1

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Загальні принципи призначення покарання за злочин, їх закріплення в Конституції

України та в КК України.

Обов'язкова передумова застосування кримінального покарання: вчинення особою

суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст.
2 КК).

Загальні засади призначення покарання місяться у ст. 65 КК.

До Розділу XI Загальної частини КК див.: ППВСУ № 7 від 24 жовтня

2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» // ЗП.
‒ С. 207-222.

До ч. 5 ст. 65 КК див. ППВССУ № 13 від 11 грудня 2015 р. «Про

практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» //
http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2015_rik.html.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме:

1) законності,

2) справедливості,

3) обґрунтованості,

4) індивідуалізації покарання;

5) доцільності покарання.

Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній

відповідності із кримінальним законом.

Згідно з цим принципом:

а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину;

б) покарання призначається тільки за вироком суду;

в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі;

г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та
межах, установлених законом.

Справедливість покарання – відносна його відповідність тяжкості злочину, тобто

відповідність суспільній небезпечності вчиненого.

Тому в чинному КК закріплено диференціацію різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із

цим видів та розмірів можливого за них покарання.
 2
Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути
справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську
гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК).

Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише

тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК).

Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від

покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З
обґрунтованістю покарання тісно пов’язана і обов’язковість його мотивування у вироку.

Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 374 КПК.

Індивідуалізація покарання – полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні

покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує

ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та
обтяжують покарання.

Доцільність покарання - винному у вчиненні крим. правопорушення має бути

призначене покарання необхідне і достатнє для виправлення і попередження нових крим.
правопорушень, а більш суворий вид покарання із числа передбачених у санкції повинен
призначитися судом лише у разі, якщо менш суворий вид покарання є недостатнім для
досягнення мети покарання.

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ: ЇХ ПОНЯТТЯ,

ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЗНАЧЕННЯ.

Загальні засади призначення покарання — це система обов’язкових для суду вимог, із яких
має виходити суд при призначенні покарання і якими він повинен керуватися, обираючи
міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи,
якій це покарання призначається.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються із трьох

обов’язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання:

а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК,
що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1);

б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2);

в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що

пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3).

1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини

статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1
ч. 1 ст. 65 КК).

Ця вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид
покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини
КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено
 3
для цього виду покарання в санкції.

Винятки:

– По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності
певних підстав може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції
статті Особливої частини КК.

– По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкцій, якщо покарання

призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

– По-третє існують спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні
чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК.

Наприклад: суд може не призначати певні покарання – згідно зі статтями 75 та 77 КК

суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування
основного покарання з випробуванням, а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити
її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК це додаткове
покарання передбачене як обов’язкове.

Наприклад: за мінімальну межу санкції суд може вийти і при застосуванні ч. 2 ст. 68
КК, коли, наприклад, керуючись вимогами цієї норми, повинен призначити за готування
до крадіжки, передбаченої ч. 4 ст. 185 КК, лише чотири роки позбавлення, тоді як
мінімальна межа цього виду покарання в санкції цієї статті становить п’ять років.

Детальніше винятки

1) призначити основне покарання, не передбачене в санкції, у випадках, передбачених ч.ч.

1 ст. ст. 58, 62 і 69, ч. 3 ст. 99 КК;

2) призначити додаткове покарання, не передбачене в санкції, у випадках, зазначених у ст.

54 та ч. 2 ст. 55 КК;

3) не призначити певні види основних покарань, які передбачені в санкції, у випадках,

зазначених у ч.ч. З ст.ст. 43, 56, 60,61,ч. 2 ст. 57, ч.ч. 1 і 2 ст. 62, ч. 2 ст. 64, ч. 4 ст. 68 КК;

4) не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обовязкове до

призначення, у випадках, зазначених у ч. 2 ст. 69 КК а також тоді, коли зазначене в санкції
як обов'язкове до призначення додаткове покарання не відповідає підставам його
застосування встановленим внормах загальної частини КК (напр., виключаеться
призначення конфіскації майна, навіть коли вона зазначена як обов'язкове додаткове
покарання, якщо це суперечить підставам її застосування, встановленим у ст. 59 КК).
Зокрема це може бути у випадках призначення покарання за ст. 257 КК, коли кримінальне
правопорушення не є корисливим (напади з метою зґвалтування);

5) не призначити передбачене в санкції як обов’язкове до призначення додаткове

покарання, яке не зазначене в ст. 77, ч. 2 ст. 98;

6) вийти за верхню межу основного покарання, передбаченого в санкції, у випадках,

зазначених у ч. 2 ст. 53, ч.ч. 2 ст.ст. 70 і 71 КК.
Вихід за максимальну межу позбавлення волі, встановлену в ст. 63 можливий також при
 4
заміні довічного позбавлення волі на підставі акта про помилування;

7) вийти за нижню межу основного покарання, передбаченого в санкції, у випадках,

зазначених у ч. З ст. 43, ч. ч. 2 та З ст. 68, ч ст. 69, ст. 691, ст.ст. 99-102 КК.

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст.

65 КК).

Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які

передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за
злочин, так і цілі, види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо.

Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у

співучасті, суд має обов’язково враховувати положення ст. 68 КК, а при визначенні
покарання за сукупністю злочинів або вироків – зобов’язаний виходити з порядку і меж
його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70–72 КК.

Наприклад, при врахуванні положень Загальної частини КК не може ігнорувати суд і

таке принципове та непорушне правило, згідно з яким у разі виникнення колізії між
нормами Загальної та санкціями статей Особливої частини КК перевага (пріоритет) має
віддаватися саме приписам Загальної частини (незважаючи, напр., на те, що у санкціях ч.
4 ст. 2201, ст. 2202, ч. 1 ст. 3652 КК передбачена обов'язковість призначення додаткового
покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю на строк до 10-ти років, суд не може призначити його на строк поиад 3-х
роківбо саме така максимальна межа встановлена для цього додаткового покарання
Загальній частині - ч. 1 ст 55 КК).

3. При призначенні покарання суд ураховує (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК):

– ступінь тяжкості вчиненого злочину;
– особу винного
– обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається:

– Належністю злочину до певної категорії тяжкості відповідно до ст. 12 КК;

Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш
м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК.

Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за
нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин
— навіть довічне позбавлення волі.

– характером конкретного злочину.

Відповідно до п. ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання”

характер конкретного злочину визначається:

– об’єктивними ознаками: об’єкт злочину, способом, стадія вчинення, кількість

епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь
тяжкості наслідків, що настали;
 5
– суб’єктивними ознаками: формою та видом вини; мотивом, метою.

Наприклад: чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір завданих
збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

Наприклад: якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в

межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) винному може
бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальний його строк.

При призначенні покарання суд ураховує особу винного.

Досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з’ясувати:

– його вік, стан здоров’я,
– поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання,
– його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей,
адміністративних стягнень),
– склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний
стан та ін.

Питання які не розглянуті (на самостійне вивчення):

– Обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання;

– Призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у
співучасті
– Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом
– Призначення покарання за наявності таких обставин, що
пом’якшують покарання.

Див. підручник стор. 413 – 436.