XXII
У спальні старого Кнопфа з'являється
раптом привид. Минає добра хвилина,
поки я крізь вікно, у шибках якого
віддзеркалюється полудневе сонце,
впізнаю, що це сам фельдфебель. Отже,
він живий і доплівся од ліжка до вікна.
Й ого сіре обличчя над сірою нічною
сорочкою втупилось у вільний світ.
— Глянь, — кажу я Георгові,— старий
бой овий кінь не бажає вмирати в шлеї.
Він хоче, щоб й ого погляд в останню
мить був звернений до
верденбрюкських гуралень.
Ми розглядаємо Кнопфа. Вуса й ого
звисають з-під носа віхтями. Очі
зблякли. Він ще якусь мить дивиться
надвір, потім одвертається.
— Це був й ого останній погляд, — кажу
я. — Кого не зворушить, що навіть така
черства душа, яка дуже любила
мордувати людей , хоче ще раз
поглянути на світ, перш ніж залишити
й ого назавжди. Тема для Гунгермана,
соціального поета.
— Кнопф кидає ще один погляд на
світ, — каже Георг.
Я залишаю ротатор «Престо», на якому
розмножую каталог для агентів нашої
фірми, і підходжу до Георга.
Фельдфебель знову з'являється у вікні.
Крізь блискучу шибку видно, як він
щось піднімає вгору і п'є.
— Ліки! — кажу я. — Як навіть
най жалюгідніша руїна чіпляється за
життя! Ще одна тема для Гунгермана.
— То не ліки, — заперечує Георг, у якого
зір гостріший , ніж у мене. — Ліки не
бувають у горілчаних пляшках.
— Що?
Im Schlafzimmer des alten Knopf taucht
plö tzlich ein Gespenst auf. Es dauert eine
Weile, ehe ich im spiegelnden Mittagslicht
den Feldwebel erkenne. Er lebt also noch
und hat sich aus dem Bett ans Fenster
geschleppt. Grau stiert der Kopf ü ber dem
grauen Nachthemd in die Welt.
»Sieh an«, sage ich zu Georg.»Er will nicht
in den Sielen sterben. Das alte Schlachtroß
will einen letzten Blick in die Richtung der
Werdenbrü cker Schnapsfabriken tun.«
Wir betrachten ihn. Der Schnurrbart hä ngt
als trauriges Gestrü pp vom Munde. Die
Augen sind bleifarben. Er glotzt noch eine
Zeitlang, dann kehrt er sich ab.
»Das war sein letzter Blick«, sage
ich.»Rü hrend, daß selbst eine so
abgehä rtete Seele von einem
Menschenschinder noch einmal die Welt
anschauen will, bevor sie sie fü r immer
verlä ßt. Ein Stoff fü r Hungermann, den
sozialen Dichter.«
»Er tut einen zweiten Blick«, erwidert
Georg.
Ich verlasse den Vervielfä ltigungsapparat
Presto, an dem ich Katalogblä tter fü r
unsere Vertreter hektographiere, und
komme zum Fenster zurü ck. Der Feldwebel
steht wieder da. Er hebt hinter den
spiegelnden Fensterscheiben etwas hoch
und trinkt.»Seine Medizin!«sage ich.»Wie
doch selbst die wü steste Ruine am Leben
hä ngt! Ein zweiter Stoff fü r Hungermann.«
»Das ist keine Medizin«, erwidert Georg,
der schä rfere Augen hat als ich.»Medizin
kommt nicht in Schnapsflaschen.«
»Was?«
Wir ö ffnen unser Fenster. Die Spiegelung
verschwindet, und ich sehe, daß Georg
Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча
шибка не заважає, і я бачу, що Георг не
помилився: старий Кнопф п'є щось
справді з горілчаної пляшки.
— Це й ого жінці спала на думку чудова
ідея, кажу я, — давати Кнопфові воду у
пляшках з-під горілки, аби й ому легше
було пити. Адже в будинку горілки
більше немає, й ого весь обшукали.
Георг хитає головою.
— Коли б це була вода, Кнопф давно вже
шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я
знаю старого, він водою лиш умивався,
та й то неохоче. Це горілка, яку й ому,
незважаючи на обшук, десь-таки
пощастило заховати, і ти, Людвігу, маєш
перед собою величне видовище: людина
мужньо крокує назустріч своїй долі.
Старий фельдфебель хоче загинути на
полі бою, вчепившись рукою ворогові в
горло.
— Можна покликати й ого дружину?
— Ти гадаєш, що вона зможе одібрати в
нього пляшку?
— Ні.
— Лікар сказав, що він протягне
щонай більше кілька днів. То хіба не все
одно?
— Як для кого. Одна справа для
християнина, а інша — для фаталіста.
Пане Кнопф! — гукаю я. — Пане Кнопф!
Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він
робить такий рух, ніби вітає нас
пляшкою. Потім знову прикладається до
неї.
— Пане Кнопф! — кричу я. — Фрау
Кнопф!
— Надто пізно, — каже Георг.
Кнопф перестає пити і ще раз описує
коло пляшкою. Ми чекаємо, що він
упаде. Адже лікар заявив, що кожна
крапля алкоголю для Кнопфа
смертельна. За мить він зникає в
глибині кімнати, як труп, що повільно
занурюється у воду.
recht hat: Der alte Knopf sä uft aus einer
unverkennbaren Schnapspulle.»Ein guter
Einfall seiner Frau«, sage ich,»ihm Wasser
in eine Schnapsflasche zu fü llen, damit er es
so leichter trinkt. Denn Schnaps hat er nicht
mehr in der Bude; alles ist ja durchsucht
worden.«
Georg schü ttelt den Kopf.»Wenn das
Wasser wä re, hä tte er die Flasche lä ngst
durchs Fenster geschmissen. Solange ich
den Alten kenne, hat er Wasser nur zum
Waschen benü tzt – und das auch nicht
gern. Das da ist Schnaps, den er trotz der
Haussuchung noch irgendwo versteckt
gehabt hat, und du, Ludwig, hast das
erhabene Schauspiel vor dir, einen
Menschen mutig seinem Schicksal
gegenü bertreten zu sehen. Der alte
Feldwebel will auf dem Felde der Ehre
fallen, die Hand an der Gurgel des Feindes.«
»Sollen wir nicht seine Frau rufen?«
»Glaubst du, sie kö nne ihm die Flasche
wegnehmen?«
»Nein.«
»Der Arzt hat ihm hö chstens ein paar Tage
geben. Was ist da der Unterschied?«
»Der des Christen und der des Fatalisten.
Herr Knopf!«rufe ich.»Herr Feldwebel!«
Ich weiß nicht, ob er mich gehö rt hat, aber
er macht eine Bewegung, die wie ein Gruß
mit der Flasche aussieht. Dann setzt er aufs
neue an.»Herr Knopf!«rufe ich.»Frau
Knopf!«
»Zu spä t!«sagt Georg.
Knopf hat abgesetzt. Er macht noch eine
zweite kreisende Bewegung mit der
Flasche. Wir erwarten, daß er
zusammenbricht. Der Arzt hat erklä rt, jeder
Tropfen Alkohol sei tö dlich fü r ihn. Nach
einer Weile verschwindet er im
Hintergrund des Zimmers wie eine Leiche,
die langsam im Wasser versinkt.»Ein
schö ner Tod«, sagt Georg.
»Wir sollten es der Familie sagen.«
»Laß sie in Ruhe. Der Alte war eine Pest. Sie
— Чудова смерть, — зауважує Георг.
— Треба сказати про це й ого жінці і
дочкам.
— Залиш їх у спокої. Старий був для них
справжнім лихом. Вони раді, що все вже
скінчилося.
— Це ще невідомо. Відданість інколи
трапляється там, де її й не сподіваєшся.
Вони могли б зажадати, щоб й ому
промили шлунок.
— Кнопф так пручався б, що або дістав
би параліч серця, або в нього лопнула б
печінка. Однак, щоб заспокоїти свою
совість, сповісти про все лікаря.
Я дзвоню Гіршманові.
— Старий Кнопф щой но випив невелику
пляшку горілки, — кажу я й ому. — Ми
бачили з вікна.
— Одним духом?
— Ні, за два заходи. А яке це має
значення?
— Ніякого. Я питаю просто з цікавості.
Хай спочиває з миром.
— І нічого не можна зробити?
— Нічого, — відповідає Гіршман. — Так
чи інакше, старий загине. Дивно, що він
взагалі дотягнув до сьогоднішнього дня.
Поставте й ому надгробок у формі
пляшки.
— Ви черства людина, — зауважую я.
— Не черства, а цинічна. Ви повинні
знати різницю між цими словами. Ви ж
теж працюєте на тій самій царині, що й
я! Цинізм — це серце із знаком мінус,
якщо це вас утішить. Випий те чарку за
помин душі п’яного квача, яка полетіла
назад до неба.
Я кладу трубку.
— Мабуть, Георгу, зараз для мене
най кращий час залишити цю роботу, —
кажу я. — Надто від неї грубієш.
— Від неї не грубієш, а тупієш.
— Ще гірше. Це не професія для члена
Верденбрюкської академії поетів. Де тут
бути глибокому здивуванню, жахові і
sind froh, daß es soweit ist.«
»Das weiß ich nicht. Anhä nglichkeit geht
sonderbare Wege. Sie kö nnten ihm den
Magen auspumpen lassen.«
»Er wird dagegen so kä mpfen, daß ihn der
Schlag trifft oder daß ihm die Leber platzt.
Aber telefoniere dem Arzt, wenn es dein
Gewissen beruhigt. Hirschmann.«
Ich erreiche den Arzt.»Der alte Knopf hat
gerade eine kleine Flasche Korn
ausgetrunken«, sage ich.»Wir haben es vom
Fenster aus gesehen.«
»In einem Zug?«
»In zwei Zü gen, glaube ich. Was hat das
damit zu tun?«
»Nichts. Es war nur Neugierde. Er ruhe in
Frieden.«
»Kann man nichts tun?«
»Nichts«, sagt Hirschmann.»Er wü rde so
und so eingehen. Mich wundert, daß er
ü berhaupt bis heute durchgehalten hat.
Setzen Sie ihm einen Grabstein in Form
einer Flasche.«
»Sie sind ein herzloser Mensch«, sage ich.
»Nicht herzlos, zynisch. Sie sollten den
Unterschied kennen! Sie sind ja aus der
Branche! Zynismus ist Herz mit negativem
Vorzeichen, wenn Sie das trö stet. Trinken
Sie einen Gedä chtnisschluck auf die
heimgefahrene Schnapsdrossel.«
Ich lege das Telefon auf.»Ich glaube,
Georg«, sage ich,»es wird wirklich hö chste
Zeit, daß ich unsern Beruf verlasse. Er
verroht zu sehr.«
»Er verroht nicht. Er stumpft ab.«
»Noch schlimmer. Er ist nichts fü r ein
Mitglied der Werdenbrü cker
Dichterakademie. Wo bleibt das tiefe
Erstaunen, das Grauen, die Ehrfurcht vor
dem Tode, wenn man sie kassenmä ßig oder
in Denkmä lern auswertet?«
»Es bleibt genug davon«, sagt Georg.»Aber
ich verstehe dich. Laß uns jetzt zu Eduard
gehen und dem alten Zwö lfender ein stilles
Glas weihen.«
благоговінню перед смертю, коли
оцінюєш її на гроші або на надгробки?
— На тебе ще стане і здивування, і жаху,
і благоговіння, — каже Георг. — Однак я
розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда
і хильнемо чару на спомин про цього
двожильного дідугана.
Надвечір ми повертаємось додому.
Через годину в квартирі Кнопфів
зчиняється галас.
— Мир праху й ого, — каже Георг. —
Ходімо, треба сказати належні слова
втіхи.
— Сподіваюсь, вони встигли закінчити
свої траурні сукні. Це єдина втіха, якої
вони потребують у цю мить.
Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не
дзвонячи, і зупиняємось на порозі,
вражені несподіваною картиною. Серед
кімнати стоїть Кнопф, — одягнений , з
ціпком у руці. За трьома швацькими
машинками збилися в купу й ого жінка і
дочки. Кнопф, люто крекчучи, лупцює їх
ціпком. Однією рукою він тримається за
ший ку най ближчої машинки, щоб мати
добру опору, а другою орудує своєю
зброєю. Ціпком дуже не вдариш, але
Кнопф старається, як може. Довкола на
підлозі валяються траурні сукні.
Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка,
замість того, щоб убити, так оживила
Кнопфа, що він одягнувся і, мабуть,
налаштувався в свій звичай ний обхід
пивниць. Оскільки й ому ніхто не сказав,
що він смертельно хворий , а жінка,
боячись й ого, не покликала священика
приготувати старого до вічного царства,
Кнопфові й на думку не спадало, що він
може вмерти. Фельдфебель витримав
уже чимало припадків, і цей для нього
був тільки один з багатьох. Тому й ого
лють цілком зрозуміла: хто б зрадів,
побачивши, що родина вже зарахувала
й ого до мертвих і витрачає останні
гроші на траурний одяг?
Wir kommen nachmittags zurü ck. Eine
Stunde spä ter tö nt Lä rm und Geschrei aus
der Knopfschen Wohnung.
»Friede seiner Asche«, sagt Georg.»Komm,
wir mü ssen rü bergehen und die ü blichen
Trostworte sagen.«
»Hoffentlich haben sie alle ihre
Trauerkleidung fertig. Das wird der einzige
Trost sein, den sie im Augenblick
brauchen.«
Die Tü r ist unverschlossen. Wir ö ffnen sie,
ohne zu klingeln, und bleiben stehen. Ein
unerwartetes Bild empfä ngt uns. Der alte
Knopf steht im Zimmer, seinen
Spazierstock in der Hand, angezogen, um
auszugehen. Hinter den drei Nä hmaschinen
drä ngen sich seine Frau und seine drei
Tö chter. Knopf schlä gt mit dem Stock auf
sie ein. Mit einer Hand hä lt er sich am Hals
der vorderen Nä hmaschine fest, um einen
guten Stand zu haben, mit der anderen
prü gelt er. Die Schlä ge sind nicht besonders
stark, aber Knopf tut, was er kann. Rundum
liegen die Trauerkleider am Boden.
Es ist einfach, die Lage zu ü bersehen.
Anstatt ihn zu tö ten, hat der Kornschnaps
den Feldwebel so belebt, daß er sich
angezogen hat, um wahrscheinlich auf die
ü bliche Runde durch die Kneipen zu gehen.
Da niemand ihm gesagt hat, daß er
todkrank sei, und seine Frau aus Angst vor
ihm auch keinen Geistlichen geholt hat, der
ihn auf die ewige Seligkeit hä tte
vorbereiten kö nnen, ist Knopf gar nicht auf
den Gedanken gekommen, zu sterben. Er
hat schon viele Anfä lle ü berstanden, und
dies ist fü r ihn einer von vielen. Daß er jetzt
wü tend ist, ist zu begreifen – kein Mensch
jubelt, wenn er sieht, daß seine Familie ihn
schon so vö llig abgeschrieben hat, daß sie
teures Geld fü r Trauerkleider ausgibt.
»Verfluchte Bande!«krä chzt er.»Habt euch
wohl schon gefreut, was? Ich will euch
lehren!«
Er verfehlt seine Frau und zischt vor Wut.
— Кляте кодло! — хрипить Кнопф. —
Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!
Він не вцілив у жінку і аж шипить від
люті. Жінка схопилась за ціпок і тримає
й ого.
— Але ж, старий , ми повинні були
приготуватися, лікар…
— Лікар—ідіот! Пусти ціпок, сатано!
Пусти, кажу тобі, тварюко!
Маленька, кругла жінка й справді
випускає з рук ціпок. Кнопф шипить, як
качур, і знову замахується на дружину,
але попадає в дочку. Жінки могли б
легко роззброїти немічного старого,
однак він тримає їх у покорі, як колись
своїх рекрутів. Тепер дочки схопились за
ціпок і з сльозами на очах намагаються
щось пояснити батькові. Та Кнопф не
хоче й слухати.
— Пустіть ціпок, диявольське кодло!
Розтринькувати гроші, викидати їх на
вітер! Я вас провчу!
Ціпок знову вільний . Кнопф
замахується, але ні в кого не влучає і,
втративши рівновагу, падає на коліна.
Під ніцшевськими вусами в нього аж
піна виступає, коли він підводиться,
щоб, згідно заповіді Заратустри,
лупцювати й далі свій гарем.
— Тату, ти ж помреш, якщо будеш так
хвилюватися! — кричать крізь сльози
дочки. — Заспокой ся! Ми раді, що ти
живий ! Приготувати тобі кави?
— Кави? Я вам дам каву! Я вас повбиваю,
диявольське насіння! Розтринькати
стільки грошей …
— Але ж, тату, все це можна знову
продати!
— Продати! Я вас продам, сволото!
— Але ж, старий , за них ще не
заплачено!
Це діє. Кнопф опускає ціпок.
— Що?
Ми підходимо ближче.
— Пане Кнопф, — каже Георг. — Моє
Sie hä lt den Stock fest.»Aber Vater, wir
mußten uns doch vorsehen, der Arzt -«
»Der Arzt ist ein Idiot! Laß den Stock los, du
Satan! Laß den Stock los, sage ich, du
Bestie!«
Die kleine, runde Frau lä ßt den Stock
tatsä chlich los. Der zischende Enterich vor
ihr schwingt ihn und trifft eine seiner
Tö chter. Die drei Frauen kö nnten den
schwachen Alten mü helos entwaffnen; aber
er hat sie unter der Fuchtel wie eben ein
Feldwebel seine Rekruten. Die Tö chter
halten jetzt den Stock fest und versuchen
trä nenvolle Erklä rungen. Knopf hö rt nicht
zu.»Laßt den Stock los, ihr Satansbrut! Geld
verschwenden und aus dem Fenster
werfen, ich werde euch lehren!«
Der Stock wird losgelassen, Knopf haut aufs
neue ein, vorbei, und fä llt durch den
Schwung ins Leere auf die Knie. Der
Speichel steht ihm in Blasen in seinem
Nietzscheschnurrbart, als er sich aufrichtet,
um nach Zarathustras Gebot seinen Harem
weiterzuprü geln.»Vater, du stirbst, wenn
du dich so aufregst!«schrien die Tö chter
unter Trä nen.»Beruhige dich doch! Wir
sind glü cklich, daß du lebst! Sollen wir dir
Kaffee machen?«
»Kaffee? Ich werde euch Kaffee machen!
Totschlagen werde ich euch Satansbrut! So
viel Geld herauszuschmeißen -«
»Aber Vater, wir kö nnen die Sachen doch
wieder verkaufen!«
»Verkaufen! Ich werde euch verkaufen, ihr
verdammten Luder -«
»Aber Vater, es ist doch noch gar nicht
bezahlt!«schreit Frau Knopf in hö chster
Seelennot. – Das dringt durch. Knopf lä ßt
den Stock sinken.
»Was?«
Wir treten vor.»Herr Knopf«, sagt
Georg.»Meinen Glü ckwunsch!«
»Lecken Sie mich am Arsch!«erwidert der
Feldwebel.»Sehen Sie nicht, daß ich
beschä ftigt bin?«
шанування!
— Поцілуй те мене знаєте куди? —
відповідає фельдфебель. — Не бачите,
що я зай нятий ?
— Ви надто хвилюєтесь.
— А вам яке діло? Тут моя сім'я хоче
мене доконати.
— Ваша дружина зробила вигідну
справу! Коли вона завтра продасть
траурний одяг, то, завдяки інфляції,
заробить на ньому кілька мільярдів —
особливо, якщо за матерію ще не
заплачено.
— Ні, ми ще нічого не платили, —
вигукують в один голос усі чотири
жінки.
— Значить, вам треба радіти, пане
Кнопф! За час вашої хвороби курс
долара піднявся. І ви, самі про те не
здогадуючись, уві сні заробили на цих
речах.
Кнопф прислухається. Про інфляцію
й ому відомо з того, що горілка дедалі
дорожчає.
— Значить, заробив… — бурмоче він.
Потім обертається до своїх чотирьох
розпатланих жертв.
— Ви вже й надгробок купили для мене?
— Ні, тату! — полегшено кричить
квартет, благально дивлячись на нас.
— Чому не купили? — люто вигукує
Кнопф.
Жінки витріщують на нього очі.
— От недотепи! — горлає він. — Ми ж
могли б й ого продати! І заробили б,
правда? — питає він Георга.
— Тільки тоді, коли б за нього було
заплачено. Інакше нам, на жаль,
довелося б забрати й ого назад.
— Он які Але ми могли 6 продати й ого
Гольманові й Клоцу і вже потім
розрахуватися з вами. — Фельдфебель
знову обертається до свого виводка. —
Ви, недотепи! Де гроші? Якщо ви не
платили за матерію, то вони у вас ще є!
»Sie ü beranstrengen sich.«
»So? Was geht Sie das an? Ich werde hier
ruiniert von meiner Familie.«
»Ihre Frau hat ein glä nzendes Geschä ft
gemacht. Wenn sie die Trauerkleider
morgen verkauft, wird sie einige Milliarden
daran verdient haben durch die Inflation –
besonders, wenn sie den Stoff noch nicht
bezahlt hat.«
»Nein, wir haben ihn noch nicht
bezahlt!«schreit das Quartett.
»Da sollten Sie froh sein, Herr Knopf! Der
Dollar ist wä hrend Ihrer Krankheit
erheblich gestiegen. Sie haben, ohne es zu
wissen, im Schlaf an Sachwerten verdient.«
Knopf horcht auf. Daß eine Inflation
besteht, weiß er aus der Tatsache, daß der
Schnaps immer teurer geworden ist.»So,
verdient«, murmelt er. Dann wendet er sich
zu seinen vier aufgeplusterten
Spatzen.»Habt ihr auch schon einen
Grabstein fü r mich gekauft?«
»Nein, Vater!«schreit das Quartett
erleichtert, mit einem beschwö renden Blick
auf uns.
»Und warum nicht?«krä chzt Knopf wü tend.
Sie starren ihn an.
»Ihr Gä nse!«schreit er.»Wir hä tten ihn jetzt
wieder verkaufen kö nnen! Mit Verdienst,
was?«fragt er Georg.
»Nur, wenn er bezahlt gewesen wä re. Sonst
hä tten wir ihn lediglich zurü ckgenommen.«
»Ach was! Dann hä tten wir ihn an
Hollmann und Klotz verkauft und Sie davon
ausgezahlt!«Der Feldwebel wendet sich
wieder seiner Brut zu.»Ihr Gä nse! Wo ist
das Geld? Wenn ihr nicht bezahlt habt fü r
den Stoff, habt ihr doch noch Geld! Her
damit!«
»Komm«, sagt Georg.»Der emotionelle Teil
ist vorbei. Beim geschä ftlichen haben wir
nichts zu suchen.«
Er irrt sich. Eine Viertelstunde spä ter steht
Knopf im Bü ro. Ein wü rziger Duft von Korn
umschwebt ihn.»Ich habe alles
Давай те сюди!
— Ходімо, — каже Георг. — Емоцій на
частина скінчилася. А в діловій для нас
немає нічого цікавого.
Він помиляється. Через чверть години
Кнопф з’являється в конторі. Від нього
лине пряний запах горілки.
— Я дізнався про все, — каже він. —
Брехня вам не допоможе. Моя жінка
призналася. Вона купила у вас
надгробок.
— Вона ж не заплатила за нього. Тому
забудьте про це. Він вам тепер усе одно
вже не потрібний .
— Вона купила й ого, — загрозливо
повторює фельдфебель. — При свідках.
Не пробуй те викручуватись! Купила чи
ні?
Георг зиркає на мене.
— Ну, добре. Ваша дружина не купила,
але приходила домовлятися.
— Купила чи ні? — горлає Кнопф.
— Ми давні знай омі, пане Кнопф, тому,
якщо хочете, можете взяти
надгробок, — каже Георг, аби заспокоїти
старого.
— Отже, купила. Дай те мені квитанцію.
Ми з Георгом перезираємось. Старий
вояка швидко зметикував усе і хоче нас
ошукати.
— Навіщо вам квитанція? — кажу я. —
Заплатіть гроші і беріть надгробок.
— А ви мовчіть, дурисвіте! —
накидається на мене Кнопф. —
Квитанцію! — хрипить він. — На вісім
мільярдів! Такі гроші! За кусок каменю!
— Коли ви хочете мати надгробок, то
мусите зараз же заплатити за нього, —
кажу я.
Кнопф бореться героїчно і здається аж
через десять хвилин: витягає з кишені
вісім мільярдів, які відібрав у своїх
жінок, і віддає нам.
— Ну, а тепер квитанцію! — бурчить він.
Ми виписуємо й ому квитанцію. Крізь
rausgekriegt«, sagt er.»Lü gen nü tzt nichts.
Meine Frau hat gestanden. Sie hat bei Ihnen
einen Grabstein gekauft.«
»Sie hat ihn nicht bezahlt. Vergessen Sie es.
Jetzt brauchen Sie ihn doch nicht mehr.«
»Sie hat ihn gekauft«, erklä rt der Feldwebel
drohend.»Es sind Zeugen da. Versuchen Sie
nicht, sich rauszuwinden! Ja oder nein?«
Georg sieht mich an.»Also gut. Ihre Frau hat
sich allerdings eher erkundigt als gekauft.«
»Ja oder nein?«schnauzt Knopf.
»Weil wir uns so lange kennen, kö nnen Sie
es nehmen, wie Sie wollen, Herr Knopf«,
sagt Georg, um den Alten zu beruhigen.
»Also ja. Geben Sie mir das schriftlich.«
Wir sehen uns wieder an. Der alte,
ausgediente Militä rknochen hat rasch
gelernt. Er will uns hochnehmen.
»Wozu schriftlich?«sage ich.»Bezahlen Sie
den Stein, und er gehö rt Ihnen.«
»Seien Sie ruhig, Sie Betrü ger!«fä hrt Knopf
mich an.»Schriftlich!«krä chzt er.»Fü r acht
Milliarden! Viel zu teuer! Fü r ein Stü ck
Stein!«
»Wenn Sie ihn haben wollen, mü ssen Sie
ihn auch sofort bezahlen«, sage ich.
Knopf kä mpft heldenhaft. Erst nach zehn
Minuten ist er geschlagen. Er holt acht
Milliarden von dem Geld, das er den Frauen
abgenommen hat, heraus und
zahlt.»Schriftlich, jetzt!«knurrt er.
Er bekommt es schriftlich. Durch das
Fenster sehe ich die Damen seiner Familie
in der Tü r stehen. Verschü chtert blicken sie
herü ber und machen Zeichen. Knopf hat sie
bis auf die letzte lausige Million ausgeraubt.
Er hat inzwischen seine Quittung
bekommen.»So«, sagt er zu Georg.»Und was
zahlen Sie jetzt fü r den Stein? Ich verkaufe
ihn.«
»Acht Milliarden.«
»Was? Sie Gauner! Acht Milliarden habe ich
doch selbst bezahlt. Wo bleibt die
Inflation?«
»Die Inflation ist da. Der Stein ist heute
вікно я бачу й ого жінок, що стовпилися
на порозі. Вони злякано дивляться на
нас і роблять нам знаки. Кнопф одняв у
них геть усі гроші до останнього
мільй она.
Тим часом фельдфебель отримує свою
квитанцію.
— Так, — каже він Георгові.— А скільки
ви тепер заплатите мені за камінь? Я
продаю й ого.
— Вісім мільярдів.
— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам
заплатив вам! А де ж інфляція?
— Інфляція існує. Сьогодні надгробок
коштує вісім з половиною мільярдів. Я
порахував вам вісім, як купівельну ціну,
хоч півмільярда нам треба було б
заробити на продажу.
— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток?
Ви привласнили й ого?
— Пане Кнопф, — кажу я. — Коли ви
купляєте велосипед, а через годину
перепродуєте й ого, то не одержите
навіть тих грошей , які самі заплатили.
Так ведеться і в роздрібній торгівлі, і в
оптовій , і серед покупців; на цьому
тримається наша економіка.
— Плювати я хотів на економіку, —
незворушно заявляє фельдфебель. —
Куплений велосипед — то вже вживана
річ, навіть, коли на ньому ніхто не їздив.
А мій надгробок цілком новий .
— Теоретично він теж уживаний , —
кажу я. — 3 точки зору економіки. Крім
того, не можете ж ви вимагати, щоб ми
втрачали тільки тому, що ви
залишилися живі.
— Шахрай ство! Справжнісіньке
шахрай ство!
— А ви не продавай те надгробок, —
радить Георг. — Це чудова реальна
цінність! Колись він вам ще
знадобиться. Немає безсмертних людей .
— Я продам надгробок вашим
конкурентам Гольманові й Клоцу, коли
achteinhalb Milliarden wert. Acht zahle ich
ihnen als Einkaufspreis, eine halbe mü ssen
wir verdienen am Verkaufspreis.«
»Was? Sie Wucherer! Und ich? Wo bleibt
mein Verdienst? Den stecken Sie ein, was?«
»Herr Knopf«, sage ich.»Wenn Sie ein
Fahrrad kaufen und es eine Stunde spä ter
weiterverkaufen, bekommen Sie nicht den
vollen Einkaufspreis zurü ck. Das ist eine
Sache von Kleinhandel, Großhandel und
Kä ufer; darauf beruht unsere Wirtschaft.«
»Die Wirtschaft kann mich am Arsch
lecken!«erklä rt der aufrechte
Feldwebel.»Ein gekauftes Fahrrad ist ein
gebrauchtes Fahrrad, auch wenn man es
nicht fä hrt. Mein Grabstein aber ist neu.«
»Er ist theoretisch auch gebraucht«, sage
ich.»Gewissermaßen wirtschaftlich.
Außerdem kö nnen Sie nicht verlangen, daß
wir daran verlieren, nur weil Sie weiter am
Leben geblieben sind.«
»Gaunerei! Nichts als Gaunerei!«
»Behalten Sie doch den Grabstein«, rä t
Georg.»Es ist ein schö ner Sachwert.
Irgendwann werden Sie ihn schon noch
gebrauchen kö nnen. Keine Familie ist
unsterblich.«
»Ich werde ihn an Ihre Konkurrenz
verkaufen. An Hollmann und Klotz, wenn
Sie nicht sofort zehn Milliarden dafü r
geben!«
Ich hebe das Telefon ab.»Kommen Sie, wir
nehmen Ihnen die Arbeit ab. Hier, rufen Sie
an. Nummer 624.«
Knopf wird unsicher und winkt
ab.»Ebensolche Gauner wie Sie! Was ist der
Stein morgen wert?«
»Vielleicht eine Milliarde mehr. Vielleicht
zwei oder drei Milliarden.«
»Und in einer Woche?«
»Herr Knopf«, sagt Georg.»Wenn wir den
Dollarkurs im voraus wü ßten, sä ßen wir
nicht hier und schacherten um Grabsteine
mit Ihnen.«
»Es ist leicht mö glich, daß Sie in einem
ви зараз же не дасте мені за нього
десять мільярдів!
Я знімаю телефонну трубку:
— Ідіть сюди, ми полегшимо вам роботу.
Ось телефон, дзвоніть. Номер 624.
Кнопф нерішуче зиркає на мене, потім
одмахується.
— То такі самі шахраї, як і ви. Скільки
надгробок коштуватиме завтра?
— Можливо, на мільярд дорожче. Або й
на два чи на три мільярди.
— А через тиждень?
— Пане Кнопф, — каже Георг. — Коли б
ми знали курс долара наперед, то не
сиділи б отут і не торгувалися б з вами.
— Цілком можливо, що через місяць він
коштуватиме трильй он, — заявляю я.
Кнопф прикидає в думці.
— Я залишаю камінь собі,— буркає він
нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за
нього.
— Ми завжди можемо відкупити й ого.
— От чого захотіли! Без зиску я й ого не
продам. Залишаю собі і буду ним
спекулювати. Поставте й ого в доброму
місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у
вікно. — Мабуть, буде дощ.
— Надгробки не бояться дощу.
— Що ви мелете! Тоді вони втрачають
вигляд нових. Я вимагаю, щоб мій ви
поставили під дах. На солому.
— Чом би вам не поставити й ого собі в
квартиру? — питає Георг. — Взимку він
був би захищений від холоду.
— Ви збожеволіли?
— Анітрохи. Є багато поважних людей ,
які навіть домовини тримають у
квартирах. Переважно святі і жителі
Південної Італії. Чимало людей цілими
роками використовують їх, як ліжко. Он
Вільке завжди спить у труні велетня,
коли напивається так, що не може дій ти
додому.
— Нічого не вий де, — вирішує Кнопф. —
Баби не дадуть! Камінь залишиться тут!
Monat Billionä r sind«, erklä re ich.
Knopf ü berlegt das.»Ich behalte den Stein«,
knurrt er dann.»Schade, daß ich ihn schon
bezahlt habe.«
»Wir kaufen ihn jederzeit wieder.«
»Das mö chten Sie wohl! Ich denke nicht
daran, ohne Verdienst! Ich behalte ihn als
Spekulation. Geben Sie ihm einen guten
Platz.«Knopf schaut besorgt aus dem
Fenster.»Vielleicht gibt es Regen.«
»Grabsteine halten Regen aus.«
»Unsinn! Dann sind sie nicht mehr neu! Ich
verlange, daß meiner in den Schuppen
gestellt wird. Auf Stroh.«
»Warum stellen Sie ihn nicht in Ihre
Wohnung?«fragt Georg.»Da ist er im Winter
auch vor Kä lte geschü tzt.«
»Sie sind wohl verrü ckt, was?«
»Nicht im geringsten. Es gibt viele
hochachtbare Leute, die sogar ihren Sarg in
der Wohnung haben. Heilige hauptsä chlich
und Sü ditaliener. Viele benutzen ihn sogar
jahrelang als Bett. Wilke oben schlä ft
immer in seinem Riesensarg, wenn er so
viel getrunken hat, daß er nicht nach Hause
gehen kann.«
»Geht nicht!«entscheidet Knopf.»Die
Weiber! Der Stein bleibt hier. Tadellos! Sie
sind verantwortlich. Versichern Sie ihn! Auf
Ihre Kosten!«
Ich habe genug von diesem
Feldwebelton.»Wie wä re es, wenn Sie jeden
Morgen einen Appell mit Ihrem Grabstein
abhielten?«frage ich.»Ob die Politur
erstklassig ist, ob er genau in Richtung und
auf Vordermann steht, ob der Sockel wie
ein Bauch gut eingezogen ist, ob die Bü sche
rundum strammstehen, und wenn Sie
darauf bestehen, kö nnte Herr Heinrich
Kroll jeden Morgen in Uniform Ihren
Grabstein angetreten melden. Dem wü rde
das sicher Spaß machen.«
Knopf schaut mich finster an.»Es wü rde
besser in der Welt aussehen, wenn mehr
preußische Zucht herrschte«, erwidert er
І щоб не було й ому ніякої шкоди! Ви
відповідаєте. Застрахуй те й ого! На свій
кошт!
Мені вже набридає цей
фельдфебельський тон.
— А що, якби ви кожного ранку
влаштовували огляд своєму
надгробкові? — питаю я. — Чи він добре
відполірований , чи рівняється на свого
сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі
навколо нього стоять струнко. І, коли б
ви наполягли на тому, Генріх Кроль міг
би щоранку рапортувати вам у
вій ськовій формі про те, що надгробок
готовий до огляду. Це б для нього була
справжня втіха.
Кнопф похмуро дивиться на мене.
— На світі все б мало кращий вигляд,
якби було більше справжньої вій ськової
дисципліни, — відповідає він і голосно
відригує. В конторі поширюється запах
горілки з гуральні Ротша. Фельдфебель,
мабуть, кілька днів нічого не їв. Він
відригує ще раз, уже тихіше й
мелодій ніше, пронизує нас безжальним
поглядом кадрового фельдфебеля у
відставці, обертається, ледве не впавши,
але все-таки втримується на ногах і вже
впевнено перетинає подвір’я, виходить
на вулицю і завертає ліворуч — до
най ближчої пивниці. В кишені в нього
останні мільярди, які ще були в сім'ї.
Герда стоїть біля плитки і готує зрази з
капусти. Вона зовсім роздягнена, тільки
на ногах у неї зелені розтоптані
пантофлі і через плече перекинутий
червоний кухонний рушник. Пахне
капустою, жиром, пудрою і парфумами,
за вікном тріпоче червоне листя дикого
винограду, а в кімнату заглядає
голубили очима осінь.
— Чудово, що ти ще раз зай шов, — каже
вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда порається далі, невимушена й
und rü lpst furchtbar. Der Geruch nach
Rothschem Korn wird durchdringend. Der
Feldwebel hat wahrscheinlich tagelang
nicht gegessen. Knopf rü lpst ein zweites
Mal, diesmal weicher und melodischer,
starrt uns noch einmal mit den
erbarmungslosen Augen eines
etatsmä ßigen Feldwebels im Ruhestand an,
dreht sich um, fä llt beinahe, fä ngt sich und
wandert dann zielbewußt zum Hof hinaus
nach links – in die Richtung der ersten
Kneipe, in der Tasche die restlichen
Milliarden der Familie.
Gerda steht vor ihrem Kocher und macht
Kohlrouladen. Sie ist nackt, hat ein Paar
grü ne ausgetretene Pantoffeln an den
Fü ßen und ein rotkariertes
Kü chenhandtuch ü ber die rechte Schulter
geworfen. Es riecht nach Kohl, Fett, Puder
und Parfü m, draußen hä ngen die Blä tter
des wilden Weins rot vor dem Fenster, und
der Herbst starrt mit blauen Augen herein.
»Schö n, daß du noch einmal gekommen
bist«, sagt sie.»Morgen ziehe ich hier
aus.«-»Ja?«
Sie steht unbefangen und ihres Kö rpers
sicher vor dem Kocher.»Ja«, sagt
sie.»Interessiert dich das?«
Sie dreht sich um und sieht mich an.»Es
interessiert mich, Gerda«, erwidere
ich.»Wohin gehst du?«
»Ins Hotel „Walhalla“.«
»Zu Eduard?«
»Ja, zu Eduard.«
Sie schü ttelt die Kohlrouladen.»Hast du
etwas dagegen?«fragt sie dann.
Ich sehe sie an. Was kann ich dagegen
haben? denke ich. Ich wollte, ich hä tte
etwas dagegen! Einen Augenblick will ich
lü gen – aber ich weiß, daß sie mich
durchschaut.
»Bleibst du auch nicht mehr in der Roten
Mü hle?«frage ich.
упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж — відповідає вона. — А тебе
цікавить це?
Вона обертається й зиркає на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — Куди ти
переходиш?
— До готелю «Валгала».
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає зрази.
— Ти маєш щось проти? — питає вона
по хвилі.
Я дивлюсь на неї. Що я можу мати
проти? Я б хотів щось мати проти! На
мить мені хочеться збрехати — однак я
знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У «Червоному млині» ти теж не будеш
більше виступати? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в
«Червоному млині». Ти просто не
цікавишся цим. Ні, там я теж не
виступатиму.
З нашими заробітками можна з голоду
померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Еге ж, в Едуарда, — повторює
Герда. — Він дає мені бар. Я
працюватиму в барі.
— І житимеш у «Валгалі»?
— Так, житиму у «Валгалі», в кімнатці на
горищі, і працюватиму теж у «Валгалі».
Я вже не така молода, як тобі здається;
мені треба подбати про якесь постій не
місце, поки не дій шло до того, що я вже
ніде не зможу знай ти ангажементу. З
цирком теж нічого не виходить. Це була
остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш мати
ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю,
що роблю.
Я дивлюсь на червоне листя винограду,
що тріпоче за вікном, і почуваю себе
дезертиром, хоч длй цього й немає
підстав. Мої стосунки з Гердою були не
»Ich habe lä ngst Schluß gemacht in der
Roten Mü hle. Du hast dich nur nicht darum
gekü mmert. Nein, ich bleibe nicht dabei.
Man verhungert in unserem Beruf. Ich
bleibe in der Stadt.«
»Bei Eduard«, sage ich.
»Ja, bei Eduard«, wiederholt sie.»Er gibt
mir die Bar. Ich werde Bardame.«
»Und du wohnst dann im „Walhalla“?«
»Ich wohne im „Walhalla“, oben unter dem
Dachstuhl, und ich arbeite im „Walhalla“.
Ich bin nicht mehr so jung, wie du glaubst;
ich muß sehen, daß ich etwas Festes habe,
bevor ich keine Engagements mehr finde.
Mit dem Zirkus ist es auch nichts. Das war
nur so ein letzter Versuch.«
»Du kannst noch viele Jahre Engagements
finden, Gerda«, sage ich.
»Davon verstehst du nichts. Ich weiß, was
ich tue.«
Ich blicke auf die roten Weinreben, die vor
dem Fenster pendeln. Ich habe keinen
Grund dazu, aber ich fü hle mich wie ein
Drü ckeberger. Meine Beziehung zu Gerda
ist nicht mehr gewesen als die eines
Soldaten auf Urlaub; aber fü r einen von
zweien ist sie wohl immer etwas mehr als
das.
»Ich wollte es dir selbst sagen«, sagt Gerda.
»Du wolltest mir sagen, daß es mit uns
vorbei ist?«
Sie nickt.»Ich spiele ehrlich. Eduard hat mir
als einziger etwas Festes angeboten – eine
Stellung -, und ich weiß, was das heißt. Ich
will keinen Schwindel.«
»Weshalb -«Ich breche ab.
»Weshalb hast du dann jetzt noch mit mir
geschlafen, wolltest du fragen«, antwortet
Gerda.»Weißt du nicht, daß alle
wandernden Artisten sentimental sind?«Sie
lacht plö tzlich.»Abschied von der Jugend.
Komm, die Kohlrouladen sind fertig.«
Sie stellt die Teller auf den Tisch. Ich sehe
ihr zu und bin plö tzlich traurig.»Nun, was
macht deine große himmlische
глибші, як пригода в солдата, що
приїздить у відпустку; однак для одного
з двох вони, мабуть, завжди важать
трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати про це, —
мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все
скінчено?
Герда киває.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний
запропонував мені щось реальне, —
місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу
обдурювати й ого.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще
спала з тобою? — каже Герда. — А ти не
знаєш, що всі мандрівні артисти
сентиментальні? — Вона раптом
сміється. — Прощання з юністю. Сідай
до столу, зрази готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я
дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.
— Ну, що поробляє твоє велике, небесне
кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона накладає в тарілки їжу.
— Коли ти знову знай деш собі якусь
дівчину, не розповідай їй про свої інші
зальоти. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені,
Гердо.
— Ради бога, не патякай , а їж!
Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокій но,
діловито, обличчя в неї ясне й рішуче,
вона з дитинства звикла бути
незалежною, вона знає своє життя і
задовольнилася ним. Герда має все, чого
бракує мені: я хотів би кохати її, хотів
би, щоб життя було ясне й зрозуміле,
хотів би знати про нього все, що
треба, — не занадто, але вже напевне.
— Бачиш, мені не треба багато, — каже
Герда. — Я виросла під палицею, а потім
утекла з дому. Тепер мені остогидла моя
професія, і я хочу десь осісти. Едуард —
Liebe?«fragt sie.
»Nichts, Gerda. Nichts.«
Sie fü llt die Teller.»Wenn du mal wieder ein
kleines Verhä ltnis hast«, sagt sie,»erzä hl
dem Mä dchen nie etwas von deinen
anderen Lieben. Verstehst du?«
»Ja«, erwidere ich.»Es tut mir leid, Gerda.«
»Um Gottes willen, halt den Schnabel und
iß!«
Ich sehe sie an. Sie ißt ruhig und sachlich,
ihr Gesicht ist klar und fest, sie ist von
Kindheit an gewö hnt, unabhä ngig zu leben,
sie kennt ihr Dasein und hat sich damit
abgefunden. Sie hat all das, was ich nicht
habe, und ich wollte, ich liebte sie, und das
Leben wä re klar und ü bersehbar, und man
wü ßte immer alles darü ber, was man
braucht, nicht allzuviel, aber das
unanfechtbar.
»Weißt du, ich will nicht viel«, sagt
Gerda.»Ich bin mit Prü geln aufgewachsen
und dann von zu Hause weggelaufen. Jetzt
habe ich genug von meinem Beruf und
werde seßhaft. Eduard ist nicht der
Schlechteste.«
»Er ist eitel und geizig«, erklä re ich und
ä rgere mich sofort darü ber, es gesagt zu
haben.
»Das ist besser als schlampig und
verschwenderisch, wenn man jemanden
heiraten will.«
»Ihr wollt heiraten?«frage ich
ü berrascht.»Glaubst du ihm das wirklich?
Er wird dich ausnü tzen und dann
irgendeine Hotelierstochter mit Geld
heiraten.«
»Er hat mir nichts versprochen. Ich habe
nur einen Kontrakt mit ihm fü r die Bar
gemacht, fü r drei Jahre. Er wird in den drei
Jahren merken, daß er mich nicht
entbehren kann.«
»Du hast dich verä ndert«, sage ich.
»Ach, du Schaf! Ich habe nur einen
Entschluß gefaßt.«
»Bald wirst du mit Eduard auf uns
не най гірше з того, що я можу мати.
— Він марнославний і скупий , —
заявляю я і відразу ж починаю
сердитись на себе, що сказав таке.
— Це краще, ніж неохай ний і Gerda lacht.»Ich werde nicht schimpfen.
марнотратний , коли хочеш одружитися
з кимось.
— Ви хочете одружитися? — вражено
питаю я. — Ти справді віриш й ому? Він
використає тебе, а потім одружиться з
дочкою якогось власника готелю, що
має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто
підписала з ним на три роки контракт.
Працюватиму в барі. За три роки він
помітить, що не зможе обій тись без
мене.
— Ти стала іншою, — кажу я.
— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба
було щось вирішити.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш
нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не
варті талони.
— Скільки їх ще у вас?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви
за них заплатили.
— Це була наша єдина вдала операція.
Герда прий має з столу тарілки. Я
дивлюсь на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам
більше не ходитиму до «Валгали».
Герда обертається. Вона сміється, але очі
в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А втім,
може, й ходитиму.
— Звичай но, ходитимеш! Чому б ти мав
не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки
електричного піаніно. Я встаю й
підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу.
schimpfen, weil wir immer noch die
billigen Eßmarken haben.«
»Habt ihr noch welche?«
»Noch fü r ein und einen halben Monat.«
Außerdem habt ihr sie ja seinerzeit richtig
bezahlt.«
»Es war unser einziges gelungenes
Bö rsengeschä ft.«Ich sehe Gerda nach,
wä hrend sie die Teller abrä umt.»Ich werde
sie Georg lassen«, sage ich.»Ich komme
nicht mehr ins „Walhalla“.«
Sie dreht sich um. Sie lä chelt, aber ihre
Augen lä cheln nicht.»Warum nicht?«fragt
sie.
»Ich weiß nicht. Mir ist so. Aber vielleicht
komme ich doch.«
»Natü rlich kommst du! Warum solltest du
nicht kommen?«
»Ja, warum nicht?«sage ich mutlos.
Von unten tö nt gedä mpft das elektrische
Klavier. Ich stehe auf und gehe ans
Fenster.»Wie schnell dieses Jahr
vorbeigegangen ist«, sage ich.
»Ja«, erwidert Gerda und lehnt sich an
mich.»Typisch«, murmelt sie.»Gefä llt einem
schon einmal jemand, da muß es
ausgerechnet so einer sein wie du – der
nicht zu einem paßt.«Sie stö ßt mich
weg.»Nun geh schon – geh zu deiner
himmlischen Liebe – was verstehst du
schon von Frauen?«
»Nichts.«
Sie lä chelt.»Versuch es auch gar nicht erst,
Baby. Es ist besser. Und nun geh! Hier,
nimm das mit.«
Sie holt eine Mü nze und gibt sie mir.»Was
ist das?«frage ich.
»Ein Mann, der Leute durchs Wasser trä gt.
Er bringt Glü ck.«
»Hat er dir Glü ck gebracht?«
»Glü ck?«erwidert Gerda.»Das kann eine
Menge sein. Vielleicht. Und nun geh.«
Sie schiebt mich hinaus und schließt die
Tü r hinter mir. Ich gehe die Treppe
— Еге ж, — погоджується Герда і
прихиляється до мене. — Так завжди
буває. Сподобається людині хтось і
обов'язково виявиться, що він такий , як
ти, — такий , що не пасує їй . — Вона
відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер
іди до свого небесного кохання. Що ти
розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І навіть не намагай ся ніколи
зрозуміти щось, хлопчику. Так краще.
Ну, й ди. Зажди, візьми ось це.
Герда вий має медальну й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Вона приносить щастя.
— А тобі вона принесла щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. —
Щастям можна багато що назвати. Може,
й принесла. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати і замикає
за мною двері.
Я спускаюсь сходами. На подвір'ї мене
зустрічають дві циганки. Вони тепер
виступають у ресторані. Жінки-борці
давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає
молодша. Від неї тхне часником і
цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні ні.
Я заходжу на своє подвір'я і бачу там
якусь постать. Це знову старий Кнопф,
котрий саме переді мною прий шов і,
наче не й ого вважали вже мертвим,
лаштується поганити обеліск.
— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи
й ого за плече. — У вас тепер є свій
надгробок. Користуй тесь ним.
Я підводжу й ого до пам'ятника, якого
він купив, і чекаю біля дверей , щоб він
не повернувся до обеліска.
Кнопф витріщає на мене очі.
— Мій власний надгробок? Ви
збожеволіли? Скільки він зараз коштує?
hinunter. Auf dem Hof begegnen mir zwei
Zigeunerinnen. Sie gehö ren jetzt zum
Programm in der Kneipe. Die
Ringkä mpferinnen sind lä ngst fort.»Die
Zukunft, junger Herr?«fragt die jü ngere
Zigeunerin. Sie riecht nach Knoblauch und
Zwiebeln.
»Nein«, sage ich.»Heute nicht.«
Ich komme nach Hause und sehe im Hof
eine dunkle Gestalt. Es ist tatsä chlich der
alte Knopf, der gerade vor mir eingetroffen
ist und sich, als wä re er nicht schon
toterklä rt, bereit macht, den Obelisken zu
schä nden.»Herr Feldwebel«, sage ich und
nehme ihn am Arm.»Sie haben fü r Ihre
kindischen Ä ußerungen jetzt Ihren eigenen
Grabstein. Benü tzen Sie den!«
Ich fü hre ihn zu dem Hü gelstein, den er
gekauft hat, und warte vor der Haustü r,
damit er nicht noch den Obelisken benutzt.
Knopf starrt mich an.»Meinen eigenen
Stein? Sind Sie verrü ckt. Was ist er jetzt
wert?«
»Nach dem Dollarkurs von heute abend
neun Milliarden?«
»Und daran soll ich pissen?«
Knopfs Augen irren ein paar Sekunden
umher – dann wankt er knurrend ins Haus.
Was niemand zuwege gebracht hat, hat der
schlichte Begriff des Eigentums erreicht!
Der Feldwebel benü tzt seine eigene
Toilette. Da komme noch einer mit
Kommunismus! Eigentum gibt Sinn fü r
Ordnung!
Ich stehe noch eine Weile da und denke
darü ber nach, daß die Natur von der
Amö be her Millionen von Jahren gebraucht
hat, um ü ber Fisch, Frosch, Wirbeltier und
Affen den alten Knopf hervorzubringen, ein
Geschö pf, vollgestopft mit physikalischen
und chemischen Wunderwerken, einem
Blutkreislauf von hö chster Genialitä t, einer
Herzmaschine, die man nur anbeten kann,
einer Leber und zwei Nieren, gegen die die
— За сьогоднішнім вечірнім курсом IG Farbenfabriken lä cherliche
дев'ять мільярдів. Pfuscherwerkstä tten sind – und das alles,
— І щоб я й ого поганив! dieses ü ber Millionen von Jahren sorgfä ltig
Якусь мить Кнопф водить очима, потім, vervollkommnete Wunderwerk,
бурмочучи й похитуючись, рушає до etatsmä ßiger Feldwebel Knopf genannt,
своїх дверей . Того, чого ніхто не міг nur dazu, um fü r eine kurze Zeit auf Erden
домогтися, досягає просте поняття armselige Bauernjungens zu schinden und
власності. Фельдфебель користується sich dann mit einer mä ßigen Staatspension
тепер своїм туалетом. На власності ж dem Trunke zu ergeben! Gott macht sich
тримається весь порядок! wirklich manchmal viel Mü he um nichts!
Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, Kopfschü ttelnd drehe ich das Licht in
що природі потрібно було мільй они meinem Zimmer an und starre in den
років, аби з амеби, через рибу, жабу, Spiegel. Da ist ein anderes Wunderwerk
хребетну тварину і мавпу створити der Natur, das auch nicht viel mit sich
Кнояфа, істоту, наповнену фізичними й anzufangen weiß. Ich drehe das Licht ab
хімічними дивами, з геніальним und ziehe mich im Dunkeln aus.
кровообігом, з серцем, якому можна
тільки поклонятися, з печінкою і
нирками, проти яких фарбувальні
концерни — просто сміхотворні артілі,
— і все це диво, котре зветься кадровим
фельдфебелем Кнопфом, дбай лй во
удосконалювалось мільй они років
тільки для того, щоб воно короткий час
на землі безжально муштрувало
нещасних сільських хлопців, а потім, за
велику державну пенсію, віддавалось
пияцтву! Справді, бог часом витрачає
багато зусиль нінащо!
Все ще дивуючись, я вмикаю світло в
своїй кімнаті і зиркаю в дзеркало. Ось
іще одне диво природи, яке теж існує
невідомо для чого. Я вимикаю світло і
роздягаюсь уже навпомацки.

Алеєю назустріч мені й де молода жінка.
На ній світло-сірий , гарно пошитий
костюм, маленький фетровий
капелюшок, сірі замшеві черевички.
Звати її Женев’єва Терговен, і вона мені
якось дивно чужа.
Вона була з матір'ю в церкві. Я бачив її,
бачив Бодендіка, а також Верніке, який
аж світився радістю від досягнутого
In der Allee kommt mir eine junge Dame
entgegen. Es ist Sonntag morgen, und ich
habe sie bereits in der Kirche gesehen. Sie
trä gt ein hellgraues, gut sitzendes
Jackenkleid, einen kleinen Filzhut, graue
Wildlederschuhe, heißt Geneviève
Terhoven und ist mir sonderbar fremd.
Sie war mit ihrer Mutter in der Kirche. Ich
habe sie gesehen, und ich habe Bodendiek
успіху. Я обій шов весь парк, і вже ні на
що не сподівався, як раптом зустрів
Ізабелу, саму в безлюдній , уже май же
голій алеї. Я зупиняюсь. Вона й де,
струнка, легенька, елегантна, і з нею до
мене зненацька повертається вся моя
туга, моє небо і вогонь у крові. Я не можу
вимовити й слова. Я знаю од Верніке, що
вона видужала, що тіні розвіялись, та й
сам відчуваю це. Ось вона раптом
з'явилась переді мною, не така, як
колись, однак з’явилась, між нами вже
не стоїть хвороба, з моїх рук і очей
струмує кохання, а з крові до мозку
нечутним вихором здій мається хвиля
запаморочення.
Вона зиркає на мене.
— Ізабело, — кажу я.
Вона знову зиркає на мене,
наморщивши лоба.
— Прошу?
Я не відразу можу збагнути, в чім річ.
Мені здається, що їй треба нагадати про
все.
— Ізабело, — повторюю я. — Ти не
впізнаєш мене? Я ж Рудольф.
— Рудольф? — перепитує вона. — Ви
сказали Рудольф?
Я вражено дивлюсь на неї.
— Ми з вами часто розмовляли, — кажу
я нарешті.
Вона киває.
— Так, я тут довго була. Я багато що
забула, пробачте. Ви теж давно тут?
— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я
тільки грав на органі. А потім…
— Он як, на органі,— ввічливо каже
Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я
пригадую. Даруй те, що мені це не
відразу спало на думку. Ви чудово грали.
Щиро дякую.
Я стою, мов пень, і не можу збагнути,
чому не й ду звідси. Женев'єва, певно,
теж не розуміє цього.
— Пробачте, — каже вона. — Мені ще
gesehen und auch Wernicke, dem der
Erfolg nur so von den Mundwinkeln trieft.
Ich habe den Garten umkreist und auf
nichts mehr gehofft, und nun kommt
Isabelle plö tzlich allein durch die Allee, die
schon fast kahl ist. Ich bleibe stehen. Sie
kommt, schmal und leicht und elegant, und
mit ihr kommt auf einmal alle Sehnsucht
wieder, der Himmel und mein eigenes Blut.
Ich kann nicht sprechen. Ich weiß von
Wernicke, daß sie gesund ist, daß die
Schatten verweht sind, und ich spü re es
selbst; sie ist auf einmal da, anders als
frü her, aber ganz da, nichts von Krankheit
steht mehr zwischen uns, voll springt die
Liebe aus meinen Hä nden und Augen, und
ein Schwindel steigt wie ein lautloser
Wirbelsturm die Adern empor ins Gehirn.
Sie sieht mich an.
»Isabelle«, sage ich.
Sie sieht mich wieder an, eine schmale
Falte zwischen den Brauen.»Ja?«fragt sie.
Ich fasse es nicht sofort. Ich glaube, ich
mü sse sie erinnern.
»Isabelle«, wiederhole ich.»Erkennst du
mich nicht? Ich bin doch Rudolf.
»Rudolf?«wiederholt sie.»Rudolf – wie,
bitte?«
Ich starre sie an.»Wir haben oft
miteinander gesprochen«, sage ich dann.
Sie nickt.»Ja, ich war lange hier. Ich habe
vieles davon vergessen, entschuldigen Sie.
Sind Sie auch schon lange hier?«
»Ich? Ich war doch nie hier oben! Ich habe
hier doch nur Orgel gespielt. Und dann -«
»Orgel, ja, so«, erwidert Geneviève
Terhoven hö flich.»In der Kapelle. Ja, ich
erinnere mich. Entschuldigen Sie, daß es
mir im Augenblick entfallen war. Sie haben
sehr schö n gespielt. Vielen Dank.«
Ich stehe da wie ein Idiot. Ich verstehe
nicht, warum ich nicht gehe. Geneviève
versteht es offenbar auch nicht.
»Verzeihen Sie«, sagt sie.»Ich habe noch
viel zu tun; ich reise bald.«
треба багато що зробити; я скоро їду.
— Скоро їдете?
— Еге ж, — здивовано відповідає вона.
— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть
про назви, які вночі зникають, і про
квіти, які вміють говорити?
Ізабела, нічого не розуміючи, стискає
плечима. Потім посміхається:
— А, це вірші. Я завжди любила вірші.
Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.
Я складаю зброю. Сталося так, як я й
передчував. Вона видужала, і я
вислизнув з її рук, як газета з рук
сплячої селянки. Вона нічого більше не
пам'ятає. Вона ніби прокинулась після
наркозу. Ті місяці, які вона провела тут,
у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все
забула. Вона тепер — Женев'єва
Терговен і більше не знає, хто така
Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це.
Я боявся, що втрачу її, бо вона походить
з інших верств і повернеться до них. А
втратив її гірше — грунтовніше і
безнадій ніше. Вона вмерла. Вона ще
живе й дихає, вона така сама вродлива,
як і була, але в ту мить, коли скінчилась
хвороба, вона вмерла, втонула
назавжди. Ізабела, з її крилатим,
квітучим серцем, втонула в Женев'єві
Терговен — добре вихованій дівчині з
вищого кола, котра, мабуть, колись
вигідно вий де заміж і навіть буде
доброю матір'ю.
— Мені треба й ти, — каже вона. — Ще
раз дякую вам за гру на органі.
— Ну? — питає Верніке. — Що ви
скажете про це?
— Про що?
— Не вдавай те з себе дурника. Про
фрей лей н Терговен. Не будете ж ви
заперечувати, що за три тижні, відколи
ви її не бачили, вона стала зовсім іншою.
Цілковитий успіх!
— І це ви називаєте успіхом?
— А як же інакше? Вона повертається
»Sie reisen bald?«
»Ja«, erwidert sie erstaunt.
»Und Sie erinnern sich an nichts? Nicht an
die Namen, die in der Nacht abfallen und an
die Blumen, die Stimmen haben?«
Isabelle hebt verstä ndnislos die
Schultern.»Gedichte«, erklä rt sie dann
lä chelnd.»Ich habe sie immer geliebt. Aber
es gibt so viele! Man kann sich nicht an alle
erinnern.«
Ich gebe auf. Es ist so, wie ich es geahnt
habe! Sie ist gesund geworden, und ich bin
aus ihren Hä nden geglitten wie aus den
Hä nden einer schlafenden Bä uerin eine
Zeitung. Sie erinnert sich an nichts mehr. Es
ist, als wä re sie aus einer Narkose erwacht.
Die Zeit hier oben ist aus ihrem Gedä chtnis
entschwunden. Sie hat alles vergessen. Sie
ist Geneviève Terhoven und weiß nicht
mehr, wer Isabelle war. Sie lü gt nicht, das
sehe ich. Ich habe sie verloren, nicht so, wie
ich fü rchtete, weil sie einem anderen Kreise
als ich entstammt und in ihn zurü ckgeht,
sondern schlimmer, grü ndlicher und
unabä nderlicher. Sie ist gestorben. Sie lebt
und atmet noch und ist schö n, aber in dem
Augenblick, wo die Fremde der Krankheit
weggenommen wurde, ist sie gestorben,
ertrunken fü r immer. Isabelle, deren Herz
flog und blü hte, ist ertrunken in Geneviève
Terhoven, einem wohlerzogenen Mä dchen
besserer Kreise, das sicher einmal
wohlhabend heiraten und sogar eine gute
Mutter sein wird.
»Ich muß fort«, sagt sie.»Vielen Dank noch
einmal fü r das Orgelspiel.«
»Nun?«fragt mich Wernicke.»Was sagen Sie
dazu?«
»Wozu?«
»Stellen Sie sich nicht so dumm. Zu
Frä ulein Terhoven. Sie mü ssen doch
zugeben, daß sie in den drei Wochen, die
Sie sie nicht gesehen haben, ein ganz
anderer Mensch geworden ist. Voller
Erfolg!«
назад до життя, з нею тепер уже все
гаразд, те, що було, розвіялось, як
поганий сон. Вона знову стала людиною.
Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?
— От я теж кажу: ну?
Сестра з червоним селянським
обличчям приносить пляшку вина й
чарки.
— Чи ми ще матимемо щастя бачити
й ого преподобіє вікарія Бодендіка? —
питаю я. — Я не знаю, чи фрей лей н
Терговен католичка, однак гадаю, що це
так, бо вона ж з Ельзасу. Тому й ого
преподобіє теж буде страшенно радий ,
що вам пощастило виловити з хаосу
овечку для й ого отари!
Верніке посміхається.
— Й ого преподобіє уже висловив своє
задоволення. Фрей лей н Терговен цілий
тиждень відвідує службу божу.
Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що
бог і досі висить на хресті і що й ого
мучили не тільки невіруючі. Ти знала це
і зневажала ситих віруючих, які з й ого
мук зробили собі жирну синекуру.
— Вона вже й сповідалася? — питаю я.
— Можливо. Цього я не знаю. А хіба
взагалі хто-не-будь повинен сповідатися
в тому, що він зробив, коли був психічно
хворий ? Для мене, темного протестанта,
це дуже цікаве питання.
— Все залежить від того, кого вважати
психічно хворим, — гірко кажу я,
дивлячись, як направник людських душ
вихиляє чарку рей нгардського.
— У нас безумовно різні погляди на це.
До речі, як можна сповідатися в тому, що
ти забув? Адже фрей лей н Терговен,
мабуть, багато що раптово забула.
Верніке наливає собі й мені.
— Пий те, поки нема й ого преподобія.
Може, запах ладану й священний , однак
він псує букет такого вина, як оце. —
Верніке надпиває чарку, закочує очі й
веде далі:— Раптово забула? Хіба це
»So was nennen Sie Erfolg?«
»Was denn sonst? Sie kehrt ins Leben
zurü ck, alles ist in Ordnung, die Zeit vorher
ist versunken wie ein bö ser Traum, sie ist
wieder ein Mensch geworden, was wollen
Sie mehr? Sie haben sie ja gesehen. Nun?«
»Ja«, sage ich.»Nun?«
Eine Schwester mit einem roten
Bauerngesicht bringt eine Flasche Wein
und Glä ser.»Haben wir auch noch die
Freude, Seine Hochwü rden, Herrn Vikar
Bodendiek zu sehen?«frage ich.»Ich weiß
nicht, ob Frä ulein Terhoven katholisch
getauft ist, nehme es aber an, da sie aus
dem Elsaß kommt, da wird Seine
Hochwü rden doch auch voller Jubel sein,
daß Sie ein Schä flein fü r seine Herde
zurü ckgefischt haben aus dem großen
Chaos!«
Wernicke feixt.»Seine Hochwü rden haben
bereits ihrer Befriedigung Ausdruck
gegeben. Frä ulein Terhoven besucht seit
einer Woche tä glich die heilige Messe.«
Isabelle! denke ich. Sie wußte einmal, daß
Gott immer noch am Kreuze hing und daß
nicht nur die Unglä ubigen ihn marterten.
Sie kannte und verachtete auch die satten
Glä ubigen, die aus seinem Leiden eine fette
Sinekure machten.»Hat sie auch schon
gebeichtet?«frage ich.
»Das weiß ich nicht. Es ist mö glich. Muß
eigentlich jemand das, was er getan hat,
wä hrend er geisteskrank war, beichten? Es
wä re eine interessante Frage fü r mich
unaufgeklä rten Protestanten.«
»Es kommt darauf an, was man unter
Geisteskrankheiten versteht«, sage ich
bitter und schaue zu, wie der
Seeleninstallateur ein Glas Schloß
Reinhardtshauser heruntergießt.»Wir
haben da zweifellos verschiedene
Auffassungen. Im ü brigen: Wie kann man
beichten, was man vergessen hat? Denn
vergessen hat Frä ulein Terhoven ja wohl
manches plö tzlich.«
було так раптово? Ознаки цього
з’явилися вже давно.
Він має рацію. Я й сам помічав це.
Бували хвилини, коли Ізабела,
здавалось, не впізнавала мене. Я згадую
останню нашу зустріч і з люттю
випиваю вино. Сьогодні воно мені не
смакує.
— Це як землетрус, — люб'язно і
самовдоволено заявляє Верніке. —
Землетрус на морі. Одні острови і навіть
цілі континенти зникають, а натомість
з’являються інші.
— А якщо з нею трапиться ще один
такий землетрус? Тоді все почнеться
навпаки?
— Може статися й таке. Але це май же
завжди веде за собою прогресуюче
слабоумство. А хіба ви бажаєте цього
фрей лей н Терговен?
— Я бажаю їй усього най кращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я
згадую нещасних хворих, які стоять чи
лежать по кутках у своїх палатах,
розмазуючи по собі слину і бруд.
— Звичай но, я бажаю, щоб вона ніколи
не хворіла, — кажу я.
— Цього можна не боятись. Ми маємо
один з випадків, коли хворого можна
вилікувати, усунувши причини хвороби.
Все скінчилось якнай краще. У матері і в
дочки таке почуття, яке іноді викликає
чиясь смерть: їх наче обмануто, наче
вони осиротіли, і це зріднило їх більше,
ніж будь-коли.
Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще
ніколи не чув, щоб він говорив так
поетично. А втім, він каже це не зовсім
серй озно.
— Сьогодні ви матимете змогу
переконатись у цьому, — заявляє
Верніке. — Мати й дочка прий дуть сюди
обідати.
Я хочу піти, але щось змушує мене
Wernicke schenkt sich und mir ein Glas
ein.»Trinken wir den, bevor Hochwü rden
erscheint. Weihrauchduft mag heilig sein,
aber er verdirbt die Blume eines solchen
Weines.«Er nimmt einen Schluck, rollt die
Augen und sagt:»Plö tzlich vergessen? War
es so plö tzlich? Es kü ndigte sich doch schon
lä nger an.«
Er hat recht. Ich habe es auch schon frü her
gemerkt. Es waren manchmal Augenblicke
da, wo Isabelle mich nicht zu erkennen
schien. Ich erinnere mich an das letzte Mal
und trinke wü tend den Wein aus. Er
schmeckt mir heute nicht.
»Das ist wie ein unterirdisches Beben«,
erklä rt der erfolgstrotzende Wernicke.»Ein
Seebeben. Inseln, sogar Kontinente, die
vorher da waren, verschwinden, und
andere tauchen wieder auf.«
»Und wie ist es mit einem zweiten
Seebeben? Geht es dann umgekehrt?«
»Es kann auch das vorkommen. Aber das
sind dann fast immer andere Fä lle; solche,
die mit zunehmender Verblö dung Hand in
Hand gehen. Sie haben ja die Beispiele
davon hier gesehen. Wü nschen Sie das fü r
Frä ulein Terhoven?«
»Ich wü nsche ihr das Beste«, sage ich.
»Na, also!«
Wernicke schenkt den Rest des Weines ein.
Ich denke an die trostlosen Kranken, die in
den Ecken herumstehen und -liegen, denen
der Speichel aus dem Munde lä uft und die
sich beschmutzen.»Natü rlich wü nsche ich
ihr, daß sie nie wieder krank wird«, sage
ich.
»Es ist nicht anzunehmen. Wir hatten bei
ihr einen der Fä lle vor uns, die geheilt
werden kö nnen, wenn die Ursachen
beseitigt worden sind. Alles ging sehr gut.
Mutter und Tochter haben das Gefü hl, das
manchmal durch den Tod in solchen
Situationen entsteht: in einer fernen Weise
betrogen worden zu sein, und so sind beide
wie verwaist und dadurch enger zusammen
залишитись. Коли людині випадає
можливість помучити себе, вона не так
легко відмовляється від цього.
З’являється Бодендік. Він сьогодні
напрочуд товариський . Потім приходять
мати з дочкою, і починається банальна
світська розмова. Матері десь біля
сорока п’яти років. Це повнувата, не
дуже вродлива жінка, яка так і сипле
легкими округлими фразами. У неї на
все готова відповідь.
Я дивлюсь на Женев’єву. Іноді в мене на
мить з'являється маленька надія: мені
здається, ніби крізь її риси проступає
інше обличчя — кохане, натхненне,
розгублене, але й ого одразу ж
заливають хвилі розмови про модерну
будівлю санаторію — обидві жінки
вживають тільки це слово, — про
чудовий краєвид і старовинне місто, про
різних дядьків і тіток у Страсбурзі та
Голландії, про важкі часи, про
необхідність віри, про якість
лотарінгських вин і красу Ельзасу.
Жодного слова про те, що так вражало і
хвилювало мене. Все це кануло в
забуття, ніби й ого ніколи й не було.
Я швидко прощаюсь.
— На все краще, фрей лей н Терговен, —
кажу я. — Я чув, що ви цього тижня
їдете?
Вона киває.
— Хіба ви не прий дете сьогодні ще
раз? — питає мене Верніке.
— Прий ду, до вечірні.
— Тоді прошу до мене на чарку вина.
Сподіваюсь, що ви теж завітаєте,
шановні пані?
— Радо завітаємо, — відповідає
Ізабелина мати. — Ми все одно
прий демо до вечірні.
Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж
удень. Слабке світло облудне. Я бачив у
церкві Ізабелу. Над її волоссям тремтіло
сяй во свічок. Вона май же не рухалась.
als je vorher.«
Ich starre Wernicke an. So poetisch habe
ich ihn noch nie gehö rt. Er meint es auch
nicht ganz ernst.»Sie haben heute mittag
Gelegenheit, sich davon zu ü berzeugen«,
erklä rt er.»Mutter und Tochter kommen zu
Tisch.«
Ich will weggehen; aber etwas zwingt mich,
zu bleiben. Wenn der Mensch sich selbst
quä len kann, versä umt er so leicht keine
Gelegenheit dazu. Bodendiek erscheint und
ist ü berraschend menschlich. Dann
kommen Mutter und Tochter, und es
beginnt ein plattes, zivilisiertes Gesprä ch.
Die Mutter ist etwa fü nfundvierzig Jahre
alt, etwas voll, belanglos hü bsch und
angefü llt mit leichten, runden Phrasen, die
sie mü helos verteilt. Sie weiß auf alles
sofort eine Antwort, ohne nachzudenken.
Ich betrachte Geneviève. Manchmal, ganz
kurz, glaube ich in ihren Zü gen wie eine
Ertrinkende das geliebte, wilde und
verstö rte andere Gesicht auftauchen zu
sehen; aber es verschwimmt gleich wieder
im Plä tschern des Gesprä ches ü ber die
moderne Anlage des Sanatoriums, beide
Damen gebrauchen kein anderes Wort, die
hü bsche Aussicht, die alte Stadt,
verschiedene Onkel und Tanten in
Straßburg und in Holland, ü ber die schwere
Zeit, die Notwendigkeit, zu glauben, die
Qualitä t der Lothringer Weine und das
schö ne Elsaß. Nicht ein Wort von dem, was
mich einst so bestü rzt und erregt hat. Es ist
versunken, als wä re es nie dagewesen.
Ich verabschiede mich bald.»Leben Sie
wohl, Frä ulein Terhoven«, sage ich.»Wie ich
hö re, reisen Sie diese Woche.«
Sie nickt.»Kommen Sie heute abend nicht
noch einmal?«fragt Wernicke mich.
»Ja, zur Abendandacht.«
»Dann kommen Sie doch auf einen kleinen
Trunk herü ber zu mir. Nicht wahr, meine
Damen?«
»Gerne«, erwidert Isabelles Mutter.»Wir
Обличчя хворих при звуках органа
миттю оберталися вгору, як пласкі
світлі круги. Ізабела ж молилася: вона
була здорова.
Після вечірні теж не стає легше. Мені
пощастило зустріти Женев’єву на порозі
церкви, і я виходжу з нею в парк. Ми
й демо алеєю. Я не знаю, про що
говорити. Женев'єва щільніше
загортається в пальто.
— Як стало холодно вечорами.
— Еге ж. Ви їдете цього тижня?
— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.
— Ви раді?
— Звичай но.
Говорити більше нема про що. Однак я
не можу справитися з собою. Це ж та
сама хода, те саме обличчя в темряві, ті
самі ніжні риси.
Ми наближаємось до кінця алеї.
— Ізабело, — кажу я.
— Пробачте, що ви сказали? —
здивовано питає вона.
— Ох, — кажу я. — То просто одне ім’я.
Вона на мить уповільнює крок.
— Ви помиляєтесь, — каже вона. —
Мене звуть Женев’єва.
— Так, звичай но. Ізабелою звали іншу.
Ми інколи говорили про неї.
— Он як? Можливо. Про що тільки не
говориш у житті, — немов вибачаючись,
каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо
забуваєш.
— О, звичай но.
— Це була якась ваша знай ома?
— Май же що так.
Вона тихо сміється.
— Як романтично. Пробачте, що я не
відразу згадала. Зараз я вже пригадую.
Я дивлюсь на неї. Вона нічого не
пригадує, я бачу. Вона удає це, аби не
здаватись неввічливою.
— Останніми тижнями сталося так
багато подій , — каже вона невимушено і
трохи зверхньо, — як тут не
gehen ohnehin zur Abendandacht.«
Der Abend ist noch schlimmer als der
Mittag. Das weiche Licht trü gt. Ich habe in
der Kapelle Isabelle gesehen. Der Schein
der Kerzen wehte ü ber ihr Haar. Sie
bewegte sich kaum. Die Gesichter der
Kranken kamen beim Klang der Orgel
herum wie helle, flache Monde. Isabelle
betete; sie war gesund.
Nachher wird es nicht besser. Es gelingt
mir, Geneviève am Ausgang der Kapelle zu
treffen und mit ihr ein Stü ck allein
vorauszugehen. Wir kommen durch die
Allee. Ich weiß nicht, was ich sagen soll.
Geneviève zieht ihren Mantel um sich.
»Wie kalt es abends schon ist.«
»Ja. Fahren Sie diese Woche ab?«
»Ich mö chte schon. Ich war lange nicht zu
Hause.«
»Freuen Sie sich?«-»Gewiß.«
Es ist nichts mehr zu sagen. Aber ich kann
mir nicht helfen, der Schritt ist derselbe,
das Gesicht im Dunkel, die weiche
Ahnung.»Isabelle«, sage ich, bevor wir aus
der Allee treten.
»Wie, bitte?«fragt sie erstaunt.
»Ach«, sage ich.»Es war nur ein Name.«
Sie verhä lt einen Augenblick den
Schritt.»Sie mü ssen sich irren«, erwidert
sie dann.»Mein Vorname ist Geneviève.«
»Ja, natü rlich. Isabelle war nur der Name
fü r jemand anderen. Wir haben manchmal
darü ber gesprochen.«
»So? Vielleicht. Man spricht ü ber so vieles«,
erklä rt sie entschuldigend.»Da vergißt man
dies und jenes.«
»O ja.«
»War es jemand, den Sie kannten?«
»Ja, so ungefä hr.«
Sie lacht leise.»Wie romantisch. Verzeihen
Sie, daß ich mich nicht gleich erinnerte.
Jetzt fä llt es mir ein.«
Ich starre sie an. Sie erinnert sich an nichts,
ich sehe es. Sie lü gt, um nicht unhö flich zu
sein.»Es ist so viel in den letzten Wochen
переплутати все? — І, щоб загладити
свою неввічливість, питає: — А що з нею
було далі?
— З ким?
— З Ізабелою, про яку ви щой но
говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона
померла.
Женев’єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не
знала…
— Нічого. Я не був з нею близько
знай омий .
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не
здогадувалась, що помирає. Це теж
чогось варте.
— Звичай но. — Женев’єва подає руку. —
Мені дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній
не чути більше жару. Це рука молодої
дами, яка трохи схибила, але знову
виправилась.
— Гарне ім’я — Ізабела, — каже вона. —
Я раніш ненавиділа своє власне ім'я.
— А тепер ні?
— Ні,— привітно відповідає Женев’єва.
Вона залишається такою й надалі—
привітною і ввічливою. Це неприємна
ввічливість, з якою в маленькому місті
ставляться до людей , котрих мимохідь
зустрічають і відразу ж забувають знову.
Я раптом відчуваю, як погано сидить на
мені костюм, перешитий кравцем
Зульцбліком із моєї старої солдатської
форми. Женев’єва, навпаки, одягнена
дуже гарно. Вона завжди гарно
одягалася, але мені це ніколи не впадало
так в око.
Женев’єва і її мати вирішили спочатку
поїхати на кілька тижнів до Берліна.
Мати — сама люб’язність.
— Театри! Концерти! Просто оживаєш,
коли приїздиш у велике місто. А
крамниці! А нові моди! — Вона ласкаво
vorgefallen«, sagt sie leicht und etwas
ü berlegen.»Da geht einem alles ein wenig
durcheinander.«Und dann, um die
Unhö flichkeit wieder gutzumachen, fragt
sie:»Wie ist es denn weiter geworden in
der letzten Zeit?«
»Was?«
»Das, was Sie von Isabelle erzä hlt haben.«
»Oh, das! Nichts weiter! Sie ist gestorben.«
Sie bleibt erschreckt stehen.»Gestorben?
Wie leid mir das tut! Verzeihen Sie, ich
wußte nicht…«
»Das macht nichts. Ich kannte sie auch nur
flü chtig.«
»Plö tzlich gestorben?«
»Ja«, erwidere ich.»Aber so, daß sie es gar
nicht gemerkt hat. Das ist ja auch etwas
wert.«
»Natü rlich«, sie reicht mir die Hand.»Es tut
mir aufrichtig leid.«
Ihre Hand ist fest und schmal und kü hl. Sie
fiebert nicht mehr. Es ist die Hand einer
jungen Dame, die einen kleinen Fauxpas
gemacht und wieder geordnet hat.»Ein
schö ner Name, Isabelle«, sagt sie.»Ich habe
meinen eigenen Namen frü her immer
gehaßt.«
»Jetzt nicht mehr?«
»Nein«, erwidert Geneviève freundlich.
Sie bleibt es auch weiter. Es ist die fatale
Hö flichkeit, die man fü r Leute in einer
kleineren Stadt hat, die man
vorü bergehend trifft und bald wieder
vergessen wird. Ich spü re auf einmal, daß
ich einen schlecht sitzenden,
umgearbeiteten Militä ranzug trage, den der
Schneider Sulzblick aus einer alten Uniform
angefertigt hat. Geneviève dagegen ist sehr
gut angezogen. Sie war es immer; aber es
ist mir nie so sehr aufgefallen. Geneviève
und ihre Mutter haben beschlossen, zuerst
einmal nach Berlin zu fahren fü r einige
Wochen. Die Mutter ist ganz verbindliche
поплескує Женев’єву по руці.— Ми там
почнемо розважатись. Правда ж?
Женев’єва киває головою. Верніке аж
сяє. Вони вбили її. Але що саме вони
вбили в ній ? думаю я. Може, воно є в
кожному з нас — засипане, сховане? І що
воно таке насправді? Може, воно і в мене
є? І й ого теж убили? Чи воно ніколи й не
було живим? І чи взагалі я маю й ого, те,
що було до мене, буде після мене,
важливіше, ніж я сам? Чи все це —
тільки безладдя, яке здається глибоким,
зміщення почуттів, обман, нісенітниця,
що скидається на глибокодумність, як
запевняє Верніке? Але чому ж тоді я
кохав й ого, чому воно захопило мене
зненацька, як леопард бика, чому я не
можу забути й ого? А може, всупереч
тому, що каже Верніке, це було так, ніби
в замкнену кімнату відчинились двері, і
крізь них на мить стало видно дощ,
блискавиці й зірки?
Я встаю.
— Що з вами? — питає Верніке. — Ви
неспокій ні, як… — він робить паузу,
потім додає:—Як курс долара.
— Ох, цей мені долар! — каже мати
Женев’єви й зітхає.— Справжнє лихо! На
щастя, дядько Гастон…
Я вже не слухаю, що зробив дядько
Гастон. Я раптом опиняюсь надворі і
пам'ятаю тільки, що сказав Ізабелі:
«Дякую за все», а вона здивовано
спитала: «За що?».
Я повільно спускаюся з пагорба. На
добраніч, кохане неприборкане серце,
думаю я. Прощай , Ізабело! Ти не
втонула, я раптом зрозумів це. Ти не
загинула, не вмерла. Ти тільки пішла,
полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька
стала невидима, як стародавні боги.
Просто змінилася довжина хвилі. Ти ще
є, однак тебе вже не спій маєш, ти
завжди є, ніколи не загинеш, все завжди
є, ніщо ніколи не гине, над ним тільки
Herzlichkeit.»Die Theater! Und die
Konzerte! Man lebt immer so auf, wenn
man in eine wirkliche Großstadt kommt.
Und die Geschä fte! Die neuen Moden!«
Sie tä tschelt Genevièves Hand.»Wir werden
uns da einmal grü ndlich verwö hnen, wie?«
Geneviève nickt. Wernicke strahlt. Sie
haben sie zur Strecke gebracht. Aber was
ist es, das sie zur Strecke gebracht haben?
denke ich. Ist es vielleicht in jedem von uns,
verschü ttet, verborgen, und was ist es
wirklich? Ist es dann nicht auch in mir? Und
ist es da auch schon zur Strecke gebracht
worden, oder war es nie frei? Ist es da, ist
es etwas, das vor mir da war, das nach mir
da sein wird, etwas, das wichtiger ist als
ich? Oder ist alles nur ein bißchen
tiefgrü ndig scheinendes Durcheinander,
eine Verschiebung der Sinne, eine
Tä uschung, Unsinn, der wie Tiefsinn
aussieht, wie Wernicke behauptet? Aber
warum habe ich es dann geliebt, warum hat
es mich angesprungen wie ein Leopard
einen Ochsen, warum kann ich es nicht
vergessen? War es nicht trotz Wernicke, als
ob in einem geschlossenen Raum eine Tü r
geö ffnet worden wä re, und man hä tte
Regen und Blitze und Sterne gesehen?
Ich stehe auf.»Was ist los mit Ihnen?«fragt
Wernicke.»Sie sind ja unruhig wie -«Er hä lt
ein und fä hrt dann fort:»Wie der
Dollarkurs.«
»Ach der Dollar«, sagt Genevièves Mutter
und seufzt.
»Ein Unglü ck! Zum Glü ck hat Onkel Gaston
-«
Ich hö re nicht mehr, was Onkel Gaston
getan hat. Ich bin plö tzlich draußen und
weiß nur noch, daß ich zu Isabelle gesagt
habe:»Danke, fü r alles«, und sie
verwundert gefragt hat:»Aber wofü r nur?«
Ich gehe langsam den Hü gel hinunter. Gute
Nacht, du sü ßes, wildes Herz, denke ich.
Leb wohl, Isabelle! Du bist nicht ertrunken,
ich weiß das plö tzlich. Du bist nicht
пропливають світло й тіні, але він
завжди тут — отой обрис, що існував до
нашого народження й існуватиме після
нашої смерті. Іноді він прозирне крізь
те, що ми вважаємо життям, засліпить
нас на мить — і ми стаємо раптом не
такі, якими були раніш.
Я помічаю, що й ду швидше. Потім, важко
дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий
від поту, добігаю до воріт і повертаюся
назад. У мене таке почуття, ніби я
звільнився од великих пут. Серце моє
заливає бурхлива хвиля. Народження й
смерть — це тільки слова, дикі гуси, що
споконвіку летять у небі наді мною.
Немає більше ні питань, ні відповідей !
Прощай , Ізабело! Привіт тобі, Ізабело!
Прощай , життя! Привіт тобі, життя!
Лиш згодом я помічаю, що й де дощ. Я
підставляю й ому обличчя і ловлю ротом
краплі. Потім рушаю до воріт. Там
маячить постать, від якої пахне вином і
ладаном. Ми разом проходимо у ворота.
Сторож зачиняє їх за нами:
— Ну? — питає Бодендік. — Звідки це
ви? Шукали бога?
— Ні, я й ого вже знай шов.
Він недовірливо зиркає на мене з-під
капелюха.
— Де? У природі?
— Я навіть не знаю, де. А хіба й ого
можна знай ти в якомусь певному місці?
— Біля олтаря, — бурмоче Бодендік і
показує праворуч. — Мені сюди. А вам?
— Мені все одно, пане вікарій , — кажу
я. — Все одно.
— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,—
трохи здивовано бурчить він мені вслід.
Я приходжу додому. За ворітьми на мене
раптом стрибає якась людина.
— Нарешті я спій мав тебе, негіднику!
Я скидаю з себе незнай омця, гадаючи,
що це який сь жарт. Однак він у ту ж
мить схоплюється на ноги і б’є мене
головою під груди. Я падаю на обеліск,
untergegangen und nicht gestorben! Du
hast dich nur zurü ckgezogen, du bist
fortgeflogen, und nicht einmal das: du bist
plö tzlich unsichtbar geworden wie die
alten Gö tter, eine Wellenlä nge hat sich
geä ndert, du bist noch da, aber du bist nicht
mehr zu fassen, du bist immer da, und du
wirst nie untergehen, alles ist immer da,
nichts geht jemals unter, Licht und Schatten
nur ziehen darü ber hin, es ist immer da,
das Antlitz vor der Geburt und nach dem
Tode, und manchmal scheint es durch in
dem, was wir fü r Leben halten, und blendet
uns eine Sekunde, und wir sind nie ganz
dieselben danach!
Ich merke, daß ich rascher gehe. Ich atme
tief, und dann laufe ich. Ich bin naß von
Schweiß, mein Rü cken ist naß, ich komme
zum Tor und gehe wieder zurü ck, ich habe
immer noch das Gefü hl, es ist wie eine
mä chtige Befreiung, alle Achsen laufen
plö tzlich durch mein Herz, Geburt und Tod
sind nur Worte, die wilden Gä nse ü ber mir
fliegen seit dem Beginn der Welt, es gibt
keine Fragen und keine Antworten mehr!
Leb wohl, Isabelle! Sei gegrü ßt, Isabelle!
Leb wohl, Leben! Sei gegrü ßt, Leben!
Viel spä ter merke ich, daß es regnet. Ich
hebe mein Gesicht gegen die Tropfen und
schmecke sie. Dann gehe ich zum Tor. Nach
Wein und Weihrauch duftend wartet dort
eine große Gestalt.
Wir gehen zusammen durchs Tor. Der
Wä rter schließt es hinter uns.»Nun?«fragt
Bodendiek.»Wo kommen Sie her? Haben
Sie Gott gesucht?«
»Nein. Ich habe ihn gefunden.«
Er blinzelt argwö hnisch unter seinem
Schlapphut hervor.
»Wo? In der Natur?«
»Ich weiß nicht einmal, wo. Ist er an
bestimmten Plä tzen zu finden?«
»Am Altar«, brummt Bodendiek und deutet
nach rechts.»Ich gehe diesen Weg. Und
Sie?«
встигнувши все-таки дати й ому стусана
в живіт. Удар не дуже міцний , бо я
завдав й ого, вже падаючи. Незнай омець
знову кидається на мене, і я впізнаю в
ньому різника Вацека.
— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не
бачите, на кого нападаєте?
— Це я добре бачу! — Вацек хапає мене
за горло. — Я тебе дуже добре бачу,
падлюко! Але тепер тобі кінець!
Я не знаю, чи він п’яний , — мені просто
ніколи думати про це. Вацек нижчий за
мене, але мускули в нього, як у бика.
Мені щастить перевернутись і kann dem Angreifer aber gerade noch
притиснути й ого до обеліска. Він трохи
послаблює обій ми. Я кидаюсь убік,
потягнувши й ого за собою, і він
стукається головою об цоколь обеліска.
Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк
випадок я завдаю й ому ще удару плечем
у підборіддя, потім підводжусь,
підходжу до воріт і вмикаю світло.
— Що це все означає? — питаю я.
Вацек поволі підводиться. Він ще не
отямився як слід і тільки трясе головою.
Я не випускаю й ого в очей . Раптом він
знову кидається вперед, цілячись
головою мені в живіт. Я відскакую вбік,
підставляючи й ому ногу, і він ще раз
глухо гепає на обеліск, тепер уже на
полірований виступ цоколя. Інший на
й ого місці знепритомнів би; Вацек
одразу встає. Він обертається до мене і
витягає з-за халяви ножа. Це довгий ,
гострий різницький ніж. Лезо й ого
виблискує в світлі електричної
лампочки. Вацек затискає ножа в руці і
кидається на мене. Я не проявляю
зай вого герой ства: у поєдинку з
людиною, яка по-різницькому володіє
ножем, це було б самогубством. Я
відскакую за обеліск, Вацек за мною. На
щастя, я спритніший за нього.
— Ви з глузду з’їхали! — кажу я. —
Хочете, щоб вас повісили за вбивство?
»Jeden«, erwidere ich.»Jeden, Herr Vikar.«
»So viel haben Sie doch gar nicht
getrunken«, knurrt er etwas ü berrascht
hinter mir her.
Ich komme nach Hause. Hinter der Tü r
springt jemand auf mich los.»Habe ich dich
endlich, du Schweinehund?«
Ich schü ttle ihn ab und glaube an
irgendeinen Witz. Aber er ist im Augenblick
wieder hoch und rennt mir den Kopf gegen
den Magen. Ich falle gegen den Obelisken,
einen Tritt in den Bauch geben. Der Tritt ist
nicht krä ftig genug, da ich schon im Fallen
bin. Der Mann stü rzt sich wieder auf mich,
und ich erkenne den Pferdeschlä chter
Watzek.
»Sie sind verrü ckt geworden?«frage
ich.»Sehen Sie nicht, wen Sie anfallen?«
»Ich sehe es schon!«Watzek packt mich an
der Kehle.»Ich sehe dich Aas schon! Aber
mit dir ist jetzt Schluß.«
Ich weiß nicht, ob er besoffen ist. Ich habe
auch keine Zeit mehr, darü ber
nachzudenken. Watzek ist kleiner als ich,
aber er hat Muskeln wie ein Bulle. Es
gelingt mir, mich nach rü ckwä rts zu
ü berschlagen und ihn gegen den Obelisken
zu drü cken. Er lä ßt halb los, ich werfe mich
mit ihm zur Seite und schlage seinen Kopf
dabei gegen den Sockel des Obelisken.
Watzek lä ßt ganz los. Ich gebe ihm zur
Sicherheit noch einen Stoß mit der Schulter
unter das Kinn, stehe auf, gehe zum Tor
und mache Licht.»Und was soll das
alles?«sage ich.
Watzek erhebt sich langsam. Er ist noch
etwas betä ubt und schü ttelt den Kopf. Ich
beobachte ihn. Plö tzlich rennt er wieder
mit dem Kopf voran auf meinen Magen los.
Ich trete zur Seite, stelle ihm ein Bein, und
er schlä gt mit einem dumpfen Aufschlag
aufs neue gegen den Obelisken, diesmal
— Я тобі покажу, як спати з моєю
жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе
кров виціджу!
Тепер я, нарешті, знаю, в чім річ.
— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете
вбити невинного!
— Падлюко! Я тобі зараз горлянку
переріжу!
Ми бігаємо далі, то в один бік, то в
другий . Вацекові в чоботях важче, ніж
мені.
От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут
через нього хочуть зарізати, а він собі
милується з Лізою в себе в кімнаті.
— Спитай те своєї жінки, ідіоте! — кажу
я, ледве переводячи подих.
— Я тебе уколошкаю!
Я дивлюсь, чим би й собі озброїтись.
Однак поблизу немає нічого. А поки я
встигну підняти невеличкий надгробок,
Вацек переріже мені горлянку.
Зненацька я помічаю, що на підвіконні
біліє кусок мармуру завбільшки з кулак.
Я хапаю й ого і, пританцьовуючи
навколо обеліска, шпурляю ним
Вацекові в голову. Камінь влучає в ціль.
Ліве око різникові одразу заливає кров.
Тепер він бачить лиш правим оком.
— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу
я. — Я нічого не мав з вашою жінкою!
Присягаюсь!
Вацек трохи зменшує темп, однак він ще
небезпечний .
— Вчинити таку підлоту фронтовому
товаришеві! — сичить він.
Він робить випад, як бик на арені. Я
відскакую вбік, знову хапаю кусок
мармуру і вдруге шпурляю в нього. На
жаль, цього разу не влучаю, камінь
падає в кущ бузку.
— Начхати мені на вашу жінку! — кричу
я. — Розумієте ви це чи ні? Начхати!
Вацек мовчки ганяється за мною далі.
Кров з рани над лівим оком починає
текти ще дужче, тому я тікаю ліворуч:
gegen den polierten Zwischensockel. Jeder
andere wä re bewußtlos gewesen; Watzek
taumelt kaum. Er dreht sich um und hat ein
Messer in der Hand. Es ist ein langes
scharfes Schlachtermesser, das sehe ich im
elektrischen Licht. Er hat es aus dem Stiefel
gezogen und rennt auf mich los. Ich
versuche keine unnö tigen Heldentaten;
gegen einen Mann, der mit einem Messer
umzugehen weiß wie ein Pferdeschlä chter,
wä re das Selbstmord. Ich springe hinter
den Obelisken; Watzek mir nach. Zum
Glü ck bin ich schneller und behender als er.
»Sind Sie verrü ckt?«zische ich.»Wollen Sie
fü r Mord gehä ngt werden?«
»Ich werde dir beibringen, mit meiner Frau
zu schlafen!«keucht Watzek.»Blut muß
fließen!«
Jetzt weiß ich endlich, was los
ist.»Watzek!«rufe ich.»Sie begehen einen
Justizmord!«
»Scheiße! Die Gurgel werde ich dir
durchschneiden!«
Wir sausen um den Obelisken herum. Mir
kommt nicht der Gedanke, um Hilfe zu
rufen; es geht alles zu schnell; wer kann
mir da schon wirklich helfen?»Sie sind
belogen worden!«rufe ich
unterdrü ckt.»Was geht mich Ihre Frau an?«
»Du schlä fst mit ihr, du Satan!«
Wir rennen weiter, einmal rechts, einmal
links herum. Watzek, in seinen Stiefeln, ist
schwerfä lliger als ich. Verdammt! denke
ich. Wo ist Georg? Ich werde hier fü r ihn
geschlachtet, und er hockt mit Lisa in
seiner Bude.»Fragen Sie doch Ihre Frau, Sie
Idiot!«keuche ich.
»Hinschlachten werde ich dich!«
Ich sehe mich nach einer Waffe um. Nichts
ist da. Bevor ich einen kleinen Hü gelstein
anheben kö nnte, hä tte Watzek mir lä ngst
die Kehle durchgeschnitten. Plö tzlich sehe
ich ein Stü ck Marmor, etwa faustgroß, auf
der Fensterbank schimmern. Ich reiße es
an mich, tanze um den Obelisken und werfe
так він погано бачить мене, і в момент
небезпеки мені щастить добре вдарити
й ого ногою в коліно. В ту ж саму мить
він пробує штрикнути мене ножем, але
зачіпає тільки мою підошву. Удар по
коліну допоміг. Вацек зупиняється,
закривавлений , тримаючи ножа
напоготові.
— Послухай те! — кажу я. — Не рушай те
з місця! Давай те укладемо на хвильку
перемир'я! А потім ви знову зможете
кинутись на мене, і я виб'ю вам друге
око! Та слухай те ж, й олопе! — Я
втуплююсь у Вацека поглядом, ніби хочу
й ого загіпнотизувати. Я колись читав,
що це допомагає.— Я ні-чо-го не мав з
ва-шо-ю жін-ко-ю! — скандую я scheißegal!«zische ich.»Verstehen Sie das,
повільно й виразно. — Вона не цікавить
мене! Стій те! — кричу я, бачачи, що
Вацек знову рушає з місця. — У мене є
своя дівчина!
— Тим гірше, жеребе клятий !
Вацек кидається вперед, однак, надто
круто повернувшись, чіпляється за
цоколь і замалим не падає.
Скориставшись цим, я знову б'ю й ого
ногою, цього разу в гомілку. Хоч він у
чоботях, але удар діє. Вацек
зупиняється, широко розставивши ноги,
однак ножа з рук не випускає.
— Послухай те, й олопе! — кажу я
проникливим голосом гіпнотизера. — Я
кохаю зовсім іншу жінку! Почекай те! Я
вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки кидається вперед, і ми
робимо півкруга навколо обеліска. Мені
щастить витягнути з кишені бумажник.
Герда на прощання дала мені свою
фотокартку. Я похапцем пробую
намацати її. На землю падає кілька
яскравих асигнацій по мільярду марок.
Нарешті фото у мене в руках.
— Ось! — кажу я і обережно простягаю
й ого з-за обеліска, але так, щоб Вацек не
міг поранити мені руку. — Хіба це ваша
es Watzek an den Schä del. Es trifft ihn
links. Er blutet sofort ü ber dem Auge und
kann nur noch mit einem Auge
sehen.»Watzek! Sie irren sich!«rufe ich.»Ich
habe nichts mit Ihrer Frau! Ich schwö re es
Ihnen!«
Watzek ist jetzt langsamer; aber er ist
immer noch gefä hrlich.»Und das einem
Kameraden!«faucht er.»So eine
Gemeinheit!«
Er macht einen Ausfall wie ein
Miniaturbulle. Ich springe beiseite,
erwische das Stü ck Marmor wieder und
werfe es zum zweitenmal nach ihm. Leider
verfehlt es ihn und landet in einem
Fliederbusch.»Ihre Frau ist mir
Mensch! Scheißegal!«
Watzek rennt stumm weiter. Er blutet jetzt
links stark, und ich laufe deshalb nach
links. Er sieht mich so nicht so gut, und ich
kann ihm in einem gefä hrlichen Augenblick
einen schö nen Fußtritt gegen das Knie
geben. Er sticht im selben Moment zu, aber
streift nur meine Sohle. Der Fußtritt hilft.
Watzek steht still, blutend, das Messer
bereit.»Hö ren Sie zu!«sage ich.»Bleiben Sie
da stehen! Machen wir eine Minute
Waffenstillstand! Sie kö nnen ja gleich
wieder loslegen, dann werde ich Ihnen das
andere Auge ausschlagen! Passen Sie auf,
Mensch! Ruhe, Sie Kaffer!«Ich starre
Watzek an, als wollte ich ihn
hypnotisieren.»Ich – habe – mit – Ihrer
Frau – nichts«, skandiere ich scharf und
langsam.»Sie interessiert mich nicht!
Halt!«zische ich, als Watzek eine Bewegung
macht.»Ich habe selbst eine Frau -«
»Um so schlimmer, du Bock!«
Watzek stü rmt los, stö ßt sich aber am
Sockel des Obelisken, da er die Kurve zu
eng nimmt, taumelt, und ich gebe ihm
wieder einen Fußtritt, diesmal gegen das
Schienbein. Er trä gt zwar Stiefel, aber auch
dieser Tritt wirkt. Watzek steht wieder still,
жінка? Гляньте! І прочитай те, що там
написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим
оком. Я кладу фотокартку на цоколь
обеліска.
— Ось бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек пробує спій мати мене зненацька,
але зазнає невдачі.
— Телепню! — кажу я. — Гляньте
лишень на фото! Хіба той , хто має таку
дівчину, бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить
нову спробу захопити мене. Потім
зупиняється й нерішуче заявляє:
— З нею хтось спить!
— Дурниці! — кажу я. — Ваша дружина
вірна вам!
— Що ж тоді вона тут завжди робить?
— Де?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите! —
кажу я. — Може, вона приходила сюди
дзвонити по телефону. Жінки люблять
телефонні розмови, особливо, коли їх
надовго залишають садоих. Придбай те
їй телефон!
— Вона й уночі буває тут! — каже Вацек.
Ми стоїмо один проти одного, розділені
обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на
кілька хвилин, коли привезли додому
хворого Кнопфа, — відповідаю я. — А
взагалі вона ж працює вночі в
«Червоному млині».
— Про це вона казала, але…
Ніж опускається. Я беру Гердину
фотокартку і виходжу з-за обеліска.
— Ось так, — кажу я. — Тепер вам
можна колоти мене, скільки заманеться.
А можна й поговорити як слід. Чого ви
хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу, — помовчавши,
відповідає Вацек. — Але ж…
Виявляється, що й ого нацькувала на
мене вдова Конерсман. Те, що в цьому
die Beine breit auseinander, leider immer
noch mit dem Messer in der Hand.»Hö ren
Sie zu, Sie Esel!«sage ich mit eindringlicher
Hypnotiseurstimme.»Ich bin verliebt in
eine ganz andere Frau! Warten Sie! Ich
zeige sie Ihnen! Ich habe ein Foto hier!«
Watzek macht einen schweigenden Ausfall.
Wir umkreisen den Obelisken in einer
halben Runde. Ich kann meine Brieftasche
herausholen. Gerda hat mir zum Abschied
ein Bild von sich gegeben. Rasch fü hle ich
danach. Ein paar Milliarden Mark flattern
bunt zu Boden; dann habe ich das
Foto.»Hier!«sage ich und strecke es ihm an
dem Obelisken vorbei vorsichtig so weit
entgegen, daß er mir nicht in die Hand
hacken kann.»Ist das Ihre Frau? Sehen Sie
sich das an! Lesen Sie die Unterschrift!«
Watzek schielt mich mit dem gesunden
Auge an. Ich lege das Bild Gerdas auf den
Sockel des Obelisken.» So, da haben Sie es!
Ist das Ihre Frau?«
Watzek macht einen trü bseligen Versuch,
mich zu erwischen.»Sie Kamel!«sage
ich.»Sehen Sie sich doch das Foto an! Wer
so jemand hat, soll hinter Ihrer Frau
herlaufen?«
Ich bin fast zu weit gegangen. Watzek
macht einen lebhaften Beleidigungsausfall.
Dann steht er still.»Einer schlä ft mit
ihr!«erklä rt er unentschlossen.
»Unsinn!«sage ich.»Ihre Frau ist Ihnen
treu!«
»Was tut sie dann dauernd hier?«
»Wo?«
»Hier!«
»Ich habe keine Ahnung, was Sie meinen«,
sage ich.»Sie mag ein paarmal telefoniert
haben, das kann sein. Frauen telefonieren
gern, besonders, wenn sie viel allein sind.
Kaufen Sie ihr doch ein Telefon!«
»Sie ist auch nachts hier!«sagt Watzek.
Wir stehen uns immer noch gegenü ber, den
Obelisken zwischen uns.»Sie war neulich
nachts ein paar Minuten hier, als man den
будинку вона вважає тільки мене
здатним на таке, трохи тішить моє
самолюбство.
— Чоловіче добрий , — кажу я. — Якби
ви знали, чим у мене забита голова, то
не підозрівали б мене! До того ж
погляньте на цю фігуру. Нічого не
помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину
фотокартку. На ній стоїть напис:
«Коханому Людвігові від Герди». Що він
може там ще помітити своїм одним
оком?
— Така сама постава, як у вашої
жінки, — кажу я. — До речі, чи немає в
неї широкого, як накидка, пальта
іржаво-червоного кольору?
— Є,— відповідає Вацек, знову трохи
насторожуючись. — Звичай но, є. А що?
— Моя дама теж має таке пальто. Їх
можна купити якого завгодно розміру у
Макса Кляй на на центральній вулиці. На
них саме зараз мода. Ну, стара
Конерсман підсліпувата. От вам і
розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але
чому тільки не повірить рогоносець,
коли він хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх, — веду я
далі.— Ця дама справді приходила до
мене кілька разів. Має вона на це право
чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Й ому
треба тільки сказати «так» або «ні».
Навіть досить кивнути головою.
— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину
мало не заколюють уночі.
Вацек втомлено опускається на східці.
— Камраде, мені від тебе теж добре
перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі
коники, то скоро попадете на каторгу, —
кажу я.
Feldwebel Knopf schwerkrank nach Hause
brachte«, erwidere ich.»Sonst arbeitet sie
doch nachts in der Roten Mü hle.«
»Das sagte sie, aber -«
Das Messer hä ngt herab. Ich nehme das
Foto Gerdas auf und trete um den
Obelisken zu Watzek heran.»So«, sage
ich.»Jetzt kö nnen Sie auf mich losstechen,
soviel Sie wollen. Wir kö nnen aber auch
miteinander reden. Was wollen Sie? Einen
Unbeteiligten erstechen?«
»Das nicht«, erwidert Watzek nach einer
Pause.»Aber -«
Es stellt sich heraus, daß die Witwe
Konersmann ihn aufgeklä rt hat. Es
schmeichelt mir leicht, daß sie geglaubt hat,
nur ich kö nne im ganzen Hause der
Verbrecher sein.»Mann«, sage ich zu
Watzek.»Wenn Sie wü ßten, wonach mir der
Kopf steht! Sie wü rden mich nicht
verdä chtigen. Und ü brigens, vergleichen Sie
einmal die Figur. Fä llt Ihnen was auf?«
Watzek glotzt auf das Foto von Gerda, auf
dem steht:
»Fü r Ludwig in Liebe von Gerda.«Was soll
ihm mit seinem einen Auge schon
auffallen?»Ä hnlich der Ihrer Frau«, sage
ich.»Gleiche Grö ße. Ü brigens, hat Ihre Frau
vielleicht einen rostroten weiten Mantel,
ungefä hr wie ein Cape?«
»Klar«, erwidert Watzek, wieder
gefä hrlich.»Hat sie. Wieso?«
»Diese Dame hat auch einen. Man kann sie
in allen Grö ßen bei Max Klein an der
Großen Straße kaufen. Sind gerade jetzt
Mode. Na, und die alte Konersmann ist ja
halb blind, da haben wir die Lö sung.«
Die alte Konersmann hat Sinne wie ein
Habicht; aber was glaubt ein Hahnrei nicht
alles, wenn er es glauben will.»Sie hat sie
verwechselt«, sage ich.»Diese Dame hier ist
nä mlich ein paarmal gekommen, um mich
zu besuchen. Und dazu hat sie ja wohl noch
das Recht, oder nicht?«
Ich mache es Watzek leicht. Er braucht nur
— Що мені робити? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так
кортить когось колоти. Це врятує вас від
багатьох неприємностей .
— Часом мені й хочеться таке зробити!
Камраде, що діяти? Я до божевілля
кохаю свою жінку, а вона мене терпіти
не може.
Й ого слова зворушують мене. Я
втомлено опускаюсь на східці побіч
нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм
каже Вацек. — Вона ненавидить запах
крові, камраде. Однак, коли весь час
ріжеш коней , то й пахнеш кров'ю.
— А хіба у вас немає іншого костюма?
Щоб переодягатись, коли ви й дете з
різниці?
— Це неможливо. Інші різники
подумають, що я хочу здаватись кращим
за них. Та Й запах все одно залишиться.
Він страшенно стій кий .
— А якщо митися після роботи?
— Митися? — питає Вацек. — Де? У
міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о
шостій годині ранку повертаюся з
різниці.
— А в різниці немає душу?
Вацек хитає головою.
— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А
митися під шлангом уже надто холодно.
Я погоджуюсь. Крижана вода в
листопаді — не дуже приємна річ. От,
коли б Вацек був Карлом Брілем, тоді в
нього не було б такого клопоту. Карл
узимку прорубує кригу на річці і плаває
в ополонці разом із своїми товаришами
по клубу.
— А що якби ви спробували вживати
одеколон? — питаю я.
— Теж не можна. Інші вважатимуть, що
в мене протиприродні нахили. Ви не
знаєте, які в нас у різниці людці!
— А може, вам краще поміняти
професію?
ja oder nein zu antworten. Diesmal braucht
er sogar nur zu nicken.
»Gut«, sage ich.»Und deshalb wird man
nachts fast erstochen.«
Watzek lä ßt sich mü hsam auf die
Treppenstufen nieder.
»Kamerad, du hast mir auch schwer
zugesetzt. Sieh mich an.«
»Das Auge ist noch da.«
Watzek betastet das trocknende schwarze
Blut.»Sie werden bald im Zuchthaus sitzen,
wenn Sie so weitermachen«, sage ich.
»Was soll ich tun? Es ist meine Natur.«
»Erstechen Sie sich selbst, wenn Sie schon
erstechen mü ssen. Das erspart Ihnen eine
Menge Unannehmlichkeiten.«
»Manchmal mö chte man das schon!
Kamerad, was soll ich machen? Ich bin
verrü ckt nach der Frau. Und sie kann mich
nicht ausstehen.«
Ich fü hle mich plö tzlich gerü hrt und mü de
und lasse mich neben Watzek auf der
Treppe nieder.»Es ist der Beruf«, sagt er
verzweifelt.»Sie haßt den Geruch, Kamerad.
Aber man riecht doch nach Blut, wenn man
dauernd Pferde schlachtet.«
»Haben Sie keinen zweiten Anzug? Einen,
den Sie anziehen kö nnen, wenn Sie vom
Schlachthof weggehen?«
»Das geht schlecht. Die anderen Schlä chter
wü rden denken, ich wolle besser sein als
sie. Der Geruch geht auch durch.
»Wie ist es mit Baden?«
»Baden?«fragt Watzek.»Wo? Im
Stä dtischen Hallenbad? Das ist doch
geschlossen, wenn ich um sechs Uhr frü h
vom Schlachthof komme.«
»Gibt es keine Duschen auf dem
Schlachthof?«
Watzek schü ttelt den Kopf.»Nur Schlä uche,
um den Boden abzuspü len. Um darunter zu
gehen, ist es jetzt schon zu herbstlich.«
Ich sehe das ein. Eiskaltes Wasser im
November ist kein Vergnü gen. Wenn
Watzek Karl Brill wä re, hä tte er allerdings
— Я нічого іншого не вмію робити, —
похмуро каже Вацек.
— Спробуй те торгувати кіньми, —
раджу я. — Це май же те саме, що різати
їх.
Вацек тільки рукою махає. Якусь мить
ми сидимо мовчки. Яке мені до цього
діло? думаю я. І як й ому можна
допомогти? Ліза любить «Червоний
млин». Вона не так закохана в Георга, як
хоче здихатись свого різника.
— Треба стати джентльменом, — кажу я
нарешті.— Ви добре заробляєте?
— Непогано.
— Тоді ви ще маєте можливість
завоювати любов своєї жінки. Ходіть
через день у лазню і придбай те нове
вбрання, у яке б ви могли переодягатися
вдома. Кілька сорочок, одну-дві
краватки. Можете ви купити це?
Вацек обмірковує мою пораду.
— Ви вважаєте, що це допоможе?
Я згадую, як мене оцінювала поглядом
фрау Терговен.
— У новому костюмі краще себе
почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув
це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно одягнені.
— Як на чию думку. На вашу —
бездоганно, а на думку інших людей —
ні. Я це помітив.
— Та невже? Давно?
— Сьогодні.
Вацек роззявляє рота.
— От тобі й на! То ми з вами май же
брати! Диво та й годі!
— Я десь читав, що всі люди брати. А
коли подивишся, що діється на світі, то
стає дивніше.
— І ми ледве не повбивали один
одного, — радісно каже Вацек.
— Брати часто це роблять.
da keine Sorgen. Karl ist der Mann, der im
Winter das Eis des Flusses aufhackt und
mit seinem Klub darin schwimmt.»Wie ist
es mit Toilettenwasser?«frage ich.
»Das kann ich nicht versuchen. Die anderen
wü rden mich fü r einen schwulen Bruder
halten. Sie kennen die Leute vom
Schlachthof nicht!«
»Wie wä re es, wenn Sie Ihren Beruf
ä nderten?«
»Ich kann nichts anderes«, sagt Watzek
trü be.
»Pferdehä ndler«, schlage ich vor.»Das ist so
ä hnlich.«
Watzek winkt ab. Wir sitzen eine Weile.
Was geht mich das an? denke ich. Und wie
kann man ihm schon helfen? Lisa liebt die
Rote Mü hle. Es ist nicht sosehr Georg; es ist
der Drang ü ber ihren Pferdeschlä chter
hinaus.»Sie mü ssen ein Kavalier werden«,
sage ich schließlich.»Verdienen Sie gut?«
»Nicht schlecht.«
»Dann haben Sie Chancen. Alle zwei Tage
ins Stadtbad, und einen neuen Anzug, den
Sie nur zu Hause anziehen. Ein paar
Hemden, eine oder zwei Krawatten, kö nnen
Sie das schaffen?«
Watzek grü belt darü ber nach.»Sie meinen,
das kö nnte helfen?«
Ich denke an meinen Abend unter den
prü fenden Augen von Frau Terhoven.»Man
fü hlt sich besser in einem neuen Anzug«,
erwidere ich.»Ich habe das selbst
erfahren.«
»Tatsä chlich?«
»Tatsä chlich.«
Watzek sieht mit Interesse auf.»Aber Sie
sind doch tadellos in Schale.«
»Das kommt darauf an. Fü r Sie. Fü r andere
Leute nicht. Ich habe das gemerkt.«
»Wirklich? Kü rzlich?«
»Heute«, sage ich.
Watzek reißt das Maul auf.»So was! Da sind
wir ja fast wie Brü der. Da staunt man!«
»Ich habe mal irgendwo gelesen, alle
Вацек підводиться.
— Завтра я й ду в лазню. — Він обмацує
ліве око. — Власне кажучи, я хотів уже
замовити собі форму штурмовика, їх
саме почали шити в Мюнхені.
— Гарно пошитий двобортний темно-
сірий костюм кращий . У вашої форми
немає май бутнього.
— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я,
мабуть, замовлю і костюм і форму. І не
сердься на мене, камраде, що я хотів
тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за
це добрячий шматок першокласної
кінської ковбаси.
— Рогоносець, — мовить Георг, — це все
одно, що їстівна домашня тварина,
скажімо, півень чи кролик. Ти з
задоволенням ласуєш ним, коли не знав
й ого живим. Якщо ж ти ріс і грався з
ним, годував і доглядав й ого, то треба
бути дуже черствою людиною, щоб
приготувати собі з нього печеню. Тому
ніколи не слід знати рогоносців
особисто.
Я мовчки показую на стіл. Там між
взірцями каменів лежить червона
кінська ковбаса — подарунок Вацека,
залишений ним уранці для мене.
— Ти їстимеш її? — питає Георг.
— Звичай но. У Франції я їв ще гіршу. Але
ти не викручуй ся! Ось на столі лежить
Вацеків подарунок. І я стою перед
дилемою.
— Тільки через свою любов до
драматичних ситуацій .
— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую.
Але так чи інакше, я врятував тобі
життя. Стара Конерсман стежитиме й
Menschen wä ren Brü der. Da staunt man
noch mehr, wenn man sich die Welt
ansieht.«
»Und wir hä tten uns fast erschlagen«, sagt
Watzek glü cklich.
»Das tun Brü der hä ufig.«
Watzek erhebt sich.»Ich gehe morgen
baden.«Er tastet nach dem linken
Auge.»Eigentlich wollte ich mir ja eine SA-
Uniform bestellen. Die sind gerade
herausgekommen in Mü nchen.«
»Ein flotter, zweireihiger, dunkelgrauer
Anzug ist besser. Ihre Uniform hat keine
Zukunft.«
»Vielen Dank«, sagt Watzek.»Aber vielleicht
schaffe ich beides. Und nimm’s nicht ü bel,
Kamerad, daß ich dich abstechen wollte.
Morgen schicke ich dir dafü r auch eine
schö ne Portion erstklassiger Pferdewurst.«
»Der Hahnrei«, sagt Georg,»gleicht einem
eßbaren Haustier, sagen wir, einem Huhn
oder einem Kaninchen. Man verspeist es
mit Genuß, solange man es nicht persö nlich
kennt. Wä chst man aber damit auf, spielt
mit ihm, hegt und pflegt es – dann kann nur
ein Rohling sich einen Braten daraus
machen. Man soll Hahnreis deshalb niemals
kennen.«
Ich deute wortlos auf den Tisch. Dort liegt
zwischen den Steinproben eine dicke rote
Wurst – Pferdewurst, ein Geschenk
Watzeks, der sie morgens fü r mich
hinterlassen hat.»Ißt du sie?«fragte Georg.
»Selbstverstä ndlich esse ich sie. Ich habe
schon schlechteres Pferdefleisch in
Frankreich gegessen. Aber weiche nicht
aus! Dort liegt die Spende Watzeks. Ich bin
in einem Dilemma.«
»Nur durch deine Lust an dramatischen
Situationen.«
»Gut«, sage ich.»Ich gebe das zu. Immerhin
habe ich dir das Leben gerettet. Die alte
Konersmann wird weiter aufpassen. Ist dir
далі. Чи варто тобі ризикувати?
Георг дістає з шухляди бразільську
сигару.
— Вацек тепер вважає тебе своїм
братом, — каже він. — Тебе не мучить
сумління?
— Ні. Він до того ж ще й наці, а це
ліквідує таке однобічне братерство. Але
припустимо, що він мій брат.
— Вацек і мій брат, — заявляє Георг,
пускаючи білу хмарку диму в обличчя
святої Катерини з пофарбованого
гіпсу. — Ліза обдурює мене так само, як і
й ого.
_ — Ти це зараз вигадав? — здивовано
питаю я.
— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті
сукні? Вацек її чоловік, тому він не
задумується над цим, а я задумався.
— Ти?
— Вона сама призналась мені, не
чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не
хоче, аби між нами стояв який сь обман.
Вона заявила це цілком серй озно.
— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими
героїнями своєї уяви і своїх журналів.
— Звичай но. А що взагалі значить
обдурювати? Це слово завжди вживають
лиш ті, до яких і треба було б й ого
застосувати. І відколи це ти став
пов'язувати почуття з мораллю? Хіба я
для цього тебе стільки років виховував
отут, серед символів тлінності всього
земного! Обдурювати! Яке вульгарне
слово для най витонченішого прагнення,
для постій них пошуків чогось іншого,
більшого…
— Здаюсь! — перебиваю я й ого. —
Глянь у вікно! Коротконогий , але дуже
сильний чоловік, з гулею на голові, який
он там заходить у двері — це різник
Вацек. Він щой но помився у лазні,
підстригся, а волосся й ого ще мокре від
одеколону. Він хоче сподобатись своїй
дружині. Це тебе не зворушує?
die Sache das wert?«
Georg holt sich eine Brasil aus dem
Schrank.»Watzek hä lt dich jetzt fü r seinen
Bruder«, erwidert er.»Ist das dein
Gewissenskonflikt?«
»Nein. Er ist außerdem noch Nazi – das
lö scht die einseitige Bruderschaft wieder
aus. Aber bleiben wir einmal dabei.«
»Watzek ist auch mein Bruder«, erklä rt
Georg und blä st den weißen Rauch der
Brasil in das Gesicht einer heiligen
Katharina aus bemaltem Gips.»Lisa betrü gt
mich nä mlich ebenso wie ihn.«
»Erfindest du das jetzt?«frage ich
ü berrascht.
»Nicht im geringsten. Woher soll sie sonst
all ihre Kleider haben? Watzek, als
Ehemann, macht sich darü ber keine
Gedanken, wohl aber ich.«
»Du?«
»Sie hat es mir selbst gestanden, ohne daß
ich sie gefragt habe. Sie erklä rte, sie wollte
nicht, daß irgendein Betrug zwischen uns
bestehe. Sie meinte das ehrlich – nicht
witzig.«
»Und du? Du betrü gst sie mit den
Fabelfiguren deiner Phantasie und deiner
Magazine.«
»Selbstverstä ndlich. Was heißt ü berhaupt
betrü gen? Das Wort wird immer nur von
denen gebraucht, denen es gerade passiert.
Seit wann hat Gefü hl etwas mit Moral zu
tun? Habe ich dir dafü r hier, unter den
Sinnbildern der Vergä nglichkeit, deine
Nachkriegserziehung gegeben? Betrü gen –
was fü r ein vulgä res Wort fü r die feinste,
letzte Unzufriedenheit, das Suchen nach
mehr, immer mehr -«
»Geschenkt!«unterbreche ich ihn.»Der
kurzbeinige, aber sehr krä ftige Mann, den
du soeben draußen mit einer Beule am
Kopf in die Tü r einbiegen siehst, ist der
frisch gebadete Schlä chter Watzek. Sein
Haar ist geschnitten und noch naß von Bay
Rum. Er will seiner Frau gefallen. Rü hrt
— Зворушує, але він ніколи не
сподобається своїй дружині.
— Чому ж тоді вона вий шла за нього?
— Відтоді вона стала на шість років
старшою. Ліза вий шла заміж у вій ну,
коли дуже голодувала, а Вацек міг
дістати скільки завгодно м'яса.
— То чому ж вона не залишить й ого?
— Бо він погрожує, що повбиває всіх її
рідних.
— Це вона тобі так казала?
— Авжеж.
— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!
Георг пускає гарне кільце диму.
— Коли ти, гордий циніку, матимеш
стільки років, як я, то, певно, теж
зрозумієш, що вірити не тільки зручно
— часом те, що віриш, буває навіть
правдою.
— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити
з Вацековим різницьким ножем? І з
яструбиними очима вдови Конерсман?
— Так, та вдова справжнє лихо, —
відповідає Георг. — А Вацек — ідіот.
Й ому тепер живеться краще, ніж будь-
коли, бо Ліза зраджує й ого і тому краще
до нього ставиться. Побачиш, якої він
заспіває, коли вона знову стане вірною
дружиною і зганятиме за це на ньому
лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі
робити, ми ще встигнемо подумати.
Едуарда мало грець не взяв, коли він
побачив нас. Долар підскочив уже май же
до мільй она, а в нас, здається, ще
невичерпні запаси талонів.
— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви
фальшивомонетчики! Ви потай
друкуєте їх!
— Ми б хотіли після обіду випити
пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена», —
поважно каже Георг.
— Чому після обіду? — недовірливо
питає Едуард. — Що це має означати?
— Вино надто добре, щоб пити й ого з
тим, що в тебе останнім часом подають
dich das nicht?«
»Natü rlich; aber er wird seiner Frau nie
gefallen.«
»Warum hat sie ihn denn geheiratet?«
»Sie ist inzwischen sechs Jahre ä lter
geworden. Geheiratet hat sie ihn im Kriege,
als sie sehr hungrig war und er viel Fleisch
besorgen konnte.«
»Warum geht sie nicht von ihm weg?«
»Weil er droht, daß er dann die ganze
Familie umbringen will.«
»Hat sie dir das alles erzä hlt?«
»Ja.«
»Lieber Gott«, sage ich.»Und du glaubst
das!«
Georg blä st einen kunstvollen
Rauchring.»Wenn du stolzer Zyniker
einmal so alt bist wie ich, wirst du
hoffentlich auch herausgefunden haben,
daß Glauben nicht nur bequem ist, sondern
oft sogar stimmt.«
»Gut«, sage ich.»Wie ist es dabei aber mit
dem Schlachtmesser Watzeks? Und mit den
Augen der Witwe Konersmann?«
»Betrü blich«, erwidert er.»Und Watzek ist
ein Idiot. Er hat augenblicklich ein besseres
Leben als je zuvor – weil Lisa ihn betrü gt
und ihn deshalb besser behandelt. Warte
ab, wie er schreien wird, wenn sie ihm
wieder treu ist und ihre Wut darü ber an
ihm auslä ßt. Und nun komm essen!
Nachdenken kö nnen wir ü ber den Fall
immer noch.«
Eduard trifft fast der Schlag, als er uns
sieht. Der Dollar ist nahe an die Billion
herangeklettert, und wir scheinen immer
noch eine unerschö pfliche Menge von
Essenmarken zu haben.»Ihr druckt
sie!«behauptet er.»Ihr seid Falschmü nzer!
Ihr druckt sie geheim!«
»Wir mö chten eine Flasche Forster
Jesuitengarten nach dem Essen«, sagt
Georg wü rdig.
під виглядом їжі,— кажу я.
Лице Едуарда наливається кров'ю.
— Харчуватися з минулої зими по
якихось там мізерних шість тисяч марок
за обід, та ще й ганити їжу — це вже
занадто! Поліцію б на вас покликати!
— Поклич! Ще одне слово, і ми
пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в
«Гогенцолерн».
Здається, що Едуард ось-ось лусне,
однак задля вина він опановує себе.
— Я через вас дістав виразку шлунка, —
бурмоче він і квапливо відходить. —
Виразку шлунка! І тепер мушу пити
тільки молоко!
Ми сідаємо до столу і озираємось
довкола. Я крадькома і з нечистим
сумлінням шукаю поглядом Герду,
однак її не видно. Натомість я помічаю
знай ому постать, що, посміхаючись,
бадьоро прямує до нас через залу.
— Ти бачиш? — питаю я Георга. —
Різенфельд! Знову тут! «Лиш той , хто з
тугою знай омий …»[9]
Різенфельд вітається з нами.
— Ви прий шли саме вчасно, щоб
віддячитись, — каже й ому Георг. — Наш
юний ідеаліст бився за вас на дуелі.
Американська дуель — ніж проти куска
мармуру.
— Що? — Різенфельд сідає й замовляє
кухоль пива. — В чім річ?
— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви
надокучаєте квітами й цукерками,
вирішив, що це подарунки від мого
товариша, і засів на нього з ножем.
— Поранив? — коротко питає
Різенфельд, оглядаючи мене.
— Тільки підошву, — каже Георг. — А
Вацек дістав невеличку рану.
— Знову брешете?
— Цього разу ні.
Я з захопленням дивлюсь на Георга.
Й ого нахабство не знає меж. Однак
Різенфельда не так-то легко подолати.
»Wieso nach dem Essen?«fragt Eduard
mißtrauisch.»Was heißt das schon
wieder?«
»Der Wein ist zu gut fü r das, was du als
Essen in den letzten Wochen servierst«,
erklä re ich.
Eduard schwillt an.»Auf Eßmarken vom
vorigen Winter zu essen, fü r sechstausend
lumpige Mark die Mahlzeit, und dann noch
das Essen kritisieren – das geht zu weit!
Man sollte die Polizei holen!«
»Hole sie! Noch ein Wort, und wir essen
nur hier und trinken den Wein im Hotel
Hohenzollern!«
Eduard wirkt, als mü sse er platzen; aber er
beherrscht sich, des Weines
wegen.»Magengeschwü re«, murmelt er und
entfernt sich eiligst.»Magengeschwü re habe
ich gekriegt, euretwegen! Nur noch Milch
darf ich trinken!«
Wir lassen uns nieder und sehen uns um.
Ich spä he verstohlen und mit schlechtem
Gewissen nach Gerda aus, sehe sie aber
nicht. Dafü r gewahre ich, munter und
grinsend, eine vertraute Figur, die mitten
durch den Saal auf uns los steuert.»Siehst
du, was ich sehe?«frage ich Georg.
»Riesenfeld! Schon wieder hier! Nur wer
die Sehnsucht kennt-«
Riesenfeld begrü ßt uns.»Sie kommen
gerade zur rechten Zeit, sich zu bedanken«,
sagt Georg zu ihm.»Unser junger Idealist
dort hat sich gestern fü r Sie duelliert.
Amerikanisches Duell, Messer gegen
Marmorbrocken.«
»Was?«Riesenfeld setzt sich und ruft nach
einem Glas Bier.»Wieso?«
»Herr Watzek, der Mann der Dame Lisa, die
Sie mit Blumen und Pralines verfolgen, hat
angenommen, daß diese Sachen von
meinem Kameraden drü ben kä men, und
ihm dafü r mit einem langen Messer
aufgelauert.«
»Verletzt?«fragt Riesenfeld kurz und
mustert mich.
— Він мусить виїхати звідси, — наказує
він, як римський імператор.
— Хто? — питаю я. — Вацек?
— Ви!
— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?
— Вацек знову полізе битися. Ви —
закономірна жертва. На нас, лисих, він
не подумає. Отже, виїхати повинні ви.
Розумієте?
— Ні,— кажу я.
— Хіба ви не хотіли так чи інакше
поїхати звідси?
— Але не через Лізу.
— Я сказав так чи інакше, — пояснює
Різенфельд. — Хіба ви не бажали
поринути в дикий вир великого міста?
— У ролі кого? У великому місті задарма
не годують.
— У ролі співробітника газети в Берліні.
Спочатку заробітки будуть невеликі, але
достатні, щоб прожити. А далі видно
буде.
— Що? — питаю я, затамувавши подих.
— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не
знаю для вас якогось місця! Ну, в
Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав
дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З
першого січня двадцять четвертого
року можна приступати до роботи.
Посада невеличка, але зате в Берліні.
Згода?
— Годі! — каже Георг. — У нього
контракт на п'ять років.
— Тоді він утече без попередження. Ну
що, вирішили?
— А скільки він зароблятиме? — питає
Георг.
— Двісті марок, — спокій но відповідає
Різенфельд.
— Я так і думав, що це який сь обман! —
сердито кажу я. — Вам так подобається
дражнити людей ? Двісті марок! Чи існує
ще взагалі така сміховинна сума?
— Якщо не існує, то буде існувати! —
каже Різенфельд.
»Nur seine Schuhsohle«, sagt
Georg.»Watzek ist leicht verletzt.«
»Lü gt ihr wieder einmal?«
»Dieses Mal nicht.«
Ich sehe Georg mit Bewunderung an. Seine
Frechheit geht weit. Aber Riesenfeld ist
nicht leicht zu schlagen.
»Er muß weg!«entscheidet er, wie ein
rö mischer Kaiser.
»Wer?«frage ich.»Watzek?«
»Sie!«
»Ich? Warum nicht Sie? Oder Sie beide?«
»Watzek wird wieder kä mpfen. Sie sind ein
natü rliches Opfer. Auf uns verfä llt er nicht.
Wir haben Glatzen. Also mü ssen Sie weg.
Verstanden?«
»Nein«, sage ich.
»Wollten Sie nicht sowieso weg?«
»Nicht Lisas wegen.«
»Ich habe gesagt sowieso«, erklä rt
Riesenfeld.»Wollten Sie nicht ins wilde
Leben einer großen Stadt?«
»Als was? Man wird in großen Stä dten
nicht umsonst gefü ttert.«
»Als Zeitungsangestellter in Berlin. Sie
werden da im Anfang nicht viel verdienen,
aber genug, daß Sie knapp leben kö nnen.
Dann kö nnen Sie weitersehen.«
»Was?«sage ich atemlos.
»Sie haben mich doch ein paarmal gefragt,
ob ich nichts wü ßte fü r Sie! Nun, Riesenfeld
hat seine Beziehungen. Ich weiß etwas fü r
Sie. Kam deswegen vorbei. Am ersten
Januar vierundzwanzig kö nnen Sie
anfangen. Ein kleiner Posten, aber in Berlin.
Gemacht?«
»Halt!«sagt Georg.»Er hat fü nfjä hrige
Kü ndigung.«
»Dann lä uft er eben weg, ohne zu kü ndigen.
Erledigt?«
»Wieviel verdient er?«fragt Georg.
»Zweihundert Mark«, erwidert Riesenfeld
ruhig.
»Ich dachte mir doch, daß es falscher
Zauber wä re«, sage ich.
— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій
Зеландії?
— У Німеччині! Житня марка. Не чули
ще про неї? Ми з Георгом
перезираємось. Уже ходила чутка про те,
що буде введено нові гроші. Вартість
однієї марки буцімто дорівнюватиме
вартості певної кількості жита. Але за
останні роки ходило стільки різних
чуток, що їм уже ніхто не вірив.
— Цього разу правда, — заявляє
Різенфельд. — Я знаю про це з надій ного
джерела. А житню марку потім
переведуть у золоту. Уряд гарантує це.
— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!
— Можливо. Однак зараз справа стоїть
інакше. Уряд більше не має боргів. Один
більй он інфляцій них марок
дорівнюватиме одній золотій марці.
— А золота марка потім знову
покотиться вниз? І все почнеться
спочатку?
Різенфельд п'є пиво.
— То ви згодні чи ні? — питає він.
Мені здається, що в ресторані раптом
западає мертва тиша.
— Згоден, — кажу я. У мене таке
почуття, наче це сказав хтось інший . Я
не наважуюся глянути на Георга.
— Оце розумна відповідь, — заявляє
Різенфельд.
Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби
кудись пливе в мене перед очима. Потім
я чую, як Георг каже:
— Кельнере, принесіть нам пляшку
«Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.
Я підводжу очі.
— Ти ж урятував нам життя, — каже
Георг, — от і відзначимо це.
— Нам? — питає Різенфельд. — Чому
нам?
Георг не розгублюється. Він спритно
пояснює:
— Тому, що ніхто ніколи не рятує
одного життя. Адже кожне життя
»Macht es Ihnen Spaß, Leute zum besten zu
halten? Zweihundert Mark! Gibt es so eine
lä cherliche Summe ü berhaupt noch?«
»Es gibt sie wieder«, sagt Riesenfeld.
»Ja?«frage ich.»Wo? In Neuseeland?«
»In Deutschland! Roggenmark. Nichts
davon gehö rt?«Georg und ich sehen uns an.
Es hat Gerü chte darü ber gegeben, daß eine
neue Wä hrung geschaffen werden solle.
Eine Mark soll dabei soviel wert sein wie
ein bestimmtes Quantum Roggen; aber es
hat in diesen Jahren so viele Gerü chte
gegeben, das keiner es geglaubt hat.
»Diesmal ist es wahr«, erklä rt
Riesenfeld.»Ich habe es aus bester Quelle.
Aus der Roggenmark wird dann eine
Goldmark. Die Regierung steht dahinter.«
»Die Regierung! Die ist doch an der ganzen
Abwertung schuld!«
»Mag sein. Aber jetzt ist es soweit. Sie hat
keine Schulden mehr. Eine Billion
Inflationsmark wird eine Goldmark
werden.«
»Und die Goldmark wird dann wieder
’runtergehen, was? So geht der Tanz noch
einmal los.«
Riesenfeld trinkt sein Bier aus.»Wollen Sie
oder wollen Sie nicht?«fragt er.
Das Lokal scheint plö tzlich sehr still zu
sein.»Ja«, sage ich. Es ist, als sage es jemand
neben mir. Ich traue mich nicht, Georg
anzusehen.
»Das ist vernü nftig«, erklä rt Riesenfeld.
Ich blicke auf das Tischtuch. Es scheint zu
schwimmen. Dann hö re ich, wie Georg
sagt:»Kellner, bringen Sie die Flasche
Forster Jesuitengarten sofort.«
Ich blicke auf.»Du hast uns doch das Leben
gerettet«, sagt er.»Deshalb!«
»Uns? Wieso uns?«fragt Riesenfeld.
»Ein Leben wird nie allein gerettet«,
erwidert Georg geistesgegenwä rtig.»Es ist
immer mit ein paar anderen verbunden.«
Der Augenblick ist vorbei. Ich sehe Georg
dankbar an. Ich habe ihn verraten, weil ich
завжди пов'язане з кількома іншими.
Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю
на Георга. Я зрадив й ого, тому що мусив
зрадити, і він зрозумів це. Адже він
залишається у Верденбрюці.
— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу
я. — І я познай омлю тебе з mir.»Wo bleibt der Wein? Ich habe Ihnen ja
берлінськими дамами з вищого світу і
кіноартистками.
— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується
Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж
щой но врятував вам життя.
— Хто тут власне кого рятує? — питаю
я.
— Кожен іншого, — каже Георг. — Так
само, як він завжди когось убиває.
Навіть, якщо сам не знає про це.
Вино стоїть на столі. З'являється Едуард,
блідий і розгублений .
— Налий те й мені чарку.
— Тікай звідси! — кажу я. — Радий
чужим поживитися! Своє вино ми й самі
можемо випити.
— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але
дай те мені чарку. Мені треба чогось
випити.
— Ти хочеш поставити нам пляшку
вина? Подумай , що ти кажеш!
— Так, ставлю вам вино. — Едуард сідає
до столу і раптом говорить — Помер
Валентін.
— Валентін? Що з ним трапилось?
— Параліч серця. Мені щой но
подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, негіднику, хочеш випити? —
обурено кажу я. — Радий , що позбувся
й ого?
— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він
урятував мені життя!
— Що? — каже Різенфельд. — Вам теж?
— Звичай но мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке? — питає
Різенфельд. — Клуб рятівників життя чи
що?
ihn verraten mußte, und er hat es
verstanden. Er bleibt zurü ck.»Du besuchst
mich«, sage ich.»Dann mache ich dich mit
den großen Damen und
Filmschauspielerinnen Berlins bekannt.«
»Kinder, das sind Plä ne«, sagt Riesenfeld zu
soeben das Leben gerettet.«
»Wer rettet hier eigentlich wen?«frage
ich.»Jeder einmal irgend-einen«, sagt
Georg.»Genau, wie er immer einmal
irgendeinen tö tet. Auch, wenn er es nicht
weiß.«
Der Wein steht auf dem Tisch. Eduard
erscheint. Er ist blaß und verstö rt.»Gebt
mir auch ein Glas.«
»Verschwinde!«sage ich.»Schmarotzer! Wir
kö nnen unsern Wein allein trinken.«
»Nicht deswegen. Die Flasche geht auf
mich. Ich zahle sie. Aber gebt mir ein Glas.
Ich muß etwas trinken.«
»Du willst die Flasche spendieren?
Ü berlege, was du sagst!«
»Ich meine es.«Eduard setzt sich.»Valentin
ist tot«, erklä rt er.
»Valentin? Was ist ihm denn passiert?«
»Herzschlag. Habe es gerade am Telefon
gehö rt.«
Er greift nach einem Glas.»Und du willst
darauf trinken, du Lump?«sage ich
empö rt.»Weil du ihn los bist?«
»Ich schwö re euch, nein! Nicht deshalb! Er
hat mir doch das Leben gerettet.«
»Was«, sagt Riesenfeld.»Ihnen auch?«
»Natü rlich mir, wem sonst?«
»Was ist hier los?«fragt Riesenfeld.»Sind
wir ein Klub von Lebensrettern?«
»Es liegt an der Zeit«, erwidert Georg.»Es
ist in diesen Jahren vielen gerettet worden.
Und vielen nicht.«
Ich starre Eduard an. Er hat tatsä chlich
Trä nen in den Augen; aber was weiß man
bei ihm?»Ich glaube dir nicht«, sage ich.»Du
— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці
роки багатьом було врятовано життя. А
багатьом — ні.
Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді
сльози на очах, але хто й ого розбере?
— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто
я чув, як ти бажав й ому цього. Тобі
шкода було свого проклятого вина.
— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так
спересердя, аби сказати. — В Едуарда
ось-ось закапають сльози. — Він же
справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про
рятувальників. Ви після обіду будете у
себе в конторі? Еге ж?
— Не посилай те більше квітів,
Різенфельд! — гукає вслід й ому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в
дверях. По й ого обличчю не можна
розібрати, сердитий він чи задоволений .
— Давай те вип’ємо за Валентіна, — каже
Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б
міг подумати! Пережив усю вій ну, а
тепер лежить мертвий . Одна мить — і
все.
— Якщо ти вже хочеш бути
сентиментальним, то будь ним до
кінця, — кажу я. — Принеси пляшку
вина, якого ти ніколи не давав
Валентінові.
— Й оганісберзького? Зараз. — Едуард
квапливо підводиться і перевальцем іде
до буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,—
каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває
полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою,
так буває май же завжди. Чогось
більшого від людей не можна й
вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? —
нарешті кажу я.
hast ihm das an den Hals gewü nscht! Ich
habe es zu oft gehö rt. Du wolltest deinen
verdammten Wein sparen.«
»Ich schwö re euch, nein! Ich habe es
manchmal so gesagt, wie man etwas sagt.
Aber doch nicht im Ernst!«Die Tropfen in
Eduards Augen werden dicker.»Er hat mir
ja tatsä chlich das Leben gerettet.«
Riesenfeld steht auf.»Ich habe jetzt genug
von diesem Lebensretter-Quatsch! Sind Sie
nachmittags im Bü ro? Gut!«
»Schicken Sie keine Blumen mehr,
Riesenfeld«, warnt Georg.
Riesenfeld winkt ab und verschwindet mit
einem undefinierbaren Gesicht.
»Laßt uns ein Glas auf Valentin trinken«,
sagt Eduard. Seine Lippen zittern.»Wer
hä tte das gedacht! Durch den ganzen Krieg
ist er gekommen, und jetzt auf einmal liegt
er da, von einer Sekunde zur anderen.«
»Wenn du schon sentimental sein willst,
dann sei es richtig«, erwidere ich.»Hole
eine Flasche von dem Wein, den du ihm nie
gegö nnt hast.«
»Den Johannisberger, jawohl.«Eduard
erhebt sich eifrig und watschelt davon.
»Ich glaube, er ist ehrlich traurig«, sagt
Georg.
»Ehrlich traurig und ehrlich erleichtert.«
»Das meine ich. Mehr kann man meistens
nicht verlangen.«
Wir sitzen eine Weile.»Es passiert
eigentlich etwas viel im Augenblick,
was?«sage ich schließlich.
Georg sieht mich an.»Prost! Einmal mußt
du ja gehen. Und Valentin? Er hat ein paar
Jahre lä nger gelebt, als man 1917 hä tte
vermuten sollen.«
»Das haben wir alle.«
»Ja, und deshalb sollten wir was draus
machen.«
»Tun wir das nicht?«
Georg lacht.»Man tut es, wenn man nichts
anderes im Augenblick will, als was man
gerade tut.«
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив
поїхати звідси. А Валентін? Він прожив
на кілька років довше, ніж можна було
сподіватись тоді, в сімнадцятому.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг посміхається.
— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо
чогось іншого.
Я піднімаю чарку.
— Значить, я не цінував того, що випало
на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся
Едуард. Хай й ому біс з й ого вином!
— Ніжна, — шепочу я в темну ніч. —
Ніжна і дика, мімозо й нагай ко, який я
був дурний , що хотів утримати тебе!
Хіба можна полонити вітер? Чим би він
став тоді? Спожитим повітрям. Іди, іди
своїм шляхом, відвідуй концерти й
театри, одружуй ся з офіцером запасу чи
директором банку, героєм інфляції! Іди,
юносте, яка покидає тільки того, хто сам
хоче її покинути, прапоре, що тріпоче,
недосяжний , у високості, вітрило у
безмежній блакиті моря, фата моргано,
гра красивих слів, іди, Ізабело, іди, моя
пізня, далеко відкинута вій ною юносте,
яку я все-таки наздогнав, може, занадто
мудра, не по роках розсудлива, юносте!
Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого
докоряти одне одному, у нас різні
шляхи, але це теж лиш так здається, бо
смерть не можна обдурити, її можна
тільки перебороти. Прощай те! З кожним
днем у нас щось помирає, але й з
кожним днем ми живемо довше, ви
навчили мене цього, і я не забуду вашої
науки. Ніщо ніколи не знищується, і той ,
хто нічого не хоче втрачати, має все.
Прощай те, я цілую вас холодними
губами, обій маю руками, які не можуть
Ich salutiere.»Dann habe ich nichts aus
meinem gemacht. Und du?«
Er blinzelt.»Komm, laß uns hier
verschwinden, ehe Eduard zurü ckkehrt.
Zum Teufel mit seinem Wein!«
»Sanfte«, sage ich gegen die Mauer in das
Dunkel.»Sanfte und Wilde, Mimose und
Peitsche, wie tö richt war ich, dich besitzen
zu wollen! Kann man den Wind
einschließen? Was wird dann aus ihm?
Verbrauchte Luft. Geh, geh deinen Weg, geh
zu den Theatern und Konzerten, heirate
einen Reserveoffizier und Bankdirektor,
einen Inflationssieger, geh, Jugend, die du
nur den verlä ßt, der dich verlassen will,
Fahne, die flattert, aber nicht einzufangen
ist, Segel vor vielen Blaus, Fata Morgana,
Spiel der bunten Worte, geh, Isabelle, geh,
meine spä te, nachgeholte, ü ber einen Krieg
zurü ckgerissene, etwas zu wissende, etwas
zu altkluge Jugend, geh, geht beide, und
auch ich werde gehen, wir haben uns nichts
vorzuwerfen, die Richtungen sind
verschieden, aber auch das ist nur
scheinbar, denn den Tod kann man nicht
betrü gen, man kann ihn nur bestehen. Lebt
wohl! Wir sterben jeden Tag etwas mehr,
aber wir leben auch jeden Tag etwas
lä nger, ihr habt mich das gelehrt, und ich
will es nicht vergessen, es gibt keine
Vernichtung, und wer nichts halten will,
besitzt alles, lebt wohl, ich kü sse euch mit
meinen leeren Lippen, ich umarme euch
mit meinen Armen, die euch nicht halten
kö nnen, lebt wohl, lebt wohl, ihr in mir, die
ihr bleibt, solange ich euch nicht vergesse
-«
Ich trage in meiner Hand eine Flasche
Rothschen Korn und sitze auf der letzen
Bank der Allee mit dem vollen Blick auf die
Irrenanstalt. In meiner Tasche knistert ein
Scheck auf harte Devisen: dreißig volle
Schweizer Franken. Die Wunder haben
nicht aufgehö rt: eine Schweizer Zeitung, die
ich seit zwei Jahren mit meinen Gedichten
вас утримати, прощай те, прощай те, ви
залишитесь у мені, аж поки час не зітре
вас у моїй пам’яті.
Я сиджу на край ній лавці в алеї, звідки
видно всю божевільню. У руці в мене —
пляшка горілки з гуральні Ротша, а в
кишені чек на тверду валюту: на
тридцять повноцінних швей царських
франків. Дива тривають: швей царська
газета, яку я цілих два роки
бомбардував своїми віршами, з якоїсь
примхи надрукувала один з них і відразу
ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк
пересвідчитись, чи все це
правда.^Управитель одразу ж einem imaginä ren Smoking, ein Paar
запропонував мені замість чека солідну
суму марок за чорним курсом. Та я взяв
чек — він ось тут, зі мною, в кишені на
грудях, біля самого серця. Він прибув
надто пізно: кілька днів тому я міг би
купити за ці гроші новий костюм і білу
сорочку, щоб мати репрезентабельний
вигляд перед дамами Терговен. Та все
пропало! Грудневий вітер свище в
деревах, чек шелестить у кишені, а я
сиджу на лавці в уявному смокінгу, в
уявних лакованих черевиках, хвалю бога
і молюсь на тебе, Ізабело. З кишені в
мене виглядає хусточка з най тоншого
батисту, я — мандруючий капіталіст,
коли захочу — «Червоний млин»
лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене
виблискує пляшка з напоєм, яким
фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І я
п’ю під сірим муром, який відокремлює
мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від
твоєї матері, від божого рахівника
Бодендіка і від май ора розсудливості
Верніке, від великого хаосу і вічної
вій ни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою
родильний будинок. Там світиться в
кількох вікнах — то матері народжують
дітей . І мені тільки тепер спадає на
думку, що він стоїть так близько від
божевільні… А я ж знаю цей будинок,
bombardiert habe, hat in einem Anfall von
Raserei eines angenommen und mir gleich
den Scheck geschickt. Ich war bereits auf
der Bank, mich zu erkundigen – die Sache
stimmt. Der Bankvorsteher hat mir sofort
einen Preis in schwarzer Mark dafü r
angeboten. Ich trage den Scheck in der
Brusttasche, nahe dem Herzen. Er ist ein
paar Tage zu spä t gekommen. Ich hä tte mir
fü r ihn einen Anzug und ein weißes Hemd
kaufen und damit eine reprä sentable Figur
vor den Damen Terhoven machen kö nnen.
Dahin! Der Dezemberwind pfeift, der
Scheck knistert, und ich sitze hier unten in
imaginä rer Lackschuhe, die Karl Brill mir
noch schuldet, an den Fü ßen, und lobe Gott
und bete dich an, Isabelle! Ein Taschentuch
aus feinstem Batist flattert in meiner
Brusttasche, ich bin ein Kapitalist auf der
Wanderschaft, die Rote Mü hle liegt mir zu
Fü ßen, wenn ich will, in meiner Hand blinkt
der Champagner des furchtlosen Trinkers,
des Nie-genug-Trinkers, der Trank des
Feldwebels Knopf, mit dem er den Tod in
die Flucht schlug – und ich trinke gegen die
graue Mauer mit dir dahinter, Isabelle,
Jugend, mit deiner Mutter dahinter, mit
dem Bankbuchhalter Gottes, Bodendiek,
dahinter, mit dem Major der Vernunft,
Wernicke, dahinter, mit der großen
Verwirrung dahinter und dem ewigen
Krieg, ich trinke und sehe gegenü ber, links
von mir, die Kreis-Hebammenanstalt, in der
noch ein paar Fenster hell sind und in der
Mü tter gebä ren, und es fä llt mir erst jetzt
auf, daß sie so nahe bei der Irrenanstalt
liegt – dabei kenne ich sie und sollte sie
auch kennen, denn ich bin in ihr geboren
worden und habe bis heute kaum je daran
gedacht! Sei gegrü ßt auch du, trautes Heim,
Bienenstock der Fruchtbarkeit, man hat
meine Mutter zu dir gebracht, weil wir arm
waren und das Gebä ren dort umsonst war,
wenn es vor einem Lehrgang werdender
повинен й ого знати, бо й сам народився
в ньому, хоч досі про це май же не думав!
Вітаю й тебе, затишний притулку,
вулику плодючості! Мою матір привезли
сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть
грошей , коли на пологах можуть
повчитись май бутні акушерки. Отже,
вже при народженні я послужив науці!
Вітаю невідомого будівничого, що так
мудро спорудив тебе поблизу іншої
будівлі! Очевидно, він зробив це без
будь-якої іронії, бо ж авторами
най кращих у світі жартів завжди є
серй озні люди. І все ж таки —
прославимо наш розум! Але не варто
надто пишатися ним і покладатися на
нього! Ти, Ізабело, одержала й ого назад,
цей дар данай ців, а вгорі сидить Верніке
й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це
значить наближатися до смерті. Той , хто
завжди має рацію, стає чорним
обеліском. Пам’ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки
маю сили, і вона глухо падає на м’яке
зоране поле. Я підводжусь. Я випив
досить і якраз готовий для «Червоного
млина».
Різенфельд дає там сьогодні
прощальний вечір і вечір рятівників
життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я.
Мені ще треба де з ким попрощатися, а
крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще
одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна
процесія, повільно й демо центральною
вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми
хоронили, дещо передчасно, старий рік.
До нас приєдналися Віллі й Рене де ля
Тур. Віллі й Різенфельд палко
засперечалися. Різенфельд
присягається, що інфляції настав кінець
і що буде введено житню марку, а Віллі
заявляє, що в такому разі він
збанкрутує, і вже тому Різенфельдові
слова не повинні справдитись. Почувши
Hebammen geschah, und so diente ich
schon bei meiner Geburt der Wissenschaft!
Gegrü ßt sei der unbekannte Baumeister,
der dich so sinnvoll nahe dem anderen
Gebä ude gesetzt hat! Wahrscheinlich hat er
es ohne Ironie getan, denn die besten Witze
der Welt werden immer von ernsthaften
Vordergrundmenschen gemacht. Immerhin
– laßt uns unsere Vernunft feiern, aber
nicht zu stolz auf sie sein und ihrer nicht zu
sicher! Du, Isabelle, hast sie
zurü ckbekommen, dieses Danaergeschenk,
und oben sitzt Wernicke und freut sich und
hat recht. Aber recht zu haben ist jedesmal
ein Schritt dem Tode nä her. Wer immer
recht hat, ist ein schwarzer Obelisk
geworden! Ein Denkmal!
Die Flasche ist leer. Ich werfe sie fort, so
weit ich kann. Sie fä llt mit einem dumpfen
Laut in den weichen, aufgepflü gten Acker.
Ich stehe auf. Ich habe genug getrunken
und bin reif fü r die Rote Mü hle. Riesenfeld
gibt dort heute einen vierfachen Abschieds-
und Lebensretterabend. Georg wird da
sein, Lisa, und dazu komme ich, der noch
ein paar Privatabschiede zu erledigen
gehabt hat, und wir alle werden außerdem
noch einen mä chtigen allgemeinen
Abschied feiern – den von der Inflation.
Spä t in der Nacht bewegen wir uns wie ein
betrunkener Trauerzug die Große Straße
entlang. Die spä rlichen Laternen flackern.
Wir haben das Jahr etwas vorzeitig zu
Grabe getragen. Willy und Renée de la Tour
sind zu uns gestoßen. Willy und Riesenfeld
sind in einen heftigen Kampf geraten;
Riesenfeld schwö rt auf das Ende der
Inflation und auf die Roggenmark – und
Willy hat erklä rt, daß er dann bankrott sei,
schon deshalb kö nne es nicht sein. Renée
de la Tour ist darauf sehr schweigsam
geworden.
Durch die wehende Nacht sehen wir in der
це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну
процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи
відстануть. Тут пахне бій кою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас
нападають, одразу ж біжи в кафе
Маца, — напучує Георг Лізу. — Знай ди
там Союз співаків Бодо Ледергозе і
скажи, що нам треба їхньої допомоги. —
Він обертається до Різенфельда. — А вам
краще вдати, ніби ви не з нашої
компанії.
— Ти теж тікай , Рене, — каже Віллі.—
Тримай ся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в
чоботях — омріяних чоботях німецьких
патріотів, і всім їм, крім двох, десь по
вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх
удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! —
кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у
темряві.
— І лисого! — вигукує інший , показуючи
на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її
мелькають.
— Боягузи хочуть покликати поліцію! —
кричить який сь білявий шмаркач в
окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В
ту ж мить вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда.
Власне, тільки четверо з половиною.
Половина — це Герман Лоц, наш
фронтовий товариш, у якого ліву руку
ампутовано по саме плече. Він разом із
ще одним фронтовим товаришем,
низеньким Келером, приєднався до нас
у «Кафе-Централь».
Ferne einen zweiten Zug. Er kommt die
Große Straße entlang auf uns zu.»Georg«,
sage ich.»Wir wollen die Damen etwas
zurü cklassen! Das dort sieht nach Streit
aus.«
»Gemacht.«
Wir sind in der Nä he des
Neumarkts.»Wenn du siehst, daß wir
unterliegen, renne sofort zum Café Matz«,
instruiert Georg Lisa.»Frage nach Bodo
Ledderhoses Gesangverein und sag, wir
brauchten ihn.«Er wendet sich zu
Riesenfeld:»Sie stellen sich besser so, als
gehö rten Sie nicht zu uns.«
»Du tü rmst, Renée«, erklä rt Willy an ihrer
Seite.»Halte dich weit vom Schuß!«
Der andere Zug ist herangekommen. Die
Mitglieder tragen Stiefel, die große
Sehnsucht des deutschen Patrioten, und sie
sind, bis auf zwei, nicht ä lter als achtzehn
bis zwanzig Jahre. Dafü r sind sie doppelt so
viele wie wir.
Wir gehen aneinander vorbei.»Den roten
Hund kennen wir doch!«schreit plö tzlich
jemand. Willys Haarkrone leuchtet auch
nachts.»Und den Kahlkopf!«schreit ein
zweiter und zeigt auf Georg.»Drauf!«
»Los, Lisa!«sagt Georg.
Wir sehen ihre wirbelnden Absä tze.»Die
Feiglinge wollen die Polizei holen«, ruft ein
semmelblonder Brillenträ ger und will
hinter Lisa hersetzen. Willy stellt ein Bein
vor, und der Semmelblonde stü rzt. Gleich
darauf sind wir im Gefecht.
Wir sind fü nf ohne Riesenfeld. Eigentlich
nur viereinhalb. Der Halbe ist Hermann
Lotz, ein Kriegskamerad, dessen linker Arm
an der Schulter amputiert ist. Er ist im Café
Central mit dem kleinen Kö hler, einem
anderen Kameraden, zu uns gestoßen.»Paß
auf, Hermann, daß sie dich nicht
umschmeißen!«rufe ich.»Bleib in der Mitte.
Und du, Kö hler, beiß, wenn du am Boden
liegst!«
»Rü ckendeckung!«kommandiert Georg.
— Гляди, Германе, аби вони тебе не
збили з ніг! — гукаю я. — Тримай ся
всередині! А ти, Келере, якщо опинишся
на землі, хапай їх зубами!
— Прикривай те тил! — наказує Георг.
Наказ правильний , однак у цю мить нас
прикривають великі вітрини будинку
мод Макса Кляй на. Патріотична
Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб
й ого втиснули у вітрину? Поріжеш
склом спину, та ще й збитки будеш
платити. А їх стягли б саме з нас, якби
застукали біля розбитої вітрини. І
втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємось купи. Вітрини
трохи освітлені, і нам добре видно своїх
ворогів. Я впізнаю одного із старших: це
тип із компанії, з якою ми вже мали
сутичку в «Кафе-Централь». За давнім
правилом — в першу чергу усунути
ватажків, — я гукаю й ому:
— Чого ж ти не нападаєш, полохливе
клаповухе гузно?
Але вожак і це думає сам нападати.
Натомість він наказує своїй гвардії:
— Тягніть й ого сюди!
Троє молодчиків кидаються на нас.
Одного Віллі валить на землю,
тріснувши кулаком по голові. В другого
виявився гумовий кий ок, і він б'є мене
по руці. Я ж не можу дістати й ого. Віллі
бачить це, кидається вперед і заламує
й ому руку. Кий ок летить додолу. Віллі
хоче підняти й ого, але падає сам на
землю, збитий з ніг напасниками.
— Хапай кий ок, Келере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує
кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бой овий порядок прорвано. Я
дістаю добрячого стусана і падаю прямо
на вітрину. Вона бряжчить, але, на
щастя, залишається ціла. Над нами
відчиняються вікна, а ззаду, з глибини
вітрин, на нас дивляться елегантно
вдяг-мені манекени Макса Кляй на. Вони
Der Befehl ist gut; aber unsere
Rü ckendeckung sind im Augenblick die
großen Schaufenster des Modehauses Max
Klein. Das patriotische Deutschland stü rmt
gegen uns an, und wer will schon in ein
Schaufenster gepreßt werden? Man reißt
sich den Rü cken an den Splittern auf, und
außerdem ist da noch die Frage des
Schadenersatzes. Sie wü rde an uns
hä ngenbleiben, wenn wir in den Splittern
sä ßen. Wir kö nnten nicht fliehen.
Vorlä ufig bleiben wir dicht beisammen. Die
Schaufenster sind halb erhellt; wir kö nnen
unsere Gegner dadurch recht gut sehen. Ich
erkenne einen der ä lteren; er gehö rt zu
denen, mit denen wir im Café Central schon
einmal Krach gehabt haben. Nach dem
alten Gesetz, die Fü hrer zuerst zu
erledigen, rufe ich ihm zu:»Komm heran, du
feiger Arsch mit Ohren!«
Er denkt nicht daran.»Reißt ihn
raus!«kommandiert er seiner Garde.
Drei stü rmen an. Willy schlä gt einem auf
den Kopf, daß er umfä llt. Der zweite hat
einen Gummiknü ppel und schlä gt mir
damit auf den Arm. Ich kann ihn nicht
erwischen, er aber mich. Willy sieht es,
springt vor und kugelt ihm den Arm aus.
Der Gummiknü ppel fä llt auf den Boden.
Willy will ihn aufheben, wird dabei aber
umgerannt.»Schnapp den Knü ppel,
Kö hler!«rufe ich. Kö hler stü rzt sich in das
Durcheinander am Boden, wo Willy im
hellgrauen Anzug kä mpft.
Unsere Schlachtordnung ist durchbrochen.
Ich bekomme einen Stoß und fliege gegen
das Schaufenster, daß es klirrt. Zum Glü ck
bleibt es heil. Fenster ö ffnen sich ü ber uns.
Hinter uns, aus der Tiefe der Schaufenster,
starren uns die elegant gekleideten
Holzpuppen Max Kleins an. Sie tragen
unbeweglich die neuesten Wintermoden
und stehen da wie eine sonderbare,
stumme Version der Weiber der alten
Germanen, die von ihren Wagenburgen die
непорушно стоять у най модніших
зимових пальтах, наче німа подоба
жінок древніх германців, котрі надихали
бій ців на подвиг перед укріпленим
возами табором.
Який сь довготелесий прищавий хлопець
схопив мене за горлянку і притиснув до
себе, ніби хоче поцілувати. Від нього
тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене
не діє після удару гумовим кий ком.
Великим пальцем правої руки я пробую
ткнути й ому в око, але він не дає мені
цього зробити, щільно тулячись
головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче
пара протиприродних коханців. Ногою я
теж не можу й ого вдарити, бо стою
надто близько до нього. Він сковує всі
мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я,
задихаючись, збираюся впасти додолу і
з останніх сил потягнути противника за
собою, з прищавої голови, як з купи
гною, зненацька виростає квітуча
герань. В очах мого ворога з’являється
спантеличений вираз, пальці на моєму
горлі розтуляються, навколо нас
сиплються черепки. Я пірнаю вниз,
звільняюся з й ого обій мів, знову
випростовуюсь і головою влучаю й ому в
підборіддя. Прищавий повільно
опускається на коліна. На мій подив,
коріння герані, яку хтось кинув згори,
так обплело голову прищавого
германця, що він вклякає, заквітчаний .
Він дуже скидається на своїх предків,
котрі прикрашали голови бичачими
рогами. На й ого плечах, як шматки
розбитого шолома, лежать два зелені
май олікові черепки.
Горщик був величенький , однак череп у
патріота, мабуть, залізний . Я відчуваю,
що він, уже стоячи навколішки,
намагається позбавити мене статі. Я
хапаю герань, у корінні якої повно землі,
і шмагаю й ого по очах. Він починає
протирати очі, а я, не маючи змоги
Kä mpfer anfeuerten.
Ein großer Bursche mit Pickeln hat mich an
der Kehle. Er riecht nach Hering und Bier,
und sein Kopf ist mir so nahe, als wollte er
mich kü ssen. Mein linker Arm ist lahm von
dem Schlag mit dem Knü ppel. Mit dem
rechten Daumen versuche ich, ihm ins Auge
zu stoßen, aber er verhindert das, indem er
seinen Kopf fest gegen meine Backe preßt,
als wä ren wir zwei widernatü rlich
Verliebte. Da ich auch nicht treten kann,
weil er zu dicht an mir steht, hat er mich
ziemlich hilflos. Gerade als ich mich, ohne
Luft, mit letzter Kraft nach unten fallen
lassen will, sehe ich etwas, was mir bereits
wie eine Illusion meiner schwindenden
Sinne erscheint: eine blü hende Geranie
wä chst plö tzlich aus dem pickeligen
Schä del, wie aus einem speziell potenten
Misthaufen, gleichzeitig zeigen die Augen
einen Ausdruck milder Ü berraschung, der
Griff an meiner Kehle lockert sich,
Topfscherben purzeln um uns herum, ich
tauche, komme los, schieße wieder hoch
und spü re ein scharfes Knacken – ich habe
sein Kinn mit dem Schä del von unten
erwischt, und er geht langsam in die Knie.
Seltsamerweise haben die Wurzeln der
Geranie, die von oben auf uns
herabgeschleudert worden ist, den Kopf so
fest umrahmt, daß der pickelige Germane
mit der Blume auf dem Haupt in die Knie
sinkt. Er wirkt so wie ein lieblicherer
Nachkomme seiner Vorfahren, die
Ochsenhö rner als Kopfzier trugen. Auf
seiner Schulter ruhen, wie Reste des
zerschlagenen Helms, zwei grü ne
Majolikascherben.
Es war ein großer Topf; aber der Schä del
des Patrioten scheint aus Eisen zu sein. Ich
fü hle, wie er, auf den Knien noch, versucht,
mir mein Geschlecht zu beschä digen, und
ich ergreife die Geranie samt Wurzeln und
daran klebender Erde und schlage ihm die
Erde in die Augen. Er lä ßt los, reibt sich die
вдатися до кулаків, б’ю й ого ногою в пах.
Він скоцюрблюється і, щоб захиститися,
швидко опускає свої лапи вниз. Я ще раз
стьобаю й ого корінням по очах,
сподіваючись, що він знову підніме
руки, і тоді я почну все наново. Однак
він схиляє голову донизу, ніби
кланяється по-мусульманському, а в
наступну мить довкола мене все й де
обертом. Я надто захопився і дістав
збоку добрячий удар. Я повільно падаю
вздовж вітрини. Величезний манекен у
бобровому хутрі бай дуже дивиться на
мене намальованими очима.
— Пробивай тесь до нужника! — чую я
Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надій ніше
прикриття. Але як туди пробитися?
Адже ми приперті з усіх боків до
вітрини. Наші вороги дістали звідкись
підмогу, і скидається на те, що ми з
попровалюваними головами опинимось
серед манекенів Макса Кляй на. В цю
мить я помічаю, що Герман Лоц стоїть
долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! —
каже він, сопучи з напруження.
Я підсовуюсь до Германа і закочую й ому
лівий рукав піджака, звільняючи
блискучий протез. Це нікельований
каркас, до якого прикріплено штучну
сталеву руку в чорній рукавичці. Через
нього Герман і дістав прізвисько «Гец
фон Берліхінген із залізним кулаком».
Він швидко відчіплює руку
підводиться.
— Дорогу! Гец іде! — кричу я знизу.
Георг і Віллі вмить розступаються, щоб
дати Германові місце. Він розмахує
протезом, як ціпком, і з першого ж разу
влучає одного з ватажків. Напасники на
мить відскакують назад. Гердіан
кидається між них і починає крутитися,
витягнувши перед собою протез. Потім
перехоплює й ого вище і роздає удари
Augen, und da ich ihm so mit den Fä usten
nichts tun kann, gebe ich ihm den Schlag
ins Geschlecht mit dem Fuß zurü ck. Er
knickt zusammen und fä hrt mit den Pfoten
nach unten, um sich zu schü tzen. Ich haue
ihm das sandige Wurzelgeflecht zum
zweitenmal in die Augen und erwarte, daß
er die Hä nde wieder hochbringt, um das
Ganze noch einmal zu wiederholen. Er aber
geht mit dem Kopf herunter, als wolle er
eine orientalische Verbeugung machen, und
im nä chsten Augenblick drö hnt alles um
mich herum. Ich habe nicht aufgepaßt und
von der Seite einen mä chtigen Hieb
erhalten. Langsam rutsche ich am
Schaufenster entlang. Riesengroß und
teilnahmslos starrt eine Puppe mit
gemalten Augen und einem Biberpelz mich
an.
»Durchschlagen zur Pißbude!«hö re ich
Georgs Stimme. Er hat recht. Wir brauchen
eine bessere Rü ckendeckung. Aber er hat
gut reden; wir sind eingekeilt. Der Gegner
hat von irgendwoher Verstä rkung
bekommen, und es sieht aus, als wü rden
wir mit zerschnittenen Kö pfen zwischen
Max Kleins Mannequins landen.
In diesem Augenblick sehe ich Hermann
Lotz am Boden knien.»Hilf mir den Ä rmel
ausziehen!«keucht er.
Ich greife zu und streife den linken Ä rmel
seines Jacketts hoch. Der blinkende
kü nstliche Arm wird frei. Es ist ein
Nickelgerü st, an dem unten eine stä hlerne
і kü nstliche Hand in einem schwarzen
Handschuh befestigt ist. Hermann hat
danach den Beinamen»Gö tz von
Berlichingen mit der eisernen
Faust«bekommen. Rasch lö st er den Arm
von der Schulter ab, ergreift dann mit der
natü rlichen Hand seine kü nstliche und
richtet sich auf.»Bahn frei! Gö tz
kommt!«rufe ich von unten. Georg und
Willy machen rasch Platz, so daß Hermann
durch kann. Er schwingt seinen kü nstlichen
сталевою кистю.
— Мерщій до нужника! — гукає він. — Я
вас прикрию!
Коли Герман починає воювати своїм
протезом, то є на що подивитися. Я вже
не раз бачив й ого на полі бою, але для
наших ворогів це несподіванка. Якусь
мить вони стоять з таким виглядом,
ніби побачили самого сатану. Нам цього
й треба. Ми прориваємось повз них і
мчимо до нужника на Новому ринку.
Біжучи, я помічаю, що Герман дає і
другому ватажкові ляпаса по
роззявленій пащі.
— За нами, Гец! — гукаю я. — Ми
прорвалися!
Однак Герман робить ще один захід.
Порожній рукав метляється в повітрі —
то Герман відчай душно розмахує
куксою, щоб утримати рівновагу. Два
молодчики в чоботях, що стоять й ому на
дорозі, витріщилися на нього з подивом
і жахом. Одному дістається в підборіддя,
а другий , побачивши, що на нього
опускається чорна рука, верещить з
переляку і кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної
споруди з пісковику і укріплюємось на
жіночій половині. Тут легше
захищатися. В чоловічу половину можна
проникнути через вікно і напасти з тилу,
а в приміщенні для жінок віконця
маленькі і розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх
щонай менше двадцятеро: до них
прилучилися ще якісь націсти. Мені
видно їхні мундири кольору нечистот.
Вони пробують вдертися до нас із того
боку, де стою я з Келером. В колотнечі я
помічаю, що нам теж іде допомога. За
мить я вже бачу, як Різенфельд б’є
когось складеним портфелем, у якому,
певно, лежать взірці граніту, а Рене де
ля Тур, знявши з ноги черевика на
високому каблуці, хапає й ого за носок і
Arm wie einen Dreschflegel um sich und
erreicht mit dem ersten Schlag einen der
Anfü hrer. Die Angreifer weichen einen
Augenblick zurü ck. Hermann springt unter
sie, dreht sich im Kreise, den kü nstlichen
Arm weit ausgestreckt. Gleich darauf
wirbelt er den Arm herum, so daß er ihn
jetzt am Schulterstü ck festhä lt und mit der
kü nstlichen stä hlernen Hand
zuschlä gt.»Los! Zur Pißbude!«ruft er.»Ich
decke euch!«
Es ist ein ungewö hnlicher Anblick, wie
Hermann mit der kü nstlichen Hand
arbeitet. Ich habe ihn schon ö fter so
kä mpfen sehen; unsere Gegner aber nicht.
Sie stehen einen Moment da, als ob der
Satan zwischen sie gefahren wä re, und das
kommt uns zugute. Wir brechen durch und
stü rmen zum Pissoir auf dem Neumarkt
hinü ber. Im Vorbeilaufen sehe ich, wie
Hermann einen schö nen Schlag auf der
aufgerissenen Schnauze des zweiten
Anfü hrers landet.»Los, Gö tz«rufe
ich.»Komm mit! Wir sind durch!«
Hermann dreht sich noch einmal. Sein loser
Jackenä rmel flattert um ihn herum, mit
dem Rest des Armstummels macht er wilde
Bewegungen, um das Gleichgewicht zu
halten, und mit Staunen und Grauen
glotzen zwei Stiefelträ ger, die im Wege
stehen, ihn an. Einer bekommt einen Hieb
gegen das Kinn, der andere, als er die
schwarze kü nstliche Hand auf sich
zusausen sieht, kreischt voll Grauen auf,
hä lt sich die Augen zu und rennt davon.
Wir erreichen das hü bsche viereckige
Sandsteingebä ude und verschanzen uns an
der Damenseite. Sie ist leichter zu
verteidigen. Bei der Herrenseite kann man
durchs Pissoir einsteigen und uns in den
Rü cken fallen – bei den Damen sind die
Fenster klein und hoch.
Die Gegner sind uns gefolgt. Es mü ssen
jetzt mindestens zwanzig sein; sie haben
Zuzug von anderen Nazis bekommen. Ich
теж лаштується встряти в бій ку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є
мене головою в живіт, що мені аж дух
перехоплює. Я завзято відбиваюсь,
однак не завдаю противникові шкоди.
Раптом у мене з'являється якесь дивне
почуття: ніби таке вже зі мною було
колись. Я машинально піднімаю коліно,
чекаючи, що цей бугай знову кинеться
на мене. Водночас я бачу най відраднішу
картину, яку тільки можна собі уявити в
подібному становищі: через Новий
ринок до нас мчить Ліза, як Ніка
Самофракій ська, поряд з нею Бодо
Ледергозе, а за ним весь Союз співаків. У
цю ж саму мить бугай знову кидається
на мене, і я помічаю, що Різенфельдів
портфель, ніби жовтий прапор,
опускається донизу. Рене теж
блискавично опускає руку, і відразу ж
розлягається несамотиве ревіння мого
напасника.
— Струнко, свині! — кричить густим
генеральським басом Рене де ля Тур.
Дехто з наці мимоволі виструнчується.
Тут починає діяти Союз співаків, і ми
опиняємось на волі.
Я підводжусь. Зненацька стає дуже тихо.
Напасники втекли, потягнувши за собою
поранених. Повертається Герман Лоц.
Він, як кентавр, кинувся навздогін за
ворогом і нагородив залізним ляпасом
ще одного наці. Ми легко відбулися. В
мене на голові гуля і таке почуття, ніби
рука зламана. Насправді вона ціла. Крім
того, мене страшенно нудить. Я надто
багато випив, щоб удари в живіт так
просто минулися. І знову мучить думка,
що таке вже зі мною було колись. Але
коли?
— Не завадило б випити по чарці,—кажу
я.
— Це можна, — відповідає Бодо
Ледергозе. — А зараз ходімо звідси, поки
не з'явилась поліція.
sehe ein paar ihrer scheißfarbenen
Uniformen. Sie versuchen, auf der Seite, wo
Kö hler und ich stehen, durchzubrechen. Im
Gedrä nge merke ich aber, daß Hilfe fü r uns
von hinten kommt. Eine Sekunde spä ter
sehe ich, daß Riesenfeld mit
zusammengelegter Aktentasche, in der,
hoffe ich, Granitproben sind, auf jemand
einschlä gt, wä hrend Renée de la Tour einen
hochhackigen Schuh ausgezogen und an
der Vorderseite ergriffen hat, um mit dem
Hacken loszudreschen.
Wä hrend ich das sehe, rennt mir jemand
den Schä del in den Magen, daß mir die Luft
mit einem Knall aus dem Munde springt.
Ich schlage schwach, aber wild um mich
und habe irgendwoher das sonderbare
Gefü hl einer vertrauten Situation.
Automatisch hebe ich ein Knie, weil ich
erwarte, daß der Rammbock
wiederkommt. Gleichzeitig sehe ich eines
der schö nsten Bilder, das ich mir in dieser
Lage vorstellen kann: Lisa, die wie die Nike
von Samothrake ü ber den Neumarkt
heranstü rmt, neben ihr Bodo Ledderhose
und hinter ihm sein Gesangverein. Im
gleichen Augenblick spü re ich den
Rammbock aufs neue und sehe Riesenfelds
Aktentasche wie eine gelbe Flagge
niedergehen. Gleichzeitig macht Renée de
la Tour eine blitzschnelle Bewegung nach
unten, der ein Aufheulen des Rammbocks
folgt. Renée schreit mit markiger
Generalstimme:»Stillgestanden,
Schweine!«Ein Teil der Angreifer fä hrt
unwillkü rlich zusammen. Dann tritt der
Gesangverein in Aktion, und wir sind frei.
Ich richte mich auf. Es ist plö tzlich still. Die
Angreifer sind geflohen. Sie schleppen ihre
Verwundeten mit. Hermann Lotz kommt
zurü ck. Er ist dem fliehenden Gegner wie
ein Zentaur nachgesprengt und hat noch
einem eine eiserne Ohrfeige verabreicht.
В цю мить ми чуємо дзвінкий ляпас і
здивовано озираємось. Це Ліза вдарила
когось.
— Ах ти ж, п'янюго! — спокій но каже
вона. — Отак ти дбаєш про дім і жінку?
— Та годі…— бурмоче темна постать
перед нею.
Ліза дає ще одного ляпаса. І тут я раптом
починаю розуміти, кого мені нагадували
оті удари в живіт. Вацек! Це він стоїть
перед нами, якось дивно тримаючись за
зад.
— Мій чоловік! — відрекомендовує й ого
Ліза, не звертаючись ні до кого
зокрема. — Ось із яким негідником я
коротаю вік.
Вацек мовчить. Він весь заюшений
кров’ю. Рана на лобі, яку я й ому
заподіяв, відкрилась знову. Крім того,
кров тече ще з маківки.
— Це ви й ого почастували? — пошепки
питаю я Різенфельда. — Портфелем?
Він киває і пильно дивиться на Вацека.
— Що в нього з задом? — питаю я. —
Чого він ухопився за нього?
— Оса вкусила, — пояснює Рене де ля
Тур, приколюючи довгу шпильку до
блакитного капелюшка на своїх кучерях.
— Моє вам шанування! — вклоняюсь я
їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю,
хто бив мене головою в живіт! Це така
подяка за мою пораду, як краще
влаштувати своє життя?
Вацек вирячує на мене очі:
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,—
глузливо зауважує Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я
помічаю, що він справді послухався моєї
поради: коротко підстриг свою гриву —
щоправда, через це Різенфельдові удари
ще краще приставали до нього — і
навіть одяг білу сорочку, однак домігся
цим тільки того, що кров на ній
проступає ще виразніше, ніж на темній .
Wir sind nicht schlecht weggekommen. Ich
habe eine birnenartige Beule am Kopf und
das Gefü hl, mein Arm sei gebrochen. Er ist
es nicht. Außerdem ist mir sehr ü bel. Ich
habe zuviel getrunken, um an Magenstö ßen
Gefallen zu finden. Wieder quä lt mich die
sich nicht erinnernde Erinnerung. Was war
das doch?»Ich wollte, ich hä tte einen
Schnaps«, sage ich.
»Den kriegst du«, erwidert Bodo
Ledderhose.»Kommt jetzt, bevor die Polizei
erscheint.«
In diesem Moment ertö nt ein scharfes
Klatschen. Wir drehen uns ü berrascht um.
Lisa hat auf jemand eingeschlagen.»Du
verfluchter Saufbruder!«sagt sie ruhig.»So
sorgst du fü r Heim und Frau -«
»Du -«gurgelt die Gestalt.
Lisas Hand klatscht zum zweitenmal
nieder. Und jetzt, plö tzlich, lö st sich mein
Erinnerungsknoten. Watzek! Da steht er
und hä lt sich merkwü rdigerweise den
Hintern fest.
»Mein Mann!«sagt Lisa ins allgemeine ü ber
den Neumarkt hin.»Mit so was ist man nun
verheiratet.«
Watzek antwortet nicht. Er blutet stark. Die
alte Stirnwunde, die ich ihm geschlagen
habe, ist wieder aufgegangen. Außerdem
rinnt Blut aus seinen Haaren.»Waren Sie
das?«frage ich Riesenfeld leise.»Mit der
Aktentasche?«
Er nickt und betrachtet Watzek
aufmerksam.»Wie man sich manchmal so
trifft«, sagt er.
»Was hat er am Hintern?«frage
ich.»Weshalb hä lt er den fest?«
»Ein Wespenstich«, erwidert Renée de la
Tour und befestigt eine lange Hutnadel
wieder in einem eisblauen Samtkä ppchen
auf ihren Locken.
»Meine Hochachtung!«Ich verneige mich
vor ihr und trete auf Watzek zu.»So«, sage
ich,»jetzt weiß ich, wer mir seinen Schä del
in den Bauch gerannt hat! Ist das der Dank
Невдаха!
— Ану додому, п’янице! Додому,
розбій нику! — каже Ліза і рушає й ти.
Вацек слухняно плентає за нею. Самотня
пара перетинає Новий ринок. Ми
залишаємось на місці. Георг допомагає
Лоцові приладнати протез.
— Ходімо, — каже Ледергозе. — В нас у
кафе можна ще випити. Своєю
компанією!
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами
й ого союзу, потім рушаємо додому.
Надворі починає світати. Повз нас
пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд
підкликає й ого й купує газету. На
першій сторінці великими літерами
надруковано: «Кінець інфляції! Більй он
дорівнює одній марці!».
— Ну? — каже Різенфельд.
Я киваю.
— Хлопці, цілком можливо, що я справді
збанкрутував, — заявляє Віллі.— Я ж
грав на зниження курсу. — Він
занепокоєно зиркає на свій сірий
костюм, потім на Рене. — Та бог з ним.
Як дісталось, так і спливло. Яке
значення мають гроші, правда?
— Дуже велике, — холодно відповідає
Рене. — Особливо, коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на
Марієнштрассе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене
й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. —
Було б природніше, коли б бився з ним
ти.
— Може, й природніше, але не
справедливіше.
— Не справедливіше? — перепитую я.
— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз
надто стомлений , щоб пояснювати тобі
це. Чоловікам, які вже полисіли, не слід
більше битися. Вони повинні
філософствувати.
— Тоді на тебе чекає дуже самотнє
життя. Скидається на те, що настає час
fü r meinen Unterricht in besserer
Lebensart?«
Watzek starrt mich an.»Sie? Ich habe Sie
nicht erkannt! Mein Gott!«
»Er erkennt nie jemanden«, erklä rt Lisa
sarkastisch.
Watzek bietet einen betrü blichen Anblick.
Dabei bemerke ich, daß er meinen
Ratschlä gen tatsä chlich gefolgt ist. Er hat
sich seine Mä hne kurz schneiden lassen –
mit dem Erfolg, daß Riesenfeld ihm einen
hä rteren Schlag versetzen konnte -, er trä gt
sogar ein weißes, neues Hemd – aber alles,
was er damit erreicht hat, ist, daß sich das
Blut nur noch deutlicher darauf abzeichnet
als auf einem anderen. Er ist ein
Unglü cksrabe!
»Nach Hause! Du Saufaus und
Raufbold!«sagt Lisa und geht. Watzek folgt
ihr gehorsam. Sie wandern ü ber den
Neumarkt, ein einsames Paar. Niemand
folgt ihnen. Georg hilft Lotz, seinen
kü nstlichen Arm wieder halbwegs
zurechtzubiegen.
»Kommt«, sagt Ledderhose.»In meinem
Lokal kö nnen wir noch trinken.
Geschlossene Gesellschaft!«
Wir sitzen eine Zeitlang mit Bodo und
seinem Verein. Dann gehen wir nach Hause.
Der Morgen schleicht grau herauf. Ein
Zeitungsjunge kommt vorbei. Riesenfeld
winkt ihm zu und kauft ein Blatt. Mit
großen Lettern steht auf der Vorderseite:
Ende der Inflation! Eine Billion ist eine
Mark!
»Nun?«sagt Riesenfeld zu mir.
Ich nicke.
»Kinder, es kann tatsä chlich sein, daß ich
pleite bin«, erklä rt Willy.»Ich habe noch auf
Baisse spekuliert.«Er sieht betrü bt auf
seinen grauen Anzug und dann auf
Renée.»Na, wie gewonnen, so zerronnen –
was ist schon Geld, wie?«
»Geld ist sehr wichtig«, erwidert Renée
kü hl.»Besonders, wenn man es nicht hat.«
самих бій ок.
— Не думаю. Просто скінчився який сь
огидний карнавал. Хіба це не схоже на
похмілля після Вальпургієвої ночі?
Лопнула величезна мильна булька.
— А далі? — питаю я.
— Далі? Хтось надме ще одну бульку,
більшу за цю.
— Може, що й так…
Ми зупиняємось у садку. Поміж
хрестами тече білий , як молоко,
ранковий туман. На подвір'ї з’являється
най молодша Кнопфова дочка. Вона не
виспалась, бо чекала на нас.
— Батько каже, що згоден відпродати
вам надгробок за двадцять більй онів.
— Скажіть й ому, що ми даємо вісім
марок. І то лиш до обіду. Гроші будуть
дуже дорогі.
— Що? — питає Кнопф, висовуючись із
вікна своєї спальні. Він підслухував нас.
— Вісім марок, пане Кнопф. А після обіду
тільки шість. Гроші дорожчають, замість
того, щоб знецінюватись. Хто б міг
подумати, правда?
— Тоді я краще залишу собі надгробок
на віки вічні, трикляті мародери! —
хрипить Кнопф і грюкає вікном.
Georg und ich gehen die Marienstraße
entlang.»Sonderbar, daß Watzek von mir
und Riesenfeld Prü gel bekommen hat«,
sage ich.»Nicht von dir. Es wä re doch
natü rlicher gewesen, wenn du und er
gekä mpft hä tten.«
»Natü rlicher schon; aber nicht gerechter.«
»Gerechter?«frage ich.
»In einem verzwickten Sinne. Ich bin jetzt
zu mü de, es herauszufinden. Mä nner mit
kahlen Kö pfen sollten sich nicht mehr
schlagen. Sie sollten philosophieren.«
»Da wirst du ein sehr einsames Leben vor
dir haben. Die Zeit sieht nach Schlagen
aus.«
»Ich glaube nicht. Irgendein scheußlicher
Karneval ist zu Ende gegangen. Sieht es
heute nicht nach einem kosmischen
Aschermittwoch aus? Eine mä chtige
Seifenblase ist geplatzt.«
»Und?«sage ich.
»Und?«erwidert er.
»Irgend jemand wird eine neue, mä chtigere
blasen.«
»Vielleicht.«
Wir stehen im Garten. Grau rinnt der
milchige Morgen um die Kreuze. Die
jü ngste Knopf-Tochter erscheint, halb
ausgeschlafen. Sie hat auf uns
gewartet.»Vater sagt, fü r zwö lf Billionen
kö nnen Sie den Grabstein zurü ckkaufen.«
»Sagen Sie ihm, wir bieten acht Mark. Und
auch das nur bis heute mittag. Geld wird
sehr knapp werden.«
»Was?«fragt Knopf aus seinem
Schlafzimmer heraus. Er hat gelauscht.
»Acht Mark, Herr Knopf. Und heute
nachmittag nur noch sechs. Das Geld geht
herunter. Wer hä tte das je gedacht, was?
Anstatt herauf.«
»Lieber behalte ich ihn in alle Ewigkeit, ihr
verfluchten Leichenrä uber!«krä chzt Knopf
und schlä gt das Fenster zu.
Верденбрюкський клуб поетів дає в
світлиці древніх германців «Валгали»
прощальний вечір на мою честь. Поети
почувають себе неспокій но і вдають, що
зворушені. Перший підходить до мене
Гунгерман.
— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що
для тебе вони— одна з най більших
подій у поезії. Більша, ніж вірші Стефана
Георге.
Він пильно дивиться на мене. Я такого
ніколи не казав. Це говорив колись
Бамбус. Гунгерман за це назвав й ого
тоді значнішим за Рільке поетом. Проте
я не заперечую співцеві Казанови й
Магамета, а лиш очікувально дивлюсь
на нього.
— Ну от, — веде далі Гунгерман, однак
раптом перескакує на інше. — До речі,
звідки в тебе новий костюм?
— Я купив й ого сьогодні на гонорар із
Швей царії,— із скромністю павича
відповідаю я. — Це мій перший новий
костюм, відколи я став солдатом й ого
величності. Не який сь там перешитий
вій ськовий мундир, а справжнісінький
цивільний костюм. Інфляція ж »Ein Schweizer Honorar? Du bist also
скінчилася!
— Гонорар із Швей царії? Отже, тебе вже
знають за кордоном? Так, так, — каже
Гунгерман, прикро вражений . — Газета
надрукувала?
Я киваю. Автор «Казанови» зневажливо
махає рукою.
— Я так і думав! Мої твори, звичай но,
для щоденного вжитку не придатні. їх
можна друкувати щонай менше в
солідних літературних журналах. Та я не
про те. Я саме хотів сказати, що, на лихо,
книжечку моїх віршів три місяці тому
видав тут у Верденбрюці Артур Бауер!
Просто злочин!
— Тебе присилували це зробити?
— Так, морально. Бауер обдурив мене.
Обіцяв зробити велику рекламу,
Der Werdenbrü cker Dichterklub gibt mir in
der altdeutschen Stube der»Walhalla«einen
Abschiedsabend. Die Dichter sind unruhig
und tun, als wä ren sie bewegt.
Hungermann tritt als erster auf mich
zu.»Du kennst meine Gedichte. Du hast
selbst gesagt, daß sie eines deiner stä rksten
dichterischen Erlebnisse waren. Stä rker als
Stefan George.«
Er sieht mich intensiv an. Ich habe das nie
gesagt. Bambuss hat es gesagt; dafü r hat
Hungermann ü ber Bambuss gesagt, daß er
ihn fü r bedeutender als Rilke halte. Aber
ich widerspreche nicht. Ich sehe den
Dichter Casanovas und Mohammeds
erwartungsvoll an.
»Also gut«, fä hrt Hungermann fort, wird
aber abgelenkt.»Woher hast du ü brigens
diesen neuen Anzug?«
»Ich habe ihn mir heute von einem
Schweizer Honorar gekauft«, erwidere ich
mit der Bescheidenheit eines Pfauen.»Es ist
mein erster neuer Anzug, seit ich Soldat
Seiner Majestä t wurde. Kein
umgearbeiteter Militä rrock. Echtes,
richtiges Zivil! Die Inflation ist vorbei!«
bereits international bekannt? Nun ja«, sagt
Hungermann ü berrascht und sofort leicht
verä rgert:»Von einer Zeitung?«
Ich nicke. Der Autor Casanovas macht eine
abschä tzige Bewegung.»Dachte ich! Meine
Sachen sind natü rlich nichts fü r den
Tagesverbrauch. Hö chstens fü r literarische
Zeitschriften ersten Ranges. Was ich vorher
meinte, ist, daß ein Band Gedichte von mir
unglü cklicherweise vor drei Monaten bei
Arthur Bauer in Werdenbrü ck erschienen
ist! Ein Frevel!«
»Hat man dich dazu gezwungen?«
»Ja, moralisch. Bauer hat mich belogen. Er
wolle enorme Reklame machen, den Verlag
erweitern, Mö rike, Goethe, Rilke, Stefan
George, vor allem Hö lderlin mit mir
erscheinen lassen – und nichts davon hat er
розширити видавництво і видати мої
вірші разом з творами Меріке, Гете,
Рільке, Стефана Георге і, насамперед,
Гельдерліна, однак не дотримав слова.
— Але ж він видав Отто Бамбуса, —
зауважую я.
— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і
епігон, — махає рукою Гунгерман. — Це
мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки
Бауер продав моїх книжок? Не більше
ніж п’ятсот примірників.
Я знаю від Бауера, що весь тираж
становив двісті п'ятдесят примірників, а
продано лиш двадцять вісім, до того ж,
дев’ятнадцять із них потай купив сам
Гунгерман. І видавати її було
присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як
викладач німецької мови в реальній
гімназії, Гунгерман загрожував
Артурові, що порекомендує їй постій ним
постачальником іншого книгаря, якщо
він не видасть й ого віршів.
— Ти працюватимеш тепер у газеті в
Берліні,— каже Гунгерман. — А ти,
певно, знаєш, що вірність друзям —
най благородніша риса митця.
— Знаю. І най рідкісніша теж.
— Це правда. — Гунгерман витягає з
кишені книжечку своїх віршів. — Ось, із
присвятою. Напиши про неї в Берліні. І
надішли мені два примірники газети. Я
за це залишусь тобі вірним тут, у
Верденбрюці. А якщо знай деш доброго
видавця, то май на увазі: я готую другу
збірку віршів.
— Домовились.
— Я знав, що на тебе можна
покластися. — Гунгерман урочисто
тисне мені руку. — А ти не маєш наміру
щось видавати?
— Ні. Я кидаю писати вірші.
— Як так?
— Хочу трохи зачекати. Треба спочатку
поглянути на світ.
— Мудра думка! — авторитетно заявляє
gehalten.«
»Er hat Otto Bambuss herausgebracht«,
erwidere ich.
Hungermann winkt ab.»Bambuss – unter
uns, ein Pfuscher und Nachempfinder. Hat
mir nur geschadet. Weißt du, wieviel Bauer
von meinem Werk verkauft hat? Nicht
mehr als fü nfhundert Exemplare!«
Ich weiß von Bauer, daß die Gesamtauflage
zweihundertfü nfzig Exemplare war;
verkauft worden sind achtundzwanzig,
davon heimlich von Hungermann angekauft
neunzehn. Und zum Druck gezwungen
wurde nicht Hungermann, sondern Bauer.
Hungermann, als Deutschlehrer am
Realgymnasium, hat Arthur erpreßt, da er
sonst einen andern Buchhä ndler an seiner
Schule empfehlen wü rde.
»Wenn du jetzt in Berlin an der Zeitung
bist«, erklä rt Hungermann,»du weißt, daß
Kameradschaft unter Kü nstlern das edelste
Gut ist!«
»Ich weiß es.«Hungermann zieht ein
Bä ndchen seiner Gedichte aus der
Tasche.»Hier – mit Widmung. Schreib
darü ber in Berlin. Und schick mir zwei
Belegexemplare. Ich werde dir dafü r hier in
Werdenbrü ck die Treue halten. Und wenn
du drü ben einen guten Verleger findest –
der zweite Band der Gedichte ist in
Vorbereitung.«
»Gemacht.«
»Ich wußte, daß ich mich auf dich verlassen
kann.«Hungermann schü ttelt mir feierlich
die Hand.»Bringst du nicht auch bald etwas
heraus?«
»Nein. Ich habe es aufgegeben.«
»Was?«
»Ich will noch warten«, sage ich.»Ich will
mich erst einmal in der Welt umsehen.«
»Sehr weise!«erklä rt Hungermann
nachdrü cklich.»Wenn nur mehr Leute das
machen wü rden, anstatt unreifes Zeug zu
schmieren und den Kö nnern dadurch im
Wege zu stehen!«
Гунгерман. — Коли б інші робили так,
замість того, щоб своєю нікчемною
базграниною заважати май страм! — він
обводить суворим поглядом кімнату. Я
чекаю, що він зараз підморгне мені.
Однак він раптом стає напрочуд
серй озним. Тепер, коли Гунгерман
сподівається здій снити через мене
вигідну справу, він раптом втрачає
почуття гумору. — Не кажи іншим про
нашу угоду, — напучує він мене.
— Нізащо! — запевняю я й ого й
помічаю, що до мене підкрадається Отто
Бамбус.
За годину в кишені лежать уже «Голоси
тиші» Бамбуса із підлесливою
присвятою і надруковані на машинці
й ого екзотичні сонети «Тигриця», які я
маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд
дав мені копію «Книги смерті»,
написаної білими віршами, інші члени
клубу теж дали із десяток своїх творів, а
Едуард — рукопис пеана на смерть
друга, сто шістдесят вісім рядків,
присвячених Валентінові — фронтовому
товаришеві й людині. Едуард пише
швидко.
І раптом усе це стає страшенно далеким.
Таким далеким, як інфляція, що
скінчилась два тижні тому, чи як
дитинство, що й ого день у день душив
вій ськовий мундир. Таким далеким, як
Ізабела.
Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще
обличчя здивованих дітей , що бачать
перед собою хаос або чудо, чи вже
обличчя ділових членів клубу? Чи в них
ще є щось від захопленого і зляканого
обличчя Ізабели, чи вони просто
імітатори, балакучі хвастуни з Wichtigtuer des Zehntel-Talents, das jede
посереднім талантом, який у юності є в
кожної людини. Вони пишномовно й
ревниво оспівують й ого останнє
Er schaut scharf im Raume umher. Ich
erwarte irgendein belustigtes Zwinkern
von ihm; aber er ist plö tzlich seriö s. Ich bin
fü r ihn eine Geschä ftsmö glichkeit
geworden; da hat ihn der Humor sofort
verlassen.»Sag den anderen nichts von
unserer Abmachung«, schä rft er mir noch
ein.
»Sicher nicht«, erwidere ich und sehe Otto
Bambuss sich heranpirschen.
Eine Stunde spä ter habe ich von Bambuss
die»Stimmen der Stille«mit
schmeichelhafter Widmung in der Tasche,
dazu in Schreibmaschinen-Durchschlä gen
die exotischen Sonette»Die Tigerin«, die ich
in Berlin anbringen soll – von Sommerfeld
trage ich die Abschrift seines Buches vom
Tode in freien Rhythmen bei mir – von
anderen Mitgliedern ein Dutzend weitere
Arbeiten in Kopien – und von Eduard den
Durchschlag seines Pä ans auf den Tod
eines Freundes, hundertundachtundsechzig
Zeilen, die Valentin, dem Kameraden,
Mitkä mpfer und Menschen gewidmet sind.
Eduard arbeitet schnell.
Es ist plö tzlich alles weit weg.
Es ist so weit weg wie die Inflation, die vor
zwei Wochen gestorben ist – oder die
Kindheit, die von einem Tage zum andern
in einem Militä rrock erstickt wurde. Es ist
so weit weg wie Isabelle.
Ich sehe die Gesichter an. Sind es noch die
Gesichter staunender Kinder, die dem
Chaos oder dem Wunder gegenü berstehen,
oder sind es bereits die Gesichter
betriebsamer Vereinsmeier? Ist in ihnen
noch etwas von dem hingerissenen und
entsetzten Antlitz Isabelles, oder sind es
nur die Imitatoren und geschwä tzigen
Jugend hat und dessen Verglimmen sie
großsprecherisch und neidisch besingen,
anstatt ihm schweigend zuzuschauen und
жевріння, замість того, щоб мовчки
дивитися і врятувати з нього хоч би
іскру для подальшого життя.
— Друзі, я виходжу з вашого клубу, —
кажу я.
Всі обличчя повертаються до мене.
— Про це не може бути й мови! Ти
залишишся нашим членом-
кореспондентом у Берліні,— заявляє
Гунгерман.
— Ні. Я виходжу зовсім, — кажу я.
Якусь мить поети мовчки дивляться на
мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах
справді світиться щось схоже на страх,
аби їх не викрили?
— Ти це кажеш серй озно? — питає
Гунгерман.
— Цілком.
— Гаразд. Ми прий маємо твою заяву і
обираємо тебе почесним членом клубу.
Гунгерман озирається довкола. Й ого
нагороджують бурхливими оплесками.
Напруження минуло.
— Прий нято одноголосно, — заявляє
співець Казанови.
— Дякую, — кажу я. — Це незабутня
мить. Але я не можу прий няти такої
шани. Це все одно, що обернутись на
власну статую. Не хочу я входити в
життя почесним членом навіть чогось
такого, як наш притулок на Банштрассе.
— Не дуже гарне порівняння, —
зауважує Зомерфельд, поет смерті.
— Та бог з ним, — заступається за мене
Гунгерман. — А як же ти хочеш увій ти в
життя?
Я сміюсь.
— Як маленька іскорка життя, що
намагається не згаснути.
— Боже мій ! — каже Бамбус. — Здається,
щось подібне є в Евріпіда!
— Можливо, Отто. Значить, думка
чогось варта. Однак я не маю наміру
писати про це, а хочу спробувати
здій снити її.
einen Funken davon in ihr Dasein
hinü berzuretten?
»Kameraden«, sage ich.»Ich trete hiermit
aus eurem Klub aus.«
Alle Gesichter wenden sich mir
zu.»Ausgeschlossen! Du bleibst
korrespondierendes Mitglied des Klubs in
Berlin«, erklä rt Hungermann.
»Ich trete aus«, sage ich.
Einen Augenblick schweigen die Poeten. Sie
sehen mich an. Irre ich mich, oder sehe ich
in einigen Augen etwas wie Angst vor einer
Entdeckung?»Du meinst das
wirklich?«fragt Hungermann.
»Ich meine es wirklich.«
»Gut. Wir nehmen deinen Austritt an und
ernennen dich hiermit zum Ehrenmitglied
des Klubs.«
Hungermann blickt sich um. Er erhä lt
rauschenden Beifall. Die Gesichter
entspannen sich.»Einstimmig
angenommen!«sagt der Dichter des
Casanova.
»Ich danke euch«, erwidere ich.»Es ist ein
stolzer Moment. Aber ich kann das nicht
annehmen. Es wä re so, wie sich in seine
eigene Statue zu verwandeln. Ich will nicht
als Ehrenmitglied von irgend etwas in die
Welt gehen, nicht einmal als das von
unserem Etablissement in der Bahnstraße.«
»Das ist kein schö ner Vergleich«, erklä rt
Sommerfeld, der Poet des Todes.
»Es sei ihm gestattet«, erwidert
Hungermann.»Als was willst du dann in die
Welt gehen?«
Ich lache.»Als kleiner Funke Leben, der
versuchen wird, nicht zu erlö schen.«
»Du lieber Gott«, sagt Bambuss.»Steht das
nicht ä hnlich schon bei Euripides?«
»Mö glich, Otto. Dann muß etwas daran
sein. Ich will auch nicht darü ber schreiben;
ich will versuchen, es zu sein.«
»Es steht nicht bei Euripides«, erklä rt
Hungermann, der Akademiker, mit
freudigem Blick auf den Dorfschulmeister
— Такого в Евріпіда немає,— заявляє
академік Гунгерман, поблажливо
поглядаючи на сільського вчителя
Бамбуса. Потім знову обертається до
мене. — Отже, ти хочеш…
— Учора ввечері я розіклав багаття, —
перебиваю я й ого. — Воно горіло добре.
Ви ж знаете давнє похідне правило: бери
якнай менше вантажу.
Поети дружньо кивають головами.
Однак я раптом починаю розуміти, що
вони й ого вже забули.
— Едуарде, — кажу я, — у мене є ще
дванадцять талонів. Дефляція
випередила їх, однак гадаю, що маю
законне право, навіть якщо б мені
довелося захищати й ого перед судом,
вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені
за них дві пляшки й оганісберзького? Ми
б зараз випили їх.
Едуард блискавично підраховує в думці,
беручи до уваги також Валентіна і вірші
про нього, які лежать у мене в кишені.
— Даю три, — каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на
яку він поміняв свою елегантну
квартиру. Це величезний стрибок у
бідність, але Віллі мужньо витримав
й ого. Він урятував свої костюми, дещо з
коштовностей і ще довго буде
елегантним кавалером. Червону машину
довелося продати. Віллі занадто
відчай душно грав на зниження. Стіни
своєї кімнати він обклеїв асигнаціями і
знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати
шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку
посаду у Верденбрюкському банку, —
Віллі посміхається. — Рене в Магдебурзі.
Пише, що має великий успіх у «Зеленому
какаду».
— Добре, що вона хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
Bambuss.»Du willst also -«fragt er mich.
»Ich habe gestern abend ein Feuer
gemacht«, sage ich.»Es brannte gut. Ihr
kennt die alte Marschregel: leichtes
Gepä ck.«
Sie nicken alle eifrig. Sie kennen
sie»nicht«mehr, das weiß ich
plö tzlich.»Also dann«, sage ich.»Eduard, ich
habe hier noch zwö lf Eßmarken. Die
Deflation hat sie ü berholt; aber ich glaube,
ich hä tte noch ein legales Recht, wenn ich
es vor Gericht durchfechten mü ßte, dafü r
mein Essen zu verlangen. Willst du sie in
zwei Flaschen Johannisberger umtauschen?
Wir wollen sie jetzt trinken.«
Eduard kalkuliert blitzschnell. Er kalkuliert
auch Valentin ein und das Gedicht ü ber ihn
in meiner Tasche.»In drei«, sagt er.
Willy sitzt in einem kleinen Zimmer. Er hat
es gegen seine elegante Wohnung
getauscht. Es ist ein mä chtiger Sprung in
die Armut, aber Willy erträ gt ihn gut. Er hat
seine Anzü ge gerettet, etwas Schmuck, und
er wird dadurch noch lange Zeit ein
eleganter Kavalier sein. Das rote Auto hat
er verkaufen mü ssen. Er hatte zu waghalsig
nach unten spekuliert. Die Wä nde seines
Zimmers hat er selbst tapeziert – mit
Geldscheinen und wertlosen Aktien der
Inflation.»Es war billiger als eine Tapete«,
erklä rt er.»Und unterhaltender.«
»Und sonst?«
»Ich werde wahrscheinlich einen kleinen
Posten bei der Werdenbrü cker Bank
bekommen.«Willy grinst.»Renée ist in
Magdeburg. Großer Erfolg im „Grü nen
Kakadu“, schreibt sie.«
»Schö n, daß sie wenigstens noch schreibt.«
Willy macht eine großzü gige Geste.»Macht
alles nichts, Ludwig. Weg ist weg und hin
ist hin! Außerdem – in den letzten Monaten
konnte ich Renée nie mehr dazu bringen,
nachts einen General zu markieren. So war
es nur noch halb der Spaß. Das erstemal,
daß sie wieder kommandiert hat, war in
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те
пропало. До того ж, останніми місяцями
я ніяк не міг змусити Рене крикнути
вночі по-генеральському. А без цього
задоволення було вдвічі менше. Вона
вперше знову зробила це аж під час тієї
знаменної бій ки в нужнику. Прощай , мій
хлопче! А ось подарунок на
прощання. — Він одчиняє чемодан з
акціями і паперовими грішми. — Бери,
що хочеш! Мільй они, мільярди… це був
сон, правда ж?
— Так, — кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок, —
шепоче він. — Батьківщина ще не
загинула! На черзі французький банк.
Буду грати на зниження. Чи не хочеш
увій ти в пай ку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на
підвищення.
— Підвищення! — каже він так, ніби
сказав «Попока-тепетль».
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній
день у Верден-брюці. Вночі я їду. Я
гортаю один з каталогів і думаю, чи не
написати на прощання ім’я Вацека на
якомусь із намальованих мною
надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той , кого звуть Людвігом? — питає
хтось грубим голосом. — Той , що збирав
жаб і веретільниць?
— Може, й так, — відповідаю я. —
Залежно від того, навіщо я потрібен. Хто
це говорить?
— Фріцці.
— Фріцці? Авжеж, це я. Що трапилося?
Отто Бамбус…
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під
час роботи.
— Чудова смерть, — кажу я. — Але
передчасна.
Фріцці закашлюється. Потім каже:
der denkwü rdigen Schlacht am Pissoir auf
dem Neumarkt. Leb wohl, mein Junge! Als
Abschiedsgeschenk -«Er ö ffnet einen Koffer
mit Aktien und Papiergeld.»Nimm, was du
willst! Millionen, Milliarden – es war ein
Traum, was?«
»Ja«, sage ich.
Willy begleitete mich bis zur Straße.»Ich
habe ein paar hundert Mark gerettet«,
flü stert er.»Noch ist das Vaterland nicht
verloren! Der franzö sische Franc ist dran.
Werde da auf Baisse spekulieren. Hast du
Lust, mit einer kleinen Einlage
mitzugehen?«
»Nein, Willy. Ich spekuliere nur noch auf
Hausse.«
»Hausse«, sagt er, als sage er: Popokatepetl.
Ich sitze allein im Bü ro. Es ist der letzte
Tag. Nachts werde ich fahren. Ich blä ttere
in einem der Kataloge und ü berlege, ob ich
zum Abschied noch den Namen Watzeks
auf einem der von mir gezeichneten
Grabsteine unterbringen soll- da klingelt
das Telefon.
»Bist du der, der Ludwig heißt?«fragt eine
rauhe Stimme.»Der, der die Frö sche und
Blindschleichen gesammelt hat?«
»Kann sein«, erwidere ich.»Kommt darauf
an, wozu. Wer ist denn da?«
»Fritzi.«
»Fritzi! Natü rlich bin ich es. Was ist los?
Hat Otto Bambuss -«
»Das Eiserne Pferd ist tot.«
»Was?«
»Ja. Gestern abend. Herzschlag. Bei der
Arbeit.«
»Ein schö ner Tod«, sage ich.»Aber zu frü h!«
Fritzi hustet. Dann sagt sie:»Ihr habt doch
da bei euch ein Denkmalsgeschä ft, nicht?
Ihr sagtet doch so etwas!«
»Wir haben das beste Denkmalgeschä ft in
der Stadt«, erwidere ich.»Warum?«
»Warum? Mein Gott, Ludwig, dreimal darfst
du raten! Die Madame will den Auftrag
natü rlich einem Kunden geben. Und du hast
— Ви нібито торгуєте надгробками,
правда? Ви якось говорили про це.
— У нас най кращі надгробки в цілому
місті,— відповідаю я. — А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій , Людвігу,
який ти недогадливий ! Мадам,
звичай но, хоче замовити надгробок
тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж
теж на Залізній Кобилі…
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком
можливо, що мій друг Георг…
— Все одно. Треба тільки, щоб
замовлення одержав наш клієнт. їдь до
нас. І швидко! Тут уже був один
комівояжер од ваших конкурентів. Він
плакав ревними сльозами і запевняв, що
теж на Залізній Кобилі…
Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!
— Я зараз же біжу до вас! — кажу я. —
Той рева бреше!
Мене прий має мадам.
— Хочете поглянути на неї? — питає
вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, в своїй кімнаті.
Ми піднімаємось рипкими сходами
нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що
дівчата одягаються.
— Вони сьогодні теж
працюватимуть? — питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються
просто за звичкою, розумієте? До того ж,
збитки невеликі. Відтоді, як марка знову
стала маркою, клієнтів у нас як одрізало.
Жодне стерво не має грошей . Просто
анекдот, еге ж?
Це не анекдот: це правда. Інфляція
відразу обернулася на дефляцію. Там, де
раніше кишіло більй онами, зараз
рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає
грошей . Жахливий карнавал скінчився.
Почалося спартанське життя першого
тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими
doch auch auf dem Eisernen Pferd -«
»Ich nicht«, unterbreche ich sie.»Aber es
kann sein, daß mein Freund Georg -«
»Einerlei, ein Kunde soll den Auftrag haben.
Komm raus! Aber bald! Es war schon einer
hier, ein Reisender von der Konkurrenz –
er weinte dicke Trä nen und behauptete, er
hä tte auch auf dem Pferd -«
Trä nen-Oskar! Kein Zweifel!»Ich komme
sofort!«sage ich.»Die Heulboje lü gt!«
Die Madame empfä ngt mich.»Wollen Sie sie
sehen?«fragt sie.
»Ist sie hier aufgebahrt?«
»Oben, in ihrem Zimmer.«
Wir gehen die knarrenden Treppen hinauf.
Die Tü ren stehen offen. Ich sehe, daß die
Mä dchen sich anziehen.
»Arbeiten sie heute auch?«frage ich.
Die Madame schü ttelt den Kopf.»Heute
abend nicht. Die Damen ziehen sich nur an.
Gewohnheit, verstehen Sie? Ist ü brigens
kein großer Verlust. Seit eine Mark wieder
eine Mark ist, ist das Geschä ft wie
abgeschnitten. Kein Aas hat mehr Geld.
Komisch, was?«
Es ist nicht komisch; es ist wahr. Die
Inflation ist sofort zur Deflation geworden.
Da, wo es vorher von Billionen gewimmelt
hat, rechnet man jetzt wieder mit
Pfennigen. Es herrscht ü berall Geldmangel.
Der entsetzliche Karneval ist vorbei. Ein
spartanischer Aschermittwoch ist
angebrochen.
Das Eiserne Pferd liegt zwischen grü nen
Topfpflanzen und Lilien aufgebahrt. Es hat
plö tzlich ein strenges, altes Gesicht, und ich
erkenne es nur wieder an einem Goldzahn,
der an einer Seite kaum sichtbar zwischen
den Lippen blinkt. Der Spiegel, vor dem es
sich so oft zurechtgemacht hat, ist mit
weißem Tü ll verhä ngt. Das Zimmer riecht
nach altem Parfü m, Tannengrü n und Tod.
Auf der Kommode stehen ein paar
вазонами і білими ліліями. Обличчя в неї
раптом стало суворе й старе, і я впізнаю
її лише по золотому зубові, що ледь
помітно блищить між губами. Дзеркало,
перед яким вона так часто чепурилась,
завішене білим тюлем. У кімнаті пахне
давніми парфумами, хвоєю й смертю. На
комоді стоїть кілька фотографій і
кришталева півкуля, до дна якої
приклеєно картинку. Коли кулю
потрусити, то здається, що люди на
картинці потрапили в завірюху. Я добре
знаю цю річ. Вона — один із най кращих
спогадів мого дитинства. Мені не раз
хотілося вкрасти її, коли я ще тут, на
Банштрассе, готував уроки.
— Для вас вона була май же як мачуха,
правда? — питає мене мадам.
— Ще більше: май же як мати. Якби не
Залізна Кобила, то я б, напевно, став
біологом. Але вона так любила поезію —
мені доводилось приносити їй все нові й
нові вірші — що я врешті занехаяв
біологію.
— Справді,— каже мадам. — Це ж ви
завжди вовтузилися з саламандрами та
рибами.
Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю
на шафі смушеву шапку.
— А де її високі черевики? — питаю я.
— Тепер вони у Фріцці. Вона віднині
хоче перей ти тільки на масаж. Він не так
стомлює і дає більший прибуток. До
того ж, нам все одно хтось потрібен
замість Кобили. В нас є невеличка
клієнтура, яка любить міцний масаж.
— А як це трапилось із Залізною
Кобилою?
— Під час роботи. Все лихо в тому, що
вона занадто щиро ставилась до своїх
обов'язків. До нас ходить одноокий
голландський купець, дуже порядний
пан; піхто б навіть не подумав, що він
любить таке. Бо й ому, крім міцного
масажу, нічого більше й не треба.
Fotografien und eine abgeflachte
Kristallkugel, auf deren flacher Seite ein
Bild klebt. Wenn man die Kugel schü ttelt,
sieht es aus, als seien die Leute auf dem
Bilde in einem Schneesturm. Ich kenne das
Stü ck gut; es gehö rt zu den schö nsten
Erinnerungen meiner Kindheit. Ich hä tte es
gern gestohlen, als ich noch in der
Bahnstraße meine Schularbeiten machte.
»Fü r euch war sie ja fast wie eine
Stiefmutter, was?«fragt mich die Madame.
»Sagen wir ruhig eine Art Mutter. Ohne das
Eiserne Pferd wä re ich wahrscheinlich
Biologe geworden. Sie liebte aber Gedichte
so sehr – ich mußte immer neue
mitbringen -, daß ich die Biologie links
liegenließ.«
»Richtig«, sagt die Madame.»Sie waren ja
der mit den Molchen und Fischen!«
Wir gehen hinaus. Im Vorbeigehen sehe ich
auf dem Schrank die Kosakenmü tze
liegen.»Wo sind denn ihre hohen
Stiefel?«frage ich.
»Die hat Fritzi jetzt. Fritzi hat keine Lust zu
was anderm mehr. Prü geln strengt weniger
an. Und es bringt mehr ein. Außerdem
mü ssen wir ja eine Nachfolgerin haben. Wir
haben einen kleinen Kundenkreis fü r eine
strenge Masseuse.«
»Wie ist das mit dem Pferd eigentlich
passiert?«
»Im Dienst. Sie hatte immer noch zu viel
Interesse an der Sache, das war der
eigentliche Grund. Wir haben einen
einä ugigen hollä ndischen Kaufmann, einen
sehr feinen Herrn, er sieht gar nicht so aus,
aber der Mann will nichts als Prü gel und
kommt jeden Sonnabend. Krä ht, wenn er
genug hat, wie der beste Hahn, sehr drollig.
Verheiratet, drei sü ße Kinder, kann
natü rlich von der eigenen Frau nicht
verlangen, daß sie ihn durchhaut – ein
Dauerkunde also, dazu die Devisen, er
zahlte in Gulden – wir haben den Mann fast
angebetet, mit der hohen Valuta. Na, da ist
Щосуботи приходив до нас і аж співав,
як півень, коли діставав як слід
нагай кою. Такий кумедний ! Одружений ,
має троє Прегарних дітей . Але не може ж
він вимагати від своєї жінки, щоб та
шмагала й ого. От і ходив завжди до нас,
до того ж мав валюту — платив
гульденами. Ми просто молилися на
нього і на й ого валюту. Ну і ось учора
трапилось це. Мальвіна надто
розхвилювалася і раптом так і впала
нагай кою в руці.
— Мальвіна?
— Це її ім'я. Ви хіба не знали? Купець,
звичай но, перелякався до смерті. Більше
не прий де, — з жалем каже хазяй ка. —
Такий клієнт! Просто знахідка! На й ого
валюту ми завжди купували м'яса й
печива на цілий місяць. До речі, а як
зараз? — вона обертається до мене. —
Зараз гульден уже не такий дорогий ?
— Один гульден тепер дорівнює
приблизно двом маркам.
— Просто не віриться! А раніше
коштував більй он! Ну, тоді вже не так і
страшно, що ми й ого втратили. Може,
візьмете якусь дрібничку на спомин про
Залізну Кобилу?
На мить я згадую кришталеву півкулю з
картинкою — але ж ні, не слід нічого
брати на спомин. Я мовчки хитаю
головою.
— Тоді вип'ємо по чашці доброї кави і
виберемо пам’ятник.
Я розраховував на маленький
надгробок, однак виявляється, що
Залізна Кобила, дякуючи голландському
купцеві, заощадила чимало валюти.
Вона не міняла гульденів, а складала їх
до шкатулки. їх там уже зібралася
солідна сума. Купець кілька років був її
вірним клієнтом.
— У Мальвіни немає рідні,— пояснює
мадам.
— Тоді, звичай но, ми можемо вибрати
es denn gestern passiert. Malwine hat sich
zu sehr aufgeregt – und plö tzlich fä llt sie
um, die Peitsche in der Hand.«
»Malwine?«
»Das ist ihr Vorname. Wußten Sie nicht,
wie? Der Herr natü rlich, so was an
Schrecken! Der kommt nicht wieder«, sagt
die Puffmutter wehmü tig.»So ein Kunde!
Reiner Zucker! Von den Devisen haben wir
immer das Fleisch und den Kuchen fü r ’n
ganzen Monat kaufen kö nnen. Ü brigens,
wie ist das denn jetzt?«Sie wendet sich mir
zu.»Das ist dann ja nun gar nicht mehr so
viel wert, was?«
»Ein Gulden ungefä hr soviel wie zwei
Mark.«
»Ist das mö glich! Und frü her waren es
Billionen! Na, dann ist es mit dem Kunden
nicht so schlimm, wenn er wegbleibt.
Wollen Sie nicht noch irgendeine
Kleinigkeit mitnehmen als Andenken an
das Pferd?«
Ich denke einen Augenblick an das Glas mit
dem Schneegestö ber. Aber man soll keine
Andenken mitnehmen. Ich schü ttle den
Kopf.
»Dann wollen wir unten eine Tasse guten
Kaffee trinken und das Denkmal
aussuchen.«
Ich habe auf einen kleinen Hü gelstein
gerechnet; aber es stellt sich heraus, daß
das Eiserne Pferd durch den hollä ndischen
Kaufmann Devisen hat sparen kö nnen. Es
hat die Guldenscheine in eine Kassette
getan und nicht eingewechselt. Jetzt sind
sie da, und es ist eine stattliche Summe. Der
Kaufmann war seit Jahren ein treuer
Kunde.
»Malwine hat keine Verwandten«, sagt die
Madame.
»Dann natü rlich«, erwidere ich,»kö nnen
wir in die große Klasse der Grabdenkmä ler
einsteigen. In den Marmor und den Granit.«
»Marmor ist nichts fü r das Roß«, sagt
Fritzi.»Das ist doch mehr fü r Kinder, was?«
першорядний пам'ятник, — кажу я. — Із
мармуру або граніту:
— Мармур не для Залізної Кобили, —
зауважує Фріцці.— Він більше личить
дітям, правда?
— Зовсім ні! Під мармуровими колонами
ми ховали навіть генералів.
— Граніт! — каже хазяй ка. — Граніт
кращий . Він більше личить її залізній
вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава,
лежить домашній пиріг з вершковим
кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я
почуваю себе так, ніби мене перенесли в
дитинство. Дами зазирають через моє
плече в каталог, як колись зазирали в
підручники.
— Ось най краще, що ми маємо, — кажу
я. — Чорний шведський граніт, хрест з
двома цоколями. Таких залишилось два
чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з
моїх останніх робіт. Для напису я взяв
май ора Волькенштей на, котрий начебто
загинув на чолі свого вій ська 1915
року, — якби так сталось, то це було б
великим щастям, принай мні для
столяра, вбитого у Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була
католичкою? — спитав Фріцці.
— Хрест ставлять не тільки
католикам, — відповідаю я.
Хазяй ка чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А
чогось іншого немає? Якоїсь природної
брили?
На мить мені перехоплює подих.
— Коли вам подобається такий стиль, то
я маю для вас щось особливе. Класичну
річ! Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Однак
швидко, хоч пальці в мене починають
тремтіти від збудження, знаходжу
малюнок нашого ветерана і кладу на
стіл.
»Lä ngst nicht immer! Wir haben schon
Generä le unter Marmorsä ulen zur Ruhe
gebracht.«
»Granit!«sagt die Puffmutter.»Granit ist
besser. Paßt besser zu ihrer eisernen
Natur.«
Wir sitzen im großen Zimmer. Der Kaffee
dampft, es gibt selbstgebackenen Kuchen
mit Schlagsahne und eine Flasche Curacao.
Ich fü hle mich fast in die alten Zeiten
versetzt. Die Damen schauen mir ü ber die
Schultern in den Katalog, wie einst in die
Schulbü cher.
»Hier ist das beste, was wir haben«, sage
ich.»Schwarzer schwedischer Granit, ein
Kreuzdenkmal mit zwei Sockeln. Es gibt
davon nicht mehr als vielleicht zwei oder
drei in der ganzen Stadt.«
Die Damen betrachten die Zeichnung. Es ist
eine meiner letzten. Ich habe den Major
Wolkenstein fü r die Inschrift verwendet –
als 1915 an der Spitze seiner Truppe
gefallen -, was mindestens fü r den
ermordeten Tischler in Wü stringen besser
gewesen wä re.»War das Pferd
katholisch?«fragt Fritzi.
»Ein Kreuz ist nicht nur fü r Katholiken«,
erwidere ich.
Die Puffmutter kratzt sich den Kopf.»Ich
weiß nicht, ob ihr so was Religiö ses recht
gewesen wä re. Gibt’s nicht was anderes? So
eine Art Naturfelsen?«
Mir setzt einen Augenblick der Atem
aus.»Wenn Sie so etwas wollen«, sage ich
dann,»dann habe ich etwas ganz
Besonderes. Etwas Klassisches! Einen
Obelisken!«
Es ist ein Schuß in die Nacht, das weiß ich;
aber mit plö tzlich vor Jagdfieber eifrigen
Fingern suche ich die Zeichnung des
Veteranen hervor und lege sie auf den
Tisch.
Die Damen schweigen und studieren. Ich
halte mich zurü ck. Es gibt manchmal ein
Finderglü ck – im Anfang oder am Schluß,
Дами мовчки вивчають малюнок. Я
затамовую подих. Часом буває ловецьке
щастя, коли навіть дитячій руці
пощастить зробити те, від чого вже
давно відмовились фахівці. Раптом
Фріцці починає сміятися.
— Ай справді, це було б непогано для
Залізної Кобили, — каже вона.
Хазяй ка теж посміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі,
щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі
знали, що й ого ніхто не купить. Я
швидко підраховую.
— Офіцій но — тисячу марок, — кажу
я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для
Залізної Кобили, як однієї з моїх
виховательок, — триста. Я можу
дозволити собі назвати таку сміховинну
ціну, бо все одно працюю сьогодні тут
останній день. Але, звичай но, за готівку!
А напис — безкоштовно.
— Чому б нам й ого й не купити? — каже
Фріцці.
Хазяй ка киває головою:
— Ну що ж, купімо.
— Отже, домовились? — питаю я, не
вірячи своїм вухам.
— Домовились, — каже хазяй ка. —
Скільки це буде на гульдени?
Вона відраховує асигнації. З годинника
на стіні вискакує зозуля й починає
кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до
кишені.
— Вип’ємо по чарці на помин
Мальвіни, — пропонує хазяй ка. —
Завтра вранці її поховають. На вечір нам
уже буде потрібне приміщення.
— Шкода, що я не можу залишитися на
похорон, — кажу я.
Ми випиваємо по чарці коньяку,
доливши до нього м’ятної горілки.
Хазяй ка витирає очі.
— Мені так жалко її,— каже вона.
Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.
wo einem mit der Kinderhand Dinge
gelingen, an denen Spezialisten verzweifelt
sind. Fritzi lacht plö tzlich.»Eigentlich nicht
schlecht fü r das Pferd«, sagt sie.
Die Puffmutter grinst ebenfalls.»Was kostet
das Ding?«
Der Obelisk hat, solange ich im Geschä ft
bin, nie einen Preis gehabt, da jeder wußte,
daß er unverkä uflich war. Ich kalkuliere
rasch.»Tausend Mark offiziell«, sage
ich.»Fü r euch, als Freunde, sechshundert.
Ich kann mir erlauben, diesen Schandpreis
zu machen, da heute ohnehin mein letzter
Tag im Bü ro ist – sonst wü rde ich
entlassen. Barzahlung natü rlich! Und die
Inschrift extra.«
»Warum eigentlich nicht?«sagt Fritzi.
»Von mir aus!«Die Puffmutter nickt.
Ich traue meinen Ohren nicht.»Also
abgemacht?«frage ich.
»Abgemacht«, erwidert die
Puffmutter.»Wieviel sind sechshundert
Mark in Gulden?«
Sie beginnt, die Scheine abzuzä hlen. Aus
der Kuckucksuhr an der Wand schießt der
Vogel und ruft die Stunde aus. Es ist sechs
Uhr. Ich stecke das Geld ein.»Ein
Gedä chtnisschnaps«, sagt die
Puffmutter.»Fü r Malwine. Morgen frü h
wird sie beerdigt. Wir brauchen das Lokal
wieder fü r morgen abend.«
»Schade, daß ich nicht zur Beerdigung
bleiben kann«, sage ich.
Wir trinken alle einen Kognak mit einem
Schuß Pfefferminzschnaps. Die Puffmutter
wischt sich die Augen.»Es geht mir nahe«,
erklä rt sie.
Es geht uns allen nahe. Ich stehe auf und
verabschiede mich.
»Georg Kroll wird das Denkmal setzen
lassen«, sage ich.
Die Damen nicken. Ich habe nie soviel Treu
und Glauben gesehen wie hier. Sie winken
aus den Fenstern. Die Doggen bellen. Ich
gehe rasch den Bach entlang der Stadt zu.
— Пам'ятник встановить Георг »Was?«sagt Georg.»Unmö glich!«
Кроль, — кажу я. Ich ziehe schweigend die Gulden hervor
Дами кивають. Я ще ніде не бачив und breite sie auf dem Schreibtisch
стільки щирості й довір'я, як тут. Вони aus.»Was hast du dafü r verkauft?«fragt er.
махають мені з вікон на прощання »Warte einen Augenblick.«
руками, хазяй чині доги гавкають. Я Ich habe eine Fahrradklingel gehö rt. Gleich
швидко крокую до міста. darauf ertö nt ein gebieterisches Rä uspern
— Що? — каже Георг. — Не може бути! vor der Tü r. Ich raffe die Scheine
Я мовчки витягаю з кишені голландські zusammen und stecke sie wieder in die
гульдени і розкладаю їх на столі. Tasche. Heinrich Kroll erscheint in der Tü r,
— Що ж ти продав за них? — питає він. die Hosensä ume leicht mit Straßenschmutz
— Зачекай хвилинку. bekleckert.»Nun«, frage ich.»Was
Я саме почув дзвінок велосипеда під verkauft?«
вікном, а одразу ж після цього — Er starrt mich giftig an.»Gehen Sie mal ‚raus
самовдоволене покашлювання. Я und verkaufen Sie! Bei der Pleite. Kein
згрібаю асигнації і засовую їх назад до Mensch hat Geld! Und wer ein paar Mark
кишені. У дверях з'являється Генріх hat, hä lt sie fest!«
Кроль. Холоші штанів у нього заляпані »Ich war draußen«, erwidere ich.»Und ich
грязюкою. habe verkauft.«
— Ну? — питаю я. — Що продали? »So? Was?«
Генріх люто вирячує на мене очі. Ich drehe mich so, daß ich beide Brü der im
— Спробуй те самі щось продати! За Auge habe, und sage:»Den Obelisken.«
такого банкрутства! Всі тепер без »Quatsch!«sagt Heinrich kurz.»Machen Sie
грошей ! А хто й має кілька марок, то Ihre Witze doch in Berlin!«
тримається за них зубами. »Ich habe mit dem Geschä ft hier zwar
— А я от продав. nichts mehr zu tun«, erklä re ich,»da ich
— Он як? Що? heute mittag um zwö lf Uhr meinen Dienst
Я стаю так, щоб бачити обох братів, і beendet habe. Trotzdem lag mir daran,
кажу: Ihnen mal zu zeigen, wie einfach es ist,
— Обеліск! Denkmä ler zu verkaufen. Direkt eine
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Ferienbeschä ftigung.«
Прибережіть свої жарти для Берліна! Heinrich schwillt an, hä lt sich aber mit
— Хоч я вже й не зв'язаний з вашою Mü he.»Gottlob, wir brauchen diesen
фірмою, — кажу, — бо сьогодні о Unsinn nicht mehr lange anzuhö ren! Gute
дванадцятій годині моя служба Reise! In Berlin wird man Ihnen schon die
скінчилася, однак мені хотілося Flö tentö ne beibringen.«
показати, як легко продавати »Er hat den Obelisken tatsä chlich verkauft,
надгробки. Це просто розвага, а не Heinrich«, sagt Georg.
робота. Heinrich starrt ihn unglä ubig
Генріх червоніє від люті, але an.»Beweise!«faucht er dann.
стримується. »Hier!«sage ich und lasse die Gulden
— Слава богу, нам уже недовго flattern.»Sogar Devisen!«
доведеться слухати цю нісенітницю! Heinrich glotzt. Dann hascht er nach einem
Щасливої дороги! В Берліні вас навчать der Scheine, dreht ihn um und prü ft, ob er
ввічливості. echt sei.»Glü ck«, knirscht er schließlich
— Він справді продав обеліск, Генріху, —
каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — шипить він.
— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл
гульдени. — Навіть за валюту.
Генріх спантеличено підходить до столу,
хапає одну з асигнацій і крутить її на всі
боки, перевіряючи, чи вона, бува, не
фальшива.
— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа
удача!
— Ця удача нам зараз дуже до речі,
Генріху, — каже Георг. — Без цих
грошей ми не змогли б оплатити
вексель, на який завтра кінчається
строк. Я б на твоєму місці щиро
подякував Людвігові. Це наші перші
справжні гроші. І вони нам конче
потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши
дверима, — справжній німець, котрий
ніколи нікому не дякує.
— Нам дій сно треба завтра оплачувати
вексель? — питаю я.
— Дій сно, — каже Георг. — А тепер
розрахуємось. Скільки в тебе грошей ?
— Вистачить з мене. Я одержав з
Берліна на квиток у третьому класі, а
поїду в четвертому і заощаджу таким
чином дванадцять марок. Крім того, я
продав своє піаніно — не тягти ж й ого з
собою. Мені дали за цю стару скриню
сто марок. Отже, я маю сто дванадцять
марок. На них я зможу прожити до
першої платні.
Георг бере тридцять голландських
гульденів і простягав їх мені.
— Ти був спеціальним агентом і маєш
право на комісій ні, як і Плаксивий
Оскар. А за особливі заслуги — п'ять
процентів надбавки.
Ми ще трохи сперечаємось, потім я беру
гроші на той випадок, якщо вилечу з
hervor.»Blö des Glü ck!«
»Wir kö nnen das Glü ck brauchen,
Heinrich«, sagt Georg.»Ohne diesen Betrag
kö nnten wir den Wechsel nicht bezahlen,
der morgen fä llig ist. Du solltest lieber
herzlichen Dank sagen. Es ist das erste
wirkliche Geld, das wir hereinkriegen. Wir
brauchen es verdammt nö tig.«
»Dank? Fä llt mir gerade ein!«
Heinrich verschwindet tü renschmetternd,
ein echter, aufrechter Deutscher, der
niemandem jemals Dank schuldet.
»Brauchen wir den Zaster tatsä chlich so
dringend?«frage ich.
»Dringend genug«, erwidert Georg.»Aber
jetzt laß uns abrechnen. Wieviel Geld hast
du?«
»Genug. Ich habe das Reisegeld dritter
Klasse geschickt bekommen. Ich fahre
vierter und spare damit zwö lf Mark. Mein
Klavier habe ich verkauft – ich kann es
nicht mitschleppen. Der alte Kasten hat
hundert Mark eingebracht. Das sind
zusammen hundertzwö lf Mark. Davon kann
ich leben, bis ich mein erstes Gehalt
bekomme.«
Georg nimmt dreißig hollä ndische Gulden
und hä lt sie mir hin.»Du hast als
Spezialagent gearbeitet. Damit hast du
Anrecht auf eine Provision wie Trä nen-
Oskar. Fü r besondere Leistung fü nf Prozent
Zuschlag.«
Es entsteht ein kurzer Wettstreit; dann
nehme ich das Geld als Rü cklage fü r den
Fall, daß ich im ersten Monat bereits aus
meiner neuen Stellung rausfliege.»Weißt
du schon, was du in Berlin machen
mußt?«fragt Georg.
Ich nicke.»Feuer melden; Diebstä hle
beschreiben; kleine Bü cher besprechen;
Bier holen fü r die Redakteure; Bleistifte
anspitzen; Druckfehler korrigieren – und
versuchen, weiterzukommen.«
Die Tü r wird mit einem Fußtritt geö ffnet.
Wie ein Gespenst steht der Feldwebel
свого нового місця першого ж місяця.
— Ти вже знаєш, що робитимеш у
Берліні? — питає Георг.
Я киваю.
— Складатиму звіти про пожежі і
крадіжки, писатиму рецензії на маленькі
книжки, бігатиму по пиво редакторам,
застругуватиму олівці, читатиму
коректуру і намагатимусь вий ти в люди.
Хтось ударом ноги відчиняв двері. На
порозі з'являється, як примара,
фельдфебель Кнопф.
— Давай мені вісім більй онів! —
хрипить він.
— Пане Кнопф, — кажу я, — ви ще не
зовсім розбуркались після довгого сну.
Інфляція скінчилась. Два тижні тому ви
могли одержати вісім більй онів за
надгробок, куплений за вісім мільярдів.
Сьогодні ж він коштує лиш вісім марок.
— Негідники! Ви навмисне зробили це!
— Що?
— Припинили інфляцію! Щоб
пограбувати мене! Однак я не продам
надгробка! Дочекаюсь наступної!
— Чого?
— Наступної інфляції!
— Гаразд, — каже Георг. — Вип'ємо за
це.
Кнопф перший хапає пляшку.
— Закладемось? — питає він.
— На що?
— Що я вгадаю на смак, звідки взято
пляшку.
Він витягає пробку й нюхає.
— Не можете ви цього вгадати, — кажу
я. — Якби це була горілка з бочки, то,
може б, і вгадали. Нам відомо, що ви
най кращий знавець на всю провінцію,
але по горілці з пляшки не вгадаєте!
— Наскільки ви закладаєтесь? На
вартість надгробка?
— Ми зараз збідніли, — каже Георг, —
але трьома марками можемо ризикнути.
Тільки задля вас.
Knopf im Rahmen.»Ich verlange acht
Billionen«, krä chzt er.
»Herr Knopf«, sage ich.»Sie sind aus einem
langen Traum noch gar nicht ganz
aufgewacht. Die Inflation ist vorbei. Vor
vierzehn Tagen hä tten Sie acht Billionen fü r
den Stein bekommen kö nnen, den Sie fü r
acht Milliarden gekauft haben. Heute sind
es acht Mark.«
»Ihr Lumpen! Ihr habt das absichtlich
getan!«
»Was?«
»Mit der Inflation aufgehö rt! Um mich
auszurä ubern! Aber ich verkaufe nicht! Ich
warte auf die nä chste!«
»Was?«
»Die nä chste Inflation!«
»Gut«, sagt Georg.»Darauf wollen wir einen
trinken.«
Knopf greift als erster nach der
Flasche.»Wetten?«fragt er.
»Um was?«
»Daß ich schmecken kann, woher die
Flasche kommt.«
Er zieht den Korken heraus und
riecht.»Ausgeschlossen, daß Sie das
rausfinden«, sage ich.»Bei Korn vom Faß
vielleicht – wir wissen, daß Sie darin der
beste Kenner der Provinz sind -, aber nie
bei Schnaps in der Flasche.«
»Um wieviel wetten Sie? Um den Preis des
Grabsteins?«
»Wir sind plö tzlich verarmt«, erwidert
Georg.»Aber wir wollen drei Mark
riskieren. Auch in Ihrem Interesse.«
»Gut. Geben Sie mir ein Glas.«
Knopf riecht und probiert. Dann verlangt er
ein zweites und ein drittes Glas voll.»Geben
Sie es auf«, sage ich.»Es ist unmö glich. Sie
brauchen nicht zu zahlen.«
»Dieser Schnaps ist aus dem
Delikatessengeschä ft von Brockmann an
der Marienstraße«, sagt Knopf.
Wir starren ihn an. Es stimmt.»Her mit dem
Zaster!«krä chzt er. Georg zahlt die drei
— Гаразд. Налий те мені чарку.
Кнопф нюхає горілку, випиває її, потім
вимагає другу чарку, а далі й третю.
— Здавай тесь, — кажу я. —
неможливо. Ми не візьмемо з вас
грошей .
— Це горілка з крамниці делікатесів
Брокмана, Марієнштрассе, — заявляє
Кнопф.
Ми вражено дивимось на старого. Він
вгадав.
— Гроші на стіл! — хрипить він.
Георг відраховує три марки,
фельдфебель зникає.
— Як так можна вгадати? — дивуюсь
я. — Невже в старого п'яниці справді
який сь надприродний нюх?
Раптом Георг вибухає реготом.
— Він нас обдурив!
— Як?
Георг піднімає пляшку. На дні її
приклеєна маленька етикетка: «Й .
Брокман, Делікатеси, Марієнштрассе,
18».
— От прой дисвіт, — задоволено каже
Георг. — А які ще має очі!
— Післязавтра він їм не повірить, коли
прий де додому і не побачить
обеліска, — зауважую я. — Для нього
весь світ перевернеться.
— А для тебе він не перевертається? —
питає Георг.
— Щодня перевертається, — відповідаю
я. — Інакше як би я міг жити?
За дві години до відходу поїзда ми
раптом чуємо тупіт і чиїсь голоси.
Одразу ж після цього на вулиці
розлягається пісня. Співають її на
чотири голоси:
Ніч священна, перелий
в спрагле серце спокій свій…
Mark, und der Feldwebel
verschwindet.»Wie war das mö glich?«sage
ich.»Hat die alte Schnapsdrossel
Це ü bersinnliche Krä fte?«
Georg lacht plö tzlich.»Er hat uns
reingelegt!«
»Wie?«
Er hebt die Flasche. Auf die Rü ckseite ist
unten ein winziges Schildchen geklebt: J.
Brockmann, Delikatessen, Marienstraße
18.»So ein Gauner!«sagt er vergnü gt.»Und
was fü r Augen er noch hat!«
і »Augen!«sage ich.»Ü bermorgen nacht wird
er daran zweifeln, wenn er nach Hause
kommt und den Obelisken nicht mehr
findet. Auch seine Welt wird fü r ihn
einstü rzen.«
»Stü rzt deine ein?«fragt Georg.
»Tä glich«, erwidere ich.»Wie sollte man
sonst leben?«
Zwei Stunden vor der Abfahrt glauben wir
draußen Trappeln, Stimmen und Tö ne zu
hö ren.
Gleich darauf geht es auf der Straße
vierstimmig los:
»Heil’ge Nacht, o gieße du
Himmelsfrieden in dies Herz -«
Wir treten ans Fenster. Auf der Straße steht
Bodo Ledderhoses Verein.»Was ist denn
das?«frage ich.»Mach Licht, Georg!«
Im matten Schein, der vom Fenster auf die
Straße fä llt, erkennen wir Bodo.»Es gilt
dir«, sagt Georg.»Ein Abschiedsstä ndchen
deines Vereins. Vergiß nicht, daß du dort
Mitglied bist.«
»Schenk dem mü den Pilger Ruh, holde
Labung seinem Schmerz -«tö nt es mä chtig
weiter.
Fenster ö ffnen sich.»Ruhe!«schreit die alte
Konersmann.
»Es ist Mitternacht, ihr besoffenes
Gesindel!«
»Hell schon erglü hn die Sterne, leuchten in
Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть
Союз співаків Бодо Ледергозе.
— Що це означає? — питаю я. —
Ввімкни світло, Георгу.
У тьмяному світлі, що падає на вулицю з
нашого вікна, ми помічаємо Бодо.
— Це для тебе, — каже Георг. — Союз
прий шов попрощатися з тобою. Не
забувай , що ти й ого член.
Могутній спів лунає далі:
Скинь із тіла і душі
Тягар болю і страждань…
Відчиняються вікна.
— Тихо! — верещить стара
Конерсман. — Уже за північ, п'яна
сволото!
В тихій далекій блакиті Яснії зіроньки
сяють…
Ліза з'являється в своєму вікні і
вклоняється. Вона думає, що співають
для неї.
Невдовзі прибуває й поліція.
— Розій дись! — гримить владний голос.
Відколи скінчилась інфляція, поліцію не
впізнати. Вона стала енергій на й рішуча,
до неї знову повернувся колишній
прусський дух. Кожний цивільний для
неї — вічний новобранець.
— Це порушення нічного спокою! —
реве бай дужий до музики телепень у
мундирі.
— Арештуй те їх! — верещить удова
Конерсман.
У Союзі Бодо двадцятеро кремезних
співаків. Проти них двоє поліцаїв.
— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не
чіпай те їх! Не чиніть опору! А то вони
запроторять вас у тюрму!
Бодо робить знак, що хвилюватись
нічого, і співає далі на повні груди:
blauer Ferne -«
Lisa erscheint im Fenster und verneigt sich.
Sie glaubt, das Stä ndchen gelte ihr.
Kurz darauf ist die Polizei da.»Gehen Sie
auseinander!«kommandiert eine markige
Stimme.
Die Polizei hat sich mit der Deflation
geä ndert. Sie ist scharf und energisch
geworden. Der alte Preußengeist ist wieder
da.
Jeder Zivilist ist ein ewiger Rekrut.
»Nä chtliche Ruhestö rung!«schnauzt der
amusische Uniformträ ger.
»Verhaftet sie!«heult die Witwe
Konersmann.
Bodos Verein besteht aus zwanzig
handfesten Sä ngern. Dagegen stehen zwei
Polizisten.»Bodo«, rufe ich besorgt.»Rü hrt
sie nicht an! Verteidigt euch nicht! Ihr
kommt sonst fü r Jahre ins Zuchthaus!«
Bodo macht eine beruhigende Geste und
singt mit weit offenem Munde:
»Mö chte mit dir so gerne ziehn –
himmelwä rts.«
»Ruhe, wir wollen schlafen!«schreit die
Witwe Konersmann.
»Heda!«ruft Lisa den Polizisten zu.»Laßt
doch die Sä nger in Ruhe! Warum seid ihr
nicht da, wo gestohlen wird?«
Die Polizisten sind verwirrt. Sie
kommandieren noch ein paarmal:»Alles zur
Polizeistation!«- aber niemand rü hrt sich.
Bodo beginnt die zweite Strophe. Die
Polizisten tun schließlich, was sie kö nnen –
sie verhaften jeder einen
Sä nger.»Verteidigt euch nicht!«rufe ich.»Es
ist Widerstand gegen die Staatsgewalt!«
Die Sä nger leisten keinen Widerstand. Sie
lassen sich abfü hren.
Der Rest singt weiter, als wä re nichts
geschehen. Die Station ist nicht weit. Die
Polizisten kommen im Laufschritt wieder
und verhaften zwei weitere Sä nger. Die
andern singen weiter; aber der erste Tenor
ist recht schwach geworden. Die Polizisten

Як би хотів полетіти я
Ген аж до них…
— Тихо, ми хочемо спати! — кричить
удова Конерсман.
— Гей , ви! — гукає Ліза поліцаям. —
Облиште співаків! Чом вас немає там, де
крадуть?
Поліцаї розгубились. Вони ще кілька
разів командують: «Ану всі до
поліцей ської дільниці!», однак ніхто не
рушає з місця. Бодо починає другий
куплет. Врешті поліцаї роблять єдине,
що можуть зробити, — кожен з них
заарештовує по одному співакові.
— Не пручай тесь! — гукаю я. — А то
вони пришиють вам опір державній
владі!
Співаки спокій но дозволяють одвести
себе.
Ті, що залишилися, співають далі, ніби
нічого й не трапилось. Дільниця
близько, поліцаї бігом повертаються і
беруть ще двох співаків. Інші не
перестають співати, але перших тенорів
уже май же не чути: поліцаї хапають
співаків з правого боку. За третім разом
вони заберуть Віллі, і тоді перших
тенорів не буде зовсім. Ми подаємо їм з
вікна пляшки з пивом.
— Тримай ся, Бодо! — кажу я.
— Не бій ся! Будемо триматись до
останнього!
Поліція з’являється знову і заарештовує
ще двох тенорів. У нас більше немає
пива, і ми частуємо співаків горілкою.
Через десять хвилин уже співають самі
тільки баси. Вони стоять, навіть не
дивлячись на поліцаїв. Колись я читав,
що такими ж бай дужими залишаються
тюлені, коли мисливці ходять поміж них
і палицями вбивають їхніх сусідів, — і
бачив, що цілі народи під час вій ни
verhaften von rechts; beim drittenmal wird
Willy abgefü hrt, und damit ist der erste
Tenor zum Schweigen gebracht. Wir
reichen Bierflaschen aus den
Fenstern.»Halte aus, Bodo!«sage ich.
»Keine Angst! Bis zum letzten Mann!«
Die Polizei kommt wieder und verhaftet im
zweiten Tenor. Wir haben kein Bier mehr
und stiften unsern Korn. Zehn Minuten
spä ter singen nur noch die Bä sse. Sie
stehen da, ohne hinzuschauen, wie
verhaftet wird. Ich habe einmal gelesen,
daß Walroßherden so unbeteiligt bleiben,
wä hrend Jä ger unter ihnen mit Keulen die
Nachbarn erschlagen – und gesehen habe
ich, daß ganze Vö lker im Kriege dasselbe
tun.
Nach einer weiteren Viertelstunde steht
Bodo Ledderhose allein da. Die
schwitzenden, wü tenden Polizisten
kommen zum letztenmal angaloppiert. Sie
nehmen Bodo in die Mitte. Wir folgen ihm
zur Station. Bodo summt einsam
weiter.»Beethoven«, sagt er kurz und
summt wieder, eine einzelne musikalische
Biene.
Aber plö tzlich ist es, als ob Windharfen ihn
aus unendlicher Ferne begleiteten. Wir
horchen auf. Es klingt wie ein Wunder –
aber Engel scheinen tatsä chlich
mitzusummen, Engel im ersten und
zweiten Tenor und in den beiden Bä ssen.
Sie umschmeicheln und umgaukeln Bodo
und werden deutlicher, je weiter wir
kommen, und als wir um die Kirche biegen,
kö nnen wir die fliegenden, kö rperlosen
Stimmen sogar verstehen. Sie
singen»Heil’ge Nacht, o gieße du -«, und an
der nä chsten Ecke erkennen wir, woher sie
kommen: aus der Polizeiwache, in der
Bodos verhaftete Kameraden furchtlos
stehen und weitersingen, ohne sich um
etwas zu kü mmern. Bodo als Dirigent tritt
zwischen sie, als wä re das die alltä glichste
Sache von der Welt, und weiter geht
поводяться так само.
Минає ще чверть години, і Бодо
Ледергозе залишається сам. Розлючені,
спітнілі поліцаї роблять останній захід і
забирають й ого. Ми й демо слідом за
ними до дільниці. Бодо не перестає
співати.
— Бетховен, — коротко пояснює він і
наспівує далі.
Але раптом нам здається, ніби звідкись з
безмежної далечини й ому акомпанують
еолові арфи. Ми дослухаємось. Це
скидається на якесь диво, однак
враження справді таке, начебто Бодо
підспівують ангели: першим та другим
тенором і обома басами. Вони
прилучаються до голосу Бодо,
зливаються з ним, стають дедалі
голоснішими, а коли ми повертаємо за
церкву, то можемо вже навіть
розрізнити слова. Співають «Ніч
священна, перелий …», а за наступним
рогом ми дізнаємось, звідки долинають
голоси, — з поліцей ської дільниці, де
заарештовані товариші Бодо мужньо
співають далі, ні на що незважаючи.
Бодо, як диригент, прилучається до них,
ніби це най звичай ніша в світі справа, і
пісня лунає далі:
Скинь із тіла і душі…
— Пане Кроль, що це все означає? —
питає спантеличений начальник
дільниці.
— Влада музики! — відповідає Георг. —
Прощальна пісня другові, котрий
вирушає в світ. Невинний вчинок, який ,
власне, заслуговує на підтримку.
— І це все?
— Все.
— Це порушення нічного спокою, —
заявляє один із тих, що водили
es:»Schenk dem mü den Pilger Ruh -«
»Herr Kroll, was soll das?«fragt der
Vorsteher der Wache perplex.
»Es ist die Macht der Musik«, erwidert
Georg.»Ein Abschiedsstä ndchen fü r einen
Menschen, der in die Welt hinausgeht.
Harmlos und eigentlich zu fö rdern.«
»Das ist alles?«
»Das ist alles.«
»Es ist nä chtliche Ruhestö rung«, erklä rt
einer der Verhafter.
»Wä re es auch nä chtliche Ruhestö rung,
wenn sie „Deutschland, Deutschland ü ber
alles“ sä ngen?«frage ich ihn.
»Das wä re was anderes!«
»Wer singt, stiehlt nicht, mordet nicht und
versucht nicht, die Regierung zu stü rzen«,
erklä rt Georg dem Vorsteher der
Wache.»Wollen Sie den ganzen Chor
einsperren, weil er das alles nicht tut?«
»Werft sie raus!«zetert der
Vorsteher.»Aber sie sollen jetzt ruhig
bleiben.«
»Sie werden ruhig bleiben. Sie sind kein
Preuße, wie?«
»Franke.«
»Das dachte ich mir«, sagt Georg.
Wir stehen am Bahnhof. Es ist windig, und
niemand ist außer uns auf dem Perron.»Du
wirst mich besuchen, Georg«, sage ich.»Ich
werde alles daransetzen, die Frauen deiner
Trä ume kennenzulernen. Zwei bis drei
werden fü r dich da sein, wenn du kommst.«
»Ich komme.«
Ich weiß, daß er nicht kommen wird.»Du
bist es allein schon deinem Smoking
schuldig«, sage ich.»Wo sonst kö nntest du
ihn anziehen?«
»Das ist wahr.«
Der Zug bohrt ein paar glü hende Augen in
das Dunkel.
»Halte die Fahne hoch, Georg! Du weißt,
wir sind unsterblich.«
арештованих.
— А якби вони співали «Deutchalnd?
Deutchland uber alles», то це теж було б
порушення нічного спокою? — питаю я.
— Це зовсім інша справа!
— Той , хто співає, не краде, не вбиває і
не пробує повалити уряд, — каже Георг
начальникові дільниці.— Невже ви
хочете ув’язнити весь хор за те, що він
цього не робить?
— Женіть їх геть! — кричить начальник
дільниці.—Тільки нехай більше не
співають.
— Вони більше не співатимуть. Ви не
пруссак, еге ж?
— Франконець.
— Я так і думав, — каже Георг.
Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім
нас, на пероні немає нікого.
— Ти приїдеш до мене, Георгу, — кажу
я. — Я зроблю все, щоб познай омитись з
жінками твоїх мрій . Коли ти приїдеш,
дві-три вже чекатимуть на тебе.
— Приїду.
Я знаю, що він ніколи не приїде.
— Ти мусиш приїхати хоч би задля свого
смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш
й ого одягнути?
— Це правда.
Вогненні очі поїзда пронизують
темряву.
— Вище голову, Георгу, — кажу я. — Ти
ж знаєш, що ми безсмертні!
— Так, ми безсмертні. А ти теж не давай
здолати себе. Ти стільки разів рятувався
від загибелі, що просто зобов'язаний
вистояти й надалі.
— Звичай но, — кажу я. — Хоч би задля
тих, хто не врятувався. Задля Валентіна.
— Дурниці. Просто тому, що ти живий .
Поїзд вривається під дах вокзалу, ніби
на нього чекає п’ятсот чоловік. Однак
чекаю тільки я. Я знаходжу своє купе і
зай маю місце. В купе пахне сном і
людьми. Я відчиняю вікно в проході і
»Das sind wir. Und du, laß dich nicht
unterkriegen. Du bist so oft gerettet
worden, daß du die Verpflichtung hast,
weiter durchzukommen.«
»Klar«, sage ich.»Schon der andern wegen,
die nicht gerettet wurden. Schon Valentins
wegen.«
»Unsinn. Einfach, weil du lebst.«
Der Zug braust in die Halle, als warteten
fü nfhundert Leute auf ihn. Aber nur ich
warte. Ich suche ein Abteil und steige ein.
Das Abteil riecht nach Schlaf und
Menschen. Ich ziehe das Fenster im Gang
auf und lehne mich hinaus.»Wenn man
etwas aufgibt, braucht man es nicht zu
verlieren«, sagt Georg.»Nur Idioten tun
das.«
»Wer redet schon von Verlieren«, erwidere
ich, wä hrend der Zug anzieht.»Da wir
sowieso am Ende verlieren, kö nnen wir uns
erlauben, vorher zu siegen wie die
gefleckten Waldaffen.«
»Siegen die immer?«
»Ja – weil sie gar nicht wissen, was das ist.«
Der Zug rollt bereits. Ich fü hle Georgs Hand.
Sie ist zu klein und zu weich, und in der
Schlacht an der Pißbude hat sie
Schrammen bekommen, die noch nicht heil
sind. Der Zug wird schneller, Georg bleibt
zurü ck, er istplö tzlich ä lter und blasser, als
ich dachte, ich sehe nur noch seine blasse
Hand und seinen blassen Kopf, und dann ist
nichts mehr da als der Himmel und das
fliegende Dunkel.
Ich gehe in das Abteil. Ein Reisender mit
einer Brille rö chelt in einer Ecke; ein
Fö rster in einer andern. In der dritten
schnarcht ein fetter Mann mit einem
Schnurrbart; in einer vierten gibt eine Frau
mit Hä ngebacken und einem verrutschten
Hut seufzende Triller von sich.
Ich spü re den scharfen Hunger der
Traurigkeit und ö ffne meinen Koffer, der
im Gepä cknetz liegt. Frau Kroll hat mich
mit belegten Butterbroten bis Berlin
висовуюся з нього. versehen. Ich fingere danach, finde sie aber
— Коли людина відмовляється від nicht und hole den Koffer aus dem Netz. Die
чогось, то їй не обов’язково бути в Frau mit dem verrutschten Hut und den
програші, — каже Георг. — Тільки в Trillern erwacht, sieht mich wü tend an und
ідіотів так виходить. trillert gleich darauf herausfordernd
Поїзд рушає з місця. weiter. Ich sehe, weshalb ich die
— Хто ж про це каже. Але оскільки ми Butterbrote nicht gefunden habe. Georgs
врешті все одно програємо, то можемо Smoking liegt darü ber. Er hat ihn
перед цим дозволити собі перемагати, wahrscheinlich eingepackt, wä hrend ich
як плямисті лісові мавпи. den Obelisken verkauft habe. Ich sehe eine
— А вони завжди перемагають? Weile auf das schwarze Tuch; dann hole ich
— Авжеж — бо не знають, що таке die Butterbrote heraus und beginne zu
перемога. essen. Es sind gute, erstklassig belegte
Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку Butterbrote. Das ganze Abteil wacht einen
в своїй — надто маленьку й надто м'яку. Augenblick vom Geruch des Brotes und der
На ній ще й досі не загоїлись рани, herrlichen Leberwurst auf. Ich kü mmere
одержані під час бій ки в нужнику. Поїзд mich um nichts und esse weiter. Dann
набирає швидкість, і Георг залишається lehne ich mich zurü ck auf meinen Sitz und
позаду. Я раптом помічаю, що він sehe in das Dunkel, durch das ab und zu
старіший і блідіший , ніж мені здавалося. Lichter fliegen, und ich denke an Georg und
Ось я вже бачу тільки й ого бліду руку і den Smoking, und dann denke ich an
бліде обличчя, потім усе зникає і Isabelle und Hermann Lotz und an den
залишається лиш темрява. Я заходжу в Obelisken, der angepißt wurde und zum
купе. В одному кутку сопе пасажир в Schluß die Firma gerettet hat, und zuletzt
окулярах, в другому — лісничий , в denke ich an gar nichts mehr.
третьому хропе жирний вусатий
чоловік. В четвертому кутку тоненько
висвистує носом жінка з обвислими
щоками. Її капелюшок зсунувся вбік.
Я раптом відчуваю, що страшенно
голодний , як завжди, коли мені важко на
серці, і відчиняю свій чемодан, котрий
лежить у багажній сітці. Фрау Кроль
забезпечила мене бутербродами до
самого Берліна. Я пробую намацати їх
рукою, але ніяк не можу, і тому витягую
чемодан із сітки. Жінка в капелюшку
прокидається, гнівно лупає на мене
очима і відразу ж засинає знову,
виводячи й далі свої трелі.
Тепер я бачу, чому не міг намацати
бутербродів. На них лежить Георгів
смокінг. Він, певно, всунув й ого в
чемодан, коли я бігав продавати обеліск.
Якусь мить я дивлюсь на чорне сукно,
потім дістаю бутерброди й заходжуюсь
їсти. Це першокласні бутерброди. На
хвилину все купе прокидається від
запаху хліба і чудової ліверної ковбаси.
Однак я не звертаю ні на кого уваги і їм
собі далі. Потім умощуюсь зручніше і
втуплююсь поглядом у темряву, крізь
яку час од часу пробігають ліхтарі. Я
думаю про Георга, про смокінг, потім
про Ізабелу, Германа Лоца і про обеліск,
який фельдфебель так опоганював і
який врешті врятував фірму, аж поки не
засинаю.
Більше я не бачив нікого з них. Я не раз
збирався поїхати у Верденбрюк, але
завжди щось ставало на перешкоді: я
гадав, що ще встигну, але раптом
вий шло, що не встиг. Німеччину
огорнула темна ніч, я залишив її, а коли
знову повернувся, вона лежала в руїнах.
Георг Кроль помер. Вдова Конерсман
шпигувала й далі за всіма і дізналася про
зв'язок Георга з Лізою — через десять
років, 1933 року, вона розповіла про це
Вацекові, котрий був тоді
штурмфюрером нацистської партії.
Вацек запроторив Георга до
концентрацій ного табору, хоч минуло
вже п'ять років, як він розлучився з
Лізою. Через кілька місяців Георг там
помер.
Ганс Гунгерман став референтом у
справах культури і оберштурмфюрером
нової партії. Він оспівував її в палких
віршах, тому після 1945 року й ому
довелося трохи скрутно, коли він
позбувся посади директора школи. Але
після того держава давно вже визнала
й ого право на пенсію, і Гунгерман, як і
багато інших нацистів, розкошує собі і
навіть не думає працювати.
Скульптор Курт Бах сім років провів у
концентрацій ному таборі і повернувся
Ich habe keinen von allen wiedergesehen.
Ich wollte ab und zu einmal zurü ckfahren,
aber immer kam etwas dazwischen, und ich
glaubte, ich hä tte noch Zeit genug, aber
plö tzlich war keine Zeit mehr da. Die Nacht
brach ü ber Deutschland herein, ich verließ
es, und als ich wiederkam, lag es in
Trü mmern. Georg Kroll war tot. Die Witwe
Konersmann hatte weiterspioniert und
herausbekommen, daß Georg ein
Verhä ltnis mit Lisa gehabt hatte – 1933,
zehn Jahre spä ter, hat sie es an Watzek
verraten, der damals Sturmfü hrer der SA
war. Watzek ließ Georg in ein
Konzentrationslager sperren, obschon er
schon fü nf Jahre vorher von Lisa
geschieden worden war. Ein paar Monate
spä ter war Georg tot.
Hans Hungermann wurde Kulturwart und
Obersturmbannfü hrer der neuen Partei. Er
feierte sie in glü henden Versen und hatte
deshalb nach 1945 etwas Sorgen, da er
seine Position als Schuldirektor verlor –
inzwischen sind aber seine
Pensionsansprü che vom Staat lä ngst
anerkannt worden, und er lebt, wie
unzä hlige andere Parteigenossen, sehr
behaglich davon, ohne arbeiten zu mü ssen.
Der Bildhauer Kurt Bach war sieben Jahre
im Konzentrationslager und kam als
звідти непрацездатним калікою. Зараз
він, як і інші незчисленні жертви
нацистського режиму, добивається
мізерної пенсії. Він сподівається, що
й ому нарешті пощастить, і він буде
одержувати сімдесят марок на місяць —
приблизно десяту частину суми, яку вже
кілька років держава виплачує першому
шефові гестапо, людині, яка заснувала
концентрацій ний табір, де Курт Бах став
калікою, не кажучи вже про ще більші
пенсії і відшкодування, які одержують
генерали, воєнні злочинці і колишні
провідні діячі нацистської партії.
Генріх Кроль прожив ці роки непогано і
дуже пишається цим, бо вважає це
доказом непохитності правопорядку
нашої улюбленої батьківщини.
Май ор Волькенштей н зробив блискучу
кар'єру. Він став членом націонал-
соціалістської партії, брав участь у
розробці антисемітських законів, після
вій ни на кілька років затих, а тепер
разом з багатьма іншими своїми
друзями по партії працює в міністерстві
закордонних справ.
Бодендік і Верніке довгий час
переховували в божевільні кількох
євреїв. Вони помістили їх у палати для
невиліковних хворих, постригли й
навчили, як треба поводитись. Згодом
Бодендіка перевели в маленьке село за
те, що він дозволив собі обуритись, коли
й ого епіскоп прий няв титул державного
радника від уряду, який оголосив
убивство священний обов'язком.
Верніке вигнали з роботи, коли він
відмовився давати своїм хворим
смертельні уколи. Перш ніж піти звідти,
він зумів переправити євреїв, які
переховувались у закладі, в інше місце.
Й ого послали на фронт, і 1944 року він
загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто
Бамбус —1945, Фрідріх Кроль— 1944.
Ліза загинула під час повітряного
arbeitsunfä higer Krü ppel zurü ck. Heute,
zehn Jahre nach dem Zusammenbruch der
Nazis, kä mpft er immer noch um eine
kleine Rente, ebenso wie unzä hlige andere
Opfer des Regimes. Er hofft, wenn er Glü ck
hat, auf eine Rente von siebzig Mark im
Monat – etwa einem Zehntel dessen, was
Hungermann als Pension bezieht, und auch
etwa einem Zehntel dessen, was der Staat
dem ersten Chef der Gestapo seit Jahren an
Pension bezahlt – dem Mann, der das
Konzentrationslager gegrü ndet hat, in dem
Kurt Bach zum Krü ppel geprü gelt wurde -,
ganz zu schweigen natü rlich von den noch
wesentlich hö heren Pensionen und
Schadenersatzabfindungen, die an
Generä le, Kriegsverbrecher und hohe
frü here Parteibeamte gezahlt werden.
Heinrich Kroll, der gut durch die Zeit
gekommen ist, sieht darin mit viel Stolz
einen Beweis fü r das unerschü tterliche
Rechtsbewußtsein unseres geliebten
Vaterlandes.
Der Major Wolkenstein machte eine
ausgezeichnete Karriere. Er wurde Mitglied
der Partei, war bei der Judengesetzgebung
beteiligt, lag nach dem Kriege einige Jahre
still und ist heute mit vielen anderen
Parteigenossen im Auswä rtigen Amt
beschä ftigt.
Bodendiek und Wernicke hielten in der
Irrenanstalt fü r lange Zeit einige Juden
versteckt. Sie brachten sie in die Zellen fü r
die unheilbaren Kranken, schoren sie und
lehrten sie, wie sie sich als Verrü ckte
benehmen mußten. Bodendiek wurde
spä ter in ein kleines Dorf versetzt, weil er
sich darü ber ungebü hrlich aufgeregt hatte,
daß sein Bischof den Titel eines Staatsrates
angenommen hatte von einer Regierung,
die den Mord als heilige Pflicht pries.
Wernicke wurde abgesetzt, weil er sich
weigerte, tö dliche Einspritzungen an
seinen Kranken vorzunehmen. Es gelang
ihm, die versteckten Juden vorher noch
нальоту, стара фрау Кроль — теж.
Едуард Кноблох пережив усе: він так
само добре обслуговував і правих і
винуватих. Готель Едуарда було
зруй новано, але потім він відбудував
й ого. З Гердою він не одружився, і ніхто
не знає, що з нею сталося. Про Женев’єву
Терговен я теж нічого більше не чув.
Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар.
Він солдатом потрапив у Росію і знову
став комендантом кладовища.
1945 року він був перекладачем при
окупацій них вій ськах і, нарешті, кілька
місяців — бургомістром Верденбрюка.
Потім, разом з Генріхом Кролем, знову
почав торгувати надгробками. Вони
заснували нову фірму і досягли великих
успіхів — у ті часи попит на надгробки
був май же такий самий , як на хліб.
Старий Кнопф помер через три місяці
після того, як я виїхав з Верденбрюка.
Він потрапив уночі під машину. А через
рік й ого дружина вий шла заміж за
трунаря Вільке. Цього ніхто не
спбдівався. Їхній шлюб був щасливим.
Верденбрюк під час вій ни так було
зруй новано бомбами, що в ньому не
залишилося май же жодного цілого
будинку. Він був важливим залізничним
вузлом, тому й ого так часто бомбили.
Через рік після закінчення вій ни я по
дорозі заїхав якось туди на кілька годин.
Шукав знай омих вулиць, але заблудив у
місті, де колись так довго прожив.
Навкруги були самі руїни, із знай омих я
теж нікого не знай шов. В маленькій
крамничці, що розташувалась у сяк-так
збитій з дощок буді біля вокзалу, я
купив кілька довоєнних поштових
карток з краєвидами міста. Це все, що
залишилось. Раніше, якщо людині
хотілося згадати свою юність, вона
поверталася в ті місця, де провела її.
Зараз у Німеччині це вже навряд чи
можливо. Все було зруй новане, потім
herauszuholen und fortzuschaffen. Man
schickte ihn ins Feld, und er fiel 1944. Willy
fiel 1942, Otto Bambuss 1945, Karl Kroll
1944. Lisa wurde bei einem Bombenangriff
getö tet. Ebenso die alte Frau Kroll.
Eduard Knobloch ü berstand alles; er
servierte Gerechten und Ungerechten
gleich erstklassig. Sein Hotel wurde
zerstö rt, ist aber wieder aufgebaut worden.
Gerda hat er nicht geheiratet, und niemand
weiß, was aus ihr geworden ist. Auch von
Geneviève Terhoven habe ich nie wieder
etwas gehö rt.
Eine interessante Karriere machte Trä nen-
Oskar. Er kam als Soldat nach Rußland und
wurde zum zweiten Male
Friedhofskommandant. 1945 wurde er
Dolmetscher bei den Besatzungstruppen
und schließlich fü r einige Monate
Bü rgermeister von Werdenbrü ck. Danach
ging er ins Geschä ft zurü ck, zusammen mit
Heinrich Kroll. Sie grü ndeten eine neue
Firma und hatten große Erfolge –
Grabsteine waren damals fast so gesucht
wie Brot.
Der alte Knopf starb drei Monate, nachdem
ich Werdenbrü ck verlassen hatte. Er wurde
von einem Auto nachts ü berfahren. Seine
Frau heiratete ein Jahr spä ter den
Sargtischler Wilke. Niemand hä tte das
erwartet. Es wurde eine glü ckliche Ehe.
Die Stadt Werdenbrü ck wurde wä hrend
des Krieges durch Bomben so zertrü mmert,
daß fast kein Haus unbeschä digt blieb. Sie
war ein Eisenbahn-Knotenpunkt; deshalb
wurde sie so oft angegriffen. Ich war ein
Jahr spä ter einmal einige Stunden auf der
Durchreise da. Ich suchte nach den alten
Straßen, aber ich verirrte mich in der Stadt,
in der ich so lange gelebt hatte. Nichts war
mehr da als Trü mmer, und ich fand auch
niemand von frü her wieder. In einem
kleinen Laden, der sich nahe dem Bahnhof
in einer Bretterbude befand, kaufte ich ein
paar Postkarten mit Ansichten der Stadt
відбудоване наново і стало зовсім чуже.
Залишились тільки поштові картки.
Лиш дві будівлі вціліли: божевільня і
родильний будинок — головним чином
тому, що розташовані вони за містом.
Вони відразу виявились заповненими,
заповнені вони й зараз. їх навіть
довелось значно розширити.
aus der Zeit vor dem Kriege. Das war alles,
was ü briggeblieben war. Wenn jemand
frü her sich seiner Jugend erinnern wollte,
ging er an den Ort zurü ck, wo er sie
verbracht hatte. Heute kann man das in
Deutschland kaum noch. Alles ist zerstö rt
und neu aufgebaut worden und fremd.
Postkarten mü ssen es ersetzen.
Die einzigen beiden Gebä ude, die vö llig
unbeschä digt sind, sind die Irrenanstalt
und die Gebä ranstalt – hauptsä chlich
deshalb, weil sie etwas außerhalb der Stadt
liegen. Sie waren sofort wieder voll belegt
und sind es noch. Sie mußten sogar
beträ chtlich erweitert werden.

У спальні старого Кнопфа з'являється раптом привид. Минає добра хвилина, поки я
крізь вікно, у шибках якого віддзеркалюється полудневе сонце, впізнаю, що це сам
фельдфебель. Отже, він живий і доплівся од ліжка до вікна. Й ого сіре обличчя над
сірою нічною сорочкою втупилось у вільний світ.
— Глянь, — кажу я Георгові,— старий бой овий кінь не бажає вмирати в шлеї. Він
хоче, щоб й ого погляд в останню мить був звернений до верденбрюкських гуралень.
Ми розглядаємо Кнопфа. Вуса й ого звисають з-під носа віхтями. Очі зблякли. Він ще
якусь мить дивиться надвір, потім одвертається.
— Це був й ого останній погляд, — кажу я. — Кого не зворушить, що навіть така
черства душа, яка дуже любила мордувати людей , хоче ще раз поглянути на світ,
перш ніж залишити й ого назавжди. Тема для Гунгермана, соціального поета.
— Кнопф кидає ще один погляд на світ, — каже Георг.
Я залишаю ротатор «Престо», на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми,
і підходжу до Георга. Фельдфебель знову з'являється у вікні. Крізь блискучу шибку
видно, як він щось піднімає вгору і п'є.
— Ліки! — кажу я. — Як навіть най жалюгідніша руїна чіпляється за життя! Ще одна
тема для Гунгермана.
— То не ліки, — заперечує Георг, у якого зір гостріший , ніж у мене. — Ліки не
бувають у горілчаних пляшках.
— Що?
Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Георг не
помилився: старий Кнопф п'є щось справді з горілчаної пляшки.
— Це й ого жінці спала на думку чудова ідея, кажу я, — давати Кнопфові воду у
пляшках з-під горілки, аби й ому легше було пити. Адже в будинку горілки більше
немає, й ого весь обшукали.
Георг хитає головою.
— Коли б це була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я
знаю старого, він водою лиш умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку й ому,
незважаючи на обшук, десь-таки пощастило заховати, і ти, Людвігу, маєш перед
собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий
фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.
— Можна покликати й ого дружину?
— Ти гадаєш, що вона зможе одібрати в нього пляшку?
— Ні.
— Лікар сказав, що він протягне щонай більше кілька днів. То хіба не все одно?
— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане
Кнопф! — гукаю я. — Пане Кнопф!
Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він робить такий рух, ніби вітає нас пляшкою.
Потім знову прикладається до неї.
— Пане Кнопф! — кричу я. — Фрау Кнопф!
— Надто пізно, — каже Георг.
Кнопф перестає пити і ще раз описує коло пляшкою. Ми чекаємо, що він упаде. Адже
лікар заявив, що кожна крапля алкоголю для Кнопфа смертельна. За мить він зникає
в глибині кімнати, як труп, що повільно занурюється у воду.
— Чудова смерть, — зауважує Георг.
— Треба сказати про це й ого жінці і дочкам.
— Залиш їх у спокої. Старий був для них справжнім лихом. Вони раді, що все вже
скінчилося.
— Це ще невідомо. Відданість інколи трапляється там, де її й не сподіваєшся. Вони
могли б зажадати, щоб й ому промили шлунок.
— Кнопф так пручався б, що або дістав би параліч серця, або в нього лопнула б
печінка. Однак, щоб заспокоїти свою совість, сповісти про все лікаря.
Я дзвоню Гіршманові.
— Старий Кнопф щой но випив невелику пляшку горілки, — кажу я й ому. — Ми
бачили з вікна.
— Одним духом?
— Ні, за два заходи. А яке це має значення?
— Ніякого. Я питаю просто з цікавості. Хай спочиває з миром.
— І нічого не можна зробити?
— Нічого, — відповідає Гіршман. — Так чи інакше, старий загине. Дивно, що він
взагалі дотягнув до сьогоднішнього дня. Поставте й ому надгробок у формі пляшки.
— Ви черства людина, — зауважую я.
— Не черства, а цинічна. Ви повинні знати різницю між цими словами. Ви ж теж
працюєте на тій самій царині, що й я! Цинізм — це серце із знаком мінус, якщо це вас
утішить. Випий те чарку за помин душі п’яного квача, яка полетіла назад до неба.
Я кладу трубку.
— Мабуть, Георгу, зараз для мене най кращий час залишити цю роботу, — кажу я. —
Надто від неї грубієш.
— Від неї не грубієш, а тупієш.
— Ще гірше. Це не професія для члена Верденбрюкської академії поетів. Де тут бути
глибокому здивуванню, жахові і благоговінню перед смертю, коли оцінюєш її на
гроші або на надгробки?
— На тебе ще стане і здивування, і жаху, і благоговіння, — каже Георг. — Однак я
розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда і хильнемо чару на спомин про цього
двожильного дідугана.
Надвечір ми повертаємось додому. Через годину в квартирі Кнопфів зчиняється
галас.
— Мир праху й ого, — каже Георг. — Ходімо, треба сказати належні слова втіхи.
— Сподіваюсь, вони встигли закінчити свої траурні сукні. Це єдина втіха, якої вони
потребують у цю мить.
Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не дзвонячи, і зупиняємось на порозі, вражені
несподіваною картиною. Серед кімнати стоїть Кнопф, — одягнений , з ціпком у руці.
За трьома швацькими машинками збилися в купу й ого жінка і дочки. Кнопф, люто
крекчучи, лупцює їх ціпком. Однією рукою він тримається за ший ку най ближчої
машинки, щоб мати добру опору, а другою орудує своєю зброєю. Ціпком дуже не
вдариш, але Кнопф старається, як може. Довкола на підлозі валяються траурні сукні.
Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка, замість того, щоб убити, так оживила
Кнопфа, що він одягнувся і, мабуть, налаштувався в свій звичай ний обхід пивниць.
Оскільки й ому ніхто не сказав, що він смертельно хворий , а жінка, боячись й ого, не
покликала священика приготувати старого до вічного царства, Кнопфові й на думку
не спадало, що він може вмерти. Фельдфебель витримав уже чимало припадків, і цей
для нього був тільки один з багатьох. Тому й ого лють цілком зрозуміла: хто б зрадів,
побачивши, що родина вже зарахувала й ого до мертвих і витрачає останні гроші на
траурний одяг?
— Кляте кодло! — хрипить Кнопф. — Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!
Він не вцілив у жінку і аж шипить від люті. Жінка схопилась за ціпок і тримає й ого.
— Але ж, старий , ми повинні були приготуватися, лікар…
— Лікар—ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!
Маленька, кругла жінка й справді випускає з рук ціпок. Кнопф шипить, як качур, і
знову замахується на дружину, але попадає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти
немічного старого, однак він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер
дочки схопились за ціпок і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові.
Та Кнопф не хоче й слухати.
— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Розтринькувати гроші, викидати їх на вітер! Я
вас провчу!
Ціпок знову вільний . Кнопф замахується, але ні в кого не влучає і, втративши
рівновагу, падає на коліна. Під ніцшевськими вусами в нього аж піна виступає, коли
він підводиться, щоб, згідно заповіді Заратустри, лупцювати й далі свій гарем.
— Тату, ти ж помреш, якщо будеш так хвилюватися! — кричать крізь сльози
дочки. — Заспокой ся! Ми раді, що ти живий ! Приготувати тобі кави?
— Кави? Я вам дам каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки
грошей …
— Але ж, тату, все це можна знову продати!
— Продати! Я вас продам, сволото!
— Але ж, старий , за них ще не заплачено!
Це діє. Кнопф опускає ціпок.
— Що?
Ми підходимо ближче.
— Пане Кнопф, — каже Георг. — Моє шанування!
— Поцілуй те мене знаєте куди? — відповідає фельдфебель. — Не бачите, що я
зай нятий ?
— Ви надто хвилюєтесь.
— А вам яке діло? Тут моя сім'я хоче мене доконати.
— Ваша дружина зробила вигідну справу! Коли вона завтра продасть траурний одяг,
то, завдяки інфляції, заробить на ньому кілька мільярдів — особливо, якщо за
матерію ще не заплачено.
— Ні, ми ще нічого не платили, — вигукують в один голос усі чотири жінки.
— Значить, вам треба радіти, пане Кнопф! За час вашої хвороби курс долара
піднявся. І ви, самі про те не здогадуючись, уві сні заробили на цих речах.
Кнопф прислухається. Про інфляцію й ому відомо з того, що горілка дедалі дорожчає.
— Значить, заробив… — бурмоче він. Потім обертається до своїх чотирьох
розпатланих жертв.
— Ви вже й надгробок купили для мене?
— Ні, тату! — полегшено кричить квартет, благально дивлячись на нас.
— Чому не купили? — люто вигукує Кнопф.
Жінки витріщують на нього очі.
— От недотепи! — горлає він. — Ми ж могли б й ого продати! І заробили б, правда? —
питає він Георга.
— Тільки тоді, коли б за нього було заплачено. Інакше нам, на жаль, довелося б
забрати й ого назад.
— Он які Але ми могли 6 продати й ого Гольманові й Клоцу і вже потім розрахуватися
з вами. — Фельдфебель знову обертається до свого виводка. — Ви, недотепи! Де
гроші? Якщо ви не платили за матерію, то вони у вас ще є! Давай те сюди!
— Ходімо, — каже Георг. — Емоцій на частина скінчилася. А в діловій для нас немає
нічого цікавого.
Він помиляється. Через чверть години Кнопф з’являється в конторі. Від нього лине
пряний запах горілки.
— Я дізнався про все, — каже він. — Брехня вам не допоможе. Моя жінка призналася.
Вона купила у вас надгробок.
— Вона ж не заплатила за нього. Тому забудьте про це. Він вам тепер усе одно вже не
потрібний .
— Вона купила й ого, — загрозливо повторює фельдфебель. — При свідках. Не
пробуй те викручуватись! Купила чи ні?
Георг зиркає на мене.
— Ну, добре. Ваша дружина не купила, але приходила домовлятися.
— Купила чи ні? — горлає Кнопф.
— Ми давні знай омі, пане Кнопф, тому, якщо хочете, можете взяти надгробок, —
каже Георг, аби заспокоїти старого.
— Отже, купила. Дай те мені квитанцію.
Ми з Георгом перезираємось. Старий вояка швидко зметикував усе і хоче нас
ошукати.
— Навіщо вам квитанція? — кажу я. — Заплатіть гроші і беріть надгробок.
— А ви мовчіть, дурисвіте! — накидається на мене Кнопф. — Квитанцію! — хрипить
він. — На вісім мільярдів! Такі гроші! За кусок каменю!
— Коли ви хочете мати надгробок, то мусите зараз же заплатити за нього, — кажу я.
Кнопф бореться героїчно і здається аж через десять хвилин: витягає з кишені вісім
мільярдів, які відібрав у своїх жінок, і віддає нам.
— Ну, а тепер квитанцію! — бурчить він.
Ми виписуємо й ому квитанцію. Крізь вікно я бачу й ого жінок, що стовпилися на
порозі. Вони злякано дивляться на нас і роблять нам знаки. Кнопф одняв у них геть
усі гроші до останнього мільй она.
Тим часом фельдфебель отримує свою квитанцію.
— Так, — каже він Георгові.— А скільки ви тепер заплатите мені за камінь? Я продаю
й ого.
— Вісім мільярдів.
— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам заплатив вам! А де ж інфляція?
— Інфляція існує. Сьогодні надгробок коштує вісім з половиною мільярдів. Я
порахував вам вісім, як купівельну ціну, хоч півмільярда нам треба було б заробити
на продажу.
— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток? Ви привласнили й ого?
— Пане Кнопф, — кажу я. — Коли ви купляєте велосипед, а через годину
перепродуєте й ого, то не одержите навіть тих грошей , які самі заплатили. Так
ведеться і в роздрібній торгівлі, і в оптовій , і серед покупців; на цьому тримається
наша економіка.
— Плювати я хотів на економіку, — незворушно заявляє фельдфебель. — Куплений
велосипед — то вже вживана річ, навіть, коли на ньому ніхто не їздив. А мій
надгробок цілком новий .
— Теоретично він теж уживаний , — кажу я. — 3 точки зору економіки. Крім того, не
можете ж ви вимагати, щоб ми втрачали тільки тому, що ви залишилися живі.
— Шахрай ство! Справжнісіньке шахрай ство!
— А ви не продавай те надгробок, — радить Георг. — Це чудова реальна цінність!
Колись він вам ще знадобиться. Немає безсмертних людей .
— Я продам надгробок вашим конкурентам Гольманові й Клоцу, коли ви зараз же не
дасте мені за нього десять мільярдів!
Я знімаю телефонну трубку:
— Ідіть сюди, ми полегшимо вам роботу. Ось телефон, дзвоніть. Номер 624.
Кнопф нерішуче зиркає на мене, потім одмахується.
— То такі самі шахраї, як і ви. Скільки надгробок коштуватиме завтра?
— Можливо, на мільярд дорожче. Або й на два чи на три мільярди.
— А через тиждень?
— Пане Кнопф, — каже Георг. — Коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б
отут і не торгувалися б з вами.
— Цілком можливо, що через місяць він коштуватиме трильй он, — заявляю я.
Кнопф прикидає в думці.
— Я залишаю камінь собі,— буркає він нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за
нього.
— Ми завжди можемо відкупити й ого.
— От чого захотіли! Без зиску я й ого не продам. Залишаю собі і буду ним
спекулювати. Поставте й ого в доброму місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у
вікно. — Мабуть, буде дощ.
— Надгробки не бояться дощу.
— Що ви мелете! Тоді вони втрачають вигляд нових. Я вимагаю, щоб мій ви
поставили під дах. На солому.
— Чом би вам не поставити й ого собі в квартиру? — питає Георг. — Взимку він був
би захищений від холоду.
— Ви збожеволіли?
— Анітрохи. Є багато поважних людей , які навіть домовини тримають у квартирах.
Переважно святі і жителі Південної Італії. Чимало людей цілими роками
використовують їх, як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли
напивається так, що не може дій ти додому.
— Нічого не вий де, — вирішує Кнопф. — Баби не дадуть! Камінь залишиться тут! І
щоб не було й ому ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуй те й ого! На свій кошт!
Мені вже набридає цей фельдфебельський тон.
— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю
я. — Чи він добре відполірований , чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує
цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на тому, Генріх
Кроль міг би щоранку рапортувати вам у вій ськовій формі про те, що надгробок
готовий до огляду. Це б для нього була справжня втіха.
Кнопф похмуро дивиться на мене.
— На світі все б мало кращий вигляд, якби було більше справжньої вій ськової
дисципліни, — відповідає він і голосно відригує. В конторі поширюється запах
горілки з гуральні Ротша. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує
ще раз, уже тихіше й мелодій ніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового
фельдфебеля у відставці, обертається, ледве не впавши, але все-таки втримується на
ногах і вже впевнено перетинає подвір’я, виходить на вулицю і завертає ліворуч —
до най ближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще були в сім'ї.
Герда стоїть біля плитки і готує зрази з капусти. Вона зовсім роздягнена, тільки на
ногах у неї зелені розтоптані пантофлі і через плече перекинутий червоний
кухонний рушник. Пахне капустою, жиром, пудрою і парфумами, за вікном тріпоче
червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубили очима осінь.
— Чудово, що ти ще раз зай шов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда порається далі, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж — відповідає вона. — А тебе цікавить це?
Вона обертається й зиркає на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — Куди ти переходиш?
— До готелю «Валгала».
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає зрази.
— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.
Я дивлюсь на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені
хочеться збрехати — однак я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У «Червоному млині» ти теж не будеш більше виступати? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в «Червоному млині». Ти просто не цікавишся цим. Ні,
там я теж не виступатиму.
З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Еге ж, в Едуарда, — повторює Герда. — Він дає мені бар. Я працюватиму в барі.
— І житимеш у «Валгалі»?
— Так, житиму у «Валгалі», в кімнатці на горищі, і працюватиму теж у «Валгалі». Я
вже не така молода, як тобі здається; мені треба подбати про якесь постій не місце,
поки не дій шло до того, що я вже ніде не зможу знай ти ангажементу. З цирком теж
нічого не виходить. Це була остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш мати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюсь на червоне листя винограду, що тріпоче за вікном, і почуваю себе
дезертиром, хоч длй цього й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як
пригода в солдата, що приїздить у відпустку; однак для одного з двох вони, мабуть,
завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю,
що це таке. Я не хочу обдурювати й ого.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не
знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. —
Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.
— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона накладає в тарілки їжу.
— Коли ти знову знай деш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти.
Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай , а їж!
Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокій но, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з
дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним.
Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й
зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.
— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім
утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не
най гірше з того, що я можу мати.
— Він марнославний і скупий , — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе,
що сказав таке.
— Це краще, ніж неохай ний і марнотратний , коли хочеш одружитися з кимось.
— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш й ому? Він
використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має
гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт.
Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обій тись без мене.
— Ти стала іншою, — кажу я.
— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не
варті талони.
— Скільки їх ще у вас?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.
— Це була наша єдина вдала операція.
Герда прий має з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».
Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.
— Звичай но, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до
вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу.
— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває.
Сподобається людині хтось і обов'язково виявиться, що він такий , як ти, — такий , що
не пасує їй . — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного
кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І навіть не намагай ся ніколи зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. Ну, й ди. Зажди,
візьми ось це.
Герда вий має медальну й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Вона приносить щастя.
— А тобі вона принесла щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й
принесла. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати і замикає за мною двері.
Я спускаюсь сходами. На подвір'ї мене зустрічають дві циганки. Вони тепер
виступають у ресторані. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні ні.

Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь постать. Це знову старий Кнопф, котрий
саме переді мною прий шов і, наче не й ого вважали вже мертвим, лаштується
поганити обеліск.
— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи й ого за плече. — У вас тепер є свій
надгробок. Користуй тесь ним.
Я підводжу й ого до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей , щоб він не
повернувся до обеліска.
Кнопф витріщає на мене очі.
— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли? Скільки він зараз коштує?
— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.
— І щоб я й ого поганив!
Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх
дверей . Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності.
Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. На власності ж тримається весь
порядок!
Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільй они років,
аби з амеби, через рибу, жабу, хребетну тварину і мавпу створити Кнояфа, істоту,
наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальним кровообігом, з серцем,
якому можна тільки поклонятися, з печінкою і нирками, проти яких фарбувальні
концерни — просто сміхотворні артілі, — і все це диво, котре зветься кадровим
фельдфебелем Кнопфом, дбай лй во удосконалювалось мільй они років тільки для
того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських
хлопців, а потім, за велику державну пенсію, віддавалось пияцтву! Справді, бог часом
витрачає багато зусиль нінащо!
Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і зиркаю в дзеркало. Ось іще одне
диво природи, яке теж існує невідомо для чого. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже
навпомацки.

XXIII

Алеєю назустріч мені й де молода жінка. На ній світло-сірий , гарно пошитий костюм,
маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев’єва
Терговен, і вона мені якось дивно чужа.
Вона була з матір'ю в церкві. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж
світився радістю від досягнутого успіху. Я обій шов весь парк, і вже ні на що не
сподівався, як раптом зустрів Ізабелу, саму в безлюдній , уже май же голій алеї. Я
зупиняюсь. Вона й де, струнка, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька
повертається вся моя туга, моє небо і вогонь у крові. Я не можу вимовити й слова. Я
знаю од Верніке, що вона видужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Ось
вона раптом з'явилась переді мною, не така, як колись, однак з’явилась, між нами
вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з крові до мозку нечутним
вихором здій мається хвиля запаморочення.
Вона зиркає на мене.
— Ізабело, — кажу я.
Вона знову зиркає на мене, наморщивши лоба.
— Прошу?
Я не відразу можу збагнути, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.
— Ізабело, — повторюю я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.
— Рудольф? — перепитує вона. — Ви сказали Рудольф?
Я вражено дивлюсь на неї.
— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.
Вона киває.
— Так, я тут довго була. Я багато що забула, пробачте. Ви теж давно тут?
— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я тільки грав на органі. А потім…
— Он як, на органі,— ввічливо каже Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я
пригадую. Даруй те, що мені це не відразу спало на думку. Ви чудово грали. Щиро
дякую.
Я стою, мов пень, і не можу збагнути, чому не й ду звідси. Женев'єва, певно, теж не
розуміє цього.
— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато що зробити; я скоро їду.
— Скоро їдете?
— Еге ж, — здивовано відповідає вона.
— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про назви, які вночі зникають, і про квіти, які
вміють говорити?
Ізабела, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім посміхається:
— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.
Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її
рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби
прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її
пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така
Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з
інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадій ніше.
Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить,
коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим,
квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого
кола, котра, мабуть, колись вигідно вий де заміж і навіть буде доброю матір'ю.
— Мені треба й ти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.
— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?
— Про що?
— Не вдавай те з себе дурника. Про фрей лей н Терговен. Не будете ж ви заперечувати,
що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!
— І це ви називаєте успіхом?
— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те,
що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете?
Ви ж бачили її. Ну?
— От я теж кажу: ну?
Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.
— Чи ми ще матимемо щастя бачити й ого преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю
я. — Я не знаю, чи фрей лей н Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з
Ельзасу. Тому й ого преподобіє теж буде страшенно радий , що вам пощастило
виловити з хаосу овечку для й ого отари!
Верніке посміхається.
— Й ого преподобіє уже висловив своє задоволення. Фрей лей н Терговен цілий
тиждень відвідує службу божу.
Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті і що й ого мучили не
тільки невіруючі. Ти знала це і зневажала ситих віруючих, які з й ого мук зробили собі
жирну синекуру.
— Вона вже й сповідалася? — питаю я.
— Можливо. Цього я не знаю. А хіба взагалі хто-не-будь повинен сповідатися в тому,
що він зробив, коли був психічно хворий ? Для мене, темного протестанта, це дуже
цікаве питання.
— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко кажу я, дивлячись,
як направник людських душ вихиляє чарку рей нгардського.
— У нас безумовно різні погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти
забув? Адже фрей лей н Терговен, мабуть, багато що раптово забула.
Верніке наливає собі й мені.
— Пий те, поки нема й ого преподобія. Може, запах ладану й священний , однак він
псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:—
Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.
Він має рацію. Я й сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабела, здавалось, не
впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і з люттю випиваю вино. Сьогодні
воно мені не смакує.
— Це як землетрус, — люб'язно і самовдоволено заявляє Верніке. — Землетрус на
морі. Одні острови і навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.
— А якщо з нею трапиться ще один такий землетрус? Тоді все почнеться навпаки?
— Може статися й таке. Але це май же завжди веде за собою прогресуюче
слабоумство. А хіба ви бажаєте цього фрей лей н Терговен?
— Я бажаю їй усього най кращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, які стоять чи
лежать по кутках у своїх палатах, розмазуючи по собі слину і бруд.
— Звичай но, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.
— Цього можна не боятись. Ми маємо один з випадків, коли хворого можна
вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнай краще. У матері і в
дочки таке почуття, яке іноді викликає чиясь смерть: їх наче обмануто, наче вони
осиротіли, і це зріднило їх більше, ніж будь-коли.
Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так
поетично. А втім, він каже це не зовсім серй озно.
— Сьогодні ви матимете змогу переконатись у цьому, — заявляє Верніке. — Мати й
дочка прий дуть сюди обідати.
Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає можливість
помучити себе, вона не так легко відмовляється від цього.
З’являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд товариський . Потім приходять мати з
дочкою, і починається банальна світська розмова. Матері десь біля сорока п’яти
років. Це повнувата, не дуже вродлива жінка, яка так і сипле легкими округлими
фразами. У неї на все готова відповідь.
Я дивлюсь на Женев’єву. Іноді в мене на мить з'являється маленька надія: мені
здається, ніби крізь її риси проступає інше обличчя — кохане, натхненне, розгублене,
але й ого одразу ж заливають хвилі розмови про модерну будівлю санаторію —
обидві жінки вживають тільки це слово, — про чудовий краєвид і старовинне місто,
про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та Голландії, про важкі часи, про необхідність
віри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що так
вражало і хвилювало мене. Все це кануло в забуття, ніби й ого ніколи й не було.
Я швидко прощаюсь.
— На все краще, фрей лей н Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете?
Вона киває.
— Хіба ви не прий дете сьогодні ще раз? — питає мене Верніке.
— Прий ду, до вечірні.
— Тоді прошу до мене на чарку вина. Сподіваюсь, що ви теж завітаєте, шановні пані?
— Радо завітаємо, — відповідає Ізабелина мати. — Ми все одно прий демо до вечірні.
Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Слабке світло облудне. Я бачив у церкві
Ізабелу. Над її волоссям тремтіло сяй во свічок. Вона май же не рухалась. Обличчя
хворих при звуках органа миттю оберталися вгору, як пласкі світлі круги. Ізабела ж
молилася: вона була здорова.
Після вечірні теж не стає легше. Мені пощастило зустріти Женев’єву на порозі
церкви, і я виходжу з нею в парк. Ми й демо алеєю. Я не знаю, про що говорити.
Женев'єва щільніше загортається в пальто.
— Як стало холодно вечорами.
— Еге ж. Ви їдете цього тижня?
— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.
— Ви раді?
— Звичай но.
Говорити більше нема про що. Однак я не можу справитися з собою. Це ж та сама
хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.
Ми наближаємось до кінця алеї.
— Ізабело, — кажу я.
— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.
— Ох, — кажу я. — То просто одне ім’я.
Вона на мить уповільнює крок.
— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звуть Женев’єва.
— Так, звичай но. Ізабелою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.
— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті, — немов вибачаючись, каже
вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.
— О, звичай но.
— Це була якась ваша знай ома?
— Май же що так.
Вона тихо сміється.
— Як романтично. Пробачте, що я не відразу згадала. Зараз я вже пригадую.
Я дивлюсь на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона удає це, аби не здаватись
неввічливою.
— Останніми тижнями сталося так багато подій , — каже вона невимушено і трохи
зверхньо, — як тут не переплутати все? — І, щоб загладити свою неввічливість,
питає: — А що з нею було далі?
— З ким?
— З Ізабелою, про яку ви щой но говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.
Женев’єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…
— Нічого. Я не був з нею близько знай омий .
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не здогадувалась, що помирає. Це теж чогось
варте.
— Звичай но. — Женев’єва подає руку. — Мені дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами,
яка трохи схибила, але знову виправилась.
— Гарне ім’я — Ізабела, — каже вона. — Я раніш ненавиділа своє власне ім'я.
— А тепер ні?
— Ні,— привітно відповідає Женев’єва.
Вона залишається такою й надалі—привітною і ввічливою. Це неприємна
ввічливість, з якою в маленькому місті ставляться до людей , котрих мимохідь
зустрічають і відразу ж забувають знову. Я раптом відчуваю, як погано сидить на
мені костюм, перешитий кравцем Зульцбліком із моєї старої солдатської форми.
Женев’єва, навпаки, одягнена дуже гарно. Вона завжди гарно одягалася, але мені це
ніколи не впадало так в око.
Женев’єва і її мати вирішили спочатку поїхати на кілька тижнів до Берліна. Мати —
сама люб’язність.
— Театри! Концерти! Просто оживаєш, коли приїздиш у велике місто. А крамниці! А
нові моди! — Вона ласкаво поплескує Женев’єву по руці.— Ми там почнемо
розважатись. Правда ж?
Женев’єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її. Але що саме вони вбили в
ній ? думаю я. Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке
насправді? Може, воно і в мене є? І й ого теж убили? Чи воно ніколи й не було живим?
І чи взагалі я маю й ого, те, що було до мене, буде після мене, важливіше, ніж я сам?
Чи все це — тільки безладдя, яке здається глибоким, зміщення почуттів, обман,
нісенітниця, що скидається на глибокодумність, як запевняє Верніке? Але чому ж
тоді я кохав й ого, чому воно захопило мене зненацька, як леопард бика, чому я не
можу забути й ого? А може, всупереч тому, що каже Верніке, це було так, ніби в
замкнену кімнату відчинились двері, і крізь них на мить стало видно дощ,
блискавиці й зірки?
Я встаю.
— Що з вами? — питає Верніке. — Ви неспокій ні, як… — він робить паузу, потім
додає:—Як курс долара.
— Ох, цей мені долар! — каже мати Женев’єви й зітхає.— Справжнє лихо! На щастя,
дядько Гастон…
Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон. Я раптом опиняюсь надворі і пам'ятаю
тільки, що сказав Ізабелі: «Дякую за все», а вона здивовано спитала: «За що?».
Я повільно спускаюся з пагорба. На добраніч, кохане неприборкане серце, думаю я.
Прощай , Ізабело! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти
тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні
боги. Просто змінилася довжина хвилі. Ти ще є, однак тебе вже не спій маєш, ти
завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним тільки
пропливають світло й тіні, але він завжди тут — отой обрис, що існував до нашого
народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми
вважаємо життям, засліпить нас на мить — і ми стаємо раптом не такі, якими були
раніш.
Я помічаю, що й ду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від
поту, добігаю до воріт і повертаюся назад. У мене таке почуття, ніби я звільнився од
великих пут. Серце моє заливає бурхлива хвиля. Народження й смерть — це тільки
слова, дикі гуси, що споконвіку летять у небі наді мною. Немає більше ні питань, ні
відповідей ! Прощай , Ізабело! Привіт тобі, Ізабело! Прощай , життя! Привіт тобі,
життя!
Лиш згодом я помічаю, що й де дощ. Я підставляю й ому обличчя і ловлю ротом
краплі. Потім рушаю до воріт. Там маячить постать, від якої пахне вином і ладаном.
Ми разом проходимо у ворота. Сторож зачиняє їх за нами:
— Ну? — питає Бодендік. — Звідки це ви? Шукали бога?
— Ні, я й ого вже знай шов.
Він недовірливо зиркає на мене з-під капелюха.
— Де? У природі?
— Я навіть не знаю, де. А хіба й ого можна знай ти в якомусь певному місці?
— Біля олтаря, — бурмоче Бодендік і показує праворуч. — Мені сюди. А вам?
— Мені все одно, пане вікарій , — кажу я. — Все одно.
— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,— трохи здивовано бурчить він мені вслід.
Я приходжу додому. За ворітьми на мене раптом стрибає якась людина.
— Нарешті я спій мав тебе, негіднику!
Я скидаю з себе незнай омця, гадаючи, що це який сь жарт. Однак він у ту ж мить
схоплюється на ноги і б’є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, встигнувши
все-таки дати й ому стусана в живіт. Удар не дуже міцний , бо я завдав й ого, вже
падаючи. Незнай омець знову кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.
— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?
— Це я добре бачу! — Вацек хапає мене за горло. — Я тебе дуже добре бачу, падлюко!
Але тепер тобі кінець!
Я не знаю, чи він п’яний , — мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене,
але мускули в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути й ого до
обеліска. Він трохи послаблює обій ми. Я кидаюсь убік, потягнувши й ого за собою, і
він стукається головою об цоколь обеліска. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк
випадок я завдаю й ому ще удару плечем у підборіддя, потім підводжусь, підходжу до
воріт і вмикаю світло.
— Що це все означає? — питаю я.
Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не
випускаю й ого в очей . Раптом він знову кидається вперед, цілячись головою мені в
живіт. Я відскакую вбік, підставляючи й ому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск,
тепер уже на полірований виступ цоколя. Інший на й ого місці знепритомнів би;
Вацек одразу встає. Він обертається до мене і витягає з-за халяви ножа. Це довгий ,
гострий різницький ніж. Лезо й ого виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек
затискає ножа в руці і кидається на мене. Я не проявляю зай вого герой ства: у
поєдинку з людиною, яка по-різницькому володіє ножем, це було б самогубством. Я
відскакую за обеліск, Вацек за мною. На щастя, я спритніший за нього.
— Ви з глузду з’їхали! — кажу я. — Хочете, щоб вас повісили за вбивство?
— Я тобі покажу, як спати з моєю жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе кров
виціджу!
Тепер я, нарешті, знаю, в чім річ.
— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете вбити невинного!
— Падлюко! Я тобі зараз горлянку переріжу!
Ми бігаємо далі, то в один бік, то в другий . Вацекові в чоботях важче, ніж мені.
От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі
милується з Лізою в себе в кімнаті.
— Спитай те своєї жінки, ідіоте! — кажу я, ледве переводячи подих.
— Я тебе уколошкаю!
Я дивлюсь, чим би й собі озброїтись. Однак поблизу немає нічого. А поки я встигну
підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю,
що на підвіконні біліє кусок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю й ого і,
пританцьовуючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в
ціль. Ліве око різникові одразу заливає кров. Тепер він бачить лиш правим оком.
— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу я. — Я нічого не мав з вашою жінкою!
Присягаюсь!
Вацек трохи зменшує темп, однак він ще небезпечний .
— Вчинити таку підлоту фронтовому товаришеві! — сичить він.
Він робить випад, як бик на арені. Я відскакую вбік, знову хапаю кусок мармуру і
вдруге шпурляю в нього. На жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.
— Начхати мені на вашу жінку! — кричу я. — Розумієте ви це чи ні? Начхати!
Вацек мовчки ганяється за мною далі. Кров з рани над лівим оком починає текти ще
дужче, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і в момент небезпеки мені
щастить добре вдарити й ого ногою в коліно. В ту ж саму мить він пробує штрикнути
мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар по коліну допоміг. Вацек
зупиняється, закривавлений , тримаючи ножа напоготові.
— Послухай те! — кажу я. — Не рушай те з місця! Давай те укладемо на хвильку
перемир'я! А потім ви знову зможете кинутись на мене, і я виб'ю вам друге око! Та
слухай те ж, й олопе! — Я втуплююсь у Вацека поглядом, ніби хочу й ого
загіпнотизувати. Я колись читав, що це допомагає.— Я ні-чо-го не мав з ва-шо-ю жін-
ко-ю! — скандую я повільно й виразно. — Вона не цікавить мене! Стій те! — кричу я,
бачачи, що Вацек знову рушає з місця. — У мене є своя дівчина!
— Тим гірше, жеребе клятий !
Вацек кидається вперед, однак, надто круто повернувшись, чіпляється за цоколь і
замалим не падає. Скориставшись цим, я знову б'ю й ого ногою, цього разу в гомілку.
Хоч він у чоботях, але удар діє. Вацек зупиняється, широко розставивши ноги, однак
ножа з рук не випускає.
— Послухай те, й олопе! — кажу я проникливим голосом гіпнотизера. — Я кохаю
зовсім іншу жінку! Почекай те! Я вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки кидається вперед, і ми робимо півкруга навколо обеліска. Мені
щастить витягнути з кишені бумажник. Герда на прощання дала мені свою
фотокартку. Я похапцем пробую намацати її. На землю падає кілька яскравих
асигнацій по мільярду марок. Нарешті фото у мене в руках.
— Ось! — кажу я і обережно простягаю й ого з-за обеліска, але так, щоб Вацек не міг
поранити мені руку. — Хіба це ваша жінка? Гляньте! І прочитай те, що там написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим оком. Я кладу фотокартку на цоколь обеліска.
— Ось бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек пробує спій мати мене зненацька, але зазнає невдачі.
— Телепню! — кажу я. — Гляньте лишень на фото! Хіба той , хто має таку дівчину,
бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить нову спробу захопити мене. Потім
зупиняється й нерішуче заявляє:
— З нею хтось спить!
— Дурниці! — кажу я. — Ваша дружина вірна вам!
— Що ж тоді вона тут завжди робить?
— Де?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите! — кажу я. — Може, вона приходила сюди
дзвонити по телефону. Жінки люблять телефонні розмови, особливо, коли їх надовго
залишають садоих. Придбай те їй телефон!
— Вона й уночі буває тут! — каже Вацек.
Ми стоїмо один проти одного, розділені обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на кілька хвилин, коли привезли додому хворого
Кнопфа, — відповідаю я. — А взагалі вона ж працює вночі в «Червоному млині».
— Про це вона казала, але…
Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку і виходжу з-за обеліска.
— Ось так, — кажу я. — Тепер вам можна колоти мене, скільки заманеться. А можна й
поговорити як слід. Чого ви хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…
Виявляється, що й ого нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку
вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.
— Чоловіче добрий , — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене забита голова, то не
підозрівали б мене! До того ж погляньте на цю фігуру. Нічого не помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: «Коханому Людвігові
від Герди». Що він може там ще помітити своїм одним оком?
— Така сама постава, як у вашої жінки, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого,
як накидка, пальта іржаво-червоного кольору?
— Є,— відповідає Вацек, знову трохи насторожуючись. — Звичай но, є. А що?
— Моя дама теж має таке пальто. Їх можна купити якого завгодно розміру у Макса
Кляй на на центральній вулиці. На них саме зараз мода. Ну, стара Конерсман
підсліпувата. От вам і розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить рогоносець, коли
він хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх, — веду я далі.— Ця дама справді приходила до мене
кілька разів. Має вона на це право чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Й ому треба тільки сказати «так» або «ні». Навіть
досить кивнути головою.
— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.
Вацек втомлено опускається на східці.
— Камраде, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, —
кажу я.
— Що мені робити? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох
неприємностей .
— Часом мені й хочеться таке зробити! Камраде, що діяти? Я до божевілля кохаю
свою жінку, а вона мене терпіти не може.
Й ого слова зворушують мене. Я втомлено опускаюсь на східці побіч нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек. — Вона ненавидить запах крові,
камраде. Однак, коли весь час ріжеш коней , то й пахнеш кров'ю.
— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягатись, коли ви й дете з різниці?
— Це неможливо. Інші різники подумають, що я хочу здаватись кращим за них. Та Й
запах все одно залишиться. Він страшенно стій кий .
— А якщо митися після роботи?
— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій
годині ранку повертаюся з різниці.
— А в різниці немає душу?
Вацек хитає головою.
— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.
Я погоджуюсь. Крижана вода в листопаді — не дуже приємна річ. От, коли б Вацек
був Карлом Брілем, тоді в нього не було б такого клопоту. Карл узимку прорубує
кригу на річці і плаває в ополонці разом із своїми товаришами по клубу.
— А що якби ви спробували вживати одеколон? — питаю я.
— Теж не можна. Інші вважатимуть, що в мене протиприродні нахили. Ви не знаєте,
які в нас у різниці людці!
— А може, вам краще поміняти професію?
— Я нічого іншого не вмію робити, — похмуро каже Вацек.
— Спробуй те торгувати кіньми, — раджу я. — Це май же те саме, що різати їх.
Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені до цього діло?
думаю я. І як й ому можна допомогти? Ліза любить «Червоний млин». Вона не так
закохана в Георга, як хоче здихатись свого різника.
— Треба стати джентльменом, — кажу я нарешті.— Ви добре заробляєте?
— Непогано.
— Тоді ви ще маєте можливість завоювати любов своєї жінки. Ходіть через день у
лазню і придбай те нове вбрання, у яке б ви могли переодягатися вдома. Кілька
сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити це?
Вацек обмірковує мою пораду.
— Ви вважаєте, що це допоможе?
Я згадую, як мене оцінювала поглядом фрау Терговен.
— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно одягнені.
— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це
помітив.
— Та невже? Давно?
— Сьогодні.
Вацек роззявляє рота.
— От тобі й на! То ми з вами май же брати! Диво та й годі!
— Я десь читав, що всі люди брати. А коли подивишся, що діється на світі, то стає
дивніше.
— І ми ледве не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.
— Брати часто це роблять.
Вацек підводиться.
— Завтра я й ду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне кажучи, я хотів уже
замовити собі форму штурмовика, їх саме почали шити в Мюнхені.
— Гарно пошитий двобортний темно-сірий костюм кращий . У вашої форми немає
май бутнього.
— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм і форму. І не
сердься на мене, камраде, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це
добрячий шматок першокласної кінської ковбаси.

ХХІV

— Рогоносець, — мовить Георг, — це все одно, що їстівна домашня тварина, скажімо,

півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав й ого живим. Якщо ж
ти ріс і грався з ним, годував і доглядав й ого, то треба бути дуже черствою людиною,
щоб приготувати собі з нього печеню. Тому ніколи не слід знати рогоносців
особисто.
Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса
— подарунок Вацека, залишений ним уранці для мене.
— Ти їстимеш її? — питає Георг.
— Звичай но. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуй ся! Ось на столі лежить
Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.
— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій .
— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара
Конерсман стежитиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?
Георг дістає з шухляди бразільську сигару.
— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?
— Ні. Він до того ж ще й наці, а це ліквідує таке однобічне братерство. Але
припустимо, що він мій брат.
— Вацек і мій брат, — заявляє Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої
Катерини з пофарбованого гіпсу. — Ліза обдурює мене так само, як і й ого.
_ — Ти це зараз вигадав? — здивовано питаю я.
— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується
над цим, а я задумався.
— Ти?
— Вона сама призналась мені, не чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не хоче, аби
між нами стояв який сь обман. Вона заявила це цілком серй озно.
— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими героїнями своєї уяви і своїх журналів.
— Звичай но. А що взагалі значить обдурювати? Це слово завжди вживають лиш ті,
до яких і треба було б й ого застосувати. І відколи це ти став пов'язувати почуття з
мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував отут, серед символів
тлінності всього земного! Обдурювати! Яке вульгарне слово для най витонченішого
прагнення, для постій них пошуків чогось іншого, більшого…
— Здаюсь! — перебиваю я й ого. — Глянь у вікно! Коротконогий , але дуже сильний
чоловік, з гулею на голові, який он там заходить у двері — це різник Вацек. Він
щой но помився у лазні, підстригся, а волосся й ого ще мокре від одеколону. Він хоче
сподобатись своїй дружині. Це тебе не зворушує?
— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.
— Чому ж тоді вона вий шла за нього?
— Відтоді вона стала на шість років старшою. Ліза вий шла заміж у вій ну, коли дуже
голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м'яса.
— То чому ж вона не залишить й ого?
— Бо він погрожує, що повбиває всіх її рідних.
— Це вона тобі так казала?
— Авжеж.
— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!
Георг пускає гарне кільце диму.
— Коли ти, гордий циніку, матимеш стільки років, як я, то, певно, теж зрозумієш, що
вірити не тільки зручно — часом те, що віриш, буває навіть правдою.
— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з
яструбиними очима вдови Конерсман?
— Так, та вдова справжнє лихо, — відповідає Георг. — А Вацек — ідіот. Й ому тепер
живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує й ого і тому краще до нього
ставиться. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і
зганятиме за це на ньому лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі робити, ми ще
встигнемо подумати.
Едуарда мало грець не взяв, коли він побачив нас. Долар підскочив уже май же до
мільй она, а в нас, здається, ще невичерпні запаси талонів.
— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви фальшивомонетчики! Ви потай друкуєте їх!
— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена», — поважно
каже Георг.
— Чому після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?
— Вино надто добре, щоб пити й ого з тим, що в тебе останнім часом подають під
виглядом їжі,— кажу я.
Лице Едуарда наливається кров'ю.
— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та
ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!
— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в
«Гогенцолерн».
Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.
— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. —
Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!
Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням
шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знай ому постать, що,
посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.
— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знову тут! «Лиш той , хто з тугою
знай омий …»[9]
Різенфельд вітається з нами.
— Ви прий шли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже й ому Георг. — Наш юний
ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.
— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?
— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що
це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.
— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.
— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.
— Знову брешете?
— Цього разу ні.
Я з захопленням дивлюсь на Георга. Й ого нахабство не знає меж. Однак Різенфельда
не так-то легко подолати.
— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.
— Хто? — питаю я. — Вацек?
— Ви!
— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?
— Вацек знову полізе битися. Ви — закономірна жертва. На нас, лисих, він не
подумає. Отже, виїхати повинні ви. Розумієте?
— Ні,— кажу я.
— Хіба ви не хотіли так чи інакше поїхати звідси?
— Але не через Лізу.
— Я сказав так чи інакше, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути в
дикий вир великого міста?
— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.
— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але
достатні, щоб прожити. А далі видно буде.
— Що? — питаю я, затамувавши подих.
— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну, в
Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З першого
січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, але
зате в Берліні. Згода?
— Годі! — каже Георг. — У нього контракт на п'ять років.
— Тоді він утече без попередження. Ну що, вирішили?
— А скільки він зароблятиме? — питає Георг.
— Двісті марок, — спокій но відповідає Різенфельд.
— Я так і думав, що це який сь обман! — сердито кажу я. — Вам так подобається
дражнити людей ? Двісті марок! Чи існує ще взагалі така сміховинна сума?
— Якщо не існує, то буде існувати! — каже Різенфельд.
— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій Зеландії?
— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї? Ми з Георгом перезираємось. Уже
ходила чутка про те, що буде введено нові гроші. Вартість однієї марки буцімто
дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки
різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.
— Цього разу правда, — заявляє Різенфельд. — Я знаю про це з надій ного джерела. А
житню марку потім переведуть у золоту. Уряд гарантує це.
— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!
— Можливо. Однак зараз справа стоїть інакше. Уряд більше не має боргів. Один
більй он інфляцій них марок дорівнюватиме одній золотій марці.
— А золота марка потім знову покотиться вниз? І все почнеться спочатку?
Різенфельд п'є пиво.
— То ви згодні чи ні? — питає він.
Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.
— Згоден, — кажу я. У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший . Я не наважуюся
глянути на Георга.
— Оце розумна відповідь, — заявляє Різенфельд.
Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую,
як Георг каже:
— Кельнере, принесіть нам пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.
Я підводжу очі.
— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг, — от і відзначимо це.
— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?
Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:
— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане
з кількома іншими.
Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю на Георга. Я зрадив й ого, тому що мусив
зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.
— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познай омлю тебе з берлінськими
дамами з вищого світу і кіноартистками.
— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж
щой но врятував вам життя.
— Хто тут власне кого рятує? — питаю я.
— Кожен іншого, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть,
якщо сам не знає про це.
Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений .
— Налий те й мені чарку.
— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо
випити.
— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але дай те мені чарку. Мені треба чогось випити.
— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай , що ти кажеш!
— Так, ставлю вам вино. — Едуард сідає до столу і раптом говорить — Помер
Валентін.
— Валентін? Що з ним трапилось?
— Параліч серця. Мені щой но подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, негіднику, хочеш випити? — обурено кажу я. — Радий , що позбувся й ого?
— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!
— Що? — каже Різенфельд. — Вам теж?
— Звичай но мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя чи що?
— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом було врятовано життя. А
багатьом — ні.
Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді сльози на очах, але хто й ого розбере?
— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав й ому цього. Тобі шкода
було свого проклятого вина.
— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда ось-ось
закапають сльози. — Він же справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про рятувальників. Ви після обіду будете у себе в
конторі? Еге ж?
— Не посилай те більше квітів, Різенфельд! — гукає вслід й ому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. По й ого обличчю не можна розібрати,
сердитий він чи задоволений .
— Давай те вип’ємо за Валентіна, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б міг
подумати! Пережив усю вій ну, а тепер лежить мертвий . Одна мить — і все.
— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. —
Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентінові.
— Й оганісберзького? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до
буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває май же завжди. Чогось більшого від
людей не можна й вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив поїхати звідси. А Валентін? Він прожив на
кілька років довше, ніж можна було сподіватись тоді, в сімнадцятому.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг посміхається.
— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо чогось іншого.
Я піднімаю чарку.
— Значить, я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай й ому біс з й ого вином!
— Ніжна, — шепочу я в темну ніч. — Ніжна і дика, мімозо й нагай ко, який я був
дурний , що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді?
Спожитим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуй ся з
офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає
тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний , у високості,
вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гра красивих слів, іди, Ізабело, іди,
моя пізня, далеко відкинута вій ною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто
мудра, не по роках розсудлива, юносте! Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого
докоряти одне одному, у нас різні шляхи, але це теж лиш так здається, бо смерть не
можна обдурити, її можна тільки перебороти. Прощай те! З кожним днем у нас щось
помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду
вашої науки. Ніщо ніколи не знищується, і той , хто нічого не хоче втрачати, має все.
Прощай те, я цілую вас холодними губами, обій маю руками, які не можуть вас
утримати, прощай те, прощай те, ви залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй
пам’яті.
Я сиджу на край ній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. У руці в мене —
пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять
повноцінних швей царських франків. Дива тривають: швей царська газета, яку я цілих
два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один з них і
відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це
правда.^Управитель одразу ж запропонував мені замість чека солідну суму марок за
чорним курсом. Та я взяв чек — він ось тут, зі мною, в кишені на грудях, біля самого
серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий
костюм і білу сорочку, щоб мати репрезентабельний вигляд перед дамами Терговен.
Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу
на лавці в уявному смокінгу, в уявних лакованих черевиках, хвалю бога і молюсь на
тебе, Ізабело. З кишені в мене виглядає хусточка з най тоншого батисту, я —
мандруючий капіталіст, коли захочу — «Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у
руці в мене виблискує пляшка з напоєм, яким фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І
я п’ю під сірим муром, який відокремлює мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від твоєї
матері, від божого рахівника Бодендіка і від май ора розсудливості Верніке, від
великого хаосу і вічної вій ни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою родильний будинок.
Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей . І мені тільки тепер
спадає на думку, що він стоїть так близько від божевільні… А я ж знаю цей будинок,
повинен й ого знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це май же не думав!
Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо
ми були бідні, а тут не беруть грошей , коли на пологах можуть повчитись май бутні
акушерки. Отже, вже при народженні я послужив науці! Вітаю невідомого
будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншої будівлі! Очевидно, він
зробив це без будь-якої іронії, бо ж авторами най кращих у світі жартів завжди є
серй озні люди. І все ж таки — прославимо наш розум! Але не варто надто пишатися
ним і покладатися на нього! Ти, Ізабело, одержала й ого назад, цей дар данай ців, а
вгорі сидить Верніке й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це значить наближатися
до смерті. Той , хто завжди має рацію, стає чорним обеліском. Пам’ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране
поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».
Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені
Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом
відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно й демо центральною
вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До
нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися.
Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку,
а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не
повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бій кою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца, — напучує
Георг Лізу. — Знай ди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої
допомоги. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з
нашої компанії.
— Ти теж тікай , Рене, — каже Віллі.— Тримай ся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і
всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за
нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І лисого! — вигукує інший , показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.
— Боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить який сь білявий шмаркач в
окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина
— це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме
плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером,
приєднався до нас у «Кафе-Централь».
— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримай ся всередині! А
ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!
— Прикривай те тил! — наказує Георг.
Наказ правильний , однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод
Макса Кляй на. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб й ого втиснули у
вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з
нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємось купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх
ворогів. Я впізнаю одного із старших: це тип із компанії, з якою ми вже мали сутичку
в «Кафе-Централь». За давнім правилом — в першу чергу усунути ватажків, — я
гукаю й ому:
— Чого ж ти не нападаєш, полохливе клаповухе гузно?
Але вожак і це думає сам нападати. Натомість він наказує своїй гвардії:
— Тягніть й ого сюди!
Троє молодчиків кидаються на нас. Одного Віллі валить на землю, тріснувши
кулаком по голові. В другого виявився гумовий кий ок, і він б'є мене по руці. Я ж не
можу дістати й ого. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує й ому руку. Кий ок
летить додолу. Віллі хоче підняти й ого, але падає сам на землю, збитий з ніг
напасниками.
— Хапай кий ок, Келере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бой овий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана і падаю прямо на
вітрину. Вона бряжчить, але, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються
вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдяг-мені манекени
Макса Кляй на. Вони непорушно стоять у най модніших зимових пальтах, наче німа
подоба жінок древніх германців, котрі надихали бій ців на подвиг перед укріпленим
возами табором.
Який сь довготелесий прищавий хлопець схопив мене за горлянку і притиснув до
себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене не діє
після удару гумовим кий ком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути й ому в
око, але він не дає мені цього зробити, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми
стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу й ого вдарити, бо
стою надто близько до нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я,
задихаючись, збираюся впасти додолу і з останніх сил потягнути противника за
собою, з прищавої голови, як з купи гною, зненацька виростає квітуча герань. В очах
мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються,
навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з й ого обій мів, знову
випростовуюсь і головою влучаю й ому в підборіддя. Прищавий повільно опускається
на коліна. На мій подив, коріння герані, яку хтось кинув згори, так обплело голову
прищавого германця, що він вклякає, заквітчаний . Він дуже скидається на своїх
предків, котрі прикрашали голови бичачими рогами. На й ого плечах, як шматки
розбитого шолома, лежать два зелені май олікові черепки.
Горщик був величенький , однак череп у патріота, мабуть, залізний . Я відчуваю, що
він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю герань, у
корінні якої повно землі, і шмагаю й ого по очах. Він починає протирати очі, а я, не
маючи змоги вдатися до кулаків, б’ю й ого ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб
захиститися, швидко опускає свої лапи вниз. Я ще раз стьобаю й ого корінням по
очах, сподіваючись, що він знову підніме руки, і тоді я почну все наново. Однак він
схиляє голову донизу, ніби кланяється по-мусульманському, а в наступну мить
довкола мене все й де обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я
повільно падаю вздовж вітрини. Величезний манекен у бобровому хутрі бай дуже
дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивай тесь до нужника! — чую я Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надій ніше прикриття. Але як туди пробитися? Адже ми
приперті з усіх боків до вітрини. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається
на те, що ми з попровалюваними головами опинимось серед манекенів Макса
Кляй на. В цю мить я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! — каже він, сопучи з напруження.
Я підсовуюсь до Германа і закочую й ому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий
протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній
рукавичці. Через нього Герман і дістав прізвисько «Гец фон Берліхінген із залізним
кулаком». Він швидко відчіплює руку і підводиться.
— Дорогу! Гец іде! — кричу я знизу.
Георг і Віллі вмить розступаються, щоб дати Германові місце. Він розмахує протезом,
як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить
відскакують назад. Гердіан кидається між них і починає крутитися, витягнувши
перед собою протез. Потім перехоплює й ого вище і роздає удари сталевою кистю.
— Мерщій до нужника! — гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає воювати своїм протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз
бачив й ого на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони
стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми
прориваємось повз них і мчимо до нужника на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що
Герман дає і другому ватажкові ляпаса по роззявленій пащі.
— За нами, Гец! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Однак Герман робить ще один захід. Порожній рукав метляється в повітрі — то
Герман відчай душно розмахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два молодчики в
чоботях, що стоять й ому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному
дістається в підборіддя, а другий , побачивши, що на нього опускається чорна рука,
верещить з переляку і кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і укріплюємось на жіночій
половині. Тут легше захищатися. В чоловічу половину можна проникнути через
вікно і напасти з тилу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі і розташовані
високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонай менше двадцятеро: до них прилучилися ще
якісь націсти. Мені видно їхні мундири кольору нечистот. Вони пробують вдертися
до нас із того боку, де стою я з Келером. В колотнечі я помічаю, що нам теж іде
допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б’є когось складеним портфелем, у
якому, певно, лежать взірці граніту, а Рене де ля Тур, знявши з ноги черевика на
високому каблуці, хапає й ого за носок і теж лаштується встряти в бій ку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є мене головою в живіт, що мені аж дух
перехоплює. Я завзято відбиваюсь, однак не завдаю противникові шкоди. Раптом у
мене з'являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я
машинально піднімаю коліно, чекаючи, що цей бугай знову кинеться на мене.
Водночас я бачу най відраднішу картину, яку тільки можна собі уявити в подібному
становищі: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Самофракій ська, поряд з
нею Бодо Ледергозе, а за ним весь Союз співаків. У цю ж саму мить бугай знову
кидається на мене, і я помічаю, що Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор,
опускається донизу. Рене теж блискавично опускає руку, і відразу ж розлягається
несамотиве ревіння мого напасника.
— Струнко, свині! — кричить густим генеральським басом Рене де ля Тур.
Дехто з наці мимоволі виструнчується. Тут починає діяти Союз співаків, і ми
опиняємось на волі.
Я підводжусь. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли, потягнувши за собою
поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і
нагородив залізним ляпасом ще одного наці. Ми легко відбулися. В мене на голові
гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене
страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І
знову мучить думка, що таке вже зі мною було колись. Але коли?
— Не завадило б випити по чарці,—кажу я.
— Це можна, — відповідає Бодо Ледергозе. — А зараз ходімо звідси, поки не
з'явилась поліція.
В цю мить ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.
— Ах ти ж, п'янюго! — спокій но каже вона. — Отак ти дбаєш про дім і жінку?
— Та годі…— бурмоче темна постать перед нею.
Ліза дає ще одного ляпаса. І тут я раптом починаю розуміти, кого мені нагадували оті
удари в живіт. Вацек! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.
— Мій чоловік! — відрекомендовує й ого Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема. —
Ось із яким негідником я коротаю вік.
Вацек мовчить. Він весь заюшений кров’ю. Рана на лобі, яку я й ому заподіяв,
відкрилась знову. Крім того, кров тече ще з маківки.
— Це ви й ого почастували? — пошепки питаю я Різенфельда. — Портфелем?
Він киває і пильно дивиться на Вацека.
— Що в нього з задом? — питаю я. — Чого він ухопився за нього?
— Оса вкусила, — пояснює Рене де ля Тур, приколюючи довгу шпильку до
блакитного капелюшка на своїх кучерях.
— Моє вам шанування! — вклоняюсь я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто
бив мене головою в живіт! Це така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє
життя?
Вацек вирячує на мене очі:
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради:
коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдові удари ще краще
приставали до нього — і навіть одяг білу сорочку, однак домігся цим тільки того, що
кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній . Невдаха!
— Ану додому, п’янице! Додому, розбій нику! — каже Ліза і рушає й ти. Вацек
слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємось на
місці. Георг допомагає Лоцові приладнати протез.
— Ходімо, — каже Ледергозе. — В нас у кафе можна ще випити. Своєю компанією!
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами й ого союзу, потім рушаємо додому. Надворі
починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає й ого й
купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: «Кінець інфляції!
Більй он дорівнює одній марці!».
— Ну? — каже Різенфельд.
Я киваю.
— Хлопці, цілком можливо, що я справді збанкрутував, — заявляє Віллі.— Я ж грав
на зниження курсу. — Він занепокоєно зиркає на свій сірий костюм, потім на Рене. —
Та бог з ним. Як дісталось, так і спливло. Яке значення мають гроші, правда?
— Дуже велике, — холодно відповідає Рене. — Особливо, коли їх немає.
Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрассе.
— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. —
Було б природніше, коли б бився з ним ти.
— Може, й природніше, але не справедливіше.
— Не справедливіше? — перепитую я.
— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений , щоб пояснювати тобі це.
Чоловікам, які вже полисіли, не слід більше битися. Вони повинні філософствувати.
— Тоді на тебе чекає дуже самотнє життя. Скидається на те, що настає час самих
бій ок.
— Не думаю. Просто скінчився який сь огидний карнавал. Хіба це не схоже на
похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.
— А далі? — питаю я.
— Далі? Хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.
— Може, що й так…
Ми зупиняємось у садку. Поміж хрестами тече білий , як молоко, ранковий туман. На
подвір'ї з’являється най молодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на
нас.
— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за двадцять більй онів.
— Скажіть й ому, що ми даємо вісім марок. І то лиш до обіду. Гроші будуть дуже
дорогі.
— Що? — питає Кнопф, висовуючись із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.
— Вісім марок, пане Кнопф. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають, замість
того, щоб знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?
— Тоді я краще залишу собі надгробок на віки вічні, трикляті мародери! — хрипить
Кнопф і грюкає вікном.

XXV

Верденбрюкський клуб поетів дає в світлиці древніх германців «Валгали»

прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокій но і вдають, що
зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.
— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що для тебе вони— одна з най більших подій у
поезії. Більша, ніж вірші Стефана Георге.
Він пильно дивиться на мене. Я такого ніколи не казав. Це говорив колись Бамбус.
Гунгерман за це назвав й ого тоді значнішим за Рільке поетом. Проте я не заперечую
співцеві Казанови й Магамета, а лиш очікувально дивлюсь на нього.
— Ну от, — веде далі Гунгерман, однак раптом перескакує на інше. — До речі, звідки
в тебе новий костюм?
— Я купив й ого сьогодні на гонорар із Швей царії,— із скромністю павича відповідаю
я. — Це мій перший новий костюм, відколи я став солдатом й ого величності. Не
який сь там перешитий вій ськовий мундир, а справжнісінький цивільний костюм.
Інфляція ж скінчилася!
— Гонорар із Швей царії? Отже, тебе вже знають за кордоном? Так, так, — каже
Гунгерман, прикро вражений . — Газета надрукувала?
Я киваю. Автор «Казанови» зневажливо махає рукою.
— Я так і думав! Мої твори, звичай но, для щоденного вжитку не придатні. їх можна
друкувати щонай менше в солідних літературних журналах. Та я не про те. Я саме
хотів сказати, що, на лихо, книжечку моїх віршів три місяці тому видав тут у
Верденбрюці Артур Бауер! Просто злочин!
— Тебе присилували це зробити?
— Так, морально. Бауер обдурив мене. Обіцяв зробити велику рекламу, розширити
видавництво і видати мої вірші разом з творами Меріке, Гете, Рільке, Стефана Георге
і, насамперед, Гельдерліна, однак не дотримав слова.
— Але ж він видав Отто Бамбуса, — зауважую я.
— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і епігон, — махає рукою Гунгерман. — Це
мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки Бауер продав моїх книжок? Не більше ніж
п’ятсот примірників.
Я знаю від Бауера, що весь тираж становив двісті п'ятдесят примірників, а продано
лиш двадцять вісім, до того ж, дев’ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І
видавати її було присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як викладач німецької мови в
реальній гімназії, Гунгерман загрожував Артурові, що порекомендує їй постій ним
постачальником іншого книгаря, якщо він не видасть й ого віршів.
— Ти працюватимеш тепер у газеті в Берліні,— каже Гунгерман. — А ти, певно,
знаєш, що вірність друзям — най благородніша риса митця.
— Знаю. І най рідкісніша теж.
— Це правда. — Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів. — Ось, із
присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два примірники газети. Я за це
залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. А якщо знай деш доброго видавця, то май
на увазі: я готую другу збірку віршів.
— Домовились.
— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку. — А
ти не маєш наміру щось видавати?
— Ні. Я кидаю писати вірші.
— Як так?
— Хочу трохи зачекати. Треба спочатку поглянути на світ.
— Мудра думка! — авторитетно заявляє Гунгерман. — Коли б інші робили так,
замість того, щоб своєю нікчемною базграниною заважати май страм! — він
обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз підморгне мені. Однак він
раптом стає напрочуд серй озним. Тепер, коли Гунгерман сподівається здій снити
через мене вигідну справу, він раптом втрачає почуття гумору. — Не кажи іншим про
нашу угоду, — напучує він мене.
— Нізащо! — запевняю я й ого й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в кишені лежать уже «Голоси тиші» Бамбуса із підлесливою присвятою і

надруковані на машинці й ого екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в
Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної білими віршами, інші
члени клубу теж дали із десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть
друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентінові — фронтовому
товаришеві й людині. Едуард пише швидко.
І раптом усе це стає страшенно далеким. Таким далеким, як інфляція, що скінчилась
два тижні тому, чи як дитинство, що й ого день у день душив вій ськовий мундир.
Таким далеким, як Ізабела.
Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей , що бачать перед
собою хаос або чудо, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від
захопленого і зляканого обличчя Ізабели, чи вони просто імітатори, балакучі
хвастуни з посереднім талантом, який у юності є в кожної людини. Вони
пишномовно й ревниво оспівують й ого останнє жевріння, замість того, щоб мовчки
дивитися і врятувати з нього хоч би іскру для подальшого життя.
— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.
Всі обличчя повертаються до мене.
— Про це не може бути й мови! Ти залишишся нашим членом-кореспондентом у
Берліні,— заявляє Гунгерман.
— Ні. Я виходжу зовсім, — кажу я.
Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах справді
світиться щось схоже на страх, аби їх не викрили?
— Ти це кажеш серй озно? — питає Гунгерман.
— Цілком.
— Гаразд. Ми прий маємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.
Гунгерман озирається довкола. Й ого нагороджують бурхливими оплесками.
Напруження минуло.
— Прий нято одноголосно, — заявляє співець Казанови.
— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прий няти такої шани. Це
все одно, що обернутись на власну статую. Не хочу я входити в життя почесним
членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрассе.
— Не дуже гарне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.
— Та бог з ним, — заступається за мене Гунгерман. — А як же ти хочеш увій ти в
життя?
Я сміюсь.
— Як маленька іскорка життя, що намагається не згаснути.
— Боже мій ! — каже Бамбус. — Здається, щось подібне є в Евріпіда!
— Можливо, Отто. Значить, думка чогось варта. Однак я не маю наміру писати про
це, а хочу спробувати здій снити її.
— Такого в Евріпіда немає,— заявляє академік Гунгерман, поблажливо поглядаючи
на сільського вчителя Бамбуса. Потім знову обертається до мене. — Отже, ти хочеш…
— Учора ввечері я розіклав багаття, — перебиваю я й ого. — Воно горіло добре. Ви ж
знаете давнє похідне правило: бери якнай менше вантажу.
Поети дружньо кивають головами. Однак я раптом починаю розуміти, що вони й ого
вже забули.
— Едуарде, — кажу я, — у мене є ще дванадцять талонів. Дефляція випередила їх,
однак гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося захищати й ого
перед судом, вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки
й оганісберзького? Ми б зараз випили їх.
Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентіна і вірші про
нього, які лежать у мене в кишені.
— Даю три, — каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв свою елегантну квартиру. Це
величезний стрибок у бідність, але Віллі мужньо витримав й ого. Він урятував свої
костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону
машину довелося продати. Віллі занадто відчай душно грав на зниження. Стіни своєї
кімнати він обклеїв асигнаціями і знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі
посміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».
— Добре, що вона хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж, останніми місяцями я ніяк
не міг змусити Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення
було вдвічі менше. Вона вперше знову зробила це аж під час тієї знаменної бій ки в
нужнику. Прощай , мій хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він одчиняє чемодан
з акціями і паперовими грішми. — Бери, що хочеш! Мільй они, мільярди… це був сон,
правда ж?
— Так, — кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На
черзі французький банк. Буду грати на зниження. Чи не хочеш увій ти в пай ку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.
— Підвищення! — каже він так, ніби сказав «Попока-тепетль».
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верден-брюці. Вночі я їду. Я гортаю
один з каталогів і думаю, чи не написати на прощання ім’я Вацека на якомусь із
намальованих мною надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той , кого звуть Людвігом? — питає хтось грубим голосом. — Той , що збирав
жаб і веретільниць?
— Може, й так, — відповідаю я. — Залежно від того, навіщо я потрібен. Хто це
говорить?
— Фріцці.
— Фріцці? Авжеж, це я. Що трапилося? Отто Бамбус…
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.
— Чудова смерть, — кажу я. — Але передчасна.
Фріцці закашлюється. Потім каже:
— Ви нібито торгуєте надгробками, правда? Ви якось говорили про це.
— У нас най кращі надгробки в цілому місті,— відповідаю я. — А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій , Людвігу, який ти недогадливий ! Мадам, звичай но, хоче
замовити надгробок тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж теж на Залізній Кобилі…
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком можливо, що мій друг Георг…
— Все одно. Треба тільки, щоб замовлення одержав наш клієнт. їдь до нас. І швидко!
Тут уже був один комівояжер од ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами і
запевняв, що теж на Залізній Кобилі…
Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!
— Я зараз же біжу до вас! — кажу я. — Той рева бреше!
Мене прий має мадам.
— Хочете поглянути на неї? — питає вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, в своїй кімнаті.
Ми піднімаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата
одягаються.
— Вони сьогодні теж працюватимуть? — питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж,
збитки невеликі. Відтоді, як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як одрізало.
Жодне стерво не має грошей . Просто анекдот, еге ж?
Це не анекдот: це правда. Інфляція відразу обернулася на дефляцію. Там, де раніше
кишіло більй онами, зараз рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей . Жахливий
карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами і білими ліліями. Обличчя в неї
раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно
блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилась, завішене
білим тюлем. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю й смертю. На комоді стоїть
кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приклеєно картинку. Коли кулю
потрусити, то здається, що люди на картинці потрапили в завірюху. Я добре знаю цю
річ. Вона — один із най кращих спогадів мого дитинства. Мені не раз хотілося
вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрассе, готував уроки.
— Для вас вона була май же як мачуха, правда? — питає мене мадам.
— Ще більше: май же як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевно, став біологом.
Але вона так любила поезію — мені доводилось приносити їй все нові й нові вірші —
що я врешті занехаяв біологію.
— Справді,— каже мадам. — Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибами.
Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.
— А де її високі черевики? — питаю я.
— Тепер вони у Фріцці. Вона віднині хоче перей ти тільки на масаж. Він не так
стомлює і дає більший прибуток. До того ж, нам все одно хтось потрібен замість
Кобили. В нас є невеличка клієнтура, яка любить міцний масаж.
— А як це трапилось із Залізною Кобилою?
— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто щиро ставилась до своїх
обов'язків. До нас ходить одноокий голландський купець, дуже порядний пан; піхто
б навіть не подумав, що він любить таке. Бо й ому, крім міцного масажу, нічого більше
й не треба. Щосуботи приходив до нас і аж співав, як півень, коли діставав як слід
нагай кою. Такий кумедний ! Одружений , має троє Прегарних дітей . Але не може ж він
вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала й ого. От і ходив завжди до нас, до того ж
мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього і на й ого валюту. Ну
і ось учора трапилось це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала
нагай кою в руці.
— Мальвіна?
— Це її ім'я. Ви хіба не знали? Купець, звичай но, перелякався до смерті. Більше не
прий де, — з жалем каже хазяй ка. — Такий клієнт! Просто знахідка! На й ого валюту
ми завжди купували м'яса й печива на цілий місяць. До речі, а як зараз? — вона
обертається до мене. — Зараз гульден уже не такий дорогий ?
— Один гульден тепер дорівнює приблизно двом маркам.
— Просто не віриться! А раніше коштував більй он! Ну, тоді вже не так і страшно, що
ми й ого втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?
На мить я згадую кришталеву півкулю з картинкою — але ж ні, не слід нічого брати
на спомин. Я мовчки хитаю головою.
— Тоді вип'ємо по чашці доброї кави і виберемо пам’ятник.
Я розраховував на маленький надгробок, однак виявляється, що Залізна Кобила,
дякуючи голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла
гульденів, а складала їх до шкатулки. їх там уже зібралася солідна сума. Купець
кілька років був її вірним клієнтом.
— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.
— Тоді, звичай но, ми можемо вибрати першорядний пам'ятник, — кажу я. — Із
мармуру або граніту:
— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фріцці.— Він більше личить дітям,
правда?
— Зовсім ні! Під мармуровими колонами ми ховали навіть генералів.
— Граніт! — каже хазяй ка. — Граніт кращий . Він більше личить її залізній вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і
стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами
зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.
— Ось най краще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест з двома
цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв май ора
Волькенштей на, котрий начебто загинув на чолі свого вій ська 1915 року, — якби так
сталось, то це було б великим щастям, принай мні для столяра, вбитого у
Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фріцці.
— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.
Хазяй ка чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної
брили?
На мить мені перехоплює подих.
— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ!
Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти
від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.
Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя,
коли навіть дитячій руці пощастить зробити те, від чого вже давно відмовились
фахівці. Раптом Фріцці починає сміятися.
— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.
Хазяй ка теж посміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі
знали, що й ого ніхто не купить. Я швидко підраховую.
— Офіцій но — тисячу марок, — кажу я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для
Залізної Кобили, як однієї з моїх виховательок, — триста. Я можу дозволити собі
назвати таку сміховинну ціну, бо все одно працюю сьогодні тут останній день. Але,
звичай но, за готівку! А напис — безкоштовно.
— Чому б нам й ого й не купити? — каже Фріцці.
Хазяй ка киває головою:
— Ну що ж, купімо.
— Отже, домовились? — питаю я, не вірячи своїм вухам.
— Домовились, — каже хазяй ка. — Скільки це буде на гульдени?
Вона відраховує асигнації. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати.
Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.
— Вип’ємо по чарці на помин Мальвіни, — пропонує хазяй ка. — Завтра вранці її
поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.
— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.
Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м’ятної горілки. Хазяй ка витирає
очі.
— Мені так жалко її,— каже вона.
Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.
— Пам'ятник встановить Георг Кроль, — кажу я.
Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір'я, як тут. Вони махають
мені з вікон на прощання руками, хазяй чині доги гавкають. Я швидко крокую до
міста.
— Що? — каже Георг. — Не може бути!
Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени і розкладаю їх на столі.
— Що ж ти продав за них? — питає він.
— Зачекай хвилинку.
Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а одразу ж після цього — самовдоволене
покашлювання. Я згрібаю асигнації і засовую їх назад до кишені. У дверях
з'являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього заляпані грязюкою.
— Ну? — питаю я. — Що продали?
Генріх люто вирячує на мене очі.
— Спробуй те самі щось продати! За такого банкрутства! Всі тепер без грошей ! А хто
й має кілька марок, то тримається за них зубами.
— А я от продав.
— Он як? Що?
Я стаю так, щоб бачити обох братів, і кажу:
— Обеліск!
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна!
— Хоч я вже й не зв'язаний з вашою фірмою, — кажу, — бо сьогодні о дванадцятій
годині моя служба скінчилася, однак мені хотілося показати, як легко продавати
надгробки. Це просто розвага, а не робота.
Генріх червоніє від люті, але стримується.
— Слава богу, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої
дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.
— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — шипить він.
— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.
Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну з асигнацій і крутить її на всі
боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.
— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа удача!
— Ця удача нам зараз дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — Без цих грошей ми не
змогли б оплатити вексель, на який завтра кінчається строк. Я б на твоєму місці
щиро подякував Людвігові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам конче потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній німець, котрий ніколи нікому не
дякує.
— Нам дій сно треба завтра оплачувати вексель? — питаю я.
— Дій сно, — каже Георг. — А тепер розрахуємось. Скільки в тебе грошей ?
— Вистачить з мене. Я одержав з Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в
четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє
піаніно — не тягти ж й ого з собою. Мені дали за цю стару скриню сто марок. Отже, я
маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.
Георг бере тридцять голландських гульденів і простягав їх мені.
— Ти був спеціальним агентом і маєш право на комісій ні, як і Плаксивий Оскар. А за
особливі заслуги — п'ять процентів надбавки.
Ми ще трохи сперечаємось, потім я беру гроші на той випадок, якщо вилечу з свого
нового місця першого ж місяця.
— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Георг.
Я киваю.
— Складатиму звіти про пожежі і крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки,
бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру і
намагатимусь вий ти в люди.
Хтось ударом ноги відчиняв двері. На порозі з'являється, як примара, фельдфебель
Кнопф.
— Давай мені вісім більй онів! — хрипить він.
— Пане Кнопф, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну.
Інфляція скінчилась. Два тижні тому ви могли одержати вісім більй онів за
надгробок, куплений за вісім мільярдів. Сьогодні ж він коштує лиш вісім марок.
— Негідники! Ви навмисне зробили це!
— Що?
— Припинили інфляцію! Щоб пограбувати мене! Однак я не продам надгробка!
Дочекаюсь наступної!
— Чого?
— Наступної інфляції!
— Гаразд, — каже Георг. — Вип'ємо за це.
Кнопф перший хапає пляшку.
— Закладемось? — питає він.
— На що?
— Що я вгадаю на смак, звідки взято пляшку.
Він витягає пробку й нюхає.
— Не можете ви цього вгадати, — кажу я. — Якби це була горілка з бочки, то, може б,
і вгадали. Нам відомо, що ви най кращий знавець на всю провінцію, але по горілці з
пляшки не вгадаєте!
— Наскільки ви закладаєтесь? На вартість надгробка?
— Ми зараз збідніли, — каже Георг, — але трьома марками можемо ризикнути.
Тільки задля вас.
— Гаразд. Налий те мені чарку.
Кнопф нюхає горілку, випиває її, потім вимагає другу чарку, а далі й третю.
— Здавай тесь, — кажу я. — Це неможливо. Ми не візьмемо з вас грошей .
— Це горілка з крамниці делікатесів Брокмана, Марієнштрассе, — заявляє Кнопф.
Ми вражено дивимось на старого. Він вгадав.
— Гроші на стіл! — хрипить він.
Георг відраховує три марки, і фельдфебель зникає.
— Як так можна вгадати? — дивуюсь я. — Невже в старого п'яниці справді який сь
надприродний нюх?
Раптом Георг вибухає реготом.
— Він нас обдурив!
— Як?
Георг піднімає пляшку. На дні її приклеєна маленька етикетка: «Й . Брокман,
Делікатеси, Марієнштрассе, 18».
— От прой дисвіт, — задоволено каже Георг. — А які ще має очі!
— Післязавтра він їм не повірить, коли прий де додому і не побачить обеліска, —
зауважую я. — Для нього весь світ перевернеться.
— А для тебе він не перевертається? — питає Георг.
— Щодня перевертається, — відповідаю я. — Інакше як би я міг жити?
За дві години до відходу поїзда ми раптом чуємо тупіт і чиїсь голоси.
Одразу ж після цього на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси:

Ніч священна, перелий

в спрагле серце спокій свій…

Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть Союз співаків Бодо Ледергозе.

— Що це означає? — питаю я. — Ввімкни світло, Георгу.
У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна, ми помічаємо Бодо.
— Це для тебе, — каже Георг. — Союз прий шов попрощатися з тобою. Не забувай , що
ти й ого член.
Могутній спів лунає далі:

Скинь із тіла і душі

Тягар болю і страждань…

Відчиняються вікна.
— Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото!
В тихій далекій блакиті Яснії зіроньки сяють…
Ліза з'являється в своєму вікні і вклоняється. Вона думає, що співають для неї.
Невдовзі прибуває й поліція.
— Розій дись! — гримить владний голос.
Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала енергій на й рішуча, до
неї знову повернувся колишній прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний
новобранець.
— Це порушення нічного спокою! — реве бай дужий до музики телепень у мундирі.
— Арештуй те їх! — верещить удова Конерсман.
У Союзі Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв.
— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпай те їх! Не чиніть опору! А то вони
запроторять вас у тюрму!
Бодо робить знак, що хвилюватись нічого, і співає далі на повні груди:

Як би хотів полетіти я
Ген аж до них…

— Тихо, ми хочемо спати! — кричить удова Конерсман.

— Гей , ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де
крадуть?
Поліцаї розгубились. Вони ще кілька разів командують: «Ану всі до поліцей ської
дільниці!», однак ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї
роблять єдине, що можуть зробити, — кожен з них заарештовує по одному співакові.
— Не пручай тесь! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!
Співаки спокій но дозволяють одвести себе.
Ті, що залишилися, співають далі, ніби нічого й не трапилось. Дільниця близько,
поліцаї бігом повертаються і беруть ще двох співаків. Інші не перестають співати, але
перших тенорів уже май же не чути: поліцаї хапають співаків з правого боку. За
третім разом вони заберуть Віллі, і тоді перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо
їм з вікна пляшки з пивом.
— Тримай ся, Бодо! — кажу я.
— Не бій ся! Будемо триматись до останнього!
Поліція з’являється знову і заарештовує ще двох тенорів. У нас більше немає пива, і
ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі тільки баси.
Вони стоять, навіть не дивлячись на поліцаїв. Колись я читав, що такими ж
бай дужими залишаються тюлені, коли мисливці ходять поміж них і палицями
вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час вій ни поводяться так само.
Минає ще чверть години, і Бодо Ледергозе залишається сам. Розлючені, спітнілі
поліцаї роблять останній захід і забирають й ого. Ми й демо слідом за ними до
дільниці. Бодо не перестає співати.
— Бетховен, — коротко пояснює він і наспівує далі.
Але раптом нам здається, ніби звідкись з безмежної далечини й ому акомпанують
еолові арфи. Ми дослухаємось. Це скидається на якесь диво, однак враження справді
таке, начебто Бодо підспівують ангели: першим та другим тенором і обома басами.
Вони прилучаються до голосу Бодо, зливаються з ним, стають дедалі голоснішими, а
коли ми повертаємо за церкву, то можемо вже навіть розрізнити слова. Співають
«Ніч священна, перелий …», а за наступним рогом ми дізнаємось, звідки долинають
голоси, — з поліцей ської дільниці, де заарештовані товариші Бодо мужньо співають
далі, ні на що незважаючи. Бодо, як диригент, прилучається до них, ніби це
най звичай ніша в світі справа, і пісня лунає далі:

Скинь із тіла і душі…

— Пане Кроль, що це все означає? — питає спантеличений начальник дільниці.

— Влада музики! — відповідає Георг. — Прощальна пісня другові, котрий вирушає в
світ. Невинний вчинок, який , власне, заслуговує на підтримку.
— І це все?
— Все.
— Це порушення нічного спокою, — заявляє один із тих, що водили арештованих.
— А якби вони співали «Deutchalnd? Deutchland uber alles», то це теж було б
порушення нічного спокою? — питаю я.
— Це зовсім інша справа!
— Той , хто співає, не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг
начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув’язнити весь хор за те, що він цього не
робить?
— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.—Тільки нехай більше не співають.
— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?
— Франконець.
— Я так і думав, — каже Георг.
Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.
— Ти приїдеш до мене, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познай омитись з
жінками твоїх мрій . Коли ти приїдеш, дві-три вже чекатимуть на тебе.
— Приїду.
Я знаю, що він ніколи не приїде.
— Ти мусиш приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш
й ого одягнути?
— Це правда.
Вогненні очі поїзда пронизують темряву.
— Вище голову, Георгу, — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!
— Так, ми безсмертні. А ти теж не давай здолати себе. Ти стільки разів рятувався від
загибелі, що просто зобов'язаний вистояти й надалі.
— Звичай но, — кажу я. — Хоч би задля тих, хто не врятувався. Задля Валентіна.
— Дурниці. Просто тому, що ти живий .
Поїзд вривається під дах вокзалу, ніби на нього чекає п’ятсот чоловік. Однак чекаю
тільки я. Я знаходжу своє купе і зай маю місце. В купе пахне сном і людьми. Я
відчиняю вікно в проході і висовуюся з нього.
— Коли людина відмовляється від чогось, то їй не обов’язково бути в програші, —
каже Георг. — Тільки в ідіотів так виходить.
Поїзд рушає з місця.
— Хто ж про це каже. Але оскільки ми врешті все одно програємо, то можемо перед
цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.
— А вони завжди перемагають?
— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.
Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На
ній ще й досі не загоїлись рани, одержані під час бій ки в нужнику. Поїзд набирає
швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і
блідіший , ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки й ого бліду руку і бліде обличчя,
потім усе зникає і залишається лиш темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе
пасажир в окулярах, в другому — лісничий , в третьому хропе жирний вусатий
чоловік. В четвертому кутку тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її
капелюшок зсунувся вбік.
Я раптом відчуваю, що страшенно голодний , як завжди, коли мені важко на серці, і
відчиняю свій чемодан, котрий лежить у багажній сітці. Фрау Кроль забезпечила
мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не
можу, і тому витягую чемодан із сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно
лупає на мене очима і відразу ж засинає знову, виводячи й далі свої трелі.
Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Георгів смокінг. Він,
певно, всунув й ого в чемодан, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюсь
на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні
бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба і чудової ліверної
ковбаси. Однак я не звертаю ні на кого уваги і їм собі далі. Потім умощуюсь зручніше
і втуплююсь поглядом у темряву, крізь яку час од часу пробігають ліхтарі. Я думаю
про Георга, про смокінг, потім про Ізабелу, Германа Лоца і про обеліск, який
фельдфебель так опоганював і який врешті врятував фірму, аж поки не засинаю.

XXVI

Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденбрюк, але завжди
щось ставало на перешкоді: я гадав, що ще встигну, але раптом вий шло, що не встиг.
Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знову повернувся, вона лежала в
руїнах. Георг Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала й далі за всіма і дізналася
про зв'язок Георга з Лізою — через десять років, 1933 року, вона розповіла про це
Вацекові, котрий був тоді штурмфюрером нацистської партії. Вацек запроторив
Георга до концентрацій ного табору, хоч минуло вже п'ять років, як він розлучився з
Лізою. Через кілька місяців Георг там помер.
Ганс Гунгерман став референтом у справах культури і оберштурмфюрером нової
партії. Він оспівував її в палких віршах, тому після 1945 року й ому довелося трохи
скрутно, коли він позбувся посади директора школи. Але після того держава давно
вже визнала й ого право на пенсію, і Гунгерман, як і багато інших нацистів, розкошує
собі і навіть не думає працювати.
Скульптор Курт Бах сім років провів у концентрацій ному таборі і повернувся звідти
непрацездатним калікою. Зараз він, як і інші незчисленні жертви нацистського
режиму, добивається мізерної пенсії. Він сподівається, що й ому нарешті пощастить, і
він буде одержувати сімдесят марок на місяць — приблизно десяту частину суми,
яку вже кілька років держава виплачує першому шефові гестапо, людині, яка
заснувала концентрацій ний табір, де Курт Бах став калікою, не кажучи вже про ще
більші пенсії і відшкодування, які одержують генерали, воєнні злочинці і колишні
провідні діячі нацистської партії.
Генріх Кроль прожив ці роки непогано і дуже пишається цим, бо вважає це доказом
непохитності правопорядку нашої улюбленої батьківщини.
Май ор Волькенштей н зробив блискучу кар'єру. Він став членом націонал-
соціалістської партії, брав участь у розробці антисемітських законів, після вій ни на
кілька років затих, а тепер разом з багатьма іншими своїми друзями по партії працює
в міністерстві закордонних справ.
Бодендік і Верніке довгий час переховували в божевільні кількох євреїв. Вони
помістили їх у палати для невиліковних хворих, постригли й навчили, як треба
поводитись. Згодом Бодендіка перевели в маленьке село за те, що він дозволив собі
обуритись, коли й ого епіскоп прий няв титул державного радника від уряду, який
оголосив убивство священний обов'язком. Верніке вигнали з роботи, коли він
відмовився давати своїм хворим смертельні уколи. Перш ніж піти звідти, він зумів
переправити євреїв, які переховувались у закладі, в інше місце. Й ого послали на
фронт, і 1944 року він загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто Бамбус —1945, Фрідріх
Кроль— 1944. Ліза загинула під час повітряного нальоту, стара фрау Кроль — теж.
Едуард Кноблох пережив усе: він так само добре обслуговував і правих і винуватих.
Готель Едуарда було зруй новано, але потім він відбудував й ого. З Гердою він не
одружився, і ніхто не знає, що з нею сталося. Про Женев’єву Терговен я теж нічого
більше не чув.
Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар. Він солдатом потрапив у Росію і знову став
комендантом кладовища.
1945 року він був перекладачем при окупацій них вій ськах і, нарешті, кілька місяців
— бургомістром Верденбрюка. Потім, разом з Генріхом Кролем, знову почав
торгувати надгробками. Вони заснували нову фірму і досягли великих успіхів — у ті
часи попит на надгробки був май же такий самий , як на хліб.
Старий Кнопф помер через три місяці після того, як я виїхав з Верденбрюка. Він
потрапив уночі під машину. А через рік й ого дружина вий шла заміж за трунаря
Вільке. Цього ніхто не спбдівався. Їхній шлюб був щасливим.
Верденбрюк під час вій ни так було зруй новано бомбами, що в ньому не залишилося
май же жодного цілого будинку. Він був важливим залізничним вузлом, тому й ого
так часто бомбили. Через рік після закінчення вій ни я по дорозі заїхав якось туди на
кілька годин. Шукав знай омих вулиць, але заблудив у місті, де колись так довго
прожив. Навкруги були самі руїни, із знай омих я теж нікого не знай шов. В маленькій
крамничці, що розташувалась у сяк-так збитій з дощок буді біля вокзалу, я купив
кілька довоєнних поштових карток з краєвидами міста. Це все, що залишилось.
Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де
провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруй новане, потім
відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.
Лиш дві будівлі вціліли: божевільня і родильний будинок — головним чином тому,
що розташовані вони за містом. Вони відразу виявились заповненими, заповнені
вони й зараз. їх навіть довелось значно розширити.