ЛЕКЦІЯ 13: Розвиток соціально-виховних ідей у

Новому часі (19-поч.20ст.)

1. Характеристика соціально-педагогічних експериментів Й.Г. Песталоцці

2. Реалізація Ф. Фребелем ідей соціалізації дитини в умовах дитячого саду.

3. П. Наторп як засновник соціальної педагогіки.

4. Соціально-педагогічні ідеї А. Дістервега.

5. Основи соціальної педагогіки М. Монтессорі («Розум дитини») та прагматичної
педагогіки.
Література:

1. История социальной педагогики [Текст] : учеб. для студ. высш. учеб. заведений / под общ. ред.
М. А. Галагузовой. — М. : Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 2011. — С. 154-210.

2. Історія соц.. педагогіки: навч. –метод. посіб./ авт..-укл. В. Тихолоз. – Черкаси, 2013. – С. 22-38.

1. ХVIII ст. увійшло в історію як епоха Просвітництва. Нові соціально-економічні

відносини дали могутній поштовх розвитку філософії, інших наук, у тому числі – і
соціальній педагогіці.
Й.Г. Песталоцці (1746 1827) видатний швейцарський педагог-демократ, яскраво
виражений представник соціальної педагогіки.
Народився в Цюріху у родині лікаря. Навчався у Каролінському колегіумі. У 1774 1780
рр. у Нейгофі керував “Установою для бідних”; з 1798 по 1799 рр. створив і утримував
притулок для сиріт у м. Станц. У період 1800 1804 рр. керував інститутом у Бургдорфі,
який являв собою комплекс середніх шкіл базу для підготовки учителів. Цей інститут у
1804 р. переводить до м. Івердон і там керує ним до 1825 р. Останні роки життя провів у
маєтку “Нейгоф”, де написав популярний твір “Лебедина пісня”.
Серце Песталоцці, згідно його власного зізнання, не стомлювалося прагнути до однієї
мети: закрити джерело убогості, в яке потрапила селянська біднота. Вихід для народу з
його тяжкого стану Песталоцці вбачав у тому, щоб краще пристосувати людей до умов їх
майбутнього життя, навчити власними зусиллями звільнятись від нестатків, надавати собі
допомогу. Не завершивши вищої освіти, він поселився у селі, на позичені гроші придбав
поблизу Цюріха маєток Нейгоф, розраховуючи на прикладі зразково поставленого
господарства у своєму маєтку навчити обездолених селян раціональним прийомам
сільськогосподарської праці. Однак цей утопічний соціальний експеримент (1769-1774)
скоро завершився крахом. Маєток розорився. Сільськогосподарські почини Песталоцці
виявились невдалими. Багаторічні спостереження показали йому, що селяни займались як
правило ще і прядінням. Їх необхідно було підготувати не тільки до сільськогосподарської
праці, але і до роботи в найбільш поширеній у даному районі галузі мануфактурного
виробництва, оскільки вони не могли вже, як раніше, заробляти собі на життя тільки
сільськогосподарською працею.
У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував притулок для бідних і
обездолених селянських дітей. У Нейгофі він здійснив свій всесвітньо відомий
педагогічний експеримент (1774 1780 рр.). Практика промислових шкіл Швейцарії та
інших європейських країн могла наштовхнути Песталоцці на думку про те, що заклад, у
якому навчання дітей поєднується з виробничою працею, не тільки в стані існувати на
основі самоокупності, але може навіть приносити певний дохід.

1
 Педагогічний експеримент в Нейгофі складає невід’ємну частину загальної програми
Песталоцці з покращення становища народу і долі селянських дітей. У Нейгофському
притулку, що прийняв 37 дітей убогих селян (17 хлопчиків і 20 дівчаток) він вперше
спробував втілити в життя свій ідеал школи, яка готує молоде покоління до життя,
поєднуючи навчання з безпосередньою участю у виробничій праці.
Вихованці Нейгофського притулку працювали в сільському господарстві, прядильній і
ткацькій майстернях (під керівництвом трьох кваліфікованих ткаль і трьох досвідчених
прядильниць). Песталоцці вважав неможливим обмежувати завданням школи тільки
підготовкою дітей до сільськогосподарської праці. Він вважав, що виховання має бути
пристосованим до змінених обставин, готувати дітей народу до діяльності в різних
галузях промисловості.
Вичерпавши на утримання притулку всі особисті збереження і не отримавши
благодійницької допомоги, Песталоцці вимушений був його закрити. Але при цьому він
зробив оптимістичний висновок: здійснені ним педагогічні досліди з виховання дітей
селян можуть допомогти розв’язанню загальних завдань виховання, оскільки розвиток
всіх сторін особистості дитини складає загальну мету виховання незалежно від майнового
стану і учнів.
Відображенням нейгофського досвіду є школа для народу, зображена Песталоцці в
романі “Лінгард і Гертруда” (1781-1787). У ньому він і висловив свої заповітні мрії про
викорінення бідності при допомозі правильно поставленого виховання. В особі Гертруди,
дружини каменяра Лінгарда, представлена ідеальна мати-вихователька, яка виробляє у
своїх дітях трудові навички і вміння і в той же час турбується про їх духовний розвиток.
Свій педагогічний експеримент Й.Г.Песталоцці продовжив у 1798 р. у Станці, де за
дорученням уряду Швейцарської республіки прийняв керівництво дитячим притулком, у
якому було розміщено біля 80 осиротілих і безпритульних дітей віком від 5 до 10 років.
Притулок проіснував лише півроку і був закритий у зв’язку з військовими діями.
Песталоцці вважав за потрібне побудувати дитячий заклад за типом сім’ї, в якій він
взяв на себе роль люблячого і турботливого батька. Тут у нього зародилась ідея про
елементарну освіту, яка згодом перетворилась у певну концепцію під назвою “метод
Песталоцці”.
Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності.
Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил і
здібностей дитини.
На основі принципу природовідповідності Песталоцці розробив теорію елементарної
освіти. Він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке
навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у
нього зводилось, передусім, до вміння вимірювати, рахувати, володіти мовою. Свій
елементарний метод Песталоцці розповсюдив на всі сторони виховання дитини.
Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику
початкового навчання.
Кращим середовищем виховання “людяності” в дитині Песталоцці вважає
соціальну атмосферу сімейної любові.
2. Фрідріх Фребель – (1752-1852) німецький педагог, теоретик дошкільного виховання,
послідовник Й.Г.Песталоцці.

2
 У 1805 році Фребель працював у Песталоцці в Івердоні і знаходився під сильним
впливом його педагогічних ідей.
У 1817 р. Фребель відкрив у себе на батьківщині в Кейльгау (Тюрінгія) виховний
заклад для дітей шкільного віку, в якому намагався втілити педагогічні принципи
Песталоцці. У 1837 р. відкрив перший дитячий садок, де на практиці розробив методику
дошкільного виховання. Основна мета дитячого саду сприяти розвитку природних
особливостей дитини: дитина рослина, яка розвивається (звідси і назва закладу).
Вихователь повинен бути у ньому садівником. Формулюючи завдання дитячого саду,
Фребель відзначав, що він має не лише прийняти під нагляд недозрілих ще для школи
дітей, але й зміцнити тіло, вправляти їх почуття, зайняти їх душу і розумно знайомити їх
як з природою, так і з людським суспільством.
Велика заслуга Фребеля полягала також у тому, що він відзначив величезне
розвивальне, виховне та освітнє значення дитячої гри. Вважав, що саме у грі найкраще
проявляється творчість і самодіяльність дитини, що однак, не виключає керівного впливу
дорослих на ігри дітей.
Приділив значну увагу підготовці дітей до майбутньої діяльності, до праці. Цій меті
служили різні ігри, особливо ті, які пов’язані з використанням різноманітних будівельних
матеріалів. Фребель цілком справедливо вбачав у дитинстві найважливіший період
підготовки до майбутньої трудової діяльності.
Соціально-педагогічні погляди Фребеля щодо створення дитячих дошкільних закладів,
де б найкраще задовольнялись потреби дітей у діяльності та спілкуванні, розвитку та
знайомству з людським суспільством, у подальшому підтримували і доповнювали
свіжими ідеями Марія Монтессорі, Софія Русова та інші представники соціальної
педагогіки.
3. На початку XX ст. в педагогічній теорії і практиці гостро постала проблема
демократизації освіти і наповнення її реальним змістом, що відповідає досягнутому рівню
культури. 3 ідеєю інтеграції виховних сил суспільства з метою поширення просвіти серед
народу, за всезагальну педагогізацію громадськості виступив Пауль Наторп один із
основоположників соціальної педагогіки. У 1899 році він опублікував книгу "Соціальна
педагогіка”, яка була перекладена на багато мов світу. У ній він обґрунтував поняття
“соціальна педагогіка”: “Людина стає “людиною” тільки в людському суспільстві. І
навпаки: існує і розвивається людське суспільство виключно завдяки людській освіті її
членів...
4.
Видатний німецький педагог Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790 - 1866) був
палким прихильником передових соціально-педагогічних переконань Й. Песталоцці.
Вперше поняття «соціальна педагогіка» було запропоновано Ф.А. Дістервегом у середині
ХІХ ст. У 1835 р. він видав «Посібник до навчання німецьких учителів», у якому виклав
свої погляди на загальні завдання та принципи навчання.
Спираючись на педагогічні погляди Песталоцці, А. Дістервег вказував на роль освіти і
школи у розвитку середовища та необхідність підготовки вчителя до роботи в ньому.
Соціальну педагогіку він називав «засобом діяльності вчителя у середовищі». Саме
вчителі несуть відповідальність за виховання в учнів соціальних умінь.
«Людина –моє ім’я, німець – моє прізвище», – говорив Дістервег. Обґрунтовуючи ідею
загальнолюдського виховання, він вимагав від вихователя формувати не спеціальні, а
загальнолюдські якості (розум, почуття, волю, пам’ять, уяву, уважність, дар слова та ін.).

3
Вирішенню цього завдання сприяють також принципи культуровідповідності і
самодіяльності. Суть принципу культуровідповідності полягає в тому, щоб в процесі
виховання дітей, що відбувається в умовах певного часу, місця та розвитку культури,
передавати молодому поколінню досягнення культури певної історичної епохи.
Неможливо розвивати дитину без її власної діяльності і зусиль. «Розвиток і освіта жодній
людині не даються і не повідомляються. Кожен, хто хоче до них долучитися, повинен
досягнути цього власними силами, власною напругою, власною діяльністю». Школа
повинна розвивати в дітях самодіяльність. Найвищу мету виховання він визначив як
«самодіяльність для служби істині, красі та добру».
Учителю Дістервег відводив вирішальну роль у вихованні і навчанні, його завдання –
реалізувати ідею загальнолюдського виховання («У кожному індивіді, в кожній нації має
бути вихований спосіб думок, що іменується гуманністю; це – прагнення до благородних
загальнолюдських цілей»). Він вимагав вести навчання обдумано і енергійно, ретельно
слідкувати за мовленням учнів, щоб вони правильно вимовляли вивчене, вести виховну
роботу на уроці, привчати дітей до праці, виховувати любов до навчання, дотримуючись
принципу: «Поганий учитель повідомляє істину, хороший вчить її знаходити». Вчителю
педагог радив не зупинятися у своїй освіті, займатися самоосвітою
Значний внесок Дістервега в розвиток теорії соціальної педагогіки. Як і всі його відомі
попередники, він вимагав, щоб виховання було природовідповідним.
5. Педагогіка Марії Монтессорі (1870 – 1952) – італійського педагога, теоретика
дошкільного виховання виходить із принципу природовідповідності та ідеї вільного
виховання («Метод наукової педагогіки», «Самовиховання і самонавчання в початковій
школі»). За своєю природою дитина активна, здатна до самостійного розвитку, до
навчання. Завдання вихователя лише в тому, щоб забезпечити дитину «їжею», яка
необхідна для їїсаморозвитку, сворити для цього відповідне середовище.
Філолог за освітою, лікар за професією М. Монтессорі розробила систему виховання
після багаторічного вивчення дитячого організму та довготривалої педагогічної практики
з розумово відсталими дітьми. У 1898 – 1900 рр. вона працювала в дитячій психіатричній
клініці і згодом перенесла розроблені там методи в практику виховання нормальних дітей
дошкільного віку. У 1912 р. вона опублікувала книгу «Будинок дитини. Метод наукової
педагогіки», де відображений досвід роботи дошкільного закладу для дітей робітників під
назвою «Будинок дитини».
Складовою педагогічної системи є «теорія спонтанного розвитку дитини». Педагог
підтримувала ідею про неприпустимість насильства над дитиною, вимагала поваги до
особистості вихованця і в результаті прийшла до заперечення активної ролі педагога,
проголосила теорію самовиховання й самоосвіти. Вона закликала до надання дітям
свободи для «самовиховання і самонавчання», стверджуючи, що «ми так само мало здатні
створювати внутрішні якості людини, як і зовнішні форми тіла». Поставивши дитину в
центр педагогічного процесу, вона створює такі умови, щоб дитина могла вільно
проявляти
свою індивідуальність. Існує особливий світ дитинства і організація навчально-виховного
процесу має враховувати об’єктивні і суб’єктивні закони цього світу. Щоб вивчити
психологічні особливості дітей, слід використовувати метод спостереження за ними «в
їхніх
мимовільних, безпосередніх виявах». Щоб підготувати дітей до життя, слід виховати
самостійність у самообслуговуванні, в досягненні цілей і бажань. Це етапи виховання в
дусі
незалежності. Девізом педагогіки М. Монтессорі є звернення дитини до вчителя з
проханням: «Допоможи мені зробити це самому»
Важливий принцип педагогіки М. Монтессорі – дисципліна через свободу. Дисципліна
придушення – це ознака знищення особистості, а свобода – насамперед діяльність.

4
Інший важливий принцип М. Монтессорі – це інтерес дитини, який повинен
визначатися не учителем, а самими дітьми. Навчання буде індивідуальним тільки на
основісвободи вибору дитиною навчального матеріалу для задоволення своїх інтересів.
Ще один принцип педагогіки М. Монтессорі – співробітництво дітей різного віку з
педагогами.
Отже, основою педагогіки «вільного» виховання вважала: свободу як засіб
«самовиховання» дітей, спостереження за чуттєвим періодом раннього дитинства;
педагогічний експеримент. Школа має бути лабораторією, де вивчається психічна
діяльність дітей.