МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Глухівський національний педагогічний університет

Імені Олександра Довженка

Кафедра історії, правознавства та методики навчання

КУРСОВА РОБОТА
з всесвітньої історії

«ЧОРНА СМЕРТЬ» СЕРЕДИНИ XIV ст.: ПЕРША

СВІТОВА ПАНДЕМІЯ

Студентки 3 курсу 34-І групи

спеціальності 014 Середня освіта (Історія)
ОПП «Середня освіта (Історія)»
Даниленко Надії Віталіївної.
Керівник − асистент Петренко Наталія Миколаївна
Національна шкала_________________
Кількість балів:_____ Оцінка: ECTS___
Члени комісії
__________________________________
(підпис)(прізвище та ініціали)
__________________________________
(підпис)(прізвище та ініціали)
__________________________________
(підпис)(прізвище та ініціали)

Глухів – 2022 рік

 2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..….......3

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

«ЧОРНОЇ СМЕРТІ»………………………………………………………………..6
1.1. Феномен чуми XIV століття……………………………………………………6
1.2. Географія та шляхи поширення пандемії…………………………………….10

РОЗДІЛ 2. ЧУМА XIV СТ. ЯК ФІНАЛ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ…...14

2.1. Особливості перебігу «Чорної смерті» в Західній Європі у
1347−1353 рр………………………………………………………………………..14
2.2. Наслідки першої світової пандемії…………………………………………...19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………...…………...24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….................27

 3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У грудні 2019 р. у м. Ухань провінції

Хубей у Центральному Китаї було зафіксовано перші випадки невідомої
пневмонії. А вже 30 грудня 2020 р. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я
(ВООЗ) оголосила спалах нової хвороби, яка отримала назву COVID-19
(офіційна − SARS-CoV-2), надзвичайною ситуацією міжнародного значення в
області громадської охорони здоров’я. Оскільки вірус передається при
близьких контактах та повітряно-крапельним шляхом, то він швидко
розповсюдився, і 11 березня 2020 р. було оголошено пандемію коронавірусу у
світі. Наступного дня в Україні було введено локдаун.
На перших етапах у зв’язку з тим, що не існувало вакцини та спеціальних
препаратів від хвороби, спостерігалася висока смертність. Багато країн
виявилися не готовими до спалаху пандемії, а деякі − легковажно поставилися
до зазрози. Мережі закладів охорони здоров’я не витримували великого
напливу хворих, не вистачало лікарів. Пандемія коронавірусу спричинила
серйозні глобально-економічні наслідки, а подекуди навіть змінила спосіб
життя людей. Запроваджувалися національні карантини, дистанційна форма
навчання, за можливості люди почали працювати віддалено, на світовому рівні
відбувся спад виробництва, постраждав бізнес. Суспільство почало жити у
нових реаліях: масковий режим, збереження соціальної дистанції, самоізоляція.
За данними ВООЗ з 2019 по 2022 р. були інфіковані майже 650 млн. осіб, з яких
померло більше 6,5 млн.
Звичайно, епідемії супроводжували людство протягом всієї історії. Здавна
відома чума в Афінах (V ст. до н. е.), «Юстиніанова чума» (VI ст.), локальні
спалахи чуми та сифілісу відбувалися протягом усього Середньовіччя і Нового
часу. У 1918−1920 рр. сталася найбільша пандемія грипу в історії – так звана
«іспанка», під час якої було вражено близько чверті тодішнього населення
планети, а смертність оцінюється у 17−50 млн. осіб. Але, на нашу думку, варто
звернути увагу на чуму середини XIV ст., оскільки вона являє собою першу
 4

пандемію світового масштабу. Як і до всіх вище названих епідемій, людство до

неї виявилося неготовим, було змушене діяти ситуативно, а інколи й
жорсткими методами. Проте досвід боротьби з «Чорною смертю» створив
механізми для запобігання та боротьби з наступними пошестями, що й
зумовлює актуальність теми дослідження в контексті сучасних реалій.
Об’єктом дослідження виступає вплив пандемій на історичний процес.
Предмет дослідження – чума середини XIV ст. як перша пандемія
світового характеру.
Мета дослідження: на основі джерельної бази та попередніх результатах
вивчення проблеми дослідити роль «Чорної смерті» середини XIV ст. у
трансформації світу на межі Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового часу.
Для реалізації мети були поставлені наступні завдання:
- охарактеризувати феномен «Чорної смерті»;
- окреслити ареал та шляхи поширення пандемії;
- з’ясувати особливості життя Західної Європи під час чуми;
- визначити основні наслідки пандемії.
Хронологічні межі роботи охоплюють період початок 30-х рр. XIV ст.
−1353 р.
Нижня хронологічна межа: початок 30-х рр. XIV ст. – спалах епідемії
чуми в Китаї.
Верхня хронологічна межа: 1353 р. – завершення «Чорної смерті» у
Західній Європі.
Територіальні рамки дослідження охоплюють Східну, Південну Азію,
Євразійський степ, Близький Схід, Європу та Північну Африку.
Методологія дослідження складає загальнонаукові принципи
багатофакторності, історизму, конкретності, об’єктивності, системності та
цілісності. Розв’язанню поставлених завдань сприяло застосування
загальнонаукових методів – описово-розповідного, індуктивно-дедуктивного,
аналітико-синтетичного, логічного, узагальнення та конкретно-історичних –
історико-порівняльного, історико-типологічного, історико-реконструктивного.
 5

Огляд джерел та історіографії. Джерельна база дослідження

представлена переважно історичними та художніми творами сучасників тих
подій. Такий підбір джерел обумовлений предметом дослідження. До першої
групи належать «Історія ромеїв» візантійського імператора Никифора
Григори [21], «Нова хроніка» флорентійця Джованні Віллані [4], сюди ж
можемо віднести Никонівський літопис [23]. Друга – представлена
«Декамероном» Джованні Боккаччо, у вступі до якого він описав чуму у
Флоренції [1]. Окремо хотілося б виділити збірник документів за редакцією
Джона Альберта, в якому представлений широкий спектр як документальних,
так і наративних джерел, присвячених безпосередньо проблемам чуми [35].
У науковій літературі проблемі «Чорної смерті» XIV ст. присвячений
значний масив історичних досліджень. Питання поширення чуми у Золотій
Орді та Північно-Східній Русі висвітлені у працях Т. Хайдарова [30; 31; 32; 33;
34]. Більш комплексно і у глобальному вимірі пандемію розглядають у своїх
працях О. Єманов [12], Д. Левчик [15], Д. Міхель [20], Н. Руссєв [24],
М. Супотницький [27], Д. Тараторін [29]. Окремої уваги заслуговують
фундаментальні дослідження з історії чуми в Західній Європі Дж. Келлі [13],
Н. Кентора [37], В. Макнілла [41], О. Бенедиктова [36], Д. Герлігі [38]. Серед
українських дослідників варто згадати В. Будаловського[3], К. Коляденка 14],
Т. Лобачову [17]. Однак, незважаючи на достатню розробленість даної
проблематики, на наш погляд, перспективи дослідження ще не вичерпані.
Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, чотирьох
підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи
становить 30 сторінок. Список використаних джерел включає 42 позиції.
 6

РОЗДІЛ 1
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗПОВСЮДЖЕННЯ «ЧОРНОЇ
СМЕРТІ»

1.1. Феномен чуми XIV століття

Феномен чуми середини XIV ст., що одержав усталене визначення
«Чорної смерті» і характеризується нинішніми істориками-демографами
«Великою пандемією», належить до тих, немов би периферійних і випадкових
явищ, які раптово виявляються епіцентром світової історії та здатні радикально
змінити її хід.
Саме поняття «чорна смерть» не завжди правильно виводять від нібито
середньовічного латинського словосполучення «mors nigra», яке ніби вказувало
на швидке почорніння тіла померлого від невідомої хвороби, наче обвугленого
полум’ям. Сучасники, автори ранніх свідчень про чуму 1348 р. використовували
інші терміни – «mors repentina» (раптова смерть), «morbus» (хвороба),
«mortalitas» (смертність), «pestis» (чума) та ін [42, с. 14]. Візантійські автори у
разі застосовували термін «λοιμός» (зараза, виразка) [35, с. 35].
Насправді, поняття «чорна смерть» з’явилося через півтора століття в
результаті не зовсім точного перекладу видавцями XVI ст. Мова йшла про
переклад вірша 1350 р. фламандського астролога Сімоне Ковіна, в якому була
зображена велика пошесть, названа ним латинською «mors atra». Перекладачі
XVI ст. передали це словосполучення французькою «la mort noire» (сьогодні
використовується «la peste noire»). Від нього утворилися італійський варіант «la
morte nera» і англійський еквівалент «the Black Death», що став
найпоширенішим сьогодні [12 с. 50].
Якими були уявлення людей про епідемії до подій середини XIV ст?
Варто коротко зупинитися на цьому моменті. У давніх греків і римлян
епідеміологічні хвороби вважалися карою, яку послали розгнівані боги, але за
їхніми описами неможливо скласти навіть приблизного уявлення про такі
форми хвороб [27, с. 78]. Різні згадки про хвороби, які були схожими на чуму,
 7

були записані, ще у середині V ст. до н. е. Чума Фукідіда зʼявилася в 430 р. до

н. е. в Афінах. Римлянин Гален (130–201 рр.) розробив своє вчення про пневму
– речовину, яка є своєрідним переходом від духовного до матеріального. Перша
епідемія чуми (чума Юстиніана, 531–589 рр.) також пояснювалась на основі
вчення «пневматиків». Чума Юстиніана забрала понад 100 млн. життів на Сході
і 25 млн. у Європі, знищила багато міст і скоротила населення деяких країн у
декілька разів [3, с. 83]. Надалі теорія про пневму трансформується в не більш
помилкове уявлення про розповсюдження хвороби повітрям через
розповсюдження шкідливих «міазімів», яке превалюватиме під час пандемії
XIV ст. і значно вплине на способи лікування хвороби, на чому буде
зосереджено увагу в наступному розділі.
Наприкінці XIX ст. бактеріологи, які працювали в Китаї та Індії, виявили
збудника бубонної чуми, що поширилася там. З цього часу і склалася тенденція
називати «Чорну смерть» XIV ст. бубонною чумою. Свій внесок у ототожнення
чуми пізнього Середньовіччя та глобальної епідемії на рубежі XIX та ХХ ст.
внесли й історики. В результаті ми досі говоримо про тотожність цих
епідемічних явищ. Втім, серед фахівців постійно виникають і відмінні точки
зору, доволі непогано аргументовані. Наприклад, деякі британські та канадські
вчені почали висувати ідею про те, що «Чорна смерть» XIV ст. на Заході була,
швидше за все, не чумою, яку розповсюджували щури, а сибіркою,
переносником якої є велика рогата худоба, або, що ще більш логічно, вона
являла собою пару хвороб − бубону чуму і сибірку, які поширювали як щури,
так і корови [37, с. 11–16]. Окрім того бубонна чума ускладнювалася також
легеневою формою. Одночасно деякі дослідники схильні вважати, що чума XIV
ст., як і багато інших епідемій, взагалі не була заносною хворобою, а являє
собою грізний прояв місцевих природних осередків інфекції, що періодично
активізуються і поширювати яку можуть практично будь-які носії [27, с. 78–80].
В науковій літературі існує багато точок зору на причини виникнення та
розповсюдження пандемії, тож спробуємо виділити основні.
 8

1) Кліматичні умови. «Чорній смерті», безумовно, передували якісь

глобальні кліматичні катаклізми. У для Європи 1271−1291 рр. та 1300−1309 рр.
були надзвичайно сухими, а 1312−1322 рр. − вкрай вологими. Період 1270−1350
рр.. характеризується збільшенням внутрішньосезонної мінливості клімату.
Окрім того чума вразила Західну Європу після неврожаїв 1346−1347 рр.,
спричинених якраз надмірно дощовим літом, тож у багатьох людей вже був
явно ослаблений імунітет через хронічне недоїдання [14, с. 53]. У Китаї, що був
одним з перших вогнищ виникнення та поширення чуми, період геологічних та
кліматичних катастроф розпочався з 1333 р. Навколо м. Кінгчіа внаслідок
сильної спеки та посухи почався голод, потім пішли зливи, що призвели до
катастрофічної повені, та загибелі близько 400 тис. осіб. Того ж року − сильний
землетрус із обваленням гір та утворенням тріщин у землі. Наступного року
повені в районі Кантона і сильні землетруси в різних районах Китаю. Посухи,
повені, землетруси і голод у Китаї, що супроводжувалися масовою загибеллю
населення (зокрема і якихось інфекційних хвороб), тривали до 1347 р., після
цього дещо пішли на спад. Подібна ж ситуація спостерігалася і на території
Індії: сильні землетруси у Гімалаях, масові епідемії з жахливою смертністю. На
території колишньої Русі з початком XIV ст. постійно спостерігаються посухи,
а у 1308 р. відбулося масове нашестя гризунів, що супроводжувалося
хворобами і голодом.
2) Епідеміологічна ситуація. Пандемії чуми передують ті самі події, що і
Юстиніановій чумі. Починаючи з XI століття, у Європі активізується проказа
(лепра). Вона досягла свого максимуму в XIII ст., тобто перед початком
«Чорної смерті». Епідемічна ситуація стала настільки катастрофічною, що з
метою суспільної профілактики церква влаштовувала притулки для хворих −
lazaretti (на честь чернечого ордена лазаристів). Кількість цих притулків
швидко зростала. До 1229 р. у Франції, що займала тоді територію, вдвічі
меншу, ніж тепер, налічувалося вже близько 2000 лерозоріїв.
Наприкінці XII ст. у Європі прокинулася віспа. З невідомих причин після
майже двохсотрічної сплячки збудника віспи активізувався. У середині XIV ст.,
 9

напередодні «Чорної смерті», кількість захворювань на віспу в Європі досягла

особливого розмаху в Ломбардії, Голландії, Франції та Німеччині.
У 1436 р. знаменитий лікар Конкорегіо, який вижив у період значних
епідемій чуми та віспи, зауважив, що поширення віспи нерідко виявляється
передвісницею епідемії чуми, котра у таких умовах виявляється більш
небезпечною. Серед лікарів того часу існувало тверде переконання з цього
приводу [9, с. 278].
3) Політико-економічні чинники. Завоювання Чингісхана та його
найближчих нащадків перетворили весь простір від Китаю до Карпат у район
цілісного історичного життя, тому що монгольська імперія зуміла поєднати в
єдиний економічний простір Азію та Європу. Це призвело не тільки до обміну
товарами і культурної взаємодії між різними народами. Відносна стабілізація
сприяла росту населення, а тісні контакти між ним чинили в собі нову
приховану небезпеку, яка вилилася у світову пандемію чуми середини XIV ст.
Щоб повністю сформувати картину про характер хвороби, зупинимося
трохи на її симптомах. Описи чуми у авторів-сучасників різняться. Одні бачили
окремі форми хвороби (Габріель де Мюссі, Іоан Кантакузин, Никифор Григора,
Джованні Боккаччо), інші ділили епідемію на періоди. Насамперед, ними
виділявся синдром («основне страждання») – постійна лихоманка. Під ним
розумівся наступний комплекс симптомів: чорний і сухий язик, марення і
вибухи люті, почуття туги і болю біля серця, прискорене дихання, кашель,
різного роду мокротиння, чорні випорожнення і кров. На цьому фоні з’являлися
різні за кольором та насиченістю плями (петехії, карбункули та бубони). Трупи
померлих стрімко чорніли і нагадували за кольором вугілля − звідси й з’явилася
назва пандемії [35, с. 35, 63−64].
Майже всі автори (за винятком Дж. Боккаччо) відзначали такий клінічний
симптом, як кровохаркання. Він завжди ними розглядався як ознака швидкої
смерті хворого та, ймовірно, не був відомий у попередніх випадках.
І. Кантакузин і Г. де Мюссі виділяли ще третю форму хвороби − блискавичну.
Хворі помирали в перший день і навіть годину хвороби, причому на них не було
 10

жодних «чумних знаків» (син І. Кантакузіна, Андронік, помер протягом 3-х

годин від початку хвороби). У інших, за спостереженням Кантакузіна, хвороба
тривала до третього дня та супроводжувалася явищами двоякого роду. Іноді
з’являлася сильна лихоманка, хворі втрачали здатність говорити і впадали в
глибоку сплячку. Якщо вони прокидалися, то пробували говорити, але невдовзі
вмирали. В інших випадках «хвороба вражала не голову, а легені». Бубони
з’являлися на руках, щелепах, під пахвами, в паху та інших частинах тіла [35, с.
36].

1.2. Географія та шляхи поширення пандемії

Отже, ми з’ясували, що держава Чингізидів стала мостом для нових
трансконтинентальних відносин. З глибин Азії від міста до міста купецькі
каравани регулярно приходили в контрольовані ординцями порти
Причорномор’я, а звідти на Захід товари доставлялися головним чином
переважно італійськими торговими судами.
З Азії до Європи з найдавніших часів вело три шляхи: 1) північний шлях
йшов через землі татар, Крим, Чорне море та Константинополь; 2) товари з Індії
йшли через Герат, до берегів Каспійського моря, до Вірменії та Малої Азії і
знову до Константинополя; 3) третій шлях йшов від берегів Євфрату, по Аравії
та Єгипту до Північної Африки. Г. Гезер, ґрунтуючись на вченні про «контагію»
(переносний характер пандемії), вважав, що чума в Європу з Азії прийшла
всіма трьома шляхами [6, с. 93]. Ця версія формально-логічно підкріплювалася
згадками про епідемію чуми, що виникла 1346 р. у гирлі Дону, Поволжжі й на
узбережжях Чорного та Азовського морів, і навіть на Кавказі.
Згідно з італійським хроністом Джованні Віллані, батьківщиною чуми
були Китай, Північна Індія і Близький Схід [4, с. 528]. Більш конкретний регіон
походження хвороби в районі Гімалаїв зазначають арабські географи Ібн
Баттута та Ібн ал-Варді [35, с. 16−18]. Знайдені археологами в районі озер
Балхаш та Іссик-Куль численні знахідки дозволили не лише датувати спалах
чуми близько 1330 р., а й визначити шляхи поширення чуми на захід. Ними
 11

стали торгові шляхи, що розпочиналися в Китаї, Північно-Східній Індії та

Трансоксанії. У Китай Велика чума прийшла з Монголії, точніше, з безмежних
євразійських степів. Згідно з наведеними В. Макнілом даними, «Велика чума»
почалася в Китаї на кілька років раніше, ніж у Європі. Перший великий спалах
там був відзначений в 1331 р. За ним пішли інші. Масштаби людських жертв у
Китаї були колосальними [41, с. 173–174].
У 1346 р. спалах «Чорної смерті» фіксується в районі Західного
узбережжя Аральського моря та золотоординського міста Хаджитархан [33,
с. 48]. Подальше поширення епідемії у Волго-Донському регіоні та
причорноморських степах зафіксовано у працях великих візантійських
істориків Никифора Григора та Іоанна VI Кантакузіна [21, с. 431; 35, с. 34].
Розповсюдждення чуми на захід пов’язано з наступним епізодом, який
подано лише за єдиним свідченням юриста з Пьяченци Габрієля де Мюссі, що
мешкав у Криму у 1344−1346 рр. «Чорна смерть» досягла цієї місцевості в 1346
р. і вразила армію татар, що тримали у облозі генуезьку Кафу. Вони почали
закидати трупи своїх соратників у місто. Їхні дії викликали серйозну епідемію в
місті [24, с. 221]. Багато дослідників сумніваються у достовірності цих даних, а
їхнім головним аргументом виступає неможливість виникнення чумної епідемії
у місті через бомбардування трупами [8]. Однак заражені жителі Каффи
поширили інфекцію далі морем, по суті ставши причиною пандемії в Європі.
Найважливіші пункти на шляху, пройденому судами із заразою з Кафи до Генуї,
були вражені. Спочатку італійці привезли смертоносну хворобу до Пери –
передмістя візантійської столиці. Згодом її жертвою став увесь
Константинополь.
Іще до закінчення 1347 р. разом з шовком, хутром і рабами хворобу
доставили в Олександрію. Вона швидко поширилася по всьому Єгипту,
почалася в Газі, Бейруті, Дамаску та Алеппо, з’явилася в Марокко [19, с. 70−71].
Чуму 1347 р. на Сицилії описав автор «Світської історії» Мікель де
П’яцца. Сюди на початку жовтня заразу принесли 12 генуезьких галер, які
причалили в порту Мессіни. Хвороба одразу ж набрала вражаючих масштабів.
 12

«Трупи залишалися лежати в будинках, і жоден священик, жоден родич − чи

син, чи батько, чи хтось із близьких − не наважувалися увійти туди:
могильникам обіцяли великі гроші, щоб ті винесли та поховали мертвих.
Будинки померлих стояли незачиненими з усіма скарбами, грошима та
коштовностями; якщо хтось хотів увійти туди, ніхто не ставав йому на заваді.» −
таку страшну картину малював сучасник тих подій [35, с. 29−30]. Невдовзі
мором охопили Сіракузи, Шакка, Агрідженто, Трапані. У тому ж 1347 р. чума
досягла і Марселя на узбережжі Франції.
У 1348 р. «Чорна смерть» досягла Туніса, а потім через Сардінію
перекинулася й на Піренейський півострів. Навесні цього ж року вона спалахує
у великих італійських містах. Незабаром Венеція, Генуя і Флоренція
перетворюються на мертві міста. Приблизно в цей час хвиля епідемії,
піднявшись вгору по річці Гаронна, охоплює міста Тулуза і Бордо і виходить на
Атлантичне узбережжя Франції в районі Гасконі. Тут вона губить молодшу
дочку французького короля Філіпа VI, принцесу Жанну, що вирушала на весілля
з кастильським спадкоємцем трону. Незабаром після цього чума була відзначена
у Парижі.
З узбережжя Атлантики мабуть з одним із кораблів, що доставляли
бордоське вино, зараза того ж літа потрапила на острівну Англію, до порту
Веймут. За іншими відомостями, «Воротами чуми» став Мелькомб в
Дорсетширі. У 1349 р. чума пройшла майже по всій Британії. Аналогічним
чином «Чорна смерть» спалахує у Шотландії та Ірландії, куди її завезли з
Брістоля [25, с. 75].
У 1349 р. епідемія лютувала і на узбережжі Скандинавії. За переказами,
від чуми загинув судна, яке доставляло шерсть з Лондона до Бергена. Через
кілька днів на борт корабля, що дрейфував біля норвезьких берегів, піднялися
місцеві жителі. Знайшовши команду мертвою, вони взяли вовну і повернулися
назад. З ними на берег зійшла «Чорна смерть». У 1349−1350 pp. чуму фіксують
у Німеччині та у Польщі. У 1352 р. хвороба розповсюдилася у найвіддаленіших
 13

куточках Європи (на Балеарських островах, у Гренландії). Причому єдиним

місцем, яке не зачепила чума, залишилася Ісландія.
До цього часу мор вразив більшу частину Європи, пересуваючись разом з
людьми не тільки морем, але й сушею, зокрема, через північ Італії в глиб
материка. Сильно постраждали землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Швейцарії,
Австрії. Потім зараза прийшла до Угорщини, Швеції, Польщі, руських
земель [26, с. 75; 19, с. 71].
На землях колишньої Русі «Чорна смерть» вперше з’явилася на
північному заході не раніше 1349 р. Літописець каже про появу страшного
захворювання в Полоцьку. Можливо, його спалах носив локальний характер,
оскільки наступного року про хворобу нічого не повідомляється, а в 1351 р.
літописний текст зафіксував лише чутки про лихо, що насувалося [23,
с. 221−222]. Ці дані та наступні події дають підстави думати, що зараза
поширювалися із заходу. Піком чуми став 1352 р. Були спустошені Псков,
Смоленськ, Київ, Чернігів, Суздаль. Як свідчить літопис, у Глухові та Білоозері
взагалі жодного жителя не залишилося – «вси изомроша» [23, с. 223−224]. У
1353 р. мор дістався й Москви, в результаті пошесті померли великий князь
Симеон Гордий, двоє його синів та брат, князь Андрій. Раніше «Чорна смерть»,
вірогідно, прискорила смерть митрополита Феогноста.
Надалі чума, за даними, пішла на південь [10, с. 565]. Неначе жахливий
«похід смерті» зімкнувся в коло. Це відзначають багато з дослідників
особливостей «великого мору». Наприклад, дослідник XIX ст. Гезер писав, що
пошесть «зникла в тих самих місцях, з яких п’ять років тому вона почала свою
фатальну ходу Європою» [6, с. 108].
Таким чином, було розглянуто явище пандемії чуми середини XIV ст.
Були з’ясовані причини «Чорної смерті», до яких, звісно, необхідно додати
тотальну антисанітарію, яка панувала в тогочасних середньовічних містах і
недостатні знання в галузі медицини. Окрім того, окреслено ареал поширення
хвороби, що включав майже увесь простір Євразії від Тихого до Атлантичного
океану з Північною Африкою включно.
 14

РОЗДІЛ 2
ЧУМА XIV СТ. ЯК ФІНАЛ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ

2.1. Особливості перебігу «Чорної смерті» в Західній Європі у

1347−1353 рр.
Проблеми спустошених заразою країн лягали на плечі живих. Тому
істориків завжди цікавили питання, пов’язані з ними. Якою була реакція на
чуму людей, які пережили чи, принаймні, сподівалися пережити це страшне
лихо?
По-перше, вони зайнялися санітарно-гігієнічною профілактикою. Будучи
впевненими у повітряно-крапельному характері перенесення чуми,
середньовічні люди очищували заражене повітря. Як абсорбенти
використовували все, що рекомендувала тодішня епідеміологія: від молока до
трупів собак. Прогрівали повітря багаттями і обкурювали прянощами або
димом спалених спецій. Ароматизували повітря у будинках за допомогою
квітів. Влаштовували дзвін і канонаду, щиро вірячи, що гучний звук відлякає
чуму. Не пускали в будинок «погане повітря», міцно замикаючи та промазуючи
воском вікна та двері. Розводили павуків. Вони мали «ловити» чумні міазми.
Провітрювали задушливі вузькі вулички середньовічних міст: проганяли ними
стада, а то й пташині зграї. Не допомогло [15, с. 30].
Аби впоратись з пандемією чуми, міста розшукували лікарів і
переманювали їх один від одного, сплачуючи їхні послуги наперед за пів року,
а то й за рік. І недарма приблизно в цей час виник і став вельми популярним
вислів «Наявність лікаря в місті — благословіння господнє!» У той же час в
Авіньйоні за активної ініціативи та фінансової підтримки римського понтифіка
вперше з’явились так звані чумні лікарі. Вони ходили в масці з довгим
«дзьобом» для дихання, в який закладали різноманітні пахучі трави, щоб таким
чином запобігти зараженню. Пізніше у XIV ст. для чумних лікарів стане
традиційним захисний костюм, що складався зі шкіряної со рочки, штанів та
високих чобіт, а також описаної вище маски із дзьобом, яка закривала усе
 15

обличчя. Пізніше, через два століття, ці костюми стали ще більш

розповсюдженими і обов’язковими для використання під час роботи з
хворими [36, с. 384.].
У цей же час деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу. Папський
лікар Гі де Шоліак, якого багато хто називає «батьком хірургії», пережив чуму,
розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI особисто дозволив йому
робити розтин тіл померлих, аби дізнатися причини хвороби − це було дуже
рідкісним дозволом на той час [14, с. 55; 35, с. 65−66].
А як же діяла світська влада, аби запобігти розповсюдженню «Чорної
смерті»? Досить ефективною відповіддю на поширення чуми на той час
вважають дії Венеційської Республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло
(1342−1352 рр.) Саме він уперше запровадив 40-денний карантин
(від італ. quaranta − сорок) для всіх кораблів та екіпажів, які прибували з місць,
уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів зупинялися на
острові Лазоретто. Тут же ховали і померлих від чуми. У Венеції під страхом
смерті заборонили торгівлю вином та азартні ігри, закрили борделі. Були
створені спеціальні команди, які збирали мертвих на вулицях та в будинках. За
розпорядженням дожа, боржникам списували частину грошей та звільняли
людей з в’язниць. Ці заходи не запобігли високій смертності у місті, яке на той
час було центром середземноморської торгівлі, але, ймовірно, змогли врятувати
життя дуже багатьох та запобігти економічному краху Республіки
св. Марка [14, с. 54 ; 36, с. 340].
Характерно, що у різні роки, у значно віддалених одна від одної землях
«Чорна смерть» викликала однакові схеми вчинків, пересторог та соціальної
дискримінації [2, с. 99−101]. Можна виділити декілька наступних видів
поведінки населення під час пандемії: 1) збільшення релігійності; 2) гоніння;
3) розбещена поведінка; 4) самоізоляція.
1) Підвищення релігійності. Офіційна версія церкви стверджувала, що
чума була послана Богом в якості покарання за гріхи. Цитата з
Мансфельдського літопису підтверджувала це: «Було приємно спостерігати
 16

видовище, коли люди, навіть малі діти, то з молитвою, то зі співом псалмів

прощалися з цим світом» [4, с. 517; 35, с. 99−100].
Багаті люди прагнули робити пожертви на користь храмів, сподіваючись
тим самим досягти спасіння. У Никоновському літописі читаємо наступне:
«Багаті давали святим церквам і монастирям села, озера і угіддя» [ПСРЛ-10 1965, с.
223]. Так само вчинило зі своїм золотом і купецтво Любека. Описані випадки,
коли духовенство, що боялося зараження, зачиняло перед такими людьми
ворота, а вони кидали пожертвування через огорожу [6, с. 119].
Як виявлення релігійності можемо сюди віднести й фанатизм. У
колективних моліннях часто брали участь багатотисячні натовпи. У 1349 р. у
всій Європі, за винятком Англії та Данії, нечуваних масштабів набув рух
самобичувачів – «флагеллантів». Напівголі учасники процесій з червоними
хрестами каялися і пересувалися з міста в місто. У храмах перед вівтарями вони
немилосердно шмагали один одного ременями із залізними гачками. У
покаяних піснях та молитвах закривавлені, збожеволілі від страждань люди
просили Бога покінчити із чумою. Коли нарешті вони з’явилися в Авіньйоні
(тодішній резиденції Римських Пап), понтифік був уражений та оголосив рух
єрессю. Флагеллантство було заборонено і стало жорстоко переслідуватися.
Рух, який претендував на пряме спілкування з Господом, зійшов
нанівець [18, с. 173−174].
2) Гоніння. Вони стали прямим наслідком постання релігійної істерії та
тісно пов’язані з нею, але вимагають окремого розгляду.
Жахливою сторінкою в історії Європи часів «Чорної смерті» стали масові
переслідування та знищення євреїв. У районі Женевського озера схоплених
людей було піддано тортурам і після цього розкрито «змову» іудаїстів. Їх
звинуватили у зв’язках із нечистою силою, отруєнні води та поширенні зарази.
Одразу ж гоніння єврейських громад охопило всі навколишні населені
пункти [7, с. 133−134]. У Базелі навмисне звели дерев’яну будівлю, де зібрали
та спалили євреїв. Майже по всій Європі запалали синагоги, єврейські лавки та
житла, а нерідко й цілі квартали. Людей у кращому разі насильно хрестили чи
 17

виганяли. У Страсбурзі, незважаючи на заступництво магістрату, городяни

знищили 900 іудаїстів з 1884. Ландграф Фрідріх особисто наказав магістрату
спалювати євреїв. Безвихідь становища обвинувачених була настільки велика,
що у Майнці єврейське населення віддало перевагу самоспаленню. Навіть папа
Климент VI та імператор Карл IV не змогли протистояти цьому колективному
безумству [6, с. 126−128]. Хроніст Дісенгофен засвідчив: «Протягом року було
спалено всіх євреїв від Кельна до Австрії» [18, с. 174]. В результаті за
1347−1350 рр. було знищено понад 350 єврейських громад [28, с. 187]. У деяких
містах Німеччини, де не було євреїв – у Магдебурзі, Лейпцигу – звинувачення у
отруєнні колодязів було зведено на могильників.
Однак, цим пошук винуватців пошесті не обмежувався. Християни часто
бачили причину «Чорної смерті» у змовах мусульман. Ті, у свою чергу, вважали
організаторами епідемії «невірних». Зрозуміло, від усіх чимало діставалося і
відьмам [19, с. 69]. Розголос у народі про чаклунське втручання знайшов
підтримку у духівництва. У храмах стало обов’язковим щотижневе прокляття
магів і чаклунів [22, с. 165]. Навіть після закінчення пандемії, за умов відносно
сприятливої епідеміологічної обстановки кінця XVI−початку XVII ст.
звинувачення у поширенні чуми буде присутнім на багатьох «відьомських»
процесах Європи.
Іноді прагнення вижити породжувало небачену жорстокість та далекі від
християнської моралі вчинки. Скажімо, в Мілані, що уник епідемії, три хворих
сім’ї були замуровані у власних будинках і живцем спалені [26, с. 76].
Неможливість традиційного поховання безлічі померлих в Авіньйоні змусила
папу Климента VI благословляти тіла покійників на «поховання» у водах
Рони [6, с. 111].
3) Лекговажна поведінка. З іншого боку, відзначено небачений розгул −
цілі міста у Франції танцювали. У Нейбурзі грали гучні весілля і давалися
пишні обіди, а бернський магістрат розпорядився влаштувати «розважальну
ходу масках» [35, с. 82−83]. Аргументацію такої поведінки знаходимо у
наведеній Дж. Боккаччо популярній тоді фразі: «Все одно, мовляв, скоро
 18

помремо». За його ж свідченням, деякі люди у передчутті смерті кидалися у

розпусту і пияцтво, прагнучи наостанок вдосталь натішитися життям [1, с. 37].
Взагалі дистильовані спиртні напої були розроблені в Італії у XII ст. Але за
часів «Чорної смерті» вони стали надзвичайно популярними, оскільки
населення вважало їх запобіжним засобом проти чуми. Зрозуміло, це було не
так, але за тих обставин їх вживання знижувало загальний страх перед
епідемією.
4) Самоізоляція. Одним із найпоширеніших методів було максимальне
обмеження спілкування з оточуючими людьми. У 1348 р. у Флоренції чимало
городян замикалося вдома, уникаючи контактів і намагаючись у всьому
обмежувати себе [1, с. 37]. Однак, за спостереженнями сучасників та
дослідників, дуже часто єдиним радикальним методом протистояння чумі була
втеча [26, с. 75]. За повідомленням Габріеля де Мюссі, «бажаючи знайти
здорові території, деякі з генуезців бігли за Альпи, до рівнин
Ломбардії» [35, с. 100]. Такого роду дії описує і Мікель де П’яцца: «Мешканці
Мессіни, вражені цим жахливим і нечуваним лихом, вважали за краще
залишити місто, ніж там померти...» Таким чином мессінці «розсіялися по всій
Сицилії» [11, с. 228]. Дж. Бокаччо у своєму «Декамероні», спеціально виділяє
категорію втікачів від чуми: «У інших був суворіший, але зате, мабуть, більш
вірний погляд на речі: ці стверджували, що немає більш дієвого засобу
вберегтися від зарази, як врятуватися від неї втечею» [1, с. 38, 44−47].
Проте стихійній втечі в ряді випадків протистояло організоване
переміщення в безпечні райони. Особливо це справедливо, якщо йдеться про
правителів і високопоставлених осіб, які мали підлегле дисципліни оточення.
Так було в 1348 р., коли чума охопила середземноморське узбережжя
Піренейського півострова, «двір переїхав до Арагонії, куди не проникла
зараза» [6, с. 102]. Так само пізніше чинили й у Англії. З появою чуми у
Лондоні (1368 р.) супроводжуване численними почтом і прислугою королівське
сімейство сховалося у відокремленому лісами Віндзорському замку [5, с. 235].
Сам Папа, за порадою особистого лікаря, доволі успішно усамітнився у своїй
 19

резиденції і провів значний час у приміщенні біля двох великих камінів, що

цілодобово палали.

2.2. Наслідки першої світової пандемії

Отже, після розгляду основних аспектів «Чорної смерті» середини XIV
ст. буде доцільним з’ясувати її вплив на подальший історичний процес.
1) Демографічні втрати. Хоча загальні втрати від пандемії оцінити важко
через відсутність точних даних про чисельність населення, можна сказати, що
пандемія 1347−1353 рр. та подальші, менші за масштабом, епідемії XIV−XV ст.
призвели до демографічної кризи, з якої Європа вибралася лише у XVI ст.
Згідно з інформацією, зібраною італійським істориком Паоло Маланімою, у
період з 1300 до 1400 р. населення Англії та Уельсу скоротилося з 4,5 до 2,7
млн, Шотландії − з 1 млн до 700 тис., Франції − з 16 до 12 млн, італійських
держав − з 12,5 до 8 млн, держави на території Іспанії – з 5,5 до 4,5 млн, а на
території Німеччини − з 13 до 8 млн. Населення Франції, Іспанії, Італії та
Німеччини перевищило рівень 1300 р. лише у XVI ст., а Англії та Уельсу −на
початку XVII ст. Також рівень урбанізації у Франції знизився з 5,2 до 4,7 %, в
Англії та Уельсі − з 4 до 2,5 %, в іспанських державах − з 12,1 до 10,2 %, в
Центральній та Північній Італії − з 18 до 12,4 %. Загалом населення Європи, без
врахування Росії, за XIV ст. зменшилось з 78,7 до 56,85 млн, тобто приблизно
на 28 %. Звичайно, це не означає, що населення скоротилося лише через чуму,
адже була Сторічна війна, інші конфлікти, епідемії та голодні роки. Втім, Паоло
Маланіма припускає, що дані про смерть 20−25 % європейців за роки пандемії
1347−1353 рр. є цілком реалістичними [40, с. 183−197]. Підрахунки інших
дослідників також наближаються до зазаначеної цифри. У різних місцевостях
Європи зараження і смертність від чуми не були однаковими. Так, у Шлезвігу
померло чотири п’яті всього населення, у Голштейні померло дві третини всіх
жителів, у Баварії ж лише одна восьма частина [6, с. 121].
У надісланому папі Клименту VI донесенні кількість померлих від чуми
на Сході під час пандемії становила 23 млн. осіб, з них на один Китай
 20

припадало 13 млн. осіб. Навряд чи ці цифри можна вважати перебільшеними,

якщо врахувати надзвичайну густоту населення, що мала місце у низці
азіатських країн, особливо в Китаї .
2) Економічні наслідки. Стагнація і наслідки пандемії суттєво змінили
вектор економічного розвитку в Європі. В аграрному секторі, де на той час
працювало 90 % населення, почалось зростання доходів. Селяни, чисельність
яких значно зменшилася, зрозуміли, що без їхньої праці землевласникам не
зібрати врожай. Тож селянин у постпандемічній Європі став почувати себе
вільнішим і більш затребуваним. Наведемо наступний приклад. Влітку 1374 р.
робітник-мігрант на ім’я Річард Тейлор зрозумів, що для таких людей, як він,
настає новий час. Так, 3 липня, коли його роботодавець Вільям Лене
запропонував, на думку Тейлора, занадто низьку заробітну плату за роботу
орача, Тейлор дослівно сказав Лене наступне: «Засунь собі цю роботу знаєш
куди!» Залишивши свого роботодавця на початку сезону збору врожаю, Тейлор
заробив у наступні два місяці, за серпень і вересень 1374 р., більше, ніж за рік,
працюючи на Лене, − п’ятнадцять шилінгів проти лише тринадцяти шилінгів,
чотирьох фунтів стерлінгів [13, с. 458]. Кріпацтво, яке і так занепадало у
Західній Європі, почало відживати своє. Подібні тенденції відбувалися й у
ремісничих колах. Утиски, які згодом селяни зазнавали від феодалів, намагання
запровадити величезні «компенсаційні» податки зустрічали спротив та
провокували повстання − так було у Франції 1358 р. під час «Жакерії», і в
Англії з повстанням Уота Тайлера в 1381 р., і у Флоренції 1378 р. з повстанням
чомпі.
3) Політичні наслідки. Спочатку чума була демократичною хворобою, бо
не жаліла ні багатих, ні бідних, ні знатних особ, ні простолюдинів. Вона
позбавляла життя як мирян, і духовенство, і ця обставина породжувала масове
розчарування у традиційних формах релігії. Церква почала втрачати свій
авторитет. Тож недивною була поява проповідників проти неї, таких як Джон
Болл в Англії, ідеологів реформації церкви – Джона Вікліфа в Англії та Яна
Гуса в Чехії, а пізніше розмах таких рухів, як гусити у Чехії [14, с. 56].
 21

На Сході пандемія чуми значно послабила владу Чингізидів. У 1368 р. у

Китаї була скинута династія завойовників Юань, а їй на зміну прийшла
династія Мін. В Улусі Джучі чума призвела до початку глибокої економічної
кризи, що характеризувалася початком занепаду ординських міст та
прискоренням децентралізації країни. Після смерті хана Бердібека у 1359 р.
золотоординський престол став об`єктом боротьби між різними кланами Ак-
Орди та Кок-Орди. Можна говорити про підйом у цей період регіонів, які менш
постраждали від епідемії «Чорної смерті» (Кок-Орда, Крим, Московське
князівство та частково Булгарський улус). У 1363 р. внутрішньополітична
обстановка в Золотій Орді настільки загострилася, що можна говорити про всі
ці центри, як про напівнезалежні держави. У таких умовах Великий князь
Литовський Ольгерд у 1360-х рр. розпочинає активну політику щодо областей,
які знаходилися безпосередньо під управлінням татар на Поділлі, Київщині,
Чернігово-Сіверській землі та Верхньоокських князівствах. У 1362 р. йому
вдається розбити в битві біля Синьої Води трьох ординських царевичів
(Хачібея, Кутлубугу та Дмитра). Князь Вітовт закріпив ці успіхи [33, с. 51−58].
4) Технічні інновації. Різке скорочення чисельності робочої сили стало
стимулом для розробки пристроїв, які дозволяли економити трудовитрати в
багатьох областях, включаючи виробництво книг. Попит на книги неухильно
збільшувався, чому сприяв зростаючий клас торговців, фахівців з
університетською освітою та ремісників. Але створення книжки в
Середньовіччі було дуже трудомістким процесом. Тут на горизонті історії
з’явився Йоганн Гутенберг. В 1453 р., майже через 100 р. після епідемії чуми,
він представив світові свій друкарський верстат. Хронічний брак робочої сили
сприяв інноваціям і в гірничодобувній промисловості – нові водяні насоси
дозволили копати глибші шахти та задіяти при цьому меншу кількість гірників.
У суднобудуванні знайшли спосіб, як збільшити розмір суден і при цьому
зменшити чисельність екіпажу. Нестача робочої сили та високі заробітні плати
вплинули зміну характеру війни. Війна, зі збільшенням зарплати солдатам,
дорожчала, що стимулювало розвиток озброєння. З мушкетом і гарматою
 22

ефективність нового високооплачуваного солдата значно

збільшувалася [38, с. 50−51, 142−143].
5) Медицина. Одним із її здобутків став більший акцент на практичній
медицині. Було відзначено зростання впливу практикуючого хірурга та
зниження авторитету лікаря з університетською освітою, який чудово
розбирався у працях Аристотеля, але нічого не тямив у грижах та задирках.
Праці з анатомії також стали більш точними, оскільки розтин стали
проводитися все частіше. У нових медичних школах увага змістилася у бік
практики. Ці зміни допомогли підготувати ґрунт для того, що сьогодні
називають науковим методом.
В епоху після «Чорної смерті» лікарня як установа почала наближатися
до своєї сучасної форми. До чуми головною метою госпіталю була ізоляція
хворих – їх просто видаляли із суспільства, щоб вони не дратували здорових
людей та не заражали їх. «Коли хворий потрапляв до лікарні, з ним поводилися
так, ніби він уже помер, – зазначає професор Роберт С. Готфрід. – Його майном
розпоряджалися на власний розсуд, а в багатьох регіонах навіть проводилася
псевдозаупокійна служба по його душі [39, с. 121]. Після чуми в лікарнях,
принаймні, почали намагатися вилікувати хворих. Одним із примітних
нововведень, що з’явилися після «Чорної смерті», була система розподілу
хворих по палатах: пацієнтів зі схожими захворюваннями тепер почали
розміщувати разом.
«Чорна смерть» також відіграла важливу роль у зародженні суспільної
охорони здоров’я. Одним із перших нововведень у цій галузі була
муніципальна рада з охорони здоров’я, така, як, наприклад, у Флоренції та
Венеції, заснована у 1348 р. для нагляду за санітарією та похованням померлих.
Лазарет, або чумний будинок, створений флорентійцями, був ще одним раннім
досягненням системи охорони здоров’я [38, с. 72].
Отже, не зважаючи на негативні наслідки, «Чорна смерть» середини
XIV ст. поставила Західну Європу перед найскладнішими проблемами
соціального, економічного та, очевидно, політичного порядку, вирішення яких
 23

призвело до радикального перетворення феодального суспільства на

новоєвропейське. Значна кількість дослідників приходить до висновку, що
пандемія чуми знаменує кінець середньовіччя та початок нового часу. За
словами Жака Ле Гоффа, криза XIV ст. «швидко перекрилася відновленням
економічної та соціальної карти християнського світу…вона стала переходом
до суспільства Відродження та Нового часу» [16, с. 105].
 24

ВИСНОВКИ

Таким чином, за підсумками проведеного дослідження в ході виконання

курсової роботи були досягнуті наступні результати.
1) «Чорна смерть» середини XIV ст. була однією з найбільших пандемій у
світовій історії. Свою назву вона отримала через симтоматичні прояви хвороби.
Існувало декілька причин, чому пандемія набула такого поширення. По-перше,
природні катаклізми та зміна клімату, що створювали сприятливі умови для
розповсюдження інфекції; повені тапосухи, які спричинили голод, а
відповідним наслідком цього стало ослаблення імунітету у населення.
По-друге, епідеміологічна ситуація − це поширення інших хвороб, таких як
чума і віспа, а також зростання населення та жахлива антисанітарія у містах, що
також сприяло пандемії. По-третє, об’єднання широких просторів Євразії від
Тихого до Атлантичного океану в єдиний економічний простір, яке зумовило
«глобалізацію хвороб» (звичайно у масштабах того часу).
2) На основі останнього твердження може прослідкувати й шлях
розповсюдження чуми. Пандемія «Чорної смерті» з’явилася на Сході – у 1331 р.
була зафіксована у Китаї (куди ймовірно потрапила з монгольських степів), а
вже у 1346 р. через територію Золотої Орди потрапила до Криму. Звідти у
1347 р. генуезці принесли її до Західної Європи, де пандемія тривала до 1353 р.
У 1352 р. чуму було зафіксовано на території колишньої Русі, де завдала
чималої шкоди. Наприклад, за літописним повідомлення, того ж року після
спалаху хвороби у Глухові не залишилося жодного жителя. Варто зазаначити,
що поширення «Чорної смерті» відбувалося у напрямку зі сходу на захід та з
півдня на північ. Зробивши немовби коло по Європі, чума повернулася до
поволзьких та прикаспійських регіонів Улуса Джучі: «Затягнула петлю на шиї
своєї жертви і повернулася туди, звідки вийшла».
3) «Чорна смерть» у Західній Європі – класична ілюстрація масштабів
катастрофи, то ж на цьому прикладі й розглядалися особливості перебігу подій.
Населення намагалося вижити за нових реалій, які внесла пандемія. Запобіжні
 25

заходи, до яких європейці вдавалися, виявилися неефективними. Суспільство

не знало як боротися з чумою. Не вистачало лікарів, їх переманювали з інших
міст. Церква традиційно закликала молитися. Однак, головну роль по догляду
за хворими взяло на себе духівництво. Саме тому серед їх представників було
так багато жертв, особливо серед ченців. Не залишалася осторонь світська
влада, як наприклад, у Венеції та пізніше у Флоренції. Докладала значних
зусиль задля стабілізації ситуації. Запроваджувався карантин, закривалися
порти, публічні заклади, орбмежувалися торговельні зв’язки. За порушення цих
норм накладалися штрафи. Аналогії з нещодавньою ситуацією напрошуються
самі собою. Суспільство відреагувало неоднозначно і його реакція вилилася у
декілька форм: збільшення релігійності – виникнення рухів часто поза
офіційною церквою, як наприклад, флагелланти; гоніння, приводом до яких
став пошук винник у трагедії – євреїв, у християн мусульман і навпаки,
чаклунів і відьом, могильників тощо; легковажне ставлення до життя – пияцтво,
розпуста, гучні світкування і масові весілля (аргументували тезою «завтра ми
всі можемо померти»); самоізоляція – спосіб, що дуже добре нам усім відомий.
4) Питання про наслідки «Чорної смерті», як може здаватися на перший
погляд, не таке вже й просте і доволі неоднозначне. Перший і найбільш
простіший – демографічні наслідки. Втрати серед населення були
величезними – померло близько 25 млн. осіб у Європі та 23 млн. осіб на Сході
(тільки на Китай припадає близько 13 млн.). Європейці втратили приблизно
четверту частину населення. Проте саме з цього моменту і випливають наступні
більш далекосяжні наслідки.
Варто зазначити, що пандемія не була єдиним та детермінуючим
чиннком, які вплинули на наступні сфери життя. Але заперечувати її роль
неможливо. В економіці через нестачу робочих рук як селяни, так і ремісники
почали отримувати більший дохід. Особливо виграло селянство, якщо доречно
так говорити, оскільки зрозуміло, що без їхньої праці землевласники
неспроможні зібрати врожай, тому стали вимагати збільшення платні. Спроба
влади запровадити компенсаційні виплати зустріла шалений спротив селян,
 26

який вилися у формі повстань. У політичній сфері також відбулися зрушення,

на які вплинула пандемія. На Сході монгольську династію Юань у Китаї було
повалено, у Золотій Орді почалися відцентрові тенденції, що вплинуло й на схід
Європи (ординські баскаки покидають землі Русі, починається посилення
Московського князівства, Велике князівство Литовське починає проводити
активну політику по приєднанню земель Південно-Західної Русі).
У Західній Європі в результаті смерті значної кількості спадкоємців не
було заключено частину потенційних династичних шлюбів, що могло б
вплинути на розстановку сил на континенті. Той самий дефіцит робочих рук
стимулював технрлогічні інновації, задля подолання нестачі робочої сили. А
згадані нами вище нововведення в шалузі медицини під час боротьби з
пандемією заклали підвалини майбутніх національних систем охорони
здоров’я. У підсумку хотілося б зауважити, що на нашу думку, пандемія
«Чорної смерті» ознаменувала собою перехідну стадію між епохами.
 27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Боккаччо Дж. Декамерон. Харків: Фоліо, 2017. 671 с.

2. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. Т. 1:
Структуры повседневности: возможное и невозможное. М.: Прогресс, 1986.
618 с.
3. Будаловський В. Чорна смерть в історії Європи // Наука. Освіта. Молодь.
Матеріали ХІ Всеукраїнської наукової конференції молодих науковців та
студентів (м. Умань, 26 квітня 2018 р.) в 2-х ч. Ч. 1. С. 83−85.
4. Виллани Дж. Новая хроника, или История Флоренции. М.: Наука, 1997.
579 с.
5. Гарднер Дж. Жизнь и время Чосера / Пер. с англ.; предисл.
З. Гачечиладзе. М.: Радуга, 1986. 448 с.
6. Гезер Г. История повальных болезней . Ч. 1. Санкт-Петербург: Мед. деп.
М-ва вн. дел, 1867. 424 с.
7. Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в
истории. М., 1990. С. 132−145.
8. Гринберг М. Последняя осада Каффы (1346–1347) ханом Джанибеком и
Чёрная Смерть: к вопросу о достоверности источников и о хронологии //
Эпидемии и природные катаклизмы в Золотой Орде и на сопредельных
территориях (XIII–XVI вв.). Сборник научных статей. Казань, 2018. C. 75−90.
9. Губерт В. О. Оспа и оспопрививание. Том 1-й. Исторический очерк до
XIX века. СПб., 1896 г. 533 с.
10. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. М.: Астрель, 2012. 839 с.
11. Дюби Ж. Европа в средние века. Смоленск, 1994. 320 с.
12. Еманов А. Г. Великая пандемия середины XIV века как финал
средневековой истории // Вестник Тюменского государственного
университета. 2013. № 2. С. 49−55.
13. Келли Дж. Черная смерть. История самой разрушительной чумы
Средневековья. М.: Эксмо, 2021. 470 с.
 28

14. Коляденко К. В., Федоренко О. Є. Короткий нарис світових епідемій-

пандемій. Частина І // Український журнал дерматології, венерології,
косметології. № 4(79). 2020. С. 50−60.
15. Левчик Д. О. Пандемии и общество: социальные и политические
последствия главных пандемий в истории человечества от «юстиниановой»
чумы до ковида. М.: «Супер Издательство», 2022. 486 с.
16. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Пер. В. А. Бабинцева.
Екатеринбург: У-Фактория, 2005. 560 с.
17. Лобачова Т. Чума у Ренесансній Флоренції // Libra: збірка наукових
праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. Одеса, 2019.
С. 72−79.
18. Лозинский С. П. История папства. М.: Политиздат, 1986. 382 с. 
19. Макэведи К. Бубонная чума // В мире науки (Scientific American). Издание
на русском языке). 1988. № 4. С. 68−74.
20. Михель Д. В. Эпидемии и глобальная история / Институт всеобщей
истории РАН. – М.: Издательство «Весь Мир», 2021. – 296 с.
21. Никифор Григора. История ромеев. В 3 т. / Пер. с греч. Р. В. Яшунского,
вступ. ст. Л. Герд. СПб.: Издательский проект «Квадривиум», 2014. Т. 2. Книги
XII−XXIV (начало). 496 с.
22. Орлов М. А. История сношений человека с дьяволом. М.: Республика,
1992. 344 с.
23. ПСРЛ, том XI. Издание 3-е. Летописный сборник, именуемый
Патриаршей или Никоновской летописью. М., 2000. 264 с.
24. Руссев Н.Д. Безносая привратница эпох: «Чёрная смерть» на Западе и
Востоке Европы // Stratum Plus, 1997. C. 220–239.
25. Самаркин В. В. Историческая демография западноевропейского
средневековья // Вопросы истории. 1975. № 2. С. 186−191.
26. Самаркин В. В. «Черная смерть» по данным современной зарубежной
литературы // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 8. История. М., 1976. № 3. С. 69−80.
 29

27. Супотницкий М. В., Супотницкая Н. С. Очерки истории чумы. В 2-х кн.

Кн. 1: Чума добактериологического периода. М. : Вузовская книга, 2006. 468 с.
28. Сухи Б. От «золотого жертвенного пфеннига» к «поимущественному
налогу на евреев» : Тысяча лет налогов на евреев // Все начиналось с десятины:
Этот многоликий налоговый мир. М.: Прогресс, 1992.  С .179−201.
29. Тараторин Д. Б. Эра бедствий: чума и войны XIV века − Европа и Русь.
Москва; Берлин: Директмедиа Паблишинг, 2020. 186 с.
30. Хайдаров Т.Ф. Зарождение и развитие средневековой нарративной
традиции описания «Чёрной смерти» // Ученные записки Казанского
университета. Серия гуманитарные науки. 2020. Т. 162. Кн. 1. С. 93–105.
31. Хайдаров Т.Ф. Осмысление «Чёрной смерти» и крупных эпидемических
вспышек чумы в современной западной историографии // Диалог со временем.
2022. Вып. 78. С. 149–158.
32. Хайдаров Т.Ф. «Чёрная смерть» в средневековой Евразии: эпидемия чумы
в середине XIV – начале XV века и её последствия // Казань. 2017. № 2.
С. 96 – 101.
33. Хайдаров Т.Ф. Эпидемия чумы в XIII – XIV веках и её последствия /
Эпидемии и природные катаклизмы в Золотой Орде и на сопредельных
территориях (XIII−XVI вв.). Сборник научных статей. Казань: Институт
истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2018. С. 47−62.
34. Хайдаров Т.Ф. Эпоха «Черной смерти» в Золотой Орде и прилегающих
регионах (конец XIII – первая половина XV вв.): монография. Сер. 23 История
и культура Золотой Орды и татарских ханств. Казань: Институт истории
им. Ш. Марджани АН РТ, 2018. 304 с.
35. Albert J. The Black Death. The great mortality of 1348–1350. A brief history
with documents. London: Palgrave Macmillan, 2005. 199 p.
36. Benedictow O.J. The Black Death, 1346−1353: the complete history.
Woodbridge: Boydell & Brewer, 2004. 506 p.
37. Cantor N. F. In the Wake of the Plague: The Black Death and the World It
Made. New York: Harper Perennial, 2001. 272 p.
 30

38. Herlihy D. The Black Death and the transformation of the West. Cambridge
Mass.: Harvard college, 1997. 128 p.
39. Gottfried R. S. The Black Death: Natural and Human Disaster in Medieval
Europe. New York: Free Press, 1983. 203 p.
40. Malanima P. Pre-modern European Economy. One Thousand Years (10th–19th
Centuries), Leiden-Boston: Brill, 2009. 428 p.
41. McNeill W. H. Plagues and Peoples. Anchor, 1976. 368 p.
42. The Black Death / translat. and ed. by R. Horrox. Manchester: UP, 1994.
384 p.