Дехтяр Вікторія Сергіївна

група 101анФ, зіставна лінгвістика.

Лекція 1-2. Типологічна класифікація мов.
Методика зіставних досліджень

План:
1.1. Мовний тип і тип у мові
1.2. Різновиди типологічної класифікації мов
2.1. Зіставний метод. Прийоми індукції і дедукції в зіставній лінгвістиці
2.2. Проблема мови-еталона порівняння (tertium comparationis)
2.3. Принципи зіставних досліджень
2.4. Рівні й аспекти зіставних досліджень
2.5. Етапи зіставного аналізу
2.6. Використання інших методів у зіставних дослідженнях

Мовний тип і тип у мові

Мовний тип (тип мови) - таксономічна одиниця лінгвістичної типології.
Мовний тип – спільне, що притаманне групі мов, характерне для всіх мов
цієї групи і відрізняє її від інших груп; особлива структура ряду мовних
систем.
Мовний тип пояснює особливі риси структурно об’єднаних груп мов. Він
спирається на факти всіх рівнів мови.
Виділяють 5 мовних типів:
1) зовнішньофлективний - граматичне значення виражається за
допомогою закінчення, що приєднується до основи слова;
2) внутрішньофлективний - граматичне значення виражається за
допомогою внутрішньої флексії, тобто чергування звуків у корені
слова;
3) аглютинативний - граматичне значення виражається за допомогою
однозначних афіксів-приклейок; відсутність узгодження як типу
синтаксичного зв’язку, наявність розгорнутих членів речення замість
підрядних речень, розташування означення перед означуваним словом;
 4) полісинтетичний - ґрунтується на об’єднанні аморфних слів-основ в
єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими
елементами;
5) ізолятивний - відсутня флексія, слова в реченні ізольовані, без
формального зв’язку; слабо протиставлені повнозначні і службові
слова; граматичні значення виражаються за допомогою порядку слів,
інтонації, редуплікації.
Всі названі типи можна звести до тріади «флексія – аглютинація – ізоляція»
(за Б. Потьє).
Тип у мові – окремі ознаки інших мов у мові певного типу. Ці ознаки не є
основними для певної мови, але утворюють стійку сукупність. Саме тому тип
мови визначається за тими ознаками, які переважають у мові.
Тип мови – це сукупність провідних ознак, не може бути одномірним
(побудованим на основі якоїсь однієї ознаки); а тип у мові – конкретна
мовна ознака, яка є в системі тієї чи іншої мов, може бути одномірним.
Поняття мовного типу напряму співвідноситься з категоріями форми і змісту:
мовний тип є певною формою організації поняттєвого змісту мови («форма –
функція – значення» – тріада В. М. Ярцевої).

Різновиди типологічної класифікації мов

Класифікація Ф. Шлегеля:
1) флективні (вважав найдосконалішими);
2) нефлективні.

Класифікація А. Шлегеля (визнавав класифікацію Гумбольдта) :додав до

попередньої класифікації аморфні, або ізолятивні – «мови без граматичної
структури»; окремо виділяв більш ранні (синтетичні) / пізніші
(аналітичні).

Класифікація В. фон Гумбольдта:

1) ізолятивні;
2) аглютинативні (+ інкорпоративні – мови, де стерті межі між словом і
реченням);
3) флективні.
Ґрунтується на здатності коренів приєднувати до себе певний тип морфем:
в аглютинативних – приєднують лише однозначні морфеми,
у флективних – здатні сполучатися з багатозначними морфемами,
в інкорпоративних – корені поєднуються в особливі слова-речення.
Лінгвіст вважав, що чистих типів мов не існує.

Класифікація Ф. Боппа (не визнавав класифікацію Гумбольдта):

1) мови з моносилабічними (односкладовими) коренями;
2) мови з дисилабічними (двоскладовими) коренями;
3) мови з коренями, які можуть поєднуватися.

Мовознавці першої половини 19 ст. намагалися представити різні структурні

типи мов як етапи єдиного процесу розвитку мови загалом (рух від менш
досконалого до більш досконалого стану). Їхня типологія мала оцінний
характер: ділила мови на примітивні й розвинені. Вони вважали, що з часом
усі мови змінюють свій тип і всі зрештою стануть флективними, тобто
допускали еволюцію мовних типів.

Класифікація Г. Штейнталя ґрунтується на синтаксичній ознаці –

синтаксичні зв’язки між словами.

Класифікація М. Мюллера:
1) мови, в яких корені можуть вживатися як слова;
2) мови, в яких два корені можуть поєднуватися, щоб утворити слова, і один
із коренів втрачає своє значення;
3) мови, в яких два корені утворюють складне слово, і обидва втрачають своє
значення.
Класифікація Ф. Містелі ґрунтується на місці слова в реченні і на
внутрішній структурі слова.

Класифікація Ф. Фінка спирається на критерії складності слова і

фрагментарності його структури:
1) мови з масивною структурою;
2) мови з фрагментарною структурою.

Класифікація П. Фортунатова:
1) аглютинативні;
2) флективно-аглютинативні;
3) флективні;
4) кореневі.

Класифікація Е. Сепіра ґрунтувалася на критеріях:

1) типи виражених граматичних понять;
2) «техніка», яка переважає в мові;
3) ступінь синтезу.

З погляду їхньої природи розрізняють чотири типи понять:

1) основні поняття - предмети, дії, якості, виражені самостійними словами;
2) дериваційні поняття (є менш конкретними, ніж поняття першого типу) -
виражаються шляхом афіксації некореневих елементів до елементів
кореневих, при цьому зміст висловлення не змінюється;
3) конкретно-реляційні поняття - значення слова поряд із лексичним
компонентом містить і значення відношення – число, рід тощо;
4) абстрактно-реляційні поняття - виражають суто формальні відношення,
котрі служать для зв’язку між елементами висловлення – порядок слів,
службові слова.
Усі мови діляться на 4 типи:
1) прості суто реляційні мови - мови без афіксації;
2) складні суто реляційні мови - мови, які виражають синтаксичні
відношення в чистому вигляді і які мають здатність модифікувати значення
кореневих елементів шляхом афіксації і внутрішніх змін;
3) прості змішано-реляційні мови - мови, в яких синтаксичні відношення
виражаються у зв’язку з поняттями, не зовсім позбавленими конкретного
значення, але кореневі елементи не можуть зазнавати ні афіксації, ні
внутрішніх змін;
4) складні змішано-реляційні мови - мови зі «змішаними» синтаксичними
відношеннями, подібно до мов змішано-реляційних, які мають здатність
модифікувати значення кореневих елементів шляхом афіксації або
внутрішніх змін.
А вже кожен із цих типів ділиться на чотири підтипи: ізолятивні,
аглютинативні, фузійні, символічні.
За ступенем синтезу мови розподіляються на: аналітичні, синтетичні,
полісинтетичні.

Класифікацію Е. Сепіра розвинув Дж. Грінберг. Він запропонував

обчислення ступеня виявлюваної в синтагматиці тієї чи іншої ознаки мовної
структури. В основу своєї класифікації він поклав 5 ознак, кожна з яких
складається з одного або більше індексів, які використовуються для
визначення місця мови щодо інших мов.
Цими параметрами є:
1) ступінь синтезу;
2) спосіб зв’язку (техніка);
3) наявність / відсутність дериваційних або конкретно-реляційних понять;
4) порядок слідування підпорядкованих елементів стосовно кореня;
5) способи для встановлення зв’язку між словами.

На основі цих параметрів виділено такі 10 індексів:

1) індекс синтезу, який визначається за формулою М/W (морфема / слово) -
відношення кількості морфем до кількості слів;
2) індекс аглютинації А/J (аглютинація / стик, шов) – відношення
аглютинативних конструкцій до кількості швів між морфемами;
3) індекс словоскладання R/W (корінь / слово) – відношення кількості
коренів до кількості слів;
4) індекс деривації D/W (словотвірна морфема / слово) – відношення
дериваційних морфем до кількості слів;
5) індекс домінантної словозміни I/W (словозмінна морфема / слово) –
відношення словозмінних морфем до кількості слів.

Протягом двох століть тривають пошуки типологічної класифікації мов,

однак єдиної типології так і не створено. Очевидно, така класифікація
неможлива, оскільки мови настільки багатогранні, що втиснути їх у якусь
одну класифікаційну схему дуже важко. Не випадково В. Аракін висунув
ідею створення «типологічних паспортів мов», які враховують різні
типологічні ознаки й уможливлюють коротко й наочно охарактеризувати тип
мови.
До найсуттєвіших показників він відносить:
1) склад фонемного інвентарю;
2) структуру фонемного інвентарю;
3) наголос;
4) структуру складу;
5) інтонацію;
6) склад граматичних категорій;
7) словосполучення і їхні типи;
8) речення;
9) структуру слова;
10) структуру словникового складу;
11) словотвір;
12) завершальну коротку характеристику.
 Зіставний метод.
Прийоми індукції і дедукції в зіставній лінгвістиці
У зіставно-типологічних дослідженнях застосовуються, з одного боку,
притаманні всім наукам прийоми індукції і дедукції, а з іншого боку —
зіставний метод.
Зіставне мовознавство є окремою науковою парадигмою. Методом
дослідження для зіставного мовознавства є зіставний
(контрактивний/зіставно-типологічний/синхронно-порівняльний).
Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження і опису мови шляхом
системного порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки на
фоні спільних рис. Цей метод є ніби зворотним боком порівняльно-
історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлення
відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім шукає
відмінності.
Застосовується цей метод до будь-яких мов безвідносно до їхньої генетичної,
типологічної та ареальної належності для аналізу співвідношення їхніх
структурних елементів і структури в цілому переважно на синхронному зрізі
з урахуванням усіх факторів їхньої взаємодії, взаємопроникнення і
взаємовпливу на всіх мовних рівнях.
Останнім часом зіставний метод використовується і на часовій осі
(зіставляються два історичні періоди однієї й тієї самої мови). Це так звана
внутрішньомовна конфронтація. У цьому випадку до завдання дослідника
входить порівняння різних синхронних зрізів історії мови, які відображають
різні стадії її розвитку. Він дає змогу визначити факти і явища, які мають
аналогічні функції в зіставлюваних мовах, а також те місце, яке вони
займають у своїй мікросистемі.
Так, в англійській мові назви діяча утворюються за допомогою суфікса –еr.
У турецькій мові більшість імен діяча утворено за допомогою суфікса -сі та
його варіантів -сі, -си, -сü, але словотворчі можливості цього афікса обмежені
характером основи (поєднується тільки з іменними основами) і наявністю
інших афіксів діяча: -das, -li (-li, - lu, - lü) та ін.
В українській мові існує ряд суфіксів діяча, які утворюють певну
мікросистему (-тель, -ник, -щик, -ак, -ач, -ист, -ець, -ик, -аль тощо), однак
тут нема чітко вираженого суфікса діяча, який був би ядром системи, як англ.
-еr.
Залежно від спрямованості, за Р. Штернеманом, розрізняють односторонній і
двостороній (багатосторонній) зіставний аналіз.
За одностороннього підходу вихідним пунктом виступає одна з
порівнюваних мов. Міжмовне порівняння здійснюється в напрямі «вихідна
мова – цільова мова». Односторонній підхід нагадує спосіб укладання
двомовного словника: для слова вихідної мови (або primum comparationis)
добирають еквівалентні кореляти цільової мови (або secundum
comparationis).
Якщо опис здійснювати в термінах цільової і вихідної мов, то потрібні ще
два типи операцій:
1) додавання правил у тих випадках, коли їх немає у вихідній мові, але є в
цільовій;
2) зняття правил у тих випадках, коли у вихідній мові проводиться певне
граматичне розрізнення, а в цільовій мові – ні.

За двостороннього (багатостороннього) підходу основою зіставлення є

«третій член» (tertium comparationis) — певне позамовне поняття, не
належне до жодної із зіставлюваних мов явище, дедуктивно сформульоване
метамовою, при цьому простежуються способи його вираження в
зіставлюваних мовах. Цінність двостороннього підходу в тому, що він дає
змогу виявити всі мовні засоби вираження чогось.

Розмежування одностороннього і двостороннього підходів зближується з

відмінністю між семасіологічним і ономасіологічним підходами.
За семасіологічного підходу факти розглядають від форми до змісту, за
ономасіологічного — від змісту до форми.

Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — узагальнення результатів

окремих конкретних спостережень.
Дедукція (лат. deductio, від deduce — виводжу) — одна з форм умовиводу, за
якої на основі загального правила з одних положень як істинних виводиться
нове істинне положення.
Індуктивна й дедуктивна методики взаємопов'язані. Індуктивний аналіз
повинен завершуватися дедуктивним обґрунтуванням, а дедуктивне
визначення має бути підтверджене фактами безпосереднього спостереження.
З дедукцією пов'язане поняття гіпотези (існує навіть термін гіпотетико-
дедуктивний метод).
Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення, висунуте для пояснення
певного явища або закономірного зв'язку між сукупністю явищ.

Проблема мови-еталона порівняння

(tertium comparationis)
Ефективність контрастивного аналізу залежить від вдало вибраного еталона,
на основі якого визначається реалізація певної ознаки..
Метамова не відображає жодної з реально наявних мовних систем, а втілює
в собі якийсь ідеальний тип, що служить інструментом порівняння реальних
систем. Така метамова повинна мати імена всіх одиниць і властивостей мов
— об’єктів дослідження, вираження для різних характеристик цих мов і бути
зручною для зіставлення з усіма мовами.
Існує три головні основи для порівняння:
1) одна з зіставлюваних мов;
2) сконструйована індуктивно на основі зіставлюваних мов мова-еталон, яка
має всі значення, що реалізуються хоча б в одній із них;
3) абсолютна мова-еталон, що містить категорії форм і значень, виявлених
дедуктивно.
За сферою використання розрізняють мінімальну мову-еталон і
максимальну.
За характером структурної організації і змістовим наповненням
виокремлюють анкетні та редукційні мови-еталони.
Анкетні мови - дають перелік усіх об’єктів реальних мов та їх ознак і
характеризують мови методом вказівки на те, які ознаки і в яких комбінаціях
властиві об'єктам певної реальної мови.
У редукційній мові-еталоні ознаки об’єктів певним чином упорядковані,
тому опис кожного об’єкта досягається послідовним уточненням його
характеристики, введенням усе конкретніших ознак.
У значенні «мова-еталон» часто використовують синонімічний термін
tertium comparationis «третій член порівняння», або основа зіставлення.
Ці терміни є ширшими, оскільки охоплюють не тільки природну чи штучно
сконструйовану мову, а й конкретніші об’єкти як основу порівняння.
Еталонний характер має поняття семантичного поля і пов'язане з ним
поняття семантичного множника — семи (для лексики), а також поняття
функціонально-семантичного поля (для системи мови в цілому).
Так, стосовно синтаксичного рівня, вважає К. Джеймс, третім членом
порівняння може стати відмінкова граматика Ч. Філлмора. Її закрита
універсальна множина категорій дає точку відліку для будь-якої пари речень,
структури яких порівнюються.
Той факт, що пара структур порівнюваних мов, незважаючи на поверхневі
відмінності, може бути зведена до однієї спільної відмінкової конфігурації,
служить виправданням здійсненого порівняння: ця відмінкова структура є
tertium comparationis.
Як tertium comparationis у зіставленні мов можуть виступати:
1) окремі концепти;
2) пропозиції (семантичні інваріанти, спільні для всіх членів модальної і
комунікативної парадигм речень і похідних від них конструкцій);
3) моделі ситуацій і цілісних текстів.
При цьому враховуються: етнокультурні особливості зіставлюваних мов,
соціальні, вікові, ситуативні співвідношення учасників акту спілкування.
Отже, як основу зіставлення використовують найрізноманітніші засоби:
1) спеціально створену штучну мову, або символічну мову, що складається із
загальних штучних правил;
2) певну окрему мову з добре розвинутою системою;
3) певну систему;
4) лінгвістичну, семантичну категорію;
5) певні диференційні ознаки;
6) певне граматичне правило;
7) певне семантичне поле;
8) фонетичні, морфологічні, синтаксичні та інші моделі;
9) певний метод;
10) мову-посередник при перекладі;
11) типологічну категорію та ін.
 Принципи зіставних досліджень
В. Д. Аракін виділяє три принципи зіставного аналізу:
1) принцип системного підходу до опису подібностей і відмінностей;
2) принцип опори на змістову основу зіставлюваних явищ (семантичний
принцип);
3) принцип врахування функціональних особливостей зіставлюваних
одиниць.
1. Принцип системного підходу полягає в тому, що кожне явище слід
розглядати в системі, тобто у його зв’язках з іншими явищами тієї системи,
до якої воно належить.
Порівнювати можна парадигматичні групи (підсистеми, поля, лексико-
семантичні групи, синонімічні ряди тощо).
Лінгвісту важливо з’ясувати, що в мові зумовлено внутрішньосистемними
зв’язками, а що — позамовною дійсністю.
Водночас не можна забувати про можливість передавання одних і тих самих
значень засобами, які належать до різних мовних рівнів.

2. Принцип опори на змістову основу порівнюваних явищ (семантичний

принцип).
Перші контрастивні дослідження мов ґрунтувалися на зіставленні мовних
форм, адже формальні розбіжності знаходяться «на поверхні мови»
становлять легко доступний для огляду закритий склад елементів (особливо
коли йдеться про фонологічний, морфологічний і синтаксичний рівні мови),
через що їх не важко виявити та описати.
Останнім часом стає популярною думка про те, що найпродуктивнішою
основою для порівняння є семантика. Переорієнтація мовознавчих
досліджень на семантичний ґрунт є закономірною, бо без вивчення мовного
змісту не можна адекватно представити структуру мови загалом.
Необхідність семантичного принципу в контрастивних лінгвістичних
дослідженнях зумовлена кількома причинами:
1) незаперечним нині є положення про примат мовного змісту над формою;
2) найновіші дослідження вказують на первинність у слові лексичного і
вторинність граматичного, що випливає з більшої глибини граматичної
абстракції порівняно з лексичною.
Семантичний (змістово-функціональний) підхід до мови можна
застосовувати не тільки для тих мовних рівнів, що мають двосторонні
одиниці, а й до фонологічного рівня, який не має плану змісту.
Щодо морфології і синтаксису, то їхні категорії мають суто семантичний
характер.
Змістовий підхід до зіставного вивчення лексики, здавалося б, не потребує
обґрунтування. Однак у цій найбільш семантичній ділянці мови зіставна
семантика знаходиться на початковій стадії, що зумовлено відсутністю
методики дослідження лексичного матеріалу, також специфікою лексико-
семантичної системи.
Опис методики зіставлення функціонально-семантичних полів —
угруповання граматичних і лексичних одиниць, що ґрунтуються на певній
семантичній категорії, а також різних комбінованих засобах певної мови, які
взаємодіють на основі спільності їх семантичних функцій або більш вузьких
функціонально-семантичних об'єднань.
Семантична категорія(є універсальними) — незалежна від конкретного
формального вираження інваріантна семантична константа. Семантичні
категорії.
Функціонально-семантичне поле — двостороння одиниця, що об’єднує
інваріантне значення і різнобічні формальні засоби його вираження.
Методика такого аналізу передбачає кілька послідовних етапів:
1) визначення семантичної категорії за якою здійснюватиметься зіставлення;
2) встановлення засобів вираження досліджуваної семантичної категорії в
межах функціонально-семантичного поля в зіставлюваних мовах;
3) зіставлення функцюнально-семантичних полів порівнюваних мов з метою
виявлення ізоморфних і аломорфних ознак;
4) встановлення міжмовних кореляцій (відношень збігу, розбіжностей,
міжмовних лакун та способів їх компенсації тощо).
Повний зіставний аналіз повинен завершуватися інтерпретацією мовних
контрастів етнокультурними, соціально-історичними та іншими
особливостями зіставлюваних мов.
3. Принцип врахування функціональних особливостей зіставлюваних
одиниць пов'язаний з попереднім, оскільки нерідко значення інтерпретується
як функція, і навпаки. Однак часто одиниці з подібним значенням
функціонально нетотожні в різних мовах, що пов'язано з їх місцем у системі
мови, соціальними, є культурними та іншими причинами. Тому зіставлення
слід здійснювати на основі функціональної подібності фактів досліджуваних
мов у тріаді «форма – функція – значення».
Крім цих трьох головних принципів, деякі вчені виділяють ще:
1) принцип термінологічної адекватності - створення адекватної
термінології, яка б мала спільні дефініції;
2) принцип достатньої глибини порівняння - виявлення всіх суттєвих
подібностей і відмінностей;
3) принцип урахування спорідненості й типологічної близькості - при
порівнянні близькоспоріднених і типологічно подібних неспоріднених мов
можливості застосування малосистемного підходу розширюються, а при
порівнянні типологічно неподібних мов – звужуються;
4) принцип урахування позитивного і негативного перенесення
лінгвістичних знань - лінгвістичні знання, здобуті в дослідженнях однієї
мови, допомагають у дослідженні іншої мови, однак не можна приписувати
ознаки однієї мови іншій;
5) принцип двостороннього порівняння - за такого порівняння в поле зору
потрапляють особливості двох порівнюваних мов;
6) принцип урахування функціональних стилів;
7) принцип територіальної необмеженості - для зіставної лінгвістики
просторове розміщення мов не має значення.

Рівні й аспекти зіставних досліджень

У мовознавстві розрізняють рівні мови, які досліджують, і рівні
дослідження мови.
У першому випадку йдеться про об'єкт дослідження. Так, об’єктом зіставного
аналізу можуть бути одиниці будь-якого рівня мови:
1) фонологічного;
2) морфологічного;
3) синтаксичного;
4) лексико-семантичного.
Рівні дослідження мови — це рівні мовної організації, що рівнозначне
рівню абстракції. Наприклад, зіставні дослідження можна проводити на
емічному (рівень структури мови) і етичному (рівень мовлення) рівнях.
Е. Косеріу розрізняє чотири рівні зіставного аналізу:
1) рівень типу мови - рівень принципів структурування в конкретній мові,
тобто види й категорії функцій і способів, розглянутих у їх взаємозв'язку;
2) рівень системи мови;
3) рівень мовної норми;
4) рівень функціонування мовної одиниці в тексті.
У зв’язку з цим доцільним є розрізнення трьох аспектів семантичної
структури тексту: смисл, значення і позначення.
Смисл - реалізується в тексті; охоплює і позамовні компоненти, різного роду
конотації культурного характеру тощо.
Значення - зміст мовного знака.
Позначення - використання знака стосовно певного денотата.
В. Г. Гак виділяє такі три аспекти (рівні) зіставного дослідження:
1) вираження - утворення множини, форм роду, формальні особливості
порядку слів;
2) зміст - граматична категорія стосовно обсягу її значень: граматична
категорія може бути в двох мовах, але кількість субкатегорій і обсяг їх
значень можуть не збігатися;
3) функціонування - так, однина і множина можуть у зіставлюваних мовах
використовуватися по-різному.
Як аспекти він розглядає ще семасіологічний (як використовується мовна
одиниця) і ономасіологічний (якими засобами виражаються однакові
значення в зіставлюваних мовах) підходи.
 Етапи зіставного аналізу
Зіставлення здійснюється в кілька етапів:
1) точний і повний опис систем зіставлюваних мов;
2) зіставлення цих систем;
3) контрастивні спостереження (висновки).
1. Цей етап вважають необхідною умовою для успішного конфронтативного
порівняння.
До опису ставляться конкретні вимоги. Він повинен бути здійснений на базі:
1) єдиної граматичної теорії;
2) на основі одного й того самого методу;
3) за однією моделлю, з використанням однакової техніки й одного й того
самого поняттєвого апарату.

2. Цей етап необхідний для того, щоб не зіставляти незіставлюване. Категорії

однієї мови часто відповідають іншим категоріям іншої мови. Інколи вони не
мають прямих, а часом — жодних відповідників у граматичній системі іншої
мови; вони можуть мати відповідники в інших підсистемах.
Мета зіставного аналізу — встановлення співвідношення між мовними
явищами, відповідностей, або кореспонденцій. Елементи різних мов, що
перебувають у певному відношенні до даної ознаки, вважаються
компарабельними.

3. Це завершальний етап зіставного аналізу.

Етапи одностороннього порівняння дещо відрізняються від двостороннього:
1) визначення предмета дослідження;
2) аналіз, опис і зіставлення окремих явищ;
3) використання уже наявних досліджень;
4) систематичний семасіологічний аналіз матеріалу вихідної мови і повне
представлення семантичної структури форми вихідної мови;
5) внутрішньомовне зіставлення засобів цільової мови (як передумова
однозначної інтерпретації дивергентних відношень між вихідною і цільовою
мовами);
6) виявлення корелятів у цільовій мові;
7) статистичне обстеження текстів (при цьому, якщо дані мають статистичне
значення, то висновки, зроблені на основі вузького дослідження, можуть
бути перенесені на ціле);
8) систематизація фактів, узагальнення, наочне представлення у вигляді
таблиць усіх внутрішньомовних і міжмовних відношень.

Використання інших методів у зіставних дослідженнях

Зіставлення можна здійснювати безпосередньо, тобто починати дослідження
із зіставлення конкретних мовних фактів, але доцільніше зіставляти дані
внутрішньомовного аналізу кожної із зіставлюваних мов, отримані внаслідок
застосування певного методу.
Найчастіше застосовують описовий метод, дистрибутивну методику,
компонентний аналіз, трансформаційно-породжувальну і відмінкову
граматики, переклад, математичні, психолінгвістичні й соціолінгвістичні
методи.
Компонентний аналіз ефективний у зіставленні лексико-семантичних і
граматичних систем. Компонентний аналіз застосовують і до морфологічного
та синтаксичного рівнів.
Трансформаційно-породжувальна модель Н. Хомського використовується
в контрастивних дослідженнях синтаксису і сприяє виявленню таких
особливостей мовної структури, які за умов використання інших методів
могли б бути нерозкритими.
Вважають, що переваги застосування трансформаційно-породжувальної
граматики в зіставних дослідженнях полягають в тому, що:
1) відмінності між мовами формулюються як відмінності між системами і
правилами для окремих ділянок мови;
2) у трансформаційно-породжувальній моделі застосовуються поняття
«глибинної і поверхневої структур».
Відмінкова граматика (Ч. Філлмор) тісно пов'язана з трансформаційно-
породжувальною граматикою. Відмінкова граматика — це своєрідна теорія
універсальної семантичної бази мов. Відповідно до неї глибинна структура
будь-якого речення в будь-якій мові повинна мати формулу: M–S–P–V
(A.O.I.D.L.).
Ця формула розшифровується так: речення (S) складається з пропозиції (Р) і
модальності пропозиції (М). Пропозиція (Р) — це зміст речення. Модальність
(М) об'єднує такі ознаки, як заперечення, час, спосіб, вид і ставлення мовця.
Пропозиція складається з дієслова (V) й одного або двох імен, які
розрізняються відмінком: агентив (А), об'єктив (О), інструменталіс (І), датив
(D), локатив (L).
Т. О. Рєпіна, яка провела контрастивне дослідження на матеріалі власних
перекладів, уважає, що переклад є найперспективнішим способом зіставного
дослідження неблизько-споріднених мов.
Не можна не погодитися з думкою Ді П'єтро, що переклад слід розглядати як
технічний прийом, який використовується на початковому етапі
контрастивного аналізу, а не як альтернативу іншим методам.
Математичні методи сприяють об'єктивізації спостережень у контрастивних
дослідженнях. За допомогою кількісних обчислень можна визначити
«питому вагу» певного явища в зіставлюваних мовах і в такий спосіб виявити
в кожній із них тенденції у використанні аналогічних явищ.
У разі вивчення типологічних ознак досліджуваних мов можна використати
методику типологічних індексів Дж. Грінберга, яка ґрунтується на відносній
частотності двох одиниць у певних відрізках тексту.
Психолінгвістичні методи є ефективними особливо в контрастивних
дослідженнях лексико-семантичних систем мов.
Спочатку дослідник проводить психолінгвістичні експерименти (вільний і
цілеспрямований), відтак результати експериментів зіставляє і робить
відповідні висновки.
Останнім часом у зіставних дослідженнях почали застосовувати
концептуальний аналіз, де зіставляються окремі концепти і концептуальні
простори.

Висновки
У зіставному мовознавстві на аналіз мовних фактів існує два погляди. Один
із них передбачає можливість адекватного опису мовних явищ, інший –
звертає увагу на відносність будь-якого лінгвістичного опису і на
правомірність різних підходів до одного й того ж мовного матеріалу.