Спалити сонце

Світ розбитий, схожий на мільйон уламків, що ріжуть руки, коли до них

торкаєшся. Але ти продовжуєш торкатися до них, багряна кров струмками
стікає донизу, перетворюючись у пекуче полум’я, що знищує тебе живцем,
дуже повільно, болюче і болісно, смакуючи кожен момент.
Але ти не можеш інакше.
Розрізаний на уламки, розбитий на клаптики.
Міллер прокидається посеред ночі від одного і того ж кошмару, дивиться на
понівечену кисть руки, з якої так сльозилася кров, зливаючи яскраві потоки
життя в землю. Це всього лише сон. Насправді руки вже й не має.
Він виходить зі своєї каюти назовні. Все ще слабкий, на ватяних ногах,
точніше на одній. Все той же ритуал, що вдаряє нестерпним відчуттям
дежавю.
Все той же байдужий місяць, ті ж бурхливі хвилі, що здаються чорними та
зловісними в нічній пітьмі.
Все таж щемна порожнеча та біль всередині, відчутна, як маленький темний
згусток у шлунку або десь ще, чорною дірою, що засмоктує в себе все хоч
трохи хороше, що може бути.
Біль, який нікому не побачити та не зрозуміти. Командир повинен бути
сильним. І нема тут нічого більше…

На ранку стає більш менш терпимо, навіть здається, що майже нормально, як

у всіх. Життя йде собі, воно не потребує перемелених у нескінченій та
безглуздій війні калік. Невже життя полягає лише в тому, щоб творити свою
власну елегію?
Солдати метушяться в їдальні, гримаючи посудом, ріжучий слух концерт
столових приборів пронизують приміщення наскрізь. Але це вже така звична
та повсякденна річь, що ніхто її не помічає.
Кімнату пронизує запах смаженого м’яса, викликаючи посмішку у мешканців
бази. Схоже, сьогодні є важливий привід, якщо вже пахне чимось шикарним.
А Казухірі стає не по собі. Цей запах. Чому всі такі задоволені? Визійшли з
розуму? Це не свято, не веселий привід, так пахнуть лише страждання та
смерть.
Перед очима знову впливає ця картина, хоча він так намагався зарити це,
заховати, викинути із свого життя і в нього навіть майже вийшло, але ось
воно знову тут, обіймає крижаними чіпкими пазурами, невблаганно
розриваючи оболонку, люто шмагаючи душу та серце.
Він знову тут.
Маленька тьмяна кімната з неприємним запахом із суміші вогкості, сечі та
гнилі. Лише сонце ледве освітлює її, випалюючи очі. Каз так хотів би
спалити сонце! Так само, як сонце хотіло спалити його самого.
Все здавалося таким нереальним, свідомість застрягла у липкому та
мерзенному вакуумі, з якого ніяк не виходить вибратися, він лише затягує, як
трясовина або сипучі піски, все нижче та тяжче дихати від усвідомлення
дійсності.
Міллер тоді відчував пульсуючий біль у нозі, ледве розплющивши очі
усвідомив, що частини ноги більше немає. Те саме було з рукою.
Потім страшно було заплющувати очі. А відкрити їх було ще болючіше та
страшніше.
Він так боявся виявити одного разу, прокинувшись від чергової дрімоти, що
від нього нічого більше не залишилось. Тільки пустка. Маленький згусток
хворобливої порожнечі.
Цей їдкий запах смаженого. Міллер, доведений до божевілля, вже перестав
розуміти, де реальність, а де безодня сну в маренні.
Він не одразу зрозумів, що трапилося, коли йому до рота почали
заштовхувати смажене, трохи горіле м'ясо. Російські солдати реготали над
ним, аплодуючи одному із свої товаришів, який, як виявилось, намагався
згодувати Міллеру те, що трапилося з його рукою.
Командир з зусиллям повертається в реальність з усвідомленням того, що він
у безпеці, на своїй базі, а не в цьому кошмарі.
Він пару хвилин безцільно дивився в нікуди скляним неживим поглядом.
Міллер здригнувся, нарешті, мара спала. Його відволік чийсь дотик.
Повернувши голову, він побачив хто це був. Оцелот.
По піднятих сивих бровах було видно, що Шалашаска помітив щось
підозріле.
Судячи з ворушіння губ, чоловік щось говорив йому, але Міллер зовсім
нічого не почув, у вухах гуло.
«Що? », – збентежено перепитав Каз.
«Я питаю, чи все в нормально? Стоїш як манекен неживий , їй-богу. Я вже
думав бити тривогу медикам», – Оцелот був трохи насторожений, це ледве
помітно, втім, він як завжди ховався за простенькими жартами.
Йому не було, що відповісти. Він не розумів, чому це відбувається.
Каз покинув їдальню, точніше вилетів із неї аномально швидко, як для
людини із його нинішніми фізичними особливостями.
«Командир здається на голову шкандибає. Зовсім вже з глузду з’їхав», –
констатував Адамска факт Снейку, який підійшов дізнатися, що відбувається.
Шалашаска, як завжди, виглядав знуджено та безпристрасно, наче подібна
подія його зовсім не дивувала. Наче він, як завжди, знав все наперед, його
погляд так і хотів інтонацією переможця у суперечці вигукнути «ну я ж
казав!».
– Не знаю, Адам. На мою думку, не все так просто. У людини проблеми.
«Ну звісно», – Погодився Адамска, задумливо прокручуючи револьвери у
руках, повертаючи їх до кобури і віддаляючись у своїх справах, по дорозі
насвистуючи щось невигадливе.
Страх та біль.
У очі невблаганно сонце світить, нав’язливо нагадуючи про дні на
радянській базі в Кабулі.
Іноді Міллеру хотілось, щоб його життя зламали остаточно, не дали ніякого
шансу реалібітуватися та існувати людиною. Навіть це було б милосердніше,
ніж те через, що йому доводиться проходити тепер.
Він не міг пустити собі кулю в лоба.
Страшно. І гріх, до того ж. Хотілося, щоб колись це зробив хтось інший, щоб
не довелося більше бачити невиразні гарячі відблиски в понівечених очах,
що стали сірими, як і все життя. І навіть фантомний біль настільки вже
приївся, що став звичним.
Жар та холод одночасно.
Це не палуба, де капітан заснув останнім сном.
Важка, металева рука на плечі. Міцна та впевнена.
– Ми не залишимо тебе, Каз. Ти можеш довіритися нам, довіритися мені.
Снейк дивиться на колегу із сумішшю нерозуміння та співчуття. Рідний
туркузовий погляд, дивиться жалібно, з непорозумінням, навіть з жалем?
Міллер не хотів приймати цього. Він хто завгодно: злий, схиблений на
помсті, втомлений від життя, скажений командир і гроза всіх дітей на базі,
але тільки не жалюгідний. Можна втратити руку чи ногу, але тільки не
власну гідність.
Каз відвертається.
Щось у Снейці його бентежить. Здається, що це не він. Біг Бос ніколи не
дозволив собі подібну поведінку, він ніколи не був уважним.
Та що Diamond dogs це не Diamond dogs, і що не було ніякого життя до
інциденту з руйнуванням MSF. Не було нічого і ніколи, не було в них щастя.
Є тільки біль і нерозуміння, що брати по нещастю віддалилися один від
одного. Командир спирається на милицю, шкутильгаючи у невизначеному
напрямку, у відображенні заходу сонця. Сліпить, очі сльозяться, але все одно
краще, ніж дозволити собі перетворитися в ніщо.