ВЗАЄМОДІЯ ЗВУКІВ У ПОТОЦІ МОВЛЕННЯ

Типи звукових змін

У процесі мовлення звуки, стикаючись між собою, впливають один на

одного, зазнають різних змін. Зміни, що виникають внаслідок функціонування
мови, називаються ф у н к ц і о н а л ь н и м и [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.74].
Зміни звуків, що відбуваються у мовному потоці, поділяють на дві основні
групи: 1) к о м б і н а т о р н і , що виникають внаслідок взаємодії звуків
мови у мовному потоці; 2) позиційні, що зумовлюються позицією звука у
слові [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.74].
Далі коротко схарактеризуємо кожен із зазначених типів звукових змін
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.74].
Асиміляція (від лат. assimilatio — уподібнення) виникає внаслідок
взаємодії рекурсії та екскурсії сусідніх приголосних або голосних звуків
накладанням їх одна на одну. Асиміляція відбувається тільки між звуками
одного типу — приголосними або голосними. Вона виявляється в уподібненні
один одному сусідніх звуків в артикуляційному й акустичному відношенні
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.75].
За ступенем уподібнення розрізняють асиміляцію п о в н у, коли обидва
сусідніх звуки стають однаковими (пор.: укр. шшити — зшити, обежжирити —
обезжирити та ін., рос. оддать — отдать, рашшитать — рассчитать та ін.), і
часткову, за якої один звук уподібнюється іншому лише за певною
акустичною чи артикуляційною ознакою — за дзвінкістю або глухістю (пор.:
укр. с'в'іт — світ, св'ато, ц'в'ах, бород'ба — боротьба, вохкий — вогкий та ін.;
рос. з'д'ес' — здесь, л'охкий — легкий та ін.) [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.75].
За напрямом уподібнення асиміляція буває: 1) прогресивною
(прямою), коли наступний звук зазнає впливу попереднього й уподібнюється
йому (наприклад, укр. просторічне мн'асо, памн'ат, що виникли з мjaco,
na'мjam' внаслідок асиміляції [j] попереднім сонорним носовим приголосним
[М]; також укр. бджола, р'іл'л'а, з'іл'л'а, що виникли із староруських бъчела,
рольіа, зельіє внаслідок асиміляції наступних [ч], [j] попередніми [б], [л] та
ін.); 2) р е г р е с и в ною (зворотною), коли попередній звук повністю чи
частково уподібнюється наступному (наприклад, укр. ж житт'ам — з життям,
умиваj'ес'с'а — умиваєшся, очче — отче, с'т'аг — стяг). В індоєвропейських
мовах найчастіше спостерігається регресивна асиміляція і значно рідше —
прогресивна, а в тюркських, навпаки, значно частішою є прогресивна
асиміляція [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.75].
Асиміляції можуть зазнавати як звуки, що знаходяться поряд, так і
звуки, віддалені один від одного. Асиміляція, яка відбувається між сусідніми
звуками, називається к о н т а к т н о ю, або с у м і ж н о ю, а асиміляція між
звуками, відділеними один від одного іншими звуками, — д и с т а н т н о ю ,
або несуміжною (наприклад, діалектне закарпат. шішнацит' —
шістнадцять, де звук [с], хоч і відокремлений від попереднього [ш] звуком
[і], однак повністю асимілюється з ним) [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.75-76].
Асиміляція в індоєвропейських мовах відбувається, як правило, між
приголосними звуками, хоча спостерігається і між голосними. Наприклад, у
давньослов'янських мовах при творенні членних форм прикметників:
добраієго — добрааго; добраієму — добрууму чи при творенні форм
імперфекта: видъахъ — видаахъ, бъахъ — баахъ та ін.), а в тюркських й
угро-фінських мовах вона широко охоплює голосні звуки, виявляючись,
зокрема, у сингармонізмі (гармонії голосних), який
характеризується тим, що в одному слові можуть бути тільки голосні
заднього чи тільки переднього ряду, і при творенні похідних слів чи інших
форм того самого слова, якщо трапиться в новому приєднуваному елементі
інший голосний, то він обов'язково переходить у голосний звук
відповідного ряду (пор.: множинний афікс у турецькій мові, який виступає
у звукових варіантах -ar, -er залежно від складу голосних у кореневій
морфемі: baslar — голови, evler — будинки; в угорській мові афікс -ek, -ák
з тим самим значенням: levesek — супи, sala'tаk — салати та ін.) [Бевзенко
С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.76].
Дисиміляція (від лат. dissimilis — несхожий) — це явище, протилежне
асиміляції. Вона трапляється значно рідше, ніж асиміляція, і виявляється у
розподібненні, заміні одного з двох однакових чи подібних за характером
артикуляції звуків, які опинилися поряд чи близько один від одного, іншим,
менш схожим в артикуляційному відношенні на того, що залишився без
зміни[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.76].
Дисиміляція, як і асиміляція, за напрямком дії може бути як
прогресивною, так і регресивною. Порівняймо українські розмовні форми
слів лицар — рицар, калідор — коридор, і заміну внаслідок регресивної
асиміляції попередніх [р] на [л] під впливом наступного [р], транвай із
заміною [м] на [н] під впливом наступного [в], українське літературне
хто, що виникло із староруського къто після занепаду зредукованого [ъ].
Прикладом прогресивної дисиміляції в російському слові февраль є заміна
кінцевого звука [р] на [л] під впливом звука [р] попереднього складу
(лат. februarius), завдяки якому це слово набуло поширення і в російській
мові [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.76].
Акомодація (від лат. accomodatio — пристосування, від accomodo —
пристосовую) — це фонетичний процес, що полягає у взаємному
пристосуванні вимови суміжних голосних і приголосних звуків, внаслідок
чого властивості одного звука частково поширюються на інший [Бевзенко
С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.76-77].
Суть акомодації полягає в тому, що екскурсія наступного звука
пристосовується до рекурсії попереднього (прогресивна акомодація) або
рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного
(регресивна акомодація). Наприклад, у таких словах, як [лак] — ляк,
[лук] — люк, [рад] — ряд, [тук] — тюк, артикуляція голосних звуків
[а], [у] стає більш передньою, наближаючись до середнього ряду під
впливом попередніх м'яких приголосних [л], [p'], [т']) (порівняймо
вимову звуків [а], [у] у словах [лак], [лук], [рад], [тук], в яких
приголосні [А], [р], [т] тверді) [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.77].
У сучасних слов'янських, зокрема східнослов'янських, мовах
переважає дія прогресивної акомодації, тоді як у спільнослов'янській
поширенішою була регресивна акомодація, внаслідок чого й виникла
перехідна палаталізація твердих задньоязикових звуків [г], [к], [х],
пристосування вимови яких до наступних голосних переднього,ряду
виявилося в заміні їх палатальними приголосними [z'], [c'], [s'] чи [z'],
[c'], [s'] (наприклад, ст.-слов. ржка — ржчька — на ржцъ; кънажениіє —
кънагыни та ін.) [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.77].
 Діереза (від гр. διάρεσις ' — розрив, поділ) — це опускання звука чи
цілого складу в складному звукосполученні для спрощення вимови, що
пов'язане з потребою досягти зручнішої вимови слова [Бевзенко С.П.
Вступ до мовознавства, 2006, С.77].
Внаслідок дії діерези виникло спрощення груп приголосних в
українській мові, яке знайшло закріплення й в орфографії. Наприклад,
[здн] (<здьн) > [зн], [ждн] (<ждьн) > [жн], [стн] (<стьн) > [сн],
[стл] (<стьл) > [сл], [рдц] (<рдьц) > [рц], [стц] (<стьц) > [сц],
[слн] (<сльн) > [сн], [лнц] (<лньц) > [нц], [рнч] (<рньч) > [нч] у
словах пізно, кожний, радісний, чесний, слати, серце, місце, масний,
сонце, гончар та інші (пор.: ст.-рус. поздьно, кождьный, радостьныи,
чьстьныи, стълати, сердьцє, мъстьце, мастьныи, сълньце, горньчарь та ін.)
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.77].
Різновидом діерези є опускання голосного [і] на початку слів, що
спостерігається в деяких українських словах (пор.: гра (<игра), грати
(<играти), але іграшка, сповідь (<исповідь), Гнат (<Игнат), Сидір
(<Исидор), Катерина (<Екатерина), Гафія (<Агафия) та ін.) [Бевзенко С.П.
Вступ до мовознавства, 2006, С.77].
Іноді випадає один з двох однакових або подібних складів. Так,
замість білообрисий, довгообразий, дикообраз в українській мові маємо
білобрисий, довгобразий, дикобраз з випадним [о], замість березозіль
(назва місяця березень із ст.-рус. березозоль) — березіль з випадним
одним складом із двох однакових [зо]. Таке явище називається
гаплологією (від гр. — γάπλος простий і λογος — слово, вчення)
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.77-78].
Одним із різновидів гаплології є а ф е р е з а (від гр. αθηρέσις—
випадіння), тобто опускання ненаголошеного голосного при збігу з іншими
голосними на межі або всередині слів (див. наведені вище приклади
довгобразий, білобрисий, березіль та ін.). В українській мові, зокрема в її
поліських говорах, найчастіше піддається аферезі початковий голосний [о]
(пор.: до 'дnoji — до одної, все 'дно — все одно), іноді [а] (наприклад,
тадже — та адже) та інші голосні [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства,
2006, С.78].
Епентеза (від гр. έπένθεσις — вставка) — явище, протилежне діерезі.
Воно полягає у появі додаткового звука в складі слова [Бевзенко С.П.
Вступ до мовознавства, 2006, С.78].
Найчастіше приголосні звуки в українській мові вставляються між
голосними, зокрема [j], [л], [в], наприклад Італіjа, Сіціліjа (з Italia, Sicilia),
розмовні фіjалка — фіалка, просторічні розмовні радіво, Ларивон, какаво
(замість літературних радіо, Ларіон, какао), укр. земл'а, л'убл'у, лоул'у,
л'іпл'у порівняно із західнослов'янськими формами без [л']. В українських
діалектах і просторіччі нерідко вставляється звук [н] після [м] замість [j]
(наприклад, мн'асо, памн'ат'', мн'агкий та ін.). У східнослов'янських мовах у
словах зустріти, зустріч (пор.: рос. встретить, встреча) та похідних від них
вставляється звук [т] (пор.: ст.-рус. зазръти), розмовні здря (пор.: рос.
зря), уздріти, страм, страмити та ін. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства,
2006, С.78].
Вставлятися можуть і голосні звуки між приголосними. Епентетичними
голосними в українській мові можна назвати звуки [о], [є] у словах на зразок
вогонь, книжок, рота, вітер, рубель, земель (пор.: ст.-рус. огнь, кънижькъ,
ръта, ветръ, рубль, земль) [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.78].
Протеза (від гр. protesis , — додання, приєднання) — це приєднання на
початку слова додаткового приголосного чи голосного звука відповідно до
фонетичних закономірностей мови. Приголосні, що приєднуються до
початкових голосних звуків, називають протетичними, або приставними.
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.78].
В українській мові найчастіше в ролі протетичних виступають звуки [в],
[г], [j]. Наприклад: він (< онъ), вулиця (< улица), вогонь (< огнь), вісім
(<осмь), горіх (< оръхъ), гострий (< острый), гарба (< арба), гарбуз
(<арбуз), юний (пор.: ст.-слов. оуныи), яблуко, ягня, діал. jулиц'а,
jіволга, Jiван.[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.78].
Крім протетичних приголосних маємо і протетичні голосні, які
з'явилися, щоб роз'єднати збіг приголосних у початкових складах слова.
Так, щоб розбити групу приголосних [рж], [мл], що виникла на початку
слова після занепаду зредукованих ъ, ъг (пор.: [ръж-], [мъгл-]), в
українській мові з'явилося протетичне [і] ([и]): іржа, іржати, імла (пор.:
ст.-рус. ръжа, ръжати, мъгла). .[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства,
2006, С.79].
Метатеза (від гр. metathesis — перестановка) — це своєрідний тип
звукових змін, що полягає у переміщенні, перестановці приголосних звуків
усередині складів, слова. Вона трапляється дуже рідко, зокрема в
запозичених та маловідомих словах. Проте іноді вона зустрічається також у
словах питомого словникового фонду. Наприклад, укр. бондар (рос.
бондарь) із д.-рус. боднарь (пор. бодня), тарілка (рос. тарелка) з польс.
talezr чи з нім. Teller, укр. намисто, суворий (із ст.-рус. монисто,
суровый), рос. ладонь, сыворотка (із ст.-рус. долонь, сыроватъка) та ін. З
метатезою часто стикаємося в діалектному мовленні. Порівняймо: у
південно-західних українських говорах колонні (коноплі), у
правобережнополіських говірках рапуз (пазур). .[Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.79].
Субституція (лат. substiіutio, від substiнuo — підставляю, замінюю) — це
заміна одного звука, здебільшого іншомовного, подібним звуком рідної мови
при запозиченні слів. Так, в українській мові у багатьох запозичених словах
із західноєвропейських мов проривний звук [g] замінюється фрикативним
[г], наприклад, геологія, географія, геодезія, геометрія, геофізика,
геоботаніка, де звук [г] виникає відповідно до грецького звука [у]; в
запозиченнях із германських мов дифтонг [аі], як правило, замінюється
через [еі] лейтенант, капельмейстер, штрейкбрехер, Лейпциг, Рейн,
Швейцарія. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.79].
Одним із різновидів субституції є гіперизми — явища
непослідовного, несистемного заміщення звуків або форм з метою уникнення
ненормативних, діалектних і відтворення правильних форм, які, проте, є
правильними лише в уяві мовців, а насправді відступають від норми. Вони
виникають на основі діалектних чи іншомовних «неправильних» форм
найчастіше на міждіалектних чи міжмовних стиках або в говірках, що є
мозаїчними вкрапленнями в говірках іншої діалектної системи. Наприклад,
гіперичне «ікання» відповідно до закономірних [о], [є], що спостерігається на
українсько-польському та українсько-білоруському пограниччі: дохтір
(доктор), гонір (гонор), вівес (овес), вітец (отець), міч (меч), міжно
(можна), молідший (молодший); також гіперичне «окання» в
надприп'ятських українських говірках (північна Київщина) як відштовхування
від «акання»: копуста, кортопля, кобоки (кабаки), галушка; у слобожанських
говірках та на Старобільщині (північна Луганщина): опир (упир), от’уг
(утюг),одова (удова), бомага. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.79-80].

Позиційні звукові зміни

Зміни звуків можуть зумовлюватися також їхньою позицією у слові.
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.80].
Головними позиційними фонетичними процесами є редукція
ненаголошених голосних звуків, оглушення дзвінких приголосних у кінці
слова, а також уже розглянуті такі явища, як гармонія голосних, або
сингармонізм, поява приставних звуків або опускання звуків на початку слова,
перше з яких може розглядатися як різновид асиміляції, а інші деякою мірою є
різновидами комбінаторних звукових процесів. [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.80].
Редукція (від лат. reducere — послаблювати, зменшувати) — це
послаблення артикуляції звука, що призводить до зменшення сили, довготи
чи зміни тембру звучання. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.80].
Процесу редукції піддаються переважно ненаголошені склади тих мов, в
яких є значні відмінності у силі звучання ненаголошених і наголошених
голосних звуків. Такою є, наприклад, російська мова, в якій спостерігається як
кільк і с н а редукція, що виявляється у зменшенні довготи і сили звучання
ненаголошеного звука (цієї редукції зазнають голосні звуки [у], [и], [ы]),
так і я к і с н а, що полягає у зміні не тільки довготи і сили звучання
ненаголошеного звука, а й тембру (цій редукції підлягають голосні звуки [о],
[а], [є]). Порівняймо, садm — слды — съдлводm, де в другому слові маємо
кількісну, а в третьому — якісну редукцію ненаголошеного [а]. [Бевзенко
С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.80].
Редукція ненаголошених голосних відбувається лише за умови різкої
відмінності у силі звучання голосних звуків у наголошеному і ненаголошеному
складах, що властиве російській мові. В українській мові різниця в силі
звучання голосного наголошеного і ненаголошеного складів значно менша,
чим і зумовлюється відсутність у ній редукції ненаголошених голосних.
Щоправда, в українській мові серед голосних звуків спостерігаються також
явища, подібні до редукції, зокрема зближення у вимові ненаголошених
звуків [u], [e] і творення специфічного звука, який можна було б позначити
як [e], що може бути пояснене послабленням цих звуків у ненаголошеній
позиції, однак подібні явища швидше можна розглядати як конвергенцію
звуків (див. далі). [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.80].
До позиційних звукових змін належить і о г л у ш е н н я дзвінких
приголосних у кінці слова, яке властиве таким мовам, як російська, польська,
німецька. Порівняймо: рос. cадm, дедm, хлебn; пол. chleb — хлєп (хліб), ogro'd
— о'груm (сад); нім. der Tag — mаак (день), der Sand — зант (пісок) та ін.
В українській, французькій, англійській мовах дзвінкі приголосні в кінці слова
не втрачають своєї дзвінкості. Щоправда, в українських південно-західних
діалектах втрата дзвінкості приголосних в абсолютному кінці слова є
звичним явищем; пор.: д'іт (дід), хл'іп (хліб), б'іп (біб), грип (гриб) та ін.
[Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.81].

ЗМІНИ ЗВУКІВ У ПРОЦЕСІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

МОВИ

Функціональні й історичні звукові зміни

Функціональні звукові зміни — це зміни, які властиві мові певного

історичного періоду і викликані дією живих фонетичних закономірностей або
зумовлені традицією, що склалася в цій мові у процесі її історичного
розвитку. Прикладами функціональних звукових змін, спричинених дією
живих фонетичних закономірностей, можуть бути комбінаторні й позиційні
зміни звуків, властиві сучасній українській мові. Порівняймо численні зміни,
що з'явилися внаслідок асимілятивних процесів: молод'ба (<молотьба),
воґзал (<вокзал), і'аґ'би (<якби), оз'де (<осьде), с'міjес':а (<смієшся),
ш:ити (<зшити), беж:иру (<без жиру), короч:ий (<коротший), заквіч:ати
(<заквітчати), книз'ці (книжці). Прикладами функціональних звукових змін,
зумовлених існуючою традицією, є так звані історичні чергування
(альтернації) звуків [г] : [ж] : [з], [к] : [ч] : [ц], [х] : [ш] : [с], [д] :
[дж], [т] : [ч], [з]: [ж], [с] : [ш], [и] : [і], [і] : [є] та інші, деякі з них
мають тепер і морфологічне (морфонологічне) значення; пор.: нога —
ніжка — ніжці, рука — ручка — на руці, муха — мушка — мусі; ходжу,
кручу, вожу, ношу (але ходиш, крутиш, возиш, носиш), носити — нести,
замітати — замести, сидіти — сідати. [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.82].
Історичні звукові зміни — це такі зміни, що відбулися у фонетичній
системі певної мови під дією внутрішніх тенденцій її розвитку. [Бевзенко
С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.82].

Регулярні та нерегулярні звукові зміни

Звукові зміни залежно від послідовності їх перебігу поділяють на
регулярні та нерегулярні, або спорадичні. [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.82].
Н е р е г у л я р н і звукові зміни відбуваються непослідовно, спорадично.
Вони охоплюють лише окремі слова, і простежити якісь закономірності у їх
виявах не вдається. До нерегулярних звукових змін належать, наприклад,
гаплологія, діереза, метатеза, гіперичні явища, звукові зміни, що виникли
внаслідок дії аналогії. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С. 82-83].
Р е г у л я р н і звукові зміни відбуваються закономірно, послідовно в усіх
тих випадках, коли для їх перебігу наявні відповідні умови. До регулярних
належить значна частина комбінаторних і позиційних звукових змін, а також
усі так звані спонтанні звукові зміни, що не залежать від позиції звука чи
його оточення у слові. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.83].
Серед звукових змін залежно від фонетичних умов, в яких вони
відбуваються, розрізняють зумовлені і спонтанні (незумовлені) звукові
зміни. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.83].
З у м о в л е н і звукові зміни відбуваються лише за наявності відповідних
фонетичних чинників, зокрема таких, як сусідство звуків, позиція звука у
слові, загальні фонетичні; умови, в які потрапляє звук, тощо. До зумовлених
звукових і змін належать, наприклад, комбінаторні та позиційні зміни
(асиміляція, дисиміляція, акомодація, редукція). [Бевзенко С.П. Вступ до
мовознавства, 2006, С.83].
 Поряд із зумовленими звуковими змінами існують і такі, які не залежать
ні від позиції звука, ні від його фонетичного оточення у слові, а відбуваються
послідовно, регулярно, за будь-яких фонетичних умов, в які потрапляє звук у
мовному потоці. Такі звукові зміни називаються с п о н т а н н и м и (від лат.
spontaneus — довільний, мимовільний), або незумовленими, проте остання
назва може бути прийнята лише умовно. Спонтанні звукові зміни можуть
бути названі незумовленими тільки тоді, коли вони виникають не під впливом
таких зовнішніх чинників, як позиція звука чи його оточення у слові.
Спонтанні звукові зміни насправді зумовлені, а не довільні. Вони закономірні
й виникають внаслідок дії внутрішніх тенденцій розвитку фонетичної системи
мови. Прикладами спонтанних змін в історії української мови можуть бути
втрата давнього дифтонгічного звука [є], позначуваного в усіх випадках
його вживання літерою [ъ], і його заміна звуком [і] в основній масі
українських говорів (порівняймо також заміни цього звука звуком [е] в
російській мові), втрата проривного звука [г] і його заміна фрикативним
звуком [г], ствердіння шиплячих звуків, що сталося в більшості говорів
української мови, та ін. [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006,
С.83].

Під фонетичними законами розуміють регулярні фонетичні (звукові)

зміни, властиві тій чи тій мові або групі споріднених мов. [Бевзенко С.П.
Вступ до мовознавства, 2006, С.84].
Дія фонетичних законів може бути обмежена у просторі (діють лише у
певній мові чи навіть у місцевому діалекті), у часі (діють у певні періоди
існування мови, з часом їх дія припиняється, хоча результати її
залишаються) і у м о в а м и , в яких вони відбуваються чи відбувалися.
Фонетичні закони оформлені у певні формулювання, в яких вказується як
на місце (у мові, в діалекті, у групі діалектів, мов тощо), сутність самої
зміни, фонетичного переходу (в чому вона полягає), її хронологію (час дії),
так і на умови, за яких вона відбувається, тобто з'ясовуються
внутрішньомовні (інтралінгвальні) причини її перебігу. Прикладом
формулювання фонетичного закону, який охопив увесь східнослов'янський
мовний обшир і неодночасно завершився в усіх староруських
(давньоруських) діалектах, спричинившись до глибоких перетворень
староруської фонетичної системи, що виявилися в оформленні трьох
фонетичних систем окремих східнослов'янських мов, може бути закон
занепаду редукованих голосних. У південно-західних діалектах
староруської (давньоруської) мови (місце дії) наприкінці XI — у першій
половині XII ст. (час дії) відбувся процес занепаду редукованих голосних
[ъ], [ь], що полягав у повній втраті їх, якщо вони стояли у слабкій позиції,
і в перетворенні в голосні повного творення [о], [е], якщо вони
знаходилися у сильній позиції (суть фонетичних перетворень і умови, за
яких вони відбувалися). [Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства, 2006, С.84].