Народне родинознавство – це народна система знань про будівництво

сім’ї, вибір собі пари, стосунки між членами родини, зокрема між батьком і
матір’ю.
Сім’я - це первинний осередок нації, суспільства, держави.
Із сім’єю пов’язане відновлення духовної національної культури
українського народу, етнізація дітей, формування національної гідності і
самосвідомості.
Статус сім’ї (родини): непорушний авторитет, шлюбна родинна
вірність, любов до дітей, родини, відданість справі їхнього виховання,
дотримання народних чеснот, норм християнської моралі, піклування дітей
про батьків.
Ознаки сім’ї: вільність і рівноправність членів сім’ї, любов, обов’язок,
взаємодопомога, доброта, дружба, працелюбність, тактовність, свідомість,
розум та злагода у розв’язанні сімейних проблем, розуміння головного
завдання - виховання дітей.
Функції сім’ї надзвичайно благородні й різноманітні: відтворення і
продовження роду людського, організація домашнього господарства і
побуту, забезпечення і передача новим поколінням матеріальних і духовних
цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь та навичок, підготовка молоді
до сімейного життя, виховання дітей.
Найважливіша функція - це виховання, вирощування і „виведення в
люди” дітей. Це важка і складна функція.
Родинна навчально-виховна мудрість нашого народу йде від діда-
прадіда, вітця-матері, родини, рідної оселі й материнської мови, землі-
годувальниці, від ясного неба і світлого сонця, матінки-природи, від доброго
серця й щирої душі, глибоких людських почуттів і переживань, кришталевої
чесності й людяності, світлої духовності, сердечної любові до дітей, духу
Матері-України. Енергійне впровадження в сім’ї створеної в центрі Європи
української етнопедагогіки не тільки надає родинному вихованню
національного характеру, а й упевнено спрямовує його в русло європеїзму,
наділяє рисами істинності, вселюдськості, гуманності й демократизму.
Родинне виховання досягає високих результатів у разі додержання
таких провідних принципів: науковості, національної свідомості й
українського патріотизму, етнізації, історизму, європеїзму, народності,
гуманності й демократизму, природовідповідності, культуровідповідності,
працьовитості, самодіяльності, активності й ініціативи дітей, гармонії
родинно-громадсько-шкільної взаємодії .
Народна родинна педагогіка – це явище, суспільно-історичний
феномен; родинна етнопедагогіка – наука про нього. Виділення
етнопедагогіки сім’ї теж має свій сенс. Без такого кроку в науці родинна
етнопедагогіка губиться в загальній етнопедагогіці, хоч народна педагогіка з
давніх-давен і донині реально функціонує переважно в сім’ї.
Ідеальним варіантом сучасної батьківської педагогіки є той, що
ґрунтується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної
науки, а також передової практики навчання й виховання дітей у сім’ї. Така
інтеграція не позбавляє їх самостійності чи індивідуальних рис власного
вияву, бо кожна з них, крім спільних, має характерні тільки їй властивості.
Наукові проблеми української родинної етнопедагогіки слід використовувати
у всій її багатогранності.
Така потреба зумовлена багатством компонентів родинної педагогіки
нашого народу, що тією чи іншою мірою поєднує в собі народне
родинознавство (фамілістику), народне дитинознавство (педологію),
батьківську виховну практику, домашню дидактику, елементи української
козацької педагогіки, педагогічної деонтології, педагогіки народного
календаря та опікунську педагогіку.
Українське родинознавство (фамілістика) є частиною народної
педагогіки, яка охоплює знання й досвід українців щодо створення,
збереження і розвитку міцної, здорової й щасливої сім’ї.
 Українська жінка мріяла і мріє, щоб чоловік її шанував, захищав,
поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий,
дбайливий господар, дбав про сім’ю, любив і виховував дітей, не пив, не
гуляв: "На красивого чоловіка дивитись гарно, а з розумним жити легко”,
„Хто п’яницю полюбить, той вік собі загубить”, „За ледачим чоловіком жінка
марніє, за хорошим – молодіє”.
А чоловіки хочуть, щоб дружина була гарною, роботящою, веселою,
розумною господинею і ласкавою матір’ю для дітей: „Як з красною жінкою
оженитися, то є на кого подивитися”, „Краще чорта тримати, ніж ледачу
жінку мати”, „Жінка ледащо, в хаті нінащо”, „Добра жінка - мужеві своєму
вінець, а зла – кінець”.
Народна педагогіка засуджує те, що шкодить добрим взаєминам, псує
гарну атмосферу в сім’ї. Це: пияцтво, ледарство, образа, брехня, лицемірство,
сварки, грубощі, ревнощі, зрада, розпусту („І в лиху годину не кидай
дружину”, „Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, „Не дай бог
коня лінивого, а чоловіка ревнивого”).
Завдання родинного виховання можна визначити так: виховання
повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Олюднення
особистості, підготовка її до життя, реалізація її особистісного виявлення -
мудра заповідь народної педагогіки.
У процесі родинного виховання забезпечується реалізація таких
принципів, як: натуралізм, раціоналізм, гуманізм, евдемонізм, соціалізація та
етнізація, духовність.
Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й
неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка
розвивається наче рослина: „Діти, як квіти: поливай - рости будуть”, „Як
грибочки ростуть діточки”.
Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: „Розуму не купують,
а набувають”, „Розумний всьому дає лад”.
 Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування
людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливості,
взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцінки народом
людини було і є ставлення до дітей: „Любить дітей -добрий, не любить —
змій”, „Кинув своїх дітей – мерзотник”.
Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті:
„Кому щастя служить, той ніколи не тужить”, „Не родися красивим, а родися
щасливим”.
За визначенням української народної педагогіки, щастя - це стан
цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими успіхами, вдачами,
благополуччям.
Наш народ виявив такі властивості щастя: делікатність (“Щастя — не
кінь, не загнуздаєш”); об’єктивність (“Щастя, як вільна пташка: де захотіла,
там і сіла”); фатальність (“Від лихої долі не сховаєшся”); невизначеність
(“Ніхто не знає, де кого щастя чекає”); розчарування (“На світі грошей
багато, а щастя мало”); категоричність (“Кому нема щастя зранку, не буде й
до останку”); оптимізм (“Бог не без милості, козак не без щастя”).
Соціалізація - це перетворення людської істоти на суспільний індивід,
включення в суспільне життя. Соціалізація знаходить своє конкретне
втілення в сім’ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої
закладається в сім’ї.
Плекання духовності, це плекання світоглядно-морально-етичного
внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної
моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобливому ставленні до неї.
Національне родинне виховання, що ґрунтується на українознавстві,
становить велику педагогічну цінність, бо сприяє підвищенню національної
самосвідомості учнів, формуванню уявлень про власну націю, її
самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів (націй). Кожен
конкретний народ через свою національну систему виховання і засвоєння
українознавства органічно продовжує й далі розвиває в своїх дітях, генезує
національний дух, менталітет, характер, психологію, традиційну
родиннопобутову культуру, спосіб життя.
Тому цілком природним і об’єктивно закономірним є наше прагнення
мати свою власну систему родинного виховання. Саме українське родинне
виховання репрезентує автентичне педагогічне обличчя України, її славу і
непереможність.