Сєва(червоний):

В образі Софії поетеса малює поетичний образ молодої

піаністки. При першій появі Софії помічаємо в ній лагідність,
спокій, самовладання. Але при дальшому ознайомленні
виявляється, що цей спокій тільки зовнішній. Взагалі образ
Софії побудований на різких психологічних контрастах. Софія
— глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим
чуттям краси. Крізь такі деталі, як її манери та вбрання,
зрозуміло, що вона пристойна й витончена. Але життя
приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої
родини, але батько «стратив маєток» і «помер наглою
смертю». Мати безнадійно хвора. Смерть батька вразила
дівчину, вплинули на характер дівчини, вона пережила
нервове потрясіння. Але водночас Софія ─ творчо
обдарована особистість, лірична й емоційна. Вона живе
заради музики, і найбільшим скарбом усього її життя є
фортепіано. Спокійна й чутка, вона рідко посміхається, і
відчувається в ній якийсь глибокий сум, який музика
старалась проявляти лише через фортепіано. Уже при першій
зустрічі Марту вразила її зовнішність: «темне, лагідно лискуче
густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази
оксамиткою обвиту голову… Профіль був у неї справді чисто
класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спадисті її рамена
надавали їй ціху  якоїсь панськості, певності…».

Таким само довершеним Марта сприймала і внутрішній світ

дівчини: « її душа немов складалася з тонів і була сама
олицетворена музика». Також змушена заробляти уроками. Тяжко
перенесла дівчина й трагедію свого першого кохання, ту
чудову дружбу, що мала підносити і окрилювати її: «Таку
широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала
мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди… Мав
стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі
вповні».

Макар(синій):
Спостережлива художниця Ганна намагалася створити
психологічний портрет нової подруги: «Констатую, що нервова.
Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена
чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж.
Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не
пристрасна; з широких скронь, що вірна; із брів, що споюються між
очима, що вміє тайну заховати…». Також дізнавшись про нових
сусідів у будинку навпроти, її емоції знайшли вихід у музиці:
вона виконувала власну композицію меланхолійного вальсу.
Враження було дивне: «Весела гармонія згубилася; остався сам
шалений біль, торгаючи божевільне чуття, перериваний яснішими
звуками, мов хвилевим сміхом».

І матеріальна руїна сім’ї, і смерть батька, і хвороба матері, і,

нарешті, трагедія першого кохання — все це поклало свої
сліди на Софіїному здоров’ї, на характері. Але все ж таки
вона була незвична в усьому. вона залишилася людиною
гордої вдачі, великої творчої сили; вона вірить у красу життя.
Навіть у щоденній буденній праці радить вона подругам
«відшукати гарні сторони, тоді вона не стане ніколи тягарем».
Незважаючи на власне горе, Софія знаходить сили
підтримувати інших. Марті в хвилину її розпачу вона каже:
«гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше
розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може
вдержатись на поверхні життя»

Женя(зелений):
Софія мріє про щастя творчої праці. Готується вступати до
консерваторії. Але її прагнення не здійснилися. З кожним
днем обставини життя ускладнюються, які остаточно
забирають у Софії надію на майбутнє.: у неї помирає мати,
дядько в підтримці відмовляє. І чим сильніше на неї тиснуть
зовнішні обставини, чим меншими стають можливості
розвинути свій талант, тим більшого напруження сил потрібно
Софії, щоб стримати себе від розпачу. Коли виникає загроза
втратити фортепіано, дівчина не витримує нервового
напруження й помирає від серцевого нападу, перенапруження
сил дійшло до найвищого ступеня. Кобилянська наділяє свою
героїню не тільки незвичайним талантом, але й небуденним
характером, великим емоціональним багатством душі.
Глибоке розуміння музики у Софії. Зауваження її про те, що
«відігріваючи композитора, треба відгадувати і його істоту,
щоб зрозуміти мотив самої композиції».

Нікіта(фіолетовий):
Авторка підготовлює читача до сприйняття трагедії Софії і
всім попереднім розвитком її образу, і особливо останньою
сценою, де незвичайно тонко і психологічно правдиво
розкриває душевний стан дівчини. Тут і поведінка, і голос, і
вираз лиця — все підпорядковане одній меті: розкрити її
страждання. Софія одержала листа від дядька і вертається
до кімнати. «Надходила чимраз ближче й ближче…врешті ввійшла.
Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла
просто до замкнених перед хвилею дверей, створила їх і зайшла
туди…». Їй забракло повітря, «вона відкрила вікно» і вийшла з
кімнати до дівчат. «Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов
тінь, і, немов другу тінь, тягнула щось із отвореної наново кімнати
за собою. Відтак усіла біля нас на свій фотель. Мовчала», «Грала
вальс, але так, як ніколи». Софія втратила в житті все: і кохання, і
родичів, і надії на досягнення вершин творчості. Залишився
тільки єдиний друг — фортепіано, на якого вона завжди
дивилася «з повним сіяючим поглядом», довіряла йому свої
радощі й страждання. Після відіграного вальсу «резонатор
тріс» - це був уже останній удар по надто нап’ятих нервах.

Conclusion(Никита):
Основна лінія образу — внутрішня, психологічна, сповнена
високої напруги. Але трагедія Софії, що розкривається в
психологічному плані, має соціальну підоснову. Письменниця
показує, що й сильні натури не можуть витримати тиску
матеріальних обставин. Софія — це ідеальний жіночий тип,
обдарована максималістка, яка в усьому шукає гармонію,
прагне до ідеалу.