Міністерство охорони здоров’я України

Бердичівський медичний фаховий коледж

Житомирської обласної ради

Науково - дослідницька робота

на тему:
“Хвороба Льюїса-як небезпечне хронічно-
інфекційне захворювання населення”

Виконала:
Студентка 44-М групи
Відділення: “Сестринська справа”
Плахотнюк Аліна Миколаївна
Науковий керівник: Пижук Ю.В.
 Зміст
 Актуальність теми
 Мета роботи
 Визначення
 Вступ
 Основна частина
 Результати науково-дослідницької роботи
 Висновок
 Список використаної літератури
 Актуальність теми:
Хвороба Льюїса (більш розповсюджена її назва сифіліс), являє
собою хронічне інфекційне захворювання, що викликається
бактеріальним збудником - блідою трепонемою (Treponema
pallidum). Це контагіозна інфекція, що передається переважно
статевим шляхом. Без адекватного лікування сифілісу властиво
тривалий перебіг з періодичними ремісіями і загостреннями, які
супроводжуються утворенням вогнищ специфічного запалення в
усіх органах і тканинах.
В 1998р. на сифіліс вперше захворіли 69 523 наших громадян. У
порівнянні з 80-ми роками рівень захворюваності на сифіліс в
1996 р. зріс майже в 37 разів, а протягом останніх 2 років в усіх
регіонах України темпи росту цього показника знизилися в
середньому на 3,4% в 2019 р. і на 6,7% в 2020 р.
Занепокоєння викликає стан захворюваності в сільській
місцевості. В 2019 р. захворюваність на сифіліс серед міського
населення знизилась на 8,1%, серед сільського на 1,9%.
Несвоєчасність діагностики ЗПСШ в сільській місцевості
зумовлена складною економічною ситуацією. Відсутність
належного транспортного зв’язку з районами, де розташовані
найближчі спеціалізовані заклади, платне придбання лікарських
засобів можуть призвести до відомого феномену аграрних
слаборозвинених регіонів, коли свого часу в Туві захворюваність
на сифіліс досягла 1200 хворих на 100 000 населення.
Середній показник захворюваності на сифіліс становить 138,4 на
100 000 населення; у жінок віком 18-19 років 599,3; 20-29 років
463,6; відповідно у чоловіків 320,8 і 411,9. Слід підкреслити, що
мова йде про осіб репродуктивного віку. Якщо в 1994 р.
захворіло на сифіліс 12 600 жінок віком 15-29 років, то в 2019 р.
23 000. Загалом кількість хворих на сифілис жінок в Україні
віком 15-29 років у 2018-2019 рр. склала 108 000 хворих. У віці
20-29 років в 2019 р. хворіли на сифіліс 20 867 майже 30% від
загальної кількості хворих. Всі ці фактори не могли не
позначатися на захворюваності вагітних. В 2019 р. на сифіліс
захворіли 3176 вагітних; зареєстровано 79 випадків
природженого сифілісу, переважно у тих немовлят, матері яких
були неповнолітніми, часто зловживали алкоголем та
наркотиками. Іноді діагноз сифілісу у вагітних встановлювали
тільки на підставі результатів реакції Вассерманна під час пологів
або у дитини віком 24 міс (оскільки жінки не ставали на облік до
жіночої консультації).
Отже, виправдовує себе проведення втретє реакції Вассермана у
вагітних в пологовому будинку.
Зростає кількість хворих дітей та підлітків. За реєстровані 629
дітей віком до 14 років, хворих на сифіліс, а всього у віці до 17
років захворіли 4026 осіб. Серед дівчаток віком до 14 років
захворюваність на сифіліс склала 7,6 на 100 000 дітей
відповідного віку. У 2019 р. в порівнянні з 2015 р. зменшилась
кількість зареєстрованих осіб, які захворіли на сифіліс вперше, на
18%. Разом з тим, збільшилась на 15% кількість хворих на ранній
прихований сифіліс. Показник захворюваності на вторинний
рецидивний сифіліс склав 49,2, майже зрівнявшись з таким щодо
свіжого 45,8.
Серед дівчат-підлітків у 3 рази частіше, ніж у хлопчиків,
виявляють вторинний рецидивний сифіліс. На ранній прихований
сифіліс жінки хворіють у 4 рази частіше. Це свідчить про
несвоєчасне звертання жінок до дерматовенеролога переважно
через те, що їх статеві партнери раніше лікувалися з приводу
ранніх форм сифілісу, не залучаючи жінок до обстеження.
На сьогодні захворюваність на сифіліс в Україні має чітку
тенденцію до зниження, але все ще залишається досить високою.
Варто зазначити, що проблема сифілісу далека від оптимального
її дозволу не тільки в нашій країні. Так, якщо в 2000 р
реєструвалося 91,5 нових випадків захворювання на 100 тис.
населення, то в 2019 році цей показник знизився до 29,9.
Максимальна захворюваність на сифіліс спостерігається у жінок
у віці 15-20 років і становить 87,9 на 100 тис. По Україні вцілому
за 2019 рік зафіксовано 2 532 захворювань на сифіліс, або 6
випадків на 100 тисяч українців (в 2017 році – 2 768 випадків, або
7,8 випадків на 100 тисяч населення).
Лікарі-дерматовенерологи звертають увагу, що в наш час сифіліс
– хвороба виліковна при вчасному зверненні до лікарів та
дотриманні назначених процедур. Лікування повинно бути
комплексним і починатися якомога раніше. Самолікування у
таких випадка неприпустиме, адже методика лікування сифілісу
безпосередньо залежить від того, на якій стадії перебуває
захворювання.
  Мета роботи:
Дослідити основні аспекти зростання захворюваності
та вікові особливості захворювання на сифіліс в Україні та в
м.Бердичеві.

 Визначення:

Сифіліс (лат. lues) — інфекційне захворювання, яке

передається статевим шляхом (ЗПСШ) і збудником якого є
бактерія з роду Treponema, виду Treponema pallidum (заст. «бліда
спірохета»). Це типове венеричне захворювання з хронічним
системним перебігом, яке характеризується ураженням шкіри,
слизових оболонок, внутрішніх органів, хрящево-кісткової
системи, ЦНС. Хворобі притаманна послідовна стадійність змін.

 Вступ:
ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ СИФІЛІСУ:

Сифіліс мав різноманітні назви, зазвичай люди називали його на

честь ворога або країни, яку вони вважали відповідальною за це.
Французи називали її «неаполітанською хворобою», «хворобою
Неаполя» або «іспанською хворобою», а пізніше grande verole або
grosse verole, «великою віспою», англійці та італійці називали її
«французькою хворобою». «Гальська хвороба», «morbus Gallicus»
або «французька віспа», німці називали її «французьким злом»,
шотландці називали її «grandgore», росіяни називали її
«польською хворобою», поляки та перси називали її «турецькою
хворобою», турки називали її «християнською хворобою»,
таїтяни називали її «британською хворобою», в Індії її називали
«португальською хворобою», в Японії її називали «китайською
віспою». », і є деякі згадки про те, що його називають «перським
вогнем».
 Назва хвороби «сифіліс» походить від епічної латинської
поеми «Syphilis, sive morbus gallicus», «Сифіліс, або французька
хвороба», опублікованої в 1530 році Джироламо Фракасторо (L.
Hieronymus Fracastorius). Фракасторо був поетом, математиком і
 лікарем з Верони у Венеціанській республіці, який у своїй праці
De contagione et contagiosis morbis вперше описав висипний тиф
і написав про зараження, інфекційні частинки, які можуть
розмножуватися в людському тілі та передаватися від людини
до людини або за посередництва fomes, і які були причиною
багатьох епідемічних захворювань.

У серпні 1494 р. король Франції Карл VIII повів свою армію з 50

000 солдатів і великий артилерійський поїзд на північ Італії.
Солдати були переважно найманцями – фламандцями,
гасконцями, швейцарцями, італійцями та іспанцями – і їх
супроводжували 800 послідовників табору, включаючи кухарів,
фельдшерів та повій. Метою Карла було захопити Неаполітанське
королівство у Альфонсо II, щоб він міг використовувати Неаполь
як базу для початку кампанії хрестових походів. Солдати
Альфонсо II були переважно іспанськими найманцями. Армія
Карла на чолі з генералом Луї II де ла Тремуйлем розгромила
весь опір італійських міст, що втручалися, і в лютому 1495 року
взяла Неаполь. Під час окупації Неаполя французькі солдати
віддалися довгому святкуванню та розпусті, і за короткий
проміжок часу виявилося, що їх вразила страшна хвороба.
Через 150 років після появи в Неаполі хвороба стала менш
смертельною і менш смертельною. Хвороба мала кілька окремих
фаз. Перший почався з виразок на геніталіях, або «кишень»,
пізніше названих шанкр. Після їх загоєння і через кілька тижнів
з'явилася генералізована висипка, яка часто супроводжувалася
лихоманкою, болями і нічними болями в кістках, dolores osteocopi
nocturne, описані фон Хаттоном і Де Віго.Також часто в області
геніталій з’являлася висипка веррукозних папул. Коли вони
зажили, настав тривалий латентний період, який спочатку тривав
місяцями, а в анамнезі — кілька років, протягом яких було мало
симптомів. Остання фаза полягала в появі абсцесів і виразок, а
також гумми, на які згадував Джироламо Фракасторо, часто
закінчуючись тяжкою слабкістю, божевіллям або смертю. Саме
цієї фази захворювання дуже боялися сифіліс через спотворення,
які він викликав, і соціальний остракизм, який настав. Прості
люди розглядали це як ознаку гріха, за який їх уникали і карали.
Протягом 1520-х років історикам і лікарям того часу стало
зрозуміло, що хвороба заражається і поширюється статевим
шляхом. У Європі влада була настільки стурбована зростанням
венеричних захворювань, що намагалася контролювати
проституцію та сексуальні контакти поза шлюбом. Англійський
Генріх VIII (правив у 1509-1547 рр.) намагався закрити
лондонські «тушонки», або публічні будинки, та комунальні
лазні. У багатьох інших місцях були видані суворі правила щодо
публічних будинків і лазень, вимушених з роботи повій, які
хворіли або захворіли, а змішане купання було заборонено.

Дещо рідше вживається інша назва «lues

venerea», запропонована Jean Fernel (1506-
1558). "Lues" - у перекладі з латинської
означає
бляшку чи чуму. У період першої епідемії
сифіліс відрізнявся дуже несприятливим
перебігом: у хворих спостерігався тяжкий
загальний стан, виражені деструктивні зміни
шкіри та слизових оболонок,
кісток, пухлини обличчя та кінцівок.
Оскільки виникнення цього тяжкого
захворювання було пов'язане зі статевими
зносинами, воно отримало назву «статева
чума» («great poх»).
У 18 столітті медичне мислення про
хворобу почало розвиватися. У 1736
році Жан Аструк, французький
королівський лікар і професор
медицини в Монпельє і Парижі, написав
одну з перших великих медичних праць
про сифіліс і венеричні захворювання
«De Morbus Veneris».

 У 1761 році італійський анатом і патолог Джованні

Баттіста Морганьі опублікував De Sedibus et Causis
Morborum per Anatomen Indagatis, в якому писав, що
симптоми сифілісу та гонореї виникають через окремі стани.
До 19 століття все ще існувало багато
плутанини щодо того, чи є сифіліс і гонорея
проявами однієї і тієї ж хвороби. У 1838 році
Філіп Рікорд, лікар і хірург, який працював під
керівництвом французького анатома і
військового хірурга Гійома Дюпюітрена, твердо
встановив, що сифіліс і гонорея є окремими
захворюваннями, і розрізнив три стадії
сифілісу, а первинне ураження сифілісу було
названо Шанкр Рікорда.
У 1861 році Джонатан Хатчінсон, хірург Лондонської лікарні,
описав особливості вродженого сифілісу. У 1893 році Жан-
Альфред Фурньє, французький дерматолог, який працював
дублером Рікорда, опублікував роботу про лікування хвороби,
але застеріг, що лікування не існує. Він описав зв’язок сифілісу
на пізній стадії з розладом виснаження та паралічу, відомим як
tabes dorsalis. У 1913 році Джозеф Уолдрон Мур і Хідейо Ногучі
виділили сифіліс spirochaete Spirochaeta pallida, який раніше був
відкритий у 1905 році Фріцем Шаудіном, з мозку людей, які
померли від стану, який називається «загальним паралічем
божевільних», встановивши сифіліс як причина цього стану.

Сер Вільям Ослер (1849-1919), засновник

Школи медицини Джона Гопкінса і піонер
сучасної медичної та клінічної освіти, а пізніше
Регіус професор медицини в Оксфорді, описав
історію раптової появи цієї нової та страшної
хвороби в 16 ст:
 «Таємнича епідемія, досі невідома, яка
вразила жах у всіх серцях швидкістю свого
поширення, спустошеннями, які вона
завдала, і очевидною безпорадністю лікарів вилікувати її».
На початку 18 століття сифіліс перестав бути вірусним
епідемічним захворюванням і став більш епізодичним
захворюванням, яким є сьогодні. Приблизно з середини 19-го
століття до середини 20-го століття захворюваність на сифіліс у
розвинених країнах знизилася, за винятком часів війни. Під час
кожної зі світових воєн, війни в Кореї та війни уВ’єтнамі
захворюваність на сифіліс та ІПСШ загалом різко, але ненадовго
зростала. Після 1943 року і з появою пеніциліну та введенням
заходів громадського здоров’я його захворюваність знову
знизилася, хоча в останні десятиліття повільно зростала.

 Основна частина:
Етіологія і епідеміологія:

Збудника сифілісу - бліду

трепонему (treponema
pallidum) - відкрили в 1905 р.
Ф. Шаудін та Е. Гофман.

Бліду трепонему можна виявити в:

 відокремлюваному з твердих шанкров, ерозивних папул, у
лімфатичних вузлах,
 крові хворих,
 всіх ексудатах у хворих на активний вторинний сифіліс,
 спинномозкової рідини,
 молоці матерів-годувальниць,
 мигдаликах та слизу пробки каналу шийки матки хворих
прихованим сифілісом,
 у головному мозку у хворих на прогресивний параліч та
спинному мозку у хворих третинним та нейросифілісом.
Бліда трепонема існує у трьох
формах: спіралеподібної, у вигляді
цист та L-формі.
При заразних формах сифілісу
домінує спіралеподібна форма;число
оборотів спіралі від 8 до 12 і більше,
її завитки рівномірні, мають
ідентична будова. Основним способом розмноження блідої
трепонеми на стадії
активного зростання є поперечний поділ. Поряд із поперечним
розподілом у спіралеподібних мікроорганізмів є форми стійкого
розмноження - цисти, які дозволяють блідої трепонеми виживати
у несприятливих умовах. Цистоутворення не є єдиною формою
збереження збудника в організмі в латентний період або за
невдалого лікування. У цих випадках можлива L-трансформація
мікробної клітини. За неї
відбувається часткова або повна втрата клітинної стінки блідої
трепонеми,
знижується метаболізм та порушуються процеси клітинного
поділу. L-форми блідих трепонем мають незначну патогенність,
не викликають явних проявів сифілісу, але можуть підтримувати
серологічну резистентність. Коли умови для життя стають
сприятливими, L-форми реверсують у звичайні рухливі форми та
викликають рецидив хвороби. Цисти мають антигенні
властивості, сприяють утворенню в організм людини антитіл, що
виявляється позитивними серологічними тестами. Єдиним
резервуаром блідих трепонем у природі є хвора людина.
Стійкість блідої трепонеми до зовнішніх дій невелика. Вона
швидко гине під час висихання, але на вологій білизні може жити
до 11 год. Заморожені бліді трепонеми довго зберігають
життєздатність та вірулентність. Спочатку пропадає
вірулентність і лише потім рухливість. У тканинах трупів бліді
трепонеми можуть зберігати рухливість до 48 год. Оптимальною
температурою для трепонем є 36,5 - 37,0 °С. При 55 ° С вона гине
протягом 15 хв. Бліда трепонема дуже чутлива до хімічних
речовин і кисню (є факультативним анаеробом).
Імунітет при сифілісі:
При сифілітичній інфекції в організмі хворого розвивається
нестерильний інфекційний імунітет, який виникає як відповідь
реакція організму на наявність у ньому збудника і існує доти,
доки
в організмі знаходиться бліда трепонема. У відповідь на
присутність блідої
трепонеми (антигена) утворюються антитіла – імуноглобуліни.
Гуморальна відповідь на впровадження блідої трепонеми у
макроорганізм
починається з вироблення специфічних антитіл IgM. Пізніше
наростає
зміст IgG та IgA. Наявність специфічних IgM розглядається як
ознака початку захворювання. Виявлення трепонемоспецифічних
IgM дозволяє діагностувати придбану інфекцію в ранні терміни,
оскільки ці імуноглобуліни з'являються вже через 2 тижні після
зараження. Виявлення IgM має велике значення в інкубаційному
періоді та на ранніх етапах розвитку сифілітичної інфекції.
Антитіла класу G з'являються не раніше ніж через 4 тижні після
зараження.
Рівень IgG переважає над рівнем IgM при масовій гематогенної
дисемінації блідих трепонем (вторинний свіжий сифіліс)
Активація сифілітичної інфекції, що супроводжується рецидивом
клінічних проявів (вторинний рецидивний сифіліс), що
характеризується
максимальним рівнем IgG і мінімальним IgM. Латентний стан
інфекції, асоційоване з відсутністю будь-яких клінічних
проявів та зниженням кількості блідих трепонем (ранній
прихований
сифіліс), викликає пригнічення антитілоутворення. Синтез IgG та
IgM по
порівняно з вторинним рецидивним сифіліс знижується в 1,8
рази.
Встановлено кореляцію між змістом та співвідношенням
антитрепонемних антитіл класів IgM та IgG з клінічною формою
сифілісу.
У міру збільшення термінів давності захворювання імунологічна
реактивність хворого змінюється: спостерігається поступове
зниження
гуморального імунітету та підвищення клітинної імунологічної
реактивності. Це підтверджується тим, що в період третинного
сифілісу
розвиваються специфічні гранульоми (горбки та гуми), що є
типовими проявами клітинних реакцій уповільненого типу В цей
період класичні серологічні реакції нерідко можуть бути
негативними.
Можливість суперінфекції (повторне зараження невиліковного
хворого при встановленому новому статевому контакті з іншим
хворим
сифілісом) дискусійна, тому що відсутні докази відмінностей у
властивості збудника при первинному зараженні та
передбачуваному
суперінфікування.
Реінфекція - повторне зараження людини, яка раніше хворіла
сифілісом (вилікуваного) і, отже, втратив інфекційний
імунітет, є одним із доказів вилікуваності попереднього
епізоду захворювання.
Шляхи інфікування:
 Статевий (найчастіший і типовий шлях інфікування;
зараження відбувається через пошкоджену шкіру або
слизові оболонки);
 Трансплацентарний (передача інфекції від хворої матері
плоду через плаценту, яка веде до розвитку вродженого
сифілісу);
 Трансфузійний (при переливанні крові від донора, хворого
на сифіліс в будь-якій стадії);
 Контактно-побутовий (є рідкістю; зустрічається переважно
у дітей при побутовому контакті з батьками, які мають
сифілітичні висипання на шкірі і / або слизових оболонках);
 Професійний (інфікування персоналу лабораторій, що
працює з зараженими експериментальними тваринами, а
також акушерів-гінекологів, хірургів, стоматологів,
патологоанатомів, судмедекспертів при виконанні
професійних обов'язків).
 Можливе зараження сифілісом грудних дітей через молоко
жінок, що годують, хворих на сифіліс. Також до заразних
біологічних рідин відносяться слина і сперма хворих на
сифіліс з клінічними проявами відповідних локалізацій.
Випадків зараження через піт і сечу не спостерігалося.

Класифікація сифілісу:
1. Природжений сифіліс;
Ранній вроджений сифіліс з симптомами. Будь-яке вроджений
сифілітичний стан, уточнений як ранній або проявився у віці до
двох років.
Ранній вроджений сифіліс:
• шкіри;
• шкіри та слизових оболонок;
• вісцеральний.
Ранній вроджений сифілітичний:
• ларингіт;
• окулопатія;
• остеохондропатия;
• фарингіт;
• пневмонія;

Ранній вроджений сифіліс прихований;

*Природжений сифіліс без клінічних проявів, з позитивною
серологічною реакцією і негативним результатом при
дослідженні цереброспінальної рідини, що проявився у віці до
двох років.
Ранній вроджений сифіліс неуточнений;
*Природжений сифіліс БДУ (без додаткових уточнень), що
проявився у віці до двох років.
Пізнє вроджене сифілітичне ураження очей:
Пізній вроджений сифілітичний інтерстиціальний кератит.
Пізня вроджена сифілітична окулопатія.
Пізній вроджений нейросифіліс (ювенільний нейросифіліс)
Деменція паралітична ювенільна. Ювенільний:
• прогресивний параліч;
• спинна сухотка;
• табопараліч.
Пізній вроджений сифілітичний:
• енцефаліт;
• менінгіт;
• поліневропатія
2. Ранній сифіліс:
Первинний сифіліс статевих органів
Сифілітичний шанкр БДУ.
Первинний сифіліс анальної області;
Первинний сифіліс інших локалізацій;
Вторинний сифіліс шкіри та слизових оболонок:
Широка кондилома.
Сифілітична:
• алопеція;
• лейкодерма;
• вогнища на слизових оболонках.
Інші форми вторинного сифілісу
Вторинні сифілітичні:
• запальне захворювання жіночих тазових органів;
• іридоцикліт;
• лімфаденопатія;
• менінгіт;
• міозит;
• окулопатія НКДР;
• періостит.
Ранній сифіліс прихований
*Сифіліс (набутий) без клінічних проявів з позитивною
серологічною реакцією і негативною пробою цереброспинальной
рідини та давністю менше двох років після зараження.
Ранній сифіліс, неуточнений
3. Пізній сифіліс
Сифіліс серцево-судинної системи
Кардіоваскулярний сифіліс БДУ.
Сифілітична (ий):
• аневризма аорти;
• аортальна недостатність;
• аортит;
• церебральний артеріїт;
• ендокардит БДУ;
• міокардит;
• перикардит;
• легенева недостатність.
Нейросифіліс з симптомами:
Артропатія Шарко.
Пізній сифілітичний:
• неврит слухового нерва;
• енцефаліт;
• менінгіт;
• атрофія зорового нерва;
• поліневропатія;
• ретробульбарний неврит.
Сифілітичний паркінсонізм.
Спинна сухотка.
Немає симптомів нейросифілісу
Нейросифіліс неуточнений Гумма (сифілітична).
Сифіліс (пізній) центральної нервової системи БДУ.
Сифілома.
Інші симптоми пізнього сифілісу
Сифілітичне ураження ниркових клубочків
Сифіліс пізній, або третинний.
Пізній сифілітичний:
• бурсит;
• хориоретиніт;
• епісклерит;
• запальне захворювання жіночих тазових органів;
• лейкодерма;
• окулопатія НКДР;
• перитоніт.
Сифіліс (без уточнення стадії):
• кістки;
• печінки;
• легень;
• м'язів;
• синовіальний

КЛІНІЧНА КАРТИНА:
Інкубаційний період починається з проникнення збудника
сифілісу через пошкоджену шкіру або слизову оболонку і
закінчується появою первинного афекту. У середньому
тривалість інкубаційного періоду становить від 2 тижнів до 2
місяців, цей період може скоротитися до 8 днів або, навпаки,
подовжиться до 190 днів. Скорочення інкубаційного періоду
спостерігається при реінфекції і при попаданні збудника сифілісу
в організм з декількох вхідних воріт, що прискорює
генерализацию інфекції і розвиток імунних змін в організмі.
Подовження інкубаційного періоду спостерігається в результаті
застосування невеликих доз трепонемоцидних антибактеріальних
препаратів з приводу інтеркурентних захворювань.

1) Первинний сифіліс:
У місці попадання блідих трепонем розвивається первинний
афект — ерозія або виразка діаметром від 2-3 мм (карликовий
шанкр) до 1,5-2 см і більше (гігантський шанкр), округлих
обрисів, з рівними краями, гладким, блискучим дном рожевого
або червоного, іноді сірувато-жовтого кольору, блюдцеподібної
форми (виразка), з мізерним серозним виділенням, безболісна
при пальпації; в основі первинної сифіломи — щільноеластичний
інфільтрат. Первинний афект супроводжується регіонарним
лімфаденітом, рідше лімфангітом; може бути типовим
(ерозивний, виразковий) і атиповим (індуративний набряк,
шанкрпанарицій і шанкр-амигдаліт); одиничним і множинним;
генітальним, перігенітальним і екстрагенітальні; при приєднанні
вторинної інфекції — ускладненим (вульвіт, вульвовагініт,
баланіт, баланопостит, фімоз, парафімоз, гангренізація,
фагеденізм). В кінці первинного періоду з'являється поліаденіт і
загальна інфекційна симптоматика (інтоксикаційний синдром).

Вторинний сифіліс:
Обумовлений гематогенною дисемінацією інфекції на тлі
розвитку інфекційного імунітету і проявляється: висипаннями на
шкірі (розеолезними (плямистими), папульозними (вузликові),
папулопустульозними (гнійничкові) і рідко везикулезними) і / або
слизових оболонках (обмеженими і зливними розеольозними і
папульозними сифілідами); лейкодермою, алопецією. Можливі
залишкові явища 16 первинного сифілісу, ураження внутрішніх
органів, опорно-рухового апарату і нервової системи.

Третинний сифіліс:
Може розвиватися безпосередньо за вторинним сифілісом, але в
більшості випадків між вторинним і третинним періодами
спостерігається прихований період. Поява симптомів третинного
сифілісу можливо через багато років після зараження при
безсимптомному перебігу інфекції. Виявляється висипаннями на
шкірі / слизових оболонках (бугорковий і гумозний сифіліди,
третинна розеола Фурньє), ураженнями внутрішніх органів,
опорно-рухового апарату і нервової системи.
 Первинний шанкр

Вторинний
шанкр(поширення на
опорно-руховий апарат)

Третинний
сифіліс
(розеола
Фурньє)

Прихований сифіліс:
Розрізняють:

 ранній(до 2 років з моменту інфікування);

 пізній (понад 2 років з моменту інфікування);

 неуточнений як ранній або пізній прихований сифіліс.

Характеризується відсутністю клінічних проявів. Хворих на
ранній прихований сифіліс в епідемічному відношенні слід
вважати небезпечними, так як у них можуть виникнути
заразні прояви захворювання. Діагноз встановлюється на
підставі результатів дослідження сироватки крові за
допомогою серологічних методів (нетрепонемних і
трепонемним тестів) і анамнестичних даних. У деяких
випадках діагностиці сифілісу допомагають дані
об'єктивного огляду (рубець на місці колишньої первинної
сифіломи, збільшення лімфатичних вузлів), а також поява
температурної реакції загострення (реакція Яриша -
Герксгеймера) після початку специфічного лікування.

Природжений сифіліс:

Розвивається внаслідок інфікування плода під час вагітності.

Джерелом зараження плода є тільки хвора на сифіліс мати.
Розрізняють:

 ранній (проявляється в перші 2 роки життя);

 пізній (проявляється в більш пізньому віці) вроджений

сифіліс, що протікає як з клінічними проявами (маніфестний);

 прихований.

Ранній вроджений сифіліс з симптомами:

Характеризується 3 групами симптомів:

 патогномонічні для вродженого і не зустрічаються при

набутому сифілісі (сифілітичний пемфігоїд, дифузна
інфільтрація шкіри Гохзингера, специфічний риніт (суха,
катаральна і виразкова стадії) і остеохондрит довгих
трубчастих кісток Вегнера (I, II і III ступеня, виявляється
при рентгенологічному дослідженні; I ступінь
діагностичного значення не має, так як аналогічні зміни
можуть спостерігатися і при рахіті);

 типові прояви сифілісу, що зустрічаються не тільки

при ранньому природженому, а й при набутому сифілісі
(папульозна висипка на кінцівках, сідницях, обличчі, іноді
по всьому тілу; в місцях мацерації — ерозивні папули і
широкі кондиломи; розеольозний висип (зустрічається
рідко), рауцедо, алопеція, ураження кісток у вигляді
періоститу, остеопорозу і остеосклерозу, кісткових гумм;
ураження внутрішніх органів у вигляді специфічних
гепатиту, гломерулонефриту, міокардиту , ендо- та
перікардиту і ін., ураження центральної нервової системи у
вигляді специфічного менінгіту, гідроцефалії);

 загальні і локальні симптоми, що зустрічаються і при

інших внутрішньоутробних інфекціях: «старечий вид»
новонародженого (шкіра зморшкувата, в'яла, брудно-
жовтого кольору); мінімальна довжина і маса тіла з
явищами гіпотрофії, аж до кахексії; гіпохромна анемія,
лейкоцитоз, підвищення ШОЕ, тромбоцитопенія;
гепатоспленомегалия; хориоретинит (IV типу); оніхії і
паронихии. Плацента при сифілісі збільшена,
гіпертрофована; її маса становить 1:4-1:3 (в нормі 1:6-1:5)
від маси плоду.

Прояви ранього вродженного сифілісу:

Пізній вроджений сифіліс з симптомами:

Характеризується:

 достовірними ознаками (тріада Гетчинсона:

паренхіматозний кератит, лабіринтова глухота, зуби
Гетчинсона),

 ймовірними ознаками (шаблевидні гомілки, хоріоретиніти,

деформації носа, променисті рубці навколо рота,
ягодіцеобразний череп, деформації зубів, сифілітичні жене,
ураження нервової системи у вигляді гемипарезов і
гемиплегий , розладів мови, недоумства, церебрального
дитячого паралічу і джексоновской епілепсії)

 дистрофія (потовщення грудинно кінця правої ключиці,

дистрофії кісток черепа у вигляді «олімпійського» чола,
високе «готичне» або «стрілчасте» небо, відсутність
мечоподібного відростка грудини, інфантильний мізинець,
широко розставлені верхні різці, горбок на жувальній
поверхні першого моляра верхньої щелепи). Крім того,
характерні специфічні ураження на шкірі і слизових
оболонках у вигляді бугоркових і гумозних сифилидов
шкіри, слизових оболонок, ураження органів і систем,
особливо кісткової (періостит, остеопериостит, гумозний
остеомієліт, остеосклероз), печінки і селезінки, серцево-
судинної, нервової та ендокринної систем.
Нейросифіліс:

Розрізняють: асимптомним і маніфестний нейросифіліс.

По термінах від моменту зараження нейросифіліс умовно

поділяють:

 ранній (до 5 років з моменту зараження)

 пізній (понад 5 років з моменту зараження).

Такий поділ повністю не визначає всіх сторін ураження нервової

системи, так як клінічні прояви нейросифілісу представляють
собою єдину динамічну систему з комбінацією симптомів ранніх
і пізніх форм.

Асимптомним нейросифіліс

Характеризується відсутністю клінічних проявів. Діагноз

грунтується на патологічних змінах, виявлених при дослідженні
цереброспінальної рідини. Маніфестний сифіліс:
Виявляється будь-якими неврологічними або психічними
порушеннями, які мають гострий або підгострий розвиток і
прогресують протягом декількох місяців або років.

 раня форма нейросифіліса зустрічається

менінговаскулярний сифіліс, в клінічній картині якого
переважають симптоми ураження оболонок і судин мозку:
сифілітичний менінгіт (гострий конвексітальний, гострий
базальний, гостра сифілітична гідроцефалія), сифілітичний
увеїт (хоріоретиніт, ірит), васкулярний нейросифіліс
(ішемічний, рідше геморагічний інсульт), спинальний
менінговаскулярний сифіліс (сифілітичний менінгомієліт).

 пізніх форм нейросифіліса відносять: прогресуючий параліч,

спинну сухотку, табопаралич, атрофію зорових нервів і
гумозний нейросифіліс, в клінічній картині яких
переважають симптоми ураження паренхіми мозку.
Пізні форми нейросифілісу:
ДІАГНОСТИКА:

Для лабораторної діагностики сифілісу застосовуються:

 прямі методи діагностики виявляють самого збудника або

його генетичний матеріал.

 непрямих методів діагностики сифілісу відносяться тести,

що виявляють антитіла до збудника сифілісу в сироватці
крові і цереброспінальній рідині

Абсолютним доказом наявності захворювання є виявлення блідої

трепонеми в зразках, отриманих з вогнищ уражень, за
допомогою:

- мікроскопічного дослідження в темному полі зору;

- імуногістохімічного дослідження з використанням

моноклональних або поліклональних антитіл;

- виявлення специфічної ДНК і РНК збудника

молекулярнобіологічними методами з використанням тест-
систем, дозволених до медичного застосування в Україні.

Прямі методи використовуються для діагностики ранніх форм

захворювання (первинний і вторинний сифіліс) з клінічними
проявами (виразкові елементи), для підтвердження вродженого
сифілісу (тканина 19 пуповини, плаценти, органи плоду,
відокремлюване слизової оболонки носа, вміст везикул,
виділення з поверхні папул) .

Серологічні методи діагностики, рекомендовані для дослідження

сироватки крові.
НЕТРЕПОНЕМНІ ТЕСТИ:

•Реакція мікропреципітації (РМП) з плазмою і інактивованої

сироваткою або її аналоги:

- RPR (Rapid Plasma Reagins) – тест швидких плазмових реагінів,

або експрес-тест на реагіни плазми;

- VDRL (Venereal Disease Research Laboratory test) – тест

дослідницької лабораторії венеричних захворювань;

- TRUST (Toluidin Red Unheated Serum Test) – тест з

толуїдиновим червоним і непрогрітою сироваткою;

- USR (Unheated Serum Reagins) – тест на реагіни з непрогрітій

сироваткою.

ТРЕПОНЕМНІ ТЕСТИ:

• ІФА (імуноферментний аналіз);

• Імуноблотинг є модифікацією ІФА;

• Метод ІХЛ (іммунохемілюмінесценціі);

• Метод ПШТ (прості швидкі тести біля ліжка хворого, або

іммунохроматографічні тести);

• РПГА (реакція пасивної гемаглютинації);

•РІБТ (РІТ) (реакція іммобілізації блідих трепонем);

Діагностика нейросифілісу:

 дослідження цереброспінальної рідини (ЦСР).

Спинномозкова пункція для дослідження ЦСР показана хворим

на сифіліс при наявності у них клінічної неврологічної
симптоматики (незалежно від стадії захворювання); особам з
прихованими, пізніми формами інфекції; хворим з проявами
вторинного рецидивного сифілісу (зокрема, з лейкодерма,
особливо в поєднанні з алопецією); при підозрі на вроджений
сифіліс у дітей; при відсутності негатіваціі нетрепонемних
серологічних тестів у пацієнтів після проведеного повноцінного
специфічного лікування.

До рекомендованих методів дослідження ЦСР відносяться:

- цитологічне дослідження з підрахунком кількості формених

елементів, визначення кількості білка;

- серологічні тести для виявлення антитіл до T. pallidum: РМП,

РІФц (РІФ з цільним ликвором), РПГА, ІФА, імуноблотинг.

Діагностика вродженого сифілісу:

Діагноз встановлюється на підставі анамнезу матері, клінічних

проявів, даних рентгенологічного дослідження і результатів
серологічних реакцій (РМП / РПР, ІФА, РПГА, РІБТ, РІФ).

Відповідно до критеріїв ВООЗ, випадок вродженого сифілісу

вважається підтвердженим при виявленні Tr. pallidum методом
темнопольної 28 мікроскопії, ПЛР або ІГХ в матеріалі,
отриманому з виділень висипань, амніотичної рідини, тканини
плаценти, пуповини або в аутопсійнихо зразках.

Мертвонародження через вроджений сифіліс вважається смерть

плоду, що настала після 20-го тижня вагітності або при масі тіла
більше 500 грамів, при наявності нелікованого або неадекватно
лікованого сифілісу у матері.
Встановлення діагнозу раннього вродженого сифілісу необхідно
проводити з урахуванням наступних основних критеріїв:

• виявлення у дитини клінічних проявів захворювання;

• виявлення блідої трепонеми за допомогою прямих

лабораторних методів; • позитивних результатів серологічних
реакцій у дитини (кров беруть паралельно з кров'ю матері,
досліджують в одних і тих же тестах, РМП / РПР і РПГА – в
кількісному варіанті);

• наявності патологічних змін цереброспінальної рідини;

• наявності рентгенологічно встановлених змін довгих

трубчастих кісток;

• виявлення макроскопічних і патоморфологічних ознак зміни

плаценти, пуповини, внутрішніх органів;

• виявлення у матері маніфестного або прихованого сифілісу,

підтвердженого результатами прямих і / або серологічних методів
діагностики.

Пізній вроджений сифіліс може бути встановлений з

урахуванням:

• клінічних проявів захворювання:

- кожне з проявів, що входять в тріаду Гетчинсона, має

діагностичне значення;

- ймовірні ознаки і дистрофії (стигми дисморфогенеза)

враховуються в поєднанні з достовірними або в комплексі з
даними серологічного обстеження, анамнезом. Виявлення тільки
одних дистрофій, без будь-яких інших ознак сифілісу не дозволяє
підтвердити діагноз, так як дистрофії можуть бути проявом
інших хронічних захворювань і інтоксикацій у батьків
(алкоголізм, токсоплазмоз, ендокринні захворювання та ін.) і
дітей (туберкульоз, рахіт і ін. ), а також у практично здорових
людей.

• позитивних результатів серологічних реакцій: НТТ позитивні у

70- 80% хворих, ТТ – у 92-100%;

• наявності у матері пізньої форми сифілісу;

• анамнезу матері, в тому числі акушерського, а також

результатів обстеження батька, інших дітей у цій сім'ї.

ЛІКУВАННЯ:

Мета лікування

Специфічне лікування проводять з метою етіологічного

лікування пацієнта шляхом створення трепонемоцидної
концентрації антимікробного препарату в крові і тканинах, а при
нейросифилисе – в ЦСР.

Превентивне лікування проводять з метою попередження

сифілісу особам, які перебували в статевому і тісному
побутовому контакті з хворими ранніми формами сифілісу, якщо
з моменту контакту пройшло не більше 2 місяців.

Профілактичне лікування проводять з метою попередження

вродженого сифілісу:

а) вагітним жінкам, лікувалися з приводу сифілісу до вагітності,

але у яких в нетрепонемних серологічних тестах зберігається
позитивність;
б) вагітним, яким специфічне лікування сифілісу проводилося під
час вагітності;

в) новонародженим, народженим без проявів сифілісу від

нелікованих або неадекватно лікованих під час вагітності матерів
(специфічне лікування розпочато після 32-го тижня вагітності,
порушення або зміна затверджених схем лікування);

г) новонародженим, матері яких, при наявності показань під час

вагітності, не отримали профілактичного лікування.

Пробне лікування (лікування ex juvantibus) в обсязі

специфічного проводять при підозрі на специфічне ураження
внутрішніх органів, нервової системи і опорно-рухового апарату,
коли діагноз не представляється можливим підтвердити
переконливими серологічними та клінічними даними.

Загальні зауваження по терапії

Антибактеріальними препаратами, рекомендованими для

лікування сифілісу є:  пеніциліни:

 дюрантні: бензатин бензилпеніцилін вітчизняний – (Біцилін-1),

бензатин бензилпеніцилін G іноземного походження
(Екстенцилін, ретарпен, пенадур та інш.)

 середньої дюрантні: Бензилпеніциліну новокаїнова сіль;

прокаїн бензилпеніцилін Gіноземного походження

 комбіновані:Біцилін-5 (дібензілетілендіамінова і новокаїнова і

натрієва солі пеніциліну в співвідношенні 4: 1);
 водорозчині: Бензилпеніциліну натрієва сіль вітчизняного
походження, Бензилпеніциліну натрієва сіль кристалічна
іноземного походження (кристалінпеніцилін G);

 напівсинтетичні: Ампіциліну натрієва сіль, Оксациліну

натрієва сіль.

• тетрацикліни: Доксициклін;

• макроліди: Еритроміцин, азітроміцин;

• цефалоспорини: Цефтріаксон.

Лікування хворих вісцеральним сифілісом рекомендовано

проводити в умовах стаціонару – дерматовенерологічного або
терапевтичного / кардіологічного з урахуванням тяжкості
ураження. Лікування проводиться дерматовенерологом, що
призначає специфічне лікування, спільно з терапевтом /
кардіологом, які рекомендують супутню і симптоматичну
терапію.

Лікування пацієнтів з клінічно маніфестних формами

нейросифілісу проводиться в умовах неврологічного /
психіатричного стаціонару в зв'язку з необхідністю активної
участі невролога / психіатра в лікуванні і спостереженні пацієнта,
тяжкістю його стану і ймовірністю посилення або появи
неврологічної симптоматики на тлі антибактеріальної терапії.
Специфічне лікування призначається дерматовенерологом.
Пацієнти з асимптомного формами нейросифилиса можуть
отримувати в повному обсязі медичну допомогу в умовах
дерматовенерологічного стаціонару. Питання про підготовчу і
симптоматичної терапії вирішується спільно
дерматовенерологом, невропатологом, психіатром і, при
необхідності, окулістом.

Покази до госпіталізації:

• підозра на наявність або встановлений діагноз нейросифілісу;

• сифілітичне ураження внутрішніх органів і опорно-рухового

апарату;

• вроджений і набутий сифіліс у дітей;

• ускладнений перебіг ранніх і пізніх форм сифілісу;

• сифіліс у вагітних;

• вказівка в анамнезі на непереносимість антибактеріальних

препаратів;

• соціальні покази, зокрема, для осіб без певного місця

проживання.

 Результати науково-дослідницької роботи

Аналізуючи динаміку показників захворюваня, що
передається статевим шляхом, у Житомирській області за
2018–2021 рр. слід зазначити, що захворюваність на сифіліс
щорічно знижується,порівняно з іншими хворобами ІПСШ.
У всіх виокремлених когортах відбулося зниження
показників (на 100 тис. дорослого і 10 тис. дитячого
населення):
 чоловіки – з 13,8 до 4,8 (ПН (-) 65,2%);
 жінки – з 7,7 до 2,5 (ПН (-) 67,5 %);
 діти 0–17 років – з 1,3 до 0,04 (ПН (-) 0 %);
  сільські й міські жителі – (-) 64,4 % (з 9,0 до 3,2) й (-) 66,7 %
(з 12,0 до 4,0).

16

14

12

10

0
чоловіки жінки діти сільські й міські
жителі

Динаміка захворюваності на сифіліс в Житомирській

області (випадків на 100 тис. населення) :
12

10

2019
6
2020
2021
4

0
по районах по містах по області
У віці від 0 до 14 років та від 15 до 17 років діагностуються
лише поодинокі випадки хвороби, а в репродуктивному
періоді ця патологія набуває стрімкого поширення.
Найбільша кількість пацієнтів фіксується у вікових
діапазонах 20–29 років, 30– 39 років, 40 років і старші.
Однаково часто сифіліс реєструється як у чоловіків, так і
жінок.
Загальновідомо, що рання діагностика та своєчасне
лікування відіграють важливу роль у процесах гальмування
подальшої поширеності сифілісу. Фахівці в галузі
дерматовенерології активно виявляють хворобу під час
профілактичних оглядів, обстеження донорів та пацієнтів з
соматичною патологією.
Виявлення джерела зараження дозволяє розірвати ланцюг
«хворий → шлях передачі → здорова людина». Ця проблема
надзвичайно важлива та складна. Так, у 2018 році джерела
зараження були з’ясовані в 60 випадках або 34,7 % (у
порівнянні з 2018 – 39,8 %). При ранньому сифілісі в 2018
році джерело інфекції було встановлено у 85 % випадків, а
на пізніх етапах розвитку – у 5 %.
Своєчасне лабораторне обстеження вагітних дозволило
попередити розвиток вродженого сифілісу. З 2020 року м.
Бердичеві не було зареєстровано жодного випадку сифілісу
у немовлят. Пропаганда безпечної сексуальної поведінки в
поєднанні з профілактичним тестуванням має важливе
значення для запобігання інфікування блідою трепонемою.
 Висновок
1. Захворюваність населення Житомирської області на
сифіліс з 2019 по 2020 роки має незначну тенденцію до
зменшення.
2. Найбільша кількість хворих припадає на віковий діапазон,
що належить до репродуктивного періоду та старшої вікової
групи.
3. Своєчасне комплексне лікування вагітних жінок з
позитивними серологічними реакціями (в умовах шкірно-
венерологічного диспансеру) попередило розвиток сифілісу
у новонароджених дітей. З 2019року по 2020 рік в
Житомирській області не було зареєстрованого жодного
випадку народження немовлят з проявами цієї інфекційної
хвороби.
4. Тільки активне виявлення хворих, встановлення
ймовірних джерел інфікування, впровадження нових
високоефективних методів лабораторної діагностики,
повноцінна санітарно-освітня робота серед різних верств
населення допоможуть зменшити показники захворюваності
мешканців Житомирської області на сифіліс.
  Список використаної літератури
1. Степаненко, В. І. Епідеміологічна ситуація із
захворюваністю на інфекції, що передаються статевим
шляхом. Проблеми та завдання дерматовенерологічної
служби України [Текст] / В. І. Степаненко // Український
журнал дерматології, венерології, косметології. – 2004. – №
2. – С. 5–7.
2. СИФІЛІС Адаптована клінічна настанова, заснована на
доказах:
https://www.dec.gov.ua/wp-content/uploads/2019/11/akn_syph.
pdf

3. О. М. КОМАР, І. В. ПІДЛІСНА: АНАЛІЗ ПОКАЗНИКІВ НАЙБІЛЬШ

РОЗПОВСЮДЖЕНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ
СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ, У ВІННИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ:
file:///C:/Users/Acer/Downloads/10474- 96-39500-1-10-20191022.pdf
4. Syphilis – Its early history and Treatment until Penicillin and the
Debate on its Origins: https://jmvh.org/article/syphilis-its-early-
history-and-treatment-until-penicillin-and-the-debate-on-its-origins/
5. А.Н.Родіонов “Сифіліс” третє видавництво:
https://www.cpkmed.ru/materials/El_Biblio/AktualDoc/dermatovener
ologija/8.pdf