка.
С т е п а н В а си л ь че н ко з п е р ш и х дн ів у ч и т е л ю в а н н я п о т р а п и в д о чи сл а
н е б л а г о н а д ій н и х . За п р о т е с т и п р о т и зн е в аг и н а д у к р а їн с ь к о ю м о в о ю і
виступи за це п р о ти м ісц е во ї в л а д и він н е о д н о р а з о в о за зн а в а в
п ере сл ід ува н ь, був під п о с т ій н и м н а г л я д о м поліції, і й о г о не р а з
зв іл ь н я л и з п оса д, ч а сто п ер е в о д я ч и зі ш к о л и в ш кол у.

283
 6. В О Б О Р О Н І П Р А В Д И

Зак ли к д о всього вільного світу

Восени 1896 року ц ар М и к о л а II з м е т о ю зм іц н е н н я ф р а н ц у зь к о -
росій сь кої д р у ж б и відвідав Ф р а н ц ію . В у р я д о в и х у р о ч и с т о с т я х на честь
ц а р я у Версалі в з я л о у ч а ст ь б а г а т о в и д а т н и х ф р а н ц у з ь к и х пи сь м ен н и ків
і м истц ів. Це в и к л и к а л о велике н ев д о в о л е н н я і о су д с е р е д п р о г р е с и в н о г о
г р о м а д я н с т в а У країни . О б у р е н н я б у л о т и м б іл ь ш е , щ о с л а в о с л о в ’я
цареві ніяк не в’я з а л о с ь з р е с п у б л ік а н с ь к и м и т р а д и ц ія м и Ф ранц ії, і на
У к р аїні щ е д а л і діяв руїн н и ц ь ки й Е м с ьк и й у к а з про з а б о р о н у
у к р а їн с ь к о г о с л о в а.
Як в и р а зн и ц я д у м о к п е р е д о в о г о г р о м а д я н с т в а , Л еся У к р а їн к а пи ш е і
т а є м н о пер еси л ає з а к о р д о н а д р е с о в а н у ф р а н ц у з ь к и м п и с ь м е н н и к а м
с в о ю а н о н ім н у « М а л е н ьк у по ем у в пр озі, а д р е с о в а н у п о е т а м і а р т и с т а м ,
щ о м а ю т ь честь п р и в іт а т и ім п е р а т о р с ь к е росій ське п о д р у ж ж я у
Версалі». Цей твір н осив н азву « Г о л о с однієї ро сійсько ї у в ’язненої».
П о ет еса п р о с и л а н а д р у к у в а т и й о г о а н о н і м н о в я к о м у с ь ф р а н ц у з ь к о м у
ж ур н а л і. Цей гвір був с п р а в ж н ім а п е л е м д о в с ь о г о в іл ь н о г о світу у с т а м и
поетеси п о н е в о л е н о г о н ар о д у , яка на своїй рідній зе м л і д у х о в н о
по ч у в а л а с ь с п р а в д і як у в ’язнена.
«Великі ім ена і гучні гол о си ! ї х н я сл а в а л у н а є ціли м св іто м !..
З р о з у м іл о , сл а б е н ь к и й спів одн ієї невільниці не м а т и м е з м о г и
п р и ве р н у ти у в а гу цих вел и чн и х її і вбогів, увінч ан и х л а в р о в и м и та
т р о я н д о в и м и вінк ам и . А л е м и не такі, бідні у в ’язнені поети, ми
п р и зв и ч аїл и с я д о пісень без відгуку, д о н ездійснени х п р о х а н ь , д о
д а р е м н и х п р о к л я т ь , д о б е з у т іш н и х сліз, д о п р и г л у ш е н и х стогон ів.
М о ж н а все у г н іти ти , за в и й н я т к о м го л о су душ і він д а с т ь себе п очути
і в дикій пустелі, і с е р ед н атовп у, і н ав іть п еред ц а р я м и ! І чол о , щ о ніколи
не з а з н а л о л а в р ів , не м е н ш горде, не м е н ш чисте, в о н о не п о тр е б у є
л а в р ів , щ о б п р и х о в а т и якесь безчестя! І г ол ос, щ о нік ол и не зб у д ж у в ав
лу н и в зо л о т і, не м е н ш вільний, не м ен ш щ и ри й ; він не п о тр е б у є
с л а в е т н и х т л у м а ч ів , щ о б бути д о б р е зр о з у м іл и м .
Д о з в о л ь т е ж н ам співати! Пісні — це ж є ди не н а ш е д о б р е , б о все
м о ж н а у гн іти ти , за в и й н я т к о м го л о су душ і.
Г а н ь б а л и ц е м ір н ій лірі, ул есл и ві с т р у н и якої н а п о в н я л и а к о р д а м и
за л і В ерсалю ! Г а н ь б а ч а к л у в а н н ю з р а д л и в о ї нім ф и, яка з х ао с у віків
в и к л и к а л а м о р о к . Г а н ь б а в іл ь н и м п о е т а м , які перед чуж и н ц ем д з в е н я т ь
л а н к а м и с в о ї х д о б р о в і л ь н о н а к л а д е н и х к а й д а н ів . Н е в о л я ще
м е р з о т н іш а , к о л и во на д о б р о в іл ь н а . Г а н ь б а в а м , а к т о р и , к о ли ви

284
б л ю з н і р с ь к и м и в у с т а м и в и м о в л я є т е велике і м ’я М о л ь є р а , який к о л и с ь
у їд л и в и м г л у м о м п ід то ч у в а в ж а х л и в о г о ве л етн я, щ о й о г о с т в о р и в д л я
Ф р а н ц ії небіж чи к к о р о л ь -с о н ц е . П р и в и д ц ь о г о к о р о л я , т а к и й б л ід и й
на п е р е д о д н і, п оче рвон ів від р а д о щ ів , н а с л у х а в ш и с ь в а ш и х пісень у м істі
П а р и ж і, ц ь о м у м іс т і-ц а р е в б и в ц і, к о ж н и й к а м ін ь як о г о кричить: «Г еть
т и р а н ію !» Г о р е с т а р о в и н н и м м іс т а м , як и х за п л існ іл е к а м ін н я , ірж аві
л іх т а р і та тісні п л о щ і є в е л и к и м и п р о м о в ц я м и і не в м ію т ь м о в ч а т и ...
Д о б р і ф р а н ц у зи , за в е д іт ь н а ш о г о ц а р я п о д а л і від ц ь о го м іс т а
п р и ви д ів д о Ш а л ь о н у , д о Т р ія н о н у , все о д н а к о в о куди, а л е п о д а л і, б о
т у т , у к ім н а т а х А н т у а н е т т и і Л ю д о в и к а к о ш м а р и м о ж у т ь п о р у ш и т и
й о г о від п о ч и н о к після т а к о г о т р і ю м ф у , після т а к и х ж е ртв, щ о у с т и л а л и
д о р о г у й о г о ко л е сн и ц і ц е з а р я , яка п р о їз д и л а по м е р т в и х .
Чи даремно п іс л я ваш ої сполош ної «М арсельєзи» співано
н а й с у м н іш и й приспів: «Б ож е, ц а р я храни!»
Д о б р е ж б у д у й т е м іст, щ о м у с и т ь з’є д н у в а т и н а р о д и , х а й буде він не
м е н ш м іц н и й , ніж с т а р о в и н н і цар с ьк і м о с т и в П а р и ж і і М оскві. Вони ж
д о б р е в и т р и м а л и н е в г а м о в н и й т а н е ц ь п о з б а в л е н о г о к а й д а н ів н а т о в п у ,
п ід б у р е н о г о н е н а в и с т ю , о с в іт л е н о г о п о ж е ж а м и . П о д б а й т е ж, щ о б в а ш
м іст не за в а л и в с я н е з а б а р о м п ід час о д н о г о з цих в е л и к и х н а р о д н іх
б а л ів , воєн чи р е в о л ю ц ій , ц их б л и с к у ч и х м а с к а р а д ів .
Великі поети , великі а р т и с т и , яка п р е к р а с н а м а с к а п р и к р и в а т и м е
ва ш і з н а м е н и т і о б л и ч ч я під час ц и х в е л и к и х свят? Я к и й с а м е б у д е в а ш
к о с т ю м , як ого віку, як о г о с т и л ю , щ о вас п р о с л а в и т ь під час т и х
« ш а л е н и х днів»? Щ о ж д о нас, т а к и х н е в ід о м и х , н е з н а н и х теп ер, яких
великі ц ь о г о світу не з в о л я т ь н а в іт ь п о м іч а т и , м и п ід е м о без м а с о к в ті
с т р а ш н і дні, б о за л ізн і м аск и не м о ж у т ь з м ін и т и с я на л и ц е м ір н и й
оксамит.
Ч и ви зн аєте, с л а в ет н і п о б р а т и м и , щ о т а к е у б о ж е с т в о країн и, я к о ю
ви н а з и в а є т е т а к о ю в е л и к о ю ? Ц е ж в а ш е у л ю б л е н е с л о в о , це бідне с л о в о
«велич», с м а к д о в е л и ч н о г о п р и р о д ж е н и й ф р а н ц у з а м . Т ак , Р о сія
ве л и чезн а, р о сія н и н а м о ж н а з а с л а т и а ж на кр ай світу, не в и с и л а ю ч и п о з а
д е р ж а в н і межі. Т ак, Р о сія в е л и ч езн а, го л о д , неосвіченість, зл о д ій с т в о ,
л и ц е м ір с т в о ,т и р а н ія без кінця, і всі ці великі н е щ а с т я величезні,
к о л о с а л ь н і, гр ан д іо зн і. Н а ш і ц арі п е р е в и щ и л и царів є г и п е т с ь к и х с в о є ю
с х и л ь н іс т ю д о м а с и в н о г о . їх н і п ір а м ід и високі і д у ж е м іцні. В а ш а
Б а с т и л ія б у л а н іщ о в п о р івн я н н і з н им и. П р и х о д ь т е ж, великі поети,
великі а р т и с т и , п о д и в и т и с я на велич н а ш и х б а с т іл ь с ь к и х ф о р т е ц ь ,
зій д іть з е с т р а д , з д ій м іт ь в а ш і к о т у р н и і о г л я н ь т е н а ш у п р ек расн у
в’язн и ц ю . Н е бій тес ь, п о б р а т и м и , в’язн и ц я поетів, щ о л ю б л я т ь в о л ю ,
б а т ь к ів щ и н у і н а р о д , не т а к а тісн а, як інші м ісця у в ’язн енн я, в о н а

285
п р о с т о р а , і п сл а в н е і м ’я — Росія. П о е т м о ж е т а м м е ш к а т и , н а в іт ь у
безпеці, п о з б а в и в ш и с ь тіл ь к и ім ени і п о з б а в и в ш и с ь усього.
Ж и в іт ь собі сп о к ій н о, п о б р а т и м и , п р о с л а в л е н і в а ш и м и в е л и к и м и
ім е н а м и . А ти, ф р а н ц у з ь к а м у зо , в и б ач співач ц і-невільни ці, п о зб а в л е н ій
ім ени. Все та к и я м е н ш е т е б е з н е в а ж и л а с в о є ю у б о г о ю п р о з о ю , ніж тв ої
вільні д р у зі в с в оїх п р е к р а с н и х щ а с л и в и х вір ш а х .
О сінь, 1896 ро к у У в ’язн ен а»

Н іб и у відп овід ь на в і д о м о г о л и с т а т а л а н о в и т о ї і неп о к ір н о ї

Л есі У к р аїн к и , київський інж енер М и к о л а М іх н о в с ь к и й н ап и с ав у 1900
році н евели ку р о з м ір о м , а л е м о г у т н ю д у м к о ю і в ір о ю б р о ш у р у п ід заг.
« С а м о с т ій н а У країна». У ній він з а я в и в про п р а в о у к р а їн с ь к о г о н а р о д у
на вл асну д е р ж а в у , м о в у , к у л ь ту р у . « У к р аїн а — д л я українців!» —
т а к и й був й о г о клич. Ц я п р а ц я не м о г л а з’я в и т и с я д р у к о м на
Н а д д н іп р я н щ и н і, і т о м у її н ега й н о пере ве зен о на Захід, у Л ь вів , д е в о н а
т о г о ж 1900-го р о к у в и й ш л а д р у к о м , а п о т ім к у р ’є р и т а є м н о п е р е в о зи л и
її на східні у країнські зе м л і. П р а ц я інж. М . М іх н о в с ь к о г о б у л а — після
н а ц і о н а л ь н о - р е в о л ю ц ій н и х к л и ч ів Ш е в ч ен к а і « К н и г и б и т ія
у к р аїн ськ о го народ у» — п ер ш и м д о к у м е н т о м з р о с т а ю ч о г о
у к р а їн с ь к о г о т в о р ч о г о н а ц іо н а л ізм у .

Д е м о н с т р а ц ія на в ід к р и т т і п а м ’я т н и к а К о т л я р е в с ь к о м у
Н а велику н а ц іо н а л ь н о - п о л іт и ч н у д е м о н с т р а ц ію п е р е т в о р и л о с ь
у рочи с те в ід к р и т т я п а м ’я т н и к а - п о г р у д д я Іван о в і К о т л я р е в с ь к о м у 12
вересня 1903 року в П о л т а в і, в с т а н о в л е н о г о за д о б р о в іл ь н і п о ж е р т в и
у к р аїн с ьк и х п а т р іо т ів і всіх ш а н у в а л ь н и к ів р ід н о г о сл ов а.
Н а с в я т о в ід к р и т т я п а м ’я т н и к а з ’їх а в ся увесь ц віт у к р а їн с ь к о ї
л іт е р а т у р и : М и х а й л о К о ц ю б и н с ь к и й , О л е н а П ч іл к а, Л е с я У к р а їн к а ,
Б о р и с Г р ін ч ен к о , Іван Т о б іл е в и ч , О л е к с а н д е р О л есь. Б у в т а к о ж
к о м п о з и т о р М и к о л а Л и с е н к о . П р и б у л и й гості з Г а л и ч и н и , був с е р е д
них п и сь м ен н и к В аси л ь С т е ф а н и к , п р о ф . С т у д и н с ьк и й , д е п у т а т
а в с т р ій с ь к о г о п а р л я м е н т у Ю л ія н Р о м а н ч у к . С в я т о н а б у л о я с к р а в о
виявленого соб орн ого характеру.
М іс ц ев а а д м ін іс т р а ц ія д о з в о л и л а ч и т а т и п р и в іт а н н я в ук р аїн с ьк ій
м о в і л и ш е д е л е г а т а м з Г а л и ч и н и , які, як а в с тр ій с ь к і піддан і, не з н а л и
ро сій сь к о ї м о в и , а п р е д с т а в н и к а м з різн и х кінців Н а д д н іп р я н с ь к о ї
У к р аїн и б у л о з а б о р о н е н о п р о м о в л я т и п о -у к р а їн сь к о м у . Це в и к л и к а л о
велике о б у р е н н я с е р е д учасників с в ята . Вони д е м о н с т р а т и в н о
в ід м о в и л и с ь ч и т а т и свої п р и в іт и п о -р о с ій с ь к о м у й п о д е р л и їх,

286
п р о т е с т у ю ч и п р о т и цієї с в а в іл ь н о ї з а б о р о н и , а п и с ь м е н н и ц я О л е н а
П чілка, н е х т у ю ч и у р я д о в и м н а к а з о м , ви с туп и л а з п р о м о в о ю в
ук раїн ськ ій м о ві й г о с т р о за с у д ж у в а л а у р я д о в і у ти ски т а п ересл ід уван ня
рід н о ї м о ви .
К о ц ю б и н с ь к и й в и г о л о с и в п р о м о в у , в якій відзн ачи в високі за сл уги
К о т л я р е в с ь к о г о п е р е д у к р а їн с ь к о ю л іт е р а т у р о ю .
О б ур е н і з а б о р о н о ю п р о м о в л я т и у к р а їн с ь к о ю м о в о ю , учасни ки
св я та з а л и ш и л и офіційне в ід к р и т т я п а м ’я тн и к а і ввечері в л а ш т у в а л и
своє с в я т о в т іс н о м у у к р а їн с ь к о м у колі «з н а ш и м и п р о м о в а м и і в
с м іл и в о м у п ід н ес ен о м у настрої», як з г а д у в а л и присутні.

« М р іє, не зр а д ь !..»
У р е в о л ю ц ії 1905 року, щ о р о з г о р т а л а с ь під г а с л о м з а п р о в а д ж е н н я
д е м о к р а т и ч н и х с в о б ід у Росії і н а д а н н я зе м л і селян ству, українці, як і
інші поневол ен і н ар о д и , в з я л и д ія л ь н у у часть, в и м а г а ю ч и т е ж п р а в на
н а ц іо н а л ь н е с а м о в и з н а ч е н н я .
С е л я н и ст и х ій н о п о в с т а в а л и , в ід б и р а л и п о м іщ и ц ь к і зе м л і і д іл и л и їх
м іж с о б о ю . С е р е д м о р я к ів Ч о р н о м о р с ь к о ї ф л ь о т и , к о тр і були
п е р е в а ж н о у к р а їн ц я м и , с т в о р и л а с ь т а є м н а о р г а н із а ц ія « К о б за р » , щ о
п р о іс н у в а л а д о 1918 року. Влітку 1905 р о к у в и б у х л о п о в с т а н н я
у к р аїн ськ и х м о р я к ів на п ан ц ер н и ку « П о ть о м к ін » , п ід т р и м а н е
е к іп а ж а м и ін ш и х к о р аб л ів . У ж о в т н і п о в с т а л и м о р я к и н а крейсері
«Очаків». 1 гр у д н я 1905 ро к у с п а л а х н у л о п о в с т а н н я са п ерів-ук раїн ц ів у
Києві.
Р е в о л ю ц ію з а х о п л е н о зу с т р іл и у к раїн ськ і п и сь м ен н и к и , в б а ч а ю ч и в
ній н а б л и ж е н н я зд ій сн ен ня з а п о в іт н о ї м р ії пр о в и зв о л е н н я б а т ь к ів щ и н и .
« М ріє, не зр а д ь !» — з а к л и к а л а Л е ся У к раїн ка .
Т и х , щ о в с тал и «битись і б о р о т и с ь за к р а с у мети», вітав і оспівував
Олесь.
З-за З б р уча п и л ь н о с п о с те р іг ав події н а д Д н і п р о м І в а н Ф р а н к о і під
їх в п л и в о м п р о й м а в с я ід е я м и в о л ю н т а р и з м у та писав с в о ю п о ем у
«М ойсей».
Б о р о т ь б а у к р а їн с ь к о г о н а р о д у п р и н е с л а ск а су в а н н я н ен а ви с н о го
у к азу 1876 ро к у п р о з а б о р о н у у к р а їн с ь к о г о сл ов а. П о ч а л а т в о р и т и с ь
у к р а їн с ь к а преса. П е р ш и м з’яви в ся ч а сопи с « Х л іб о р о б » б р а т ів
Ш ерем етів у Л у б н а х , д а л і « Р ід н и й край» у П о л тав і.
Г а зе т у « Р ад а » в К и єві за с н у в а в Є вген Ч и к а л е н к о п р и ак ти в н ій участі
іс т о р и к а л іт е р а т у р и С е р гія Є ф р е м о в а . П о ч а л и в и х о д и т и т и ж н е в и к и
«М аяк», «Сл ово», «Село», «Засів», «Р іл ля» , « Н а ш а К о о п е р ац ія » ,

287
« К о м а ш н я » і м ісяч ни ки « Л іт е р а т у р н о - Н а у к о в и й Вісник», « У к р аїн сь к а
хат а» , «Дзвін», «Світло», «С яйво», «Вісник к у л ь т у р и і ж и ття». В г а з е т а х
с т а л и м а с о в о д р у к у в а т и с ь л іт е р а т у р н і тв о р и : вірші, о п о в ід а н н я , новелі.
В у н ів е р с и т е т а х деякі п р о ф е с о р и як М и к о л а С у м ц о в і М и х а й л о
Г р у ш е в сь к и й п о ч а л и в и к л а д а т и у к р а їн с ь к о ю м о в о ю .
С к л и к а н а навесні 1906 року П е р ш а Д у м а м а л а 40 д е п у т а т ів -
українц ів, які с т в о р и л и с в о ю п а р л я м е н т а р н у групу п ід п р о в о д о м Іллі
Ш рага, д е п у т а т а з Ч ерн ігова.
Не о б і й ш л о с ь і бе з у р я д о в и х репресій. В 1907 роц і під час в и б о р ів д о
Д р у г о ї Д у м и поліція з а а р е ш т у в а л а Л е с ю У країн ку і М и к о л у Л и с ен к а, а,
в и п у с т и в ш и ,— в зя л а під о с о б л и в и й нагляд.
Д р у г а Д у м а м а л а вже 47 українців, які ви п у с ка л и свій о р г а н « Р ідн а
справа». Г о л о в н и м г а с л о м у к р аїн с ь к и х п р ед ст авн и к ів у Д у м і б у л а
н а ц іо н а л ь н а а в т о н о м ія У країн и. Вони п ід го т у в а л и з а к о н о п р о е к т про
місцеве с а м о в р я д у в а н н я , п р о з а п р о в а д ж е н н я ук р аїн с ьк о ї м о в и в ш к о л а х
і ц ер к ва х, т а к о ж про з е м е л ь н у с п р а в у і о х о р о н у праці.
П о всій У к р а ї н і ш и р и л а с ь н а ц і о н а л ь н о - к у л ь т у р н а п р а ц я ,
з а к л а д а л и с ь « П р о світи » і нові в и д а в н и ц т в а , т в о р и л и с ь у країнські
н а ц іо н а л ь н і к л ю б и . Г р о м а д я н с т в о і с т у д е н т с т в о в и м а г а л и с т в о р е н н я
кате др у к р а їн о з н а в с т в а в у н ів е р с и т е т а х К и єв а, Х а р к о в а і О деси.
Ш и року д ія л ь н іс т ь у н а р о д н ій освіті р о з г о р т а є Б о р и с Г рінч ен к о і йо го
д р у ж и н а М арія.
С п а д в и з в о л ь н о ї б о р о т ь б и , п о р а з к а р е в о л ю ц ії і як н а с л ід о к —
ст о л и п ін с ь к а реакція, з м ін а в и б о р ч о г о за к о н у , щ о о б м е ж и л а участь
українц ів у Т р е т ій і Ч е т в е р т ій Д у м і, п р и зве л и д о з м е н ш е н н я
н а ц іо н а л ь н о - к у л ь т у р н о ї п раці на У країні, а с л і д о м за т и м почався
наступ на все у к раїн ськ е ж и т тя.
Репресій за зн а л и і діячі л іт е р а т у р и . П и с ь м е н н и к А р х и п Т есл енк о,
який б р а в у ча ст ь у р е в о л ю ц ій н о м у русі, в ж о в т н і 1906 р о к у був
за а р е ш т о в а н и й і після д в о х років т ю р м и в и сл аний д о В я тсь ко ї губернії,
звідки п оверн увся в 1909 році з п ід ір в а н и м з д о р о в ’я м і п о м е р д в а роки
пізніш е у віці 29 років.
Інш ий п и с ь м е н н и к , С т еп а н Васильчен ко, за участь у в и зв о л ь н ій
б о р о т ь б і 1905 року був з а а р е ш т о в а н и й і зв іл ь н ен и й у 1908 р о ц і з
забо р о н о ю вчителю вати.

Б о р о т ь б а за в с т а н о в л е н н я п а м ’я т н и к а Ш евч ен к о ві в К иєві
П ід в р а ж е н н я м б у р х л и в и х р е в о л ю ц ій н и х подій і ш и р е н н я м
у к р а їн с ь к о г о в и з в о л ь н о г о руху К и їв сь к а Д у м а у х в а л и л а в 1905 році

288
в ід зн а ч и т и б л и зь к е с т о л іт т я з д н я н а р о д ж е н н я Т а р а с а Ш евченка і
с т в о р и л а д у м с ь к и й к о м іт е т д л я з б у д у в а н н я п а м ’я тн и к а п оетові.
К а м п а н ія за с п о р у д ж е н н я п а м ’я т н и к а о д р а з у п р и й н я л а в с ен а р о д н ій
х а р а к т е р , п о ч а л и с ь зб ір к и к о ш т ів на ц ю ціль. Це, як і с л ід бу л о
с п о д ів а ти с ь, в и к л и к а л о л ю т ь усіх в е л и к о д е р ж а в н и х е л е м е н т ів К и єв а,
які п о ч а л и всіляко п р о т и д ія т и п о б у д о в і п а м ’ятн и к а. К и ївсь ки й
г у б е р н а т о р Т р е п о в з а п и т а в к о м іт е т п о з б у д у в а н н ю п а м ’я т н и к а
Ш евченкові в Ки єві, чи м а є цей к о м іт е т д о з в іл у р я д у п р и й м а т и
п о ж е р т в и . Зі с в о г о б о к у г р а д о н а ч а л ь н и к О деси , д е те ж п р о в а д и л и с ь
зб ір ки на п а м ’ятн и к , в и м а г а в в к а з а т и , д е вл а с н е в « У р я д о в о м у віснику»
н а д р у к о в а н о т а к и й д о з в іл .
Чим ш ирш ого громадянського розголосу набувала справа побудови
п а м ’ятн и к а, т и м з а п е к л і ш и м и с т а в а л и н а п а д и м ісц е ви х к иївськи х
р о с і й с ь к о - м о н а р х і ч н и х кіл, ц а р с ь к и х у р я д о в ц і в , ч о р н о с о т е н н и х
ж у р н а л іс т ів і п о л іт и ч н и х діячів реа к цій н и х д е п у т а т ів Д е р ж а в н о ї
Думи.
А ле м и м о всіх п е р е ш к о д к о м іт е т о в і в д а л о с ь д о м о г т и с ь д о з в о л у на
збір к о ш т ів і о р г а н із а ц ію к он ку рсу на п р о ек т а м ’я т н и к а Ш евчен кові в
Києві. О р г а н із а ц іє ю конкурсу з а й н я в с я сп е ц іял ь н и й О б ’є д н а н и й
к о м іт е т , в ініц іягивн у групу я к о г о в в ій ш л и М и х а й л о К о ц ю б и н с ь к и й ,
М и к о л а Л и с е н к о , Б о р и с Г рінч ен к о т а інш і визначні діячі у к р аїн с ь к о ї
к уль тур и .
У вересні 1909 ро к у О б ’є д н а н и й к о м іт е т п р о г о л о с и в П е р ш и й
М іж н а р о д н и й к он кур с на п р о е к т п а м ’я т н и к а Ш евченкові в Києві. Д о
с к л а д у ж ю р і бу л и з а п р о ш е н і т а к о ж ген ія ль н и й м и с т е ц ь Іл л я Репін і
р із ь б я р Л е о н ід П о зе н , який п р о е к т у в а в п а м ’ятн и к К о т л я р е в с ь к о м у в
П о л тав і.
15 т р а в н я 1910 ро к у під г о л о в у в а н н я м П о з е н а ж ю р і р о з г л я н у л о 64
пр о ек ти . Х а р а к т е р и с т и ч н о , щ о д л я к онкурсу на п а м ’ятн и к цареві
О л е к с а н д р о в і 11, щ о р ів н о ч а с н о п р о х о д и в у Києві, н а д ій ш л о л и ш е 20
проек тів. Це п е р е л я к а л о ц арськ і у р я д о в і у ст ан о в и , і вони н а п р у ж и л и
свої сили, щ о б п р о в а л и т и к он кур с на п а м ’я т н и к Ш евченкові. Г о л о в а
к и їв с ьк о го К л ю б у р о сій сь к и х н ац іо н ал іс тів А .С а в е н к о в м іс т и в у
реакцій ній газеті «К и єв л я н и н » с т а т т ю , в якій п исав, щ о п ід п л а щ и к о м и
п о б у д о в и п а м ’я т н и к а Ш евченкові від б у в а є т ь с я п о л іт и ч н а д е м о н с т р а ц ія .
П ід т и с к о м усіх в е л и к о д е р ж а в н и х си л П е р ш и й кон курс б ув п р о в а л е н и й .
А л е с п р а в а не з а в м е р л а .
Д о ж ю р і Д р у г о г о конкурсу бу л и за п р о ш е н і м и стц і В асиль
К р и ч ев сь ки й , С ергій В асил ьківськи й, Ф о т ій К р а с и ц ь к и й , І в а н ї ж а к е в и ч ,
Іван Т р у ш , О п а н а с С л а с т іо н , п и с ь м е н н и к М и х а й л о К о ц ю б и н с ь к и й ,

289
к о м п о з и т о р М и к о л а Л и с ен к о , вчений М и к о л а Б іл я ш е в с ь к и й . Ж ю р і 15
л ю т о г о 1911 ро к у під г о л о в у в а н н я м С л а с т і о н а р о з г л я н у л а 46
к о н к у р с н и х п роек тів і у х в а л и л о п е р ш о ї п рем ії н ік о м у не д а в а т и , а д р у г у
н а д а т и р ізь б я р ев і Ф е д о р у Б а л а в е н с ь к о м у . О б ’є д н а н и й к о м іт е т с х в а л и в
проект Балавенського з деяким и переробками.
В е л и к о д е р ж а в н и к и в ст о л и ц і У к р а їн и п ід н ял и зн о ву с т р а ш е н н и й
галас. Щ об п е р е ш к о д и т и п о б у д о в і п а м ’я тн и к а а б о п р и н а й м н і з а х о в а т и
й о г о десь у к уток, д а л і від л ю д н и х м ісц ь , п о п е ч и т е л ь К и ївсь к о ї у ч б о в о ї
о к р у г и з в е р н у в с я д о г у б е р н а т о р а Т р е п о в а з п р о х а н н я м не
в с т а н о в л ю в а т и п а м ’я т н и к а Ш евченкові н а М и х а й л ів с ь к ій п л о щ і, як це
бу л о р ан іш е ви р іш ен о. Ч л ен К л ю б у р о сій сь ки х н ац іо н ал іс тів
С .А л е к сє є в у за я в і д о к о м іт е т у к л ю б у з а к л и к а в не п о т у р а т и т и м , які
з а з іх а ю т ь на визначні м ісц я К и є в а, п р а г н у т и в с т а н о в и т и п а м ’ятн и к
л ю д и н і , щ о «конче н е н а в и д іл а д е р ж а в н и й у стрій і ж и л а о д н іє ю
д у м к о ю — ш в и д ш е д іж д а т и с ь й о г о зру йн уванн я».
У висліді о д н о с т а й н о г о с п р о т и в у м о н а р х іс т ів місце, р а н іш е
пр и зн а чен е д л я п а м ’я т н и к а Ш евченкові н а М и х а й л ів с ь к ій п л о щ і, бу л о
н а д а н о д л я п а м ’я т н и к а к н яги н і О л ь зі, а д л я п а м ’я тн и к а Ш евченкові
відве л и інше місце, на р о зі В еликої В асил ьківської, К а р а в а є в с ь к о ї і
П у ш к ін с ь к о ї ву л и ц ь , у н е о х а й н о м у , з а х а р а щ е н о м у т о д і закутку.
У з в ’язку зі зм іною м ісц я проект Балавенського, зр о б л е н и й
ф р о н т а л ь н о , о д н о б іч н о , п о т р е б у в а в Г рун товн ої п е р е р о б к и в ід п о в ід н о
д о н о в о г о м ісц я, в і д к р и т о г о з усіх боків. Ц и м с к о р и с т у в а л и с ь усі в о р о г и
в с т а н о в л е н н я п а м ’я т н и к а , з г а н ь б и л и к о н к у р с о в і п р о е к т и і
у н е м о ж л и в и л и будову.
П р о т е , О б ’є д н а н и й к о м іт е т не п р и п и н я в д ія л ь н о с т и , і у грудні 1912
ро к у від б ув ся Т р е т ій М іж н а р о д н и й конкурс на п р о е к т п а м ’я тн и к а
Ш евченкові в Києві, на який н а д ій ш л о 37 п ро ек тів, з як и х ж ю р і, на ж а л ь ,
не з м о г л о з а т в е р д и т и ні о д н о г о через н ев ід п о в ід н ість їх в и м о г а м
конкурсу.
Ч е р г о в а н ев д а ч а не р о з ч а р у в а л а членів О б ’є д н а н о г о к о м іт ету , і він у
тр а в н і 1913 р о к у п р о г о л о ш у є Ч е т в е р т и й к он курс, п е р с о н а л ь н о
з а п р о ш у ю ч и низку в и з н а ч н и х у к р аїн с ь к и х і ч уж и н ец ь ки х м и стц ів взя ти
в н ь о м у участь.
У л ю т о м у 1914 ро к у ж ю р і р о з г л я н у л о 11 п р о ек тів, щ о н а д ій ш л и на
цей к он курс, і б і л ь ш іс т ю г ол осів с х в а л и л о п р о е к т іт а л ій с ь к о г о
с к у л ь п т о р а А н т о н іо Ш іортіно. Він на п о ч а т к у т р а в н я 19 14 року закін ч ив
деяку п ер е р о б к у п р о е к т у за в к а з ів к а м и к о м іт е т у т а п о д а в й о г о на
р о з г л я д . Цей п р о е к т був с х в а л е н и й , і с к у л ь п т о р о в і д о р у ч и л и всі п о ст аті

290
на п а м ’ятни ку в и к о н а т и з т е м н о ї б р о н з и , а п о с т а м е н т — з с ір о г о
іт ал ій сь к о го г ран іту. За п ів т о р а ро к у п а м ’я т н и к м а в б у т и закінч ени й у
Р им і і п р и в е зе н и й д о Києва. Але н е з а б а р о м п о ч а л а с ь П е р ш а с в іто в а
війна, О б ’є д н а н и й к о м іт е т п ер е ст ав існ увати , на ук раїнськ е ж и т т я в п а л и
у р я д о в і репресії, і с п р а в а п о б у д о в и п а м ’я тн и к а з а к ін ч и л а с ь нічим
завдяки о д ч ай д у ш н о м у сп р о ти ву російських в е л и к о д ер ж авн и х
е л ем ентів .

С п р о б а п о с т а в и т и п а м ’я т н и к Ш евч ен к о ві у Х а р к о в і
Б у л и н а м а г а н н я у к р а їн с ь к о г о г р о м а д я н с т в а п о с т а в и т и п а м ’ятн и к
Ш евченкові в Х а р к о в і, з н а г о д и 5 0-ліття с м е р т и по ет а, а п о т ім — у 1914
році з н а г о д и с т о л іт т я н а р о д ж е н н я . А л е ні о д и н п л я н не був зд ійснений
п о д іб н о як у Києві через с п р о т и в усіх в о р о г ів ук р аїн с ьк о ї справи.

« Н і, я ж и в а! Я б уд у в іч н о ж и ти !»
П о х о р о н Л есі У к р а їн к и в Києві, в серпні 1913 р о к у п е р е т в о р и в с я на
величну п ол іти ч н у д е м о н с т р а ц і ю п р о т и у р я д о в и х п ер е сл ід у в а н ь
ук р аїн с ьк о ї л іт е р а т у р и і м ови .
Б а ж а ю ч и не д о п у с т и т и н еб езпечни х п р о м о в і ви явів н е з а д о в о л е н н я ,
поліція н а м а г а л а с ь з а б о р о н и т и вступ на Б а й к о в е к л а д о в и щ е м а с а м
л ю д е й , щ о п р и й ш л и в ід д а т и о с т а н н ю п о ш а н у покійній вели кій поетесі.
П о л іц а ї п р о п у с т и л и р о ди ч ів Л е сі У к р а їн к и та к іл ьк о х п р и б у в ш и х гостей
і з р о б и л и с п р о б у за ч и н и ти б р а м у , а л е н а т о в п п р о р в а в ся . П о л іц ія
з а б о р о н и л а співи і п р о м о в и н а д т р у н о ю , о д н а к цих р о з п о р я д ж е н ь н іхто
не сл у х а в. Б у л и п р о м о в и з в и с л о в л е н н я м гніву і о б у р е н н я п р о т и
у р я д о в и х репресій. П ол іція вкінці в и к л и к а л а кінний загін.
Н а в іть і після своєї с м е р т и Л е с я У к р а їн к а бул а с т р а ш н а г н о б и т е л я м
с в ого н арод у. С т в е р д ж у в а л и с ь її слова:
Ні. я жива! Я бг()г вічно ж ит и!
Я в серці маю те, що не вмирає.

7. У Ч А С Б У Р Е В ІЮ

К оли заго в о р и ли гар м ат и

З в и б у х о м П е р ш о ї св іто в о ї війни п о ч а в с я н о ви й п о г р о м у к раїн с ьк ої
к у ль ту ри .
З серп ня 1914 року б у л о п ри п и н ен о газету «Р ада», яка д а в а л а свої
ст орін к и д л я ш и р о к о г о ви с вітл е н н я у к р а їн с ь к о г о ж и т т я , м іс т и л а т в о р и
л іт е р а т у р и . Видавці і сп ів р о б іт н и к и « Р ади » у с л із н о м у п р о х а н н і « Й о г о

291
зверхності панові командую чому вій с ьк а м и К и ївсько ї В ійськової
О к р у їи » писали: «В ідч уваю ч и , щ о ни ніш ній в ід п о в ід а л ь н и й м о м е н т
в и м а г а є від н ас з а д о в о л е н н я п о т р е б н а ш и х читачів у с п о к ій н о м у і
р е г у л я р н о м у о з н а й о м л е н н і з п о д ія м и , м а є м о честь п ок ірн іш е п роси т и
Вашу Зверхн ість д о з в о л и т и п р о д о в ж у в а т и в и д а в а т и газету «Р ада»,
п р и п и н ен о ї 21 л и п н я (3 серп ня) ц ь ого року».На ц ь о м у п р о х а н н і ген е р ал
Б у х о л ь ц згори написав: «Н е д о з в о л я ю . Х ай к р а щ е не просять».
С л ід о м за « Р а д о ю » б у л о п р и п и н ен о всю ук раїнськ у пресу, не
в и к л ю ч а ю ч и і наукові о рган и . Іакі с л о в а , як «У країна», «український»
зн ик л и н ав іть у р осійськи х ча соп и с ах . К о н ф іс к о в у в а л и с ь книги, видані
щ е за м и р н и х часів.
У за в о й о в а н ій р о с ія н а м и Г ал ичи ні й ш л о б е з о г л я д н е н ищ ен н я всіх
з д о б у т к і в у к р а ї н с ь к о ї к у л ь т у р и . П а л и л и у к р а їн с ь к і к н и ж к и у
С т авр о п ігії, р уй н ува л и б іб л іо т ек и ч и т ал ь н і «П росвіти».
Н а за сл ан н і о п и н и вс я л ьв івс ьк и й м и т р о п о л и т А н д р е й Ш ептиц ьки й.
Д о К а за н і засл ал и М и х а й л а Г р у ш е всь ко г о .
У к раїнці д іс т а л и ш и р о к у м о ж л и в іс т ь « п о б р а т и п рак ти ч н у л е к ц ію
г о ю , як го наш і л іт е р а т у р н і п а м ’ятки п р о п а д а л и в с т ар и н у , в Х -Х УІІ1
с т о л іт т я х , га зр о з у м іт и , ч о м у копії д е я к и х н аш и х п а м ’яток з а х о в а л и с ь
на да л ек ій півночі, а в нас і с л іду по собі не л и ш и л и . А дж е горки, х о з а р и ,
б е р е н д ії, п е ч е н іги , г а г а р и , т у р к и і всякі ін ш і п л е м е н а , щ о
п е р е в а л ю в а л и с ь через наш у ет н о гр а ф іч н у т е р и т о р ію , не м о г л и
о к а з у в а г и б іл ь ш е з р о з у м ін н я д л я н а ш о ї к у л ь ту р и від т е п е р іш н ь о г о
х р и с т о л ю б и в о г о воїнства», писав вчсний-етиоі р а ф В о л о д и м и р
Г н атю к.
« К р о в ’ю о б к и п а л о серце в українців, коли д о х о д и л и с ю д и ж а х л и в і
звістки п р о те, щ о д іє гь с я в Галичині, і т и м б іл ь ш е п о ч у в а л а с ь несила
щ о с ь п о д іяти , ч и м о с ь д о п о м о г т и під цей п р о к л я т и й час, коли н а д усім
запанувала гармата», гірко ви зн а ва в Сергій С ф р е м о в .

З д а с т ь с я , s у к р а їн с ь к и м п и т а н н я м в ж е ііо к ін ч ен о ...
Від січня 1915 р оку б у л о від н о в л е н о д ію указу 1876 року про
з а б о р о н у українськог о с л о в а і за ч и н е н о всі українські ви д ан н я в м е ж а х
К иївської В ійськової О кр у ги . З б е р іг с я л и ш е ч а с о п и с « Р ід н ш ‘і край», який
п о щ а с т и л о в ід с т о я т и й ого ви д авн и ц і О лені Пчілці, а л е і він зм у ш е н и й
був п ер е й ти на р осій сь ки й п равоп ис.
М а л о д о б р о г о б у л о і поза м е ж а м и Київської військ о во ї О к ру ги , хоч
т а м д ія л и і не такі ж о р с т о к і р о з п о р я д ж е н н я . Щ о й н о с т в о р е н и й в 1915
році в О десі л іт е р а т у р н и й м ісяч ни к «О снова» за р е д а к ц іє ю А н дрія

292
Н ік о в с ь к о г о п р и п и н и в с я на т р е т ій книжці. Б у л и за к р и т і й х а р к ів с ь к і
газети: «Сл ово», щ о в и х о д и л о л е г а л ь н о під р е д а к ц іє ю В.В ин ни чен ка т а
Ю .С ір о г о і «Гасло», щ о й о г о р е д а г у в а в В .К о ряк .
А в Г а л и ч и н і т р и в а л о д а л і н и щ е н н я всіх п а м ’ятн и к ів у к р а їн с ь к о ї
к у л ь ту р и . Те, щ о д е с я т и л іт т я м и з б ер іг а в і п л ек ав н а р ід на зе м л і к о р о л я
Д а н и л а , о х о р о н я ю ч и в у м о в а х ц ісарськ ої в л а д и від н е п р и х и л ь н о с т и
п о л як ів, п а л и л о с ь і р у й н у в а л о с ь без у с я к о г о ж а л ю .
«Зд аєть ся , з у к р а їн с ь к и м п и т а н н я м вж е покінчено. П о л я к а м м а ю т ь
б у т и п р и зн а н і їх п р ав а, а д л я ук р аїн ц ів і ж и д ів м а є б у т и тіл ь к и р о сій сь к а
м о в а і к у л ь т у р а » ,— с к а з а в н ам іс н и к Г а л и ч и н и г р аф Г е о р гій
Б о б р и н с ь к и й під час св о го т р і ю м ф а л ь н о г о п ри їзд у д о Р осії після
з д о б у т т я р о с ія н а м и П е р е м и ш л я .
Р о сій с ьк и й в а н д а л і з м у Г а л и ч и н і с т ав п р е д м е т о м у в а ги н ав іть у
Д е р ж а в н ій Д ум і:
« М и від п и х н у л и від себе рід ни й н а м у к р аїн с ь к и й н а р ід і з а т ь м а р и л и
ясне о б л и ч ч я в е л и к о ї в и з в о л ь н о ї війни»,— г о в о р и в л ід е р к о н с т и т у ц ій н о -
д е м о к р а т и ч н о ї п а р т ії П а в л о М іл ю к о в на сесії Д у м и , с к л и к а н о ї 1 се р п н я
1915 року, у п ер ш у р іч н и ц ю війни.

В он а п р и й ш л а , я к м р ія д о в г о ж д а н н а
Р е в о л ю ц ія 1917 року, щ о її з а п о ч а т к у в а л о в д е н ь Ш евч ен к ових
р о к о в и н з б р о й н е п о в с т а н н я у к р аїн с ьк и х п о л к ів у т о д іш н ій росій сь кій
с т о л и ц і П е т р о г р а д і, п р и з в е л а д о п о в а л е н н я с а м о д е р ж а в с т в а і в ід к р и л а
р а н іш е п о н е в о л е н и м н е р о с ій с ь к и м н а р о д а м ш л я х д о с а м о в и з н а ч е н н я і
у с а м о с т ій н е н н я , а У к р аїні, Вірменії, Г рузії т а ін. — д о в ід н о в л е н н я св о єї
іс т о р и ч н о ї д е р ж а в н о с т и .
У к р а їн а в с т у п и л а на ш л я х в л а с н о г о д е р ж а в н о г о б у д ів н и ц т в а .
Р е в о л ю ц ію з а х о п л е н о зус трів увесь н а р ід і п р и в іт а л и п р о в ід н і діячі
л іт е р а т у р и .
О л е с ь б а ч и в у ній п е р е м о г у П р а в д и і писав:

Радійте, співайте пісні голосні.

Квітками заквіт чуйт е чола ясні.
Ридайте і смійтесь в сльозах солов і.
Стрічайте воскреслі надії свої.
М инули навіки дні чорних негод —
Живе Україна! / вільний народ.
Як з попелу фенікс, ожив і злетів
І зорям и зміряв прост ори степів.

293
 О, Боже, без меж М илосердя Твоє!
/ правда, о, Боже, на світі ще є.
Не дарма нам снилась вона уночі.
Не дарма ми гиб.іи, до неї йдучи.
Г р и г о р ій Ч у п р и н к а на ввесь г о л о с ви співував сл аву в ід р о д ж ен ій
ук раїн ськ ій д ерж аві:

Слава Вкраїні,
Л ю бій Отчині
Слава довіку однині.
Єдність і згода,
Правда й свобода —
Д о л я найкраща народа.
Гніву владики
Край наш великий
Знати не буде во віки.
Л ю д робот ящ ий,
Всюду т рудящ ий
Знатиме р о к и найкращі!
Право і зброю
Ми за собою
Маєм, щ об ст ати до бою.
Ч е р к а с е н к о вітав У к р аїн у з її д е р ж а в н и м в ід р о д ж е н н я м :
Вкраїно-М ати, кат сконав!
Не даром бились м и за волю,
Бо кат сконав
Тобі на щастя і на долю !
Н а У н ів е р с а л 22 січня 1918 ро к у Т и ч и н а відгукнувся у р о ч и с т о ю о д о ю
і с в о є ю с л а в н о з в і с н о ю п о е м о ю « З о л о ти й гомін»:

Над Києвом золот ий гомін,

І голуби, і сонце!
Внизу —
Д ніпро т оркає струни.
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки ж ертву сонцю приносят ь —

294
 І т ого золот ий гомін.
А х, т ой гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже.
Від нього грози пролітають над містом, плачут ь,—
Бо їх не помічають.
Золотий гомін!..

З п е р ш и х днів волі в ід н о в л я є т ь с я з а к р и т а в 1914 році у к р аїн с ьк а

преса: г а зе т а « Р ад а » під н о в о ю н а з в о ю : « Н о в а Р ада», т а к о ж « Н а р о д н я
Воля», щ о м іс т я т ь б а г а т о вір ш ів, нарисів, о п о в ід а н ь , п р и св я ч н и х величі
подій, щ о р о з г о р т а ю т ь с я н ав коло. П очи н ає зн ову ви х о д и ти
« Л іт е р а т у р н о - Н а у к о в и й Вісник», з ’я в л я ю т ь с я нові ви д ан н я: «Ш лях»,
« К н и га р», а л ь м а н а х и , щ о бу л и в и р а з о м д у м о к і у п о д о б а н ь о к р е м и х
груп п и сьм ен ни ків. Т в о р ц і л іт е р а т у р и з н а х о д я т ь н о ви й п а т о с т а
н а д х н е н н я д л я т в о р ч о с т и і м а ю т ь д е д р у к у в а т и свої тв о р и ,

Ж е р т в и б о р о т ь б и за в о л ю
В бурян і р о к и в и з в о л ь н и х з м а г а н ь ч и м а л о п и сь м ен н и ків в з я л о в них
чинну участь. В о я к о м - д о б р о в о л ь ц е м П е р ш о г о к о з а ц ь к о г о п ол ку ім ен и
г е т ь м а н а Б о г д а н а Х м е л ь н и ц ь к о г о ви ступи в по ет Г р и г о р ій Ч у п р и н к а.
Б о р о т ь б а п р и н ес л а б а г а т о вт р а т . У л ю т о м у 1918 ро к у під час
г а р м а т н о г о о б с т р іл у К и є в а вій с ьк о м М и х а й л а М у р а в й о в а т а Ю р ія
К о ц ю б и н с ь к о г о з г о р ів з а п а л е н и й а р т и л е р ій с ь к и м и с т р іл ь н а м и б у д и н о к
М и х а й л а Г р у ш е в с ь к о г о , і т а м з а г и н у л а б е з л іч в и с о к о ц і н н и х
д о к у м е н т ів , паперів, іс т о р и ч н и х і л іт е р а т у р н и х п а м ’яток .
Війна к о ш т у в а л а б а г а т о ж е р т в і в л ю д я х . М о л о д и й п и сь м ен н и к
А н д рій Зали в чи й , член Ц е н т р а л ь н о ї Р а д и , к о т р и й б р а в у ч а ст ь у
п о в с тан н і п р о ти нім ців і г е т ь м а н а , за ги н ув у Ч е р н іг о в і в 1918 році,
з а л и ш а ю ч и п о с м е р т н і а в т о б і о г р а ф і ч н і н о в е л і «З л і т е р а т у р н о г о
ди т и н ств а».
У часі с в о г о к о р о т к о г о п а н у в а н н я в К и єві д ен ік ін сь к а в л а д а
р о з с т р іл я л а к іл ьк о х у к р аїн с ь к и х пи сь м ен н и ків, с е р е д н их 19-літн ього
Василя Ч у м а к а , а в т о р а вірш ів, в и д а н и х у ж е п о с м е р т н о у з б ір н и к а х
«Заспів» (К и їв, 1920, д в а ви д ан н я), « Р е в о л ю ц ія » (Х а р к ів, 1920),
« Ч е р в о н и й заспів» (Ч е р н ігів , 1921).
Р а з о м з н и м був р о з с т р іл я н и й Г н а т М и х а й л и ч е н к о , діяч л ів о г о
к р и л а б о р о т ь б іс т ів і їх п р е д с т а в н и к у Ц е н т р а л ь н ій Р аді, а в т о р поезій у
п р озі, н о в е л ь « П овія», « Т ю р м а » , «Дівча»» і в е л и к о г о т в о р у « Б л а к и т н и й
р о м а н » . Т о д і т а к о ж був р о з с т р іл я н и й п и с ь м е н н и к Є вген Г р и горук .

295
 П и с ь м е н н и к и -е м іг р а н т и
У висліді н е з а д о в іл ь н о г о скінчення в и з в о л ь н и х з м а г а н ь з а л и ш и л и
українські землі: М и х а й л о Г р у ш е в сь к и й , О л е к с а н д е р О л ес ь, С п и р и д о н
Ч е р к а с е н к о , В о л о д и м и р С а м ій л е н к о , В о л о д и м и р В инниченко, М и к о л а
В ороний , М и к о л а С а д о в с ь к и й ( зн ан и й т е ж на л іт е р а т у р н о м у полі
св о їм и ін с ц ен іза ц іям и т в о р ів п и с ь м е н с т в а і п е р е к л а д а м и з л іт е р а т у р и ),
М о д е с т Л еви ц ь к и й , М и к и т а Ш а п о ва л . З них Г р у ш е всь к и й , С а м ій л е н к о ,
В о р о н и й і С а д о в с ь к и й п ізніш е п о в е р н у л и с ь на У країну.
З м о л о д ш и х діячів на е м іг р а ц ію в и й ш л и поет Є вген М а л а н ю к ,
п и сьм ен ни к-есеїст і р е д а к т о р « Л і т е р а т у р н о - Н а у к о в о г о Вісника» д-р
Д м и т р о Д о н ц о в , хар к ів сь к и й к о м п о з и т о р П а в л о П еч ен іг а -У гл и ц ь к и й ,
св іто в о ї с л а в и д и р и г е н т О л е к с а н д е р К о ш и ц ь та ін. діячі у к р аїн с ьк о ї
к у л ь т у р и і носії ук р аїн с ьк о ї н а ц і о н а л ь н о - в и з в о л ь н о ї дум к и.

В ел и ка т в о р ч а а к т и в н іс т ь п и сь м ен н и к ів — як в ід г о м ін н ед ав н ь о ї
держ авности
П ер ш і р о к и по скінченні в и з в о л ь н и х з м а г а н ь п о зн а ч и л и с ь в е л и к о ю
т в о р ч о ю а к т и в іза ц іє ю у к р аїн с ьк и х п и сьм ен н и ків, т в о р е н н я м
р із н о м а н і т н и х л іт е р а т у р н и х у гр у п о в а н ь , п о д іл о м за ф о р м а л ь н о ю
о з н а к о ю , щ о б у л о в і д г о м о н о м н ед ав н ьо ї д е р ж а в н о с т и б а т ь к ів щ и н и .
А к т и в н о п р а ц ю в а л и си м в о л іс т и : Яків С а в ч е н к о , а в т о р зб ірок
«Поезії» і «Земля», О л ек са С л іс ар е н к о , зна н и й с в о є ю з б ір к о ю « Н а березі
К астальськом у», М икола Терещ енко, якому належ ало багато
п о ет и ч н и х зб ір о к , Є в г е н П л у ж н и к , поезії я к о г о в и п о в н и л и зб ір к и «Дні» і
« Р ан н я осінь», В о л о д и м и р Я р о ш е н к о з його з б ір к а м и «С вітотінь» і
«Луни», Т о д о с ь О с ь м а ч к а , щ о м а в збірку «Круча».
П р е д с т а в н и к а м и ф у т у р и з м у ви с ту п ал и : М и х а й л о С е м е н к о (збірки
« П р е л ю д и » і « П ’єр к о н а є » ) ,Г е о Шкурупій («П с и хо те зи », « Б ар а б ан » ,
« Ж а р и н и слів»), К о с ть Буревій.
Н ео к л яси к и П а в л о Ф и л и п о в и ч зі з б ір к а м и « З е м л я і вітер» т а
« П ро стір », М и к о л а Зеров т в о р е ц ь а н т о л о г і ї р и м с ь к о ї поезії і зб ірки
«К а м е н а» ; М и х а й л о Д р а й - Х м а р а , М а кс и м Р и л ь с ь к и й і Ю р ій Клен-
Б у р ґ г а р д т в р а ж а л и к р а с о ю і в и т о н ч ен істю п о ет и ч н и х творів.
Н е о р о м а н т и к а м и ви я в и л и себе М и к о л а Б а ж а н і Ю рій Я н ов сь ки й , які
в р а н н ь о м у періоді своєї т в о р ч о с т и т а к о ж не п о к л о н я л и с я м о с к о в с ь к о -
б о л ь ш е в и ц ь к о м у бож ку.
На полі о п о в ід а н н я і повісти п р а ц ю в а л и : Г р и г о р ій К осин ка,
М и х а й л о Івчепко, Валеріян П ід м о г и л ь н и й , В о л о д и м и р Г ж и ц ьк и й ,
Б о р и с А н г о н е н к о - Д а в и д о в и ч , Іван Л е (М ой ся), А н д р ій Г о л о в к о , П е т р о
П ан ч , Іван М и к и т е н к о , щ о п ізн іш е п е р е й ш о в д о д р а м а т у р г ії, М и к о л а
Х в и л ь о в и й (Ф ітіл ьов). Т е м а т и к а їх т в о р ч о с т и б у л а я с к р а в а і
р із н о м а н іт н а . У своїх з б ір к а х о п о в ід а н ь «Ш ум и весняні», « І м л и с т о ю
р ік о ю » , « Г о р іл и степи» Івчен ко в ід зн а ч а є т ь с я л ір и ч н и м п ід х о д о м д о
зм іст у і й о г о р о м а н т и ч н и м р о з к р и т т я м . П ід м о г и л ь н и й у своїх
о п о в ід а н н я х д а є р е а л іс т и ч н о - п о б у т о в і о б р а з и н а в к о л и ш н ь о г о ж и т т я .
Г о л о в к о в збірці о п о в ід а н ь « М о ж у » , р о м а н і « Б у р ’ян» і повісті « М а ти »
оп исує д о р е в о л ю ц ій н е і сучасне й о м у село.
Усі ці а в т о р и не л и ш е п и с а л и у к р а їн с ь к о ю м о в о ю , а й к о ж н и й по-
с в о є м у с т а р а в с я з б а г а ч у в а т и і у д о с к о н а л ю в а т и м о в у с в ого н ар о д у .

8. У К Р А Ї Н І З А Ц І Я І ї ї Р О З Г Р О М
П о ч а т о к у к р а їн іза ц ії
У п е р ш и х п о в о є н н и х р о к а х пан івни й р е ж и м , не п о ч у в а ю ч и с ь ще
м іц н о в У к раїн і, не п е р е ш к о д ж а в т в о р ч о с т і у к р а їн с ь к и х п и сь м ен н и к ів і
ч а с т к о в о н ав іть сп р и я в р о з в и т к о в і у к р аїн с ь к о ї м ови .
Н а п ідставі п о с т а н о в и X II з ’їзду Р о сій ської к о м у н іс т и ч н о ї п а р т ії
(б о л ь ш е в и к ів ) Р а д а Н а р о д н іх К о м іс а р ів С о в є т с ь к о ї У к р аїн и в и д а л а 27
л и п н я 1923 року д е к р ет, як им п о ч а т о у к р а їн із а ц ію ш к іл , в и х о в н и х і
к у л ь ту р н о -о св ітн іх у ст ан о в , а п о с т а н о в о ю В с еукраїн ського
Ц е н т р а л ь н о г о В и к о н а в ч о г о К о м іт е т у і Р а д и Н а р о д н іх К о м іс а р ів 1-го
се р п н я 1923 ро ку — п ро у к р а їн із а ц ію д е р ж а в н о г о а п а р а т у . У ц ь о м у
д е к р еті н а г о л о ш е н о п о т р е б у з о с ер е д и ти у в а гу д е р ж а в и на п о ш и р е н н я
у к р аїн с ь к о ї м о в и , з о г л я д у на ф а кти ч н у пер евагу р о сій сь к о ї м о ви .
В к азувал о ся в ж и т и д л я усуненн я цієї н ер івн о ст и н изк у п р а к т и ч н и х
за х о д ів , які, д о д е р ж у ю ч и с ь р ів н о п р а в н о с т и м о в усіх н а ц іо н а л ь н о с т е й
на ук раїн с ьк ій т е р и т о р ії, м у с я т ь за б е зп е ч и т и ук р аїн ськ ій м о в і місце,
в ідп овід н е ч исел ьн ості та п и т о м ій вазі у к р а їн с ь к о г о н а р о д у на т е р и т о р ії
УССР.
Д ія л ь н іс т ь Г р у ш е в с ь к о г о
Н а п оча тк у 1924 року, п о в ір и в ш и б о л ь ш е в и ц ь к и м о б іц я н к а м ,
п о ве рн увся з-за к о р д о н у ак а д . М и х а й л о Г р у ш е всь к и й . С п о ч а т к у він
р о з в и н у в в а ж л и в у п р ац ю : відн ови в при Всеукраїнській А к а д е м ії Н а у к
д ія л ь н іс т ь іс т о р и ч н о ї секції, о р г а н із у в а в н изк у а к а д е м іч н и х к ом іс ій д л я
д о с л ід ж е н н я у к р аїн с ь к о ї історії і ф о л к л ь о р у , о ч о л и в к ер ів н и ц т в о
п ід г о т о в к о ю н о в и х кад рів іс тори к ів при н а у к о в о -д о с л ід н ій к а т е д р і
історії У к р аїн и , з а п о ч а т к у в а в зн о в у в 1924 році ви х ід Ж урналу « У к р аїн а»
і с т ав й ого р е д а к т о р о м . Ц ей ж у р н а л в и х о д и в ш іс ть років, д о 1930 р о к у , і
п е р е т в о р и в с я на п о т у ж н и й о р г а н у к р а їн о з н а в с т в а , х о ч а ж у р н а л був
увесь час н а ч е б то за се кре че н и й — й о г о б у л о в а ж к о д іс т а т и ...

297
 Г р у ш е в с ь к и й р е д а ґ у в а в теж н ау к о в и й зб ір н и к іс т о р и ч н о ї секції,
зб ірку «За с т о літ», п р о д о в ж у в а в с в о ю б а г а т о л і т н ю п р а ц ю н а д іс т о р іє ю
У к р а ї н и - Р у с и т а іс т о р іє ю у к р аїн с ь к о ї л іт е р а т у р и . Зі з м і н о ю п о л іти к и
п а р т ії з г о д о м , к оли М о с к в а з м іц н и л а свої п ози ц ії в У к р а ї н і — уся ця
цінна п р а ц я б у л а п р и п и н е н а і знівечена.
Р о з г о р т а н н я у к р а їн іза ц ії
В 1925 році ук раїн ськ у пресу б у л о у к р а їн із о в а н о . Ц е н т р а л ь н і
г азе ти с т о л и ч н и й « К о м у н іс т » у Х а р к о в і і « П р о л е т а р с ь к у пр ав д у » в
К иєві з 20 червня 1925 р о к у п о ч а л и в и д а в а т и на ук раїн ськ ій м ові.
З 3-го ж о в т н я 1925 ро к у Д е р ж а в н и й О п е р о в и й т е а т р у Х а р к о в і, а з 1-
го ж о в т н я 1926 р о к у О п е р о в і т е а т р и у К иєві й О десі п е р е й ш л и на
у к р аїн с ьк у м о в у . Всі н ап и с и у ф іл ь м а х т о д і щ е н ім о ї к ін е м а т о г р а ф ії в
о б о в ’я з к о в о м у п о р я д к у п е р е к л а д а л и с ь на ук р аїн с ьк у м ову.
У ш к о л а х в и к л а д а н н я п р о в а д и л о с ь у к р а їн с ь к о ю м о в о ю . П е в н а
кіл ьк ість ш к іл зб е р іг а л а с ь д л я н а ц іо н а л ь н и х м е н ш о с т е й — росіян,
ж и д ів з в и к л а д а м и на їх м о в а х і з б е р е ж е н н я м як о б о в ’я з к о в о г о п р е д м е т у
у к р аїн с ь к о ї м о в и і л іт е р а т у р и .
Для службовців державних установ була організована мережа курсів
українізації. ЦІ курси мали в обов’язковому порядку відвідувати всі
урядовці, які не знали або недостатньо володіли українською мовою.
Тих, що не відвідували навчання або виявляли малі успіхи в опануванні
української мови, подекуди навіть звільняли з роботи в державних
установах.
У к р аїн сь к е ш к іл ь н и ц т в о з а п р о в а д и л и т а к о ж по м іс ц е в о с т я х , г у сто
з а се л е н и х у к р а їн ц я м и , зе м л і я к и х а д м ін іс т р а т и в н о не в х о д и л и д о ск л а д у
У к р аїн и К у б а н ь , К у р щ и н а , В о р о н іж ч и н а, а т а к о ж Зелений К л и н на
Д а л е к о м у С х о д і С С С Р . У к р а їн іза ц ії сп р и я в т о д іш н ій н а р о д н и й к о м іс а р
о с в іт и У к р аїн и О л е к с а н д е р Ш у м с ьк и й т а й о г о н а с т у п н и к М и к о л а
С к ри п н и к. О б о є б ул и ч л е н а м и к о м у н іс т и ч н о ї партії, і о б о х їх з г о д о м
о б в и н у в а т и л и в « н а ц іо н а л ь н о м у ухилі».
М о с к в а сп е р ш у не пер е ч и л а ук р аїн із ац ії в У С С Р , бо не м а л а си ли
п р о т и с т а в и т и с я м о г у т н ь о м у гонові у к р а їн с ь к о г о н а р о д у д о в л а сн о ї
к у л ь т у р и і р о з в и т к у рід н о ї м о в и . К р ім т о г о , м о с к о в с ь к и й ц е н т р н ак азав
п у б л ік у в а т и б а г а т о п о л іт и ч н о ї л іт е р а т у р и — т іл ь к и і в и к л ю ч н о в
м а р к с о - л е н ін с ь к о -с т а л ін с ь к о м у дусі в п е р е к л а д а х на ук раїн с ьк у м о в у ,
щ о б і т а к и м ш л я х о м п е р е в и х о в у в а т и українц ів. У к р аїн сь к е се л о не
з н а л о ро сій сь к о ї м о в и , і т о м у п а р т ій н а п р о п а г а н д а ч у ж о ю й о м у ,
р о с ій с ь к о ю — ф а к т и ч н о о к у п а ц ій н о ю , м о в о ю не д а в а л а ніяких
вислідів.

298
 Д о в ер ш и н с в іто в о ї к у л ь т у р и
П а л к и м б о р ц е м за чітке ви зн а ч е н н я н а ц і о н а л ь н о г о о б л и ч ч я
ук р аїн с ьк о ї л іт е р а т у р и , з а її в и зв о л е н н я з-під гніту м о с к о в с ь к о г о ти ску
ви ступ ив з по ч а тк у 20-ти х років п и сь м ен н и к М и к о л а Х в и л ь о в и й
( сп р ав ж н є п р ізв и щ е Ф ітіл ьо в ), т а л а н о в и т и й у р із н о м а н і т н и х г а л у з я х як
п оет, п о в іс т я р , п а м ф л е т и с т і публіцист.
З а х о п л е н и й б о л ь ш е в и ц ь к и м и « н а р о д о л ю б н и м и » р е в о л ю ц ій н и м и
г а с л а м и в п е р ш и х р о к а х р е в о л ю ц ії, він с а м сл у ж и в н а в іт ь у к р и в ав ій
Ч е К а на Б о г о д у х ів щ и н і, р о з п о ч а в с в о ю л іт е р а т у р н у т в о р ч іс т ь з поезій
« М о л о д іс т ь » , п о ем и « Е л е к тр и ч н и й вік». Х в и л ь о в и й був п е р ш и м , х т о
в г о л о с в ід р ік с я У к р а ї н с ь к о ї Н а р о д н ь о ї Р е с п у б л ік и , н а з и в а ю ч и
ук раїн ськ у д е р ж а в у у ф о р м і У H P « ж о в т о б л а к и т т я м » .
«Я та к и й же р о м а н т и к , як і ти»,— каже Х в и л ь о в и й с о н ц ю , м и л у є т ь с я
н а в к о л іш н ь о ю п р а ц е ю , сп іву ч а сн и к о м якої він є на п ід п р и є м с т в і, рад іє,
щ о в т а к т з а г а л ь н о г о в и р о б н и ч о г о піднесення м о ж у т ь б р е н іти звуки
його пісні:
Я із ж овт облакит т я перш ий
На фабричний димар зліз,
Ж уравлиних пісень м оїх верші
По цехах розст авлю скрізь.
В 1923 р оц і Х в и л ь о в и й ви д а в зб ірку л ір и ч н и х ім п р ес іо н іс ти ч н и х
п р о з о в и х т в о р ів «Сині е т ю д и » , пізніш е ни зку н ове л ь: «Я», «Синій
л и с т о п а д » , « С а н а т о р ій н а зона», « М ати» , «Завулок».
У цих т в о р а х він, в и х в а л я ю ч и чекістів — н а в а ж и в с я висуну ти
в и м о г у к у л ь т у р н о ї с а м о с т ій н о с т и У к раїни, підніс п р о б л е м у « б о р о т ь б и з
п с и х о л о г іч н и м п о н е в о л е н н я м » , з а к л и к а в б о р о т и с ь п р о т и « м а л о р о с і й с ь ­
кої в ід ст ал о ст и » , а з г о д о м в к азу в ав, щ о б і л ь ш о в и ц ь к а р е в о л ю ц ія
в и р о д и л а с ь і з а м іс т ь о м р ія н о ї за г ір н ь о ї к о м у н и н а с т у п и л о л и ш е л ю т е і
б е з г л у з д е п р и г н о б л е н н я і д о в о д и т ь це у с в о їм п а м ф л е т а х «Свиня» і « Н а
г л ухім ш ляху».
У своїх п о л е м іч н и х п р а ц я х « Д у м к и п р о ти течії» і « К а м о г рядеш і»
Х в и л ь о в и й р о з г л я д а є ш л я х м а й б у т н ь о г о р о зв и т к у У к р а їн и т а її нової
л іт е р а т у р и . Він ріш уче ви с туп ає п р о т и « П ро світи », яку п о м и л к о в о
в в а ж а в с и м в о л о м п р о він ц ій н о ї о б м е ж е н о с т и , п р о т и « м асов ізм у», щ о
й о г о п р о п а г у в а л и п и сь м ен н и ки з у г р у п о в а н н я «П л у г» та ін ш и х
п о д іб н и х о р г а н із а ц ій , о б о р о н я в за са д у ц іл к о ви то ї н е з а л е ж н о с т и
у к р аїн с ьк о ї д у х о в о с т и , д л я ч о г о н о в а л і т е р а т у р а п о в и н н а йти в л а с н и м
ш л я х о м «геть від М оскви » і о р іє н т у в а т и с ь на «псих ол огіч н у Европу»,
с т ав и в У країн у на чолі « а з ія тс ь к о г о ренесансу». «О тж е гряде м о г у т н ій

299
 а з ія т с ь к и й ренесан с у м и сте ц тві, і й о г о п р е д т е ч а м и є м и, «олім пейці»,
писав Х в и л ьо в и й .
Він н а г о л о ш у в а в , щ о м и с т е ц т в о м а є о р г а н із о в у в а т и і вести за с о б о ю
м аси , а не йти поруч їх: « С п ра вж н і мис гці як м и с гці з а в ж д и п о п е р е д ж а л и
с в о ю клясу і ніколи не й ш л и з нею врівні. Інша, в и б ач те за ви раз, тео рія
не тіль ки п р о ф а н у є п р о л е т а р с ь к е м и с т е ц т в о , а л е і с т а н о в и т ь гл и б о к о
к о н с е р в а т и в н и й чинник у р о з в и т к у суспільства».

З а м іш а н н я н а в к о л о виступу Х в и л ь о в о го
Н а в к о л о п и т а н ь , щ о їх висунув Х в и л ьо в и й , р о з г о р н у л а с ь ш и р о к а
д и с к у с ія . С м і л и в і , д а л е к о й д у ч і , н е б е з п е ч н і д л я п а р т ії д у м к и
р о з ч а р о в а н о г о в к о м у н із м і п и с ь м е н н и к а в и к л и к а л и гостру оцінку
С т а л ін а , який у квітні 1926 року, в л и с т і д о т о г о ч а с н о г о с е к р е т а р я Ц К
К П (б)У Л а за р я К агановича назвав Х вильового прихильником
р ес та в р ац ії б у р ж у а з н о ї вл ади.
У червні 1926 року в и й ш л и «Т ези Ц К К П ( б ) У п ро п ід су м ки
українізації», в яких д а н о ог л я д п ер е х о д у у р я д о в и х і куль гурно-освітн іх
у с т а н о в на ук р аїн с ьк у м о в у і в к а з а н о на ухи л , щ о його реч н и к о м
виступи в Х в и л ьо в и й .
М о с к о в с ь к о - б о л ь ш е в и ц ь к и й о к у п а н т ст еж и в за р о з в и т к о м подій в
Україні.

В ільн а А к а д е м ія П р о л е т а р с ь к о ї Л іт е р а т у р и
В 1926 році Х в и л ь о в и й с т в о р ю є нову п и с ь м е н н и ц ь к у о р г а н із а ц ію
«Вільна А к а д е м ія П р о л е т а р с ь к о ї Л ітер а ту р и » . Ф а к т и ч н и м п р о в ід н и к о м
її ст ав він. Д о ск л а д у п р о в о д у ввійш ли: п ер ш и й п р е з и д е н т М и х а й л о
Я л о в и й ( Ю л ія н Ш пол), д р у г и й п р е з и д е н т М и к о л а К ул іш , се к р ета р
А р к а д ій Л ю б ч е н к о . Ч л е н а м и с т а л и м а й ж е всі п ровід н і поети і
пись м ен н и ки т о г о часу: О л ес ь Д о с в іт н ій , Василь В р а ж л и ви й , О л ек са
С л іс ар е н к о , П е г р о П ан ч, Ю рій Я н о в сь к п й . П а в л о Т и чи н а , Мггкола
Б а ж а н , Іван Д н іп р о в с ь к и й . М и х а й л о Й о іа н с е н . Іван С енченко. Ю рій
Смолггч, Г р и г о р ій Еиік. Г о р д ій К о ц ю б а , О л е к с а н д е р К о п п л е н к о , П а в л о
Іванів, М ггхайло М айськп й.
О р га н іза ц ія ніб и то п р и й м а л а з а г а л ь н і ви м о г и к о м у н іс т и ч н о ї партії
д о м и с т е ц ь к и х у г р у п о в а н ь , а л е в с п р а в а х л іт е р а т у р и з а й м а л а ціл к ом
незал еж н е, відрубн е с т а н о в и щ е . Вона в в а ж а л а , щ о т в о р и т и нову
укр аїн ськ у л іт е р а т у р у здатні л и ш е в и с о к о т а л а н о в и т і п оети і
п и сь м ен н и к и , які ввесь час п р а ц ю ю т ь н а д с в о їм м и с т е ц ь к и м
з р о с т а н н я м , невпин но с т е ж а т ь за г во р ч и м р о з в и т к о м з а х і д н о є в р о п е й ­
сь к о ї л іт е р а т у р и і з а с в о ю ю т ь її к р ащ і зд обутк и га д о с ягн ен н я. О тж е

300
оскільки творцями нового письменства буде небагато кваліфікованих
майстрів слова, організація не визнавала масовізму пролетарських
літературних угруповань, мимо того, що їх підтримувала панівна
комуністична партія.
« М и стц ем в з а г а л і м ож е бути тіл ьк и в и к л ю ч н о -я с к р ав а
індивідуальність, яка має не тільки чималий життєвий досвід, але і силу
деяких фройдівських передумов, зреґулю вала свою творчу діяльність
по призначеній їй сліпою дорогою путі»,- - твердив Хвильовий. «Одна з
ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріяту,
тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо
говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім
чинником в розвитку людськости і поведе її до ненависних
просвітянинові «тихих озер загірної комуни», де зустріне людину,
втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих
віків». Так писав політичний мрійник М .Хвильовий, голова ВАПЛІТЕ.

Розгортання палкої дискусії

У дискусії навколо питань, що їх підніс Хвильовий, його підтримали
письменники з ВАПЛІТЕ Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Михайло
Яловий, Аркадій Любченко. їх становище в літературному питанні
піддержали неоклясики, особливо Микола Зеров.

Обстоюючи у своїй поетичній творчості незалежність літератури і

мистецтва від зовнішніх чинників, від політики та урядового тиску і
розглядаючи ширення на Україні совєтської культури як новий вияв
провінційної залежности від Москви, Зеров всіляко протистояв цьому і в
роки великої дискусії навколо гасла Хвильового «Геть від Москви»
гаряче підтримав цей заклик, вказував на споконвічну приналежність
України до європейської культури, закликав письменників до джерел,
до античних праоснов, що послужили базою кожній самостійній
культурі народів Европи.

Підтримка Стефаника
Становище В АПЛІТЕ підтримали також інші письменники, зокрема
Василь Стефаник, що мешкав у Галичині, приналежній тоді до Польщі.
Він присвятив тоді Хвильовому свою новелю «Межа» і вмістив її в
«Літературно-Науковому Віснику», також надсилав свої новелі для
вміщення в журналі ВАПЛІТЕ, а не в галицьких комунофільських
виданнях.

301
 Однак, під тиском все зростаючої партійної критики вже в грудні
1926 року Хвильовий і деякі його однодумці подали заяви з визнанням
своїх помилок. Вифантазувана «загірня комуна» готувалася пожерти
своїх власних дітей.

Літературні організації для поборення ваплітян і неоклясиків

Для боротьби з ВАПЛІТЕ і неоклясиками за вказівками партії і
уряду творились нові організації письменників.
Першою з них була заснована наприкінці 1926 року спілка молодих
письменників «Молодняк», до якої ввійшли Олександер Корнійчук,
Олесь Донченко, Іван Гончаренко, Олекса Кундзіч, Андрій Клоччя.
Організація почала видавати свій орган «Молодняк».
Для тієї боротьби в січні 1927 року створено і Всеукраїнську Спілку
Пролетарських Письменників, яка мала теж російську і жидівську
секції. В ній об’єднались письменники: Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван
Кириленко, Іван Ле (Мойся), Володимир Кузьмич, Д митро Загул,
Володимир Сосюра, Яків Качура, Н аталя Забіла, ЛеонідПервомайський
(Гуревич), Сава Голованівський, М ихайло Д оленго (Крюков), Микола
Терещенко і критики Володимир Коряк, Самійло Щупак, Борис
Коваленко, Євген Гірчак, Григорій Овчаров, Микола Новицький
(ВУСПП).
За вказівками Центрального комітету партії ВУСПП розпочав
запеклу боротьбу проти націоналістичних ідей і зовсім не розбирався в
засобах полеміки. У допомогу цій боротьбі з 29 березня 1927 року почав
виходити часопис — орган ВУСПП’у — «Літературна газета».

Загальна атака згори

На з’їзді КП(б)У в 1927 році Л азар Каганович виступив гостро проти
всіх відщепенців від партійної лінії в літературі й схарактеризував
Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади.
Почалась запекла критика ВАПЛІТЕ і неоклясиків з боку їх
л іт е р а т у р н и х п р о ти вн и к ів з таб о р у В сеукраїнської С пілки
Пролетарських Письменників і «Молодняку», а далі виступив
центральний орган ЦК КП(б)У «Комуніст», містячи гострі статті
провідних партійних діячів Власа Чубаря, Володимира Затонського,
Миколи Скрипника, Феодосія Тарана, Андрія Хвилі. Вийшла ціла
постанова Політбю ра ЦК КП(б)У про політику партії в справі
української художньої літератури (1927), в якій нищівно скритиковано
Хвильового і його однодумців, а також і неоклясиків.

302
 Особливої гостроти набрала боротьба в 1927 році, коли Хвильовий
почав втілювати свої думки в образах підкреслено-публіцистичного
роману «Вальдшнепи», в якому представив вольову, активну
пристрасну героїню Аглаю у противагу збанкрутілим духовно
колишнім революціонерам Дмитрові Карамазову і Ганні, яких Аглая
безоглядно засуджує. В романі наочно було показано виродження
революції і велику прірву, яка відокремлю вала теперішню совєтську
державу від її первісних гасел. Мрії самого Хвильового про «загірню
комуну», задля яких він зрікся «жовтоблакиття» (слово від назви
українського національного синьо-жовтого прапору), задля яких
служив навіть у кривавій ЧеКа Дзержинського — розсипалися в порох.
Він не розумів загарбницької суті Росії, будь вона білою чи червоною.

Спроба спертись на робітничо-селянського читача

Відчуваючи свою приреченість, провід ВАПЛ1ТЕ в самому кінці

1927 року, десь за два місяці до ліквідації організації, склав відозву, яка в
формі «метелика» мала бути розповсюджена серед «робітників і
революційних селян України» — читачів і прихильників видань
ВАПЛІТЕ, щоб роз’яснити їм, які ідеали плекала ця організація, які
завдання ставила перед собою та чого сподівалась, і знайти в широких
масах читачів — робітників і селян — співчуття і підтримку для своєї
праці та захист проти безперервних нападів згори:

«Слухайте відозву Вільної Академії Пролетарської Літератури.

Друже!
В тебе є багато друзів серед інших шарів людности і навіть серед
багатьох поетів. Це симпатичні люди, але здебільшого дуже наївні і
уявляю ть тебе день і ніч із молотком і косою. Інші навіть думаю ть, що
ти спиш із трактором, а коли їм кажуть, що це дурниці,— вони лаю ться
словом: занепадники і богем’ярі.
Ці лайки здебільшого падають на голови письменників Вільної
Академії Пролетарської Літератури, а коротко — ВАПЛІТЕ. Але за
що? — За те, що вони висміюють таких «золотих оптимістів» і гадаю ть,
що ти така ж людина, як і всі, з руками, ногами, головою і ротом, яким
ти жуєш свій хліб і п’єш свою пляшку пива — одним словом, гадають,
що як розумна лю дина, ти любиш правдиве слово і не читаєш дурниць,
де між чотирма римами сказано, що ти святий, і тебе давно слід
поставити під шкло на божниці.

303
 Ми вже два роки б’ємося з такою халтурою і вживаємо всіх сил, щоб
дати для цього путящу книжку, де б не пахло ладаном, ні словоблудієм, і
де б ти міг знайти багато цікавих для себе речей.
Почитавши ці рядки, ти, звичайно, не повіриш нам і скажеш: ви
видаєте вексель, г, де ваша Гарантія? Тоді ми кажемо: хіба тобі невідомо,
що ВАПЛІТЕ завжди чесно і акуратно виплачувала свої векселі?
Ти людина культурна, і невже ти ніколи не чув про поета, якого, крім
руської, перекладають на польську, французьку, чеську, єврейську і
німецьку мови? Невже ти ніколи не чув про Павла Тичину, що цей автор
всесоюзного і європейського маштабу є членом ВАПЛІТЕ і творець тих
пісень, що їх щороку співає гордість нашої Республіки капеля «Думка»?
Ти справедливо скажеш на це: одна ластівка ще не робить весни; але ж з
свого боку ми теж справедливо відзначимо, що: хіба це не ти, друже, з
таким захопленням біг до театру, де йдуть - «97», «Любов і дим»,
«Яблуневий полон», «Комуна в степах» одним словом, хіба своїми
оплесками ти не вітаєш тт. М .Куліша і І.Дніпровського, що є членами
ВАПЛІТЕ? Ти завжди з зацікавленням стежиш за оголошеннями
театрів - і напевно з жагою чекаєш побачити нову п’єсу автора «97»
М .Куліша «Народній Малахій». Так, вона швидко піде в
Харківському Держтеатрі «Березіль» і одночасно буде друкуватись в
журналі Вільної Академії пролетарської Літератури ВАПЛІТЕ, де
разом з нею ти можеш почитати прекрасний новий роман «Вальдшнепи»
Миколи Хвильового, якого ти вже давно знаєш і любиш.
- І це все? - запитаєте ви.
О, зовсім не все: коли ти хочеш і маєш час і охоту, ми може
порадити тобі зайти в кіно, коли там буде демонструватись картина
«Звенигора», і ми певні, ти переконаєшся, що це перший радянський
революційний фільм, де тебе і діло рук твоїх показано не в сахариновій
юшці а таким, як ти єсть і таким, як є знаряддя і наслідки твоєї
праці.
Але коли б ми почали перераховувати все, що створили за ці два
роки наші молоді друзі ми б скоро не закінчили. Ми лише хочемо
тобі наг адати, що картину «Звенигора» ставив молодий, але найкращий
український режисер О.Довженко (з яким ти вже мабуть знайомий з
його прекрасних рисунків у пресі за підписами Сашко), і епопею
громадянської війни, відзначену кращою премією на конкурсі, дав тобі
Петро Панч що обоє є членами Вільної Академії Пролетарської
Літератури і співробітники журналу «ВАПЛІТЕ», якого ти, на жаль,
мало читаєш, бо тобі в наших іазетах так багато неприємного
наговорили тов. Коряк у Харкові і Коваленко у Києві.

304
 Вони тобі увесь час товкли, що ВАПЛІТЕ якісь міщани, фашисти і
ледве не контрреволюціонери. Але чи можна кращого чекати від них?
Зле не це. Зле те, що ти сам не поцікавився взяти до рук і перевірити на
свій власний розум: що пишуть члени ВАПЛІТЕ у своїх книжках. Ти
повинен виправити цю помилку. Як культурна лю дина, ти повинен
стежити за молодим революційним мистецтвом, а щоб бути в курсі
справ, ти повинен читати журнал «ВАПЛІТЕ», де, крім вищезазначених
письменників, беруть участь найкращі спеціялісти в галузі кіно,
архітектури, музики, малярства, графіки, а також публіцистики і
критики».
З цього листа видно, як ваплітяни заплуталися у власних бажаннях і
твердженнях. Вони покликаються, наприклад, на п’єсу М .Куліша «97»,
яка була найменше вдалим його твором, або ще гіршим «Комуна в
степах», що був на межі комуністичної агітки; покликаються на те, що
П.Тичину перекладають на російську мову, а таке покликання ніяк не
імпонувало українському читачеві, який розумів, куди все йде — до
реставрації Російської імперії в нових кольорах. Покликаються на
Петра Панча, автора «Голубих ешелонів», у яких він карикатурно
зобразив українське військо і українських діячів періоду 1917-19 років,
тобто періоду державної незалежности України. Такий вимушений
дуалізм, намагання поєднати комуністичне з національним не був
сприйнятливий для українського національного читача, не був
сприйнятливий і для комуністичної партії з її центром у Москві.

Ліквідація ВАПЛІТЕ
Мимо всіх вимушених покаянних листів уже виключеного зі складу
ВАПЛІТЕ Хвильового і заяв проводу організації про льояльність,
ш осте число ж урналу «В А П Л ІТЕ» з продовж енням роману
«Вальдшнепи» і памфлетом «Україна чи Малоросія» Хвильового було
сконфісковано з друкарні, журнал закритий на шостому числі, і
організація розв’язана.
Так закінчилося одно з трагічних намагань співпраці з ворогом.

9. ОБОРОНА І НАСТУП

Мужні голоси письменників

Поруч з дискусією навколо гасел Хвильового, на літературному
форумі вирували й інші події, виходили з друку, виставлялись на сцені
твори, сміливі своїм задумом, що йшли в розріз з політикою партії і її
настановами щодо літератури, викриваючи новий режим.

305
 У 1927 році з’являється повість Бориса Антоненка-Давидовича
«С м ерть», в якій а в то р ста в и ть п р о б л ем у н есп ол учн ости
большевицьких ідей з українською психологією, дає нищівні картини
московського панування на Україні в 1920 році. Герой — партієць,
багато в чому пов’язаний психологічно зі старим часом, прагне бути
подібним до людей кремезної волі і невблаганности — комуністів,
внутрішньо переродитись, але шлях для цього відкривається перед ним
лише один — через кров і боротьбу. Це приводить його до повного
розриву з минулим.
Повість справила велике враження і викликала цілу дискусію. На
прикладі героя, який хоче психологічно прийняти принесену з півночі
революцію, письменник розкрив, що большевизм є чужий для України, і
поєднати його з українською психологією неможливо.
Крім Антоненка-Давидовича, лише Хвильовий у своїх творах «Я»,
«Редактор Кларк», «Вальдшнепи» спромігся поставити цю пекучу
проблему, чого не могли зробити, хоч і пробували, Юрій Смолич у своїх
творах «Фальшива Мельпомена» і «По той бік серця», Яків Качура в
романі «Чад», Андрій Головко в творі «Можу», Петро Панч — у
«Голубих ешелонах».
Гостро була поставлена в літературі й національна проблема. Іван
Ле в «Романі Міжгір’я» (1928) гостро поставив проблему драматично
напружених національних взаємин між росіянами і народами Азії, їхній
спротив російщенню. У видрукованому в «Літературному ярмарку»
ром ані «Чорне озеро» (1928) В олодимир Гжицький розкрив
колоніяльну політику Росії щодо інших народів і їх ненависть до росіян.
Валеріян Підмогильний, змальовуючи надзвичайні пригоди героя у
зрусифікованому місті (роман «Місто», 1928),виводить одчайдушного
українця, студента-юнака, який робить спробу завоювати і обновити
місто.
Твір прозвучав як заклик до української сільської молоді
завойовувати до кінця місто і сповнити його українським духом і стилем
життя, усувати чужу російську мову й культуру.
Глузливу критику совєтського побуту і виродження революційних
гасел подає езопівською мовою Остап Вишня у своїх фейлетонах, які
друкувались майже щоденно в урядовому органі «Вісті ВУЦВК».
Те саме розкриває у своїх п’єсах провідний драматург України 20-
х — початку 30-х років М икола Куліш, який стверджує в «Народньому
Малахії» (1928) несполучність українського національного руху з
принципами ком унізм у, в «Мині М азайлі» висуває проблем у

306
українізації і дає нищівну сатиру на її ворогів у тодішній столиці України
Харкові; у «Патетичній сонаті» (1930) показує боротьбу трьох сил —
у к р а їн сь к о ї н а ц іо н а л ь н о ї, к о м у н істи ч н о ї і р е с т а в р а т о р с ь к о -
монархічної. Головна героїня М арина образом думок і поведінкою є
наче дальш им розвитком мужньої Аглаї з «Вальдшнепів» Хвильового.
Постави цих п’єс у «Березолі» справляли величезне враження.
Майже всі ці письменники в короткому часі опинились на засланні.

Новий крок щоб протиставитись партійній політиці

Після ліквідації ВАПЛІТЕ в Харкові у грудні 1928 року створився

літературно-мистецький альманах «Літературний ярмарок», який був
деклярований як позагрупове видання, але фактично був трибуною тих
письменників, які перед тим належали до ВАПЛІТЕ. Створенням цього
альманаху вони в передостанній раз у передвоєнні роки пробували
організовано протиставитись партійній політиці, яка під гаслом
неісную чого п ролетарського реалізм у послідовно н ам агалась
позбавити українську літературу її національного змісту і форми.
Альманах виходив під редакцією Хвильового, і в ньому друкувались
сатири самого Хвильового «Іван Іванович» і «Ревізор», п’єси Миколи
Куліша, поема «Мазепа» Володимира Сосюри, роман «Чорне озеро»
Володимира Гжицького, «Червоноградські портрети» Івана Сенченка,
поезії Олекси Близька і Василя Мисика, інтермедії Остапа Вишні і
Володимира Юринця.
Особливу увагу привертало вишукане оригінальне оформлення
Анатоля Петрицького, де в ілюстраціях модернізм поєднувався з
використанням традиційної форми українського вертепу в обрамуванні
й пов'язанні всього змісту інтермедіями, що їх писав у кожному числі
інший автор. Своєю езоповою мовою ці інтермедії допомогли замінити
актуальні статті мистецькими творами, в яких пропагувались ідеї
активного романтизму боротьби за справжнє українське високоцінне
мистецтво.
Як і можна було сподіватись, напрям, стиль і зовнішній вигляд
журналу викликали гострі напади урядової критики з табору
Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників і «Молодняка»,
особливо журналіста Миколи Новицького, який у статті «На ярмарку»
безоглядно засудив цей альманах.
Після 15-місячного існування, в лю тому 1930 року журнал
«Літературний ярмарок» був закритий.

307
 Кінцеве намагання боротись
Останньою легальною трансформацією ВАПЛІТЕ після ліквідації
«Літературного ярмарку» стала група «Пролетарський літературний
фронг», що її створила в Харкові основна група співробітників
«Літературного ярмарку» колишні члени ВАПЛІТЕ, спільно з
національно-свідомою частиною харківської організації «Молодняк».
Нова літературна організація видала деклярацію в сприйнятливому
для партії дусі, розгорнула масову роботу на підприємствах, подібно до
ВУСП П’у, прийняла до свого членства групу обдарованої молоді, серед
якої виявився як досить талановитий поет Микола Нагнибіда. Подібно
до ВАПЛІ ГЕ, Пролігфронг хотів об’єднати всіх кращих письменників і
створити їм можливості вільного, не диктованою згори розвитку; він
хоч і не виступав проти ВУСП П’у, але не погоджувався з його методою
пролетарського реалізму.
Це була остання спроба колишніх членів ВАПЛІТЕ та їх однодумців
відстоювати право на існування письменників поза ВУСПП’ом, який
висував прегенсії на монопольне панування над всім літературним
життям України.
Орган цієї літературної групи «ГІролітфронт» проіснував від квітня
до грудня 1930 року і видав 8 чисел, друкуючи твори Миколи
Х вильовою , Павла Тичини, Юрія Яновського, Остапа Вишні.
Але гиск партійного керівництва, що домагалось об’єднання всіх
письменницьких сил в одній покірній собі організації, був такий міцний,
що П ролігфронг побачив безвиілядність дальш ої діяльності! та
боротьби, оголосив самокритичну деклярацію і саморозв'язався в січні
1931 року.
Московський натиск дедалі,то сильніше відчувався в Україні. Можна
ще було користуватися рідною мовою, але вже не можна було
незалежно мислити.

Ліквідація літературних угруповань

23 квітня 1932 року вийшла в Москві постанова ЦК ВКП(б) про

розпуск усіх літературно-мистецьких організацій і створення єдиної
спілки письменників, єдиної спілки композиторів, єдиної спілки
мистців. Цією постановою було заборонено по всіх союзних
«республіках» існування будь-яких окремих творчих письменницьких
об’єднань.

308
 Створена в тому самому 1932 році Спілка радянських письменників
України стала слухняним виконавцем усіх приписів, що йшли з Москви,
і пропаґатором гасел проблематичного пролетарського реалізму та
неіснуючої дружби народів.
Розгорнулась посилена боротьба проти «українського буржуазного
націоналізму» і в парі з тим лю ті переслідування письменників, що у
своїй творчості відхилялись від лінії, яку наперед встановила партія для
літератури . Тоді загинули письменники Г ригорій Косяченко,
Володимир Гадзинський, Леонід Чернов.
Москва почала заганяти селян у колгоспи. Українці чинили спротив,
і тоді окупант штучно викликав страшний голод 1932-33 років.
Скритикований, осуджений і переслідуваний Микола Хвильовий 13
травня 1933 року покінчив із собою. Через неповні два місяці, 7 липня, те
саме зробив Микола Скрипник. У тому самому році наклав на себе руку
поет Аркадій Казка і був розстріляний Сергій Пишненко, колишній
голова спілки пролетарсько-селянських письменників «Плуг».
Окупаційна Росія намагалася зліквідувати розум України —
інтелігенцію, засудами і розстрілами та заборонами, а народ —
загнати на колгоспну панщину, ламаючи хребта Голодомором, що
забрав щонайменше 7 мільйонів українських селян у передчасну
могилу.

Кінець організації «Західня Україна»

Зліквідована була і літературна організація «Західня Україна», що
існувала з 1925 року і об’єднувала ЗО письменників, вихідців із Галичини
і Буковини.
Серед них були: Д м и тр о Загул, М ирослав Ірчан, Василь
Бобинський, М ирослава Сопілка, Володимир Гжицький, Л ю бомир
Дмитерко, Мелетій Кічура, Іван Крушельницький, Михайло Козоріс,
Мечислав Гаско, Василь Атаманюк. З 1927 року вони видавали журнал
«Західня Україна».
В 1933 році журнал був закритий, організація зліквідована, а всі її
члени пішли на заслання, і один (Іван Крушельницький) згодом був
розстріляний. З заслання лише Дмитерко повернувся, реабілітований
перед самою війною 1941 року, а Гжицький вже по війні. їх змушували
переробляти свої, давніше написані твори.
Про українізацію вже ніхто й не згадував. Русотяпи почали
підносити вгору голови.

309
 Трагедія театру «Березіль»
Йшов погром і інших мистецьких організацій та театрів.
5 листопада 1933 року Народний Комісаріят Освіти виніс постанову
про засудження діяльности театру «Березіль» і зняття Леся Курбаса з
посади мистецького керівника і директора театру.
Того самого дня відбулось засідання колегії Комісаріяту О світив тій
самій справі. Головними обвинувачами Курбаса виступили заступник
народного комісара освіти після самогубства Скрипника Андрій Хвиля,
драматург Іван Микитенко, керівник театрального відділу у справах
мистецтв Дмитро Грудина, редактор «Літературної газети» Самійло
Щупак, російська письменниця з Харкова Софія Лівітіна.
У своєму останньому слові на цій нараді, по вислуханні всіх
обвинувачень, Курбас сказав: «Я говорю тут, у цій установі останій раз.
Завтра я вже не буду мати змоги обтрястись і змити всю вашу грязь.
Тому я говорю у цій установі сьогодні те, що думаю. Хто ці сьогоднішні
гробокопателі «Березоля» і судці моєї роботи в українському театрі?
Оцей Грудина — авантюрник, що розгулює зі своєю оглоблею по
театральному фронті? Цей син стодесятинного батька — графоман і
плагіятор Микитенко, що розтліває українську сцену своєю халтурною
драматургією ? А ще і той Щупак, який лисячим хвостом замітає сліди
своєї критикоманської еквілібристики? Або донька харківського
блакбазного (блакбаз — базар у Х аркові — P ed J торгівця Лівітіна, що
так запопадливо турбується відсутністю російської драматургії на сцені
«Березоля»? 1 нарешті загадковий Андрій Хвиля? Яким правом, чиїми
мандатами ви всі уповноважені так розправлятись і засуджувати мою
діяльність в українському театрі?»
Після промови Курбаса Хвиля прочитав постанову Ради Народних
Комісарів про зняття Курбаса з посади мистецького керівника і
директора театру «Березіль».
Курбас залишив залю. Його місце зайняв Маріян Крушельницький.
«Березіль» став театром ім. Шевченка.
Через три місяці Курбас був заарештований і по 9-х роках ув’язнення
15 жовтня 1942 року помер на Соловках та був посмертно
регабілітований...

Новий правопис
Наприкінці 1933 року вийшов новий український правопис, що його
уладив Г.Левченко. В новому правописі була скасована літера «Ґ», яка

310
замінилась скрізь на «Г», і в словах латинського походження у
сполученнях «ія» літера «я» замінювалась на «а» — не соціяльний, а
соціальний, не індустріялізація, а індустріалізація, не імперіялізм, а
імперіалізм, не президіяльний, а президіальний.
Новий правопис був більше наближений до російського правопису і
служив дальш им кроком до поступового поглиблення російщення.

Новий вибух боротьби проти націоналізму

У листопаді 1933 року відбувся Пленум Центрального Комітету

партії, що виніс свої рішення з національного питання, які були
проголошені історичними. В них зазначалось, що Росія, яка дарувала
незалежність Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві, Грузії, так само
надала б незалежність і Україні, але сама Україна не бажала цього і
ввесь час трималась вкупі з Росією. В постановах безоглядно
засуджувався шумськізм, хвильовізм і закликалось до боротьби з
буржуазним націоналізмом та з усіма його проявами, з усіма
відщепенцями і ухильниками.
Рішення Листопадового Пленуму обговорювались скрізь — по
підприємствах, установах, учбових закладах України, де на зборах
викривали націоналістичні помилки своїх співробітників і засуджували
їх, що часто кінчалось трагічно для скритикованих.
У Київському університеті на таких зборах виступив Микола Зеров і
сказав, що постанови Пленуму допом агаю ть йому усвідомити його
власні помилки, але процес інтернаціонального виховання пішов уже
так далеко, що кожному, хто сподівається відродження націоналізму,
можна сказати словами Данте: «Облиш назавжди надію».
Навіть такого, малощ о не покаянного типу промову Зерова урядові
чинники скваліфікували як виступ проти рішень Листопадового
пленуму. Проти нього розгорнулась страшна кампанія в пресі і серед
комуністів університету, де він викладав. Рятуючись, Зеров залишив
працю в Києві і виїхав аж у Ленінград, але це йому не допомогло.
Навесні 1935 року він був заарештований, опинився на Соловках, і далі
про нього не було ніяких відомостей.
В часі обговорення постанов Листопадового пленуму впали
жертвами критики, а пізніше арештів і заслань маси людей, особливо
діячів українізації, науковців, викладачів мови і літератури, культурних
працівників.

311
 10. ПІД ДАМОКЛОВИМ МЕЧЕМ

Під Дамокловим мечем

Страшна небезпека загрожувала передовим поетам Тичині й
Рильському. Від них вимагали перебудови і служіння партії. Обидва
поети одчайдушно оборонялись.
Тичина пережив велику трагедію перед тим, як підкорився. Про це
свідчать його вірші попередніх років. Ще в циклі «Замість сонетів і
октав» відчувався великий душевний біль поета за знищеною
лихоліттям війни і окупацією батьківщиною: «Стріляють серце.
Стріляю ть душу, нічого їм не жаль».

Поет тяжко переживав трагедію свого народу і зобразив Голготу

України в поемі «Скорбна Мати»:
П роходила по полю —
Зелене зеленії...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, М а рії!
Возрадуйся, Марії:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Емауса?
Звела М арія руки,
Безкровні, як лілеї:
— Не до Ю деі ш лях ваш.
Вертайте з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кож ну хат у —
Ачей вам там покаж уть
Х оч тінь його розп'ят у...
Поет болісно стверджував:« Все можна виправдати високою метою,
та тільки не порожнечу душі».
Країна розш матована між орлом, тризубом, серпом і молотом.
Тичина пробує стати на побойовищі, але це вже неможливо: «Своє...
рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить». Це був біль людської
душі, яка побачила, як золотий гомін волі змінився горобиною ніччю
катастрофи.

312
 Д о поетів-зрадників, що виспівували це лихоліття, звертається він з
грізним попередженням:
Д о вас, казенні поет и-оф іціянт ики.
Д о вас моє слово, м ій гнів.
Не робіть, не робіт ь ви ром ант ики
З червоної крови братів.
Відчуваючи свою самотність, Тичина стверджує, що він один «мов
Данте серед злочинців». Ці вислови і мовчанка дальш их кількох літ
вказують на ту велику трагедію , яку переживав поет.
Д альш і події на Україні — колективізація, голод, знесення всіх
здобутків української культури 20-х років, розправа з письменниками і
мистцями, які не хотіли йти на службу окупаційному режимові,
перекреслили всі надії Тичини, що «кордони зміняться» і «світ
перебудується наново», і поставили його перед дилемою: або поділити
долю репресованих, але духовно нескорених письменників і піти
тернистим шляхом ув’язнення та заслання, або схилитись перед
всевладним режимом.
У цій фатальній дилемі Тичина не знайшов у собі достатньої
мужности і сили волі, щоб як Антей у Лесі Українки бути готовим
вмерти, але перед побідником-чужинцем не скоритись.
Сталось те, чого перед тим так боявся сам поет. 21 листопада 1933
року вийшла в московській «Правді» його поезія «Партія веде».
Довше всіх тримався Рильський, який так бажав «своє життя
непроданим донести»... Він переживав подібну трагедію і лише два роки
пізніше від Тичини виступив зі своєю поезією «Із-за гір та з-за
високих» — про Сталіна.
Репресії тривають
1934 рік приніс нову хвилю репресій проти письменників. Карали
живих і мертвих.
Посмертно було засуджено поета Василя Еллана-Блакитного, який
був до останніх днів свого життя головним редактором урядового
органу «Вісті В У Ц В К ’а». Тепер його визнали н аціоналістом ,
троцькістом і куркульським підспівувачем. Погруддя Блакитного, що
стояло в парку біля Пушкінської вулиці в Харкові, скинули з п’єдесталу,
а харківський будинок письменників «Слово», що носив його ім’я,
перестав називатись будинком ім. Блакитного.
В тому самому році загинули президент ВАПЛ1ТЕ Михайло Яловий
(Юліян Шпол) і літературні критики Сергій М атяш та Костянтин
Півненко.

313
 Письменник Володимир Гжицький був засуджений на 10 років
ув’язнення за свій скритикований роман «Чорне озеро» і аж по 22 роках
заслання повернувся знов до літературної творчости.
Гуморист-фейлетоніст Остап Вишня (Павло Губенко) за свої
дотепи, визнані протисовєтськими, одержав вирок смерти з заміною на
10 років заслання, які провів в Ухто-Печорському концентраційному
таборі. Його випустили на відносну свободу з вимогою писати «по-
новому», у висліді чого постали такі невеселі, вимушені гуморески, як
«Самостійна дірка» і подібні, скеровані проти українських патріотів.

Кривавий грудень

Першого грудня 1934 року в Ленінграді був забитий за невияснених

обставин Сергій Кіров. Уряд використав це для нещадного терору,
особливо в Україні. Заарештовувались усі немилі режимові лю ди, часто
під фантастичними обвинуваченнями приналежности до терористичних
організацій, що нібито діяли під керівництвом проводу, який перебуває
закордоном.
Масові арешти серед письменників та всієї інтелігенції були
проведені на Україні. В ніч з 4 на 5 грудня по Україні було заареш товано
65 письменників. 6 грудня був заарештований повістяр Григорій Епік, 7
грудня — драматург Микола Куліш. У той час були також
заарештовані поети Олекса Близько, Д митро Фальківський, Євген
Плужник, Кость Буревій, як і ціла родина Крушельницьких, прозаїк
Григорій Косинка (Стрілець) та численні інші.
У днях 13-15 грудня виїздна сесія Найвищого Суду під головуванням
латиш а Ульріха судила в Києві 37 діячів української культури під
закидом приналежности до підпільних організацій, що готують
терористичні замахи проти керівників партії та уряду і організують акти
саботажу. 4-6 грудня відбулися арешти, а вже 15 грудня був прочитаний
присуд, отже все було наперед підготоване.
28 підсудних, серед них Олекса Близько, Григорій Косинка, Дмитро
Фальківський, Кость Буревій, Іван і Тарас Крушельницькі, Іван
Т ер ещ ен ко , М и х ай ло Л еб ед и н ец ь , Р о м ан Ш евченко, Р ом ан
Сказинський та інші були засуджені на смерть. Справу дев’ятьох, у тому
числі Григорія Епіка, Василя Мисика, Євгена Плужника передано на
додаткове дослідження.
Таким кривавим фіналом закінчився в Києві 1934 рік, рік перенесення
столиці з Харкова до Києва.

314
 Олекса Близько
Серед неповинних жертв був глухо-німий від роду поет Олекса
Близько, захоплений юнак, «представник революційного оптимізму» і
навіть «молодий український Пушкін», як назвав його літературний
критик Борис Коваленко.
Автор збірки поезій «За всіх скажу» (1927) і «Поезії» (1927), збірок
«Живу, працюю» (1930), «Книга баляд» (1930), «Рейс» (1930), «Моє
ударне» (1932), «П’яний корабель» (1933).
Сповнений безмежної «буйної гарячої любови» до людей, до землі,
до світу, він закликав «любити землю , звіря, лю д і жити сонцем, тільки
сонцем жити»:
Крови б, крови і сили відерцем
Свят огором понести до мас!..
Якби можна помнож ит и серце,
Я помнож ив би т исячу раз!
І роздав би, роздав би, роздав би,
Як пром іння м о єї снаги,
Так, щоб світ загорівся і став би,
І розбив би свої береги!
Поет-романтик, він з лю бов’ю оспівував українське Чорне море і
відважних моряків. Як автор поеми «Ельдорадо», показав безвихідність
життя під новою диктатурою.
Приневолений на суді свідчити, ніби Шкурупій залучив його до
складу української фашистської націоналістичної організації, і він
«цілком поділяв терористичні настанови і фашистську плятформу цієї
організації». Близько думав цим сам ооклеветанн ям зменш ити
призначену йому кару, але це його не врятувало. По війні був посмертно
регабілітований.

Григорій Косинка
Син селянина-бідняка з Київщини Григорій Косинка (Стрілець)
розпочав свою літературну творчість віршами, пізніше перейшов на
прозу, звернувши на себе увагу талановитим оповіданням «На буряки»,
за яким слідували інші, що ввійшли у збірки «На золотих богів» (1922),
«Мати» (1925), «За ворітьми» (1925),«В житах» (1926), «Політика» (1927),
«Вибрані оповідання» (1928), «Серце» (1929), «Циркуль» (1930).
Косинка не сприйняв большевицької революції. Його симпатії на
стороні, де «б’ється селянська воля», де «вмирає на своїх осьмушках та

315
обніжках, але боронить тілами, кров’ю своєї оселі» Україна. «В житах
загубилась моя доля», каже герой оповідання «В житах». Стояв на
виразно самостійницькій позиції.
У рядова критика закидала Косинці куркульську ідеологію ,
контрреволюцію і бандитизм.
Після війни Косинка був посмертно (бодай на словах)
реабілітований.

Дмитро Фальківський
Син злидаря-цеїельняного робітника з Кобринщини на Поліссі,
Д митро Фальківський змалку брав участь в революційному русі,
воював у лавах Червоної армії, після трьох років військової служби
служив у ЧеКа, розчарований у своїх молодечих мріях, що революція
принесе щастя народові, повернувся до рідного Полісся, яке дуже любив
і виспівував у своїх віршах:
Очерет був мені за колиску,
В болот ах я родивс я і зріс.
Я люблю свою хат у поліську...
Я лю блю ceiii задуманий ліс...
Що там тропіки, пиш пі пампаси!
Ви заг.іяньте-но в пущ у до нас!..
Я оддав би за неї одра зу
/ Тібет. і Урал, і Кавказ.
А поліське похм уре болот о?
Пів Полісем вода залила...
Тільки де-не-де хут ір самотній,
Тільки де-не-де клапт ик села.
Х оч г злиднях живемо, v бруді.
Та привілля яке навесні.
Коли виставиш вітрові груди
/ летиш, і летиш на човні.
А вода і хлю поче, і плаче,
Захлинається в лю т ій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче.
Як весну навесні не лю бит ь?
Але більшість віршів обох поетичних збірок Фальківського,«Обрії» і
«Полісся», сповнюють мотиви глибокого безнадійного смутку,
розчарування, зневіри, протесту проти навколишньоїсуворої дійсности,
байдужої до його переживань і мук:

316
 Та що їм до пісень, до сліз матусі,
Д о т уги сіл, до нарікання міст;
У золот ій ост анній завірюсі
Спадає лист... Ридає лист...
Чи ж не т ом у в ці дні, похм урі й сонні,
Під рип осик, під гайвороння крик
Так хочет ься мені, щ об під віконням
Розцвів ізнов пот опт аний квіт ник,
Так хочет ься, щоб передгроззя грізні,
Коли дзвенить і грається луна,
М ої докори й нарікання пізні
Весіннє сонце випило до дна...
Урядова критика закидала йому занепадництво, настрої Єсеніна.
Особливо критикували Фальківського Яків Савченко і Д митро Загул,
пізніше самі репресовані.
По війні Фальківський посмертно був регабілітований, як поет,
закоханий у «прийдешній день комуни», без огляду на те, що саме в тій
«комуні» він цілковито розчарувався.

Кость Буревій
Оригінальний поет і прозаїк, автор сатиричних і пародійних творів
«Хами», «Мертві петлі», буфонади «Овечі сльози», ревії «Чотири
Чемберлени», поеми «Зозентропія», в яких часто критикував і подавав у
карикатурному вигляді совєтську дійсність, Кость Буревій вдавався й до
Езопівської мови.
Йому належить також реалістична історична драм а «Павло
Полуботок», в якій він з великою викривною силою показує
поневолення України М осковщиною. Борцем проти цього поневолення
виступає Павло Полуботок, який відкидає всі компромісові пропозиції
царя Петра і безстрашно зустрічає смерть у в’язниці.
Писав Буревій також монографії з історії театру, з мистецтва і про
актора Амвросія Бучму.
Був розстріляний і навіть формально не регабілітований по Другій
світовій війні.

Іван Крушельницький
Поет і мистецтвознавець Іван Крушельницький, під час свого побуту
в Галичині, що тоді належала до Польщі, співробітничав у
совєтофільських журналах. Був автором поетичних збірок «Юний

317
спокій» (1929), «Бурі і вікна» (1930) та драматичних поем «Спір за
Мадонну Сільвію» і «На скелях» (1931). Разом з батьком, братом і
цілою родиною він у 1932 році переїхав на совєтську Україну і там
загинув. У 1957 році був регабілітований, але його творчість у сучасній
Україні не відома читачам.

Михайло Лебединець
Письменник, автор поетичних і прозових творів залишив збірки
новель «Вікно розчинене» (1912) та «Поема життя» (1919) і збірку поезій
«Червоний вінок» (1919).
Розстріляний у грудні 1934 року в Києві; по гійні — не
регабілітований.

Арешти продовжуються

Арешти тривали далі. 2 січня 1935 року був заарештований Борис

Антоненко-Давидович.
Талановитий письменник, автор драми «Лицарі абсурду» (1923),
збірок оповідань «Запорошені силюети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті
«Смерть» (1927), «Справжній чоловік» (1929), роману «Січ-мати» (1926-
1930), який залишився в уривках, Антоненко-Давидович у своїй
головній повісті «Смерть» показав несприймовність комунізму на
Україні. За це мав тяжко покутувати. Його засудили на 10 років, а потім
продовжували терміни ув’язнення, так що він пробув на засланні 22
роки, працював як землекоп, ш ахтар, слюсар, бухгальтер, фельдшер.
Лише в червні 1957 року повернувся до Києва, де жив до своєї смерти в
1984 p., знову підпадаючи партійній критиці, навіть за старанне
плекання української мови, а зокрема за обстоювання літери «Ґ»,
написавши відому статтю п.н. «Літера, за якою тужать».
Інш а ж ертва тогочасних ареш тів — виходець із села на
Вороніжчині — Євген Плужник, в минулому член літературної групи
«Ланка», автор поетичних збірок «Дні» і «Рання осінь» (обидві 1926),
віршованої драми «Шкідники» (1928) і роману «Недуга». Незадоволений
навколишнім життям, поет усе мріяв про світле майбутнє, де не буде
примусу і тиску, та тішив себе надіями на прихід цього майбутнього:
Серце здуш или моє — мовчи!
О, майбут нє моє прекрасне!
Чуло серце тебе вночі,
Що ж, нехай собі серце гасне.

318
 Хт ось розгорне добу нову —
/ не гнів, і не біль, не ж ертва!
Воскресінням твоїм живу,
Земле мертва!
Урядові критики називали його творчість «лірикою болю і безсилої
надії».
25 березня 1935 року Плужник був засуджений на смерть, яку йому
замінили 10-літнім ув’язненням і заслали на Соловецькі острови, де
життя його описав інший в’язень Семен Підгайний. Там Плужник і
помер 2 лю того 1936 року, не витримавши суворого підсоння і
жорстоких умов заслання.
Олекса Слісаренко, автор збірки символічних поезій «На березі
Кастальському» (1919), що пізніше прилучився до футуристів і видав
збірку «Поеми» (1923), також «Вибрану лірику» 1911-1927 років у 1928
році, пригодницькі оповідання та повісті «Бунт» (1928), «Зламаний
гвинт» і «Чорний ангел» (1929), «Хлібна ріка» і «Страти» (1932), гостро
відповів російському комуністові-шовіністові Максимові Ґорьком у за
відмову видати повість «Мати» в перекладі на українську мову. В 1935
році Слісаренко був засланий на Соловки і розстріляний в 1935 році при
перевозі табору на суходіл.
Ще одна жертва — письменник Григорійі Епік, син робітника-
металіста, з молодих років учасник боротьби за перемогу совєтської
влади на Україні, а далі працівник Полтавського комсомолу, потім
зав ід у ю ч и й ю н ац ьк и м се к то р о м Д ер ж а в н о го Л іт е р а т у р н о г о
Видавництва і згодом директор усього видавництва. Мав заввагу за
націоналізм у 1921 році. Був головою угруповання «Пролітфронт».
У 1933 році Д митро Донцов влучно назвав його «українським
мурином», який зробив свою справу і мусить відійти.
У «Літературній газеті» ч. 20 за 1933 рік Епік відповів Донцову, що
«єдиною радістю кожної чесної людини» є стати до лав пролетарів
«єдиних повноправних володарів цілого світу» і додав: «Над вашим
твердженням, запевняю вас, посміється кожна радянська дитина і
українська, пане Донцов, теж».
У 1934 році Епік мав друге зауваження за націоналізм, і тоді були
гостро засуджені його твори «Без грунту», «Перша весна» і «Петро
Ромен», в яких він критикував совєтську бюрократію. Теж у 1934 році
Самійло Щупак закидав йому націоналістичне захоплення вродливо-
добірною українською жінкою.

319
 В 1935 році Епіка засуджують нібито за участь у терористичній
організації. В надії на пом’якшення своєї долі він удався до
самобичування і в листі до К осіораі Постишева писав: «Підготовляючи
терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у
своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, в
порівнянні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесности і
гуманности... Комуністична партія великодушно повірила моєму
каяттю. Партія подарувала мені життя, давши мені цим найбільшу з
усіх можливих нагород на землі — право на життя, на радість праці».
Але це не допомогло, і 28 січня 1942 року Епік помер в ув’язненні.
Тяжка доля спіткала і Гео Шкурупія, одного з найвидатніших
українських футуристів, автора збірки поезій «Психотези» — вітрина
третя (1922), «Барабан» — вітрина друга (1923), «Жоржини слів»
(вибрані поезії — 1925), збірки «Зустріч на перехресній станції» з
поемою «Море», «Розмова третя» (1927), «Зима 1930 року» (1934).
Заарештований у 1935 році під закидом керування підпільною
фашистською організацією, він був засланий на Соловки, де пробув до
1937 року, а потім зник, і дальш а його доля невідома.
Талановитий драматург Микола Куліш, автор п’єс в реалістично-
побутовом у пляні, «97» (1924) і «К омуна в степах» (1925),
експресіоністичної п’єси «Хулій Хурина» (1925-1926), «Зона» (1926) —
сатира на партійних кар’єристів, «Народний Малахій» (1928), де
д о в о д и т ь н есп олучн ість у к р а їн сь к о го н ац іо н ал ь н о го руху з
комуністичнми принципами, «Мина Мазайло» (1929), в якій порушено
проблеми українізації з виступом проти намагань російщити Україну,
«Патетична соната» (1930) про боротьбу трьох сил: комуністичної,
білогвардійської і української національної, де головна героїня Марина
є дальш им розвитком Аглаї з «Вальдшнепів» Хвильового, «Так згинув
Гуска» (1932), «Прощай, село» і «Поворот Марка» (1933) та останньої —
«Маклена Граса» (1933). Був засланий і помер в 1942 році, а в 1956 році
регабілітований, проте його кращі твори залишились заборонені.
Ніжний поет-лірик Василь Бобинський, закоханий в поетичну
форму, що створив вишуканий вінок сонетів «Ніч кохання», захопився
совєтофільством, став урядовим поетом КПЗУ, співробітничав у
комуністичній «Культурі», був редактором комуністичних часописів
«Світло» і «Вікна». Врешті в 1930 році виїхав з Галичини на совєтську
Україну, впевнений, що знайде там здійснення своїх мрій. В 1932 році він
друкує свою поему «Кайданинський аркан» про польський гніт та
деспотизм на західньоукраїнських землях:

320
 В грат ах вікна тюрем, вся країна в гратах,
Ґр а т и нам нож ами розсікаю т ь зір,
А ле ми ю рбою вільних пт ах крилат их
Геть за мури-грат и лет им о в прост ір!
У його образі поневоленої Західньої України читачі совєтської
України побачили образ власної неволі. Бобинський потрапив на
страшні своїм суворим клім атом Соловецькі острови і помер там 2 січня
1938 року.
П одібної д о лі зазн ав інш ий виходець з Галичини, Антін
Крушельницький, автор збірки оповідань «Пролетарі» (1899), драми
«Семчишини» (1901), «Чоловік чести» (1904), комедії «Орли» (1907),
повісті «Рубають ліс» (1918), «Гомін галицької землі» (1918-1919), «Як
промовить земля», «Як пригорне земля» (1920), збірки «Буденний хліб»
(1920), комедії «Артистка» (1920), літературних нарисів про Франка і
шкільних читанок. Зі всією родиною в 1934 році він виїхав до совєтської
України, де майже вся родина загибла або була заслана, а сам
Крушельницький, засуджений на 10 років ув’язнення, помер у 1935 році.
Ж ертвами московсько-большевицького терору стали і неоклясики:
Микола Зеров, блискучий перекладач античних римських поетів
Горація, Верґілія, Овідія, Марціяла, Катулла, сонетів Ередія, Ронсара,
Дю-Белле, Міцкевича, автор збірки поезій і перекладів «Антологія
рим ської поезії» (1920), перекладу поеми «М азепа» Ю лію ш а
Словацького (1925), історично-літературних творів «Нове українське
письменство» том 1-й (1924), «До джерел» (1926) та ін. творів. Був
засланий на Соловки і там зник.
Інший неоклясик, П авло Филипович, славний своїми поетичними
збірками «Земля і вітер» та «Простір», поділив ту саму долю . Загинув в
ув’язненні і поет-неоклясик Михайло Д рай-Хмара.
Д митро Загул, поет з «Музагету», далі з угруповання «Західня
Україна», знаний своїми-поетичними збірками «З зелених гір» (1918),
«На грані» (1919), «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927) і перекладами з
Гете, Шіллера, Гайне, Бальмонта, Байрона, написав теж підручник
«Поетика» (1923). Заарештований в 1935 році, він пропав без вісті.

У врем’я люте
1937 і наступні роки позначились знов велщсими репресіями,
ареш тами і масовими розстрілами українських письменників. У часі
великих судових процесів у М оскві проти провідних діячів
комуністичної партії, наставлених опозиційно до Сталіна та його

321
політики, коли газети закликали виявляти і викривати прихованих
«ворогів народу» в п ром и словості, сільському госп одарстві і
культурному житті, великих жертв зазнала українська література.
Чутливий лірик, філолог, перекладач, майстер поетичного слова
Михайло (Майк) Йогансен своєю творчістю ніби стверджував вірність
ідеалам партії, вихваляв Леніна, комуну, Червону армію . Але його
шведське походження і діяльна участь у ВАПЛІТЕ зробила його після
смерти Хвильового об’єктом нападів. Йому закидали, що він не добачав
завдань, які ставить комуністична партія перед письменниками, й
ігнорує їх. Йогансена відсилають у творче відрядженя в нафтову
промисловість, у висліді чого з’являється книжка його нарисів про
нафту «К.ос Чагил на Енбі», але і в ній критика знаходить
контрреволюційні натяки. В 1937 році Йогансен був розстріляний.
Тієї самої долі зазнала тоді і поетеса Л ада М огилянська, авторка
збірки віршів «Ніч самогубців» (1924) і «В день св. Юрія» (1926).
Іван Кулик, якого з початком тврчости як колиш нього
червоногвардійця, поета-комуніста вважали за «монолітного без
роздвоєння, без сумніву», що мав збірки поезій «Мої коломийки» (1921),
«Одужання» (1923), «Зелене серце» (1923), «В оточенні» (1927), «Чорна
епопея» (1929), «Записки консула» (дві книги) — 1934 , «Змужніла
молодість» (1935), останньо був головою Українського Радіокомітету і
в 1937 році обвинувачений у націоналізмі та в тому, що після
радіоповідомлення про засуд на смерть Зінов’єва пустив в етер жалібну
музику,— у 1937 році був розстріляний. По війні регабілітований і тепер
прославлюваний як поет-борець, бо насправді його писання не мали
нічого спільного з українською культурою, з надіями і боротьбою
народу.
Іван Микитенко, вихідець із заможньої селянської родини, один з
чільних діячів ВУСПП’у, учасник міжнародних конгресів захисту
культури в 1934 і 1937 роках, автор п’єс «На родючій землі» та «Іду»
(1925), які дали йому змогу висунутись на чільне місце в драматургії, що
було в інтересі партійного керівництва (щоб відсунути на бік небажаних
драматургів Куліша і М амонтова). Писав спочатку оповідання і повісті:
збірка оповідань «На сонячних гонах» (1926), повість на тему спілки
міста з селом «Брати» (1927), про безпритульних «Вуркагани» (1928).
Його п’єса «Диктатура» (1929) хоч і була простим наслідуванням п’єси
«97», на ту саму тему про колективізацію, але мала великий розголос
завдяки своєму гуморові й патетичному піднесенню. Наступні п’єси
Микитенко присвячував актуальним злободенним подіям: «Кадри»

322
(«Світіть нам, зорі») — 1930 — освіті молоді, «Справа чести» (1931) —
праці ш ахтарів на Донеччині, «Дівчата нашої країни» (1932) —
будівництву Дніпровської електрівні. В дальш ому п’єси драматургів
Корнійчука і Кочерги, маючи більший успіх, відтісняють його, а п’єса
«Соло на флейті» (1933-1936) з сатиричним зображенням скиненого
кар’єриста була навіть не дозволена. В останній час він писав п’єсу до 20-
ліття жовтневої революції — в 1937 році «Коли сходить сонце», але в
цей час був розстріляний ніби за спробу втекти за кордон. По війні його
регабілітували, як одного з видатних драматургів, і його твори
перевидали — це, за кількома винятками — большевицькі агітки.
М ихайло Семенко, поет-основоположник українського футуризму,
автор збірок «П’єро задається», «П’єро конає», «Дев’ять поем» (1918),
«П’єро мертвопетлює», «Блу ноутс», «В садах безрожих» (1919),
«Проміння пргроз» (1921), дві збірки власних творів «Кобзар» (1924),
гостро скритикований за свою творчість відійшов від футуризму, почав
оспівувати жовтневу революцію — «Новий Кобзар і нові вірші» (1928),
«Европа і ми» (1929), а далі визнав помилковість своїх поглядів; у
збірках «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в
огні» (1932), «Міжнародні діла» (1933) — намагався «виправитись», а це
не допомогло. 24 жовтня 1937 року Семенко був розстріляний. По війні
його посмертно регабілітували, але творів не перевидали.
Мирослав Ірчан, що успішно розгортав свою творчу діяльність,
маючи особливе признання за п’єсу «Родина щіткарів», так що совєтська
критика вважала його «співцем боротьби за перемогу жовтня» і
«видатним бійцем революційної української/літератури за рубежем»,
був у 1937 році знищений, як клясовий ворог, шпигун і фашист, а після
війни регабілітований вже як борець за народне щастя, незмінно вірний
ідеалам комунізму!..
Микола Філянський, син священика з Миргородщини, що в
дореволюційні роки перебував поза Україною, як поет був відомий з
1906 року, коли з’явилась його збірка «Лірика», до якої критично
поставився Михайло Коцюбинський за її похмурий тон і назвав
плодами присмеркової музи. В журналі «Українська хата», що виходив
у Києві в 1909-1914 роках, Філянський, поруч з Григорієм Чупринкою і
Микитою Ш аповалом, проповідував індивідуалізм, бунт для бунту і
незалежність поезії від політики. Ті самі теми порушував і в другій збірці
«Календаріюм» (1911), виступав за новітні течії в поезії, називаючи їх
справжнім мистецтвом. Подібні були збірка «Цілую землю» (1929) і
поема «Бузковий кущ».

323
 Але він не втрачав надій на краще майбутнє і, звертаючись до Києва,
писав:
Хай на нових т воїх оселях
Краса — без р ідної канви.
Хаіі перед генісм Растреллі
Юрба не хилит ь голови.
Хаіі степ, в буденний сум повитий,
Скував пот омлені уста,
1 ш ля х святинь твоїх, Славуто,
Тернами ввесь позароста.
В час невідомий, в час неж данний
Ти знов розім кнеш свій язик...
Колись недаром Первозванний
Зорю землі твоїй прирік!
Відчуваючи урядову неприхильність до себе, поет пробував писати
для журналу «Червоний шлях» хвалебні вірші на урядове замовлення.
Але це його не врятувало. Заарештований в 1937 році на Запоріжжі за
вірш «Асканія Нова», Філянський у 1938 році помер у в’язниці.
Яків Савченко — один з основополож ників си м волізм у в
українській поезії, член літературної організації «Жовтень», далі
ВУСПП’у, автор збірок «Поезії» (1918) і «Земля» (1921). Не оминав і
релігійних тем, писав про Христа, який отаву косив, зображуючи
селянина, що шукає сина, загиблого на війні:
Упав муж ик на т оріш ніх покосах,
Аж сто зірок цвіте!
Глянув — Христ ос отаву косить
1 в копиці кладе.
Глянув прострелено: — Х т о се?
Чи ти, мій синочку, чи Ти, Христосе,
Обірваний, босий?
Х т о се?
Ой, зацвіли в степах слова зоряно,
Ой, заплакав см ут ок нив
— Д авно вже людське поле зорано,
А т и й отави не скосив...
Підвівся муж ик. Не ніч. Журба синя.
Став т онут и в Х рист ових очах.

324
 — Я прийш ов косить т обі за сина,
Твій син — на М оїх жнивах.
Ой полетів вітер
Д о м уж икової хати.
Упав на призьбі:
— Д обрий вечір!
Радій, Маріє!
Та збирай барвінок,
Стели лепехи
На помості:
Йде в ст епу твій батько,
А з ним —
Христ ос у гості.
Залишивши поезію, почав писати агітки, тексти для плякатів, далі
перекладав на українську мову лібретто опер, викладав у Кіноінституті,
врешті виступив як представник літературної критики, засуджував своїх
недавніх друзів, критикував занепадництво Філянського, поверховість
Косинки, творчість і настанови неоклясиків у статті «Азіятський
Апокаліпсіс» та інших. У 1937 році був заареш тований, поділив долю
тих, кого притискував, і помер у 1938 році.
Письменник Петро Ванченко, автор збірки оповідань «Мужність»
(1926), сатиричного «Оповідання про гніду кобилу» (1929), що
викликало гостре засудження урядової критики, і другої збірки
оповідань «К лопіт цирю льника Еміля Терм ана» (1930), був
заарештований в 1937 році та зник безвісти.
Так само пропав слід по письменниках Панькові Педі, Миколі
Чернявському та Юрієві Вухнасеві (Іванові Ковтунові) після їх арештів
у 1937 році.
Те сталось і з мовознавцем М ихайлом Мироненком, активним
діячем часів українізації, автором праць «Нариси з української мови»
(1929), «Українська фразеологія» (1929), «Новий правопис чужих слів і
власних імен і правописний словничок» (1929) та спільно з мовознавцем
Миколою Грунським «Український правопис» (1929) і «Розділові знаки»
(1929).
Літературознавець і критик Володимир Коряк, колишній боротьбіст
і член «Гарту» та ВУСП П’у, активний опонент в дискусії проти
Хвильового, автор праць «Організація жовтневої літератури» (1925),
«Боротьба за Шевченка» (1925), «Історія української літератури» 1-І І

325
(1925-1929), «Українська література» (1928), був засуджений у 1937 році
як націоналіст та троцькіст і зник.
Так за наказом згори були зліквідовані багато українських
письменників, між ними й такі, які не виступали проти режиму,— але
вони були непотрібні окупантові, були «винні» навіть у тім, що писали
рідною мовою .

11. Р О С ІЙ Щ Е Н Н Я І Д А Л Ь Ш І
П Е Р Е С Л ІД У В А Н Н Я

Російщення і дальші переслідування письменників

Наступив 1938 рік. Утиски на українських письменників не стихали,
і, впарі з тим, посилювалось російщення.
З 1 січня 1938 року в кожному обласному місті України поруч із
газетою — органом обласного партійного комітету на українській
мові, стала виходити газета такого самого формату і той самий
орган — російською мовою. Те саме сталось і в молодечій пресі, де
стали видавати рівнобіжні газети і російською мовою.
На початку 1938 року Сталін прислав в Україну Микиту Хрущова, і
тоді було проведено велику чистку українських кадрів у К.П(б)У й
державному (республіканському) апараті. Було запроваджено також
обов’язкове навчання російської мови в усіх школах України від
четвертого року навчання. Однак, дальш і світові події не дали
окупантові нагоди повністю здійснити цей плян.
На урочисте святкування 750-літнього ювілею «Слова о полку
Ігоревім» ніде не було сказано, що це староукраїнська лицарська поема;
натомість говорили, що це твір «древнєруського» народу, що пізніше
набрав національних ознак трьох братніх слов’янських народів, при
чому — явно всупереч історії,— на перше місце в перечислюванні тих
народів ставили російський, потім український і білоруський.
У червні 1938 року на з’їзді КП(б)У Хрущов у своїй доповіді говорив,
що українські буржуазні націоналісти намагаються, щоб в усіх школах
України вивчали німецьку, французьку, польську та інші мови, тільки не
російську. Але «тепер усі будуть вивчати російську мову!» — з
притиском заявив він.
Переслідування письменників не спинялись. Був засланий у 1938 році
письменник Д митро Бузько, який колись належав до «Нової генерації» і
був автором повісти «Лісовий звір» (1924), роману «Чайка» (1929), «Про
що розповіла ротаційка», «Голляндія» і збірки оповідань «На світанку».

326
 Поет Микола Скуба, котрий належав до «Молодняку», і «Нової
генерації», залишив збірки поезій «Перегони» (1930), «Демонстрація»
(1931), «Пісні» (1934), «Нові пісні» (1935), був заарештований, і чергова
збірка «Сопілка» не вийшла. Поет помер на засланні, по війні був
регабілітований і в 1965 році вийшли його пересіяні через цензуру
вибрані «Поезії».
Микола Новицький, журналіст, літературний критик і фейлетоніст,
політичний засланець до Сибіру за участь у революції 1905 року, згодом
був заступником редактора «Вістей ВУЦВК», а далі директором
видавництва «Література і мистецтво», в часі існування «Літературного
ярмарку» накинувся на нього зі статтею «На ярмарку» — був
заарештований і засланий у 1938 році, і дальш а його доля невідома.
Те саме сталося тоді і з письменниками Анатолієм Патяком і
Василем Чечвянським.
Видатному психологові, професорові Раєвському з Київського
університету було наказано читати лекції для студентів — російською
мовою.
М олодого літературознавця, поета і перекладача Йосипа Дудку —
виключено наприкінці його студій із Ніжинського учительського
інституту з забороною інтелектуальної праці, і він десь косив сіно в
колгоспі на Сумщині.

Нові втрати

1939 рік приніс нові втрати українському письменству.

Був заарештований і засланий поет Микола Булатович, який
спочатку належав до «Нової генерації» і вірші його містились у поточній
пресі, а також вийшла збірка «Книга тривог». Так само на засланні
опинився поет Григорій Саченко, який колись був у «Плузі» і мав збірку
поезій «Зустрічний ентузіязм». Тоді також впали жертвами репресій
письменники Іван Каляник і Максим Лебідь.
За підрахунками дослідника мартирології української літератури
Богдана Кравцева протягом 1920х — 1930-х років 89 українських
письменників були фізично знищені, 212 письменників замовкли, 22 —
вижили і здебільшого повернулись у літературу, 42 — не були
регабілітовані і зостались в ув’язненні або померли, 83 — емігрували з
України, використавши, як нагоду для того, Другу світову війну. Разом
вибуло 448 письменників.

327
 Яків Мамонтов
Д раматург і театрознавець Яків М амонтов розпочав свою творчу
працю оповіданням «Під чорними хмарами» (1907), а поезія «Коли я
дивлюся» ввійшла до збірки «Вінки над водою», що вийшла в 1924 році.
Але найбільшу популярність принесли М амонтову його твори для
театру. П ’єси «Дівчина з арфою» (1918), «Веселий хам» (1921), «Дієз Іра»
(1922), «Коли народ визволяється» (1923),«Аве Марія» (1924), «До третіх
півнів» (1924), «Республіка на колесах» (1927), «Рожеве павутиння» і
«Княжна Вікторія» (1928), «Гетьманщина» (1930-1932), «Своя людина»
(1936), оперові лібретто і сценарії, низка театральних досліджень.
Критика не раз накидалась на його п’єси, написані з покликуванням на
обставини часу. В 1940 році М амонтов впав жертвою репресії.
Д раматурга критикували навіть за те, що у деяких п’єсах він вивів
постаті петлюрівців.
Тоді також зазнав репресій письменник Василь Басок.

Війна в кривавих ризах

Друга світова війна завдала також багато втрат українському

письменству.
У перший день війни, 22 червня 1941 року загинули під час
повітряного бомбардування Львова письменники Степан Тудор, автор
повісти «Марія» (1928), збірки оповідань «Народження» (1929) і повісти
«Молочне багатство» (1930) та Олександер Гаврилюк, автор віршів-
спогадів ув’язненого (1929), «Пісні з Берези» (1937), поеми «Львів» (1939)
і повісти «Береза» (1941).
У Києві за відмову евакуюватись на Схід перед німецьким наступом
була 22 липня заареш тована поетеса, письменниця, драматург,
перекладачка і мемуаристка Лю дмила Старицька-Черняхівська і
розстріляна разом зі своєю сестрою Оксаною. Тоді ж зник (за
чутками — був розстріляний) соліст Київської опери Донець.
5 жовтня в боях проти німців як вояк Червоної армії поляг
талановитий письменник Микола Трублаїні (Трублаєвський), автор
вартісних (без совєтщини) творів для дітей і молоді, пригодницьких
оповідань та повістей: «Лахтак» (1935), «Мандрівники» (1938), «Шхуна
Колюмб» (1940) і науково-фантастичних романів «Глибинний шлях»,
незакінченої повісти «Орлині гнізда» (1941).

328
 У червоних концентраційних таборах померли поет Остап Луцький,
колишній член «М олодої Музи», і Валеріян Підмогильний, автор
роману «Місто».
Ув’язнений у Харкові поет Володимир Свідзінський, автор збірок
«Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927) «Поезії» (1940), який розпочав
свою творчість з виразним нахилом до символізму, а в двох останніх
збірках наближався до сюрреалізму і зазнав урядової критики, що він
пише поза часом і простором, трагічно загинув 6 жовтня в підпаленому
енкаведистами бараці.
У Києві 21 лю того 1942 року німці-фашисти розстріляли за
націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу, що у своїй творчості
поєднувала жіночу ніжність з героїчною посвятою, в публіцистичних
творах торкалась естетики літератури та ідейно-націоналістичного
спрямування українського літературного процесу.
Разом з нею загинув поет Іван Ірлявський, вірші якого сповняли
збірки «М оя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942). їх долю
поділив чоловік Олени Теліги, а також журналіст Володимир Кошик та
інші особи.
В той час у Києві помер від виснаження, зломлений попереднім
довголітнім ув’язненням письменник Юрій Будяк-Покос, колишній
член угруповання «Плуг». Йому належали поеми «Невільниця-
українка» (1907), «На полях життя» (1909), «Пан Базилей» (1911), збірки
поезій «Буруни» (1910), «До великої брами», дитячі п’єси, оповідання,
вірші, спогади «Записки вчителя» (1912).
25 травня 1942 року в бою загинув письменник Олекса Десняк
(Руденко), відомий своїми агітаційними романами з військової
тематики: «Десну перейшли батальйони» (1937) і «Полк Тимофія
Черняка» (1938), з життя м олоді — «Удай-ріка», повість «Тургайський
сокіл» про революцію в Казахстані, а також військовими оповіданнями.
В совєтському ув’язненні в 1942 році померло багато українських
письменників і культурних діячів. Це був рік тяжких поразок Червоної
армії, яка залиш ила майже всю Україну з Кубанню та інші хлібородні
області СССР. Країна відчувала велику нестачу хліба, і політичні в’язні
масово вмирали від недостатнього харчування та внаслідок масових
розстрілів, навіть без формальних судів.
28 січня 1942 року помер Григорій Епік. Д алі помер М икола
Вороний, славний поет, приятель Івана Франка, борець за модернізм,
автор збірок «Ліричні поезії» (1912), «В сяйві мрій» (1913), «За Україну»
(1921), «Поезії» (1929), а також творів на театральні теми: «Театр і

329
 драма» (1913) і «Драматична примадонна» про артистку Лю бов
Лінницьку.
Померли видатний драматург Микола Куліш і письменник Іван
Кириленко, відомий своїми повістями «Курси» (1927), «Кучеряві дні»
(1928), «Аванпости» (1933), «Весна» (1936) на теми поточної політики,
переважно колективізації, що не задовольняли урядову критику.
Померли теж письменники Дмитро Надіїн, футурист Валеріян
П оліщ ук, П етро Радченко, Сергій Роснянський-Сученко, Гнат
Хоткевич славний своїм романом «Кам’яна душа» і розвідками про
кобзарське мистецтво, як унікальний вияв у культурі України і всієї
Европи.
Загинув десь в ув’язненні Олесь Досвітній, що у свій час здобув
популярність оповіданнями (1920), збірками «Тюнгуй» (1924), «На
чужині» (1925), «Алай» (1927) і романами «Американці» (1925), «Гюлле»
(1927), «Хто?» (1927) і «Нас було троє» (1927). Померли в неволі теж
Юрій Жилко, Петро Кожушний. 15 грудня помер Лесь Курбас, батько
модерного українського театру.
У 1942 або 1943 році німці розстріляли за націоналізм поета Євгена
Фоміна з Херсону, автора збірки «Поезії» (1927), і М ихайла Пронченка з
Кривого Рогу, автора збірки «Кобза», та драм атурга Костя Гупала.
В 1943 році померли в ув’язненні в Сибіру поет М икола Дукин з
«Плугу», який містив свої вірші і оповідання в журналах «Плужанин»,
«Плуг», «Молодняк», написав теж дитячу п’єсу «Артемова артіль» і
оповідання «М інезота ч. 23» (1929), Петро Лісовий (Свашенко), автор
збірки оповідань з селянського побуту «В революцію» (1927), романів
«Микола Ярош» (1928) і «Записки Юрія Діброви» (1930) та повістей-
хронік «Наші слобожани» (1930), «За Збручем» і «Червона ракета» (1932),
«Гаррі Сміт або Янки в українських преріях» (1933); загинули О.Лан-
Коршак, знаний своїми збірками поезій «Отави косять» (1928), «Долоні
площ» і «Назустріч сонцю» (1930), та поет Іван Семиволос.
В літі 1941 року загинув у німецькій катівні поет-націоналіст-
революціонер Олег Кандиба-Ольхович, син поета О.Олеся, автор
поетичних збірок «Рінь» (1935, Львів), «Вежі» (1940, Прага) і вже
посмертної збірки «Підзамче», виданої в 1946 році.
31 вересня 1944 року поляг в бою в лавах УПА поет і письменник,
лікар Юрій Липа, якому належать збірки поезій «Світлість» (1925),
«Суворість» (1931), з прози: роман «Козаки в Московії» (1931), збірка
есеїв «Бій за українську літературу» (1935), збірка оповідань у трьох
том ах «Нотатник» (1936-1937), з публіцистики: «Українська раса» (1936),

330
«Українська доба» (1936), трилогія «Призначення України» (1938),
«Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941).
Також у 1944 році зник безвісті молодий обдарований поет Герась
Соколенко, автор «Баляди про триста мечів» і низки ліричних творів. В
одному зі своїх останніх віршів, звертаючись до матері, він писав, що
вона скоро узнає, що її син «взяв меча і пішов у повстанці». М ожливо,
так і сталось.
Під виглядом боротьби з націоналізмом

По закінченні війни,за безсумнівним бажанням і вимогою Сталіна

поети всіх народів СССР писали лише оди про перемогу і героїзм на
війні, а прозаїки — про інвалідів війни, які повертаються на свої
підприємства і в колгоспи, без огляду на свої фізичні ушкодження,
вклю чаю ться у відбудовну працю.
На з’їзді письменників України в 1946 році Олександер Корнійчук у
головній доповіді говорив про нові прояви буржуазного націоналізму у
творах П авла Тичини і М аксима Рильського.
У виданій в ті роки історії української літератури було зазначено, що
партія не раз допом агала Рильському в унапрямленні його творчости на
правдивий ш лях, але він все уникав п орад і йш ов своїми
зиґзаґоподібними стежками.
4 березня 1947 року першим секретарем Ц К КП(б)У став знову
Л азар Каганович, і на Україні почались нові репресії проти
письменників. Про це пізніше згадував поет Андрій М алишко у своїй
промові до поетів і мистців 3 липня 1957 року:
«У 1947 році з перших днів свого намісникування в Україні
Каганович під виглядом боротьби з націоналізмом безпідставно
звинувачував багато чесних діячів української культури. Присутній тут
поет М аксим Рильський — один з найсвітліших мистців нашої
літератури — може розповісти про те, як Каганович, не розібравшись у
могутній поезії видатного українського радянського поета, назвав його
петлюрівцем, як він зокрема перекручував вірш Рильського «Я син
Країни Рад», об’явивши, що поет оспівує петлюрівську Центральну
Раду, і таке інше... Можна було б згадати, як Каганович грубо поводив
себе з українськими письменниками, погрожував багатьом з них, що
посадить у тюрму. Він погрожував зокрема молодим письменникам
Олесю Гончару, Леоніду Новиченку, Василю Козаченку та іншим,
маючи на меті примусити їх виступати з заявами проти старших
письменників і звинувачувати у націоналізмі».

331
 Варто зазначити, що навіть у такого типу промові М алишка вже
слідне мовне російщення: замість вживати української форми «Олесеві»
чи «Леонідові» — вживає коротку — російську — форму.

Критика, чистка, засудження

В 1947-1949 роках почалась по всьому Совєтському Союзі чистка
проти націоналістичних і космополітичних елементів, якою керував з
Москви член Політбю ра ЦК ВКП(б) Андрій Ж данов, призначений
Сталіним до маловідомої йому, партійному апаратчикові Ж данову,—
ділянки літератури.
На Україні було проведено посмертну кампанію проти академіка
Грушевського та його історичної концепції і взагалі проти української
національної своєрідности в історії України, в історії української
літератури, в театрі, в фільмі, навіть у піснях.
Гострій критиці під закидом буржуазного націоналізму в історії
була піддана «Історія України» 1943 року за редакцією М .Петровського.
В літературі великих нападів зазнав «Нарис історії української
літератури» під редакцією Сергія Маслова і Євгена Кирилюка. Було
ґрунтовно змінено склади редакцій журналів «Вітчизна» і «Дніпро».
Нищівно скритиковані були твори Андрія Малишка, Юрія
Яновського, Олекси Кундзіча, Степана Олійника, Тереня Масенка,
Леоніда Смілянського, Олександра Довженка. Скрізь дошукувались
проявів буржуазного націоналізму і вимагали, щоб письменство
України тісніше зливалось з «великою російською літературою».
Виголоджена в 1946-47 роках Україна була призначена з центру
імперії на російщення у всіх проявах її культурного життя (ми не
згадуємо тут про економічний визиск, безправ’я тощо).
Історія повторюється
У червні 1951 року відбулась у Москві Друга декада української
літератури і мистецтва. На декаді була гостро скритикована поезія
Сосюри «Любіть Україну» як націоналістична і однобічна, а оперу
«Богдан Хмельницький» Богдана Данькевича московська «Правда» в
статті «Про оперу «Богдан Хмельницький» з 20 липня 1951 року
безоглядно засудила. В лібретті цієї опери, мимо того, що його писали
такі світила радянської літератури як Олександер Корнійчук і Ванда
Василевська, «Правда» знайшла серйозні недоліки, спаплюжила
режисерську працю поставника М.Стефановича і винесла свій вирок:
«Опера не стала справжньою народньою драмою , якою вона повина
була стати, виходячи з її теми».

332
 Основним недоліком, без сумніву, був «брак показу возз’єднання
українського народу з «великим російським народом». Партитуру
опери було звернено авторові Данькевичеві з пропозиціями зробити
зміни і як фінал опери ввести апотеозу — Переяславську Раду.
Так історія повторилась. У 1897 році Михайло Старицький, що
подав до цензурного комітету свою драму «Богдан Хмельницький»,
одержав її назад з пропозицією зробити певні зміни і дописати кінцеву
сцену — Переяславську Раду. Тепер, у 1951 році, сталось те саме.
Москва незмінна.

Д е зникли 223 українські письменники?

Об’єднання українських письменників «Слово» післало з Нью -Йорку

20 грудня 1954 року телеграму до Москви, де саме тоді засідав Другий
Всесоюзний з’їзд письменників. У телеграмі вказувалось, що в 1930 році
друкувалось 259 українських письменників, з яких після 1938 року
друкувалось тільки 36. Об’єднання запитувало: де поділись 223
письменники?
Відповіді не було.
Інше культурне об’єднання в ЗСА і в Канаді — Асоціяція Діячів
Української Культури А Д У К , не зверталося з листом до Москви, бо
якої відповіді може чекати жертва від убивці?

. Однак, АДУК подбала про публікацію антології «Слово і зброя»

(1968), де зібрані поезії національної України, в тому і деяких знищених
поетів, а в 1981 р. спільно з О О Ч С У випустила збірник «Герась
Соколенко — твори поета невідомої долі», із творами молодого поета-
націоналіста, який зник у 1944 році або в таборі примусової праці, як
«ост-арбайтер», або ж вирвався звідти і пішов до Української
Повстанської Армії, про що згадував у своєму творі. У 1984 році А Д У К ,
спільно з Організацією Оборони Ч отирьох Свобід України, ООЧСУ,
опублікував антологію «Київ» на прославу столиці Нескореної України,
у якій є чимало творів українських поетів — сучасних політв язнів
Москви.
За підрахунками дослідників мартирології української літератури, зі
згаданих 223 зниклих письменників 17 було розстріляно, 8 — покінчили
життя самогубством, 175 — ареш товано, заслано та іншим способом
вилучено з літератури, 16 — зникло без вісті, 7 — померло своєю
смертю.

333
 12. У Д Н І К О РО Т К О Ї В ІД Л И ГИ

У дні короткої в ід л и ги ...

Початком відлиги можна вважати день 21 червня 1955 року, коли
московська «Літературна газета» видрукувала статтю українського
письменника Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність»
з закликом «розширювати творчі межі соціялістичного реалізму».
Заклик зн ай ш о в ж вави й відгук серед ста р ш и х і м о л о д и х
письменницьких кіл Росії і України, як і інших республік. Нові настрої
викликали особливо серед молоді цілий рух і після доповіді Хрущова на
XX з’їзді партії, де він засудив культ особи, швидко стали з’являтись
нові твори відповідно до нових думок і прагнень.
На Україні з представників старш ого покоління виступив той самий
Олександер Довженко, реалізуючи свій заклик і даючи приклад іншим.
Таким твором була його повна краси і безпосередности автобіографічна
повість «Зачарована Десна». Д алі з ’являється ром ан Бориса
Антоновича-Давиденка «За ширмою» про людські стосунки, без
політичного підложжя, про взаємини батьків і дітей. «Мені хотілось
нагадати молодому поколінню про його обов’язки до своїх батьків, а
разом з тим торкнутись деяких родинних проблем»,— пояснював свій
задум автор.
Леонід Первомайський (Гуревич) у збірці новель «Материн
солодкий хліб» і в романі «Дикий мед» орієнтувався вже не на
традиційний український роман, а на роман новий, західний.
Григорій Тютюнник у романі «Вир» малю є село перед і під час війни,
але вмотивовує вчинки героїв уже не клясовими, а чисто людськими
потягненнями.
М олоде покоління найбільш репрезентувало поезію. В ділянці
лірики виступали насамперед Василь Симоненко, Ліна Костенко,
Микола Вінграновський, Віталій Коротич, ліро-епічними творами був
заступлений Іван Драч. Багато новаторства і оригінальносте внесли
Борис М амайсур і Василь Голобородько.
Літературну критику представляли відважніші Валентин М ороз,
Іван Д зю ба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл.

334
 Хоч у своїй переважаючій більшості ці молоді автори не‘ виявились
пропаґаторами вільних думок і справжніми дисидентами, а показали
себе співцями наявного режиму, але і ті, що сміливо безкомпромісово
висловлювали нові насторї, нові прагнення, своєю творчістю ствердили
силу і незнищимість нової думки, виявляли, що в неупокореній Україні
нуртують свіжі сили, а також що накидувана згори російська мова аж
ніяк не була їхньою мовою.

Боротьба за культуру української мови

В часі відлиги стихійний рух за культуру української мови, з
вимогами піднести якість її викладання по школах, за чистоту вимови в
публічних виступах, на телевізії і на сцені, проти неграмотних написів в
установах, вибухнувши з великою силою, широко розгорнувся і
знайшов всебічний вияв у пресі.
В цьому русі взяли участь ветерани війни, письменники, вчителі,
режисери. Газети стала заливати повінь відповідних листів.
Письменник Микита Шумило, військовий кореспондент у роках
війни, тяжко поранений над Одрою, у журналі «Зміна» за липень 1956
року писав: «На ж'аль, ще є люди, які нехтують м овою українського
народу. Декому з них здається, шо українська мова недовговічна. Мине,
мовляв, небагато часу, і українська мова заникне, а її замінить мова
російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна,
що видавав черносотенну газету «Новоє время»,і Шульгіна, видавця
такої ж реакційної газети «Києвлянин». Це абсолютно ворожі нам,
радянським лю дям , думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу
мову. В тому і суть рівноправности націй. Із зникненням мови зникає,
гине і нація».
Поет М аксим Рильський у газеті «Радянська освіта» 8 грудня 1956
року писав: «Викладання мови в початковій і середній школі це
передовсім викладання рідної мови рідною мовою» і наголосив
учителям: «Викладати мову — це передовсім прищеплювати лю бов до
мови».
Письменник Лю бомир Дмитерко, хоча перед війною був на
засланні, тепер на нараді театральних діячів закликав: «Треба боротись
з націонал-нігілізмом, зі зневагою до української мови». Його виступ
видрукувала газета «Радянська культура» 6 січня 1957 року.
На з’їзді письменників у Києві романіст Натан Рибак, як подала
«Літературна газета» 21 січня 1957 року, закликав покласти край
негативному ставленню до української мови: «Прекрасна українська

335
 мова для кожного з нас е великим джерелом надхненної роботи». Інший
письменник, Степан Крижанівський, критикував засмічену мову
районових газет і ствердив, що за останні 11 років не видано правопису
української мови: «За цей час виросло ціле поколіня молоді, а книжка
стала бібліографічною рідкістю», писала «Літературна газета» 21 січня
1957 року, подаючи критику Крижанівського.
Проти неграмотних написів українською мовою на вивісках
державних установ протестував викладач Київського університету
І.Кучеренко і, як подала «Літературна газета» 22 лю того 1957 року,
сказав: «Нехай громадськість присоромить таких людей, що не
поважають мови».
Вказувалось на потребу збільшення числа мистців-декляматорів, що
своїми виступами розкривали б красу і милозвучність української мови.
«У нас дуже мало читців, які виконують твори українських
письменників, які виступають українською мовою», писав режисер
О.Скрипченко в газеті «Радянська культура» 27 лю того 1957 року.
У листі до «Літературної газети», видрукованому 19 червня 1957
року, 16 учителів шкіл Києва домагались поліпшення якости навчаня
української мови в школі.
У подібному листі з Дніпропетровщини, вміщеному 11 липня 1957
року в «Радянській культурі», звучала вимога, щоб прелеґенти
виголошували свої доповіді для українських слухачів українською
мовою.
Всі ці численні листи, масово друковані завдяки відлизі, показували
насамперед лю бов народу до своєї рідної мови, турботи з приводу її
занечищування і розкривали, як поширився процес російщення з його
зневагою до чистоти української мови, якости її викладання в ш колах,
масовим ігноруванням рідної мови у виступах перед українською
авдиторією , браком читців-декляматорів, мистців слова, що могли б
розкрити її правдиве звучання і аром ат, нарешті недостатність навіть
правописних підручників з мови для молоді.
Хоча все відбувалось якщо не в рукавичках, то в рамках дозволеного
і толерованого П.Шелестом, фактично це була контратака України
проти російського великодержавно-шовіністичного пляну.
«Хто не шанус видатних людей свого народу, той сам не гідний
пошани»
З пожвавленням національно-культурного життя в Україні після
знесення культу особи особливу активність проявляв Максим Рильсь­
кий, ініцюючи видання творів тих письменників, яких раніше було

336
неможливо друкувати. Він домігся посмертної реабілітації поетів
Олеся, Вороного, як і перевидання творів видатних українських
композиторів Х У ІІІ-ХІХ століття Березовського, Бортнянського і
Веделя.
Коли письменник Константин Паустовський з погордою висловився
про українську мову, якою говорять на Західній Україні, як про
галицьку говірку, Рильський сприйняв це як особисту образу і
оприлюднив свою відповідь на цю заввагу, зазначаючи, що галицька
говірка - це мова великого Франка, і насміхатись над нею не личить
культурній людині і загально-знаному письменникові.
Письменникам, которі заплутались у тенетах соціялістичного
реалізму і втратили навіть мистецьке почуття, Рильський пригадував,
що таке національне мистецтво і що українське мистецтво повинно
мати не лише форму, а і зміст національний. У серії статтей у
«Вечірньому Києві» М .Рильський ствердив, що в Російській імперії
Україна перша продукувала власні фільми на українську тематику.
Один польський науковець згадував, як М аксим Рильський в його
присутності докоряв цензорові за те, що той викреслив з його вірша під
зам ітом націоналізму один чотиривірш, в якому говориться про
блакитне небо і золоту пшеницю на Україні.
З поширенням культурних зв’язків з закордоном Рильський від
чужоземних артистичних ансамблів, що приїздили на Україну з
гастрольними виступами, домагався: кожному дорогому і
шанованому гостеві належить включити до свого репертуару також
твори народу, землі якого він відвідує, бо цього вимагає етика і
елементарна культурна чемність.
Рильський шанував культурну спадщину кожного народу і вимагав
пошани і для спадщини свого народу. Так само вимагав він від українців
шанувати рідні культурні надбання та їх творців. «Хто не шанує
видатних людей свого народу, той сам не гідний пошани», говорив
він.
Багато уваги присвячував Максим Рильський вихованню молодих
українських поетів, дбаючи про їхні знання і культуру рідної мови.

Крізь фільтри і сита регабілітаційного процесу

У другій половині 1956 року почався процес регабілітації
розстріляних, засланих або незаслужено забутих і виелімінованих з
літератури письменників та поновлення їх у правах (багато з них
посмертно) членів Спілки українських письменників.

337
 Створені від серпня 1956 року комісії по впорядкуванню посмертної
спадщини опрацю вали твори письменників перших років революції,
померлих власною смертю або репресованих не совєтською владою,
але які, починаючи з 30-х років були несправедливо забуті або
незаслужено викреслені зі списків діячів літератури, як Василь Чумак чи
Василь Еллан-Блакитний, або тих, що впали жертвами чисток і репресій
в добу культу особи, як Василь Бобинський, М ирослав Ірчан, Олесь
Досвітній, Григорій Косинка, Д митро Фальківський, Микола Куліш і
численні інші.
У вересні 1956 року були поновлені в членстві в Спілці письменників:
Н аталя Забіла, Борис Коваленко, Г.Овчаров, Е.Ш ехтман, Зинаїда
Тулуб — авторка засудженого історичного роману «Людолови», Євген
Шабліовський. Посмертно поновлено теж померлих у 1942 році на
засланні Григорія Епіка, Валеріяна Поліщука, Гната Хоткевича.
23 жовтня 1956 року поновлено в членстві померлого в 1941 році
Олександра Сороку, також у жовтні — Володимира Гжицького. Того
самого року був регабілітований по 22 роках заслання Борис
Антоненко-Давидович, також А. Костенко, Петро Колесник, П авло
Кононенко, Андрій Петрус-Карпатський, Ю ра Шкрумеляк.
Але справа р егабілітац ії невинно засудж ених письменників
посувалась повільно. Як відзначив 20 грудня 1956 року редактор
«Вітчизни» Олександер Полторацький в «Літературній газеті» _
«Далеко не все у згаданих творах витримало перевірку часом в їх
спадщині (наприклад у Микитенка, Куліша, Валеріяна Підмогильного),
є твори, зовсім неспівзвучні ідеям комуністичної партії, є твори,
позначені прикметами буржуазного націоналізму».
На Четвертому Пленумі Правління Спілки письменників України 10
січня 1957 року Леонід Новиченко казав, що хиби і недоліки були
«породжені культом особи», який мав «тяжке і знепліднююче діяння на
радянську літературу».
Після довгих років репресій повернулися в 1957 році до літератури
М арко Андрущенко, Микита Годованець, Мечислав Гаско, Михайло
Доленчо, Олена Ж урлива, М икола Марфієвич. У жовтні 1957 року був
поновлений у СПУ репресований письменник Олександер Ковінька, у
грудні — поет Василь Мисик.

За регабілітацією, після детальної перевірки, слідували видання

д еяк и х т в о р ів , ви зн ан и х н ай к р ащ и м и , о д н о т о м н и к а м и чи
двотомниками або включення певних творів до антологій. Були видані

338
вибрані твори «Червоний заспів» (Київ, 1956) Василя Чумака, «Вибрані
твори» Івана Микитенка (Київ, 1957), в 1957 році вийшло теж ґрунтовно
перероблене «Чорне озеро» Гжицького. В ньому було викреслено тепер
усе, що так чи інакше можна було б пов’язати з будь-якими
націоналістичними тенденціями чи будь-якими натяками на них.
Впроваджено цілком нову постать російського комуніста Смірнова,
позитивну постать, що протиставлена маляреві Ломову в перших
виданнях,— «талановитого, але пустого великодержавного шовініста з
червоним забарвленням». Тепер уже Таня Токпак не згадує про
великодержавний шовінізм Ломова. Пропущено думки азіята Теміра
про росіян, що вони «усі одним духом дишуть... і прості перекупки, і
інтелігенти, і комуністи, їх бажання всюди бути вдома в усіх
частинах СРСР».
Також у 1957 році поновно вийшов роман Зинаїди Тулуб
«Людолови», але значно перероблений (на гірше).
М икита Годованець у 1958 році видав свої «Байки», Олена Журлива
видала в 1958 році збірку «Поезії», Мечислав Гаско — в 1958 році
«Поезії», Андрій Петрус-Карпатський — в 1958 році збірку «Що на світі
найсвятіше», Ю ра Шкрумеляк — тоді ж збірку «Сопілка співає». Тоді ж
вийшли два томи «Вибраних творів» Ірчана (Київ, 1958), два томи
«Творів» Еллана Блакитного (Київ, 1958), однотомник Григорія Епіка
«Твори» (Київ, 1958), що їх впорядкувала вдова письменника, зі
вступною статтею і примітками літературного критика Олега
Килимника, який написав, що в цій книзі «читач знайде захоплюючу
розповідь при життя, працю і боротьбу радянського народу».
Д алі вийшли: однотомник Олеся Досвітнього «Вибрані твори»
(Київ, 1959), збірка «Вибране» Олександра Сороки (Київ,1959), «Вибрані
поезії» Миколи Вороного (Київ, 1959), також окремі твори Миколи
Куліша, Олександра Соколовського, Д митра Бузька. Твори деяких
знищених поетів увійшли до «Антології української поезії» (Київ, 1957)
або збірника «Революційні поети Західньої України» (Київ, 1958). Про
реабілітованих письменників стали з’являтись статті в газетах і
журналах, критичні нариси і монографії, про цих діячів літератури
почали згадувати керівники Спілки письменників, літературознавці і
критики на з’їздах і зборах, але причини репресій і обставини їх
смерти — не подавали.
Багато з репресованих і тепер реабілітованих письменників і
-..тературознавців включились знов у літературу лише частково. Петро
t - T irm t ший писав поезії і прозу, став тепер працювати лише як

339
літературознавець, також Євген Шабліовський виступає лише в ділянці
літературознавства. Лев Скрипник переключився з прози на
літературну і мовну критику. Микола Марфієвич, що був знаний як
поет, тепер працює як викладач і пише статті та рецензії для преси.
Відомо чимало письменників, які видали по кілька або і
кільканадцять книжок, а потім у наслідок чисток і репресій замовкли і не
повернулись у літературу. З бібліографічного довідника «Художня
література, видана на Україні за 40 років» (1917-1957) видання 1958 року
Богдан Кравців налічує тих, що замовкли, 207 письменників,
здебільшого репресованих і засланих до концентраційних таборів.
Визнали, що «Правда» писала неправду
28 травня 1958 року ЦК КПСС видав постанову, в якій визнавав
невірною і однобокою оцінку опери «Богдан Хмельницький», дану в
редакційній статті «Правди» 20 липня 1951 року, і вказав, що недоліки,
що мали місце в лібретто опери та її музиці, не були «великими ідейними
пороками» і не заслуговували на таке суворе засудження.

13. НОВИЙ НАТИСК

Новий натиск
Починаючи з другої половини 1958 року почався тиск на всіх
письменників, творчість яких кваліфікувалась як відлига. В Росії
засудили Пастернака, скритикували Дудінцева і Еренбурга.
На Україні зазнав нападів Леонід Первомайський, що видав твір
«Казка» як підсумок 50-ліття — і проголосив, що він живий у творчості
й перебуває в шуканнях, бо не задоволений зробленим, не знайшов того,
чого шукав. Критика побачила в цьому замасковане невдоволення
комуністичним режимом.
Критикували за вільнодумство Саву Голованівського, за перші дві
збірки гостро накинулись на Ліну Костенко і цим обумовили її дальшу,
майже трилітню мовчанку.
Партія заходилась боронити захитуваний соціялістичний реалізм і
протидіяти новаторським течіям. У грудні 1962 року Хрущов відвідав
виставку Відділу Спілки Мистців у Москві й сказав: «Така творчість
чужа нашому народові», а, виступаючи 8 березня 1963 року на нараді
письменників і мистців, рішучо обороняв соціялістичний реалізм і
засуджував абстракціонізм і формалізм.

340
 Закон проти української мови в школі і боротьба з ним
У середині вересня 1958 року всі газети Совєтського Союзу
видрукували «Тези реформи школи» ЦК КПСС. Ці тези мали ніби
зарадити нестачі робітничої сили в народньому господарстві, і в них
виголошувалась потреба залучити шкільну молодь у виробництво.
Головним завданням ставилось «зміцнення зв’язку школи з життям».
Д о того додали фактично найважливіший пункт про мову навчання в
загальноосвітніх школах. Проект давав батькам учнів кожної школи
право самим вирішувати, якою мовою має відбуватись навчання в даній
школі.
Оприлюднення тих тез викликало скрізь велике занепокоєння, бо всі
батьки добре розуміли, що за їх плечима справу вирішуватиме партійне
керівництво, згідно з русифікаційними вказівками згори.
Всенароднє обговорення тез вилилось у загальний рух за збереження
рідної мови, у противагу сподіванкам Москви.
Письменники Максим Рильський і Микола Бажан на сторінках
московської «Правди» виступили 12 грудня 1958 року зі статтею «В ім’я
людини» — в обороні рідної мови у школі, наголошуючи потребу
обов’язкового навчання української мови в усіх школах України.
Максим Рильський доводив потребу плекати рідну мову, стежити
за її чистотою, оберігати від шкідливих впливів і у своїх поезіях писав:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур ’я н. Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Поет закликав підносити культуру рідної мови, не соромитись
заглядати в підручники й словники:
Не бійтесь заглядат и в словники:
Це пиш ний яр, а не сумне провалля...
Збирайте, я к р о зум ний садівник,
Доспілий овоч у Грінченка й Даля.
Не майте гніву до м оїх порад
І не лінуйтесь доглядат ь свій сад.
Обороняючи рідну мову і заохочуючи до того молодь, Володимир
Сосюра писав:
О мово рідна! їй гаряче
Віддав я серце не дарма.
Без мови рідної, юначе,
Й народу наш ого нема.

341
 «Рідна мова — це невід’ємна частина Батьківщини, голос свого
народу і чарівний інструмент, на звуках якого відгукуються найтонші й
найважніші струни людської душі»,— писав Борис Антоненко-
Давидович, який рівночасно висловлювався за поновне впровадження в
українську мову літери «Ґ», викиненої в 1933 році.
На партійних зборах письменників в Києві всі промовці, як подала
«Літературна газета» 19 грудня 1958 року, «одностайно обстоювали
думку, що віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в
обов’язковому порядку вивчатимуть їх діти,— не можна».
За даними газети «Наше слово» у Варшаві в останніх місяцях 1958
року на Україні відбулось 90 тисяч зборів, на яких обговорювали тези і
виступило півмільйона промовців.
А далі, наприкінці 1958 року, не застосовуючи покищо ні фізичного
терору, ні адміністративного тиску, компартія почала вимагати від
письменників, щоб вони дотримувались партійної лінії і метод
соціялістичного реалізму в літературі, засуджуючи і залякуючи
сміливих діячів, особливо молодь.
В органі ЦК КПУ, журналі «Комуніст України», в книзі 12 за грудень
1958 року П.Іванів і виступив проти кільканадцятьох старших і
молодших письменників і закинув їх творам «політично невірну ідейну
концепцію», «заперечення радянської дійности», «занепадницькі
настрої» та «ізольованість від великої радости радянського буття».
Погрози були конечні, бо 25 грудня 1958 року Верховна Рада СССР
прийняла тези, і вони набули сили закону. Пункт про мову формально
залишали вирішувати союзним республікам.
У перших місяцях 1958 року всі республіки, за винятком
Азербайджану і Латвії, прийняли цей закон, додавши статтю про мову
на основі тез. Азербайджан і Латвія прийняли закон, залишаючи по-
старому обов’язкове навчання місцевої рідної мови. У висліді в обох
країнах були проведені жорстокі чистки в партійному і урядовому
апаратах і новопоставлені керівники, достосовуючись до вимог ЦК
КПСС, схвалили пункт про мову згідно тез.

На з’їзді письменників України в березні 1959 року голова Спілки

письменників України Микола Бажан виступив з обвинуваченням
молодих поетів у «неправильних думках»... Це було пересторогою всім
за занадто рішучу оборону рідної мови. Але в той час подібні погрози не
кінчались ще репресіями критикованих.

342
 «Нехай невігласи не ждуть зникнення української мови»
17 квітня 1959 року Верховна Рада України прийняла тези. Стаття ч.
9 про мову звучала так: «Навчання в школах Української РСР
здійснюється рідною мовою учнів. У школу, з якою мовою навчання
віддати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів
С РС Р, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за
бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів».
Друга частина цієї статті доручала Раді Міністрів «розробити
заходи, які забезпечували б всі необхідні умови для вивчення і
поліпшення якости викладання російської мови, якає могутнім засобом
міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів С РС Р і
прилучення їх до скарбів російської і світової культури».
Надання батькам права вибору мови навчання їх дітей, на перший
погляд, виглядає нібито дуже демократично, але разом з тим давало
легальні засоби російщення загальноосвітніх шкіл, робило українську
мову приватною справою батьків, не давало їм ніякої змоги оборонити
права української мови, навпаки — створю вало атмосферу, в якій
оборона рідної мови кваліфікується як прояв буржуазного націоналізму
і відкриває широкі можливості для ширення російщення.
Д ля заспокоєння схвильованих Леонід Новиченко у своїй статті «На
позвах з істиною», надрукованій в київському журналі «Вітчизна» в
книзі 12 за 1959 рік, полемізуючи з закордонними відомостями про
жертви серед письменників, заспокоює, що «порушення соціялістичної
законности» вже «осуджені, що їх наслідки виправлені, і що зроблено все
необхідне, щоб ніщо подібне більш ніколи не повторилось».
На Україні боротьба за права рідної мови довго не затихала. Багато
років згодом, у січні 1965 року, на похороні Володимира Сосюри, поет
Андрій М алишко у своїй промові сказав: «Хай невігласи не ждуть
зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні».

14. ШЕСТИДЕСЯТНИКИ

Рух шестидесятників
Рух письменників 60-х років очолила в Україні творча молодь. Вона
була його промотором і в своїх творчих змаганнях виявила багато
сміливих думок, оригінальної тематики і її відважної інтерпретації.
Як казав Валентин М ороз, «то було молоде покоління, яке пішло в
університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про

343
елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором
комсомольської загальноукраїнської газети. Д зю ба був одним з
найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був
аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на
найвищих щ аблях..., які в комуністичному естаблішменті могли далеко
піти. Але це були найкращі лю ди в розумінні моральному... Вони
відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар’єру,
дивитись, як твій нарід російщать — це багно. Значить, у тих людей
виникло природне бажання вирватись з багна».

Ці люди, про яких згадує М ороз, почали писати не на теми про мир,
про колгоспних доярок і про заводи, про виконання пляну; вони
привчались, що поезія має бути поезією, а не агітацією в віршованій
формі, стали писати про природу, про людські почуття, про красу
краєвидів, але не про політику. Почав виходити нелегальний Самвидав,
статті якого на початку були спрямовані тільки проти російщення, а
д а л і все в д о с к о н а л ю в а л и с ь . В ерш иною їх б у л а б р о ш у р а
«Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзю би, який писав, що Ленін у
націоналізм поневоленої нації вкладав позитивний зміст. Цю працю
Борис Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління, а
Валентин М ороз - найважливішим документом сучасного відродження
і відзначив, що Д зю ба показав реальну людину, що бореться проти
російщення, дав іскру, щоб запалити багаття.
Поет Михайло Осадчий, займаючи високу посаду у Львівському
обласному комітеті партії, сам писав вірші для самвидаву і поширював
самвидав.

Провідна постать серед молодих поетів

Такою постаттю був Василь Симоненко, про значення якого Іван
Д зю ба писав: «І нічого іншого лю ди так не ждуть, як живого прикладу
героїчної громадської поведінки. Л ю дям потрібний цей приклад не
тому, що без нього не можуть скласти уявлення про істинне громадське
діяння, а тому, що їм потрібна певність, що і сьогодні таке героїчне
діяння можливе, і сьогодні воно не безплідне».
І цей приклад, цю впевненість дав саме Симоненко, блакитноокий
уродженець села Біївці на Полтавщині. Він закінчив у 1952 році з
золотою медалею середню школу, а в 1957 році факультет журналістики
в Київському університеті і від студентських років почав писати вірші,
що виходили в збірках «Тиша і грім» (1962), далі — віршовану казку для

344
дітей «Цар Плаксій і Л оскодон»( 1963), посмертно видану в 1964 році для
дітей «Подорож в країну навпаки» і другу збірку поезій «Земне тяжіння»,
в 1965 році дві збірки: новелі «Вино з троянд» і збірку поезій.

Симоненко зазначив, що найлютіш им, найсуворіше судимим

ворогом режиму стала нова думка. Більш усього любив поет рідну
землю і захоплено писав:
Рідна земле! М озок мій світліє,
І душа ніж нішою стає.
Як т вої сподівання і мрії
У ж ит т я вриваються моє.
Я ж иву т обою і для тебе,
Вийшов з тебе, в т ебе перейду,
Під т воїм високочолим небом
Гартував я силу молоду.
Помер Симоненко 14 грудня 1963 року. Його збірки вийшли також у
Мюнхені в 1965 і 1973 роках під заголовком «Берег чекань». З приводу
видрукування за кордоном щоденника Симоненка з’явився лист матері
покійного поета, очевидно інспірований, і стаття Миколи Неходи
«Еверест підлости» 15 квітня 1965 року в газеті «Радянська Україна».

Ліна Костенко
Ліна Костенко, народжена 19 березня 1930 року у Ржищеві на
Київщині, в 1936 році з батьками-вчителями переїхала до Києва, де в
кінці 40-х років скінчила середню школу і вступила до Київського
педагогічного інституту. Там почала писати вірші. За рекомендацією
викладачів, що побачили в ній непересічний поетичний талант, вона в
1952 році вступає до М осковського літературного інституту ім.
Горького, який закінчила з відзначенням. Її перші збірки віршів
«Проміння землі», видання «Молодь» 1957 року, «Вітрила» (лірика),
видання «Радянський письменник» в 1958 році, «Мандрівки серця»,
видання «Радянський письменник» в 1961 році, розкрили свіжий
ліричний талант авторки з нахилом до філософського замислення,
стильову своєрідність, чудову ритмічність. У своєму творчому
мисленні поетеса всеціло взорувалась на Шевченка і писала:
«Кобзарю ..., ти для мене совість і закон». Індивідуалізм, вишукана
естетика авторки одразу кинулись в вічі урядовим критикам і
обумовила їх неперебірливі нападки на молоду поетесу з потенційною
поетичною силою Лесі Українки нового часу.

345
 Роки пройшли — умови не змінились
У річницю дня народження Лесі Українки ініціятивна група
шестидесятників вирішила влаштувати вечір для вшанування пам’яти
великої поетеси. На цьому вечорі Іван Д зю ба мав виступити з
доповіддю , а діяльна шестидесятниця Тетяна Цимбал, яка славилась у
молодечих колах, як націоналістка, готувалась читати вірші Лесі
Українки.
Але чужа влада знала, яке середовище готує вечір, і заздалегідь двері
до приміщення, де мало відбутись свято Лесі Українки, були замкнені.
Ті, що зібрались на вечір, пішли в парк. Лютнева погода була
напрочуд гарна. Тетяна Цимбал сказала:
— Я буду читати поезію «На століття української літератури» Лесі
Українки, і та поезія читається тепер у таких умовах, в яких була
написана.

Вияв затаєного народнього протесту

Протягом 60-х років створилась ще одна традиція — відзначувати
пам ’ять Тараса Шевченка кожного року 22 травня, в день, коли в 1861
році його труну з Петербургу привезли до Канева через Київ, і в
київській церкві Св. Різдва на Подолі, пізніше зруйнованій, була
відправлена панахида за вічний спокій душі народнього поета.
Тепер кожного року біля пам ’ятника Великому Кобзареві проти
університету, що з 5 березня 1939 року став носити ім ’я Шевченка,
збираю ться густі товпи шанувателів пам’яти поета, які граю ть на
бандурах, читаю ть поезії Шевченка, а також Симоненка про нього.
Таке своєрідне вшанування пам ’яти Великого Кобзаря є певною
українською маніфестацією, виявом народнього затаєного спротиву.
Влада нерадо дивиться на такі масові сходини біля пам’ятника і всіляко
намагається їм перешкодити, не зупиняючись перед тим, щоб розігнати
зібраних, що вже кількаразово й мало місце.

Щоб спинити рух спротиву

З метою спинити рух спротиву, в 1965 році були проведені по Україні
арешти. Найбільше їх було в Києві і у Львові. Тоді по всій Україні
заарештували 60 людей, але судили не всіх. Однак страху перед
ареш тами в їх часі вже не було.
Вибух стався 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі
фільму «Тіні забутих предків», коли виступали Чорновіл, Д зю ба і Стус з

346
протестами проти хвилі арештів і розгулу російщення. Під їх листом
підписалось 140 присутніх осіб.
Пристрасність і відвага молоді пробудили до активности старше
покоління письменників. Андрій М алишко, що перед тим вже давно
замовк, тепер уперше написав справжні надхненні твори, як відмітив
В.Мороз. Олесь Гончар написав свій «Собор», що набагато, щоправда,
лише в дечому, перевершує всі його попередні твори, які були тільки
агітками.
А в «Літературній Україні» з’явилась покаянна стаття Івана Драча з
поклоном високому партійному критикові, редакторові журналу
«Вітчизна» Олександрові Полторацькому. Стаття була вимушена, як
знаряддя проти шестидесятників. За цю статтю Д зю ба проголосив
бойкот Драчеві.
На 34 Конгресі М іжнародньої Організації письменників Пен-Клюбу
у 1966 році група українських закордонних письменників склала протест
проти арештів письменників на Україні за їх погляди і творчість.
Міжнародня Амнестія взяла під свою оборону Дзюбу.

Один із перших діячів українського спротиву

Одним із перших і найактивніших діячів українського руху спротиву

в 60-х роках виступив М ихайло Горинь. Народжений 20 червня 1930
року в селі Кніселі Жидачівського району Львівської области, він
навчався на філологічному факультеті університету у Львові, потім
викладав українську мову і літературу, логіку та психологію, був
директором середніх шкіл на Дрогобиччині, відзначився як автор
багатьох статтей у львівських періодичних виданнях.
Під час великих арештів серед української духової еліти він був 26
серпня 1965 року заарештований і 18 квітня 1966 року на закритому суді
у Львові засуджений на 6 років таборів суворого режиму за
«антирадянську агітацію і пропаганду».В останньому слові на суді він
гостро скритикував національну політику компартії, російщення і
дискримінацію українського народу.
Покарання відбув Горинь у таборах Мордовії і тоді написав кілька
документальних праць про колоніяльне становище України. Ці праці
пізніше появились у Самвидаві.
Після звільнення в 1971 році з табору Горинь був позбавлений права
працювати за фахом і заробляв на життя як робітник у Львові. Останньо
на короткий час повернувся до праці за своєю професією.

347
 4 грудня 1981 року Горинь знов був заарештований за здогадну
антисовєтську діяльність і за буцімто написання антисовєтських
статтей.
24 червня 1982 року почався новий процес у Львові, і Гориня
засудили до найвищої міри кари, передбаченої для рецидивістів за
статтею про антисовєтську агітацію і пропаганду з метою підриву або
послаблення радянської влади — на 10 років ув’язнення і 5 років
заслання.

Святослав Караванський

Поет, літературний критик, перекладач і журналіст, Святослав

Караванський народився 24 грудня 1920 року в Одесі. За приналежність
до ОУН був заарештований у 1945 році і засуджений на 25 років
позбавлення волі. Після 16 років і 5 місяців ув'язнення був згідно
амнестії звільнений у 1960 році.
Опинившись на волі, Караванський закінчив тисячосторінковий
словник рим української мови, друкувався в різних газетах і журналах, з
1962 року студіював на заочному відділі філологічного факультету
Одеського університету.
За виступи проти російщення українських шкіл був заарештований в
1965 році, і генеральний прокурор С СС Р Роман Руденко без суду
вирішив, щоб Караванський відбув до кінця попередньо призначений
йому термін ув’язнення, з якого він був звільнений згідно амнестії
скорше на 8 років і сім місяців. У 1969 році Караванському додали ще 5
років тю рми, так що разом він пробув в ув'язненні 30 років.
По звільненні дістався до Америки, де працює на свободі як
літератор.

Борець за волю думки

Валентин М ороз народився 15 квітня 1936 року на Волині в

селянській родині, закінчив Львівский університет, викладав історію і
під час репресій на Україні 1 вересня 1965 року був заарештований за
здогадну пропаганду, спрямовану на відокремлення України. 20 січня
1966 року Волинський обласний суд у Луцьку засудив його на 4 роки
ув’язнення, які М ороз провів у Мордовії; був засуджений додатково на 6
місяців і написав в ув'язненні «Репортаж із заповідника Берії», де описав
мордовські табори і пануюче там беззаконня.

348
 1 вересня 1969 року М ороз був звільнений і замешкав в Івано-
Франківську, активно працюючи серед громади і намагаючись
активізувати рух 60-х років.
Коли в московській «Літературній газеі» білоруська письменниця
Євдокія Лось написала, що в своїй любові до Білорусії керується не
національним патріотизмом, і Білорусія для неї — це друга Москва,—
М ороз пише есей «Мойсей і Датан», вказуючи,що при такому становищі
та письменниця не має повноцінного білоруського патріотизм’у і
висміяв її твердження про неминучість злиття націй.
У відповідь на першу покаянну заяву Дзю би, складену 26 грудня 1969
року на зборах правління Спілки письменників України, М ороз пише у
лю тому 1970 року есей «Серед снігів», вказуючи, що українське
відродження потребує людей нової якости — аристократів духа.
У «Хроніці опору» пише М ороз про Космач і Гуцульщину, що
здивували всіх своєю творчістю, своєю талановитістю , яка стала силою
гуцульського морального самозбереження, а інстинкт самозбереження
обумовлю є опір.
1 червня 1970 року М ороз був заарештований в Івано-Франківську,
обвинувачений у пропаганді з метою підірвання державного ладу,
виявом чого були праці «Мойсей і Датан», «Хроніка опору» і «Серед
снігів».
17 і 18 листопада 1970 року відбувся суд, на якому М ороз тримався
гордо і винним себе не визнав.
Рівночасно з ареш том М ороза 1 червня 1970 року були проведені
обшуки у колишніх політичних в’язнів: Оксани Мешко (Київ), Ірини
Сеник (Івано-Франківськ), Вячеслава Чорновола (Львів). У справі
М ороза допитано 30 свідків, серед яких був Борис Антоненко-
Давидович, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Алла Горська, Іван
Д зю ба. Всі вони заперечили, що статті і розмови М ороза носили
антисовєтський характер. Слідство не довело, хто був автором
«Заповідника Берії».
Все ж М ороза засудили на 6 років спеціяльної тю рми, 3 роки таборів
суворого режиму і 5 років заслання. В тю рмі у вигляді протесту проти
жорстокого поводження М ороз від 1 липня до 22 липня 1974 року
голодував і припинив голодівку лише тоді, коли влада пообіцяла
поліпшити його в’язничні умови.
В ув’язненні перебував М ороз до 1979 року, коли йому дали змогу
виїхати до Америки.

349
 І комуністи розчаровуються
Російщення на Україні і нещадні репресії та переслідування всіх
інакшедумаючих письменників роблять прикре враження на іноземних
комуністів, не звиклих до умов життя в совєтських обставинах, і
розчаровую ть їх в комуністичних ідеалах. Прикладом того було
розчарування перед тим переконаного комуніста з Канади Івана
Коляски.
Народжений у 1915 році в українських емігрантів у Канаді, Іван
Коляска, педагог, журналіст і громадсько-політичний діяч, осягнув
вищу педагогічну освіту на університетах Саскачевану і Торонто, а далі
вчителював у середніх школах. В молодих роках він захоплювався
комуністичними ідеями і став діяльним членом комуністичної партії
Канади та її української прибудівки. В 1963 році Коляска виїхав на
Україну вчитись у Вищій партійній школі і, живучи в Києві, наочно
побачив, як далека совєтська дійсність від його мрій і уявлень,
пересвідчився в російщенні і зблизився з дисидентами, так що в 1965
році був заарештований і висланий (мовою совєтської преси —
«видворений») з Совєтського Союзу.
Побачивши на власні очі всю розбіжність між ідеями комунізму і
справжнім життям, Коляска описав це у двох книгах англійською
мовою . «Два роки на радянській Україні» і «Освіта на радянській
Україні», другу з яких перекладено пізніше на українську мову в
Торонто.

«Шалійте, шалійте, скажені кати»

У 1867 році біля пам ’ятника Шевченка в Києві заарештували 22
травня чотирьох осіб. Сталося заворушення. На чолі обурених
сваволею і розперезаністю каґебістів і міліції став М икола Плахотню к,
відомий національно-громадський працівник і поширювач самвидавної
літератури. Під його проводом натовп людей рушив до будинку
Центрального Комітету комуністичної партії України з вимогою
негайно звільнити заарештованих.
Ідучи, протестуючі співали пісню варягів з трагедії «Ярополк І
Святославич» К орнила Устияновича. Музику до цієї пісні уклав Анатоль
Вахнянин, а новий, революційного змісту текст — Олександер Колесса:
Шалійте, шалійте, скажені кат и!
Гот уйт е шпіонів, будуйт е т ю рм и!

350
 Д о бою ст о т исяч повірників стане,
Пірвем, пірвем, пірвем т і кайдани!
За правду, за волю ми станемо враз,
Л анці і багнет и не пост рах на нас.
Бо вільного духа не скут и в кайдани,
Біда, біда, біда вам, т ирани!
Робіт ники духа! Робіт никам всім
М и р у к у подаймо, на бій їх ведім.
Бо спільна ус іх нас злучила недоля:
/ т руд, і піт, і кров , — кнут , неволя!
Від краю до краю не гром и гудуть,
Робіт ників полки злучені ідуть.
І п о кли к рокоче: вставайте, народи,
П рийш ла пора, пора — день свободи!
Підвалини світа валяться старі,
П облідли нероби, дрожать упирі,
Бо зоря свободи вже сходит ь яскрава!
Д л я всіх, для всіх, для всіх рівні права!
І вольні народи, як добрі брати,
П линуть до сонця, до щ астя мети,
Розкуєсь, двигнет ься і наша родина:
Єдина, сильна, вільна Україна!
Зміст пісні найкраще підходив до настроїв розгніваного натовпу.
Біля будинку Центрального Комітету вияв загального обурення
набрав таких розмірів, що на балкон вийшов сам Петро Шелест і почав
заспокоювати натовп, кажучи, що всі заарештовані давно вже вільні.
Але лю ди вимагали, щоб звільнених негайно доставили сюди. Шелест
погодився, і за кілька хвилин усіх чотирьох осіб, заарештованих біля
п ам ’ятника, в авті привезли до будинку партії. (Згодом і П.Шелеста
Москва вивезла з України...).

15. ПОТУЖНИЙ СПРОТИВ

Організатор маніфестації коло пам’ятника Шевченкові

М икола Плахотню к, народжений 8 травня 1936 року в селі Тихий
Хутір Жашківського району на Черкащині, невтомний культурний діяч,
о б о р о н е ц ь у к р а їн сь к о ї м ови і тр ад и ц ій був о р г а н іза т о р о м
протестаційної акції в 1967 році коло пам’ятника Шевченкові.

351
 Він студіював медицину і далі сам працював за цим фахом.
Ще під час студій П лахотню к звернув на себе увагу своїми захистами
засуджених з політичних мотивів людей, як і своїм послідовним
вживанням рідної мови, вимагав українських викладів, дотримувався
національних традицій, захоплювався українською етнографією, брав
участь у ф олкльорно-етнограф ічном у ансам блі, організовував
студентські групи колядників під Новий Рік, влаштовував і відбував
літературні вечори, вистави, зокрема, в час існування Київського клюбу
творчої молоді. Він був співорганізатором вечора пам’яти Симоненка в
Медичному інституті на 9-й день його смерти, а 22 травня 1967 року,
коли біля пам ’ятника Тарасові Шевченкові було заареш товано
чотирьох шанувальників пам’яти Великого К обзаря, Плахотню к
намовив масу людей іти до будинку ЦК КП У і вимагати звільнення
заарештованих. Під його проводом ціла демонстрація рушила до ЦК і
домоглась, що заарештовані були звільнені.
13 січня 1972 року П лахотню к буа заарештований під закидом
читання і розповсюджування позацензурного журналу «Український
Вісник» та спроби створення комітету захисту заареш тованої лікарки
Ніни Строкатої. Тоді він був підданий примусовому психіятричному
лікуванню. Експертиза в інституті Сербського в Москві визнала його не
відповідальним за свої вчинки, але суд вирішив покарати його по
вилікуванні.
В 1972-1976 роках П лахотню к перебував у Дніпропетровській
спеціяльній психічній лікарні, від серпня 1976 рокуд оліта 1978 року — в
Казанській спеціяльній психічній лікарні, від літа 1978 року до 10 грудня
1980 року — у психічній лікарні загального типу у Смілі на Черкащині.
Звільнений 10 грудня 1980 року. 8 квітня 1981 року невідомі злочинці
побили його на вулиці в Києві.
Плахотню кові не дали прописки в Києві і наказали виїхати в
Черкаську область. Він замешкав у Черкасах і 6 вересня 1981 року знов
був заарештований: за зфальшованим обвинуваченням у кримінально­
му вчинку, його знову засудили на 4 роки ув’язнення в таборі.

Іван Світличний
Народжений 30 вересня 1929 року в Луганській області, Іван
Світличний, поет, перекладач і літературний критик періоду
відродження громадського і культурного життя на Україні 60-х років,
став справжнім мучеником безнастанних репресій.

352
 Скінчивши Харківський університет, Світличний працював як
науковий співробітник Інституту Літератури Академії Наук У ССР і
відповідальний редактор журналу «Радянське літературознавство». В
1962 році вийшла його книжка «Художній метод. Бесіди про
літературу».
Репресій почав зазнавати Світличний від 1964 року. В 1965 році його
заареш тувала за ніби передачу «Щоденника» Василя Симоненка за
кордон. По 8 місяцях слідства його звільнили через брак доказів, але він
втратив право працю вати за своїм фахом.
Після довготривалого переслідування, під час хвилі репресій 12 січня
1972 року Світличного знов заарештували і засудили за антисовєтську
агітацію і пропаганду на 7 років ув’язнення в поправно-трудовому
таборі та 5 років заслання.
В ув’язненні він почав писати вірші і виріс як поет. Перекладав теж
пісні Беранже. У вірші «Моя свобода» Світличний писав:
... Свободу не вт ікат и з бою,
Свободу чесности в бою,
Л ю бит и те, що сам люблю,
А не підказане тобою.
Свободу за лю бов мою,
Х оч і накласт и головою,
А бут и все ж самим собою ,—
Не пром іняю на твою.
Поет не бачить різниці в тю рмі і поза її стінами — скрізь панує
неволя:
В тюрмі, за ґрат ами, в неволі
М ені приснилася... тюрма.
А ле не ця. Ні ґрат нема,
Ні варти. І всього доволі.
І світ — ідилія сама.
І лю ди — ст овпище монголів
З кокардами, а серцем голі,
Кричать, а мова в н и х німа.
П олуда очі заступила,
На світ їм глянут и несила,
Всі ждуть... почат ку чи кінця?
відпущ ення гріхів чи страти?
І гупают ь об ребра-ґрат и
Безвинно-заячі серця.

353
 Після відбуття першої частини вироку Світличний був засланий у
Горно- Алтайський край. В ув’язненні він тяжко захворів. За параграфом
100-м виправно-трудового кодексу РСФ СР «ув’язнених осіб, що
хворіють на хронічно-психічну недугу або іншу серйозну хворобу, яка
перешкоджає їм відбувати дальш е покараня, суд може звільнити перед
закінченням терміну їх покарання».
Спираючись на цей параграф, М іжнародня Амнестія домагається
звільнення Світличного.
1 квітня 1982 року 7 сенаторів і 96 конгресменів ЗСА вислали лист до
Брежнєва з закликом в інтересах людських прав і для поліпшення
американсько-совєтських стосунків звільнити Світличного і дозволити
йому приїхати до Америки на лікування.
Відповіді не було, а восени того ж року помер і сам червоний цар.
У кінці січня 1983 року напівспаралізований Іван Світличний
повернувся із заслання в Алтайському краї до Києва в супроводі своєї
дружини Леоніди, яка добровільно (пенсіонерка) поїхала до чоловіка на
заслання і ним там опікувалась.
Вячеслав Чорновіл і його збірка «Лихо з розуму»
Журналіст, критик і літературознавець Ьяч. Чорновіл уперше був
засуджений в 1966 році на три місяці таборових робіт за відмову
зізнавати на закритому процесі М ихайла Гориня, колишнього
викладача української мови та літератури і літературознавця — автора
багатьох статтей, друкованих у львівських періодичних виданнях, його
брата Богдана Гориня та М ирослава Зваричевського.
У своїй збірці «Лихо з розуму» (1967) Чорновіл змалю вав велику
частину репресій, які відбувались не в минулому, а саме в тому часі, і які
совєтський уряд вперто заперечував. Як зазначив Чорновіл, герой
одноіменного твору Грибоєдова («Горе от ума») Скалозуб уважав, що
кращим способом спинення дій інакомислячих осіб було б: «щоб їх
спинити, зібрати книги всі й спалити». Так само тепер, стверджує
Чорновіл, за думку, за книгу, за слово, за прагнення до пізнання судили
людей в 1965 році. Підсудними були не організації чи борці, а просто
допитливі порядні люди, які хотіли знати самі і розповісти іншим
правду, і за це їх жорстоко покарали. Чорновіл подав їх життєписи,
оповів світові, що це за люди, написав 20 біографій засуджених, одверто
подав своє їм ’я, прізвище і адресу. Таким чином, він відважно став на
шлях легальної боротьби проти диктатури — ш лях, яким важко дійти
до перемоги, якщо взагалі можна дійти.

354
 Книга про двадцять засуджених сколихнула сумлінням світу і
започаткувала масовий рух в обороні політичних в’язнів, засуджених за
переконання, а автор опинився сам в ув’язненні.
За цю книгу Чорновола заареш тували і засудили на три роки
таборів, але після 18 місяців ув’язнення звільнили на підставі амнестії.
Втретє Чорновіл був заарештований 13 січня 1972 року під час
масових арештів і засуджений на 7 років таборів і 5 років заслання.
Після відбуття таборового ув’язнення і перебуваючи на засланні в
Н ю рбі, Я кутія, Ч орн овіл 8 квітня 1980 року був учетверте
за а р е ш т о в а н и й за с п р еп ар о в ан и м о б ви н у вач ен н ям у сп р о б і
зґвалтування. Від дня арешту Чорновіл голодував у вигляді протесту
проти сваволі над ним.
Суд відбувався в селищі Мирному і засудив Чорновола на 5 років
таборів у висліді трьохденного (4-6 червня 1980 року) розгляду справи.
Від 13 серпня 1980 року Чорновіл перебуває в концентраційному таборі
на ст. Табаган в Якутії.
10 грудня 1980 року Чорновіл подав касаційну скаргу, в якій навів
подробиці слідства і суду та довів, що справу проти нього було
спрепаровано, а Судова Колегія в кримінальних справах Верховного
Суду Якутії 24 червня 1980 року схвалила вирок Мирнинського суду на
засланні без участи адвоката і підсудного, також після арешту
прокуратура не повідомила його родину, що передбачає закон.
Відповіді на запити дружини про нього були фальшиві.

Талановитий перекладач з чужих мов

Сумна доля талановитого перекладача Миколи Лукаша стверджує,
що в своєму поборюванні всяких проявів вільної думки панівна влада не
числиться ні з чим: ні з талантом, ні з освітою, ні з високоцінною працею
поборюваного.
Народжений 19 грудня 1919 року в містечку Кролевці на Сумщині
Микола Лукаш з дитинства легко опановував чужі мови. Перед війною
він вступив до Київського університету. Війна перервала студії, і після
неї він закінчив Інститут чужих мов у Харкові.
Як перекладач Лукаш славився великою працьовитістю. Він
переклав «Фавста» Гете, «М адам Боварі» Фльобера, лірику Шіллера,
«Декамерон» Боккачіо, п’єси Льопе-де Вега, Федеріка Гарсія Льорки,
Верлена, Гю ґо, драматичну поему «Трагедія людини» угорського

355
клясика Імре М адача, вірші А дама Міцкевіча, Ю ліяна Тувіма, чеха
Петра Безруча, Роберта Бернса — всього з 20 мов.
За оборону переслідуваних письменників Лукаш був виключений зі
Спілки письменників України, позбавлений можливости друкуватись і
зник із літературного обрію.
Вимушене каяття Дзюби
Від 1967 року рух шестидесятників під тиском урядових репресій
став поволі спадати. Це відчула Ліна Костенко і сказала, що хвиля
спадає. І сама поетеса замовкла і не створила практично нічого
надзвичайного протягом дальш их 70-х років.
А наприкінці 60-х років урядовий натиск посилився. Дзю бу тричі
намагались виключити зі Спілки письменників, лише не змогли зібрати
потрібно! кількости голосів для того.
5 серпня 1969 року Л ю бомир Дмитерко вміщає в «Літературній
Україні» (так від 16 лю того 1962 року стала називатись попередня
українська «Літературна газета») статтю «Місце в бою» про літератора,
який опинився по той бік барикад, і гостро виступає проти Дзюби.
Переслідуваний, критикований і засуджуваний Д зю ба не має вже
більше духовних сил, щоб боротись, і 26 грудня 1969 року складає свою
першу покаянну заяву на зборах Правління Спілки письменників У ССР,
а далі приносить своє каяття на сторінках «Літературної України» і
пише, що не приймає найменування «націоналіст», хоч 5 років перед тим
сам спирався на Леніна, який позитивно ставився до націоналізму
поневолених націй.
Однак критик Басс у журналі «Радянське літературознавство»
вважав Дзю бу націоналістом також і після його заяви.
Валентин М ороз у лю тому 1970 року у своєму есеї «Серед снігів»
писав, що Д зю ба повинен відмовитись від своєї заяви і тим
невтралізувати «грандіозну шкоду», заподіяну нею, спалахнути «чистим
полум’ям одержимости — що є найбільшим багатством при сучасній
українській замороженості».

16. ПОВОРОТНИЙ ТЕРОР

Журнал «Український Вісник»

1 січня 1970 року вийшло перше число «Українського Вісника». Про
потребу видавати позацензурний журнал редакція писала:

356
 «Необхідність такого позацензурного видання на Україні давно
назріла». Є багато проблем, які викликають загальний інтерес і
турбую ть широкі кола української громадськосте, але зовсім не
висвітлюються офіційною пресою. Якщо ж зрідка під тиском обставин
преса і згадує ці проблеми, то вдається до свідомої фальсифікації.
«Вісник» міститиме без узагальнень інформацію про порушення
свободи слова і інш их дем ократи чн и х свобід, Гарантованих,
конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні, про
порушення національної суверенности (факти шовінізму і українофобії),
про спроби дезінформувати громадськість, про становище українських
політичних в’язнів по тю рм ах і таборах, про різні акції протесту тощо.
«Вісник» даватиме огляд або подаватиме публіцистичні статті,
документи, художні твори та інші матеріяли, які ще не булц поширені в
«Самвидаві».
Створилась у 70-х роках Київська (Українська) група сприяння
виконанню гельсінкських угод. Вийшла окрема заява 18-тьох, що
задеклярували існування українського національно-визвольного руху.
У листопаді 1982 року М осковська Гельсінкська група та її філіяли
формально самозліквідувалися; легальна оборона навіть самих
лю дських прав неможлива за диктатури.

Трагічна смерть Алли Горської

Відчувалась атмосфера передбур’я.
В 1970 році скинули з посади керівника державної безпеки на Україні
Віталія Никитченка і замість нього призначили червоного малороса
Віталія Федорчука з Тернопільщини, який своєю діяльністю так
догодж ав своїм працедавцям, що одержував увесь час підвищення. У
вересні 1973 року він став кандидатом у члени П олітбю ра ЦК КПУ, а
три роки пізніше — вже членом. За 12 років своїх старань запевнити
«безпеку» Україні Федорчук так вислужився, що 26 березня 1982 року
став головою Комітету державної безпеки цілого СССР.
Розгул К Ґ Б не припинявся.
З метою зялякати українців, К Ґ Б по-звірячому вбило 28 листопада
1970 року талановиту малярку, авторку Шевченківського вітражу в
Київському університеті Аллу Горську. Народжена 1929 року в
Ленінграді, в українській, уже зросійщеній родині, вона віднайшла в
Києві свою справжню національність, стала співорганізатором клюбів
української молоді, створила вітраж з зображенням Шевченка-
Прометея, спільно з О.Заливахою та ін. Вітраж розбили, Аллу
Горську — вбили, але М осква залякала тільки легкодухих.

357
 Посмертне возвеличення жертви
27 червня 1971 року в Києві відбулась пам’ятково-повчальна подія.
Було урочисто відкрито меморіяльну дошку на фасаді будинку ч. 24 по
Володимирській вулиці, де перед смертю мешкав Григорій Косинка,
жертва кривавого грудня 1934 року.
На урочистості було багато людей, серед письменників були лю ди з
проводу Спілки письменників України, була вдова покійного. На
мітингу з промовами виступали багато осіб. Усі відзначали талант
Григорія Косинки, торкались різних сторін його творчосте, хвалили
його повісті й оповідання, але ніхто з промовців не згадав про
обставини смерте Косинки, ніхто не сказав, чому в такому молодому
віці скінчив свій життєвий шлях цей обдарований майстер прози.
Ця показна урочистість була дуже повчальна. А за кілька місяців
розпочався новий наступ на українських письменників, позначений
ареш тами, засудами, тю рмами і таборами.

Хвиля арештів
12 січня 1972 року хвиля арештів і обшуків прокотилась по Україні і
набула вигляду справжнього погрому національно-свідомих сил
українського громадянства. Були ув’язнені маси людей.
Хоч у пресі згадувалось лише про трьох людей: Івана Світличного,
Євгена С верстю ка і Вячеслава Ч орн овол а, які ніби сприяли
запідозреному в шпигунстві українському студентові Ярославові
Добош еві, але, як подавав «Український Вісник», заареш тованих було
дуже багато. Серед них у Києві знайшлись: Леонід Плющ, науковий
співробітник Зіновій Антонюк, виключений з університету за небезпечні
для уряду переконання Володимир Рокицький, учитель англійської
мови Коваленко, постійно переслідуваний за громадську працю
співробітник Музею народнього мистецтва, громадський діяч М икола
Плахотню к, поет і літературознавець критик Василь Стус, згадані вже
літературні критики і наукові працівники Іван Світличний і Євген
Сверстюк, Леонід Селезненко, Д анило Шумук, постійно переслідуваний
за свої вірші поет М икола Холодний. •
Обшуки проведені в Івана Дзюби, внучки Великого Каменяра Зіновії
Франко, російського письменника Віктора Некрасова, композитора
Вадима Сисятеля, Оксани Мешко, учительки української мови і
літератури Агриппини Лисак, сестри Івана Світличного Надії, в якої
відібрали архів видатної скульпторки Алли Горської.

358
 У Львові були заарештовані: Вячеслав Чорновіл, поет і журналіст,
кандидат філологічних наук М ихайло Осадчий, Іван Гель, поетеса
Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура.
Обшуки проведені в поета Григорія Чубая і пізніше в Богдана
Гориня.

«Як добре те, що смерті не боюсь я»

Поет, літературознавець і літературний критик з Донеччини Василь
Стус був засуджений в 1972 році і відбув 5 років заслання в суворому
концентраційному таборі спеціяльного призначення коло Пермі та
трирічне заслання в Сибірі, на праці в копальні.
Восени 1975 року Стус вислав з табору заяву «Я обвинувачую», в якій
писав, що під час обшуку в 1972 році органи К Ґ Б вилучили в нього
майже все, що він написав за останні 15 років, його рукописи і книжки
українських совєтських письменників, а також твори Ґорького,
Пастернака, Бердяєва, Ортега і Гассет. «Каґебісти довели,— писав
Стус,— що їх ворогами є твори письменників та мислителів усього
світу».
Під час першого ув’язнення в 1976 році таборова адміністрація
знищила 600 поезій Стуса, написаних протягом усіх років його
таборового життя, як оригінальні вірші, так і переклади Ґете, Рільке,
Кіплінґа.
Але поет не втрачав присутности духа і невпинно продовжував
писати далі поезії, повні рішености продовжувати боротьбу і пройняті
вірою в світле майбутнє:
Я к добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи т яж кий мій хрест,
Що вам, лукаві судді, не клоню ся
В передчут т і недослідимих верств.

Що жив, лю бив і не набрався скверни,

Зненависти, прокльону, каят т я.
Народе мій, до тебе я поверну
І в смерт і обернуся до ж иття.
Відбувши термін ув’язнення і заслання, Василь Стус повернувся до
Києва і працював як робітник у ливарному цеху одного з заводів. Він
одержав запрошення до Ля Саль Коледжу у Філядельфії, разом із
поетесою Іриною Сеник і поетом М ихайлом Осадчим.

359
 Живучи в Києві, Стус приєднався до Київської Гельсінкської групи,
протестував проти засудження Миколи Горбаля за удаваний ґвалт. Цей
лист Стуса потрапив закордон і був видрукований у вільній українській
пресі, що, мабуть, і послужило причиною поновного арешту Стуса 18
травня 1980 року «за антирадянську агітацію і пропаганду».

«Я горда, що народилась українкою»

Поетеса Ірина Сеник, яка за приналежність до ОУН була в 1946-1956
роках в ув’язненні у Львові, а потім у Сибіру, по звільненні у 60-х роках
брала участь у протестах проти переслідування діячів культури,
зокрема Святослава Караванського, знов була заареш тована в 1972
році, бо при обшуку в квартирі Чорновола знайшли її тюремні поезії. Її
засудили на 6 років таборів, які вона перебувала в Мордовії. Вона
високо цінила культурні цінності українського народу і говорила:
«Справді, скарби нашого народу невичерпні. Я горда, що народилась
українкою».

«Я тужу цілим серцем за свободою»

Ігор Калинець почав писати вірші під час студій на філологічному
факультеті Львівського університету, який і скінчив. Перша збірка
поезій м ала з’явитись у 1965 році під назвою «Країна колядок», але не
вийшла, і деякі вірші з неї були поміщені в збірку «Вогонь Купала», що
вийшла в 1966 році у видавництві «Молодь». На обкладинці книжки
надруковано оцінку вміщених поезій: «Поезія Ігоря Калинця допомагає
нам бачити мистецьке: гарні форми, барви, звуки — відчути навколо
себе дихання краси. Замилування поета народньою творчістю веде до
духовного збагачення молодої людни, яка повинна берегти всі естетичні
надбання, створені народом, плекати їх».
Новаторство, оригінальність форми, надто великий відхід від
приписів соціялістичного реалізму обумовили трагічну долю поета. 11
серпня 1972 року він був заарештований під закидом антисовєтської
діяльности і в листопаді засуджений на 9 років ув’язнення та 3 роки
заслання. Перебував у мордовських, а далі пермських таборах, де брав
участь у голодівці політичних в’язнів у травні-червні 1974 року.
Поет має три збірки самвидавних творів. Про своє ув’язнення він
казав: «Як кожний в’язень, я тужу цілим серцем за свободою, але,
зваживши всю ситуацію деспотичного пригнічення в Україні, я волію
табір».

360
 На початку 1982 року була закордоном вістка, що Калинця з
дружиною, поетесою Іриною, випущено на відносну в С СС Р волю , і
вони мали б перебувати у Львові. У поточній пресі У СС Р їх імен немає.

Непохитний поет
М и х а й л о О с а д ч и й , н а р о д ж е н и й у 1936 р о ц і, за к ін ч и в
журналістичний факультет Львівського університету і друкував свої
статті з ділянки літературознавства та власні вірші і оповідання в так зв.
республіканській пресі.
Вперше заарештований в 1962 році, він відбув дворічне ув’язнення в
М ордовських таборах за антисовєтську агітацію і пропаганду. Свій
ареш т і життя в таборах Осадчий описав в автобіографічному творі
«Більмо».
Заарештований вдруге в 1972 році, на цей раз за наклепництво на
підсовєтську дійсність, він був засуджений на 7 років ув’язнення і 3 роки
заслання.
Збірка віршів «Квос еґо...», написаних здебільшого під час другого
ув’язнення, вийшла в 1979 році в Мюнхені, у видавництві «Сучасність».
Деякі твори М .Осадчого були передруковані в лондонському журналі-
місячнику «Визвольний шлях» у різних роках.
У квітні 1979 року міжнародня організація письменників Пен-Клюб
обрала Осадчого своїм членом. Він перебуває тепер на засланні в Комі
АССР.
Євген Сверстюк
Євген Сверстюк, народжений у 1928 році на Волині, закінчив
Львівський університет і аспірантуру при Київському університеті. З
кінця 50-х років почав друкувати літературно-критичні статті. В 1965
році його перестали друкувати за вільнодумство.
Деякий час він друкувався в українському журналі «Дукля», що
виходив на Пряшівщині, ЧС С Р, але в 1968 році цей журнал закрився.
Пізніше Сверстюк містив свої твори в самвидаві.
У творчості Сверстюка переважали есеї. Він боровся за збереження
національних традицій, що тримаю ться в селянстві. Його кращий есей
«Собор у риштуванні» — історично-філософський твір про трагедію
сучасної України.
Заарештований у 1972 році Сверстюк був у 1973 році засуджений на 7
років таборів суворого режиму і 5 років додаткового заслання. Тепер
перебуває в Бурятії.

361
 17. Ф ІЗИ Ч Н А І ДУХОВА Л ІК В ІД А Ц ІЯ

Упадок Шелесга
Так у січні 1972 року почались масові ареш ти, що набрали
величезного розмаху і перетворились на погром національно-
культурних сил України.
Чотири місяці пізніше був усунутий Петро Шелест.
Його доля та діяльність як першого секретаря Ц К КПУ, показала, ак
дехто навіть із партійної аристократії, поринаючи в національне життя
країни свого походження, якоюсь мірою втрачає партійні принципи,
стає часами небезпечним московському імперському центрові.
У своїй книзі «Україна наша радянська» Шелест ідеалізував
українську старовину, писав, щ о Запоріж ж я було колискою
демократизму, що тоді були славні часи, і немов заохочував
письменників, щоб вони возвеличували ту добу. Але величні культурні
надбання, що їх створив український нарід, суперечили тезі Брежнєва,
що всі свої багатства українці здобули лише завдяки допомозі
російського народу. Тому прояви українського сантименталізму в книзі
«Україна наша радянська» були потрактовані як небезпечні для Москви
і навіть, лірично-поверховий націоналізм Шелеста спричинив його
усунення.
Незадоволення Москви викликало і те, що Шелест надміру попустив
віжки, забагато дозволяв українській інтелігенції, виявив несилу
покласти край вольнодумству і спинити рух дисидентів.
Однак, без відповідної атмосфери серед партійної верхівки книга
Шелеста не могла б з’явитись, що вказує на те, що рідна стихія, рідна
національна культура, мова, рідна історія проникають у серця навіть
найбільш черствих лю дей, пом’якшують їх жорстокість, їх твердолобий
характер і образ думок.

Утиски зростаю ть
Арешти, процеси і засуди тривали. В обставинахїх навесні 1973 року
зібрався в березні Пленум Правління Спілки письменників України.
Щоб спинити новаторські прагнення, новий голова Спілки Василь
Козаченко визначив як провідні жанри для творчости — нарис і пісню
для колгоспної естради. На Пленумі Леонід Новиченко вимагав
поновної заборони декого з реабілітованих письменників, тобто

362
намагався повернути назад з такими труднощ ами урухомлене колесо
реабілітаційного процесу.
Ж урнал «Комуніст України», який раніше вихваляв Шелеста, у
квітневому числі 1973 року помістив критичну статтю про книгу
«Україна наша радянська», засуджуючи в ній націоналістичні ухили.
Чергове, травневе число «Комуніста України» друкує статтю «За
конкретно-історичне зображення життя в літературі» Миколи Ш амоти.
Одночасно в «Літературній Україні» подається доповідь Олександра
Левади на зборах письменників, кінопрацівників, композиторів і
мистців «Під ленінським прапором партійности і народносте». І в статті
Ш амоти, і в доповіді Левади провадиться критика письменників за
недодержання вказівок партії, їм закидаю ть брак клясового підходу,
милування старовиною кош том показу сучасносте. «Героїчні сторінки
нашого народу, особливо історії боротьби за революцію і соціялізм
завжди будуть для нас дорогими і повчальними», наголошує Левада і
рівночасно визнає, що «за останні роки твори на ці теми, особливо про
давній період історії нашого народу, займаю ть неспівмірно велике
місце в літературі й мистецтві. І зрозуміло — за рахунок творів про
сучасність».

«Український вісник» про російщення

Після дворічної перерви, обумовленої труднощ ами позацензурного
видання, навесні 1974 року вийшло 7-8 число «Українського вісника».
У редакційній статті було сказано:
«Шановний Читачу!
Понад два роки ти не мав змоги знайомитись з нашим журналом.
Можливо, ти вже зневірився в довгому чеканні. Та нема такої сили, яка
м огла б вбити вільне слово нескореного народу! Ніякі репресії, якими
жорстокими вони не були б, не в силі зламати дух свободи».
Про російщення журнал у цьому числі пише:
«Явно ніде не знайдете закону про заборону української мови, на
словах навіть говорять про її рівноправність. Але варто студентові на
лекції попросити лектора читати лекцію українською мовою , як його
запідозрять в українському націоналізмі і виключать з інституту, а на
публічних лекціях подібна просьба зацікавить каґебістів, які завжди
присутні на таких зібраннях. І цього вже досить, щоб за відповідною
особою встановили пильний нагляд. А лектор пошлеться на те, що
«русским разговаривал Ленин», і буде і далі говорити по-російськи, бо

363
добре знає, за що йому платять, інакше його лекція буде останньою».
Торкаючись становища на західньоукраїнських землях, журнал
подає такі дані:
«Загалом по інститутах Західньої України до 1971 року лекції
українською м овою читалось 25%, а за останні три роки число їх
скоротилось до 15%, а в цілому по республіці ця цифра взагалі мізерна».
Урядові заклики до боротьби проти націоналізму
Після хвилі арештів 1972 року вважалось, що вже вдалось подолати
непокірних , але в наступних роках становище змінилось. У «Комуністі
України» за листопад 1974 року було вміщено статтю про національну
гордість, і в ній сказано, що «націоналістичні пережитки» міцно
тримаю ться серед людей. С таття наочно показала, що Москва змушена
дискутувати з поглядами навіть ув’язнених дисидентів, а той факт, що
головну увагу було зосереджено на Україні, Прибалтиці і Грузії,
свідчив, як міцно розвинувся націоналізм на цих землях після 1917-20
років, Карпатської України 1939 року, Державотворчого Акту з 30
червня 1941 року та дій ОУН і УПА.
Натиск на українських письменників тривав. їм закидали, що вони
досі не створили образу позитивного героя. Несила зробити цього
викликала песимізм. Навіть у відомого своїм показним оптимізмом і
ентузіязмом Коротича, в його нещодавно перед тим виданій збірці
згадується про безвиглядність, і нею пройняті вірші.
На 6 Пленумі Спілки письменників України учасників змушено було
прийняти резолю цію про необхідність дальш ої непримиренної
боротьби проти буржуазної ідеології і українського націоналізму,
пов’язаного цього разу вже з сіонізмом.

Зловісне полум’я загадково підпалених бібліотек

Поруч з переслідуванням письменників і конфіскацією під час
обшуків рукописів їх ще не друкованих творів та вилучення книг
західньоевропейської клясики, за останні роки почастішали таємні
пожежі бібліотек, коли гинули високовартісні українські літературні
пам ’ятники старовини, а винуватці підпалу лиш ались невідкритими.
23 травня 1963 року в нез’ясованих обставинах виникла пожежа
бібліотеці Академії Наук у Києві, де загинуло багато найцінніших
унікальних історичних і літературних документів, у тому й рукописних.
4 травня 1969 року запалений невідомим згорів цінний архі
Медичного інституту в Тернополі, де вогнем знищено багато
дикументів і пам’яток також літератури і мистецтва.

364
 У листопаді 1969 року вночі троє осіб в міліцейських уніформ
винесли з підвалів Успенської церкви у Львові на подвір’я стародрук
спалили їх. Акт про спалення замкнув у сейфі голова Львівсьі
обласної філії Товариства охорони пам ’ятників історії і культури, а
домагання шанувателів старовини дізнатись причини спален
стародруків, виявив більше зацікавлення не до знищених пам ’ятниі
старовини, а до ідентифікації осіб, котрі вимагали вияснення.
У висліді пожеж, що виникли з незнаних причин, згоріли т
бібліотеки Видубецького манастиря в Києві і жидівської синагог*
Одесі, де у вогні загинуло чимало цінних книг і манускриптів.
29 травня 1979 року в недосліджених обставинах згоріла бібліоте
музею «Софія Київська», що зберігала старовинні книги релігійі
тематики і була доступна лише обмеженому колу дослідників.
З приводу цих загадкових пожеж бібліотек на Україні, а такоя
Тарту, Ашхабаді і Самарканді, Валентин М ороз влучно постав
запитання: чому таємнично горять бібліотеки в різних національн
неросійських республіках, і не було жодного випадку, щоб од
бібліотека згоріла в Росії?
Виникає теж питання: чому всі ці пожежі неросійських культури
закладів відбуваються в нез’ясованих обставинах? А в разі і подак
причини виникнення вогню, то ці причини не задовільні. Коли
Львівському Музеї українського мистецтва згоріли найцінніші тво
Олександра Архипенка, Ю рія Нарбута, групи малярів-бойчукістії
пам ’ятки старої української графіки, то було проголош ено, що підп
злонавмисно зробили українські буржуазні націоналісти. Але та
вияснення пожежі звучало мало правдоподібно, бо серед загибл
образів було багато із змальованими на них українськими герба\
тризубами, нищити які навряд чи входило б в завдання здогади
паліїв-націсналістів.

Трагічна доля Миколи Руденка

Трагічною була доля Миколи Руденка, талановитого пое-
письменника і публіциста, якого за вільні думки лю то покарали,
зважаючи на всі його заслуги і на те, що він був героєм війни знімцяи»
Народжений він був 19 грудня 1920 року в селі Ю р’ївці на Луганщи
в родині ш ахтаря. Високі студії філології в Київському університі
перервала війна, в якій він брав участь, бився під Ленінградом, переж
там бльокаду і був поранений.
 По Війні, коли особливо висували П учасників, Руденка висунули в
поезії, а Олеся Гончара — в прозі.
Руденко став секретарем партійної організації Спілки письменників
України, редактором відділу поезії у видавництві «Радянський
письменник», в 1947-1950 роках — редактором журналу «Дніпро».
Під враженням розкриття всіх неподобств, пов’язаних з культом
особи, він став по-філософському заглиблю ватись у суті речей, брати
під сумнів те, в що раніше сліпо вірив, критикувати навколишню
ДІЙСНІСТЬ.

Літературний доробок Руденка багатий і різноманітний. Він написав

романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля», фантастичні повісті
« арівний бумеранг», «Народжений блискавкою», трагедію «На дні
морському», виставлену в Києві і Брянську. Есей «Економічні вимоги»
потрапив закордон.
Розходження поглядів письменника з урядовим світоглядом усе
поглиблювались. Наприкінці 60-х років вийшли три збірки поезій
Руденка: «Всесвіт у тобі», «Сто світел» і «Оновлення». Всі вони одразу по
виході були негайно заборонені.

І як неминучий наслідок у першій половині 70-х років послідувала

заборона також попередніх збірок, виключення з партії, зі Спілки
письменників, обшуки, вилучення рукописів, перше ув’язнення і навіть
психіятрична лікарня.
У психіятричній лікарні Руденко пише цикль віршів «Я вільний».
Далі створю є величну поему «Хрест».
9 листопада 1976 року він заснував і очолив Українську громадську
групу сприяння виконанню Гельсінкських угод.
5 лю того 1977 року його заареш товую ть у Києві і 30 червня того
самого року засуджують на 7 років ув’язнення і 5 років заслання.
Руденко перебуває в мордовських таборах.
24 липня 1977 року він пише вірш-звернення до Шевченка,
пригадуючи, що і Великий Кобзар був теж в’язнем:
Сідай, Тарасе. В нас єдина мат и —
Земля побоїщ , гроз і лихоліть.
Зустрілись ми у т емнім казематі,
Д е часу досить, щ об поговорить.
М ов «Отче наш», повт орю ю для себе
Твої р ядки, що вийш ли із-за грат.

366
 Раніше т и до мене сходив з неба,
А нині завітав, неначе брат.
Тюрма зненацька ніби заніміла,
І зупинилась часу течія.
Усе в т обі до болю зрозуміле.
Бо т и — не т ільки ти, а також я.
Л иха нам доля випала, Тарасе:
За слово — т іло вмурували в мур.
Тож хай слова ж ивуть не для окраси —
Нехай живуть, мов колос після бур.
Він падає на землю, щоб зрост ат и —
Бо т ільки після смерт и ожива.
Чи знає той, хт о кидає за ґрат и:
Солома — тіло, а зерно — слова!
Д опомож и не ш кодуват и плот і —
І надихай, і ст иха розважай.
Мож ливо, хт ось у цьому обм олот і
Прибереж е для Неньки урож ай.
Прибереж е — то вже й не марні болі
Та марення про волю в напівсні.
А поза цим — ні радост и, ні волі,
І де вмирать — однаково мені.
В ув’язненні пише Руденко вірші двох збірок лірики «Прозріння» і
«За ґратами». 19 грудня 1980 року він проголосив голодівку.
Увесь літературний доробок поета був сконфіскований і вилучений із
совєтських бібліотек, а він досягав одного мільйона примірників.
На Захід дістався великий роман Руденка «Орлова балка» про
сучасну Україну. Устами героїв автор обговорює ідеологічні і політичні
питання віри і побуту робітників, селян і молоді. Події розгортаю ться
навколо процесу вироджування совєтської бюрократії від часів війни до
звичайних кримінальних справ середини 70-х років.
Цей твір має вийти у вільному світі.

Олекса Тихий
На спільному судовому процесі з Руденком у Дружківцях у червні
1977 року жертвою був Олекса Тихий, сільський учитель і письменник з
Донеччини.

367
 У своїх «Роздумах про українську мову та культуру в Донецькій
області» він писав: «Чи можна говорити про рівноправність двох
мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів,
євреїв, татар та інших народностей у нашій області, як вони змушені
зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні
права на заробітню платню, ресторан чи магазин — це ж ще не
рівноправність».
На суді про себе Олекса Тихий заявив: «Я громадянин СССР,
українець, до жодних партій не належав. В К П С С мене не приимуть та я
і сам не хотів би бути її членом з огляду на деякі точки п статуту,
років я прочитав повне зібрання творів Леніна. Я завжди дивився на
життя своїми очима. Я пам’ятаю 1933 рік, голод; пам’ятаю війну,
фашистів; пам’ятаю , як вішали; пам’ятаю облави, біженців і так далі,
навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах,
працював на будівництві в Златоусті. Уже тоді моє кредобуло: «Шлях
до свободи йде через тюрму». Потім закінчив Московський університет.
П рацю вав у школі. В учителюванні побачив своє покликання.
Працю вав у сільській школі, бачив село зблизька, зсередини».
Це вже вдруге Олекса Тихий мусив відповідати за образ своїх думок
перед судом. На цей раз він як рецидивіст був засуджений на 10 років
таборів і 5 років заслання.
Волелюбна душа Тихого не мирилась з доконаною над ним
несправедливістю. У грудні 1979 року він намагався спалити себе,
протестуючи проти жорстоких таборових умов.
У травні 1984 р. Олекса Тихий помер на засланні.

Український мистецтвознавець Василь Барладяну

Український мистецтвознавець Василь Барладяну за «поширення
завідомо неправдивих вигадок, що плямували радянський державний і
суспільний лад», як твердив обвинувальний акт проти нього, був
засуджений на три роки ув’язнення, які відбув у таборі примусової пращ
в Рафалівці Рівенської о б л а с т и . Термін кінчився 2 березня 1980 року,але
його не звільнили, а ув’язнили в слідчому ізоляторі в Рівному і завели
проти нього нову справу, яка полягала в тому, що він утворив у таборі
семінар культури і був автором «пасквілю» на совєтську дійсність та
передав його за кордон. У декого із співв’язнів вилучили конспекти його
лекцій.
Барладяну був засуджений вдруге на три роки ув’язнення.

368
 Гелій Снсгірьов
Гелій (Євген) Снєгірьов, народжений 14 жовтня 1927 року в Харкові
в родині письменника, почав друкуватись в 1954 році і виявив себе як
популярний плодовитий письменник, редактор і також режисер
Київської студії кінохроніки. Його повісті виходили в журналі
«Україна» та інших виданнях, а також окремими книжками, сценарії
ставали фільмами.
В 1966 році він зфільмував виступи Івана Дзю би і Віктора Некрасова
в Бабиному Яру в 25-ліття трагедії. За це його зняли з посади головного
редактора студії, але він продовжував працювати в кіно і друкуватись.
На початку 1974 року Снєгірьов відмовився виступати проти
дисидента Віктора Некрасова, був виключений із партії і всіх творчих
спілок, у тому числі і Спілки письменників, і засланий до Одеси на
дрібну посаду. Там працював він над повістю «Ненько моя, ненько» про
процес СВУ. Повість вийшла за кордоном, куди дісталася через
невідомі руки, і тому в ній є деякі твердження, які не відповідають
історії-правді.
У вигляді протесту проти порушення прав людини в У ССР
Снєгірьов зрікся сохетського громадянства і закликав президента
Америки підтримати рух дисидентів. Влітку 1977 року Снєгірьов був
заарештований. Через рік, у вересні 1978 року його звільнили півживого
після голодівки і операцій в лікарні Інституту нервової хірургії, і він
помер 28 грудня 1978 року.

Письменник-філософ Олесь Бердник

Мученицької долі зазнав Олесь Бердник, автор численних
філософських праць, поезій, пригодницьких повістей, громадський діяч.
Народжений у 1927 році в селі Валові на Херсонщині, в родині
селянина, Олесь Бердник брав участь у війні, потім навчався в
театральній студії і був актором.
У 1949 році був заареш тований і 10 років перебував у
концентраційних таб о р ах на далекій півночі і в К азахстан і.
Реабілітований з розвінчанням культу особи Бердник повернувся в
Україну, написав кільканадцять книжок філософського і белетристич­
ного змісту, зокрема пригодницькі повісті «За чарівною квіткою» і
«Чаша Амріти». Критики ставили його поруч письменників-фантастів
Миколи Дашкієва, Ю рія Герасименка, Миколи Руденка, Ю рія Бедзика.
Написав він також гарну збірку віршів «Блакитний коваль».

369
 Від 1971 року Бердник почав прилюдно виступати перед науковцями
і студентами з доповідями про суть земного і посмертного життя.
«Літературна Україна» в 1972 році закинула йому містицизм та
ідеалізм. В його будинку був проведений обшук, під час якого вилучено
рукописи нових творів. У серпні 1972 року критик М ихайло Лавиненко в
«Літературній Україні» гостро засудив роман Бердника «Зоряний
корсар», ідеєю якого була філософська проблема — непереможність
сил добра, проти яких не в силі встояти ніякі матеріяльно-технічні
засоби, якими володіє світове зло. Виступи проти Бердника робили своє
діло.
В 1972 році Бердника виключили зі Спілки письменників України.
Його звільнено з праці і заборонено друкувати його книжки. Але він
писав далі, і його твори потрапили за кордон.
Як громадський діяч, Бердник увійшов до легальної Української
громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод і після
арешту Миколи Руденка 5 лю того 1977 року очолив її.
7 січня 1977 року він пише звернення до Росії «Терновий вінок
України» (Росії минулій, сучасній, грядущій — відкрите послання).
— П ора,— каже Бердник:
Україна!
Країна!
Руїна...
Раїна?
Україна украдена!
Д о ч ка зоряна, Ладина!
Чи т и чиясь окраїна?
Чи т и щось окраяне?..
О, скажи мені, Правди Знавець,
Чи звелися вже ми накінець?
І Вкраїни т ерновий вінець —
То почат ок, а чи кінець?

Полум’яне послання Бердника

«Росіє!
...325 років тому у Переяславі ми дали одне одному лицарське слово
на побратимство, на єдність, на вірність. Кожен з нас від того
тривожного дня посіяв безліч різних зерен у землю кількох поколінь.

370
 Вже четверте століття, Росіє, ми йдемо спільним ланом, пожинаючи
врожай, заповіданий прадідами, який же то урожай?
На сцені соціяльного базару буде дана однозначна відповідь:
Україна і Росія — рівні серед рівних, дві великі сестри, зростаю ть,
квітнуть і йдуть до сяючих вершин. Україна дає стільки-то сталі, чавуну
та вугілля, хліба і сала, випускає ось таку лявину книг, має стільки-то
мільйонів студентів, учених та героїв праці!
Проте ці плякатні визначники, Росіє, втомили дух України. Вона
відкидає їх з огидою і показує на своє чоло.
Глянь на моє чоло, Росіє,— ти побачиш терновий вінець!
Так, результат багатовікової спілки наших народів — Голгота
України — окраденої, замученої, оббріханої, розп’ятої.
Не поспішай лю тувати, Росіє! Задумайся і згадай минуле: твоє
духовне падіння і наша ганьба почались в той самий день, коли ми, не
розпізнавши гадю чого духу московських тиранів, відкрили Золоті
Ворота України до тебе, Росіє, і що приплинуло до мене? Все
відбувалось на історичному полі, нічого не можна приховати.
Ти отримала наші багатющ і землі, Росіє, а на додачу — трудящі
руки і мистецькі душі, рівних яким мало у світі. Ти безжально пожирала
наші багатства і безсоромно смоктала творчий геній України,
привласнюючи собі пріоритет і славу. Ти прикрила убогість і
нікчемність своїх царів і опричників нашою піснею, нашою науковою
думкою , звитягою наших лицарів. А натомість?..
Ти зруйнувала колиску свободи — Січ Запорізьку, дивовижний
витвір еволюції, який міг би на кілька століть наблизити епоху волі і
народовладдя. Ти привласнила собі все, що було пов’язане з історією
запорізьких лицарів духу — клейноди, архіви, легенди, пісні. Ти
наклала вето на саму пам’ять про них, бо жахаєшся їхнього воскресіння
у духосфері сучасности.
В цьому діялозі не варто перераховувати всі факти та імена, архіви
твоїх жандармських катакомб м аю ть все, щ об освіжити пам’ять. Тому
згадаю лише основне.
До спілки з тобою український нарід виборював свою суверенність,
свою волю і в тій борні гартував душу, творив пісню і високу мисль
космічного всеохоплення. Ми не грабували чужих багатств і не
захоплю вали чужих земель. Ж адаючи волі, ми шанували волю сусідів.
Ми не мурували в’язниць, не городили кордонів, не творили кріпаків з
вільних громадян. І коли якийсь український старшина ставав

371
вельможею і захоплювався февдальними привілеями шляхти, то він
сам одривався від духу матері України, стаючи її ворогом і
прислужником опресивних сусідів.
Наша щирість веліла бачити у сусідів такий же духовий стрій, як і в
собі. Це була жахлива помилка.
Закон з’єднаних посудин ілюструє історичну ситуацію нашого
єднання. Духовий та економічний вакуум Московщини нездоланно
смикнув до себе все, чим була багата і славна Україна. А щоб волелюбне
серце народу не могло дати відсіч зрадникам і дворушникам —
необхідно було знищити віковий корінь сили і вільности — інститут
козацтва та кобзарства — ці два крила українського генія.
О, як ти безжально, Росіє, нищила, обкарнувала, висмикувала пір’їни
з тих райдужних крил!

Крило козацьке ти одсікла одразу — і найжорстокіше! А розсіяні

залишки лицарів розвіяла у безвість: непокірними загатила фінські та
сибірські болота, а покірнішими — обставила свої кавказькі кордони та
почала завойовувати апетитні східні території.
Крило кобзарське відсікти було важче: ампутація розтяглася на
кілька віків, тим більше, що джерело творчости пливло з бездонної
криниці серця народнього. Проте, твій чаклунський дух, Росіє, знав, що
то — основне завдання, бо доки вимахує в повітрі кобзарське крило —
може бути регенероване, відроджене одсічене козацьке крило.
Ти почала випивати, висушувати творчу криницю України. Як
гусінь, оповили нашу землю Петрові і Катеринині ублюдки та свої
перевертні. Колись найосвіченіший в Европі нарід опустився в найнижчі
круги інферно: пекельні слуги не знали, як ще дошкульніше ударити по
серцю України, щоб померла нарешті райдуга на творчому крилі.
В ту критичну добу лише явище Шевченка врятувало Україну від
деградації і воскресило райдужне крило генія рідного народу. То був
дивовижний порив джерела творчости із надрів Духосфери.
Лю тість ворожого духу Росії була вражаюча. Проте вже пізно було
щось робити: заборона лише роздмухувала вогнище відродження.
Гадючий чаклунський дух обрав інший шлях — шлях визнання і
введення в свою програму. Пророк, з яким обнімається ворог, втрачає
більшість своїх революційних сил.
М огутні с о ц і а л ь н і потрясення XX віку не принесли Україні
воскресіння: всі творчі сили були втягнуті у хитру гру політичних

372
шахраїв: деякі з нас лягли на полі бою , деякі впали з роздробленими
черепами у підвалах Ч К та Гестапо, деякі загинули в сибірських
таб о р ах , деякі об рали ш лях П ереяслава — ш лях ганьби і
прислужництва.
Досвід трьохсотлітнього прислужництва та приниження показав:
одна помилка, одне хитання дає ланцюгову реакцію помилок та падінь
у грядущому. Те, що зроблено сьогодні — неможливо переробити
завтра. Чорні зерна зради і страху виростають в чортополох занепаду, з
якого годі шукати виходу.
Висновок такий: кожен нарід повинен сам вирішувати свою долю , не
дозволяю чи іншим народам перебирати на себе керівну ініціятиву.
Краще вмерти героєм, ніж животіти кріпаками!
Ми мали такий лицарський заповіт і — зневажили його! Століття
рабства — розплата за зраду духової волі!
Але ти, Росіє, не радій, не танцюй над купою обсмиканого
райдужного пір’я! Ті обрубані крила не приросли органічно до твого
зміїного тулуба. Ти обтяжила себе злочинами, падіннями, зрадами, від
яких тебе не очистять всі твої святі і подвижники. Ти стала гігантською
в’язницею народів, і не захотіла зруйнувати ту в’язницю після
Ж овтневої Революції, а ще сильніше стиснула в правиці скіпетр
жорстокости.
Той скіпетр ти ще, ще і ще невблаганно опускала на голову
причинної України — божевільної Діви, котра так необачно наділа на
свій палець обручальне кільце.
Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна? Хто опише
страждання мільйонів померлих від штучного голоду в 33 році? Хто
зможе розповісти про ридання тих, хто був безневинно розстріляний у
37-39 роках? Хто обніме духовним оком незміряний світ приниження,
безправности, деградації, ув’язнень, безвісних смертей, голодувань,
втрати ідеалів,— той світ, який став історичним фантомом України, її
прокляттям, її невпинною реальністю?!
Тисячі вбитих поетів, мистців, мислителів... Ще тисячі і тисячі
втомлених, підкуплених, застрашених!

В той час, як всі народи землі прагнуть до волі і знаходять шляхи до

неї, ти, Росіє, накинула аркан на шию України і безжально душиш її,
щоб вибити з неї пам ’ять про славне минуле, про космічне покликання її
буття!

373
 І навіть тепер, коли син України К орольов відкрив для тебе Браму
Космосу, навіть в такий духовний час ти не хочеш зм ’якшити своє
жорстоке серце, Росіє! Всі кращі сини українського духу знов в неволі,
на засланні, під невсипущим оком жандармів! Кожен, хто сказав тобі
слово Правди,— відчув удар твого скіпетра жорстокости. Незламний
М ороз — за що ти караєш його? Хіба за героїчний захист української
культури?! Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування
українського собору душі,— невже ти так жахаєшся його? Правдивий
Лісовий, який добровільно пішов на еш афот, щоб сказати тобі слово
перестороги...
А за що ти опустила меч кари на Миколу Руденка — космічного
поета, устами якого Бог дав тобі слово відродження і грядущого знання;
за що ти так тяжко скривдила його і його побратимів, котрі прийняли на
себе місію захисту поневолених — Лук’яненка, Тихого, Матусевича,
М ариновича, Вінса?
Світличний, Чорновіл, Стус, Калинець, Стасів, Ш абатура —
десятки героїчних чоловіків і жінок України, вся вина яких лише в тому,
що вони правдиво мислять і дію ть,— що вони вчинили тобі, Росіє?!
Ми не станемо рахувати втрати! Дух України знову і знову народить
нас для страш ного двобою із законом Неволі і Ж орстокости! Але ти,
Росіє, повинна в цей грізний історичний час визначити свою стежку і свій
духовний статус! П ам ’ятай — ось для тебе настав час вирішення:
воскреснути серед вільного кола народів або впасти в запустіння і
забуття!
Нехтувати цим попередженням не слід — ні сила, ні страх інших
народів не врятую ть тебе від тієї долі, яка чигала на всіх насильників,—
від долі повного знищення!
... Кров лю дська — не вода! Земля не приймає її, і кожна краплина
волає до неба. Хай вона впаде на тебе, Росіє Петра і Катерини, Сталіна і
Берії, Росіє сучасних безликих! Хай спопелить вона гадючу шкіру
Дракона, щоб спляча красуня могла прокинутись до життя Духу!
Я свідчу на Суді Божому ім’ям України — свідчу за зраджених і
замучених козаків, за знедолених кріпаків, за ганьблену пісню, за
принижену думку, за численні покоління, котрі вмирали на чужому полі,
не виконавши народньої місії, за мільйони померлих від голоду, за
тисячі розстр іл ян и х сучасників м оїх, за м ільйони забутих,
страждаючих від суму, відчаю та безвиході!
Дай відповідь Богові, Росіє, і прийми альтернативу:

374
 Лише повна воля для скованих тобою народів звільнить тебе! Лише
Епоха Духовних Республік, Свят Народів, вільних від політично-
економічних кайданів чужих ідеологій відкриє для нас життя
суверенности і обопільної дружби. Україна не бажає більш тягти чужу
колісницю до термоядерної прірви, до повної творчої деградації!
Я виходжу до тебе у пустельне вранішнє поле, двоголовий орле
Росії! Я сам-на-сам викликаю тебе на Герць, як це велось в казкові часи!
Діва-Україна благословила мене на подвиг і сказала на прощання —
бийся без щита!
І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми— ал
безстрашно! Йди сюди — з своїми в’язницями, бюрократичними
бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш
перемогти мене, бо я — Безсмертний Дух України!...».

У 1984 р. К Ґ Б написало й опублікувало «покаянного листа» від імени

О.Бердника.

18. О БО РО Н А , С П РО ТИ В І НОВА ХВИЛЯ РО С ІЙ Щ ЕН Н Я

Акція в обороні репресованих письменників

З початком арештів 1972 року Комітет «Письменники в тюрмі»
М іжнароднього Пен-Клюбу і М іжнародня Амнестія провадили акцію
на світовому форумі в обороні українських письменників-в’язнів.
Почесне членство в М іж народній орган ізац ії письменників
одержали 10 українських письменників-в’язнів: Ігор Калинець — у
канадійському осередку, Святослав Караванський — у канадійському
осередку, Валентин М ороз — в англійському, М ихайло Осадчий — у
швайцарському, М икола Руденко — у французькому і японському,
Євген Сверстюк — у канадійському, Василь Стус — в англійському,
Вячеслав Ч орн овіл — у голляндськом у, Д ан ило Ш умук — в
австралійському.
Гелія Снєгірьова проголош ено почесним головою Світового
конгресу М іжнароднього Пен-Клюбу 1978 року в Австралії.
Президія Спілки українських письменників у вільному світі «Слово»
висилала в різний час звернення в обороні переслідуваних і
заарештованих письменників на Україні до Комісії Людських Прав ОН,
Ю Н ЕСК О , М іжнароднього Пен-Клюбу і М іжнародньої Амнестії, а
також листи до Спілки письменників України на захист Валентина
М ороза і Миколи Руденка.

375
 Окремо зверталась до міжнародніх комісій і об'єднань у цій справі
Асоціяція Діячів Української Культури.
Патріотична українська спільнота на Заході, головно з почину
Організацій Українського Визвольного Фронту, провадила десятками
років великі прилюдні демонстрації в обороні В.М ороза, подружжя
поетів Калинців, В.Стуса та ін., що мало свій вплив на розвиток
громадської думки.

Російщення триває в усіх галузях

Дисидентка Надія Світлична, сестра Івана Світличного, зразу по
прибутті з Совєтського Союзу до Риму в жовтні 1978 року, в розмові з
представниками американського радіо «Свобода» розповіла про стан
російщення України:
«Незалежно від того, що говориться в пресі, як офіційно
представляється національне питання, зокрема на Україні, російщення
триває в усіх галузях. Починаючи навіть не від шкільного віку, а від
дош кільного, ясельного віку, тобто від немовлятського віку дітей
виховують в дусі російщення. Я не знаю , чи існують взагалі в Києві
українські дитячі ясла, заклади, де виховують дітей від одного чи навіть
від кількох місяців до трьох років, тобто в тому віці, коли дитина
вчиться розмовляти.
Шкіл українських більше, очевидно, ніж садків, але знову ж таки
багато з них є українськими тільки формально. Тобто вивіска
українська, а насправді школа російська. Таке там теж бува... Або
українська частково, тобто кілька кляс — з українською мовою , а
реш та кляс тієї самої школи з російською мовою навчання. І навіть в
українській школі з українською мовою навчання вчителі часто
ставляться до своїх обов’язків, до української мови, як до службової
мови, а не своєї рідної. На перервах і під час уроків дуже часто в
українській школі чути російську мову. Та і не лише в ш колах чи у вищих
учбових закладах. У вищих учбових закладах... то часто мотивують
російську мову викладання тим, що в групі є один іноземець, котрий не
знає української мови. Ну, то вже інше питання, чому він знає російську
мову, але не знає української, коли їде на Україну вчитись.
Але процес складніший, бо коли посилаються на те, що батьки
баж аю ть віддавати дітей до російської школи, маю ть рацію. Справді,
батьки бажаю ть того, і в тому, можливо, більша трагедія нашого
народу, що вони бажають того, свідомо баж аю ть (під економ ічним
т иском реж им у — Ред.). Російщення йде не лише в пляні виховання,

376
навчання в школах. Російщення так само в пресі, в кінематографії. Я не
знаю жодного порядного фільму останніх років українською мовою.
Все краще йде російською мовою , в дублюванні зарубіжних фільмів
також вживають російську мову. Радіопередачі кращі і цікавіші в
російській мові, телепередачі переважно російською мовою. Українське
все гірше. Література, я не можу сказати, що нема літератури
українською мовою . В книгарнях дуже багато полиць перевантажені
українськими книжками, але читати з української літератури нічого. Бо
те, що друкується, настільки низької якости, настільки нечитабельне... І
можна подумати, що нема чого друкувати, але ж у поезії є Стус,
Калинець, котрих ніхто не знає і не читав, може навіть і не чув. Ну,
Симоненка вже не мож на так закреслювати, бо вже надто його знають,
що тепер і в шкільні програми, вірніше, в позапрограмову літературу
Симоненка введено, але ж введено в дуже обмеженому обсязі.
Кращі твори української літератури або заборонені, або просто не
друкуються. Журнали українські дуже нецікаві, єдиний «Всесвіт» був
цікавіший останні роки та і то може великою м ірою завдяки
Павличкові, котрого тепер усунули від роботи у «Всесвіті» і не знати,
яким він буде без Павличка. А усунули через появу статті
Скоротовського про Шевченка. І так будь-який прояв якоїсь
незаплянованої, не санкціонованої згори події в літературі чи в
мистецтві одразу сприймається як крамола і відразу вживається до того
рішучих заходів».
Порівнюючи розміри російщення під час її від’їзду з України
закордон у 1978 році з часами Шелеста, Надія Світлична визнає, що «в
той час було певною мірою все таки вільніше дихати, і то відчувалось в
усіх галузях життя, зокрема в літературі і мистецтві... Я думаю , що
тепер це значно погіршилось в усіх галузях. Тут ішлось щойно про те,
якою мовою відбуваються, скажемо, партійні з’їзди чи якісь урядові
заходи... Бо навіть святкування 60-ліття радянської влади на Україні
проходило майже виключно російською мовою , починаючи від виступу
самого Щербицького. Це, по-моєму, один з найпоказовіших фактів
російщення на Україні».

Смерть кращ а за життя в неволі

М олодий талановитий історик М ихайло Мельник, автор багатьох
ще не друкованих історичних праць, незмінний учасник маніфестацій
біля пам ’ятника Шевченкові в Києві, виразник численних протестів
проти переслідування українських письменників і пригноблення рідної

377
культури, проти російщення, за своє поступовання зазнав репресій. Під
час обшуку в ніч з 6 -го на 7-ме березня 1979 року в нього відібрали 15
книжок його рукописних праць.
Три дні пізніше, в ніч з 9-го на 10-те березня, він покінчив життя
самогубством, як подала агенція «Ройтер».

Конференція в справах російщення

Тим часом російщення в Україні та й інших неросійських «союзних
республіках» проходить з непослабною силою.
У травні 1979 року в Ташкенті, столиці Узбекістану, відбулась
конференція, присвячена лише одному питанню — російщення
неросійських народів СССР — під гаслом: «Російська м ова — мова
дружби і співпраці народів Радянського Союзу».
На конференції вирішено вивчення російської мови в усіх «союзних
республіках» починати з п’ятилітнього віку в дитячих садках, намічено
також цілий ряд заходів для покращання вивчення російської мови у
ш колах усіх ступенів.
Рішення конференції складаю ть документ на 34 аркушах. Практичне
застосування їх спрямоване на російщення, а остаточною метою є
злиття всіх націй в один совєтський (російський) нарід, до чого стриміли
і московські царі.*
Загибель Володимира Івасюка
У травні 1979 року загинув у нез’ясованих обставинах молодий 30-
літній композитор Володимир Івасюк, уродженець Буковини, лю дина
великого таланту і музичного чуття. Він мав заслуги і в музиці, і в
літературі, укладаючи віршовані тексти для своїх пісень.
Дисидентка Надія Світлична, яка знала Івасюка особисто,
оповідала, що «його пісні дуже швидко заспівали по всій Україні і
далеко за її межами. Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не
розмовляв українською мовою . Співали по-українському, бо його пісні
навіть тяжко перекласти на інші мови. Писав своєю мовою , писав до
своєї землі».
Івасюк не відгукнувся нічим на свято 325-ліття возз’єднання України
з Росією, відана чуване в 1979 році, і 23 квітня 1979 року був
заарештований, а 18 травня його знайшли неживим у Брюховецькому
лісі коло Львова.

* Від Ред. Докладніше про цю московську «Ташкентську» конференцію див. у

цім збірнику.

378
 Похорон, що перетворився в могутню маніфестацію
23 травня 1979 року відбувся похорон Володимира Івасюка з участю
1 0 тисяч людей, шанувателів його таланту, багатьох музик, мистців і
творчих ансамблів. Похоронні відправи перетворились на потужний
вияв всенародньої жалоби з приводу неповоротної втрати, яку зазнала
вся Україна, і великого гніву до здогадних винуватців смерти мистця.
Демонстрації на могилі продовжувались три тижні по похороні.
Могилу навіщали шановники Івасюка з усієї України, і відтоді могила
стала місцем постійних відвідувань. Щодня на могилі покійного
збираю ться лю ди, співають українські народні та його власні пісні.
Показове, що в велелюдному похороні Володимира Івасюка взяла
участь дружина Головного Командира УПА, мати Нескореного Ю рія
Шухевича, хоча вона живе під негласним ареш том.

На могилі Івасюка в день Зелених Свят

10 червня 1979 року, на перший день Зелених Свят, коли за давнім
звичаєм вшановують пам’ять померлих родичів та близьких усі
побожні українські родини, на могилі Івасю ка зібралось багато тисяч
шанувальників його пам’яти, можливо більше, ніж у день похорону.
Д о зібраних промовив член Української Гельсінкської Групи Василь
Січко. Він сказав: «Ми знаємо день похорон нашого народнього співця,
талановитого співця України Володимира Івасюка і не знаємо дня його
смерти. Хай же цей день стане днем жалоби, пам’яттю національних
втрат завчасно і трагічно загиблих тих в Україні: поетів, композиторів,
художників, також як пам’ятні імена Леонтовича, Алли Горської,
Володимира Івасю ка і багато інших, відомих і невідомих».
Д алі виступив батько Василя Петро Січко. «Зараз промовляв мій син
Василь,— говорив він. — Дух України живе в традиціях народніх, його
культурі і звичаях... їдучи сьогодні до Львова, я бачив, що в селах наших
хати, ворота заквітчані квітами, зеленню в цей День Святої Трійці.
Зберігаймо культуру, основу нашої нації, не піддаваймось випустити
духу народу нашого... Включаймось усі в боротьбу на захист прав
людини».
Через 25 днів після того, 5 липня, Петро Січко і його син Василь були
після обшуку заареш товані і 4 грудня 1979 року засуджені кожний на три
роки ув’язнення в таборах суворого режиму за виступи на могилі
Івасюка з «наклепами на совєтський державний устрій». Вони відбули
ув’язнення в концентраційному таборі в Черкасах і 4 січня 1982 року

379
були засуджені в Черкасах знову на додаткові три роки позбавлення
волі за зфабрикованим обвинуваченням.
Брат Василя, Володимир Січко, колишній студент інженерних наук у
Києві, був позбавлений права продовжувати студії і засуджений 9 січня
1981 року на три роки. В січні 1982 року він перебував у тю рмі в Івано-
Франківську.
Володимир Івасюк навіть неживий є страшний владі, яка наполягає,
щоб батьки покійного перенесли його могилу в Чернівці або в село, де
він був народжений.

Арешти ш алію ть далі

А репресії не припинялись. 6 серпня 1979 року в Києві був
заарештований поет і журналіст Юрій Литвин, член Гельсінкської групи
і співавтор її «Інформаційного бюлетеню». Під час слідства він
відмовився від покаянного заперечення своїх творів і проголосив
голодівку. Був переведений на медичну експертизу до психіятричної
лікарні, а по кількох тижнях повернений знов у слідчий ізолятор, де
продовжував голодівку. Засуджений на три роки, Литвин перебуває в
таборі села Буча на Київщині.
Д о чого доходить переслідування і шукань провини, показує доля
П етра Р озум н ого. Н ародж ений 3 березня 1926 року в селі
Першотравенці М агдалинського району Дніпропетровської области,
батько якого був репресований і загинув у 1932 році на Біломорському
каналі, він в 1952 році закінчив інститут чужоземних мов ід о 1967 року
викладав англійську мову на Тернопільщині та Дніпропетрівщині, а
1967 році зазнав репресій за вільнодумство, і йому заборонили
працювати за фахом. Навесні і у вересні 1979 року він відвідував
Сверстюка в Багдарині і за посідання кишенькового і мисливського
ножів був засуджений на 3 роки таборів.
10 березня 1980 року в Києві був заарештований 45-літній філолог
Олег Шевченко, який працював в «Українському біохемічному
журналі», а 14 квітня — його брат, 47-літній журналіст Валерій
Шевченко, працівник Українського товариства дружби з зарубіжними
країнами і Радіо-телеграфного агентства Укр.ССР під закидом зв’язків
з українцями'К анади і розповсюдження самвидавного «Українського
Вісника» ч. 10.
З ареш том третього члена редакції цього самвидавного журналу, 43-
літнього доктора Степана Хмари, відбувся суд над ними. 24 грудня 1980
року Львівський обласний суд за антисовєтську пропаганду і агітацію

380
засудив Степана Хмару до 7 років ув’язнення в поправно-трудових
таборах і 5 років заслання, Валерія Шевченка до 7 років ув’язнення і 5
років заслання і Олега Шевченка на 5 років таборів.
16 липня 1980 року поновно був засуджений на один рік таборі
суворого режиму український філософ Василь Лісовий. Після відбуття
попереднього вироку — 7 років ув’язнення в таборах, він був на
засланні у Бурято-М онгольській АССР. Причина нового арешту і
засуду — «тунеядство».
Ф ілолог Д митро М азур, народжений у 1940 році, що вже судився за
таке ж «тунеядство», був заареш тований 30 липня 1980 року в селі Гута
Логіновська Ж итомирської области під закидом антисовєтської
пропаганди і агітації.
Ольга Гейко-Матусевич, народжена 9 вересня 1953 року в Києві,
закінчила філологічний факультет Київського університету на відділі
чеської мови і літератури, 17 січня 1976 року одружилась з М иколою
Матусевичем. Його 23 квітня 1977 року заарештували як члена-
засновника Гельсінкської групи і засудили на 7 років таборів і 5 років
заслання. З того часу Ольгу постійно переслідували, відмовили у виїзді
за кордон, а 1 2 березня 1980 року заарештували за ширення наклепів на
совєтську владу і 28 серпня 1980 року засудили в Києві на 5 років
ув’язнення і 3 роки заслання.

Ще одна жертва
Ще одною жертвою вільного погляду на сучасне становище
українського народу став Юрій Бадзьо (народжений у 1936 році),
науковець, молодш ий співробітник Відділу теорії Інституту Літератури
Академії Наук УССР, автор численних статтей і есеїв у «Дніпрі»,
«Вітчизні» та інших літературних журналах. Перед 1972 роком він
готувався до здійснення задуму дати власне тлумачення історії
української літератури, як складової частини світового літературного
процесу, але репресії 1972 року зламали ці пляни.
М олодий енергійний письменник Бадзьо опрацював капітальне
філософсько-соціологічне дослідження «Право жити», про залежне
становище українського народу в складі Росії в минулому, сучасному і
м айбутньом у та старався довести наукову необгрунтованість
поширюваної теорії про спільну колиску і спільні корені народів Росії,
України і Білорусі.
Автор встиг також написати тези тієї праці у вигляді відкритого
листа до Ц К К П С С і Президії Верховного Совєта СССР.

381
 Праця Бадзя — рукопис на 1500 сторінок, написаний в одному
примірникові, був відібраний, а самого автора 23 квітня 1979 року
заарештували. Слідство вів М .Слобоженюк, який перед тим викінчив
Гелія Снєгірьова. Під час слідства вивчали ціле життя Бадзя,
досліджували, чи 26 років тому брав він участь у націоналістичному
русі.
21 грудня 1979 року Юрій Бадзьо був засуджений на 7 років таборів
суворого режиму і 5 років заслання. В липні 1980 року він приєднався до
протесту інших в’язнів в М ордовії проти агресії в Афганістані.

«Право жиги»
22 квітня 1981 року Бадзьо вислав вікритий лист до ЦК КПСС і
Президії Верховного Совєту СССР, в якому писав:
«Логіка мого самозахисту науково послідовна, однозначна і,
вважаю, незаперечна. М оя критика партійно-державної політики не
лише не виходить за межі соціялістичного ідеалу, але і спрямована на
його захист: основним патосом останнього розділу дослідження
«Право жити» є теоретичний захист соціялістичної ідеї, зокрема від
негативного реального соціялізму. Репресувавши мене, органи влади
порушили власні закони, брутально знехтували ідеал соціялізму,
соціялістичне вчення М аркса і Енгельса».
Посилаючись на статтю 2-гу Конституції СССР, яка проголошує:
«Вся влада в С СС Р належить народові в особі Рад народніх депутатів»
та на відповідні праці Леніна, Бадзьо стверджує: «Центральною ідеєю
моєї соціяльної і громадсько-політичної концепції є заперечення
керівної ролі комуністичної партії, як принципу несумісности з
демократичною організацією суспільства».
І далі: «Темою інкримінованих мені текстів, мотивами і метою
створення їх, патосом їх змісту є захист законних прав і актуальних
інтересів українського народу, соціяльної, політичної і національної
рівности народів СССР, соціялістичної демократії, демократичного
шляху розвитку радянського суспільства, гуманних взаємовідносин
між лю дьми і народами.
Репресувавши мене, відповідні органи влади і службові особи
продемонстрували свою ворожість до української нації, розвінчали себе
як зрадників ідеалів Жовтневої Революції, демократії і гуманізму».
Переклад цього листа на німецьку мову був оприлюднений у
Мюнхені в 1981 році.

382
 Ін ш о го л и с та в и сл ав Б а д зь о ген ер а л ь н о м у сек р етар ев і
комуністичної партії Франції Ж .М арше.
Разом з М иколою Руденком, Ю рій Бадзьо перебуває тепер в
ув’язненні в мордовських таборах.

Доля дружини Юрія Бадзя

Жінка Ю рія Бадзя, Світлана Кириченко, працівник Інституту
філософії Академії Наук УССР, була звільнена з роботи у висліді
погрому української інтелігенції під час масових арештів у січні-лютому
1972 року.
Після засудження чоловіка її засудили в Києві на 3 місяці примусової
праці.

«Право на захист»
Засуджений дисидент М икола Горбань у статті «Право на захист»,
що дісталась на Захід, пише:
«За півроку до того, як мене сховали в тю рму, був заарештований
мій добрий приятель Ю ра Бадзьо. Його звинувачували в написанні
книги «Право жити». Це, як я розумію, повинна була бути
фундаментальна аналіза теперішнього становища української нації. Я
не бачив тієї праці, не знайомий з її змістом. Ю ра був настільки
обережний, що не показував навіть мені.
Але невсипуще око К ҐБ ... Вилучили в ще рукописному виді, а його
жорстоко покарали, щоб не добивався права жити. Розправа над
Ю рою — це лише ще одне цинічне підтвердження того, що українці
позбавлені майбутнього, не маю ть права на життя. А я, поки ще живий
українець, домагаю сь права на захист. По аналогії з працею Ю ри, я
висловлюю глибоку повагу до її автора, називаю свою невелику статтю
«Право на захист».
«...М оже бути, що спроби захиститись виглядають сміїйні, тим
більше, що моя доля від того не стане лекшою. А тепер у таборі зовсім
наївно будь-кому доказувати, винний ти чи ні. Адміністрації все
обоятно, у неї свої репресивні функції... Так що все «совершилось». Неси
свій хрест. Кожному — своє. Я не чую злоби до адвокатів, свідків,
судців, прокурорів. Бо ж наївно шукати захисту у цьому безбожному
світі. І все ж лю дина повинна протистояти злу. Бог саме для цього дав їй
волю».

383
 Автор статті Микола Горбань, народжений 6 жовтня 1941 року в селі
Воливець Чорницького району на Тернопільщині, мученик совєтських
тю рем і таборів. Попередньо в 1970 році був заарештований і 13 квітня
1971 року засуджений на 5 років ув’язнення і 2 роки заслання за поему
«Дума» про кобзарів, скликаних до Харкова, та низку інших віршів,
визнаних небезпечними. Ув’язнення відбував в 1971-1972 роках у
мордовських і в 1972-1975 роках у пермських таборах, на засланні
перебував у Томській області і в Комі АССР. По відбутті кари
повернувся до Києва і робив старання виїхати до Америки.
24 жовтня 1979 року Горбаля знову заареш тували за ніби спробу
згвалтування і 21 січня 1980 року засуджено. Тепер він відбуває
ув’язнення в таборі села Ольшанське М иколаївської области.

М имо всіх утисків і переслідувань...

1980 рік розпочався появою нових літературних творів, цікавих

своєю тематикою і визначних формальними засобами, знаменних тим,
що мимо всіх труднощів та цензурних утисків змогли вийти в світ.
У січневому числі журналу «Вітчизна» за 1980 рік надруковано роман
Олеся Гончара «Твоя зоря». В окремих розділах його вперше показано
розгром селянства, розкуркулювання, жорстокі методи колективізації,
що були передвісниками штучного голоду, що наближався. Але
провини московсько-большевицької диктатури і партії Гончар скинув
на окремих осіб, а «зоря комунізму», мовляв, сяє і переможе... За це він
дістав нагороду, став «лавреатом держпремії СССР 1982 року».
Справжнім шедевром був видрукований у видавництві «Радянський
письменник» віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що в
яскравих повнозвучних римах зазирнув у героїчну добу Богдана
Х м ельницького, провідника Великої У країнської національної
революції.
На тлі цих бурхливих історичних подій виступає героїня роману,
українська народня поетеса і співачка Маруся Чурай, авторка багатьох
пісень, що здобули велику популярність у народі і лунаю ть скрізь.
Твір починається напруж еною сценою суду над М арусею,
оскарженою в тому, що ніби заподіяла смерть молодому козакові
Грицькові Бобренкові. В обороні підсудної виступають козак Лесько,
полковник М артин Пушкар і полковий обозний Іван Іскра. Обозний
відзначає велику цінність її пісень, що будять бойовий дух козаків:

384
 Ця дівчина не прост о так, Маруся,
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава , —
Її піснями плакала Полтава.
Що нам пот рібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Все ж М арусю засуджують на смерть. У в’язниці чекає вона своєї
долі, зєгадує своє дитинство, батька — борця за волю, який потрапив у
польський полон і загинув мученицькою смертю. Пригадує свою лю бов
до Гриця і його невірність. Він обрав собі багатш у рід неї дівчину за
наречену. В його смерті Маруся неповинна.
М арусю ведуть на страту. В останню хвилину наспіває гетьманський
універсал про помилування.
М аруся йде на прощу до Києва. По дорозі вона зустрічається з
мандрівним дяком, який оповідає їй про власника навколишніх земель
Ярему Вишневецького, зрадника свого народу. М аруся тут же складає
пісню про Байду Вишневецького, діда Яреми. Він каже, що легше
терпіти муки від турків, ніж дізнатися, що має онука-зрадника.
Перед Марусею встаю ть чудові образи української природи, степи,
ліси і врешті «стольний град, золотоверхе диво» Київ, що сяє хрестами.
Іван Іскра хоче одружитись з Марусею. Але вона почуває себе
хворою і відмовляє йому.
Тим часом «Богдан підняв козацтво за свободу». Йдуть полки з
піснями, що їх колись склала Маруся. Звуки пісень долітаю ть до неї, що
перебуває на ложі смерти.
Д обре вивчивши добу Богдана Хмельницького, Ліна Костенко в
барвистих образах, описах подій роману, мові персонажів винятково
майстерно відтворила цей яскравий період української історії,
розкривши свою велику талановитість і творчу обдарованість.
У рецензії на цей роман 4 березня 1980 року в «Літературній Україні»
Микола Баж ан писав про Ліну Костенко, що з появою кожної її книжки
«ставало ясно, яка сильна самобутня творча індивідуальність ввійшла в
літературу». На жаль, в романі виведено дві історичні постаті, як
позитивних героїв, хоча відомо, що Іскра доносив московському цареві
на гетьмана-самостійника Івана Виговського. Без такої данини
М олохові книга не була б надрукована.
В цьому самому 1980 році вийшла ще одна нова збірка поезій Ліни
Костенко «Неповторність». У ній, стверджуючи, що «страшні слова,
коли вони мовчать», авторка вказує:

385
 Поезія — це завжди неповторність,
Якийсь безсмерт ний дот ик до душі.
У збірці є вірші історичної тематики: «Древлянський триптих»,
«Латіж», «Чадра Марусі Богуславки», «Князь Василько», «Княжа гора»,
є про західньоевропейських клясиків літератури і музики Шекспіра,
М оцарта, Сальєрі, Бетговена.
«У циклі «Тихе сяйво над моєю долею»,— пише 18 вересня 1980 року
в «Літературній Україні» рецензент М ихайло Ш лабошпицький,—
зібрано до пригірклого щему пронизливі інтими. В них поетеса постає
наподив довірливою , висповідною. Її лірична героїня ні з чим не
криється від людей, несе на їх суд кожний відрух своєї душі, відкритої,
здатної почувати глибоко, душі, що вміє берегти неповторну музику
настроїв».
У цій збірці, звераючись до своєї музи, авторка ніби промовляє до
читачів, що вона ще жива і працює далі та як не сумна навколишня
дійсність і які не важкі умови поетичної праці, творчости своєї не
лишить:
Ти знов прийшла, м о я печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
/ м окре лист я падає на брук...
Совєтське літературознавство замовчує їм’я і працю Ліни Костенко,
лише вряди-годи згадуючи про неї, можливо, більше для закордону,
чим для читачів на Україні; «Літературна Україна» не публікує її
окремих творів. Найбільший сучасний літературний талант України
живе в Києві, наче на вигнанні.

Тільки дякуючи російській мові

А газети не перестають писати, що тільки завдяки російській мові
представники інших народів можуть стати освіченими, запізнатись зі
здобутками світової культури.
Журнал «Русская речь» у 3-му числі за 1980 рік пише: «Дякуючи
знанню російської мови, представники культур національних республік
зуміли перекласти на рідну мову, за допом огою російської, шедеври
світової літератури. Ролю російської мови як посередника, тут
неможливо переоцінити».
Українські перекладачі, як правило, перекладають з оригіналів, і
тому таке твердження «Русской речи» є образливим для інтелігентних
людей інших мов і культур.

386
 Зіновій Красівський
Філолог Зіновій Красівський, народжений у 1930 році на Львівщині,
маючи 17 років, був депортований в 1947 році з батьком на Сибір. По
дорозі він утік і повернувся додому, де його зловили \ засудили на 5
років концентраційних таборів. По відбутті цього терміну Красівський
жив ще в Караганді, працював на ш ахті, постраждав під час обвалу і
одержав дозвіл повернутися додому.
Вдома продовжував перерване навчання і закінчив філологічний
факультет Львівського університету.
В 1967 році за участь в Українському Національному Фронті
Красівський був заарештований і засуджений на 5 років тю рми, 7 років
таборів суворого режиму та 5 років заслання.
У грудні 1971 року йому зфабрикували нову справу, оскаржуючи в
антисовєтській агітації і пропаганді, та відіслали на початку 1972 року
на лікування до психіятричної лікарні.
Після звільнення ще перед відбуттям повного терміну засуду
Красівський проживав у Моршині, Львівської области. В 1979 році він
став членом Української Гельсінкської групи.
На початку березня 1980 року Красівського знов заарештували і
післали відбувати до кінця термін ув’язнення — кілька місяців з
попереднього засуду. По відбутті цього терміну його переведено на
заслання в Тюменську область.
Репресій зазнала і його дружина, 45-літня Олена Антонова-
Красівська. У льівській газеті «Вільна Україна» 18 серпня 1982 року
з’явилась наклепницька стаття про те, що Олена несумлінно
розподіляла кошти Громадського Фонду,' і жертвою цього стала
Катерина Зарицька, яка 25 років була в ув’язненні. У висліді цієї статті в
серпні 1982 року Олену Антонову-Красівську було заарештовано.

Слава Василя Симоненка не померкла

Київське видавництво «М олодь» видрукувало в 1981 році збірку
«Лебеді материнства» Василя Симоненка. У збірці — поезія і проза
(новелі, гумористика, публіцистика) покійного поета і прозаїка.
У вступній статті Олесь Гончар пише: «Не примеркла з літами
поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у
небі українського радянського мистецтва. По цій високості і чистоті, по
алмазном у блиску впізнаємо її серед інших. Є в його творчім доробку
речі, які сьогодні справедливо можна назвати клясичними. Його

387
творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до
України, яка навіки увінчала поета своєю лю бов’ю».
Ввесь 20-тисячний наклад видання одразу розпроданий.
Це свідчить, якою гарячою лю бов’ю користується творчість
Симоненка на Україні, як і про те, що його поетична слава невмируща.
Однак, повного зібрання творів цього передчасно померлого поета-
патріота дотепер не опубліковано, і за сучасних обставин цього не
можна сподіватись.

Марні намагання
8 -й з’їзд письменників України, що відбувся в квітні 1981 року,
намагався показати удавані успіхи української літератури та особливо
відзначав поетів Івана Д рача, Світлану Йовенко, Д м итра Павличка
Віталія Коротича, а з прозаїків — Олеся Гончара.
Ці удавані досягнення намагався показати у своїй — російською
мовою! — промові на з’їзді Володимир Щербицький, перший секретар
Центрального Комітету КПУ. Він говорив: «Тільки за роки десятої
п’ятилітки майже п’ятдесят літераторів республіки нагороджено
орденами і медалями С РС Р, почесними грамотами Президії Верховної
Ради нашої республіки. П’ятдесят майстрів слова стали лавреатами
союзних і республіканських премій».
Але далі він мусів визнати, що «хороших, по-справжньому мудрих
книг, які стали ефективними віхами в культурному житті, у нас ще
недостатньо».

Валерій Марченко
Валерій Марченко, народжений у 1947 році, філолог, літератор,
журналіст і перекладач, 23 червня 1973 року був заарештований і 29
грудня 1973 року засуджений на 6 років ув’язнення в таборах суворого
режиму і 3 роки заслання за антисовєтську агітацію і пропаганду. Свій
термін ув’язнення відбув у Пермських таборах, заслання — в селищі
Сорелжин, Актюбинської области в Казахстані.
Звільнений 12 травня 1981 року і тепер живе в Києві, але не
друкується.

Василь Розлуцький
А арешти і засуди не затихали. У другій половині 1981 року засудили
Василя Розлуцького на три роки ув’язнення. Розлуцький, народжений у

388
, 1935 році в селі Вовче на Львівщині, працював у літературі. Раніше був
тричі суджений і відбув 13 років тю рми за свій небезпечний для держави
образ думок.
Після звільнення з ув’язнення Розлуцький жив у місті Червонограді,
де працював електрозварю вальником.
У квітні 1980 року в нього був проведений обшук і вилучено рукопис
прозових творів «Карпатські повісті».
25 червня 1981 року Розлуцький був заарештований. Під час ареш ту
в нього вилучено твори «Коли минуло сорок» та «Іван Мазепа».

Таємниче зникнення
Відомий волинський дослідник-історик, літературний критик і поет,
Євген К рам ар був знаний як автор багатьох наукових праць.
Народився він 18 лю того 1933 року, за професією був адвокат. Свої
статті і наукові розвідки друкував у республіканських і львівських
журналах та газетах. З його наукових розвідок особливо цікаві були про
княжу добу.
Образ думок К рам аря показався підозрілий. Він був заарештований,
але згодом звільнений. П ротягом 1981 року в нього було проведено
кілька обшуків, і його постійно викликали на допити органи державної
безпеки.
Від осени 1981 року про Євгена К рамаря ніяких відомостей нема. Він
зник безслідно.

Раїса Руденко
Репресій зазнала також дружина засудженого поета Миколи
Руденка Раїса. Її ввесь час непокоїли поліційні чинники. У січні 1980 року
Раїса Руденко була затримана на станції в Москві, де в неї відібрали
лист Ю рія Бадзя, щойно перед тим одержаний з табору.
21 березня 1981 року невідомий чоловік пограбував її недалеко
будинку, де вона меш кала, відібравши торбинку з віршами Миколи
Руденка, які дістались до неї поза цензурою.
15 квітня 1981 року Раїса Руденко була заареш тована за
антисовєтську агітацію і пропаганду. Наступного дня, 16 квітня, в її
знайомої Лю дмили Литовченко був проведений обшук і її пізніше
забрали на допит, куди викликали з праці також її чоловіка і допитували
переважно про Раїсу Руденко.
18 травня 1981 року зроблено обшук у дружини політичного в’язня
Олексія Мурженка Люби в справі Раїси Руденко. Під час трусу вилучили

389
машинописні тексти, фотознимки і листи її чоловіка Олексія Мурженка.
11 вересня 1981 року відбувся суд над Раїсою Руденко, яку за
антисовєтську агітацію і пропаганду засудили на 5 років таборів
суворого режиму і 5 років заслання та вивезли до табору примусової
праці в М ордовію.

Помер автор теорії про дві рідні мови українців

21 вересня 1981 року помер ретельний русифікатор академік Іван
Білодід, під керівництвом і з участю якого були створені нові напрямні в
галузі української літературної мови, російського мовознавства і
культури мови взагалі, вершком чого була так звана теорія про дві рідні
мови українців — українську і російську.
П ісл я см ер ти ц ьо го з а в з я т о г о р у с и ф ік а т о р а , м о ж л и в о ,
великодержавний тиск на українську мову на Україні мав би трохи
послабнути, але по смерті Брежнєва під кінець 1982 року його місце
зайняв довголітній керівник К Ґ Б Ю .Андропов, який з Москви
санкціонував усі переслідування і засуди Нескорених в Україні.

Тисячоліття російської літератури

У своєму січневому числі за 1982 рік орган Спілки письменників
Російської Федерації «Наш современник» помістив великодержавниць­
ко-шовіністичну статтю про тисячоліття російської літератури. Він
цілковито зараховує древню літературу Київської Русі до російської
літератури, приписує пам’ятки Київської Русі російській літературі і
відносно мови цих пам ’яток твердить:
«Звичайно, багато слів відсіялось або змінило своє значення, певні
видозміни стались за століття і в синтаксичній структурі нашої мови.
Частина лексики або синтаксичних форм, загубившись, припустимо, в
сучасній російській мові, преспокійно живе в українській або білоруській
і навпаки. Так що ми не помилимось, якщо будемо вважати, що мова
Пушкіна, Шевченка і Купали з одного боку і мова Володимира
М ономаха, Єпіфанія Премудрого і Аввакума з другого, є нашою
єдиною мовою східньослов’янської спільности».
Як твердить журнал, ці три мови такі близькі, що доводять
спільність походження від одного кореня:
«Не може бути, щоб корінний москвич не зумів би без перекладача
поговорити з корінним полтавцем або з корінним жителем Полоцька, і
щоб вони всі втрьох не змогли, допомагаю чи і показуючи один одному,
прочитати і зрозуміти Аввакума Петрова або Франціска Скорину або

390
Григорія Сковороду. Адже співаємо ми за одним столом впереміжку
російські, українські і білоруські пісні, слухаємо древньо-російські
мелодії у виконанні капелі Олександра Орлова. І при тому не виникає
потреби ні в яких посередниках-тлумачах».
На це можна сказати, що так само чех зрозуміє поляка, а словак —
болгарина, підуказуючи один другому, але хіба це означає, що їхні
мови, літератури й культури маю ть нівелюватись, зникнути?
У Швайцарії поруч живуть кілька мов-культур — і Швайцарія є
однією з найбільш упорядкованих, передових держав Европи.
М осковський гін до знищення всього, що не-російське, триває з
найдавніших часів. Саме існування Російської імперії у формі СССР
суперечить духові XX століття.

19. НЕЗМІННІСТЬ СТАНОВИЩА МОСКВИ

Незмінність становища Москви в національному питанні

Становище ЦК К П С С в національному питанні лишається
непорушним. Це стверджує і видана на початку 1982 року книга лідера
Леоніда Брежнєва «Про інтернаціоналізм і дружбу народів», яка на
половину присвячена національному питанню в Совєтському Союзі і на
половину — міжнаціональним взаєминам у соціялістичному таборі.
«Зі створенням нової соціяльної та інтернаціональної спільноти
національні почуття кожної нації і народности Радянського Союзу
злились в єдине почуття загальнонаціональної гордости радянської
лю дини,— пише Брежнєв. — Воно глибше і ширше від природніх
національних почуттів кожного окремого народу (країни)».
Однак, розвиток національних культур у світі і в середині самого
Совєтського Союзу, свідками якого ми є, ніяк не стверджує такі слова.
Окремі народи національних республік ніяк не виявляють прагнення
інтернаціоналізуватись чи зливатись, ані вибирати собі другої рідної
мови, хоча окупаційний режим в не-російських «республіках» штовхає
батьків на шлях російщення їх чи їхніх дітей, зокрема з допомогою
економічного важеля: хто не оволодіє російською мовою , той
залишиться при фабричному станку або, що ще гірше,— на панщині в
колгоспі.

Не лише українців карають за український націоналізм

Талановитий кінорежисер і сценарист Сергій Параджанов, що
поставив за твором М .Коцюбинського славний фільм «Тіні забутих

391
предків», також зазнав репресій за український н аціоналізм .
Переслідування його почались від 1965 року, коли йому вперше
закинули обвинувачення в українському націоналізмі за відмову
дублю вати фільм «Тіні забутих предків» російською мовою.

17 грудня 1973 року Параджанов був заарештований. Його засудили

на 5 років таборів, але завдяки міжнародній кампанії в обороні
невинного режисера, він був звільнений ЗО грудня 1977 року.

Оселившись після того в Тбілісі, Параджанов жив у своєї сестри і

написав чимало сценаріїв та оповідань, які ніде не були видруковані.
11 лю того 1982 року він був знову заареш тований у Тбілісі. В день
арешту в нього був зроблений обшук.

Ще за життя Сталіна в українському націоналізмі був, наприклад,

обвинувачуваний поет Леонід Первомайський жидівського походження
(сп р авж н є п р ізви щ е Г уреви ч). У н а ц іо н ал істи ч н о м у ухи лі
о б в и н у вач у в ал и і кін о р еж и сер а т а ск у л ь п т о р а гр у зи н с ьк о го
походження Івана Кавалерідзе, автора видатних фільмів і пам’ятників
Г.Сковороді, Т.Шевченкові.
Отже, історія повторюється.

Муки Тантала
Навесні 1982 року до Києва привозили Вячеслава Чорновола і
впродовж півтора місяців намагались змусити його визнати свої
«помилки» за ціну звільнення. Він відмовився.
Чорновола засудили 6 червня 1980 року на 5 років ув’язнення в
таборах суворого режиму по зфабрикованому обвинуваченню в
намаганні гвалтування. В той час він перебував на засланні після
відбуття 7 років ув’язнення у 1972 році.

Чи нова жертва?
У Львові помер 33-літній український поет Григорій Чубай, якого
часто переслідували органи державної безпеки. Він виступав свідком на
процесі Ігоря та Ірини Калинців, котрі в 1982 році повернулися із
заслання у Львів, але не друкуються.
Поезії Чубая поширювались у самвидаві. Деякі вірші друкувались у
«Сучасності» в 1970 і 1971 роках.
Чи помер він у 1982 році природньою смертю, чи вимушеною —
невідомо.

392
 К анада в обороні Івана Світличного
П арлямент Канади 20 травня 1982 року одноголосно ухвалив
резолю цію з вимогою до совєтського уряду звільнити політичного
в’язня, літературного критика і поета Івана Світличного. За існуючою
процедурою голова парляменту передав резолю цію совєтському
посольству в Оттаві. Відповіді досі нема.
Василь Стус одержав інтернаціональну нагороду
На М іжнародньому фестивалі поезії, який від кількох років
відбувається в Роттердамі, Голляндія, під назвою «Інтернаціональна
Поезія» і від деякого часу призначає свої нагороди (10 тисяч
голляндських гульденів) тим поетам, які в різних країнах світу зазнаю ть
переслідувань, що має бути для них не лише грош овою , а й моральною
піддержкою ,— в 1982 році нагороду «Інтернаціональна Поезія»
признано українському поетові Василеві Стусові, який від 1972 року
перебуває в совєтському ув’язненні.
Керівник фестивалю, видавець Лавренс ван Кревелен, заявив, що
жюрі фестивалю, відзначаючи поетичний талант Василя Стуса, хоче
тим скерувати суспільну увагу взагалі на переслідування української
мови і культури в СССР. Він повідомив, що, згідно з даними
міжнароднього квартальника «Індекс і цензурування», на сьогодні в
тю рм ах і концентраційних таборах Совєтського Союзу карається 24
українських письменників.
Чи не зменшена ця цифра?
Василь Овсієнко
Василь Овсієнко, учитель української мови і літератури з
Ж итомирщини, вперше засуджений в 1973 році на 4 роки ув’язнення за
антисовєтську агітацію і пропаганду. В 1978 році був знову
заарештований у зфабрикованій справі — ніби за опір працівникові
міліції, і 8 лю того 1979 року засуджений на 3 роки табору та перебував у
таборі м. Вольнянська Ж итомирської области.
Тепер проти нього розпочате нове слідство. Йому закидаю ть усну
агітацію' і пропаганду, як обвинувальний матеріял додаю ть теж його
останнє слово на суді в 1979 році, що ніби підтверджує його
антисовєтське наставлення, і лист, який Овсієнко написав у таборі до
ООН про нестерпні умови в’язнів у таборі.

Російщення України за оповіданням росіян

Рідкісним російським голосом про російщення України є оповідання
росіянки Л ю дм или Алексеєвої, однієї із засновниць Московської
Гельсінкської групи.

393
 Алексеєва емігрувала в Америку в 1977 році й була західнім
представником тієї групи (до саморозв’язання тих груп у С ССР в 1982
році). Оповідання Алексеєвої про російщення України помістила
«Українська думка» СУБ у Англії 18 листопада 1982 року.
Л ю дм ила Алексеєва пише:
«Послідовна політика російщення ведеться на Україні, починаючи з
тридцятих років, тобто вже півстоліття. Основний прояв російщення —
це витиснення української мови російською в усіх сферах суспільного
життя. Наскільки просувається цей процес, показують дані, подані
нижче.
Згідно з всесоюзним переписом населення 1970 року 3 мільйони
українців, що проживаю ть на Україні, тобто 8,5% її населення,
вважаю ть російську мову рідною. В 1959 році такі лю ди становили
тільки 6% населення України, або на 1 мільйон менше, ніж 11 років
пізніше. Д ля порівняння наведу, що з 9 мільйонів росіян, що
проживають на Україні, лише 135 тисяч чоловік або 0,2% російського
населення України назвали українську мову рідною, і тільки 2,5%
російського населення України вільно опанувало українську мову. А
між переписами населення в 1970 і 1979 роках на Україні збільшилось
число людей, які заявили, що їх рідною мовою є російська, з 13,3
мільйона до 15,5 мільйонів. У той же час число українськомовних
мешканців України зросло з 32,7 мільйонів до 39,9 мільйонів. Таким
чином, за тих 9 років кількість мешканців України, які визнали рідною
російську мову, збільшилась на 2,3 мільйони, і тільки на 200 тиисяч
більше громадян заявили, що їх рідною мовою є українська мова.
Витиснення української мови відбувається не стихійно, а вживанням
цілого комплексу державних заходів, які скеровують демографічні
процеси в бажаний для влади бік.
Переселення українців на східні, рідко заселені землі Совєтського
Сою зу — в Казахстан, на Сибір, на Урал, на Далекий Схід —
заохочується економічними методами. В той же час заохочується
переселеннея росіян на Україну. Внаслідок цього з 1959 по 1970 роки
чисельність українського населення на Україні збільшилась лише на З
мільйони чоловік, тобто менше, ніж на 1 0 %, а російського — на 2
мільйони чоловік, тобто майже на 30%. А між 1970 і 1979 роками число
українців в Українській Р С Р зросло з 35,2 мільйонів до 36,4 мільйонів,
тобто на 1,2 мільйона або менше ніж на 4%. У той же час число росіян на
Україні зросло на 1,3 мільйони, тобто більше ніж на 14% — з 9,1
мільйона до 10,4 мільйонів. Звичайно, це трапилось не внаслідок

394
природнього занепаду українського населення та приросту російського,
а в результаті переселень, які регулюються державою. В 1970 році
російське населення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35
мільйонів українців. А в 1979 році, як щойно сказано, жило в Україні вже
10,4 мільйонів росіян. При тому майже 8,5% росіян мешкає в містах і
промислових центрах. Вони там складають 70% населення, що залишає
для українців лише 30%.
Впровадження російської мови починається з дошкільних дитячих
установ. На Україні переважають російськомовні дитячі ясла та дитячі
садки. Але і ті, що вважаю ться українськими, сильно зросійщені, бо під
час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і
зросійщеним українцям.
Більшу частину вищих навчальних закладів на Україні зросійщено:
приймальні іспити та початкова стадія навчання в них ведуться
російською мовою . В столиці України Києві викладання провадиться
українською мовою лише в університеті та і то не на всіх катедрах.
Більш а ж частина вищих навчальних закладів України, за вийнятком
деяких у західніх областях, провадять навчання російською мовою. В
1970 році з півтора мільйона спеціялістів з вищ ою освітою, що
працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше ніж
третина. При тому в РСФ СР кількість фахівців з вищою освітою
складає 73 чоловіки на кожну тисячу українського населення проти 43 на
тисячу російського населення.
Організація системи вищої освіти впливає на мову викладання в
шкільній системі. Знання російської мови дає безумовну перевагу під час
втупу до вищого навчального закладу. Внаслідок цього створюється
атмосфера потягу з українських шкіл до російських, що дозволяє
розширити мережу російських шкіл за рахунок українських — «за
бажанням батьків».
Всіляко заохочується вивчення російської мови в українських
школах, у той час як українська мова в російських школах викладається
лише за проханням батьків учнів. При цьому наполегливість батьків і
учнів у відстоюванні українськомовности переслідується як «прояв
буржуазного націоналізму». Про це повідомляється на працю батьків,
яких «проробляють» на зборах і з якими «ведуть розмови» керівники.
У містах Донбасу та Криму українських шкіл немає зовсім. У таких
вели ки х м іс т а х як З а п о р іж ж я, Х арків, М и ко л аїв , Х ерсон ,
Дніпропетровське, Одеса та багатьох інших є лише поодинокі
українські школи та і ті хіба що на околицях. У Києві кількість

395
українських шкіл постійно зменшується, і в них вводяться кляси з
російською мовою викладання. Поступово ці школи з мішаних також
стаю ть повністю російськими.
У вис лід і всіх цих заходів, які послідовно впроваджувались на
протязі півстоліття, російська мова витиснула українську з усіх сфер
суспільного життя. Українська мова, що формально вважається
держ авною м о во ю У країнської сою зн ої республіки, фактично
збереглась лише в селах, а також серед невеличкої частини української
інтелігенції, переваж но гум ан ітарн ої. Н еінтелігентні гром адяни
вживають у розмові суміш вульгаризованих російської та української
мов.
Я називаю цей процес російщенням, а несовєтизацією , як це роблять
деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, російська
мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури.
І кожний росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає
відповідальність за це-зі свого сумління на когось іншого, об’єктивно
полегшує цей процес. На мій погляд, для росіян не достатньо не
приймати участи у цій ганебній акції. Ми повинні разом з українцями
активно втручатись в неї, рятуючи від нашої правлячої кляси їх
культуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати
їх безумовне право на незалежність».
На жаль, одна ластівка не робить весни.

Національне обличчя київської періодики в 1982 р.

Яких розмірів набуло російщення в Києві, найкраще показує мова, в
якій видається сьогодні газети, журнали та інші періодичні видання.
Як подавала світова пресова агенція «Чотири континенти» [тепер
«Віктор Камкін Інк.»] 149 П’ята авеню, Нью -Йорк, 10010 , в 1982 році в
Києві, столиці України, виходили такі газети, журнали та інші
періодичні видання:
«Вісті з України» на українській мові — тижневик
«Зірка» на українській мові — тижневик
«Комсомольское знамя» на російській мові — 256 чисел річно
«Культура і життя» на українській мові — 104 числа річно
«Літературна Україна» на українській мові — 104 числа річно
«М олодь України» на українській мові — 256 чисел річно
«Ньюз фром Юкрейн» на англійській мові — тижневик
«П атріот Батьківщини» на українській мові — тижневик
«Правда Украиньї» на російській мові — 300 чисел річно
«Рабочая газета» на російській мові — 300 чисел річно

396
«Радянська освіта» на українській мові — 300 чисел річно
«Радянська Україна» на українській мові — 300 чисел річно
«Робітнича газета» на українській мові — 300 чисел річно
«Сільські Ьісті» на українській мові — 300 чисел річно
«Спортивна газета» на українській мові — 156 чисел річно
«Юньїй ленинец» на російській мові — тижневик.
Ж урнали та інші періодичні видання, що виходили у Києві в 1982
році:
«Автоматика» на російській мові — двомісячник
«Барвинок» на російській мові — місячник
«Барвінок» на українській мові — місячник
«Дніпро» на українській мові — місячник
«Географический журнал» на російській мові — двомісячник
«Геологический журнал» на російській мові — двомісячник
«Гидробиологический журнал» на російській мові — двомісячник
«Вестник геологии» на російській мові — двомісячник
«Вісник Академії Наук УРСР» на українській мові — місячник
«Вісник сільськогосподарської науки» на українській мові — місячник
«Вітчизна» на українській мові — місячник
«Врачебное дело» на російській мові — місячник
«Всесвіт» на українській мові — місячник
«Донбасе» на російській мові — двомісячник
«Д оклади Академии Наук УССР» на російській мові:
«Физико-математические и технические науки» — місячник
«Геологические, химические и биологические науки» — місячник
«Доповіді Академії Наук УРСР» на українській мові:
«Фізико-математичні та технічні науки» — місячник
«Геологічні, хемічні та біологічні науки» — місячник
«Дошкільне виховання» на українській мові — місячник
«Економіка Радянської України» на українській мові — місячник
«Зкономика Советской Украиньї» на російській мові — місячник
«Знергетика и злектрификация» на російській мові — тримісячник
«Фармацевтичний журнал» на українській мові — двомісячник
«Філософська думка» на українській мові — двомісячник
«Физика низких температур» на російській мові — місячник
«Физико-химическая механика материалов» на російській мові —
двомісячник
«Физиологический журнал» на російській мові — двомісячник
«Физиология и биохимия культурньїх растений» на російській мові —
двомісячник

J97
«Химическая технология» на російській мові — двомісячник
«Хлібороб України» на українській мові — місячник
«Клиническая хирургия» на російській мові — місячник
«Коммунист Украиньї» на російській мові — місячник
«Комуніст України» на українській мові — місячник
«Легка промисловість» на українській мові — тримісячник
«Лісове господарство, лісова, паперова і деревообробна промисловість»
на українській мові — тримісячник
«Людина і світ» на українській мові — місячник
«Малятко» на українській мові — місячник
«М еханизация и автоматизация управлення» на російській мові —
тримісячник
«Механізація сільського господарства» на українській мові — місячник
«Металлофизика» на російській мові — двомісячник
«М еталлургическая и горнорудная промьішленность» на російській
мові — тримісячник
«Микробиологический журнал» на російській мові — двомісячник
«Мовознавство» на українській мові — двомісячник
«Музика» на українській мові — двомісячник
«Народня творчість та етнографія» на українській мові — двомісячник
«Наука і суспільство» на українській мові — місячник
«Нефтяная и газовая промьішленность» на російській мові —
тримісячник
«Новини кіноекрану» на українській мові — місячник
«Образотворче мистецтво» на українській мові — двомісячник
«Офтальмологический журнал» на російській мові — 8 чисел річно
«Педіятрія, акушерство та гінекологія» на українській мові —
двомісячник
«Перець» на українській мові — півмісячник
«Під прапором ленінізму» на українській мові — півмісячник
«Пионерия» на російській мові — місячник
«Піонерія» на українській мові — місячник
«Пищевая промьішленность» на російській мові — тримісячник
«Початкова школа» на українській мові — місячник
«Под знаменем ленинизма» на російській мові — півмісячник
«Прапор» на українській мові — місячник
«Промьішленная теплотехника» на російській мові — двомісячник
«П ромьіш ленное строи тельство и инженерньїе сооружения» на
російській мові — тримісячник
«Радянська школа» на українській мові — місячник

398
«Радянська жінка» на українській мові — місячник
«Радянське літературознавство» на українській мові — місячник
«Радянське право» на українській мові — місячник
«Радуга» на російській мові — місячник
«Ранок» на українській мові — місячник
«Русский язьік и литература в школах Украинской ССР» на російській
мові — двомісячник
«Сільське будівництво» на українській мові — місячник
«Соціялістична культура» на українській мові — місячник
«Старт» на українській мові — місячник
«Строительньїе материальї и конструкции» на російській мові —
тримісячних
«Строительство и архитектура» на російській мові — місячник
«Техническая злектродинамика» на російській мові — двомісячник
«Технология и организация производства» на російській мові —
тримісячних
«Тваринництво України» на українській мові — місячник
«Теоретическая и зкспериментальная химия» на російській мові —
двомісячник
«Цитология и генетика» на російській мові — двомісячник
«Уголь Украиньї» на російській мові — місячник
«Юкрейн» на англійській мові — місячник
«Україна» на українській мові — тижневик
«Українська мова і література в школі» на українській мові — місячник
«У краи н ски й б и охи м и ч ески й ж урнал» на р о сій ськ ій м о в і —
двомісячник
«Український ботанічний журнал» на українській мові з російськими і
англійськими підсумками — місячник
«Украинский физический журнал» на російській мові — місячник
«Украинский химический журнал» на російській мові з англійськими
підсумками — місячник
«Украинский математический журнал» з підсумками в англійській,
французькій і німецькій м овах — двомісячник
«Український історичний журнал» на українській мові — місячник
«Український театр» на українській мові — двомісячник
«Жовтень» на українській мові — місячник
«Журнал ушньїх, носовьіх и горловьіх болезней» на російській мові —
двомісячник
«Знання та праця» на українській мові — місячник.

399
 Ми спеціяльио навели всі назви газет і журналів і мову їх видання
Отже в Києві в 1982 році виходили 58 газет і журналів українською
мовою , 48 — російською мовою і 2 — англійською мовою.
* ♦ ♦

Українська література пройшла довгий і багатий, хоч і тернистий та

страдницький шлях свого розвитку. В особі своїх кращих представників
вона дала видатні твори, які є національною гордістю українського
народу; без огляду на всі переслідування, утиски, заборони друкувати
книги українською мовою , вона не втратила своєї високої ідейности,
жанрової різноманітности, ориґінальности формально-мистецьких
засобів. У найтяжчі, найнесприятливіші часи своєї творчої діяльносте
українські письменники не впадали у відчай, не опускали в розпачі рук,
не втрачали надій на прийдешнє світле майбутнє і наполегливо творили
все нові пам’ятники мистецького слова, такими і є тепер, і прямую ть
далі, висловлюючи у своїх творах непохитну віру у близьке здійснення
наших національних ідеалів та цією впевненістю пориваю ть маси
людей і кличуть їх уперед до світлої мети.

400
ПРО СКОНФІСКОВАНУ КНИГУ «ПРАВО ЖИТИ» ЮРІЯ БАДЗЯ

«... Проповідь зближення і злиття націй аж ніяк не загрожує

зникненням російської нації, бо супроводж ується активізац ією
пропаганди російського патріотизму, виключної ролі російського
народу в історії СССР, особливих заслуг російської мови, перетворення
її на рідну мову не-російських народів Союзу ССР... Д октрина
зближення націй, покладена в основу офіційної національної політики
КПСС, є суттєвим чинником національного гноблення неросіян Союзу
ССР...
У другому розділі під назвою «Минуле або сучасна історіографія
неоколонізації України совєтською Росією» Юрій Бадзьо показує, що в
українського народу відібрано не лише право на майбутнє, а й право на
минуле. Фальсифікація української історії сучасною совєтською
історіографією охоплює не окремі її періоди, а всю історію українського
народу цілком, не визнаючи наш історичний розвиток як самодостатній
процес, підпорядковуючи його тлумачення національно-політичним
інтересам російської держави»...
Із листа дружини політв’язня Москви Ю рія Бадзя —
Світлани К ириченко— Київ,— «До світової громадськости»,
1979 р.

401
В И М О ГИ О ТЦ Я В А С И Л Я РО М А Н Ю К А Д О Ц К К П С С І У РЯ Д У
СССР

«... Я висуваю вимоги і закликаю все християнство допомогти

здійснити їх:
1. На Україні мусять бути негайно відкриті всі храми і манастирі,
закриті протягом останніх 2 0 років.
2. Мусять бути створені духовні учбові заклади, семінарії та
академії з українською викладовою мовою , а також мусять бути видані
Біблія та інша релігійна література рідною українською мовою.
3. Треба легалізувати храми католицької Церкви.
4. Діти віруючих мусять мати право відвідувати церкву й
отримувати релігійне виховання, бо тепер, як відомо, дітям до 18 років
заборонено відвідувати церкви і молитовні доми.
5. Віруючі мусять мати право отримувати високу освіту, бути
викладачами, лікарями, інженерами, займати інші посади, до чого їх
тепер не допускають під різними приводами...»
Лист був скерований у 1977 р. до «Оссерваторе Романо» у
Римі (не опублікований).

Священик Василь Ром аню к

безпідставно засуджений у 1972 р. на 10 років таборів і 5
років заслання поза Україною.

402
 Нью -йоркський часопис «Беларус» у 1984 р. помістив цю ілю страцію —
свідчення російщення Білорусі з допом огою державних заходів. Підпис у
перекладі на українську мову:
«Російський сараф ан, косоворотка і м ова замінили білоруську народну
ношу й білоруську мову в новорічній вітрині Д итячої мистецько! студії при
музеї держплемзаводу «Індустрія» П уховицького району». З часопису
«Сельская газета», 13 січня 1984 р. По-білоруському часопис не публікується;
білоруське село свій часопис мусить читати тільки по-російському!

403
 ІД ЕА Л М О СКО ВСЬКИ Х ІН Т ЕРН А Ц ІО Н А Л ІС ТІВ -
О БРУ СИ Т ЕЛ ІВ Н ЕРО С ІЙ С ЬК И Х Н А РОДІВ

В Звездн ом , Т м н де, У л ь к а н е не п роходи т

недели, чтобьі не и г р а л и свадьбьі. Г асан Ма-
медов, б р и гад и р и з А зе р б а й д ж а н е , со см ехом
го во р и л : «И нтересно, кто будет мой сьін по
н ац и о н ал ь н о сти ? Я — а зе р б а й д ж а н е ц , ж е-
на — у к р а и н к а , говорим все по-русски».

У перекладі на українську мову це звучить так: «У

Зоряному, Тинді, Улькані не минає тижня, щоб не відбулося
весілля. Гасан Мамедів, бригадир із Азербайджану,
сміючися, сказав: «Цікаво, якої національности буде мій
син? Я — азербайджанець, дружина — українка, а ми всі
розмовляємо по-російському».
Із книжки «Интервью дает Россия», Москва,
1976, ст. 202.

ІЗ ЗАЯВ ІВАНА С О К У Л ЬС ЬК О ГО

П ерш ою (е л е м ен тар н о ю ) — у м о в о ю м о го існ уван н я, як

особистості сп р ав о бути українцем (з усіма випливаючими звідси
наслідками). Все моє свідоме і несвідоме життя свідчить, що такого
права, права на У країну,— я не мав і не маю. Коли я в свої 25 років лише
почав прозиратися через бюрократичні хащі, через зросійщене
винародовлене оточення,— до своєї питоменної Батьківщини, в котрій
відчув корінь своєї духовости, своєї індивідуальности — мені ж відразу
було почеплено ярлика «буржуазного націоналіста». Виключено з
університету, а трохи згодом, ніби якого злочинця, конвойовано в
Мордовію, пізніше у Володимирський Централ. На своєму власному
досвіді перекбнався — українцеві, будь він хоч тричі марксистом, немає
тут іншого місця, окрім тю рми або «психушки».
Ів ан С о к у л ь ськ и й , урод ж ен ец ь Д н іп р о п е т р о в с ь к о го
(Січеслава), заяву написано в 1981 p., передано з ув’язнення.

404
 ВИМ АГАЮ РЕ А Л ЬН О ГО ПРАВА НА
С А М О В И ЗН А Ч Е Н Н Я У К Р А ЇН И

«... ЗО років тому, 10 грудня 1948 року, з високої трибуни ООН

проголошено Загальну деклярацію прав людини...
Деклярація проголош ує свободу переконань та віроісповідання, дає
людині право бути на своїй землі і бути на ній українцем, вірменом,
литовцем, калмиком. І СССР лицемірно поставив свій підпис під
документом саме в той час, коли імперська державна машина,
заборонивши Українську католицьку Церкву юридично, намагається
шляхом терору та нечуваних масових репресій ліквідувати Церкву
фізично... Не тільки в Галичині, а й на цілій Україні панує
започаткований ще в 1930-их роках Геноцид, і знищується українська
культура, свідомо і з розм ахом плюндруються національні цінності і
реліквії»...
Із листа політв’язня Івана Геля, історика, до Комітету Прав
Людини, ООН, 1978 р.

З Л И С ТА У К Р А ЇН С ЬК И Х П О Л ІТВ ’Я ЗН ІВ Д О ООН

У своєму листі з 1976 р. до генерального секретаря ООН Курта

Вальдгайма українські націоналісти, ув’язнені у Владимирській тю рмі,
писали:
«Москва робить усе, щоб замаскувати імперіяльну суть своєї
національної політики і закрити широке незадоволення з московської
окупації в Україні, в Прибалтиці і на Кавказі.
Щоб заховати правду про національно-визвольний рух, його
учасників судять за статтями за антисовєтську пропаганду і агітацію, а
не за націоналізм, їх офіційно називають антисовєтськими, а не
націоналістами.
Ціль українських націоналістів — не демократизувати чи якимбудь
способом удосконалю вати форми російського політичного життя. В
тому ми зацікавлені тільки як у передмові, яка допом огла б розвинути
нашу боротьбу. Наша ціль — вихід У країни з составу СССР і побудова
української держави».

405
Анатолій Лупиніс
П олітв’язень Росії

ТАРАСЕ, БАТЬКУ...
Тарасе, б а т ь к у , п ід н ім и ч о ло ,
П о гл я н ь на свою н е н ь к у У країну:
Н е м а л о зи м і весен від гул о ,
І п и л п о к р и в п р а б а т ь к ів с ь к у р у їн у .
К р и в а в и й п и л,
Н і, н е сп а ли м и,
З ви ва ли ся п о т о п т а н і знам ена,
Х и т а л и с я п ід в а л и н и т ю р м и ,
«Н е вм ер ла щ е !»—
С п іва ли м и н а д х н е н н о .
С п іва ли р а н о .
О б р и ва в т о й спів
Б а ґн е т . Із н а м и в и к у т о ї кр и ц і...
Л е т іл и к у л і в м а р н о б л у д с т в о слів,
І ж ер ла на м д и в и л и с я в зін и ц і...
«Український Вісник», самвидавний випуск УІ.

Ц ього вірша деклямував А.Лупиніс на маніфестації біля пам ’ятника

Т. Шевченкові в Києві 22 травня 1971 року. Кілька днів після маніфестації —
К Ґ Б заарештувало А.Лупиноса. Тепер він перебуває в концтаборі, засланий за
поезію.

406
 ІЗ М Е М О Р А Н Д У М У № 1 У К Р А ЇН С Ь К О Ї
ГРОМ АДСЬКОЇ ГРУПИ СПРИ ЯН НЯ ВИКОНАННЮ
Г Е Л Ь С ІН К С Ь К И Х У Г О Д

«... Судить Сила, а не Право. І Сила кожного разу тлумачить закони

так, як їй це вигідно. Антирадянським називається радянське — тобто
обумовлене Д оговором про створення СССР та Конституцією.
Що ж дає хоча б ілюзорне, ніде не зафіксоване право отак судити?
Часто в нас можна почути, що Конституцію СССР не слід розуміти
буквально, бо в ній існує стаття 126, котра передбачає: керівним ядром
нашого суспільства є Комуністична партія. Партія видає свої рішення та
постанови — і саме вони, а не якісь інші документи, поясню ють, як
сьогодні належить розуміти ту чи іншу проблему. Якщо, скажімо,
видана партійна постанова про боротьбу з націоналізмом, тоді його,
націоналізм, слід тлумачити як антисовєтську діяльність. Намагання
прищепити співвітчизникам любов до української мови та національної
культури починають кваліфікувати як антисовєтську й засуджують до
1 0 - 1 2 років неволі».

Ці правові суперечності переконливо викриває український

політв’язень Григорій Приходько у своєму листі від 17.XI. 1975 р. до 4
сесії Верховної Ради СССР 9 скликання:
«Н азовні С овєт ський С ою з — найзавзят іш ий п р и хи ль н и к
Д еклярації Прав Л ю дини, а всередині СССР громадяни ще настільки
безправні, що й не сміють вимагати т и х прав, і Д еклярація ще ніколи
не була надрукована українською мовою»...
Україна, 1976 р.

407
 ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ...
Я т а к л ю б л ю , я т а к л ю б л ю т ебе.
М о я сп івуч а у к р а їн с ь к а м о в о !
В т о б і ш у м и т ь П о л ісс я г о л у б е
І д уж і х в и л і г о м о н я т ь Д н іп р о в і.
В т о б і ж и ве к а р п а т с ь к а височінь,
Що м а н и т ь у н е звід а н е м а й б у т н є ,
І ст еп о ва б е з к р а я ш и р о ч ін ь ,
І к о б за р ева д у м а н е за б у т н я .
П існ і д івч а т , н а л и т і к о л о с к и ,
Я н т а р н о ї п ш е н и ц і к у ч у г у р и ...
Ти — сплав м іл ь й о н ів сердець п а л к и х ,
Що п ер еж и в і н а й л ю т іш і бурі.
Ти, р ід н а м о в о , ч ист а, я к ро са ,
Ц іл ю щ а й н е ви ч ер п н а , я к к р и н и ц я ,
С в я т и н я наш а, го р д іст ь і краса,
Ти — р о з у м у н а р о д н о го с к а р б н и ц я .
Я к л е г к о й т и з т о б о ю п о зе м л і
І п ід с т а в л я т ь в іт р а м л и ц е в ід к р и т е !
Д л я м е н е т и — я к і н а с у щ н и й хл іб ,
Б ез т е б е я н е зм іг б и в с в іт і ж и т и !

Григорій Столярчук
(Не друкують в УССР від !970-их років)

408
 БО РО ТЬБА ДВОХ К У Л ЬТУ Р
V совєтських виданнях ніколи не
згадується, що академ ік Сергій Королів
— українець, родом із Ж итомира, а
подасться лише як «совстський акаде­
мік» або й «російський науковець». Акад.
С.Королів, винахідник перш ого «Спут-
ніка» та міжплянетних кораблів, загинув
трагічно під час експериментування —
український геній на чужій службі. Щоб
засвідчити його національність, гро м а­
дянство тисячолітнього українського
м іс т а Ж и т о м и р за власн і гр о ш і
в с т а н о в и л о м е м о р іа л ь н у д о ш к у в
міському сквері — українською мовою
(хоча із зросійіценим прізвищем).

409
 ДО С Т О Р ІЧ Ч Я БОЮ П ІД ПОЛТАВОЮ

М осковсько-больш евицьке вихваляння царя-загарбника

Петра І. С таранно оберігана, і навіть із хрестом, спільна
м огила московських солдат, які загинули в бою під
П олтавою проти ш ведської армії короля-героя К арла X II і
козацьких частин гетьмана Івана М азепи. Цей «пам’ятник
слави» був воздвигнений в 1811 p., а ф ото — сучасний
вигляд — взяте з англом овної газети «Н ью з ф ром
Юкрейн», призначеної для українців за кордоном.

410
В соті роковини бою під П олтавою . Інспірована Ц К
компартії «інсценізація» біля м . П олтави, яка мас
зображувати «вічну дружбу» між українцями і москалями:
селянин показує дорогу солдатам П етра І.

Сучасна комсомолка прикраш ує квітами вдаваних солдат

П реображ енського регіменту загарбницької армії П етра І.

411
Д ім -палац гетьм ана Івана М азепи у Чернігові, зразок бароккового стилю в
Україні — у 1930-х роках обернений окупантом у пральню , згодом забитий
дош кам и. Ф ото з 1941 року (із збірки старшини А рмії У Н Р Грінченка).
Німецько-фаш истівський окупант також не дозволив реставрувати палац.

412
Студенти українського П едагогічного Інституту у м. Вінниці, а на будові —
написи-гасла окупаційною м овою ... (Ф ото з «Літературної У країни», ч. 35,1984).
 RESU M E

F rom the time o f the treaty between U kraine and Muscovy (Russia) in
1654, concluded because of the war with Poland, and especially after the
battle o f the Ukrainian-Swedish coalition army against Russian Czar P eter I
at Poltava (1709), the M uscovite pressure has been unceasing in Russifying,
dep-ading and destroying the Ukrainian language, scholarship, culture,
religion, traditions and mores and all other attributes which constitute a
nation.
D uring the time o f the reborn Ukrainian statehood this pressure
understandably weakened and began disappearing. But, like the White
Russian czars, so their successors, the R ed rulers, never abandoned the policy
of assimilation and liquidation o f over 100 nations, peoples and nationalities
which up to 1917 made up the Russian empire, and which after 1920 were
again reconquered by the armed forces o f Com munist Russia. The present
day Soviet Union, in the garb o f aggressive Communism, is a direct
continuation o f the imperialist and chauvinist Russian empire. The struggle
between the oppressor and the oppressed goes on.
The collection is a history o f Russia’s attem pt to Russify Ukraine which
had resisted in the past and continues to do so, even with more powerful
strength today.
In the 1980s the Ukrainians, including religious leaders, scholars and
other intellectuals, as well as heroes - revolutionaries-nationalists,
constitute over 50 percent o f all political prisoners kept in all o f the
concentration camps, prisons and psychiatric hospitals o f the Soviet Union.

414
 ЗМ ІС Т

Ігнат Білинський — П ередм ова........................................................................ 5

Частина перша
Леонід Полтава — Д о історії російщення України від 1720 р о к у ... .9
Вячеслав Давиденко — Злиття націй в С С С Р .......................................... 59
Д-р Ігор Гурин — Ф ормування норм української мови і
російщ ення......................................................................................................69
Дмитро Чуб — М етоди і засоби російщ ення............................................ 77
Д-р Анатоль Бедрій — Грані нації — грані культури........................... 93
Д-р Микола Чировський — Совєтсько-московський наступ
. на українську н а у к у ................................................................................... 103
Д-р Володимир Стойко — Напрямки історіографії в
Українській С С Р ..........................................................................................125
Д-р Богдан Романенчук — Переслідування і російщення
української мови, літератури і науки................................................... 133
Борис Берест — Російщення словникового складу української
м о в и .................................................................................................... : . . . . 157
Д-р Григор Лужницький — Московсько-большевицьке
переслідування Української П равославної Ц е р к в и ........................175
Проф. Євген Онацький — Знищення документів і
руйнування історичних релігійних пам’яток в У країн і................. 187
Д-р Василь Ленцик — Українська Католицька Церква у
Совєтському С о ю з і....................................................................................191
Симон Вожаківський — Московія — нищитель української
музичної к у л ь т у р и .....................................................................................207
Ярослав Єавка — Російщення Кубані — південно-східнього
бастіону У країни......................................................................................... 213
Документи
Рекомендації ЦК КПСС під маркою т. зв. Ташкентської
конференції.................................................................................................... 2 2 1
Таємні постанови колегії Мін-ва Освіти УССР, 1983 р. та ін ш е .. .243

415
 Частина друга
Іван Левадний Українська література в боротьбі і жертви
цієї боротьби
1. На світанку історії.................................................................... 257
2 . Перші-московські укази проти українського п исьм енства.........259
3. Кирило-М етодіївське Братство, його розгром та карання
Тараса Ш евченка....................................................................................... 267
4. Надії на краще майбутнє і розгром н а д ій ........................................... 271
5. Емський указ ................................................................................. 277
6 . В обороні правди................................................................................. 284
7. У час буревію ....................................................................................... 291
8. Українізація і її р о з г р о м ........................................................................... 297
9. Оборона і н аступ ................................................................................... 3 0 5
10. Під Д амокловим м ечем ...................................................................... 312

11. Російщення і дальш е переслідування....................................................326

12. У дні короткої відлиги...............................................................................
13. Новий н а т и с к ................................................................................... 340

14. Ш естидесятники................................................................................. 343

15. Потужний с п р о т и в ........................................................................... 351

16. Поворотний тер о р ........................................................................... 256

17. Фізична і духова ліквідація.................................................................... ..
18. Оборона, спротив і нова хвиля російщ ення........................................375
19. Незмінність становища М о с к в и .............................................................. 3 9 1
Цитати і фотодокументи
Р е з ю м е .......................................................................................... 4 1 4

НБ ПНУС

ІНШІЇ
665743

416