МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ

ІНСТИТУТ ПРАВА, ПСИХОЛОГІЇ ТА ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ

Кафедра цивільного права і процесу

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчальної дисципліни «Аграрне право »

Варіант 8

Виконала:

студентка III курсу

групи ПВ-31з

заочної форми навчання

Мельничук Марта Анатоліївна

Науковий керівник:

Доцент кафедри ЦПП, к.ю.н,

Заболотна Наталія Ярославівна

Львів – 2023
 1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ
АГРАРНИХ ВІДНОСИН

Характерною рисою аграрних правовідносин є їх неоднорідний

суб'єктний склад. Так, суб'єктами аграрних відносин є фізичні особи -
громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та
юридичні особи всіх форм власності, що господарюють на землі, і
займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогосподарської
продукції та обслуговуванням сільськогосподарських виробників, а також
державні органи, до компетенції яких належить регулювання сільського
господарства в Україні.
На думку, В. Уркевича, категорії «суб'єкт аграрних правовідносин» і
«суб'єкт аграрного права» співвідносяться як частка і ціле. Звідси суб'єктом
правовідносин є особа, яка володіє всіма ознаками суб'єкта права, певними
правами й обов'язками, що виникають як наслідок появи цих
правовідносин.[1]
Суб'єктом аграрного права, на думку В. Єрмоленка, є особа,
визначена законодавством, яка наділена сукупністю прав і обов'язків,
достатніх для забезпечення участі у аграрних відносинах.[2]
В. Корнієнко та Н. Погорецька, дають визначення суб'єктів аграрного
права як виробників сільськогосподарської продукції, що володіють
відособленим майном, наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю
(правосуб'єктністю), господарська діяльність яких здійснюється при
використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення
населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і
продовольством рослинного і тваринного походження, на нашу думку є
вузьким, оскільки в даній дефініції мова йде лише про один із видів
суб'єктів аграрного права, а саме суб'єктів аграрного господарювання. [3]
 Суб'єкти аграрних відносин - це учасники суспільних відносин в
сфері сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею діяльності, що
є носіями прав і обов'язків закріплених в нормах аграрного права.
В чинному аграрному законодавстві широко використовуються два
поняття - «виробник сільськогосподарської продукції»
(сільськогосподарський виробник) та «виробник товарної
сільськогосподарської продукції» (сільськогосподарський
товаровиробник).
Так, відповідно до Закону України «Про сільськогосподарський
перепис», виробники сільськогосподарської продукції -
сільськогосподарські товаровиробники, фізичні особи (у тому числі
домогосподарства, фізичні особи, що здійснюють діяльність, пов'язану з
веденням особистого селянського господарства, самозайняті особи у сфері
сільського господарства), які займаються сільськогосподарською
діяльністю.[4]
Термін «виробники сільськогосподарської продукції» вживається у
Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію», в значенні,
наведеному у Законі України «Про сільськогосподарський перепис».
Закон України «Про державну підтримку сільського господарства
України», визначає поняття сільськогосподарський товаровиробник -
юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична
особа-підприємець, основною діяльністю якої є виробництво
сільськогосподарської продукції та/або розведення, вирощування, вилов
риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її
переробка на власних чи орендованих потужностях, у тому числі
власновиробленої сировини на давальницьких умовах, а також здійснення
операцій з її постачання, причому в такій діяльності питома вага вартості
сільськогосподарських товарів/послуг становить не менше 75 відсотків
вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12
послідовних звітних податкових періодів сукупно. [5]
У Законі України «Про стимулювання розвитку сільського
господарства на період 2001 - 2004 років», сільськогосподарський
товаровиробник - фізична або юридична особа, яка займається
виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою
власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.[6]
У Податковому Кодексі України, сільськогосподарський
товаровиробник, визначається як юридична особа незалежно від
організаційно-правової форми або фізична особа-підприємець, яка
займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або
розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах
(озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи
орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на
давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання. [7]
В Законі України «Про особливості страхування
сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»,
сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від
організаційно-правової форми, яка займається виробництвом
сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та
виловом водних біоресурсів у внутрішніх водоймах та її переробкою на
власних чи орендованих потужностях, у тому числі з власновиробленої
сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.
[8]
Слушною є думка В. Єрмоленка, що сільськогосподарським
виробником є фізична або юридична особа, яка здійснює виробництво і
самостійну переробку власновиробленої продукції рослинництва і
тваринництва. Це визначення пов'язується лише з виробництвом і
переробкою сільськогосподарської продукції незалежно від її подальшої
долі (використання у власному господарстві або реалізації). Товарність
сільськогосподарського виробництва прямо пов'язується з виробництвом
продукції як товару, тобто кінцевою метою такої діяльності є відчуження
сільськогосподарської продукції власного виробництва. У цьому й полягає
основна відмінність між сільськогосподарськими виробником і
товаровиробником. При цьому, кожен сільськогосподарський
товаровиробник є одночасно й виробником продукції сільського
господарства. І навпаки сільськогосподарський виробник не завжди є
товаровиробником.
Сільськогосподарська діяльність, перед усім, охоплює відносини з
виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції.
Відповідно суб'єктами аграрних правовідносин, насамперед, виступають
особи, що займаються сільськогосподарською виробничою діяльністю -
суб'єкти аграрного господарювання.
Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними
критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю
та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного
фонду, формою власності, кількістю працюючих та обсягом валового
доходу від реалізації продукції, організаційно-правовою формою тощо.
Так, залежно від порядку створення суб'єкти агарного
господарювання поділяються на тих, що займаються діяльністю без
створення юридичної особи і суб'єкти зі статусом юридичної особи (напр.,
сільськогосподарські кооперативи). При цьому, фермерське господарство,
може бути зареєстроване як юридична особа, так і без статусу юридичної
особи організовується на основі діяльності фізичної особи - підприємця.
Критерії за якими суб'єктів господарювання, в тому числі і аграрного
господарювання можна поділити на види закріплені в ст. 63
Господарського кодексу України. [9]
В сільському господарстві можуть діяти сільськогосподарські
підприємства таких видів, як приватне підприємство, що діє на основі
приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної
особи); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності
територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі
державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності
(на базі об'єднання майна різних форм власності) тощо.
Найбільш повно відображає специфіку суб'єктів аграрного
господарювання класифікація в основі якої такий критерій як
організаційно-правова форма, оскільки враховує особливості нормативно-
правового регулювання, способу утворення, форми власності на землю та
майно тощо. Відповідно за організаційно-правовою формою виділяють
таких суб'єктів агарного господарювання: фермерські господарства,
особисті селянські господарства, сільськогосподарські кооперативи,
колективні сільськогосподарські підприємства, господарські товариства,
акціонерні товариства тощо.
Крім суб'єктів аграрного господарювання, які безпосередньо
займаються сільськогосподарською виробничою діяльністю, суб'єкти
аграрних правовідносин здійснюють організаційно-управлінські функції в
сільському господарстві, а також виконують роботи чи надають послуги,
пов'язані з сільськогосподарською діяльністю.
 Організаційно-управлінські функції в сфері агропромислового
комплексу України притаманні органам державної влади та органам
місцевого самоврядування. Ефективність діяльності даних органів залежить
від повноти закріплення у законодавстві їх функцій і повноважень. В
залежності від того чи повноваження є основними або ж додатковими,
органи управління сільським господарством поділять на: органи загальної
компетенції (напр., Кабінет Міністрів України) та органи спеціальної
компетенції (напр., Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського
господарства України).
До суб'єктів аграрних правовідносин, які займаються діяльністю
пов'язаною із сільськогосподарською, відносяться юридичні особи, фізичні
особи-підприємці, що забезпечують сільськогосподарський виробничий
процес. При цьому, таких суб'єктів в залежності від предмету діяльності
класифікують на: суб'єктів аграрних правовідносин, предметом діяльності
яких є надання послуг сільськогосподарським виробникам та
товаровиробникам, зокрема фінансово-кредитних, страхових, комерційних,
посередницьких тощо; суб'єктів аграрних правовідносин, предметом
діяльності яких є виконання робіт, зокрема з агрохімічного,
меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення
діяльності сільськогосподарських виробників і товаровиробників.
Таким чином, в залежності від мети та функцій суб'єктів агарних
правовідносин поділяють на:
- суб'єктів аграрного господарювання, які безпосередньо займаються
сільськогосподарською виробничою діяльністю,
- суб'єктів аграрних правовідносин, які здійснюють організаційно-
управлінські функції в сільському господарстві,
 - суб'єктів аграрних правовідносин, які виконують роботи чи надають
послуги, пов'язані з сільськогосподарською діяльністю.
 2. ПРИНЦИПИ ТА ФУНКЦІЇ, МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Державно-правове регулювання сільського господарства являє собою

сукупність економіко-правових заходів щодо цілеспрямованого впливу
держави на аграрні правовідносини. Сутність державного регулювання
полягає у прийнятті нормативно-правових актів, створенні, організації
діяльності та визначенні компетенції системи державних органів у галузі
сільського господарства.[10]
Державна регуляторна діяльність у сфері сільського господарства
ґрунтується на певних принципах - основоположних ідеях, засадах, яким
має відповідати чинна система аграрного законодавства у взаємозв'язках
суб'єктів державної влади з суб'єктами сільськогосподарського
виробництва.
До них належать такі:
1. Принцип законності, який є загальноправовим принципом. На
ньому базується вся правова система України, притаманний він й аграр-
ному праву. Цей принцип означає, що держава спрямовує свої зусилля на
чітке і безумовне додержання законності в господарській діяльності з боку
аграрних товаровиробників, а також з боку державних органів, що
здійснюють регуляторну діяльність у сільському господарстві. Так,
відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.[11] 
2. Принцип створення рівних правових і економічних умов для
розвитку аграрних товаровиробників усіх форм власності та організаційно-
правових форм. Відповідно до законодавства України (ч. 4 ст. 13
Конституції України) держава забезпечує захист усіх суб'єктів права
власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі
суб'єкти права власності рівні перед законом.
3. Принцип свободи підприємницької діяльності. Цей принцип
полягає в тому, що всі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають
право здійснювати будь-які види діяльності, що не заборонені законом, з
метою одержання прибутку. Однак, свобода підприємницької діяльності
має певні, визначені законом межі та передбачає не тільки встановлення
прав, а й виконання обов'язків (своєчасної сплати податків, виробництва
якісної сільськогосподарської продукції, дбайливого ставлення до
природних ресурсів, зокрема до землі, тощо), а також визначення статусу
органів державної влади у сфері регулювання сільськогосподарської
діяльності. 
4. Принцип поєднання галузевого і територіального розвитку. Різ-
номанітність кліматичних умов зумовлює виробництво певних сіль-
ськогосподарських культур у різних регіонах, і тому виникає потреба в їх
переміщенні у ті регіони, де вони не вирощуються. Цим забезпечується
встановлення балансу вирощування і споживання, а також постачання у
відповідні регіони.
5. Принцип невтручання держави у безпосередню виробничо-
господарську діяльність суб'єктів аграрного виробництва. В законодавстві
України закріплено, що втручання у господарську діяльність
сільськогосподарських підприємств з боку державних органів та їх
посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні таким неправомірним
втручанням, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Проте ці
положення не обмежують права державних органів щодо здійснення
контролю за господарською діяльністю аграрних товаровиробників.
 6. Принцип аграрного протекціонізму. Через велику значущість та
незамінність сільськогосподарської продукції для життєдіяльності людини
і суспільства, а також об'єктивну специфіку аграрного виробництва
(залежність від природнокліматичних умов, сезонність тощо) та скрутне
становище аграрних товаровиробників на сьогодні виникає потреба у
державній підтримці аграрного сектору економіки України. Даний принцип
закріплено у законодавстві, насамперед у Законі України від 24 червня 2004
р. «Про державну підтримку сільського господарства України».
Крім наведених, виділяють ще й такі принципи, як сприяння роз-
витку аграрного ринку, пріоритетного розвитку сільськогосподарського
виробництва і АПК в цілому, захисту національного аграрного то-
варовиробника, розвитку економічної конкуренції та ін. Цей перелік не є
вичерпним у зв'язку з розвитком аграрного сектору економіки та системи
державного регулювання сільського господарства України.
Щодо методів державного регулювання сільського господарства, то
під ними слід розуміти сукупність однорідних засобів, прийомів, які
систематично застосовуються у процесі державної регулятивної діяльності.
Методи державного регулювання сільського господарства різноманітні та
динамічні, вони перебувають у постійному розвитку, не лишаються
незмінними. Застосування того чи іншого методу визначається характером
регульованих відносин та компетенцією суб'єкта регулятивної діяльності.
Виділяють адміністративно-правові та економіко-правові методи
державного регулювання. До перших можна віднести такі способи
регулювання як імперативні вказівки, контроль, заборона тощо, які
застосовуються у найважливіших для держави сферах аграрного
виробництва і змушують суб'єктів цієї діяльності до певної поведінки
(заборона нецільового використання сільськогосподарських земель,
зобов'язання сплачувати податки, контроль за якістю сільськогосподарської
продукції та ін.). За умов розвитку ринкових аграрних відносин набувають
переваги економіко-правові методи державного регулювання, коли держава
за допомогою економічних важелів (пільгове оподаткування, кредитування,
дотації, авансування, закупівельна ціна тощо) стимулює суб'єктів аграрних
відносин до певних дій (наприклад, до виробництва певних видів
сільськогосподарської продукції), не застосовуючи при цьому примусові
заходи. Економічні методи є найбільш дієвими засобами впливу, оскільки
їх застосування дає змогу створити сприятливі економічні умови для
досягнення аграрними виробниками їх статутних цілей та стимулювати
сільськогосподарське виробництво.
У процесі державного регулювання сільського господарства важливе
значення мають також метод дозволу (державні органи надають право
сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати будь- які питання
своєї діяльності в межах закону) та метод рекомендацій (держава не
втручається у господарську діяльність підприємств, а лише пропонує той
чи інший варіант поведінки, який є бажаним з її точки зору, вибір же
остаточного рішення належить самому підприємству. Рекомендаційні
норми не мають обов'язкового характеру). [12]
Законом «Про державну підтримку сільського господарства України»
запроваджено нові форми державного регулювання сільського
господарства: мінімальна та максимальна закупівельні ціни, державні
аграрні інтервенції (товарні та фінансові), тимчасове адміністративне
регулювання цін, державні заставні закупівлі зерна, кредитна субсидія,
бюджетна тваринницька дотація тощо.
 3. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КООПЕРАТИВІВ

Сьогодні в Україні сільськогосподарські кооперативи займають одне

з провідних місць серед виробників сільськогосподарської продукції. Цей
вид аграрних товаровиробників є специфічно-аграрним, адже вони є
сільськогосподарськими за своєю суттю. Правовий статус
сільськогосподарських кооперативів досить детально досліджений в
юридичній літературі. Проте існує чимало дискусійних питань з приводу
визначення юридичних ознак цих суб’єктів, а також немає одностайної
думки щодо визначення поняття сільськогосподарського кооперативу. 
Законодавче поняття та окремі ознаки кооперативу наведені в
Цивільному та Господарському кодексах України, в Законі України від 10
липня 2003 р. “Про кооперацію”, Законі України від 17 липня 1997 р. “Про
сільськогосподарську кооперацію”. Зокрема, згідно з Законом України
«Про сільськогосподарську кооперацію» сільськогосподарський
кооператив визначається як юридична особа, утворена фізичними та/або
юридичними особами, які є сільськогосподарськими товаровиробниками,
на засадах добровільного членства та об’єднання майнових пайових внесків
для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві й
обслуговування переважно членів кооперативу. Але наведене
формулювання не відбиває усіх сутнісних ознак кооперативної організації.
Для того, щоб з’ясувати особливості сільськогосподарських кооперативів
як суб’єктів господарювання, їх сутність, соціально-економічну природу
необхідно розглянути їх специфічні ознаки.
На основі аналізу законодавства та узагальнення теоретичних
поглядів провідних науковців сьогодення (В.І.Семчика, В.І.Федоровича,
І.М.Кучеренко, О.В.Гафурової, Я.З.Гаєцької-Колотило та інших) можна
виділити загальні юридичні ознаки сільськогосподарського кооперативу.  
Переважна більшість дослідників, аналізуючи сільськогосподарські
кооперативи, серед їх найбільш істотних ознак виділяють: використання
землі як основного засобу виробництва, ведення сільськогосподарської
діяльності, його знаходження в сільській місцевості [13, с.39]. Ці
специфічні риси сільськогосподарських кооперативів зумовлені аграрною
галузевою належністю суб’єктів господарювання та відрізняють їх від
інших організаційно-правових форм ведення господарської діяльності.
Крім того, В.І. Федорович виокремлює таку ознаку сільськогосподарського
кооперативу, як задоволення потреб в основному сільського населення [14,
с.15]. Проте, на наш погляд дана ознака є похідною від попередніх і
виокремлення її є недоцільним.  
Важливою ознакою кооперативу є наявність статусу юридичної
особи, який набувається з моменту державної реєстрації. На підставі
аналізу законодавства України можна зробити висновок, що кооператив –
це добровільне об’єднання осіб. Проте залишається недостатньо з’ясованим
характер такого об’єднання. Окремі вчені обґрунтовують необхідність
віднесення кооперативів до громадських організацій [15, с.150]. Проте, на
наш погляд, така думка є спірною, оскільки відповідно до Закону
України “Про об’єднання громадян” його дія не поширюється на
кооперативи. 
Істотною ознакою сільськогосподарських кооперативів є мета їх
створення та діяльності, а саме - задоволення економічних, соціальних та
інших потреб членів кооперативу. Однак, на законодавчому рівні чітко не
вказана мета об’єднання осіб у сільськогосподарський кооператив, що, на
нашу думку, є причиною виникнення теоретичних дискусій з цього
приводу. Так, І.М.Кучеренко вважає, що не можна вважати основною
метою створення кооперативу отримання прибутку [16, с.128]. Думка
вченої є прийнятною для визначення мети діяльності обслуговуючих
сільськогосподарських кооперативів, у яких члени свій капітал у вигляді
внесків вкладають у кооператив для одержання певних послуг. За нормами
Цивільного Кодексу України (ст.86), законів України “Про кооперацію”
(ст.1), “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст.1) обслуговуючі
кооперативи не мають на меті отримання прибутку, їх можна назвати
неприбутковими організаціями. Що стосується виробничих кооперативів,
то вони утворюються з метою одержання прибутку. Проте отримання
прибутку для них не є самоціллю, адже селяни об’єднуються у виробничі
кооперативи не тільки для задоволення своїх матеріальних потреб, але й
для інших потреб на основі взаємодопомоги [14, с.11]. Отже, основною
метою діяльності сільськогосподарських кооперативів є забезпечення
провадження основної сільськогосподарської виробничої діяльності своїми
членами, зменшення їхніх видатків на споживання, та задоволення інших
потреб членів кооперативу. У зв’язку з цим будь-який кооператив має
яскраво виражену соціальну спрямованість. 
Кооператив є персональним об’єднанням, тобто об’єднанням осіб, а
не капіталів. Члени кооперативної організації зобов’язані брати участь у
його діяльності. Дана ознака випливає з того, що до кооперативу
приймаються особи незалежно від їхнього матеріального становища
(розмір пайового внеску законодавчо не визначений і він у більшості
випадків є мінімальним). 
Чисельність членів сільськогосподарського кооперативу не може
бути меншою, ніж три особи. Загальна кількість таких членів
законодавством не обмежується. Зміна кількісного складу членів
кооперативу ніяк не впливає на його юридичне існування, крім випадків,
коли кількість членів не стане меншою від встановленого законом
мінімуму. Чимало вчених вважає, що дуже часто успіх діяльності
кооперативу залежить від кількості його членів - чим більша кількість, тим
міцніший кооператив [13, с. 300]. Проте така думка не зовсім обґрунтована,
оскільки в сучасних умовах рівень прибутковості кооперативів залежить не
лише від кількості його членів, а й від рівня технічної оснащеності
виробництва, організації праці тощо. 
В якості особливої ознаки кооперативу вченими обґрунтовується
членський характер об’єднання, який передбачає особливий порядок
прийняття до кооперативу. При цьому членами сільськогосподарського
кооперативу можуть бути тільки сільськогосподарські товаровиробники.
На наш погляд, вимоги щодо участі в такому кооперативі лише
сільськогосподарських товаровиробників є певною мірою дискусійними,
оскільки законодавчі критерії віднесення таких осіб до аграрних
товаровиробників є недостатньо чіткими.
Кооператив - це група рівноправних осіб. Проте, про рівноправність
членів сільськогосподарських кооперативів нічого не вказано в
законодавстві, що є суттєвим недоліком. Характерною рисою кооперативів,
що випливає з рівноправності їх членів, є демократичний характер
управління. У кооперативі розмір паю не впливає на обсяг управлінських
прав і обов’язків членів. Проте слушною з даного приводу є думка І.М.
Кучеренко: “члени підприємницьких кооперативів не мають однакових
прав на отримання прибутку. Від розміру паю залежить розмір виплат
часток на доходи паїв” [16, с.169]. Отже, рівноправність членів
кооперативів не поширюється на отримання ними прибутку від паїв, а
лише на здійснення своїх прав по управлінню.        
 На основі наведених ознак можна сформулювати таке визначення
сільськогосподарського кооперативу - це добровільне персональне
об’єднання осіб (сільськогосподарських товаровиробників) на підставі
членства для спільного ведення сільськогосподарської діяльності з
використанням земель сільськогосподарського призначення і майна,
створеного, як правило, за рахунок внесків членів, для задоволення
матеріальних та інших потреб його членів.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Уркевич В. Ю. Аграрні правовідносини в Україні : автореф. дис.

на здобуття наукового ступеня доктора юрид. наук : спец.12.00.06
«Земельне право; агарне право; екологічне право; природоресурсне право».
Х., 2007. 34 с.
2. Аграрне право України: підручник / за загальною редакцією В.
М. Єрмоленка. К. : Юрінком Інтер, 2010. 608 с.
3. Жушман В.П., Корнієнко В.М., Корнієнко Г.С. Аграрне право:
Підручник / за ред. В.П. Жушмана та А.М. Статівки. Х., 2010. 296 с.
4. Закон України «Про сільськогосподарський перепис»: (Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 2009, № 9, ст.115)/ із змінами, внесеними
згідно із Законами № 2524-IX від 16.08.2022/ URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/575-17#Text
5. Закон України «Про державну підтримку сільського
господарства України»: (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, №
49, ст.527)/ і з змінами, внесеними згідно із Законами № 2438-IX від
19.07.2022/ URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1877-15#Text
6. Закон України «Про стимулювання розвитку сільського
господарства на період 2001 - 2004 років»: ( Відомості Верховної Ради
України (ВВР), 2001, N 11, ст.52 )/ із змінами, внесеними згідно із Законом
№ 2514-III ( 2514-14 ) від 07.06.2001, ВВР, 2001, № 33, ст.178/ URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2238-14#Text
7. Податковий кодекс України: (Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 2011, № 13-14, № 15-16, № 17, ст.112)/ із змінами, внесеними згідно
із Законами № 3050-IX від 11.04.2023/ URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text
 8. Закон України «Про особливості страхування
сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»: (Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 41, ст.491)/ із змінами, внесеними
згідно із Законами № 1601-IX від 01.07.2021, URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4391-17#Text
9. Господарський кодекс України: (Відомості Верховної Ради
України (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144)/ із змінами,
внесеними згідно із Законами № 2849-IX від 13.12.2022/ URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text
10. В. П. Жушман, В. М. Корнієнко, Г. С. Корнієнко та ін.. Аграрне
право : підруч. для студ. вищ. навч. закл.; за ред. В. П. Жушмана та А. М.
Статівки. - Х. : Право, - 296 с.. 2010.
11. Конституція України: (Відомості Верховної Ради України (ВВР),
1996, № 30, ст. 141)/із змінами, внесеними згідно із Законами № 27-IX від
03.09.2019, ВВР, 2019, № 38, ст.160/ URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4215
12. Ломакіна І. Державно правове регулювання сільського
господарства України/ Аграрне право, 2009, с.139
13. Кооперативне право: Підручник для вузів / За ред. В.І. Семчика,
К.: ІнЮре, 1998, 332с.
14. Федорович В.І. Правове регулювання створення, реалізації і
ліквідації сільськогосподарських кооперативів: Автореферат дис. канд.
юрид. наук 12.00.06 / Львів. держ. ун-т./Л., 1998, 17 с.
15. Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні / За
ред. В.І. Семчика, К.: ІДП НАН України, 2003, 280с.
16. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб
приватного права: Монографія, К.: Атіка, 2004, 328с.