Одеський Морехідний Фаховий коледж

Морського та Рибопромислового флоту

імені Олексія Соляника

РЕФЕРАТ

Тема:
Судова практика Європейського суду з прав людини як джерело
українського права

Дисципліна: Правознавство
Виконав: Биков Костянтин Вікторович 423 група
Перевірив: Тартаковський Дмитро Олегович
 Практика Європейського суду як джерело українського права

У вітчизняній правовій системі чільне місце в ієрархії джерел права займає

закон. До останнього часу судовий прецедент не визнавався джерелом
українського права. На відміну від країн англо-американського права, де
судовий прецедент традиційно відіграє першорядну роль – він основне
джерело права, в країнах Європейського континенту, в тому числі в Україні,
спостерігається рух до визнання судового прецеденту в ролі субсидіарного
джерела правам.

Тенденція до розширення переліку джерел права, що спостерігається на

всьому пострадянському просторі, пов’язана не тільки з впливом
європейського права, але й з переглядом доктрини в цілому, що ґрунтується
на відході від позитивістських начал і сприйнятті ліберально-правових
концепцій розуміння сутності права (школи природного, соціологічного,
цивілізаційного (культурологічного) права). Зазначена тенденція в
українському праві знайшла нормативне відображення в концепції
обмежувального застосування судового прецедент‑ не лише у випадках,
прямо передбачених законом [1, C. 324]. У вітчизняному праві судовий
прецедент лише в останнє десятиріччя на науковому рівні став визнаватися
джерелом права, що вимагає істотних змін в усталені традиції
правозастосування і стиль правового мислення в країні загалом. У
романо-германській правовій сім’ї власне явище, що іменується
прецедентом, є багатозначним і відрізняється від судового прецеденту в
системі загального права. Юристи цих правових сімей використовують різні
логіко-методологічні стандарти: якщо в романо-германській сім’ї, де за
судовою практикою визнається вторинний характер, юрист мислить
дедуктивно, від загального до окремого, то в англо-американській, навпаки,
юридичне мислення індуктивне, від окремого до загального, спрямоване на
виявлення ключових аналогій і переходу від них до загальної класифікації.
Врахування цих особливостей слід розглядати передумовою імпле‑ ментації
у вітчизняне судочинство як практики Європейського суду з прав людини,
так і концепції судового прецеденту загалом. В Україні судовий прецедент
визнається джерелом права в одному випадку – при застосуванні практики
Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Діяльність Суду
передбачена Конвенцією про захист прав людини і основних свобод,
положення якої – Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до неї
набрали чинність для України 11 вересня 1997 року. На цей час питання
застосування в українському праві практики Європейського суду з прав
людини врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини», ч. 1 ст. 17 якого встановлено, що [українські] суди застосовують
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Тому застосування судами України положень Конвенції не є їх пра‑ вом, а є

професійним обов’язком. Визнання практики Європейського суду з прав
людини джерелом права знайшло юридичне закріплення в ст. 8 КАСУ, якою
передбачено, що адміністративні суди при вирішенні справ застосовують
принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського
суду з прав людини. Вважається, що при здійсненні правосуддя Конвенція та
рішення Суду зобов’язані застосовуватися лише за наявності певних умов, а
саме: 1) за наявності в українському законодавстві правових «прогалин»
щодо прав людини та основних свобод, які водночас визначені в Конвенції
та протоколах до неї; 2) для кращого розуміння тих положень українського
законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі
відповідних рішень Суду; 3) для реалізації на практиці таких основних
принципів Конвенції, як «верховенство права», «справедливість»,
«справедливий баланс», «справедлива сатисфакція», оскільки в чинному
вітчизняному законодавстві вони є новими категоріями та повністю не
досліджені [2, c. 112]. Тоді як рішення Суду певним чином допомагають їх
зрозуміти (В. П. Паліюк). Відповідно до ст. 17 Закону України «Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» від 23.02.2006 р. при розгляді справ [українські] суди зобов'язані
застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як
джерело права. Вважається, що створене Судом право є класичним
прецедентним правом, основою якого є принцип ratio decidendi («підстава
для вирішення»), коли правило, сформульоване судом під час вирішення
конкретної справи, стає нормою права для цього суду і для внутрішніх судів
країн учасниць Конвенції (А. О. Селіванов). Практика Суду є прецедентною,
і норми Конвенції не застосовують‑ ся судом окремо від тих рішень, які були
ним раніше прийняті при застосуванні конкретної статті Конвенції. При
цьому під прецедентами Суду розуміють не самі розглянуті справи, а ті
основоположні принципи в тлумаченні і застосуванні норм Конвенції, які
були покладені в основу судових рішень (В. Єфименко). Визнання судової
практики Суду джерелом вітчизняного права означає поширення на таку
судову практику положень вітчизняної юридичної науки про джерело права,
під яким розуміють юридичне поняття, через яке розкривається питання про
силу, яка створює право.
Застосування судової практики Суду як джерела права передбачає визнання
преюдиціального характеру юридичних фактів, які встановле‑ ні такими
судовими прецедентами і мають істотне значення для вирішен‑ ня цієї
справи (спору). У зв’язку з цим обставини, встановлені рішенням
Європейського суду з прав людини, яке набуло чинності, не доводяться при
розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особи, щодо
яких встановлено ці обставини. Однак у ЦПК України (ст. 61) відсутня така
норма, що значно ускладнює та уповільнює розгляд справ судами Укра‑ їни,
в яких беруть участь особи, щодо яких було прийняте рішення Єв‑
ропейським судом з прав людини. З метою вирішення цієї проблеми
законопроектом «Про внесення змін до статей 8 і 61 ЦПК України»
пропонується внести зміни до зазна‑ чених статей, забезпечивши таким
чином застосування як джерела пра‑ ва практики Європейського суду з прав
людини судами України. При цьому вирішення даної проблеми обумовлено
необхідністю врахування природи та особливостей Конвенції про захист
прав людини та основних свобод. Зазначена Конвенція, на відміну від інших
міжнародних договорів, є комплексним складним механізмом захисту прав
людини, який включає, власне, конвенційні норми, рішення Європейської
комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику
Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані
принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення
Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо. Відповідно,
застосування Конвенції вважається застосуванням не лише її норм, а й
усього комплексного правового механізму без спеці‑ альної згоди на це
Верховної Ради України (С. С. Шевчук). Сфера застосування практики
Європейського суду з прав людини визначається його основними цілями. Як
випливає із назви та преамбули Закону, основними цілями Суду є: 1)
забезпечення виконання рішення Європейського суду з прав людини у
справах протни України; 2) впро‑ вадження в українське судочинство та
адміністративну практику євро‑ пейських стандартів прав людини.
Право сучасної України переживає період входження в європейський
правовий простір. З огляду на необхідність приведення українського права у
відповідність до норм і принципів міжнародного права важливим є вивчення
європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з
проблем, яка досліджується сьогодні – це джерела й форми права, що є
особливо актуальним з урахуванням прийняття Закону України “Про
виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав
людини”, в ст. 17 якого говорять, що суди застосовують при розгляді справ
Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Зазначена норма неоднозначно сприймається фахівцями й потребує
ретельного аналізу. Для всебічного розгляду цієї важливої проблеми треба
повернутися до питання джерел права, але вже на національному рівні.
Поняття “джерела права” було запропоноване римським вченим Тітом
Лівієм, який у своєму трактаті “Історія” називає закон ХІІ таблиць джерелом
усього публічного й приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.
Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права в поєднанні з іншими
юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, його застосуванням і
тлумаченням. Велика увага приділялась їм у дореволюційній російській
юридичній науці ХІХ ст., коли вони розглядалися спочатку через
дослідження категорії “джерела права”, аналіз різних їх видів. Основний
акцент при цьому робився на 3 їх види – закон, звичай і прецедент і на
характеристику кожного з них.
Г. Кельзен говорить, що джерела права – це образний вираз, який має не
одне значення, а більше. Ним можна означувати не лише законодавство,
звичай і договір, а й взагалі всі методи правоутворення або ще будь-яку
вищу норму в її відношенні до нижчої норми, створення якої вона регулює.
Ось чому під джерелом права можна розуміти також основу чинності
правового порядку – засадничу норму. Однак фактично тільки
позитивно-правова основа чинності правової норми, себто вища позитивна
правова норма, що регулює вироблення нижчої норми, визначається як
“джерело”. У цьому розумінні конституція є джерелом вироблених
законодавством або шляхом узвичаєння загальних правових норм, а останні
– джерелом судового рішення, яке, застосовуючи загальну норму, становить
собою норму індивідуальну. Судове рішення можна розглядати і як джерело
конституйованих ним обов’язку й правонаділення сторін, що судяться, або
як джерело уповноваження органу, якому належить це рішення виконати. У
певному позитивно-правовому сенсі джерелом права може бути лише право.
Ще з початку діяльності такої впливової міжнародної організації, як Рада
Європи, принцип дотримання прав людини став одним з основних у
функціонуванні цієї організації, про що й зазначається у Конвенції 1950 р.
Європейський суд з прав людини, що є інституцією Ради Європи, є також
однією з основних міжнародних правозахисних інституцій
загальноєвропейської системи захисту прав людини. Рішення й рекомендації
Суду впливають на становлення, реформування й модернізацію сучасних
національних правозахисних систем, практичне застосування європейських
правових стандартів при прийнятті рішень національними судами. Їх вплив
позначається й на формуванні національних стандартів і нормативів захисту
прав людини в Україні. Ідея його створення як регіонального міжнародного
суду для захисту прав людини виникла відразу після Другої світової війни,
коли йшлося про укладення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, проте функціонувати він розпочав лише у 1958 р.].
Л. Вільдхабер говорить, що Суд формує певні прецедентні правоположення і
якщо в майбутньому, розглядаючи справу навіть щодо іншої держави, він
констатує там аналогічну ситуацію з порушенням права людини, то цілком
очевидно, що він застосує такий самий підхід, як і в попередній справі.
ЄСПЛ продовжує пропонувати національним судам напрямок розвитку й
еволюції захисту прав людини. Він завжди дотримувався своїх прецедентів,
за винятком випадків, коли існують переконливі причини, що змушують
скоригувати тлумачення Конвенції 1950 р. у зв’язку зі змінами соціальних
цінностей чи повсякденних умов життя. Суд при цьому не тільки
додержувався своїх прецедентів стосовно постанов, що виносяться проти
держав-відповідачів, а й визнавав, що однакові мінімальні європейські
стандарти повинні дотримуватися всіма державами – членами Ради Європи.
Слідування Судом принципу помірної доктрини чи прецеденту здійснюється
в інтересах дотримання правової визначеності, гармонійного розвитку
конвенційної прецедентної практики, рівності перед законом, верховенства
права й поділу влади. Якщо б він не робив цього, його прецедентне право
було б якесь непередбачуване й свавільне, підкреслив Л. Вільдхабер. І тоді
була б підстава стверджувати, що Суд використовує подвійні стандарти: для
одних країн Європи певні дії держави були б визнані порушенням прав
людини, а для інших ці ж самі дії порушенням би не вважались.
Тому національні Верховні суди повинні, зазвичай, брати до уваги загальну
прецедентну практику Суду. Це позиція Голови Європейського суду з прав
людини. Головний юрисконсульт Суду М. Де Сальвіа на науково-практичній
конференції, що відбулась 20-23 квітня 2005 р. в Уральській державній
юридичній академії (м. Єкатеринбург, РФ), теж охарактеризував прецеденти
Суду як джерело права.
 О.О. Первомайський доводить, що судовий прецедент, створений
практикою ЄСПЛ, потрібно розглядати як джерело права України. Суддя
Європейського суду з прав людини С.В. Шевчук підкреслює, що
європейське прецедентне право з прав людини служить додатковим
джерелом права при застосуванні й тлумаченні конституційних норм про
права людини, які співпадають з основними правами, закріпленими в
нормах Конвенції 1950 р. Особа, яка звертається до ЄСПЛ не зобов’язана
посилатися на цю Конвенцію у національних судах, якщо вона посилається
на положення національного законодавства аналогічного змісту, як правило,
на відповідні конституційні норми про основні права та свободи (справи
“Кардо проти Франції” та “Садік проти Греції”).
С.В. Шевчук переконує, що прецедентне право, створене Європейським
судом з прав людини є обов’язковим джерелом права України, оскільки 17
липня 1997 р. був прийнятий Закон України “Про ратифікацію Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу
та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”. У п. 1 цього Закону зазначено,
що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р.
щодо визнання обов’язковою й без укладення спеціальної угоди
юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й
застосування Конвенції 1950 р. Як додаткову аргументацію на користь цього
твердження С.В. Шевчук розглядає пункти a) та b) частини 3 ст. 31
Віденської Конвенції “Про право міжнародних договорів” від 23 травня 1969
р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР), у яких
спеціально наголошується, що разом з текстом міжнародних договорів
враховується практика його застосування й тлумачення, якщо на це дається
згода сторін договору (яку дала Верховна Рада України, ратифікувавши цей
Закон).
Визнання практики ЄСПЛ джерелом права в Україні, на думку С.В.
Шевчука, зумовлено також міркуваннями практичної доцільності, оскільки
за зауваженням Венеціанської комісії “За демократію через право”, за умови
обмеженості державних ресурсів набагато краще витрачати фінанси на
проведення необхідних реформ, які допоможуть запобігти порушенням
Конвенції, аніж сплачувати справедливу сатисфакцію тим особам, які вже
страждають від таких порушень.
С.П. Головатий на міжнародній конференції “Вплив практики
Європейського суду з прав людини на національне конституційне
судочинство” (14 жовтня 2005 р., м. Київ) наголосив, що використання
рішень ЄСПЛ – це обов’язок національних судів, зокрема України.
Дехто зауважує (наприклад, В.В. Зубар), що самі по собі рішення Суду є для
вітчизняних правозастосовних органів джерелом права, однак практика
вирішення окремих судових справ дає можливість зробити певні висновки
щодо вдосконалення національного законодавства. Такі рішення є свого
роду орієнтиром у питаннях відповідності рішень судів України нормам
Конвенції 1950 р.
Але повернімося до зазначеного Закону України “Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини”. Професор Л.Д.
Тимченко вважає, що формулювання ст. 17 згаданого Закону щодо
використання практики Суду як джерела права не дуже коректне, оскільки
цей припис Закону дає підстави стверджувати, що Європейський суд з прав
людини творить право, що не відповідає дійсності. Було б правильнішим
говорити, що практика Суду є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р.
І хоча на перший погляд здається, що ЄСПЛ створює обов’язкові норми,
робить це він з огляду на Конвенцію 1950 р. Так, щодо розслідування заяв
про катування А.П. Бущенко пише, що Суд, посилаючись на ст. 1 Конвенції
1950 р. у сполученні зі статтями 3 та 13, створив обов’язок проводити
ефективне розслідування в кожному випадку, коли органам влади стає
відомою інформація про можливе застосування катувань.
Як висновок можна сказати, що рішення Європейського суду з прав людини
є джерелом тлумачення Конвенції 1950 р. Саме з огляду на це суди України
повинні застосовувати практику ЄСПЛ. Таке розуміння підтверджується і
практикою: як стверджує Дж. Прапієстіс, суддя Конституційного Суду
Литовської Республіки, останній враховує юриспруденцію Європейського
суду з прав людини як джерело тлумачення права. А це вже не доктрина, а
правова позиція органу конституційного правосуддя.
 Література:

1. Яковюк І. В. Правові основи інтеграції до ЄС:

загальнотеоретичний аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. –
760 с. 2. Марченко М. Н. Европейский Союз и его судебная
система. – М.: Проспект, 2012. – 288 с. 329 3. Хаустова М. Г.
Проблеми організаційно-правового забезпечення гар‑ монізації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу//
Проблеми законності. Академ. зб. наук. пр./ відп. ред. В. Я. Тацій.
– Х.: Нац. у-т «ЮАУ», 2013. – Вип. 121. – С. 12–29. 4. Проблеми й
перспективи розвитку правової системи України в умовах
глобалізації // Вісн. Акад. правових наук. – №2014. – №1(76) – С.
54–65.