Professional Documents
Culture Documents
іст.мед - тема 3 (відновлено автоматично)
іст.мед - тема 3 (відновлено автоматично)
іст.мед - тема 3 (відновлено автоматично)
Перелік питань
для підготовки до семінарських занять:
Підручники з анатомії:
Шарль Етьєн (Etienne, Charles, 1503-1564) підручник «Про розтин
частин тіла людини» («De dissectione partium corporis humani», 1545 р.)
з малюнками органів черевної порожнини, грудної клітини, голови та
кінцівок.
Мігель Сервет (Servet, Michael, 1509-1553) ‒ іспанський лікар і
мислитель) вперше в Європі описав мале коло кровообігу у книзі
«Відновлення християнства» («Christianismi restitutio...», 1553). Для
своїх висновків шукав підтвердження в природознавстві. Був
оголошений єретиком. М. Сервет був спалений живцем разом зі своєю
книгою.
Р. Коломбо дослідив рух крові в легенях і описав власні
спостереження у праці «Про анатомію в 15 книгах» («De re anatomica libri
XV», 1559).
Ієронім Фабрицій (Fabricius, Ієрогліф-nymus, 1533-1619) ‒ учень
Фаллопія та учитель Гарвея, першим вивчив венозні клапани, довівши
односторонність руху крові по венах ‒ до серця.
Бартоломей Євстахій (Eustachio, Bartolomeo, 1510-1574) 1563 р.
вперше дав докладний опис органу слуху у людини, включаючи слухову
трубу, названу й ого ім'ям.
Габріель Фаллопій (Fallopio, Gabriele, 1523-1562) вивчав будову
репродуктивних органів, розвиток людського зародка і й ого судинної
системи, вперше описав будову і функції маткових (фаллопієвих) труб.
Фізіологія
Уільям Гарвей – засновник фізіології.
Її народження пов’язане з ім’ям англій ського лікаря, фізіолога і
ембріолога Уільяма Гарвея (Harvey, Wiliiam, 1578-1657), який першим
обґрунтував теорію кровообігу. Навчався у Кембріджі. У 24 роки в
Падуанському університеті в Італії став доктором медицини, згодом став
професором кафедри анатомії, фізіології та хірургії в Лондоні.
Гарвей математично розрахував і експериментально обґрунтував
теорію кровообігу, зміст якої полягає у тому, що кров повертається до
серця по малому та великому колам. Проте через відсутність мікроскопа
він не міг побачити існування капілярів. Після численних експериментів
У. Гарвей виклав свою теорію у праці «Анатомічне дослідження про рух
серця і крові у тварин» («Exercitatio anatomica de motu cordis et sangvinis
in animalibus», 1628) і одразу зазнав переслідувань з боку церкви. Серед
й ого союзників були Р. Декарт, Р. Галілей , С. Санторіо, А. Бореллі.
Френсіс Бекон (Bacon, Francis, 1561-1626) – великий англій ський
філософ, лорд-канцлер Великобританії, обґрунтував теорію сенсуалізму
– людина пізнає світ завдяки своїм органам чуттів та інтуїції. Не маючи
прямого стосунку до медицини, оскільки не був лікарем за фахом, у праці
«Про гідність і вдосконалення наук» окреслив основне призначення ‒
збереження здоров'я, лікування хвороб, продовження життя. Проводячи
експерименти в галузі фізіології, Бекон поставив перед медициною
кілька конкретних запитань: про вивчення анатомії не тільки здорового,
але і хворого організму, про введення знеболювання, про використання
при лікуванні хвороб природних факторів і розвиток бальнеології. Він
запропонував своєрідну класифікацію, поділивши медицину на три
частини і відповідно визначивши завдання. Перша частина, на й ого
думку, мала би зай матись збереженням здоров’я, друга ‒ лікуванням
хвороб; третя ‒ досліджувати фактори якісного продовженням життя.
Вирішення питань довголіття він вважав най благороднішим завданням
медицини. Зай маючись експериментами в галузі фізіології і патології,
Бекон вважав, що знань з описової анатомії зовсім недостатньо для
лікаря і наполягав на необхідності порівняльної анатомії та анатомії, яка
повинна вивчати зміни, що відбуваються в органах людини після
складного перебігу хвороби. Бекон першим висунув думку про те, що для
лікування кожного захворювання повинні бути чітко визначені ліки, а
також стан хворої людини, перебіг її захворювання повинен фіксуватися
і зберігатися у письмовому вигляді (тобто й шлося про історію хвороби).
Й ому належить знаменитий вислів: «Знання ‒ сила».
Рене Декарт ‒ представник ятрофізичного напряму в
природознавстві і медицині, який розглядав живу природу з позицій
фізики. Порівняно із середньовічною схоластикою метафізичне
мислення XVII ст. було явищем прогресивним, і механістичні погляди
Декарта надали позитивний вплив на подальший розвиток філософії і
природознавства в епоху нового часу. Однак поряд з матеріалістичним
розумінням світу Декарт у ряді питань тлумачив явища ідеалістично.
Так, він вважав, що мислення є здатністю душі, а не тіла.
Джованні Альфонсо Бореллі (Borelli, Giovanni Alfonso, 1608 – 1679)
– італій ський анатом, фізіолог, засновник ятромеханіки та біомеханіки. Її
основні положення викладено у творі «Про рух тварин». З позицій цих
двох напрямків живий організм можна порівняти з машиною, в якій всі
процеси підпорядковуються законам математики та механіки.
Винайдення термометра
Наприкінці XVI ст. Галілео Галілей уперше винай шов повітряний
термоскоп, в якому від тепла розширювалося повітря, а не ртуть.
Май же одночасно з Галілеєм професор Падуанського університету
Санторіо (Santorius, 1561-1636) ‒ лікар, анатом і фізіолог, створив свій
прилад, з допомогою якого він вимірював температуру тіла. Прилад був
досить великого розміру. Санторіо встановив й ого у дворі свого будинку
для всеогляду. Температура тіла визначалася упродовж десяти
пульсових ударів по зміні рівня рідини в трубці, шкала якої була
довільною.
На початку XVII ст. в Європі винахідники виготовили багато різних
за формою термометрів. Перший термометр, показники якого не
залежали від коливань атмосферного тиску, був створений у 1641 р. при
дворі Фердинанда І, імператора Священної Римської імперії, який
покровительствував митцям, винахідникам. Так, за й ого часів були
створені термометри, які прикріплювалися до шкіри пластиром.
Порожнина приладу наповнювалася рідиною, в якій плавали кольорові
кульки різної щільності. Коли рідина нагрівалася, об’єм її збільшувався, а
щільність зменшувалася, і деякі кульки опускалися на дно приладу.
Температура тіла пацієнта визначалася за кількістю різнокольорових
кульок, що залишилися на поверхні: чим їх було менше, тим вищою була
температура.
Єдина шкала градусів була винай дена шведським астрономом та
фізиком Андерсом Цельсієм (Celsius, Anders, 1701-1744), який у 1742 р.
запропонував стоградусну шкалу: за 0° він узяв температуру кипіння
води, а точка танення льоду дорівнювала 100°. Згодом цю шкалу
перевернули, зробивши 0° точкою танення льоду і початком відліку. У
такому вигляді шкала Цельсія дій шла до наших днів.
Ятрохімія
Ятрохімія – напрямок у медицині, який пояснював усі процеси
життєдіяльності людського організму, методику лікування захворювань
крізь призму розвитку хімії. Одним із її засновників був лікар та хімік
доби Відродження Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гоген-гейм,
відомий в історії під псевдонімом Парацельс (Paracelsus, 1493-1541). Він
був швей царцем за походженням, закінчив університет у м. Феррарі
(Італія). Викладав у Базельському університеті. Одним з перших
обґрунтував метод життєвого досвіду як шляху пізнання у медицині. Він
першим запропонував об’єднати хірургію та медицину в єдину науку.
Написав праці «Мала хірургія» («Chirurgia minor», 1528), «Велика
хірургія» («Chirurgia magna», 1536). У результаті й ого численних
експериментів було закладено основи технології виготовлення
медикаментів. Вважав, що хвороби настають у результаті дисбалансу
сірки, ртуті та солі в організмі людини. У своїх наукових працях описав
хвороби, що виникали у результаті отруєння сіркою, свинцем, ртуттю.
Аптечна справа
Розвиток медичної хімії сприяв розвитку фармації та аптечної
справи. Аптека як самостій на установа виникла у другій половині VIII ст.
на Близькому Сході. (Перша аптека на Близькому і Середньому Сході була
відкрита в 754 р. у Багдаді) В Європі перші аптеки з'явилися в XI ст. у
Іспанії. До XV ст. вони поширилися по всьому континенту. Аптеки
перетворилися у справжні фармацевтичні лабораторії, де прий мали
пацієнтів, комори, де подрібнювалися та змішувалися ліки, сировина, а
також лабораторії з піччю та дистиляцій ним апаратом.
Упродовж XV ст. почали виникати перші ботанічні сади ‒ Hortus
sanitatis – сади здоров’я.
Проте хибні уявлення про чудодій ні засоби, якими лікували від усіх
хвороб, стояли на заваді пошуку справжніх медикаментів. До таких
засобів помилково зараховували теріак – мікстуру з май же 70
компонентів, яка настоювалася упродовж тривалого часу.
У середині XVI ст. почали з'являтися перші фармакопеї, де подавався
перелік ліків, їхня назва, опис, компоненти, з яких їх виготовлено,
застосування та вартість. Так було покладено початок офіцій ного
регулювання цін на медикаменти в Європі.
Розвиток хірургії
У середні віки існувало чітке розмежування між лікарями, які
отримували медичну освіту в університетах і зай малися тільки
лікуванням внутрішніх хвороб, і хірургами, які вищої освіти не мали,
офіцій но лікарями не визнавалися. Відповідно до цехової організації
середньовічного міста, хірурги вважалися ремісниками і об'єднувалися у
свої професій ні корпорації. Дипломовані лікарі захищали свої права і
привілеї, тому зверхньо ставилися до хірургів.
Між лікарями і хірургами точилася справжня боротьба. Лікарі
представляли тогочасну офіцій ну медицину, яка ще, на жаль, зводилася
до зазубрювання давніх медичних трактатів, уникала справжніх
практичних занять, клінічних спостережень, відкритих дискусій . Хірурги
мали безцінний практичний досвід лікування поранених на полі бою,
надання першої медичної допомоги, спостереження динаміки розвитку
того чи іншого захворювання. Крім того, діяльність хірургів потребувала
негай ної реакції, прий няття рішень та практичних навичок. Хірурги
поділялися на кілька каст – довгополі (ті, які носили довгий одяг) ‒
виконували най складніші операції по видаленню каміння або ж грижі;
короткополі виконували функції цирульників, могли зай матися
кровопусканням, видаленням зубів; третьою категорією хірургів були
банщики, які лікували мозолі та незначні ушкодження. Між
представниками цих трьох категорій точилася жорстка боротьба.
Офіцій на медицина не визнавала хірургів як рівноцінних лікарів.
Оскільки вони не мали права навчатися в університетах, мали заборону
на здій снення складних маніпуляцій , виписувати рецепти. Своє ремесло
хірурги могли вивчати всередині своєї корпорації. Ті, хто хотів навчатися
хірургічному ремеслу, мали най матися до май стра (цирульника). Вони
мали супроводжувати своїх учителів, асистувати при виконанні певних
маніпуляцій , а також самостій но виконували деякі оперативні втручання
під керівництвом досвідченого хірурга.
Згодом були відкриті спеціальні хірургічні школи. Най відомішою
стала хірургічна школа-коледж імені Святого Козьми в Парижі. Проте
навіть випускники цього навчального закладу не вважалися лікарями.
Кожен із них складав обітницю такого змісту: «Клянусь, що завжди
коритимусь деканові факультету в усіх пристой них і чесних справах,
виявлятиму пошану і повагу до всіх докторів цього факультету, як це
повинні робити учні».
Через постій ні вій ни, швидке поширення інфекцій них хвороб зросла
потреба у кваліфікованих хірургах, що й вплинуло на прий няття у 1731 р.
відповідного королівського едикту про відкриття двірськими хірургами
Марешалем та Ла-Петроні в Парижі першої Хірургічної академії. Таке
рішення спричинило опір з боку викладачів та студентів медичного
факультету Паризького університету, проте ці протести були
безуспішними. У 1745 р. Хірургічну академію було прирівняно до
медичного факультету університету. Саме з цього рішення розпочався
довготривалий процес урівняння в правах хірургів з дипломованими
лікарями.
Водночас з розвитком хірургії та перетворенням її в окрему галузь
медицини, також самостій ною галуззю стає стоматологія. У Франції було
офіцій но введено звання дантиста, яке присвоювалося після складання
відповідного іспиту. Видатним хірургом і зубним лікарем у XVIII ст. був
француз П. Фошар (1690‒1762), який став автором першої в історії
медицини праці про захворювання зубів та методику їх лікування. Лікар
Фошар був винахідником штучних зубів зі штифтами, пломбування зубів
золотою, свинцевою і олов'яною фольгою. У Франції зубний лікар Мутон
почав виготовляти (1756) золоті коронки. В цьому ж році німецький
лікар П. Пфафф описав воскові зліпки щелеп для виготовлення зубних
протезів. У 1836 р. американський лікар Спунер для некротизації пульпи
застосував миш'як. Важливим фактором для розвитку стоматології стало
винай дення в США ножної бормашини (Морисон, 1870).
Проте хірургія ще не мала достатнього арсеналу методів та
знеболювальних засобів, отже, пацієнти страждали від жахливого болю,
помирали від зараження ран. Вогнепальні рани були ще складнішими
для лікування через наслідки нагноєння, проникнення пороху в рану.
Про це вперше написав хірург Й оганнес де Віго у праці «Мистецтво
хірургії» (1514). Він запропонував одним із методів лікування такого
типу ран припікання залізом або ж гарячими смолами.
Помітні зміни у розвитку хірургії пов’язані з діяльністю
французького хірурга й акушера Амбруаза Паре (Pare, Ambroise, 1510-
1590). Він був лікарем-самоучкою, оскільки не мав спеціальної освіти.
Хірургії навчався в паризькій лікарні Hotel-uieu, де був підмай стром-
цирульником. Служив в армії перукарем-хірургом. Написав працю з
вій ськової хірургії «Спосіб лікування вогнепальних ран, а також ран,
нанесених стрілами, списами» (1545).
У 1549 р. А. Паре опублікував «Вказівки по витягуванню немовлят,
як живих, так і мертвих, із лона матері». Ставши одним з-поміж
най відоміших хірургів свого часу, Амбруаз Паре був першим хірургом і
акушером при дворі королів Генріха І, Франциска II, Карла IX, Генріха III і
головним хірургом «Готелю д'є», де він колись учився хірургічному
ремеслу.
Видатною заслугою Паре є й ого внесок у вчення про лікування
вогнепальних поранень. У 1536 р. під час походу в Північну Італію
молодому армій ському цирульнику Паре не вистачило гарячих
смолистих речовин, якими потрібно було заливати рани. Щоб надати
допомогу хворому, він приклав до ран дигестив з яєчного жовтка,
трояндової і терпентинової олій , потім прикрив їх чистими пов'язками.
Уранці він застав своїх пацієнтів із ранами, які почали загоюватися.
Водночас ті хворі, рани яких були залиті киплячими оліями, перебували
в лихоманці з високою температурою, страждали від жахливого болю.
Після цього А. Паре відкинув метод припікання як один з най менш
ефективних. Він удосконалив техніку багатьох хірургічних операцій ,
заново описав поворот плода на ніжку, (стародавній індій ський метод,
забутий в середні століття), застосовував перев'язку судин замість
їхнього перекручування і припікання, сконструював низку нових
хірургічних інструментів та ортопедичних приладів, включаючи штучні
кінцівки і суглоби. Багато з них були виготовлені вже після смерті
Амбруаза Паре по й ого детальним кресленням і зіграли важливу роль у
розвитку ортопедії.
Таким чином, діяльність А. Паре, й ого досвід та теоретичні
напрацювання сприяли перетворенню хірургії з ремесла на повноцінну
галузь медицини.
Медицина народів Північної та Південної Америки
у середні віки