Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Кафедра теорії культури і філософії науки 
 
 
 
 
 
 
 
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу «Вступ до культурології»
на тему:
Культура та освіта в німецькій класичній філософії.
Осмислення культури в епоху Просвітництва.
 
 
 
 
Виконала
 студентка 1 курсу
філософського факультету
заочної форми навчання
спеціальності 034 – Культурологія
освітньої програми «Візуальне мистецтво
та менеджмент культурних проектів»
групи ОКВз-12
Стольберг Єлизавета Русланівна

 Харків – 2020
 ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА В НІМЕЦЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1.1. Що таке німецька класична філософія?
1.2. Основні риси німецької класичної філософії
1.3. Розуміння культури Кантом
1.4. Розуміння культури Шиллером
1.5. Розуміння культури Шеллінгом
1.6. Розуміння культури Гегелем

РОЗДІЛ ІІ. ОСМИСЛЕННЯ КУЛЬТУРИ В ЕПОХУ ПРОСВІТНИЦТВА

2.1. Що таке епоха Просвітництва?
2.2. Відомі представники епохи
2.3. Ідеологія епохи
2.4. Гердер в епосі Просвітництва
2.5. Настрої епохи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Важко сперечатися із тим, що німецька класична філософія – це, мабуть, один з
найважливіших етапів розвитку філософії та людської культури взагалі. Актуальність
дослідження полягає у тому, що філософія – це нескінченне поле для вивчення та розвитку,
тому її вивчали з античних часів, її треба вивчати зараз та у майбутньому. Філософія
розвивається разом із суспільством, тому, вивчаючи її, ми завжди можемо «винести» для
себе щось нове та повчальне. До того ж, філософія розробляє і проектує пізнавальні
механізми науки в цілому, іншими словами, філософія визначає потенціал науково-
технічного, соціального, економічного, культурного розвитку. Нашій країні зараз це
необхідно – адже наша мета вийти з кризи та закріпитися на світовій арені як країна, міцна
економічно та соціально. То не просто слова, це системи стратегічних цілей і завдань, які
вимагають ретельного теоретичного опрацювання. Ну не можуть серйозні питання, що
зачіпають інтереси та долі цілих держав та націй, вирішуватися з натхнення, з суб’єктивної
волі і на підставі суб’єктивного досвіду керівника. Керівник повинен мислити широко,
глибоко і науково. До речі, це розуміли навіть в Радянському союзі. Філософську освіту (хоч
і вельми однобоку), розглядалося переважно як другу вищу, необхідну для керівних
співробітників. Німецька класична філософія – це важливий етап розвитку філософії взагалі,
тому це ще одна причина вивчати її.

Осмислення культури в епоху Просвітництва стала однією з «переламних» точок, коли

поняття про культуру та її осмислення повністю змінювались. Як ми знаємо, щоб вважати
себе гідним дослідником культури, треба знати три речі, пов'язані між собою – теорію
культури, історію культури та історію критики. Усі ці важливі теоретичні фактори відчули
величезних змін у ті часи, у цьому й полягає важливість та актуальність дослідження – один
з головних етапів має бути вивчений та досліджений, щоб була можливість порівнювати.
Також цей період наповнений гідними, великими митцями, без творчості яких не можна
уявити розвиток культури – це ще одна причина досліджувати цю тему.

РОЗДІЛ І. КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА В НІМЕЦЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Почати треба, як і в будь-якій гуманітарній роботі, з термінів. Що таке взагалі німецька
класична філософія, яка її історія, найяскравіші представники?

Німецька класична філософія - сукупність філософських вчень І. Канта, І. Г. Фіхте, Ф. В.

Й. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля і Л. Фейєрбаха. Їх об'єднує пильна увага до природи духу,
трактується через поняття діяльності і свободи, які розглядаються в тому числі і в
історичному плані.

В кінці XVIII - початку XIX ст. в економічно і політично відсталій Німеччині, яка перебувала
ще не відійшла від подій Французької революції, виникла німецька класична філософія, уна
формуванні якої велику роль зіграли як відкриття в природознавстві, так і досягнення
суспільних наук. Класична німецька філософія має декілька характерних рис:

1. Особливе розуміння ролі філософії в історії людства

2. Досліджувалася не тільки людська історія, а й людська сутність

3. Представники класичної німецької філософії ставилися до філософії як до спеціальної

системи філософських ідей

4. Зробила спроби осмислити людську життєдіяльність.

Класична німецька філософія відома своєю типологією культури.

Типологія допомагає наблизитися до розуміння сутності різних культур, особливості їх

розвитку, прояснює методологію конкретних культурологічних концепцій.

Також розум та культуру пов'язував один з найвідоміших німецьких філософів того часу –
Іммануїл Кант(1724-1804 роки життя). Він один з перших почав замислюватися над тим, що
особа культури визначається по моралі (якщо бути точним, то скоріш навіть не по моралі як
по факту, а по присутності моралі у повсякденному житті та ситуаціях).

«Дві речі наповнюють душу завжди новим і усе сильнішим подивом і благоговінням, чим
частіше і триваліше ми міркуємо про них, це зоряне небо наді мною і моральний закон в
мені»

Іммануїл Кант. «Критика практичного розуму»[5]

2
Головною проблематикою вчень Канта завжди була людина, саме тому, що вона належала і
до світу культури, і до світу природи. Але справжній людський світ (світ культури та освіти)
– тільки перший, тому що природна «частина» людини завжди знаходиться під впливом
зовнішніх обставин (причини, наслідки подій, обставина часу та ін.)

Кант пояснює культуру, як «усі досягнення людства, які вона здобула в процесі розвитку
своїх природних задатків. Кант виділяє три види розвитку культури, які пов'язані із трьома
видами задатків.

1. Культура вміння. Це навички користуватися тими чи іншими предметами, які людина

створила в процесі розвитку

2. Культура спілкування. Навички, як поводити себе у суспільстві, у деякому розумінні

– етикет.

3. Культура моральності. Розвиток моральної складової особистості, та, як я вже згадала

вище, як людина застосовує ці моральні якості на практиці, у повсякденному житті.

Культура по Канту - особливий смисловий вимір людської діяльності як кінцева мета, на

досягнення якої повинні бути спрямовані зусилля як всього людства, так і окремого індивіда.

Шлях людства - це шлях від цивілізації до культури. Культурою людина стає тільки тоді,
коли вона починає жити і діяти не за законами природи, а за законами моралі, коли вона не
керується інстинктом. Мораль - це не продукт культури, це її мета. Тобто культурним є лише
те суспільство, яке забезпечує вільне волевиявлення своїх громадян, які взяли моральні
установки як керівництво до дії.

Кант розрізняє цивілізацію та культуру. За Кантом, цивілізація не наповнена мораллю, це

лише зовнішня оболонка культури та суспільства. Ця зовнішня оболонка проявляється у
вихованості, манерах, чемності, освіченості, доглянутості у моральному плані. Цивілізація
ґрунтується не для свободи, а заради зовнішньої картинки, у певній мірі для того, щоб надати
гарну оболонку егоїзму та прагненням людства. Саме тому вчення Канта доводяться зараз –
не зважаючи на розвиток цивілізації, через егоїстичні наміри ворожнеча між особистостями,
а також цілими націями та державами продовжується. Кант говорить, що лише моральне
самовдосконалення людства може розв'язати ці питання.
 3

Не останню роль у розвитку питань культури доби романтизму відіграв Фрідріх Шиллер
(1759-1805 роки життя). За Шиллером, ніхто та ніщо не зможе встояти та порівнятися із
красою, яка була створена людиною, мистецтво підкорює та розбурхує людську свідомість.
Шиллера майже ображає те, що суспільство розділяє людей за фінансовою забезпеченістю,
тим самим розділює й за культурною ознакою.

Але якщо у Канта сенс культури полягає у боротьбі із «тваринним началом» людини не
тільки за допомогою розуму, а ще й мораллю, Шиллер зводить усе до примирення чуттєвого
та раціонального. На відміну від сучасників, Фрідріх Шеллінг (1775-1854 роки життя)
виступає за просування культури на перший план. Однією з найбільш вагомих та значущих
робіт Шеллінга, у якому чітко простежується його позиція та бачення краси, є робота
«Філософія мистецтва». Шеллінг ставить у пріоритет художню творчість, і лише потім інші
види мистецтва та творчості, а також навіть мораль та наука. Наука лише доганяє прогрес
мистецтва.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – ще один відомий представник німецької

філософії класичного періоду. За Гегелем, культура – це лише специфічний вид освіти,
Специфічність цього виду полягає у тому, що за допомогою освоєння філософії людина
проходить певні ступені та втілює ідею «абсолютного духу», закріплюючи філософію у
своєму мисленні. Ще у перших працях Гегель проявляє інтерес до змін у духовній культурі
людства (античність, християнство юдаїзм, відчуття нового часу).

Культура постає у Гегеля як реалізація світового розуму, втілення його творчої сили.

Матеріальна культура - це передання відчуття мислення в предметах. Наприклад, машина -

втілена в техніці думка інженера. будинок – втілений у цеглині задум архітектора.

Духовну культуру Гегель розглядає як духовну діяльність людства загалом. Проблема

духовної культури аналізується у роботі Гегеля «Феноменологія духу».

«Абсолютний дух осягає ідею в мистецтві крізь чуттєво-зовнішнє зображення, а в релігії це

відбувається в образно-емоційних переживаннях. У філософії абсолютна ідея цілковито
завершує процес свого самопізнання і досягає «абсолютного знання».

Г. Гегель. «Феноменологія духу» [1]

 4

За Гегелем, формами абсолютного духу можуть бути релігія, філософія та мистецтво.

Мистецтво Гегель ідентифікує як втілення конкретної ідеї в конкретних чуттєвих образах. У
своїх працях Гегель використовує принцип поєднання історичного та логічного. Він показує
нерівномірність розвитку певних видів мистецтва. Кожна епоха має провідне мистецтво,
найбільш відповідає її духовним потребам і історичному своєрідності.
 5

РОЗДІЛ ІІ. ОСМИСЛЕННЯ КУЛЬТУРИ В ЕПОХУ ПРОСВІТНИЦТВА

Епоха Просвітництва також є переламною у європейській культурі. Переламною вона стала

через стрімкий крок вперед науки, філософії, культури, суспільної думки. В. Виндельбанд
(німецький філософ-ідеаліст, вчений) визначив хронологічні рамки епохи Просвітництва як
сто років між Славною революцією в Англії (1689 рок) і Великою Французькою революцією
(1789 рок). Між цими двома країнами Англія вклала більше у формування та розвиток
культури та ідеології європейського суспільства у часи Просвітництва, але не треба забувати
про те, що Просвітництво проявлялося у багатьох країнах (не тільки в Англії та Франції), та в
кожній країні це було індивідуально, специфічно та неповторно.

Просвітництво зародилося в Англії. Навіть церква тут йшла не всупереч Просвітництва, а

приймаючи його цінності і ідеали. Перебудову суспільства після революції і громадянських
воєн, зміцнення правової держави з його прагненням до рівності зробило Англію певним
еталоном, до якого прагнули і інші держави.

Першим сформулював програму англійського Просвітництва, якої дотримувалися і у

Франції, філософ Джон Локк (1632-1704).

Ідеї рівності дотримувався і інший англійський просвітитель, філософ Томас Гоббс (1588-
1679). Він вірив у те, що всі люди рівні від природи, а нерівність є причина багатьох бід,
таких як конфлікти, війни і т. Д. А що б уникнути цих бід, вважав Т. Гоббс, кожній людині
потрібно позбутися його егоїстичних пристрастей.

Але були мислителі, які дотримувалися абсолютно протилежної думки. Так народився новий
напрям в філософії, назване етикою самолюбства або розумним егоїзмом. Його
послідовниками були англійський мислитель і письменник Бернард Мандевіль (1670-1733), а
також англійський філософ і соціолог Єремія Бентам (1748-1832).

Розвиток французького Просвітництва подарував нам багато великих імен, найвідоміші з них
- Вольтер (1694-1778), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Д. Дідро (1713-1784) та Ш. Л. Монтеск'є
(1689-1755).

Витоки ідеології і визначення основних цінностей епохи слід шукати в попередніх епохах.
Соціально-економічні можна виявити в кризу феодалізму, який почався за триста років до
цього, і зародження і розвиток капіталістичних відносин в XIV столітті в Західній Європі.
 6

Можна знайти й політичні передумови у вигляді філософського вчення деїзм, суть якого
полягає в поєднанні віри в бога і розвитку науки, тобто бог створив всесвіт, а потім вона
стала розвиватися природним шляхом. Крім того, з'явився механічний матеріалізм, який
базується на науковому пізнанні світу.

За своїм змістом XVIII в. став продовженням попереднього і епохи Відродження. Він різко
протиставив себе «похмурому» Середньовіччя, ще більше підвищив авторитет і роль розуму
і науки, зробив виключно актуальними ідеї гуманізму. Однак він зовсім не був простим
повторенням попереднього. XVIII ст. завершив Новий час і створив всі необхідні
передумови для подальшого розвитку західного світу.

Авторитет науки і знання піднімається епохою Просвітництва на небувалу раннє висоту.

Великі французькі просвітителі - Вольтер, Дідро, Руссо дали нове тлумачення філософсько-
естетичних категорій, таких як краса, гармонія, смак. Ці філософи дали зразки всеосяжного
аналізу художнього процесу, окремих видів і жанрів мистецтва. Естетичний фактор у всіх
аспектах художньої культури стає визначальним.

Зокрема, Вольтер в статті «Смак» висуває положення про історичну мінливості культури
народів в залежності від пережитих ними історичних подій. Мистецтво розглядається їм як
потужний засіб перетворення світу. Вольтер бачить в мистецтві школу моралі, могутній засіб
освіти і пропаганди нових ідей.

Дені Дідро є самим різнобічним представником французького Просвітництва. Він засновник

і творець знаменитої «Енциклопедії мистецтв, наук і ремесел». Дідро поєднує в собі талант
філософа, теоретика мистецтва, художнього критика і письменника. Його повість
«Племінник Рамо» отримала широку популярність.

Незважаючи на величезну кількість думок, більшість митців та філософів розглядали епоху

Просвітництва як новаторське явище. Наприклад, Іммануїл Кант, котрого я згадувала вище,
розглядував Просвітництво як спробу використовувати людський розум як моральний та
інтелектуальний розвиток та розкриття індивіда. Фрідріх Енгельс (1820-1895 роки життя)
бачив у епосі лише підготовку до буржуазних революцій.

Представники просвітництва були матеріалістами та ідеалістами, а також визнавали

раціоналізм (розум – основа всього, у тому ж числі поведінки людей), сенсуалізм (основна
 7

форма пізнання - відчуття та сприйняття), інколи навіть покладали надії на божественне

провидіння. Представники Просвітництва ділилися на дві частини – перші розглядали
історію людства як великий регрес, інші – як неминучий прогрес.

Якщо раніше наука була привілею вузького круга інтелектуальної еліти, то зараз вона
починає розповсюджуватися та поширюватися. Тепер наука викладається не тільки в
університетах та лабораторіях, стає предметом багаточисельних дискусій вже не тільки
науковців та вчених, а ще й літераторів, які також починають викладати науку та філософію.
Сутність пафосу епохи Просвітництва полягає у тому, що проявляється безсумнівна
впевненість у людському розумі, його можливостях, а також у прогресі науки. Це створює
гарні умови для підвищення рівню економічного та соціального становища.

«Просвітителі» переконували людей, що монархи, які будуть виховані за законами епохи

Просвітництва, обов'язково принесуть знищення будь-якої несправедливості або безправ'я у
суспільстві.

Просвітителі походили з різних класів і станів: аристократії, дворян, духовенства,

службовців, торгово-промислових кіл; різноманітні були і умови, в яких вони жили. У
кожній країні просвітницький рух мало відбиток національної самобутності.

Роман був найпоширенішим літературним жанром Просвітництва. Особливий успіх жанр

роману набув в Англії, а також був наслідком популярності самої просвітницької
публіцистики. Просвітителі-письменники більше, ніж хто-небудь усвідомлювали
недосконалість сучасного суспільства та порочну натуру людини. Вони сподівалися хоча б
на те, що людина, подібно до Робінзона Крузо з однойменного роману Д. Дефо, покладеться
на свій розум, працьовитість, та «перестрибне через голову», підійметься на декілька кроків
вище по сходах еволюції.

Мета Просвітництва - зробити весь народ більш освіченим. Ось чому значення епохи
Просвітництва в цілому для всього культурного процесу в світі дуже велике. Завдяки йому
помітно розширилися культурні рамки, які до цього охоплювали лише незначний прошарок
суспільства.
 8

Рівність - ось що привнесло Просвещение в життя. Якраз поняття рівності і стало ключовим
для подальшого культурного розвитку. Сам факт, що люді загалом спочатку рівні між собою
і мають однакові права на свій подальший розвиток як особистостей, і послужив основою
для створення ідеалів цієї епохи.

Ще одна відміна епохи Просвітництва від попередніх епох став той факт, що лише зараз
почало складатися суспільне життя. Питання суспільства обговорювалися в пресі,
дискусійних клубах, кав'ярнях, салонах на асамблеях, в масонських ложах. Незважаючи на
спроби влади та релігії стримати цю свободу думки, це було майже неможливо, так як історія
показала, що цензуровані труди можна було опублікувати за кордоном в країнах, у яких були
більш ліберальні погляди, наприклад, в Англії або Нідерландах.

Просвітителі на певний час відкинули релігію як дещо, що становить базу мораді, та теперь
виводили норми етики з природи людини, яка складається з почуттів та інстинктів. Що
стосується організації суспільства, просвітителі притримувалися ідеї суспільного договору.
Ця ідея передбачає те, що людей можна організувати в суспільство таким чином, щоб
забезпечити свій захист. Саме для того частину (лише частину!) своїх прав передають
державі. Ця ідея дає можливість пояснення походження держави без втручання Творця.

Представники Просвітництва надавали дуже велике значення моральному вихованню

людини, його обізнаності, освіті, тому що вірили в здатність розуму до справедливого
устрою життя.

Просвітителі дуже критикували феодалів та їх лад, культуру, боролися за нові громадські

порядки, захищали народ, а також їх права на освіту та культуру. Шлях до еволюційного
прогресу вони бачили у розповсюджені культури, ідея рівноправ’я, добра, справедливощі,
поширення освіти, у виправленні проблем виховання. Просвітителі бачили головним
«орієнтиром» у житті людини саме культуру.

Епоха Просвітництвом була початком розвитку нових поглядів людства на культуру.

Суспільство почало бачити у культурі потенційний розвиток, самовдосконалення за
допомогою розуму. Вони перші почали відносити до культури не тільки моральні, а ще й
фізичні цінності – наприклад, поліпшення життя людей за допомогою праці (ремесла,
землеробство.)
 9

Не можна не відзначити діяльність Гердера (німецький філософ, історик) у часи

Просвітництва (конкретніше - до другої половини XVIII століття). Для Гердера, культура –
це лише наслідок, результат творчої та розумової діяльності суспільства, яка може
виражатися у багатьох речах: мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер
був першим, хто сказав, що культура становить обов'язкову частину у людському
суспільстві. Однією з основних думок Гердера було те, що некультурних народностей взагалі
не існує – лише більш та менш культурні. Рівень культура, за Гердером, безпосередньо
пов'язаний із еволюцією освіти. Одна з найважливіших робот Гердера – «Про походження
мови», автор стверджує, що мова з'явилась через фізичною необхідністю мислити, а із
розвитком мови розвивається й культура. Він був одним з перших першовідкривачів у
вивченні національних культур як складових світової культури. За Гердером, національне
відродження завжди проходить через три етапи:

1. Вивчення етнографії та історії

2. Формування загальної літературної мови

3. Боротьба за незалежніть та виникнення політичних організацій

У першій половині XIX століття на арену дискусій виходить вчений М. Данілевський. У його
книзі «Росія і Європа» він розбирає концепцію «локального розвитку культур». За
Данілевським, кожен народ створює унікальну систему цінностей.

«Існують так званих культурно-історичні типи (цивілізації), які подібно до живих

організмів, знаходяться в безперервній боротьбі один з одним і навколишнім середовищем.
Так само як і біологічні особини, вони проходять стадії зародження, розквіту, зрілості і
загибелі. Почала цивілізації одного історичного типу не передаються народам іншого типу,
хоча і піддаються певним культурним впливам. Кожен «культурно-історичний тип»
проявляє себе в чотирьох сферах: релігійній, власне культурній, політичній та соціально-
економічній. Їх гармонія говорить про досконалість тієї чи іншої цивілізації. Хід історії
виражається в зміні витіснення один одного культурно-історичних типів, що проходять
шлях від «етнографічного» стану через державність до цивілізованого рівня. Цикл життя
культурно-історичного типу складається з чотирьох періодів і триває близько 1500 років, з
яких 1000 років становить підготовчий, «етнографічний» період; приблизно 400 років -
становлення державності, а 50-100 років - розквіт всіх творчих можливостей того чи
іншого народу. Завершується цикл тривалим періодом занепаду і розкладання.»

М. Данілевський. «Росія і Європа» [3]

 10

Варто відзначити, що епосі Просвітництва були властиві оптимістичні настрої, пов'язані з

вірою в те, що людину можна змінити в кращу сторону. Недарма існувало ще одне
визначення епохи Просвітництва як «золотого століття утопії». Ця утопія ставилася
насамперед до зміни в політичному і соціальному підвалинах. Гармонійне суспільство, яке
живе по розуму, з почуттям відповідальності за кожної окремої людини, - це і є ідеальний
суспільний устрій просвітителів-утопістів.

Отже, які можна зробити висновки? Що німецька класична філософія, що епоха

Просвітництва були одними з найважливіших етапів розвитку культури. Вони є цікавими та
захоплюючими та мають вивчатися, тому що, як говорять історики, «без минулого немає
сьогодення». Вивчаючи ці два періоди, можна не тільки підтягнути знання історії, але й
зануритися у величезний світ філософії та моралі.
 11

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гегель Г. В. Ф. Феноменологія духу / Пер. з нім. під ред. П. Таращука. – К., Основи,
2004. - 548 с.

2. Гулыга А. Гердер. – М., Мысль, 1975. – 181 с.

3. Данилевский Н. Россия и Европа: взгляд на культурные и политические отношения

славянского мира к германо-романскому.— СПб., Глагол, 1995. — 552 с.

4. Журавская А. Типология культуры в немецкой классической философии // Вестник

славянских культур. – 2014. - №2 (32). – с. 62-72

5. Кант И. Критика практического разума / Пер. с нем. под ред. Н. Соколова. – М.,
Азбука, 2019. – 256 с.

6. Лавриненко В. Философия: учебник – М., Юристъ, 2004. – 520 с.

7. Маркова А. Культурология: история мировой культуры – М., ЮНИТИ, 1998. – 600 с.

8. Радугин А. Хрестоматия по философии. – М., Центр, 2001. – 48 с.