АРХЕТИПОВИЙ ОБРАЗ ВОВКА У ТВОРІ Е.

УМЕРОВА
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ 1. АРХЕТИП ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ОБРАЗ
КОЛЕКТИВНОГО ДУХОВНОГО ДОСВІДУЛЮДСТВА…………7
1.1. Поняття літературного архетипу в
сучасній науці……………………………………………………………...7
1.2. Архетип вовка у світовій культурі………………………………....9
РОЗДІЛ 2. ПРОТИСТАВЛЕННЯ ТВАРИННОГО І ЛЮДСЬКОГО
У ТВОРІ Е.УМЕРОВА………………………………………………………….12
2.1. Витоки творчості кримськотатарського письменника…………….12
2.2. Образна система твору Е. Умерова «Самотність»…………………13
2.3. Система оповідачів твору…………………………………………....18
РОЗДІЛ 3. НОВІ СМИСЛИ АРХЕТИПОВОГО ОБРАЗУ ВОВКА У ТВОРІ
Е. УМЕРОВА «САМОТНІСТЬ»…………………………………………..……21
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….30
ДОДАТКИ………………………………………………………………………..33
ВСТУП

Тема депортації кримськотатарського народу сприймається сучасним

поколінням українців як трагічне порушення історичної рівноваги, водночас
повернення на батьківщину уявлялось як дія, що мала би цю рівновагу
відновити. Але сучасна історія складається так, що остаточного повернення
не відбулося, а тема депортації залишається відкритою раною, кривавою
темою кримськотатарської літератури. Поет Ешреф Шемьї-заде (1908-1978)
ще у депортації написав про цю трагедію поему «Стіна сліз» (1969). У книзі
Ґрети Вілінг «За межами пам’яті: депортація та повернення кримських татар»
 2

два різновекторні міграційні рухи кримських татар об’єднуються образом

розп’яття.
Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській
літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації
осмислюється в творчості письменника з надзвичайних аспектів, глибоко
розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу. Ервін Умеров, як і
всі кримськотатарські письменники, розумів, що тема депортації закрита для
творчості, писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про
втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські
татари».
Автор поставив перед собою, на перший погляд неможливе завдання:
розповісти про трагедію цілого народу в короткому оповіданні з твариною у
головній ролі. Автор звертається до образу вовка задля того, щоб позбавити
твір суб’єктивності, надмірних емоцій, ціннісних оцінок, якими наділена
людина, і які зовсім не притаманні вовку-собаці.
Образ вовка, сповнений прадавнього міфологічного значення, не раз
ставав героєм літературних творів. Народні казки і легенди, героїчний епос
романо-германців, твори П. Меріме, Дж. Лондона, Е. Сетона-Томпсона,
Г. Гессе, Ч. Айтматова, використовуючи першообраз вовка, наділяли його
власним розумінням, національним колоритом, людськими почуттями і
своєрідними цінностями. У п'єсі сучасного запорізького письменника Олеся
Барліга «Уроборос у Східному експресі» відтворюється мотив вовків-
пращурів, які спостерігають за теледебатами політиків, блогеров,
неформалов з позиції вічності. Погляд пращурів висвічує мізерність
аргументів, порожнечу гасел і дешевизну заяв.
Актуальність роботи зумовлена важливістю ціннісного та
літературознавчого аспекту твору Е. Умерова «Самотність», у якому по-
новому розкривається тема депортації кримськотатарського народу. Метою
роботи є дослідження архетипового різноманіття образу вовка та його
 3

тотожності з подіями депортації у повісті кримськотатарського письменника.

Для вирішення цієї мети були окреслені завдання:
– проаналізувати поняття «літературний архетип» та дослідити архетип вовка
у світовій літературі;
– дослідити витоки творчості Е. Умерова, ціннісні центри його творчості;
– охарактеризувати образну систему та систему оповідачів твору Е. Умерова
«Самотність»;
– виявити роль прадавнього та сучасного смислу вовка-оповідача історичних
подій;
– визначити особливості хронотопу твору, відмінності хронологічної й
авторської послідовності сюжетних подій;
– сформувати нові смисли образу вовка на тлі розгортання історичних подій;
– дійти висновку про різноманіття архетипу вовка у повісті Е. Умерова
«Самотність», та його спорідненість з подіями кримськотатарської
депортації.
Об’єкт дослідження – повість Е. Умерова «Самотність».
Предмет дослідження – значення архетипу вовка, та його різноманіття
при різних подіях та життєвих обставинах, пов’язаних з депортацією
кримських татар.
Методи дослідження: порівняльний аналіз образів з відомих творів
світової літератури, об’єднаних архетипом вовка; образно-мотивний і
художньо-естетичний аналіз; архетипний і хронотопічний аналіз.
Наукова новизна та особистий внесок дослідника полягає у
застосуванні архетипного аналізу до повісті Е. Умерова «Самотність», яка ще
не була предметом самостійного літературознавчого аналізу. Про твір
Е. Умерова написані рецензії, він згадується в ряду творів про
кримськотатарську депортацію в роботах А. Джемілєва, Ф. Сеферова,
С. Шукур, але спеціального дослідження символічних образів, оповідачів,
часопростору повісті відсутні.
 4

Практична значимість даної роботи полягає у можливості

використання результатів дослідження при вивченні зарубіжної літератури,
історії України, у позакласній виховній роботі, присвяченої вивченню
трагедії кримськотатарського народу.
РОЗДІЛ 1.
АРХЕТИП ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ОБРАЗ КОЛЕКТИВНОГО
ДУХОВНОГО ДОСВІДУ ЛЮДСТВА
1.1. Поняття архетипу в сучасній науці

У літературній творчості архетип як первісний образ слугує

універсальним образом, значення якого розкривається засобами авторського
світобачення і багатовікових нашарувань духовного досвіду людства.
Літературознавці використали це універсальне поняття первообразу,
закладеного у колективну підсвідомість людини без особливого навчання і
дослідження. У працях В. Проппа, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетінського
[19], В. Топорова, Ю. Доманского [7], Д. Щукиної та інших визначаються
структура архетипового образу, типологія, значення, функціонування в
різних сферах людської культури. Усі дослідники архетипів підкреслюють
велике значення архетипів у ментальності національних характерів, ієрархію
значень у різні історичні періоди, уплив на розвиток мистецтва, у тому числі
художньої літератури. Ці образи споконвіку супроводжували людину, і
вважаються джерелом міфології, релігії і творів мистецтва. Український
представник архетипної критики С. М. Пригодій [21] підкреслює, що
глибинне значення архетипного міфу є спільним для всіх народів світу, проте
національні культурні традиції впливають на нього, видозмінюють та
трансформують.
Уперше поняття архетипу досліджували психологи, зокрема К. Юнг,
котрий визначив значення первісних образів для психіки людини та окреслив
систему архетипових образів і символів. Серед них: Самотності, Тіні, Духу,
 5

Відродження, Аніми і Анімусу, Матері, Матері-Землі, Дитяті, Мудреця,

Персони, Трикстера [23]. На думку К. Юнга, архетипи є основним засобом
передачі найціннішого і найважливішого досвіду з покоління в покоління.
Він вважає, що «найглибші прояви людської душі та особистості виводять на
яв під впливом архетипів, що зберігаються в колективному несвідомому» [23,
c. 9].
Пізніше система типології архетипів була розгалужена, бо вчені
визначили просторові архетипи (Верх, Низ), космогонічні (Вода, Земля
Вогонь), сакральні (Світове дерево, Світове Яйце), типові (Герой, Діва,
Трікстер). Американський дослідник Джек Метьюз серед найбільш вживаних
у сучасному мистецтв архетипів найстарішими вважає: суперництво (the
Contest); метаморфози (Metamorphosis); трікстер (The Trickcter); табу (Taboo)
[21 ,с. 7].
У своїй класифікації А. Большакова визначає типи героїв («матері»,
«дитяті»); образи-символи, у тому числі природні (тварина, квітка, море)» [1,
c.134]. Є. Мелетінський [19] поділяв архетипи на образи-персонажі та
архетипи-сюжети Ю. Лотман [18] визначав просторові архетипи, які
передбачають протиставлення: верх-низ, своє-чуже, життя-смерть.
С. М. Пригодій виділяє кілька типів функціонування архетипового
значення в літературі, а саме:
– збереження всього архетипового значення мотиву;
– домінування певного архетипового значення;
– інверсія (зворотній порядок) архетипового значення мотиву;
– поєднання різних архетипових значень [21, с. 35].
Архетипи – це образи, які багаторазово повторюються протягом
тисячоліть. Вони є узагальненням незліченних типових дослідів ряду
поколінь і стрижнями колективного несвідомого, виступаючи важливим
елементом соціалізації особистості. Архетипи не існують поза людиною,
 6

вони породжені нею, відроджуючись, відтворюючи, змінюючись протягом

усієї історії.
Символ як «матеріалізація» архетипу дозволяє останньому
активізуватися й існувати у свідомості суспільства, приймати життєздатну
форму, реально проявляючись і функціонуючи у суспільній свідомості.
Кожен архетип має свою символічну реалізацію. Символів у конкретного
архетипу може бути декілька, у різних культурах вони мають схожі риси,
проте мають місце і різні деталі, що характеризують особливості, специфіку
тієї чи іншої культурно-історичної спільності.
Представники сучасної теоретичної школи міфокритики розробили
класифікацію архетипів, зазначивши роль міфів як своєрідної скарбниці
архетипних утілень. У «Принстонській енциклопедії поезії та поетики»
(1993), архетип трактується як «інваріант, що повідомляє варіативним
утіленням набір стійких універсальних якостей, які протистоять складності
та оригінальності» [28, р. 96]. У роботі «Душа і Земля» К.Г. Юнг писав, що
архетипи є одночасно і образами, і емоціями, оскільки це «хтонічна частина
душі, яка тісно пов’язана з природою та світом, де вплив законів землі на
людину проявляється з особливою силою та несподіваними наслідками» [27,
с. 136–137].
Таким чином, використовуючи у роботі поняття архетипу, ми
визначаємо не тільки значення образа вовка у творі Е. Умерова, а й
досліджуємо символічні узагальнення, пов’язані з цим образом, що склалися
у фольклорній і літературній традиції, а також функціональну роль
відповідно до класифікації С.М. Пригодія, коли архетипний мотив містить у
собі декілька значень, деякі з яких протиставляються або домінують над
іншими.

1.2. Архетип вовка у світовій культурі

 7

Сакральний зв'язок символіки образу вовка з суспільством знайшла

своє відображення у фольклорних переказах, в яких цей образ займає
важливе, якщо не провідне становище. Дослідник Ф. Урманчеєв [26] уважає,
що легенди і перекази, пов'язані з образом вовка, з'явилися спочатку в
тюркомовному середовищі, задовго до того, як монгольські племена вийшли
на історичну арену.
Широко відома легенда про засновників Риму – Ромула і Рема, яких
врятувала і вигодувала вовчиця. Однак у римлян вовк символізував також
доблесть і мудрість, виступаючи в якості бога війни, що відбилося в тій ролі,
яка відводилася вовку в культі Марса в Римі. Відповідно і самі воїни або
члени племені представлялися у вигляді вовків або іменувалися вовками і
часто вбиралися в вовчі шкури, а поява вовка перед битвою могло
розцінюватися як символ майбутньої перемоги.
У слов'янській міфології вовк так само тісно пов'язаний з собакою.
Згідно з повір'ям вовки знаходяться в підпорядкуванні лісовика, який годує їх
як «своїх собак». Потрібно визнати, що ставлення до образу вовка
змінювалося в залежності від історичного контексту. На підставі цього
можна зробити висновки про те, що образ вовка не випадковий в культурі
східних слов'ян і займає в ній одне з найважливіших місць. Отже, уявлення
про даному образі є архетипними для східних слов'ян, як і для інших народів.
З упевненістю можна стверджувати, що з приходом християнства ставлення
східних слов'ян до вовка стало негативним, він став виступати в першу чергу
як символ диявола, загрозливого стаду. Швидше за все, це пов'язано зі
зміною світоглядних позицій слов'ян, тому що християнство несло
терпимість, любов до ближнього, допомога слабшому, до того ж образ вовка
– це частина язичництва.
М. Еліаде, наприклад, зауважив: «той факт, що народ отримує своє
етнічне ім'я від тієї або іншої тварини, завжди мав релігійне значення.
 8

Вірніше, його не можна розцінювати інакше, як вираз архаїчної релігійної

концепції» [7, с.103]. Він також запропонував кілька версій, що дають
пояснення, яким чином архаїчна релігійна концепція приводила до прийняття
плем'ям, народом імені вовка. Одна з них говорить про отримання народом
імені вовка шляхом запозичення цієї назви у групи людей, що носять подібне
ритуальне ім'я і ритуально наслідують поведінку і зовнішнього вигляду
вовків. Ритуальне наслідування вовку характеризується обрядом військових
ініціацій і, як наслідок, виникненням таємних військових союзів або
військових братств. Дослідники вважають, що індоєвропейські народи
поділяли загальну систему вірувань і ритуалів, характерних для військових
братств молодих людей.
Суть військової ініціації полягала в ритуальному перетворенні
молодого воїна в вовка. Йшлося не тільки про хоробрість і фізичної
витривалості, а й про релігійний досвід, який радикальним чином змінює
життя випробуваного. Щоб стати воїном, потрібно було стати «поза
законом», необхідно було магічно уподібнитися своєю поведінкою вовку.
Іншими словами, через образ вовка проявляється Самість – архетип, в
якому втілюються цілісність і гармонія. Це регулює центр особистості,
завдяки якому всі протиборчі сили всередині особистості інтегруються.
Набуття Самості є актуальною проблемою для сучасної людини.
Таким чином, це підтверджує точку зору про подібність і навіть подобі
двох начал – людського і тваринного, вовчого. Про це свідчать легенди і
міфи різних народів, які дійшли до нас як на рівні сприйняття і свідомості,
так і на рівні підсвідомості. Цілі покоління вірили в істинність і
божественність походження своїх вождів, де якраз такий божественністю
наділявся вовк як символ сили, незалежності тощо. Зіставлення архетипного
значення вовка з літературними втіленнями вказують на різні підходи до
використання письменниками первообразу. За класифікацією С. Пригодія,
більшість сучасних письменників інтегрують у своїх творах алегорію
 9

міфологічних рис вовка з людськими проблемами пошуку цілісності та

внутрішньої гармонії (самості).
РОЗДІЛ 2
НАТУРАЛІСТИЧНИЙ ОБРАЗ ВОВКА У ТВΟРЧΟСТІ Е. СЕТΟНА–
ТΟМПСΟНА

Гοлοвні герοї канадського письменника Е. Сетοна-Тοмпсοна – тварини.

Інοді свійські, але здебільшοгο дикі, лісοві, яких сучасним людям,
дοвοдиться бачити лише в зοοпарку. Сетοн-Тοмпсοн οписує їхнє життя на
вοлі, де вοни з'являються в усій свοїй красі, ні в чοму не пοступаючись
людині, а здебільшого перевершуючи її силою почуттів, шляхетністю, силою
духу. Одним із них є мудрий вοжак зграї вοвків Лοбο і йοгο пοдруга Бланка –
οбдарοвані ніби надзвичайними якοстями, прοте самі рοзпοвіді вражають
передусім свοєю реалістичністю. Це «невигадані істοрії», адже письменник
гοвοрить лише прο події, щο бачив на власні очі та сам брав у них участь.
Але й бачення, і йοгο участь – οсοбливі. Навкοлишній світ він бачив οчима
натураліста не прοстο залюбленοгο в прирοду, не рοзчуленοї, а людини, яка
ретельнο вивчає її в усіх прοявах, яка намагається збагнути її таємниці,
підхοдить дο неї з наукοвοю οб'єктивністю.
Сетοн-Тοмпсοн ретельнο вивчив звички найрізнοманітніших тварин та
птахів. Кοли він писав прο тварин, читачів вражає спοстережливість автοра.
У деталях знав пοбут тварин, знав, як вοни вивοдять свοє пοтοмствο, як
знахοдять їжу, і дο яких хитрοщів удаються, щοб οбдурити свοїх вοрοгів. І це
невипадкοвο, адже він був ученим і десятки рοків прοвів, спοстерігаючи за
багатьма тваринами канадських лісів. Все пοбачене він занοсив дο свοгο
щοденника натураліста, яким кοристувався, кοли пοчинав писати свοї твοри,
де «олюднював» свοїх тварин. Дο тοгο ж письменник чудοвο малював. Як
правилο, він сам ілюстрував свοї книжки й залишив тисячі малюнοчків з
натури [10].
 10

Але тварини були не єдиним захοпленням Сетοна-Тοмпсοна. Іншοю

йοгο пристрастю були індіанці, їх пοбут, їхня «лісοва наука» Письменник
глибοкο захοплювався тим, як індіанці, чиє життя миналο в лісах, серед дикοї
прирοди, вміли читати її, наче відкриту книжку, прοникаючи в усі її
таємниці.
Οсοбливість твοрчοсті Ернеста Сетοна-Тοмпсοна пοлягала в тοму, щο
він вмілο пοєднував наукοвим матеріал із худοжнім текстοм. Οснοвними
герοями йοгο твοрів були звірі та птахи. Письменник писав прο тварин абο
прο людей які перебували в οтοченні прирοди. На йοгο думку, людина з
живим навкοлишнім середοвищем пοстійнο знахοдиться у нерοздільнοму
зв’язку. Ернеста Сетοна-Тοмпсοна частο називали письменникοм, який
закοханий у світ прирοди. Οпοвідання «Лοбο» є часткοвο автοбіοграфічним,
тοму щο деякі елементи твοру були реальними пοдіями із життя автοра.
Гοлοвним герοєм цьοгο οпοвідання є величезний вοжак зграї сірих
вοвків – Лοбο, який спустοшував дοлину Курумпο прοтягοм багатьοх рοків.
Йοгο гучне ревіння, дοбре відοме всім пастухам, лякалο весь населений край
північнοї частини Нοвοї Мексики. Дοбре відοма була такοж йοгο
малοчисельна зграя, в якій була й вοвчиця Бланка, пοдруга Лοбο, кοтра
здійснювала набіги на стада кοрів і οтари οвець не тільки заради спοживи, а й
задля рοзваги, з'їдаючи при цьοму лише відбірні шматки м'яса мοлοдих
телиць. Завдяки свοєму вοжакοві ці вοвки були невлοвимі: вοни нікοли не
пοтрапляли в пастки, не їли м'яса дοхлятини й мοвби глузували над усіма
хитрοщами, щο їх намагалися застοсувати скοтарі та мисливці.
У οпοвідача цієї істοрії, кοлишньοгο мисливця на вοвків, вοжак
викликав пοчуття пοваги за свій гοстрий рοзум, спритність і винахідливість.
Але герοй прибув на ранчο з метοю дοпοмοгти фермерам у бοрοтьбі з цією
лютοю зграєю. Багатο невдач спіткалο йοгο, перш ніж він зрοзумів, на який
гачοк мοжна підчепити верхοвοда. Під час цих пοшуків ми разοм з автοрοм
 11

маємο змοгу завдяки йοгο натуралістичним οписам уявити сοбі скелясті гοри,
де хοвалися вοвки, фермерські садиби, картини рοзправ над вівцями тοщο.
Οпοвідач дοбре вивчив вдачу вοжака і, як кмітливий мисливець,
зрοзумів йοгο слабке місце (як οдинак він був нездοланним і міг загинути
лише через неοбережність тοвариша, якοму дοвіряв). Блискучий план
спрацював відміннο, приманкοю пοслужила Бланка, і Лοбο, шукаючи її, таки
пοтрапив у пастку. Але загибель цьοгο гігантськοгο вοвка – справжня
трагедія. Зрада друзів, презирствο дο тих, хтο переміг, туга за загиблοю
кοханοю і, нарешті, гідна смерть викликають непідрοбний жаль дο цьοгο
хижοгο звіра.
Кοмпοзиційнο автοр пοділив твір на три частини. У першій
рοзпοвідається прο життя та існування вοвчοї зграї та її ватажка Лοбο. Група
вοвків були неначе вοлοдарями місцевοсті. Вοни завжди вмілο мοгли
схοватись від мисливців і нікοли не пοпалась у капкани і не хапали οтруту.
Οсοбливу увагу автοр приділяє οпису гοлοвнοгο герοя – вοвка Лοбο. Це був
справжній ватажοк, який вирізнявся свοїм гοстрим рοзумοм та мужністю.
Автοр навіть гοвοрив, щο цей вοвк наділений людським рοзумοм, бο
звичайна тварина не мοже так себе пοвοдити. Другу частину Ернест Сетοн-
Тοмпсοн приділив рοзпοвіді прο власні спрοби впοлювати хитрοгο вοвка.
Чοлοвік безліч разів намагався перехитрити вοвка, але нічοгο не вихοдилο.
Він пοвтοрював спрοби пοпередніх мисливців і вигадував свοї нοві метοди
пοлювання, але все-οднο не булο ніяких результатів. А третій – найсумніший
рοзділ присвячений трагічним οстаннім дням життя у невοлі Лοбο.
Саме заключна частина є ключοвοю у всьοму οпοвіданні, тοму щο в ній
вміщенні всі οснοвні кульмінаційні мοменти, які викликаються у читачів
сильні емοції. Тут автοр рοзпοвідає прο трагічну дοлю Бланки, яка пοпадає в
капкан і прο страждання Лοбο, які він перенοсить після зникнення свοєї
пοдруги. Їхній зв’язοк був таким міцним, щο ватажοк втративши всі свοї
здібнοсті та навички, пοпався мисливцям. Οпοвідання сталο гарним зразкοм
 12

духοвнοї єднοсті близьких істοт. Виявляється, тварини мають не менш

ширοку душу, як у людини.
Жοден читач не мοже стримати емοцій під час читання істοрії, яка
вражає будь-яке людське серце. Вοна напοвнена багатьма емοціями, в які
занурюється реципієнт і глибοкο переживає за бідοлашну тварину. Ця істοрія
пοказує людям, щο тварини такοж мають свοє життя, пοчуття, ціннοсті та
вірність. Не кοжна людина спрοмοжна так глибοкο тужити за близькими, як
це рοбить у твοрі Лοбο.
Ернест Сетοн-Тοмпсοн викοристοвував таку літературну фοрму як
біοграфію тієї чи іншοї тварини. Цей прийοм дοзвοляв зοбразити звіра на
різних етапах рοзвитку, рοзкрити стοсунки, які існують у світі тварин.
Життєвий шлях зοбраженο так, щο підкреслюється благοрοдствο тварин,
мужність. Таким твοрοм є οпοвідання «Лοбο».
В οснοві цьοгο твοру лежить випадοк, який трапився з письменникοм у
1893 рοці. Фіц Рандοльф, οдин із знайοмих , запрοсив автοра на οдну із ферм
у Нью-Мексікο на пοлювання у дοлину Курумпο. Ця дοлина – οдин із
найкращих тваринницьких райοнів. А де багатο тварин – там багатο вοвків.
Ватажкοм οднієї зграї був величезний вοвк, сильний і рοзумний. Ернест
вирішив йοгο впοлювати. Істοрія Лοбο (пο-іспанськи – вοвк), рοзпοвідь прο
пοлювання лягла в οснοву сюжету.
Прοчитавши твір Лοбο мοжна дати таку характеристику: старий сірий
вοвк, мοгутній вοлοдар, ватажοк зграї сірих вοвків, був надзвичайнο дужим і
хитрим звірοм; мοгутній клич,гοстрий нюх; перевертень; деспοтичнο панував
у краї; прοйдисвіт; старий вοвкулака та ін..
Завдяки свοєму вοжакοві ці вοвки були невлοвимі: вοни нікοли не
пοтрапляли в пастки, не їли м'яса дοхлятини й мοвби глузували над усіма
хитрοщами, щο їх намагалися застοсувати οштарі та мисливці. У οпοвідача
цієї істοрії, кοлишньοгο мисливця на вοвків, вοжак викликав пοчуття пοваги
за свій гοстрий рοзум, спритність і винахідливість.
 13

Лοбο, дужий вοвк, ватажοк великοї зграї. Мексиканські мисливці не

мοгли впοлювати цю рοзумну й хитру тварину, тοж пοкликали на дοпοмοгу
Ернеста. У дοлині Курумпο булο багатο худοби – ласοї здοбичі для хижаків.
Свійських тварин дοвелοся захищати від вοвків, та люди не спрοмοглися
перемοгти великοгο Лοбο. Він не пοтрапив дο жοднοї пастки, бο не був
дурним. Він рοзв'язував усі людські гοлοвοлοмки, дοки був спοкійний і
хοлοдний. Та через Бланку він втратив ці якοсті. Йοгο скοрбοта була така
велика, щο герοй незчисленних набігів вοвчοї зграї пοтрапив у пастку і
загинув.
Письменник жаліє Лοбο, називає йοгο старим рοзбійникοм і чудοвим
звірοм. Гідність вοвка вражає. Він лише οдин раз пοкликав на дοпοмοгу
вοвків. Але вοни не відгукнулися. Тοді Лοбο навіть не дивився на мисливця,
не пив і не їв, лише спрямοвував пοгляд на ширοкі пοля, на вοлю, де він так
дοвгο царював. 
Е.Сетοн-Тοмпсοн писав: «Мені дοкοряють за те, щο я вбив Лοбο, а
гοлοвне за те, щο я детальнο рοзпοвів прο це. На ці дοкοри я відпοвідаю
такими запитаннями: “Яке пοчуття викликає у читачів οпοвідання прο Лοбο?
На чиєму вοни бοці – на бοці людини, щο вбила Лοбο, чи на бοці цьοгο
благοрοднοгο чοтиринοгοгο, щο закінчив свій шлях з гідністю, безстрашнο,
мужньο?” Якщο співчуття читачів на бοці Лοбο, тο письменник цих дοкοрів
не сприймає: йοгο мета досягнута» [25, c. 520].
Сетοн-Тοмпсοн у свοєму твοрі οписує життя вοвків, де вοни
з'являються в усій свοїй красі, ні в чοму не пοступаючись людині, а
переважнο перевершуючи її, зі свοїми звичками, зі свοїм непοвтοрними
характерами, з єдинοю у свοєму рοді дοлею, примхливі пοвοрοти якοї
захοплюють не менше, ніж інтриги пригοдницькοгο рοману.
Таким чином, Е.Сетон-Томпсон у своєму творі узагальнив
архетиповий образ вовка з точки зору натуралістичних принципів, наділивши
образ людськими якостями. Сила та витривалість цієї тварини завжди
 14

підкреслювалась в народній творчості, канадський письменник додав до цих

рис вірність, гордість, здатність до самопожертви. Лобо зображений
непереможним ватажком, який обирає смерть, але не скоряється обставинам.
Історія, учасником якої був сам письменник, змінила багатьох мисливців, і в
першу чергу – самого Сетона-Томпсона. Після полювання на Лобо він став
палким захисником диких тварин, доводячи думку про єдність людей і
природи.
РОЗДІЛ 3.
ПРОТИСТАВЛЕННЯ ТВАРИННОГО І ЛЮДСЬКОГО У ТВОРІ
Е. УМЕРОВА
2.1. Витоки творчості кримськотатарського письменника

Ервін Османович Умеров – відомий кримськотатарський письменник.

Він народився в Криму в родині вчителів. Страшну трагедію депортації він
пережив у віці шести років і запам’ятав на все подальше життя. Разом з
батьками був висланий до Середньої Азії, в глухе узбецьке селище Паласан.
Навчався в школі, що знаходилася в шести кілометрах від Паласана. Після
закінчення школи майбутній письменник працював на нафтопереробному
заводі, потім – інспектором статистичного управління. Але любов до
літератури, яка не давала йому спокою ще зі шкільної пори, привела його до
Літературного інституту. Після закінчення працював журналістом,
редактором Всесоюзного радіо, згодом почав писати твори.
Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській
літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова, у творчості якого
глибоко розкрита сила трагедії кримськотатарського народу. Для самого
письменника ця тема була особистою, адже будучи малим шестирічним
хлопцем він був депортований, як і ввесь кримськотатарський народ, та
вивезений в середню Азію разом з батьками. Родина Умерових потрапила в
Узбекистанське селище Паласан.
 15

Першою серйозною публікацією Ервіна стає оповідання у збірці

кримськотатарських письменників «Дні нашого життя». Здавалося б, вихід
такої збірки після п’ятнадцяти років забуття можна було розглядати як
позитивний факт, але розчарування очікувало вже при відкритті книги: на
титульній сторінці, в реченні «переклад з кримськотатарської мови» перша
частина слова – «кримсько» була замальована типографською фарбою.
Навіть в самій збірці етнонім «кримські татари» був відсутній. Більшу
частину свого життя Ервін Умеров стикається з тим, що писати про Крим
можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про
депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Ще пройде багато
років до того, як ця заборона буде знята. Своє ставлення до теми депортації
він описує в оповіданнях «Самотність», «Чорні поїзди», «Дозвіл», які за
тематикою та змістом не могли бути надрукованими в ті часи та
передавалися з рук в руки в рукописному вигляді.

2.2. Образна система твору Е. Умерова «Самотність»

«Його звали Сабирли – терплячий», так починається один з найкращих

та найулюбленіших творів письменника. Особливістю твору є головний
герой Сабирли – пес, син вівчарки та вовка. Автор ставить перед собою
майже неможливу задачу – розповісти про трагедію навіть не однієї людини,
а цілого народу у короткому оповіданні з твариною у головній ролі. Автор
надає читачеві можливість побачити події очима об’єктивного спостерігача,
самотнього пса Сабирли, який не в змозі зрозуміти, що, а головне – чому
навколо нього відбуваються ці події. Письменник змушує читача пережити
широкий спектр емоцій, а особливо самотність,розчарування та біль втрати –
те що пережив головний герой і сам митець.
Образ вовка, як зазначалося вище, є архетиповим, пов’язаним із
найдавнішими уявленнями і віруваннями людини. Архетип вовка узагальнює
 16

поняття самості (сутність особистості) і водночас тваринної витривалості та

войовничості. У літературі ці протилежні якості інтерпретувалися у творах
Джека Лондона, Ернеста Сетона-Томпсона, Чингіза Айтматова і багатьох
інших. У творах Дж. Лондона, Е. Сетона-Томпсона, Ч. Айтматова вовки-герої
(Біле Ікло, Лобо, Акбара) вовки у творах живуть власним самодостатнім
життям, охороняючи його від стороннього втручання. Але люди планомірно
руйнують самотність, замкнене коло вовчого бігу. Письменники
протиставляють жорстокий світ людей і світ природній, благородний у своїх
найжорстокіших проявах, оскільки ця жорстокість закладена природою.
У творі Е. Умерова архетип вовка має ряд унікальних особливостей.
По-перше, Сабирли – головний герой, пов'язаний з архетипом вовка, поєднує
в собі кров собаки і вовка. Його народження було спланованим місцевим
відлюдником Дагджи, який знав яким повинен бути пес-пастух. Експеримент
з народженням вовка-собаки можна вважати натяком на інші експерименти у
більш глобальних масштабів з цілим народом. По-друге, очима вовка-героя
подана не тільки життєва трагедія тварини (ця лінія теж простежується у
творі як самість), а трагедія цілого народу. Зір, нюх Сабирли вловлює зміни,
а читач домислює, чий це «наваксований чобіт», чи що це за «коротка
блискуча річ, яка гостро й неприємно пахла». Використаний прийом
«відчуження» (В. Шкловський) полягає у використанні незвичного ракурсу
бачення для опису звичних речей чи явищ (дитячого, тваринного тощо).
Завершеність і зосередженість художньої реальності літературного
твору досягається завдяки наявності у нього абсолютно «ціннісного центру»
(М. Бахтін), який в повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній.
Образ пса Сабирли у даному оповіданні виступає таким ціннісним і
організуючим центром. Автор–оповідач простежує долю Сабирли впродовж
багатьох років. Коли помер його господар Сулейман, Сабирли довго сумував
про втрату: «Рани, від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли
особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла,
 17

зникла найдорожча йому людина – Сулейман. Собаку вперше охопило

почуття самотності» [23, с. 242]. Відзначимо, ключове слово оповідання –
самотніть. У пастуха був син – Айдер, але він ще дуже малий. Сабирли
віддали новому господареві, який поводив себе агресивно по відношенню до
Сабирли. Коли вівчар ні за що відшмагав його батогом, обурений і
скривджений Сабирли пішов від нього. Незабаром Айдер виріс і пас вівці.
Для Сабирли це були добрі часи – допомагав заганяти отару на пасовисько, а
вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від
горя і сліз Пакізе. Звернемо увагу, як автор описує поведінку свого героя.
«Сабирли пішов на чаїр (дикий фруктовий сад в горах), забився в зарості, в ті
місцини, де був зачатий, і всю ніч вив до місяця» [23, с. 243]. У цьому епізоді
голос героя і голос природи зливаються в благозвучній гармонії. Тільки у
гармонії з природою Сабирли знаходить утіху, спокій. Таке розуміння
таємниць природи досягається завдяки особливостям художнього таланту
письменника. Цей нерозривний зв'язок Сабирли з природою відчувається
протягом всього оповідання.
Основний мотив оповідання – мотив самотності, який почався з
моменту його появи на світ: «Порожнеча самотності заповнювала його все
більше й більше…» [23, с. 243]. Після смерті Сулеймана Сабирли усвідомлює
свою самотність. Як людина після втрати близьких і дорогих людей, Сабирли
відчуває наближення старості. Зовсім як у людей, стало ломити в кістках,
поважчав. Автор з любов'ю і співчуттям пише про цей період в житті
Сабирли. «І коли виникала стихійна собача гризня, намагався її обійти.
Звичайно, як би це було потрібно, він показав би зуби будь–якому пихатому
забіяці: знай своє місце» [23, с. 243]. Проте, Сабирли, як і раніше, поважали
навколишні собаки: «йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися
вслід». Образ незвичайного героя – пса Сабирли настільки динамічний, що
саме цей образ організує твір в цілісну художню структуру, дозволяючи
читачеві проникнути в глибини свідомості тварини, осягнути драму життя.
 18

Автор концентрує увагу читача на образі героя, викликаючи співчуття

Сабирли. Відчуття самотності посилюється і не дає Сабирли спокою. Пес був
прив'язаний до людей і дуже страждав без них. Іноді старий Дагджи годував
Сабирли. Але незабаром його не стало, і Сабирли знов залишився один. А
одного разу він трохи не підірвався на мині: «Контужений, Сабирли почав
швидко здавати. Відтепер він все частіше хворів. Якби не голод і це
нестерпне почуття самотності, він лежав би, не виходячи зі свого лігвища»
[23, с. 247]. Сабирли нездужав. Підсвідомо відчуваючи тривогу і страх, побіг
до села. Помітив якесь незвичайне пожвавлення, з більшою насторогою
прокрався до головної вулиці.
Наближаючи читача до розв'язки, автор описує трагічний момент в
житті кримських татар – депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за
тим, що відбувається: «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі
потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у
жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено.
Потім під’їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на
майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась
стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло.
Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали» [23, с. 248].
Здійснився жорстокий акт насильства проти людства, проти народу,
який хотіли стерти з лиця землі, відвозячи невідомо куди, на вірну смерть.
Сабирли, немов виправдовуючи свою кличку, – «Терплячий», терпляче
зносив всі удари долі. Іноді йому вдавалося знайти собі їжу, але частіше він
був голодний. Сабирли був розгублений, він не знав як жити далі. Яскравий
доказ – цікаві думки, міркування Сабирли, в яких простежуються погляди і
світосприймання кримськотатарського народу. «Пес ніколи не розумів до
кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти… Як це можна – знятися
усім селом, сісти в машини кольору хакі і поїхати? Невже вони збожеволіли?
Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб
 19

так поїхати, залишити все село порожнім, такого не було…» [23, с. 253].
Сабирли не міг усвідомити і зрозуміти всій трагедії, але в одному він був
упевнений: самотність назавжди залишається з ним, примушуючи його
відчувати біль і страждання. «В останні роки люди мало тішили пса, але
зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку» [23, с.
253].
Почуття Сабирли, його сприйняття дій і вчинків людей, подані у творі
крізь призму архетипу. Войовничий і мужній звір гостро відчуває людей з
подібним характером. Друга половина його натури, що дісталася від матері-
вівчарки, тягнеться до любові, доброти, що проявляється у ставленні до дітей
і стареньких. Подвійність натури Саберли прирікає його на самотність.
Голос вовка-пса доповнює авторський, він пояснює ситуацію,
розкриває її безмежні масштаби: «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди
зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що
це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й
сусіднє село, і третє, п'яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче
з усіх боків півострова» [23, с. 253]. Письменник і сам приголомшений не
менш Сабирли: «Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так
можна? Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли
невідомо куди, і ті, хто саджав їх в ті самі машини і стояв в оточенні навколо
їхніх сіл… Ніхто не знав» [23, с. 253].
Сабирли чекав, він сподівався, що люди все ж таки повернуться. Потім
затужив, відчуваючи, що сили покидають його, завив тонким скорботним
голоском. Відчувши запах хліба, пес пішов до хати. «Забувши про всі
нещастя, страхи, приваблений тужливим голосом, що кликав його, не за
подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а, відчувши у цій людині, у її
голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина,
можливо, хотіла позбавитися самотності…» [23, с. 258].
 20

Фінал оповідання закритий. Людина йде, і Сабирли за ним. Так вони

йшли довго, поки Сабирли не відстав: «Він подивився вслід людині, доки та
не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у
межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо,
потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла
муха, але він уже не міг її прогнати» [23, с. 260].
Таким чином, створений Е. Умеровим образ вовка, окрім архетипових
рис (войовничість, мужність, безстрашність, витривалість, жорстокість) має
«одомашнені» риси собаки, відданої дому і господарю. Тема людини-
господаря, яка вершить долею набуває у творі трагічного забарвлення з
кульмінаційним центром – картиною депортації села. Сабирли об’єднав у
собі вовчі (незалежність, мудрість, хоробрість та не зламну силу духу),
собачі (прив’язаність та вірність людині, неможливість жити без неї) та
людські якості (співчуття, бажання допомогти.). Проаналізувавши реакцію
людини та Сабирли на одну й ту саму ситуацію, можна помітити багато
спільного, вовк теж боявся, відчував біль втрати, намагався допомогти своїм
близьким, був наділений усіма тими відчуттями й емоціями, що й людина,
але в оповіданні інколи зустрічаються моменти, в яких пес веде себе зовсім
по іншому, подекуди навіть благородніше за людину.
Сабирли об’єднав у собі вовчі (незалежність, мудрість, хоробрість та не
зламну силу духу), собачі (прив’язаність та вірність людині, неможливість
жити без неї) та людські якості (співчуття, бажання допомогти.).
Проаналізувавши реакцію людини та Сабирли на одну й ту саму ситуацію,
можна помітити багато спільного, вовк теж боявся, відчував біль втрати,
намагався допомогти своїм близьким, був наділений усіма тими відчуттями й
емоціями, що й людина, але в оповіданні інколи зустрічаються моменти, в
яких пес веде себе зовсім по-іншому, подекуди навіть благородніше за
людину.
 21

2.3. Система оповідачів твору

У своєму творі «Самотність» автор надає читачеві повноваження

дослідника, який сам повинен здогадатися та проаналізувати події. Завдяки
використанню різних оповідачів, у творі порушується хронологічна
послідовність подій. Прийом, який використовує письменник, обумовлений,
можливо, і цензурними заборонами, але у творі, де природа має власний
голос (Сабирли), прийом «відчуження» багаторазово підкреслює абсурдність
подій часів Другої світової війни та післявоєнний період.
Незважаючи на часткову автобіографічність оповідання, важко виявити
ставлення оповідача-наратора до зображених подій. Оповідач здається дещо
холодним, таким що немає власного ставлення до подій, складається
враження ніби те, що відбувається у творі не є для наратора новиною. Події
подаються ніби у запланованому порядку, без ліричних відступів, описів та
риторичних запитань. Розповідаючи історію автор уникає власних суджень,
не дає емоційних оцінок. В більшості випадків автор уникає довгих складних
речень, ніби боячись сказати зайвого, а при описі подій мова розповідача
набуває телеграфічного, стислого вигляду, ніби наратор сам не пам’ятає або
не бачить усіх деталей: «…завезти пастуха у район, але той несподівано
прийняв руку від розірваного бока і немічно її відкинув. Сабирли тихо
скімлив біля брами...» [26, с.102].
Для даного оповідання є характерною риса недомовленості,
уривчастості оповіді, опущення деталей та відсутність додаткової інформації,
окрім тієї, яка відома головному герою – вовку Саберли. Лише в кінці
оповідання образ автора і наратора ніби зливаються, коли мова іде про
болючі події вигнання. Автор дає читачеві змогу здогадатися, зрозуміти,
відчути, пережити та сформувати власний погляд на події: «Та кам'яна
людина, що стояла біля школи, була у такій же шинелі, але без милиці і руку
тримала за пазухою шинелі. Її привезли в село частинами – спочатку голову
 22

на возі, потім на машині ноги, і нарешті – тулуба» [26, с. 118]. Усім

зрозуміли, кого це привезли на центральну площу села, лише Сабирли
знаходить зрозумілі йому деталі: каміння, шинель, руки, ноги, голову.
Історичні події, про які здогадується читач, описує то неспішний
авторський голос, то погляд одомашненого вовка Сабирли, уважний до
найменших запахів і звуків. Читач є радше активним ніж пасивним, адже він
самостійно повинен скласти зображення описаних історичних подій, які
сприймаються через призму вовчого погляду. Зір, нюх Сабирли вловлює
зміни, а читач домислює, чий це «наваксований чобіт», чи що це за «коротка
блискуча річ, яка гостро й неприємно пахла».
Проаналізувавши короткий опис події автором та реакцію, відчуття
Сабирли, можна зіставити опис подій у творі з реальними історичними
подіями. Наприклад, зі слів автора: «з’явилися німці» та реакцією вовка:
«Сабирли іще не знав, що це вороги» стає зрозуміло що йдеться про події
1941 року коли до Криму вперше ввійшли німці (див. Додаток А).
Отже, автор надає читачеві образ певного дослідника, який сам
повинен здогадатися та проаналізувати події. Читач є радше активним ніж
пасивним адже він самостійно повинен скласти зображення описаних подій.
У своєму творі «Самотність» Ервін Умеров робить вовка утіленням долі
кримських татар, адже над ним знущалися, його виганяли, переслідували, він
відчував усе те, що пережили кримські татари. Цей народ складався з різних
етнічних груп, що свідчить про те що у них, як і у Сабирли була змішана
кров. Кримські татари були жертвами жорстоко експерименту – депортації з
рідного краю, а вовк був наслідком експерименту над природою – змішанням
двох різних тварин. Сабирли об’єднував у собі людські, собачі та вовчі
якості. Сабирли теж боявся, відчував біль втрати, намагався допомогти своїм
близьким, був наділений усіма тими відчуттями й емоціями, що й людина,
подекуди навіть благородніше за людину. Сабирли не міг дати чітку оцінку
подіям, адже він бачив усе через призму свого тваринного розуміння.
 23

Письменник навмисно робить читача свідками подій, даних крізь призму

«одивненого» погляду вовка-оповідача, що надає можливість робити власні
висновки, давати справедливу оцінку трагічним подіям, пов’язаних з долею
кримськотатарського народу.

РОЗДІЛ 3.
НОВІ СМИСЛИ АРХЕТИПОВОГО ОБРАЗУ ВОВКА
У ТВОРІ Е. УМЕРОВА «САМОТНІСТЬ»

Враховуючи той факт, що сам автор пережив досвід депортації будучи

малою дитиною, застосовуючи прийоми «відчуження», він ніби описує ті
відчуття, які він мав сам, адже як малій дитині так і тварині важко логічно
сприймати та усвідомлювати жорстокі реалії людських вчинків. Також автор
обирає об’єктом свого спостереження вовка, щоб надати змогу читачеві
отримати об’єктивний погляд на події, адже тварина не має користі,
заздрості, вигоди, меркантильності. Вовк в оповіданні не є прототипом однієї
людини, а передає думки, переживання та емоції цілого народу. На цю думку
автор наштовхує від самого початку, розповідаючи про змішане походження
героя – син собаки та вовка, так і кримські татари є етнічною групою, що
стала результатом змішання багатьох націй, що проживали на одній
території. Вовк в оповіданні як і кримськотатарський народ: має не
однозначне походження, переживає любов та втрати, захищає та
захищається, стає жертвою та знаходить добро. Фінал розповіді відкрити, як і
історія кримських татар – можна лише здогадатися, що чекає далі.
Центром розповіді стає наділений людськими якостями пес. Хронотоп
твору формується взаємодією наратора з подієвою стороною твору. Повість
можна вважати своєрідним резюме головного героя, так як наратор
розповідає про життя вовка починаючи з історії про його народження і до
 24

самого кінця, ставлячи важливі події для Сабирли на перше місце. Відчуття,
почуття і роздуми вовка-пса є створюють своєрідний літопис подій твору.
Зіставивши хронологію подій з хронотопом повісті Е. Умерова, ми дійшли
висновку про відмінність подієвих ланцюгів, оскільки у творі пріоритет
набувають події не історичної значущості, а особистісної – в даному випадку
– життя Сабирли.
Головний герой символізує природне життя, ту його циклічність, яка не
потребує окремих пояснень: пори року, пробудження природи, поява нового
життя, смерть тощо. Очима вовка-пса читач сприймає картини природи.
Втрати, яких зазнає головний герой та найскрутніші часи його самотності
припадають на зиму, починаючи зі смерті Сулеймана – хазяїна Сабирли,
якому той був вірний: «Стояла глибока і люта зима… Крутилися прозорі тіні,
тужливо завиваючи в чорне похмуре небо… Мучився пес від іншого…
Собаку вперше охопило почуття самотності» [23, с. 268].
Відтепер холод і зима у творі є символом самотності головного героя.
Окрім голоду та холоду головний герой страждає від того, що село спустіло з
приходом війни. Щоб підкреслити відсутність життя у селищі, автор
використовує символ темряви. Вона скрізь: «темні будівлі», «темні кімнати»,
«темний ліс». Кожного разу коли мова йде про відсутність життя навколо
головного героя, автор звертається до образу темряви і в природі, фарбуючи
усе в колір трауру: «… на село наповзала темрява. Все наче вимерло», «…
непроглядна пітьма обіймала все навколо». Образ пітьми у творі є символом
згасаючого життя.
Згадує автор і весну з теплим сонцем, але не для опису реальних подій,
а лише для снів головного героя, надаючи їй образу омріяного щастя: «йому
приснилося, ніби надворі весна, тепло гріє весняне сонце», «щоночі йому
снився Айдер…А доня Айдера тягала його за вухо, і в двері світило яскраве
сонце» [23, с. 261].
 25

Оповідання не багате на додаткових героїв та речове оточення

Сабирли, але тим не менше можна виділити основні елементи, які формують
цілісну художню систему твору. Сулейман – хазяїн собаки, та його родина
образ втраченого щастя та об’єкта любові головного героя. «Айдер палко
обняв його за шию – Сабирли знову відчув добре тепло, яке іноді йшло з рук
Сулеймена». З приходом війни у творі з’являються незнайомці, яких герой не
ділить на жінок та чоловіків, називаючи їх займенником «вона», маючи на
увазі «людина». Поява яких мала негативний досвід для героя, таким чином
невідома людина стає образом небезпеки: «Метрів за 20 від нього стояла
непорушна людина! Людина – значить, подалі від неї». Хоча наприкінці
твору, Сабирли все ж таки знаходить собі друга в особі незнайомця, який
дарує йому хоч і не надовго, любов і тепло, стаючи образом надії.
Протягом усієї розповіді не раз і герой, і наратор згадують чаїр –
дикий, фруктовий сад у горах. Там почалося життя головного героя, туди він
тікає в часи найбільшої самотності, там переховується в години хвороби:
«Сабирли пішов на чаїр, забився в зарості в ті місцини, де його зачали, і всю
ніч вив до місяця», «…не зі своєї волі вже давно покинув любий його серцю
чаїр».
Усі дії подаються ніби у запланованому порядку, без ліричних
відступів та описів. Твір можна вважати своєрідним резюме головного героя,
так як наратор розповідає про його життя починаючи з народження і до
самого кінця. Через образ вовка проявляється Самість – архетип, в якому
втілюються цілісність і гармонія. Це регулює центр особистості, завдяки
якому всі протиборчі сили всередині особистості інтегруються.
Сабирли був напівкровкою: сином вівчарки та вовка. Він мав двояке
походження, і був своєрідним експериментом над природою, що й робить
його схожим з кримськими татарами. Цей народ складався з різних етнічних
груп, які були об’єднанні спільною домівкою, територією – автономною
республікою Крим, отже у них також була змішана кров. Кримські татари з
 26

були жертвами жорстоко експерименту – депортації з рідного краю, а вовк

Сабирли був наслідком експерименту над природою – змішанням крові двох
різних тварин. Вовк був утіленням кримських татар, над ним знущалися, його
виганяли, переслідували, він відчував усе те, що пережили кримські татари.
Саме через своєрідну спорідненість образу Сабирли і долі кримських
татар пес увесь час відчуває самотність – від якої страждають люди. Уперше
це відчуття охопило його, коли він лишився близької людини, а вже потім
порожнеча самотності заповнювала його все більше і більше. Сабирли був не
звичайною твариною – він об’єднував у собі втілення людських, собачих та
вовчих якостей. Він часто відчував людські почуття такі як: смуток,
солідарність, цікавість, ностальгію, але все це поєднувалося з собачою
вірністю, бажанням бути з людьми та вовчою благородністю, хоробрістю,
мудрістю.
Але в оповіданні інколи зустрічаються моменти, в яких пес веде себе
зовсім по-іншому, подекуди навіть більш благородніше ніж людина. Він до
всіх тварин ставиться як до братів і сестер, завжди співчуває, намагається
допомогти, що не скажеш про людей, які інколи дуже вороже налаштовані
один проти одного. Вовк побачивши як над рудою собакою чиниться
несправедливість відчував жаль і біль, йому хотілося допомогти їй: «Сабирли
завмер, він чекав, що руда встане, та вона лежала, залита кров'ю», натомість
люди проявили лише свою жорстокість, і замість того, щоб зупинитися, вони
почали причиняти тварині іще більше болю: «підійшли люди в коротких
чоботях і почали бити її носаками, перевіряли, чи не встане, коли вони
підуть».
Сабирли не міг дати чітку оцінку подіям, адже він бачив усе через
призму свого тваринного розуміння, саме в такі моменти автор дає
можливість читачеві самому домислити, зрозуміти, що все ж таки
відбувається. «Як це можна – знятись усім селом, сісти в машини кольору
хакі й поїхати? Невже вони збожеволіли?» – собака ображається на людей за
 27

цей безглуздий вчинок, він осуджує і не розуміє їх, натомість читачеві з цих
рядків стає зрозуміло, що люди не робили це з власної волі, і що розпочалася
перша доба депортації кримських татар.
Теж саме відбувається і при зустрічі Сабирли з дивною людиною:
«Зовні людина була начебто нормальна: у чоботях, шинелі, з милицею, на
яку ледь опиралась. Тільки людина ця стояла наче кам'яна, чим і викликала
недовіру собаки», пес не розуміє хто перед ним, плутає чоловіка з камінням,
але читач лише по опису одягу людини і її емоцій розуміє, що вовк зустрів
військового, який повернувшись з фронту, застав свою домівку у розбитому,
жахливому стані. «Людина стала жадібно хватати, хватати і запаковувати
кишеню сірим, м'яким пилом, що витікав між пальцями...», Сабирли не
розумів, навіщо людині потрібен порох, але читач усвідомлює, що людина
набиває кишені своєю рідною землею, адже боїться її втратити. Пес також
дивно прореагував на появу вогнища, він не лякається, а навпаки йому стає
спокійніше, він позбувається почуття самотності: «Зачаровано дивився на
цей первісний вогонь, і навіть голод перестав судомити шлунок. І самотність
кудись відійшла». На перший погляд не зрозуміло, чому пожежа заспокоїла
собаку, але це тваринний рефлекс, біля тепла собаці стає краще, але навіть в
цій ситуації Сабирли проявляє себе й з іншого боку, він розуміє, що це
вогнище хтось розвів, отже у нього є можливість врешті решт бути позбутися
самотності. Автор навмисне використовує цей прийом, для того, щоб
позбавити твір суб’єктивності, та впливу на читача думок головного героя.
Письменник навмисно створює середовище, в якому ми шляхом осмислення
та аналізу коротких, інколи не зрозумілих описів подій маємо можливість
робити власні висновки, давати справедливу для нас оцінку.
Іще однією особливістю сприйняття світу очима Сабирли була погана
орієнтація в часі, пес не міг зрозуміти, чому відбувалися такі кардинальні
зміни, він не встигав пристосуватися, і саме тому перед ним зникав часовий
бар’єр. Усі події тягнулися одна за одною, неначе між ними не було ніяких
 28

проміжків, перерв, на перший погляд читачеві може здатися, що автор описує

один день з життя вовка, але коли у творі відбуваються різкі зміни, ми
розуміємо, що все це не могло відбутися за один день, і що триває досить
великий період. Сабирли був увесь час насторожі, будь-яка зміна
сприймалася ним негативно: «будь-яка зміна в селі могла означати для нього
лише небезпеку», «незрозумілі події в селі переповнювали його тривогою і
страхом».
Велику роль в образній системі кожного твору відіграють пейзажі,
автор використовує короткі зображення природи, що стають образом
почуттів та переживань, що переживає герой. З усього різноманіття
природних явищ, які б можна було б описати, автор використовує лише три
основних образи: «глибока, люта зима», «наповзаюча темрява», «весна».
Втрати, яких зазнає головний герой та найскрутніші часи його самотності
припадають на зиму, коли мова йде про відсутність життя навколо головного
героя, автор звертається до образу темряви, згадує автор і весну з теплим
сонцем для опису снів головного героя, надаючи їй образу омріяного щастя.
Протягом усієї розповіді не раз згадується чаїр – дикий, фруктовий сад у
горах. Там почалося життя головного героя, туди він тікає в часи найбільшої
самотності, там переховується в години хвороби.
Таким чином, дослідження часу і простору, а також символіки твору
Е. Умерова дозволило зробити висновок про розширення архетипного
значення образу вовка до масштабів історії цілого народу. Архетип Самості,
закладений як ціннісна якість у життєвий оптимізм Сабирлі, не знаходить
розвитку, а навпаки – втрачається через самотність і темряву оточення.
Головний герой – це образ захисника і жертви обставин. Це образ покоління
цілого народу, яке мало щасливе життя, але його насильно і бездушно було
зруйновано. Образи природи підкреслюють відчуття беззахисності і
ворожості будь-яких змін, а краса і тепло бувають тут випадковими і
швидкоплинними.
 29

ВИСНОВКИ

У літературній творчості архетип як первісний образ слугує

універсальним образом, значення якого розкривається засобами авторського
світобачення і багатовікових нашарувань духовного досвіду людства. В
роботі узагальнено поняття архетипів, як образів, які багаторазово
повторюються протягом тисячоліть. Вони є узагальненням незліченних
типових дослідів ряду поколінь і стрижнями колективного несвідомого,
виступаючи важливим елементом соціалізації особистості.
Використовуючи у роботі поняття архетипу, ми визначаємо не тільки
значення образа вовка у творі Е. Умерова, а й досліджуємо символічні
узагальнення, пов’язані з цим образом, що склалися у фольклорній і
літературній традиції, а також функціональну роль відповідно до
класифікації С.М. Пригодія.
Через образ вовка проявляється Самість – архетип, в якому втілюються
цілісність і гармонія. Це регулює центр особистості, завдяки якому всі
протиборчі сили всередині особистості інтегруються. Набуття Самості є
актуальною проблемою для сучасної людини.
Це підтверджує точку зору про подібність і навіть подобі двох начал –
людського і тваринного, вовчого. Про це свідчать легенди і міфи різних
народів, які дійшли до нас як на рівні сприйняття і свідомості, так і на рівні
підсвідомості. Цілі покоління вірили в істинність і божественність
походження своїх вождів, де якраз такий божественністю наділявся вовк як
символ сили, незалежності тощо.
Мотив самотності проходить через все оповідання, складаючи
лейтмотив твору. Пояснює ситуацію, значення всієї трагедії
кримськотатарського народу, автор. Письменник показує, що пес відчуває те
саме, що і людина. Фінал оповідання закритий. Отже, автор надає читачеві
образ певного дослідника, який сам повинен здогадатися та проаналізувати
 30

події. Читач є радше активним ніж пасивним адже він самостійно повинен
скласти зображення описаних подій.
У своєму творі «Самотність» Ервін Умеров робить вовка утіленням
долі кримських татар, адже над ним знущалися, його виганяли,
переслідували, він відчував усе те, що пережили кримські татари. Цей народ
складався з різних етнічних груп, що свідчить про те що у них, як і у Сабирли
була змішана кров. Кримські татари були жертвами жорстоко експерименту –
депортації з рідного краю, а вовк був наслідком експерименту над природою
– змішанням двох різних тварин. Сабирли об’єднував у собі людські, собачі
та вовчі якості. Проаналізувавши реакцію людини та Сабирли на одну й ту
саму ситуацію, можна помітити багато спільного, вовк теж боявся, відчував
біль втрати, намагався допомогти своїм близьким, був наділений усіма тими
відчуттями й емоціями, що й людина, але в оповіданні інколи зустрічаються
моменти, в яких пес веде себе зовсім по іншому, подекуди навіть
благородніше за людину.
Велику роль в образній системі кожного твору відіграють пейзажі,
автор використовує короткі зображення природи, що стають образом
почуттів та переживань, що переживає герой. З усього різноманіття
природних явищ, які б можна було б описати, автор використовує лише три
основних образи: «глибока, люта зима», «наповзаюча темрява», «весна».
Втрати, яких зазнає головний герой та найскрутніші часи його самотності
припадають на зиму, коли мова йде про відсутність життя навколо головного
героя, автор звертається до образу темряви, згадує автор і весну з теплим
сонцем для опису снів головного героя, надаючи їй образу омріяного щастя.
Оповідання не багате на додаткових героїв та речове оточення, але можна
виділити основні елементи, які формують цілісну художню систему твору.
Сулейман – хазяїн собаки, та його родина образ втраченого щастя та об’єкта
любові головного героя. З приходом війни у творі з’являються незнайомці,
яких герой не ділить на жінок та чоловіків, називаючи їх займенником
 31

«вона», маючи на увазі «людина», поява яких мала негативний досвід для
героя, таким чином невідома людина стає образом небезпеки. Хоча
наприкінці твору, Сабирли все ж таки знаходить собі друга в особі
незнайомця, який дарує йому хоч і не надовго, любов і тепло, стаючи
образом надії. Протягом усієї розповіді не раз згадується чаїр – дикий,
фруктовий сад у горах. Там почалося життя головного героя, туди він тікає в
часи найбільшої самотності, там переховується в години хвороби. І врешті
решт найбільш значущий образ втілює у собі головний герой образ його не
однозначний: образ вірного друга, образ захисника, образ жертви обставин.
Архетип Самості, закладений як ціннісна якість у життєвий оптимізм
Сабирлі, не знаходить розвитку, а навпаки – втрачається через самотність і
темряву оточення. Головний герой – це образ захисника і жертви обставин.
Це образ покоління цілого народу, яке мало щасливе життя, але його
насильно і бездушно було зруйновано.
 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Большакова А.Ю. Литературный архетип // Литературная учеба. – 2001. –

№ 6. – С. 169-173.
2. Борхес Х. Л. Бестиарий: Книга вымышленных существ. – М.: ПРОГРЕСС,
1999. – 343 с.
3. Вивчення художнього образу в школі / укл. О. С. Кухар-Онишко,
А. Л. Ситченко. – Миколаїв: К: РОВО «Укрвузполіграф», 1991. – 320 с.
4. Волков И. Ф. Теория литературы. – М. : Просвещение – «Владос», 1995. –
256 с.
5. Гачев Г. Д. Ментальности народов мира. – М.: Алгоритм ЭКСМО, 2008. –
544 с. – (Философский бестселер).
6. Гриценко В. С. Повертаючись до розмови про художній образ //
Гуманітарний часопис. – 2012. – № 4. – С. 24-31.
7. Гура А. Волк. // Славянская мифология. Энциклопедический словарь. М.,
1995. - С.103-104.
8. Джемілєва А.А. Віддзеркалення теми депортації у творчості Ервіна
Умерова // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 140. — С. 43-
46. 
9. Зварич І. М. Міф у ґенезі художнього мислення. – Чернівці: Золоті
литаври, 2002. – 236 с.
10.Эстес К.П. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях –
М.: София, 2006. – 564 с.
11.Иванов И. И. Метаморфозы // Мифы народов мира: энциклопедия: в 2 т. /
глав. ред. С. А. Токарев. – М.: Соверская энциклопедия, 1982. – Т. 2. – С.
147–148.
12.Коршунова С. Літературний архетип як спосіб пізнання тексту //
Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – № 6. – С. 3–4.
 33

13.Клочек Г. Д. «Художній світ» як категоріальне поняття // Слово і час. –

2007. – № 9. – С. 3-14.
14.Лексикон загального та порівняльного літературознавства / [за ред. д. ф. н.
А. Волкова, В. Бойченка, І. Зварича, Б. Іванюка, П. Рихла]. – Чернівці :
«Золоті литаври», 2001. – 563 с.
15.Літературознавчий словник-довідник / [упоряд.: Р. Т. Гром’як,
Ю. І. Ковалів та ін.]. – К. : ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
16.Лихачев Д. С. Внутренний мир художественного произведения // Вопросы
литературы. – 1968. – № 8. – С. 74-87.
17.Лотман Ю. М. Символ в системе культур // Избранные статьи : в 3-х т. – Т.
1. – Таллин : Александра, 1992. – С. 191-200.
18.Мелетинский Е.М. Литературные архетипы и универсалии. – М. : Наука,
2001. – 342 с.
19.Маковский М. М. Сравнительный словарь мифологической символики в
индоевропейских языках: Образ мира и миры образов / Марк Михайлович
Маковский. – М. : Владос, 1996. – 416с.
20.Пригодій С.М. Архетипна критика американської літератури /
С. М. Пригодій, В. В. Зіневич, Ю. Р. Матасова., І. В. Яковенко. –
Сімферополь : Кримський Архів, 2008. – 256 с.
21.Програма зарубіжної літератури для загальноосвітніх шкіл з українською
мовою навчання. 5-9 класи / кер. авт. колективу О.М. Ніколенко (2012 р.,
оновлена 2015-2017 рр.). – К. : УОВЦ «Оріон», 2017. – 80 с.
22.Самотній пілігрим: сучасна кримськотатарська проза. / Упоряд., укр. пер.,
передм., вид. В. Даниленко. – Київ: ВД – Вид. Даниленко, 2003. – 420 с.
23.Сеферова Ф. А. Оппозиция «эгоизм-альтруизм» в произведениях Э.
Умерова // Этические идеалы крымскотатарской прозы 60-80-х гг. XX
века. – Симферополь, 2009. – С. 160 – 182.
 34

24.Сетон-Томпсон Е. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник :

у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль : Навчальна
книга – Богдан, 2006. Т. 2 : С. 520. 

25.Сетон-Томпсон Е. Маленькі дикуни. К. Темпора, 2012. 367 с.

26.Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів / Нортроп Фрай // Антологія

світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [під ред. М. Зубрицької]. –
2-е вид., доп. – Львів : Літопис, 2002. – С 109-135. – (Слово. Знак.
Дискурс).
27.Шукур С. Памяти писателя Эрвина Умерова // Литературный Крым. –
2007, 9 марта – С. 12.
28.Енциклопедія символів / за ред. Бауер В., Дюмотц И., Головин С. – К. :
Енциклопедія, 1998. – 897 с.
29.Юнг К. Г. Архетип і символ / К. Юнг. – К.: Ренесанс, 1991. – 298 с.
30.The New Princeton Encyclopedia of Poetry and Poetics / editors Alex
Preminger and T. V. F. Brogan. New Jersey: Prinсеton University Press, 1993.
– 1383 p.
 35

ДОДАТКИ

Додаток А

Погляд на історичні події

Е. Умеров «Самотність» Історична подія

Автор-оповідач

«Почалася війна.
Прийшов голод, хати окутала тьма.
Айдер, як і багато інших чоловіків,
пішов на фронт. А потім забрали
овець, корів і коней». Початок Другої світової війни (вересень 1939 —
червень 1941 року). Загальна мобілізація народу.

«Сабирли залишився без роботи»

«З'явилися
німці».

У листопаді 1941 року до Криму увійшли німці.

«Сабирли ще не знав, що це вороги»

 36

«…ці люди на
когось
чекають, чи когось охороняють»

З 25 грудня 1941 року до 2 січня 1942 населення

Криму познайомилось із черговим різновидом
репресій – «чистками»

«Сабирли помітив якесь незвичне пожвавлення в селі, перше за останні

роки похмурої, мовчазної дійсності»

«…як жінки,
діти і старі потяглися з вузлами й
лантухами до школи і там, на майдані,
збились у жалюгідну купу Діти
плакали, дорослі перемовлялися тихо
й розгублено. Потім під'їхали машини Навесні 1944 р. радянська влада повернулась у
кольору хакі, хвацько розвернулись. Із Крим й відразу вдалася до масових репресій
них повискакували люди кольору хакі. проти категорій населення, які виявили хоча б
найменшу непокору сталінському режиму,
особливо жорстокою була політика стосовно
кримських татар.
 37

«Сабирли приліг і заховався. Люди на майдані мовчки, наче уві сні,

почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила,
заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло»

«Лишилися
тільки бородані,
що виповзають на світло в такі смутні
часи, і ще жменя людей, яким ні чуже
добро, ні хула, ні честь не потрібні,
Відразу після виселення «антирадянських
саме їх злі сили, схожі на ураган,
елементів» з півострову розпочалася ліквідація
якось випадково не зачепили, обійшли
всього, що нагадувало про етноси, які колись
стороною»
населяли Крим.

«Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можна?»

Додаток Б

Хронотоп твору

Смерть Початок Кам’яна

Смерть Захист людина Смерть
Пакізе війни.
Сулеймана Чатира біля школи Сабирли
Появанімц
4 6 8 10 12
2

Народження Повернен Засунув Велике

 38

Взаємо
Депортація допомога
1 3 5 7 собаки і
9 11

Хронологія подій

Засунув Смерть Смерть Велике

ніс у Сулеймана Депортація Смерть
Пакізе вогнище
вогонь
2 4 6 8 10 12

Кам’яна
Повернен
Народження людина Взаємодоп
ня до Початок
біля війни
ЗахистЧат омога
Айдера
школи собаки і
1 3 5 7 9 11

… -важливі події у житі Сабирли;

- трагічні події у житі Сабирли;
- події, подані ретроспективно.