МПЕРСЬКІ І НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕНТИЧНОСТІ В БАЛТІЇ ТА БІЛОРУСІ

(1864 – 1914 рр.)

1. Адміністративний устрій і соціальні зміни.

2. Політика „русского дела”: церковний і культурний наступ царизму.
3. Балтійський партикуляризм і поява естонської та латвійської націй.
4. Литовська культура поміж полонофільством і русифікацією.
5. Виникнення литовських політичних партій. Революція 1905 р.
6. Зародження білоруського національно-культурного життя.
7. Білоруський національний рух на початку ХХ ст.

Якщо йдеться про офіційні фікції, поділи Польщі повернули Росії

складову частину її прадавніх володінь. 1793 р. Катерина II наказала викарбу
вати медаль із написом: “Я відвоювала відібране”*. Хоча такі вислови, як
“польські провінції*” або “провінції, відокремлені від Польщі і приєднані до
Росії*”, ще можна знайти на початку XIX ст., російських урядовців привчали
думати в категоріях “Західного краю” або “відвойованих земель”. У їхніх очах
“Польща” припинила існувати.
Під час першого поділу 1773 р. вона збільшилась унаслідок анексії Жемайтії,
Полоцька, Вітебська, Мстиславля й південно-східної частини Мінського
воєводства; під час другого поділу — анексії Правобережної України, зокрема
Київського воєводства, Брацлава, Поділля, Волині, а також частин Брестського,
Мінського й Віденського воєводств; під час третього поділу 1795 р. була приєднана
решта земель Великого князівства до лінії річок Буг і Німан.
Більшість міст, навіть на сході, скажімо, Вільно, Двінськ, Мінськ, Пінськ і
Кам’янець, зберігали виразний польський колорит.
 Згідно з пізнішими адміністративними термінами, російська частина Поль
щі у своїх максимальних розмірах складалася з Віленської, Гродненської, Ко-
венської, Мінської, Вітебської, Могилівської, Волинської, Подільської, Київ
ської губерній плюс, від 1866 р., десять губерній Привіслинського краю: Вар
шавської, Калішської, Плоцької, Пйотркувської, Радомської, Келецької, Люб
лінської, Седлецької, Ломжської і Сувалкської.
Російські політичні погляди зосереджувалися на трьох принципах: право
слав’я, самодержавство і народність. ЦІ ПРИНЦИПИ-514 СТ-ДЕЙВІС.
На північному сході, тобто на північно-західних землях Російської імперії,
поляки вступили в конфлікт із процесами національного відродження прибал
тійських литовців і слов’ян-білорусів. До середини XIX ст. окремі ідентичнос
ті цих двох народів не мали загального визнання, навіть серед них самих. Пет
ро Кропоткін, пишучи в першому виданні “EncyclopaediaBritannica”, геть не
точно повідомив світові, що населення колишнього Великого князівства Лито
вського складалося з балтійських жемайтів і слов’ян-литовців. Ніхто серйозно
не уявляв, що вони можуть стати важливим політичним чинником. А вони та
ки стали.
Протягом п’ятиста років литовці жили в політичному союзі з поляками у
відносинах, дуже близьких до відносин шотландців і англійців. До 1793 р. Ве
лике князівство Литовське становило частину об’єднаної Речі Посполитої.
Протягом цього тривалого союзу польську мову, як і англійську в Шотландії,
панівні та освічені класи перейняли майже всюди. А литовська мова, як і ґель-
ська мова шотландців у Шотландії, збереглася тільки в далеких сільських
регіонах у певних сегментах селянства. Нею звичайно не розмовляла жодна
численна група у столиці країни Вільнюсі (Вільні), де, згідно з останнім цар
ським переписом 1897 р., литовці становили всього 2%. Ця мова не мала уста
леної писаної форми й ніякої вартої уваги літератури. Єдині центри дослі
джень литовської мови та видавничі осередки, що публікували литовські
книжки, містилися за кордоном, у Східній Пруссії, в так званій Малій Литві,
де в округах Клайпеда (Мемель) і Тилжа (Тільзит) жила протестантська лито
вська меншина. Литовський націоналізм розвивавсь як реакція, з одного боку,
на твердження поляків, мовляв, Литва належить Польщі, а з другого — на
спроби царського уряду накинути російську культуру і православну релігію.
Культурному відродженню сприяло передусім католицьке духівництво, надто
кілька єпископів Жемайтії, що міняли один одного на посаді: Юзеф Ґедройц
(1745— 1838) і Матіас Валанціус (1801— 1875). Розвиткові місцевих літера
турних талантів посприяло видання 1841 р. польською мовою багатотомної “Historii L
itw y” Теодора Нарбута (1784— 1864), а згодом переклади литов
ською мовою творів славетного литовського поета “Adomasa Mickievićiusa”.
Значний культурний поступ став результатом визволення 1861 р. селян і уста
лення литовського правопису, що, в піку полякам, спирався на чеську абетку.
Наприкінці XIX ст. литовський національний рух набув відверто політичного
характеру й теж мав свої лоялістську, угодовську та революційну течії, власні
партії, власних емігрантів, що збирали кошти. В результаті масштаб політики,
зорієнтованої на польські справи, обмежувався польськомовним сектором на
селення, зокрема важливими сегментами землевласницького класу й міської
буржуазії у Вільні, Гродні, Новогрудку та в інших містах. Соціально-культурна
ситуація була набагато складніша, ніж були ладні припустити польські чи ли
товські націоналісти.
Про БІЛОРУСІВ
Білоруси конфліктували не тільки з поляками, а й з росіянами, литовцями
та українцями. Нащадки православних та уніатських селянських родин з цен
тральної Литви, або Білої Русі, вони належали до найменш розвиненої галузки
східних слов’ян. їхній національний рух, представники якого, згідно зі зневаж
ливими словами Луїса Нам’єра, “могли б уміститися на невеличкій канапі”,
витрачали всі свої невеличкі ресурси, доводячи світові, що їх не цікавлять
польські й литовські політичні прагнення і що вони не мають культурної та
емоційної пов’язаності з росіянами. Задля цього деякі з їхніх проводирів від
родили давню племінну назву кривичі, і таку назву забороняли і царські, й ра
дянські цензори. Білоруська мова, яку вчені від Санкт-Петербурга до Варшави
спершу класифікували як діалект польської мови, здобула офіційне визнання з
боку царського уряду лише 1906 р. і мала й кириличну, і латинську абетки.
Білоруська література, як і література литовців, виростала на польських взір
цях, і її розвивали такі письменники, як В. Дунін-Марцинкевич (1807— 1884) і Ф.
Богушевич (1840— 1900), що писали і польською, і білоруською мовами.
Національна територія білорусів, яку спершу визначив Ритих 1875 p., мала
простягатися від Білостока на заході до Смоленська на сході й від Двіни на
півночі до Прип’яті на півдні; кількість білорусів, згідно з тим самим джере
лом, становила 3 745 000 чол. А на Поліссі примітивні поліщуки, що мало ус
відомлювали належність до якоїсь нації, заявляли, що вони є і білорусами, і
українцями. В польських очах білоруський рух був не більше ніж культурним
курйозом, що не мав політичного значення.