Історія української культури №2

1. Княжі та боярські двори. Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у
формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств,
а відтак і суспільства в цілому. Нагадаймо, що саме князь Володимир Святославич і його найближче оточення
стали ініціаторами переломної події, найважливішої для всього розвитку культури в Східній Європі —
прийняття християнства з Візантії.
Суттю давньоруських поглядів на державну владу була ідея колективного володарювання роду
Рюриковичів над Руссю і відгалужень цього роду — над окремими землями. Тільки представники династії
Рюриковичів мали право займати князівський престол — це було очевидним для всього тодішнього суспільства.
Загальноприйнятим було розуміння, що княжа влада — від Бога. Тому отриманий на підставі родового
права сан князя-володаря освячувався обрядом інтронізації, посадження "на стіл", тобто на престол. Інколи цей
ритуал відбувався в княжих палатах, але найчастіше — у кафедральному храмі столиці князівства.
Князі, крім столичних палат, мали і заміські резиденції. Наприклад, луцький князь любив бувати у
гарному місці, названому "Рай". Володимир Василькович часто перебував не в столичному Володимирі, а в
місті Любомлі. Більшість князів значну частину часу проводили в подорожах, існував певний узвичаєний етикет
зустрічей з місцевим населенням. Слід гадати, що завдяки таким зустрічам певні риси придворних звичаїв
переймалися місцевими боярами і містичами.
При княжих дворах спершу особливо впливовими були представники старої, ще родоплемінної знаті, але з
часом князі почали протиставляти їм бояр, які висунулися завдяки князівській протекції, зокрема з числа тих,
хто надав князям якісь послуги. Рисами, що особливо цінувались, були вірність, почуття обов’язку. Житіє
чернігівського князя Михайла Всеволодовича і боярина Федора розповідає, що князь за порадою довіреного
боярина пішов на мученицьку смерть, а боярин не завагався піти на муки разом з князем. Це житіє, як і інші
подібні твори, утверджувало в суспільстві поняття про вірність вірі як найвищу чесноту християнського
володаря і його підданих.
Про роль придворних бояр у державному управлінні можна довідатися з князівських грамот, де, як
правило, перелічувалися бояри, присутні при підписанні певного документа. Очевидно, деякі з важливих актів
князь видавав, порадившись із наближеними до себе боярами.
Особливо великий вплив на княжих дворах мало вище духовенство. Траплялися, зокрема в першій
половині XIII ст., випадки, коли єпископи очолювали боярську "коромолу", частіше, однак, князям вдавалося
призначати єпископів з числа своїх прихильників.
У князівських і єпископських канцеляріях працювали освічені люди, знавці іноземних мов. Вони готували
грамоти, вели дипломатичне листування. У Волинському літописі, крім кількох згадок про грамоти, наведено
повний текст двох грамот Володимира Васильковича і однієї Мстислава Даниловича. Із численних копій грамот
князя Лева Даниловича, що збереглись до наших днів, автентичний текст передають лише деякі.
Якщо говорити про вплив князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім впадає у вічі
діяльність у царині архітектури та містобудування. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним
потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя. Краса і велич архітектури
справляли на сучасників особливе враження. Із справжнім захопленням описує літописець спорудження
Данилом Галицьким храмів у столичному Холмі. З розповіді літописця ясно, що князь дбав і про зовнішній
вигляд храмів, і про їхній інтер’єр. Особливістю міста Холма став закладений в ньому парк; згадка про нього
започатковує історію садово-паркової архітектури в нашій країні. Те, що літописець вважав необхідним сказати
про красу парку — явище для тієї доби нетипове: естетика ландшафту якщо й відчувалася, то не і
висловлювалася, не вважалася гідною темою опису. Символом столичного характеру Холма стала споруджена
тут колона із скульптурою орла. Є всі підстави припускати, що архітектура княжої столиці справляла вплив і на
архітектурне обличчя інших міст.
Митрополія й єпископії. У всіх своїх виявах середньовічна культура була культурою насамперед
релігійною — і це зумовило виняткове місце церкви і духовенства в культурному житті.
Якщо наприкінці X і впродовж XI ст. християнських храмів було ще порівняно небагато, то в XIII — XIV
ст. усі руські землі покриваються мережею церков. Ще більше їх, попри менш сприятливі зовнішні умови, стає в
XIV — XV ст. На жаль, у джерелах немає жодного натяку на те, як формувалися церковні структури, яким
чином вдалося підготувати достатню кількість духовенства. В усякому разі, порівняно швидка християнізація
більшості населення на величезній території була неабияким досягненням тих, хто поширював нову віру. Вони,
як правило, мусили бути письменними та вміти читати богослужбові книги. Виконання церковних відправ з
пам’яті, ймовірно, допускалося на перших порах, але це не могло тривати довго.
Оскільки у великих містах, зокрема княжих столицях, було кілька церков, тут формувалися кола книжників,
носіїв нової християнської освіченості. Інтелектуальними центрами дуже швидко стали й монастирі на чолі з
Києво-Печерським. Усі церковні відправи включали поминання імператора Візантії, і це свідчило про
переконаність у єдності світового християнства під його егідою.
Однак спроби константинопольських патріархів вирішувати питання внутрішнього життя Київської
митрополії були епізодичними, а конфлікти, спричинені такими спробами, як правило, завершувалися
компромісами. Самостійному вирішенню Київською митрополією своїх справ сприяло політичне ослаблення
Візантії, суперечки в Константинопольській церкві з питань догматики, досить часте протистояння імператорів і
патріархів.
Попри нерегламентованість юридичними актами, православна церква впродовж XIII — першої половини
XIV ст. залишалась державною у всіх руських князівствах. Всі інші релігії, в тому числі нехристиянські, не
зазнавали при цьому жодних обмежень. Щоправда, коли домініканці, які 1222 р. прибули до Києва, спробували
навертати православних, це викликало незадоволення і, зрештою, привело до вигнання місіонерів.
Ситуація кардинально змінилася з кінця XIV ст. В українських і білоруських землях Великого князівства
Литовського, де православні становили переважну більшість населення, цілим рядом державних актів
католикам почали надавати значні привілеї. Дослідники зазначають, що дискримінаційні щодо православних
акти (зокрема норми Городелського привілею про закріплення вищих посад за католиками) на практиці не
виконувалися або "не виконувалися суворо", проте вже їхня наявність свідчила про нерівноправність
православ’я і католицизму.
Значно гіршим, ніж у Великому князівстві Литовському, було становище православних Галичини, особливо
міського населення. У деяких містах їх взагалі не допускали до самоврядних посад, а там, де православні
становили значну частину населення, їхнє представництво у магістраті було непропорційно малим. Щодо
шляхти становище пом’якшувалося після надання привілеїв про рівність прав усіх шляхтичів незалежно від
релігійної приналежності.
Найважчим було становище православ’я на Закарпатті, де воно залишилося вірою суспільних низів —
майже виключно селян. Тут, як і у всьому Угорському королівстві, політичними правами користувалися лише
католики. Про угорського короля Людовика Анжуйського наближений до нього францисканець Бартоломей з
Оверні писав, що цей володар вирішив повністю викорінити схизму у своєму королівстві і навернути слов’ян та
румунів на католицьку віру подібно до Карла Великого і Стефана І (угорського), які приводили своїх підданих
до хрещення "не так словами, як мечем". Для Трансільванії Людовик прийняв рішення, що великі
землевласники мають або стати католиками, або втратити майно і титули. Ймовірно, що подібну політику
Людовик та його наступники здійснювали і на Закарпатті. Успіхи покатоличення виявилися досить скромними:
на думку Антоніо Бонфіні (XV ст.), король міг пишатись тим, що внаслідок його політики стала католицькою
третина населення.
Монастирі. Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом
отримав статус лаври. Це зумовлюється багатьма причинами: Печерський монастир був найбільшим, серед його
ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше
святими. Оскільки про жоден інший монастир ми не маємо таких подробиць щодо організації монастирського
побуту і форм духовного життя монахів, то на підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про
чернече життя взагалі. Це слушно лише до певної міри, оскільки численні малі монастирі, зокрема ті, що були
приватними фундаціями князів, бояр або міщан, мали свої специфічні особливості.
Авторитет Києво-Печерського монастиря значною мірою ґрунтувався на пошані до його засновників
Антонія і Феодосія і наступних поколінь монахів, які здобули повагу побожним життям. До монастиря вступали
люди різних станів, в тому числі князівського і боярського походження. Тут практикувався і постриг у велику
схиму в передчутті смерті. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського
життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося.
Монахи не тільки працювали, щоб утримувати себе, а й виготовляли речі на продаж: шили взуття,
копіювали книги, малювали ікони. У допомозі бідним і лікуванні хворих монахи служили прикладом для інших,
але головним для себе вважали не служіння суспільству, а побожність, дотримання молитовного статуту.
Печерських монахів часто запрошували на визначні церковні посади. Так, ще на початку XIII ст. Симон
став настоятелем Богородичного монастиря і єпископом у Владимирі, Пахомій — ігуменом Святопетровського
монастиря в Ростові.
Особливо сприяло популярності монастиря створення в 20-х рр. XIII ст. першої редакції Патерика — збірки
житій печерських отців. Першим його начерком було листування монаха Полікарпа з колишнім монахом
Симоном, який став на той час єпископом у Владимир!. Полікарп висловив бажання стати ігуменом чи
єпископом і поскаржився, що в монастирі його не поважають. Симон гостро засудив Полікарпа за брак
християнського смирення і недостатню пошану до святості монастиря. Щоби довести значення і славу обителі,
Симон навів кілька житій монахів. Пізніше сам Полікарп збагатив текст ще кількома житіями, вмістивши на
початку твору лист до настоятеля лаври
Міста і села. Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони
культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі.
Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство
ставало рушійною силою суспільних змін.
У містах, попри традиційність і консерватизм організаційних форм ремесла й торгівлі, життя значної
частини населення носило лінеарний характер: багатьом людям було властиве прагнення зробити кар’єру,
вибитися в люди, просунутися якомога вище по суспільній драбині. Тому тут дбали про час: у деяких містах
годинники встановлювалися на вежах, міська сторожа дзвоном або трубою давала сигнали початку й кінця дня.
Типовий приклад ментальності міського мешканця дає біографія львівського крамаря середини XVII ст. Петра
Кунащака: спершу він переселяється з села на передмістя, веде дрібну торгівлю вдома і по ярмарках, врешті
назбирує грошей, щоб здійснити свою мрію — купити міську кам’яницю. На селі подібна ментальність була
властива тим окремим селянам, які перебиралися до міст, шукали кращої долі в торгівлі, йшли чумакувати або
козакувати. Для більшості селян вирішальним був циклічний час, визначений щорічним чергуванням сезонних
робіт і життєвим циклом, який для наступних поколінь мало відрізнявся від попередніх.
Місто, цілком зрозуміло, вирізнялося зовнішнім виглядом, а оточення міста муром чи валом лише
підкреслювало окремішність міського середовища, даючи тим, хто знаходився у межах мурів, відчуття
відносної безпеки. Недаремно ж міщани так пильнували міські брами, зачиняючи їх на ніч. Як сказано в одному
з описів Львова, на обох міських брамах, Галицькій і Краківській, здавна зберігалися "образи святих у
священицькому одязі, намальовані на руський або грецький кшталт” У зв’язку із символічним значенням мурів і
брам їхнє зображення бачимо на гербах ряду міст. Переходячи крізь потужну, гарно оздоблену браму,
подорожник мав відчути повагу до міського мікросвіту з особливими порядками і звичаями.
У зв’язку з важливою роллю торгівлі в житті міста осередком міського життя була ринкова площа,
торговиця. Тут відбувалися ярмарки і тижневі торги, як правило, також екзекуції засуджених до страти чи до
тілесного покарання. Відомі випадки влаштування на площах театральних вистав, релігійних процесій. Стилем
життя, одягом, характером розваг міські патриції намагалися наслідувати шляхтичів. Нерідко роздобуті
торгівлею, ремеслом чи лихварством гроші вони вкладали в купівлю земельних маєтків і намагались здобути
шляхетські права. Володіння землею і статус заможного шляхтича вважалися престижнішими, ніж навіть дуже
велике багатство, здобуте торгівлею або фінансовими операціями. Крім того, прибутки від торгівлі були менш
надійні і більш залежні від кон’юнктури, ніж прибутки від фільваркового господарства. Недаремно обидва сини
найбагатшого львівського купця Константина Корнякта воліли стати середньої руки шляхтичами.

2.Література пізнього середньовіччя:Галицько-Волинський літопис.

До нашого часу не збереглися пам'ятки світської літератури Галицько-Волинської Держави, хоча в їх
існуванні важко сумніватися (До таких творів деякі дослідники відносять "Повість про осліплення Василька").
Літописання у Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно
було продовженням традицій київських літописців, інші – стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція:
написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об'єднані в єдиний твір.
Найранішою літописною пам'яткою краю є "Повість про осліплення Василька", написана невідомим
автором у 1097 р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого
осліпив волинський князь Давид Ігорович. Деякі дослідники цей твір відносять до світської літератури.
Найяскравішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського князівства є "Галицько-Волинський літопис". Він
був відкритий у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним. Його особливістю є те, що він спочатку
був літературним твором без поділу на літа. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі але з
великими помилками. Окрім художньої самобутності, вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, за
думкою вчених, було не менше п'яти, уміло передають риси епохи, деталі неспокійного часу.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літопис Данила
Галицького (оповідає про події 1205-1258 pp.) і Волинського літопису (1258-1290 pp.). Літопис створений з
окремих повістей, що були об'єднані пізнішими складачами. Центральною частиною твору є життя князя
Данила Галицького. Літопис дає широку картину подій і в сусідніх землях: Угорщині, Польщі, Литві, інших
руських князівствах, Орді. Відомості літопису дають змогу в основному відтворити події у Мазовецькому
князівстві та Литві цього періоду. Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними
достоїнствами, емоційністю і ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях
Галичини і Волині.
Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля, во славу руської зброї і Руської землі.
Літопис є також цінним джерелом для вивчення староукраїнської мови. Адже в ньому багато характерних для
неї слів, зворотів, прислів'їв

3.Архітектура Галицько-Волинського князівства

Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та
Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Спочатку
мурованими були лише храми і князівські палати. Перші муровані храми у Галичині та Волині з'являються
досить рано: з кінця IX – початку X ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але на жаль.
переважна більшість храмів кінця ІХ-ХІІІ ст. назавжди втрачена. До нас дійшли лише окремі рештки. У XII-XIII
ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На будівничих Волині відчутний вплив справила
Київська школа. А галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання
західноєвропейських майстрів.
Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі. Він був збудований
у 1160 р. за наказом князя Мстислава Ізяславовича майстрами з Києва. Ця шестистопна одно купольна будівля
має простий, але водночас величний вигляд. Його сучасник – Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом
Осмомислом (1157 р.) – дійшов до нас у руїнах. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений
галереями і прикрашений білокам'яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка
багато запозичила з романського стилю поширеного в Європі. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого
каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологами знайдено близько 30-
ти кам'яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін
керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, з рослинними і геометричними
орнаментами. Неподалік давнього Галичу (тепер тут розташоване село Крилос) до наших днів зберігся храм св.
Пантелеймона (ХІІ-ХІІІ ст.), який теж є яскравим представником галицької архітектурної школи.
У Галичі, Звенигородці, Луцьку та в деяких інших містах археологи дослідили руїни князівських
палаців. У XIII ст. у Галицько-Волинському князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на
Волині поряд з Холмом були збудовані укріплені міста Данилів, Кременець, Угровськ, в Галичині – Ярослав,
Сянок. Всі вони мали оборонні споруди, які навіть не могли здолати монголо-татари з їх облоговою технікою. З
кінця XIII ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво
нового типу оборонних споруд – муровані "башти-стовпи". На теперішній день збереглися такі башти в
околицях м.Хелм (с.Стовп'є) та в м. Біла Вежа (колишній Кам'янець). Ці "стовпи" були баштами-донжонами. У
XIV ст. розгорнулось вже будівництво кам'яних замків. Серед яких першим був замок у Луцьку (почалося
будівництво наприкінці XIII ст.).

4.Малярство в Галицько-Волинській державі

Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона
представлена монументальним живописом (фресками) та іконами. Фресковий живопис продовжував київські
традиції. Ними були розписані провідні храми Волині і Галича. Проте не набув значного поширення. З
останньої чверті XII ст. будуються храми, в яких не було фресок, зокрема собор у Луцьку. У той же час фрески
знаходять широке поширення у княжих палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані
палати Ярослава Осьмомисла. Всі вони носили світські мотиви.
У XIII – на початку XIV ст. на Волині ведеться інтенсивне храмове будівництво, що супроводжується
відновленням традицій створення фресок, але ними вкривають лише вівтарну частину храмів. Проте до наших
днів майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові, який
датується XIV-XV ст. При оформленні храмів на Галичині та Волині наголос робився на іконах, які утворювали
цілі ансамблі. Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий
розпис. Згодом їх кількість збільшується. Утворюється іконостас – особлива перегородка, що закриває вівтарну
частину і складається з кількох рядів ікон.
Ікони, що мали поширення у Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом на
Волині і Галичині постали власні школи іконопису. Розквіт її припадає на другу половину XIII – XIV ст.
Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого контролю з боку церкви чи влади.
Митці, відповідно, намагалися віднайти вираження сюжету, іноді порушуючи канони. Зображення на іконах
мають легку об'ємність, що суттєво їх різнить від візантійських зразків.
Найстаршою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони "Менологія" (кінець XII
– початок XIII ст.). Вона була знайдена у 1930 р. в церкві св. Миколая у Тур“ї коло Старого Самбора. Але до
науковців потрапила лише у 1983 р. На ній зображені фігури святих підкреслено видовжених пропорцій з
малими головами. Одяг святих зображений у темних тонах. Серед них виділяється великомученик Георгій.
До найкращих зразків галицько-волинського живопису цього періоду належить чудотворна ікона
Волинської Богоматері ("богородиця Одигітрія" з Покровської церкви в Луцьку. Початок XIV ст.) Вона вражає
глядача особливою суворістю образів Богоматері і дитяти Ісуса, якої не було в іконах попереднього періоду.
Свідченням проникнення елементів народного мистецтва є сорочка Ісуса, що прикрашена вишитими
квіточками.
Ще одним шедевром іконопису того часу є шанована у Польщі Ченстоховська ікона Богоматері (XIV
ст.), що була на писана в Галичині. У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин
галицького іконопису "Юрій Змієборець" з с.Станилі поблизу Дрогобича. її автор був талановитим майстром
композиції та колориту. Він зумів поєднати відчуття загальної гармонійної врівноваженості з ритмічним рухом,
форму – з кольором. Відомі й інші пам'ятки галицького живопису XIV ст., яким притаманні висока майстерність
живописців, виразна індивідуальність, поєднання візантійських традицій, давньоруської спадщини й струменя
місцевого народного мистецтва. Надзвичайно популярними були ікони із зображенням св. Миколая та святих
мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба.
Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої
припадає на XIII ст. Нечисленні збережені мініатюри У ΧΙΙ-ΧΙΙΙ ст. сформувалися Волинська і Галицька
архітектурні школи. На будівничих Волині відчутний вплив справила Київська школа. А галицькі архітектори
використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів. Серед збережених
часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. за
наказом князя Мстислава Ізяславовича майстрами з Києва. Ця шестистопна одно купольна будівля має простий,
але водночас величний вигляд.
Його сучасник – Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осьмомислом (1157 р.) – дійшов до
нас у руїнах. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам'яною
різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з романського
стилю поширеного в Європі. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи
алебастру і вапняку. На території міста археологами знайдено близько 30-ти кам'яних будівель. До особливостей
галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із
зображенням грифонів, орлів, воїнів, з рослинними і геометричними орнаментами. Неподалік давнього Галичу
(тепер тут розташоване село Крилос) до наших днів зберігся храм св. Пантелеймона (ХІІ-ХІІІ ст.), який теж є
яскравим представником галицької архітектурної школи.
У Галичі, Звенигородці, Луцьку та в деяких інших містах археологи дослідили руїни князівських
палаців. У XIII ст. у Галицько-Волинському князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на
Волині поряд з Холмом були збудовані укріплені міста Данилів, Крем'янець, Угровськ, в Галичині – Ярослав,
Сяник. Всі вони мали оборонні споруди, які навіть не могли здолати монголо-татари з їх облоговою технікою. З
кінця XIII ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво
нового типу оборонних споруд – муровані "баштистовпи". На теперішній день збереглися такі башти в околицях
м.Хелм (с.Стовп'є) та в м. Біла Вежа (колишній Кам'янець). Ці "стовпи" були баштами-донжонами. У XIV ст.
розгорнулось вже будівництво кам'яних замків. Серед яких першим був замок у Луцьку (почалося будівництво
наприкінці XIII ст.)