ТЕМА 5.

Міжнародне становище України в міжвоєнний період та в роки

Другої світової війни
1. Зовнішньополітична діяльність українських урядів в екзилі

Закінчення Першої світової війни і формування Версальсько-Вашингтонської системи

договорів привели до кардинальних змін у системі міжнародних відносин.
Перерозподіл політичної мапи світу, спричинений розвалом Російської, Австро-
Угорської, Німецької та Оттоманської імперій, зумовив зміну силових ліній у
міжнародних відносинах. Створена країнами-переможцями Вер-сальсько-
Вашингтонська система була суперечливою, неспроможною остаточно вирішити
жодного європейського питання загалом і України зокрема.

Впродовж чотирьох років визвольних змагань Україні не вдалося здобути перемогу і

міжнародне визнання. На більшій частині території України було запроваджено
радянську владу; Західна Волинь і Східна Галичина опинилися у складі Польщі,
Бессарабія й Північна Буковина були захоплені Румунією, а Закарпаття відійшло до
Чехословаччини. Сам факт розподілу території засвідчив незавершеність
державотворчих процесів і не-вирішеність "українського питання", яке постало перед
державами світу значною мірою внаслідок світової війни.

Становище України погіршувалося наявністю як мінімум трьох урядів: УСРР у

Харкові, Української Народної Республіки у Тарнові (Польща, так званий екзильний
уряд УНР) та Західної Області Української Народної Республіки у Відні, які внаслідок
ідеологічних і політичних розбіжностей між ними не могли вести спільної боротьби за
возз'єднання українських земель і досягнення Україною незалежності. Екзильні уряди
обрали шлях продовження дипломатичної боротьби.

Зовнішньополітична діяльність екзильного уряду УНР

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в

листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та
рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі
розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі.
Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну
територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної
Української Держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії,

Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії,
Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після
цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до
виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували

проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд
здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від
союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для
уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в
небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А.
Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р.
Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В.
Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М.
Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були
чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за

відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах
революції. Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше
ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та
радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов'язався заборонити
перебування на території всім "антирадян-ським" організаціям. Відтоді польська
політика в "українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд
загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С. Петлюри з Ю.
Пілсудським у квітні 1921 р. щироко інформувала польська преса. Відповідаючи на
ноту української радянської дипломатії про зустріч, міністр закордонних справ Польщі
Сапєга стверджував, що ця зустріч є консультативною. Варшава прагнула
використовувати й надалі уряд УНР як засіб тиску на радянську Росію та політичний
аргумент у дипломатичній боротьбі за міжнародно-правове визнання входження
Східної Галичини до складу Польської республіки. Водночас вона суттєво зменшила
фінансову та політичну допомогу С. Петлюрі й уряду УНР.

У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику

Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. На його
думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу
увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу. Виявляла
специфічний інтерес до "українського питання" на початку 20-х років Франція. Вона
докладала зу-силль для утворення під своїм контролем політичного блоку
центрально-східноєвропейських держав у складі Польщі, Чехо-словаччини, Румунії та
Югославії. На думку Франції, такий блок міг би виконувати і функцію "санітарного
кордону" проти більшовицької Росії і стати надійною опорою проти реваншизму
Німеччини. Саме Франція у 1921-1922 pp. забезпечила утворення Малої Антанти у
складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяла розвитку польсько-румунського альянсу.
Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та
їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою
Франції, пропагуючи концепцію Бал-тійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа.
Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція
категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на
еміграції.

Не виявила великого зацікавлення "українським питанням" Англія. Головним для неї

було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою.
"Українське питання", на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який міг
бути використаний Німеччиною в її реваншистських планах.
Негативно до незалежності України відносилися США. Американських політиків,
незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю. Бачинського у Вашингтоні та М.
Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української
незалежності. Офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920
р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. В ній зазначалось про
невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії. США
й інші держави Антанти, незважаючи на ідеологічні розбіжності, надавали перевагу
єдності Росії, а потім СРСР як важливого чинника у стримуванні Німеччини.
Скептичне ставлення до українського руху пояснювалося також неспроможністю
уряду УНР контролювати українську територію.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою уряд
УСРР 5 червня 1921 р. призначив представником у Варшаві Олександра Шумського.
До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з
членами української дипломатичної місії. Розмістившись у готелі "Вікторія", місія
відразу почала дипломатичну діяльність. До її складу входив згодом відомий
український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку він брав участь у роботі
російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а згодом почав виконувати
дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі
набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення
становища уряду УНР у Польщі, а це позначалося і на його позиціях в інших
європейських країнах. У Веймарській Республіці, яка була під впливом активної
української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію
взаємозв'язків через укладення торгових угод, що, безперечно, викликало
поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних відносин. У Берліні навіть
відбувся інцидент, коли майно і будинок посольства УНР відповідно до міжнародного
принципу правонаступності було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної
діяльності повноважного представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман
Смаль-Стоцький залишив Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до
українських дипломатів було прихильним.

Подібним було становище в Австрії, яка не проводила чітко вираженої української

політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія
Коцюбинського завершилася кар'єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим

Славинський. Вона залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР не
погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на те, що у Чехословаччині
опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної
підтримки екзильного уряду УНР. Вона перебувала в дружніх чи, принаймні,
неантагоністичних відносинах із Росією, в якій вбачала противагу Німеччині. Уряд
ЧСР надавав українським емігрантам суттєву фінансову допомогу, створив
сприятливі умови для їх науково-освітньої та культурної самореаліза-ції. Тут було
засновано велику кількість українських громадських організацій, наукових і культурно-
освітніх установ, спілок, видавництв. З-поміж них: Український громадський комітет,
очолюваний Микитою Шаповалом, Музей визвольної боротьби України, Український
вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український
високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі. Прага перетворилася якщо
не на політичний, то, принаймні, на інтелектуальний і науковий центр української
еміграції в Європі.

Становище місії М. Славинського істотно погіршилося навесні 1921 p., коли між
Харковом (тодішня столиця УСРР) і Прагою відбувся обмін торговельними
представництвами. Проте для радянського уряду важливим було нейтралізувати
осередок українства у ЧСР. Ще 1920 р. уряд УСРР відрядив до Праги Михайла
Левицького як повноважного представника, однак він не мав офіційного статусу. Діяв
М. Левицький паралельно з посольством УНР, займаючись фактично агітаційною і
підривною діяльністю серед української діаспори. І лише у червні 1922 р. після
підписання міжурядової українсько-чехословацької угоди за М.Левицьким було
визнано статус дипломата, після чого місія УНР самоліквідувалася.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль. Представниками

УНР були: у Швейцарії - граф М. Василько, Туреччині - В. Мурський, Парижі - О.
Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справ екзильного уряду УНР.
Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті (К. Мацієвич). Однак вона не мала
вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці

поневолених Росією народів (так званий Прометейський рух), у якому, окрім
українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму,
Туркестану. Зауважимо, що всі посли, часто не маючи офіційного визнання від урядів
країн перебування, значилися у списках дипломатичного корпусу і користувалися
дипломатичними привілеями. Основна діяльність українських дипломатичних
представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів,
спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й отримання
допомоги в боротьбі проти Росії та Польщі. Вони також проводили широку
інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські
функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі

міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві,
утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді - грудні 1920 р.
відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія
УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і
меморандуми на ім'я Генерального секретаря Ліги націй. Так, 19 жовтня 1920 р.
документи, підготовані українською делегацією, були передані на розгляд 5-го
комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийом України у
члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті була пояснена відсутністю стабільного
уряду, який контролював би владу на всій території України.

Лояльшшим було ставлення до ідеї створення Західноукраїнського товариства Ліги

націй (ЗУТЛН). Відомо, що під час перебування у Відні влітку 1921 р. голова
Міжнародного союзу товариств при Лізі націй запропонував представникам
української еміграції, вихідцям з Галичини, організувати Західноукраїнське
товариство для Ліги націй, щоб у 1922 р. прийняти його у члени Союзу.
Під час конгресів Союзу товариств ставлення до української проблематики було
прихильним. Однак у жовтні 1922 р. англійський конгресмен Девіс-Дейвіс в офіційній
формі заявив представникам ЗУТЛН: англійське товариство після консультацій з
урядовими чинниками не може підтримувати справи Східної Галичини, бо політичні
чинники вважають, що доцільно об'єднати східногалицьку проблему з питанням
Великої України, а це неактуально. Водночас товариство зверталось до Ліги націй з
протестами проти утисків українців урядовими чинниками Польщі та Румунії на
українських етнографічних землях, які входили до складу цих держав.

На початку 20-х років XX ст. інтерес до українського руху виявляли певні політичні
кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім
Німеччина, були не-задоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання й
шукали можливих союзників для зміни Версальської системи. Німецький уряд
підтримував морально та матеріально гетьманський рух і виділив грошове утримання
для гетьмана П. Скоропадського, виявляв інтерес до Державного центру УНР в
екзилі. Однак "українське питання" у нових умовах вже не мало в німецькій політиці
такого значення, як у 1918 р. Позбавлена впливу на європейському континенті,
Німеччина намагалася вийти з міжнародної ізоляції та шукала порозуміння з
радянською Росією. Вона першою серед західних держав налагодила дипломатичні й
.економічні відносини з більшовицькою Росією, уклавши з нею у квітні 1922 р.
Рапалльський договір.

Поступове зміцнення позицій радянських урядів Росії та України й очевидна втрата

перспектив повернення Директорії в Україну в умовах стабілізації міжнародних
відносин у Європі також не сприяла збереженню позицій її уряду. Після укладення
між УСРР і РРФСР та Польщею у березні 1921 р. Ризького мирного договору та
Генуезької конференції 1922 р. дипломатичні представництва Директорії поступово
припинили існування. їх функції виконували українські товариства для Ліги націй
(відповідно Українське та Західноукраїнське товариства Ліги націй), які входили до
Союзу товариств для Ліги націй.

Не виправдалися також сподівання С. Петлюри й уряду УНР на збройний виступ

власними силами проти більшовиків і на перемогу антирадянського повстання в
Україні. Підготовка до такого виступу велася майже впродовж всього 1921 р. Було
переконання, що з його допомогою вдасться підтримати в українському суспільстві
віру в незалежну Україну, оживити "українське питання" на міжнародній арені.
Організаційну і матеріально-технічну допомогу обіцяли Варшава та Бухарест. У них
був свій інтерес: з одного боку, намагання нейтралізувати український рух і
використати його у власних тактичних цілях, насамперед, для зміцнення польського і
румунського контролю над захопленими ними українськими землями, а з іншого -
небажання загострювати відносини з радянською Росією зумовило те, шо обіцяної
допомоги обидві країни так і не надали. Розпочатий у листопаді 1921 р. "II зимовий
похід" в Україну нечисленних загонів повстанців, очолюваних Ю. Тютюнником, зазнав
поразки. І хоча збройна акція уряду УНР в екзилі викликала резонанс у західних
політичних і громадських колах, усі провідні західні країни зайняли очікувальну
позицію. У той час радянська тотальна військова й ідеологічна експансія, зміна
соціально-економічної політики влітку 1921 p., а також втома селян від безперервної
війни спричинили апатію та байдужість українського суспільства до подальшої
боротьби. Український повстанський рух не одержав жодної зовнішньої підтримки.
Зрештою, західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською
Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до
налагодження відносин із Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що
розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та
допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким,
виїхала до Варшави, решта - до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори
УНР. У тому ж році С Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, переїхав
у Париж.

Зовнішньополітична діяльність еміграційного уряду ЗУНР

Своєрідним було становище уряду Західної Області Української Народної Республіки

(ЗОУНР), центром осідку якої став Відень. Як відомо, уряд ЗОУНР продовжував
самостійну діяльність навіть після прийняття Акту злуки 22 січня 1919 р., проводячи
власну військову і закордонну політику. Це дало підстави Міністру закордонних справ
Володимиру Темницькому стверджувати про існування єдиної держави з двома
арміями і двома окремими закордонними політиками. Стара ідеологічна суперечка з
концептуальних питань державного будівництва не давала змоги проводити єдину
зовнішню політику. Зовнішньополітична діяльність західноукраїнського уряду знайшла
значно лояльніше ставлення до себе в урядових колах західних держав. Виражаючи
інтереси населення Східної Галичини, уряд ЗОУНР спрямовував усі дипломатичні дії
на розв'язання так званої проблеми Східної Галичини.

Його позиція грунтувалася на рішенні Ради десяти Паризької мирної конференції від
25 червня 1919 р. про статус Східної Галичини, згідно з якими за Польщею визнавали
право окупації Східної Галичини до річки Збруч з подальшою організацією тимчасової
цивільної адміністрації. У рішенні також було зазначено, що в період, визначений
державами Антанти, у Східній Галичині буде проведено плебісцит із питань
політичної і територіальної приналежності Галичини.

Еміграційний уряд ЗУНР і особисто Є. Петрушевич намагалися з'ясувати позицію

великих держав у "східногалицькому питанні", щоб відповідно виробити власний
зовнішньополітичний курс. Однак до середини 1920 р. остаточне формування нової
зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-
польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом. Укладений у Спа 10
липня договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення
представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза межами
Польщі залишала також Східну Галичину нота Міністра закордонних справ Великої
Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич негайно відреагував на зміну міжнародної
кон'юнктури. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Є. Петрушевич 25 липня
1920 р. розпорядився організувати у Відні "уряд диктатора ЗУНР". Уповноваженим
уряду для закордонних справ став С. Витвицький, а з січня 1921 р. - К. Левицький.
Тепер активно пропагувалася ідея утворення самостійної та нейтральної Галицької
республіки.

Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій

закордонної політики ЗУНР, а також невизначеністю політичного статусу Східної
Галичини. Це питання і надалі залишалося на порядку денному європейської
політики. Адже у рішенні Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня
1919 р. йшлося лише про тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Право
вирішити остаточно "схід-ногалицьке питання" залишалося за Антантою, однак
Велика Британія використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Із
суперечливостей між Лондоном і Парижем намагався скористатись Є. Петрушевич.
Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що склалися, давали
підстави для продовження боротьби.

Змінився також тип зовнішньої політики еміграційного уряду ЗУНР. У 1920-1923 pp.
вона стала прагматичнішою. Тепер він покладав надії не на справедливість Антанти,
а на суперечності між великими державами та на зацікавленість великих держав
нафтою і концесіями у Східній Галичині.

Уряд ЗУНР розгорнув масштабну дипломатичну діяльність. Він утримував

дипломатичних представників у 11 країнах Європи та Америки: в Австрії (В.
Сінгалевич), Чехословаччині (Р.Смаль-Стоцький, потім - Я. Біберович), Угорщині (Я.
Біберо-вич), Франції та Великій Британії (С. Витвицький), Італії (О. Ко-лесса, згодом -
Л. Мишуга), Югославії (Г. Микитей), Канаді (І.Боберський, О. Назарук) і Бразилії (П.
Карманський). Є. Петрушевич безперестанно висилав ноти, меморандуми і
звернення до урядів великих держав, Ради послів Ліги націй тощо. Активно
використовувалася трибуна Ліги націй, кожна нагода, щоб висловити позицію уряду
ЗУНР, довести урядам західних країн можливість і необхідність самостійної Галичини.

Уряд ЗУНР 30 квітня 1921 р. запропонував державам Антанти проект "Основи

державного устрою Галицької республіки". Було підготовлено і видрукувано брошури
"Економічні основи галицької державності" й "Основи самостійності галицької
державності". Автори зробили висновок, що Східна Галичина має всі умови, щоб
стати самостійною і нейтральною державою. Тоді також виникла концепція "Східної
Швейцарії", згідно з якою незалежна і нейтральна Східна Галичина мала виконувати у
Східній Європі таку ж роль, як Швейцарія у Західній Європі.

Центром галицької дипломатичної активності був Відень, де перебували Є.

Петрушевич і уряд ЗУНР, хоча австрійський уряд не виявив ініціативи у
"східногалицькому питанні". Значно більший інтерес до уряду ЗУНР виявила
Німеччина, яка була незадоволена результатами Паризької мирної конференції,
особливо щодо своїх кордонів. Вона прагнула послаблення тих держав, зокрема
Польщі, які розширилися за рахунок німецьких земель, - звідси зацікавлення і певна
співпраця з галицьким рухом.

Іншим центром зунрівського еміграційного життя, як і УНР, була Прага.

Чехословацький уряд дозволив перебувати на своїй території інтернованим
галицьким військовим формуванням, що зберігали свою організацію й підтримували
бойову підготовку. За умов відсутності державної території невелика (понад 4 тис),
але боєздатна армія залишалася вагомим аргументом в акціях уряду ЗУНР на
міжнародній арені. Влітку 1920 р. Є. Петрушевич намагався відновити ідею галицько-
чехословацької конфедерації, яка не отримала схвалення чехословацького
керівництва. Уряд ЗУНР просив також, щоб ЧСР відстоювала галицькі інтереси в Лізі
націй, проте за умов зближення ЧСР із Польщею зацікавленість східногалицьким
питанням відходила на задній план.
Значні надії на досягнення мети уряд ЗУНР пов'язував із Великою Британією, яка
виступала проти політики Парижа і Варшави, спрямованої на інкорпорацію
західноукраїнських земель. Саме Лондон влітку 1920 р. наполягав на запрошенні до
Спа представників Східної Галичини. На користь галичан була запропонована "лінія
Керзона", яка залишала Східну Галичину поза Польщею. Навесні 1922 р. Ллойд
Джордж наполіг, щоб питання про статус Східної Галичини ввели до порядку денного
роботи Генуезької конференції, яке було заблоковано зусиллями представників
Франції та Польщі. При підтримці Великої Британії "східногалицьке питання" декілька
разів дискутувалося на засіданнях Великої ради і Політичного комітету Генеральної
Асамблеї Ліги націй.

Представники уряду ЗУНР робили спроби зацікавити англійські, американські й

італійські промислові кола. Нафтовий чинник також використовував у зовнішній
політиці й польський уряд.

Взаєминам із США приділяв значну увагу екзильний уряд ЗУНР. У 1921 -1922 pp. для
підтримки своєї справи йому вдалося організувати українську еміграцію на
американському континенті. Однак американський уряд продовжував дивився на
Східну Галичину як на загрозу стабільності в регіоні та виступав за передачу її
Польщі.

Уряд ЗУНР намагався налагодити відносини з Великобританією. Переважно контакти

з Ватиканом здійснювалися через митрополита А. Шептицького, котрий багато зробив
для захисту східногалицької справи на міжнародній арені. Є. Петрушевич звертався
до Ватикану особисто. У березні й липні 1922 р. він написав листи до Папи Пія XI і
просив підтримати визволення українського народу Галичини з "польської неволі" та
визнати незалежність України.

Відчайдушною спробою розв'язати питання політичної та територіальної

приналежності Східної Галичини було намагання національної Ради взяти участь у
роботі Ризької конференції. Однак делегати уряду ЗОУНР на конференцію допущені
не були з вини радянських урядів Росії, України, Польщі. Хоча початок конференції
викликав певні сподівання стосовно успіху галицької справи (російсько-українська
делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання
самостійності Східної Галичини), її рішення прикро вразили представників уряду
ЗОУНР. Так само, як Директорія два роки тому відмовилася від "права на Східну
Галичину", українсько-російська делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький
мирний договір, відмовилась від Галичини на користь Польщі. Західноукраїнський
уряд не визнав цього договору і продовжував активні спроби залучити до розв'язання
"східногалицького питання" світові сили. Лише єдиний раз "галицьке питання" стало
предметом обговорення Ліги націй з подання президента ЗУНР Є. Петрушевича 21
лютого 1921 р. 23 лютого цього ж року Ліга націй прийняла резолюцію, в якій
стверджувалося, що Східна Галичина перебуває під мілітарною (військовою)
окупацією Польщі, а не її суверенітетом. Суверенітет над цією територією залишають
за собою держави Антанти. Ця заява була підтверджена ще раз Асамблеєю Ліги
націй 27 вересня 1921 р.

Ще одну спробу привернути увагу до проблеми Східної Галичини зробила Українська

Національна Рада на конференції в Генуї (1922 p.). Знайшовши підтримку
англійського прем'єра Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти,
уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що склалася, вигідною для
себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням
долучити до неї територію Східної Галичини і визнати її територією Польщі. Рада
амбасадорів 14 березня 1923 р. прийняла рішення про приєднання Східної Галичини
до Польщі. Так у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися
українські уряди, відійшли до складу Польщі. Еміграційний уряд ЗУНР
саморозпустився.

2. Українське питання у європейській політиці міжвоєнного періоду.

Карпатська Україна, міжнародні аспекти її створення та існування.
Поразка УНР, ЗУНР і Гетьманату під час Громадянської війни
1918-1921рр. зумовила перетворення «українського питання» на предмет
жвавого обговорення у середовищі західноєвропейського політикуму.
Намагаючись використати українську політичну еміграцію у протистоянні з
СРСР, уряди й посли провідних європейських держав виявляли
своє ставлення до представників УНР як до діючих урядів. Відомо, що
військове керівництво Великобританії розглядало можливість створення
осередку антирадянської партизанської боротьби в Україні. Уряд Франції
деякий час вважав перспективним план створення «Чорноморської Антанти»,
до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань,
102
Грузія, Азербайджан. Німеччина , переслідуючи власні геополітичні плани
намагалася використати емігрантське оточення колишнього гетьмана
Української Держави П.П. Скоропадського. Створене у 1918 р. «Німецько-
українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи необхідність
відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини.
Окремі німецькі політики у 1926 р. висунули плани утворення блоку
держав, який охоплював би Великобританію, Німеччину, Італію та майбутню
Україну. Було проведено кілька міжнародних конференцій, на
яких пропагувалася ідея створення англо-німецького військовоекономічного
союзу. Важливою передумовою його формування мало бути відторгнення від
СРСР України та Кавказу і перетворення їх на державно-політичні утворення
під егідою Німеччини та Великобританії.
В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина федералізму. Її
зміст полягав у тому, щоб через втілення ідеї відродження
«великої Польщі періоду Ягеллонів», було утворено в межах Польщі
польсько-українсько-литовську державу з польською гегемонією та
управлінням. Тим часом, геополітична ситуація у Західній Європі поступово
змінювалася. Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний
антирадянський виступ Польщі та Румунії. Румунія зажадала в разі загарбання
України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину.
Справжнім ударом для українських національних організацій в
еміграції стало укладення пактів про ненапад між СРСР та Польщею і
Францією. Таким чином, незважаючи на спроби еміграції, плани відродження
української держави не були реалізовані, оскільки «українське питання»
залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських
держав.

Карпатська Україна є важливим етапом загальноукраїнського процесу державотворення

та боротьби українців за незалежність у ХХ столітті. Тому радянська влада замовчувала
саме існування Карпатської України, жорстоко переслідувала її творців (А. Волошина, Д.
Климпуша, С. Клочурака, М. Долиная, Ю. Перевузника), які стали в'язнями ГУЛАГу.
Багато інших учасників тих подій вижили лише завдяки еміграції. Усі вони вважалися
українськими буржуазними націоналістами, ворогами радянської влади.
Після поразки Української революції 1917–1921 рр. українські землі виявилися
поділеними між кількома країнами. Карпатська Україна стала наступником доби УНР–
ЗУНР, логічним виявом прагнення українців використати найменшу можливість для
відновлення власної державності.
Утворення Української держави на Закарпатті було не випадковим збігом обставин, а
результатом багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах
суспільного життя. Завдяки їх подвижницькій роботі невпинно зростала національна
свідомість закарпатців, які за короткий час пройшли своєрідну еволюцію від „угорських
русинів” до закарпатських українців, а через усвідомлення своєї ідентичності – до ідеї
єдності з усім українським народом.
У цьому велика заслуга Августина Волошина, всієї української інтелігенції та духовної
еліти краю. Саме вони у 20-30-ті рр. XX ст. величезною політичною і культурно-
просвітницькою працею зуміли підняти свідомість закарпатців до рівня українських
загальнонаціональних потреб. Цьому також сприяли події 1919 року, коли 21 січня на
Народних Зборах (Всекарпатський Конгрес) делегати висловилися за возз’єднання
закарпатських земель у складі єдиної Української держави. В цей же час на Рахівщині і
значній частині Мармарощини (з центром у с.Ясіня) утворилась Гуцульська республіка –
українське державне утворення, що існувало з листопада 1918 по червень 1919 р.
Показовим є зміст листівок, що масово розповсюджувались у 1938р. на Закарпатті. Ось
текст однієї з них: «Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною
Українською Державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної
держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу. Стати тим зародком
мусить бути для нас найбільшою честю! Ми горді, що якраз ми перші будемо тими, хто
зачнуть відбудовувати Українську Державу! Що ми поможемо нашим братам скинути
московське, польське й румунське ярмо. У цій відбудові поможе нам тільки єдність
народу, велика віра в свої сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до
Волі!»
Проголошення Карпатської України стало виявом прагнення закарпатців творити свою
державу саме як українську, відтак засвідчило дискредитацію проугорських та
москвофільських течій, яким на парламентських виборах абсолютна більшість населення
відмовила у довірі.
 
Карпатська Україна була повноцінним державним утворенням

У жовтні 1938 року прем’єр-міністром Карпатської України (на той час автономної
Підкарпатської Русі) став отець Августин Волошин. Саме йому судилося очолити й
привести національно-визвольний рух на Закарпатті до повної державності у березні
1939 року.
Уряд А.Волошина був дієздатним, продуктивним і по-справжньому українським. Він дуже
реалістично оцінював ситуацію та діяв відповідно для здобуття повної незалежності та
збереження української держави на Закарпатті.
Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, відхід до Угорщини частини Закарпаття,
вимушене перенесення столиці з Ужгорода до Хуста, уряду вдалося за короткий час
досягти значних результатів.
Так, було сформовано дієвий Кабінет міністрів, який складався з чотирьох міністерств:
внутрішніх справ, шкільництва і народної освіти, юстиції та комунікацій. Було сформовано
Службу безпеки, Управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди.
Уряд А. Волошина швидко переконав населення у необхідності всенародного захисту
кордонів краю. На початку листопада 1938 року була утворена організація народної
оборони «Карпатська Січ». Загальна кількість вишколених січовиків невдовзі становила
кілька тисяч.
Було видано розпорядження про запровадження на території автономії
державної української мови та введено в обіг назву «Карпатська Україна» замість
«Підкарпатська Русь».
У центрі уваги Уряду була адміністративна реформа. Зокрема, було видано
розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України та
обрання Сойму (парламенту), про створення Вищого суду і Вищої державної
прокуратури. За короткий час було запроваджено жорстку вертикаль влади, завдяки чому
вдалося стабілізувати соціально-економічну ситуацію, придушити саботажні акції,
вирішити проблему безробіття. Планувалися серйозні
заходи з розвитку соціально-економічної сфери краю.
Тріумфом української державності стали вибори до Сойму у лютому 1939 року. Із 92,5%
населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за список проурядової
партії «Українське Національне Об’єднання», до якого увійшли українці та представники
нацменшин. Вибори були легітимними і, як засвідчують очевидці, відбувались на
демократичних засадах.
Уряд А.Волошина підтримував відносини з державними та недержавними інституціями
Чехо-Словаччини, Югославії, Румунії, Великобританії, Японії, США, Канади, Бельгії, а
також Німеччини.
Останнє було використано радянською пропагандою для звинувачення А. Волошина у
співробітництві з нацистами. Такі звинувачення є безпідставними, оскільки, по-перше, на
той час з Гітлером підтримували відносини багато країн, передусім СРСР, а сама
нацистська Німеччина сприймалася по-іншому (ще не було Освенціма, Треблінки, інших
злочинів проти людства). По-друге, від Німеччини, як і від всіх інших держав, А.Волошину
потрібно було лише одне – гарантії непорушності кордонів Карпатської України. Як
показала історія, Гітлер зробив інший вибір, віддавши українську державу на поталу
близькому по духу режиму Хорті.

Створення Карпатської України – воля українців Закарпаття, підтримана

співвітчизниками у світі
Результати виборів до Сойму, походження (місце народження) лідерів держави,
керівників адміністративних установ переконливо засвідчує – єдиним джерелом
створення Карпатської України була політична воля закарпатських українців.
Відновлення української державності на Закарпатті викликало велике піднесення серед
українців у світі. Відомий педагог і громадський діяч Софія Русова писала в ті дні: «Ми,
всі українці, і емігранти, і мешканці рідних земель, переживаємо в ці часи велике
хвилювання: утиски проти нашого народу і в Польщі, і на Великій Україні доходять до
неможливих ступенів, кров ллється, найкращі люди зникають. Тяжко живеться нашим
братам і в Румунії. І ось серед цієї ночі страждань блиснула зірка. Міжнародні відносини
склалися так, що Карпатська Україна, найменша частина великої соборної України,
визволилася з-під чужого панування, має своє державне життя, свій рідний уряд. І гріє
серце надія: почалось! Крок за кроком, одна земля за другою мусить визволитися і
завдяки своїм зусиллям, і через комплекс міжнародних інтересів, що скупчуються
навколо України».
Як показовий приклад можна навести те, що полтавці й харків’яни, яких волею долі
закинуло до далекого Ірану, в грудні 1938 року просили А. Волошина надати їм
громадянство Карпатської України, звертаючись до нього «як до рідного батька, як до
єдиної людини, що може допомогти», з проханням дати «дозвіл в’їзду до того шматка
Рідної Землі, що є тепер під Вашою Високою Опікою”.
Українці-патріоти не тільки вітали відродження національної державності у Закарпатті —
вони були готові виступити зі зброєю в руках на її захист. Так, у формуваннях Карпатської
Січі були вихідці з багатьох українських земель та країн світу. Серед тих, хто проливав
свою кров за Карпатську Україну, студент медицини Михайлюк, Дебрин, Сагайдак,
Небелюк і Орленко з Буковини. Серед полеглих на полі бою та замордованих окупантами
— Зенон Косак, Михайло Колодзінський, Василь Бойчук, Михайло Марфієвич, Юліан
Євчук, Тимко Праць з Галичини, Микола Більчек з Наддніпрянщини, Іван Паламарчук з
Волині, Микола Крупа з Праги, Петро Лисюк з США.
В певному сенсі навесні 1939 року Карпатська Україна виступила консолідуючим
чинником для всього українства, яке мріяло про відновлення незалежної держави. Так, на
заклик уряду А.Волошина про збір коштів на розбудову армії та держави відгукнулись
тисячі українців США та Канади, масово кошти збирались й на території самого
Закарпаття.
Закарпатці мужньо чинили опір загарбникам
Уряд А.Волошина зумів переконати населення в необхідності всенародного захисту
краю. Загони самооборони були створені практично в кожному селі. Житель с.
Синевірська Поляна І. Лобода писав у листі до батька у військо: «Ти нянько, стій на
свойому місці і борони наші границі від мадярів, а ми тут в околиці   будемо   уважати  
на   наших   зрадників   та   безпощадно   нищити…бандитів». Однак, за короткий час
існування Карпатської України збудувати потужні збройні сили було неможливо.

14-15 березня 1939 року з благословення А.Гітлера угорські війська групи «Схід» за
наказом М.Хорті перейшли демаркаційну лінію між Карпатською Україною і Угорщиною та
почали наступ на Хуст. По суті оборона Карпатської України була першим збройним
виступом українців проти фашизму, адже режим Хорті був союзником Гітлера. Саме з
боїв на Закарпатті для українців фактично розпочалась Друга Світова війна. У той час,
коли Й.Сталін заявляв, що світова громадськість, використовуючи тему Карпатської
Ураїни має на меті «поднять ярость Советского Союза против Германии, отравить
атмосферу и спровоцировать конфликт с Германией без видимых на то оснований...»
мужні захисники Карпатської України вступили в бій з фашизмом.
Карпатська Січ в жорстоких виснажливих боях, не маючи достатнього матеріально-
технічного забезпечення, мужньо оборонялася, чинила опір в різних місцях Закарпаття.
Угорські власті пізніше змушені були визнати, що під час березневих операцій в
Карпатській Україні вони зазнали досить значних втрат.
Найвідомішим є бій на Красному полі неподалік від Хуста 16 березня 1939 р. Відомості
про нього знаходимо в основному у спогадах січовиків. Й.Сарвадій писав, що «в бою.. на
Краснім полі взяло участь наблизько 1600 бійців». Яскраво описав бій на Красному полі
його учасник письменник В.Гренджа-Донський: „... Тисянський міст біля Королева
зайняли найкращі наші кулеметники і протягом майже 48 годин не перепустили ані
одного гонвейда ані через міст, ані через Тису. Гонвейди намагалися прошитися танками,
але барикади були добре побудовані і вогонь з "максимів" сипався на напасників. Угорці
вислали човни, теж тієї днини ані човни не мали успіху. Розводнена Тиса була нашим
союзником. Протягом всього дня 16 березня не пустили наші оборонці ані одного
гонвейда через Тису. Вісім разів тієї днини загнали агресорів назад, хоч угорські літаки,
міномети, гармати обстрілювали наші позиції, оборонці мужньо боронили нашу рідну
Тису. Але вічна наша біда — брак амуніції — та брак артилерії і протитанкових гармат
запричинили те, що двоелементним бронемашинам пощастило продертися через Тису,
теж і угорські літаки дошкуляли нашим оборонцям. Тут отже, на "Красному Полі",
відбувалися дива. Страшна перевага могла зломити відважних оборонців тільки
сімнадцятого березня перед полуднем, насадивши вночі човни, яких нам вже не вдалося
відігнати ...”
Підтверджені дані про втрати у цьому бою відсутні, хоча вважається, що для обох сторін
вони обчислюються сотнями загиблих.
Бій на Красному полі по праву вважається символом героїзму українців. Про нього
багато писали у тогочасній пресі. Так, зокрема, польський часопис зі Львова «Нова зоря»
зазначав: «Не дасться заперечити факту, що під Хустом відбулась велика битва, в якій з
обох сторін полягло багато сот вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не
підкреслити, що український народ … хоробро боровся».
Організовані бої точились до 18 березня, потім переросли в партизанську боротьбу, яка
тривала ще два місяці, до кінця травня 1939 року.

3. Українське питання в міжнародних відносинах напередодні Другої

світової війни.
1 вересня 1939 році прийнято вважати початком Другої світової війни.
Документ, який уможливив напад гітлерівської Німеччини на Польщу -
прийнятий в останні дні серпня пакт Молотова-РІббентропа. А одна з причин
появи цього пакту - німецько-радянські інтриги щодо державності українських
земель.

-------------

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більш

заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше
чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний
період.

З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії,

лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі,
"українська проблема" набула нового звучання в устах європейських
дипломатів, політиків і журналістів.

Стороною, яка відразу включила "українське питання" до порядку денного, була

Німеччина. Нацистська партія Німеччини, яка прийшла до влади в країні 1933
року, бачила Україну складовою "життєвого простору на Сході".

Карикатура з британської Daily Mail (1 травня 1941 року). Сталін каже

Молотову, котрий сидить із книгою Гітлера: "Годі вже читати той шматок про
Україну". Джерело: cartoons.ac.uk
Основним способом досягнення мети Німеччина обрала дестабілізацію
внутрішньої ситуації у країнах, що мали бути підкорені в майбутньому.

Першочерговою ціллю стала Польща, яка опинялася в ситуації "між молотом і

ковадлом" — підтримка Німеччиною українського руху загрожувала втратою
Західної України, а ідея співпрацювати з СРСР була неприйнятною.

Німці використали цей момент: на зустрічі Гітлера з послом Польщі у Берліні

Висоцьким польській делегації прозоро натякнули, що Німеччина не буде
заперечувати, якщо за участь у майбутній війні проти СРСР Польща отримає
змогу розширити кордони до Дніпра та Чорного моря або очолить федерацію із
квазі-держав, утворених на окраїнах колишнього Радянського Союзу.

Безпосередні переговори про можливу участь Польщі в майбутній війні проти

більшовицької Росії розпочалися у Берліні в листопаді 1933 році. Посланець
Варшави Ю.Ліпський цілковито погодився із думками, висловленими Гітлером,
його підтримав міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек — відвертий
прихильник польсько-німецької співпраці.

Тож не дивно, що Берлін із Варшавою знайшли повне порозуміння, яке

вилилося у підписання 26 січня 1934 року польсько-німецького договору про
ненапад, фактично спрямованого проти СРСР.

"Українське питання" втратило на якийсь час актуальність, оскільки Німеччина

після угоди сконцентрувалася на вибудовуванні відносин із країнами Західної
Європи, а Польща уникала різких кроків через власну геополітичну вразливість.

Знову "українська проблема" потрапила до "порядку денного" німецької

політики під час "Чехословацької кризи", коли українське Закарпаття [входило
до складу міжвоєнної Чехословаччини - ІП], скориставшись фактичним
розвалом ЧСР, оголосило – за негласної підтримки Німеччини — про бажання
автономії.

З іншого боку, поява потенційного зародку української державності лякала

Угорщину, СРСР, Польщу та Румунію, які заявили протест.

На фоні автономізації Закарпаття починається зближення Угорщини та Польщі.

Остання цілковито підтримала плани М. Горті приєднати Закарпаття до
Угорщини, а також все наполегливіше вимагала ліквідувати українську
автономію в ЧСР.

Під час переговорів з німецькою делегацією міністр закордонних справ Польщі

відверто зізнався: у Варшаві бояться, аби Німеччина не використала "українську
карту" за зразком "Судетської проблеми" і не розколола Польщу.

У відповідь Й.Ріббентроп натякнув польському посланцеві, що позитивне для

Польщі вирішення Карпатоукраїнського питання можливе лише у випадку,
якщо Варшава буде поступливою щодо передачі Німеччині Данцига [нині
Ґданськ - ІП], будівництві автостради і залізниці через "польський коридор"
[між "материнською" Німеччиною і її анклавом Східна Прусія - ІП], а також
приєднається до Антикомінтернівського пакту.

Польський уряд не погодився на такі вимоги і питання Закарпаття на деякий час

залишилося без остаточного вирішення.

Демонструючи всесильність у питаннях встановлення кордонів і долі народів,

нацисти 2 листопада 1938 р. під час засідання так званого Віденського
арбітражу частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині
південні реґіони Закарпаття із найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим,
Береговим і стратегічною залізницею.

Однак події набирали нового несподіваного розвитку: наприкінці грудня 1938

року радник німецького посольства у Варшаві заявив, що Німеччина не має
наміру перетворювати Карпатську Україну на зародок майбутньої української
державності, а вже 5 січня 1939-го Гітлер, приймаючи у своїй резиденції
Берхтесгаден міністра закордонних справ Польщі Ю.Бека, заявив, що
Німеччина втратила інтерес до українського питання.

Наступного дня німецький колега Бека чітко заявив — Німеччина вважає

"українську проблему" внутрішньою справою Польщі. Ріббентроп провокаційно
запитав, чи не відмовилася Варшава від амбітних планів покійного маршала
Пілсудського підкорити собі Україну, на що отримав відповідь: "Польські
війська були у самому Києві і ці прагнення усе ще живі й сьогодні".

26 січня 1939 р. Ю.Бек отримав запевнення від німецьких урядовців, що

Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного
моря.

Втім, поляки у прагненні позбутися "української небезпеки", не врахували того,

що самі були одною з цілей нацистів. 8 березня, виступаючи у вузькому колі
представників військового командування та партійного керівництва, Гітлер
наголосив, що до 15 березня повинна бути ліквідована Чехословаччина, після
чого настане черга Польщі.

Війна проти Польщі означала війну проти Франції та Англії, а це тягло за собою
гостру необхідність добитися підтримки СРСР. "Українське питання"
проступило вже на етапі налагоджування діалогу.

Під час виступу у Рейхстазі 30 січня 1939 року Гітлер наголосив на поверненні
Німеччині її колишніх африканських колоній і необхідності створити в Африці
німецький "життєвий простір".

Продемонструвавши Кремлю зміну пріоритетів і натякнувши на можливість

порозуміння, лідер нацистів очікував від лідера більшовиків відповіді, у якій
слід було чітко окреслити проблему, що стояла на перепоні німецько-
радянського зближення і усунення якої могло б відновити довіру між двома
державами.

10 березня 1939 р. у доповіді на ХVІІІ з'їзді ВКП(б) Сталін чітко вказав на

найбільший подразник у німецько-радянських стосунках:

"Характерним є той шум, який зчинила англо-французька й

північноамериканська преса з приводу Радянської України.

Діячі цієї преси до хрипоти галасують про те, що німці йдуть на Радянську
Україну, що вони вже тепер мають у руках так звану Карпатську Україну, яка
налічує близько 700 тисяч населення, що німці щонайпізніше весною цього
року, приєднають Радянську Україну, яка має понад 30 мільйонів населення, до
так званої Карпатської України.

Схоже на те, що цей підозрілий шум мав своєю метою підняти лють
Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати
конфлікт з Німеччиною без видимих на те підстав.
(...) Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють
приєднати слона, тобто Радянську Україну, до кузьки, тобто до так званої
Карпатської України. І, коли дійсно є там такі безумці, можна не мати сумніву,
що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких
божевільних.

Але якщо відкинути геть божевільних і звернутися до нормальних людей, то

хіба неясно, що смішно і безглуздо говорити серйозно про приєднання
Радянської України до так званої Карпатської України?".

Сталін також наголосив, що саме у Франції, Британії та США очікують "походу

Гітлера" на Радянську Україну і розглядають війну Німеччини проти СРСР як
плату за згоду Заходу приєднати до Райху Судети і знищити Чехословаччину.

Німецький канцлер одразу ж оцінив ситуацію. Проблема Карпатської України

була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння.

Рішення щодо майбутньої долі маленької української держави було прийняте

без зволікань. 10 березня виступив Сталін, а 14 березня угорські війська з
благословення Гітлера атакували українське Закарпаття.

15 березня Сойм Карпатської України прийняв декларацію про незалежність і

звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла
під свій патронат Закарпаття, як Словаччину. Відповідь із Берліна, від самої
канцелярії Гітлера, надійшла миттєво – реґіон без опору має перейти до
Угорщини.

Президент Карпатської України Августин Волошин відкинув німецький

ультиматум. Героїчний спротив Української Карпатської Республіки був
потоплений у крові угорськими ґонведами, "українська проблема" черговий раз
була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських
гравців.

Солдати армії Карпатської України. Більше фото дивіться в розділі

"Артефакти"
Розправившись із залишками Чехословаччини, німецький фюрер уже 3 квітня
віддав наказ про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня підписав план війни
з Польщею (план "Вайс"). Відтак українське питання знову стало актуальним
для німецьких політичних комбінацій.
Здавалося б, що Німеччина вже знайшла порозуміння з Радянським Союзом,
однак між майбутніми партнерами залишалася певна недовіра, що підігрівалася
діями обох сторін.

Причиною стала активізація англійської та французької дипломатії, які

занепокоїлися планами Німеччини щодо розгрому Польщі. 12 серпня 1939 р. до
Москви прибули військові місії Британії та Франції, однак із надзвичайно
обмеженими повноваженнями.

Переговори між Москвою та західними демократіями відверто насторожували

Берлін. У якості контрзаходу німці вирішили черговий раз розіграти
"українську карту".

Плануючи війну проти Польщі, німецькі дипломати й експерти зі спецслужб

докладали всіх можливих зусиль для того, щоб "конфлікт із Польщею був
викликаний не з боку Німеччини", а українським повстанням в Галичині та на
Волині. Одночасно німці своїми діями натякали Кремлю про можливість "взяти
під свою опіку" західних українців, якщо Москва піде на угоду із Британією та
Францією.

З метою активізувати український антипольский рух в Західній Україні

представники німецької військової розвідки (Абверу) нав'язали контакти із
лідером ОУН Андрієм Мельником і зуміли переконати в необхідності
координувати зусилля націоналістів із Німеччиною, незважаючи на зраду
німцями Карпатської України.

Співробітники Абверу наголошували: "здача" Угорщині Закарпаття була лише

тактичною поступкою, необхідною для майбутнього відродження української
державності на більшості територій України.

Демонструючи "добру волю" щодо українців, представники Абверу визволили з

угорського полону 400 карпатських січовиків. Їх, за домовленістю з
керівництвом ОУН, було перевезено до навчальних таборів Абверу в
Кірхендорфі та Гакенштейні (Верхня Австрія).

Через три дні після початку переговорів між радянською і англо-французькою

делегацією в Москві керівництво Абверу отримало дозвіл на створення з
колишніх карпатських січовиків українського диверсійного загіну під кодовою
назвою "Bergbauernhilfe" ("Допомога горян"). Підготовкою загону займався
Абвер–2 (другий відділ Абверу – "Диверсії та психологічна війна").
Український Легіон із 200 (за деякими даними із 600) осіб очолив полковник
Роман Сушко, його формування стало важливим чинником тиску на Кремль для
німецької дипломатії.

Солдати "легіону Сушка" в Коросні [нині Польща], 1939 рік. Фото:

uk.wikipedia.org
Намагаючись використати українців, нацисти водночас пильнували, щоб їхні
ініціативи не вийшли із-під контролю. Про це свідчить відмова німців
сформувати з українських емігрантів окремий корпус для війни з Польщею.

Українські еміграційні організації та військові товариства готові були надати у

розпорядження вермахту 12 тисяч солдатів та 1300 офіцерів, які добровільно
бажали воювати проти Польщі за визволення західноукраїнських земель.

Через побоювання, що надмірний ентузіазм українських еміграційних кіл

справді призведе до формування повноцінної української армії та нового
проголошення української державності на руїнах Польщі, Берліном були
відкинуті всі українські ініціативи.

Загін Сушка повинен був лише виконати свою обмежену місію – закинутий в
Галичину легіон мав спровокувати українське повстання, "на допомогу" якому
прийшли б війська "Великої Німеччини".

Паралельно із розігруванням "української карти" німецькі дипломати гарячково

шукали шляхів до порозуміння із радянським диктатором.

26 липня 1939 року співробітники німецького МЗС вперше натякнули

радянському представникові в Берліні Г.Астахову про потребу відновити
взаємовигідні стосунки, на перепоні яким не стане ані проблема Прибалтики,
ані "українське питання".

2 серпня глава МЗС Третього Райху Й.Ріббентроп особисто спілкувався з

радянським представником і запевнив, що Німеччина "прихильно ставиться до
Москви", запропонувавши водночас Кремлю визначитися, чи він йтиме з
Францією та Британією, чи з Німеччиною.

У випадку прихильності до Німеччини Ріббентроп обіцяв, що всі проблеми між

Балтійським та Чорним морем будуть вирішуватися Берліном спільно з
Москвою. Стосовно Польщі — натякнув на можливість спільного вирішення
долі цієї країни і запропонував радянському представникові подумати над
можливістю того, аби СРСР отримав у підпорядкування східну частину
польської держави, тобто території Західної України та Західної Білорусі.

12 серпня (у той самий день, коли до Москви прибула англо-французька місія)

новий радянський нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов повідомив
через Астахова, що радянський уряд готовий вести переговори з Берліном.

А 15 серпня 1939 р. (того ж дня, коли було сформовано український

диверсійний легіон Романа Сушка) Ріббентроп передав через німецького посла
в Москві Шуленбурга своє особисте звернення до Молотова. Справжнім
автором послання був Гітлер.

Молотов із зацікавленням вивчив документ і з насутпного дня між

представниками німецького та радянського закордонних відомств розпочалися
інтенсивні переговори.

Першим результатом стало підписання 19 серпня надзвичайно широкого

економічного договору. Того ж дня Молотов передав до Берліна проект пакту
про ненапад між двома країнами. Угода про ненапад гарантувала Гітлерові
спокій на східних рубежах Німеччини і дозволяла, "не озираючись", воювати з
Польщею, Францією та Британією.

У Берліні із захопленням зустріли проект договору, але нацистів не

влаштовували висловлені Молотовим дати можливого підписання угоди – 26-27
серпня 1939 року. Час минав, дипломатичний конфлікт між Польщею та
Німеччиною загострювався й Гітлер боявся, що політичний договір із Кремлем
може бути не підписаний до початку бойових дій.

20 серпня, поставивши на кін свій власний авторитет, німецький канцлер

звернувся до Сталіна з особистим посланням:

"Я приймаю проект пакту про ненапад, що його передав нам ваш міністр
закордонних справ пан Молотов, але вважаю вкрай необхідним з'ясувати
питання, пов'язані з ним, якнайшвидше [...]

Суть додаткового протоколу, бажаного радянському урядові, може, я

переконаний, бути з'ясована у найкоротший час, якщо відповідальний
німецький державний діяч зможе особисто прибути до Москви для переговорів
[...]

На мою думку, враховуючи наміри обох наших держав вступити у нові

відносини між собою, бажано не гаяти часу. Тому я пропоную, щоб Ви
прийняли мого міністра закордонних справ у вівторок, 22 серпня, або
щонайпізніше в середу, 23 серпня".

Наступного дня надійшла відповідь від Й.Сталіна:

"Канцлеру Німецької держави панові А.Гітлеру. Дякую за листа. Я сподіваюсь,

що німецько-радянський пакт про ненапад стане вирішальним поворотом до
кращого у політичних відносинах між нашими країнами. Народам наших країн
потрібні мирні відносини. [...]

Радянський уряд уповноважив мене повідомити Вас, що він погоджується на

приїзд пана фон Ріббентропа до Москви 23 серпня. Й.Сталін".

21 серпня радянська дипломатія повинна була вирішити ще одне важливе

завдання – перервати перемовини з англо-французькою місією. Саме цього дня
на переговорах було досягнуто значних успіхів, англійці та французи пішли на
серйозні поступки у питанні пропуску радянських військ територіями сусідніх
держав.

Однак опівдні до кімнати переговорів увійшов ад'ютант К.Ворошилова

Р.Хмельницький і передав наркому оборони СРСР записку від особистого
секретаря Сталіна Поскрьобишева: "Клим! Коба велів згортати шарманку!"

Виконуючи волю Сталіна, Ворошилов без пояснення причини перервав

переговори, незважаючи на активні протести англійців і французів.

Гітлер із нетерпінням чекав на відповідь із Москви, тож, коли ад'ютант приніс

йому коротеньку телеграму Сталіна, німецький канцлер радісно вигукнув: "Я їх
маю! Я знову отримав верх! Я маю в кишені весь світ!"

Після підписання пакту про ненапад. Ліворуч - Ріббентроп, праворуч - Молотов

Упевнений в успішності місії Ріббентропа фюрер, виступаючи на нараді вищого
військового керівництва у Оберзальцбері, наголосив:

"Обнародування пакту про ненапад справить ефект бомби, що вибухнула.

Наслідки – неосяжні. Сталін теж сказав, що такий курс піде на користь обом
сторонам. Вплив на Польщу буде жахливим. [...] Тепер Польща в такому
становищі, у яке я хотів її поставити. [...]

З осені 1938 року мною було прийняте рішення йти разом зі Сталіним. По суті,
в усьому світі є тільки три великих державних діячі: Сталін, я і Муссоліні.
Муссоліні – найслабкіший... Сталін і я – єдині, хто бачить майбутнє. Таким
чином, через кілька тижнів я протягну руку Сталіну на спільному німецько-
російському кордоні й разом із ним візьмуся за новий поділ світу".

Аналогічно радість з приводу майбутнього підписання угоди із Гітлером

висловлював і радянський диктатор. За спогадами маршала Жукова, Сталін "був
переконаний, що він, спираючись на пакт, обведе Гітлера навколо пальця".
Йому вторив і Хрущов, який у спогадах залишив такі слова Сталіна: "Ну, для
початку ми обманули Гітлера".

23 серпня 1939 року до Москви прибув Ріббентроп. До складу німецької

делегації входили Ріббентроп, Шуленбург, радник Гаус та перекладач Хільгер. З
радянського боку, на здивування Ріббентропа, окрім Молотова та перекладача
Павлова, був присутній Сталін.

Усміхнені хитруни
Сталін особисто розпочав розмову, яка протікала зважено і спокійно. Згоди
щодо пакту про ненапад дійшли швидко, поклавши в основу документа
радянський проект. Більш жваво обговорювалися проблеми, що увійшли до
тексту таємного додаткового протоколу.

Однак і в цьому випадку проблеми вирішувалися швидко, оскільки німецький

проект таємного протоколу, взятий за основу, надавав СРСР достатньо переваг,
а на всі додаткові радянські пропозиції Ріббентроп охоче погоджувався. Тому й
не дивно, що гітлерівський міністр закордонних справ у своїх спогадах
відзначав, що "на переговорах панувала приємна атмосфера".

Близько опівночі розмова завершилася підписанням пакту про ненапад, за яким

в історіографії закріпилася назва "пакту Молотова-Ріббентропа". Термін дії
угоди визначався десятьма роками із автоматичним продовженням на п'ять
років у випадку, якщо жодна зі сторін його завчасно не денонсує.

У самому факті підписання договору про ненапад не було нічого надто

неординарного чи протиправного, якби разом із договором не було укладено
таємний додатковий протокол. Цей документ передбачав розмежування сфер
впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і
територіальну цілісність цілої низки незалежних держав.

Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію

та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На
радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися
Люблінське та частина Варшавського воєводств, заселених головним чином
поляками.

Після підписання угоди обидва диктатори залишилися вдоволеними. Гітлер

вважав, що добився участі Кремля у війні проти Польщі та дружнього
нейтралітету СРСР під час війни Німеччини з Францією та Британією.
Німецький канцлер розраховував на швидкий розгром західних демократій і
повернення німецьких дивізій на Схід для здобуття "життєвого простору", а
більшовицький лідер бажав затяжної війни на Заході із подальшою радянізацією
Європи.

Газета "Правда" за 25 грудня 1939 року. Сталін на крові українців та поляків

дякує Гітлеру за вітання з днем народження. Більше дивіться у розділі
"Артефакти"
Як показав розвиток подій, обоє прорахувалися у своїх планах. Втім, це не
врятувало мешканців західноукраїнських територій від зустрічі з радянським
тоталітарним режимом.

Зважаючи на укладення угоди зі Сталіним, нацисти знову "заховали до рукава"

українську карту. Легіон Сушка, передислокований до Словаччини в очікуванні
вторгнення в Польщу, 25 серпня 1939 р. було заборонено використовувати під
час бойових дій.

До початку війни 1 вересня німці більше не згадували про "українську

проблему" – у Берліна був новий, набагато вигідніший союзник, з яким
розрахувалися західноукраїнськими землями.
4. Українське питання на міжнародних форумах в роки Другої світової війни
5. 22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події
склалися так, що до кінця того ж року нацисти захопили майже всю Україну,
становили на цій території окупаційний режим, так званий новий порядок. Вони й
не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941р.
Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини.
Наступного дня він підписав два декрети. Перший із них передавав
адміністративну владу над окупованими радянськими територіями
новостворюваному "імперському міністерству у справах окупованих східних
областей". Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.
6. 1 вересня 1941 р. почали діяти два райхскомісаріати — "Ост- ланд" і "Україна".
Останній охоплював значну частину України і деякі білоруські землі. А суто
українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без
північних районів) — під назвою "дистрикт (округ) Галичина" були приєднані до
створеного на території Польщі "генерал-губернаторства".

Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та

Ізмаїльська області України були зараховані до її складу. 19 серпня в Бендерах була
підписана німецько- румунська угода про передання Румунії української території між
Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райони
Миколаївської областей. Ця окупована територія отримала назву "Трансністрія" —
Задніпрянщина. Власністю "великонімецького райху" оголошувалися всі багатства
України — промисловість, сільське господарство, надра. Найстрашнішим було те, що до
Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого, молодь. За 1942—1944 рр. в
неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.

Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в
обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції ЗО червня 1941 р.
сформували у Львові український уряд під керівництвом Я. Стецька, але нацисти дуже
швидко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня
почалися арешти, а б липня український уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його
міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні
терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії,
нацьковуючи їх одну на одну й примушуючи взаємо- знищувати свої кращі кадри. Так,
укотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України
зазнала фіаско.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України, Міністр

східних територій Розенберґ краще за інших тямив у проблемах слов'янства. Тому він
допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й
мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не
хотів про схоже вирішення "українського питання". Він однозначно виступав за німецьку
колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця.
Частину його планували знищити, депортувати, а залишок перетворити на рабів
колоністів. 12 червня 1942 р. Гітлер затвердив план "Ост" ("Схід"), за яким 65 % українців
мали бути примусово переселеними до Сибіру (така сама доля мусила спіткати 85 %
поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував
плани їхнього поголовного переселення до Сибіру. Отже українцям у планах усіх
диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.

Здавалося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді

дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до
кінця 1941 р. утворилося важливе міждержавне об'єднання — антигітлерівська коаліція,
куди ввійшли США, Велика Британія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли
юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю
підтримку, польський емігрантський уряд, що місцем осідку обрав Лондон, продовжував
претендувати на владу над землями За^ хідної України. Лейтмотивом радянсько-
польських переговорів про встановлення дипломатичних відносин, які тривали з літа
1941 р., й угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених
та інших громадян Польщі, була доля західноукраїнських земель.

Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 р. СРСР поширив ноту про звірства нацистів на
окупованій території, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного
голосу всіх чесних людей, польський емігрантський уряд вперто твердив: "Львів був і
залишається польським містом". Через місяць Рузвельт заявив, що американський і
англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати
територіальні зміни, які відбулися після початку Другої світової війни, зокрема й
возз'єднання українських земель. Правлячі кола США пов'язали проблему відкриття
другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема
зависла на довгих 2 роки. Черговий виток напруженості внесло успішне просування
радянських військ на українські землі. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд
на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили чимало емігрантських газет у
Великій Британії та США, які зчинили несамовитий галас про "священні права Польщі
та її східні кордони" й навіть про свої права "на Дніпро та на Чорне море". Ці домагання
вкотре підтримали західні урядові кола. Почалися складні дипломатичні маневри. Від
СРСР вимагали відмовитися щонайменше від Львівщини та Станіслав- щини на користь
Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність провадила ОУН- УПА. Влітку 1943 р. вона

уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших
переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір було
підписано в листопаді-грудні 1943 р., коли делегація У ПА під керівництвом М. Луцького,
на запрошення угорської сторони, побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й із Румунією. Однак коли українська

делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії
представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та
Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повноважень, українці не
погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

У квітні 1943 р. світ дізнався про трагедію в Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР,
представники якого перекладали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду
про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд
звернувся до Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням провести
розслідування катинської трагедії. Тоді СРСР розірвав дипломатичні відносини з
Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн.
"Польське питання" поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської
коаліції, втому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великої Британії.

У жовтні 1944 р. визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже

трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до завершення війни було ще
далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. На руїни було перетворено 16
тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних
закладів, 33 тисячі ВНЗ, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищено будівлі та майно
872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст,
позбавлено притулку 10 мільйонів осіб. Загальна сума збитків — 285 мільярдів
карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.