Валентин Петрович Глушко

Валентин Петрович Глушко (1908 - 1989) - радянський вчений в галузі

фізико-техн. проблем енергетики, один із піонерів ракетної техніки,
основоположник батьківщин, ракет, двигунобудування, академік (1958), двічі
Герой Соціалістичної Праці (1956, 1961). Чл. КПРС з 1956. Член ЦК КПРС
(1976-1989). Головний конструктор космічних систем (з 1974), генеральний
конструктор багаторазового ракетно-космічного комплексу "Енергія -
Буран", академік АН СРСР (1958; член-кореспондент з 1953). Розроблені під
його керівництвом ракетні двигуни були встановлені на всіх радянських
ракетах-носіях, що запускалися в 1949-76. Лауреат Ленінської пр. (1957) та
Держ. пр. СРСР (1967). Деп. Верх. Ради СРСР 7-9-го скликань.
Нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції,
Трудового Червоного Прапора, медалями.
У 1929-1974 роках очолював ГДЛ - ОКБ, де під його керівництвом були
створені дослідні зразки першого у світі електротермічного ракетного
двигуна, а починаючи з 1930 - велика кількість рідинних ракетних двигунів
(ЖРД). Потужні ЗРД конструкції В. П. Глушка були встановлені на більшості
перших та других щаблів радянських ракет-носіїв та багатьох бойових ракет;
вони забезпечили виведення на орбіту перших радянських штучних
супутників Землі, польоти Ю. А. Гагаріна та інших радянських космонавтів,
запуски автоматичних міжпланетних станцій до Місяця та планет Сонячної
системи. У 1974—1989 роках, очолюючи як Генеральний конструктор НВО
«Енергія» і будучи головою Ради головних конструкторів, здійснював
загальне керівництво роботами численних підприємств та
організаційключовими проектами.

Народився Валентин Глушко у 1908 році в Одесі, після революції вступив до

реального училища, перейменованого згодом у Профтехшколу. Водночас він
познайомився і з роботами К. Ціолковського . Ось як пише про це сам
Валентин Петрович у своїй автобіографії: «Першу працю Ціолковського я
знайшов у одеській публічній бібліотеці. Взимку 1922 року вона не
опалювалася. Сидячи в читальній залі в шинелі, я переписував його
посинілими пальцями у свої зошити.

1923 року, 26 вересня, я написав листа К. Е. Ціолковському в Калугу,

Коровинська, 61, з проханням вислати його праці. Через короткий термін (8
жовтня), на превелику мою радість, отримав лист у відповідь від
Ціолковського разом з деякими виданнями його праць. Незабаром
Ціолковський повідомив, що надалі висилатиме мені всі видані їм праці.

Так почалося листування, яке тривало кілька років». Листування, яке Глушко
дбайливо зберіг, тривало з 1923 по 1930 роки. У його обличчі Ціолковський
знайшов відданого шанувальника, який розділяв його мрії про польотах у
космос, а й був готовий присвятити цьому життя. 1924 року, коли Валентину
виповнилося 16 років, він закінчив роботу над своєю першою книгою
«Проблема експлуатації планет» обсягом 203 сторінки. У видавництві її не
взяли, робота була надто наївною та емоційною, як через багато років визнав
Глушко. Але у цій юнацькій роботі майбутній академік виклав ідеї, частину
яких сам потім зміг здійснити. Крім того, він публікував невеликі науково-
популярні статті про космічні польоти.

Закінчивши Профтехшколу 1924 року, Валентин Глушко вступив до

Ленінградського Державного Університету на фізичне відділення фізико-
математичного факультету. Як дипломну роботу в 1929 році він представив
проект міжпланетного корабля «Геліоракетоплан» з електричними ракетними
двигунами. Після закінчення університету зарахований до штату
Газодинамічної Лабораторії (ГДЛ) як керівник підрозділу з розробки
електричних та рідинних ракет та ракетних двигунів, де незабаром почав
працювати над створенням першого вітчизняного рідинного ракетного
двигуна (ЖРД) під назвою ОРМ-1. За час роботи в ГДЛ Глушко
сконструював ракети серії РЛА-1, РЛА-2, РЛА-3 та РЛА-100, розробив
конструкції та випробував двигуни серії ОРМ на азотнокислотно-гасовому
паливі.

У січні 1934 року Валентина Глушка перевели до Москви та призначили

начальником сектору РНДІ Наркомату Оборони. У грудні 1935 року він
закінчив роботу над книгою «Ракети їх влаштування та застосування»,
паралельно читав лекції у Військово-повітряній інженерній академії Н. Є.
Жуковського . Наступного року призначено головним конструктором.

Валентин Глушко, як і багато вчених на той час, не уникнув репресій. Його

заарештували 23 березня 1938 року. Через два дні у підвалах Луб'янки він
підписав визнання: «Я є учасником антирадянської організації в оборонній
промисловості, за завданням якої проводив шкідницьку підривну роботу.
Крім того, я займався шпигунською роботою на користь Німеччини». А за
кілька місяців у Бутирській в'язниці відмовився від необґрунтованих
звинувачень і почав писати листи спочатку Вишинському , тому Єжову та
Сталіну .. Текст був майже однаковий. Прошу не забаритися з переглядом
моєї справи (№ 18102), забезпечивши нормальний метод слідства, тому що я
сиджу у в'язниці вже 7 місяців».

Наступний адресат - Л. Берія . Глушко писав: «Будучи обвинувачений

ворогами народу, я був заарештований 23.03.38 р. і зазнав з боку слідчого
апарату НКВС морального та фізичного примусу, в результаті насильства я
був змушений підписати протокол допиту, зміст якого є нісенітницею,
вигадкою». Він досяг лише заміни слідчого і 15 серпня 1939 року Особливу
нараду при народному комісарі внутрішніх справ СРСР винесло постанову:
«Глушко Валентина Петровича за участь у контрреволюційній організації
укласти до виправно-трудового табору строком на вісім років, рахуючи
термін з 23 березня 1938 року. Справу здати в архів».

Однак на той час Глушко вже був дуже великим фахівцем і його залишили
працювати в техбюро, а в 1940 перевели в Казань, де вчений продовжував
працювати в якості головного конструктора КБ 4-го Спецвідділу НКВС при
Казанському заводі № 16 з розробки допоміжних літакових ЖР. При цьому
Глушко мав виняткове право набирати для співпраці фахівців з тих, хто
опинився в ГУЛАГу. Він склав список із колишніх співробітників та
знайомих, але більшість із них були вже розстріляні.

З Глушком працювали Жирицький, Страхович, Вітка, Лист, Жовтухін,

Уманський та інші, а в 1942 році за клопотанням Валентина Глушка до
Казані перевели С. П. Корольова . Разом вони розробляли військову техніку.
Для початку ракетною установкою з двигуном РД-1 було оснащено літак Пе-
2 і його швидкість відразу зросла на 180 км/год. Після цього двигун
удосконалили та провели цикл випробувань на винищувачах Як-3, Су-7 та
Ла-7. В результаті приріст швидкості літаків становив 200 км/год. Так ввели в
роботу рідинний реактивний двигун, який вплинув на долю ракетної техніки.
Сталін оцінив заслуги Валентина Петровича у створенні військових літаків, і
27 серпня 1944 року його було достроково звільнено зі зняттям судимості.

Глушко передав Сталіну список, де вказав понад 30 осіб, із проханням про

дострокове звільнення. Більшість із цих людей згодом залишилися
працювати з Валентином Петровичем. З 1945 він завідував кафедрою
реактивних двигунів Казанського авіаційного інституту.

Після війни у 1945-1946 роках Глушко перебував у відрядженні у Німеччині,

де вивчав трофейну німецьку ракетну техніку. Результат своїх спостережень
він узагальнив у доповідній записці міністру озброєнь Устинову , в якій
виклав програму створення в СРСР ракетної промисловості та запропонував
свою кандидатуру на посаду головного конструктора ОКБ ракетних двигунів.
Влітку 1946 року колектив КБ з Казані перевели на авіазавод № 456 у
Хімках, який переобладнали для виробництва рідинних ракетних двигунів і
пізніше перейменували на НВО «Енергомаш», а у 1970-х роках – на НВО
«Енергія». У вересні 1948 відбувся запуск першої ракети Р-1 з рідинним
ракетним двигуном.

1953 року Валентин Петрович Глушко обраний членом-кореспондентом АН

СРСР, а 1957 року Вища Атестаційна Комісія присудила йому ступінь
доктора технічних наук без захисту дисертації. У 1960-1970 роках під
керівництвом головного конструктора Глушка розроблялися програми
створення орбітальних пілотованих станцій, місячних поселень, нових
космічних кораблів багаторазового використання, освоєння Марса та Венери,
польотів до астероїдів. Це був час великої мрії про космос, коли Валентин
Петрович здійснив багато своїх дитячих бажань.

Після запуску на орбіту Землі першого штучного супутника СРСР почався

бурхливий розвиток ракетобудування. Під керівництвом Глушка йшла
розробка місячної станції. Він хотів привернути до цього проекту увагу
громадськості, але всі роботи вели під грифом «цілком таємно». Після
кількох невдалих запусків ракети Н-1 місячну програму взагалі закрили.

І ось у 1960-1970 роках Глушко бере участь у розробці орбітальних

комплексів «Салют», «Світ», а сполучення із Землею підтримують пілотовані
кораблі «Союз» та транспортні «Прогрес».

У 1968 році Валентина Глушка призначено головою Наукової Ради з

проблеми «Рідке паливо» при Президії АН СРСР.

Загалом під його керівництвом було створено понад 50 рідинних ракетних

двигунів та їх модифікацій, що застосовуються на 17 моделях бойових та
космічних ракет.

Також його двигуни встановлені на ракетах-носіях, які здійснили запуск

автоматичних станцій до Місяця, Венери та Марса, пілотованих кораблів
«Схід» та «Союз», вивели на орбіти штучних супутників Землі та Місяця.

«Енергія-Буран» – останнє дітище Глушка

На початку 1972 року у США розпочали роботи з програмі Space Shuttle, а

вже у березні у Радянському Союзі на нараді Військово-промислової комісії
обговорювали питання створення вітчизняної багаторазової космічної
системи. Ще через місяць пройшла нарада конструкторів на чолі з Глушком,
де окреслили проблеми розробки МКС. Основна труднощі полягала в тому,
що одноразові ракети-носії були вигіднішими як за ефективністю, так і за
вартістю, а першорядної необхідності використання багаторазових космічних
апаратів не було. До того ж завдання вимагало неординарного підходу та
величезних матеріальних витрат, не говорячи про технічні складнощі.
Природно, радянська МКС не мала поступатися американському «Шаттлу»
ні в чому.

Розпочати роботу зважилися лише після того, як американський човник

здійснив маневр над Москвою, спустившись з орбіти до висоти всього 80 км
над містом, а потім повторив його ще раз. Відразу ж було прийнято наказ про
створення космічного апарату «Буран», і в НВО «Енергія», яким керував
головний конструктор Глушко, почалися розробки цього проекту. Буран
повинен був поєднувати в собі властивості звичайного літака і орбітального
космічного корабля. Інженери зіткнулися з тим, що для виконання
поставлених вимог необхідне створення нових теплозахисних матеріалів, і
відразу виникла проблема їх випробування.

Зовні корабель покрили керамічною плиткою. Декілька десятків тисяч

деталей були розраховані на комп'ютері. Всі вони мали різну форму та
розмір, і ручний розрахунок зажадав би десятків тисяч креслень. Матеріал
міг витримувати значні перепади температур. Для нової ракети-носія Глушко
створив найпотужніший у світі ЗРД РД-170. В результаті механічні
характеристики «Бурану» не тільки не поступилися «Шатлу», але за деякими
параметрами навіть перевершили його.

Загалом на розробку МКС «Буран» дали 8 років, але повністю система була
готова до запуску лише до 1988 року. 1987 року провели пробний запуск
ракети-носія «Енергія» разом з експериментальним супутником «Полюс».
Вона не вийшла на орбіту через помилку в системі супутника, що виникла в
польоті, але відмінно зробила коригування траєкторії при посадці.

Остаточно старт МКС «Енергія-Буран» із космодрому Байконур призначили

на 15 листопада 1988 року. Погода видалася невдалою, оголосили штормове
попередження. Але запуск все одно відбувся. Політ пройшов за задумом.
Відділившись від ракети-носія, корабель «Буран» досяг першої космічної
швидкості і вийшов на кругову орбіту, зробив два повні витки навколо Землі.
Через 209 хвилин після старту корабель приземлився в автоматичному
режимі на злітно-посадковій смузі Байконура. Незважаючи на важкі погодні
умови, посадка була зроблена бездоганно.
Запуск МКС "Енергія-Буран" означав тріумф вітчизняної космонавтики.
Однак перший політ МКС став останнім. 1989 року у віці 80 років помер її
творець Валентин Глушко. Наступний запуск «Бурана» відклали спочатку на
два роки, потім ще на рік, і ще ... А ім'ям академіка Глушка за рішенням
Генеральної Асамблеї Міжнародного астрономічного союзу в 1994 назвали
кратер на видимому боці Місяця. (Військовий огляд)

Академік Глушка

У 1919 р. зарахований до Реального училища імені св.Павла (перейменоване

в IV Профтехшколу «Метал» ім.Троцького), яке закінчив у 1924 р.
Одночасно з навчанням в училищі керував Гуртком товариства любителів
світознавства при одеському відділенні Російського товариства любителів
світознавства ). У ці роки (з 1920-1922 рр.) займався в консерваторії за
класом скрипки у проф.Столярова, а потім був переведений до Одеської
музичної академії. З 1923 по 1930 р. листувався з К.Е.Ціолковським. Крім
того, він займається збиранням матеріалів для написання книги про
міжпланетні повідомлення, мета якої довести необхідність завоювання
світового простору.

Після закінчення IV Профтехшколи 1924 р. він проходить практику на

Арматурному заводі «Електрометалл» ім. В.І.Леніна (спочатку як слюсар, а
потім токар), після чого отримує диплом про закінчення школи. В цей же час
він закінчив роботу над першою редакцією своєї книги «Проблема
експлуатації планет», в газетах та журналах публікуються його науково-
популярні статті про космічні польоти «Завоювання Землею Місяця» у 1924
р., «Станція поза Землею» в 1926 р. та ін.

За путівкою Наркомосу УРСР прямує на навчання до Ленінградського

державного університету, куди прибуває в серпні 1925 р., але через пізній
приїзд не встигає скласти іспити. В результаті 1 курс Університету він
прослуханий вільним слухачем. У 1926 р. зараховується на ІІ курс фізичного
відділення фізико-математичного факультету. Паралельно з навчанням він
працює як робітник (спочатку оптика, а потім механіка) у майстернях
Наукового інституту ім. П.Ф.Лесгафта, а 1927 р. геодезистом Головного
геодезичного управління Ленінграда.

Як дипломна робота, що складається з трьох частин, Глушко запропонував

проект міжпланетного корабля «Геліоракетоплана» з електричними
ракетними двигунами. 18 квітня 1929 р. третя частина, присвячена
електричному ракетному двигуну під назвою «Метал як вибухова речовина»,
була здана у відділ при Комітеті у справах винаходів. Цією роботою
зацікавились військові. На початку травня 1929 р. Глушко був викликаний до
уповноваженого комітету Ленінграді Н.Я.Ильину і йому було запропоновано
негайно розпочати експериментальні роботи з цього пропозиції.

15 травня 1929 р. Глушко зарахований до штату Газодинамічної лабораторії

(ГДЛ) як керівник підрозділу з розробки електричних та рідинних ракет і
ракетних двигунів. У 1930 р. розроблено конструкцію та розпочато
виготовлення першого вітчизняного рідинного ракетного двигуна ОРМ-1.

У 1930 р. Глушко в якості компонентів ракетних палив були запропоновані

азотна кислота, розчини в ній азотного тетроксиду, перекис водню та ін.

У 1932 р. одночасно з роботою у ГДЛ працював консультантом у Відділі

лабораторій Путилівського заводу. За час роботи в ГДЛ були розроблені
конструкції та випробувані двигуни серії ОРМ: ОРМ-1… ОРМ-52 на
азотнокислотному-гасовому паливі. Крім того, розроблені конструкції ракет
серії РЛА-1, РЛА-2, РЛА-3 та РЛА-100.

У січні 1934 р. Глушка було переведено до Москви і призначено

начальником сектору РНДІ Наркомату Оборони. У 1933-1934 pp. їм
прочитано два курси лекцій: «Рідке паливо для реактивних двигунів» та
«Конструкція ЖРД» у Військово-повітряній інженерній академії ім.
інженерів при ЦС Осоавіахіма. У грудні 1935 р. побачила світ книга «Ракети
їх будову та застосування» за редакцією Г.Э.Лангемака і В.П.Глушко.

У березні 1936 р. опубліковано роботу В.П.Глушка «Рідке ракетне паливо

для реактивних двигунів» (курс лекцій). У 1936 р. Глушко отримав звання
головного архітектора ЖРД. 5 листопада 1936 р. проведені офіційні стендові
випробування ЖРД ОРМ-65 тягою до 175 кг на азотнокислотно-гасовому
паливі для ракетоплану РП-318 і крилатої ракети 212 конструкції
С.П.Королева , а 16 грудня 1936 р. ОРМ-65 на ракетоплані РП-318
конструкції С.П.Корольова.

27 серпня 1937 р. проведено офіційні стендові випробування першого

вітчизняного газогенератора ГГ-1, який працював на азотній кислоті та гасі зі
сприскуванням води. У 1937 р. опубліковано 7 статей у збірниках наукових
праць РНДІ «Ракетна техніка». Член науково-технічної ради.

У березні 1938 р. Глушко був необґрунтовано репресований і до серпня 1939

р. перебував під наслідком внутрішньої в'язниці НКВС на Луб'янці та в
Бутирській в'язниці. 15 серпня засуджений Особливою нарадою при НКВС
СРСР строком на 8 років, згодом залишений для роботи в техбюро.

До 1940 р. він працює у конструкторській групі 4-го Спецвідділу НКВС при

Тушинському авіамоторному заводі № 82. За цей час було розроблено проект
допоміжної установки ЗРД на літаках С-100 та Сталь-7.

У 1940 р. Глушко було переведено до Казані на завод No 27, де він

продовжує роботи як головний конструктор КБ 4-го Спецвідділу НКВС при
Казанському заводі No 16 з розробки допоміжних літакових РР-1, РД-1ХЗ,
РД-2 і РД-3.

27 серпня 1944 р. за рішенням Президії Верховної Ради він був достроково

звільнений зі зняттям судимості, а грудні 1944г. призначено головним
конструктором ОКБ-СД. З 1944 по 1945 р. проведено наземні та льотні
випробування ЖРД РД-1 на літаках Пе-2Р, Ла-7, Як-3 та Су-6. Розробляється
трикамерний азотнокислотно-гасовий ЗРД РД-3 тягою 900 кг., проведено
офіційні стендові випробування ЗРД РД-1ХЗ з хімічним повторним
запалюванням.

У 1945 р. Глушка призначений завідувачем кафедри реактивних двигунів

Казанського авіаційного інституту.

З липня по грудень 1945 р. та з травня по грудень 1946 р. службове

відрядження до Німеччини для вивчення трофейної німецької ракетної
техніки.

3 липня 1946 р. наказом МАП було перепрофільовано авіазавод № 456 у

Хімках під виробництво рідинних ракетних двигунів з перебазуванням
колективу ОКБ-СД із Казані. Цим самим наказом В.П.Глушко був
призначений головним конструктором ОКБ-456.

29 вересня 1946 р. розпорядженням Уряду СРСР ОКБ-СД на чолі з

В.П.Глушко було переведено з Казані до Хімки. Під керівництвом
В.П.Глушко 1947 р. проведено державні стендові випробування двигуна РД-2
для літаків.

На цьому роботи над ЗРД малої тяги було завершено. ОКБ перемикається
відтворення ЖРД РД-100. Перший пуск ракети Р-1 здійснено 17 вересня 1948
р., а 10 жовтня 1948 р. здійснено успішний пуск ракети Р-1 з ЖРД-100.
Продовжуються роботи над модифікацією двигуна РД-100: РД-101, РД-103, у
результаті 19 квітня 1953 р. здійснено успішний пуск ракети Р-5 з ЖРД-103.

Поряд з основною роботою з 1947 по 1954 р.р. В.П.Глушко читав курс лекцій
на Вищих Інженерних курсах при МВТУ ім.Н.Е.Баумана, які були видані в
1948 р. під назвою «Основи влаштування реактивних двигунів на рідкому
паливі».
23 жовтня 1953 р. В.П.Глушко був обраний член-кореспондентом АН СРСР,
а 26 жовтня 1957 р. рішенням Вищої Атестаційної Комісії йому присуджено
ступінь доктора технічних наук без захисту дисертації. У 1958 р. обраний
дійсним членом Академії наук СРСР.

З 1965 по 1989 р. голова Наукової Ради з проблеми «Рідке паливо» при

Президії АН СРСР, головний редактор енциклопедії «Космонавтика» 1968,
1971 та 1985 рр., з 1969 р. голова науково-методичної ради з астрономії та
космонавтики Всесоюзного товариства Науковий керівник та відповідальний
редактор довідника «Термодинамічні та теплофізичні властивості продуктів
згоряння».

Під керівництвом В.П.Глушко до 1988 р. було створено понад 50

найдосконаліших ЗРД та його модифікацій на високо і низькокиплячих
окислювачах, застосовуваних на 17 бойових і космічних ракетах.

22 травня 1974 р. В.П.Глушко призначений директором та генеральним

конструктором НВО «Енергія», до складу якого входило і КБ енергетичного
машинобудування. На цій посаді він працював до червня 1977 р. У результаті
зміни у схемі управління НВО «Енергія» за В.П.Глушко було збережено
посаду генерального конструктора.

За його проектом і під його безпосереднім керівництвом була створена

багаторазова космічна система «Енергія-Буран» та багатомодульна станція
«Мир», що постійно діє. Крім того, він очолює роботи з удосконалення
пілотованих космічних кораблів «Союз» та розробки їх модифікацій «Союз
Т» та «Союз ТМ», а також вантажного корабля «Прогрес», удосконалення
орбітальних станцій «Салют», реалізації програми пілотованих польотів, у
тому числа та міжнародних.
За свою багаторічну діяльність В.П.Глушка був удостоєний звання двічі
Героя Соціалістичної Праці, нагороджений п'ятьма орденами Леніна,
орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та багатьма
медалями. Він лауреат Ленінської та Державних премій. Обирався депутатом
Верховної Ради 7-11 скликань. Був членом КПРС із 1956 р., обирався
делегатом XXI-XXVII з'їздів КПРС та членом ЦК КПРС з 1976 р.

У 1994 р. рішенням XXII Генеральної асамблеї Міжнародної астрономічної

спілки ім'я В.П.Глушко присвоєно кратеру на видимій заповідній стороні
Місяця.

Має чотирьох дітей: дочка Євгена (1938 р.н.), дочка Олена (1948 р.н.), сина
Юрія (1952 р.н.) та сина Олександра (1972 р.н.)

У травні 1974 року на підставі листа в ЦК КПРС, підписаного керівними

працівниками ОКБ-1, Василь Павлович Мішин за суттєві прорахунки в
керівництві ЦКБЕМ і допущені провали в космічній програмі був знятий з
поста головного конструктора. Після цього експериментальне відпрацювання
ракети-носія «Н-1» було припинено, незважаючи на готовність двох ракет до
випробувань.

22 травня 1974 В. П. Глушко призначений директором і генеральним

конструктором НВО «Енергія», де об'єднав ОКБ, засноване Валентином
Петровичем, і КБ, кероване раніше С. П. Корольовим.

За його ініціативи були згорнуті роботи над ракетою-носієм Н-1, замість якої
за його пропозицією і під його керівництвом була створена багаторазова
космічна система «Енергія — Буран». Він очолював роботи із вдосконалення
пілотованих космічних кораблів «Союз», вантажного корабля «Прогрес»,
орбітальних станцій «Салют», створення орбітальної станції «Мир».
1987 року став ініціатором створення у Полтаві Музею авіації та
космонавтики.

В. П. Глушко помер 10 січня 1989 року. Згідно із заповітом тіло було піддане
кремації. Похований на Новодівичому кладовищі у Москві

Двигуни В.Глушка стали основою ракетних систем, за допомогою яких СРСР

досяг високих успіхів в освоєнні Космосу. Разом з С.Корольовим В.Глушко
створив балістичні міжконтинентальні ракети та радянські ракетно-космічні
системи. На двигунах В.Глушка працюють багаторазові ракетно-космічні
комплекси «Енергія», «Буран», космічні кораблі «Восток», ракети-носії
«Протон».

Іменем В.Глушка названо кратер на Місяці.