Яковенко Валерія АНП-19

Практичне заняття 1. Література Франції в другій половині XX cт

1. Загальна характеристика суспільно-політичного розвитку повоєнної Франції.

Французька література другої половини XX століття багато в чому зберегла свій

традиційний престиж законодавиці світової літературної моди. Її міжнародний
авторитет залишався заслужено високим, навіть якщо взяти такий умовний критерій,
як Нобелівська премія . Її лауреатами стали Андре Жид ( 1947), Франсуа Моріак
( 1952), Альбер Камю ( 1957), Сен- Жон Перс ( 1960), Жан -Поль Сартр ( 1964),
Семюел Бекетт ( 1969), Клод Сімон (1985).

Напевно, було б невірно ототожнювати літературну еволюцію з рухом історії як такої.

Разом з тим, очевидно, що ключові історичні віхи - травень 1945 (звільнення Франції
від фашистської окупації, перемога у Другій світовій війні), травень 1958 ( прихід до
влади президента Шарля де Голля і відносна стабілізація життя країни), травень 1968 р.
(« студентська революція », рух контркультури ) - допомагають зрозуміти напрямок, в
якому просувалося суспільство. Національна драма, пов'язана з капітуляцією і
окупацією Франції, колоніальні війни, які Франція вела в Індокитаї і Алжирі, лівий рух
- все це виявилося фоном творчості багатьох письменників.

Прикметою післявоєнного часу було значний вплив марксизму, ідеології

комуністичної партії, естетики соціалістичного реалізму . Політизація цього крила
літератури зумовлювалася прямим зв'язком естетики з політикою, а разом з тим
відображенням тієї практики, яка зумовила чільне місце компартії у французькому
суспільстві: боротьби проти фашизму.

Під впливом французьких потрясінь письменники мислили такими масштабними

поняттями, як нація, народ, фашизм і антифашизм, класи і партії .

В цілому, однак, слід визнати, що після Другої світової війни у Франції не було такого
розквіту роману, як у міжвоєнний період . Війна розвіяла багато ілюзій, пов'язані з
можливістю протистояння індивіда суспільству, яке, як думається, становить суть
романного конфлікту . Адже «обрати жанр роману (жанр - сам по собі висловлювання
про світ ) для письменника - значить визнати, що суттєвою рисою дійсності є розлад,
невідповідність між нормами суспільства, держави і устремліннями окремої
особистості, яка намагається прокласти свій власний шлях у житті ... » ( Г.К.
Косиков ) . Реакцією на цю ситуацію став вихід на авансцену французької літератури «
антироману » (« нового роману» ) і « антідрами » ( «театру абсурду »).

2. Ідейно-тематичне та жанрово-стильове розмаїття французької літератури другої

половини XX ст. (превалювання моральної і психологічної проблематики у прозі, її
інтелектуальний характер і гуманістичний пафос; поява «антироману»).

Антироманом називається твір, написаний всупереч правилам традиційних романів. Це

слово походить від французького antiroman.

Жанр "антироман", або "новий роман", у результаті закріпився за роботами

французьких письменників-модерністів середини XX століття - Семюеля Беккета,
Олена Роба-Грійє, Наталі Саррот та інших. Його елементи також можна знайти у
творах британської письменниці Вірджинії Вулф та ірландського автора Фланна
О'Брайєна.

Подібна проза не містить чітких характеристик. В антироманах можуть бути зв'язковий

і лінійний сюжет, виразна кінцівка, хронологічна послідовність, реалістичні описи
суспільства, головний герой, діалоги та інші класичні елементи роману.

„Новий роман” - напрямок у французькій літературі 1940-70-х рр. Першим твором,

який уважається програмним для поетики „нового роману”, є роман Н. Саррот
„Портрет невідомого” (1947). У передмові до нього Сартр, підкреслюючи відмінності
„нового роману” від романів традиційного типу, використав визначення „антироман”.

Основними рисами антироману є відмова від персонажів та характерів, які заміняються

описом відокремлених моментів життєвого досвіду та душевних станів, а також нова
концепція внутрішньосюжетних зв'язків: вони вибудовуються не за принципом логіки
та причинності, а за внутрішнім законом „тексту”, або „письма”, що є вільним від
„єресі зображальності” та відтворює не колізії реальності, а „анонімну субстанцію”
існування, в якій повністю розчинюється все індивідуальне. Теоретик „нового роману”
А. Роб-Грійє в книзі „За новий роман” (1963) обґрунтовує необхідність назавжди
покінчити з „бутафорією”, маючи на увазі фабулу, інтригу, психологізм, відтворення
особистісних світів, інтелектуальну та ідеологічну проблематику.

3. Семюел Беккет — засновник «театру абсурду». Традиції дадаїстсько-

сюрреалістичного театру у творчості митця. «Антидрами» і «антиромани» Беккета.

На початку 50-х років XX ст. в театрах Франції почали з’являтися незвичайні вистави,
виконання яких було позбавлено канонічних принципів драматичної дії, репліки
суперечили одна одній, а зміст, що відтворювався на сцені, був незрозумілим
глядачеві. Ці незвичайні п’єси  отримали назву  «театру абсурду (парадоксу)», що став
одним з найбільш значних явищ театрального авангарду другої половини XX ст.

Поетика театру абсурду побудована на принципі демонстративного парадоксального

вивертання структур реального світу. Одними з найяскравіших представників цього
напрямку в драматургії  є французькі письменники ірландського та румунського
походження Семюел Беккет та Ежен Йонеско. Проте, вбачаючи в їх творах новаторські
тенденції «спустошення» та зміну орієнтирів сценічного мистецтва, слід вбачати, що
таким чином автори лише гіперболізують певні категорії, доводячи їх до абсурду, що,
як не дивно, дає читачеві/глядачеві право обрати свій власний сенс та «кредо», які
висвітлюють герої п’єс. Тому, саме поняття абсурду трактується в їхніх творах не як
відсутність змісту, а зміст, що є неявним.

4. Образ небуття, «бездіяльної особи» в п’єсі «Чекаючи на Годо».

Світ, що створив автор у п'єсі "Чекаючи на Годо", не вважався адекватним

відображенням реальності, але він і не був фантастичним, повністю вигаданим, адже
деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми жили, її магічний вплив
складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів,
і тільки тоді стала трохи яснішою думка автора. Проте і після цього залишився великий
простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам драматург категорично
відмовився пояснювати прихований зміст твору.

«В очікуванні Годо» Беккета час зупинився - день закінчується, настає інший, але все
як і раніше, нічого не змінюється. Це скоріше «бездіяльність». Вони чекають Годо. І в
кожному їхньому діалозі драматург зводить цю важливу сцену на щабель нижче,
надаючи розмови банальність. Тим самим автор хоче домогтися комічного ефекту.Їх
слова, позбавлені сенсу, втрачають своє значення. Вони лунають, як звуки природи, за
ними немає ніякої глибини. 

5. Головний «містифікатор» французької літератури – Ромен  Гарі: життєвий та

творчий шлях.

Народився 8 травня 1914 року  в місті Вільнюс (нині столиця Литви)  у

російськомовній сім’ї єврейського походження. Після розлучення батьків Ромен
залишився з матір’ю.

З Вільнюса (тоді — частини Польщі) вони переїздять до Варшави. Коли Роману було
13 він з матір’ю емігрував до Франції. Оселилися вони у Ніцці.

Початкову освіту здобув у ліцеї Ніцци, а потім вивчав право в Парижі.

У 1938 році Роман іде до армії. Під час Другої світової війни Роману довелося
емігрувати до Великобританії, де він вступив у французькі війська, армії генерала Де
Голля. Під час війни був льотчиком, виявив себе як відчайдушний сміливець і герой.

Гарі починає писати ще до війни. Проте справжньої майстерності він досягає лише у
повоєнний період.

У 1945 році була опублікована його перша новела. Згодом вийшли романи

“Європейське виховання” і “Ліс гніву”, що розповідали про антифашистський рух в
Польщі й Франції. Цій же тематиці був присвячений і роман “Повітряні змії“, який
побачив світ в 1980 р.

Після війни повернувся до Франції та вступив на дипломатичну службу, яку покинув в

1965 році. Працював у США в 1951-1954 роках в постійному представництві Франції
при ООН, а в 1956-1960 – генеральним консулом Франції в Лос-Анджелесі.

Першу Гонкурівську премію Гарі отримав в 1956 році за роман “Коріння неба”, де
вперше заговорив про проблеми екології. Другої премії він був удостоєний через 10
років вже під псевдонімом Еміль Ажар за роман “Все життя попереду”. Цей псевдонім
Гарі придумав для себе в період творчого застою і розчарування в житті.

6. Історичний роман Р. Гарі «Повітряні змії» та його жанрово-стильові особливості.

роман окреслюємо як соціальноісторичний, поданий у формі ретроспекції, жанровий

зміст якого втілюється у назві твору. Повітряні змії в романі – символ мрії, бажань,
усього, до чого прагнуть герої. У романі вбачається потужний соціальний та
історичний хронотоп, оскільки доля кожного героя розглядається на фоні історичної
ситуації, яка детально вимальовується. Роман побудовано у формі ретроспекції,
оскільки історія подається через ракурс бачення дієгетичного наратора, котрий стає
носієм «історичної пам’яті». Головні герої під дією внутрішніх та зовнішніх чинників
проходять певний етап становлення, що передбачає усвідомлення власного «я» та
свого місця в суспільстві. Для роману характерний комплекс мотивів, які
взаємопов’язані між собою та амбівалентно проявляються в тексті. Це передовсім
мотив мрії, відірваності від дійсності, що втілюється через символічні образи
повітряних зміїв. Мотив співвідношення мрії та реальності, ширше «верху – низу»,
«життя – смерті», подається через історії життя всіх героїв роману. Константними у
творі є соціальні, екзистенційні та історичні мотиви: божевілля, «історичної пам’яті»,
майстерності, самотності, сенсу буття, жертовності, душі, кохання, «матері альне –
духовне» тощо. У романі вбачаються і фольклорні мотиви: мотив зустрічі героїв на
фоні природи, наділення героїв чарівними силами, мотив випробування тощо, які
майстерно вписуються в реальний хронотоп. У романі яскраво виражений
компаративний аспект (історія кохання героїв, «божевільні» персонажі), що
деталізовано в тексті.