І МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ГЕОЛОГО-ПРОМИСЛОВИХ

ХАРАКТЕРИСТИК ПЛАСТІВ ТА ПОКЛАДІВ НАФТИ І ГАЗУ

Тема 1 Вступ до дисципліни

1) Мета вивчення дисципліни та її місце в системі підготовки фахівців з

видобування нафти і газу.
2) Структура та зміст дисципліни, рекомендована література. Вимоги
до знань і вмінь і методика їхнього оцінювання.
3) Нормативно-правове та інструктивно-методичне забезпечення
підготовки нафтових і газових родовищ до розробки.

Тема 2 Запаси та ресурси нафти і газу

1) Тлумачення термінів «запаси» та «ресурси».

2) Класифікації запасів і ресурсів нафти і газу (за ступенем геологічної
вивченості за ступенем техніко-економічної вивченості, за промисловим
значенням).
3) Методи підрахунку запасів нафти, розчиненого газу, вільного газу та
конденсату.

1) Тлумачення термінів «запаси» та «ресурси»

Геологічне середовище влаштоване досить складно, і його вивчення
вимагає тривалого часу і певних матеріальних витрат.
Зрозуміло, що розрахувати економічну цінність об'єкта набагато легше,
якщо про нього (об'єкт) багато відомо, а ще краще, якщо вже є проект розробки
родовища. І зовсім інша справа, коли мова йде про маловивчену ділянку, котра
виставляється на аукціон. Розрахувати її економічну привабливість можна лише
виходячи з деяких гіпотетичних припущень про наявність тих чи інших
покладів на її території.
У першому випадку мова йде про запаси корисної копалини, а в другому
випадку – про ресурси.
У світі існує досить багато класифікацій ресурсів і запасів корисних
копалин. Вони розрізняються в різних країнах. Більш того, вони можуть
різнитися і в межах однієї країни в різних компаніях. Тому досить актуальною є
задача вироблення єдиних і всім зрозумілих стандартів у цій галузі.
Україна – одна з небагатьох країн, де така класифікація прийнята і
затверджена на державному рівні. І хоча присутня деяка відмінність по видах
сировини (вуглеводні, тверді корисні копалини, вугілля і горючі сланці), є деякі
загальні моменти в методиці поділу їх на категорії.
Отже, під запасами розуміється кількість корисних копалин, яка
знаходиться в уже відкритих або розроблюваних покладах. Тоді як, ресурси –
це кількість корисних копалин, які ще не відкриті, але на підставі комплексу
геолого–геофізичних ознак і аналогій передбачається, що вони існують і будуть
рано чи пізно відкриті.
Запаси і ресурси, які перебувають у надрах, називають геологічними
(загальними, початковими), а ту їх частину, яку можна видобути при існуючих
технологіях і технічних засобах – видобувними. В контексті економічних
категорій під видобувними запасами слід розуміти таку частину запасів,
вилучення якої з надр на дату підрахунку економічно ефективно в умовах
конкурентного ринку при раціональному використанні сучасних технічних
засобів і технологій видобутку з урахуванням дотримання вимог щодо охорони
надр і навколишнього середовища. Видобуту частину запасів будь–якого
родовища називають накопиченим видобутком. Суму всіх ресурсів, запасів і
накопиченого видобутку називають початковими сумарними ресурсами.

2) Класифікації запасів і ресурсів нафти і газу (за ступенем геологічної

вивченості за ступенем техніко-економічної вивченості, за промисловим
значенням).
Класифікація запасів і ресурсів корисних копалин державного фонду
надр України (затверджена постановою КМУ № 432 від 05.05.1997 р.).
Класифікацією передбачені єдині для державного фонду надр України
принципи підрахунку, геолого-економічної оцінки і державного обліку
запасів корисних копалин. Для реалізації положень Класифікації в Україні
розроблено Інструкції та Методичні вказівки щодо її застосування до
родовищ різних видів корисних копалин, в т. ч. «Інструкцію із
застосування Класифікації запасів і ресурсів корисних копалин
державного фонду надр до геолого-економічного вивчення ресурсів
перспективних ділянок та запасів родовищ нафти і газу», яка введена в
дію 01.01.1999 р. і є чинною на сьогодні.
За величиною видобувних запасів нафти і газу родовища поділяються на
7 груп:
Таблиця 1.1 – Класифікація родовищ (покладів) за величиною запасів

Видобувні запаси
Група родовища
нафти, млн.т, газу,
(покладу)
млрд.м3
Унікальні понад 300
Крупні 100–300
Великі 30–100
Середні 10–30
Невеликі 5–10
Дрібні 1–5
Дуже дрібні до 1

За складністю геологічної будови виділяються, незалежно від величини

запасів родовища, такі родовища (поклади):
– простої будови, що пов’язані з непорушеними або слабо порушеними
структурами; їхні продуктивні пласти містять однофазовий флюїд і
характеризуються витриманістю товщин і колекторських властивостей у плані і
в розрізі;
– складної будови, що мають одно- або двофазовий флюїд і
характеризуються значною мінливістю товщин і колекторських властивостей
продуктивних пластів у плані і в розрізі, літологічними заміщеннями
колекторів слабопроникними породами або наявністю тектонічних порушень;
– дуже складної будови, для яких, характерні як наявність багатофазових
флюїдів, літологічні заміщення, тектонічні порушення, так і невитриманість
товщин і колекторських властивостей продуктивних пластів.
Класифікація запасів і ресурсів передбачає розподіл запасів і
ресурсів корисних копалин за трьома основними ознаками: промисловим
значенням (або рівнем економічної ефективності), ступенями техніко-
економічного та геологічного вивчення.
Промислове значення запасів та ресурсів нафти і газу характеризує з
висхідною детальністю їх народногосподарське значення для обґрунтування
проектних рішень щодо їх введення в розробку. Відповідно, за промисловим
значенням запаси нафти, газу, конденсату та наявні в них корисні компоненти
поділяються на групи:

Група Характеристика
балансові запаси, які на момент підрахунку можна згідно з техніко-
(нормально економічні) економічними розрахунками економічно ефективно видобути і
використати за умови застосування сучасної техніки і
технології видобутку та переробки вуглеводневої сировини, що
забезпечують дотримання вимог раціонального використання
надр і охорони навколишнього природного середовища
умовно балансові запаси, ефективність видобутку і використання яких на
(обмежено економічні) момент оцінки не може бути однозначно визначена, а також
запаси, що відповідають вимогам до балансових запасів, але з
різних причин не можуть бути використані на момент оцінки
позабалансові запаси, видобуток і використання яких на момент оцінки є
(потенційно економічні) економічно недоцільним, але в майбутньому вони можуть
стати об'єктом промислового значення
з невизначеним запаси та ресурси, для яких виконано тільки початкову
промисловим значенням геолого-економічну оцінку з використанням припущених
(можливо економічні) технологічних та економічних вихідних даних

Техніко-економічне вивчення запасів та ресурсів нафти і газу передбачає

визначення гірничотехнічних, географо–економічних, соціально–екологічних
та інших умов розробки родовищ і переробки мінеральної сировини, а також
умов реалізації товарної продукції гірничого виробництва з метою геолого-
економічної оцінки промислового значення виявленого скупчення нафти і газу.
За ступенем техніко-економічного вивчення запаси та ресурси вуглеводнів
поділяються на три групи:

Група Характеристика
перша запаси, на основі яких проведена детальна геолого-економічна
оцінка ефективності їх промислового освоєння.
друга запаси, на основі яких проведена попередня геолого-економічна
оцінка їхнього промислового значення.
третя запаси і ресурси, на основі яких проведена початкова геолого-
економічна оцінка можливого промислового значення перспективної
ділянки надр.
Детальність техніко-економічного вивчення означає достовірність
визначення ефективності розробки запасів нафти і газу або достовірності
визначення їх промислового значення.
 Геологічне вивчення запасів та ресурсів нафти і газу передбачає
визначення з висхідною детальністю складу, кількісних і якісних
характеристик, технологічних властивостей корисних копалин, геологічної
будови, гідрогеологічних, гірничо–геологічних та інших умов залягання їх
покладів для обґрунтування проектних рішень щодо способу і системи
видобутку та схеми комплексної переробки мінеральної сировини. Слід
зауважити, що категоризація запасів та ресурсів за цією ознакою досить
жорстко прив'язана до стадійності геологорозвідувального процесу [5].
За ступенем геологічного вивчення запаси і ресурси нафти і газу
поділяють на групи:

Характеристика
Група
Ресурси
прогнозні враховують потенційну можливість формування родовищ
певних геолого–промислових типів, на підставі позитивних
стратиграфічних, літологічних, тектонічних та інших передумов,
встановлених в межах перспективних площ, де родовища ще не
відкриті. Кількісна оцінка прогнозних ресурсів визначається на
підставі припущених параметрів за аналогією з тими
продуктивними площами, де є відкриті родовища нафти і газу
того самого геолого–промислового типу
перспективні пов'язані з об'єктами, підготовленими до глибокого буріння,
кількісно оцінені за результатами геологічного, геофізичного,
геохімічного та іншого вивчення ділянок надр в межах
продуктивних площ з відомими родовищами нафти і газу
певного геолого–промислового типу. Параметри ресурсів
визначаються на підставі інтерпретації геологічних, геофізичних
та інших даних, а також статистичної аналогії. Вони є підставою
для геолого-економічної оцінки доцільності проведення
пошукових робіт
Запаси
попередньо розвідані кількість, якість, технологічні властивості, гірничо–
(ймовірні) геологічні та інші умови залягання яких вивчені з повнотою,
достатньою для техніко-економічного обґрунтування
промислового значення родовища. Основні параметри запасів
нафти і газу, що впливають на вибір способів видобутку і
підготовки вуглеводневої сировини, оцінюються переважно на
підставі екстраполяції даних безпосередніх вимірів чи
досліджень у свердловинах, розташованих в межах родовища по
рідкій або нерівномірній сітці. Екстраполяція обґрунтовується
доведеною аналогією з розвіданими родовищами (покладами), а
також даними геологічного, геофізичного та іншого вивчення
надр. Вони є основою для обґрунтування доцільності подальшої
розвідки та дослідно–промислової розробки
розвідані (доведені) кількість, якість, технологічні властивості, гірничо–
геологічні та інші мови залягання яких вивчені з повнотою,
достатньою для складання проектів розробки і облаштування
родовищ. Основні параметри запасів, які зумовлюють проектні
рішення з видобутку і підготовки вуглеводневої сировини та
охорони навколишнього природного середовища, визначаються
за даними безпосередніх вимірів чи досліджень, які виконано в
межах покладів за щільною сіткою, в поєднанні з обмеженою
 екстраполяцією, обґрунтованою даними геологічних,
геофізичних, геохімічних та інших досліджень. Вони є
підставою для проектування будівництва видобувного
підприємства і проведення промислової розробки родовища

Слід звернути увагу, що частина розвіданих запасів родовища, які

розробляються у поточний момент часу належать до категорій А та В (А –
розробляються за затвердженим проектом розробки, В – за технологічною
схемою). Запаси категорії С1 – є повністю розвіданими, промислова
нафтогазоносність яких доведена результатами випробувань розвідувальних
свердловин. Запаси категорії С2 – це непідтверджена бурінням частина запасів
вже відкритого покладу. Починаючи з категорії С 3 застосовується термін
ресурси. Категорія С3 – перспективні ресурси – це очікувана кількість
вуглеводнів в пастці, підготовленій до пошукового буріння за результатами
детальних геофізичних робіт. D1лок по суті ті ж передбачувані локалізовані
ресурси, як і С3, але сама пастка при цьому вважається лише виявленою, але ще
не підготовленою до пошукового буріння. При цьому продуктивність
комплексу, в якому виявлено пастка, повинна бути встановлена хоча б у межах
нафтогазоносної області. Ресурси категорій С3 і D1лок називають локалізованими
ресурсами. Ресурси категорій D1 та D2 – це передбачувана кількість вуглеводнів
в зоні нефтегазонакопичення, тобто при даному рівні вивченості зони ці
ресурси ще неможливо розподілити по конкретних локальних об'єктах.
Прогнозні ресурси категорії D1 виділяють на територіях, нафтогазоносність
яких вже встановлена. Прогнозні ресурси категорії D2 виділяють на територіях,
нафтогазоносність яких ще не доведена.
Отже, за результатами техніко-економічного та геологічного вивчення
проводиться поділ родовищ нафти і газу за ступенем підготовленості до
промислового освоєння:

Група Характеристика
підготовлені до ступінь геологічного і техніко-економічного вивчення
проведення родовища (покладу) нафти і газу забезпечує можливість
розвідувальних робіт, визначення корисних компонентів, очікуваних розмірів покладів
включаючи ДПР та їхньої геологічної будови, технологічних властивостей і
гірничо–геологічних умов залягання нафти і газу; гірничо–
технічних, екологічних та інших умов видобутку і первісної
підготовки з детальністю, достатньою для правильної оцінки їх
промислового значення.
підготовлені до  балансові розвідані та попередньо розвідані запаси нафти і
промислового газу та супутніх корисних компонентів, що мають промислове
освоєння значення, затверджено ДКЗ України;
 встановлені обсяги загальних запасів і ресурсів
вуглеводнів у межах родовища (покладу) згідно зі ступенем
їхнього геологічного вивчення; запасів і ресурсів розташованих
поруч нерозроблюваних родовищ, які можна врахувати для
проектування видобувного підприємства і перспектив його
розвитку;
 визначено можливість розробки покладів без шкоди для
інших покладів нафти і газу, які залишаються у надрах;
 визначено і оцінено небезпечні екологічні фактори, які
 впливають або можуть вплинути на стан довкілля під час
розвідки, розробки та первісної підготовки сировини, видалення
відходів, а також розроблено раціональний комплекс заходів
щодо охорони природи; визначено фонові параметри стану
довкілля;
 одержано попереднє погодження на спеціальне
користування земельними ділянками з метою видобутку нафти і
газу згідно з чинним законодавством;
 обґрунтовано техніко-економічними розрахунками
рентабельність господарської діяльності видобувного
підприємства, що проектується, забезпечено узгоджену з
надрокористувачем ефективність капіталовкладень у розробку
родовища (покладу, ділянки).

У зв’язку з тим, що державою реалізовується перехід всіх галузей

господарської діяльності України на міжнародну систему обліку і
стандартів обов’язковою умовою якого є визнання міжнародних
класифікацій, насамперед адаптація до Міжнародної стандартної галузевої
класифікації всіх видів економічної діяльності, національна Класифікація
адаптована до РКООН зразка 2009 р. Відповідно, запаси і ресурси корисних
копалин, що характеризуються певними рівнями промислового значення і
ступеня техніко-економічного та геологічного вивчення, розподіляються на
класи, які ідентифікуються за допомогою міжнародного трипорядкового
цифрового коду відповідно до таблиці 1.1.
Таким чином, відповідно до Класифікації проектування підприємств з
видобутку вуглеводнів можливе лише на балансові детально оцінені
(достовірні, клас 111) та попередньо оцінені (вірогідні, класи 121 і 122) запаси.
Особливу увагу при цьому слід звернути на те, що кількість достовірних запасів
повинна забезпечити рентабельну діяльність видобувного підприємства
(промислу, дільниці) відповідної потужності на період повернення капітальних
вкладень у промислове освоєння. Водночас дозволяється за згодою
зацікавлених надрокористувачів на умовах економічного ризику здійснювати
промислове освоєння родовища, запаси якого не повністю підготовлені до
розробки.
Обсяги вуглеводнів (перспективні, клас 333 і прогнозні, клас 334),
кількісна та економічна оцінка яких проводиться за припущеними
параметрами, в повному обсязі належать до групи ресурсів промислове
значення яких не визначене. Відповідно до міжнародних вимог вони
використовуються для обліку кількості ресурсів, які можуть бути залучені для
пошуків.

Таблиця 1.1 – Розподіл запасів та ресурсів на класи

Категорії за Категорії за ступенем Категорії за Код класу Клас РКООН–2009

рівнем техніко-економічного ступенем згідно з
економічного, вивчення та геологічного Класифікаціє
соціального підготовленості до вивчення та ю
та розробки (вісь F) достовірності
промислового (вісь G)
 значення
(вісь F)
1. Балансові запаси, що ГЕО–1; розвідані 111 достовірні комерційні запаси
запаси (1..)  розробляютьс (.1.); F1 запаси (..1); G1
Е1  я (F1.1),
Е1.1; Е1.2 затверджені
для розробки
(F1.2) або для
промислового
освоєння
(F1.3)
запаси, ГЕО–2; розвідані 121 вірогідні
обґрунтовані (.2.); F2 запаси (..1); G1
для розробки
F2.1;  попередньо 122 вірогідні
F2.2 розвідані
запаси (..2); G2
2. Умовно розробка ГЕО–1; розвідані 211 можливо комерційні
балансові і запасів (.1.); F1; запаси (..1); G2 запаси
позабалансові очікується, F1.3
запаси (2..)  зупинена або ГЕО–2; 221
Е2 нерентабельна (.2.); F2 попередньо 222
(F2.1; розвідані
F2.2) запаси (..2); G2
3. розробка ГЕО–3; розвідані 331 некомерційні запаси
Промислове запасів і (.3.); F3 запаси (..1); G1
значення ресурсів не попередньо 332
запасів і визначена розвідані
ресурсів не запаси (..2); G2
визначено;  перспективні 333 ресурси
(3..); Е3; Е3.1; ресурси (..3); геологорозвідувальни
Е3.2; Е3.3 G3 х робіт
прогнозні 334
ресурси (..4);
G4
залишкові F4 розвідані 341 залишкові (додаткові)
(додаткові) у запаси (..1); G1 запаси і ресурси
надрах запаси, попередньо 342
що не розвідані
видобуваютьс запаси (..2); G2
я
залишкові перспективні 343
(додаткові) у ресурси (..3);
надрах запаси, G3
що не прогнозні 344
видобуваютьс ресурси (..4);
я G4
Для визначення економічної доцільності подальших пошукових і
прогнозно–пошукових робіт та розрахунку їхнього промислового значення при
складанні початкової геолого-економічної оцінки може виділятися їх видобувна
частина, однак вона використовується лише на галузевому рівні підприємств,
які причетні до геологорозвідувальних робіт.

3) Методи підрахунку запасів нафти, розчиненого газу, вільного газу

та конденсату
Для підрахунку запасів нафти використовують наступні методи:
об’ємний, статистичний і матеріального балансу. Вибір того або іншого методу
підрахунку обумовлений якістю і кількістю вихідних даних, ступенем
вивченості родовища та режимом роботи покладу нафти.
У геологопромисловій практиці найбільш розповсюджений об’ємний
метод. Його можна використовувати при підрахунку запасів нафти на різних
стадіях розвіданості і при будь-якому режимі роботи покладу. Об’ємний метод
підрахунку запасів нафти оснований на даних про геолого-фізичну
характеристику об’єктів підрахунку і умови залягання нафти у них.
Для підрахунку початкових загальних запасів нафти об’ємним методом
використовують формулу:

Q заг = f·h·m·βн·ρн·θ, (1.1)

де Q вид – загальні запаси нафти, т;

f – площа нафтоносності, м2;
h – ефективна нафтонасичена товщина пласта, м;
m – коефіцієнт відкритої пористості, част. од.;
bн – коефіцієнт нафтонасиченості, част. од.;
rн – густина нафти у поверхневих умовах, кг/м3;
q – перерахунковий коефіцієнт, яий враховує усадку нафти;

q=1/в, (1.2)

де в - об’ємний коефіцієнт пластової нафти.

У формулі (1.1) добуток f·h визначає об’єм покладу; f·h·m – поровий
об’єм покладу (сумарний об’єм відкритих пор, які складають поклад); f·h·m·βн –
нафтонасичений об’єм пласта (об’єм нафти в порах пласта); f·h·m·βн·η – об’єм
нафти , яка може бути піднята на поверхню при існуючих способах розробки
покладу; f·h·m·βн·θ·η – об’єм нафти, який може бути вилучений на поверхню з
врахуванням переходу нафти з пластових умов в поверхневі.
Для підрахунку початкових видобувних запасів нафти об’ємним методом
використовують формулу:

Q вид = Q заг ·ηн, (1.3)

hн – коефіцієнт нафтовіддачі, част. од.;

Отже, f·h·m·βн·ρн·θ·η – запаси нафти у тонах, які можуть бути вилучені з
надр на поверхню в результаті експлуатації покладу (тобто промислові або
видобувні запаси нафти).
Площу нафтоносності f визначають на основі даних про положення
контурів нафтоносності. Для встановлення контурів нафтогазоносності
необхідно визначити положення ВНК за даними комплекса промислово-
геофізичних досліджень, результатів випробування свердловин і даних аналізу
керна.
Ефективну нафтонасичену товщину h визначають переважно за даними
промислово-геофізичних методів з врахуванням випробування і аналізу керну.
Спочатку необхідно оцінити ефективну товщину, тобто товщину частини
розрізу, представлену колекторами, які задовільняють промисловим кондиціям.
Інтервали розрізу, які характеризуються значеннями колекторських параметрів
нижче кондиційних, не повинні враховуватися при визначенні середніх значень
ефективних нафто-, газонасичених товщин. Середню величину нафтонасиченої
товщини можна розрахувати або як середньоарифметичну, або як
середньозважену по площі.
Середньоарифметичну величину використовують у випадку, коли
кількість даних для досліджуваного параметра незначна, або, коли значення
цього параметра відносно мало відрізняється. Розраховують її за формулою:

h 1 +h2 + h3 +⋯+ hn
h=
n , (1.4)

де h1, h2, h3, ···,hn – значення нафтонасиченої товщини по

окремих свердловинах;
n - число свердловин.
При бурінні більшої кількості свердловин і наявності тенденції до зміни
нафтонасиченої товщини по площі, для визначення середньої її величини
будують карти ефективної нафтонасиченої товщини. При розрахунку
середньозваженої нафтонасиченої товщини на одиницю площі покладу
використовують формулу:
h 1⋅f 1 +h2⋅f 2 +h3⋅f 3 +⋯+h n⋅f n
h=
f 1 + f 2 + f 3 +⋯+ f n , (1.5)

де f1, f2, f3, ···, fn – площі окремих ділянок пласта, обмежені

сусідніми ізопахітами, м2;
h1, h2, h3, ···, hn – середні значення ізопахіт, які відповідають
вказаним ділянкам і визначаються як
середні величини між двома сусідніми
ізопахітами, м.
Коефіцієнт відкритої пористості m визначається на підставі аналізу керну,
відібраного з продуктивного горизонту при бурінні свердловин. Але, у зв’язку
із малим виносом керну, значні частини розрізу, особливо високопористі,
досить часто залишаються недослідженими. Тому, значну цінність
представляють результати оцінки коефіцієнту відкритої пористості за
допомогою промислово-геофізичних методів.
 При оцінці середнього значення відкритої пористості вибір того чи
іншого варіанту усереднення залежить від характеру зміни пористості по площі
покладу і розрізу, від числа свердловин і розміщення їх на структурі, від
кількості визначень по кожній свердловині.
При визначенні середнього значення коефіцієнта пористості необхідно
оцінити величину кондиційної межі порід по пористості і виключити з аналізу
породи інтервалів, які характеризуються некондиційними значеннями
пористості.
Коефіцієнт нафтонасиченості βн визначають лабораторним шляхом при
дослідженні керну, відібраного у спеціальних свердловинах, де продуктивні
відклади розбурювались із застосуванням безводних (переважно вапняково-
бітумних) промивних розчинів. Це дозволяє оцінити справжнє співвідношення
флюїдів у порах порід. Але таких свердловин недостатньо, тому в
нафтогазопромисловій практиці частіше використовують непрямі методи
визначення коефіцієнта нафто-, газонасичення. Різними лабораторними
методами (центрифуги, напівпроникні мембрани та ін.) відтворюється кількість
зв’язаної води в порах колекторів. При умові, що увесь газ розчинений у нафті,
коефіцієнт нафтонасиченості знаходять із співвідношення:

βн =1- βв.зв. , (1.6)

де βв.зв. – коефіцієнт зв’язаної води.

Для визначення величини коефіцієнта нафтогазонасиченості досить часто
використовують дані промислової геофізики. Еталонні залежності для кожного
пласта при цьому отримують за даними лабораторних досліджень
колекторських властивостей насичених колекторів і за замірами геофізичних
характеристик керну при різній насиченості їх флюїдами.
Коефіцієнт нафтовіддачі η є відношенням видобувних запасів нафти до
початкових геологічних. Точно визначити цю величину для кожного
конкретного об’єкта можна тільки в кінці розробки. Величина коефіцієнта
нафтовіддачі залежить від ряду факторів: режиму роботи покладу; літолого-
фізичної характеристики колекторів; властивостей насичених колекторів;
системи розміщення і кількості свердловин; способів дії на пласт, методів
інтерпретації видобутку тощо.
При високій ступені вивченості родовища, прогнозну величину
коефіцієнта нафтовіддачі можна визначити, використовуючи коефіцієнти
витиснення βвит і охоплення пласта заводненням βохп:

Η= βвит – βохп. (1.7)

Коефіцієнт витиснення визначається у зразках порід, відібраних із

продуктивного пласта. Коефіцієнт охоплення розраховують виходячи з
щільності сітки свердловин, співвідношення в’язкості пластової води до нафти
та ін. Точність оцінки βохп зменшується із зменшенням числа пробурених
свердловин. При малому числі свердловин для орієнтовних оцінок коефіцієнта
нафтовіддачі, величини можуть бути прийняті по аналогії з величинами його
для вироблених покладів нафти або покладів нафти, які знаходяться у тривалій
розробці.
Густину нафти ρн визначають у стандартних умовах (в лабораторії). Для
розрахунку беруть середню величину по пласту на основі даних аналізу проб
нафти, які відібрані у декількох свердловинах.
Перерахунковий коефіцієнт q або величину, обернену об’ємному
коефіцієнту пластової нафти, вводять для приведення підрахункових запасів
нафти в надрах до стандартних умов на поверхні. Об’ємний коефіцієнт
пластової нафти визначають за результатами лабораторного аналізу глибинних
проб пластової нафти або непрямим шляхом.
Крім об’ємного методу, для підрахунку запасів нафти використовують
методи матеріального балансу і статистичний.
В основу методу матеріального балансу покладено закон про постійність
матерії, тобто початкова кількість нафти (газу) у надрах дорівнює кількості
видобутої і залишеної у надрах нафти.
Підрахунок видобувних запасів нафти заснований на даних про зміну
пластового тиску і кількісних співвідношень між нафтою і газом (вільним,
розчиненим) у процесі розробки (відбору рідини, газу). Тому, до початку
розробки у ранні її періоди метод матеріального балансу не застосовується.
Крім цього, навіть при достатньо тривалій розробці, його застосування
обмежується труднощами у точному визначенні досить значного числа
параметрів, які характеризують пластові умови (пластовий тиск, газовміст,
температура та ін.). Є і інші обставини (наприклад, дія на пласт), які
обмежують використання методу матеріального балансу.
Статистичний метод заснований на статистичних зв’язках між різними
показами розробки. Серед них найбільш відомі зв’язки попередніх і наступних
дебітів, поточним і накопиченим відбором нафти тощо.
Застосування статистичного методу, як і методу матеріального балансу
можливе, тільки після достатньо тривалої розробки. Але, статистичний метод
дає значно більш достовірні результати при підрахунку запасів нафти, оскільки
необхідні для розрахунку показники розробки достатньо легко, точно і
регулярно визначаються в процесі експлуатації. Крім цього, застосування
методу не обмежується режимом роботи покладу. Він може бути застосований
при будь-якій дії на пласт.
Основними критеріями вибору методу підрахунку запасів нафти є режим
покладу і ступінь її вивченості (розвіданості). При виборі методу підрахунку в
залежності від режиму необхідно керуватись наступним: при водонапірному
режимі можливе застосування об’ємного і статистичного методів; при
пружньоводонапірному і змінних режимах - об’ємного і методу матеріального
балансу; при режимах газової шапки і розчиненого газу – всіх трьох методів;
при гравітаційному режимі – об’ємного і статистичного методів.
Таким чином, найбільш універсальним є об’ємний метод. Але, для
пластів із значною літолого-фізичною мінливістю, коли важко визначити
достовірні середні значення товщини, пористості та інших параметрів,
використання об’ємного методу може бути ускладнено. В цьому випадку дані
цього методу доцільно уточнити статистичним методом або методом
матеріального балансу в процесі розробки.
Застосування методу матеріального балансу також може ускладнюватися
внаслідок нерівномірного розподілу пластових тисків у зв’язку з літолого-
фізичною неоднорідністю пласта. Тоді більш ефективний - статистичний
метод.
При виборі методу підрахунку запасів нафти в залежності від ступеня
розвіданості покладу (категорій запасів) необхідно керуватись наступним.
Об’ємний метод підрахунку запасів можна використовувати на любій стадії
розвіданості покладу, статистичний у тих випадках, коли є дані тривалої
експлуатації, матеріального балансу – також при наявності даних, які отримані
в процесі більш-менш тривалої розробки. Тому, запаси категорій С 1 і С2
підраховують об’ємним методом.
Серед методів підрахунку запасів газу розрізняють методи підрахунку
запасів вільного газу і методи підрахунку запасів газу, розчиненого у нафті.
Для підрахунку запасів вільного газу використовують об’ємний метод та
метод падіння пластового тиску.
Сутність об’ємного методу підрахунку запасів газу зводиться до
визначення об’єму порового простору пласта-колектора в межах покладу газу і
в газових шапках. На відміну від нафти, об’єм газу, що міститься в покладі або
газовій шапці, крім об’єму порового простору залежить від величини
пластового тиску, пластової температури, фізичних властивостей і хімічного
складу самого газу.
Всі відомості необхідні для підрахунку запасів газу об’ємним методом
отримують у процесі розвідки і пробної експлуатації покладу.
Підрахунок початкових загальних запасів газу об’ємним методом слід
проводити за формулою:

Qзаг= F·h·m·βг ·f·(Pп·aп- Pкaк)/Рст , (1.8)

де Q заг - початкові запаси газу, млн м3;

F- площа газоносності, м2;
h - ефективна газонасичена товщина пласта, м;
m - коефіцієнт відкритої пористості, част. од.;
βг - коефіцієнт газонасиченості, част. од.;
f - поправка на температуру для приведення об’єму газу до
стандартної температури:

T ст T 0 +t ст
f= =
T пл T 0 +t пл , (1.9)

при, Тст =293 0К; Т0 =273 0К; tст =20 0C.

Рп, Рк – середнє значення пластового тиску, відповідно на
початок та кінець розробки, Па;
aп, aк – поправки на відхилення вуглеводневих газів від
закону Бойля-Маріотта, відповідно при
 початковому і кінцевому пластових тисках;
1
α=
Z , (1.10)

Z - коефіцієнт стискання газу при початковому

пластовому тиску і пластовій температурі.
Визначення початкових видобувних запасів газу слід проводити за
формулою:

Qвид = Qзаг·hг , (1.11)

де hг – коефіцієнт газвіддачі, част. од.
Значення параметрів F і h, а також коефіцієнтів відкритої пористості m і
газонасиченості kг у цій формулі визначаються так само, як і при підрахунку
запасів нафти об’ємним методом.
Добуток F×h×m×kг дорівнює об’єму газу в покладі при стандартному тиску.
Об’єм газу в покладі стиснутого під тиском P0 в стільки раз перевищує об’єм
газу в покладі при стандартному тиску, в скільки P0/Z0 більше Pст, цьому
відповідає дріб P0/Z0Pст, що входить в формулу (9.7).
Початковий пластовий тиск у покладі P0 визначається за максимальним
тиском, заміряним на гирлі однієї з перших свердловин. Виміри проводять
гирловим манометром на гирлі свердловини, яка тимчасово закрита. У виміри
вводять поправку на масу стовбура газу у свердловині. Величину початкового
пластового тиску P0 розраховують за формулою:

1293∗10−9 Hρ Г
P0 =Pmax e , (1.12)

де Pmax – максимальний тиск на гирлі закритої свердловини,

заміряний манометром, Па;
е – основа натурального логарифму, дорівнює 2,71;
H – середня глибина залягання покладу, м;
ρг – відносна густина газу по повітрю.
Якщо необхідно визначити запаси вільного газу в покладі, який
експлуатується, на будь-яку дату, в формулу замість початкового пластового
тиску P0 і коефіцієнта надстисливості газу Z0 підставляють значення середнього
поточного пластового тиску P і коефіцієнту стисненості Z при поточному
пластовому тиску.
Для розрахунку поточного пластового тиску, приведеного на однойменну
дату, використовують спосіб середньої кривої або карту ізобар. По карті ізобар,
середній поточний пластовий тиск на дату підрахунку визначають шляхом
зважування величин тиску по об’єму колекторів.
Чисельні значення коефіцієнту надстисливості Z визначають графічно за
дослідними кривими.
Коефіцієнт газовіддачі при підрахунку запасів газу приймають рівним 1
незалежно від режиму покладу та його геолого-промислових характеристик.
Однак, практика розробки газового покладу і теоретичних досліджень
показують, що повне вилучення запасів газу досягається дуже рідко. На
практиці коефіцієнт газовіддачі при підрахунку запасів газу приймають рівним
0,96-0,98. Для ряду американських родовищ коефіцієнт газовіддачі становить
0,85.
Для підрахунку запасів газу і конденсату в газоконденсатних покладах
попередньо визначають за формулою (1.7) об’єм пластового газу, приведений
до стандартних умов. Цьому об’єму в пластових умовах відповідає об’єм
газоконденсатної суміші в однофазовому стані. При вилученні газу на
поверхню з нього виділяється рідинна фаза (конденсат), запаси якого
підраховуються в тонах, на відміну від сухого газу, об’єм якого визначається в
метрах кубічних. Звичайно, цей об’єм повинен бути менший за об’єм
пластового газу, приведеного до стандартних умов, на об’єм рідинної фази,
перерахований у метри кубічні. У відповідності з вищевикладеним, по
газоконденсатним покладам визначають запаси наступних компонентів
пластового газу: пентану і вище киплячих (С5+) в тонах і газу без пентану і вище
киплячих в кубометрах, а також запаси етану (С 2H6), пропану (C3H8) і бутану
(C4H10) в тонах; запаси газу без етану і вище киплячих (C2+) у м3.
Початкові загальні запаси стабільного конденсату визначають за
формулою:

Q Г .0 ∙ ρк
К0= ; К 0 =QГ .0 ∙ q к ∙ ρк , (1.13)
rк ❑

де К0 – початкові загальні запаси стабільного конденсату при стандартних

умовах, т;
QГ.0 – початкові загальні запаси газу, що вміщують конденсат при
стандартних умовах, м3;
qк – середній початковий вміст стабільного конденсату в газі, см3/м3;
к – густина стабільного конденсату, т/м3;
rк – середній початковий газоконденсатний фактор, м3/м3 при стандартних
умовах.
Видобувні запаси стабільного конденсату визначаються за формулою:

Квид = К0 ∙к, (1.14)

де к – коефіцієнт конденсатовіддачі, який вираховується за формулою:

К 0−К зал
❑к = , (1.15)
К0

де Кзал – залишкові запаси конденсату, які залишилися в покладі після

закінчення розробки.
Розрахунок складу пластового газу проводиться виходячи з 1000 г-молей
(або 24,04 м3) від сепарованого газу.
Для розрахунку складу пластового газу на промислі відбирають проби
газу після сепарації і визначають склад газу після дегазації у лабораторії. На
основі цих даних за спеціальними формулами вираховується процентний вміст
кожного компоненту в пластовому газі і його молекулярну вагу Мпл.
Підрахунок запасів газу методом падіння пластового тиску базується на
залежності між кількістю газу, відібраного у певні періоди часу і падінням
пластового тиску в покладі. Вважається, що для газових покладів ця залежність
постійна в часі, тобто кількість газу V, видобутого при зниженні тиску на 0,1
MПа, постійна в процесі всього терміну експлуатації покладу:
V 2 −V 1
V '=
P1 P2
−
Z1 Z2 , (1.16)

де V1, V2 – видобута сумарна кількість газу на першу і другу

дату;
p1, p2 – пластові тиски в покладі, відповідно на ці дати;
Z1, Z2 – коефіцієнти стискання газу, відповідно при тисках
р1 і р2.
Вважається, що при подальшому зниженні пластового тиску на кожний
0,1МПа від р2 у процесі всього терміну розробки покладу буде видобуватися
така ж кількість газу V, можна підрахувати початкові запаси газу за формулою:

V 2 −V 1
V=
P 1 P2 P 0
−
Z1 Z2 Z0 , (1.17)

де р0 – початковий пластовий тиск у покладі;

Z0 – коефіцієнт стискання при цьому тиску.
Таким чином, підрахунок запасів газу методом падіння пластового тиску
застосовується, в основному, при газовому режимі роботи покладу. Наявність
цього режиму встановлюється шляхом багаторазових розрахунків у різні
проміжки часу кількості видобутого газу при падінні тиску на 0,1 МПа,
величина якого повинна бути постійною. Вважається, що в покладах із
пружньоводонапірним режимом цей метод може використовуватись в період
відбору з покладу до 20-30% початкових запасів газу. При збільшенні відборів
у поклад починає надходити вода.
Про появу напору води свідчить зменшення темпу падіння тиску в
покладі в процесі відбору. В результаті, пропорція між відборами газу і
падінням пластового тиску, характерна для газового режиму, буде порушена і
кількість газу, відібраного за час падіння тиску на 0,1 МПа, зросте. У зв’язку з
тим, що початок поступлення води в поклад чітко встановити не вдається,
підрахунок запасів газу методом падіння тиску краще обмежити часом прояву
газового режиму в покладі.
При підрахунку запасів газу методом падіння тиску в покладі, повинні
бути встановлені висотне положення газоводного контакту і ізольованість
покладу. Якщо поклад у якому-небудь пласті гідродинамічнозв’язаний з іншим
покладом у суміжному пласті, то отримані в цьому випадку дані про відбори
газу і падіння тиску можуть спотворити справжній характер залежності між
цими параметрами.
У процесі дослідної експлуатації і розробки покладу необхідно проводити
чіткий нагляд за змінами статистичного і робочого тисків в експлуатаційних
свердловинах, статистичних тисків у спостережних свердловинах і
статистичних рівнів у п’єзометричних свердловинах.
Зниження тиску в законтурних п’єзометричних свердловинах свідчить
про поступлення пластової води в поклад. Дані про середні величини поточних
пластових тисків бажано визначати за картами ізобар шляхом зважування тиску
по об’єму проникної частини пласта або об’єму порового простору. Для цього
необхідно знати площу покладу і характер зміни товщини по площі. Необхідно
проводити постійний нагляд за зміною дебітів газових свердловин, складу газу і
конденсату (при його наявності).
Підрахунок запасів газу, розчиненого в нафті. Запаси газу, розчиненого
в нафті, визначаються при будь-якому режимі для запасів нафти з врахуванням
розчиненості газу в нафті r0 при середньому початковому пластовому тиску або
з врахуванням середнього початкового (або поточного) газового фактору r.
Якщо в процесі розвідки покладу були відібрані пластові проби, то
підрахунок здійснюють із врахуванням величини розчиненості газу в нафті,
визначеної при аналізі цих проб. Крім того, для підрахунку запасів можна
скористатися даними про величини середніх початкових (або поточних)
газових факторів. При цьому необхідно керуватися наступним: якщо r більше
r0, то для розрахунку беруть величину розчиненості газу в нафті r0; якщо r
менше r0, то підрахунок запасів проводять із врахуванням газового фактора r.
Таким чином:

при r > r0 Vр.г.= Qнr0; (1.18)

при r< r0 Vр.г.= Qнr (1.19)

де Vбал – запаси газу, розчиненого в нафті;

Qбал – запаси нафти;
Г0 – розчиненість газу в нафті;
Г – газовий фактор.
На величину видобувних запасів газу, розчиненого в нафті, впливає
режим покладу. При водонапірних режимах пластові тиски і газові фактори
незмінні в часі. Тому, у відповідності з умовами попередніх формул:

Vвид= QвидГ0, (1.20)

або
Vвид= QвидГ, (1.21)

де Qвид. – видобувні запаси нафти.

Категорійність запасів газу, розчиненого в нафті, визначається
категоріями запасів нафти.
Підрахунок запасів супутніх корисних копалин. Вивчення
(геологічне, фізико-хімічне, технологічне та економічне), облік і залучення в
промислове освоєння поряд з основними і супутних корисних копалин та
пов’язаних з ними цінних компонентів, підвищують повноту використання
надр та економічний потенціал родовищ, сприяють створенню безвідходної і
маловідходної технології переробки мінеральної сировини і охороні
навколишнього природного середовища.
До супутних корисних копалин відносяться мінеральні комплекси (гірські
породи, руди, підземні води, розсоли), видобуток яких при розробці основної
корисної копалини і використання в народному господарстві економічно
доцільні.
До супутних компонентів відносяться заключені в корисних копалинах
мінерали, метали та інші хімічні елементи і їхні сполуки, які не мають
визначального значення для промислової оцінки родовищ, але при переробці
корисних копалин можуть бути рентабельно видобуті та використані в
народному господарстві, а саме:
- підземні води, які містять підвищені концентрації йоду, брому, бору та
інших корисних компонентів, а також придатні для водопостачання або
бальнеологічних цілей;
- компоненти, які містяться в нафті і горючих газах та виділяються при
видобуванні (сепарації) у самостійні продукти (розчинений газ та конденсат);
- різного роду домішки сірка (у формі сірководню та інших сірчистих
сполук), іноді ванадій, титан, нікель, аргон, гелій, азот і вуглекислий газ, іноді
ртуть.
Етан, пропан і бутан, що часто входять до складу газу в промислових
концентраціях є дефіцитною сировиною для виробництва зріджених газів і
продукції нафтохімічної промисловості, повинні розглядатись і вивчатись як
супутні компоненти.
Запаси супутніх компонентів підраховують роздільно в контурах запасів
утримуючих їх корисних копалин. Віднесення запасів супутніх компонентів до
тієї чи іншої категорії визначається ступенем їхньої вивченості, характером
розподілу, формами перебування і технологією вилучення. Ступінь вивченості
супутніх компонентів, які містяться у нафті, розчиненому і вільному газі,
повинна відповідати ступені вивченості (категорії) запасів нафти і газу, що
містять ці компоненти.

Тема 3 Геологорозвідувальний процес

1) Критерії оцінки нафтогазоносності.

2) Послідовність і принципова схема геологорозвідувальних робіт на
нафту і газ.
3) Регіональні та пошукові роботи на нафту і газ.
4) Геологічна ефективність пошукових робіт.

1) Критерії оцінки нафтогазоносності

Геологічний прогноз або геологічне обґрунтування доцільності
проведення пошуків полягає в аргументованому доведенні наявності в надрах
досліджуваної території сприятливих умов для формування та збереження
скупчень нафти і газу. Сучасна теорія і практика геологічного обгрунтування
пошуків нафти і газу базується на аналізі геологічних передумов, під якими
розуміють сукупність сприятливих ознак і критеріїв нафтогазоносності, що
залежать від умов формування та розташування їх скупчень в земній корі.
Під ознаками нафтогазоносності розуміють такі особливості
геологічних об’єктів, які вказують на наявність в надрах досліджуваної
території покладів нафти і газу. Ознаки нафтогазоносності вказують на те, чим
геологічні об’єкти, що вміщують поклади нафти і газу, відрізняються від
об’єктів, що їх не вміщують.
За характером прояву ознаки нафтогазоносності поділяються на прямі й
опосередковані.
Прямі ознаки безпосередньо вказують на наявність нафти чи газу в
надрах земної кори. До них відносяться природні нафтогазопрояви. Прямі
ознаки не можуть бути безпосередньо залучені для кількісної оцінки
нафтогазоносності геологічного об’єкта.
Опосередковані (непрямі або побічні) ознаки нафтогазоносності вказують
на наявність в надрах нафти і газу не безпосередньо, а через будь-що інше, за
допомогою посередніх ланок. Іншими словами, такі ознаки є навідними, так би
мовити, натяком на наявність нафти чи газу.
До опосередкованих ознак нафтогазоносності відносяться такі
особливості будови і розвитку геологічних об’єктів, які згідно з емпірично
встановленими або теоретично обґрунтованими закономірностями говорять про
сприятливі умови для наявності в надрах досліджуваного об’єкта покладів
нафти і газу.
На практиці використання ознак нафтогазоносності проводиться при
прогнозуванні продуктивності окремих геологічних об’єктів шляхом аналізу
так званих критеріїв оцінки нафтогазоносності.
Критерії оцінки нафтогазоносності – це ознаки нафтогазоносності, на
основі яких проводиться визначення можливої нафтогазоносності геологічних
об’єктів за ступенем їхньої перспективності. При цьому виділяється п’ять
основних груп критеріїв:
– структурно-тектонічні;
– літолого-фаціальні;
– геохімічні;
– гідрогеологічні;
– природні нафтогазопрояви.
Перші чотири групи критеріїв відносяться до опосередкованих, а остання
– як пряма ознака нафтогазоносності надр.
Крім наведених критеріїв оцінки нафтогазоносності при виборі
першочергових об’єктів під постановку на них нафтогазопошукових робіт
обов’язково розглядаються і техніко-економічні критерії. Вони охоплюють такі
показники як величина ресурсів, глибина залягання перспективних об’єктів,
якість нафти і газу, наявність розвинутої інфраструктури транспортування і
переробки вуглеводневої сировини, наявність матеріально-технічної бази для
ведення пошуково-розвідувальних робіт, наявність і стан шляхів сполучень
тощо, що значно впливають на економічні показники геологорозвідувальних
робіт.
 2) Послідовність і принципова схема геологорозвідувальних робіт на
нафту і газ.

Геологорозвідувальний процес – це сукупність взаємопов’язаних

виробничих робіт і наукових досліджень, які виконуються в певній
послідовності і повинні забезпечити відкриття, геолого-економічну оцінку і
підготовку до розробки нафтових і газових родовищ.
Пошуково-розвiдувальний процес характеризується стадiйнiстю, тобто
певною послiдовністю геологічного вивчення надр досліджуваної території від
початку її вивчення до відкриття родовищ нафти і газу та вирішення питання
про передачу їх в промислове освоєння (розробку). Така стадійнiсть
характеризується поступовим наближенням до вирiшення кiнцевої мети, що
забезпечує найбiльш рацiональне використання сил i коштiв, які витрачаються
на пошуки та розвiдку нафтових і газових родовищ.
Відкриття, розвідка та підготовка до розробки нафтових і газових
родовищ забирає багато часу. Геологорозвідувальний процес на нафту і газ
починається з початкової стадії – вивчення великих територій. На наступній
стадії вибираються райони із сприятливими для формування і збереження
покладів нафти і газу геологічними умовами, в яких проводиться пошук пасток.
Після виявлення таких пасток здійснюється безпосередній пошук скупчень
нафти і газу, а після одержання промислових припливів вуглеводнів
проводиться розвідка встановлених покладів.
У залежності від стану вивченості нафтогазоносності надр у
геологорозвідувальному процесі на нафту і газ виділяється три послідовних
етапи: регіональний, пошуковий і розвідувальний з поділом їх на стадії. В
межах однієї території можливе суміщення в часі різних етапів і стадій.

3) Регіональні та пошукові роботи на нафту і газ.

Регіональний етап. Роботи проводяться переважно на недосліджених чи
недостатньо вивчених територіях (акваторіях) або на нижні структурні поверхи
регіонів, які добре вивчені по верхніх структурних поверхах. Метою є вивчення
загальних рис і закономірностей геологічної будови осадових басейнів, оцінка
перспектив їх нафтогазоносності і встановлення першочергових районів, зон та
об’єктів для постановки пошукових робіт на нафту і газ.
Пошуковий етап. Роботи проводяться на перспективних ділянках.
Метою є виявлення родовищ нафти i газу або покладiв на ранiше вiдкритих
родовищах з оцiнкою їх запасiв та вибiр першочергових об’єктiв для розвiдки.
При проектуваннi i закладаннi пошукових свердловин на локальному
об’єктi слiд додержуватись таких основних принципiв:
1) кiлькiсть пошукових свердловин має бути мiнiмально необхiдною;
2) перша пошукова свердловина закладається в оптимальних
структурних умовах, тобто в межах гiпсометрично найвищої частини
структури;
Система пошукiв покладiв (послiдовність виявлення):
 а) знизу догори; при цiй системi перспективнi горизонти вивчають
послiдовно, починаючи вiд самого глибокого. Використовується ця система на
перспективних площах з недоказаною промисловою нафтогазоноснiстю;
б) зверху донизу; застосовується при пошуках нових покладiв в бiльш
глибоких горизонтах в межах уже вiдомих родовищ.
Пошуковi свердловини буряться переважно до глибин залягання
перспективних горизонтiв, а при великiй товщинi осадового чохла – до
максимальної технiчно досяжної глибини. Виділяють залежні i незалежні
свердловини.

4) Геологічна ефективність пошукових робіт.

Геологічна ефективність пошукового буріння звичайно визначається

двома найбільш відомими в практиці робіт кількісними показниками
достовірності геологічного прогнозу – коефіцієнтом успішності пошуків і
коефіцієнтом успішності свердловин.
Коефіцієнт успішності пошуків (промислових відкриттів) Кусп відображається
відношенням кількості продуктивних пасток (Nпр.п) до загалі кількості введених
у пошуки структур (Nстр) у районі:

Кусп = Nпр.п / Nстр (2.1)

Цей показник дає в цілому уявлення про правильність вибору напрямів

пошуків у певному регіоні. За статистичними даними, сучасна величина цього
коефіцієнта в країні становить не більше 30-33 %. Інакше кажучи, майже 70 %
пошукованих площ виводиться із пошуків і негативними результатами.
Коефіцієнт успішності свердловин Кусп.св – це відношення кількості про-
дуктивних свердловин (ппр.св) до загальної їх кількості, шо пробурені на площі
(псв):

Кусп.св = ппр.св / псв (2.2)

Цей коефіцієнт оцінює раціональність вибраної системи розташування

пошукових і розвідувальних свердловин та їх оптимальні кількості в межах
пастки певного генетичного типу. В останні роки коефіцієнт має тенденцію
збільшення, але не перевищує в середньому по країні 20 %.
Підвищення геологічної результативності і якості пошукової стадії можна
забезпечити такими шляхами:
– значним посиленням наукової обґрунтованості напрямів пошуків
скупчень вуглеводнів у регіонах і особливо вибору окремих районів і об’єктів
для введення їх у пошукове буріння. Це особливо актуально для здійснення
пошуків у сучасних складних геологічних умовах і збільшення середніх глибин
пошукових свердловин. Вирішення цього завдання дасть змогу одним і тим же
обсягом пошукового буріння відкривати значно більше нових родовищ нафти і
газу;
– збільшенням: обсягів пошукового буріння;
– раціональним використанням метражу як за рахунок проводки оди-
ночних свердловин на значній кількості об’єктів, так і одночасним бурінням 2
—3 свердловин на одній площі. Останнє найдоцільніше для районів з
установленою промисловою нафтогазоносністю і доброю якістю підготовки
пасток;
– всебічним підвищенням якості підготовки пасток;
– вибором оптимальної кількості пошукових свердловин і раціональним
розміщенням їх на об’єкті;
– розробкою типізації пошукових об’єктів і наукових основ оптимізації
пошуків скупчень вуглеводнів, що давало би можливість мати для кожної
типової геологічної ситуації набір стандартних варіантів систем буріння
(кількість пошукових свердловин, черговість їхнього буріння, відстань між
ними тощо);
– обов’язковим проведенням після відкриття родовища деталізаційної
сейсморозвідки в комплексі зі свердловинними геофізичними методами, що дає
можливість створити об’ємну модель покладу для ефективнішого проведення
подальших розвідувальних робіт;
– цілеспрямованими пошуками скупчень вуглеводнів у літолого-страти-
графічних пастках у верхніх частинах розрізу осадового чохла (до глибини 3000
м), що досі є, по суті, невикористаним резервом приросту нових ресурсів нафти
і газу. Значна геологічна ефективність цього напряму доведена у багатьох
країнах;
– широким промисловим впровадженням прямих геофізичних і
геохімічних методів пошуків нафти і газу.

Тема 4. Методи досліджень при пошуково-розвідувальних роботах

1) Геологічні методи.
2) Геофізичні методи (гравірозвідка, магніторозвідка, електоророзвідка,
сейсморозвідка).
3) Геохімічні методи.
4) Геофізичні досліджень свердловин, контроль їх технічного стану.
5) Гідрогазодинамічні методи досліджень свердловин.

У процесі проведення пошуково-розвідувальних робіт застосовуються

різноманітні методи досліджень – способів вивчення геологічної будови надр,
виявлення і оцінки покладів нафти і газу: геологічні, геофізичні, геохімічні та
буріння свердловин.

1) Геологічні методи

Геологічні методи досліджень базуються на вивченні характеру, складу і

віку осадових відкладів і тектонічної будови територій шляхом виконання
різних польових і дистанційних спостережень, лабораторних досліджень і
камерального узагальнення одержаних матеріалів. У процесі геологічного
вивчення територій проводиться геологічне і структурно-геологічне
картування (зйомки), геоморфологічні та аерокосмогеологічні дослідження.
 Геологічне картування проводиться з метою складання геологічної
карти місцевості для вивчення стратиграфії і літології відкладів, що виходять на
її поверхню, і вияснення її тектонічної будови. Таке картування здійснюється в
два етапи: польові дослідження і камеральне оброблення зібраних матеріалів.
При польових роботах складається польова геологічна карта, для чого
планомірно і всебічно вивчаються та наносяться на топооснову природні
відклади і гірничі виробки з показом елементів залягання гірських порід.
Виявляються і трасуються геологічні межі, простежуються розривні
порушення, вивчаються літологічний склад, генезис, умови залягання,
взаємовідношення і вік гірських порід. Особливо уважно вивчаються контактні
зони, прояви корисних копалин, особливо нафто- і газопрояви. Ведуться також
спостереження за рельєфом і підземними водами. Всі спостереження заносяться
в геологічний щоденник, в якому записується місцезнаходження відслонення,
дається його опис, замальовуються особливості геологічної будови і по
можливості фотографується. Проводиться відбір зразків порід, корисних
копалин, залишків фауни і флори. Всі зразки нумеруються згідно із записами у
щоденнику і споряджаються етикеткою.
У процесі камерального опрацювання фактичного матеріалу
уточнюються і деталізуються результати польових спостережень шляхом
спеціальних лабораторних досліджень – мікроскопічних, хімічних,
спектроскопічних, люмінісцентних та інших, визначаються викопні рештки
фауни і флори, складаються необхідні графічні документи (геологічні карти,
стратиграфічні колонки, геологічні розрізи і т.п.), узагальнюються всі дані і
складається звіт.
У залежності від детальності завдань і методики проведення розрізняють
зйомки, наведені в табл. 4.1.

Таблиця 4.1 – Характеристика різних видів геологічного картування

Методика проведення
Назва Масштаб Основні завдання
картування
Дрібномасш- 1:1 000 000 Попереднє вивчення Маршрутні перетини
табна 1:500 000 загальних рис геологічної навхрест простягання
(регіональна) будови великих територій складчастих комплексів
Середньо- 1:200 000 Дати більш детальне уявлення 1. Площинне картування з
масштабна 1:100 000 про геологічну будову та точками спостережень по
історію розвитку району всій території, щільність
осадового басейну, виявити в яких залежить від ступеня
них основні великі і середні складності геологічної
перспективні геологічні будови, умов відслонень,
структури за верхніми прохідності, фотогеніч-
горизонтами, установити ності.
зв’язок нафтогазоносності з 2. Маршрутні дослід-ження
певними комплексами навхрест і за простяганням
осадових порід, дати оцінку структур, а також в
перспектив нафтогазоносності спецнапрямках.
району. 3. Проведення гірничих
виробок.
Великомасш- 1:50 000 Забезпечити вирішення 1. Площинне картування з
табна 1:25 000 спеціальних геологічних і інструментальним нане-
 (детальна) і більше прикладних геологопошу- сенням на топооснову
кових завдань геологічних об’єктів.
2. Проведення гірничих
виробок.

Структурно-геологічне картування або структурно-геологічна зйомка –

це спеціалізоване детальне геологічне картування для одержання структурної
карти за опорним або маркувальним горизонтом, який характеризує умови
залягання перспективних комплексів порід. Процес проведення картування
містить такі основні операції:
1) виділення в геологічному розрізі відкладів досліджуваної площі
опорних і маркувальних горизонтів;
2) визначення базисної геологічної поверхні або межі, за якою буде
побудована підсумкова структурна карта;
3) виявлення і детальний опис точок відслонення (виходу) опорних і
маркувальних горизонтів на місцевості;
4) інструментальна прив’язка точок відслонення до топооснови,
вимірювання координат і висотних позначок;
5) обчислення висотних позначок базисної геологічної поверхні;
6) побудова структурної карти.
У геологічно закритих районах при такій зйомці буряться неглибокі
структурно-картувальні свердловини, які повинні розкрити маркувальні та
опорні горизонти. Як метод виявлення і підготовки структур структурно-
геологічне картування тепер застосовується рідко, переважно в складчастих
областях і в районах розвитку солянокупольних структур і, здебільшого, в
комплексі з геофізичними методами.
Кондиційність структурної карти залежно від масштабу зйомки і ступеня
складності геологічної будови визначається нормою структурних точок на 1 км2
площі (табл. 4.2).

Таблиця 7.2 - Кількість структурних точок на 1 км2 площі

Ступінь складності геологічної будови

Масштаб зйомки
Проста Середня Складна
1:200 000 0,06 0,09 0,30
1:100 000 0,12 0,30 0,60
1:50 000 0,30 0,70 1,10
1:25 000 2,00 4,00 5,50
1:10 000 6,00 8,00 12,00

Геоморфологічні методи дослідження ґрунтуються на вивченні форм

сучасного рельєфу та рельєфотвірних процесів і прогнозування за ними
структурних елементів, з якими можуть бути пов’язані поклади нафти і газу.
Геометричні особливості структур і зв’язок земної поверхні з тектонікою
знаходять відображення:
а) у висотному полі рельєфу;
б) у його розчленованості;
 в) у плановому рисунку форм рельєфу і ареалів грунтово-рослинного
покриву;
г) у морфогенетичних рисах рельєфу.
Гіпсометричний аналіз рельєфу, аналіз нахилів і власне форми денної
поверхні базується на уявленні про тектогенну деформацію цієї поверхні.
Екзогенні рельєфотвірні процеси, які формують рельєф одночасно з
тектогенною його деформацією, суттєво, часто докорінним чином змінюють
геоморфологічний характер цієї деформації у відношенні планового положення
і морфології форм рельєфу, що утворюються.
Різноманітність і неоднозначність зв’язку гіпсометрії рельєфу з
тектонічною структурою роблять неможливим “автоматичне” виділення
структур.
Розчленування рельєфу, безумовно, прямо або опосередковано
відображає тектонічні рухи і структури, але для більшості випадків
розчленування цей зв’язок недосліджений. Дія тектонічних рухів і структур на
розчленування рельєфу здійснюється через:
а) тектогенно зумовлену гіпсометрію рельєфу та схили земної поверхні;
б) літологію виведених на поверхню порід;
в) тектогенну тріщинуватість.
Морфологічний аналіз полягає в дослідженні планового рисунку земної
поверхні – форм рельєфу, гідромережі, ареалів грунтово-рослинного покриву –
з метою виявлення планових обрисів тектонічних структур – диз’юнктивних і
плікативних.
Геоморфологічні дослідження проводяться в обмежених обсягах і
найбільше значення мають в слабовідслонених районах при пошуках зон
регіональних піднять та локальних структур.
При аналізі зв’язку структурного рельєфу, їх зіставлення між собою
повинно бути окремим для структур різних порядків, оскільки часто в одному і
тому ж районі для структурних форм першого порядку можуть спостерігатись
прямі співвідношення, а для структур другого порядку – зворотні.
У процесі нафтогазопошукових робіт геолого-геоморфологічні
дослідження можуть проводитись декількома шляхами.
Аналіз гідрографічної мережі. Встановлено, що напрямок руху річкових
потоків тісно пов’язаний з проявами новітньої тектоніки, зазвичай,
успадкованої від похованих структур більш раннього закладання. Так,
наприклад, практично всі річки передгір’я Українських Карпат пов’язані з
поперечними тектонічними порушеннями осадового покриву. Внаслідок цього
поховані підняття характеризуються або радіальним розташуванням
гідрографічної мережі і посиленням утворення ярів у найбільш припіднятих
ділянках, або відхиленням великих рік від початкового напрямку та
обходженням похованого підняття. За характером поведінки самої річки можна
робити висновок, про наявність можливого похованого підняття і тектонічного
розчленування території дослідження.
Аналіз топокарт (морфометричний аналіз). Він ґрунтується на вивченні
різних морфометричних карт і картограм. Для цього складаються карти глибин
базисів ерозії, карти висот врізів річок, повздовжні профілі річок,
розраховуються також коефіцієнти заболоченості місцевості та звивистості
річок. Результати морфометричних робіт повинні перевірятись у процесі
польових досліджень для підтвердження виділених піднять.
Для ділянок новітніх піднять властивий швидкий перехід долин нижчих
порядків у більш високі. Такий перехід відбувається в даному випадку на
коротких відстанях.
Дослідження рельєфу і гідромережі дозволяє також виявити тектонічні
порушення.
Вивчення геології четвертинних відкладів. При їх вивченні
використовуються природні відслонення, а також розрізи структурних і
картувальних свердловин. Практика пошукових робіт показує, що над
позитивними структурами спостерігається зменшення товщини четвертинних
відкладів, більш грубозернистий склад і часте випадання окремих горизонтів.
Найбільший ефект досягається при аналізі в сукупності з геофізичними
матеріалами.
Для пошуків локальних структур у деяких районах значну користь надає
побудова структурних карт четвертинних відкладів. Це має місце, наприклад, в
зоні Доно-Медведицьких дислокацій (Волго-Уральська НГП) більшість
локальних структур, виявлених бурінням по різних горизонтах палеозою і
мезозою, добре відображаються і в четвертинному рельєфі. Ця закономірність
дозволяє на картах рельєфу виявляти нові антиклінальні структури. Для
побудови цих карт проводиться неглибоке картувальне буріння.
При геологічній зйомці широко використовуються дистанційні
(аерокосмічні) методи дослідження, які ґрунтуються на спостережені та
фотографуванні земної поверхні з літальних апаратів. Суть цих методів
базується на існуванні тісного зв’язку між геологічною будовою території з
одного боку і формами її рельєфу, гідрографією, грунтовими утвореннями,
рослинністю, кольоровими і тональними особливостями ландшафту – з іншого.
Виявляючи ці особливості земної поверхні візуально з повітря або на
аерокосмічних фотознімках шляхом їх дешифрування, можна встановити
багато рис геологічної будови території.
Ці методи використовуються як на стадії регіональних досліджень, так і
на стадії детальних робіт, тобто при крупномасштабних зйомках. Вони мають
ряд переваг і дозволяють вирішити наступні завдання:
– виявити ступінь відслоненості місцевості, розташування відслонених
ділянок і на цій основі вибирати найбільш повноцінні маршрути, розробити
раціональний план проведення польових робіт;
– при практично суцільній відслоненості території скласти геологічну і
структурну карти при мінімальному обсязі польових спостережень;
– виявити ряд особливостей будови земної поверхні або прослідкувати
розповсюдження пластів, товщ, світ і структур, які не прослідковуються при
польових наземних спостереженнях;
– спостерігати одночасно увесь об’єкт або ряд об’єктів дослідження в їх
цілісному вигляді та в природних співвідношеннях тощо.
На першій стадії регіонального етапу аерокосмічна інформація
використовується головним чином для геологічного картування
нафтогазоперспективних територій з метою вибору першочергових площ і
раціонального розташування геофізичних, геохімічних і бурових робіт на
наступній стадії. В процесі аерокосмічного картування проводяться
дослідження структуротворчих деформацій четвертинних відкладів і уточнення
структурного плану верхніх горизонтів дочетвертинних товщ, прогнозування
структур глибинних горизонтів осадового чохла, виявлення та оцінка чинників,
сприятливих для формування і збереження покладів нафти і газу. У
відслонених районах, особливо з аридним кліматом, за регіональними і
особливо детальними космознімками можливе пряме дешифрування літолого-
стратиграфічних комплексів або геологічних структур.
Через покривні, інколи потужні, осадові утворення “просвічуються”
корінні породи або структурні елементи, тектонічні порушення.
Серед методів аерокосмогеологічного картування широке
розповсюдження отримав аналіз лініаментів і кільцевих структур за
матеріалами космічних світлин. Аналіз лініаментів дозволяє в зонах
нафтогазонагромадження і на конкретних родовищах виявити і протрасувати
системи тріщинуватості, виявити їх азимутальну впорядкованість, ступінь
опосередкованої або прямої вираженості в приповерхневих відкладах тощо.
Сьогодні виявлені широкі можливості лініаментного аналізу при пошуках та
розвідці родовищ нафти і газу. Саме в областях активної новітньої і сучасної
геодинаміки з інтенсивними висхідними рухами, складчастістю, розвитком
розривів і зон тріщинуватості, спостерігається вертикальна міграція
вуглеводнів майже по всьому розрізу осадового чохла. Це зумовлює
продуктивність більшості колекторів будь-якого генезису.
Відомо, що зони тріщинуватості, які утворюються вздовж розломів без
відносного вертикального зміщення блоків, важко виявляються геофізичними
методами. На космічних знімках зони тріщинуватості проявляються інколи
краще, ніж високоамплітудні підкиди і насуви.
Іншим традиційним методом аерокосмогеологічного картування є
геоморфологічний аналіз – вивчення рельєфу, гідрографічної мережі, грунтово-
рослинних асоціацій та рельєфотвірних порід за їх зображеннями на космічних
знімках і топографічних картах. При прямих пошуках нафти і газу з
використанням геоморфологічного аналізу вирішуються наступні завдання:
– прогноз потенційної продуктивності на основі визначення інтенсивності
структуротвірних знакоперемінних тектонічних рухів, що зумовлюють
формування, переформування і розсіювання вуглеводневих скупчень;
– прогноз можливо продуктивних пасток структурного типу на базі
виділення регіональних і локальних тектонічних структур;
– прогноз можливо продуктивних пасток неструктурного типу з
використанням реконструкції результатів взаємодії палеорельєфу і
палеотектонічних умов – перерв в осадконагромадженні.
За результатами детальних аерокосмогеологічних досліджень у різних
регіонах, у тому числі в Передкарпатському прогині та Дніпровсько-Донецькій
западині, виділена значна кількість перспективних локальних об’єктів,
рекомендованих для перевірки, насамперед, сейсморозвідувальними роботами.
На них з достатньо високим коефіцієнтом підтвердження (0,6–0,7) були
встановлені різні структурні ускладнення осадового чохла.
Регіональні аерокосмічні дослідження з виявлення локальних пошукових
об’єктів проводяться на добре вивчених геолого-геофізичними і геохімічними
методами територіях, для яких встановлюються ландшафтні, геоморфологічні,
геологічні і фототонові індикатори похованих локальних пасток різних типів
(еталонів). За такими індикаторами проводиться виявлення нових локальних
нафтогазоперспективних об’єктів.
Велике значення набирає аерокосмічне картування при вивченні
геологічної будови морських акваторій, що має велике практичне значення в
зв’язку з пошуками нафти і газу під дном моря.

2) Геофізичні методи

У комплексі геофізичних методів досліджень при пошуково-

розвідувальних роботах на нафту і газ виділяють:
1. польові методи (розвідувальна геофізика);
2. промислові методи (геофізичні дослідження в свердловинах –
каротаж).
Польові методи геофізичних досліджень грунтуються на вивченні та
аналізі розподілу природних або штучно створених фізичних полів –
гравітаційного, магнітного, електричного, радіоактивного, теплового і
сейсмічного.
Неоднакові фізичні властивості гірських порід зумовлюють неоднорідні
фізичні поля, внаслідок чого з’являється можливість виявляти особливості
геологічної будови окремих територій. За характером використовуваних полів
розрізняються і методи польової розвідувальної геофізики. На використанні
природних полів засновані методи гравірозвідки, магніторозвідки,
електророзвідки (телуричних струмів) і геотермії. Ці методи використовуються
переважно для регіональних та пошукових досліджень. Штучні поля
збуджуються спеціальними технічними засобами. На їх використанні
ґрунтуються такі методи, як сейсморозвідка і електророзвідка постійним і
змінним струмом, вивчення викликаних теплових полів. Достовірність і
вирішувальна спроможність методів штучного поля, як правило, вища, але
вони, звичайно, складніші і дорожчі. Вони переважно застосовуються для
детальних досліджень, але і в регіональних та пошукових дослідженнях
відіграють важливу роль. Основою інтерпретації геофізичної інформації
служить вирішення оберненої задачі, коли за просторово-часовим розподілом
геофізичного поля визначають будову і властивості об’єкта, що вивчається.
Найбільш відповідальним і трудомістким етапом при цьому є геологічна
інтерпретація, при проведенні якої геофізична інформація використовується в
поєднанні з даними інших видів спостережень (буріння, геологічні, геохімічні
та інші дослідження).
Гравіметричний метод розвідки (гравірозвідка) ґрунтується на вивченні
аномального поля сили тяжіння на земній поверхні, яке зумовлене
нерівномірним розподілом мас у надрах і неоднорідністю густин гірських
порід.
При нафтогазопошукових роботах гравірозвідка переважно
використовується для розв’язання таких геологічних завдань:
а) вивчення будови фундаменту (виявлення окремих блоків) і глибини
його залягання;
 б) виділення основних структурних елементів земної кори;
в) виявлення і трасування регіональних розломів;
г) пошуки і оконтурення солянокупольних структур, зон розвитку
рифових масивів, інтрузій в осадовій товщі тощо;
д) визначення напрямів та обсягів пошукової сейсморозвідки;
е) прогнозування геологічного розрізу (прямі пошуки нафтових і газових
покладів);
ж) геофізичний моніторинг.
Гравірозвідка полягає в проведенні гравіметричної зйомки та
інтерпретації виявлених аномалій з побудовою геогустинної моделі об’єкта, що
вивчається (карти, профілі).
При гравіметричній зйомці, що проводиться спеціальними приладами-
гравіметрами, вимірюється прискорення сили тяжіння. Одиниця прискорення –
Гал (Гл) відповідає прискоренню 1 м/с2 – 1 Гл = 10-2 м/с2. На практиці
користуються величиною 1 мілігал (1 мГл = 10-5 м/с2).
За призначенням гравіметрична зйомка підрозділяється на регіональну і
детальну. За способом проведення розрізняють площинну гравіметричну
зйомку і профільну (або маршрутну). В залежності від поставлених геологічних
завдань та умов проведення польових робіт вибирається масштаб зйомки,
щільність і розміщення пунктів спостережень, похибка визначення аномалії
тощо.
На гравіметричних картах здебільшого виділяються такі основні
елементи гравітаційного поля: максимальні і мінімальні аномалії та смуги
згущення ізоаномал – зони підвищених градієнтів сили тяжіння або гравітаційні
уступи. Розрізняють регіональні і локальні аномалії, які характеризуються
різними розмірами, конфігурацією та інтенсивністю.
Платформні області відрізняються відносно спокійним гравітаційним
полем і повсюдним чергуванням ізометричних та мозаїчних аномалій і
смугових зон переважно лінійних аномалій. Перші відповідають полігонально
окресленим кутастим блокам земної кори, які утворюють як додатні
(антеклізи), так і від’ємні (синеклізи) тектонічні форми. Смугові зони розвитку
лінійних аномалій різного знаку в багатьох випадках відповідають
грабеноподібним прогинам, зонам розломів і давнім складчастим системам в
тілі фундаменту.
Серед регіональних елементів гравітаційного поля платформ важливе
пошукове значення мають протягнені смугові зони згущення ізоаномал –
гравітаційні уступи. В багатьох випадках вони фіксують тектонічні уступи
(розломи) поверхні фундаменту і пов’язані з ними флексури і валоподібні
структури в осадовому покрові – системи пасток нафти і газу.
Крайові прогини, западини платформ і міжгірські западини, які виповнені
потужними (до 10–20 км) товщами осадових нашарувань з відносно легкими
піщано-глинистими або соленосними породами, характеризуються, переважно,
від’ємними регіональними аномаліями сили тяжіння з елементами лінійності і
гравітаційними ступенями.
Висока інформативність гравірозвідки спостерігається в районах, де
розвинуті соляні куполи – дуже контрастні тектонічні форми. Наприклад,
гравірозвідка широко використовується з пошуковою метою у Дніпровсько-
Донецькій западині, в районах Прикаспійської западини та в багатьох інших
солянокупольних районах. Більш того, гравіметрична карта солянокупольного
району є основним і найбільш інформативним документом, який відображає всі
елементи соляної тектоніки – соляні гряди, куполи, міжкупольні мульди і
прогини. Для більш детальних досліджень проводиться високоточна
гравіметрична зйомка.
Найбільша геологічна ефективність гравірозвідки при пошуках
нафтогазоперспективних структур спостерігається при раціональному
комплексуванні гравірозвідки з іншими геофізичними методами або бурінням.
Магнітометричний метод розвідки (магніторозвідка) ґрунтується на
вивченні аномалій геомагнітного поля, яке зумовлене неоднаковою
намагніченістю гірських порід.
При нафтогазопошукових роботах магніторозвідка використовується для
розв’язання таких геологічних завдань:
а) вивчення глибинної будови земної кори (рельєфу поверхні
кристалічного фундаменту і його внутрішньої структури) з метою тектонічного
районування і прогнозування перспективних на нафту і газ тектонічних зон;
б) визначення товщини осадових утворень платформного чохла;
в) виявлення і трасування зон глибинних розломів з інтрузіями основного
складу, що проникають в осадовий чохол;
г) пошуки в окремих районах локальних структур, соляних куполів тощо;
д) простеження контактів між магматичними і осадовими породами;
е) виявлення покладів вуглеводнів.
Під час проведення магнітної зйомки проводиться вивчення
геомагнітного поля магнітометрами, які фіксують магнітну індукцію в теслах
(Тл), що має розмірність кг/(с2·А). Величина 1 Тл надто велика і тому на
практиці використовується розмірність в мільярд разів менша – нанотесла (1
нТл = 10-9 Тл). Масштаб магнітних зйомок і методика їх проведення
визначаються характером і метою поставлених геологічних завдань. Зазвичай,
при регіональних дослідженнях проводиться аеромагнітна зйомка масштабу
1:200 000. При цьому безперервні виміри параметрів геомагнітного поля
здійснюються з літаків за маршрутами. При детальних дослідженнях
проводяться наземні зйомки масштабу 1:50 000 і більше з використанням
високочутливих квантових протонних та ферозондових магнітометрів.
Аномальне геомагнітне поле відображається на картах ізодинам (ліній
рівних значень інтенсивності геомагнітного поля) як повного вектора, так і
вертикальних або горизонтальних його складових. Аеромагнітна карта є
важливим документом, що характеризує будову кристалічного фундаменту.
Вивчення внутрішньої структури фундаменту має особливе значення при
нафтогазопошукових роботах і дослідженнях, оскільки саме з елементами
внутрішньої структури фундаменту пов’язано і розташування та характер
структурних форм осадового чохла – антекліз, синекліз, склепінь, систем
лінійних дислокацій або валів і регіональних флексур. Важливу додаткову
інформацію про будову фундаменту і особливо осадового чохла дає аномальне
гравітаційне поле. Тому тектонічне районування і виділення великих
структурних елементів земної кори проводиться на основі сумісного розгляду
геомагнітного і гравітаційного аномальних полів з використанням опорних
геологічних або інших геофізичних даних.
Магніторозвідка успішно використовується в областях розвитку соляної
тектоніки для пошуків соляних куполів. Вона була ефективно використана в
Дніпровсько-Донецькій западині, де в процесі солянокупольного тектогенезу з
великих глибин були винесені уламки сильнонамагнічених діабазів, які
характеризуються чіткими магнітними аномаліями (до 500–1000 нТл).
Магніторозвідка може також використовуватись для пошуків соляних куполів,
виходячи із діамагнітних властивостей солі.
У крайових передгірських прогинах і западинах, заповнених осадками
величезної товщини, геомагнітні аномалії суттєво згладжені і поле стає
одноманітним, близьким до нормального. Інколи на фоні такого поля
з’являються ланцюги інтенсивних магнітних аномалій, які відмічають осередки
або зони основних інтрузій, що проникають в осадовий чохол.
Електрометричний метод розвідки (електророзвідка) ґрунтується на
вивченні розподілу в земній корі порід з різною електропровідністю. При цьому
використовуються як природні, так і штучні електромагнітні поля, які
виникають під дією джерел постійного і змінного струму. До методів, які
використовують природні електричні поля, відносяться магнітотелуричні
методи, які вивчають змінне поле напруженості телуричних (земних) струмів,
метод ТС (телуричних струмів), метод МТП (магнітотелуричного
профілювання), метод МТЗ (магнітотелуричного зондування).
До методів, які ґрунтуються на вивченні штучно створених полів за
допомогою постійного струму, відносяться: ВЕЗ (вертикальне
електрозондування), ДЕЗ (дипольне електрозондування), ЕП
(електропрофілювання) і ЗС (зондування методом становлення поля).
При нафтогазопошукових роботах електророзвідка використовується для
розв’язання таких геологічних завдань:
а) виявлення і вивчення великих структурних елементів і окремих
структурних зон;
б) пошуки похованих структурних піднять, покритих наносами і
акваторією;
в) виявлення і трасування зон тектонічних порушень тощо.
Об’єктами досліджень при електророзвідці переважно є осадові товщі та
горизонти, що відрізняються високим (нескінчено високим) опором: соленосні,
сульфатні, карбонатні, а також кристалічні породи фундаменту.
При пошуках і розвідці структур, перспективних на нафту і газ,
звичайними є електророзвідувальні роботи масштабів від 1:200 000 до 1:25 000.
Вони, як правило, проводяться в комплексі з іншими геофізичними методами
(сейсморозвідкою і гравірозвідкою).
При регіональних нафтогазопошукових роботах застосовуються такі
методи як ТС, МТП, МТЗ і ЗС. Однак основний обсяг електророзвідувальних
робіт виконується при детальних нафтогазопошукових роботах з метою
пошуків валоподібних піднять, а також окремих локальних структур.
У залежності від виду використовуваного електричного струму і техніки
проведення польових робіт розрізняють два основних методи електророзвідки:
електропрофілювання та електрозондування.
 Електропрофілювання ґрунтується на вимірах уявних питомих
електричних опорів в горизонтальній площині уздовж прямолінійного
маршруту на земній поверхні при фіксованому взаємному розташуванні
живильних та вимірювальних електродів. Глибинність дослідження
визначається розмірами установки. Сприятливими умовами для успішного
проведення електропрофілювання є: круте падіння крил складок, наявність зон
порушень, помітна різниця в питомих опорах товщ, відносна простота
електричного розрізу, велика протяжність об’єкта вивчення порівняно з
глибиною залягання. Щільність мережі спостережень залежить від масштабу
зйомки і вибирається звичайно так, щоб картований об’єкт перетинався не
менш як трьома профілями навхрест простягання. Результати польових вимірів
зображаються у вигляді графіків уявних опорів уздовж маршрутів і карт ізоом,
які використовуються для вирішення тих чи інших геологічних задач. Суттєво
спотворюють результати електророзвідки і затрудняють ведення польових
спостережень складний рельєф денної поверхні і наявність блукаючих
електричних полів, що збуджуються в надрах промисловими електричними
установками.
Електрозондування ґрунтується на вивченні геоелектричного розрізу по
вертикалі шляхом вимірів уявних питомих опорів в точці зондування на земній
поверхні при різних розносах живильних електродів. При більших розносах
електродів електричний струм проникає на більшу глибину і відображає
геологічну будову більш глибинних частин розрізу. Проводячи виміри питомих
опорів з використанням розносів, які послідовно збільшуються, одержують
уявлення про вертикальний геологічний розріз того комплексу порід, над яким
проводяться електричні виміри.
Глибинність електрозондування здебільшого до 2 км, похибка визначення
глибин ±10 %, а в складних умовах±25 %. Сприятливими умовами для
успішного проведення електрозондування є: пологі форми складчастості,
наявність одного опорного геоелектричного горизонту і відсутність в розрізі
проміжних екрануючих горизонтів високих або низьких опорів. Спотворюють
результати електрозондування такі самі фактори, як і при електропрофілюванні.
Метод телуричних струмів (ТС) ґрунтується на вивченні природних
телуричних струмів, що виникають в надрах в результаті дії на іоносферу
потоку заряджених частинок від сонця або фізико-хімічних процесів у земній
корі. В основі методу лежить одночасне спостереження короткоперіодичних
змін напруженості електричної складової природного електромагнітного поля в
двох точках. Одна з них (базисна станція) при всіх вимірах залишається на
місці, а друга (польова станція) переміщується на площі вздовж прямолінійних
маршрутів навхрест простягання структур, що вивчаються. Порівняння
напруженості поля в цих точках визначає відносну напруженість поля.
Основним матеріалом спостережень над полем телуричних струмів є
телурограми – криві, що показують характер зміни в часі відносних
напруженостей поля. В результаті обробки телурограм вираховують параметр
поля, що дорівнює відношенню амплітуд варіацій на польовій та базисній
точках, і будують карти розподілу параметра поля на площі досліджень. Такі
графіки і карти відображають рельєф поверхні опорного горизонту високого
опору, дозволяючи одержувати по ньому якісне уявлення. При використанні
інших досліджень (електрозондування, каротажу або сейсморозвідки)
можливий перехід до визначення глибини залягання опорного горизонту.
Глибинність методу 2–3 км. Метод характеризується високою продуктивністю і
застосовується переважно при регіональному вивченні платформних областей,
а в сприятливих умовах – і для пошуків локальних структур, особливо соляних
куполів. Суттєва перевага методу ТС перед методами ВЕЗ і ДЕЗ полягає в
можливості досліджень відкладів між проміжними горизонтами високого
опору, які екранують постійний електричний струм. Крім того, цей метод
можна використовувати в важкодоступних районах, оскільки він не потребує
громіздких живильних ліній, а вимірювальна апаратура порівняно невелика.
Метод ТС успішно використовувався в Дніпровсько-Донецькій западині і
особливо у Прикаспійській западині для вивчення соляних структур – соляних
куполів, соляних гряд.
Метод магнітотелуричного профілювання (МТП)ґрунтується на вивченні
варіацій магнітотелуричного поля Землі. При цьому одночасно ведеться
реєстрація горизонтальних складових електричного та магнітного полів земних
струмів в польовій точці з деяким постійним періодом, що коливається від
кількох секунд до кількох хвилин. У результаті обробки матеріалів будуються
профілі та карти поздовжньої електричної провідності осадової товщі, що
залягає вище опорного горизонту високого опору, які дають уявлення про
рельєф поверхні останнього. Зміною діапазону частот досягається глибина
досліджень від сотень метрів до перших кілометрів. Добрі результати метод дає
при вивченні рельєфу поверхні кристалічного фундаменту, перекритого
осадовими відкладами. Для кількісної інтерпретації одержаних даних необхідна
додаткова інформація про величину середнього поздовжнього опору
надопорної товщі. Її одержують шляхом комплексування цього методу з
бурінням, сейсморозвідкою і електрозондуванням. Найбільший ефект метод
МТП дає при регіональних маршрутних і площових дослідженнях масштабу
1:200 000 – 1:100 000. В більш великих масштабах він використовується як
допоміжний для одержання опорних значень сумарної поздовжньої
провідності, необхідних для інтерпретації даних методу телуричних струмів, з
допомогою яких виконується основний обсяг досліджень.
Метод магнітотелуричного зондування (МТЗ) ґрунтується на реєстрації в
одному пункті варіацій горизонтальних компонентів телуричного і
геомагнітного полів з періодами від частки секунд (при розвідувальних
роботах) до кількох годин (при глибинних дослідженнях). За відношенням
амплітуд варіацій взаємно перпендикулярних електричного і магнітних
компонентів різних періодів розраховується уявний опір і будуються криві МТЗ
– залежність уявного опору від періоду варіацій. Ці криві характеризують
будову геоелектричного розрізу. Сумарну повздовжню провідність, товщину
окремих горизонтів і глибину залягання опорного високоомного горизонту
визначають шляхом порівняння з теоретичними палетками або за аналітичними
формулами. Глибина проникнення магнітотелуричного поля залежить від його
частоти. Низькочастотні складові поля проникають на більшу глибину, ніж
високочастотні компоненти і відображають геологічну будову більш глибоких
горизонтів. Глибина досліджень методом МТЗ може досягати 12–15 км при
похибці ±10 %.
 МТЗ дає добрі результати при вивченні рельєфу кристалічного
фундаменту під осадовими відкладами, а також при вивченні вертикального
розрізу горизонтально шаруватих або пологопадаючих структур. Метод МТЗ
використовують також з метою одержання параметричних даних для наступної
постановки робіт методом електропрофілювання.
Метод зондувань становленням електромагнітного поля (ЗС) – це
різновид індукційної електромагнітної розвідки, яка ґрунтується на вивченості
перехідних процесів неусталеного поля. Джерелом електромагнітного поля
можуть бути вертикальний магнітний або горизонтальний електричний диполі.
Основним параметром, що визначає неусталений процес, є час становлення,
який залежить від провідності середовища. Під час вимірів неусталеного
процесу реєструються горизонтальні електричні або магнітні складові в
залежності від часу t.
У даний час на практиці електророзвідувальних робіт використовуються
головним чином модифікація зондувань становленням поля в ближній зоні
(ЗСБ, ЗСБЗ або ЗСТ). Щільність мережі спостережень вибирається відповідно
до поставленого геологічного завдання і глибини досліджень. У будь-якому
випадку інтервал між пунктами спостережень не доцільно вибирати меншим,
ніж половина глибини дослідження. Результуючі криві ЗС трансформуються у
криві повздовжньої провідності, інтегральні та диференційні криві уявного
опору. В результаті обробки кривих ЗС будують горизонтальні та вертикальні
карти уявного опору, карти абсцис і ординат екстремальних точок, профілі та
карти повздовжньої провідності, рідше будуються структурні карти опорного
сейсмічного горизонту. Над нафтогазовими структурами спостерігається
зменшення повздовжньої провідності, яке є сумою прямого, структурного та
літологічного ефектів.
Сейсмічний метод розвідки (сейсморозвідка) ґрунтується на вивченні
розповсюдження в земній корі пружних хвиль, що збуджуються вибухом або
ударом. Пружні хвилі, проникаючи в товщу земної кори, натрапляють на
своєму шляху на породи з різними фізико-механічними властивостями. На
кожній межі порід такі хвилі частково відбиваються, а частково заломлюються і
повертаються на поверхню, де реєструються сейсморозвідувальною станцією.
Тут вони підсилюються, частково відфільтровуються від завад і записуються в
цифровому вигляді на магнітних носіях. Параметри зареєстрованих сейсмічних
хвиль (амплітуд, частот), час їхнього пробігу і швидкість розповсюдження дає
можливість визначити властивості та склад порід, а також глибину залягання
сейсмічних меж та їхню морфологію. Ця інформація дозволяє виясняти картину
геологічної будови району.
Сейсморозвідка займає провідне місце серед геофізичних методів, що
застосовуються при пошуках нафти і газу, як за роздільною здатністю і
глибинністю досліджень, так і за різноманітністю геологічних завдань, що
вирішуються з її допомогою.
При нафтогазопошукових роботах сейсморозвідка використовується для
розв’язання таких геологічних завдань:
а) сейсмогеологічне районування територій і комплексів гірських порід;
б) картування геологічних меж в осадовому чохлі і консолідованій корі;
в) вивчення рельєфу поверхні кристалічного фундаменту;
 г) виявлення і детальне обстеження пасток нафти і газу (структурних та
інших);
д) прогнозування геологічного розрізу;
е) прямі пошуки нафти і газу та оконтурення виявлених покладів;
є) виявлення тектонічних порушень тощо.
У сейсморозвідці розрізняють два основних методи: метод відбитих
хвиль (МВХ) і метод заломлених хвиль (МЗХ). Серед модифікацій цих методів
можна виділити такі: за умовами проведення спостережень (наземна, морська,
свердловинна сейсморозвідки); за способом спостережень (на профілі, в точці);
за типом використаних хвиль (методи поздовжніх, поперечних хвиль); за
частотним діапазоном реєстрованих коливань (низькочастотна – 25–30 Гц,
середньочастотна – 30–80 Гц, високочастотна – більше 80 Гц); за способом
реєстрації – цифрова.
Метод відбитих хвиль (МВХ) ґрунтується на реєстрації сейсмічних хвиль,
що відбились від меж розділу двох середовищ з різним хвильовим опором
(акустичною жорсткістю). МВХ проводять вздовж профілів, на яких через
певний інтервал розташовані пункти збудження сейсмічних хвиль і приймачі
коливань. Сейсмічні хвилі збуджуються вибуховими зарядами, які
розташовують на поверхні, у свердловинах, у воді або невибуховими
джерелами (вібраційними або імпульсними). Сейсмічні хвилі, що відбились від
меж розділу, реєструються сейсмоприймачами, які перетворюють коливання в
електричні сигнали, що передаються по кабелю на сейсмостанцію, де вони
після фільтрації і перетворення записуються у вигляді сейсмограм.
Сейсмоприймачі розміщують поодинці або групами, починаючи від пункту
збудження і відносять від нього на віддаль, що залежить від нахилу
відбиваючих поверхонь і глибини дослідження. Сейсмічні спостереження
методом відбитих хвиль проводять переважно на паралельних прямолінійних
профілях, що проходять навхрест домінуючому простяганню пластів. При
цьому з допомогою допоміжних профілів з’єднують всю систему в замкнуті
полігони.
Результатами сейсморозвідки методом МВХ є часові сейсмічні розрізи
(профілі) і структурні карти або структурні схеми. Часовий сейсмічний розріз є
сукупністю часових ліній пробігу відбитих хвиль від земної поверхні до
границь відбиття і назад у координатній системі х, t0. На часовому розрізі лінії t0
(осі синфазності) є аналогами горизонтів відбиття. Сейсмічний розріз являє
собою вертикальний переріз верхньої частини земної кори по лінії виконаних
спостережень, на якому показані сліди перетину цієї площини з усіма
відбивними горизонтами і окремими відбивними площадками. Якщо на такому
розрізі будуть показані межі між окремими стратиграфічними комплексами і
зроблені узагальнення одержаних даних, то така побудова називається
сейсмогеологічним розрізом (профілем).
На сейсмічних розрізах виділяються розрізнені, спорадично розподілені
відбивані площадки різної протяжності і відбивні горизонти, що безперервно
корелюються. Такі горизонти називаються опорними сейсмічними горизонтами
і часто вони ідентифікуються з певними геологічними межами. Якщо такі
горизонти не виділяються через геологічні або методичні причини, то в
результативних розрізах за сукупністю розрізнених площадок і у відповідному
глибинному інтервалі проводиться умовний сейсмічний горизонт, який
прив’язується до якої-небудь геологічної межі.
Структурну карту за даними сейсморозвідки складають по одному із
опорних (відбивних) сейсмічних горизонтів, що виявлені на обстеженій
території. Похибки при побудові сейсмічної структурної карти виникають,
головним чином, із-за похибок визначення глибин залягання опорного
горизонту, які при сприятливих умовах можуть не перевищувати 1–2 %. Більш
значні похибки можуть виникати в процесі кореляції спостережень в результаті
неусвідомленого переходу з одного сейсмічного горизонту на інший. В такому
випадку розуміння геологічної будови надр може бути сильно спотворено.
Уникнути такої похибки допомагає безперервність спостережень і ув’язка
одержаних даних по замкнених полігонах.
Структурна схема зображує умови залягання групи більш-менш
паралельних площадок, усереднених у вигляді умовного сейсмічного
горизонту. Тому точність структурної схеми нижча точності структурної карти.
Проте досвід робіт в різних регіонах показує, що структурні побудови по
умовному горизонту часто-густо задовольняють потребам при
нафтогазопошукових роботах.
Крім традиційних структурних побудов, матеріали МВХ використовують
при вирішенні різних завдань, пов’язаних з прогнозуванням геологічного
розрізу (літологія, колекторські властивості, пряме виявлення покладів
вуглеводнів та ін.), при вивченні тонкошаруватих середовищ, пошуків та
розвідки неантиклінальних пасток нафти і газу. Новітні способи візуалізації і
цифрова обробка одержуваної інформації забезпечує якісно новий рівень
методів геологічного аналізу при інтерпретації сейсмічних даних.
Для вирішення пошукових завдань в різних сейсмогеологічних умовах
розроблено цілу низку модифікацій МВХ: метод загальної глибинної точки,
метод регульованого спрямованого прийому та ін.
Метод загальної глибинної точки (МЗГТ) ґрунтується на використанні
системи багаторазових перекриттів з наступним сумуванням (накопиченням)
відбиттів від загальних ділянок межі при різному розташуванню джерел
збудження і приймачів. Головна перевага МЗГТ полягає в можливості
підсилення однократно відбитих (корисних) хвиль на фоні багатократних хвиль
(перешкод), які ускладнюють процедуру і знижують достовірність виділення
корисних сигналів при сейсморозвідці глибин більше 3–4 км. МЗГТ є
провідним при пошукових роботах і найбільш ефективний в платформних
районах з пологим заляганням пластів, при вивченні будови глибокозалягаючих
і складнопобудованих комплексів, зон стратиграфічних незгідностей і
виклинювання, а також при пошуках покладів вуглеводнів.
Метод регульованого спрямованого прийому (МРСП) ґрунтується на
змінному різночасовому сумуванні відтворених сейсмічних записів із змінною
частотною фільтрацією, орієнтованою на виділення високочастотних
складових. Метод дозволяє розщепити інтерференційний хвильовий запис на
складові її елементарні плоскі хвилі, що прийшли на базу спостереження з
різних напрямів.
Метод ефективний при вивченні складнопобудованих геологічних
об’єктів: солянокупольних структур, рифових масивів, районів з чітко
вираженою складчастістю, зон виклинювання, а також при виділенні і
трасуванні тектонічних порушень.
Метод заломлених хвиль (МЗХ) ґрунтується на реєстрації і вивченні
хвиль, які заломлюються в земній корі в пластах, що характеризуються
підвищеною швидкістю розповсюдження сейсмічних хвиль і проходять в них
значну частину шляху. Основна модифікація МЗХ – кореляційний метод
заломлених хвиль (КМЗХ), в якому використовується кореляційний принцип
виділення і простеження заломлених хвиль не тільки перших, але і в наступних
вступах. При інтерпретації даних МЗХ визначають час пробігу заломленої
хвилі від джерела її збудження до пункту реєстрації, вираховують глибину
залягання, нахил поверхні пластів з підвищеною швидкістю і величину цієї
швидкості.
МЗХ застосовується при регіональних дослідженнях будови земної кори
(вивчення рельєфу поверхні кристалічного фундаменту, структури осадової
товщі) на глибині до 10–20 км, при трасуванні тектонічних порушень.
На базі КМЗХ створена методика глибинного сейсмічного зондування
(ГСЗ).
Метод глибинного сейсмічного зондування (ГСЗ) є методом регіонального
вивчення будови земної кори і верхньої мантії і ґрунтується на реєстрації і
вивченні глибинних, головним чином, заломлених хвиль, що збуджуються
потужними вибухами (заряд до кількох тонн) і поширюються на десятки
кілометрів в глибину Землі. Спостереження проводять вздовж окремих
профілів або по площі при віддаленнях від джерела до 300–400 км при вивченні
земної кори і до 1000–2000 км при вивченні мантії.
У результаті опрацювання матеріалів ГЗС будують сейсмічні розрізи, на
які наносять положення сейсмічних меж, зон різної якості записів, відомості
про пластові та граничні швидкості. Геологічна інтерпретація даних ГСЗ
проводиться із залученням інших геофізичних методів і закінчується
складанням сейсмогеологічних розрізів, на яких показані межі геологічних
товщ, зони розломів тощо.
Геотермічні дослідження використовуються на всіх стадіях
нафтогазопошукових робіт для визначення температурного режиму земної
кори, умов міграції в ній вуглеводнів, регіональної будови територій,
прогнозування наявності та фазового стану вуглеводнів у перспективних
товщах тощо. Для вирішення цих завдань за даними термометрії свердловин
будуються геотермічні карти і профілі трьох основних типів:
1. Карта геоізотерм або карта рівних температур на заданій глибині (тобто
на площині горизонтального зрізу) або на заданій геологічній межі.
2. Карта термоізогіпс або карти рівних глибин ізотермічної поверхні
(уявній поверхні з однією температурою).
3. Карта рівних середніх геотермічних градієнтів або ступеней.
При побудові цих карт можуть бути використані прямі дані вимірів не
тільки в глибоких свердловинах, але і в неглибоких з подальшими
розрахунками на глибину. Такі розрахунки мають вважливе значення для
прогнозування нафтогазоносності.
Регіональні геотермічні карти висвітлюють розподіл глибинних
температур на значних територіях, тому вони дають можливість виробити
критерії для порівняльної оцінки температурних умов у межах окремих
районів, які характеризуються різною геотемпературною обстановкою. При
інтерпретації таких карт необхідно в першу чергу враховувати зв’язок геотермії
з геолого-структурним планом досліджуваної території.
На детальних геотермічних картах місцями можуть оконтурюватись
структури. Наявний на сьогодні матеріал характеризує великі можливості
використання геотермії при пошуках покладів нафти і газу. Пошукові
геотермічні дослідження проводяться в багатьох районах шляхом вимірів в
спеціально пробурених неглибоких свердловинах.
Прямі геофізичні методи пошуків скупчень нафти і газу
Основою прямого прогнозування покладів нафти і газу методами
розвідувальної геофізики є зміни фізичних властивостей пласта-колектора за
рахунок заповнення частини пор вуглеводнями.
Виділення слабких сигналів від покладів проводиться шляхом
комплексування геофізичних методів – сейсморозвідки, високочастотної
гравірозвідки і магніторозвідки, різних модифікацій електророзвідки, основним
з яких є сейсморозвідка.
Сейсморозвідка. Можливість застосування сейсморозвідки для пошуків
нафтових і газових родовищ зумовлюється здатністю покладів нафти і газу
поглинати енергію пружних хвиль, що призводить до зміни швидкості пружних
коливань і появи відображень на межі розділу нафтогазовмісних і водовмісних
порід на фоні нахилених геологічних меж. Величина коефіцієнта відбиття від
водонафтового контакту може досягати 10–20 %, що в ряді випадків дає
можливість використовувати сейсморозвідку для прямих пошуків нафтових
покладів та їх оконтурювання. В останні роки для цієї мети проводять
промислове випробування трьохмірної сейсморозвідки.
Факторами, що ускладнюють виділення аномалій є: тонка шаруватість
геологічного розрізу, різка мінливість речовинного складу порід по латералі,
незначне збільшення коефіцієнтів відбиття від ВНК.
Гравірозвідка. Фізичною основою використання гравірозвідки для прямих
пошуків покладів нафти і газу є наявність пониженої густини
нафтогазонасичених колекторів покладу в порівнянні з водонасиченими
частинами цього ж пласта. Різниця густини колекторів у зоні продуктивності та
поза нею досягає 200 кг/м3 у випадку газових покладів і 80 кг/м 3 на нафтових
родовищах. Гравітаційний ефект, зумовлений газовим покладом визначається
величиною від кількох сотих мілігала до 2,5 мГал. Ефект від нафтогазових і
нафтових покладів вимірюється величиною від сотих мілігала до 1,5 мГал.
Сучасна апаратура (при точності гравіметричної зйомки 0,02–0,03 мГал)
дозволяє реєструвати такі слабоамплітудні аномалії.
Аналіз результатів досліджень, проведених над відомими родовищами,
підтвердив принципову можливість використання високочастотної
гравірозвідки для прямих пошуків нафти і газу. У переважній більшості
антиклінальні структури зумовлюють локальні позитивні аномалії сили
тяжіння. Нафто- і газоносність фіксується в прояві незначного локального
мінімуму.
Виділення локальних мінімумів ускладнюється впливом різноманітних
геологічних факторів: рельєф і густинні неоднорідності фундаменту; геологічні
неоднорідності в осадовій товщі (структура, тектонічні порушення, сольові
відклади); наявність густинних неоднорідностей у верхній частині розрізу;
розущільнення і ущільнення порід у склепінній частині структур.
Магніторозвідка. Як теоретичні, так і експериментальні дані свідчать про
можливе існування над покладами вуглеводнів локальних аномалій магнітного
поля. На сьогодні встановлено, що аномальні зміни геомагнітного поля,
локалізовані над вуглеводневими родовищами, спричинюються переважно
наступними типами фізико-хімічних процесів:
1) зміною мінералогічного складу порід в ореолах вторгнення нафти і
газу під впливом вертикальної міграції вуглеводневих флюїдів та їх
гідротермальної діяльності. Аналізи речовинного складу повністю ідентичних у
літолого-фаціальному відношенні порід на продуктивних і непродуктивних
структурах показують на значні мінерально-геохімічні відмінності перших від
других. Вони полягають, насамперед, у відновленні мінералів окисного заліза, в
суттєвих мінералогічних змінах глинистої речовини і в утворенні супутніх цим
процесам мінеральних новоутворень (піритизація, окварцування, кальцитизація
тощо);
2) існуванням електричних струмів електрокінетичної, концентраційної
чи температурної природи в дисперсних гетерогенних системах, якими є зони
вуглеводневих родовищ. Аномальні зміни геомагнітного поля виникають
внаслідок змін у часі механічних напружень, концентрацій розчинених солей
чи розподілу температур у зонах родовищ, породжених переміщеннями
флюїдів. Часто їх інтенсивність залежить від ступеня активності розломів та
активності процесів міграції вуглеводнів у зонах розломів.
Електророзвідка. В основу прямих пошуків газонафтових покладів
методами електророзвідки закладена різниця електричних властивостей
нафтогазонасичених колекторів і вмісних порід. Зазвичай, для родовищ
електропровідність газовмісних колекторів у 10 разів, а нафтовмісних у 3 рази
менша, ніж електропровідність теригенних порід. Із збільшенням мінералізації
пластових вод ця різниця збільшується. Внаслідок цього геоелектричний розріз,
отриманий при ВЕЗ, характеризується великою витриманістю, яка змінюється
тільки в межах структур, що вміщують скупчення нафти і газу.
Зараз розроблені та удосконалюються нові методи, причому найбільше
застосування має метод становлення поля в ближній зоні. Основним завданням
цього методу є вивчення зон розвитку колекторів, насичених мінералізованими
водами, які контактують з покладами нафти і газу. Можливість вирішення
цього завдання ґрунтується на диференціації за питомим опором водонасиченої
частини колектору і вмісного середовища.
Для вивчення зон піритизації порід, що виникають в областях
дифузійного потоку від покладу рекомендований метод вертикального
електричного зондування викликаної поляризації (ВЕЗ ВП). Застосування цього
методу можливе тільки у випадках піритизації порід, які залягають близько до
земної поверхні.
Практика використання електророзвідки свідчить про те, що цей метод
дуже чутливий до впливу геологічних неоднорідностей. Разом з тим проблема
виділення слабких аномалій від нафтогазових покладів пов’язана з
підвищенням детальності спостережень, врахуванням ефектів, що виносяться в
електромагнітне поле геоелектричними неоднорідностями, підвищенням
точності виділення аномалій і широким комплексуванням з іншими
геофізичними методами.
Радіометричні методи. Практика проведення наземних і повітряних
радіометричних досліджень в окремих нафтогазоносних районах показує, що
нафтові і газові родовища на картах гамма-зйомки характеризуються
пониженими значеннями гамма-активності у порівнянні з законтурними
частинами. Зона пониженого природного гамма-поля в плані та за розмірами в
загальних рисах збігається з конфігураціями і розмірами покладів. Різниця в
перепадах інтенсивності гамма-активності над покладами і законтурними
частинами, зазвичай, становить 15–25 %, що відповідає 0,5–1,0 мкР/год.
Невеликі значення аномалій значно утруднюють інтерпретацію
радіометричних досліджень. Часто аномальні величини коливань гамма-
активності можуть бути зумовлені іншими причинами (літологічна і вікова
заміна порід, наявність ґрунтових вод, розвиток на поверхні рік, озер і боліт,
засолоненість ґрунтів, морфологія місцевості тощо), які при інтерпретації
результатів радіометричних досліджень повинні враховуватись.

3) Геохімічні методи

Геохімічні методи дослідженьґрунтуються на виявленні вуглеводнів,

що мігрують із покладів, встановленні закономірностей їхнього розподілу, а
також на вивченні змін гірських порід, підземних вод, ґрунтів, що виникають
під впливом вуглеводнів.
За своїм змістом і призначенням геохімічні дослідження поділяються на
дві групи. Першу складають дослідження, направлені на вивчення регіональної
геохімічної обстановки надр перспективних територій або окремих літолого-
стратиграфічних комплексів, прямих і опосередкованих ознак і показників
можливої нафтогазоносності. Завдання цих досліджень – оцінка ступеня
перспективності на нафту і газ досліджуваних територій і комплексів відкладів.
Другу групу складають детальні дослідження, направлені на виявлення і
вивчення ореолів розсіювання вуглеводнів із покладів на окремих площах.
Завдання цих досліджень – прямі пошуки нафти і газу.
У залежності від конкретних пошукових завдань, об’єктів випробування і
виду аналітичних визначень застосовуються такі методи як газовий
(газометричний), бітумінологічний, біогеохімічний, літогеохімічний і газовий
каротаж.
Газовий метод ґрунтується на явищі розсіювання газоподібних
вуглеводнів із покладів нафти чи газу і вивченні кількісного та якісного складу
газів кернів, шламів, глинистих розчинів і вибійної атмосфери неглибоких
свердловин, а також пластових вод. Такі газометричні дослідження
виконуються в процесі проведення газової зйомки, мета якої – виявлення за
газовими показниками просторового положення аномальних полів
концентрацій газів і, з врахуванням геологічної будови району – оцінка
достовірності зв’язку цих аномалій з наявністю на глибині покладів нафти або
газу.
 В основу теорії газової зйомки покладено уявлення про фільтраційно-
дифузійний масопереніс вуглеводневих газів із покладу в перекриваючі його
осадові відклади. При цьому фільтрація (ефузія) проявляється по системі
тріщин і каналів в зонах тектонічних порушень, а дифузія проходить по всьому
об’єму порід і може утворювати безперервні просторові ореоли безпосередньо
над покладами.
Проведення газової зйомки містить:
– відбір зразків керна, шламу, води, глинистого розчину, привибійної
атмосфери неглибоких свердловин;
– дегазацію зразків;
– аналіз газу на хроматографі;
– обробку результатів у відповідності з обчислювальними програмами і
встановлення фонових значень концентрацій;
– побудова геохімічних карт, діаграм, розрізів тощо;
– виділення полів аномальних концентрацій;
– оцінка природи виявлених аномалій.
При хроматографічному аналізі визначається процентний вміст
вуглеводневих і невуглеводневих газів. Концентрації вуглеводневих газів,
переважно метану, є невеликими і в більшості випадків змінюються в межах
n·(10-2–10-4) %.
Вуглеводневі гази (від метану до гексану) є прямими показниками
нафтогазоносності надр. При обробці даних найчастіше розглядається вміст
метану і пропану, сума важких вуглеводнів, відношення метану до різних
гомологів. Пошуковими інформативними показниками нафтогазоносності надр
є аномальні концентрації вуглеводневих газів по відношенню до фонових
значень для даної території. При цьому під газовою аномалією розуміють
закономірно розташовані зони підвищених і високих концентрацій газу на фоні
низьких. В залежності від положення аномалій в просторі відносно покладу
спостерігаються прямі і зміщені аномалії. За формою аномалії бувають:
суцільні, кільцеві, плямисті і лінійні.
На сьогодні розроблена (О.Л. Кузнецов и др., 1986) узагальнена модель
нафтогазового покладу, яка охоплює як продуктивний колектор, так і ореол
розсіювання вуглеводнів. Масштаби та інтенсивність енергетичних
перетворень в зоні дифузійного потоку вуглеводнів визначається тектонічною
будовою, мінеральним складом покришки, розмірами покладів, типом флюїду,
характером геохімічних бар’єрів, кількістю вуглеводнів, які прореагували в
окисно-відновних процесах. На деяких родовищах (наприклад,
Монастирищенському в ДДЗ) вплив ореолів розсіювання вуглеводнів на зміни
величин ряду геофізичних і геохімічних параметрів у перекривних породах
зареєстровано на відстані 1700 м при висоті покладу близько 20 м.
Позитивні результати з використання газової зйомки отримані на
багатьох площах Передкарпатського прогину, Дніпровсько-Донецької
западини, а також шельфу північно-західної частини Чорного моря тощо.
Бітумінологічний метод ґрунтується на виявленні ореолів розсіювання
рідких вуглеводнів нафтового ряду, що мігрують зонами підвищеної
проникності від покладу до денної поверхні. Основне призначення методу –
визначити генетичну природу бітумінозної органічної речовини порід, що
розкриваються геохімічними свердловинами. Для цього використовують
методи хімічної бітумінології, люмінесценції, ядерної фізики і петрографії.
Особливо перспективним є застосування ядерно-магнітного і електронно-
парамагнітного резонансу (ЯМР і ЕПР) для виділення зон міграцій бітумінозної
речовини.
Над Космач-Покутським родовищем (Карпатський регіон) виявлена чітка
бітумінологічна аномалія. Вміст хлороформного бітумоїду А в корінних
відкладах досягає 0,01–1,28 %, причому для центральної частини аномалії
характерне переважання маслянисто-смолистого бітумоїду. Геохімічна
аномалія встановлена також бітумінологічними дослідженнями ґрунтово-
делювіальних відкладів. У підземних водах висхідних джерел і колодязів
визначено ХБА, концентрація якого у 50–60 % випадків перевищує 0,055 %.
Для регіонів з складними структурно-тектонічними умовами
інтерпретацію бітумінологічних аномалій рекомендується проводити в
комплексі з металометричними і газобіохімічними даними.
Біогеохімічний метод застосовується в одній модифікації – як
мікробіологічний і ґрунтується на вивченні розповсюдження мікроорганізмів
(бактерій), що окислюють вуглеводні в природних середовищах (ґрунтах,
породах, водах). Найбільш показовими в пошуковому відношенні є
мікроорганізми, що окислюють пропан, бутан і пентан. У деяких випадках
певне значення мають і метанотвірні бактерії. Область застосування цього
методу обмежується екологічною зоною розвитку вуглеводневоокислюючих
бактерій.
Найбільш інтенсивно процеси бактеріального окислення вуглеводнів
протікають в зоні активного газообміну. Розвиток певних видів
мікроорганізмів, і перш за все тих що живляться важкими вуглеводнями, є
показником наявності на глибинах стійкого джерела дифузії і ефузії.
У практиці застосовуються два види мікробіологічної зйомки: ґрунтова і
водна. Ґрунтова зйомка використовується переважно при детальних роботах.
Відбір проб ґрунтів проводиться із спеціальних свердловин глибиною до 2,5 м
або з гірських виробок. Вона, зазвичай, проводиться разом із газовою зйомкою.
Літогеохімічний метод ґрунтується на виявленні прямих і
опосередкованих ознак нафтогазоносності в корінних осадових породах. В
процесі міграції газових вуглеводнів із покладу до денної поверхні на межі фаз
“газ-порода-вода” відбуваються складні фізико-хімічні процеси, які в масштабі
геологічного часу можуть призвести до суттєвих змін складу і властивостей
осадових порід. Сліди такої дії можна оцінити кількісно у вигляді ореолів:
а) аномальних концентрацій елементів, що мають змінну валентність
(залізо, мідь, кобальт, марганець, ванадій, титан та ін.);
б) аномальних значень параметрів середовища (окисно-відновний
потенціал, рН);
в) специфічних мінеральних новоутворень (сульфіди, карбонати);
г) аномальних значень фізичних властивостей порід (колір, густина,
пружність, діелектрична проникність та ін.).
Сучасні методи досліджень дозволяють фіксувати ці зміни в осадових
породах на значній відстані від покладів нафти і газу. Метод знаходиться на
стадії наукової розробки.
 Геохімічні пошукові методи використовуються переважно при
проведенні трьох видів зйомок: гідрогазогеохімічної, газокернової і за
опорними газометричними горизонтами, які об’єднуються в прогнозно-
рекогносцирувальні і пошуково-оцінювальні (детальні) види пошуків.
Геохімічні пошуки нафти і газу слідують за дрібномасштабними
регіональними геолого-зйомочними і геофізичними дослідженнями масштабу
1:500 000 і завершуються на пошуковому етапі геологорозвідувальних робіт на
перспективних площах. Геохімічні пошуки не можна відривати від загального
комплексу пошуково-розвідувальних робіт. При видачі рекомендацій під
глибоке пошукове буріння за підсумками геохімічних робіт обов’язково
повинні враховуватись результати раніше проведених геологічних і
геофізичних досліджень.
При визначенні області і умов застосування геохімічних методів пошуків
нафти і газу необхідно виходити із особливостей фізико-хімічних процесів у
верхній частині осадового розрізу, де виділяються дві зони. Верхня зона
характеризується активним водогазообміном, інтенсивним розвитком окисних
процесів і аеробних мікроорганізмів, що утилізують газові вуглеводні. Її нижня
межа, звичайно, визначається регіональним базисом ерозії або першим
регіонально витриманим водоупором. Нижня зона, що охоплює решту частину
осадового розрізу, де проводяться геохімічні пошуки (звичайно до глибини
300–500 м), відрізняється різким сповільненням водообміну, ізольованістю від
впливу атмосферних агентів, переважанням відповідних умов середовища і, що
особливо важливо, значно більшою інформативністю геохімічних показників
(за винятком мікробіологічних) в порівнянні з верхньою зоною.
Слід відзначити, що теоретичні основи геохімічних методів пошуків
нафти і газу розроблені ще недостатньо. Тому однозначна інтерпретація
природи геохімічних аномалій не завжди можлива. На процеси розсіювання
вуглеводнів із глибоких джерел накладаються процеси газоутворення, що
відбувається в перекриваних породах і перш за все в молодих покривних
утвореннях. Ці, головним чином, біогенні процеси можуть бути більш
інтенсивні, ніж дифузійно-ефузивний потік вуглеводнів із покладу. Ефективні
результати можуть бути одержані переважно в районах і на структурах з
тектонічними порушеннями, що забезпечують активну ефузію вуглеводневих
газів і фільтрацію глибинних вод.
Основною метою газового каротажує виділення нафтогазоносних
горизонтів у процесі буріння свердловин. У практиці робіт застосовуються
декілька методів газового каротажу:
1. Точковий метод – ґрунтується на відборі та в наступній дегазації
глинистого розчину через певний метраж проходки свердловини з подальшим
дослідженням газу на хроматографі.
2. Суцільний метод, суть якого зводиться до безперервної реєстрації
загального вуглеводневого складу газу в буровому розчині за допомогою
газокаротажної станції. Результати дослідження вмісту вуглеводневих газів по
розрізу свердловини реєструються у вигляді діаграми.
3. Газовий каротаж після буріння – проводиться після зупинки буріння
свердловини на деякий час для відтворення в буровому розчині газоносних зон
напроти продуктивних горизонтів.
 4. Газовий каротаж по керну (а також і по шламу). У гірських породах
над нафтовими і газовими покладами міграційний газ може знаходитись у
великих і середніх порах (вільний газ). Під час буріння через певні інтервали
відбирається керн. В однорідних розрізах, складених однотиповими за
літологічним складом породами, керн відбирається через 20–25 м. У розрізах,
складених різними літологічними типами порід, інтервали зменшуються до 10–
15 м і менше. Однак, у всіх випадках необхідно намагатися, щоб розрізи були
рівномірно досліджені. Нерівномірний і безсистемний відбір керну може не
дати позитивних результатів.
Відібраний керн із колонкової труби злегка очищають і одразу ж
загерметизовують у скляних банках, а потім в лабораторії вилучають з нього
газ з подальшим дослідженням його складу на хроматографі.
Найбільший ефект при пошуках скупчень нафти і газу можна досягти при
спільному проведенні газового каротажу по керну і по буровому розчину.
Аналіз численних матеріалів газового каротажу вказує на те, що
критеріями виділення продуктивних пластів повинні бути не тільки величини
підвищених значень вмісту вуглеводневого газу, який фіксується
газокаротажною станцією, а й ступінь ідентичності цього газу та вуглеводневих
газів покладів даного регіону. Ці ознаки повинні бути визначені для кожного
нафтогазоносного району з врахуванням особливостей складу і властивостей
покладів вуглеводнів. Крім цього, додавання нафти і нафтопродуктів до
бурового розчину призводять до збільшення значень газових (особливо важких
гомологів) показників, що потрібно також враховувати при інтерпретації
матеріалів газового каротажу.

4) Геолого-геофізичні досліджень свердловин, контроль їх технічного

стану.

У процесі проводки і випробування пошукових і розвідувальних

свердловин проводиться комплекс геологічних, геофізичних, геохімічних і
гідродинамічних досліджень, що забезпечують одержання вихідних даних, які
необхідні для оцінки нафтогазоносності розрізу, підрахунку запасів нафти і газу
та проектуванні розробки покладів (родовищ).
Геологічні спостереження за бурінням свердловин. У процесі буріння
свердловини в обов’язки геолога входять спостереження за відбором керна і
шламу, вивчення та опис відібраних зразків порід, облік буримості порід, а
також спостереження за провалами інструменту, поглинаннями бурового
розчину і його параметрами та наявністю нафтогазо- і водопроявів тощо.
Найбільш повну характеристику розрізу та його нафтогазоносності можна
отримати при суцільному відборі керна із свердловини. Проте, суцільний відбір
керна, як відомо, планується тільки в опорних свердловинах. При цьому
необхідно враховувати, що фактичний винос керна в середньому досягає 40–50
% від буріння з відбором керна, причому в рихлих теригенних товщах,
особливо в продуктивних пісковиках, фактичний винос керна зменшується до
5– 10 %; збільшення фактичного виносу керна до 60–80 % спостерігається у
щільних, переважно карбонатних породах.
 Для більш детального вивчення перспективної товщі відбір керна в
свердловинах на одній і тій же площі проектується в різних інтервалах розрізу,
що при відносно невисокому відборі керна в кожній свердловині забезпечує
висвітлення всієї продуктивної товщі.
Перед початком відбору керна із інтервалу, згідно з геолого-технічним
нарядом, рекомендується провести контрольний вимір бурового інструменту,
щоб точніше прив’язати відібраний керн до глибини свердловини.
При вивченні керна отримують дані про літологічну характеристику
порід та їх стратиграфію, про колекторські властивості порід, про наявність
ознак нафти і газу, про структурні особливості порід та елементів їх залягання.
Недостатню висвітленість розрізу керном можна доповнити відбором і
вивченням шламу та відбором зразків порід на каротажному кабелі. В
опорних, параметричних і пошукових свердловинах шлам вивчають по всьому
розрізу. Зразки шламу відбирають через рівні інтервали, величина яких
залежить від характеру розрізу та його можливої нафтогазоносності. При
бурінні одноманітної товщі шлам відбирають через кожні 5–10 м проходки. У
випадку частого перешарування пластів або наявності ознак нафтогазоносності
інтервали відбору шламу зменшуються до 1–3 м.
При появі у буровому розчині уламків нафтогазоносних порід, необхідно
одразу ж приступати до відбору керну, навіть якщо глибина спуску
колонкового долота не узгоджується з геолого-технічним нарядом.
Врахування швидкості проходки дозволяє виділити в розрізі породи різної
міцності, а відповідно, і різного літологічного складу. За даними вимірів
швидкості буріння будується діаграма, по вертикалі якої відкладають глибини в
масштабі, а по горизонталі – час, витрачений на проходку кожного метра, або
кількість метрів проходки за певний час. У результаті отримаємо криву, на яких
відображаються інтервали твердих і рихлих, тріщинуватих порід.
Провали інструменту та інтервали підвищеної швидкості
проходкихарактеризують наявність кавернозності і навіть пустот; поглинання
бурового розчину, звичайно, пов’язані з кавернозними і дуже тріщинуватими
породами, але можуть спостерігатися також і в теригенних колекторах при
низьких пластових тисках.
Від якості бурового розчину залежить успіх буріння і подальшого
випробування та освоєння свердловини, тому підбору, приготуванню і
контролю за якістю повинні приділяти увагу не тільки спеціалісти з буріння,
але і працівники геологічної служби. Контроль за змінами параметрів бурового
розчину проводиться згідно з нормативними документами. Параметри бурового
розчину встановлюються в залежності від особливостей геологічного розрізу,
глибини свердловини, пластового тиску, температури тощо.
До основних параметрів, які визначають якість бурового розчину,
відносяться густина, в’язкість, водовіддача, товщина глинистої кірки, статична
напруга зсуву, вміст твердих частин, газу і вміст солей (мінералізація).
При бурінні в ускладнених умовах параметри бурового розчину
змінюється в бік посилення таких якостей, які б застерегли від можливих
ускладнень або ліквідували б їх з самого початку.
 Спостереження за змінами бурового розчину (насиченість його нафтою,
розгазування, розрідження) дозволяють робити висновки про розкриття
високопродуктивних нафтоносних, газоносних або водоносних горизонтів.
Геофізичні дослідження та роботи у свердловинах (ГДРС) включають
всі види геофізичних досліджень свердловин (ГДС), геолого-технологічні і
геохімічні дослідження, роботи з перфорації та торпедування свердловин та
інші. Матеріали ГДРС є одними із основних видів геологічної документації і
повинні забезпечувати всебічне вивчення геологічного розрізу (літології,
фізичних і колекторських властивостей гірських порід, нафтогазонасиченості
тощо).
Геофізичні методи, які використовуються для вивчення геологічних
розрізів свердловин, поділяються на електричні, магнітні, радіоактивні,
акустичні, термічні та геохімічні. Найбільш поширеними є електричні та
радіоактивні методи.
Електричні методи дослідження розрізів свердловин базуються на
вивченні електричних властивостей гірських порід, до яких належать питомий
електричний опір або електропровідність, абсолютна діелектрична проникність,
природна електрохімічна активність та інші. При цьому виділяють методи
позірного (уявного) опору, (метод потенціалів самочинної поляризації), методи
опору заземлення і потенціалів зумовленої (викликаної) поляризації та
діелектричні методи.
Методи позірного (уявного) опору. Цю групу методів складають
стандартний електрокаротаж, бокове каротажне зондування, методи
мікрозондів (мікрокаротаж), пластова нахилометрія, резистивіметрія.
Питомий опір гірських порід міняється в дуже широких межах – від
часток до сотень тисяч омметрів. Величина питомого опору (п) залежить від
опору породоутворюючих мінералів і товщини пласта, напроти якого
знаходиться зонд, опору бурового розчину, діаметра свердловини, зони
проникнення фільтрату бурового розчину, діаметра цієї зони, а також від
взаємного розташування електродів зонда (типу зонда ) і відстані між ними
(розміру зонда). Практично у свердловинах заміряють деякий параметр, який
називають позірним (уявним) опором, що залежить від питомого опору породи.
Результати замірів позірного опору представлені у вигляді кривої, яка
відображає залежність позірного опору п від глибини.
У залежності від розташування електродів живлення та вимірювання
розрізняють потенціал- і градієнт-зонди, підошовні і покрівельні зонди, зонди
прямого живлення, або однополюсні та взаємного живлення, або двополюсні.
Вибір того чи іншого зонда для досліджень залежить, передусім, від
геологічних умов розрізу. Потенціал-зонди найбільш доцільно використовувати
у розрізах, представлених пластами великої товщини з низьким, або високим
питомим електричним опором. Градієнт-зонди ефективні у розрізах з пластами
малої товщини.
При стандартному електрокаротажі зміну позірного опору з глибиною
досліджують за допомогою стандартних градієнт-зонда А2.0М0.5N і потенціал-
зонда А0.5М6.0N та використовують для розчленування розрізів, оцінки
літології, виділення опорних горизонтів та нафто- і газоносних об’єктів.
 За показами стандартних зондів не завжди вдається одержати достатньо
точну характеристику питомого опору порід, особливо при формуванні великої
зони проникнення фільтрату бурового розчину. У таких умовах
використовують бокове електричне зондування (БКЗ), яке полягає у
вимірюванні позірного опору пластів набором однотипних зондів різної
довжини, що забезпечують різний радіус дослідження. Переважно
застосовують такий комплекс зондів: А0.4М0.1N, А1.0М0.1N, A2.0M0.5N,
A4.0M0.5N, A8.0M1.0N.
Сприятливими умовами для застосування методу є однорідність
досліджуваних пластів і порід, співвідношення питомих опорів пласта і
бурового розчину не більше 500 – для пластів великої товщини і не більше 250
– для пластів малої товщини, товщиною пластів не менше трьох діаметрів
свердловини. Результати досліджень за боковим електричним зондуванням
використовують для визначення питомого електричного опору незабрудненої
частини пласта і зони проникнення фільтрату бурового розчину, оцінки радіуса
зони проникнення, пористості та нафтогазонасиченості.
Мікрокаротаж (МК) або мікрокаротажне зондування (МКЗ) полягає у
детальному вивченні позірного опору присвердловинної зони пласта за
допомогою зондів дуже малої довжини (мікрозондів) у необсадженій
свердловині. При дослідженні застосовують зонди з відстанями між
електродами до 5 см. У звичайних мікрозондах встановлюють 3 електроди з
відстанню між ними 2,5 см, які утворюють градієнт-мікрозонд А0.025М0.025N і
потенціал-мікрозонд А0.5М, де функції електрода N виконує корпус.
Градієнт-мікрозонд має незначний радіус дослідження і на його покази
більше впливає шар бурового розчину та глиниста (фільтраційна) кірка; для
потенціал-мікрозонда цей вплив менший.
Метод дає змогу вивчати розрізи, представлені пластами малої товщини,
що забезпечується малими розмірами зондів і щільним притисненням
ізольованої пластини з електродами до стінки свердловини. Наявність
фільтрату бурового розчину у пристовбурній зоні пласта ускладнює одержання
даних про характер газонафтонасиченості пласта, але метод мікрозондування
дає змогу одержати детальне розчленування розрізу свердловини, виділити
колектори й оцінити їх пористість.
Метод резистивіметрії (РЕЗ) застосовують для визначення питомого
електричного опору бурового розчину при бурінні та експлуатації випробуванні
свердловин з метою кількісної інтерпретації даних електрокаротажу,
визначення мінералізації пластових вод за допомогою методів самочинної
поляризації, установлення місць припливів і швидкості фільтрації підземних
вод, виділення інтервалів поглинання бурового розчину в свердловині, місць
руйнування обсадних колон та ін.
Метод потенціалів самочинної поляризації (ПС) використовують для
визначення характеристик гірських порід за даними вимірювань потенціалів
електричних полів, що виникають в них самочинно.
Виникнення потенціалів самочинної поляризації зумовлено дифузією
солей із пластових вод у буровий розчин і навпаки, а також адсорбцією іонів на
поверхні мінералів гірської породи, фільтраційними процесами в системі
“свердловина-пласт”, окисно-відновними процесами між гірськими породами і
буровим розчином. У результаті цих процесів виникають дифузійно-
адсорбційні, фільтраційні та окисно-відновні потенціали, значення і знак яких
визначаються співвідношенням мінералізації пластових вод і фільтрату
бурового розчину, мінеральним складом і структурою гірських порід та іншими
факторами. Таким чином, вимірювання потенціалів U дає інформацію про
літологію розрізу свердловини, мінералізацію пластових вод і колекторські
властивості порід.
Метод потенціалів самочинної поляризації проводиться одночасно з
реєстрацією уявного опору і застосовується для розчленування розрізу
свердловин, виділення у розрізі глинистих порід і колекторів, визначення
мінералізації пластових вод, оцінки пористості колекторів, визначення місця
прориву прісної води в свердловину тощо.
Методи опору заземлення базуються на існуючій різниці у значеннях
питомих електричних опорів гірських порід. Існує декілька модифікацій
методу, найбільш поширеними серед яких є боковий каротаж, мікрокаротаж і
дивергентний каротаж.
Боковий каротаж (БК) проводять з використанням трьох-, семи-, і
дев’ятиелектродного зонда з автоматичним фокусуванням струму. На практиці
частіше застосовують трьохелектродні зонди. За результатами вимірювань
потенціалу U між електродами і силою струму І через центральний електрод
зонда визначають уявний опір порід.
Боковий каротаж доцільно використовувати при бурінні на
високомінералізованому буровому розчині з питомим опором до 0,1...0,5 Ом·м.
За результатами досліджень за допомогою бокового каротажу здійснюють
детальне розчленування розрізу за значеннями позірного опору порід, вивчення
літології, пористості і проникності порід, визначення параметрів зони
проникнення, фільтрату бурового розчину і характеру насичення пластів.
Боковий мікрокаротаж (БМК) проводять з використанням двох-, трьох- і
чотирьохелектродних мікроустановок. Покази бокового мікрокаротажу менш
спотворені впливом глинистої кірки і шаром бурового розчину, ніж при
вимірюванні електричного опору звичайними мікрозондами. Результати
досліджень використовують для уточнення границь і товщин пластів,
визначення літології розрізів і виділення колекторів. Цей метод у комплексі з
іншими геофізичними методами дає змогу оцінити пористість, глинистість і
нафтогазонасиченість колекторів.
Дивергентний каротаж (ДК) ґрунтується на вивченні електропровідності
гірських порід. Особливість дивергентного методу полягає у регулюванні
струму через електроди живлення за значенням його радіальної дивергенції,
тобто за векторною величиною густини струму, що проходить через бокову
поверхню свердловини на ділянці розміщення вимірних електродів.
Реєструється величина, пропорційна опорові середовища, яким поширюється
радіальна складова струму.
Дивергентний каротаж доцільно проводити у свердловинах, заповнених
високомінералізованим буровим розчином. На основі його результатів можна
розв’язувати задачі розчленування розрізу, визначення його літології, виділення
колекторів тощо.
 Методи потенціалів викликаної поляризації (ВП) базуються на вивченні
штучних вторинних стаціонарних електричних полів, походження яких
пов’язується з фізико-хімічними процесами, що відбуваються в породах
внаслідок дії електричного струму на поверхні розділу твердої та рідкої фаз.
Поляризація виникає в гірській породі при пропусканні через неї постійного
електричного струму (поляризуючого струму). Після виникнення
поляризуючого струму потенціали викликаної поляризації плавно зменшуються
з часом. Викликана поляризація іонопровідних середовищ (пісковики,
алевроліти) збільшується зі зростанням ступеня дисперсності і зменшується зі
збільшенням проникності. Ця властивість дозволяє використовувати метод
потенціалів викликаної поляризації для розчленування розрізу, виділення
тріщинуватих зон, оцінки проникності колекторів тощо.
Індукційний каротаж ґрунтується на вивченні вторинного
електромагнітного поля середовища, створеного джерелом електричного
свердловинного приладу.
Індукційний каротаж не вимагає безпосереднього контакту
вимірювальної системи з буровим розчином і може використовуватись у сухих
свердловинах або заповнених слабопровідним буровим розчином чи прісною
рідиною. У цих випадках використовувати звичайні методи електрометрії не
можна. Індукційний каротаж характеризується великим радіусом дослідження і
дає позитивні результати при вивченні пластів зі значним проникненням
фільтрату бурового розчину та низькоомних розрізів (0,3 50 100 Ом·м).
На основі даних індукційного каротажу здійснюють розчленування
розрізу свердловин за питомим електричним опором порід, виділення водо- і
нафтогазоносних горизонтів. Результати індукційного каротажу у комплексі з
іншими методами дають змогу оцінити коефіцієнти анізотропії пластів.
Радіоактивні методи. Радіоактивні методи поділяються на методи
реєстрації природних радіоактивних випромінювань гірських порід і методи
реєстрації вторинних випромінювань, пов’язаних з опроміненням гірських
порід з допомогою спеціальних джерел (гамма-квантів і нейтронів), розміщених
у свердловинному приладі. Важливою перевагою більшості ядерних методів є
можливість їх застосування як у необсаджених колоною, так і обсаджених
свердловинах.
Із радіоактивних методів найбільш розповсюдженими є гамма- каротаж
(ГК), нейтронний гамма-каротаж (НГК), нейтрон-нейтронний каротаж
(ННК), в меншій мірі – гамма-гамма-каротаж (ГГК).
Гамма-каротажзаснований на вивченні інтенсивності -
випромінювання, природного що виникає при розпаді радіоактивних елементів,
розсіяних у гірських породах. Підвищена радіоактивність характерна для глин і
глинистих осадів. Значно меншою інтенсивністю радіоактивності
характеризуються піски, пісковики, доломіти і вапняки. Ще меншу
радіоактивність мають гіпси, галіт, вугілля та ангідрит.
У комплексі з даними інших геофізичних досліджень результати
природного гамма-випромінювання використовуються для літологічного
розчленування розрізів свердловин, їх кореляції, виділення порід – колекторів,
оцінки глинистості порід, виявлення в розрізі свердловини радіоактивних руд,
дослідження якості цементації заколонного простору і висоти підйому цементу
тощо.
Нейтронний гамма-каротажґрунтується на вивченні інтенсивності
вторинного гамма-випромінювання, розсіяного гірською породою або
нейтронного випромінювання (нейтрон-нейтронний каротаж), при
опроміненні її нейтронами.
Нейтронні методи застосовують для літологічного розчленування
розрізів, виділення колекторів, оцінки пористості порід, визначення
водонафтового, газоводяного і газонафтового контактів, визначення характеру
насичення пластів, ступеня їх обводнення і швидкості руху пластових вод в
родовищі, вивчення технічного стану свердловини, контролю гідравлічного
розриву пластів, уточнення глибини перфорації колон.
Основним недоліком нейтронних методів є їх значна чутливість до зміни
умов у свердловині (зміна діаметра свердловини, товщини фільтраційної кірки).
Основними модифікаціями імпульсних і нейтронних радіоактивних
методів є імпульсний нейтрон-нейтронний каротаж (ІННК) і імпульсний
нейтронний гамма-каротаж (ІНГК). За допомогою цих методів каротажу
розв’язують такі ж задачі, як і нейтронним гамма-каротажем або нейтрон-
нейтронним каротажем. Однак при високій мінералізації пластових вод
імпульсний нейтрон-нейтронний метод дає змогу визначити коефіцієнт
нафтонасиченості колекторів і стежити за поточним нафтонасиченням пластів
родовищ, які знаходяться в розробці.
Гамма-гамма каротаж базується на вимірювання інтенсивності
штучного гамма-випромінювання, розсіяного елементами гірської породи під
час їх опромінення потоком гамма-квантів.
Існують дві модифікації гамма-гамма-методу: гамма-гамма-каротаж за
густиною (ГГК-Г) та гамма-гамма-метод за м’якою компонентою – селективний
(ГГК-С).
За допомогою першого методу проводиться розчленування геологічних
розрізів, визначення густини та пористості порід, виділення різних корисних
копалин, які мають аномальну густину (вугілля, апатит, флюорит, марганцеві і
хромові руди, поліметалічні руди густиною більше 3 г/см 3), відбивка муфт на
обсадних колонах, контроль якості колон і їх цементування та рівня рідини в
свердловинах.
Результати досліджень гамма-гамма-методу селективного
використовують для вирішення різних завдань з пошуків твердих корисних
копалин.
Акустичні методи. Акустичні методи геофізичних досліджень у
свердловинах ґрунтуються на вивченні пружних властивостей гірських порід
при розповсюдженні в них пружних деформацій. Швидкість поширення
пружних хвиль у гірських породах залежить від мінералогічного складу,
пористості, структури порового простору, типу флюїду й тісно пов’язана з
літолого-петрографічними властивостями порід.
Акустичний каротаж застосовується для літологічного розчленування
розрізів свердловини, визначення пористості порід, характеру насичення
колекторів, виділення в розрізі тріщинно-кавернозних зон, інтерпретації
результатів сейсморозвідки та розв’язання інших задач.
 Методи дослідження технічного стану свердловини. Для дослідження
технічного стану свердловин застосовують комплекс різних геофізичних
методів.
Інклінометрія (Інкл) використовується для вимірювання кута і магнітного
азимута викривлення стовбура свердловини. Кут нахилу стовбура (зенітний
кут) свердловини визначається між вертикаллю та фактичним напрямком осі
стовбура свердловини. Магнітний азимут викривлення характеризується кутом
у горизонтальній площині між напрямком на магнітний північ і напрямком
горизонтальної проекції осі свердловини.
Кут і азимут викривлення свердловин вимірюють інклінометрами з
дистанційним електричним заміром, фотоінклінометрами і гіроскопічними
інклінометрами.
Найбільш поширені інклінометри з обертальною немагнітною рамкою,
які дають змогу проводити багаторазове вимірювання кута і азимута
викривлення на заданих глибинах свердловини. Азимут викривлення
визначається в цих приладах за допомогою магнітної бусолі, а кут викривлення
від вертикалі у площині викривлення – виском. Визначення азимута
викривлення такими приладами можливе тільки у незакріплених свердловинах.
Для вимірювання азимута викривлення в закріплених свердловинах
використовують гіроскопічні інклінометри.
За результатами систематичних замірів кута і азимута викривлення на
різних глибинах свердловини будують інклінограми – проекції стовбура
свердловини на горизонтальну і вертикальну площини. У залежності від
ступеня кривизни свердловини інтервали вибирають різні. При викривленнях
до 10 приймаються інтервали 20–50 м, при значних викривленнях і похило
направленому бурінні вони зменшуються до 5–10 м.
Кавернометріявикористовується для визначення усередненого діаметра
свердловини. Для вимірювань застосовують каверноміри, за допомогою яких
записують криву зміни діаметра свердловини з глибиною (кавернограму).
Максимальна похибка вимірювання діаметра свердловин становить 10 мм
при діапазоні вимірювань від 70 до 760 мм.
Профілеметрія використовується для визначення діаметра свердловини у
двох взаємно перпендикулярних площинах, що дає змогу оцінювати форму
поперечного перерізу стовбура свердловини. Якщо діаметри свердловини у
двох взаємно перпендикулярних площинах суттєво відрізняються, то це
свідчить про наявність жолобних виробок або інших порушень форми стовбура
свердловини.
Кавернометрія і профілеметрія застосовуються для визначення розмірів і
форми стовбура свердловини, уточнення свердловинних умов при інтерпретації
результатів окремих геофізичних методів, контролю за станом стовбура
свердловини під час буріння. За результатами досліджень проводиться
розрахунок об’єму затрубного простору при визначенні кількості цементу,
необхідного для цементування обсадних колон, виявлення колекторів за
наявність глинистої кірки тощо.
Методи оцінки якості цементування свердловини використовуються
для визначення параметрів, що характеризують якість розмежування пластів і
герметичність затрубного простору. Найбільш поширеними є методи
термометричного, радіоактивного та акустичного контролю якості
цементування.
Термометричний метод визначення цементного кільця базується на
вивченні природних і штучних теплових полів у свердловинах.
У процесі тверднення тампонажного розчину в затрубному просторі
свердловини відбувається відновлення природного співвідношення між
буровим і тампонажним розчином. Розподіл температури на глибині
зацементованої свердловини залежить від багатьох факторів: природного
теплового поля, теплового поля і виділення тепла в результаті гідратації
цементу, часу з початку цементування, теплофізичних властивостей порід та ін.
Максимальна температура тепловиділення при твердненні тампонажного
розчину із портландцементу спостерігається через 6–9 годин після його
приготування.
Аналіз результатів вимірювань температури в процесі тверднення
тампонажного розчину дає змогу уточнити за характерним підвищенням
температури глибину підйому тампонажного розчину в затрубному просторі.
Метод термометрії може використовуватись також і для діагностики
міжпластових перетоків. Характерною ознакою їх можуть слугувати
температурні аномалії по глибині свердловини порівняно з природнім
розподілом температур.
Радіоактивні методи контролю цементування свердловин
використовуються для контролю товщини цементного кільця при
опромінюванні від радіоактивного джерела приладу навколосвердловинного
простору. Принцип їх дії базується на реєстрації інтенсивності гамма-
випромінювання при обертанні навколо індикатора приладу свинцевою екрану
із прорізом. Інтенсивність гамма-випромінювання за одне обертання обернено
залежить від товщини цементного каменю.
Гамма-каротаж може використовуватись також для діагностики зон
міжпластових перетоків у випадку їх гідродинамічного зв’язку із внутрішньою
порожниною обсадної колони.
Для реєстрації кривих розподілу інтенсивності розсіяного гамма-
випромінювання по периметру обсадної колони застосовують селективний
гамма-дефектомір-товщиномір СГДТ-2, який характеризується підвищеними
чутливістю та інтерпретаційними можливостями.
Основними недоліками гамма-гамма методу контролю якості цемен-
тування є обмеження у різниці між густинами тампонажного і бурового
розчинів (більше 300–500 кг/м3) та температурою в свердловині (до 100–120°С).
Акустичний метод контролю цементування свердловин базується на
вимірюванні амплітуди заломленої повздовжньої хвилі та часу пробігу
пружних коливань. Метод дає змогу визначити глибину підйому тампонажного
розчину в затрубному просторі, його наявність за колоною, ступінь зчеплення
цементного каменю з обсадною колоною і гірськими породами, наявність
дефектів у цементному камені.
У вітчизняній практиці використовують акустичні цементоміри: АКЦ-4 –
для 146–219 мм обсадних колон (максимальна робоча температура 150°С,
максимальний тиск 80 МПа); АКН-1 – для обсадних колон діаметром до 300 мм
(максимальна робоча температура 120°С, максимальний тиск 60 МПа).
Методи контролю технічного стану обсадних колон використовують
для виявлення вм’ятин, тріщин, місць порушення герметичності, обривів по
тілу труби та інших дефектів.
Відомо чимало методів і приладів для визначення дефектів в обсадних
колонах. Це прямі методи контролю – оптичний, акустичний,
електромеханічний, механічний, магнітний, індукційний, метод розсіяного
гамма-випромінювання та непрямі методи – резистивіметрія, термометрія,
метод радіоактивних ізотопів.
Оптичний метод базується на одержанні оптичних зображень, стінок
обсадної колони та візуальному їх вивченні. Для цього використовують
свердловинні фотоапарати, фото- і кінотелевізійні установки. Недолік цього
методу полягає в тому, що стан обсадної колони можна контролювати тільки в
оптично прозорому середовищі. Окрім цього, виникають труднощі в
діагностиці дефектів обсадної колони на основі візуальних зображень її
поверхні.
Акустичний метод ґрунтується на реєстрації відбитих від поверхні труб
високочастотних ультразвукових хвиль, що дає змогу одержати акустичний
образ досліджуваної поверхні. Розроблений свердловинний акустичний
телевізор сприяє контролю внутрішньої поверхні обсадних труб на необхідних
інтервалах глибин. З його допомогою можна визначити місцезнаходження
перфораційних отворів, тріщин та ін. Недоліки акустичного методу полягають
у його нечутливості до локальних порушень геометрії труб (типу вм’ятин) та
похибках, зумовлених наявністю на поверхні труб або в буровому розчині
різних неметалевих включень (шламу).
Електромеханічний метод контролю зміни внутрішнього діаметру
базується на вимірюванні переміщень шести-восьми важелів, які ковзають на
внутрішній поверхні обсадної колони і їх радіальні переміщення передаються
на рухомий контакт реостата, що призводить до зміни співвідношень між
електричними опорами і реєструється на поверхні (такий принцип реалізований
у каверномірі). Розроблений у ВНДІГеофізики прилад НЭМ–68 для вимірювань
діаметру обсадної колони та реєстрації муфтових з’єднань, характеризується
достатньо високою точністю (до 1 мм). Недоліки електромагнітного методу
полягають в усередненні результатів вимірювань, а також у неможливості
діагностики поздовжніх дефектів.
Механічний метод контролю технічного стану обсадних колон базується
на тому ж принципі, що й електромеханічні, тільки результати вимірювань
реєструються безпосередньо в приладі.
Магнітний методґрунтується на реєстрації магнітних полів розсіювання
біля отворів у колоні при її намагнічуванні стаціонарним магнітним полем.
Розроблений у НДІморгеофізики локатор перфораційних отворів ЛПО-1 з
магнітним датчиком характеризується високою здатністю діагностування.
Випробування при щільності перфорації 10отв./м дає можливість діагностувати
отвори діаметром 7–8 мм і більше. Прилад розрахований на максимально
допустиму температуру до 150°С і тиск до 80 МПа.
 Індукційний метод контролю базується на реєстрації вихрових струмів,
що збурюються в обсадній трубі змінним магнітним полем. Використовують
для вимірювань товщини стінок труб, виявлення тріщин та інших дефектів.
Розроблені у НДІморгеофізики дефектоміри ДИ-1 і ДСИ дають змогу визначати
тріщини та інші дефекти розміром близько 10 мм. Ці прилади працюють при
температурі до 150°С і тиску до 80 МПа.
Метод розсіяного гамма-випромінювання застосовується для вимірювань
середньої товщини стінок, внутрішнього діаметру і дефектів обсадних колон. За
допомогою дефектоміра-товщиноміра СГДТ-2 визначають товщину стінок і
діаметр обсадних труб з точністю до 0,5 мм, а також місце розташування муфт і
центраторів.
Непрямі методи контролю стану обсадних колон (резистивіметрія,
термометрія, метод радіоактивних ізотопів) використовують разом із іншими
операціями, пов’язаними з припливом або поглинанням рідини через місце
порушення. Дефекти в обсадних колонах визначають на основі характерних
аномалій питомого електричного опору рідини в свердловині, температури та
інтенсивності гамма-випромінювання.
Усі перелічені роботи виконуються з участю представника геологічної
служби, який складає інформацію про технічний стан стовбуру свердловини.
Геофізичні дослідження та роботи у нафтогазових свердловинах
виконуються згідно галузевого стандарту України від 10.01.2000 р.
У залежності від завдань, що вирішуються ГДРС, виділяються загальні,
детальні та спеціальні дослідження: – загальні виконуються скороченим
(основним) комплексом гдс по всьому стовбуру свердловини;
– детальні дослідження виконуються розширеним комплексом ГДС
(основним і додатковим) в перспективних на нафту і газ інтервалах;
– спеціальні дослідження виконуються в окремих пластах або цільових
інтервалах за спеціальними технологіями.
Загальні дослідження розрізу свердловин повинні забезпечувати:
– поділ розрізу на пласти, їх прив’язку по глибині вздовж осі свердловини
і за абсолютними позначками;
– поділ розрізу на літолого-стратиграфічні комплекси та типи
(теригенний, карбонатний, хемогенний, вулканогенний, кристалічний тощо);
– виділення стратиграфічних реперів;
– прив’язку відібраного керна по глибині;
– літологічне вивчення розрізу;
– інформаційне забезпечення інтерпретації наземних геофізичних
польових досліджень (сейсморозвідки, електророзвідки, граві-магніторозвідки);
– попередню оцінку нафтогазоперспективності розрізу та колекторських
властивостей гірських порід;
– визначення просторового розміщення вибою свердловини.
Детальні дослідження в комплексі з іншими геолого-геофізичними даними
повинні забезпечувати:
– розчленування досліджуваного розрізу на пласти з максимальною
детальністю, їх прив’язку по глибині та абсолютних позначок;
– визначення літотипів виділених пластів;
– виділення колекторів та оцінку їх фільтраційно-ємнісних властивостей;
 – якісну та кількісну характеристику флюїдонасичення, встановлення
міжфлюїдальних контактів і границь перехідних зон.
Детальні дослідження в опорних і параметричних свердловинах
виконуються у невивченій частині розрізу та у передбачуваних
нафтогазоперспективних інтервалах; у структурних, пошукових,
розвідувальних свердловинах – у перспективних інтервалах; в експлуатаційних
свердловинах – у продуктивних інтервалах.
Спеціальні види та технології ГДС у свердловинах всіх категорій
застосовують в окремих найбільш перспективних пластах та в інтервалах
суцільного відбору керна для уточнення фазового стану флюїдів і положення
міжфлюїдних контактів, контролю випробувань у колоні та заходів з
інтенсифікації припливів, отримання опорної інформації для побудови
петрофізичних моделей та детальної прив’язки керна до каротажних матеріалів.
На основі результатів інтерпретації матеріалів ГДРС пошуково-
розвідувальних та експлуатаційних свердловин з використанням петрофізичної
та іншої геолого-геофізичної інформацій розвідувальної площі (родовища)
проводиться оцінка та підрахунок запасів нафтогазових родовищ.
Комплексна інтерпретація матеріалів ГДРС повинна забезпечити:
– детальне стратиграфічне та літологічне розчленування і кореляцію
розрізів, побудову кореляційних схем;
– виділення у розрізі свердловин колекторів всіх типів і визначення їх
параметрів;
– побудову інтерпретаційних моделей з врахуванням матеріалів
петрографічних досліджень;
– розподіл колекторів на продуктивні та водоносні, а продуктивних – на
газо- та нафтоносні;
– визначення положень міжфлюїдних контактів шляхом
міжсвердловинної кореляції, ефективних газонафтоносних товщ;
– визначення та узагальнення по пластах (покладах) коефіцієнтів
пористості, газонафтонасиченості, проникності, витіснення, оцінку
неоднорідності пластів (покладів, об’єктів);
– підрахунок запасів нафти та (або) газу;
– визначення пластових тисків та температур;
– прогнозування потенційних дебітів;
– прогнозування геологічного розрізу у навколосвердловинному та
міжсвердловинному просторі.
На сучасному етапі розвитку геофізики обробка результатів ГДС
проводиться на основі широкого використання автоматизованих
комп’ютеризованих систем інтерпретації. Фахівцями УкрДГРІ та Інституту
кібернетики НАН України створено комп’ютеризовану технологію
“Геопошук”, яка дозволяє виконувати усі етапи оперативної інтерпретації
результатів ГДС, які містять:
– редагування цифрових записів даних різних методів ГДС;
– перегляд, виправлення узгодження каротажних кривих за глибиною;
– створення, заповнення та редагування попластової бази даних;
– відбиття меж прошарків, аналіз результатів інтерпретації, їх
редагування;
 – зняття відліків геофізичних параметрів та коригування їх;
– оцінку якості методів електрометрії, визначення опору промивної
рідини та пластів-колекторів за даними комплексу методів БКЗ+БК+ІК;
– визначення глинистості, пористості, проникності, нафтогазонасиченості
та інших параметрів продуктивних горизонтів;
– формування оперативного геофізичного висновку за даними ГДС.
Крім формування оперативного висновку за даними ГДС,
комп’ютеризована технологія “Геопошук” дозволяє виконувати етапи зведеної
інтерпретації, які включають:
– побудову кореляційних профілів, перетинів;
– побудову карт геофізичних параметрів;
– автоматизований підрахунок запасів вуглеводнів;
– побудову геологічної моделі нафтогазового родовища.
При визначенні технічного стану відкритого стовбуру свердловини
методи ГДРС мають надати інформаційну основу для:
– оцінки просторового положення стовбура свердловини (відповідності
кута та азимуту заданій траєкторії стовбура);
– визначення геометрії перетину стовбура, виділення жолобів, каверн,
сальників, місць вилучення та течії солей і глин;
– прогнозування небезпечних зон прихоплення бурового інструменту;
– виявлення зон нафтогазопроявів і поглинань бурового розчину.
Під час контролю та дослідження затрубної ізоляції пластів, методи
ГДРС повинні надати інформацію для визначення:
– висоти підйому цементу за колоною, однорідності цементного каменю,
повноти заповнення цементом затрубного простору, наявності затрубних
каналів, заповнених рідиною та газом;
– суцільності зчеплення цементу з колоною та породою;
– затрубних перетоків рідини та газу поза колоною;
– прив’язки до розрізу та місць установки пакерів.
Безпосереднє випробування пластів виконується спеціальними приладами
(випробовувачами) на каротажному кабелі або бурових трубах і має
забезпечити:
– інформацію про появу припливу флюїду;
– відбір герметизованих проб рідин і газів із пласта;
– реєстрацію діаграм тиску та припливу при випробуванні;
– детальні дослідження для точного визначення положення міжфлюїдних
контактів;
– визначення гідродинамічної однорідності пластів.
Геофізичні дослідження під час випробування та освоєння свердловин
повинні надати можливість:
– виявити заколонну циркуляцію, негерметичність ізоляційного моста і
колони (контроль якості розділення об’єктів випробування);
– встановити сполученість об’єктів випробування з сусідніми пластами в
процесі випробувань;
– здійснити контроль інтервалів і характеру роботи продуктивних
горизонтів та складу припливу, а також контроль за результатами кислотних та
інших обробок привибійної зони свердловин.
 Набори методів ГДС (табл. 10.6) з метою вивчення геологічної
характеристики розрізу свердловин відрізняються за геолого-технічними
умовами проведення вимірів і завдань, що вирішуються:
– за категоріями свердловин, що досліджуються – параметричні і
пошукові, розвідувальні та експлуатаційні;
– за складністю будови геологічного розрізу;
– за електричним опором промивної рідини: прісна с>0,1Ом·м, солона
с<0,1Ом·м та рідина, яка не проводить електричний струм;
– за типом досліджень: загальні дослідження по всьому розрізу
свердловини в масштабі глибин 1:500 і детальні дослідження в перспективних
інтервалах у масштабі глибин 1:200.
Комплекси ГДС для вирішення геологічних завдань повинні включати
обов’язкові (основні) методи досліджень та, за необхідністю, додаткові. Вони
повинні мати мінімальний набір обов’язкових методів, які забезпечують у
відносно простих геолого-технічних умовах вирішення встановленого мінімуму
геолого-інформаційних і технічних завдань. Обов’язкові методи ГДС
підлягають повному та безумовному виконанню всіма організаціями і
підприємствами, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, що
проводять ГДС у нафтогазоносних регіонах України. Додаткові методи
досліджень визначаються, виходячи із специфіки досліджуваного розрізу та
конкретних геолого-технічних умов, коли необхідно отримати додаткову
інформацію для виконання поставлених завдань.
Після завершення буріння інтервалів, намічених для перекриття
кондуктором, технічною та експлуатаційною колонами, повинні бути проведені
загальні дослідження обов’язковим комплексом ГДС.
У нафтогазоперспективних частинах розрізу після закінчення їх буріння
разом з загальними дослідженнями повинні виконуватись детальні. При цьому
їх інтервал повинен включати водонасичені колектори і покришки як зі сторони
покрівлі, так і зі сторони підошви нафтогазоносних пластів (об’єктів).
Комплекс детальних досліджень повинен виконуватись у мінімально
короткі строки після розкриття розрізу бурінням.
Перед спуском колони і після закінчення проходки свердловини при
великому поверсі нафтогазоносності геофізичні дослідження у масштабі глибин
1:200 виконуються у всій перспективній частині розрізу з перекриттям раніше
виконаних вимірювань на 50 м.

5) Гідрогазодинамічні методи досліджень свердловин. (самостійне

вивчення)

Енергетична характеристика нафтових і газових покладів. Пластовий тиск.

Пластова температура. Режими роботи нафтових покладів. Режими роботи
газових покладів. (самостійне вивчення)
 ІІ ГЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ
РОДОВИЩА НАФТИ І ГАЗУ ДО РОЗРОБКИ

Тема 1 Розвідка родовища

1) Мета, основні завдання, види робіт та досліджень, кінцеві езультати.

2) Попередня розвідка родовища.
3) Детальна розвідка родовища.
4) Дорозвідка родовища.

1 Мета, основні завдання, види робіт та досліджень, кінцеві

езультати

Розвiдка нафтового і газового родовища – це науково-виробничий процес

геолого-промислового обстеження відкритих при пошуках скупчень нафти і
газу.
У процесі розвідки створюється геолого-промислова модель родовища і
одержують необхідну інформацію для підрахунку розвіданих запасів нафти і
газу та проектування розробки покладів. Для реалізації цього під час
розвідувальних робіт проводиться:
 визначення кількості, типів, форми, положення в просторi і
стратиграфічної приуроченості покладів нафти і газу;
 геометризація виявлених покладів, тобто проведення спостережень,
вимірів, обчислень і графічних побудов, в результаті яких одержують графічні
моделі покладів, що відображають форму, властивості і процеси, що в них
протікають, з точністю, необхідною для вирішення практичних завдань
розвідки та розробки;
 дослідження природних режимів покладів;
 встановлення фізико-хімічних характеристик флюїдів і
продуктивних горизонтів;
 деталізація геологічної будови родовища;
 геолого-економічна оцінка розвіданих запасів.
Згідно з чинними нормативними документами метою розвiдувальних
робiт є встановлення і підрахунок розвіданих запасів ВВ у кількості, необхідній
для промислової розробки, визначення всіх параметрів для складання проекту
розробки, а також дорозвідка недостатньо вивчених ділянок (блоків) родовищ,
що знаходяться в розробці. У вiдповiдностi iз вирiшуваними завданнями
розвiдувальний етап подiляється на дві стадiї:
1) оцiнка родовищ (покладiв);
2) та пiдготовка родовищ (покладiв) до розробки;
3) дорозвідка родовищ.

2 Попередня розвідка родовища

Метою робiт на цій підстадiї є установлення основних характеристик

родовищ для визначення їхньої промислової значущостi.
 Для досягнення цiєї мети в процесi проведення попередньої розвідки
вирiшуються такi основні питання:
– встановлюється фазовий стан вуглеводнів у покладах;
– вивчається фiзико-хiмiчний склад i властивостi нафт, газiв, конденсатiв
в пластових i поверхневих умовах та визначаються їхні товарні властивості;
– встановлюються фiльтрацiйно-ємнiснi характеристики колекторiв;
– встановлюється тип покладiв (пластовий, масивний, склепiнний,
лiтологiчний, стратиграфiчний, тектонiчно екранований тощо);
– визначаються ефективнi товщини пластiв;
– встановлюються коефiцiєнти продуктивностi свердловин;
– проводиться попередня геометризацiя покладiв;
– дається оцiнка запасiв за категорiями С1 (приблизно 25–40 %) i С2;
– видiляються базовi поклади i поверхи розвiдки;
– встановлюється промислова значущiсть вiдкритих покладiв i
проводиться їхній подiл на промисловi i непромисловi;
– вибираються об’єкти для проведення дослiдно-промислової розробки.
За результатами робiт на підстадiї оцiнки родовищ проводиться:
– диференцiацiя родовищ (покладiв) на промисловi (кондицiйнi) i
непромисловi (некондицiйнi);
– видiляються об’єкти i поверхи розвiдки для подальших детальних
розвiдувальних робiт;
– обґрунтовується оптимальна методика цих робiт.

3 Детальна розвідка родовища

У практиці проведення розвідувальних робіт на нафту і газ стадію
підготовки родовища до розробки ще називають детальною розвідкою.
Об'єктами проведення робіт на цій стадії є нафтові та газові родовища
(поклади), що мають промислове значення.
У процесі пошуково-розвідувальних робіт на нафту і газ обсяги геолого-
промислових досліджень свердловин повинні повністю забезпечити
отримання всіх вихідних даних для підрахунку запасів і проектування розробки
покладів (родовища). Тому під час буріння пошукових і розвідувальних
свердловин повинна бути отримана така вихідна інформація:
- характеристика пласта з побудовою структурних карт покрівлі та
підошви продуктивних пластів, окремих стратиграфічних одиниць, реперів;
- фізико-літологічна характеристика продуктивних пластів, їхні
колекторські властивості, ефективна товщина на основі дослідження керна,
геофізичних і гідрогазодинамічних досліджень свердловин і пластів; особливу
увагу треба звертати на наявність і характер розчленування пластів із
визначенням можливих границь поширення окремих пропластків і встановлення
між ними зв'язку;
- характер неоднорідності продуктивних пластів, встановлений на основі
результатів гідропрослуховування і визначення гідропровідності та
п'єзопровідності;
- фізико-хімічні властивості нафти, газу, конденсату і води у поверхневих
і пластових умовах; особлива увага має бути звернута на якість відбирання
глибинних проб нафти під час досліджень і роботи свердловин в умовах вибійного
тиску, нижчого від тиску насичення;
- початковий пластовий тиск, який в нафтових і газоконденсатних
свердловинах в усіх випадках обов'язково повинен замірятися глибинними
манометрами, а в низькопродуктивних газових - у разі, коли немає впевненості
щодо винесення зі свердловини рідини;
- продуктивність випробовуваних об'єктів (окремих пластів),
визначення дебіту нафти, газу, конденсату, води, газового і конденсатного
факторів, обводнення продукції;
- температура розкритого розрізу, яка вивчається за допомогою
термометричних досліджень електротермометром для визначення
геотермічного ступеня і градієнта;
- границі нафто- і газоносності покладів і за можливості водоносної частини
(водонапірної області);
- поведінка всіх законтурних свердловин з метою вивчення не лише
нафтогазонасиченої, але й оточуючої водонасиченої частини пласта для
отримання детальної гідродинамічної характеристики продуктивних
горизонтів, а також даних про пружні властивості порід і п'єзопровідність;
- витіснення нафти водою на основі лабораторних досліджень в умовах,
наближених до пластових: тиск, температура, пластові флюїди, керн із
продуктивної товщі;
- підраховані і затверджені ДКЗ України запаси нафти, газу і конденсату.
Детальне геологічне вивчення перелічених характеристик покладів
нафти і газу дає повніше уявлення про геологічну будову продуктивних
горизонтів, властивості флюїдів, що їх насичують, і можливість запроектувати
найбільш раціональну систему розробки.

4 Дорозвідка родовища

Вивчення родовищ i покладiв продовжується i пiд час їхньої розробки

шляхом:
– дорозвiдки покладiв, що розробляються;
– розвiдки другорядних горизонтiв, куполiв, блокiв, дiлянок родовища;
– переводу запасiв в бiльш високi категорiї, диференцiацiї їх стосовно
методiв вилучення.
Об’єктами дорозвідки є недостатньо вивчені або пропущені горизонти.
У залежності від ступеня вивченості нафтогазоносності, родовища
можуть проводитися пошуки нових покладів, які залягають нижче, або на
куполах чи ділянках (блоках), що прилягають до родовища в межах ліцензійної
ділянки.
Склад робіт аналогічний відповідним попереднім двом стадіям.
За результатами дорозвідки уточнюються розвідані запаси ВВ родовища в
цілому, а також обсяги видобутку.
На багатопокладних родовищах в кiнцi розвiдки може бути широкий
набiр рiзних категорiй запасiв в рiзних покладах, в тому числi значна частка
запасiв категорiї С2. Крiм того, iнформацiї, одержаної в процесi розбурювання
покладiв за технологiчними схемами, часто буває недостатньо для
обґрунтування переводу промислових запасiв iз низьких категорiй в бiльш
високi i потрiбнi додатковi дослiдження керна, властивостей нафти, газу i т.ін.
У таких випадках виникає потреба в дорозвiдцi родовищ. Метою дорозвiдки є
уточнення уявлень про будову родовища, введеного в розробку, а також
пiдготовка покладiв або частин покладiв, що намiчаються до введення в
розробку в другу чергу.
Для успiшного проведення дорозвiдки необхiдно:
а) зiбрати iнформацiю про другоряднi поклади або дiлянки основних
покладiв, не доведених до необхiдного ступеня вивченостi на розвiдувальному
етапi;
б) оцiнити стан наявної i зiбрати додаткову iнформацiю про поклади, що
розробляються, з метою перерахунку запасiв i переводу їх в бiльш високi
категорiї.
При проведеннi дорозвiдки необхiдно враховувати такi додатковi
методичнi положення.
Дорозвiдка покладiв в процесi розробки родовища являє собою вивчення
покладiв за результатами бурiння в основному видобувних свердловин i
меншою мiрою – додаткових розвiдувальних свердловин.
Розвiдувальне бурiння застосовується, насамперед, в тому випадку, коли
площа нафтоносностi по цих горизонтах виявляється бiльше, нiж по основних,
або у випадку виявлення нових покладiв (лiтологiчно або тектонiчно
екранованих) за межами поля, висвiтленого ранiше пробуреними
свердловинами.
На великих однопокладних родовищах, що вводяться в розробку
частинами шляхом розрiзання, дорозвiдка є по сутi завершальним етапом
розвiдки частин покладiв, якi вводяться в розробку в другу чергу. В цьому
випадку параметри окремих частин покладiв потребують тiльки уточнення
середнiх значень, одержаних для всього покладу на перших стадiях розвiдки.
Таке положення полегшує досягнення заданих вимог до детальностi вивчення
окремого об’єкта розробки. При вивченнi частин покладу свердловини
розмiщаються на профiлях або рiвномiрною мережею в залежностi вiд
попередньо встановленої закритостi будови пласта-колектора, його
розчленованостi i мiнливостi.
На багатопокладних родовищах, уведених в розробку по базисних
горизонтах, другоряднi горизонти тiльки частково вивчають за даними
розвiдувальних свердловин, а переважно це роблять за даними свердловин, що
бурять для розробки.
Методика дорозвiдки покладiв, що знаходяться вище i нижче базисних
горизонтiв характеризується такими особливостями.
Для виявлення покладiв в частинах розрiзу вище основних об’єктiв, що
розробляються, спочатку проводиться ревiзiя пробуреного фонду свердловин.
Вона включає комплексний аналiз та iнтерпретацiю наявних матерiалiв всiх
свердловин. В результатi у верхнiх горизонтах виявляються дiлянки iз
сприятливими структурними умовами i перспективнi об’єкти для
випробування.
Потiм в свердловинах, що буряться на базиснi об’єкти розробки в межах
видiлених дiлянок, проводяться дослiдження колекторських властивостей i
продуктивностi перспективних горизонтiв. На найбiльш перспективних
дiлянках в кiнцевiй стадiї вивчення виявлених покладiв буряться оцiночнi
свердловини з вiдбором керна, а iнодi поодинокi розвiдувальнi свердловини.
Така методика забезпечує високi економiчнi показники пiдготовки запасiв
верхнiх горизонтiв до розробки.
Для дорозвiдки покладiв, що знаходяться нижче базисних горизонтiв (до
300 м), iнодi використовуються свердловини iз верхнiх об’єктiв розробки, для
чого деякi з них поглиблюються на декiлька сот метрiв. Окрiм того,
використовуються розвiдувальнi свердловини, що бурились спецiально на
нижнiй поверх. Всi свердловини iз верхнiх об’єктiв розробки i частина
розвiдувальних свердловин пiсля виконання завдань iз розвiдки нижнiх
горизонтiв повертаються на верхнi.
При наявностi потужного розрiзу осадових порiд, що перевищує технiчно
освоєнi глибини, на площах можуть бути введенi в розробку поклади,
приуроченi тiльки до частини розрiзу. Бiльш глибока частина розрiзу у випадку
появи нових технiчних можливостей уводиться в розвiдку по сутi заново. В
такому випадку методика дорозвiдки родовища принципово не вiдрiзняється
вiд методики розвiдки на нових площах.

Тема 2 Методика розвідки покладів нафти і газу

1) Основні принципи розвідки. Системи розвідки покладів нафти і газу.

2) Системи розміщення свердловин.
3) Оптимізація розвідки.
4) Дослідно-промислова розробка.

1 Методика розвідки покладів нафти і газу

Методика розвiдки нафтових i газових родовищ (або окремих покладiв)

базується на чотирьох основних принципах, якi виробленi на основi
теоретичних положень i досвiду робiт:
1) рацiональної повноти дослiджень;
2) послiдовних наближень у вивченостi до кiнцевого результату;
3) вiдносної рiвномiрностi у вивченнi об’єктiв;
4) найменших витрат матерiальних засобiв, працi i часу.
Цi принципи охоплюють рiзнi сторони розвiдувального процесу. Так,
перший визначає цiльове призначення i рацiональнi межi розвiдки. Другий
принцип вiдображає стадiйнiсть проведеня геологорозвiдувального процесу.
Третiй принцип є керiвним при виборi систем розмiщення розвiдувальних
свердловин. Четвертий принцип визначає необхiднiсть ефективного ведення
розвiдувальних робiт. На базi цих принципiв розвiдки i треба розробляти всi
конкретнi методичнi прийоми її проведення. Розглянемо реалiзацiю цього
положення на прикладi вирiшення задачi оптимiзацiї системи розмiщення
розвiдувальних свердловин.
Пiд системою розвiдки розумiється просторова сукупнiсть свердловин i
порядок їх бурiння, що забезпечують охоплення родовища вивченням за
площею i розрiзом з метою одержання геологiчної iнформацiї, необхiдної для
пiдрахунку запасiв нафти i газу та пiдготовки родовища (покладу) до розробки.
Системи розвiдки вибирають iз врахуванням типiв родовищ, покладiв, темпiв
розвiдки i освоєння запасiв та багатьох iнших геологiчних i технологiчних
факторiв.
В сучасних умовах завдання розвідки можуть вирiшуватись не тiльки
розвiдувальними свердловинами, але й свердловинами, якi використовуються
для розробки покладiв, тому при опису систем розвiдки враховуються
свердловини будь-яких категорiй.
Система розвiдки стосовно до окремого покладу – це є порядок
охоплення площi нафтогазоносностi свердловинами. За цiєю ознакою
видiляють двi системи: ущільнювальну i повзучу.
Ущільнювальна система охоплює на початку розвiдки всю очiкувану
площу покладу рiдкiсними свердловинами i в подальшому така мережа
свердловин згущується бурінням нових свердловин, що розташовуються між
ними. Вона найчастiше застосовується для розвiдки пластових і масивних
покладiв, пов’язаних iз склепiннями.
Вiддаль мiж свердловинами визначається в залежностi вiд очiкуваних
розмiрiв покладiв, якi, в свою чергу, залежать вiд структруно-геологічних умов,
зокрема, вiд висоти i крутизни крил.
Ущільнювальна система забезпечує прискорений процес розвiдки
покладу в цiлому, але в той же час характеризується великим ризиком
одержання непродуктивних свердловин, особливо на початковiй стадiї
вивчення родовища.
Повзуча система розвiдки характеризується поступовим охопленням
площi покладу свердловинами з вiдстанями, що не потребують наступного
ущiльнення. Вона традицiйно застосовується для розвiдки таких типiв покладiв,
форма i розмiри яких мало пов’язанi iз структурними умовами. Це поклади в
пластах, що виклинюються, стратиграфiчно екранованi, лiтологiчно обмеженi.
В останнiй час вона застосовується i при розвiдцi структурних покладiв
видобувними свердловинами, що буряться за принципом “вiд вiдомого до
невiдомого”.
Застосування повзучої системи дозволяє звести до мiнiмуму число
законтурних i непродуктивних свердловин, але суттєво подовжує терміни
розвiдки, оскiльки при цьому кожну наступну свердловину закладають в
залежностi вiд результатiв бурiння попередньої. При такiй системi уявлення
про весь поклад в цiлому може бути одержано тiльки пiсля завершення
розвiдки.
Слiд розрiзняти такi рiзновиди повзучої системи розвiдки:
а) що формуються пiд впливом складних геологiчних умов залягання
скупчень нафти i газу;
б) що використовуються iнодi при розвiдцi вiдносно простих типiв
покладiв, але в складних фiзико-географiчних умовах (наприклад, на морi в
районi шельфу). Рiзнi причини застосування повзучої системи обумовлюють
iнодi i рiзний вибiр системи розташування свердловин.
Ущільнювальна система розвiдки має значнi переваги, оскiльки вона
дозволяє послiдовно, поетапно оцiнювати достовiрнiсть визначення параметрiв
для всього покладу, який дає можливiсть знаходити момент закiнчення
розвiдки, що вiдповiдає оптимальним вимогам, а також коригувати процес її
проведення. Застосування повзучої системи розвiдки знижує можливiсть
поточного контролю i коригування розвiдки.

2 Системи розміщення свердловин

Кожна iз систем розвiдки реалiзується через певну систему розмiщення
свердловин, пiд якою розумiють порядок розташування свердловин на
нафтогазоноснiй площi i послiдовнiсть їхнього бурiння, що забезпечує
достовiрне i ефективне вирiшення геологорозвiдувальних завдань в конкретних
геологiчних умовах.
Система розмiщення свердловин визначається геометричними
характеристиками мережі свердловин, найважливiшими з яких є орiєнтування
розвiдувальних лiнiй (вертикальних перерiзiв родовища), а також форма і
розмiри елементарних площадок (блокiв) мiж ними.
Рацiональне розмiщення розвiдувальних свердловин на родовищах
рiзного типу має велике практичне значення, оскiльки мережа свердловин
iстотно впливає на ефективнiсть проведення розвiдувальних робiт.
Задача вибору системи розмiщення свердловин виникає в зв’язку з тим,
що особливостi геологiчної будови i значення пiдрахункових параметрiв
покладу, що розвiдується, приходиться вiдновлювати за даними, що одержанi в
розвiдувальних свердловинах, якi розкривають поклад. Дискретнiсть мережi
спостережень обумовлює виникнення похибок визначення параметрiв покладу.
При однiй i тiй же кiлькостi розвiдувальних свердловин достовiрнiсть оцiнки
вихiдних параметрiв тим вища, чим бiльше система їхнього розмiщення
вiдповiдає особливостям геологiчної будови покладу i характеру мiнливостi в
просторi основних геолого-промислових параметрiв. Тому, приступаючи до
вивчення родовища (покладу) необхiдно прагнути розташовувати свердловини
таким чином, щоби як можна краще вивчити особливостi будови об’єкта.
Пiд рацiональною системою розмiщення свердловин слiд розумiти таку
систему, яка на покладi даного типу забезпечить найбiльш швидке одержання
всiх необхiдних параметрiв з потрiбною надiйнiстю при мiнiмальних витратах.
Характеризуючи систему розмiщення свердловин, необхiдно перш за все
зупинитися на геометрiї i регулярностi їхнього розташування на площi покладу.
Iз вироблених практикою систем розмiщення розвiдувальних свердловин
застосовують:
1. профiльну систему, при якiй свердловини розташовуються на однiй
прямiй (iнколи ламанiй) лiнiї. Профiлi можуть бути одиночними або складати
систему профiлiв: а) паралельних; б) таких, що перетинаються пiд рiзними
кутами; в) радiальних;
2) мережеву систему, коли свердловини розташованi в межах площi в
кутах якої-небудь геометричної фiгури (трикутника, квадрата, прямокутника);
3) кiльцеву систему, при якiй свердловини розташовуються по колу або
декiлькома концентричними колами;
4) систему поодиноких розвiдувальних свердловин, коли є необхiднiсть
закласти одну свердловину або двi-три, незалежних одна вiд одної.
Основними рiзновидами систем розмiщення свердловин при розвiдцi є
профiльна i мережева.
 Вибiр системи розмiщення свердловин в кожному конкретному випадку
визначається характером будови покладiв та мiнливiстю їхніх властивостей.
Як видно, система поодиноких свердловин найбiльш проста. В ходi
розвiдки одна система може переходити в iншу, бiльш складну. Поодиночний
профiль може бути перетворений додатковими свердловинами в систему
профiлiв, а останнi – в мережу. Часто цей перехiд вiд однiєї системи до iншої,
бiльш складної мережі називається згущенням мережі розвiдувальних
свердловин за рахунок збільшення числа свердловин.
Система розмiщення свердловин на профiлях застосовується при розвiдцi
покладiв витягнутої форми (пов’язаних з антиклiналями i в деяких випадках iз
зонами стратиграфiчної незгідності, лiтологiчного виклинювання, тектонiчного
екранування та iн.) або iзометричних за формою, але iз сильною мiнливiстю
властивостей колекторiв в рiзних напрямках. В таких випадках розвiдка
проводиться профiлями, орiєнтованими навхрест простягання довгої осi
структури або за напрямками найбiльшої мiнливостi властивостей.
Профiльна розвiдка таких родовищ дозволяє застосовувати суттєво
бiльшi вiдстанi мiж профiлями (тобто за простяганням довгої осi або за
напрямком найменшої мiнливостi), нiж мiж свердловинами в профiлях
(навхрест простягання або за напрямком найбiльшої мiнливостi).
При ущільнювальній системi розвiдки спочатку iз врахуванням
положення пошукової свердловини закладаються рiдкiснi профiлi з
максимально допустимими вiдстанями в профiлях. У випадку необхiдностi
згущення мережi проводиться як бурiнням свердловин на наявних профiлях,
так i закладанням нових профiлiв.
При повзучiй системi профiлi закладаються послiдовно в напрямi
вивчення родовища за принципом “вiд вiдомого до невiдомого” iз щiльнiстю,
що вимагають умови розвiдки даного покладу.
Розмiщення свердловин мережами доцiльно проводити при розвiдцi
покладiв iзометричної форми iз випадковим або ще не виявленим характером
мiнливостi властивостей. В цих умовах мережевi системи, будучи ефективними
для оконтурення покладiв i уточнення структурного плану, створюють
найкращi можливостi для виявлення закономiрностей в мiнливостi
властивостей продуктивних пластiв.
Мережевi системи розмiщення свердловин iнодi складаються iз
початкової профiльної, коли в ходi розвiдки виясняється однаковий характер
мiнливостi ознак в рiзних напрямках. Початкова ущільнювальна профiльна
система розвiдки об’єкта iзометричної форми може привести до утворення в
одному випадку трикутної, в iншому – прямокутної мережi свердловин.
Розмiщення свердловин мережами, зокрема за трикутною, найбiльш
доцiльне при повзучiй системi розвiдки покладiв неструктурного типу, що
мають конфiгурацiю, яка суттєво змiнюється.
На практицi для розвiдки покладiв на пологих структурах округлої форми
iнодi застосовується кiльцева система, при якiй свердловини розмiщуються
послiдовними рядами колом навколо свердловини – першовiдкривачки на
приблизно однакових гiпсометричних позначках базисного продуктивного
горизонту. У випадку неодержання даних про контур нафтоносностi задається
нове кiльце. При цьому свердловини можна закладати з рiвним кроком
(iнтервалом): а) за висотою покладу; б) за ефективним об’ємом природного
резервуару. Принцип розташування свердловин за цiєю системою може бути
використаний для вивчення смуги нафтового покладу, в якому передбачається
закладання кiльцевих рядiв експлуатацiйних свердловин, а в поєднаннi з
елементами трикутної системи – при вивченнi вузьких нафтових облямівок.
Така система розташування свердловин виправдовує себе в перiод, коли треба
термiново наростити нафтоносну площу.
Проте значна лiтологiчна мiнливiсть i змiна товщин в широких межах
потребують закладання порiвняно великого числа свердловин i не забезпечує
достовiрнiсть геологiчних побудов. Окрiм того, при цiй системi всi
розвiдувальнi свердловини нового кiльцевого ряду, закладенi нижче за
падiнням пластiв вiд свердловин попереднього ряду, якi дали нафту, можуть
опинитись за контуром нафтогазоносностi. Варiантом кiльцевої системи є
секторна система розмiщення свердловин, коли поклад дiлиться на низку
секторiв, а розвiдувальнi свердловини розмiщуються в цих секторах на рiзних
абсолютних позначках.
Системи розташування свердловин при розвiдцi можуть бути такими ж,
як при пошуковому бурiннi (спадкованими), але можуть i вiдрiзнятися вiд них в
залежностi вiд геологiчних умов i якостi пiдготовки площ пiд пошукове
бурiння. Збіг систем спостерiгається, наприклад, при вивченнi пластових
покладiв, приурочених до сильновитягнутих структур. В цих випадках i
пошуковi, i розвiдувальнi свердловини розмiщуються на профiлях, якi взаємно
доповнюють розвiданiсть покладу з врахуванням його морфологiї.
При вивченнi лiтологiчно обмежених рукавоподiбних рифових покладiв
пошуковi свердловини для їх виявлення найчастiше розташовують короткими
профiлями навхрест зон простягання колекторiв, тодi як розвiдувальнi –
мережами (трикутна або квадратна).
Будь-яка система розмiщення свердловин характеризується рiзною
регулярнiстю, тобто рiвномiрнiстю вiдстаней мiж свердловинами на рiзних
дiлянках покладу. Практично рiвномiрнi системи застосовують при розвiдцi
покладiв, для яких не вiдмiчається закономiрностей змiни товщини та iнших
властивостей колекторiв. Це можуть бути пластовi поклади рiзного обмеження,
а також поклади в рифах з рiзкими переходами на периферiї до фацiй, що не
вмiщують колекторiв. В таких умовах системи розмiщення свердловин
(профiльнi або мережевi) характеризуються однаковими вiдстанями мiж
свердловинами.
У тих випадках, коли в покладi спостерiгаються явнi закономiрностi в
змiнi товщини, застосовують нерiвномiрнi системи розташування свердловин.
Так, при розвiдцi пластових покладiв iз значними водонафтовими зонами на
дiлянках цих зон свердловини розмiщують за бiльш рiдкою мережею, нiж на
дiлянках повного нафтонасичення. При цьому виходять з того, що в крайових
частинах покладу вмiщується незначна частка запасiв в порiвняннi з
центральними. Цi мiркування справедливi при надiйному картуваннi структури
за сейсмiчними даними або структурним бурiнням. В iншому випадку, коли
структурний план може суттєво змiнитися, бурiння рiдкої мережi (або профiлiв)
свердловин в периферійних частинах покладу не забезпечить надiйного
проведення як зовнiшнього, так i внутрiшнього контурів нафтогазоносності, що
приведе до великих похибок визначення площi i об’єму покладу.
Другим прикладом нерiвномiрного розмiщення свердловин може бути
методика Г.А. Габрiелянца для розвiдки масивних покладiв нафти i газу. Суть її
вiдображена на рисунку 2.1 i полягає в такому розмiщеннi свердловин, коли
кожна з них висвiтлює приблизно однаковий об’єм покладу. При цьому
свердловини можуть розташовуватись як профiлями, так i мережами. Така
методика забезпечує закладання основного числа свердловин в присклепiннiй
частинi покладу, де може бути сконцентровано 70–80 % запасiв; проте їй
властивi тi ж обмеження, що i в попередньому випадку: необхiдна впевненiсть в
надiйному картуваннi структури.

Рис. 2.1 – Схема розташування свердловин при розвідці

масивних покладів
Суттєво пiдвищується нерiвномiрнiсть мережi при органiзацiї
першочергових дiлянок дослiдно-промислової розробки. В цих випадках
виникає завдання органiзацiї старанної обробки даних бурiння видобувних i
нагнiтальних свердловин на таких дiлянках i екстраполяцiї виявлених
закономiрностей будови покладу на слабко розвiданi дiлянки з метою економiї
обсягу розвiдувального бурiння.
Таким чином, система розташування свердловин буде рацiональною,
якщо для покладу даного типу забезпечити найбiльш швидке одержання всiєї
необхiдної iнформацiї для пiдрахунку запасiв i проектування розробки з
потрiбною надiйнiстю при мiнiмальних витратах.
Узагальнюючи розглянутий пiдхiд до вибору оптимальних точок i систем
розмiщення свердловин можна зробити висновок, що генеральним принципом
розвiдки, який випливає iз необхiдностi максимально достовiрного вивчення
всього об’єму покладу i регламентуючим проведення розвiдки, є принцип
рiвномiрностi або рiвнопредставництва. Вiн не пов’язаний з якими-небудь
геологiчними особливостями розвiдувального об’єкта, а є лише трактуванням
геологiчного дослiдження як способу вивчення складної системи i вiдображає
кiнцевi вимоги до системи розвiдки. Рiвномiрнiсть – це постiйнiсть, що
характеризує об’єкт в якому-небудь вiдношеннi на всьому його протязi, у всiх
частинах.
Рiвномiрнi системи спостережень широко використовуються для
вирiшення багатьох геологiчних завдань. При цьому пiд рiвномiрнiстю мережi
спостережень, звичайно, розумiють таке положення, коли щiльнiсть точок в
будь-якiй пiдобластi рiвна щiльностi в будь-якiй iншiй пiдобластi того ж
розмiру. При цьому система називається ще i регулярною, якщо точки
утворюють який-небудь вид мережі (квадратної, трикутної тощо). Як показали
дослiдження, регулярна мережа в такому її розумiннi найбiльш ефективна або
цiлком прийнята при вирiшеннi цiлої низки геологiчних завдань. Наприклад,
рiвномiрна (по площi) мережа найкраща в завданнях виявлення об’єктiв, опису
закономiрностей частини поля, опису мiнливостi поля тощо. Дiйсно, при
рiвномiрнiй (регулярнiй) мережі виключається пропуск аномалiй, якi при
паралельному їх перемiщеннi не можуть бути вписанi в елементарному
осередку мережі. Випадкове ж розмiщення пунктiв вимiрiв, навiть при великiй
їх кiлькостi, допускають вiдмiнну вiд нуля ймовiрнiсть пропуску аномалiй, в
тому числi таких, якi значно перевищують за розмiрами середню площу
дослiджень, що припадає на один пункт спостережень. Особливо ефективна
рiвномiрна мережа при виявленнi дуже великих об’єктiв.
Рiвномiрна (регулярна) система спостережень краща при вирiшеннi
завдання виявлення аномалiй на фонi випадкових перешкод, проведеннi тренд-
аналiзу та iнших прикладних геологiчних завдань.
Останнiм часом регулярнi мережі широко застосовуються в практицi
геолого-геофiзичних дослiджень у зв’язку iз впровадженням ЕОМ. При
розробцi “машинних” алгоритмiв вирiшення геолого-геофiзичних завдань було
встановлено, що квадратна мережа первинних даних бiльш зручна, оскiльки
дозволяє спростити i певним чином стандартизувати наступнi обчислювальнi
процедури. З цiєї причини в геологiчнiй практицi регулярнi системи
спостережень вважаються унiверсальними i їм практично завжди вiддається
перевага при виборi систем спостережень (вивчення).
Наведенi данi показують, що принцип рiвномiрностi досить широко
використовується в геологiї, проте в бiльшостi випадкiв вважається, що його
можна реалiзувати тiльки через регулярну мережу систем спостережень. Разом
з тим, якщо рiвномiрнiсть розглядати як правило поведiнки, як принцип
вивчення складної системи, то в залежностi вiд змiсту, що вкладається в це
поняття, можна говорити про рiзнi види рiвномiрних систем спостереження.
Так, дослiдженнями з оптимiзацiї систем розробки нафтових i газових родовищ
установлена бiльша ефективнiсть систем розмiщення свердловин, рiвномiрних
по вiдношенню до запасiв покладу. Тобто систему розмiщення свердловин
краще характеризувати не площею, а запасами, що приходяться на одну
свердловину. Запаси на одну свердловину при цьому служать як би
еквiвалентом очiкуваного позитивного ефекту, а площа на свердловину –
еквiвалентом зроблених витрат.
В залежностi вiд прийнятого критерiю рiвномiрностi можна говорити i
про рiзнi системи розвiдки, при яких свердловини розташовуються рiвномiрно:
в одних випадках по вiдношенню одна до одної, а в iнших – по вiдношенню до
дослiджуваних властивостей об’єкта. Зараз при проектуваннi розвiдки
перевагу переважно вiддається системам першого типу. Питання полягає в
тому, які системи є більш ефективними, яким слiд вiддати перевагу при
проведеннi розвiдувальних робiт. З точки зору теорiї i практики розвiдки
очевидно, що для досягання максимальної достовiрностi оцiнки запасiв зовсiм
не обов’язково вивчати поклад рiвномiрно на всiй площi. Для мiнiмiзацiї
похибки оцiнки запасiв i прогнозу значень ознак покладу точки дослiджень
повиннi бути розмiщенi в областi таким чином, щоби рiвномiрно висвiтлювати
його об’єм.
Оскiльки в процесi розвiдки покладiв нафти i газу дослiджуються
тривимiрнi (об’ємнi) об’єкти, системою розмiщення, що реалiзує принцип
рiвномiрностi, буде така система, при якiй кожна iз розвiдувальних свердловин
оцiнює приблизно однаковий об’єм нафтогазонасиченого резервуару. Таким
чином, принцип рiвномiрностi слiд реалiзувати шляхом рiвномiрного
розмiщення свердловин не по площi, а по вiдношенню до об’єму покладу.
Принцип рiвномiрностi “на рiвнi за запасами дiлянки покладу – рiвне
число свердловин”, як правило, розмiщення розвiдувальних свердловин вперше
був запропонований для розвiдки масивних покладiв в 1974 р. Г.А.
Габрiелянцем i В.I. Пороскуном. Подальшi дослiдження показали, що цей
принцип навiть з бiльшою ефективнiстю може бути використаний при розвiдцi
покладiв в неантиклiнальних пастках, до периферiї яких, як правило, не тiльки
зменшується товщина, але погiршуються колекторськi властивостi пласта, що
ще бiльше знижує частку об’єму запасiв в цiй частинi покладу.
Поділ покладу на блоки рівних об’ємів забезпечує закономірне згущення
мережі свердловин в зоні максимальних ефективних нафтогазонасичених
товщин, а, отже, в місцях концентрації найбільших об’ємів запасів. Це дозволяє
для неантиклінальних покладів досягнути рівномірного вивчення по об’єму та
уникнути буріння малоефективних свердловин поблизу лінії виклинювання.
Вивчення покладів за принципом рівномірності по відношенню до об’єму
доцільно і при розвідці пластових покладів.
Аналіз, проведений на прикладі нафтових родовищ Західного Сибіру,
показав, що при розміщенні розвідувальних свердловин необхідно враховувати
наявність значних водоплаваючих зон з нафтонасиченими товщинами менше 5
м. В цих зонах, як правило, вміщується не більше 5 % загальних запасів нафти,
які безпосередньо не беруть участь у видобутку нафти. Таким чином, запаси
нафти в частинах покладу, на розвідку яких витрачено так багато коштів, не
можуть вважатися активними. В той же час за рахунок більшої кількості
свердловин, що витрачається на вивчення приконтурних частин покладу, іноді
недостатньо вивчаються центральні їх частини, які вміщують основні запаси
(80–95 %) нафти. В зв’язку з цим нераціонально розбурювати приконтурні зони
із тим же ступенем детальності, що і зони більших нафтогазонасичених
товщин.
Цей принцип знайшов застосування і в методиці розвідки родовищ, в
розрізі яких є декілька покладів різного типу, що розвідуються однією мережею
свердловин. Для таких родовищ розроблений спосіб розташування свердловин,
що базується на використанні поняття “ефективний сумарний резервуар”. За
результатами буріння пошукових і частково розвідувальних свердловин
визначається показник ефективного об’єму, що являє собою добуток відкритої
пористості m ефективної нафтонасиченої товщини hеф і коефіцієнта нафто- або
газонасиченості  по кожному продуктивному горизонту багатопокладного
розрізу. Потім за одержаними даними моделюється сумарний ефективний
резервуар родовища, в межах якого розміщення здійснюється за принципом “на
кожну розвідувальну свердловину – рівна частка ефективного сумарного
резервуару”. Проведений аналіз показує, що використання принципу
рівномірності як регулюючого при розвідці багатопластових покладів
забезпечує високу точність оцінки запасів при значно меншому числі
свердловин.
Отже, принцип рівномірного по об’єму вивчення родовища при розвідці в
більшості випадків є керівним при виборі систем розміщення розвідувальних
свердловин на родовищах, різного типу і тому може бути прийнятий як
універсальний принцип розвідки.
При реалізації принципу “на рівні за запасами ділянки покладу – рівне
число свердловин” треба мати на увазі такі особливості. Точність реалізації
цього принципу буде залежати від рівня відповідності прийнятої моделі
покладу, побудованої за даними пошукового етапу і оцінки (попередньої
розвідки), реальним особливостям його будови, що виявляється в процесі
детальної розвідки. Тому відмінності між оптимальною системою розміщення
свердловин, що передбачає закладання кожної із них в центрі зон рівних
об’ємів, і системою, що фактично реалізується в ході розвідки, будуть
поступово зменшуватися і в кінцевому підсумку виявляться тим меншими, чим
більшим об’ємом інформації оперували на етапі проектування.
Для найбільш ефективної реалізації закладеного в проекті принципу
рівномірності в процесі розвідувальних робіт необхідно проводити
систематичне коригування проекту, що базується на проміжних узагальненнях
всієї геолого-геофізичної інформації, одержаної в процесі розвідки до моменту
коригування і побудови відповідних об’ємних моделей, що відображають
рівень вивченості покладу (резервуара). Тому реалізація принципу
рівномірності на першій стадії буде досягатися для окремих груп свердловин в
різних частинах покладу, а на заключних етапах створиться можливість буріння
кожної свердловини в центрі зон рівних об’ємів. Крім того, в процесі розвідки
повинен змінюватись і сам принцип рівномірності. Якщо на перших її етапах
він може бути реалізований шляхом рівномірного розміщення по відношенню
до об’єму покладу, то на наступних етапах він може здійснюватися по
відношенню до питомих запасів або до показника ефективного об’єму .
Послідовність реалізації принципу рівномірності повинна залежати від
складності будови об’єкта, що розвідується, і об’єму наявної інформації. Для
покладів, пов’язаних з простими за морфологією структурами, що добре
картуються геофізикою, і однорідними за внутрішньою будовою резервуарами,
принцип рівномірного розміщення свердловин, по відношенню до об’єму
можна застосовувати зразу ж після завершення пошукових робіт. У випадку
покладів в складних за будовою резервуарах і пастках необхідно проводити
попередню розвідку з метою одержання інформації про характер розподілу
запасів на площі.
Запроектована система розміщення розвідувальних свердловин повинна
здійснюватись в послідовності, що забезпечить максимальний приріст
інформації, необхідний для виявлення особливостей морфології пастки і
закономірностей побудови об’ємної моделі покладу, що розвідується. Це
завдання можна розв’язати шляхом виділення зон максимальної невизначеності
і буріння в їх межах одиноких свердловин. Після одержання даних по кожній
новій свердловині об’ємна модель покладу повинна уточнюватися і у
відповідності з цим необхідно коригувати мережу розвідувальних свердловин.
Чим більші зміни будуть внесені в об’ємну модель, тим більшим виправленням
повинна підлягати система розміщення свердловин. В зв’язку з цим кінцева
мережа свердловин може приблизно відповідати принципу рівномірності,
причому ступінь відповідності буде збільшуватись в міру наближення до
завершальної стадії. Цілком імовірно, що принцип рівномірності буде
досягнутий не для кожної розвідувальної свердловини, а в цілому для окремих
зон і ділянок покладу, що розвідуються.
Прийоми вибору точок закладання розвідувальних свердловин:
1) На поперечному профілі (навхрест простягання структури). Така
система розташування свердловин найбільш розповсюджена, особливо в
початковий період розвідувального етапу. Якщо пошукова свердловина
виявилась продуктивна в склепінній частині антиклінальної складки, то
свердловини розміщують на лінії, що проходить навхрест простягання
структури через пошукову свердловину. При цьому перші дві розвідувальні
свердловини закладають здебільшого таким чином, щоб вони попали на
протилежні крила. Розвідувальні свердловини доцільно розміщати на різних
абсолютних позначках, використовуючи різні інтервали за висотою покладу,
що даcть можливість найбільш достовірно визначити характер зміни параметрів
покладу і більшу інформацію про розмір покладу. Для вибору положення
свердловин на тій чи іншій абсолютній позначці за таким принципом необхідно
висоту покладу поділити на кількість свердловин (або вибраний інтервал) і
вирахувати позначки закладання розвідувальних свердловин (або їх кількість).
Система розташування розвідувальних свердловин на поперечному
профілі дозволяє найбільш повно використати дані кожної свердловини і
установити загальні закономірності геологічної будови і умови залягання
вуглеводнів, а також оконтурити межі розповсюдження нафтогазоносності. Її
застосування дає можливість найбільш впевнено зіставляти геологічні розрізи
свердловин, таким чином, більш чітко фіксувати закономірності зміни
основних параметрів продуктивного пласта.
2) Система паралельних профілів. Звичайний варіант профільної
системи (рис. 13.2) – низка паралельних профілів, орієнтованих навхрест
простягання структури (іноді під деяким кутом). Спочатку розбурюють
генеральний профіль із 3–4 свердловини навхрест простягання структури через
склепіння з пошуковою свердловиною,
яка відкрила поклад.
 Рис. 2.2 – Схема розташування свердловин на паралельних поперечних профілях

Наступні профілі із 2–3 свердловин закладаються паралельно до першого

з віддаленням в сторону перикліналей.
Іноді на периклінальних закінченнях складки закладають по одній
свердловині і тоді така система трансформується в систему паралельних
профілів навхрест простягання структури і повздовжнього профілю.
При такій системі розміщення свердловин можна найбільш швидко
вивчити характер просторового залягання продуктивних горизонтів,
нафтогазоносність розрізу і визначити напрямки детальних розвідувальних
робіт. Свердловини в сусідніх профілях розташовують, як правило, в шаховому
порядку. Це допомагає уточнити місцеположення осьової лінії підняття.
Кількість профілів і свердловин визначається розмірами і формою структури і
покладів, кутами падіння і літологічною мінливістю продуктивних горизонтів.
Часто відстань між профілями вибирають в два рази більше відстаней між
свердловинами в профілях.
Зараз цей метод найчастіше застосовують для попередньої оцінки
складно побудованих родовищ (особливо приурочених до брахіантиклінальних
складок).
3) “Хрест” пошуково-розвідувальних свердловин. Часто для оцінки
виявлених покладів нафти і газу застосовується класична система закладання
свердловин “хрестом” (рис. 2.3). При такій системі 5 свердловин
розташовуються на двох профілях у взаємно перпендикулярних напрямках
поперек і повздовж структури за такою схемою: першу свердловину закладають
в склепінній частині структури в точці перетину профілів, дві свердловини – на
крилах і дві свердловини – на перикліналях.

Рис. 2.3 – Схема розташування свердловин “хрестом”

Кожна із п’яти свердловин розташовується так, щоб розкрити

продуктивний пласт на різних позначках, близьких до очікуваної позначки ВНК
або ГВК. Ця система передбачає певну черговість їх забурювання: від
склепіння до крил, а потім до перикліналей. “Хрест” із п’яти свердловин дає
можливість перейти від вивчення покладу по одному профілю до побудови
більш об’ємної її моделі. Це дозволяє більш впевнено вирішувати питання про
зміщення склепінь, наявність літологічного виклинювання і стратиграфічний
характер зрізів, положення контурів нафтогазоносності нафтових облямівок і
т.ін.
Практика пошуково-розвідувальних робіт показує, що “хрест” із п’яти
свердловин залишається одним із найбільш раціональних і універсальних
способів розташування свердловин для оцінки виявлених родовищ. Особливо
ефективна ця система в нових, слабовивчених районах, коли, як правило, не
з’ясовані особливості структурних планів досліджуваних об’єктів. “Хрест”
широко застосовується практично для будь-якого типу складок (крім вузьких,
лінійно витягнутих антикліналей), причому для самих різних їх розмірів, які
визначають лише відстань між свердловинами в профілях. Проте в деяких
випадках така система здорожує і затягує процес пошуків і оцінки покладів,
який можна було б здійснити меншим числом свердловин.
На невеликих покладах така система може бути достатньою для
підготовки родовища до розробки.
4) Закладання свердловин уздовж довгої осі структур. Встановлено, що
при розбурюванні подовжених антиклінальних складок закладати свердловини
навхрест простягання таких структур неефективно. Перегин пластів уздовж
довгої осі таких складок завжди менше виражений, ніж уздовж короткої осі.
Тому на сейсмічній структурній карті положення антиклінального перегину на
довгій осі (тобто склепіння складки) визначається з недостатньою надійністю.
В таких умовах перший профіль із трьох свердловин, пробурених в склепінні
уздовж короткої осі видовженої складки, в дійсності може виявитись зміщеним
на перикліналь. Крім того, при вузькій складці зменшується ймовірність
попадання крилових свердловин в контур покладу. В цьому випадку успішно
застосовується метод першочергового закладання свердловин на поздовжньому
профілі. Навіть при збільшеному (в порівнянні з поперечним) кроці буріння
трьох свердловин на поздовжньому профілі його крайні свердловини
знаходяться в більш сприятливих структурних умовах, ніж крайні свердловини
поперечного профілю. Крім того, при закономірному зміщенні склепінь різних
стратиграфічних підрозділів уздовж довгої осі підняття, буріння поздовжнього
профілю свердловин дозволяє розв’язати структурні завдання і виясняти
нафтогазоносність розрізу на більшій території.
Диз’юнктивна порушеність структури за даними сейсморозвідки може
лише вплинути на вибір відстаней між свердловинами. Завданням
поздовжнього профілю є установлення взаємозв’язку між блоками. Для цього
розвідувальні свердловини закладаються поблизу ліній перетину площин
розривів з поверхнями продуктивних пластів. У подальшому розвідка може
здійснюватися в кожному блоці бурінням профілів свердловин навхрест
простягання порід або в діагональному напрямку.
5) Закладання свердловин на діагональних профілях. Якщо неясне
співвідношення структурних планів різних горизонтів в межах вузької лінійно
витягнутої антиклінальної складки, то розташування розвідувальних
свердловин на профілі уздовж довгої осі складки або на поперечному профілі
навхрест її простягання, буде неефективним.
 При розбурюванні глибинних об’єктів поздовжнім профілем багато
свердловин можуть виявитись за контуром у випадку зміщення склепіння
підняття по короткій осі. При бурінні ж поперечного профілю із трьох
свердловин немає впевненості в тому, що навіть центральна свердловина
знаходиться в найкращих структурних умовах, а не потрапила на одну із
перикліналей при зміщенні склепіння по довгій осі. Буріння же першочергового
діагонального профілю (під деяким гострим кутом до довгої осі) дає
інформацію як про крилові, так і про периклінальні частини складки, а також
дозволяє визначити напрям можливого зміщення склепіння з глибиною (рис.
2.4).

Рис. 2.4 – Схема розташування свердловин при розвідці нафтового покладу

діагональними профілями
Діагональний профіль свердловин також ефективний для витягнутих
складок з нечіткими периклінальними закінченнями. У такому випадку
основний обсяг розвідувального буріння спрямовується на вивчення складно
побудованих периклінальних ділянок, а склепінна частина складки може бути
деталізована свердловинами ДПР.
6) Закладання свердловин на радіальних профілях. Розставляння
розвідувальних свердловин діагональними профілями найчастіше
застосовуються для приконтактних покладів вуглеводнів, пов’язаних з
діапірами (соляні купола, грязьові вулкани, глинистий діапір). При цьому
свердловини буряться на профілях, що радіально розходяться від зовнішньої
межі ядра діапіру до периферії, причому перші з них закладаються в
безпосередній близькості від нього (рис. 13.5). Кількість свердловин в профілі
визначається загальними розмірами складки, покладу і будовою крил. Звичайно
проектуються 2–3 свердловини в кожному профілі: починають із склепіння (на
відстані 300–500 м від межі ядра протикання) і нарощують профіль за падінням
пластів з відстанями між свердловинами 400–700 м. Оскільки часто соляні
куполи характеризуються крутими схилами і досить крутим заляганням порід,
що його оточують, то доцільно здійснювати в таких умовах направлене буріння
свердловин.
 Рис. 2.5 – Схема розташування свердловин при розвідці нафтового покладу
радіальними профілями
Раціональне розташування свердловин при оцінці покладів
застосовується також при розбурюванні структур куполоподібної форми. Деякі
дослідники рекомендують для таких складок взагалі відмовитись від
розташування свердловин “хрестом” або паралельними профілями, а закладати
свердловини на радіальних профілях, що утворюють трипроменеву систему.
Така система дозволяє скоротити витрати на 20 в порівнянні з проектом
розташування свердловин “хрестом”.
Виходячи з того, що в розрізі структури можливе виявлення покладів не
тільки в склепінних ділянках структур, але і в крилових і периклінальних зонах,
то в основу системи розміщення розвідувальних свердловин для оцінки
родовища можна покласти принцип послідовного нарощування поля
нафтогазоносності у всіх напрямках від склепіння аж до виходу на зовнішній
контур покладу. Це можна реалізувати шляхом підвищення ступеня
рівномірності розміщення свердловин на площі таким чином. Перші три
розвідувальні свердловини, які будуть буритися слідом за свердловиною –
першовідкривачкою, треба розміщувати на трьох променях, направлених від
склепіння структури під кутом близько .120 Один із променів має збігатися з
довгою віссю підняття. При цьому кожна наступна свердловина повинна
розкривати покрівлю продуктивного горизонту на величину більшу, ніж
попередня. Ця величина, що названа “кроком висоти закладання”, визначається
числом розвідувальних свердловин n і висотою складки Н (максимально
можливої висоти покладу):

(2.1)
У випадку, якщо ні одна із пробурених свердловин не вийшла на
зовнішній контур нафтогазоносності, дану систему (промені) розвертають на
180 і свердловини закладають на трьох нових променях, що будуть
продовженням перших і по іншу сторону від склепіння. Якщо всі свердловини і
в цьому випадку знову виявляються в межах контуру нафтогазоносності, то
таку же операцію повторюють аж до виходу на контур покладу.
7) Закладання розвідувальних свердловин за методом “крок буріння”.
Цей метод забезпечує вибір точок закладання свердловин для визначення
флюїдоконтактів в покладах нафти і газу пластового склепінного типу першими
свердловинами. Розглянемо цей метод на такому прикладі (рис. 2.6).
Якщо пошукова свердловина 1 пробурена в склепінні і розкрила на повну
товщину продуктивний пласт товщиною h, то це дозволяє впевнено робити
висновок про наявність покладу в присклепінній частині складки, обмеженого
знизу поверхнею достовірного існування покладу (поверхня АВ). Цю поверхню
проводять горизонтально через найнижчу точку, в якій установлена наявність
нафти або газу. Наступну свердловину закладають на профілі (поперечному або
поздовжньому) в точці перетину лінії поверхні достовірного існування покладу
із покрівлею пласта в точці А або В. Вона дає інформацію про поклад в
просторі між поверхнями достовірності, встановленими в першій і
новопробуреній свердловині. Наступні свердловини закладають за аналогічною
методикою до установлення ВНК або ГВК.
Даний метод, успішно випробуваний при розбурюванні Тимофіївського
родовища (ДДЗ), дозволив зменшити обсяг розвідувального буріння, скоротити
терміни розвідки і одержати значний економічний ефект.

Рис. 2.6 – Схема розташування свердловин при розвідці нафтового покладу за

методом “крок буріння”
8) Закладання розвідувальних свердловин за показниками питомої
висоти покладу. Існуючі геолого-геофізичні методи підготовки пасток і
способи визначення коефіцієнтів їхнього заповнення не завжди дають
однозначні відповіді. Це приводить до буріння значного числа законтурних
свердловин. Тому свердловини для визначення ВНК (ГВК) можна закладати
виходячи, із загальної товщини продуктивного горизонту з урахуванням його
насиченості. Під питомою висотою покладу вп розуміється відношення висоти
відкритого покладу hпокл. пластового склепінного типу до загальної товщини
продуктивного горизонту Нпл., яке характеризує ступінь заповнення пастки
вуглеводнями.

(2.2)
У залежності від величини цього показника розрізняють три типи
покладів.
 У випадку малої питомої висоти покладу (рис. 2.7 а) (неповнопластовий
поклад) пошукова свердловина в склепінній частині пастки установлює
положення контакту; розрахунковий зовнішній контур покладу визначається
перетином контакту із покрівлею пласта. Оцінка таких покладів проводиться
бурінням 2–3 свердловин за трипроменевою системою.
При середній питомій висоті (1<вп<2) (рис. 2.7 б) покладу положення
зовнішнього контуру не залежить від установленої в склепінній свердловині
товщини пласта. Такі поклади в межах очікуваного зовнішнього контуру
поділяються на три ділянки: центральний (вп<2) і два крайових (вп<1). Оцінка
цих ділянок здійснюється бурінням чотирьох свердловин на поздовжньому і
поперечному профілях, що проходять через склепінну свердловину-
першовідкривачку.

Рис. 2.7 – Схема розташування свердловин при розвідці нафтового покладу за

методом питомої висоти покладу

У першу чергу розбурюється центральна ділянка, в межах якої

закладають по одній свердловині на протилежних крилах складки. Дві інші
свердловини бурять на крайових ділянках.
Поклад великої питомої висоти в межах очікуваного контуру поділяється
уздовж довгої осі на 5 ділянок: центральну (вп>2), дві проміжних (вп<2) і дві
крайових (вп<1). Оцінка таких покладів проводиться п’ятьома свердловинами.
Першочергові свердловини закладають в межах проміжних ділянок на
протилежних крилах структури. Потім бурять свердловини на центральній і
крайових ділянках (по одній).
9) Закладання розвідувальних свердловин за методом “клина”. Суть
методу полягає в такому. Нехай на площі передбачається наявність покладу
літологічного типу, пов’язаного з моноклінальним пластом (рис. 2.8).
 Якщо в одній із свердловин (наприклад, у свердловині № 1) уже
встановлена промислова нафтогазоносність, то на відстані 300–500 м з обох
боків від неї за простяганням монокліналі, тобто перпендикулярно до
очікуваного положення осі “затоки”, закладають дві нові свердловини (2 і 3).
Нову свердловину 4 розташовують на 1 км нижче за падінням на осі затоки. В
залежності від результатів буріння свердловини
4 (з урахуванням побудованих ізопахіт
колектору) дві нових свердловини будуть
закладені навхрест простягання осі через 300–
500 м і т.д. Така система дозволяє послідовно
нарощувати площу
нафтогазоносності вздовж осі
покладу.

Рис. 2.8 – Схема розташування свердловин при розвідці нафтового покладу

за методом “клина”
Деколи описана схема розбурювання літологічних покладів може дещо
змінюватись (наприклад, для рукавоподібних) при збереженні основного
принципу: послідовного простежування осі покладу вниз за падінням порід або
вгору за підйомом.
10) Закладання розвідувальних свердловин за системою розвідувального
трикутника. Суть системи полягає в тому, що при наявності на площі
продуктивної пошукової свердловини, наступні дві свердловини задають на
рівній відстані від першої, у вершинах трикутника. В подальшому свердловини
бурять за рівномірною трикутною мережею в шаховому порядку. Кожну нову
свердловину закладають у вершині рівностороннього трикутника, у двох кутах
якого були розташовані продуктивні свердловини. Відстань між свердловинами
вибирають кратними відстанями в мережі майбутніх експлуатаційних
свердловин.
В умовах гострого дефіциту підготовлених до розробки родовищ ця
система може забезпечити швидке одержання фондових точок для буріння
експлуатаційних свердловин в межах розвіданих ділянок.
Трикутна система рекомендується деякими дослідниками при розвідці
нафтових і газових покладів, приурочених до значних структур неправильної
форми і незначних куполоподібних піднять, а також до структурно-
літологічних, стратиграфічних і літологічно обмежених пасток.
У дещо зміненому вигляді ця система використовується і при розвідці
антиклінальних пасток, коли першу свердловину бурять на склепінні, другу –
на крилі складки в напрямі відомого регіонального підйому пластів, а третю – в
периклінальній частині на довгій осі структури. В подальшому або
добудовується “хрест” свердловин, або застосовується система паралельних
профілів навхрест простягання складки.
До переваг цієї системи слід віднести те, що при закладанні свердловин
досягається рівномірне висвітлення всього нафтового покладу. Суттєвим
недоліком є те, що розвідка всього покладу затягується на довгий термін,
оскільки закладання кожної нової свердловини здійснюється в залежності від
одержання позитивних результатів сусідньої свердловини. Зараз, коли нафтові
поклади вводяться в розробку після оконтурення і складання проекту розробки,
трикутну систему розташування свердловин не можна признати ефективною.

3 Оптимізація розвідки

У сучасних умовах розвитку ринкової економіки висуваються підвищені

вимоги до надрокористування. В нафтовій і газовій промисловості актуальним
є визначення оптимального ступеня розвідки (вивченості) родовища,
достатнього для раціонального видобування вуглеводневої сировини.
Економічна доцільність інвестування в нафтогазовидобувну промисловість
загалом і в конкретний нафтогазоносний об’єкт має бути визначена з
урахуванням геологічного і економічного ризику, а також попередніх витрат на
підготовку промислових запасів нафти, газу і конденсату. Визначення
інвестиційної привабливості нафтогазовидобувних об’єктів неможливе без
надійного і оперативного забезпечення процесу прийняття рішення необхідною
інформацією про розвідку, геолого-економічними моделями нафтогазоносного
об’єкта і розрахунковими операціями. В зв’язку з цим виникла необхідність
застосування високоефективних методів систематизації і обробки інформації.
На цій основі можна покращити управління процесом розвідки родовищ і
забезпечити оперативність і обґрунтованість рішень в ході розвідувальних
робіт.
Покращання якості підготовки запасів зумовлено необхідністю
одержання більш надійних показників комплексних технологічних схем і
проектів розробки та складання обґрунтованих завдань з підготовки запасів, а
також гарантій забезпечення ними видобутку нафти на різні терміни.
Застосування засобів механізації і систем автоматизації процесу
нафтовидобутку також передбачає ретельну вивченість об’єкта, надійність
прогнозування зміни його різноманітних промислово-геологічних
характеристик, з одного боку, в об’ємі покладу, з другого – в часі при його
експлуатації. Інформаційне обслуговування цих систем, що визначають
надійність наукового прогнозу, повинно бути забезпечене достатньою якісною
оцінкою запасів як при підготовці об’єкта до промислового освоєння, так і в
період розробки. У той же час підвищення ступеня підготовки запасів нафти до
розробки необхідно супроводжувати зниженням витрат на розвідку родовища,
тобто зростанням ефективності геологорозвідувальних робіт на основі їх
інтенсифікації. Останнє передбачає вдосконалення системи управління
розвідувальним процесом – основного важеля, за допомогою якого можна
покращати геолого-економічні показники при підготовці родовища до
розробки.
Розглядаючи розвідку нафтового родовища в єдиному комплексі з
розробкою, можна застосувати до цього комплексу єдиний критерій
оптимальності – мінімум суми витрат на всі види робіт з розвідки та розробки,
необхідних для забезпечення проектного видобутку нафти з даного родовища.
Цей критерій оптимальності вперше запропоновано південноафриканським
вченим Ж. Матероном.
Очевидно, що вимоги до результатів розвідки, а в більш широкому сенсі –
до підготовки родовища нафти для розробки, можуть базуватися на цьому
критерії. Такий узагальнений критерій (або цільова функція) повинен
відображати в кількісній формі як величину витрат, які використовуються для
вирішення основного завдання розвідки, так і результат – досягнута якість
підготовки запасів, їх достовірність.
Якість підготовки запасів до розробки оцінюється співвідношенням
промислових категорій, змістовна різниця яких полягає в різній надійності
підрахункових параметрів. Проте достовірність запасів кожної категорії не має
кількісної міри, тому вона не може бути безпосередньо використана в
розрахунках критерію ефективності. Таким чином, ступінь виконання
основного завдання розвідки контролюється недостатньо конкретно, а
економічний ефект, як результат зміни якості роботи і продуктивності праці, не
може бути однозначним.
Першим завданням, виконання якого дозволяє підійти до управління
якістю підготовки запасів, є кількісна оцінка ступеня вивченості покладів.
Наступне завдання полягає в тому, щоби на основі якісної міри вивченості (в
даному випадку – точності визначення видобувних запасів) розробити цільову
функцію розвідки – зіставити витрачені кошти з одержаним результатом
(похибкою оцінки запасів), поданим у грошовому виразі. Вимоги до результатів
розвідки можуть бути вироблені на основі детермінованої моделі зміни уявлень
про об’єкт в ході вивчення змін техніко-економічних показників розробки.
Таким шляхом ідуть деякі дослідники, аналізуючи і узагальнюючи досвід
вивчення нафтових родовищ, що розробляються, і рекомендуючи
використовувати одержані висновки на інших однотипних родовищах.
Для оптимізації розвідки нафтових покладів найефективнішою
виявляється методика Є.Ф. Фролова та ін., яка дозволяє управляти процесом
оптимального вивчення конкретного родовища безпосередньо в ході
проведення розвідки. Але оскільки вивчення родовища ведеться в умовах
невизначеності, модель процесу оптимізації повинна бути не детермінованою, а
більш складною – стохастичною, коли всі поточні кількісні оцінки
досліджуваних параметрів і сам критерій оптимальності оцінюється з
імовірнісних позицій. У відповідності до цієї вимоги кількісним показником
якості вивченості (виміру, визначення) будь-якої геологічної ознаки або
параметра покладу вибрана точність результату, одержаного в підсумку
проведених спостережень, графічних побудов або аналітичних розрахунків. Як
імовірнісна характеристика параметра точність його визначення може бути
розрахована в принципі в будь-який момент вивчення об’єкта, що забезпечує
необхідні умови для постійного поетапного контролю за якістю проведення
розвідки і управління цим процесом в потрібному напрямку (а саме в напрямку
підвищення точності або зменшення похибок найбільш важливих параметрів).
При використанні ймовірнісної моделі побудови процесу оптимізації
розвідки вказаний вище критерій оптимальності комплексу “розвідка плюс
розробка” повинен бути сформульований як вимога забезпечити мінімум суми
витрат на розвідку та ризику збитків при розробці, що виникають через
недовивченість параметрів. Маючи критерій оптимальності і систему контролю
за станом вивченості об’єкта розвідки, можна побудувати методику
раціонального проведення розвідувальних робіт на конкретному родовищі,
включивши в неї проектування розвідки в оптимальних обсягах, неперервний
контроль за ходом її проведення, коригування проекту у випадку необхідності
(управління ходом розвідки) і визначення моменту досягнення оптимального
ступеня вивченості, що забезпечує складання надійної технологічної схеми
розробки.
Вирішення основного завдання розвідки нафтового покладу зводиться до
визначення з оптимальною точністю всіх параметрів покладу, що
використовуються при проектуванні розробки. Під оптимальною точністю
визначення ознак і параметрів або оптимальним ступенем розвіданості покладу
розуміють таку точність всіх його геологічних характеристик, яка економічно
найбільш вигідна за певних умов. Таку точність слід розглядати з позицій
вартості розвідувальних робіт і надійності комплексної технологічної схеми
розробки.
Зниження похибки будь-якого параметра можна досягнути збільшенням
кількості свердловин, тобто зростанням сумарних витрат на проведення
розвідувальних робіт. Причому, якщо на початку незначне збільшення кількості
свердловин приводить до різкого зниження похибок досліджуваних параметрів,
то пізніше, коли криві похибок виположуються, збільшення точності
обходиться все дорожче. Іншими словами, в процесі розвідки настає момент,
коли подальше збільшення вивченості нафтового покладу недоцільне через
високу вартість додатково одержуваної інформації. З іншого боку,
недовивченість нафтового покладу, яка виражається в надто великих похибках
досліджуваних ознак і параметрів, також економічно не виправдана, оскільки
це спричиняє надто велику невпевненість в значеннях проектних показників
розробки, тобто низьку надійність проектів.
При цьому можливе відхилення проектної собівартості видобутку 1 т
нафти від фактичної через неточність вихідних даних, за якими розроблявся
проект, призводить до того, що, вводячи родовище в розробку за цим проектом,
можна зазнати певних економічних втрат. Ці втрати виразяться через певний
термін у можливому збільшенні фактичної собівартості проти проектної у
випадку, коли дійсний видобуток за цей термін виявиться нижчим, ніж
очікуваний, в результаті чого потрібно буде вживати додаткових заходів проти
проектних для доведення видобутку до заданого рівня. Якщо ж дійсний
видобуток по закінченні планового періоду виявиться більший, ніж проектний,
то і в цьому випадку будуть економічні втрати. Вони виразяться в погіршенні
показників ефективності через те, що видобувні можливості родовища на стадії
проектування були занижені. Наслідком такого заниження може бути,
наприклад, необхідність в додаткових капіталовкладеннях на переобладнання
промислового господарства даного родовища.
Отже, відхилення проектних показників від фактичних в будь-який бік
призводить в кінцевому підсумку до зниження ефективності розвідки і
розробки родовища. Оскільки ми розглядаємо питання ефективності розвідки
на рівні родовища, а не району і не галузі, то поняття ризику необхідно
пов’язувати з економічними втратами від можливого непідтвердження частини
запасів в розмірі похибки підрахунку. Оцінка величини ризику економічних
втрат, що є функцією величин похибок вихідних параметрів, може бути дана з
певним ступенем імовірності на стадії проектування комплексної технологічної
схеми розробки родовища як можливе (очікуване) відхилення фактичних
витрат на підготовку і видобуток 1т нафти проти проектних. Таким чином,
ризик втрат, виражений в гривнях, служить кількісним показником надійності
технологічної схеми розробки родовища, відображаючи тим самим якість
вирішення основного завдання розвідки. Порівняння цього показника з
витратами на розвідку може дати уявлення про оптимальний ступінь вивченості
родовища і про економічну ефективність проведених розвідувальних робіт.
Бажання провести розвідку родовища найбільш ефективно породжує
прагнення до того, щоб і вартість розвідки була якомога меншою, і ризик втрат
– мінімальним. Проте такі вимоги загалом несумісні. Досягнення мінімуму
одного показника не призводить до мінімуму іншого. Правомірним тут буде
одне з двох формулювань: досягнення максимальної надійності проекту
розробки родовища при заданих витратах на розвідку, або ж: досягнення
заданої надійності проекту при мінімальних витратах на розвідку родовища. Це
стосується будь-якого виду завдань, що вирішуються в плані пошуків
оптимальних варіантів керованих процесів, оскільки в загальному випадку не
існує рішення, яке би перетворювало в максимум один показник ефективності і
одночасно в максимум інший. Для досягнення дуже високої точності проектних
показників розробки необхідна значна точність вихідних геологічних
параметрів, а, отже, більші витрати на одержання геологічної інформації про
нафтовий поклад в період розвідки. При мінімальних витратах коштів на
розвідку родовища ризик помилитися в проектних показниках неприпустимо
високий. Очевидно, що між двома однаково невигідними крайніми станами,
один з яких відповідає мінімальним витратам на розвідку родовища і
максимальному ризику втрат, а другий відповідає максимальним витратам при
дуже малому ризику втрат, існує проміжний, який відповідає компромісному,
оптимальному співвідношенню вибраних показників ефективності, при яких
досягається найбільша економічна доцільність ступеня розвіданості
досліджуваного об’єкта.
Відповідно до моделі оптимального компромісу найбільш вигідний
ступінь вивченості всіх параметрів покладу досягається в той момент, коли
сума ризику втрат і витрат на розвідку родовища мінімальна. Фактичний стан
балансу між цими показниками залежить від конкретних об’єктивно існуючих
геологічних і техніко-економічних умов розвідки та очікуваної системи
розробки, що властиві конкретному нафтовому покладу в певний період часу.
Неабияку роль відіграє тут також фактор часу: техніко-економічні показники,
змінюючися з часом, змінюють і наші уявлення про рентабельність
нафтовидобувного підприємства, у відповідності з чим змінюються уявлення
про оптимальний ступінь вивчення об’єкта, що готується до промислового
освоєння.
Різниця в геологічних та техніко-економічних умовах, що впливають в
різних співвідношеннях на результат розв’язування основного завдання
розвідки, зумовлює той факт, що кожному досліджуваному в даний період
об’єкту властиве своє конкретне оптимальне значення точності вихідних даних
для проектування розробки, і досягнення цього значення дозволяє завершити
розвідку і передати об’єкт вивчення в розробку.
Відповідно до цього концептуального підходу до вирішення завдання про
оптимальну розвіданість нафтового покладу нижче наведена методика
розрахунків техніко-економічних показників, на основі якої будується модель
оптимального компромісу.
Зазначимо, що алгоритм розрахунку питомих витрат на розвідку покладу
дуже простий і полягає у діленні загальної вартості усіх пробурених на цей
поклад на певну дату розрахунку пошукових та розвідувальних свердловин (а
вартість буріння кожної свердловини відома) на ймовірну величину
підрахованих запасів. З часом, при введенні в буріння все нових свердловин,
рівень підрахованих запасів стабілізується на одному рівні, тому питомі
витрати на розвідку спочатку повільно, а потім різко зростають, що
відображається відповідною кривою на графіку (рис. 13.9).
Основну ж увагу необхідно приділити розрахункові ризику економічних
втрат, що зумовлений недостатнім вивченням основних геологічних параметрів
покладу – об’єкту розвідки.
Похибка, що виникає при визначенні параметрів нафтового покладу за
даними розвідки, спричинює деяку невизначеність в техніко-економічних
показниках проектів розробки. Область цієї невизначеності, що оцінюється
величиною інтервалу достовірності з певним ступенем імовірності, не однакова
в різні періоди розробки родовища. Показники розробки розраховуються,
звичайно, на різні терміни, і чим більший термін висвітлюється проектом, тим
меншу точність мають одні й ті ж його показники. Тому, визначаючи надійність
технологічної схеми розробки нафтового родовища, а, отже, і вимоги до
точності результатів розвідки, необхідно мати на увазі певний термін розробки,
на який треба витримати проектні показники в оптимальних межах.
З усіх проектних показників розробки розглянемо основний економічний
показник – собівартість видобутку 1 т нафти, точність якої можна розрахувати,
виходячи з точності основних геологічних параметрів нафтового покладу.
Розрахунок похибки собівартості видобутку 1 т нафти (грн./т) в
запропонованій методиці проводиться в залежності від похибки комплексного
показника, який характеризує в цілому геологічні параметри нафтового покладу
– вилучуваних запасів нафти – за емпіричною формулою:
(
. (2.3)
 Область можливого відхилення проектної (можливої) собівартості від тієї
фактичної, яка в дійсності буде одержана після закінчення заданого терміну
розробки нафтового покладу, розміщується не симетрично відносно ймовірного
значення. У випадку додатної похибки підрахунку запасів (коли дійсні запаси
нафти виявляються меншими, ніж передбачалось за проектом), відхилення
проектної собівартості від фактичної в додатній бік більше за абсолютною
величиною, ніж при від’ємній похибці запасів.

Рис. 2.9 – Принципова схема визначення оптимального ступеня розвіданості

нафтового покладу
Фактичне додатне відхилення собівартості, повністю виявити яке можна
лише після закінчення певного терміну розробки покладу, ставить нас перед
здійсненим фактом: дійсна собівартість виявилась вищою, ніж було
передбачено проектом, внаслідок того, що дійсний накопичений видобуток
виявився нижчим, ніж очікуваний. Якщо за той же термін зафіксований
накопичений видобуток нафти перевищить очікуваний, то дійсна собівартість
по покладу виявиться нижчою за проектну. Збільшення собівартості проти
проектної в першому випадку набагато більше за величиною, ніж її зменшення
в другому. Розраховуючи ризик економічних втрат по зміні собівартості
видобутку нафти на конкретному об’єкті, треба мати на увазі можливість
першого варіанта і передбачити його, оскільки ймовірність його появи така ж,
як і ймовірність появи другого. Хоча другий випадок не кращий від першого,
якщо його розглядати з позиції галузевого ефекту, тим не менше в розрахунках
по визначенню ризику економічних втрат треба орієнтуватися на можливість
першого варіанта, оскільки завдання оптимізації розвідки вирішується на рівні
окремого покладу.
Крім похибки собівартості видобутку 1 т нафти, в структуру ризику
економічних втрат входить і ризик збитків від відхилення фактичної
собівартості підготовки 1 т запасів від очікуваної через недорозвіданість
покладу. Ймовірнісна оцінка такого ризику (грн./т) визначається відношенням
вартості підтверджених запасів до величини непідтверджених запасів:

(2.4)
,
де – абсолютна середньоквадратична похибка запасів, т;
–імовірне значення вартості підготовки 1т запасів.
Сумарний ризик економічних втрат є сумою двох розглянутих вище
складових:
(2.5)
Описана вище модель геологічної вивченості нафтового покладу в
процесі розвідки лежить в основі процедури визначення оптимального ступеня
розвіданості покладу. Кінцевим показником економічної доцільності
досягнутого ступеня розвіданості є узагальнена функція розвідки.
Послідовність обчислень окремих значень узагальненої функції розвідки, які
відповідають певним датам аналізу розвідки, така:
1) підраховуються величини геологічних і вилучуваних запасів покладу
та їхні середньоквадратичні похибки;
2) виходячи з кількості пробурених свердловин та їхньої фактичної
вартості, а також імовірних запасів нафти, підраховується вартість підготовки 1
т запасів на дату аналізу;
3) на основі одержаних значень параметрів, що беруться за вихідні дані
для проектування розробки покладу, складаються різні варіанти технологічної
схеми та шляхом економічного обґрунтування вибирається раціональний
варіант;
4) визначається похибка собівартості, виходячи із похибки запасів і
значення очікуваної через 10 років експлуатації об’єкта проектної собівартості
видобутку, згідно з вибраним варіантом розробки;
5) розраховується похибка вартості підготовки 1 т запасів як функція
похибки цих запасів;
6) визначається загальний ризик економічних втрат як сума показників
пп. 4 та 5;
7) визначається узагальнена функція розвідки як сума показників пп. 2 та
6;
8) будується графік узагальненої функції розвідки (рис. 2.9).
Ступінь розвіданості покладу вважається оптимальним, коли зниження
узагальненої функції розвідки починає сповільнюватись, і вона,
виположуючись, входить в область мінімуму. Графічна форма відображення
узагальненої функції розвідки дуже зручна тим, що за графіком легко можна
помітити момент початку виположення функції розвідки й наближення функції
до мінімального (оптимального) значення. Якщо узагальнена функція розвідки
почне зростати, то розвідувальні роботи доцільно припинити і можна передати
поклад до розроблення.

4 Дослідно-промислова розробка
 Практика розвiдки знає багато прикладiв, коли оцiнка промислових
можливостей нафтових i газових покладiв, що базується на короткочасному
випробуваннi пластiв, пiзнiше не підтверджувалась. При вiдкриттi покладiв, що
мають обмежену площу, короткочасне випробування окремих розвiдувальних
свердловин, що вступають в експлуатацiю з великим дебiтом, створює
неправильне уявлення про поклади i приводить до переоцiнки їх промислового
значення. При бiльш тривалiй експлуатацiї цих свердловин i встановлення
значних темпів зниження пластового тиску і дебітів обмежені розміри
нафтоносної або газоносної площі стають очевидними. Отже, для промислової
оцінки відкритих родовищ необхідно передбачити їх пробну експлуатацію.
ДПР – це початковий перiод розробки нафтового (газового) родовища
або його частини розвiдувальними i випереджувальними (першими
видобувними) свердловинами з метою одержання необхiдної кiлькостi
iнформацiї, що використовується для обґрунтування системи i показникiв
промислової розробки та складання її технологiчної схеми (проекту) та проекту
облаштування промислу.
ДПР газоносного об’єкта розробки є прискореним методом освоєння
родовищ, який передбачає припинення розвiдувального бурiння на бiльш
раннiй стадiї розвiдки до затвердження запасiв в ДКЗ і введення родовища в
розробку на базі оперативної оцінки запасів газу з дорозвiдкою покладiв в
процесi розробки родовища.
ДПР нафтового об’єкта розробки є сукупнiстю робiт, що поєднує пробну
експлуатацію об’єкта з розробкою першочергової представницької його
дiлянки для одержання даних про особливостi процесу нафтовилучення в
промислових умовах, що необхiдно для проектування розробки об’єкта в
цiлому.
В процесi ДПР одержують данi, як для уточнення пiдрахункових
параметрiв, так i для пiдвищення надiйностi визначення технологiчних
параметрiв покладiв для рацiональної промислової розробки. Зокрема, за
даними ДПР встановлюють:
– межi продуктивностi, оптимальнi робочi дебiти, заходи для
iнтенсифiкацiї припливiв;
– характер змiни в часi пластових і устєвих тискiв, а також депресiй на
пласт в залежностi вiд вiдбору флюїдiв;
– фiльтрацiйнi властивостi продуктивних пластiв, гiдро- i газодинамiчнi
зв’язки рiзних частин родовища iз законтурною областю;
– режими покладiв;
– умови i можливi шляхи прориву пластових вод (а для газонафтових
покладiв – i газу);
– поточнi i можливi кiнцевi коефiцiєнти нафто- i газовилучення;
– можливостi сумiсної i сумiснороздiльної експлуатацiї;
– поведiнку насиченого флюїдом колектору для оцiнки допустимих
депресiй без зруйнування скелета породи;
– iнтерференцiю свердловин;
– рацiональнi способи експлуатацiї видобувних свердловин;
 – можливi методи впливу на пласт з метою пiдвищення коефiцiєнта
вилучення нафти та iнтенсифiкацiї процесу розробки;
– експлуатацiйнi об’єкти, черговiсть їх введення в розробку.
Для вирiшення вказаних завдань використовують геологiчнi,
гiдродинамiчнi, геофiзичнi i лабораторнi методи дослiджень.
ДПР здiйснюється у вiдповiдностi з проектом на протязi 1–3 рокiв. При
плануваннi термінiв початку i закiнчення ДПР, темпiв розбурювання, обсягiв
видобутку нафти i газу, обсягiв видiв дослiдницьких робiт враховуються як
геолого-економiчні фактори, так i технiчна оснащенiсть пiдприємств. Невеликi
нафтовi родовища i бiльшiсть газових i газоконденсатних (при забезпеченнi
збору конденсату) родовищ можуть вводитись в ДПР одразу ж пiсля
завершення попередньої оцiнки. Причому для невеликих газових родовищ,
розробка яких може здiйснюватися кiлькома свердловинами, проект ДПР з
поточними корективами може бути i проектом розробки.
Багатопокладнi середнi i значнi за запасами родовища можуть вводитись
в ДПР частинами, починаючи з першочергових об’єктiв розробки.
На великих нафтових родовищах створюються представницькi дослiдно-
промислові дiлянки, на яких створюється елемент наступної системи розробки
всього родовища. Для цього в межах такої дiлянки за спецiально складеними
технологiчними схемами пiсля завершення оцiнки родовища проводиться
бурiння випереджувальних нагнiтальних i видобувних свердловин, дослiдне
закачування води i видобуток нафти, iншi технологiчнi заходи.
У процесi ДПР повиннi бути одержанi необхiднi данi для пiдрахунку
запасiв нафти i газу об’ємним методом. Для основних газових покладiв
невеликих родовищ можуть бути пiдрахованi запаси вiльного газу i за методом
падiння тиску, пiдготовленi зведенi данi для складання технологiчної схеми
розробки.
Завдання ДПР вирiшуються шляхом бурiння i експлуатацiї
розвiдувальних i випереджувальних експлуатацiйних свердловин (ВЕС) при
виконаннi намiченої програми дослiдницьких робiт. Розвiдувальнi свердловини
в перiод ДПР закладаються з урахуванням iмовiрного розташування майбутнiх
експлуатацiйних свердловин, а їх конструкцiї повиннi вiдповiдати вимогам
експлуатацiї. Загальне число продуктивних розвiдувальних i випереджувальних
експлуатацiйних свердловин не повинно перевищувати кiлькостi свердловин,
потрiбних для рацiональної розробки покладу.
Системи розташування ВЕС. ВЕС – це вибiрковi свердловини iз числа
намiчених в технологiчнiй схемi розробки, якi буряться i вводяться в
експлуатацiю в першу чергу в перiод ДПР або на початку промислової
розробки покладу з метою одержання додаткових геолого-промислових даних.
ВЕС буряться в перiод ДПР за рахунок обсягу експлуатацiйного бурiння
i, окрiм свого прямого призначення, виконують тi чи iншi розвiдувальнi функцiї
(вiдбiр керна, промислово-геофiзичнi, гiдродинамiчнi дослiдження тощо). У
деяких випадках на багатопокладних родовищах передбачається поглиблення
ВЕС на 250 м нижче намiченого об’єкта з метою розвiдки горизонту, що
залягає нижче.
Обсяг дослiдницьких робiт у ВЕС i розвiдувальних свердловинах має
бути приблизно однаковим.
 Система розташування ВЕС повинна вiдповiдати експлуатацiйнiй мережі
з урахуванням розвiдувальних завдань. Найбiльш розповсюдженi два способи
розташування ВЕС:
а) за розрiдженою мережею з охопленням всiєї площi покладу;
б) за мережею, передбаченою технологiчною схемою розробки.
Перший спосiб дозволяє досягнути високих темпiв i ефективностi
освоєння родовища (покладу), але збiльшує ризик бурiння “порожніх”
експлуатацiйних свердловин внаслiдок його недорозвiданостi. Цей спосiб
застосовується при розвiдцi нафтових i, здебільшого, газових i
газоконденсатних родовищ (покладiв), які характеризується простою
геологiчною будовою, витриманими продуктивними пластами i фiзико-
географiчними умовами, що дозволяють без значних попереднiх витрат в
короткий термін охопити всю площу покладу рiдкісною мережею
експлуатацiйних свердловин. Одночасно можуть бути пробуренi поодинокi
розвiдувальнi свердловини.
На великих нафтових покладах рiзновидом цiєї системи є
випереджувальне першочергове бурiння на дослiдно-промислових дiлянках
нагнiтальних свердловин розрiзувальних рядiв.
Простi геологiчнi умови дозволяють в найбiльш сприятливих мiсцях
бурити “кущi” i батареї експлуатацiйних свердловин, що полегшує їх
облаштування i органiзацiю видобутку нафти. Першi “кущi”, звичайно,
розташовуються бiля пошукових i розвiдувальних свердловин, що дали
промисловий приплив нафти.
Бурiння ВЕС за мережею, передбаченою технологiчною схемою,
проводиться при випереджувальному розбурюваннi дослiдно-промислової
дiлянки. При цьому ВЕС закладаються за принципом “вiд вiдомого до
невiдомого” (повзуча система). Першi ВЕС буряться поблизу продуктивних
пошукових і розвiдувальних свердловин. Кожна наступна свердловина
закладається пiсля закiнчення бурiння попередньої. Ризик бурiння “порожніх”
свердловин при цьому мiнiмальний, але процес розвiдки i освоєння родовища
сповiльнюється.
Цей спосiб застосовується переважно на нафтових покладах складної
будови, якi вiдрiзняються зональним i переривчастим характером
розповсюдження колекторiв. Одночасно iз бурiнням ВЕС, на дослiджуваних
дiлянках продовжується бурiння розвiдувальних свердловин, а також можуть
бути проведенi деталiзацiйнi польовi геофiзичнi роботи.

Тема 3 Підготовка родовища до промислового освоєння.

1) Основні положення. Стадійність проєктування розробки родовищ.

2) Види та зміст проєктних документів. Вихідна геологічна інформація
для складання проєктних документів на розробку родовища.
3) Вимоги до вивченості геологічних параметрів покладу.
4)Геологічне обґрунтування виділення експлуатаційних об’єктів.

1 Основні положення. Стадійність проєктування розробки родовищ.

 Під час складання проектних документів необхідно розглянути основні
положення для виявлення критеріїв раціональної системи розробки:
1. Мінімальний ступінь взаємодії між свердловинами. За законами
підземної гідравліки із збільшенням віддалі між свердловинами ступінь
взаємодії між ними зменшується, а значить, при великих віддалях нафтовилучення
буде знижуватися. Таким чином, ступінь взаємодії свердловин не може
служити критерієм раціональності розробки покладу.
2. Максимальний коефіцієнт нафтовилучення Кн. Його можна отримати
при повному охопленні пластів процесом витіснення нафти робочими агентами при
щільних сітках свердловин із впровадженням ППТ на ранній стадії розробки та
застосуванні ефективних робочих агентів (фізико-хімічна дія, теплові методи тощо).
Проте всі ці фактори призводять до суттєвого збільшення собівартості нафти, а
значить, максимальне нафтовилучення також не є вирішальним критерієм
раціональності системи розробки. Отже, досягнення максимального
нафтовилучення будь-якою ціною не є кінцевою метою. Наприклад, витіснення
нафти бензином, керосином, спиртами.
3. Мінімальна собівартість продукції (тонни нафти, тисячі кубометрів
газу). Для кожної запроектованої системи розробки необхідно розрахувати
капітальні та експлуатаційні витрати і визначити собівартість продукції.
Найдешевший варіант розробки з економічної точки зору найбільш раціональний.
Але у цьому випадку коефіцієнт нафтовилучення може бути мінімальним, що
призведе до великих втрат нафти в надрах. Тому питання про критерії
раціональності розробки нафтових родовищ повинні вирішуватися комплексно.
Для раціонального проектування системи розробки нафтових і газових
родовищ необхідно:
1) визначити вихідні геолого-промислові характеристики всіх покладів
родовища;
2) виділити об’єкти розробки (для багато пластових родовищ);
3) розрахувати технологічні показники розробки кожного об’єкта шляхом
застосування гідрогазодинамічних розрахунків;
4) оцінити економічну ефективність усіх варіантів розробки кожного
об’єкта.
Під час проектування системи розробки нафтових і газових родовищ
необхідно керуватися такими основними положеннями:
1. Система розробки покладу (родовища) повинна
забезпечувати охоплення всього об'єкта (покладу) активною дією
процесу підтримання пластового тиску для проведення розробки і
дорозробки будь-якої ділянки покладу без обов'язкового припинення
відборів флюїду іншої ділянки. Багатоетапну розробку з вимушеною
консервацією окремих ділянок покладу здійснювати не
рекомендується.
2. На початковій стадії розробки родовища (покладу) необхідно
передбачувати рівномірну схему розташування свердловин. В
подальшому в міру додаткового вивчення покладу можливе деяке
ущільнення сітки свердловин на окремих ділянках відповідно до
одержаної інформації про погіршення в цих місцях колекторських
властивостей пласта. Не допускається заздалегідь передбачати схему
розташування свердловин зі згущенням сітки лише в центрі покладу.
3. Освоєння покладу (родовища) необхідно проектувати таким
чином, щоб для розробки і дорозробки кожної ділянки
використовувалися всі наявні свердловини. Не можна розраховувати,
що нафта, яка залягає на периферії покладів, може бути повністю
відібрана центральними свердловинами. Тому доцільно проектувати
розробку периферійної зони спеціальними свердловинами.
4. Під час проектування системи розробки треба передбачувати
довготривалу і безперервну роботу свердловин без їх відключення
при частковому обводненні. Враховуючи особливості припливу
рідини до батарей свердловин, необхідно створювати у свердловинах
змінний (циклічний) режим їхньої роботи, щоб забезпечити повніше
вилучення нафти із надр. Якщо від початку до кінця розробки не
змінювати відбирання рідини, то біля критичних точок потоку, де
швидкість дорівнює нулю, утворюються цілики нафти (застійні зони).
Темпи відбирання рідини зумовлюють зміну напрямів фільтраційних
потоків, що сприяє збільшенню коефіцієнта охоплення, а відповідно і
нафтовилучення.
5. Система розробки повинна враховувати необхідність регулювання
темпів відбирання нафти зі свердловин крайніх батарей, особливо після того, як
контур нафтоносності підійде до крайньої батареї на віддаль, рівну половинній
між свердловинами. Зниження дебіту нафти цих свердловин рекомендується
підтримувати до того часу, поки контур нафтоносності не переміститься на
більше ніж половину віддалі до свердловин наступної батареї. Після цього можна
проектувати підвищення дебіту рідини свердловин крайньої батареї, поступово
переходячи до форсованого відбору. Отже, форсований відбір рідини із
свердловин крайньої батареї повинен проектуватися без попереднього
відключення. Форсована експлуатація свердловин дає змогу більш повно
відібрати нафту із недренованих та застійних зон при певних депресіях.
6. Перенесення фронту нагнітання необхідно планувати не зразу
після часткового обводнення свердловин крайньої батареї, а після
довготривалої розробки обводненої зони і проведення форсованої
експлуатації, яка поліпшує вироблення запасів нафти з цієї зони.
7. Розробку родовищ необхідно проектувати з відбором основ
них запасів нафти під час безперервно зростаючого обводнення. Тому
доцільно планувати відключення з експлуатації високообводнених
свердловин із застосуванням, як правило, і за можливості форсованих
відборів рідини перед їх припиненням, що забезпечує більш високе
нафтовилучення із пласта.
8. Під час проектування системи розташування видобувних і
нагнітальних свердловин потрібно враховувати необхідність застосування
раціональної щільності сітки свердловин, яка істотно впливає
на темпи відборів і нафтовилучення, особливо в умовах високої
неоднорідності пластів. Ці питання повинні вирішуватися комплексно
шляхом розташування свердловин на основі гідрогазодинамічних
розрахунків з детальним вивченням геологічних особливостей
покладів, окремих ділянок і родовищ загалом.
 9. Економічна оцінка варіантів розташування свердловин
повинна передбачати якомога повніше вилучення нафти із надр з
урахуванням того, що коефіцієнт нафтовилучення неоднаковий за різної
кількості свердловин, особливо при високій неоднорідності пласта.
Тому газо- і гідродинамічні розрахунки основних показників розробки
необхідно проводити не за середніми характеристиками покладів, а
за диференційованими значеннями, які встановлені для окремих
неоднорідних ділянок.
10. Під час проектування системи розробки покладів нафти і газу
необхідно враховувати тип і розміри покладу, геологічну будову кожного
продуктивного горизонту, фільтраційно-ємнісні властивості колекторів, режим
роботи, фізико-хімічні характеристики пластових флюїдів, а також умови
ефективності застосування тієї або іншої системи розробки з аналогічними
флюїдами і режимами на інших родовищах.

2 Види та зміст проєктних документів.

Усі нафтові, газові і нафтогазоконденсатні родовища розробляються на основі

науково обґрунтованих проектних документів, які включають:
- проекти дослідно-промислової розробки родовищ (покладів);
- технологічні схеми промислової розробки родовищ (покладів);
- проекти промислової розробки родовищ (покладів).
Проект дослідно-промислової розробки (ДПР) покладу (родовища) -
проектний документ, який є складовою частиною загального проекту
геологорозвідувальних робіт, що дозволяє визначити промислову цінність
родовища, уточнити гірничо-геологічні та технологічні параметри, необхідні
для підрахунку запасів нафти, газу і супутніх компонентів та обґрунтування
вибору раціональної технології промислової розробки родовища
Проект дослідно-промислової розробки родовищ (покладів) регламентує
комплекс технічних та технологічних заходів, спрямованих на отримання
додаткової геолого-фізичної та геолого-промислової інформації для виконання
ГЕО-1 і складання проекту (технологічної схеми) промислової розробки
родовищ шляхом пробного вилучення і перероблення частини запасів
мінеральної сировини у промислових умовах та виконання необхідних геолого-
промислових досліджень.
Основою для складання проекту ДПР є попередня геологічна модель
родовища (покладу) і попередньо розвідані запаси.
Проекти ДПР затверджує центральний орган виконавчої влади, що
забезпечує формування та реалізує державну політику у нафтогазовому
комплексі. Внесення доповнень до проектів ДПР родовища (покладу, об’єкта
розробки) підлягає розгляду і затвердженню центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у
нафтогазовому комплексі. У разі якщо протягом двох місяців центральний
орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
політику у нафтогазовому комплексі, не розглянув запропоновані доповнення
до проектів ДПР родовища, застосовується принцип мовчазної згоди.
Проект дослідно-промислової розробки складається із чотирьох розділів:
 Розділ І «Вихідні геолого-промислові дані» має містити:
- короткі відомості про геологічну вивченість і розвідку родовища,
кількість пробурених опорних, параметричних, пошукових і розвідувальних
свердловин та їх характеристики;
- стратиграфію із зазначенням продуктивних горизонтів;
- тектонічну будову родовища;
- результати випробувань та пробної експлуатації свердловин;
- фізико-літологічну характеристику продуктивних горизонтів;
- дані щодо повного складу нафти, газу і конденсату із зазначенням їх
фракційного складу, вмісту сірки, парафіну, смол (в нафті), гелію, сірководню,
вугільної кислоти, конденсату, а також в’язкості нафти в пластових умовах;
- обґрунтування контактів нафта-вода, газ-вода, газ-нафта по покладах;
- підрахунок попередньо розвіданих запасів нафти, газу, конденсату та
супутніх компонентів;
- гідрогеологічну характеристику і можливий режим покладів;
- обґрунтування вихідних параметрів для проектування дослідно-
промислової розробки (пористість, проникність, запаси нафти, газу,
конденсату, можливих робочих дебітів свердловин тощо);
- рекомендації щодо подальшої розвідки родовищ (покладів).
Розділ ІІ «Обґрунтування системи розробки, обсягів нафти і газу, що
будуть видобуті в період дослідно-промислової розробки, раціональне
використання нафти, газу і конденсату, регулювання процесу розробки» має
містити:
- вибір системи розробки родовища (покладу);
- вибір технологічного режиму роботи свердловин, спосіб експлуатації
нафтових свердловин;
- розрахунок різних варіантів на період дослідно-промислової розробки
(видобуток нафти, газу і конденсату по роках, кількість експлуатаційних
свердловин, робочих устьових тисків, дебітів, депресій тощо);
- прогнозні розрахунки основних показників розробки на більш тривалий
період для їх урахування при проектуванні облаштування промислу;
- вибір місцеположення, порядку і послідовності буріння і введення в
експлуатацію свердловин;
- рекомендації щодо методу розкриття продуктивних горизонтів,
інтенсифікації видобутку нафти і газу, методу впливу на поклад і першочергові
роботи із закачування в пласт агента впливу, конструкцій і обладнання
свердловин;
- принципові положення щодо облаштування промислу, включно з
спорудами зі збирання, очищення, транспорту нафти, газу і конденсату до
споживача;
- техніко-економічні розрахунки варіантів дослідно-промислової
розробки і вибір раціонального варіанта.
Розділ ІІІ «Програма і обсяг дослідних робіт» має містити програму і
обсяг дослідних робіт, рекомендації з контролю за процесом дослідно-
промислової розробки.
Розділ IV «Оцінка впливу на навколишнє природне середовище» має
включати загальні рекомендації з оцінки впливу на навколишнє природне
середовище під час реалізації проекту дослідно-промислової розробки,
охоплювати питання щодо охорони надр і довкілля під час буріння і
експлуатації свердловин, техніки безпеки, промислово-санітарної та пожежної
безпеки.
До проекту дослідно-промислової розробки додаються такі матеріали:
- оглядова карта району з нанесеними нафтовими, нафтогазовими,
газовими та газоконденсатними родовищами і нафтопроводами, газопроводами,
конденсатопроводами;
- структурні карти по всіх продуктивних горизонтах із нанесенням
пробурених опорних, параметричних, пошукових, розвідувальних свердловин;
- поздовжні та поперечні профілі із нанесенням свердловин із
зазначенням результатів геофізичних досліджень свердловин та результатів
випробувань;
- структурні карти з нанесенням проектних експлуатаційних свердловин
та пробурених параметричних, пошукових і розвідувальних свердловин, що
використовуються як видобувні, за варіантами;
- основні показники дослідно-промислової розробки за варіантами.
Проекти ДПР родовища (покладу) складають спеціалізовані організації,
установи на замовлення користувача надрами.
У проектах ДПР обґрунтовуються основні завдання ДПР і необхідні
заходи для їх виконання, а саме:
- положення контурів газонафтоносності продуктивних горизонтів з
метою обґрунтування розташування свердловин;
- обґрунтування введення в експлуатацію параметричних, пошукових,
розвідувальних свердловин;
- кількість, місце розташування і порядок буріння запроектованих
оціночних і нагнітальних свердловин;
- комплекс досліджень з контролю за процесом розробки та їх
періодичність;
- оцінку запасів вуглеводнів родовища (покладу);
- рекомендації щодо дорозвідки родовища, уточнення геологічної будови
і деталізація структурного плану, границь поширення колектора, в тому числі
комплекс детальних сейсмічних досліджень;
- визначення раціональної системи подальшої промислової розробки
родовища (покладу) для забезпечення максимальної техніко-економічної
обґрунтованої величини вилучення вуглеводнів.
У проектах ДПР родовища (покладу) встановлюють:
- необхідний термін ДПР, достатній для надійного вирішення її основних
завдань, у тому числі детальної геолого-економічної оцінки запасів вуглеводнів
з наступним їх затвердженням в установленому порядку;
- обсяги видобутку нафти, газу, газоконденсату, нагнітання води, газу,
зміни початкового пластового тиску на період ДПР;
- величину максимально допустимого зниження пластового тиску нижче
тиску насичення для нафтових покладів і нижче тиску початку конденсації для
газоконденсатних покладів;
- комплекс технологічних заходів щодо дії на пласт, впливу на поклад;
- основні вимоги до системи промислового облаштування;
 - заходи з охорони надр і навколишнього природного середовища;
- попередню технологічну та економічну ефективність дослідно-
промислової розробки.
ДПР родовища (покладу) здійснюється фондом експлуатаційних
свердловин. Місце розташування оціночних свердловин необхідно вибирати з
урахуванням майбутньої сітки розробки.
Під час ДПР користувач надрами повинен забезпечити достовірний облік
видобутих з кожної свердловини нафти, газу, конденсату, води і супутніх
корисних компонентів, а також агентів впливу, що закачуються в нагнітальні
свердловини.
Авторський нагляд за виконанням проекту ДПР здійснює спеціалізована
організація, установа, що склала проект ДПР.
Залежно від розмірів, складності геологічної будови і ступеня вивченості
родовища (покладу) нафти проектування його промислової розробки може бути
одностадійним та двостадійним.
За одностадійного проектування родовище нафти вводиться в промислову
розробку на основі проекту промислової розробки родовища (покладу).
За двостадійного проектування родовище нафти вводиться в промислову
розробку за технологічною схемою розробки нафтового родовища (покладу).
Технологічна схема розробки родовища - проектний документ, що
визначає попередню систему промислової розробки експлуатаційного об’єкту
чи декількох об’єктів родовища нафти і газу з використанням методів
підвищення нафтогазоконденсатовилучення з метою промислової оцінки їх
ефективності та відпрацювання технології робіт.
Технологічна схема складається для великих за площею, складних за
геологічною будовою нафтових родовищ (покладів, об’єктів, площ), а також
для нафтових покладів з невивченим гідродинамічним режимом горизонтів.
Проект промислової розробки таких родовищ (покладів, об’єктів, площ)
складається через три-п’ять років після початку їх промислової розробки.
Технологічна схема розробки нафтового родовища (покладу, об’єкта
розробки) має вирішити такі задачі:
- висвітлити геологічну будову нафтового покладу та фізичні властивості
продуктивного пласта, що визначають вибір системи розробки;
- визначити схему розміщення видобувних і нагнітальних свердловин
основного фонду, можливий метод впливу на поклад, можливі рівні видобутку
нафти і газу, виділити фонд свердловин для першочергового буріння, намітити
роботи з дослідного нагнітання агента впливу;
- намітити кількість і місцеположення свердловин із числа свердловин
основного фонду, які слід пробурити насамперед з метою отримання всіх
необхідних для складання проекту промислової розробки даних;
- визначити послідовність буріння і уведення в експлуатацію пробурених
першочергово експлуатаційних свердловин і план проведення в них комплексу
досліджень;
- обґрунтувати планове завдання на складання проекту промислової
розробки нафтового покладу із встановленням раціонального рівня видобутку
нафти і техніко-економічних показників промислової розробки з визначенням
меж похибки, можливої через недостатню точність вихідних даних, а також з
видачею вихідних матеріалів для складання схеми будівництва нафтопроводів.
Технологічну схему промислової розробки складають спеціалізовані
організації, установи, які мають фахівців відповідної кваліфікації, на
замовлення користувача надрами. Основою для складання технологічної схеми
є геологічна модель родовища (покладу) і затверджені розвідані запаси нафти,
газу, конденсату і супутніх компонентів.
Технологічна схема промислової розробки родовища (покладу, об’єкта
розробки, самостійної площі розробки) підлягає розгляду і затвердженню
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує
державну політику у нафтогазовому комплексі. Внесення доповнень до
технологічної схеми промислової розробки родовища (покладу, об’єкта
розробки) підлягає розгляду і затвердженню центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у
нафтогазовому комплексі. У разі якщо протягом двох місяців центральний
орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
політику у нафтогазовому комплексі, не розглянув запропоновані доповнення
до технологічної схеми промислової розробки родовища, застосовується
принцип мовчазної згоди.
У проектах (технологічних схемах) обґрунтовують виділення об’єктів
розробки нафти і газу з важковидобувними й виснаженими запасами за геолого-
технологічними характеристиками відповідно до вимог чинного законодавства і
на підставі діючих нормативно-технічних документів.
Для контролю за реалізацією та ефективністю проектних рішень
проводять авторський нагляд або аналіз розробки родовища (покладу), що
виконує спеціалізована організація, установа, яка склала технологічний
проектний документ на розробку родовища (покладу).
Проект розробки родовища - проектний технологічний документ, в якому
обґрунтовано раціональний, економічно виправданий комплекс технологічних і
технічних рішень, необхідних для розробки родовища.
Проекти промислової розробки родовищ (покладів) складаються на весь
термін розробки родовища (покладу) на підставі:
- геологічної моделі родовища (покладу) і затверджених в установленому
порядку запасів нафти, газу, конденсату і супутніх компонентів (ГЕО-1);
- результатів розвідки та дослідно-промислової розробки родовища
(покладу);
- даних щодо напрямів та обсягів споживання нафти, газу, конденсату та
супутніх корисних компонентів.
Під час проектування розробки нафтових, нафтогазових,
газоконденсатних і газових родовищ з метою розрахунку технологічних
показників прийнятих для порівняння варіантів систем розробки
рекомендується створення геолого-технічної моделі об’єктів розробки.
Створення геолого-технічної моделі рекомендовано для всіх родовищ, які
вводяться у розробку з початковими видобувними запасами понад 1 млн т, а
також для родовищ складної і дуже складної будови незалежно від обсягів
загальних запасів.
 Проект промислової розробки родовищ підлягає розгляду та
затвердженню центральним органом виконавчої влади, що забезпечує
формування та реалізує державну політику у нафтогазовому комплексі.
Внесення доповнень до проектів промислової розробки родовища (покладу,
об’єкта розробки) підлягає розгляду і затвердженню центральним органом
виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у
нафтогазовому комплексі. У разі якщо протягом двох місяців центральний
орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
політику у нафтогазовому комплексі, не розглянув доповнення до проектів
промислової розробки родовища, застосовується принцип мовчазної згоди.
Проекти промислової розробки родовищ (покладів) нафти і газу після їх
затвердження в установленому порядку є нормативно-технічними
документами, на підставі і відповідно до яких здійснюється промислова
розробка родовищ (покладів).
У проекті промислової розробки враховуються всі необхідні заходи для
забезпечення досягнення максимального коефіцієнта вилучення нафти, газу,
конденсату і супутніх компонентів, а також охорони надр.
Під час складання проектів (технологічних схем) промислової розробки
родовищ (покладів) вибір розрахункових варіантів розробки здійснюють з
урахуванням особливостей геологічної будови, колекторських і фільтраційних
характеристик продуктивних пластів, фізико-хімічних властивостей пластових
флюїдів, необхідності створення умов для максимально можливого охоплення
їх впливом і ефективного дренування, досвіду розробки покладів в аналогічних
геологічних умовах, вимог охорони праці та навколишнього природного
середовища.
У проектах (технологічних схемах) один із варіантів, які розглядають,
приймають за базовий. Як правило, це варіант розробки родовища на його
природному режимі (без штучного впливу на поклади) або, у разі складання
уточненого проекту промислової розробки в разі зміни запасів нафти, газу і
конденсату, затверджений варіант промислової розробки.
Для багатопластових родовищ з близькими геолого-фізичними
характеристиками пластів окремо розглядають варіанти об’єднання їх в один
об’єкт розробки або розукрупнення як окремих об’єктів розробки. При
виділенні декількох об’єктів мають бути взаємоузгоджені системи їх розробки.
Для нафтових покладів з пасивними контурними водами обов’язково
розглядають варіант розробки з підтриманням пластового тиску.
У проекті промислової розробки газоконденсатних родовищ і окремих
об’єктів розробки із вмістом стабільного конденсату в пластовому газі понад
150 см-3/м-3 обов'язковим є техніко-економічний аналіз варіанта розробки
родовища з підтриманням пластового тиску.
Для двофазових покладів із запасами нафти і газу промислового значення
випереджувальна розробка газової шапки не допускається.
Під час проектування розробки таких покладів необхідно передбачити
технології для забезпечення найефективнішої розробки нафтової та газової
частин покладу. Поряд з іншими технологічними показниками потрібно
встановити обсяг обмеженого відбору газу з газової шапки, обґрунтувати
вимоги до конструкції експлуатаційних свердловин та умови розкриття
нафтової частини пласта (відстані від верхніх отворів інтервалу перфорації до
газонафтового контакту), спеціальні методи і способи контролю й регулювання
(за необхідності передбачають фонд спостережних свердловин).
Для великих за площею, складних за геологічною будовою нафтових
родовищ розглядається варіант застосування бар’єрного заводнення, в якому
обґрунтовують місцеположення бар’єрного ряду і кількість нагнітальних
свердловин у ньому, порядок і черговість їх освоєння, терміни створення
бар’єра, методи контролю і регулювання, величини відбору газу із видобувних
свердловин, розміщених у зоні бар’єрного заводнення.
У проектах промислової розробки, виходячи із укрупнених критеріїв,
обґрунтовують можливість застосування вторинних і третинних методів
підвищення вилучення нафти, газу і конденсату, необхідність їх дослідно-
промислових випробувань, а за необхідності як один з варіантів розглядають
розробку експлуатаційного об’єкта з використанням одного із таких методів.
Для експлуатації свердловин, у тому числі багатостовбурних, для
одночасної розробки різних об’єктів обов'язково передбачають використання
обладнання для роздільного регулювання і обліку флюїдів для кожного об’єкта
розробки.
За істотної різниці властивостей пластів і флюїдів експлуатацію декількох
пластів однією свердловиною здійснюють за допомогою обладнання для
одночасно-роздільної експлуатації.
Авторський нагляд за виконанням проекту промислової розробки
родовища (покладу) здійснює організація, яка його розробила, крім того, нею
щорічно проводиться аналіз розробки і надаються рекомендації
надрокористувачеві щодо виконання проектних показників, контролю за
розробкою родовища (покладу) та регулювання її процесу.
Проект промислової розробки повинен складатись із розділів:
Розділ І «Вихідні геолого-промислові дані» має містити:
- короткі відомості про геологічну вивченість і розвідку родовища із
зазначенням кількості пробурених свердловин та їх технічних характеристик;
- стратиграфію з вказівкою продуктивних горизонтів;
- тектонічну будову родовища;
- фізико-літологічну характеристику продуктивних горизонтів;
- результати випробувань та пробної експлуатації свердловин;
- результати дослідно-промислової розробки родовища;
- дані щодо повного складу нафти, газу і конденсату із зазначенням їх
фракційного складу, вмісту сірки, парафіну, смол (у нафті), гелію, сірководню,
вугільної кислоти, конденсату, а також в’язкості нафти в пластових умовах;
- обґрунтування контурів нафтоносності, газоносності, контактів нафта-
вода, газ-вода, газ-нафта по покладах, дані щодо запасів нафти, газу і
конденсату з виділенням запасів нафти і газу покладів (об’єктів), що
рекомендуються до введення в розробку;
- обґрунтування вихідних параметрів пласта і свердловин (пористість,
проникність, запаси нафти, газу, конденсату, можливих робочих дебітів
свердловин тощо);
- гідрогеологічну характеристику і режим покладів;
- рекомендації щодо подальшої розвідки родовищ (покладів).
 Розділ ІІ «Обґрунтування системи розробки, обсягів вилучення і
раціонального використання нафти, газу, конденсату і супутніх компонентів,
регулювання процесу розробки» має містити:
- обґрунтування та вибір системи розробки родовища (покладу),
виділення експлуатаційних об’єктів та порядок уведення їх в розробку;
- визначення необхідної кількості експлуатаційних свердловин (у тому
числі видобувних, нагнітальних, спостережних, п’єзометричних), їх
місцеположення, черговість буріння, термін розбурювання родовища (покладу,
об’єкта), а також кількість резервних свердловин;
- основні вимоги до конструкцій і обладнання свердловин, до технології,
техніки і повноти розкриття за товщиною продуктивних пластів, інтенсифікації
видобутку вуглеводнів, а також до обробки привибійних зон;
- обсяги видобутку і використання нафти, газу, конденсату та супутніх
компонентів, а також води по роках і періодах за різних варіантів розробки і
умов експлуатації свердловин; крім того, обсяги закачування агентів впливу
(води, газу) для різних етапів розробки (у випадку застосування штучних
методів впливу на поклад) для об’єкта загалом і в середньому на одну
свердловину, а за суттєвої різниці характеристики різних частин об’єкта - для
кожної частини окремо і в середньому на одну свердловину кожної частини
об’єкта; для багатопластового об’єкта ці показники слід визначати для кожного
пласта окремо;
- проектний коефіцієнт вилучення нафти, газу і конденсату та видобувні
запаси за різних умов розробки і експлуатації свердловин;
- тривалість роботи свердловин і загальний термін розробки об’єкта;
- вибір технологічного режиму роботи свердловин, спосіб експлуатації
нафтових свердловин;
- підвищення ефективності систем розробки, що реалізуються,
заводненням, доцільність та особливості застосування фізико-хімічних,
теплових та інших методів підвищення нафтогазоконденсатовилучення:
- критерії встановлення режиму роботи нагнітальних свердловин, вимоги
до систем підтримання пластового тиску, якості агентів впливу, що
використовуються;
- розрахунок змін пластових, вибійних та устьових тисків, дебітів нафти,
газу і конденсату, тиску на лінії нагнітання, а також терміни введення в дію і
місцеположення необхідних промислових споруд, які забезпечують збирання,
очищення і транспорт нафти, газу, конденсату і супутніх компонентів до
споживача;
- температурний режим роботи свердловин, газозбірних мереж і наземних
споруд;
- техніко-економічні розрахунки і вибір рекомендованого варіанта
розробки родовища (покладу, об’єкта);
- принципові положення з облаштування промислу.
Розділ ІІІ «Програма і обсяг дослідних робіт» має містити програму і
обсяг дослідних робіт в процесі розбурювання і розробки родовища включно з
контролем за розробкою і регулюванням її процесу, спрямованим на
максимальне вилучення нафти, газу і конденсату з надр.
 Розділ IV «Оцінка впливу на навколишнє природне середовище» має
включати загальні рекомендації з оцінки впливу на навколишнє природне
середовище під час реалізації проекту розробки. Має бути охоплене питання
щодо охорони надр і довкілля під час буріння і експлуатації свердловин,
техніки безпеки, виробничо-санітарної та пожежної безпеки під час
застосування методів підвищення вилучення нафти, газу, конденсату із пластів.
Розділ V «Економічна оцінка ефективності проекту» має охоплювати
економічну оцінку ефективності проекту. Для цього використовують метод
проектного аналізу, за допомогою якого розраховують цінність проекту, яку
визначають загалом як різницю позитивних результатів або вигод та
негативних результатів чи витрат.
До проекту промислової розробки додаються такі матеріали:
- оглядова карта району з нанесеними нафтовими, нафтогазовими,
газовими та газоконденсатними родовищами і нафтопроводами, газопроводами,
конденсатопроводами;
- структурні карти по всіх продуктивних горизонтах з нанесенням
пробурених опорних, параметричних, пошукових, розвідувальних і
експлуатаційних свердловин;
- геолого-геофізичний розріз родовища;
- поздовжні та поперечні профілі з нанесеними свердловинами,
результатами геофізичних досліджень свердловин та результатами
випробувань;
- карти розробки за варіантами;
- тривимірна активна комплексна геолого-геофізична модель родовища,
об’єктів розробки з тривимірним, трифазним і композиційним, фільтраційним
(гідродинамічним) математичним моделюванням процесів розробки (геолого-
технічної моделі об’єктів розробки) на момент складання проекту промислової
розробки (за наявності);
- принципова схема газозбірних мереж з місцеположенням наземних
споруд (групових установок, холодильних машин, компресорних станцій,
установок з осушування та очищення газу);
- принципова схема обробки нафти, газу та конденсату.
В окремих випадках складають уточнені технологічні проектні
документи, а саме у разі:
- встановлення під час реалізації проекту відхилення фактичних обсягів
річного видобутку вуглеводнів від проектних обсягів вище допустимого;
- істотної зміни геологічної моделі родовища, що вимагає нової геолого-
економічної оцінки запасів родовища із затвердженням її в установленому
порядку;
- встановлення промислової нафтогазоносності нових горизонтів
(покладів) чи блоків на ділянці, на яку надано спеціальний дозвіл на
користування надрами;
- якщо проект промислової розробки реалізовано в повному обсязі, а
залишкові запаси можуть бути вилучені із застосуванням різних методів
підвищення коефіцієнта вилучення нафти, газу, конденсату.
Допустиме відхилення фактичного річного видобутку нафти і газу від
проектного не повинно перевищувати 20 % для родовищ 1-5 груп та 50% для
родовищ 6, 7 груп розподілу родовищ за величиною видобувних запасів
вуглеводнів.
Технологічний проектний документ є основою для складання проекту
облаштування, який передбачає влаштування об’єктів зі збору, очистки,
транспортування і використання нафти, газу, конденсату і супутніх
компонентів.
Допускаються об'єднання проектів промислової розробки родовищ
(покладів) і комплексний проект промислової розробки декількох родовищ з
метою оптимізації систем збирання, підготовки та транспортування продукції із
цих родовищ.
Проекти промислової розробки та облаштування промислів можуть
складатись щодо родовища загалом або окремих покладів та об’єктів розробки.
Основні положення проекту промислової розробки мають бути
обґрунтовані відповідними гідрогазодинамічними і техніко-економічними
розрахунками.
Авторський нагляд або аналіз розробки виконують щорічно під час
реалізації проектів ДПР і проектів (технологічних схем) промислової розробки
родовищ (покладів). Авторський нагляд за реалізацією проектних рішень може
виконуватись як для одного родовища, так і для групи родовищ.
Під час здійснення авторського нагляду аналізують реалізацію проектних
рішень і відповідність фактичних основних показників розробки прийнятим у
технологічних проектних документах на розробку родовищ (покладів) обсягам
видобутку вуглеводнів, нагнітання агентів впливу, пластовим тискам,
розкривають причини, що зумовили їх розходження, надають рекомендації,
спрямовані на можливість досягнення проектних показників, розглядають
пропозиції користувачів надрами та операторів і наводять аргументовані
висновки щодо обсягів робіт і очікуваних показників розробки родовищ на
наступні один-два роки, за необхідності обґрунтовують пропозиції щодо
проведення поглибленого аналізу розробки родовищ або складання уточнених
технологічних проектних документів.

3 Вимоги до вивченості геологічних параметрів покладу. Вихідна

геологічна інформація для складання проєктних документів на розробку
родовища.

До введення родовища (покладу) в промислову розробку за матеріалами

параметричного, пошукового, розвідувального буріння, пробної експлуатації
параметричних, пошукових та розвідувальних свердловин, дослідно-
промислової розробки родовища (покладу) мають бути підраховані геологічні і
видобувні запаси нафти, газу та конденсату всіх розвіданих і перспективних
продуктивних горизонтів родовища та виконана детальна геолого-економічна
оцінка родовища і затверджена в установленому порядку. При визначенні
запасів нафти, газу і конденсату обов’язковому обліку підлягають супутні
корисні компоненти, що містяться в них.
Порядок виконання ГЕО-1 та ГЕО-2, розгляд та затвердження запасів
нафти і газу регламентуються чинним законодавством України, діючими
нормативно-технічними документами.
 Основою для виконання ГЕО-1 і проектування промислової розробки є
геологічна модель родовища (покладу) вуглеводнів, яка є відображенням
сукупності його геолого-фізичних властивостей та промислових характеристик.
Обов’язковими складовими геологічної моделі є:
- структурні карти по відбиваючих горизонтах, що обґрунтовують
геологічні моделі покладів;
- схеми детальної кореляції розрізів свердловин;
- детальні сейсмогеологічні профілі продуктивної частини розрізу за
характерними напрямами: з нанесенням положень контактів (вода-нафта, газ-
вода, газ-нафта свердловин) і результатів їх випробувань , якщо застосовується;
- структурні карти продуктивних комплексів родовища (покладу), карти
покрівлі та підошви пластів-колекторів з нанесенням очікуваних зовнішнього і
внутрішнього контурів продуктивності, зон виклинювання або фаціальних
заміщень колекторів, а також ліній тектонічних порушень;
- дані з фільтраційно-ємнісних властивостей порід-колекторів
(пористості, проникності), їх речовинного та мінерального складу, нафто-, газо-
і водонасиченості;
- карти пористості, проникності, загальних і ефективних
нафтогазонасичених товщин продуктивних горизонтів (пластів);
- дані з літолого-фізичних властивостей екрануючих порід (покришок) та
характеру їх поширення по площі та розрізу, якщо вони присутні у розрізі;
- дані щодо режиму роботи покладів, фізико-хімічних властивостей
пластових флюїдів (нафти, газу, газового конденсату, води).
Для великих, крупних і унікальних родовищ рекомендується виконувати
побудову цифрової геологічної моделі.

4 Геологічне обґрунтування виділення експлуатаційних об’єктів.(на

самостійне вивчення)

Тема 4 Системи розробки нафтових і газових родовищ.

1) Системи розробки. Загальні поняття, класифікації.

2) Системи за порядком введення експлуатаційних об’єктів у
розробку.
3) Системи розробки покладів залежно від розміщення свердловин.
4) Системи розробки залежно від виду використовуваної енергії.
5) Геологічне обґрунтування вибору систем розміщення експлуатаційних
свердловин.

1 Системи розробки. Загальні поняття, класифікації.

Система розробки родовища – сукупність взаємозв’язаних технічних і

технологічних рішень, які забезпечують вилучення нафти, газу, конденсату і
супутніх компонентів із пластів та керування цими процесами.
Основними критеріями для вибору системи розробки (раціональна
система) є забезпечення максимальних або заданих рівнів видобутку
вуглеводнів мінімальною кількістю свердловин за умов досягнення
максимального економічно виправданої кінцевої повноти вилучення
вуглеводнів з пластів при виконанні умов охорони навколишнього природного
середовища.
Основним елементом системи розробки родовища є експлуатаційний
об’єкт (об’єкт розробки) - виділена в межах родовища геологічна одиниця або
певна продуктивна товща, яка охоплює один або декілька продуктивних
пластів, що розробляються єдиною сіткою свердловин одночасно.
Системи розробки класифікують залежно від:
І) порядку введення експлуатаційних об’єктів у розробку:
– системи одночасної розробки об’єктів;
– системи послідовної розробки об’єктів;
ІІ) розміщення свердловин:
– за формою сітки;
– за густотою сітки;
– за темпом введення свердловин у роботу;
ІІІ) виду енергії, яка використовується для переміщення флюїду.
– на природних режимах;
– з підтриманням пластового тиску.

2 Системи за порядком введення експлуатаційних об’єктів у розробку

Залежно від порядку введення експлуатаційних об’єктів у розробку

виділяють дві групи систем розробки багатопластового родовища: системи
одночасної розробки об’єктів; системи послідовної розробки об’єктів.
Системи одночасної розробки об’єктів. Перевага систем одночасної
розробки об’єктів - це можливість негайного використання запасів усіх об’єктів
після їх розбурювання. Реалізувати ці системи можна за одним із трьох
варіантів:
1. Роздільна розробка - це система розробки, коли кожний об’єкт
експлуатується самостійною сіткою свердловин; потребує великої кількості
свердловин, що призводить до значних капітальних вкладень. Може
застосовуватися за наявності високопродуктивних об’єктів і можливості
швидкого їх розбурювання. Перевага - забезпечення надійного контролю за
процесом розробки і його регулювання.
2. Сумісна розробка - це система розробки, за якої два або більше пластів
як окремий експлуатаційний об’єкт розробляються єдиною сіткою видобувних і
нагнітальних свердловин. Можливі її підваріанти: із збільшенням кількості
видобувних свердловин на малопродуктивні об’єкти і зі збільшенням кількості
нагнітальних свердловин на малопродуктивні об’єкти. Її перевага -
забезпечення високих поточних рівнів видобутку за заданої кількості
свердловин. Проте, в основному, спостерігається нерегульована розробка
пластів, що призводить до погіршення техніко-економічних показників.
3. Сумісно-роздільна розробка - це система розробки, за якої видобувні
свердловини обладнують устаткуванням для одночасно- роздільної
експлуатації, а нагнітальні свердловини - устаткуванням для одночасно-
роздільного нагнітання води. Вона дає змогу подолати недоліки перших двох
варіантів, зберігаючи при цьому їх перевагу.
Системи послідовної розробки об’єктів. Системи послідовної розробки
об’єктів можна реалізувати за такими основними варіантами:
1. Розробка зверху вниз, за якої кожний нижче розміщений об’єкт
експлуатується після вище розміщеного. Вона застосовувалась у перший період
розвитку нафтової промисловості і нині визнана в основному нераціональною,
оскільки затримує розвідку і розробку нижче розміщених об’єктів, збільшує
обсяги буріння і витрату металу на обсадні труби, підвищує небезпеку
порушення правил охорони надр вище розміщених об’єктів під час
розбурювання нижче розміщених об’єктів.
2. Розробка знизу вверх, за якої починають розробляти об’єкти з
нижнього, так званого опорного (базового) об’єкта, а потім переходять на
поворотні об’єкти. У випадку наявності багатьох об’єктів за базові об’єкти
також вибирають найзначніші та найпродуктивніші об’єкти з достатньо
великими запасами нафти, а за поворотні - решту об’єктів. Тоді приступають до
розробки базових об’єктів, таким чином не затримують експлуатацію вище
розміщених високопродуктивних об’єктів з великими запасами.
Зазначимо, що кращі показники можуть бути досягнуті комбінацією усіх
названих варіантів систем розробки багатопластового родовища.

3 Системи розробки покладів залежно від розміщення свердловин

Під розміщеннням свердловин розуміють сітку розміщення і відстані між

свердловинами (густота сітки), темп і порядок введення свердловин в
експлуатацію. Системи розробки поділяють на такі: з розміщенням свердловин
по рівномірній сітці, з розміщенням свердловин по нерівномірній сітці
(переважно рядами).
Системи розробки з розміщенням свердловин по рівномірній сітці
розрізняють: за формою сітки; за густотою сітки; за темпом введення
свердловин у роботу; за порядком введення свердловин у роботу відносно одна
одної і відносно структурних елементів покладу. Сітки за формою бувають
квадратними і трикутними (шестикутними). У випадку трикутної сітки на
площі розміщується свердловин більше на 15,5%, ніж у випадку квадратної за
однакових відстаней між свердловинами.
Під густотою сітки свердловин розуміють відношення площі
нафтогазоносності до кількості видобувних свердловин. Разом з тим це поняття
дуже складне. Дослідники часто вкладають різний зміст у поняття густоти сітки
свердловин: беруть лише площу розбуреної частини покладу; кількість
свердловин обмежують за різними величинами сумарного видобутку нафти з
них; включають або не включають нагнітальні свердловини в розрахунок; у
процесі розробки родовища кількість свердловин значно змінюється, площа
нафтоносності за напірних режимів зменшується, це по-різному враховують
тощо. Інколи розрізняють малий, середній і великий ступені ущільнення
свердловин. Ці поняття досить умовні та різні для різних нафтопромислових
районів і періодів розвитку нафтової промисловості.
 Проблема оптимальної густоти сітки свердловин, яка забезпечує
найефективнішу розробку родовищ, була найгострішою на усіх етапах розвитку
нафтової промисловості. Раніше густота сітки змінювалась від 10 4 м2/св.
(відстані між свердловинами 100 м) до (4-9)·104 м2 /св., а з кінця 40-х - початку
50-х років минулого століття перейшли до сіток свердловин з густотою (30-
60)·104 м2 /св. Виходячи з теорії інтерференції свердловин і спрощеної
схематизації процесу витіснення нафти водою з однорідного пласта, вважалося,
що в разі розробки нафтових родовищ на водонапірному режимі кількість
свердловин істотно не впливає на нафтовилучення.
Практикою розробки і подальшими дослідженнями встановлено, що в
реальних неоднорідних пластах густота сітки свердловин чинить істотний
вплив на нафтовилучення. Цей Найбільший вплив чинить густота сітки в
вплив тим більший, чим більшдіапазоні густоти сітки по-
неоднорідні і переривчасті 4? 4 2
продуктивні пласти, гірші над (25-30)-10 м /св. У діапазоні густоти сітки
літологофізичні властивостіменше (25-30)-10 м /св.
колекторів, вища в’язкість нафти вплив хоч і спостерігається, проте він не такий
в пластових умовах, більше нафтаістотний, як у випадку
спочатку знаходиться у рідких сіток. У кожному конкретному випадку
водонафтових і підгазових зонах.вибір густоти сітки має
Ущільнення сітки свердловин у
неоднорідно-лінзоподібних
пластах істотно збільшує
нафтовилучення (охоплення
розробкою), особливо у випадку
вдалого розміщення свердловин
відносно різних лінз і екранів.
Найбільший вплив чинить
густота сітки в діапазоні густоти
сітки понад (25-30)·104 м2 /св. У
діапазоні густоти сітки менше
(25-30)·104 м2 /св. вплив хоч і
спостерігається, проте він не
такий істотний, як у випадку
рідких сіток. У кожному
конкретному випадку вибір
густоти сітки має визначатися з
урахуванням конкретних умов.
На практиці застосовують
двоетапне розбурювання
початково рідких сіток
свердловин і подальше вибіркове
їх ущільнення з метою підвищення охоплення неоднорідних пластів
заводненням, збільшення кінцевого нафтовилучення та стабілізації видобутку
нафти. У перший етап бурять так званий основний фонд видобувних і
нагнітальних свердловин за малої густоти сітки. За даними буріння і
дослідження свердловин основного фонду уточнюється геологічна будова
неоднорідного об’єкта, у результаті чого можливі зміни густоти сітки
свердловин, які розбурюють у другому етапі і називають резервними. Резервні
свердловини передбачаються з метою залучення до розробки окремих лінз, зон
виклинювання і застійних зон, які не залучаються до розробки свердловинами
основного фонду в межах контуру їх розміщення. Кількість резервних
свердловин задають з урахуванням характеру і неоднорідності пластів (їх
переривчастості), густоти сітки свердловин, співвідношення коефіцієнтів
в’язкостей нафти і води тощо. Кількість резервних свердловин може сягати 30%
основного фонду свердловин. Їх місце розташування слід планувати в більш
ранні терміни розробки. Зазначимо, що для заміни фактично ліквідованих
свердловин через старіння (фізичний знос) або за технічних причин (у
результаті аварій під час експлуатації видобувних і нагнітальних свердловин)
потрібно обгрунтовувати також кількість свердловин-дублерів, яка може
становити 10...20% фонду.
За темпом введення свердловин у роботу можна виділити одночасну (ще
називають “суцільна”) і уповільнену системи розробки покладів. У першому
випадку темп введення свердловин у роботу швидкий - усі свердловини вводять
у роботу майже одночасно протягом перших одного-трьох років розробки
об’єкта. У випадку великого терміну введення систему називають
уповільненою, яку за порядком введення свердловин у роботу розрізняють на
систему, яка згущується, і повзучу систему. Систему, яка згущується, доцільно
застосовувати на об’єктах зі складною геологічною будовою. Вона відповідає
принципу двоетапного розбурювання. Повзучу систему, орієнтовану відносно
до структури пласта, поділяють на системи: а) вниз за падінням; б) вверх за
підняттям; в) за простяганням. У практиці розробки великих родовищ повзуча
система комплексно поєднується з системою, яка згущується.
Системи розробки з розміщенням свердловин по рівномірній сітці
вважають доцільними за режимів роботи пласта з нерухомими контурами
(режим розчиненого газу, гравітаційний режим), тобто за рівномірного
розподілу по площі пластової енергії. В основному, за трикутною сіткою
розбурено більшість експлуатаційних об’єктів Передкарпаття, Азербайджану,
Туркменистану, Північного Кавказу та ін.
Системи розробки з розміщенням свердловин по нерівномірній сітці
аналогічно розрізняють: за густотою сітки; за темпом введення свердловин у
роботу (введення рядів свердловин - працюють один ряд, два, три ради); за
порадком введення свердловин у роботу. Додатково їх поділяють: за формою
рядів - з незамкнутими рядами і з замкнутими (кільцевими) рядами; за
взаємним розташуванням рядів та свердловин - з однаковими відстанями
відповідно між радами і між свердловинами в рядах і з ущільненням
центральної частини площі.
Такі системи широко використовували за режимів роботи пласта з
рухомими контурами (водо-, газонапірний, напірно-гравітаційний і мішаний
режими). При цьому свердловини розміщували рядами, паралельними
початковому контуру нафтоносності. Густота сітки свердловин сягяє від
20∙104М2/СВ. (якщо відстані між рядами 500 м і між свердловинами у радах 400
м) до 64∙104 м2/св. У сучасному проектуванні початкове розміщення свердловин
майже завжди рівномірне.
 4 Системи розробки залежно від виду використовуваної енергії

Залежно від виду енергії, використовуваної для переміщення флюїдів,

розрізняють: системи розробки покладів на природних режимах, коли
використовується лише природна пластова енергія (тобто системи розробки без
підгримування пластового тиску); системи розробки з підтримуванням
пластового тиску, коли застосовують метод регулювання балансу пластової
енергії шляхом штучного її поповнення. За методами регулювання балансу
пластової енерії виділяють: системи розробки зі штучним заводненням пластів;
системи розробки із запомповуванням газу у пласт.

Системи розробки покладів на природних режимах

Нафтові поклади
Нафтовий поклад пластового типу з природним водонапірним або
активним пружноводонапірним режимом розробляється з використанням
напору крайової води. Така система розробки передбачає розбурювання
покладу видобувними свердловинами з розташуванням їх переважно у чисто
нафтовій частині покладу замкнутими рядами паралельними до внутрішнього
контуру нафтоносності. Для продовження безводного періоду експлуатації
свердловин відстані між рядами свердловин можуть встановлюватися дещо
більшими, ніж між свердловинами у рядах. З цією метою у свердловинах
зовнішнього ряду нижню частину нафтонасиченої товщини пласта зазвичай не
перфорують. У свердловинах внутрішніх рядів нафтонасичений пласт
перфорують по всій товщині. З водо нафтової зони нафта витісняється водою
до свердловин. В процесі розробки відбувається підняття контурів
нафтоносності та розміри покладів зменшуються, відповідно поступово
обводнюються та виводяться з експлуатації свердловини зовнішнього ряду,
потім - свердловини наступних рядів.
Нафтовий поклад масивного типу з природним водонапірним та активним
пружноводонапірним режимами розробляється з використанням напору
підошовної води. Така система розробки передбачає витіснення нафти водою,
що супроводжується повсюдним підняттям ВНК, оскільки послідовно
обводнюється частини покладів розташовані приблизно на одних
гіпсометричних рівнях, розміри покладу зменшуються. Розміщення свердловин
по площі покладу та вибір інтервалів перфорації залежать від висоти покладу.
При висоті покладу у декілька дес.. метрів свердловини розташовують
рівномірно та пласт перфорують від покрівлі до певної умовно прийнятої межі,
яка знаходиться на декілька метрів вище від ВНК. При висоті покладів 200-300
і більше метрів (притаманно для карбонатних колекторів) свердловини
необхідно розташовувати по сітці, яка згущається до центру покладу, при
цьому на кожну свердловину має припадати однакова кількість запасів нафти.
Розкриття продуктивної частини залежить від фільтраційної характеристики
покладу. При низькій в’язкості нафти до 1-2 мПа*с, високій проникності та
однорідній будові продуктивної товщі можливе розкриття у свердловинах
верхньої частини нафто насиченої товщини, оскільки нафта з нижньої частини
може бути витіснена до розкритих інтервалів. При низькій в’язкості нафти та
неоднорідній будові колекторів або при підвищеній в’язкості нафти необхідно
послідовно розкривати перфорацією нафтонасичену товщину.
Нафтовий поклад з природним режимом розчиненого газу розробляється
з використанням енергії розчиненого газу. Система розробки передбачає
розбурювання експлуатаційного об’єкту по рівномірній сітці з перфорацією у
всіх свердловинах всієї нафтонасиченої товщини.
Нафтогазові поклади.
Нафтова частина нафтогазового покладу при розробці на змішаному
режимі, з використанням напору пластових вод та напору газової шапки.
Така система розробки передбачає розташування свердловин по рівномірній
сітці, з перфорацією у них лише частини нафтонасиченої товщини зі значним
відступленням від контактів (рекомендовано використовувати для покладів з
невеликими газовими шапками). При значному об’ємі нафтової частини
покладу порівняно з газовою шапкою більш ефективна дія напору води та
зменшення впливу газової шапки проявляється при великих кутах падіння
пластів, при високому пластовому тиску, підвищеній проникності та
гідропровідності порід-колекторів. Розробка покладу в значній мірі
ускладнюється внаслідок утворення конусів нафти і води.
Нафтова частина нафтогазового покладу при розробці на змішаному
режимі, з використанням напору пластових вод, при незмінному об’ємі
газової шапки (нерухомий ГНК). Стабілізація ГНК у початковому його
положенні забезпечується регулюванням тиску у газовій шапці шляхом відбору
з неї через спеціальні свердловини чітко обґрунтованих об’ємів газу, які
відповідають темпам зниження тиску в нафтовій частині покладу. При такій
системі розробки інтервал перфорації може бути розташований дещо ближче до
ГНК (порівняно з його положенням при одночасному використанні напору
води і газу). При виборі інтервалу перфорації необхідно враховувати
можливість утворення конусів газу і води та необхідність продовження періоду
безводної експлуатації свердловин в умовах піднімання ВНК. Система
розробки з нейтралізацією дії напору газової шапки успішно застосовується при
значній висоті нафтової частини покладу, низькій в’язкості нафти, високій
проникності пласта та при неоднорідності колекторських властивостей пласта.
Газові поклади, Газоконденсатні поклади, які розробляються в умовах
газового режиму при незначній неоднорідності колекторських властивостей
переважаючим є рівномірне розташування свердловин на всій площі покладу.
При неоднорідній будові пластів, яка виражається в наявності в межах покладу
зон з високою продуктивністю, доцільне розташування свердловин якраз в цих
зонах, тобто нерівномірне на площі. Якщо колекторські властивості
поліпшуються в напрямку до склепінної частини покладу (як це буває у
більшості випадків), розташовувати видобувні свердловини доцільно головним
чином в найбільш підвищеній частині структури.
При розташуванні свердловин на газовому покладі з водонапірним
режимом варто виходити із міркувань забезпечення максимально можливого
рівномірного вторгнення крайових вод у поклад. Тому завдання розташування
видобувних свердловин повинно вирішуватися разом із залученням до процесу
дренування всієї газо-насиченої товщини пластів у свердловинах. Виконання
цієї умови значною мірою забезпечує рівномірна сітка розташування свердловин.
Геологічна будова покладів істотно впливає на виділення експлуатаційних
об'єктів, які розбурюються самостійними сітками свердловин. Поклади
масивної будови, які у вигляді чітко вираженої єдиної гідродинамічної системи,
навіть у разі великої товщини продуктивних відкладів (декілька сотень метрів),
при газовому режимі можна розробляти однією сіткою свердловин, тобто
єдиним експлуатаційним об'єктом.
При пластовій будові покладів в умовах утрудненого сполучення
продуктивних горизонтів і великої сумарної газонасиченої товщини як при
газовому, так і при водонапірному режимі доцільніше виділяти два-три об'єкти
розробки. Таке рішення забезпечує великі можливості управління розробкою
кожного з виділених самостійних об'єктів. При близькості колекторських
властивостей продуктивних горизонтів в умовах пластової будови покладів і
відносно невеликої сумарної товщини продуктивної товщі з економічних
міркувань може бути доцільним об'єднання всіх пластів в один експлуатаційний
об'єкт.
Вибір систем розробки газових і газоконденсатних родовищ та динаміка
річного видобутку газу за весь період їх розробки залежать від геолого-
промислової характеристики виявлених покладів та їхньої законтурної області.
Так, характер природного режиму істотно впливає на темп падіння
пластового тиску під час розробки і, відповідно, на характер зниження дебіту
свердловин. У свого чергу це визначає масштаби і терміни буріння додаткових
свердловин. За інших рівних умов на водонапірному режимі пластовий тиск
знижується повільніше, ніж в умовах газового режиму. З підвищенням активності
законтурної області падіння пластового тиску сповільнюється.
Разом з тим дія водонапірного режиму призводить і до несприятливих
наслідків. При неоднорідності колекторських властивостей газоносних порід на
площі та в розрізі, а також нерівномірності дренування покладу в різних
частинах його об'єму проходить прискорене просування води по
високопроникних прошарках, пластах, горизонтах. Це може стати (і стає)
причиною передчасного обводнення видобувних свердловин, які розташовані в
межах поточного контуру газоносності.
Можливий і такий варіант розбурювання родовищ, коли в першу чергу
свердловини, необхідні для дослідно-промислової розробки, бурять з
розкриттям усіх пластів, а в наступних, ущільнюючих свердловинах пласти
розкривають вибірково.

Системи розробки покладів з підтримуванням пластового тиску

Заводнення – не приносить результатів при в’язкості нафти в пластових

умовах більше 30-40 мПа*с , оскільки в пласті не створюється стійкий фронт
витіснення нафти водою. Вода швидко переміщається по найбільш проникних
прошарках пласта залишаючи невиробленим основний об’єм покладу.
Заводнення також не використовують при низькій проникності пластів.
Види заводнення:
1. Законтурне.
 Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- ширина покладу не більше 4-5 км;
- однорідна будова покладу;
- високі колекторські та фільтраційні властивості пласта;
- невелика в’язкість нафти в пластових умовах;
- відсутність фаціальних заміщень;
- відсутність тектонічних порушень;
- наявність гідродинамічного зв’язку між законтурною і нафтовою
частиною покладу.
Видобувні свердловини розташовують рядами паралельно до
зовнішнього контуру нафтоносності. Кількість рядів непарна, для забезпечення
відборів нафти з центральної частини покладу через стягуючий ряд.
Нагнітальні свердловини розташовують на мінімальній відстані від
зовнішнього контуру нафтоносності, яка дорівнює половині відстані між
нагнітальними свердловинами.
2. Приконтурне.
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- ширина покладу не більше 4-5 км;
- однорідна будова покладу;
- високі колекторські та фільтраційні властивості пласта;
- низька в’язкість нафти в пластових умовах;
- відсутність фаціальних заміщень;
- відсутність тектонічних порушень;
- слабкий гідродинамічний зв’язку між законтурною і нафтовою
частиною покладу.
Видобувні свердловини розташовують рядами паралельно до контурів
нафтоносності. Кількість рядів непарна, для забезпечення відборів нафти з
центральної частини покладу через стягуючий ряд. Нагнітальні свердловини
розташовують у міжконтурній зоні на мінімальній відстані від зовнішнього
контуру нафтоносності, яка дорівнює половині відстані між нагнітальними
свердловинами.
3. Внутрішньоконтурне:
а) осьове (поздовжнє)
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- ширина покладу більше 4-5 км;
- низькі фільтраційні властивості пласта;
- погіршення колекторських властивостей від склепіння до
периферійних частин покладу;
- низька в’язкість нафти в пластових умовах.
У випадку хорошого гідродинамічного зв’язку між законтурною і
нафтовою частинами покладу при однаковому співвідношенні в’язкості нафти і
закачуваної води осьове заводнення використовують з законтурним.
Видобувні свердловини розташовують рядами паралельно до
розрізаючого ряду і зовнішнього контуру нафтоносності. Кількість рядів
непарна, для забезпечення відборів нафти з центральної частини покладу через
стягуючий ряд. Нагнітальні свердловини розташовують вздовж довгої осі
структури. Відстані між лінією нагнітання і першим експлуатаційним рядом
дорівнює відстані між рядами видобувних свердловин.
Для об’єктів з однорідною геологічною будовою цю відстань збільшують
в 1,2 – 1,5 рази. При одночасному застосуванні осьового і законтурного
заводнення в першу чергу необхідно планувати буріння нагнітальних
свердловин, як в межах покладу так і за контуром нафтоносності, а також
видобувних свердловин у рядах, які прилягають до нагнітальних свердловин.
б) центральне
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- невеликі розміри покладів (1-3 км) ізометричної форми;
- порівняно однорідна будова, незначні фаціальні заміщення;
- погіршення колекторських властивостей від склепіння до
периферійних частин покладу;
- низька в’язкість нафти в пластових умовах.
Видобувні свердловини розташовують концентричними рядами
паралельно до зовнішнього контуру нафтоносності в межах нафтової та
водонафтової частин. Нагнітальні свердловини у кількості від 3 до 7
розташовують у центральниій частині покладу по-колу радіусу 250 метрів.
в) кільцеве
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- ізометрична овальна форма;
- великі розміри покладів;
- незначне розчленування, незначна фаціальна мінливість;
- низька в’язкість нафти в пластових умовах.
Видобувні свердловини розташовують паралельно зовнішньому контуру
нафтоносності та кільцевому ряду нагнітальних свердловин. Нагнітальні
свердловини розташовують у межах покладу по-колу на відстані 0,4 радіуса
покладу, в законтурній зоні вони розташовуються паралельно до зовнішнього
контуру нафтоносності.
г) розрізання покладу нагнітальними свердловинами на блоки
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- значні розміри покладів;
- висока фаціальна мінливість та неоднорідність пластів;
- низькі колекторські та фільтраційні властивості порід;
- підвищена або висока в’язкість нафти в пластових умовах.
- значне розчленування розрізу;
- низька піщанистість;
- низька гідропровідність.
Площу експлуатаційного об’єкту розрізають рядами нагнітальних
свердловин на окремі полоси шириною 3-5 км. Напрям лінії розрізання
вибирають вхрест переважаючого простягання колеторів з різною проникністю.
 Видобувні свердловини розташовують рядами паралельними до
нагнітальних свердловин. Число рядів в кожному блоці має бути непарним.
Застосовують трьохрядні розташування свердловин. Пятирядні системи
застосовують при значеннях рухомості нафти більше 0,1 мкм 2/(мПа*с), для
покладів з меншою рухомістю необхідно застосовувати системи з меншою
кількістю рядів видобувних свердловин і більш вузькими по ширині блоками
розробки.
Ця система заводнення має наступні переваги перед законтурним і
приконтурним заводненням:
- значно покращуються показники розробки неоднорідних об’єктів,
- в розробку можна вводити з випередженням будь-яку частину покладу,
особливу ту, яка містить значні запаси нафти та характеризується значними
дебітами свердловин,
- форма блоку може максимально відобразити геолого-промислову
особливість покладу,
- можна використовувати одночасно з законтурним та приконтурним
заводненням,
- дозволяє найбільш ефективно контролювати та регулювати розробку.
д) площове
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- значна товщина пластів;
- однорідна будова пластів-колекторів;
- низькі фільтраційні властивості пласта;
- низька в’язкість нафти в пластових умовах.
Нагнітальні свердловини чергують з видобувними витримуючи між ними
певну відстань. При цьому застосовують наступні варіанти їх розташування:
- лінійна система розміщення свердловин – ряди нагнітальних
свердловин чергують з рядами видобувних розташовуючи їх в шахматному
порядку;
- п’ятиточкова – нагнітальні свердловини розташовують у вершинах
квадрату, а видобувну в його центрі;
- семиточкова (вибирається залежно від рухомості нафти) – нагнітальні
свердловини розташовують у кутах правильного шестикутника, а видобувну в
його центрі;
- дев’ятиточкова – нагнітальні свердловини розташовують у вершинах
квадратів та посередині його сторін, видобувна в його центрі;
- чотирьохточкова – нагнітальні свердловини розташовують у
вершинах трикутника, видобувну в його ценрі.
є) вибіркове
Застосовується для об’єктів з наступними геолого-промисловими
особливостями:
- значна неоднорідна будова пластів-колекторів;
- лінзовидна будова покладу;
- різка зміна колекторських властивостей;
- мінливість фільтраційних параметрів пласта;
- різка зміна ефективної товщини пласта;
 - значне розчленування.
Поклад розбурюють по рівномірній трикутній чи квадратній сітці. У
якості нагнітальних вибирають свердловини, у яких встановлена максимальна
товщина пласта, найкраща фільтраційна характеристика пласта, максимальне
число проникних пропластків та їх зв’язок з аналогічними пропластками у
видобувних свердловинах. Кількість нагнітальних свердловин при такій системі
суттєво скорочується порівняно з їх числом при площовому заводненні.
ж) вогнищеве
Рекомендується на об’єктах, де вже застосовується певна система
розробки, яка на окремих ділянках себе не виправдала через невідповідність
геолого-промислової характеристики покладу. Заводнення доповнює прийняту
систему розробки та покращує виробку запасів.
Застосовується для об’єктів з наступними особливостями:
- вклинювання колекторів;
- значна перерваність пласта;
- різка зміна колекторських властивостей пласта;
- значні зміни фільтраційних властивостей покладу;
- наявність лінзовидних тіл;
- наявність літологічно та стратиграфічно екранованих покладів.
з) бар'єрне
Барєрне заводнення застосовують на об’єктах для яких характерні
наступні геолого-промислові особливості:
- малоактивна водоносна система покладу;
- наявність щільних непроникних пропластків в інтервалі ГНК;
- незначні кути падіння порід;
- проникність вхрест напластування порід значно нижча проникності
по нашаруванню;
- відсутність тріщинуватих порід.
Нагнітальні бар’єрні свердловини бурять вздовж внутрішнього контуру
газоносності, вода, що закачується утворює бар’єр, який розділяє газонасичену
частину покладу від нафтової, при цьому ГНК залишається на одному рівні, що
дозволяє одночасно видобувати нафту і газ.

Системи розробки із нагнітанням газу в пласт можуть застосовуватися за

двома основними варіантами: запомповування газу у підвищені частини
покладу (в газову шапку); площове запомповування газу.
Успішне помпування газу можливе лише за значних кутів нахилу
однорідних пластів (покращуєшся гравітаційне розділення газу і нафти),
невисокого пластового тиску (тиск нагнітання звичайно на 15...20 % вищий від
пластового), близькості значень пластового тиску і тиску насичення нафти
газом або наявності природної газової шапки, малої в’язкості нафти. За
економічною ефективністю вона значно поступається заводненню, тому має
обмежене застосування, зокрема в Україні знайшла застосування лише на
Битківському родовищі.

5 Геологічне обґрунтування вибору систем розміщення

експлуатаційних свердловин.
 В процесі проектування розробки має бути створена раціональна система
розташування видобувних свердловин, яка б максимально відповідала геолого-
промисловим особливостям експлуатаційного об’єкта.
У наш час застосовують двох етапне розбурювання експлуатаційних
об’єктів. На першому етапі бурять свердловини основного фонду, тобто
свердловини розташовані по площі об’єкту по чіткій геометричній сітці, форму
якої визначають враховуючи метод дії на пласт, а щільність свердловин з
врахуванням середніх параметрів об’єкта.
На другому етапі послідовно бурять свердловини резервного фонду, які
передбачені проектним документом і складають 20-50 % а інколи і більше від
свердловин основного фонду. Розташування цих свердловин у першому
проектному документі не визначається, а їх кількість залежить від складності
будови об’єкта, щільності сітки основного фонду свердловин, ступеня
вивченості об’єкту. Місця закладання резервних свердловин визначають після
буріння свердловин основного фонду на основі геолого-промислової інформації
отриманої при їх бурінні та експлуатації.
Резервні свердловини розташовують на ділянках, які з геологічних або
інших причин не залучені або не достатньо залучені у розробку основним
фондом. На об’єктах у яких на завершальній стадії буде відбуватися стягування
контурів нафтоносності, частину резервних свердловин бурять на лінії
стягування контурів. Цим досягається більш високі рівні видобутку на
завершальній стадії та підвищення кінцевого нафтовилучення. За результатами
буріння свердловин (основного та резервного фонду) на експлуатаційному
об’єкті створюється нерівномірна сітка з різними відстанями між сусідніми
свердловинами, яка відповідає геологічній неоднорідності продуктивних
пластів.
За характером розташування свердловин основного фонду розрізняють
рівномірні та рівномірно-змінні (рядами сітки). Рівномірними називають сітки з
однаковими відстанями між свердловинами. Їх застосовують на покладах для
яких свердловини мають обмежений радіус дії внаслідок низької проникності
або високої неоднорідності продуктивних пластів, при підвищенні в’язкості
нафти, для широких водо нафтових або підгазових зон. Рівномірне
розташування свердловин застосовують при площовому або вибірковому
заводненні, при розрізанні покладу на вузькі блоки. При рівномірній сітці
просто можна змінити розташування або збільшити кількість нагнітальних
свердловин, повсюдно або вибірково ущільнити сітку тощо. Рівномірні сітки
поділяють на квадратні та трикутні. Квадратні сітки на нафтових родовищах
використовують порівняно рідко. Основна умова їх застосування значна
мінливість фільтраційно-ємнісних властивостей пласта, значна його
неоднорідність. Застосування квадратної сітки на таких родовищах дозволяє
пробуреними видобувними свердловинами проводити подальше вивчення
покладу його неоднорідності та ущільнювати сітку свердловин переходячи на
трикутну.
Квадратні сітки широко застосовують при розробці газових покладів, що
дозволяє рівномірно дренувати поклад та забезпечувати постійні дебіти газу з
досягненням максимального газовилучення.
 Трикутні сітки при розробці нафтових покладів використовують більш
широко. У цьому випадку площа між свердловинами дренується більш
інтенсивно ніж при квадратній сітці. Трикутна сітка може бути отримана
шляхом буріння резервних свердловин у центрі квадратів при розбурювання
покладу на першому етапі. При розбурюванні покладу по рівномірній сітці не
слід допускати викривлення свердловин, що може призвести до значного
спотворення запроектованої сітки свердловин.
Рівномірно-змінними (рядами) називають сітки, в яких відстані між
рядами свердловин більші, ніж відстані між свердловинами в рядах. Відстані
між рядом нагнітальних і найближчим рядом видобувних свердловин може
дорівнювати відстані між рядами видобувних свердловин або бути дещо
більшою за неї. Збільшення відстані між рядами сприяє продовженню
безводного періоду експлуатації свердловини. Таке розташування доцільне на
покладах пластового типу при системах розробки, коли нагнітальні
свердловини розташовують у геометричних рядах – при за контурному та при
контурному заводненні та при всіх різновидах розрізання покладів. Рівномірно
змінні сітки при розташуванні видобувних і нагнітальних свердловин
паралельними рядами доцільно застосовувати на об’єктах високої
продуктивності. Розташування свердловин рядами називають лінійними.
При лінійному розташуванні свердловин з однаковою відстанню між
свердловинами розрізняють сітки з постійними відстанями, коли повсюдно
зберігаються відстані між рядами і між свердловинами в рядах (нерівні між
собою), і сітки з ущільненням до центру площі, коли названі відстані
скорочуються в цьому напрямку. Найчастіше проектують сітку першого типу.
У деяких випадках, коли точно відомо, що лінія стягування контурів збігається
з положенням внутрішнього (центрального) ряду, вже при закладанні
основного фонду свердловин в цьому ряді розташовують більш щільно, ніж у
зовнішніх рядах. Поступове зменшення відстаней між рядами і між
свердловинами в рядах основної сітки може бути передбачено при різкому
збільшенні нафтонасиченої потужності пластів до центру покладу (площі). Таке
явище характерне, наприклад, для водонафтових покладів, що мають значну
висоту.
На об'єктах платформного типу з великою площею нафтоносності на
різних їх ділянках може бути прийнято різне розміщення свердловин,
наприклад в чисто нафтовій зоні - рядами, у водонафтовій або підгазовій - по
рівномірній сітці.
За формою рівномірні сітки свердловин основного фонду поділяються на
квадратну і трикутну. Трикутну сітку застосовують при рівномірному
розміщенні свердловин рядами, тобто при розрізанні покладів на блоки, а також
при семиточковому площадному заводненні. Квадратну сітку проектують при
п'ятиточковому і дев'ятиточковому і часто при вибірковому заводненні.
Свердловини в рівномірно-змінних сітках завжди розташовують в шаховому
порядку для забезпечення більш рівномірного переміщення контурів
нафтоносності при розробці покладів.
 До найважливіших показників сітки основного фонду свердловин
відносить її щільність, яка характеризується відстанями (м) між свердловинами
і між рядами, а також питомою площею S̄ осн на одну свердловину (га/cв).
При рівномірних сітках відстані між свердловинами однакові –lсв, при
S̄ =l S̄ =l /1 , 075
цьому при квадратної сітці осн св 2 при трикутній - осн cв2 . Слід
враховувати, що величина S̄ осн при різних видах заводнення характеризує
рівномірну сітку неоднозначно: для системи розробки з розрізанням покладів
на блоки (тобто для лінійного розміщення свердловин) вона характеризує
щільність сітки видобувних свердловин S̄ осн .д. , для систем з площовим і
вибірковим заводненням – спільну щільність сітки видобувних і нагнітальних
S̄
свердловин осн .(д.+н.) .
Рівномірно-змінні сітки характеризуються відстанями: lсв .д.×l р . д .×l р.(н−д)×lсв .н.
, де lcв.д - відстані між добувними свердловинами в рядах; lр.д – відстані між
рядами добувних свердловин; lр.(н.-д.) - відстані між нагнітальним і першим
(зовнішнім) добувним рядами; lcв.н - відстань між нагнітальними свердловинами
в рядах. У випадках, коли відстані між добувними і нагнітальними
свердловинами однакові, що буває дуже часто, сітка характеризується трьома
відстанями: lсв .×l р.д .×l р .(н−д ) (наприклад, 500×600×700 м).
При рівномірно-змінних сітках величина S̄ осн , як і при лінійних
рівномірних сітках, характеризує щільність сітки добувних свердловин:
S̄ осн =l cв .д. /l р .д. .
Вибрану для конкретного об'єкта з урахуванням всіх факторів щільність
сітки називають оптимальною. На основі досвіду розробки нафтових покладів
встановлено, що для забезпечення при витісненні нафти водою максимально
високої нафтовіддачі на об'єктах з менш сприятливою геологопромисловою
характеристикою необхідно застосовувати більш щільні сітки основного фонду
свердловин. Орієнтовно можуть бути дані наступні рекомендації щодо вибору
щільності основної сітки для різних геологічних умов.
Сітки добувних свердловин щільністю 100 - 42 га/св (від 900×1100 до
600×700 м) - для покладів з особливо сприятливою характеристикою: з дуже
низькою відносною в'язкістю нафти (менше 1), з високою проникністю
монолітного пласта при великій нафтонасиченій потужності, особливо при
тріщинному типі карбонатних колекторів і масивній будові покладів.
Сітки видобувних свердловин щільністю 40 - 30 га/св (від 600×650 до
500×600 м) - для покладів пластового типу з сприятливою характеристикою: з
низькою відносною в'язкістю пластової нафти (1-5), з проникністю колекторів
більше 0,3-0,4 мкм2, при порівняно однорідній будові експлуатаційного об'єкта.
Сітки добувних свердловин або нагнітальних і добувних разом залежно
від виду заводнення щільністю 28 - 16 га/св (від 500×550 до 400×400 м) - для
покладів нафти в геологічно неоднорідних пластах при вдносній в'язкості
нафти до 4 - 5, а також при підвищеній відносній в'язкості нафти (до 15 - 20)
навіть при високій проникності пластів.
 Сітки нагнітальних і видобувних свердловин щільністю менше 16 га/св
(менше 400×400 м) - для покладів з неоднорідною будовою або з низькою
проникністю пластів, а також для покладів з високою відносною в'язкістю
нафти (до 25 - 30) і покладів, які потребують обмеження відбору рідини з
свердловин в зв'язку з утворенням конусів води або газу, нестійкістю порід-
колекторів і т. д.
На практиці для якісного порівняння щільності сітки свердловин на
різних об'єктах виділені вище орієнтовно чотири групи сіток різної щільності
основного фонду свердловин умовно називають відповідно: досить рідкісні,
рідкісні, середні, щільні.
На вибір щільності сітки свердловин істотний вплив може чинити
глибина покладу. З економічної точки зору при інших рівних умовах для
глубокозанурених пластів доцільними можуть виявитися більш розріджені
сітки в порівнянні з сітками при невеликих глибинах. У таких випадках
розріджену сітку поєднують з більш активною системою впливу. Однак
необхідно враховувати, що по об'єктах з несприятливою геологічною
характеристикою при розріджених сітках втрати нафти в надрах зростають.
Значний вплив на вибір сітки надає щільність запасів, тобто величина
запасів, яка припадає на одиницю площі покладу. Зі збільшенням щільності
запасів зростає доцільність зменшення відстані між свердловинами.
При обгрунтуванні оптимальної сітки основного фонду добувних і
нагнітальних свердловин поряд з геологічними чинниками слід враховувати і
технологічні - співвідношення кількості добувних і нагнітальних свердловин,
величину градієнта тиску в пласті і ін.
Як вже зазначалося вище, в результаті буріння свердловин резервного
фонду експлуатаційний об'єкт виявляється розбурений по нерівномірній сітці,
відповідно до неоднорідності його будови.
Для оцінки фактичної щільності сітки свердловин застосовують кілька
показників, які в поєднанні один з другим дають досить чітке уявлення і про
активність системи розробки та про характер розбуреності об'єкта.
Розміщення свердловин на площі газоносності. При розробці родовищ
природних газів застосовують такі системи розміщення видобувних свердловин
на площі газоносності: рівномірне розміщення по квадратній або трикутній
сітках при середній відстані між свердловинами 700—1000 м; розміщення
свердловин у вигляді кільцевих батарей або лінійних рядів; розміщення
свердловин в центральній (купольній) частині покладу; розміщення свердловин
у вигляді кущів, нерівномірне розміщення свердловин на площі газоносності.
До всіх систем розміщення свердловин на площі газоносності ставляться
дві основні вимоги. Свердловини потрібно розміщувати так, щоб забезпечити
заданий відбір газу за якомога більший проміжок часу при найменших витратах
і рівномірне зниження тиску по всьому пласту. У протилежному випадку
утворюються зони пониженого тиску, в результаті чого доведеться передчасно
вводити в експлуатацію головну (дотискуючу) компресорну станцію.

Тема 5 Геологічне обґрунтування вибору системи розробки.

1) Нафтові родовища.
 2) Нафтогазові родовища. Нафтогазоконденсатні родовища.
3) Газові родовища. Газоконденсатні родовища.

1 Нафтові родовища

У наш час при використанні природних видів енергії розробляють

поклади нафти з ефективними природними режимами для яких не потрібна
штучна дія на пласт та поклади з особливостями геологічної будови при яких
методи дії не приносять необхідних результатів або не можуть бути
застосовані. До нафтових покладів з ефективними природними режимами
відносять поклади з водонапірними та активним пружноводонапірним
режимами (активний режим, коли відбувається видобуток нафти високими
темпами без зниження пластового тиску нижче тиску насичення).
На видобуток нафти великий вплив матиме підвищення ефективності
систем розробки, із застосуванням методів заводнення і у найближчі роки ці
методи залишаться головними під час розробки нафтових родовищ.
З досвіду розробки нафтових родовищ встановлено, що деякі принципові
положення технології заводнення себе не виправдали: багатоетапність у
розробці родовищ при консервації внутрішніх частин, згущення сітки
свердловин до центру покладу, розрідження сітки на ділянках з погіршеними
колекторськими властивостями, відключення свердловин при 50 % обводнення
тощо. Також встановлено, що співвідношення в’язкосте нафти і води,
неоднорідність продуктивних пластів, ширина смуг, за умови розрізання
покладів, щільність сітки свердловин мають значно більший вплив, ніж це
допускалось раніше. Доведена доцільність застосування різних систем
заводнення залежно від геолого-промислових умов.
Невирішеними залишаються питання: кількісної оцінки раціональної
щільності сітки свердловин, впливу темпів розробки на кінцеве нафто
вилучення, ефективності систем заводнення у різних геолого-промислових
умовах тощо.

2 Нафтогазові родовища. Нафтогазоконденсатні родовища

У світі накопичений значний досвід розробки нафтогазових родовищ як на

природних режимах, так і з допомогою впливу на пласти заводненням, яке в цих
умовах набагато складніше, ніж у нафтових покладах.
Для нафтогазових родовищ під час розробки нафтових частин виникають
аналогічні проблеми, що і для нафтових, - високі темпи відборів нафти,
підвищення нафтовилучення пластів, досягнення високої економічної
ефективності. Тому, починаючи від 50-х років XX ст., у практику розробки
нафтогазових родовищ почали впроваджувати методи заводнення. Найбільш
поширене звичайне законтурне і бар'єрне заводнення (відокремлення нафтової
частини покладу від газової шляхом нагнітання води на границі газо-
нафтового контакту), а також поєднання бар'єрного заводнення із законтурним.
Складність заводнення нафтогазових покладів полягає в тому, що у зв'язку
з високою рухливістю газу останній проривається з газової шапки до вибоїв
свердловин у нафтовій частині, після чого видобувні свердловини не виконують
свого головного завдання - відбирання нафти.
Істотним недоліком законтурного заводнення під час розробки
нафтогазових покладів є тривала консервація вільного газу газової шапки. Тому
при значних запасах газу в газовій шапці застосовують бар'єрне заводнення, яке
сприяє здійсненню одночасної розробки нафтової та газової частин покладу.
Проте розглянуті способи розробки нафтогазових родовищ можуть бути
втілені за умови високої проникності пластів та низької в'язкості нафти у всіх
частинах покладів (газової, нафтової та водоносної). При слабопроникних
колекторах у покладах необхідно застосовувати інші системи розробки.
Запропоновано спосіб розробки нафтогазових покладів для
слабопроникних колекторів з широкими підгазовими частинами. У цій системі
один ряд нагнітальних свердловин розташовують уздовж зовнішнього контуру
газоносності і вода нагнітається у свердловини на всю товщину пласта, що
забезпечує роз'єднання нафтової та газонафтової частин. Наступний ряд
нагнітальних свердловин розташовують дещо нижче внутрішнього контуру
газоносності, що забезпечує роз'єднання підгазової та газонасиченої частин
покладу. Ізольована таким чином підгазова частина нафтового покладу, що
містить нафту та вільний газ, розробляється самостійною сіткою
свердловин.
У процесі розробки нафтогазоконденсатних родовищ перед нафтовиками
виникли дві специфічні проблеми. Перша відповідає тим випадкам, коли нафтова
частина родовища представлена вузькою нафтовою облямівкою. На ній
недоцільно бурити більше одного ряду видобувних свердловин. У випадку
активної законтурної області видобувні свердловини відносно швидко
обводнюються. За відсутності активних контурних вод та бар'єрного
заводнення у процесі розробки покладу газові фактори видобувних
свердловин різко збільшуються, в результаті чого їх експлуатація
припиняється. Під час впровадження бар'єрного заводнення нафтові свердловини
також швидко обводнюються від закачуваної води на границі газонафтового
контакту.
Таким чином, у висвітлених вище випадках розробка нафтогазових
покладів часто низькоефективна щодо повноти вилучення нафти із надр.
Нафтовилучення у таких випадках досягає близько 15-20 % навіть у покладах
з низькою в'язкістю нафти.
Друга проблема пов'язана з видобутком конденсату з
нафтогазоконденсатних родовищ. Заводнення родовищ сприяє підвищенню
конденсато- і нафтовилучення, але не завжди приводить до збільшення
загального вилучення вуглеводнів, бо у цьому випадку може суттєво знизитися
газовилучення з пластів. Кількість вилучуваних вуглеводнів із
нафтогазоконденсатних родовищ можна збільшити, використовуючи
комбінований вплив на газоконденсатну частину родовища шляхом нагнітання в
неї газу та води.
Найменше вирішена проблема розробки глибокозалягаючих
нафтогазоконденсатних покладів з аномально високим пластовим тиском,
колектори яких сильно деформуються у процесі видобування з них вуглеводнів,
внаслідок чого проходить різке падіння пластового тиску. Більше того, кількість
таких родовищ постійно зростає, а тому вирішення цієї проблеми стає більш
гострим та актуальним.

3 Газові і газоконденсатні родовища

Розробка газових і газоконденсатних покладів з урахуванням високої

ефективності природних режимів до сьогоднішнього часу здійснюється з
використанням природної енергії без штучного впливу.
Дослідження та узагальнення досвіду розробки газових і
газоконденсатних родовищ свідчать, що основний вплив на динаміку техніко-
економІчних показників мають геолого-промислові характеристики об'єктів.
Разом з тим застосування ефективної системи розробки дає можливість значно
знівелювати несприятливі геолого-промислові особливості експлуатаційних
об'єктів.
Газові родовища розробляються на виснаження з використанням
природної енергії, тобто без дії на пласти. У зв'язку з цим відбір газу з покладів
протягом всього періоду розробки звичайно супроводжується постійним
зниженням пластового тиску. При цьому темпи його зниження вищі за умови
газового режиму та значно менші водонапірного.
Зниження пластового тиску в газових покладах під час розробки призводить
до важливих наслідків. Під час взаємодії покладів із законтурною областю
зниження пластового тиску в покладах, особливо в крупних, впливає на
пластовий тиск в усій водонапірній системі, до якої вони належать. Як наслідок,
нові поклади, які розташовані близько від тих, що розробляються, до початку
їхнього освоєння можуть мати понижений пластовий тиск порівняно з
початковим у водонапірній системі. В одновікових відкладах також може
спостерігатися взаємодія експлуатованих покладів, яка виражається в
помітній невідповідності швидкості зниження пластового тиску і темпів
відбирання газу.
Одним із важливих наслідків падіння пластового тиску є поступове
зниження дебітів свердловин у процесі розробки покладів. На відміну від
нафтових зниження дебітів газових свердловин під час падіння тиску проходить
навіть при збереженні постійної депресії на вибої. Це зумовлено порушенням
лінійного закону фільтрації внаслідок надто високих швидкостей руху газу в
присвердловинній зоні пласта.
Під час зниження пластового і вибійного тисків у покладах постійно
зростає перевищення геостатичного тиску, що може призводити до помітної
деформації порід-колекторів, особливо у присвердловинних зонах. В результаті
цих процесів погіршуються колекторські властивості порід і проходить деяке
зниження дебіту свердловин.
Одна з особливостей газових покладів полягає в тому, що внаслідок
високої рухливості газу навіть у разі великих розмірів покладів кожен з них
являє собою єдину газодинамічну систему, всі частини якої у процесі розробки
тією або Іншою мірою взаємодіють. Це створює передумови для управління
процесом розробки шляхом зміни відборів газу з різних частин покладу з метою
перерозподілу пластового тиску в його межах І, можливо, більшого гальмування
темпів його зниження.
 Наступна особливість розробки газових покладів (родовищ) зумовлена
високою рухливістю газу — високі дебіти свердловин, які приблизно на два
порядки перевищують дебіти нафтових при однакових колекторських
властивостях. Це дає змогу забезпечувати досить високі темпи розробки
відносно невеликою кількістю видобувних свердловин, тобто набагато меншою
щільністю сітки, ніж на нафтових покладах.
Як уже відзначалося, у зв'язку зі зниженням пластового і вибійного
тисків дебіт газових свердловин постійно зменшується. Для збільшення
тривалості періоду збереження досягнутого максимального рівня видобутку
газу в міру зниження дебіту свердловин бурять і вводять в експлуатацію
додаткові свердловини. В результаті фонд діючих свердловин поступово зростає.
Проте і при цьому середня щільність сітки свердловин залишається набагато
рідшою, ніж під час розробки нафтових покладів. Після відбору 60-70 %
видобувних запасів газу буріння свердловин, як правило, зупиняють з причин
низького пластового тиску.
По-різному вирішуються питання експлуатації свердловин, які
обводнюються під час розробки нафтових і газових родовищ. Найтові
свердловини тривалий час експлуатуються після появи в них води. Обводнення
продукції постійно зростає і при досягненні критичного значення (95-99 %), коли
експлуатація високообводнених свердловин стає нерентабельною, їх виводять з
роботи, але і після цього розглядаються можливості використання цих
свердловин як нагнітальних. контрольних або переводять на періодичну
експлуатацію з періодом до 5-6 місяців простоювання. На цій стадії зі
свердловин відбираються дуже великі об'єми супутньої води, що може
негативно впливати на компенсацію відборів із пласта нагнітанням води.
Під час розробки газових покладів (родовищ) свердловини, в яких з'явилася
вода, у більшості випадків виводяться з експлуатації після відносно невеликих
відборів води з поповненням за необхідності " діючого фонду за рахунок
буріння нових свердловин. Це пов'язано з особливостями промислового
облаштування газових родовищ та відсутністю резервуарів (нагнітальних
свердловин) для утилізації промислових вод. Необхідно відзначити, що в газовій
промисловості не застосовуються механізовані способи експлуатації свердловин
з високим обводиенням продукції, які широко впроваджені в нафтовій галузі -
глибинно-насосний спосіб і плунжерно-ліфтна експлуатація. На деяких
промислах проводять періодичні продування обводнених простоюючих
свердловин сухим газом з інших свердловин, але ці роботи епізодичного
характеру та обмежені у зв'язку із відсутністю джерел з високим тиском.
Розробка газоконденсатних родовищ має свої особливості і більш складна,
ніж газових. Після відбору з покладів газу і конденсату з використанням
природних режимів вибійний тиск у свердловинах і пластовий у покладах
знижуються нижче тиску початку конденсації. В результаті цього спочатку в
локальних присвердловинних зонах, а пізніше скрізь у покладі починаються
фазові переходи - частина конденсату випадає з газу у вигляді рідини, осідає в
пустотах породи-колектора і частково залишається в надрах, що зумовлює його
втрати і зниження коефіцієнта вилучення конденсату. Необхідно зауважити, що
конденсат - дуже цінна сировина для нафтохімічної промисловості. Тому для
крупних за запасами газоконденсатних родовищ, які характеризуються високим
вмістом конденсату у пластовому газі, вельми актуальна проблема
застосування систем розробки, які забезпечують підтримання пластового тиску
вищим відтиску початку конденсації (точка роси). В теперішній час вважають
можливим застосування для цього методів нагнітання у поклади сухого газу або
води.
Перспективнішим є перший метод, при якому у пласт нагнітається сухий газ
з повною компенсацією відборів або частковою залежно від проектних рішень.
Такий технологічний процес називають сайклінг-процесом, що означає круговий
циркулюючий (рециркуляція).
Нагн ітання сухого газу в поклади необхідно проводити до тих пір, поки
вміст конденсату у видобутому газі не знизиться до мінімально допустимого з
економічної точки зору. Після цього нагнітання газу припиняють, нагнітальні
свердловини переводять у фонд видобувних, а поклад розробляють як газовий на
режимі виснаження пластової енергії. Впровадження цього процесу гальмується
тим, що значна частина сухого газу тривалий час не буде використовуватися в
народному господарстві, а також технічними складнощами реалізації процесу
(великі капіталовкладення і терміни для облаштування родовища, значні
експлуатаційні витрати на експлуатацію компресорних станцій високого тиску).
Особливість проектування розробки газових і газоконденсатних родовищ з
низьким вмістом конденсату на природних режимах полягає в тому, що
загальну проектну кількість видобувних свердловин визначають, виходячи з
необхідності забезпечення якомога тривалішого періоду максимального рівня
видобутку газу.
Проблема досягнення проектного коефіцієнта вилучення газу вирішується
паралельно тією ж кількістю видобувних свердловин. З початком падіння
видобутку газу, а значить, і пластового тиску буріння свердловин звичайно
припиняють. На нафтових же покладах значна частина проектних свердловин
призначена головним чином для досягнення проектного коефіцієнта вилучення
нафти. Буріння таких свердловин на ділянках, де виявлені невироблені "цілики"
нафти, здійснюється практично до кінця розробки родовища.
Геологічна будова газових родовищ порівняно з нафтовими в кінцевому
результаті висвітлена значно меншою кількістю свердловин. У зв'язку з цим під
час вивчення геологічної будови покладів і родовища або площі загалом, а також
апробації запасів газу особливо важливо використати всі можливі непрямі
методи - гідрогазодинамічні, оцінку запасів за методом падіння пластового
тиску, інтерференцію свердловин, динаміку пластового тиску та ін.
Необхідно відзначити, що порівняно з нафтовими покладами в газових при
прояві в них напору контурних вод існують умови для найбільш нерівномірного
переміщення води. Це пов'язано з тим, що кондиційні границі проникності
колекторів для газу значно нижчі, ніж для нафти і води, тому об'єктивно
підвищується неоднорідність пластів за рахунок підключення в ефективний
об'єм покладу порід, непроникних для нафти і води. В результаті створюються
умови для вельми нерівномірного проникнення води більш проникними для неї
прошарками. В розглянутих умовах особливо важливого значення набуває
регулювання відборів газу за товщиною продуктивних горизонтів з метою
максимально можливого вирівнювання швидкості вторгнення води. Необхідно
виконувати великі обсяги робіт у свердловинах для ізоляції обводнених
інтервалів або цілих пластів, горизонтів. Разом з тим, як показує досвід
розробки, навіть при високій організації контролю за управлінням процесами
регулювання нерівномірне переміщення води в газову частину, зумовлене
неоднорідністю порід-колекторів, призводить до збільшення втрат газу.
У зв'язку з різним ступенем неоднорідності продуктивних горизонтів,
значення коефіцієнта вилучення газу при водонапірному режимі коливається в
досить широкому діапазоні. На покладах з помірною неоднорідністю
колекторських властивостей можна досягнути високого значення коефіцієнтів
вилучення, близького до такого, як у газовому режимі (0,9-0,95). При високій
геологічній неоднорідності кінцевий коефіцієнт вилучення газу залишається
набагато меншим.
На системи розробки газових родовищ значно впливають глибина
залягання покладів, величина запасів та облаштування промислового
господарства. При інфільтраційній природі пластового тиску (якраз у цих
умовах найбільш вірогідний прояв активного водонапірного режиму) глибина
залягання продуктивного пласта визначає початковий тиск. Останній впливає на
початкові дебіти свердловин і динаміку видобування газу.
Під час розробки газоконденсатних родовищ із підтриманням пластового
тиску вплив геологічних факторів на вибір системи і показники розробки ще
більше зростає. Обґрунтування розташування видобувних і нагнітальних
свердловин та ефективність процесу дії на газоконденсатний поклад часто
визначаються тими ж геологічними факторами, що і при нагнітанні води в
нафтовий поклад, - розміром покладу, його тектонічною будовою,
колекторськими властивостями порід, характером і ступенем макро- і
мікронеоднорідності та ін. При незначних розмірах покладу, великих кутах
падіння порід і відсутності взаємодії покладу із законтурною областю (поклад
літологічного типу з наявністю "закриваючого" прошарку в його основі) перевага
може бути віддана варіанту з розташуванням нагнітальних свердловин у
внутрішній, а видобувних - у зовнішній частинах покладу. Цей варіант має такі
переваги: направленість витіснення щільнішого пластового газу менш щільним
(важким) сухим зверху вниз, що забезпечує високу ефективність процесу;
відсутність геологічних передумов для витіснення частини пластового газу за
межі покладу. При доброму гідродинамічному зв'язку газоконденсатних покладів
з водонапірною системою, особливо при пологому заляганні пластів,
актуальним є варіант із розташуванням нагнітальних свердловин у периферійній
частині покладів, а видобувних -у внутрішній. Такий підхід забезпечує умови для
тривалої безводної експлуатації видобувних свердловин. Підвищення
пластового тиску в зоні розташування нагнітальних свердловин різко знижує
можливість вторгнення у поклад контурних вод. Велика площа газоносності
служить сприятливою передумовою для рівномірного розташування видобувних і
нагнітальних свердловин на площі.
Газоконденсатні поклади з високою проникністю колекторів можуть
розроблятися із заводненням, що забезпечує достатню приймальність
нагнітальних свердловин. На невеликих покладах доцільніше застосовувати
законтурне заводнення, на великих - внутрішньо-контурне, площове або з
розташуванням нагнітальних свердловин рядами.
 Вплив геологічної неоднорідності пластів на ефективність розробки
газоконденсатних родовищ дуже істотний під час використання будь-якого
робочого агента. При нагнітанні сухого газу можуть бути передчасні прориви
його до вибоїв видобувних свердловин. Це знижує ефективність процесу
вилучення конденсату з надр, призводить до збільшення терміну розробки і
вимагає значного сумарного об'єму закачуваного газу. При заводненні з
причин неоднорідності пластів можливий випереджувальний рух води у
найбільш проникних прошарках та передчасне обводнення видобувних
свердловин.
Великий вплив на вибір системи розробки газових і газоконденсатних
покладів (родовищ) і в першу чергу на кількість свердловин, має міцність
пластів-колекторів, тобто стійкість проти руйнування скелету пласта під час
експлуатації свердловин, особливо при великих депресіях. Внаслідок високих
дебітів газових свердловин руйнування привибійних зон пластів має більш
інтенсивний характер, ніж під час експлуатації нафтових свердловин. Найбільше
піддаються руйнуванню теригенні породи - слабозцементованІ та з глинистим
цементом, що легко руйнуються. Цей процес особливо активізується під час
обводнення свердловин, оскільки вода сприяє розбуханню і деформації
цементу. Його гальмування можна забезпечити встановленням у свердловинах
спеціальних фільтрів в Інтервалах дренованих пластів, проведенням заходів
управління процесом розробки для продовження періоду безводної експлуатації
та обмеженням дебіту свердловин. В останньому випадку потрібне відповідне
збільшення кількості свердловин для запланованої динаміки видобутку газу.
Виходячи із вищевикладеного геологічні фактори мають великий вплив на
вибір системи розробки газових і газоконденсатних родовищ. Проте вони є лише
основою для попередніх рекомендацій про можливі технологічні рішення. Це
зумовлено тим, що на вибір системи розробки газових покладів порівняно з
нафтовими значною мірою впливають такі фактори, як заданий темп розробки
родовища, відповідна швидкість зниження пластового тиску, необхідний комплекс
промислових споруд і терміни їх будівництва за різних варіантів розташування
свердловин, технічні можливості нагнітання у пласти газу або води та ін.
Раціональні системи розробки газових і газоконденсатних родовищ, так
само як і нафтових, враховують весь комплекс чинних факторів та
обґрунтовують за допомогою газодинамічних розрахунків декілька варіантів
розробки, що найбільш повно відображають геолого-промислову характеристику.
Вибір оптимального варіанта здійснюють за результатами порівняння техніко-
економічних показників. ЦІ питання детальніше розглядаються в курсі "Розробка
нафтових і газових родовищ".
Під час розробки газоконденсатних родовищ із підтриманням пластового
при незначних розмірах покладу, великих кутах падіння порід і відсутності
взаємодії покладу із законтурною областю (поклад літологічного типу з наявністю
"закриваючого" прошарку в його основі) перевага може бути віддана варіанту з
розташуванням нагнітальних свердловин у внутрішній, а видобувних - у
зовнішній частинах покладу. Цей варіант має такі переваги: направленість
витіснення щільнішого пластового газу менш щільним (важким) сухим зверху
вниз, що забезпечує високу ефективність процесу; відсутність геологічних
передумов для витіснення частини пластового газу за межі покладу. При
доброму гідродинамічному зв'язку газоконденсатних покладів з водонапірною
системою, особливо при пологому заляганні пластів, актуальним є варіант із
розташуванням нагнітальних свердловин у периферійній частині покладів, а
видобувних - у внутрішній. Такий підхід забезпечує умови для тривалої безводної
експлуатації видобувних свердловин. Підвищення пластового тиску в зоні
розташування нагнітальних свердловин різко знижує можливість вторгнення у
поклад контурних вод. Велика площа газоносності служить сприятливою
передумовою для рівномірного розташування видобувних і нагнітальних
свердловин на площі.
Газоконденсатні поклади з високою проникністю колекторів можуть
розроблятися із заводненням, що забезпечує достатню приймальність
нагнітальних свердловин. На невеликих покладах доцільніше застосовувати
законтурне заводнення, на великих - внутрішньо-контурне, площове або з
розташуванням нагнітальних свердловин рядами.
Заводнення родовищ сприяє підвищенню конденсато- і нафтовилучення,
але не завжди приводить до збільшення загального вилучення вуглеводнів, бо у
цьому випадку може суттєво знизитися газовилучення з пластів. Кількість
вилучуваних вуглеводнів із нафтогазоконденсатних родовищ можна збільшити,
використовуючи комбінований вплив на газоконденсатну частину родовища
шляхом нагнітання в неї газу та води.