Поділ права на публічне і приватне має досить загальний характер, є в

принципі доктринальним, але при цьому залишається важливою

характеристикою структури сучасного права континентальної правової сім’ї.
Загалом існують усі підстави стверджувати, що до публічного права
належать ті галузі й інститути, які визначають статус і порядок
діяльності органів держави та відносини індивіда з державою, а до
приватного – галузі й інститути, які регулюють відносини індивідів між
собою. До того ж, варто додати, що структура права романо-германської
правової сім’ї відрізняється превалюванням   матеріального
права   над   процесуальним правом.
Однією з відмінних ознак приватного від публічного права є те, що
більша частина приватного права є кодифікованою. Публічне право зовні
об’єктивується через конституційні, органічні та звичайні закони.
У сучасних умовах спостерігається взаємопроникнення інститутів
приватного та публічного права. Наприклад, посилення адміністративно-
правового регулювання у сфері аграрних, земельних відносин, і навпаки,
застосування засобів приватного права в регулюванні діяльності промислово-
торгових утворень, корпорацій державного походження. Це свідчить, що між
інститутами публічного та приватного права існує тісний зв’язок, поділ між
ними в переважній мірі має методологічний характер, ніж реальний. У будь-
якій галузі публічного права можна зафіксувати інститути приватного права і
навпаки. Лише у зв’язку з суттєвою перевагою кількості цих інститутів у
певній галузі можливо віднести її до публічного чи приватного права. Цей
поділ не повинен надавати переваги публічному чи приватному праву,
зокрема тому, що це може привести до негативних наслідків (абсолютизації
публічної сфери – в тоталітарних державах; абсолютизація особистого перед
суспільним у перехідні періоди).
Поділ системи права на публічне і приватне право є важливим з
точки зору:
1) злагодженості та ефективності системи права;
2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання
держави обмежене;
3) формування в суспільній свідомості уявлення про невтручання
держави в інтереси особи;
4) формування засобів, які б перешкоджали безмежній нормотворчості
держави.
Таким чином, можна вважати, що публічне і приватне право, це парні
категорії, які не можуть існувати одна без одної. У сферах функціонування
суспільства, держави і громадянина з’являються потреби, що потребують як
приватно-правового, так і публічно-правового регулювання.