1

Коренізація в автономних республіках РРСФР.

ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................2
РОЗДІЛ 1. Національна політика Радянського Союзу на початковому етапі:
федерація чи автономія...........................................................................................4
1.1 Коренізація Кримської Радянської Соціалістичної республіки....................4
1.2 Коренізація комуни німців Поволжя..............................................................11
1.3 Коренізація автономної Радянської Башкирської Республіки,....................12
1.4 Коренізація Киргизької (Казахської) АРСР, Татарської, Дагестанської,
Горської автономних республік............................................................................13
Розділ 2. Плюси та мінуси політики «коренізації» РРСФР у 1920-ті роки......15
2.1 Позитивні результати політики «коренізації»...............................................15
2.2 Негативні сторони політики "коренізації"....................................................17
ВИСНОВКИ...........................................................................................................20
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..............................................................23
 2

ВСТУП

Актуальність теми. Політика «коренізації» проводилася у 1920-ті роки

Радянською владою в національних районах через заміщення національними
мовами російської, інкорпорування аборигенів у політику місцевої влади.
Її метою стало виправлення проведеної царською Росією політики
насильницької русифікації, посилення довіри етнічних меншин до Радянської
влади через заохочення місцевих жителів до активної участі в управлінні.
Основи концепції коренізації проводилися Сталіним на XII з'їзді РКП(б), у
якому він запропонував: «вжити всіх заходів до того, щоб Радянська влада
республіках стала зрозумілою і рідною, щоб Радянська влада була в нас як
російської, а й міжнаціональної.
Для цього необхідно, щоб не тільки школи, а й усі установи, усі
органи, як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб
вони діяли мовою, зрозумілою для мас, щоб вони функціонували в умовах,
що відповідають побуту цього народу. Тільки за цієї умови ми отримаємо
можливість Радянську владу з російської зробити міжнаціональною,
близькою, зрозумілою та рідною для трудящих мас усіх республік, і особливо
для тих, що відстали у господарському та культурному відносинах» [3, с. 42].
У резолюції XII з'їзду чітко записано: «з'їзд рекомендує членам партії як
практичні заходи домогтися того, щоб:
д) органи національних республік та областей будувалися переважно з
людей місцевих, знають мову, побут, звичаї та звичаї відповідних народів;
е) були видані спеціальні закони, що забезпечують вживання рідної
мови у всіх державних органах і в усіх установах, що забезпечують місцеве
національне населення та національні меншини, – закони, які переслідують і
карають з усією революційною суворістю всіх порушників національних прав
і особливо прав національних меншин» [ 3, с. 695-696].
 3

Таким чином, XII з'їзд РКП(б) офіційно проголосив політику

«коренізації» як основний курс у вирішенні національного питання партією
більшовиків.
 4

РОЗДІЛ 1. Національна політика Радянського Союзу на

початковому етапі: федерація чи автономія

1.1 Коренізація Кримської Радянської Соціалістичної республіки

У березні 1923 р. відбувся XII з'їзд РКП(б), на якому була прийнята

резолюція «По національному питанню». Вона декларувала початок
здійснення політики коренізації, яка проводилася протягом 20-х рр. в усіх
регіонах СРСР. У вищезазначеній резолюції XII з’їзду відзначалося, що
однією з причин, яка породжувала розкол між робітничим клас і селянством у
минулому, є «великоросійський шовінізм» .
У резолюції з’їзду були намічені конкретні заходи по здійсненню
політики коренізації, а саме: “принятие специальных законов,
обеспечивающих употребление национальных языков в государственных и
общественных органах, связанных с местным населением; первоочередное
выдвижение на руководящие посты лиц коренной национальности, свободно
владевших своим родным языком”.
Політика коренізації активно втілювалася в життя в Україні й у Криму.
Тут вона базувалась на врахуванні відмінностей не тільки в мові і
культурному розвитку, але й у проблемах, пов’язаних з державним
будівництвом держави. Успіх радянської програми у великій мірі залежав від
селянина. Але політика поступок національностям, за задумом більшовиків
не могла бути тривалою. Для них це було тимчасовим актом, який мав
полегшити зміцнення радянської влади і держави, позбавити визвольний рух
у національних окраїнах колишньої народної підтримки.
Саме існування республік слугувало гарантією для позитивного
розв’язання питання про застосування національних мов у державному
апараті та у суспільно-політичному житті. Декларувалося, що основною
метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та
на першому плані у державної партії було інше завдання: політичне
 5

укорінення в національних республіках. Звідси й назва політичного курсу –

коренізація, вважає С.В. Кульчицький.
Політика коренізації була складовою частиною національної політики,
розробленою і реалізованою на практиці В.Леніним та його однодумцями.
Відсутність чітких і конкретних формулювань з питань національної
політики призвели до формування в СРСР багатьох штучних національно-
територіальних формувань. При створенні союзних республік визначальним
для їхньої назви були переважаючі етнічні групи населення (українці,
білоруси, росіяни, вірмени і т.п.). У той же час при створенні автономних
утворень, що входили до складу республік, фактор етнічного превалювання
тих чи інших народів, що були корінними для даної території, часто не
враховувався або швидко змінювався через бурхливий економічний розвиток
конкретного регіону.
Так, у складі РСФРР були створені Бурятська, Марійська, Удмуртська,
Мордовська та інші АСРР, що були названі за переважаючими на момент
їхнього створення корінними групами населення. Однак протягом декількох
десятиліть освоєння територій, де проживали ці народи, етнічний склад
населення істотно змінився, багато корінних народів стали на своїй
батьківщині національною меншістю. Назви багатьох автономій не
відповідали переважаючому етнічному складу населення, наприклад, у
Нагірно-Карабаській АРСР основною частиною населення були вірмени, а в
Нахічеванській АРСР - азербайджанці. Багато корінних народів, які входили в
ті чи інші союзні республіки СРСР, взагалі не отримали своїх національно-
територіальних формувань. При проведенні політики коренізації досить
складною виявилася ситуація з формуванням радянської національної
державності на території Кримського півострова.
18 жовтня 1921 р. була прийнята Постанова ВЦВК і РНК «Про
автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що
створювалася як «територіальна» автономія в складі РСФРР . Згодом 11
листопада 1921 р. делегати І установчого з’їзду рад Криму лише постфактум
 6

схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними

органами влади напередодні з’їзду. Про те, що в Криму була створена
«територіальна», а не «національна» автономія свідчив і текст Конституції
Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки6 . На
формування кримської державності на принципах «територіальної» автономії
в 1921 р. вплинули ряд факторів. Поперше, враховувався поліетнічний склад
населення Криму.
За даними перепису 1921 р. на півострові проживали представники 70
національностей. Однак основну національну структуру Криму визначали 5
етнічних груп: росіяни, українці, татари, німці і євреї, що разом складали
90% населення. 51% населення представляли росіяни й українці, які у ході
перепису 1921 р. були включені в одну групу. 26% складали татари, 6, 9% –
євреї і 5,9% – німці . За даними перепису 1926 р. у Криму проживали
представники 190 націй і народностей: росіяни – 301 398;українці – 77
405;білоруси – 3 842; поляки – 4 514; чехи та словени – 1 419; серби – 74;
болгари – 11 377; латиші – 788; литовці – 397; німці – 43 631;англійці –11;
шведи – 27; голландці – 349; італійці – 677; французи – 78; румуни – 222;
молдовани – 188; греки – 16036; євреї – 39 921;євреї кримські – 6000;євреї
грузинські – 5;караїми – 4213;фінни – 43; ести – 2084;зиряни – 15; вотяки –
22; марійці – 80; мордва – 53; мадяри – 89; чуваші – 47; татари – 179094;
башкіри – 7; цигани – 649; корейці – 13; грузини – 293; черкеси – 25; вірмени
– 10713; айсори – 50; осетини – 27; перси – 29; курди – 15; тюрки османські –
209. Інші народи: узбеки, туркмени, балкари, кумики, авари, монголи, якути і
т. п. були досить нечисленні.
Дуже часто політика коренізації владних структур розумілася як проста
зміна росіян та українців особами татарської національності. Також введення
у 1929 р. в управлінському апараті діловодства на татарській мові в районах,
де частка татарського населення перевищувала 60%, загострили
міжнаціональні відносини та викликали протести службовців інших
національностей.
 7

Н.М. Господаренко вважає, що це стало початком політики татаризації,

що стала головним напрямком більшовиків у вирішенні національного
питання в Криму. 10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили
перспективний план проведення татаризації радянського апарата. На ці мети
передбачалося витратити 4.600.000 карбованців. Н.М. Господаренко
відзначає, що «татаризация» партійних, радянських, профспілкових,
комсомольських, державних і суспільних органів і установ означала
створення умов для забезпечення прав і можливостей осіб татарської
національності брати участь у роботі відповідних органів влади і
керівництва.
Такі заходи, на думку Кримського областкому РКП(б), повинні були
мати особливе політичне і практичне значення для залучення найбідніших
шарів населення на бік радянської влади. Розпочаті в цьому напрямку
владними структурами Криму кроки спонукали представників
кримськотатарської громадськості зажадати від них здійснення ряду заходів,
не передбачених перспективним планом татаризації.
У Російській імперії було безліч проблем, пов'язаних, у тому числі і з
багатонаціональним (поліконфесійним) характером країни. Серед них можна
назвати унітарний характер Імперії, формальну та фактичну нерівноправність
груп підданих за етнокультурним та конфесійним критеріями,
нерівномірність розвитку різних регіонів держави та багато іншого. Подібна
вибухонебезпечна суміш була характерною і для інших європейських країн.
Наприклад, австро-угорські соціал-демократи (К. Каутський та ін.)
бачили вихід із ситуації у створенні широкої системи національно-культурної
автономії. Американський президент Вудро Вільсон (його відомі «14
пунктів») наполягав на тому, щоб континентальні імперії розділилися на
системи національних держав за етнічним критерієм (що в своїй масі і
сталося). Більшовики мали свій план, який було прийнято на ряді партійних
засідань. Причому цей план вважався настільки важливим, що ним керувала і
розробляла ідеологію верхівка більшовицької партії (В.І.Ленін, І.В.Сталін).
 8

Деякі деталі цього плану торкнуться цієї статті, а докладніше цю проблему

розглянуто у книзі Т.М. Мастюгіна, Л.С. Перепілкіна, В.Г. Стельмах. У
практичну площину питання національно-державному перебудові Росії було
вперше переведено у лютому 1917 р. після повалення царського уряду. Автор
фундаментального дослідження генези політико-адміністративної структури
радянської Росії (Шупер) зазначав: «...з лютого по Жовтень питання
адміністративно-територіального поділу, місцевого управління та
самоврядування фактично стали сферою боротьби за вплив (влада) у
провінції.
Більш активна діяльність більшовиків призвела до певної ізоляції
центральних органів державної влади та управління, правлячих партій від
їхніх нижчестоящих органів. Порушення підпорядкованості ланок
держуправління, створення неконтрольованих Тимчасовим урядом обласних
об'єднань Рад сприяло «більшовизації» місць, ослаблення впливу на них
центральної влади, контролю за ними з боку правлячих партій». Головне
питання полягало у федералізації країни та у створенні територіальних, а
також національно-культурних автономій. Більшовики приділяли у період
національному питанню першорядне увагу.
Так, у квітні (травні – за новим стилем) 1917 р. відбулася Сьома
Всеросійська конференція РСДРП(б), що повторила в резолюції «З
національного питання» положення Поронінського наради 1913 р. Відбулася
в червні 1917 р. Всеросійська конференц (б) спеціально підкреслила право
народів самовизначення. Водночас, конференція наголосила, що ідеал
РСДРП(б) – «добровільне, а не насильницьке в одне державне ціле». Про
пропагандистське значення даних резолюцій говорить хоча б факт широкої
участі національних меншин Росії, наприклад, татар, у Громадянській війні
на боці більшовиків. І для інших народів Росії офіційна позиція більшовиків
у національному питанні виявилася привабливою та сприяла створенню
нової держави.Нова структура Росії була закріплена «Конституцією
Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки», прийнятої V
 9

Всеросійським з'їздом Рад 10 липня 1918 р. Склала перший розділ

Конституції «Декларація прав трудящого і експлуатованого народу» гласила:
«Російська Радянський Союз федерація Радянських національних республік».
Другий розділ казав: «Поради областей, що відрізняються особливим
побутом і національним складом, можуть об'єднуватися в автономні обласні
спілки.
Ці автономні обласні спілки входять на засадах федерації до Російської
Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки». Як випливає з тексту
Конституції, яка домінувала федералістська тенденція, проте за значної
компетенції центральної влади, діяльність якої здійснювалася через 18
міністерств (загальноросійських наркоматів). Слід зазначити, що Росія
мислилася як Федеративне об'єднання обласних Рад (зокрема і територіях,
неросійських за складом населення), у межах своєї компетенції здійснюють
всю верховну власть. Однак з усією визначеністю прагнення партії до
узурпації всієї влади в країні було виявлено на її VIII та XII з'їздах.
У «Програмі Російської комуністичної партії (більшовиків)», прийнятої
VIII з'їздом, наголошувалися такі положення національної політики:
1) визнання права на самовизначення;
2) мета партії – створення єдиної багатонаціональної держави;
3) «як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності, партія
виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським
типом»;
4) волю ж нації слід визначати на основі волевиявлення її
пролетарських та селянських верств.
У резолюції «З організаційного питання» проводилася думка, що
державний принцип федералізму «аж ніяк не означає, що РКП повинна, у
свою чергу, організуватися на основі федерації самостійних комуністичних
партій. Необхідно існування єдиної централізованої Комуністичної партії з
єдиним ЦК, керівним всієї роботою партії переважають у всіх частинах
РРФСР. Усі рішення РКП та її керівних установ, безумовно, є обов'язковими
 10

для всіх частин партії, незалежно від національного їх складу. Центральні

комітети користуються правами обласних комітетів партії і повністю
підпорядковуються ЦК РКП». Цей принцип неухильно проводився партією
протягом років її існування. Звичайно, повної централізації країни вдалося
досягти не відразу, а, як свідчать дослідження, лише до кінця 1920-х –
початку 1930-х років.
Цікаве спостереження зробив А.Г. Кушнір: «Одночасно з боротьбою
Центру проти територіальної автономії йшов процес заохочення національно-
державного будівництва.У це вело до перетворення РРФСР на федерацію
суто національну». Інакше кажучи, цьому етапі розвитку самодіяльність
російських меншин була протиставлена руху основних мас російського
населення. Створення Радянського Союзу у 1922-1924 pp. різко змінило зміну
національного питання країни загалом й у Російської Федерації зокрема.
Формально спочатку СРСР утворився як конфедерація «незалежних»
(офіційний термін на той час) республік, куди входили дві Федерації –
Російська і Закавказька.
Але фактично ж у Конституції 1924 р. була закріплена більш висока
ступінь централізму і ширший обсяг повноважень центральної влади, ніж це
передбачалося для центральних органів Російської Федерації Конституцією
РРФСР 1918 р. на самовизначення («до відділення») суб'єкти федерацій.
Відповідно до Конституції, національно-державна структура остаточно
набула багатоступінчастої (ранжованої, статусної) форми: Союз – Союзна
Республіка – Автономна Республіка – Автономна область. Таким чином,
кожному народу країни присвоювався певний ранг у державній системі. Цю
ситуацію було закріплено наступними Конституціями СРСР (1936 і 1977 рр.),
причому ступінь централізації країни, гадана нормами Основного закону,
планомірно збільшувалася.
Ймовірно, переважна частина лідерів та представників російських
національних меншин на початку 1920-х років.ще не зрозуміла, що політична
лінія Центру у національному питанні різко змінилася. Тим більше, що у
 11

прямій відповідності до «австрійських проектів» вже з 1919 р. почала

активно розвиватися політика «коренізації радянської влади», або
«перекладення її національними мовами» (терміни, що звучали на XII з'їзді
РКП(б). Однак окремі представники національної течії в комуністичній партії
зуміли оцінити різкий крен політики Центру по відношенню до національних
меншин.
Однією з перших був Голова Ради Міністрів Татарії М. Султан-Галієв,
який у приватному листі, датованому 1923 р., писав таке: «Знаючи добре
центральний уряд я можу категорично стверджувати, що політика уряду по
відношенню до неросійських народів нічим не відрізняється від старої
великодержавної політики, обіцяння, дані в 1917 році, не виконуються, тому
ми повинні на з'їзді об'єднатися з казахами і туркестанцями, щоб створити
спільний фронт і захистити наші національні інтереси.» Розвиток
національно-державної структури Росії здійснювалося за радянських часів
поетапно, причому окремі етапи приурочувалися до змін конституційного
ладу (Конституції 1924 та 1936 рр.).
Головною рисою першого етапу (1917-1924 рр.) була стихійність
процесу, вияв ініціативи широких народних мас. Після утворення
Наркомнацу процес створення автономій набув більш регульованого
характеру. Розглянемо стихійний аспект проблеми.

1.2 Коренізація комуни німців Поволжя

У 1918 р. серед перших російських автономій виникає Комуна німців

Поволжя. У лютому 1918 р. було проголошено Терську автономну
соціалістичну республіку (що включила до свого складу землі козацтва,
кабардинців, чеченців, інгушів, осетин тощо). У тому року була створена
Кубано-Чорноморська республіка, а липні 1918 р. на I З'їзді Рад Північного
Кавказу обидві республіки було об'єднано Північно-Кавказьку республіку. У
1919 р. внаслідок договору з урядом Росії до її складу увійшла Башкирська
автономна соціалістична республіка. У 1920 р. було створено Татарську
 12

автономну республіку, Вотську (Удмуртську), Калмицьку та Марійську

автономні області, а також Карельську трудову комуну.
Остання, разом із Комуною німців Поволжя, було перетворено 1923 р.
в АРСР. Подібні процеси розвивалися і на інших «національних теренах»
Росії. Для цього періоду був характерний інтенсивний процес національно-
державного будівництва, пошук форм, які відображали б ступінь
самовизначення, необхідний для даного народу. Після ухвалення Конституції
1924 р. і до середини 1930-х років. процес національного будівництва
зберігав елементи стихійності, але в цілому залишався в рамках структури,
закріпленої Конституцією СРСР. У 1924 р.було ліквідовано Гірську
республіку та утворено Північно-Осетинську та Інгуську автономні області.
У 1928 р. у складі Ставропольського краю для адигейського народу було
створено Черкеську автономну область.

1.3 Коренізація автономної Радянської Башкирської Республіки,

У тому ж році у складі Середньо-Волзької області було утворено

Мордівський національний округ. У 1930 р. Президія ЦВК СРСР затвердила
створення Хакаської автономної області у складі Красноярського краю, а 1934
р. – Єврейську автономну область у Хабаровському краї. Для низки відсталих
у соціально-економічному відношенні народів наприкінці 1920-х – на початку
193-х років. були створені національні округи у складі окремих областей та
країв РРФСР: Ненецький (Архангельська обл.), Таймирський та Евенкійський
(Красноярський край), Коряцький (Камчатська обл.), Чукотський
(Магаданська обл.), Ямало-Ненецький та Ханти-Мансійський (Тюменська)
обл.), Агінський та Усть-Ординський (Бурят-Монгольська АРСР), Комі-
Перм'яцький (Пермська обл.). Для низки малих народів та етнічних груп було
створено 250 національних районів. У цілому нині національно-державне
будівництво у період охопило широке коло народів, мало досить гнучкі
форми, щоб врахувати різноманітні національно-культурні потреби.
 13

І хоча до кінця цього періоду адміністративну централізацію країни

було по суті завершено, національно-державне будівництво тривало під
впливом інерції перших післяреволюційних років. Середина – кінець 1930-х
років. завершили процес будівництва національно-державної структури
Росії.У цей час ряд автономій – Марійська, Калмицька, Кабардино-
Балкарська, Чечено-Інгушська, Північно-Осетинська, Комі – набули статусу
автономних республік у складі РРФСР. Наприкінці 1930-х гг. були ліквідовані
дробові форми територіальної автономії (автономні райони та сільради), а
національно-державна структура Росії набула форми, яка проіснувала до
початку 1992 р. Але статус автономії був чисто формальним і не захищав їх
мешканців від свавілля центральної влади.

1.4 Коренізація Киргизької (Казахської) АРСР, Татарської,

Дагестанської, Горської автономних республік

Загалом політика «коренізації», поряд із господарсько-політичними

заходами, і перш за все хлібозаготівлями, з політикою посилення командно-
адміністративних методів управління у всіх сферах суспільного життя, до
кінця 1920-х років. призвела до певного погіршення міжнаціональних
відносин у Немреспублікі.
На побутовому рівні значно виріс російський націоналізм, що став
своєрідною реакцією російського населення на кампанії, що проводилися в
Німреспублікі. Звісно ж, що партійне керівництво АРСР німців Поволжя
досить точно побачило його джерела у непослідовній та двоособовій політиці
Центру: «Уявіть собі, що Москва дає певні директиви, а місця виконують ці
директиви. Ті, над якими виконуються ці директиви, міркують так: «Калінін
писав, що не треба робити тиск у хлібозаготівлях, Риков писав, що не треба
насильно поширювати облігації, ясно, що Покровськ це робить, тут німці
винні…» У нас кажуть, що «Німці нас гвалтують», – це найпростіший
переклад якогось політичного питання на національну мову»13. Насправді
антинімецькі настрої певної частини російського населення вилилися,
 14

зокрема, у прагнення низки російських сіл Золотовського, Старо-

Полтавського, Кам'янського, Покровського кантонів вийти з Немреспубліки і
увійти до складу сусідньої Саратовської губернии14 . Та сама політика
Центру викликала антиросійські настрої серед певної частини німецького
населення, особливо у селах.
Керівництво Немреспубліки з цього боку критикувалося за те, що сліпо
йде на поводу у Москви і не відстоює інтересів німецьких селян.Істотна
частина німецького населення висловлювала своє невдоволення і незгоду з
рішенням про входження Німреспубліки до складу Нижньоволзького краю,
небезпідставно побоюючись, що цей політико-адміністративний акт призведе
до подальшого утиску самостійності та національної специфіки поволзьких
німців у всіх сферах.
Серйозно стурбоване станом справ, що склалося у сфері
міжнаціональних відносин, партійно-радянське керівництво АРСР НП
вимагало від місцевих партійних організацій «піднятися над рівнем
обивательщини», перетворити святкування майбутнього 10-річного ювілею
Нємреспубліки на «урочистість національної». Однак поки що існували
джерела, що породжували побутовий націоналізм, неможливо було досягти
повної міжнаціональної гармонії. «Урочистості» національної політики
ВКП(б) в АРСР НП так і не вийшло.
Із початком «розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту» на
початку 1930-х років. «Коренізація» не тільки зійшла нанівець, але вектор
національної політики був повернутий у прямо протилежний бік. Будь-які
спроби розвитку національно-культурних особливостей зазвичай ставали
чинником звинувачення в «буржуазному націоналізмі».
 15

Розділ 2. Плюси та мінуси політики «коренізації» РРСФР у 1920-ті

роки

2.1 Позитивні результати політики «коренізації»

Після закінчення XII з'їзду, РКП(б) розпочала реалізацію політики

«коренізації». На той час партія більшовиків запроваджувала цю політику у
двох основних напрямках. З одного боку, вона проводила «коренізацію»
партійного та державного апарату. До Жовтня царське держава у вигляді
застосування росіян у систему управління національними районами
здійснювала політику примусової русифікації. Після взяття влади партією
більшовиків, національності, які проживають на своїй території, почали
активно залучатися до партійних та адміністративних структур, підвищивши
частку представників місцевих народів в органах управління кожної
національної республіки.
З початку реалізації політики «коренізації» у 20-ті роки ХХ ст. частка
національних меншин у лавах комуністичної партії, партійних та державних
органах очевидно піднялася. З 1922 по 1927 р. частка російських членів
РКП(б) скоротилася з 72 до 65% [5, с. 275]. Так, в Україні до кінця 1920 р.
частка українців у загальній кількості населення становила 80%. У квітні
1922 р. чисельність українців у РКП(б) становила 23,3%, росіян та євреїв 53,6
та 13,6% відповідно [9, с. 371]. На той час частка українців в урядовому
апараті не перевищувала 35% [14]. З 1922 по 1932 р. частка корінного
населення у партійних організаціях України та Білорусії зросла з 24 та 21 %
до 59 та 60% відповідно. У республіках Середню Азію частка корінного
населення вже становила половину 1932 р. [5, з. 275].
У 1924 р.частка українців у ЦК компартії України та органах влади
провінційного ступеня склала 39,9%; в ЗСФСР1 чисельність представників
даної території в центральному партійному та провінційному апараті
становила 54,3%, серед них частка грузинів понад 29%, вірмен 22,5%, інших
 16

тюркоговорящих народів (переважно азербайджанців) становила 1,5%; у

різних органах влади Туркменістану чисельність корінного населення
становила 10%, Казахстану – 8,5%. У 1925 р. партійні та державні структури
Білорусії включали 42,6% білорусів, ЦВК Башкирії складалася з 50,5%
башкир, а ЦВК Якутії - з 16% якутів.
Напередодні 1930 р. співвідношення корінних кадрів у кожній
національній республіці було наступним: у Білорусії – 59,4%, Україні –
36,2%, ЗСФСР – 29,94%2, Казахстані – 12,7%, Татарстані – 33,8% ,
Азербайджані – 36,79%, Вірменії – 93,53%, Грузії – 74,6% [17]3. Але
необхідно підкреслити, що, незважаючи на реалізацію політики «коренізації»
в Середній Азії, недолік добре освічених кадрів призвів до того, що місцеві
народи, як і раніше, залишалися в меншості, а росіяни переважали, і такий
стан речей серйозно не змінювався.
З іншого боку – РКП(б) будувала велику кількість національних школ4,
розширювала використання національних мов. У царській Росії уряд
проводив політику насильницької русифікації, на етнічні меншини
накладалися значні обмеження на використання національних мов, культури
та освіти. Щодо України, то у 1906 р.міністерство народної освіти Росії
погодилося зробити українську мову допоміжним засобом «роз'яснення
учням неясного змісту», але наступного року це рішення було скасовано. У
1908 р. уряд відмовився ухвалити ініційований деякими депутатами Думи
законопроект про використання української мови під час навчання у
початковій школі. У 1911 р. Рада міністрів підкреслила, що у зв'язку з тим, що
малороси (що раніше називалися українцями) і білоруси не можуть бути
зараховані до іноплемінників, вони повинні «використовувати в навчанні
російську мову». Міністерство внутрішніх справ у лютому 1914 р. виступало
проти вшанування 100-річчя від дня народження знаменитого українського
поета Т.Г. Шевченка.
Обмеження у сфері освіти євреїв були ще суворішими. Торішнього
серпня 1908 р. Рада міністрів суворо визначив частку євреїв, які у вищі
 17

навчальні заклади: в адміністративних центрах губерній – 3%, у містах поза

зон осілості – 5 %, у зонах осілості – 10% [4]. На початковому етапі
Радянська влада не тільки скасувала обмеження попередньої епохи в галузі
розвитку мов і культури національних меншин, а й повсюдно засновувала
національні школи, поширювала національні мови, дозволяла учням
навчатися рідною мовою, таким чином задовольняла вимоги тих народів,
яким протягом багатьох дій не вдавалося досягти результату.

2.2 Негативні сторони політики "коренізації".

За допомогою політики «коренізації» партія більшовиків після

Жовтневої революції не врегулювала національне питання раз і назавжди,
навпаки, реалізація цього курсу також привнесла деякі нові проблеми. По-
перше, втілення політики «коренізації» призвело до того, що були
проігноровані інтереси некорінних національностей (включно з
російськими). Г.К. Орджонікідзе в 1923 р. на XII з'їзді РКП(б) висловив
думку щодо того, що в республіках залишають поза увагою нетитульні
народи: матеріали 1923 р. свідчать, що в Раднаркомі Грузинської РСР не було
жодного народного комісара з російських чи вірмен, така сама ситуація була й
у ЦК компартії республіки. У Тифліській раді 2-го скликання (1936 р. Тіфліс
було перейменовано в Тбілісі) частка грузинів становила 43 % (незважаючи
на те, що їх чисельність у столиці Грузії ледве досягла 25%), вірмен – 17%
(понад 1/ 3 мешканців міста) [17, с. 134].
У деяких національних районах росіяни стали новими «національними
меншинами», що пішло їм на шкоду. Торішнього серпня 1923 р. ЦВК СРСР
після отримання аналітичного доповіді відразу розпорядився: «у багатьох
утвореннях Союзу РСР інтереси російського населення зазнають шкоди
користь корінного населення…» [17, з. 131]. У Гірській АССР1 представники
російських жителів звернулися з зверненням: «Життя російського населення
стало ... нестерпним і веде до поголовного руйнування та виживання з меж
 18

Гірської республіки ... Повне руйнування економіці краю несуть постійні та

щоденні грабежі та насильства над росіянами ...» [17, 1 ].Деякі росіяни, які
проживали в Калмикії, висували такі вимоги: "Нам потрібно надати право
нарівні з калмиками" [17, с. 132]. Ігнорування інтересів російських
виявлялося поза Російської Федерації в союзних республіках, мають свою
партійну організацію.
На XIV з'їзді РКП(б) у грудні 1925 р.2 партія була перейменована на
ВКП(б), що стало наслідком дискусії про створення Російської комуністичної
партії3. Тоді Г.К. Орджонікідзе вніс пропозицію про формування російської
парторганізації. Ця пропозиція була підтримана М.І. Калініним. К.Є.
Ворошилов також вважав, що з перейменуванні партії відповідно назві
держави «логічно необхідно організувати російську Комуністичну партію
оскільки у складі СРСР є РРФСР». Але Сталін заперечував цю вимогу,
вважаючи, створення особливої російської комуністичної партії
представляється «найбільшої небезпекою, бо міг би призвести до
федералістському роздробленню партії» [2, з. 26].
По-друге, політика «коренізації» призвела до зростання
націоналістичних настроїв, і ЦК під час коригування цього курсу вдавався до
ненормальних методів, які певною мірою стали приводом для етнічних
чисток. Наприклад, на початку 1928 р. у Вірменії було розкрито так звану
групу «специфістів» («дуже хист», яку звинуватили у наданні надто великого
значення винятковості народів республіки.
Голови виконкомів Узбекистану та Туркестану У. Ходжаєв та
Хидиралієв були звинувачені у «правонаціоналістичному ухилі»,
приховуванні баїв (великих власників пасовищ та поміщиків у народів
Середньої Азії та Сіньцзяну).Як колишні чиновники царського уряду, вони
проводили націоналістичну лінію доти, доки були надіслані представники
Центру протидії їм. У 1926 р. в Казахстані гострій критиці були піддані
республіканські чиновники С. Садвокасов, С. Хаджанов і Ж. Мунбаєв за
підтримку «націоналістичного ухилу» і групи експлуататорських елементів
 19

аулів (село на Кавказі та Середній Азії), що заважають промисловому

розвитку по розподілу республіки. У 1926 р. відомий діяч Т. Раскулов був
звинувачений у націоналістичних провинах. Визначною представник
більшовиків Татарстану М.-Х. Султан-Галієв у 1923 р. був виключений із
партії, а потім почалося тривале розслідування справи «Султан-Галієвського
угруповання» (він був розстріляний у 1940 р.).
В умовах відсутності достовірних даних, репресії щодо націоналістів
здійснювалися таким чином, що всі народи зазнали шкоди [13, с. 200]. По-
третє, політика «коренізації» переважно скасувала політику насильницької
русифікації, що проводиться всупереч бажанням нетитульних народів, що
проводиться в царській Росії.
Однак процес її впровадження в деяких регіонах також
продемонстрував нехтування реальною обстановкою і навіть йшов у розріз із
сподіваннями національних меншин через адміністративні приписи
примусового характеру.
 20

ВИСНОВКИ

Радянська політика «коренізації», проведена в 20-ті роки ХХ ст., була

спрямована на виправлення царського курсу на русифікацію, проте вона не
обійшлася без перегинів і мала негативні наслідки, аж до того, що через 70
років призвела до розпаду СРСР. Після розпаду Радянського Союзу колишній
президент України написав: «Л. Каганович не знав української мови, але
ударними темпами освоїв її, що стало прикладом підлеглим. Він прийняв у
партію велику кількість українців, підняв частку титульного народу в ній,
невдовзі більшість книг, журналів та газет почали виходити українською
мовою.
Деякі відомі діячі науки та культури письменники, довірившись
комуністам, повернулися на Україну. Українська мова стала вводитися у
Червоній армії та школах командного складу. Аж до 1927 р. ПТУ та вузи
переходили на викладання лише українською мовою. У 1930 р. частка шкіл,
які використовують рідну мову досягла 85%. Не кажучи про ситуацію 20-х
років ХХ ст., слід визнати, що якби на той час не здійснювали політику
«українізації» у школах, можливо, сьогодні ми не мали б незалежності.
Масовість української школи виховала безліч українців…» [7, с. 19; див: 11,
с. 100]. Як показала практика, радянський досвід національної політики не
успішний, він аж ніяк не знайшов спосіб, яким чином зміцнити та розвинути
багатонаціональну державу, гарантувати гармонійне співіснування народів,
їхнє спільне процвітання.
Вивчаючи радянську практику політики «коренізації», ми можемо
укласти: у національній політиці не можна впадати в крайнощі, сліпо вірити в
адміністративну міць, слід поважати власний вибір народів; в єдиній державі
неприпустимо спиратися на окремий народ та встановлювати для його
представників особливий соціальний статус, дуже важливо виховувати
громадянську рівність та свідомість.
Досвід Радянського Союзу заслуговує на вивчення та узагальнення.
 21

Отже, можна зробити такі висновки.

1. Національна програма більшовиків, відповідаючи вимогам часу і
сподіванням народів Росії, багато в чому сприяла завоюванню та утриманню
ними влади, оскільки залучала з їхньої бік багатонаціональне населення
імперії.
2. Після приходу до влади та особливо після посилення курсу на
узурпацію влади партією (VIII-XII з'їзди РКП) відбувся суттєвий перегляд
партійної національної програми. З неї на практиці виключено пункт про
самовизначення, а в поняття культурної автономії було вкладено виключно
соціально-класовий зміст.
3. Державна структура Росії розвивалася від федерації територій
(зокрема і мають особливий етнічний склад населення) до територіальної
автономії національних квазі-державних утворень. Насправді створення
територіальних національних автономій, які офіційно вважалися
національно-державними утвореннями, стимулювало становлення
(консолідацію) націй біля Росії.
4. Національно-державна структура Росії у складі СРСР спочатку
формувалася як ієрархічна: залежно від обсягу прав тієї чи іншої державної
освіти. У результаті одні народи перейшли у підпорядкування інших. У
невизначеному становищі опинився російський народ (як і деякі меншини,
котрим були створено національнотериторіальні чи національно-державні
освіти), тим паче, що зник розподіл країни на колонії (околиці) і метрополію.
Останню замінив безликий і безетнічний «центр», який цілком протистоїть як
російському, так і всім іншим народам країни.
5.Назва федерації зберігалося у Росії з 1924 по 1992 р. як данина
традиції, ніж відбиток дійсного стану речей. Так, автономні республіки з
усіма конституційними повноваженнями були у складі й інших союзних
республік: Узбекистану (Каракалпакська АРСР), Грузії (Абхазька та
Аджарська АРСР), Азербайджану (Нахічеванська АРСР), проте жодна з цих
союзних республік не вважалася федерацією. Зазначимо, що зараз майже
 22

скрізь на території колишнього Радянського Союзу автономії ведуть боротьбу

проти своїх «патронів», і майже скрізь реалізація федеративного принципу
може лежати в основі компромісу. Слід зазначити, що політика федералізації
країни, як і її реалізації, національно-культурна політика, і навіть поступова
централізація держави мали двоїстий характер.
Ще 1923 р. (XII з'їзд РКП) центральною владою узяли курс економічну
допомогу відсталим у розвитку народам. Допомога здійснювалася через
центральний бюджет (ось вона, централізація!) у формі перерозподілу та
будівництва в аграрних районах промислових об'єктів. Найчастіше
промислова експансія вела до міграції на нові території некорінного
(переважно російського) населення.
Змінювалася етнодемографічна структура республік, причому ці
процеси випереджали досягнення місцевими народами вищого рівня
розвитку. Подвійний характер мала національно-культурна політика. З одного
боку, для низки малих народів було створено національну писемність, школи,
можливості розвивати національну культуру у професійній формі.З іншого
боку, функціонування національних мов і національно-культурних інститутів
з кінця 30-х років. неухильно скорочувалося.
Відсутність поняття екстериторіальної культурної автономії вела до
русифікації дисперсних груп багатьох народів, причому процеси русифікації
розвивалися і власне в автономіях. Загалом плюсів було більше, ніж мінусів.
Зараз, коли вітчизняна політика у національній та культурній сферах
активізується, слід обов'язково враховувати досвід минулого.
 23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андронова Й. Ф. Архівні документи про кримську земельну

реформу кінця 1920-х років// Культура народів Причорномор'я. – 2001. - №
17. - С.107.
2. Бурмистрова Т.Ю. Зёрна и плевелы: национальная политика в
СССР (1917 – 1984). СПб.: б.и., 1993. 160 с
3. Вдовин А.И. Национальная политика 30-х годов (об исторических
корнях кризиса межнациональных отношений в СССР) // Вестник
Московского университета. Сер. 8. История. 1992. № 4. С. 17-39.
4. Всесоюзная перепись населения 1926 года. Крымская АССР. - Т.1.
– Москва, 1928. - С.З.
5. ДААРК. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.223. – Арк.122.
6. ДААРК. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.636. – Арк.36-39.
7. ДААРК. – Ф.Р-1318. – Оп.1. – Спр.145. – Арк.50-51.
8. Двенадцатый съезд РКП(б). Стенографический отчёт. М.:
Политиздат, 1968. 903 с.
9. Державний архів Автономної республіка Крим (далі – ДААРК). –
Ф.1. – Оп.1. – Спр.435. – Арк.8. 10
10. Дякин В.С. Национальный вопрос во внутренней политике
царизма (начало ХХ в.) // Вопросы истории. 1996. № 11-12. С. 39-52.
11. Збірник узаконень і розпоряджень Робочого і Селянського уряду
Кримської Соціалістичної Радянської Республіки.-Сімферополь-1992. - №1. -
1 лютого
12. Капеллер А. Россия – многонациональная империя:
возникновение, история, распад / Пер. с нем. С. Червонной. М.: Прогресс-
Традиция, 2000. 342 с.
13. Костюшко И.И. Польское национальное меньшинство в СССР
(1920-е годы). М.: Ин-т славяноведения РАН, 2001. 222 с.
14. КПРС у резолюціях і рішеннях. – Вид. 8-е, т. 2. - С.437-438.
 24

15. Кримська АРСР (1921-1945) Питання – відповіді. / Упор. Ю.И.

Горбанів. – Сімферополь, 1990. - С.101
16. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами. – 1997. - С.27.
17. Кучма Л.Д. Украина – не Россия. М: «Время», 2003. 559 с.
18. Лазарева Т.В. Кадровое строительство в национальных районах
КНР. 1949 – 1999. М.: ИДВ РАН, 2001. 184 с.
19. Лановик Б.Д. Лазарович М.В. Iстоiя Украiни. Киiв: Знания-пресс,
2006. 598 с.
20. Лю Сяньчжун. Китайско-советский конфликт на КВЖД 1929 г. //
Тихоокеанская Россия и страны АТР в изменяющемся мире. Сб. ст. / Отв. ред.
Ю.В. Латушко и И.В. Ставров. Владивосток: Дальнаука, 2009. С. 78-81.
21. Медведев Р. Расколотая Украина. М.: Институт экономических
стратегий, 2007. 176 с.
22. Москалев А.А. Теоретическая база национальной политики КНР
(1949 – 1999). М.: Памятники исторической мысли, 2001. 224 с.
23. Национальный вопрос на перекрёстке мнений: 20-е годы. Док. и
материалы. М.: Наука, 1992 . 268 с.
24. Политика украинизации. [Электронный ресурс]. URL:
http://revolution. allbest.ru/languages/00001301_0.html
25. Резніченко Г.А.Переселенська політика кримської влади в 1920-і
роки// Культура народів Причорномор'я. — 2001.-№ 17. - С.144.
26. Ставров И.В. Национальная политика в системе модернизации
Китая (1978 – 2002 гг.) // Россия и АТР. 2006. № 4. С. 94-104.
27. У Эньюань. Причины распада СССР / пер. с кит. В.Г. Бурова //
Вестник Московского университета. Сер. 8. История. 2007. № 4. С. 80-88.
28. Хмара Н.И. Из опыта национально-государственного
строительства в СССР (1920-е – 1930-е годы) // Отечественная история. 2006.
№ 3. С. 126-139.
 25

29. Хованцев Д.В. Політика коренізації на Україні й у Криму:

порівняльний аналіз практики 20-х років // Культура народів Причорномор'я.
- 1999. - № 11. - С.83.
30. Хованцев Д.В. Про одній з «білих плям» національної політики в
Кримської АРСР// Культура народів Причорномор'я. - 2001. - № 17. – С.150.
31. ЧжаоЧанцин. Распад Советского Союза под национальным углом
зрения / пер. с кит. и предисл. А.А. Москалева // Новая и новейшая история.
2004. № 3. С. 86-95.