Мілєнко Єрґович

БАТЬКО

З хорватської переклав Андрій Любка

УДК 82-94+93/94
Є 69

Єрґович, Мілєнко
Батько / Мілєнко Єрґович ; Пер. із хорв. Андрія Любки. –
Чернівці : Книги – ХХІ, 2019. – 192 с.

ISBN 978-617-614-226-3

Ця книжка є «малою історією» свого часу, способу, в який люди таїлися одне
перед одним, суспільних укладів і традицій колишньої Юґославії, родинної
мімікрії й приватного пекла в домівках знатних громадян тієї фальшивої
епохи. Єрґович розповідає про себе, свою родину, свою країну, якої більше
не існує, та про довгу дорогу від образи до прощення.

УДК 82-94+93/94

Видання здійснене за підтримки
Міністерства культури Республіки Хорватія, м. Заґреб

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва.

ISBN 978-617-614-226-3

© Miljenko Jergović, 2010

© Книги – ХХІ, 2019, видання українською мовою
© Андрій Любка, 2018, переклад
© Анна Стьопіна, 2018, обкладинка
 І

Помер мені батько.

У четвер задзвонив телефон, говорила жінка, з якою
я  познайомився давно, на літературному вечорі в  Дуб­
ровнику, сказала, що зранку його поклали в лікарню.
Вона – сестра батькової дружини, з якою я ніколи не
бачився.
Запитую, що з ним. Каже: діабет, і стверджує, що його
шкіра всіяна меланомами, але їх не діагностовано. Крім
того, має пролежні.
Каже: по обіді йду його провідати, десь біля другої,
то зателефоную до вас, щоб ви з  ним поговорили.
Останніми днями він сам не свій.
Телефон дзвонить кілька хвилин по другій, я в авто­
мобілі на дорозі до Великої Ґориці. Звертаю на заправ­
ку «Tifon», зупиняюся біля стійки для перевірки масла
й підкачування коліс і піднімаю слухавку.
Вона каже: даю тобі тата. Чудно мені чути це слово,
я не пов’язую його з собою, не вимовляв його принаймні
тридцять років, відколи ввійшов у  фазу статевого до­
зрівання.
Ледь упізнаю його голос. Він ніби перетворився на
повітряну кульку, і наче хтось по ній топчеться, здавлює
й силкується її пробити.

5
 Мені здалося, що він верзе нісенітниці: тепер я зро­
зумів, чим були гітлерівські концентраційні табори, ка­
же, це один із них.
Як ти? – питаю, ніби все нормально.
Я винен, каже, ніколи не міг тобі висловити всю свою
вдячність.
За що?
За твої писання. За порядність.
Бережи себе, мусиш видужати, кажу йому збентеже­
но.
Потім мовчимо, поміж нами гудить теле­кому­ніка­цій­
ний усесвіт, гудять телеграфні дроти, король Пе­тар
нам каже іти, – спадає мені на думку, і кажу: доб­ре, тоді
бувай, і бережи себе, мусиш видужати.
Після чого знову говорить вона, каже: ну ось, ви почу­
лися, з вами він був спокійнішим – наче його немає тут,
у палаті, або ніби він відійшов туди, куди прямують, доб­
ряче змучившись, старці, про яких кажуть, що замість
земних присудів мають пролежні.
У неділю вранці мене розбудила есемеска: Добро
вночі помер. Прийми наші співчуття.
 ІІ

Ми не були близькими, хоча мені одвіку казали, що

я викапаний він. Я народився, коли батько мав тридцять
вісім років і був уже авторитетним сараєвським лікарем,
якого слава й становище завчасно зістарили, але вже че­
рез дванадцять місяців, щойно я  почав ходити, вже го­
ворилося про нашу схожість: голова, чоло, очі, вираз об­
личчя… Дітвак, а  вже настільки подібний до чоловіка
середнього віку, таке, либонь, є  лише в  нас, на Заході
не знають цього культу схожості або чогось на кшталт
постійного сласного зачудування перед фактом, що ди­
тина схожа на своїх батьків чи бодай на одного з них.
Я був викапаний батько.
На щастя, бо якби я був як мама, то постало б питан­
ня, хто ж мій батько.
З того питання починається наш довжиною в  жит­
тя пошук різних ідентичностей, родинна і  суспільна
історія, кілька спільних і окремих оповідей, пронизаних
війнами, як його старече тіло – метастазами; з питання
«хто батько дитини?», яке ніколи не є риторичним і яке
ставлять навіть тоді, коли відповідь на нього абсолют­
но очевидна, починається національно-визвольна бо­
ротьба разом із п’ятьма століттями під турками, декілька
сербських бунтів і хорватське селянське повстання; якби
не воно, це головне наше питання, яке зазвичай першою

7
ставить свекруха  – а  отож мати потенційного батька,
або батька, чия історична й  біологічна роль під питан­
ням,  – а  потім питання розноситься, наче легенева чу­
ма, з  подиху в  подих, аж поки насамкінець не призве­
де до кровопролиття, більшого чи меншого, родинного
чи національного, що завжди і  споконвіку починалося
в  нас як найпримітивніша форма кризи ідентичності;
якби не це питання, ми, по суті, й  не знали б, хто ми
і  що ми, не відали б, що в  цьому нашому балкансько­
му і  центральноєвропейському світі, у  цьому понуро­
му католицькому задуп’ї, на дикому православному
й  ісламському заході, людей ділять на тих, що схожі на
матір, і тих, що подібні до батька.
З тим, що на батька схожість завжди недостатня. Ця
схожість усе життя мусить доводитися.
Група крові А  розповсюдженіша за групу крові 0.
Це означає, що вірогідніше дитина успадкує від од­
ного з  батьків А, ніж від іншого 0. Це найстаріший
і  найпримітивніший спосіб доведення батьківства. Не
дай Боже, щоб дитина народилася з В, бо це значитиме,
що її батько не є її рідним батьком.
Хоча моя мама А, а батько 0, я успадкував його Нуль.
Успадкував усі його нездорові нахили, вади й  слаб­
кості характеру, деякі товариські таланти, єдине; чим
я  виявився обділеним, а  він мав із надлишком  – хист
до математики. Якби він призначив його мені й  пере­
дав через ґени, не писав би я цього і не займався своїми
ідентичностями.
Тоді  б моя ідентичність походила з  математики,
як деякі з  його ідентичностей походили з  математи­
ки. Він спеціалізувався на внутрішніх хворобах, був ге­
матоонкологом, займався білокрів’ям і  малював мені,
ще коли я був дітлахом, схеми, з допомогою яких я мав
розібратися в різновидах і природі лейкемії, а схеми ті,

8
як мені здавалося, були побудовані на математиці. Грип
лікується вітаміном С, запалення горла – антибіотиками,
а білокрів’я, з усіх недуг найстрашніше, лікується мате­
матикою. До певної міри це справляло мені втіху.
Спеціалізувався він колись давно у  Варшаві на
мікро­біології, і  хоча знав про мої одиниці з  математи­
ки й  фізики, і  про багаторічні даремні приватні уроки
в  різних професорів, пропонував мені вивчати мікро­
біологію, оскільки за мікробіологією  – майбутнє.
У всьо­му іншому я був викапаний він, але в тому, що б
мене змінило і з чим я, припускаю, жив би тепер в яко­
мусь Бостоні, Чикаґо чи Торонто, не цікавився серба­
ми і  хорватами, бачив сни англійською чи французь­
кою, а не цією калічою мовою, що також має проблеми
з  ідентичностями, – цим мене батько мій обділив. Без
його провини, ясна річ.
Лише в цьому не було його провини. У всьому іншому
він був мені винен. А оскільки я викапаний він, то, зви­
нувачуючи його, я звинувачував себе.
 ІІІ

Батько з  матір’ю розійшлися невдовзі після мого на­

родження.
Офіційно, перед судом, вони розлучилися кількома
роками пізніше. Тоді вона відмовилася від його прізви­
ща, яке колись додала до свого, сподіваючись, що в такий
спосіб зможе розпочати ще одне життя.
Він довго не погоджувався на розлучення. Одного
разу, коли прийшов нас провідати, побачив на терасі гор­
щик із триколірними фіалками, які посадила бабуся.
Такі й ми будемо мати у своїй квартирі, сказав він моїй
мамі, а вона розчервонілася від люті, але не сказала нічого.
Тоді вони вже довго були розлученими.
У той час він навідував нас щотижня, зазвичай по
п’ятницях. Раз на місяць приносив аліменти. Під сто­
лом відраховував гроші, що неабияк нервувало бабусю,
яка казала, що пани ніколи не лічать гроші під столом,
а потім клав їх у зіжмаканий блакитний конверт.
У внутрішній кишені піджака у нього був цілий стосик
блакитних конвертів для аліментів. І цю схильність я від
нього успадкував: кишені мої переповнені незрозуміло
чим, переважно речами, що одного разу мені знадобили­
ся, але потім я їх ніколи не викидаю.

10
 Потім той блакитний конверт він клав на креденс, під
грецьку вазу, дешевий сувенір, який нам колись від ко­
гось дістався.
У тому залишанні аліментів було щось водночас дуже
конспіративне і дуже офіційне.
Так виглядала друга моя важлива ідентичність: дити­
на розлучених батьків.
Я не відчував її занадто інтенсивно, але моя мама – так.
Завдяки мені вона була матір’ю-одиначкою. Так годилося
називати її в ключі коректності нашого соціалізму.
У традиційному ключі вона була розлученкою.
Наше суспільне життя, майже всі його елементи, бу­
ло з цих двох ключів складене, або – кажучи образніше –
за допомогою них щоденно відмикалося. Наш соціалізм,
хоча ми й хвалилися його людським обличчям і казали,
що він у  нас на міру людини, та й  нині вважаємо його
ліберальнішим за всі інші східноєвропейські соціалізми,
насправді був якоюсь дивною сумішшю «Напрямків роз­
витку соціалістичного самоврядування» Карделя1 та епіч­
ної народної поезії про королевича Марка і його митар­
ства з турками.
Я добре пам’ятаю, як мені у  віці п’яти-шести років
звучало слово розлученка. Розпущена жінка – як про
дітей, що ними ніхто не опікується, яких ніхто не
виховує й  не навчає, говорилося розпущені, аж поки
не виб’ють комусь ока пострілом із рогатки чи не об­
чистять придорожній кіоск і за це не потраплять у ви-
правний інтернат. А отже, й на розлучену жінку чекав
виправний будинок, тож коли хтось мою маму називає
розлученкою, то це все одно, що він говорив  би про

1 Едвард Кардель (1910–1979)  – один із найважливіших юґославських політиків,

соратник Йосипа Броза Тіто, теоретик «особливого шляху» юґославського комунізму (тут
і далі – прим. пер.).

11
дітвака, який ледь не вибив комусь око пострілом з ро­
гатки.
Так епічне слово розлученка звучало в часи, коли я йо­
го вперше почув. (Я не згадую це із  сентиментальних
мотивів, щоб описати, як почувався, коли вперше хтось
сказав так про мою маму, бо таких мотивів не існує; я по­
чувався цілком добре, для мене це не мало жодного зна­
чення. Повертаюся до дитячого розуміння слова, бо
сьогодні воно здається мені найкращим і найвлучнішим,
тож якщо я  за чимось і  жалкую, то за втраченим мину­
лим, коли я розумів слова в дитинний спосіб.)
І справді, хто б тоді не назвав мою маму розлученкою,
на думці мав саме це значення слова, яке так добре влов­
лювало дитяче вухо.
Але її це не робило нещасною. Вона була людиною
праці, а бути жінкою-людиною праці означало бути му-
ченицею. Якоюсь новозавітною, що Ісусу робила добро,
а всі її вважали курвою.
Поза цим вона була матір’ю-одиначкою, що на соціа­
лістичному жарґоні, виразніше, ясна річ, ніж у сус­піль­
ній градації, звучало незвично важливим і  вартим по­
хвали. То була одна з  тих неформальних ролей, що
частенько були більш пробивними за формалізоване
суспільне становище. Матір-одиначку вважали ледь не
людиною майбутнього, матері-не-одиначки, відтак, мог­
ли почуватися трохи незручно, адже вони були ніби не­
достатньо матерями і  недостатньо соціалістичними, як
і, скажімо, люди праці та громадяни, що не були шахта­
рями чи працівниками безпосередньо виробництва, були
на свій лад недостойні шляху до комунізму. Це аж ніяк
не означає, що в соціалізмі матері-одиначки мали бодай
якісь привілеї  – та де там, вони  ж були розлученками,
сиріч старозавітними курвами,  – як не мали їх шахтарі
і працівники безпосередньо виробництва. Їхня роль була

12
міфічною й легендарною, як, наприклад, бідняків у Біблії
і громадських спільнотах, що на цю книжку покликалися
так, як ми на Маркса: бідняки потраплять у Царство не­
бесне, як і матері-одиначки й шахтарі у комунізм. Решта
своє земне життя проведе у гріху, щаслива й задоволена,
а передусім ідеологічно правильна, з надією й вірою, що
на тому світі шахтарям і розлученкам буде ліпше за них.
У нашому соціалізмі існував певний різновид ти­
хого культу розлучень. Вони були виявом обіцяної
громадянської свободи, завдяки їй наше суспільство,
найсправедливіше з усіх, відрізнялося від буржуазних су­
с­пільств, що трималися церковного закону, згідно з яким
одного разу укладений союз між чоловіком і жінкою мо­
же бути розірваним лише в екстремальній си­туації, якою
є, наприклад, еректильна дисфункція.
Розлучаючись, пари в соціалізмі робили щось сус­піль­
но корисне, кидали виклик традиції і споживали свободу.
Звісно, потреба в цій свободі з’являлася як наслідок мен­
ших чи більших приватних труднощів, сварок і нещастя,
але це вже не стосувалося соціалістичного суспільства.
Як не стосувалося й мене, дитини розлучених батьків.
Ніколи про їхнє розлучення я не розмірковував як про
біду чи нещастя. Вірогідно, також і  з тієї причини, що
мені з малих літ діяло на нерви те мамине биття в гру­
ди  – матір-одиначка. З  дитячою жорстокістю, від якої
більшої жорстокості немає аж до Пола Пота, я  вважав,
що їй настільки залежало на розлученні, на відмові від
батькового і  мого прізвища тільки для того, щоб стати
матір’ю-одиначкою.
 IV

Батько народився 1928 року в Сараєві.

Його мати, Штефанія Єрґович, мала п’ятьох сес­-
тер і  брата, на два роки молодшого за мого батька.
Їхній батько Марко Єрґович, за місцем праці листо­
ноша, у  Сараєво переїхав із  села Личко Лешче. Був
пристрасним картярем. Міг усеньку зарплату спусти­
ти на кості, карти і лотерею, тож до наступної випла­
ти часто голодувалося. Вони були справжніми злида­
рями в місті, де не мали родичів, що могли б їх бодай
нагодувати.
А потім трапилося диво, і Марко Єрґович виграв у ло­
терею.
То був найбільший лотерейний виграш в  історії
Сараєва, найбільший у тогочасній, щоправда, короткій,
історії Королівства сербів, хорватів і  словенців. Про це
писали всі газети, прадід Марко роздавав інтерв’ю, його
слава ширилася до Белґрада й Заґреба. Війна давно ми­
нула, а навіть у сімдесяті роки, за часів мого дитинства,
ще жила в місті пам’ять про листоношу Марка, який ви­
грав цілий статок у лотерею.
За частину тих грошей він купив два будинки. Знаю,
що один із них був під Бистриком.

14
 Кілька наступних місяців, а може, й цілий рік добре
й багато жилося у домі Єрґовича.
Моя баба Штефанія, тоді мала дівчинка, забажала
фортепіано. Батько купив фортепіано, хоча донька не бу­
ла музичною.
Марко Єрґович швидко програв решту грошей, а по­
тому й один за другим будинки.
Знову були злидарями, але тепер ще гіршими, згірчені
втратою і живою пам’яттю про те, як то мати щось, як бу­
ти багатим, цінованим і авторитетним.
Може, я  вигадую, але мені здається, що мою бабу
Штефанію якраз ця пам’ять зробила злою на все життя
і що схильність діда Марка до азартних ігор, разом із тим
нещасним виграшем у лотерею, мала важливий вплив на
формування характеру мого батька, що вони визначили
його долю, а частково – й мою.
За кілька років до війни одна із сестер втекла з дому, щоб
вийти заміж за високопосадовця з пошти, учасника боїв
на Солунському фронті й кавалера Зірки Карагеоргієвича
другого ступеня Будимира Димитрієвича. Звати її було
Меланія, а я хлопчаком називав її тіткою Мілою. З усієї
батькової родини найближчими мені були тітка Міла
і дядько Будо.
Решта сім’ї була шокована втечею Меланії, але ще
більше тим, що вона вийшла за серба. Довгі роки, з Дру­
гою світовою включно, вони не хотіли нічого знати про
неї та її чоловіка.
Були згірклими католиками.
Частину їхньої єрґовичівської згірклості, здається
мені, я успадкував і часто даремно пробую її в собі при­
душувати.
Ця людська риса, сповнена важкими, мов олово, жа­
лощами до самого себе, кожну річ, кожну погідну і  яс­
ну життєву мить згірчує впевненістю, що хтось тебе

15
кривдить, що тебе не цінують за твоїми заслугами
і врешті-решт, що навколо себе ти нікого більш нещасно­
го й безталанного не бачиш. Так псується власне життя,
мучить і розчаровує близьких; так залишаєшся сам, адже
зі згірклими важко жити. Це я про себе знаю, і це також
моя ідентичність.
При цьому моя згірклість не має ідеологічного коду,
або ж мені лише здається, що не має, тимчасом як їхній
був християнським і католицьким, стосувався не­бесної,
а  не лише земної несправедливості, й утіху і втілення
легко знаходив у  шовінізмі. Зрештою, то були два­дцяті
й  тридцяті роки в  орієнтальному Сараєві, на самому
кордоні римського християнства, в  місті напрочуд жи­
вих і  кривавих антагонізмів, але також живої народної
впевненості, що євреї розіп’яли Ісуса Христа, а  всі
православні назагал розкольники, схизматики і безбож­
ники.
Мій сердешний прадід, типовий виходець з  регіону
Лика, що в карти програв щастя свого дому, не міг з цьо­
го приводу бути озлобленим на себе, був натомість
озлоб­леним на євреїв і православних. Перші підняли ру­
ку на Сина Божого, а другі вкрали його доньку, тож хіба
все не ясно як білий день?
 V

Баба Штефанія була закохана в  сараєвського про­

світника, співвласника приватної школи (в  якій, серед
іншого, навчали і про буддизм), впевненого, що масова
освіта ощасливить світ. Його звали Джорджо Відович,
і разом із братом Мілєнком він був однією із сараєвських
легенд міжвоєння, доброю партією для дівчини з дому
бідняків.
Але Джорджо, вочевидь, Штефанію не любив. Наче
в якійсь соціальній п’єсці для темної публіки, він швидко
її використав, зробив дитину і втік з її життя.
Сараєво – мале і вузьке місто, затиснуте між горами,
тож справіку здається, що кожен кожного знає і що люди
щоденно зустрічаються. Але до кінця життя, а помер він
у дуже глибокій старості, в шістдесятих, діду Джорджові
вдалося більше не зустріти ані Штефанію, ані її сина, мо­
го батька Доброслава.
Коли я про це думаю, мені буває його жаль.
Але не мого батька, який ріс без батька, а діда, що му­
сив пильнувати якими вулицями і  о якій порі ходити.
Я відчуваю його живе страждання, що Сараєво настільки
вузьке місто.

17
 VI

Ображена й  ошукана, баба Штефанія з  початком

війни дочекалася кращих і справедливіших часів.
Велика вірниця й  парафіяльна активістка, притому
ще й палка хорватка, якій більшість своїх життєвих при­
нижень вдавалося вплести в історію про королівство во­
лоських пастухів і  свинопасів Карагеоргієвичів2 і  з то­
го тішитися, мусила бути в  захваті, коли в  останні два
тижні квітня 1941 року проголошена на католицький Ве­
ликдень Незалежна Держава Хорватія3 розширилася на
Сараєво й далі, на східну Боснію.
Був то, припускаю, пік її життя, та мить, що більшості
людей і не тряпляється, коли людина, хай і на коротко,
опиняється в чарівному світі Попелюшки, в якому дині
стають каретами, а миші – сірими кіньми.

2 Карагеоргієвичі – сербська князівська, а пізніше королівська династія, яку заснував

лідер сербського повстання проти Османської імперії Георгій Петрович (Карагеоргій); він
походив із бідної селянської родини.
3 Незалежна Держава Хорватія (НДХ)  – маріонеткова держава, що існувала під
протекторатом фашистської Італії та нацистського Райху в  1941–45 рр. До її складу
входили території сучасних Хорватії, Боснії і  Герцеґовини та частини Сербії, де було
встановлено фактично окупаційний режим. У державі панувала диктатура на чолі з Анте
Павеличем, діяли концентраційні табори, відбувалися масові етнічні чистки. Владу
в країні становили хорватські націоналісти (усташі) та Католицька церква.

18
 Про ті квітневі тижні 1941-го я часто розмірковую, ще
з початку середньої школи, коли читав усе, що можна бу­
ло знайти в  книгарнях про Анте Павелича і  його дер­
жаву. Як у ті дні почувалася баба Штефанія, що робила,
з ким розмовляла, куди ходила? Що казала, коли ще пе­
ред входженням усташів4 до Сараєва місцева голота – як
на іронію, переважно цигани з  Ґоріци  – плюндрувала
й грабувала єврейський храм? Чи стояла там і спогляда­
ла це? Де була, коли в чаршії розбивали вітрини сербсь­
ких крамниць? Чи жбурнула камінь?
Відповідальність за голокост є частиною від­по­ві­даль­
ності суспільної, а отже – колективної.
Відповідальність за ґеноцид, скоєний у НДХ над сер­
бами, євреями і  ромами, також є  частиною суспільної,
колективної відповідальності. Відповідальними є ті, що
в ту годину були хорватами, їхні діти, внуки й правнуки,
всі і завжди, без огляду на те, були фашистами чи анти­
фашистами, а навіть без огляду на те, чи їхніх близьких
було вбито разом із сербами, євреями й ромами.
На протилежному від суспільної і  колективної від­
повідальності боці – аж ніяк не колективна невинність.
На протилежному боці – безвідповідальність.
Але, крім колективної відповідальності, існує ще щось,
те, що є частиною наших сімейних історій і сентимен­
тів, до­машніх розповідей і леґенд, існує те, з чого – част­
ково – створена рука, яка це пише, і голова, яка це думає.
І  оскіль­ки зло, або  ж схильність до зла, не передає­ть­
ся ґе­нами  – хоча я, скажімо, успадкував безперервну

4 Усташі (з хорв. ustaše  —  повстанці)  – хорватська націоналістична політична й  па­

рамілітарна організація у 20–40-х рр. ХХ століття, під час Другої світової війни – союзники
фашистів і нацистів, панівна сила Хорватської Незалежної Держави, маріонетки Третього
Райху; під час юґославських воєн 90-х років ХХ століття противники так називали
хорватські військові формування, у ширшому й повсякденному значенні – хорватський
націоналіст, хорват узагалі.

19
згірклість своєї баби Штефанії,  – існує зв’язок, живий
і кривавий, між нами обома.
Як успадкував я прогенію нижньої щелепи, яку потім
роками виправляли сараєвські ортодонти, так успадку­
вав і дещо, що, хоч і опосередковано, у далекому намірі,
фізіологічному розладі чи психічному нахилі, вплива­
ло на мою бабу Штефанію, щоб та раділа руйнуванню
єврейського храму.
У цьому сенсі моя відповідальність інакша. Вона
інтимніша.
Штефанія Єрґович активно включилася в  рух уста­
шів через жіночі й  молодіжні організації. Повністю
відповідала моді свого часу, ідеологічній і кожній іншій,
тож коли, скажімо, між заможними сараєвськими пані
по­ширився із Заґреба звичай, який, знову  ж таки, був
раніше завезений із Німеччини, від нацистської пар­
тійної еліти, всиновлювати дітей, що після четницьких5
різанин, партизанських відплат чи союзницьких бом­
бардувань залишилися без батьків, Штефанія, без ог­ля­
ду на те, що й надалі була доволі бідною, вдочерила од­ну
дівчинку.
Вчинила це не з  власної добросердості, а  через від­
чайдушне намагання стати частиною суспільного про­
шарку й класу, до яких коротко належала, коли її бать­
ко зірвав куш у лотерею, а може, й тоді, коли закохалася
у бонвівана Джорджо.
Думаючи про неї, я завжди думав про себе.
Вона  – в  негативному сенсі  – вплинула на форму
й  різновид моїх суспільної й  класової свідомостей, на
дискомфорт, який відчуваю завжди, коли опиняюся

5 Четники (від сербського чета  – загін)  – сербська націоналістична й  роялістична

парамілітарна організація під час Другої світової війни; під час юґославських воєн
90-х років ХХ століття противники так називали сербські військові формування,
у ширшому й повсякденному значенні – сербський націоналіст, серб узагалі.

20
в кращому товаристві, скажімо, на відкриттях виставок
чи прем’єрах, або коли мені особисто хтось висловлює
церемоніальне пошанування, а  з іншого боку  – на
безжурність і  внутрішній спокій, що мене охоплюють
з простими, соціально декласованими людьми.
Та, водночас, розмірковуючи всі ці роки про неї,
я  стільки разів входив у  її роль, намагався відчувати її
серцем і думати її головою, що сьогодні, перед несписа­
ною білістю комп’ютерного екрана, можу ввійти в роль
усташа, дрібного хорватського міщанина, який уже в на­
ступному епізоді погодиться, щоб у  його ім’я вбивали,
або навіть залізти в  шкіру покровителя всіх злочинів
Макса Лубурича6, і в цих ролях, через текст і розповідь,
довго жити, знаходячи їм драматургічні виправдання,
психологічні й емоційні пояснення, а ті самі речі, фор­
мування книжкового персонажа і життя в ньому, дають­
ся мені значно важче, невпевнено й непереконливо, ко­
ли пробую думати і відчувати через перспективу жертви
усташів чи просто якогось звичайного і  розпачливого
сараєвського антифашиста в 1941 році.
Це, як і моя рання зацікавленість у прочитанні всьо­
го, що має стосунок до НДХ, є заслугою баби Штефанії.

6 Вєкослав Лубурич (1913–1969)  – один із найвпливовіших усташів, генерал, що

відповідав за створення концентраційних таборів, комендант найбільшого табору смерті
в НДХ – «Ясеновац», де за різними підрахунками було вбито від 80 до кількасот тисяч
людей, переважно сербів, євреїв і ромів, а також політичних противників усташського
режиму, в тому числі хорватів.
 VII

Мого батька, сімнадцятилітнього гімназиста, на по­

чат­ку квітня 1945-го забрав з вулиці, коли він повертав­ся зі
школи, якийсь партизанський загін. Його мобілізували,
заштовхали у вагон для худоби, потім у вантажівку і ви­
слали в Карловац, де в одній кривавій і безладній битві,
схожій на ту відомішу, що за кілька місяців до того
відбулася на Сремському фронті, було прорвано останню
лінію оборони НДХ, в усташській пропаґанді знаній як
Звонимирова межа.
Батько ніколи про це мені не розповідав.
Правду кажучи, я ніколи з батьком не говорив про йо­
го життя.
Усе, що знаю, мені розказали інші. Він на кожне пи­
тання усміхався, обіймав мене, аж ребра тріщали, до­
лонею стискав мені передпліччя і потім ще кілька днів
у  мене залишалися синці, а  мама й  бабуся думали, що
я побився в школі. До кінця життя фізично він був знач­
но сильнішим за мене. Одного разу в парку атракціонів,
щоб похизуватися перед мамою, він ударив молотком по
тій штуці для вимірювання сили, калатав дзвоник, бли­
мала кольорова реклама, труби грали марш, у руки йо­
му посипалася злива м’ятних льодяників як нагорода

22
найсильнішій людині планети, було їх чотири-п’ять
кілограмів, я  не хотів ними ні з  ким ділитися, то були
льодяники мого батька, їх вистачило надовго, аж по­
ки за рік-другий не злиплися і,  до мого жаху і  не зва­
жаючи на сильний плач, були викинуті в  сміття. Один
з  льодяників, однак, зберігся, приклеєний до дна шух­
ляди. Я зберігав його аж до війни, а потім не знаю, що
з ним трапилося.
Ту свою сердечну силу батько застосовував проти всіх
моїх запитань, що торкалися його життя.
Зате охоче відповідав на всі інші питання: як робити
дітей, як захворіти на рак, що таке аборт, хто такі підари –
чоловіки, що замість жінок люблять інших чоловіків,
відповів він, а чи можу я бути підаром? – не вгавав я.
У час, коли я ставив такі запитання, мені могло бути
п’ять або шість років. Він був щасливий, що я не розпи­
тую його про щось інше, тож із неабияким ентузіазмом,
без огляду на мій вік, розповідав він про речі, які в нашій
цивілізації батьки не обговорюють з дошкільнятами.
Не знаю, що з ним відбувалося після прориву Звони­
мирової межі, чи був він в одному з тих загонів, що гна­
ли банду через Словенію аж до Австрії? Може, й  так:
скільки я наосліп порпався в бібліотеках і хроніках пар­
тизанських загонів, аби відтворити воєнний шлях бать­
ка, сподіваючись десь натрапити на його прізвище чи
знимку, все провадило в  Словенію й  Австрію, туди, де
бралося в полон, а потім полонених розстріляно в лісах
і яругах, під час нашого катинського злочину – злочину
наших партизанів, що у новій хорватській історії виросте
до міфічних масштабів – партизани тоді убили й страти­
ли увесь хорватський народ, який, видається, зовсім не
менший за хорватський народ, що зостався живим.
Уперше на історію про Бляйбурзьку різанину, хресну
ходу і повоєнну масову ліквідацію партизанами ворогів

23
народу, усташів, домобранів, білоґвардійців, четників7…
я  випадково натрапив у  сараєвській Вічниці – народ­
ній і  університетській бібліотеці, де у  фонді книжок
і  часописів для внут­рішнього користування я  вивчав
постать і  діяльність Анте Павелича. Було літо 1983-го,
мені виповнилося сімнадцять років, мої назагал були
задоволені ранніми науковими й  читацькими заці­кав­
леннями своєї дитини – задіявши свої зв’язки, вони здо­
були мені можливість нишпорити в  бібліотеці, драма­
тично помилково впевнені, що від цього не може бути
нічого поганого, оскільки краще, щоб я читав, а не пив
чи, не дай Боже, коловся.
Нелегко описати, як у  ті перші роки після Тіто8, до­
статньо ліберальні, але все одно соціалістичні, почувався
один ідеологічно невинний і чистий юнак, коли натра­
пив на історію про партизанів, що вбивали роззброєних
людей.
Ворог бреше, це зрозуміло, але та його брехня паде
у  шлунок, наче ти камінь проковтнув і  не можеш дня­
ми й місяцями його перетравити, проте й не смієш про
це ні з ким говорити, оскільки ти впевнений, можливо,
й цілком доречно, що опинишся за ґратами, якщо хтось

7 Бляйбурзька різанина  – воєнний злочин, скоєний у  травні та влітку 1945 року

партизанською Народно-визвольною армією Юґославії поблизу австрійського міста
Бляйбурґ. Партизани відтіснили залишки військових формувань усташів, словенських
колабораціоністів, сербських і  чорногорських четників за юґославський кордон,
в австрійську провінцію Каринтія, де вбили їх (дослідники називають цифру у 50 тисяч
жертв), а  трупи поскидали в  печери та  яруги. Цю трагедію ще називають «Хресною
дорогою», вона стала одним із символів хорватського мучеництва, у часи комуністичної
Юґославії цей злочин замовчувався. Детальніше про ці події пише Мартін Поллак
у книжці «Отруєні пейзажі» («Видавництво 21», 2015).
8 Йосип Броз Тіто (1892–1980)  – засновник і  лідер комуністичної Юґославії з  1945  ро-
­ку й  аж до своєї смерті, ватажок партизанської комуністичної армії, яка самостійно
змогла звільнити Юґославію від окупантів, саме завдяки цьому країна стала незалежною
від Сталіна й СРСР.

24
дізнається, що ти, хай навіть у бібліотеці, читав ворожі
брехні.
Чи був батько там, у Словенії й Австрії, 1945-го?
Мені це спало на думку одразу. Карловац – неподалік.
Визволяючи той край, більшість загонів переважно
­йшли в тих напрямках. А загалом, чи вбив мій батько ко­
гось? Вірогідно так, воювалося ж.
Він мав сімнадцять років і  лише п’ятірки у  школі,
в  тій самій Першій гімназії, в  яку ходив і  я, щоправда,
зі значно скромнішими успіхами. Напевно, його десь
сховали після Карловця, його і його однолітків, в якійсь
покинутій казармі чи хтозна-де.
Знаю лише, що демобілізували його наприкінці літа.
У Сараєво вернувся напівживим, хворим на висипний тиф.
Баба Штефанія ледве впустила його в  дім, бо  ж
пішов з  партизанами вбивати хорватів. Лежав у  ліжку
й  марив, а  вона йому казала здохнути. Як у  народно­
му епосі  – деталь, зовсім не придатна для літератури
і неправдоподібна в житті, – вона не хотіла подати йому
склянку води, а його палила спрага.
На ту пору дві сестри Штефанії вже були у таборі для
біженців в Італії, звідки вони, завдяки, ясна річ, допомозі
якогось священика, еміґрували в  Арґентину. Третя сес­
тра, Пауліна Славка, була монахинею в  сараєвському
монастирі. Четверта була домогосподаркою, а для п’ятої,
тітки Міли, настала свобода, бо вже не мусила боятися,
коли прийдуть усташі й заберуть дядька Будо в один із
своїх ясеноваців.
Штефанія і три її сестри ніколи не віджалували НДХ.
Четверта, Пауліна Славка, вірила в  Бога і  намагала­
ся їх захистити від їхніх характерів, а  п’ята, Міла, НДХ
запам’ятає як поєднання суспільного й приватного зла.
Як і для багатьох інших з їхнього покоління, НДХ для
них була сімейною справою, а не лише державою. Спосіб,

25
в  який із Павеличем і  його діяльністю ті жінки були
особисто пов’язані, відрізнявся від того, що існувало
як суспільна і  сімейно-суспільна модель в  нацистській
Німеччині. Є  в  цьому дещо й  із нашого південного,
балканського менталітету: німці  – це світ емоційної
дистанції, ми  ж у  своїх ідентифікаціях і  близькостях
гарячі й  аґресивні. На відміну від Німеччини, в  якій
злочин був організованим за повністю контрольова­
ним і  бюрократизованим промисловим принципом,
у НДХ злочин мав мануфактурний характер. Це причи­
на, чому жертв не було більше або ж чому за максималь­
но встановленими критеріями повоєнної юґославської
пропаґанди було замало, бо в  Ясеноваці було вбито не
сімсот тисяч людей, як у сімдесятих у Сараєві ми вчили
в  підручнику історії за восьмий клас, а  приблизно сто
тисяч, отже, висловлюючись мовою демонічної матема­
тики, аж у сім разів менше.
Мануфактурний характер устаських цехів смерті, з од­
ного боку, робить їх менш монструозними за нацистські,
адже, кажучи просто, ліквідовано відносно менше лю­
дей, але з другого боку, кожна мануфактура є більш осо­
бистою й інтимною за індустрію, кожна мануфактура –
це ручна робота, в яку вкладені емоції окремої людини,
її знання й  прагнення, та її ініціативність, що завжди
перевершує те, чого виробнича система від неї вимагає
й очікує.
Уже лише цим устаський злочин злочинцеві ближчий
і у скоєнні особистіший за нацистський.
Як і  ті, що лише спостерігали за злочином або були
доб­рими й порядними звичайними громадянами, в НДХ
були більше на видноті, ніж у  нацистській Німеччині.
Аушвіц був таємним місцем, про яке люди в  Берліні
чи Мюнхені справді не знали (німці знали лише, що
їхні сусіди безслідно зникають, мусили розуміти, що

26
зникнення може означати тільки смерть, але, на відміну
від хорватів, вони переважно не знали нічого про місця,
в яких помирали їхні сусіди), а Ясеновац був явним, про
нього знали всі.
Може, в цій мануфактурній, інтимній природі уста­сь­кого
злочину і криється причина, чому через шістдесят п’ять
років хорвати так важко і неохоче, з прискіпливими за­
уваженнями і зустрічними звинуваченнями, починають
говорити про свій особистий, оригінальний і локальний
голокост і ґеноцид.
Завжди їм у цьому винен хто інший: чи то німці, що,
за їхньою логікою, принесли нацизм у  Хорватію, як
американці кока-колу, а  нещасні хорвати не мали жод­
ного іншого вибору, крім як кока-колу пити і нацизм за­
стосовувати; чи то, можливо, англійці, які в 1945-му десь
в Австрії, на Бляйбурзькому полі хорватів зрадили й ошу­
кали, а потім помилково звинуватили їх у нацизмі, і тоді
через свої спецслужби десятиліттями, аж до нинішнього
дня, розповсюджували брехню про злочини устаської
держави і  локального хорватського нацизму, що його,
як і  злочинної держави, добре це знаємо, не існувало,
бо хорвати протягом усієї Другої світової війни моли­
лися Богу і, на чолі з блаженним Алойзієм Степінацом,
рятували євреїв, хоча й  незрозуміло від чого, від якої
незнаної погибелі мусили їх рятувати; чи то винні
комуністи, серби, юґослави і  різні пасерби, які просто
все перебільшують чи висмикують з епохи й історичного
контексту, а  те, що відбулося майже сімдесят років то­
му, описують і показують так, ніби відбулося вчора, на­
че це покоління хорватів може бути відповідальним за
скоєне – а, може, й не скоєне – попередніми, дідівськими
й прадідівськими поколіннями.
У кожному разі складно знайти дорослого, емоційно
нормально розвиненого і психічно адекватного хорвата,

27
який  би цієї миті, взимку 2010-го, у  дні, коли помирав
мені батько, і невдовзі по тому, як його могилу вперше
застелив сніг, ймовірно, востаннє перед настанням вес­
ни, був готовий до кінця й до останніх наслідків розмов­
ляти про специфічний, мануфактурний хорватський
націфашизм і жодного разу не обірвати бесіду з кимось,
але потім скерувати її на інші малі народи та їхні фашиз­
ми, на наших сусідів, зокрема сербів, що, як і ми, бідні,
нещасні й примітивні, і тому з такою легкістю перейня­
ли моду з Німеччини.
 VIII

Батько не помер від висипного тифу.

Залишився живим, а  мамі вибачив. Власне кажу­
чи, не вибачив її, а  просто ні тоді, ні пізніше не завів
себе в  емоційний стан, в  якому мав  би що їй вибача­
ти. Тоді, і  завжди, вона мала рацію. Не знаю, як він до
цього дійшов, що відчував, чого боявся, я  з  ним про
це говорити не міг, а ті, з ким таки пробував зачепити
цю тему  – з тими, що його знали, чи з людьми, які за­
галом щось відають про беззастережну любов чи емо­
ційну залежність, – вже після другого-третього речен­
ня відшивали мене якоюсь педагогічною мудрістю,
психіатричним терміном або ненавмисною сентенцією
з  Пауло Коельйо, з  чого я  мав зрозуміти, що відповіді
немає й не може бути.
Якби він не був настільки сильнішим за мене чи не
стискав мене в обіймах при спробі в нього щось запита­
ти, я б, імовірно, знав, як почувається тифозник, що йо­
го рідна мати звинувачує в ідеологічному відступництві,
а він їй не має цього за зле.
Цей епізод емоційно мене не стосувався.
Я розповідаю його, ніби трапився з  чужим бать­
ком. Він є  літературною й  драматургічною загадкою,

29
книжковим судоку, нічим більше. Скільки разів я нама­
гався перетворити його у фікційний текст, кожного разу
я опинявся перед проблемою, що її годі вирішити.
Як цю річ написати, щоб не здавалася пафосною, мов
рання соцреалістична повоєнна проза?
Зрештою, як її написати, щоб не звучала фальшиво?
У нашій літературній традиції – а не існує ніякої іншої
традиції всередині якихось культури й мови – немає на­
ративного взірця, немає епічного десятиголовця, який
здатен би був витримати таке втілення матері, що крив­
дить сина, й імплементацію революційної ідеології в ро­
дину.
Траплялося, що брат убивав брата, більше того, на
цьому в нас значною мірою й збудоване поняття братер­
ства – якби Каїн не вбив Авеля, то ми б і не знали, для
чого брати існують.
Кожна наша війна за останні п’ять століть була братовбив­
чою. Братовбивство представляє трагічний аспект воюван­
ня загалом. Якби не він, то наші війни – послу­говуючись
мовою астрологів  – були  б виключно позитивно
аспектовані. З них ми виходили б лише як жертви й му­
ченики, а не також як братовбивці.
Але на цьому наша традиція, літературна й історична,
зупи­няється. Сцена матері, що напівмертвого сина зви­
нувачує у  зраді Бога й  батьківщини, є  неможливою.
І  незрозумілою. Так і  мій батько не міг мати своїй ма­
тері за зле щось таке, що є  немислимим і  неможливим
всередині суспільства та культури, до яких належав. Те,
чого годі уявити, не може й трапитися насправді.
Часто, дивлячись ті задовгі Берґманові фільми, скажі­
мо, «Персону» чи «Мовчання», я жалкував, що не об­да­
рований таким різновидом таланту або що я  не є  ге-
ні­а льним метафізичним містифікатором на кшталт
Бер­ґ мана, бо в  такому разі, думалося мені, я  б умів

30
перетворити історію про тиф на важку і зворушливу те­
атральну п’єсу, в якій було б лише двоє персонажів, ма­
ти і син, і яка б не могла закінчитися, і глядачі не мог­
ли вийти з  театру, доки, ніби вивернуті рукавиці, не
відкрилися б мотиви обох персонажів: матері, яка його,
напівмертвого хлопця в лихоманці, звинувачує в націо­
нальній зраді й  комунізмі, і  його, неспроможного до­
рікнути їй за це.
Шкода, що я не Берґман. Якось узимку в Стокгольмі я ба­
чив диких качок, що плавали між офісними будинками.
Мене, повторюся, цей епізод ніколи особисто не
стосувався так, щоб я  відчував сором, аби через ньо­
го я червонів чи вибирав товариство, з яким можу ним
поділитися.
Зрозуміло, я  не розповідав про нього, бо знав, що
батька б це засмутило. Але якби я вмів той епізод пере­
творити в якесь оповідання чи роман, то радо б так зро­
бив, хоча знаю, що в літературному тексті він упізнав би
своє життя. І що його впізнали б інші, всі, кому відома
історія з тифом.
Це була міра моєї літературної свободи й  інтимної
жорстокості до батька: я  описував речі з  його життя,
те, що могло його стосуватися або що було впізнаваною
частиною його життєвого досвіду чи характеру, пере­
плавляючи в  якусь іншу, вигадану або чужу розповідь,
в якесь життя, що більше не було його, і в такий спосіб
я  спілкувався з  ним, розмовляв і  ставив питання, але
значно частіше я квитався з ним, кажучи йому в тих на­
половину вигаданих історіях, що він – слабак і нуль і що
не створив мені нагоди бути чиїмось сином.
Батько книжку читав, потім телефонував і хвалив ме­
не.
Розповідав те, що інші йому сказали про мою но­
ву книжку, що прочитав про неї в  газеті чи почув по

31
телевізору, і  ніколи не мав жодного посутнього заува­
ження. Якщо й  критикував щось, то радше стилістичні
моменти. Якась частина здавалася йому занадто розтяг­
неною. Або якийсь персонаж був зайвим.
Пригадую, він нещодавно сказав мені, що я мушу взя­
тися за Сребреницю. Це велика тема, сказав він, а ніхто
з них не може про це написати. Пиши про Сребреницю,
поки маєш сили, про все інше зможеш і пізніше написа­
ти.
Його тиф не стосувався мене особисто, але формував
мене. Його ні, він залишився таким самим.
Історію про це я почув за кілька років до війни. Для ме­
не то було важливим родинно-устаським нагадуванням.
Одним із приводів для відповідальності. Усташі в моєму
житті завжди були по цей бік домашнього порога. Їх я не
міг стерти, не міг сказати, що мене це не цікавить, і за­
чинити двері, як перед тими мандрівними торговцями
чарівними міксерами і препаратами від старіння.
 IX

28 грудня 1945 року перед військовим судом Шостої

армії в  Сараєві закінчився процес над превелебним
Іваном Чондричем, отцем Франьо Шлафгавзером та
ще двадцятьма іншими, священиками, монахинями
і світськими особами католицького віросповідання, зви­
нуваченими у  спробі повалення влади і  надання допо­
моги нелеґальним групам, усташам  – яких після війни
у  розмовній мові прозвали хрестоносцями,  – котрі все
ще переховувалися у боснійських лісах.
Судовий розгляд призначили на час перед като­
лицьким Різдвом, а рідні й приятелі затриманих пусти­
ли містом поголоску, що судять їх за співання «Райська
Дівице, королево хорватів» і «Хай до небес молитва ли­
не».
Величезним було їхнє приниження.
І ще більшим був їхній страх.
Судовий процес був відкритим, але, ясна річ, пиль­
но контролювалося, хто в приміщення суду входить і хто
виходить.
Саму лишень присутність на цих засіданнях, навіть
якщо йшлося про родичів, у  той час вважали формою
контрреволюційного і ворожого самовикриття.

33
 Той різновид революційного переслідування у  нас
найкраще описав, в алегоричній формі, зрозуміло, Ме­
ша Селімович у  романі «Дервіш і  смерть». Розпиту­
ючи про долю ув’язненого брата Харуна, дервіш Ахмед
Нурудін чинить найбільший переступ проти держави
й суспільного ладу.
В якийсь момент прокурор запитав отця Франя Шлаф­
гавзера про його ставлення до Провідника.
Отець Франьо мав двадцять шість років, народжений
у Нижніх Чевляновцях, у родині залізничників, що жили
на валізах, служив капеланом у Зениці. Закінчив славну
гімназію францисканців у містечку Вісоко, а богослов’я
в Сараєві. На момент арешту мав заледве два роки свя­
щеницького стажу.
На запитання прокурора відповів абсолютно спо­
кійно, без емоційного трепету:
«Анте Павелич був доброю людиною. Поки хорватсь­
ка влада не повернеться в Боснію аж по Дрину, ті землі
не знатимуть миру».
Отця Франьо Шлафгавзера і превелебного Івана Чон­
дрича засуджено до смерті й розстріляно.
По церквах Сараєва й Зениці говорилося, що їм про­
понували помилування, якщо відмовляться від сану
й оженяться. Але обоє на таке не пристали.
Люди в такі речі вірили. Дивним – і неописаним – бу­
ло те переможене католицьке підпілля. А спільною для
нас є та епічна готовність до геройської самопожертви,
в якій принцип є важливішим за живу голову.
Поміж засуджених, але аж унизу списку, притулили­
ся Марія Єрґович, яка отримала п’ятнадцять місяців об­
меження волі і примусової праці, та Штефанія Єрґович,
шість місяців примусових робіт.
 Х

Батька спрямували на вивчення агрономії – і він був

у відчаї.
Писав клопотання, покликався на взірцеві успіхи
в  школі й  на бездоганну характеристику з  війська,
і врешті йому дозволили вивчати медицину.
Тоді, під час тих кількох місяців, поки тривала йо­
го боротьба за життєве покликання, мій батько вперше
не скорився життєвим обставинам і вчинив щось, на що
хтось інший, може, й не наважився б.
Або вивчатиме медицину, або не вивчатиме нічого,
а працюватиме як робітник.
Хоча його мати тоді сиділа за ґратами у  Зениці, що,
зрозуміла річ, потрапляло в його характеристики і ста­
вило йому соціальні обмеження, він пішов проти систе­
ми.
Більше ніколи він не вчинив нічого такого.
Був опортуністом, але через опортунізм не чинив
нікому лихого. Крім тих, що були йому найближчими.
У тому одному-єдиному бунті за життя він був схо­
жий на Ахмеда Нурудіна. З тією хіба різницею, що його
бунт – на диво – виявився успішним.

35
 Він вступив у  Партію і аж до кінця залишився її па­
сивним членом. Ніколи його не вибирали на посади,
а він і не виявляв у тому жодного зацікавлення.
Його цікавило бути лікарем.
Після того, як його мати вийшла з  в’язниці, жив із
нею і тією всиновленою дівчинкою, яку вважатиме сес­
трою  – але не зовсім, – у старому, ветхому домі австро-
угорського періоду, нагорі Неманіної тупикової вулички,
у чомусь, що можна  б умовно назвати крихітною квар­
тиркою.
То була кімната середньої величини, перегородже­
на занавіскою, за якою містилася імпровізована кухня.
Вбиральня і  ванна були спільними для цілого поверху
і розташовувалися наприкінці коридора.
Половину кімнати займало фортепіано, яке листоно­
ша Марко Єрґович, коли виграв у лотерею, купив своїй
не­музичній доньці.
Під тим фортепіано і  на його дзеркально-чорній
поверхні моя баба Штефанія на початку сімдесятих скла­
дала банки з консервацією.
Варення з троянд стояло на вікні, на сонці, прикрите
целофаном на ґумці, аж поки вдосталь не зацукрується.
Я дуже добре пам’ятаю те місце.
Мені було чотири роки, коли я вперше й востаннє був
там з татом, мамою і бабусею.
Баба Штефанія сказала: «Підійди до тітки!»
А я – ну а що мені залишалося – підійшов. Хоча я був
викапаний батько, викапаний її Добро, вона була впев­
нена, і говорила про це наліво й направо, що я не його
син. Хотіла, щоб мама й бабуся це почули, тому й сказа­
ла: підійди до тітки.
Не хотіла ділити його ні з ким.
Її час остаточно зупинився в дні падіння Незалежної
Держави Хорватія, коли втратила останню надію, що на

36
цьому світі може існувати бодай якась справедливість,
опріч небесної, Божої, католицької. Їй не залишилося
нічого іншого, крім як, у  міру своїх обмежених людсь­
ких сил, карати тих, що за все це були винними, бо мали
намір продовжувати жити. З перспективи баби Штефанії
я був гріхом комунізму проти неї особисто і проти Госпо­
да нашого Ісуса Христа.
 ХІ

Баба Штефанія сином ділитися не хотіла. Зокре­

ма з  моєю мамою, яка вже самим виглядом нагадувала
старозавітну блудницю. Була красунею.
Була блондинкою.
У час, коли це відбувалося і коли почалися біохімічні
процеси, що закінчилися моїм народженням, їй було
двадцять три роки.
Розповіді про свекрух і  невісток є  важливою части­
ною нашої народної міфології.
Про їхні стосунки складали анекдоти  – до початку
останньої війни, після якої нових жартів не з’явилося,
але то вже інша тема.
В анекдотах свекруха була зла й  дурна і  ненавиділа
невістку.
Наговорювала на неї, що не вміє готувати, що не
тримає чистоту в домі або є марнотратною, а насправді
ревнувала, не хотіла їй віддавати сина.
Ті анекдоти, як і всі інші, мусили бути смішними, і ду­
же часто й були смішними, але важливішим за сміх було
те, що в них малося на увазі.
Була то визначена згори модель суспільних і сімейних
ролей, яка визначала сенс і значення окремих слів.

38
 Скажімо, образливе слово свекруша – все крушить.
З одного боку, в тих жартах стара жінка була в усьо­
му винною, але й мала рацію, її слово слухали за кожної
нагоди, а  невістка мусила прикусити язика, працювати
й терпіти, або ж – якщо анекдот був винятково гидкий –
намагалася її перехитрити.
У тому спрощеному, епічному й  коміксному світі
боснійських і  юґославських народних скетчів від шіст­
десятих до дев’яностих років образ свекрухи збирав
у  собі найбільший родинний авторитет. Байдуже, що
була дурною і  злою. Її треба було шанувати, бо на цій
пошані трималася родина, що, як учили ми на уро­
ках марксизму, є  основною ланкою суспільства. Наше
патріархальне суспільство і за соціалізму вміло релаксу­
вати, підносячи королеву-матір – в образі свекрухи – на
почесне місце.
Ніхто, жоден чоловік, молодий чи старий, навіть
політик, включаючи Тіто, не був таким недоторканим,
як вона.
Звісно, соціальне розшарування в  суспільстві Су­
льо і  Муйо9 не було точною копією суспільства, в  яко­
му ми жили насправді. Світ анекдотів  – карикатурний
і  викривлений, з  нього вигнано все, що є  несмішним,
а  світогляд, з  якого анекдоти проектуються,  – занадто
стилізований та ідеалізований.
Через це, скажімо, анекдоти були анти­пат­ріар­халь­
ними (Фата завжди сильніша й  розумніша за Муйо),
антисистемними (майже кожен політичний анекдот
провадив – як у той час говорилося – за ґрати) і жорсто­
кими аж до шовінізму щодо всього і  кожного, що охо­
роняло й забезпечувало суспільний лад (скажімо, образ
міліціонера).

9 Сульо, Муйо і його дружина Фата – найпопулярніші герої боснійських анекдотів.

39
 У такому викривленому світі анекдотів ніхто не міг
бути понад свекрухою.
Почесну, хоч і не завжди морально взірцеву позицію
свек­руха мала у  повчальних історіях усіх типів, теле­
візійних драматичних серіалах і  комедійних філь­мах.
Сильніша за всіх чоловіків, вирішувала, що є  добрим,
а  що  – поганим, і  зазвичай у  цьому не була справедли­
вою, берегла родинне вогнище від затухання, а  в часи
війни, коли проливалася кров її синів, свекруха раптово
змінювала ім’я та роль, і тоді про неї, розгнівану, засму­
чену й заплакану, говорилося як про матір загиблого ге­
роя, дружина якого, разом із дітками, вилася біля її ніг,
але вона вже не була свекрухою, оскільки це поняття, ця
роль, позбавлена права на тугу і трагіку.
Штефанія була свекрухою з криги.
Ніщо не могло її похитнути. Марно син переконував
її, що його дружина не є жінкою легкої поведінки лише
через те, що блондинка.
Марно невістка принижувалася, погоджуючись на ще
одну спробу.
Штефанія цього разу обіцяла синові, що все буде
інакше, але не могла дотримати слова.
 ХІІ

Її небеса кишіли небесними серафимами, що літають

навколо трону Господнього і виконують Його накази.
Вона була з ними в безперервному контакті, і все, що
робила, на її глибоке переконання, не було забаганкою
чи невпевненою й сліпою людською волею, а поставало
зі споглядання й  молитви, з  нескінченного небесного
гудіння, в  якому вона співіснувала з  усіма хрещеними
душами, всіма, що колись народилися.
Жила у світі святих, суцільних мучеників, тортуро­
ваних і обезголовлених, варених в окропі й смажених
в  гарячій олії, у  кожному куті  – Богородиця, яка кож­
ного дня в  році народжувала єдиного сина, котрого
потім – кожного дня в році – мучили й розпинали.
Життя у  відчутті жалю до себе й  істеричному
очікуванні воскресіння.
Коли в програмах побожного змісту хорватського те­
лебачення я слухаю про те, що хорвати – марійний на­
род, згадую Штефанію.
Мене пробирає дрож перед кічуватими фігурками
Матері Божої в католицьких церквах країни, в якій жи­
ву. Той скрушний погляд, що спрямований кудись не на
глядача і дитятко на руках, а ніби сповзає вздовж лівої

41
штанини глядача, так сильно нагадує мені жінку, що ко­
лись давно сказала: підійди до тітки!
Батько не міг від неї відірватися.
Був слабким, настільки слабким, що я  ніколи йо­
го й  не відчув як батька, або ж у  моєму внутрішньому
світі фігура батька є  іншою й непорівнюваною з бать­
ком і  батьками, що їх я  бачив навколо себе чи знаю
з фільмів і літератури.
Не міг відірватися і через те, що за бабою Штефанією
стояла сильніша ідея.
Стояв метафізичний авторитет, цілий небесний цен­
тральний комітет, якому він не мав кого протиставити.
Дорогий Бог і Матір Божа, і її замучений і праведний
син Ісус, Церква і всі церковні вірування, доґми, святі
заповіді, притчі й  різні чудеса, Римський Папа, муче­
ник Алойзіє Степінац10, архієпископ Іван Євангеліст
Шарич11 десь на еміґрації, і  що найстрашніше  – все це
на службі Добра, адже Католицька церква ні про що
інше не говорить, ніщо інше не проголошує, крім як
Добра, лише Добра.
То хто ж у такому разі краще за неї міг знати, що для
нього Добре?
Коли вона звинуватила його в  тому, що пішов
з комуністами вбивати хорватів і боротися проти Бога,

10 Алойзіє Степінац (1898–1960)  – хорватський католицький кардинал, архієпископ

Заґреба, вітав утворення НДХ, активно підтримав усташів і  видавав церковні
прокламації, що прославляли ватажків маріонеткової держави. Пізніше виступав
проти концентраційних таборів і  масових убивств, допомагав євреям переховуватися
й утікати. Попри те, що в 1998 році Папа Іван Павло ІІ проголосив Степінаца мучеником
і  блаженним, його постать досі залишається контроверсійною, оскільки чимало
дослідників уважає його співучасником устаських злочинів.
11 Іван Шарич (1871–1960)  – католицький архієпископ Верхньої Боснії. Під час війни
активно підтримував усташський режим, писав віршовані оди його ватажкам. Антисеміт,
конфіскував майно сараєвских євреїв. Відомий тим, що переклав Біблію хорватською
мовою. Помер на еміґрації в Іспанії.

42
тоді, у  цьому немає жодних сумнівів, вірила в  Добро.
Тому й не дала йому напитися води.
Він не вмів протиставитися Добру.
 XIII

Штефанія Єрґович померла у  середині сімдесятих

років. Року я не пам’ятаю, ймовірно, то був 1975-й.
Мала забагато кілограмів, важко рухалася. Неманіна
тупикова вуличка – стрімка, видряпатися на неї нелегко,
вона роками не показувала носа з хати.
Будинки австро-угорського періоду мають широкі ер­
кери на вікнах, такі глибокі, що людина легко може при­
лягти між двома шибками вікна.
Вікно у квартирі Штефанії було за фортепіано з кон­
сер­ваціями.
Вона обклала підвіконник подушечками, щоб бу­
ло м’якше, ставала на стілець  – була низькою, заледве
метр шістдесят  – і,  сперта на подушки, цілими днями
спостерігала за тим, що діється на вулиці, хто проходить.
Коли добре нагиналася й викручувалася, могла поба­
чити наприкінці свого завулка й вулицю Немані, де вже
був дорожній рух, діти йшли в школу, хворі на зуби йшли
до стоматолога, бо неподалік, якихось кількадесят метрів
унизу, розташувався новозбудований Стоматологічний
факультет з  поліклінікою. У  сімдесятих там працювали
найкращі сараєвські дантисти.

44
 Коли я  з  бабусею йшов до стоматолога, переходячи
тупикову вуличку Немані, я уявляв, що на мене дивиться
баба Штефанія.
Навіть якби вона мене побачила, все одно не впізна­
ла б, хоча я був викапаний Добро.
 XIV

Не знаю, як було в  інших частинах Юґославії, але

в Боснії, у Сараєві, й у вісімдесятих ще зважалося на те,
як чиїсь близькі пращури трималися під  час народно-
визвольної війни і соціалістичної революції.
І так, коли наприкінці 1986-го мене викликали на
інфо­­рмативну розмову в  Службу державної безпеки,
одне із головних питань, на якому наполягали слідчі  –
один увічливий, інший грубий, – стосувалося двох моїх
пратіток, еміґранток в  Арґентині, і  баби Штефанії,
засудженої за ворожу діяльність.
То була моя метафізична, або  ж успадкована, про­
вина, а  реальна полягала в  тому, що я  був присутнім
на Дні народження однієї знайомої, на якому, крім
інших підозрілих речей, майонезом на крекерах були
намальовані гачкуваті хрести.
Між тими крекерами й  часами, коли моя баба
у  розквіті сил віддала душу Провіднику, минуло сорок
п’ять років.
Незважаючи на це, слідчі поєднали дві провини – од­
ну, успадковану генетично, і другу, досить мутну, – бо чо­
му це молодь не мала малювати гачкуваті хрести на кре­
керах? Та ще й майонезом.

46
 Хоча я, щиро кажучи, не малював нічого. Я навіть не
їв ті крекери, бо не люблю майонез.
Але й не пішов у найближчий відділок міліції донес­-
ти, що на одному дні народження помічено націфашист­
сь­кі символи з майонезу.
Це було моїм обов’язком  – повчав мене ввічливий
слідчий,  – зокрема через те, що я  повинен був довес­
ти власну лояльність «з огляду на специфічну сімейну
ситуацію і співпрацю близьких родичів з окупантом».
Якби мене тоді, у  мої заледве двадцять, голос з  не­
ба спитав, чи хочу, щоб комунізм і Юґославія зникнули,
я сказав би: так, звісно, хай упадуть і зникнуть.
Наказ ідеологічно доводити власну лояльність, отри­
маний мною від працівника Служби державної безпе­
ки, був тим втіленням приниження, про яке я тоді ще не
знав. То було нове відчуття, емоція, з якою, за інших об­
ставин і в інший час, я повністю зживуся і яка, у визначе­
ний спосіб, стане переважати в моєму житті.
Раптом я  перестав належати до спільноти, групи,
шкільного класу, вболівальників міського футбольно­
го клубу, людей, що стоять у черзі в магазині самообслу­
говування, а – через бабу Штефанію та її сестер – мусив
доводити власну лояльність. А це процес, що ніколи не
завершується, триває, допоки людина живе, це її стигма,
її суспільний статус та ідентичність.
Вони дали мені нагоду поміркувати, якими самотніми
є діти ворогів народу. Про це я думаю донині, хоч воро­
ги народу за цей час і перетворилися в добрих патріотів,
а ворогами стали інші.
Погана думка про Юґославію і комунізм тривала ко­
ротко.
Тривала стільки, скільки треба, щоб ущух один медій­
ний скандал, оскільки історія про той день народження
потрапила і в газети.

47
 Та коли про неї забули, коли я  знову ходив на пари
і дописував у газети, життя й думки про життя поверну­
лися у звичне русло.
Служба державної безпеки знову стала будинком,
біля якого не ходиться, бо він не по дорозі, і про який не
думається, бо що вже там про нього думати. Я був воро­
гом, поки мене вважали за ворога.
Але могло бути й інакше.
Твердження, що треба доводити власну лояльність че­
рез дідівські, тобто бабівські гріхи, могло бути достат­
ньо, щоб у душі й за переконаннями стати ворогом.
У такому разі я  б не був самотнім, як мені здається
сьогодні, що я самотній.
Я належав  би до спільноти, щоправда, не дуже
численної, що протиставилася ідеологічній і державній
системі і  яка, коли невдовзі розпочнеться війна, пере­
йме першість і в миг ока, за всього кілька місяців 1990-го,
стане панівною і єдиною системою.
І при цьому й сумління я мав би чисте: мені казали,
що я мушу доводити лояльність, бо моя баба була воро­
гом народу.
Міг би я бути добрим усташем, бо про усташів я знав
те, про що можна було дізнатися з книжок.
Але знав я  й  сімейні сентименти того світу, спосіб,
в який між собою спілкувалися, їхню зашифровану мо­
ву і той неймовірно складний процес, про який треба б
писати прозу – довгу, темну і  зовсім епічну, через яку
воєнні злочини і  концентраційні табори проникають
у християнське й католицьке розуміння метафізичного,
Божественного Добра. Через те вушко голки про­
йде не верблюд, а коли буде потреба, пройде й  цілий
концентраційний табір, разом із бараками, вартовими
вежами, колючим дротом і масовими похованнями.

48
 І це зовсім не складно: слід лише пригадати всі
несправедливості, скоєні проти нас, від розп’яття Ісусо­
вого до зачинення вікон, коли про щось говорить­
ся  – щоб не почули сусіди, і все вже йде своїм шляхом,
логічно й без найменшої ненависті. Адже Бог є любов.
 XV

Батько був атеїстом.

До церкви не ходив і про Бога ніколи не згадував. Мо­
же, наприкінці щось і змінилося, не знаю, але якщо так
було, якщо, наприклад, прийняв соборування і  з цим
світом попрощався через церемоніал Католицької церк­
ви, то, як і чимало хто з його покоління, не перестав бути
атеїстом, а просто прийняв звичаї нових часів і погодив­
ся на ретрофольклор.
Був атеїстом, без огляду на те, що його мати, від якої
не міг відірватися, була вірницею.
Не мав ніяких, але справді ніяких національних і ра­
сових упереджень та відхилень.
Вірив, що люди такі, як їх уявляли комісари комуніс­
тичного інтернаціоналізму. Всі однакові, а різнять­ся ли­
ше групами крові й резус-фактором.
Був таким без огляду на те, що його мати володіла цілим
репертуаром ненависті й зневаги, який прикрашає і пля­
мить усю її суспільну, національну й релігійну спільноту.
І кількома особистими ненавистями на додаток.
Але помилково було  б уважати, що його виховала
Партія. Їй він не завдячував нічим, крім страху й  по­
кірності.

50
 Політичні, ідеологічні й  загалом суспільні погля­
ди мого батька були безпосередньо пов’язані з  йо­
го фахом. Можна сказати, що вони значною мірою по­
ходили з вивчення медицини й були доповнювані його
спеціалізацією і підспеціалізацією.
Однаковість людей походила з однаковості їхніх тіл.
Правда, тіла ці зуживалися на різні способи, різно­
манітним було і ставлення окремо взятої людини до сво­
го тіла, марнотратність, з якою вона поводилася з тілом,
ощадливе користування печінкою й  нирками, турбота
про простату, але жодна з цих речей не могла стосувати­
ся релігії, раси чи національності.
У прозектурі Інституту патології було, якщо йдеться
про нього, недвозначне підтвердження комуністичного
інтернаціоналізму.
Одного разу він повів мене, тринадцятирічного, по­
казати те місце.
Не запитав мене, чи я  цього хочу, і  ніяк мене не
підготував до того, що я мав там побачити.
Був веселим  – мусиш дещо побачити!  – сказав  – ти
вже достатньо дорослий для цього – сказав і завів мене
в якийсь підвал, де був басейн, у якому плавали мертві
люди і частини людських тіл. У  банках на полицях ма­
ринувалися, наче фарширована капустою паприка, не­
народжені діти. Показав мені людський мозок, з’їдені
карциномою легені, око, з якого звисав хвостик.
 XVI

Займався лейкемією.
Казав, що жалкує, бо не доживе до тих часів, коли
стане відомо, як лейкемія з’являється і чому одні люди
хворіють нею, а інші – ні.
Він екстатично, вже всоте, пояснював мені типи хво­
роби й малював на папері лейкоцити, тромбоцити й ери­
троцити. Розповідав цікаво, представляв драму, яка була
справді зворушливою, і ніколи не був відомий її кінець,
але нічого з того я не зміг би тепер повторити, бо нічого
про білокрів’я не вивчив.
Крім того, що йдеться про математичну хворобу.
Ми відрізнялися типами талантів, які й  визначали
різновид знання, що ми могли сприймати.
Я відчував лише драму, відчував розповідь, яка тієї
миті могла бути більшою й важливішою за все інше, що
існувало між нами.
Мій немічний і  слабкий батько, старий, несерйоз­
ний гуляка, який у  важливі миті стільки разів зрікся
мене або ж приховав моє існування, у своїх лекціях про
лейкемію перетворювався на титанічну фігуру, в холод­
нокровного й  саможертовного велета соціалізму, який
зосереджено й уміло перемагав сили ентропії.

52
 Лейкемію я  вважав довгою вервечкою нещасних ви­
падковостей, що відбуваються в  абстрактному, ма­тема­
тично-фізичному просторі, поза межами людської уяви
та мрії, і які вкінці розчинять і роз’їдять саме життя, зни­
щать тіло й думку про нього, вб’ють людину і все, про що
вона думала, на що сподівалася, що любила і що ставила
у провину іншим людям.
Лейкемія – не хвороба, а спосіб непомітного знищен­
ня реальності.
Мій батько мав клопоти з реальністю, зате володів
світом, що був перед реальністю, де за якихось не­-
й­мовірних для мене обставин, у математичних рівнян­
нях і  абстракціях розгорталася драма людського існу­
вання.
Мабуть, я був би значно суворішим до нього, якби він
не був таким добрим у лейкемії.
Чи можна вилікувати білокрів’я? – запитав я його од­
ного разу.
Деякі типи – так.
А інші типи?
Треба хворобу з  гострої перевести в  хронічну фазу,
відповів він з гордістю Алії Сиротановича12.
Очевидно, то було більше досягнення, ніж вилікувати
людину, бо вилікувати можна тільки легку хворобу, таку,
що піддається лікуванню, але справжній успіх – це тяжку
й фатальну недугу перевести в хронічний стан, у життя
і тривання.
Шкода, що після початку війни я вже не говорив з ним
про білокрів’я.

12 Алія Сиротанович (1914–1990)  – боснійський ударник праці, що побив рекорд

Стаханова. За леґендою, під час вручення Сиротановичу Ордена Героя Соціалістичної
Праці керівник держави Йосип Броз Тіто запитав Алію, що той хоче отримати
в подарунок. Ударник праці відповів: «Лопату побільше».
 XVII

Останні тридцять років я  не переступав поріг його

дому.
Не знаю, як виглядала його кімната, я не був на його
сходовому майданчику, не знаю, які мав двері квартири
і що на них було написано.
Знав лише адресу. Вулиця колись називалася Хасана
Бркича, а нині називається Кошево.
З його вікон було видно стадіон. Коли невдовзі після
війни на тому стадіоні був концерт U2, я  знав, що мій
батько дивиться його з вікна. Я був однією з п’ятдесяти
тисяч голів.
Одного разу, на другий рік війни, граната залетіла
в  його кімнату. Він був, казали, весь білий від пороху
і страху.

54
 XVIII

Ми зустрічалися у нього в лікарні.

Перша клініка внутрішніх хвороб, відділ гемато­
онкології.
Стара будівля всередині величезного лікарняного
ком­плексу, спроектованого і збудованого за австро-угор­
ської доби, з парком і стежками між сірими багатоповер­
ховими корпусами – так у той час уявляли простір, в яко­
му людина б могла безтурботно й легко хворіти.
У вісімдесяті роки кошевська лікарня, з усіма своїми
клініками й  відділеннями, відгороджена від міста цві­
ріньканням птахів і  деревами, виглядала як промисло­
вий об’єкт для виготовлення усіх відомих недуг. При
цьому, оскільки з  усіх боків була оточена однаковими
бетонно-дротяними парканами з  кількома входами, зі
шлаґбаумами й будками вахтерів, лікарня скидалася на
окрему державу, в  якій панують інші правила й  звичаї
і з якої не так легко вийти, якщо вже туди зайшов.
Я заходив завжди зі східного боку.
Біля вахтера я зазвичай проходив без слова. Він сидів
усередині біля обігрівача, читав «Ослободженє» чи
«Політику» і  навіть не дивився на мене, або піднімав

55
і  опускав шлаґбаум, пропускаючи лікарняні швидкі
й приватні автомобілі лікарів.
Утім, час від часу траплялося, що кордон з міркувань
безпеки виявлявся зачиненим. Уперше в день смерті Ед­
варда Карделя я пережив ситуацію, коли вахтер не про­
пустив мене всередину. Мені було лише дванадцять ро­
ків, і я не мав ніякого документа, тому вахтер подзвонив
батькові, щоб той прийшов по мене.
Удруге кордон був зачинений місяцями.
Почалося це після Нового року в 1980-му і тривало аж
до смерті Тіто. У ті дні на батькове прохання я отримав
службову лікарняну перепустку. То був перший документ
з фотографією в моєму житті. Невдовзі після смерті Тіто
я отримав паспорт. Мені щойно виповнилося чотирна­
дцять, а це, згідно із законодавством, було нижньою ме­
жею, з якої дозволялося видавати паспорти.
За будкою вахтера входилося на територію лікарні,
між стежки для пішоходів, переплетені з асфальтованими
доріжками для автомобілів, які для когось, хто потрапляв
сюди вперше – скажімо, бо ніколи раніше не хворів, а якраз
тепер має запалення апендикса, – здавалися заплутаними,
хоч і скрізь було повно дороговказів. Легко було загубити­
ся, особливо коли людину охоплювала паніка – а де ж во­
на мала нас охопити, як не в жахливій утопії, якою була ко­
шевська держава хворих  – хоча система стежок і доріжок
насправді була простою і зрозумілою, як є простою й легко
зрозумілою, щойно людина сконцентрується, кожна сис­
тема, яку ми успадкували від Австро-Угорщини.
Тим, що людину раз у раз додатково непокоїло, були
жителі цього простору.
Хоча я  довго і  мінімум двічі на тиждень входив на
територію лікарні, від своїх десяти років і аж до почат­
ку війни, я  ніколи не звикнув до них, їхньої соціальної
ієрархії та уніформи.

56
 Пацієнти-чоловіки зазвичай гуляли парком, доходи­
ли до кінця території, а  інколи й утікали з неї, у тих ста­
ромодних смугастих піжамах, голубих, зелених чи сірих,
загорнуті в  брудні фронтові шинелі, домашні шляфро­
ки чи халати і вічно у вовняних тапочках у клітинку без
огляду на пору року. Ті капці у сімдесяті роки взагалі бу­
ли єдиними, які можна було знайти в наших магазинах,
а  можна їх побачити ще й  нині, на порожніх вітринах
взуттєвих фірм, що занепадають. Можливо, варто було б
купити ще одну пару на згадку і для демонстрації моло­
дому поколінню.
Жінки були вдягнені трохи різноманітніше: молоді  –
у  кольорові домашні сукні, стягнені на талії резинкою,
а старші пересувалися лікарняною територією в  нічних
сорочках і  халатах. Ті, що потрапили сюди ненадовго,
все ще носили цивільне взуття, скажімо, золотаві капці
на високому підборі, а коли вже змирялися із хворобою
і  довгим лежанням, вдягали тапочки, які одразу ж, уже
в  перший тиждень, ставали негарними і  брудними. Ті
розхлябані тапочки у сімдесяті й вісімдесяті були гербом,
прапором і паспортом лікарняної території. Здорові ма­
ли перед собою п’ятикутну зірку, а хворі носили на ногах
розлізлі вовняні тапочки з тонкою ґумовою підошвою.
Тепер на гадку мені спадає цікава думка: не пригадую,
щоб десь на лікарняній території стояла п’ятикутна зірка,
не пам’ятаю флаґштоків з прапорами, і я впевнений, що
не бачив там ідеологічних гасел, звичних для того часу,
і  ніде на відкритому просторі не висіла фотографія то­
вариша Тіто. Символами зовнішнього світу можна було
вважати хіба мармурові постаменти з бронзовими голо­
вами знаменитих лікарів, засновників окремих клінік,
але і їх було всього декілька.
Лікарі по лікарняній території рухалися бадьорим
кроком – лагідні, з  обов’язковим стетоскопом навколо

57
шиї, яким відрізнялися від нижчого медичного персо­
налу.
А здорові від хворих відрізнялися тим, що ходили
в білих накидках. Навіть відвідувачі, з повними пакетами
помаранчів, мусили відчувати певну незручність, оскільки
через те, що не мали білих накидок, скидалися на хво­
рих. На лікарняній території здоровими були лише лікарі
й медсестри, всіх інших підозрювали в захворюваннях.
Більшість хворих мали сіро-жовту шкіру, без огляду
на що хворіли.
Кошевський лікарняний центр був найбільшим у Бос­нії
і Герцеґовині, а досить довго був і єдиним у тій частині
ста­рої Центральної Боснії, в  якій ще за часів Фран­
ца Йо­сипа було розташовано найбільшу частку важкої
про­мисловості, тієї хімічної деревообробної індустрії,
численні вугледобувні шахти й  цементні заводи; за­
галом ті заклади і  спеціальності, від яких люди масово
хворіють, а потім раз – і вони вже в Сараєві, на Кошеві.
Вони лягали в  цю лікарню зі своїми цирозами
й силікозами, раком легень, хронічним запаленням ни­
рок і деякими іншими захворюваннями ударників праці,
щоб переважно тут і померти.
Волочилися лікарняною територією беззубі й  него­
лені представники робітничого класу, аванґард нашо­
го суспільства, який шляхом встановлення диктату-
ри пролетаріату назавжди змінить суспільні взаємини
й поверне хід цивілізації, з цигаркою між пальців, три­
вожним поглядом, який кидали, остерігаючись лікаря.
Коли його помічали, ховалися за деревом і  переповне­
ними контейнерами зі сміттям або  ж у  рукавах своїх
піжам переховували тліючі недопалки.
Хоча більшість із них якраз помирала, найбільше на
світі вони боялися, щоб лікар, їхній чи байдуже який,
зловив їх на курінні.

58
 Це, на моє переконання, було тим, що відрізняло
хворих у  соціалізмі від хворих, що недужали у  світі,
який пізніше називатимемо вільним або світом парла­
ментської демократії. Їхні лікарі не полювали на па­
цієнтів-курців у лікарняних парках.
Лікарям на Заході не платять за лови пацієнтів, що
активно вороже ставляться до можливості власного
зцілення.
Нині, коли вже й  ми є  Заходом, принаймні ті з  нас,
яким випало жити в Заґребі, лікар із цинічною зневагою
ставиться до хворого, що потайки порушує правила. Бо
йому справді не платять за те, щоб ходив і  карав своїх
і чужих пацієнтів.
Але за таке лікарям не платили і в ті часи, та однаково
всі вони, зокрема в лікарні «Кошево», відчували обо­в’язок
ловити порушників правил на лікарняній тери­торії.
Одні робили це з  надлишком ентузіазму, упо­діб­
нюючись до Бате Стойковича у  фільмі «Балканський
шпигун», а інші, скажімо, мій батько, ті самі лови прово­
дили спокійніше і з гідністю, але з однаковими строгістю
й  осудом щодо порушників лікарняних і  лікувальних
правил.
Але чому вони цим займалися, якщо їм за це не платили?
Я розмірковував про це, але за всі ці роки, мирні
й  воєнні, на гадку мені спало тільки одне пояснен­
ня: вони переслідували пацієнтів-курців з  морально-
політичних причин.
То був акт ідеологічної правоти, що не була одноразо­
вою, бо людина щодня мусила доводити правильність пе­
ред собою і спільнотою. То був ще один вияв пильності
до ворога, який не спить. Ба більше, ворог курить замість
того, щоб укріпляти сном хворе тіло.
Умираючі, що ховалися в  парку, аби спокійно заку­
ритися, і лікарі, що їх вистежували, а  потім викривали

59
і  присоромлювали, здавалися ґротескною копією зов­
нішнього, позалікарняного суспільства.
Те, до чого звикли, що становило їхню рутину і форму
соціалізації, люди у певний спосіб мусили приховувати
й інсценізувати в ті виняткові, межові життєві миті, ко­
ли хворіли чи, обтяжені працею лікаря, організовували
життя лікарні й хворих.
Було в тому щось від зворушливого еґалітаризму.
Принаймні так здається із сьогоднішньої перспективи.
Виявляючи зневагу пацієнта-курця, сучасні лікарі  –
відповідно до набутих із Заходу традицій  – дивляться
на нього з небесних висот свого соціального статусу, але
й універсального здоров’я, яким володіють так само, як
попи володіють Богом.
Тогочасні ж лікарі поводилися, ніби були на короткій
нозі з пацієнтами, наче походили з ними з одного світу
й належали до одного суспільного класу, і лише так мог­
ли ловити їх у парках і приводити до їхніх ординаторів.
Зрештою, якщо розвивати цю думку, то кожен, і най­
жорстокіший охоронець у  ҐУЛАҐу, навіть і  сам началь­
ник, міг уже завтра стати в’язнем табору, тож без огляду
на те, як він мучив людей, страждання яких було його за­
вданням, усе ж він був їм рівнею.
Якщо помилиться, стане одним із них.
Так було і з лікарями у кошевській лікарні: якби зане­
дужали, то опинилися б на цій же території, у тій самій
ролі пацієнтів, у трохи елегантніших піжамах і халатах,
у нових тапочках на ногах, і якби закурили в парку – по­
чувалися б незручно, а може, й переховувалися б разом
із рештою хворих, щоб якийсь запопадливий і здоровий
колега не зловив їх на курінні.
Соціалізм, однак, був людянішим і  шляхетнішим,
навіть коли лікарі полювали за пацієнтами. Напевно, ми
можемо відчувати себе людськими створіннями лише

60
доти, поки нас пильнують, вистежують, підслуховують
і за нами шпигують, але не тоді, коли нас відкрито знева­
жають за те, що ми є тими, ким є. Скажімо, що є курцями.
За соціалізму існувало й  правило, що хворому на
невиліковну хворобу не повідомляли його діагноз. Якщо
хтось помирав від раку, про це знала родина або навіть
лише один її член. Яку користь, крім моторошного стра­
ху перед близькою кончиною, могла мати від правди
смертельно хвора людина?
У нову капіталістичну епоху є правилом  повідомляти
хворому діагноз. І то зазвичай у спосіб, в який автомеханік
каже клієнту, що в  його машині тріснув блок двигуна
або накрився колінчастий вал, тож ремонт позбавлений
сенсу. А може, механік таки трохи отесаніший, залишає
простір для надії, каже, що на шроті можна знайти блок
двигуна – майже як новий?
Хворому кидають в  обличчя всі погані новини хіба
для того, щоб попередити, скільки йому залишилося ча­
су на закриття банківських рахунків, знищення карток
чи складання заповіту. А що стосується страху смерті чи
метафізичного переляку перед небуттям і  миттю, коли
ця думка перетвориться на повітря, то це щось, що може
стосуватися Церкви. Атеїсти позбавлені права на втіху.
Коли сестра його жінки у четвер повідомила мені, що
батька поклали у  колишню Військову лікарню, я  поду­
мав, наскільки це добре. На Кошеві він був лікарем, і бу­
ло б негарно, виявом деградації, якби він опинився там
пацієнтом, та ще й летальним.
Військову лікарню збудувала Юґославська Народ­
на Армія ще за багатших соціалістичних часів, без
внутрішньої території, парку і  людей, що сновигають
нав­коло в пошуках таємного місця, де б могли викурити
сигарету і  принагідно потягнути ковток із чвертки ко­
ньяку «Бадель».

61
 Крім лікарняного одягу, запахи теж вказували на те,
що людина, минувши прохідну, опинилася поза своїм
світом.
Перший – запах лікарняної кухні.
Зненацька мені різав ніс, щоразу в іншому місці, ли­
бонь, залежно від того, з якого боку і наскільки сильний
дув вітер. Зазвичай я не встигав вдихнути й не дихати,
поки не мине смуга того, завжди однакового смороду,
який мені не вдавалося розкласти й  проаналізувати;
у ньому були засмажка і квашена капуста, що запирали
дух, якийсь гуляш, важкий, наче олово, рослинний жир,
пересмажена олія та ще казна-що, але людина не могла
бути впевненою в жодному з цих запахів.
Може, тхнуло щось таке, що ніколи б не спало мені на
думку, але те, що мене бентежило і не давало спокою по­
над усе в тій лікарняній системі, був той факт, що сморід,
байдуже, осінь стояла чи весна, зима або літо, зовсім не
змінювався.
З того часу в  моєму власному уявленні про дикта­
туру чи негативну утопію, повсякчас, як важливий
інфернальний елемент поставала кухня, в якій 365 днів
на рік і  всі дві тисячі років сучасної історії Заходу го­
тується та сама страва.
Другий – запах лікарняної пральні.
Треба було зійти на узвишшя біля парку, а  тоді йти
доріжкою для машин, щоб біля Урології побачити будівлю,
з якої, зокрема з її підвалу, цілодобово клубочилася пара.
Та сіра будівля, що архітектурно не відрізнялася від
решти, справляла враження чогось, що за мить  – наче
якийсь супутник – буде запущено в космос.
Під нею збиралася сила, потрібна для запуску, і  так
роками, разом з неймовірним і незбагненним смородом,
який був не в порівняння бридкішим за сопух лікарняної
кухні.

62
 Кухнею в якийсь дивний спосіб можна було б і насо­
лоджуватися, і щоразу відкривати, що ж так страшно там
смердить, тимчасом як пральня била в ніс так, щоб шлу­
нок виривався нагору в кожного, хто бував тут не досить
часто. Хоча налягали на ногу й ті, що біля пральні про­
ходили по кілька разів на день. Від смороду лікарняної
пральні людину охоплювала паніка.
Але що може так страшно смердіти з пральні білизни?
Ми звикли, що пральні машини пахнуть порошка­
ми та  ополіскувачами з  квітковими ароматами, які  –
з  уловимою ноткою й  оголошенням хімічної війни  –
відчуваються в громадських пральнях і хімчистках, тож
уявити, що пральня білизни взагалі може смердіти,
є справою нелегкою.
Ну, але це мій досвід такий, зрештою, я  суну ніс
у пральну машину не занадто часто, оскільки все ж тро­
хи боюся, що можу відчути сморід лікарняного дитин­
ства. Я  безперестанку очікую, що звідкись мені ще за­
смердить пральнею, і від цього очікування не намагаюся
звільнитися, бо не знаю, що б мені дало таке звільнення.
Маю упередження до пралень, пральних машинок  –
які в  хорватській новомові називають випиралками  –
і всього, що з ними пов’язане. І це упередження є части­
ною моєї ідентичності  – я  той, хто інстинктивно і  без
потреби заглиблення в проблему чи вивчення її боїться
пралень.
Моє упередження, щоправда, є  невинним, моя про­
типральна ідентичність ще ніколи не зашкодила, але ко­
ли подумаю про те, як це  – фізіологічно негативно ре­
агувати на людей із сусіднього села, відчуття глибокого
й інтенсивного шовінізму уявляю як власний страх перед
смородом пралень. У своїх легших, церемоніальних і со­
ціально прийнятних втіленнях націоналізми й  шо­вінізми
достойні зневаги. У  важчих ситуаціях, я  впевнений,

63
треба було б мати співчуття, щоб узагалі зрозуміти, про
що йдеться. Справжні упередження відчуваються як
ампутовані кінцівки. А щоб знати, чим є шовінізм, тре­
ба би знати, як почувається шовініст. Точно й правдиво
про усташів може говорити лише хтось, хто ідентифікував
себе з їхніми аргументами, мотивами й відчуттями. (Яс­
на річ, я говорю про літературну, а не про політичну мо­
ву. Політична мова завжди є лише засуджувальною, а за­
суджувати і легко, і просто.)
Після того, як пройшлося пральню і звернулося право­
руч, а потім ще сотню кроків угору, доходилося до Пер­
шої клініки внутрішніх хвороб. На першому поверсі бу­
ло відділення гематоонкології, в якому тоді, у вісімдесяті
роки, мій батько був господарем і культовою постаттю,
що, на переконання хворих і частини медичного персо­
налу, вирішувала питання життя і смерті.
 ХІХ

До його кабінету провадив коридор, який потім за­

ломлювався під правим кутом і продовжувався далі. Уз­
довж усього коридору з обох боків стояли стільці, на яких
у певну пору дня, рано-вранці, а тоді знову, біля першої,
сиділи хворі.
Із сірими і безвиразними обличчями, як в’язні в аме­
риканських фільмах про концентраційні табори, вони
мене навіть не помічали, підстриженого майже наголо,
у панківській шкіряній куртці і з тоді ще незвичною се­
режкою у вусі.
Спершу я, може, щось і відчував до них, може, й бо­
явся їх, як діти бояться хворих і  людей у  формі, але
з  роками я  звик до них, до їхньої проминальності
й  анонімності, і  не думав про те, що більшість із тих
людей за місяць-другий уже не побачу, бо переселять­
ся в Ахірет13, у почекальню Царства Божого, або ж про­
сто, згідно з  атеїстичними переконаннями, гнитимуть
у  боснійській землі. (Між іншим, а  чи такий розквіт
церков на колишньому комуністичному Сході, зокрема
в державах колишньої Юґославії, не є частково наслідком

13 Потойбічний світ, загробне життя в ісламі.

65
поганого маркетинґу: хіба атеїсти справді не могли вига­
дати чогось більш утішного для тіла, що розпадається,
і душі, що помирає разом з ним?)
Батьків кабінет був вузьким і  тісним, аскетично об­
ставленим, завжди однаковий після всіх модернізацій,
розширень і перестановок. Під стіною стояла стара, об­
бита зеленою шкірою кушетка для оглядів, успадкована,
мабуть, ще з часів Франца Йосипа. Тут мій батько при­
лягав у глупу ніч, під час нічних чергувань. Навпроти бу­
ла шкільна парта зі стільцем і  друкарською машинкою
«Olivetti», на якій він писав діагнози й рецепти.
Зазвичай я  не засиджувався. Кілька коротких і  за­
гальних фраз, комунікація двох зніяковілостей, що рідко
ставали одною.
І так принаймні двічі на тиждень.
Він давав мені кишенькові (аліменти у  вісімдесятих
роках надсилав поштою), а  часом діставав із шафи
якийсь із подарунків, що їх йому приносили вдячні
пацієнти: коробку цукерок чи велику плитку шоколаду
«Сестричка і братик» з фабрики «Kraš», загорнуту в тон­
кий білий папір.
Одного разу подарував мені чоловічий гаманець, ве­
ликий, гарний, з  якоїсь добротної шкіри. Але, воче­
видь, не зазирнув перед тим у  його відділення й  ки­
шеньки. Повернувшись додому, я  знайшов у  ньому
глибоко запханий і  схований дукат. Ніколи я  йому про
той дукат не розповів. А гаманець служив мені двадцять
років, я  переїхав з  ним у  Заґреб, носив його, поки він
не розлізся. Було  б незле, якби мені дивом повернули­
ся всі купюри, що через той гаманець пройшли. А дукат,
здається, я десь загубив.
Наші лікарняні розмови стали значно живішими,
дов­ше тривали і навдивовижу зробилися інтимнішими,
наскільки інтимними могли бути розмови між нами

66
двома, коли після Восьмого пленуму ситуація в Юґославії
почала погіршуватися, а я, приблизно в той же час, виріс
до газетного коментатора.
Ми були однодумцями, але він був стриманішим
в оцінках і, на відміну від мене, вірив, що все закінчиться
дуже погано.
 ХХ

Він не зносив блакитних конвертів.

Не допускав, щоб пацієнти приносили йому дорогі
подарунки.
Тому й  той дукат був схований, бо якийсь пацієнт,
чиїсь батько чи мати знали, що лікар не візьме дукат,
а йому або їй з якихось причин чи вірувань на цьому за­
лежало, тому й думав, мабуть, що це ганьба і лікування
не зовсім ефективне, якщо лікар не отримає той дукат
вдячності, з яким  – і  разом із хворим, тепер у доброму
стані, та його хронічним білокрів’ям – увійде в пісню чи
народну казку, з якої той дукат і вийшов.
Усе в житті він робив так, щоб було згідно із законом.
Але я не вірю, що лише в цьому причина того, що
він не приймав дорогих подарунків. Усе в його житті
відбувалося якось шкереберть, а він був слабким або
не мав волі, щоб спробувати все змінити, вирвати­
ся з рамок, встановлених йому родиною і суспільст­
вом.
Якщо й до чогось мав пристрасть, то намагався її вга­
мувати.
Єдиним, чому залишився вперто і непохитно вірним,
було його лікарське покликання. Пацієнти могли йому

68
дзвонити посеред ночі, якби їх щось заболіло, а він зри­
вався з ліжка і йшов куди слід.
Як лікар він був настільки добрим, що йому здавалося,
буцімто і в усіх інших справах може мати чисте сумління.
А не мав, тому працював ще більше в лікарні, щоб його
заспокоїти.
Від усього іншого, від власного життя, а  відтак і  від
мене, в реальному й метафоричному сенсах, утікав у ме­
дицину.
Якби ми заглиблювалися в метафору, що, либонь, не
є дуже шанобливим щодо батька, але стилістично спокус­
ливо, можна б сказати, що він багатьом подовжив життя,
чимало лейкемій з гострої фази перейшли в хронічну, бо
лікар не вмів і не хотів бути батьком.
Пацієнти мусили добряче помізкувати, обираючи по­
дарунок такому лікарю.
Мабуть, найбільш зворушливими є ті подарунки, піс­
ля яких і  сліду не залишається: кошики з  домашніми
яйця­ми, прикриті паперовою серветкою; голівки си­
ру з Травника, домашній сир, загорнутий у прозору білу
марлю; обскубані кури, зайці і кролі, форелі і ще живі ко­
ропи з рибників, що їх у сімдесятих було повно навколо
Сараєва; маківник, горіхові завиванці, кекси і  маленькі
великодні калачі; дари бідноти усіх трьох віросповідань
із сіл довкола Сараєва, якій тоді, перш ніж телебачення
стало живою виставою усіх недуг світу, лейкемія здава­
лася радше небесним прокляттям, якимось страшним
закляттям і  карою Божою, а  не хворобою, від якої по­
терпають люди і – як то мусить бути – у спокої Божому
помирають.
Вони обдарували лікаря тим єдиним, що мали і  що
в  дратівливій і  безсмертній юґославській міфології
і міфоманії мало безцінну вартість: домашніми яйцями,
домашнім м’ясом, домашніми тістечками…

69
 Мине небагато років, але провалля між нами і світом
стане глибшим від того, чиї береги сполучає Сират-
міст14, тонший за волосинку і гостріший від шаблі, коли –
якраз під час нашої війни, у ті дні, коли батько виходив
на пенсію – міф про домашнє виробництво харчів у пов­
ному сенсі цього слова осягне свій глобальний і плане­
тарний відповідник.
Екологічно вирощена їжа, без ґенетично моди­фі­
кованих елементів, опиниться у  спеціальних відділах
усіх великих супермаркетів, а поморщені й скоцюрблені
яблука, схожі на ті, що в  нашому дитинстві росли
у  затінку високих димарів теплоелектростанцій Ново­
го Сараєва, душені смоґом важкої промисловості соціа­
лізму, будуть значно дорожчими від великих, рум’яних
яблучиськ, сильних і  здорових, як американський во­
як в  Іраку, але багаті люди будуть їх остерігатися, як
у  наші часи, за доби соціалістичного самоврядування
і  політики економічної стабілізації усіх юґославських
урядів від Веселіна Джурановича і  Мілки Планінич до
передвоєнного Анте Марковича, остерігалися всього,
що не домашнє, а чуже й штучне.
З тієї боязні й міфів народжувалися часом і деякі цікаві
ситуації. Скажімо, банани мали погану репутацію, ніби
їх виготовляли на фабриці штучних барвників і ароматів
або щоденно сприскували пестицидами, хоча водночас
було поширеним колективне переконання, що банани
ростуть у  пралісі. А  чи існує природніший і, в  певний
спосіб, більш домашній відповідник пралісу? Банани не
вважалися здоровими, належали до того ж зневаженого
харчово-культурного ранґу, що й  шоколад і  гамбурґер,
і так було аж до падіння комунізму. Можливо, причиною

14 Міст Сират  – у  мусульманській есхатології так називають міст над пеклом, що

провадить до раю.

70
була доступність бананів протягом усього року, а решта
овочів і фруктів з’являлися відповідно до сезону. Товарів
з теплиць, де рослини плодоносили й узимку, майже не
було, тож, імовірно, банани зневажали за те, що не ша­
нували законів природи або ж походили зі світу, де такі
закони не діяли. Домашнім, своїм є  відтак лише те, що
рос­те із землі у ту пору року, в яку має рости й достигати.
Все інше є протиприродним і нездоровим.
Від пацієнтів з  Пале і  Соколаца (про яких у  цьо­
му прощальному есеєві ще йтиметься) отримував най­
незвичніші дари: заколотих поросят чи половини сви­
ней різних розмірів, на шкірі яких, відповідно до так
ніколи і не з’ясованих правил, хімічним олівцем друко­
ваними літерами було написано «для лікаря Єрґовича».
Мене, тоді ще малого хлопця, лякали ці присвяти.
А зрозумів я причину лише наприкінці сімдесятих,
переглядаючи «Хрещеного батька». Та кінська го­
лова на ліжку нагадувала мені присвяти з  молочних
романійських поросяток, підступно спійманих поза се­
зоном биття, щоб зробити лікарю честь.
Навіщо писалися ті присвяти?
Може, через те, що обдаровували лікаря, людину вче­
ну, та й дар їхав у місто, де записується все важливе?
У ті часи Романія була відомою одним травником,
який, вірилося, лікував, коли медики опускали руки, і од­
ним гуслярем, буцімто найкращим на всю Юґославію.
А  найкращим він був, видається, бо в  сімдесятих ви­-
с­півав найбільше пісень десятискладовим віршем про
товариша Тіто, Рух неприєднання, Закон про колектив­
ну працю…
Коли на початку 1977 року в  авіатрощі біля Сараєва
загинув голова Союзного виконавчого комітету, юґо­
славський прем’єр Джемал Бієдич, традиційне для таких
си­туацій вечірнє попурі концертів класичної музики,

71
що їх транслювало телебачення, було перервано неймо­
вір­ним сюжетом, який я  роками розшукував, розпиту­
вав усіх і нарешті довідався, що його знищили і те диво
залишилося тільки в спогадах телеглядачів: без жодно­
го анонсу, після якогось, скажімо, «Реквієму» Моцарта,
знятого на Белґрадському музичному фестивалі хтозна-
якого року, на екранах наших телевізорів з’явився Коста
Плакалович у бойовому народному вбранні, з гуслями,
що мали голову у формі комуністичного герба з шістьома
факелами і п’ятикутною зіркою.
Мені було несповна одинадцять, моє враження не мо­
же бути об’єктивним, але те його голосіння, в якому ще
до висновків судмедекспертиз і повідомлення щоденної
новинної телепередачі про точні обставини катастро­
фи описував смерть товариша Джемала і  дружини йо­
го Разії, донині залишилося одним із моїх найбільш
інтенсивних глядацьких, читацьких і  слухацьких пере­
живань.
Той гусляр належав до того  ж світу, що й  люди, які
підносили батькові підписане порося.
Навіть можливо, що він бодай раз у житті був батько­
вим пацієнтом і тоді, ймовірно, подарував йому порося.
І, без огляду на усний характер своєї творчості, ще його
й підписав.
У кожному разі той підпис був поступкою перед
містом.
І був підтвердженням, що вони, з Романії, належать до
того ж світу, що можуть бути вихованими й увічливими
і що вміють шанувати міські звичаї.
Але де ж у місті могли вони бачити підписану свиню?
Може, печатки ветеринарної служби, що у  сімдесяті
роки вже з’явилися на рульках і лопатках мертвих тва­
рин, вони сприймали за різновид підпису і присвяти?

72
 Або ж, що також не є  неймовірним, десь бачили, як
письменник  – дитя міста за визначенням  – підписує
книжку – а немає нічого більш міського за книжку, – тож
вирішили вчинити так само, підписуючи те, що, з пер­
спективи міста, мають найдорогоцінніше і що, у певний
спосіб, є важливою складовою їхньої ідентичності?
Батько не ламав собі голову над причинами, через
які вдячний пацієнт виписував на свині його прізвище,
навіть у люб’язній присвяті. Йому залежало тільки, щоб
ніхто не порушував його спокій блакитним конвер­
том і не нищив його велику й шляхетну ілюзію про себе
та свою місію на цьому світі.
 ХХІ

Ясна річ, найчастіше йому приносили алкоголь.

І саме цей дар був точкою визначення соціальної
та класової стратифікації.
Селяни, яких серед пацієнтів було, однак, найбільше,
з якоїсь причини вважали, що лікарі до домашньої ракії
не ставляться з таким же трепетом, як до домашніх яєць.
Або ж їм здавалося, що припущення, нібито лікар може
бути любителем м’якої сливовиці й насолоджуватися її
хмільними чарами, є непристойним. Можливо, в цьому
було трохи забобонного переляку за власне добро: якщо
лікар, як і вони, п’є ту страшну ракію, від якої назавтра
зранку болить голова і  нестерпно смердить гівно, тоді
він, мабуть, і не лікує щось таке складне, невидиме, хи­
мерне й міське, як лейкемія.
І так, сполохані тим чи іншим страхом, селяни обда­
ровували лікаря напоями з магазину самообслуговуван­
ня.
Алкоголь у нас, проте, був символом статусу, а не як,
скажімо, половина свині – підтвердженням народної
геніальності.
Пацієнти, без огляду на статус і походження, найчас­
тіше приносили пляшку закордонного коньяку.

74
 Наприкінці сімдесятих то був алкоголь високого ранґу,
не лише завдяки ціні, а й факту, що був імпортним – або
всі думали, що був імпортним, та  насправді розлива­
ли його у Спліті, – а у вісімдесятих цей коньяк став ем­
блемою найчисленнішого нижчого середнього класу,
фірмовим знаком останнього десятиліття юґославських
корчем і шинків.
І хоча той коньяк набув поширення, все ж залишився
доволі репрезентативним як на подарунок лікареві.
Зовсім бідняки приносили вітчизняні «Badel» або
«Zvečevo», чи геть уже пролетарський «Rubin», який на­
ливали в  сараєвських кондитерських, що не платили
податки і  завдяки дешевшим високоградусним напо­
ям стали пристанищем міських алкоголіків на їхньому
останньому, цирозному, етапі життя.
Приносили й  різноманітні лікери, яких, так при­
наймні виглядає у спогадах, було більше, ніж нині, всі­
ляких, божевільних і безглуздих, усіх кольорів і відтінків,
у  пляшках розмаїтих форм. Здається, по юґославських
ґуральнях їх створювали й  дизайнували якраз задля
строкатості й кічуватості форми; лікери, мабуть, купува­
ли тільки для того, щоб були гарними, як тарелі з пла­
стиковим бананом, яблуком, апельсином і  гроном ви­
нограду, що прикрашали юґославські світлиці того часу,
і  щоб використовувалися з  важливих церемоніальних
приводів, яких було греблю гати, зокрема в  період
соціального добробуту і  формування якогось нового
громадянського суспільства.
Крім того, лікери здавалися ідеальними в  тому не­
звичному й неповторному ритуалі, що, на жаль, як і ба­
гато іншого, зник разом із розпадом держави й війною
і  в якому церемоніальний дар, скажімо, коробка цуке­
рок, переходив із рук у руки, з дня народження на день
народження, та й від лікаря до лікаря, аж поки в неї не

75
спливав термін придатності. Пляшка лікеру могла, пе­
редана, наче естафета, протривати ще одну юґославську
історію, і ніхто б її не випив.
Аж до кінця вісімдесятих років, коли в  усіх більших
містах відкрилися free shops, в яких можна було купува­
ти й за динари, віскі доктору Єрґовичу приносили вкрай
рідко. Тим, у кого були на нього гроші чи хто мав нагоду
привезти із закордону (раніше у наших магазинах само­
обслуговування віскі було лише під якимись підозрілими
етикетками або  ж відворотно й  непристойно дороге),
дарування віскі, мабуть, здавалося занадто позерським
і неделікатним, особливо поблизу і в контексті білокрів’я.
Іншим, що не були такими витонченими, віскі було
або не по кишені, або ж не ставили його вище за коньяк.
А може, до віскі були й певні ідеологічні упереджен­
ня, оскільки публічно, в газетах, на радіо й телебаченні,
про нього згадували тільки у двох випадках: його пили
негативні персонажі у вестернах і – що значно цікавіше –
пиття віскі чи пригощання ним спільників було розпов­
сюдженим елементом викривальних репортажів про,
щоправда, рідкісні афери з темою так званого виробни­
чого криміналу.
Серед народу про віскі говорилося також і  в одному
міфічному контексті: товариш Тіто на острові Бріуни
вітав гостей – Річарда Бартона, Елізабет Тейлор і Орсона
Велса, згадаємо лише відомих розпусників  – віскі й ку­
бинськими сигарами.
Але тим віскі ми пишалися, не мали чим йому
дорікнути, і коли врешті, наприкінці вісімдесятих, і самі
почнемо пити ту імперіалістичну ракію  – яку до того
від ідеологічних наклепів у  вітчизняних газетах боро­
нив лише Богдан Тирманич, – це буде тільки тому, що ми
тітоїсти, а не через те, що ми долучилися до морально-
політичних відступників по лінії віскі.

76
 Що це саме так, підтвердиться за кілька років, коли
під час війни в опозиційних до режиму белґрадських га­
зетах, а потім і скрізь по колишній батьківщині почнуть
з’являтися фотографії Слободана Мілошевича, який ку­
рить сигару, і коли в негативному, ясна річ, контексті пи­
сатиметься про те, що з усього алкоголю найбільше він
любить віскі.
То була, на жаль, даремна і відчайдушна спроба зав­
дяки чорному піару зобразити в  поганому світлі люди­
ну, яка скрутила роги і  багатонаціональній Юґославії,
і  її міфологемам, про що в  пізніші часи лексикони
юґоностальгії писатимуть так довго, поки в низці пафос­
них виступів не зредукуються до банальності і  в такий
спосіб будуть піддані забуттю.
Нині, в останні миті юґославської ери або в останні
миті згадувань про неї, цікаво зауважити, що Мілошевича,
як і всіх інших розбійників та імперіалістичних слуг, за­
суджували за віскі, тож навіть його близькі не намагали­
ся відстояти його право впиватися цим напоєм.
Адже як нектар був напоєм богів, так віскі було на­
поєм товариша Тіто.
Мій батько, втім, не пив.
Або з  кимось із приятелів  – мав їх, може, двох  – за­
ливався на якійсь із тих, для мене завжди таємничих,
чоловічих самовбивчих пиятик.
Але й таке з ним трапилося, наскільки я знаю, всього
раз чи двічі за час мого дитинства.
Нелегко йому було спекатися всіх тих пляшок.
У сімдесятих, доки ще приходив до нас, він прино­
сив торби, в  яких дзвеніли пляшки з  міцними напо­
ями. Бабуся складала їх на полицях у  коморі, за банка­
ми з  консервацією. Пізніше, коли я  приходив до нього
у відділення, разом з грішми на кишенькові витрати він
впихав мені в руки пластикові пакети з пляшками.

77
 Так роками я полегшував йому той незвичний клопіт –
як позбутися всього того алкоголю: комора наша давно
вже була як у російських контрабандистів, пляшки стоя­
ли скрізь по квартирі й лише збільшували безлад нашо­
го життя, маминого і мого, зокрема коли померла бабуся
і в нас припинилося готування, пилососіння і витиран­
ня пилу.
Наше товариське життя ніколи не було надто актив­
ним, не пригадую, щоб мати чи я хоч колись передарову­
вали ті батькові алкоголі.
Якби не було Радована Караджича, хтозна, як би ми
позбулися всіх тих пляшок.
А так допомогли нам пережити війну. Точніше, мені
допомогли.
За шістнадцять воєнних місяців, які я прожив у Сарає­
ві, перш ніж виїхати або – як це по-сараєвськи делікат­
ніше казалося  – втекти у Заґреб, ми встигли позбутися
більшості алкоголю.
Залишилися тільки пляшки з  найбільш сумнівними
рідинами, скажімо, сливовиця карамельного кольору від
якогось словенського виробника, що мала фірмову на­
зву «Grom» і, закупорена, виглядала небезпечно, ніби
осліпить того, хто наважиться бодай понюхати її. Коли
до мене приходили друзі, я виносив ту пляшку, показу­
вав їм і говорив, що сам вип’ю літр цієї громівки в день,
коли НАТО вступить у війну в Боснії і зітре Караджича.
Роками після війни я розпитував маму, що вона зро­
била з напоєм «Grom», бо пляшки вже не було в коморі,
але вона не пригадувала. Напевно, комусь подарувала,
бо її, на відміну від мене, війна не навчила насолоджува­
тися пияцтвом.
Ось так я частково випив, а частково роздарував ту не­
звичайну колекцію лікарських подарунків, з котрою якось
минула і батькова лікарська кар’єра.

78
 Але і в тому була якась незвичайна логіка, а навіть і по­
етична послідовність: лейкемія з воєнної і післявоєнної
перспективи здавалася найбільш мирною з усіх страш­
них і  фатальних недуг. Бліда й  неприсутня, вона пере­
творювала, в уяві простих людей, кров у воду.
Лейкемія є  міською  – селянинові було важко пояс­
нити, що взагалі існує така хвороба, що це не якесь пе­
кельне закляття котрогось з архаїчних і епічних ворогів,
а якщо це не так, то значить, що точно прийшла з міста.
І як уже буває з усім загадковим у нашому, балкансько­
му світі, лейкемія  – поширювалася історія, сильніша за
будь-який факт, що доводив зворотне – це хвороба доб­
рих, вихованих дітей, домашніх янголів, доньок, які щой­
но вступили в університет у Сараєві, батьків, що ніколи
не були у лікаря, а могли й ведмедя збороти, і тоді одного
дня їм заюшила з носа кров…
Лейкемією не хворіли ті, що були недосконалими.
Під час війни така хвороба не мала сенсу.
Попри це, у сараєвській війні не помирали від недуг.
Із усіх, кого ми знали, лише один скульптор помер від
інфаркту, і одного бібліотекаря, колишнього ченця, зби­
ла машина. Інших було вбито.
Після війни лейкемія – як хвороба і як метафора – по­
вернулася швидше, ніж ми думали. Але батька це більше
не стосувалося, оскільки він був пенсіонером.
 ХХІІ

Молодим лікарем, ще в середині п’ятдесятих, він узяв

додаткові години прийому в Соколаці й Пале.
Роки спливали, покоління змінювалися, він розвивав­
ся як спеціаліст і піднімався вгору по ієрархічній драбині
кошевського лікарняного царства, здобув спеціалізації
і  субспеціалізації, був навіть на якихось стипендіях за
кордоном, переважно в Польщі, в ті крижані й бурхливі
часи Ґомулки, що його, як і  фільми Вайди, взагалі
не торкнулися, бо він у  Варшаві займався ґенами та
іншими найменшими частинками людини і  людства;
насамкінець він став і дуже шанованим у суспільних ко­
лах боснійської столиці, що весь час розросталася, але
й далі, кожного другого вівторка й четверга, після вико­
нання всіх лікарняних обов’язків, та й на вихідних, коли
це було потрібно, а  потрібно було майже завжди, їздив
у Пале чи Соколац, обходив хворих у навколишніх селах
Мокро, Вучіїй Луці, Кнежині, лікував людей від серце­
вих, легеневих, ниркових і більшості інших недуг з опису
служби лікаря загальної практики, з роману російського
реалізму.
На цьому епізоді батькового життя легко піддатися
оспіваній романтиці тодішніх ударників.

80
 Хоча в тих його виїздах у  Пале і  Соколац, що трива­
ли точно половину його життя, було більше неврозу
і внутрішньої слабкості, ніж робочого активізму. Він не
знав, як одного дня прийти до цих людей і сказати їм, що
більше не буде їхнім лікарем.
Він не бачив проблеми в  тому, що для більшості
лікарів було б проблематичним і що об’єктивно є справді
проблематичним, ‒ що зранку лікує людей від матема­
тично складних і  комплексних гематоонкологічних не­
дуг, а пополудні виписує їм сечогінні засоби через рапто­
во набряклі ноги й заглядає в загноєні дитячі горлянки.
Так він працював, а я про цей його незвичний спосіб
згадую, коли розважаюся в  редакції газети, редагуючи
статті молодих журналістів, хоча це не є моїм обов’язком,
ніхто від мене цього не вимагає і  жоден колумніст чи
журналіст з моїм статусом нічого подібного не робить.
Вважаю, що в цьому наша характеристична подібність.
Та й без цього романійська частина батькової біографії
вплинула на мене в  емоційному сенсі або принаймні
схилила мене більше думати про речі, які за інших об­
ставин, можливо, зосталися б поза моєю увагою.
Анекдот, який я часто повторюю і розповів у багатьох
есеях та інтерв’ю, та побоююся, що колись не зможу йо­
му опиратися і якось про той епізод напишу фікційний
текст: восени 1965-го, після обходу хворих у Пале, в який
тої суботи із Сараєва він узяв з собою і мою маму, вони
залишилися переночувати в єдиному на той час, старо­
му готелі, зведеному ще за Габсбурґів, який називався
«Панорама».
Я зачатий тієї ночі. У тому  ж готелі у  квітні 1941-го15
переночував король Петар з генералом Калафатовичем

15 6 квітня 1941 року німецько-італійські сили почали війну проти королівства Юґославія,
капітуляцію підписано 17 квітня.

81
(який пізніше підпише капітуляцію), перш ніж поки­
нути свою любу землю і податися на еміґрацію, що ви­
явиться, як і еміґрація більшості європейських монархів,
довічною.
Через п’ятдесят років, у квітні 1992-го, у готелі «Пано­
рама» буде осідок уряду Караджича. Це тут ухвалювали­
ся оперативні рішення про облогу Сараєва, кільце з вог­
ню й олова, яке – разом із усяким іншим злом – назавжди
змінить парадиґми нашого життя, а потім і воно змінить
напрямок, наче дерево, що, впершись у скелю, починає
рости в  інший бік, той, на котрому, якби все було нор­
мально, його б ніколи не було.
Якби не було Радована, то й мене у Заґребі ніколи б не було.
І ось так, між молодим королевичем Петаром і зрілим
Радованом Караджичем, зачато метафору, з якої я наро­
дився.
А що метафора не є жартом, і що цілі світи постають
і  зникають у  метафорі, знає кождий, хто читав Старий
Завіт.
Мілан Кундера пише, що нашої цивілізації й  не бу­
ло б, якби не одна жінка, у всьому іншому зовсім не важ­
лива, яка з розбурханих вод не виловила б кошик з дити­
ною, приреченою на смерть.
Та дитина виросла в  біблійного Мойсея, з  якого все
й почалося.
Ясна річ, тієї події, можливо, насправді й  не було,
правдоподібно, що не було, але чим узагалі була  б ми­
нула реальність, та, з  учора, з  минулого року і  тисячі
років тому, якби не була твердо зафіксованою в  недво­
значному історичному документі (а що  б це мало бути
і як перевіряється «твердість» історичних документів?),
а залишена людській пам’яті, фантазії й леґенді?
Навіть якщо вона надається до перевірки, та й існують
археологічні чи судово-медичні докази, минула реальність

82
є  лише метафорою. Минуле є  метафорою, як і  історія.
Література є вмінням організувати низку метафор і пере­
творенням минулого у нову реальність.
Метафора є  тим, чого нема, а  все одно воно живе –
те, з чого починається історія, що розповідається в  ку­
пе поїзда чи переплавляється в текст. З метафори, наче
з першої часточки, постало все, у метафорі, ніби в чорній
дірі, все зникне.
Я б міг соромитися факту, що мене було зачато у готелі
«Панорама» в Пале. Це не личить ані парадиґмі нації, що
мені випала і яку своїм зростанням я вшанував, та й мій
світогляд не пасує до цієї настільки неотесаної обстави­
ни. Крім того, йдеться все ж про випадковість.
Але в кожному разі та випадковість є доленосною.
Якби тієї суботи мій батько не хотів покрасуватися, як­
би не зняв номер у готелі, якби моя мама не погодилася
або якби все відклали на інший день чи всього на кілька
годин, я  б не народився. Сперматозоїд, що запліднив
яйцеклітину, був  би вже занадто старим та  втомленим
і не прибув би першим до цілі, тож на моєму місці тепер
був би хтось інший чи – мені приємніше так думати – якась
інша. Сподіваюся, вона б добре знала математику, була б
відомою мікробіологинею, жила б у Торонто і поволі б уже
забувала цю мову, а разом із нею вимила б і її гіркість.
Тому, оскільки йдеться про випадковість, що є части­
ною певної метафори, той факт, що я  зачатий у  готелі
«Панорама» в Пале є однією з найважливіших обставин
у моєму житті.
Зрозуміло, я б міг цього соромитися і відтак замовчати.
А могло би трапитися, що мама ніколи мені й не ска­
зала, де я був зачатий.
Батько мені про це, як і про все інше, що стосувало­
ся його приватності, не розповів. Її я спитав, і вона мені,
навдивовижу щиро, з численними деталями, розказала.

83
 Я мав кільканадцять років. Якби мовчала, я  б про
це нічого не знав, король Петар і генерал Калафатович
ніколи б до мене не наблизилися, не було б метафори.
 ХХІІІ

Найбільше в житті часу з батьком я провів у Соколаці

й Пале.
Забирав мене і  маму, з  якою давно був розлучений,
щоб ми могли надихатися повітрям.
Часом їхали тільки ми вдвох.
Незадовго до цього, аж у  середині вісімдесятих, він
здав на права і купив «Renault 4».
Автомобіль був сірим, я  пам’ятаю його номери:
SA 827-96.
Після рено у вісімдесятих він їздив на «Citroen Visa»,
і насамкінець, за кілька місяців до війни, на маруті. Та­
кими були три автомобілі в його житті.
За кермом він слухав бельканто, Маріо Ланцо, Шо­
пена і  Моцарта – винятково той тип музики, який не
приносив йому втіхи, але за яким  – у дивний і чудний
спосіб – сумував.
Так фортепіанні концерти перегукувалися з мотором
його «четвірки». А він у вигаданому, дитячому ритмі та­
рабанив по керму і вдавав, що насолоджується.
Роками, перед отриманням прав і покупкою першого
авта, в Соколац і Пале він їздив автобусом.

85
 Людям було незручно, що їхній лікар приїздить ци­
ми смердючими, роздовбаними, школярськими і ро­
бітничими автобусами, що тхнули всім на світі, най­
більше – слабо перегорілим пальним і  виділеннями
слабких шлунків, тож часом здавалося, що вихлопна
в  них випущена всередину, як у  тій страшній белґрад­
ській душогубці16 з  телевізійного фільму Сави Мрма­ка.
Тому за ним часто висилали службову машину громади,
але йому це не подобалося, бо могли заговорити, що він
катається за державний кошт.
Визнавав, що йому пропонували зробити водійські
права по блату.
Є люди, які про все подбають.
Лікар не мусить ні про що турбуватися.
Мама про це говорила зі зневагою, загалом про йо­
го соціальні навички, побоювання і фрустрації говорила
з презирством.
Урешті я не знаю, чи пацієнти з  Пале зробили йому
водійські права, але він точно не здавав екзамен, як усі
інші люди. Та й у сімдесятих-вісімдесятих роках Сараєво
було найгіршим містом у  всій Юґославії для отриман­
ня водійських прав. У  середньому кількість спроб зда­
ти водійський іспит коливалася від п’яти до дванадцяти,
квітнув бізнес, який сучасною мовою можна  б назвати
публічно-приватним партнерством: інструктори їзди,
що, як і  таксисти, за соціалізму були приватниками,
і міліціонери на пенсії, з яких і складалася екзаменаційна
комісія, мали спільний інтерес у  тому, щоб кандидат
якомога більше разів не здав. Інструкторам би тоді пла­
тили за додаткові години занять, а члени комісії отриму­
вали плату за кількістю виходів на іспит.

16 Спеціально обладнана вантажна машина, в якій людей душили газом. Фактично –

газова камера на колесах.

86
 І ось так майже ніхто не був зацікавленим у тому, щоб
людина за життя склала водійський іспит і з кандидата
стала водієм.
Батько іспит склав з  першого разу, що не трапляло­
ся ні з ким, хто не мав зв’язків. І то дуже добрих зв’язків.
У ті часи йому було вже далеко за сорок.
Він став водієм, бо просто був змушений. Але коли
нарешті почав їздити, радів як дитина тим коротким
мандрівкам, свободі, яка відкривається перед людиною,
коли вона сідає в машину й рушає.
Раніше він не наважувався.
Цей різновид страху я впізнаю в собі, не знаю, чи по­
ходить він із ґенів, а  чи з  суспільних обставин, але, як
і він, я зі страху відмовлявся, перш ніж щось спробувати,
і в такий спосіб позбавив себе багатьох утіх, на чимало
чого я не відважився, думаючи, що я на таке не здатен.
Батько ніколи не навчився плавати. Не мав сміливості
або ж боявся, що хтось його побачить. Я, однак, плаваю.
 XXIV

Заводив мене в будинки, де лежав хтось хворий.

На дебелих селянських перинах лежали, наче в  яко­
мусь білому морі; переважно то були старці й  ста­
рушенції, яким він слухав легені та  серце, обмацував
печінку і підбадьорював їх більше-менш так, як минуло­
го четверга я осмілював його.
І поки я йому говорив, що він обов’язково мусить по­
правитися, ніяково, ніби нас хтось слухає, мені прига­
дувалося, що те саме  – тепер мусите поправитися  – він
говорив тим романійським старцям, що дивилися на
нього, як на Бога. І я знав, що він добре пам’ятає ті свої
слова і їхню ціну.
Та й тоді, під час останньої телефонної розмови і кон­
такту в  житті, ми розмовляли, як двоє відчайдушних
атеїстів. Батько не мав лікаря, на котрого міг дивитися,
як на Бога, бо для нього такий лікар не існував.
У тих сільських хатах у Мокро чи Вучія Лука, що не бу­
ли поштукатурені й не мали перил на зовнішніх сходах
і  терасах, жили переважно серби. У  той час то не було
важливим, але згодом стане. І знову однією, щоправда,
достатньо кривавою метафорою: гранати, міни і ракети
прилітатимуть з місцин, в які кожного другого вівторка

88
й четверга, а також дуже часто й  на вихідних тридцять
років він їздив лікувати людей. Вистрілюватимуть їх, до
болю часто, його пацієнти, їхні діти і внуки.
І та, що приземлилася в його світлиці, могла бути гра­
натою котрогось із його пацієнтів.
Те, що в  гнітючій медійній, політичній і  епічній
патетизації стало частиною загальної націоналістичної
риторики – що колишні сусіди, ті, яким ми чинили доб­
ро, годували, захищали й допомагали, стріляли по нас,
поки ми, беззбройні, переховувалися по своїх хатах,  –
з моїм батьком трапилося насправді.
Нещастя було подвійним: пацієнти, біля яких він за­
лишив половину свого життя, намагалися його вби­
ти, а  радіо, телебачення і  газети створили риторику,
в  якій його історія стала неможливою, бо вона, наче
пропаґандистський код, трапилася з  усіма. А  оскільки
те, що трапилося з  усіма, насправді не трапляється ні
з ким, тож урешті і його не вбивали ті, кого він лікував.
 XXV

З Романії я  пригадую деякі з  найстрашніших, абсо­

лютно незбагненних сцен.
Цю спробую зобразити так, як я пережив її того дня.
Була субота, батько взяв мене із  собою, то було ще
в той час, коли він не мав водійських прав. Ми приїхали
в якесь мале сільце біля Соколаца, не знаю, як воно на­
зивалося, до хати, в котрій якийсь молодий чоловік май­
же вмирав від серця. Пригадую, що вони говорили про
те, як вода почала прибувати на минулих вихідних, від
щиколоток до колін, і що потім вона піднімалася і ско­
ро дійде до серця. Батько кивав головою і  морщився,
якась літня жінка, що в  автомобілі швидкої допомоги
приїхала з нами із Сараєва, плакала й голосила щоразу,
коли її чоловік заводив мову про ту воду, а мені запало
в пам’ять, що люди помирають, коли їхнє серце втоне.
І нині та сцена постає мені перед очима, коли чую, що
хтось має хворе серце.
Батько не завів мене до хати, а залишив надворі.
Може, таке трапилося колись ще раз, а може, й ніколи.
Було літо, місяць серпень, широка, буйна левада, по­
серед якої люди із сокирами, пилками й молотками кле­
пали дерев’яну конструкцію невідомого призначення.

90
 Я сидів на пеньку й  дивився на них. Вони сміялися
й  докидали щось мені. Були непоголені й  беззубі, як
і більшість старих романійців того часу, а мені всі беззубі
люди здавалися чомусь злими й небезпечними.
Невдовзі приїхало більше людей, цього разу моло­
дих, вони паркували автомобілі, ширився якийсь див­
ний настрій. Вони збуджено про щось говорили, з тран­
зистора долинала трансляція перших пообідніх ігор.
З’явилося четверо голих по пояс, волокли скованого
ланцами звіра.
Він видає звуки, які до того часу, а мені десь п’ять років,
я  не чув. Позаду них іде чоловік у  білому лікарському
халаті, з великою шкіряною торбою.
Доволочили звіра до дерев’яної конструкції, а  те­
пер повертають його на спину і в’яжуть ланцюгами. На
один, два, три рухом, ніби ламають грубу гілляку, ті чет­
веро розчепірюють йому задні ноги й приковують до ба­
лок.
Чоловік у білому халаті відкриває торбу і виймає з неї
якийсь металевий інструмент, схожий на той з батьково­
го кабінету, тільки значно більший, хапає ним величезні
звірячі яйця, створіння пронизливо ричить, тоді чоловік
бере великий дерев’яний молот і б’є.
Раз.
Другий раз.
Третій раз.
Щоразу звір судорожно смикався, аж підстрибувала
дерев’яна конструкція. Чоловіки намагалися її втрима­
ти, але підстрибували разом із нею.
Ричання молодого бичка, тепер уже вола, не мо­
жу порівняти ні з  чим, що довелося колись чути. Або
настільки пронизливий голос живого створіння я більше
в  житті не чув, або  ж цей спогад є  таким, що чогось
страшнішого я вже й не годен почути.

91
 Я сидів на своєму пеньку, дивився і  не знав, що
відбувається.
Люди знову сміялися, тварина тупо, рівним, відсутнім
голосом, і далі вила, було готово.
Батька не було довго.
Коли він вийшов, я знав, що молодий чоловік помер.
З хати доносився крикливий жіночий голос, але значно
слабший і менш дошкульний за голос того вола.
Я ні про що його не питав, як і не розповідав про по­
бачене. Нікому я цієї історії не розповідав.
 ХХVI

Друга неприємна подія стосувалася бабусі.

Моя бабуся, яку я називаю ноною, мамина мама Олґа
Рейц, у  дівоцтві Стублер, неймовірно бридилася, коли
мова йшла про їжу чи питво. Боялася, щоб вона сама чи
хтось із її близьких, а передусім я, бо мене любила більше
за обох своїх живих дітей, через зіпсовану їжу чи неви­
миту склянку не підчепили якусь важку й  невиліковну
хворобу.
В інших справах не була аж такою чистоплюйкою, але
зі шлунком була вельми обережною.
Нона ще з  якихось поганих часів у  її житті була за­
пеклою атеїсткою, антинаціоналісткою  ж була завжди.
Я би про це не згадував, якби не трапилося щось, після
чого вона миттєво прикусила собі язика, а  потім, що­
правда, надаремно, сто разів намагалася пояснити: мені
було дев’ять років, батько незадовго до того отримав
права і купив рено, хотів мене забрати із собою в один зі
своїх романійських лікарських візитів.
Вона, яка йому багато чого в житті не вибачила і якій
не давав спокою його слабкий характер, суворо сказала
батькові, перш ніж передати мене в його руки:
– Дивися, щоб не з’їв чогось у сербів!

93
 Він збентежено глянув на неї, моя завжди легка на
крик мама заверещала – мамо, думай, що говориш біля
дитини!  – батько схопив мене й потягнув геть, намага­
ючись, ніби я, скажімо, недорозвинене трирічне маля,
зайняти мою увагу чимось іншим, щоб якомога швидше
я забув той дивний вибрик.
Зрозуміло, що я не лише його не забув, але він у мені
відтиснувся як ще один знак ідентичності, може, й не та­
кий важливий, але впізнаваний упродовж усіх цих років.
І, ясна річ, знову ні про що я не питав.
Вона  ж невдовзі, думаючи, що я  не зрозумію приво­
ду, одного вечора перед телевізором почала розповідати
про те, які мусульмани, навіть коли вони найбідніші, ду­
же чисті й  порядні, оскільки їхня релігія каже їм часто
митися і  завжди перебувати близько до води. Тому, го­
ворила вона, а я ні про що не питав, у мусульман можна
й із підлоги їсти. Сербів і хорватів їхня релігія не вчила
гігієні, тож вони не чисті, і в них не треба їсти, якщо лю­
дина добре їх не знає. А  потім перераховувала якихось
наших родичів-робітників, у яких їй і каву гидко пригу­
бити, не кажучи вже про щось більше.
Так виправдовувалася за одне ексцентричне, сучас­
ною мовою кажучи  – політично некоректне речення,
яким, думалося, затруїла мою ідеологічно і під кожним
іншим кутом невинну дитячу душу.
Батько, аби згладити все, того дня приставав на кож­
ний почастунок, змушуючи мене, щоб у всіх я їв і пив, як
у сербських, так і в мусульманських хатах, щоб я затямив,
що всі люди однакові й усі однаково чисті.
Не знаю, чи в такий спосіб ще виховують дітей, і в краї­-
нах розшарпаної Юґославії, і  ширше. Внаслідок різно­
манітних родинних, ідеологічних, та й просто життєвих
припущень мої розлучені батьки, як і  моя нона, бу­
ли впевнені, що у вихованні дитини ледь чи існує щось

94
важливіше за потребу навчити, що всі люди однакові
й ні­хто не є кращим чи розумнішим, бо належить до тієї
чи іншої нації. Крім цього, здається мені, їм ще було важ­
ливо хіба те, що я не став злодієм. Усе інше було можли­
вим і дозволеним.
Вони були інфіковані красивою комуністичною ві­
рою, чи просто щось інше змушувало їх боятися зневаги
до інших? Правдоподібніше, що друге.
 XXVII

Існувала й ментальна різниця між романійськими му­

сульманами і сербами.
Крім того, що перших було менше – дитиною я якось
і не зауважував, що вони чистіші за інших, – свою вдяч­
ність лікареві вони виявляли в тихший спосіб і у власних
чотирьох стінах.
Причому треба знати, що у  той час майже всі това­
риства були змішаними: у кафе, поліклініці, автобусі чи
автобусній зупинці, в тих місцях, де батька впізнавали.
Також і  те, що деякі мусульмани поводилися зовсім як
серби, а деякі серби були вилиті мусульмани. Так воно
вже є  у  змішаних середовищах, або принаймні так бу­
ло, бо сьогодні в  Боснії майже немає змішаних середо­
вищ, тих, в яких напевно не знаєш, хто є більшістю, а хто
меншістю. Змішаним є лише те середовище, де Інший не
почувається національною меншиною. Числа й  стати­
стика не є найважливішими.
Тому завжди незручно, і  завжди людина має певну
потребу виправдовуватися, щойно почне говорити, що
одні були такими, а  інші були отакими, але така про­
мова хоч і є близькою до упередження і стереотипу, по­
деколи й точна. А  в ситуації, коли вона не точна, у  ній

96
усе ж криється щось так само важливе: схвалена загаль­
но позиція щодо певного питання чи речі.
Існувало загальне уявлення про те, якими є  рома­
нійські мусульмани, і якими – романійські серби.
Серби свою вдячність виявляли в  бурхливий спосіб.
Крім частування лікаря у  своєму домі, їм хотілося зро­
бити щось, що помітять і  обговорюватимуть. Свого
рятівника і зцілителя хотіли показати на чаршії, щоб усі
його бачили й знали. Кликали його стати кумом і про­
понували йому брататися.
Батькові таке, вірогідно, подобалося.
Коли всі тобою захоплюються, і сам поволі припиняєш
перейматися.
Пале і Соколац, Романія і передроманійський край ма­
ли цікаву історію під час Другої світової війни. Крім того,
що через регіон проїхав молодий король у часи, коли йо­
го королівство розпадалося, і що на самому початку по­
встання комуніст із Рієки Славіша Вайнер, намагаючись
відірвати людей від четників, запозичив дещо з  їхнього
образу – відпустив густу чорну бороду, натягнув на голо­
ву волохату папаху – і вимусив, щоб його називали Чіча,
а потім загинув – криптонімічною мовою соціалізму ка­
жучи  – за нез’ясованих обставин, Романію пам’ятають
і через – також криптонімічний – вислів «криза народно-
визвольного руху», за яким в офіційній історії тих часів
не криється майже нічого, кілька порожніх, несписаних
сторінок, але припустити можна будь-що.
Адже після того, як їм убито Чічу, або після того, як самі
його вбили, романійці масово змінювали знаки на своїх
папахах, шапках і  військових кашкетах, зривали зірки
і повертали кокарди, про що свідчить ще один іронічний
історичний факт: останній передвоєнний фільм у Бос­нії
й Герцеґовині – «Глухий порох» Бати Ченґича, знятий за
похмурим і гірким романом Бранка Чопича, розповідав,

97
з перспективи цілковитого розуміння і співчуття з боку
наратора, про ті дні, коли Чічині романійські партизани
перетворювалися в четників.
Четниками вони зосталися майже до кінця війни, ко­
ли, зовсім безболісно, знову змінили сторону.
Комуністична влада ніколи не застосовувала до
романійців той різновид педагогічної вендети, як над
населенням інших регіонів, що масово підтримували
усташів, четників, поплічників окупанта загалом.
Ще й  на кожне державне свято шкільний хор співав
цієї: «Іде Тіто через Романію, і  він веде свої дивізії…».
Якщо їх «і він веде», тоді мусить бути, що і хтось інший
водив свої дивізії, розмірковував я, все ще не маючи
уявлення про ритмічну структуру пісні, як і про те, що –
згідно з геніальним поясненням Марка Вешовича – у де­
сятискладовому вірші треба неабияк брехати, щоб йо­
го можна було співати. А подеколи в такій брехні можна
знайти і якусь заборонену правду. Як, наприклад, з тими
дивізіями.
Був то 1969-й чи 1970-й, коли його повели на гости­
ну в  «Панораму», і  глупої ночі, добряче вже нализав­
шись, прозвучала пропозиція проголосити мого батька
воєводою.
Тієї миті йому навіть на гадку не спало, що це
насправді значить і  який почесний титул йому щойно
запропонували.
Свідомо чи несвідомо, але одразу по тому він забув
про цю подію, а згадав про неї через двадцять років.
То могло бути фальшиве відновлення пам’яті, яке не­
задовго перед війною ввійшло в моду, і всі розповідали
якісь байки, раптово згадуючи всі ті ситуації, в яких їхні
добрі сусіди, приятелі чи куми показували так зване
справжнє обличчя, але ані батько не був схильний до та­
кого, ані з його історії не випливала така мораль.

98
 Він розповідав її з  якоюсь дрібною втіхою, ніби
мешканці Пале його тоді, тридцять років тому, пошили
в дурні в картах, а він викрив їхнє шулерство.
У своєму пияцтві, щасливі мати такого лікаря, вони
причащали його своєю великою таємницею, а  він, на­
че Пітер Селерс у фільмі «Коли я буду там», лише доб­
розичливо усміхався і  нічого не розумів. (Дитиною
я  думав, що маю негарного батька, аж поки не поба­
чив Пітера Селерса. Інші цю схожість не помічають, але
мені й  нині здається, що той чоловік був копією мого
батька.)
А міг, принаймні тоді й  бодай у  дружній грі, бути
четницьким воєводою. Лише з  метою побачити, як то
виглядає.
Урешті пацієнти з  Пале виявилися не аж настільки
невдячними.
Більшість сараєвців на початку війни пережила фрус­
трацію, що пізніше перетворилася в наріжний міф, ледь
не символ ідентичності, щось, що сараєвців визначає
й ідентифікує донині.
Той добрий друг, сусід, кум, а  в особливо привабли­
вих ситуаціях – близький родич, двоюрідний брат, зять
або тесть, усі ті люди сербської національності, які щось
значили в його житті, та й він у їхньому щось значив, за­
звичай душевна людина, друзяка, під кожним поглядом
шляхетна, добровільний донор крові, видатний спор­
тивний діяч, одного дня під кінець березня або на почат­
ку квітня 1992 року без прощання зникнув зі своєї квар­
тири, дому, вулиці, спільного кафе…
Те, що настає далі в тому міфі, служить тому, аби по­
казати широту душі й  толерантність того, хто про це
розповідає: він не має йому за зле від’їзд у Пале, раз та­
кий дурний, то хай собі їде, не має за зле, що тепер він
перший після Караджича, кожен сам обирає свою долю,

99
але як міг поїхати, не сказавши найкращому другу, куму,
плоть від плоті родичу, що їде і що буде далі?
Але й за це наш сараєвець йому б не дорікнув, лише б
сказав: гей, братику, забирай дітей, буде срака!
І ось так уже скоро двадцять років одні сараєвці кви­
таються з  іншими сараєвцями, все доводячи на чужих
гріхах власну моральну і людську правильність.
Урешті з однієї серйозної історії, зі справжнього роз­
риву в  душах багатьох, яких їхні близькі й  дорогі без
слова покидали, відправляючись туди, звідки потім
стрілятиметься по Сараєву, виник непристойно пафос­
ний взірець, чим у  кожен спосіб карнавалізувався той
важливий і трагічний приватний вимір розпаду багато­
культурного і  багатонаціонального Сараєва, що завер­
шуватиметься двадцятьма роками пізніше.
І який завершуватимуть саме ті сараєвці, які іншим
сараєвцям не могли вибачити того, що між людяністю
й нацією вони обрали націю. Правда, вони своїх сусідів
неправильної національності не покинуть без слова,
а натомість своєю поведінкою й ставленням зроблять із
них громадян другого сорту.
Батько не лише не був схильним до пафосу публічних
сповідей і морального самоствердження – батькова істо­
рія була протилежною.
Протягом усього березня 1992 року йому телефо­
нували люди з  Пале і  радили виїхати. То був спосіб,
в  який вони виявляли вдячність. Ішлося про незвичну
пропозицію: вшивайся сам, поки ми тебе не проженемо,
а може й уб’ємо.
 XXVIII

Думаю, він залишився не через якісь важливі й  по­

важні причини.
Коли почалася війна в  Сараєві, йому було шістдесят
три, до пенсії йому залишалося зовсім трохи, а все, що
він у  житті зробив, було пов’язано з  цим містом. Поза
Сараєвом у такому віці він уже нічого не міг почати. За­
лишався, бо не мав куди виїхати.
У «Нестерпній легкості буття» Кундера пише: «Ко­
ли людина на чужині  – вона ніби рухається в  порож­
ньому просторі по канату без страхувальної сітки. Вдо­
ма ту сітку заміняє рідна країна, сім’я, родичі, колеги,
друзі, з  ними легко порозумітися мовою, яку знаєш
з дитинства»17.
На такий ризик він піти не міг, поміж іншим і через
те, що тоді поволі починалося його вмирання.
Скоро перестане працювати, перестане бути тим, що
єдине в його житті й ідентичності характеризувало йо­
го позитивно: бути лікарем, лікувати людей. Від того, що
характеризувало його негативно і що важко йому дава­
лося, він уже звільнився: я  вже не ставив йому питань,

17 Переклад з чеської Воліни Пасічної.

101
він уже не мусив обіймати мене в незручний момент, йо­
го мати вже давно була мертвою, зі світу зникли всі ті
і все те, що могло його шантажувати, що його турбувало
чи лякало.
Його страждання зрештою були схожими на страж­
дання інших людей, серед яких він жив під час війни.
Уже не було Партії, і нікого не обходило, що він з родини
усташів. Утім, невдовзі в  нього, завдяки мені, з’явиться
нове публічне клеймо. Але з ним він дасть собі раду за­
виграшки.
Якби виїхав, лише б поставив себе під загрозу.
 ХХІХ

Дякуючи мені, на нього впало одне з найабсурдніших

звинувачень – що насправді він серб.
До війни він мусив давати собі раду і викручуватися
як устаський син, щоб незадовго до кінця війни стати
сербом. В обох ситуаціях, за сараєвських умов, найбільш
незручна соціальна позиція.
Тільки от у  першому випадку проблему він міг ви­
рішити членством у  Партії і  визначеною фор­мою со­
ціальної неактивності (кажучи просто, устаському сину
не варто було давати комусь привід думати, що преть­ся
кудись поза чергою), а переведення в серба – без­вихідна
і непорівнянна з цим невигода.
Як і чому людина мала б сказати, що вона – не серб?
Зокрема після того, як серби скоїли злочини і про них
почали погано говорити.
Як у такому разі ставитися до твердження, що ти серб?
Скажеш, що ти не серб, мучитиме сумління, бо зра­
диш власний принцип, згідно з яким всі люди й усі наро­
ди потенційно однаково добрі й злі.
Якщо мовчиш, це означає, що ти вже трохи серб,
а  отже мусиш собі давати раду і  в цій шкірі, з  цією
ідентичністю.

103
 Але для чого, раз це не є ані кращим, ані гіршим, ніж
бути хорватом?
Та якби й не було цього силогізму, і якби в тому само­
му Сараєві не було одних і ще інших сербів, якби всі без
винятку серби стріляли по Сараєву, для мого батька бу­
ло б недостойним сказати, що він є не сербом, а хорва­
том.
Окрім того, що цим натякав би, буцімто має щось про­
ти сербів, що й він під час війни став націоналістом, то
втрачав би й дещо зі своєї справжньої ідентичності. Лю­
дина є хорватом тільки доти, поки не мусить цього дово­
дити – зокрема тим, що не є сербом, – бо в ту мить, коли
від неї почнуть вимагати таких доказів, кожна людина –
єврей. Тільки що інші євреї далеко, та й не свідомі свого
єврейства.
Очевидно, що кожен, ну або майже кожен, хто
у  будь-який спосіб міг уголос розмірковувати про його
національність, знав, що мій батько – хорват.
Але намагаючись у  такий спосіб виявити знева­
гу до його сина, а  може, силкуючись через батька при­
грозити синові символічною конфіскацією тієї єдиної
ідентичності, яка в нас узагалі й зараховується до людсь­
ких ідентичностей, вони просто й  безтурботно кілька
разів прозвали його сербом.
Це одна з  небагатьох речей, завдяки якій я  ним пи­
шаюся: добрим сербом у таких ситуаціях був мій старий.
Цікаво й  знати, звідки ця історія пішла: із щойно
відкритого посольства Республіки Хорватії в Сараєві.
Її поширювали в  «Імперіалі», першій кав’ярні, від­
критій під час війни, якісь крупні, лисі й прищаві хлопці
в  костюмах дипломатів, які тижнями, дуже голосно,
але прихильним тоном, з  кожним охочим слухати по­
чинали розмову про доктора Єрґовича, чудову люди­
ну, серба, який залишився у своєму місті, на відміну від

104
пропащого сина, четника, який утік не кудись деінде,
а  саме в  Хорватію, та ще й  у  Заґреб, де його фінансує
єврей Сорос.
Ясна річ, вони покликалися на свої джерела й знан­
ня, якби знайшовся хтось, що мав зауваження до цієї
історії, і  шокували людей брехливими, вигаданими
відомостями нібито з держбезпеки, виставляючи випив­
ку кожному, хто хотів їх слухати.
Значно пізніше, особливо після того, як бошняків18
через десять років після війни охопить їхній власний
націоналістичний шал, який від сербського чи хорватсь­
кого відрізняється хіба кількістю озброєння і часом ви­
никнення, ми з  батьком зсербимося в  якихось нових,
цього разу мусульманських інтерпретаціях.
Але якщо відповідні працівники хорватського по­
сольства просто займалися вигадуванням і  брехан­
ням, тобто контррозвідувальною діяльністю на кшталт
відновленого Туджманом і Шушаком устаського руху, ці
покликалися на той факт, що мій батько працював у Па­
ле і Соколаці.
Гадали, може, що він це приховує, і  щоб дошкулити
мені, тріумфально відкрили правду.
Та й узагалі їм не були потрібні інші докази: якщо так
ревно лікував сербів, а подеколи і якогось бошняка, кот­
рий туди заліз, доктор Єрґович мусив бути сербом.

18 Бошняки – боснійці мусульманського віросповідання, тоді як боснійці – всі громадяни

Боснії і Герцеґовини.
 ХХХ

На початку сімдесятих віг купив землю на Требевичі

й заходився будувати дачу.
Та місцина називається Мала Челина, нині вона
в Республіці Сербській.
Ми їздили туди, часто всі разом – батько, мама і бабуся.
Якби на нас хтось глянув збоку, ми  б справили вра­
ження щасливої й гармонійної сім’ї. Ми брали із собою
кошики з їжею і напоями, ковдру в клітинку, яка розсте­
лялася на траві, і все те, що в той час бралося на пікнік.
Пригадую, скажімо, всі ті новинки, що доповнювали
сценографію й реквізит, або нагадували щось, що ми ба­
чили тільки у фільмах.
Одного дня в  магазинах з’явилися рулони з  алю­
мінієвою фольгою. Може, спочатку ми й  не знали, для
чого вона призначена, але потім хтось загорнув у фоль­
гу курячі стегенця на пікнік, і  аж тоді ми зрозуміли,
що фольга  – це якраз те, що ми бачили в  якомусь аме­
риканському фільмі. Мало вигадати колесо, треба ще
зрозуміти, як воно крутиться.
Або Єврокрем!

106
 Може, якраз того року, коли батько купив землю і най­
няв робітників для побудови дачі – а він точно не належав
до тих, що все роблять власними руками, – «Takovo»
з  Ґорнього Мілановца за ліцензією якоїсь італійсь­
кої фірми почало масово продукувати Єврокрем, який
зреш­тою у  колективному досвіді й  сентиментальному
ви­хованні поколінь дітей стане єврокремом.
До того в  Юґославії шоколад був тільки у  твердому
вигляді, а рідкий чи кремовий існував, знову ж таки, ли­
ше у закордонних фільмах і казках (пригадую, наскільки
я, чотирирічний, був приголомшений, коли бабуся про­
читала мені фразу з  якоїсь, здається, скандинавської,
казки: «ріка шоколаду»).
Також існував міф, у  правдивості якого нас переко­
нуватимуть усе життя, а ми в нього не повіримо навіть
після того, як повіримо в те, що куріння викликає рак ле­
гень. Той міф звучить так: поїдання шоколаду викликає
карієс.
Захоплені газетними статтями з  порадами стома­
тологів, що друкувалися в  «Практичній жінці», «Світі»
чи «Надії», сотні тисяч юґославських матерів на початку
сімдесятих, перед появою єврокрему, забороняли дітям
їсти шоколад.
А тоді, наче чудо над чудесами, сталося, що на при­
лавках з’явився шоколад, який не гризеться зубами,
а  значить, вірили ми, зникає і стоматологічний обман,
ніби він шкідливий для них. Матерям було важко ста­
вити під питання щось настільки логічне, особливо ко­
ли воно підтверджено специфічною дитячою вербаль­
ною аґресією: не може шкодити зубам те, що одразу
ковтається горлом!
Ясна річ, з’являться інші способи дискваліфіку­
ва­ти шоколад, між якими і  два найважливіші й  дуже

107
хара­к­теристичні для соціалістичної ери та її образно­
го світу.
По-перше: єврокрем дорогий, у  нас на нього нема
грошей, дітей треба вчити економно витрачати гроші,
заощаджувати, і що в житті неможливо мати все.
По-друге: єврокрем нездоровий, бо нездоровим
є все, що не росте в нас, від бананів до віскі, і що не існує
у формі, яку могли б нам передати родичі з села.
У кожному разі в  кращих домах єврокрем годилося
їсти лише за виняткової нагоди. Скажімо, в ситуації хво­
роби, вітрянки, свинки, краснухи, коли й так нічого не
хочеться і навіть єврокрем не тішить.
Або через правильні проміжки часу, раз на тиждень,
наприклад, у п’ятницю.
Чи, звичайно, коли їхалося на пікнік, у нашому випад­
ку на Требевич.
Тож аби заохотити мене до поїздки на Требевич, щоб
і я міг чимось насолоджуватися, що для них було вели­
кою втіхою, купували мені упаковку  – не ту найменшу,
а трохи більшу – єврокрему.
Ще з Сараєва я уявляв, як його їстиму, і тому мені ста­
вало зле на тих серпантинах до Требевича.
Ну, і якщо вже йдеться про єврокрем, то варто згада­
ти й цікавий психологічний тест, який той виріб уписав
у наші життя.
Крем ділився на білу й  коричневу частину. Біла, як
стверджували в рекламі, виготовлялася з лісових горіхів.
Правдоподібно, в Юґославії не було дитини, яка б білий
крем любила більше за коричневий, але питання в тому,
який з них з’їсти першим, якщо знаєш, що довго чекати­
меш наступного єврокрему.
Одні, нестямні від захвату, навалювалися на корич­
невий, а тоді  – таким є життя – з байдужістю зарано ви­
рослих дітей їли білий. Другі змішували коричневу й білу

108
частини, місили його ложечкою доти, поки не з’являвся
якийсь новий крем, уже не такий смачний, як коричне­
вий, але й не ніякий, як білий.
Я швидко поглинав білий крем, а  тоді ретельно,
поволі й  розтягуючи, працював над коричневим. Щоб
вистачило мені на якнайдовше, може, й на все життя.
Третім важливим соціалістичним винаходом, який
з’явився тоді, коли батько взявся будувати дачу, був
магнітофон з радіо.
До того існували лише маленькі японські транзисто­
ри й трохи більші радіоприймачі на батарейках, але ідея,
що на пікніку слухаєш музику не з радіохвилі, здавала­
ся революційною. Ніби ти приніс на леваду грамофон
і платівки, ввімкнув його в невідомо що і слухаєш те, що
слухаєш удома.
Поява магнітофона з радіо була першим кроком до то­
го, що станеться після розпаду Юґославії, коли батько
стане старим і життя його більше й не буде стосуватися:
то був крок до часів, коли люди на левадах, крім музи­
ки наче з грамофона, матимуть із собою телефони, щоб
дзвонити, і  на тих телефонах дивитимуться телебачен­
ня чи якісь свої вибрані фільми, ніби вони в кінотеатрі.
Загалом матимуть усе, що мають, коли вони вдома і  не
на пікніку, але вже не будуть цим усім аж такі захоплені.
У  кожному разі не настільки, як були, коли з’явився
магнітофон з радіо.
Клопіт із цим пристроєм полягав у ненадійності про­
мислового виробництва за соціалізму і проблематично­
му стані нашого енергетичного потенціалу, як і загалом
у соціалістичних країн на чолі з Совєтським Союзом, що
робило погоню за технологічним прогресом важкою,
особливо у сфері електроніки.
Тобто всі магнітофони були японського чи німецького
виробництва, і лише батарейки були нашими, переважно

109
марки «Croatia» або «Tesla». У ті часи ніде не було імпорт­
них батарейок «Varta».
Магнітофони перших поколінь потребували від чо­
тирьох до шести тих найбільших круглих батарейок (на
скільки вольт, хто про це нині знає?). Потужна енергія,
можна сказати.
Але вже за півгодини слухання музики касету почи­
нало затягувати, сопрано перетворювалося в тенор, те­
нор у бас, Любка Дімітровська в Лео Мартіна, і настава­
ло довге, багатогодинне страждання, від якого ні діти,
ні дорослі не хотіли відмовитися, бо магнітофонне чу­
до справляло більше враження, ніж швидка і дратівлива
деґрадація його звучання.
З нез’ясованої причини батарейки, які сідали за
півгодини, були ще майже годину настільки сильні, щоб
крутити те виття.
Якими  ж щасливими були ті, кому хтось із Трієста
привіз справжні, німецькі батарейки.
І коли вже ні касет не буде, ні таких носіїв звуку,
чий тон залежав би від якогось механічного руху, в лю­
дини той звук залишиться у  вухах, як і дивне відчуття,
що в телевізорі, айподі чи сіді-плеєрі час від часу щось
починає завивати, хоч технічно це й неможливо. Це ви­
ють духи нашого минулого.
Добре пам’ятаю батьків требевицький магнітофон,
хоча я й бачив його востаннє тридцять з чимось років то­
му.
Одного дня батько просто припинив брати мене на
свою дачу.
Після того я  вже ніколи не був на Малій Челіні, не
знаю, як там просувалися роботи й  коли дачу було
закінчено.
Про це один одному ми ніколи не згадували.
 ХХХІ

Не знаю, як і від кого прийшла новина, що батько же­

нився.
Просто почав жити як жонатий, і ніби завжди так було.
Нічого про це мені не сказав, просто став ще при­
язнішим і  веселішим, сповнений обіймів на виперед­
ження.
Жінка мого батька перед тим була, здається, його
пацієнткою. Хворіла не на лейкемію, а на якусь легку не­
дугу. Я ніколи її не зустрів, хоча Сараєво не настільки ве­
лике місто. Я не чув її голосу через телефон, бо якось са­
мо собою розумілося, щоб я не дзвонив йому додому.
Не знаю, як давала собі раду з  тим, що він мав си­
на, особливо через те, що в неї дітей не було. Могла без
надмірних зусиль бути доброю мачухою.
Мені було дванадцять-тринадцять років, уже дорос­
лий хлопчак, дешевий і простий в утриманні.
У якійсь бернгардівській, понурій католицькій про­зі
я б, можливо, зміг її описати й оживити як жінку, при­-
г­нічену тим, що не може мати дітей.

111
 Але це, повторюю, було б прозовою фікцією, то був би
роман, який я міг би писати, бо йдеться про щось, що ду­
же мене стосується, про що розмірковую все своє дорос­
ле життя і ще кілька підліткових, дозрівання і пізнього
дитинства років, і що мені під кожним кутом зору близь­
ке. Близькими мені є мотиви всіх персонажів цього ро­
ману: слабкого батька, понурої мачухи, яка не може бути
матір’ю, сина, що багато в чому схожий на батька, а поде­
коли є його дзеркальним відображенням…
То був  би роман, а  це історія про реальність, яка
в неділю, зокрема й біологічно, закінчилася.
У реальності я не знаю майже нічого про жінку, з якою
батько жив понад тридцять років.
Я ніколи не гнівався на нього за цю зраду.
Не гнівався, що більше не можу їздити на Требе­
вич. Що він ніколи не показав мені квартиру, в яку за­
селився незадовго до того, як з нею одружився, і в якій,
згідно із соціалістичними житловими правилами, отри­
мав принаймні на п’ятнадцять метрів більше, бо мав
дитину. Не гнівався, що можу йому дзвонити, лише ко­
ли він на роботі. Не гнівався, що це ніби саме собою
розуміється і так само розуміються ще багато інших об­
ставин і  фактів, і  ніколи у  всьому тому я  не намагався
нічого змінити.
Наші взаємини й життя могли змінитися лише в один
спосіб: якби я припинив з ним усі контакти і намагався
в усьому в житті бути його протилежністю.
Але щоб це здійснити, спочатку я мав  би на ньо­
го розгніватися. А я не міг гніватися на нього, оскільки
в усьому я його добре розумів і мені було шкода, що його
життя важке і аж до смерті він не зможе полегшити своє
сумління. Так мене засмутив, коли в  четвер сказав, що
ніколи не міг виявити мені всю свою вдячність.
Вдячність – за що?

112
 За те, що пишу, ясна річ.
Був далеко від мене і навіть не знав, як мене любити.
Тож і з цього приводу його мучило сумління.
 ХХХІІ

У бернгардівському романі про батька, мачуху й  си­

на епічний кістяк мав  би бути присвячений докорам
сумління.
Він був людиною чутливої совісті, завжди за щось чув­
ся винним, і після смерті своєї матері, і по тому, як, що­
правда, пізно нарешті загосподарював своїм моральним
і емоційним існуванням.
Його усмішка, якою нагадував мені Пітера Селерса,
була усмішкою душевних гризот.
Моральна процедура католицьких спільнот заснова­
на якраз на гризотах сумління, що століттями коситься
й  вирощується, наче євангелічна трава. Гріх є  ніби во­
да, якою траву поливають: спільнота б розпалася, якби
гріхи всохли чи коли б раптом гріхи карали згідно із за­
коном і людським серцем.
Батько, чомусь весь час це повторюю, був атеїстом.
Але католицьким атеїстом. Усе в його стражданні, са­
мозвинуваченнях і облуді було католицьким. Католиць­
ким був також і  тихий переляк, що вкінці його може
спіткати страшна кара, від якої боронився лікарською
жертовністю  – коли  б посеред ночі його не будили
родичі вмираючого хворого, він вискакував з  ліжка,

114
спокутуючи той гріх, що більше не бере мене із собою на
Требевич.
Аж ніяк не був меншим католиком за свою матір чи за
страшного сараєвського архієпископа Івана Євангеліста
Шарича, який писав оди провіднику Павеличу, а на ви­
нищення євреїв і сербів дивився як на прикру історичну
потребу або ж кару Божу за розп’яття Христа й церков­
не розкольництво. З  тим лише, що батько, на відміну
від своєї матері та її архієпископа, не мав Бога на своєму
боці.
Спосіб, у який його батько, а мій дід відрікся від ньо­
го, якось дивно визначив його ставлення до мене.
Знову не можу це інакше пояснити й  описати, ніж
зіставленням з моїм ненаписаним бернгардівським ро­
маном.
У тому романі ставлення батька до сина є дзеркаль­
ним відображенням ставлення його батька до нього.
Все тут однакове й повторюється, кожне відчуття і ко­
жен страх, крім страху перед карою й докорами сумління.
Маючи перед очима і  в душі гріх свого батька щодо
себе, усвідомлюючи, що згідно з  Божими й людськими
законами він буде спокутувати гріхи у вічних, пекельних
муках, батько є для свого сина кращим, хоч і повторює
ту саму матрицю.
Одна фабула не відрізняється від другої, а  усвідом­
лення гріха виникає з усвідомлення повторення. Замість
любові до своєї дитини людиною рухає лише страх пе­
ред гріхом.
 ХХХІІІ

Чи я, власне, кажу, що батько мене не любив?

Я не розмірковував про це, плин цього пополуднього
недільного есею наштовхнув мене на цю думку, але мені
здається, що він справді мене не любив. Я був його стра­
хом перед гріхом. Ніщо мене в  цій думці не непокоїть,
крім страху перед імовірною пафосністю, коли вже вона
тепер записана.
Сама думка не була пафосною.
У його життя якось гармонійно склалися, наче в ди­
тячому пазлі з листівкою Сараєва, два великі страждан­
ня: приватне, сімейне, яке не обов’язково залежало від
місця й часу; й  історичне, що відтискається на людині,
наче печать із державним гербом.
Приватні обставини були тотожними історичним,
і майже не було різниці між тим, чого прагнув і в чому
тонув азартний дух батькового діда, листоноші родом із
Личкого Лешче, і того, у  що перетворювалася держава,
в якій батько народився.
Шлюбне нещастя і  фрустрація моєї баби Штефанії
фатально збіглися зі шлюбним нещастям і фрустрацією
Хорватії й хорватського народу в королівстві Кара­геор­
гієвичів. Відтоді її життя, а  з ним і  життя її слабкого

116
сина, мого батька, було безнастанно залежним від дер­
жавних і політичних змін.
Не знаю, як би все склалося, якби було інакше.
Знаю лише, що тоді це не був би я.
Якби міг мене любити, або якби мав чим, як­
би спромігся вирватися з  того, що було йому суджено
життєвими обставинами, не було  б і  цього прощання.
Але й не було б, припускаю, мого зацікавлення політикою
й  історією двадцятого століття, переважно балкансь­
кою і  юґославською, яке вкладене у  більшість того, що
я написав у книжках і газетах. Якби не було того пазла,
який так ідеально склався, створеного з історичного зла
й приватного нещастя, я точно був би іншим письмен­
ником, якби взагалі був письменником.
 ХХХIV

Одного дня, в той місяць, коли в Сараєві починалася

війна, він був у клініці й почув через вікно серію вибухів.
Долинали зі сходу, де розташовані Бєлава й  Мейташ,
околиці, в яких я жив.
Його охопила паніка. Ввімкнув радіо, щоб почути, де
стріляють.
Оголошено, що три випущені з міномета гранати впа­
ли на Сепетаревац. Це вулиця, на якій я жив.
Підійшов до телефона й  подзвонив, але ніхто не
відповів.
Залишив пацієнтів, хоча за десять хвилин мав бути
обхід, і в білому халаті, з олівцем, застромленим у кише­
ню, на якій писало dr Jergović, вибіг надвір, на вулиці, по
яких, наче літній дощ, усе сильніше плюскали гранати,
і біг, пристаркуватий і дебелий, аж до Мейташа і Сепета­
ревца, очманілий від думки, що я загинув.
Коли добіг, знайшов мене живого.
Був щасливий.
Вірю, що такого він не зміг би пережити, що в нього
серце розірвалося б. Його б убило усвідомлення, що ме­
не вбила граната. Така то була мить.

118
 ХХХV

Не існує безконфесійного атеїста, такого, що не має

свого храму, хоча й покинутого Богом. Принаймні в нас,
та й у Європі, такого атеїста нема. Може, деінде, де вся­
чини вдосталь, і такий атеїст існує.
Тому життя без Бога чи без віри в  нього і  надалі пере­д­
бачає життя всередині тієї самої системи цінностей, правил
і обрядів. Атеїст зазвичай змушений робити так, як і вірник:
жити, як він, його переслідують ті самі демони, він лякається
таких же страхів, тільки от не має на що надія­тися, не має
у що вірити і не знає, чому він такий, яким є.
Це не поверхова справа, та й  Бог не схожий на сига­
рету, щоб людина не знала, куди подіти руки, коли ки­
не курити; від Бога ми якось здатні звільнитися і замість
безмежжя абсолюту прийняти безмежну порожнечу, але
спосіб, в який наближаєшся до Бога, триватиме ще довго
по тому, як його вже не буде. Шлях залишається і після
того, як ціль уже не існує.
Я, скажімо, виростав біля атеїстів-мусульман, що не
їли свинину.
Їхній атеїзм у  всьому був безнадійно переконли­
вим, але за цією деталлю вони відрізнялися від атеїстів-
католиків і православних атеїстів.

119
 Деякі з них навіть обрізали дітей. І робили це не че­
рез те, що їм залежало на думці загалу або щоб задоволь­
нити консервативних старих родичів. І робили це не то­
му, що таким був звичай. І не тільки з огляду на те, що
це була одна з можливих складових їхньої декларативної
національної ідентичності.
І коли Бога для них уже не було, залишився широ­
кий шлях, по якому до нього йшлося і  на якому, що
найважливіше, щодня жилося. Специфічний на­ціо­
нальний субстрат наших народів, те, що насправді
відрізняє хорватів від сербів чи бошняків від одних та
других, є настільки скудним і бідним, а схоже в нас від
Триглава до Ґевґелії19 настільки фатальне, що атеїстам
небагато  б залишилося з  їхніх національностей, як­
би якимось дивом вони забули звичаї й  міфи релігій,
з яких вони походять. Зрештою, навіть добряче атеїзо­
вані балканські мультикультурні суспільства базують­
ся на релігійних відмінностях, тож не дивує, що ми
дожилися до того, коли релігійні війни ведуться між
атеїстами.
Або, скажімо, католицький атеїзм словенського пись­
менника-соцреаліста Францета Бевка.
Його «Книжка про Тіто» була обов’язковою для чи­
тання у  четвертому класі восьмирічної школи. У  ній
у  доступний, але міфоманський  – щоб не сказати
міфоманіакальний – спосіб було описано зростання Йо­
сипа Броза.
Частину матеріалу для книги Бевк буцімто знайшов
у «Причинках до біографії Йосипа Броза Тіто» Дедієра,
а частину відкрив завдяки самостійним дослідженням.

19 Крайні північна й  південна точки Юґославії: Триглав розташований у  Словенії,

а Ґевґелія – у Македонії.

120
 Владимир Дедієр свою книжку демонстративно по­
чинав після резолюції Інформбюро 20, щоб викрити
всі образи і обмани про Тіто, а опублікував її в рік смер­-
ті Сталіна одночасно в  Любляні й  Белґраді. Франце
Бевк «Книгу про Тіто» випустив двома роками пізніше,
у 1955-му.
Донині і з Бевка, і з Дедієра, і з усіх інших біографій
і агіографій складно довідатися, чому в історії про зрос­
тання найбільшого сина наших народів і  народностей
можна вірити, а  що є  містифікацією чи просто вигад­
кою. Та його народження, дитинство та  юнацтво, коли
Бевк чи Дедієр перетворюють їх з репортажного дискур­
су в  художню літературу, починають разюче нагадува­
ти перші дні Ісуса Христа. Часто можливо встановити,
з яких частин і мотивів «Нового заповіту» Бевк списував
свій соціалістичний палімпсест.
Просто, але й  так само помилково можна  б ви­сну­-
вати, що письменник робив це з наміром свідомо мані­
пулювати і записати Тіто в народну свідомість, якраз на
те місце, в якому в попередніх двадцяти поколінь і за по­
над тисячу років було записано ім’я Сина Божого.
Але більш правдоподібно, що нещасному словен­
цю, вірному учневі Івана Цанкара, котрий, як і стільки
інших, під час війни втратив віру в  Бога, євангелія
й житія Христові не лише не спали на думку, а він би ще
засоромився  й  образився, якби почув, що ми про його
твір говоримо і що в ньому знаходимо.
Мабуть, у  часи свого великого захоплення постат­
тю Тіто, згідно з  політичним, але й  літературно-сти­
лі­стичним імперативом, свого героя він зобразив

20 Критична резолюція Інформбюро Комуністичної партії, що стала символом конфлікту

між Сталіним і Тіто. Комуністичну партію Юґославії виключили з Комінтерну, фактично
Юґославія вийшла з совєтської сфери впливу і відтоді пішла власним шляхом.

121
таким, яким у  його свідомості й баченні людських чес­
нот і  переваг повинен виглядати найбільший і  най­
благородніший чоловік на світі.
Ось так Франце Бевк, показуючи Тіто, показав Бога,
та ще й такого, який був йому найближчий і якого знав із
дитинства, хоча й більше не вірив у нього, Бога за като­
лицьким вченням і мірилами.
Але чому в такому разі перестав вірити?
Чому ціле партизанське покоління перестало вірити
в Бога?
Чому мій батько ще не закінчив гімназію, а  вже був
безбожником?
Пояснення, що так хотіла Партія, було б неповним і по­
милковим. Так само, як помилково вважати, що люди зно­
ву стали набожними, коли зникла Комуністична партія.
Урешті, якщо хтось виганяв із батька Бога, або  ж  –
як дуже точно й образно стверджує народна приказка –
убив у ньому Бога, то це були не комуністи, а його мати.
Після того, як дуже побожна мати відмовляється пода­
ти вмираючому сину склянку води, караючи його так за
комуністичне безбожництво, син, можливо, й  не обра­
зиться смертельно на матір, але точно подумає, що з  її
Богом не все так добре.
Але й це лише літературне припущення.
Він мертвий, тож більше про нього я не можу нічого
довідатися, крім того, що виростає з літературної уяви.
Мій батько є нереальною істотою, гобітом, королеви­
чем Марком, тролем і Гарі Потером, Саладином із «Тисячі
й однієї ночі» і Флешем Ґордоном угорі на небесах, тому
все, що я кажу про нього і про час, в який він жив, вигада­
не. Нема правди про мертвих, крім того, що вони мертві
й більше нема, ніби й ніколи не було.
Але й поки жив, я так мало про нього знав, що для ме­
не батько був істотою з уяви.

122
 Під час війни і  в перші мирні роки партизанська,
а  потім комуністична влада дозволяла обходити релігійні
свята. Про партизанські святвечори приголомшливо пи­
сав Едуард Коцбек у своїх щоденниках.
То був час, коли, згідно з  ідеєю великого Сталіна,
боротьба за свободу велася капілярно, через Народ­
ний Фронт, який складали всі антифашисти, патріоти
й  невільники, який до боротьби штовхнула належність
до неправильної раси чи нації. Комуністична партія мала
бути маховиком тієї широко закроєної суспільної групи,
стриманою в дистрибуції своїх ідеологічних постулатів,
але й – що важливіше – не сміла зайти в запровадження
ідеологічної монополії і захоплення влади.
Воля й бажання Сталіна здавалися парадоксальними:
від юґославських комуністів він сподівався, що ті не бу­
дуть брати за приклад Жовтневу революцію і роки ство­
рення Совєтського Союзу.
Зі стратегічних причин він не хотів непокоїти захід­
них союзників у  часи, коли вони йому в  1943 і  1944-му
поставляли зброю, з  якою, за страхітливих геройських
жертв народу Совєтського Союзу, він зламає Гітлерову
Німеччину і здобуде пів-Європи.
Але було щось важливіше: остаточне здобуття і совє­
тизація Юґославії відбулися  б і  попри слабу й  неса­
мостійну Комуністичну партію. Ідеологічне переро­
дження мало прибути лише разом із совєтськими
ви­зволителями. Поки вони не прийдуть, аванґард ро­
бітничого класу братиме участь у  різдвяних і  вели­
кодніх святкуваннях. А коли совєтські брати прибудуть,
локальної Комуністичної партії вже не буде. У  такий
спосіб було окуповано більшу частину східної Європи.
І так товариш Сталін, сподіваючись створити з Юґо­
славії взірцевого сателіта, на кілька років продовжив
життя Бога в наших краях.

123
 Тож коли сьогоднішні антикомуністи говорять, що
Тіто був гіршим сталіністом і  безбожником за само­
го Сталіна, вони не в  усьому помиляються. Врешті, за­
вдяки його гіперсталінізму і  недовірі до Народного
Фронту, дякуючи тому, що наполягав на провідній ролі
Комуністичної партії, Тіто в  недалекому майбутньо­
му, що настане вже в середині шістдесятих, уможливить
радикальну лібералізацію юґославського суспільства.
І вчинить як добрий патріот.
Так  би це, знову ж, виглядало в  літературній інтер­
претації. Як літературний парадокс.
Батько, таким чином, став атеїстом ще в час, коли це
не було суспільно-політичним імперативом.
Я ніколи не довідаюся, як він усвідомив Божу непри­
сутність. Розділив метафізичний досвід усього свого по­
коління чи принаймні найбільшої його частини. Поза
тим, цікаво, що їхня духовна революція ніколи не стала
темою юґославської літератури чи кінематографу.
А мала б, оскільки чудо усвідомлення Божої непри­
сутності дорівнює чуду Божого явлення.
Атеїзація воєнного й  повоєнного юґославського су­-
с­пільства – це велика історія, яку не раз намагалися роз­
казати в соціологічному й суспільно-політичному ключі
у спосіб, яким Бранко Чопич, устами Ніколетіна Бурса­
ча, сатирою позбавив її всякого глибшого й приватного
значення.
Сцена, в якій Ніколетіна після повернення з боротьби
пояснює старій матері, що Бога немає і чому його немає,
врешті стала символічною і  протягом юґославської
історії розгалужувалася в  десятки й  сотні однакових,
а  все-таки різних розповідей, скетчів, байок, писаних
і  усних; від партизанських п’єс і  комедій, які писали
місцеві вчителі, а ставили аматорські театральні групи,
до наїв­них, нашвидкуруч імпровізованих п’ятихвилинних

124
сценок, через які у  телевізійних програмах на кшталт
«Знання про сільське господарство» села змагалися
в  культурно-мистецькій творчості. Бога нема тому, що
його нема, і через те, що бригадир сказав, що його нема,
бо ні по чому не видно, що він є. І ніколи не було видно.
До цього, якщо звільнимо його від літературного
генія й соціального дару Чопича, можна звести повчан­
ня Ніколетіна про Бога.
На нього пізніше покликалися і  комуністи, і  анти­
комуністи, і потому вся юґославська драма атеїзації зве­
лася до, в загальних рисах, селюка з кулеметом, який urbi
et orbi поширюватиме й диктуватиме віру, що Бога нема,
причому невірні матимуть справу з його кулеметом.
Коли одного дня на початку дев’яностих, вранці пе­
ред війною, Бог повернеться в Юґославію, то буде не той
Бог, що між 1943-м і 1948-м або протягом ще кількох на­
ступних років полишав душі наших батьків, бабів і дідів,
а буде то новий Бог, що засвідчуватиме свою присутність
в ім’я нації.
Він явиться кожній із нації, а  в Боснії, внаслідок
історичних і народних обставин, свою святу триєдиність
розділить на три національні назви. Новий Бог не бу­
де також таким вимогливим і  чітким, як старий, не
очікуватиме від вірників, щоб вірили в  міфи, леґенди
й  святі притчі, у  те, що світ він створив за шість днів,
а  сьомого відпочивав, або в  те, що Каїн убив Аве­
ля. То буде Бог з  національним посланням, якийсь
різновид небесного Старчевича, Штросмаєра і  Кара­
георга21, цілком практичний Бог, чиї втручання будуть
втілюватися за старовинним принципом, в міру поступу
його військ, але сучасними методами із застосуванням

21 Тут  – видатні постаті, що символізують хорватський, спільний юґославський та

сербський рухи.

125
здобутків науки і техніки, що спричинилися до винаходу
досконалої артилерійської зброї й  устаткування, спро­
можних Боже створіння знайти і ліквідувати у кожному
місці, де воно сховається перед страхом смерті й страж­
дань.
Кілька разів після 1990-го я розмовляв із батьком про
Бога й Церкву. Коли ми зустрічалися, а в наступні роки
значно частіше телефоном.
Я не міг запитати його про це прямо, але мені бу­
ло цікаво, чи повернеться він туди, звідки колись давно
втік. Я прислухався, що він про Нього скаже, вичікував
паузу в реченнях, нелогічну, бо не в місці коми чи крап­
ки, в яку б прослизнув його сумнів у тому, що Щось, од­
нак, існує.
Я шпигував за ним так, надсилав йому фальшиві
сигнали, розговорював його і  трохи брехав про власну
віру й  невіру, а  він відказував, що про все це слід гово­
рити тихо, стримано й  ніяк інакше, бо ці нові вірники
страхітливо аґресивні й  численні; казав, що не треба
давати їм приводу для сварки, що їх треба остерігатися
й  уникати будь-яких диспутів з  ними; говорив, що
у  Заґребі я  маю бути ще пильнішим, ніж у  Сараєві, бо
в  Заґребі є лише одні, тільки католики, а  інших немає,
тому католики не мають при кому звикнути, що інші
й інакші існують, а це робить їх ще більш затятими й ра­
дикальними; розповідав, що перед війною в Сараєві, ко­
ли в місті зарясніли наліпки «Аборт – це вбивство», бо­
явся, що таку пропаґанду поширюють майбутні вбивці,
але просив мене, щоб я про це не писав…
Був тихим і  був терплячим, справжній католицький
атеїст, його не осяяла милість нового, націоналізованого
Бога.
Про це також я ніколи його не питав, але думаю, що
він не зробив собі хорватське громадянство, на яке,

126
як і всі боснійсько-герцеґовинські хорвати згідно з тудж­
ма­нівськими законами, мав право. Якщо це, можливо,
й зробив, то хіба на вмовляння дружини.
Був старим, більше нікуди йому не хотілося, відмов­
лявся переїжджати на щасливішу батьківщину, а грома­
дянство для нього було б кроком до виселення. Якби це
все-таки зробив, якби попросив хорватське громадян­
ство, то мусив би скористатися практичним суспільно-
політичним лукавством.
Визнаючи таким чином, що Бог існує, мусив би, як і всі
боснійсько-герцеґовинські хорвати, долучити свідоцтво
про хрещення в  католицькій Церкві яко єдиний доку­
мент, який визнає хорватська держава у доведенні їхньої
хорватськості.
 XXXVI

Я мав двадцять чотири роки, коли мої вірші включили

в  «Антологію хорватської поезії», яку для сараєвського
видавництва «Svjetlost» уклав поет Міле Стоїч. То був
1990-й.
За часів спільної, двоваріантної мови, я  писав і  го­
ворив, як і  нині, неортодоксальним, але безсумнівно
західним варіантом. Писав я, отже, хорватською мо­
вою.
Тобто із самого початку в газетах чи у своїх віршах –
бо перед війною я  публікував лише поетичні збірки  –
я окреслював своє походження в спосіб, з якого абсолют­
но недвозначно випливало, що в  національному сенсі
я хорват.
Улітку 1991-го і  на початку 1992 року я  підписав два
відкриті листи, написані переважно Іваном Ловрено­
вичем, в  яких ми виступали проти політики Туджма­
на щодо Боснії й  апелювали до нього, щоб переглянув
свої погляди і поважав суб’єктність Боснії ­і Герцеґовини.
Підписанти декларували себе як «хорватські інтеле­к­
туали із Сараєва». Для чого я б у такий спосіб представ­
ляв себе, якби не був хорватом?
Моє прізвище – виразно хорватське.

128
 За часів мого зростання й  навчання в  школі не
існували документи, в  яких  би я  – чи хтось інший
від мого імені  – декларував свою національність, але
у свідоцтві про шлюб моїх батьків, наприклад, або в їхніх
свідоцтвах про народження чи хрищення ясно пише, що
вони хорвати.
На початку дев’яностих існували практичні моти­
ви, через які вартувало мати хорватський паспорт, але
згрубша кажучи, чому хтось, хто не був хорватом, мав би
стверджувати, що він хорват?
Утім, коли влітку 1993-го я  приїхав у  Заґреб, і  то як
людина з  – що  б там не говорили  – постійним місцем
праці, бо з 1989-го я був працевлаштований журналістом
у  «Слободній Далмації», я  не мав документа, яким міг
підтвердити, що я  боснійський хорват, а  не, скажімо,
боснійський серб чи боснійський мусульманин.
Я й не міг його мати, бо, на відміну від своїх батьків,
я  не був хрищений ані в  католицькій, ані в  будь-якій
іншій церкві.
До метафізичних визначеностей і  невизначеностей
я  не настільки байдужий, щоб могти нашвидкуруч ох­рис­­-
титися з практичних мотивів. Це було б самопринижен­
ням, але й виявом відсутності поваги до Бога і тих, що
у Бога вірять. Я не вірю, але чому це мало б означати, що
не шаную Бога?
І мені не налазило на голову, що можу бути хорватом
через те, що я католик.
Не налазило мені на голову й  те, що будь-хто може
бути хорватом завдяки тому, що він католик. Католи­
цизм і хорватськість були в ті мої ранні воєнні роки ясно
відділеними поняттями, що дотикалися тільки в  куль­
турних ідентичностях. Колись давно католицизм став
частиною хорватської національної ідентичності, але
він є  частиною культурної ідентичності і  тих людей та

129
народів, що живуть між хорватами, але хорватами не є.
Майже так само, як іслам і православ’я є частиною моєї
ідентичності.
Я був смертельно серйозним молодиком, і так мені це
все виглядало.
Я не мав наміру христитися, а жив з тимчасовими до­
кументами і шукав по Заґребу зв’язків, які б допомогли
мені в  тому, щоб компетентні особи визнали мою без­
перечну приналежність до хорватського національного
організму. Зрештою, міркував собі я, це не нормально, що
за комунізму компетентні особи вважали ненадійними
мене й мого батька, бо баба Штефанія була усташкою, а її
сестри як усташки еміґрували в Арґентину, а тепер мені
ці самі компетентні особи, інколи справді ті самі люди,
ставлять питання, чи хорват я взагалі, і вимагають цер­
ковного підтвердження в цій справі.
Але зв’язки мені ніяк не вдавалося знайти.
Друзі й  знайомі збентежено глипали на мене, про­
понуючи, що їхній знайомий священик христить, а  ко­
ли я на це не приставав, пропонували мені й фальшиві
свідоцтва про хрищення, і ніяк не могли второпати, чо­
го ж насправді я хочу і чому не приймаю цю просту і ро­
зумну пропозицію.
Не мусиш учити католицький катехизм, молитви
і решту, сказав мені один і сьогодні добрий друг, дума­
ючи, либонь, буцімто я  боюся, що релігійні книги мо­
жуть мене заразити якоюсь душевною хворобою.
Усе це я  знаю краще за тебе і  того твого попа, біс­
нувався я.
У ті дні, місяці, а може, й роки, мені часто трапляло­
ся впасти у гнів, а потім кричачи, щоб мене всі добре чу­
ли, лаяти Бога, церкву, попів і всіх інших, які не дають
мені громадянства. Це звучало блюзнірськи. Тому я так
і робив. В інших ситуаціях Бога я не лаяв, та й думаю, що

130
лаяти його – не нормально. Такою лайкою можна когось
без потреби образити чи налякати.
Поза цим, то такий різновид лайки, яку лише зітхання
відрізняє від молитви.
Облаяти можна лише те, що існує, принаймні ци­
ми нашими балкансько-слов’янськими лайками. Мо­
же, десь існують і лайки, якими можна лаяти ніщо й ху­
лити порожнечу, але наші лайки дуже конкретні, навіть
коли багаті метафорами. Ми лаємо винятково того, хто
присутній, у нас, біля нас чи над нами. Бога лайкою кли­
четься. Лаючи його, я підтверджував всеприсутність Йо­
го Особи.
Якщо існують люди, які здатні лаяти Бога, при
лайці його не відчуваючи, а  наступної миті вже й  не
пам’ятаючи, що і кого щойно облаяли, тоді вони ідеальні
атеїсти. Я, вочевидь, не такий.
Зрештою, ніхто з  тих, що могли або хотіли мені до­
помогти, не розуміли, чому я  хочу громадянство без
свідоцтва про хрищення.
У якийсь момент історія дійшла й до Д. Ш., хорватсь­
кого ліричного поета делікатної душі і  – для хорватсь­
ких воєнних обставин  – ще делікатнішої сексуальної
орієнтації, який із перших днів влади Туджмана звик
любити Хорватію як величезну й  плідну матір, між ве­
личезними грудьми якої сини й доньки спокутують все
своє зло. Він писав про неї вірші, присвячував її захис­
никам Хорватії й мученикам, у Лондоні й по всьому світу
агітуючи за батьківщину.
Врешті провідник узяв його в Міністерство закордон­
них справ, де в часи, коли я намагався отримати громадян­
ство без свідоцтва про хрищення, він займав достатньо
високу позицію, щоб вирішити моє питання за двадцять
чотири години. Зрештою, якраз через це міністерство
і в ті самі часи громадянство й дійсні паспорти, інколи

131
по кілька на різні імена, отримували видатні міжнародні
злочинці, які з  Хорватією й  хорватськістю взагалі не
мали нічого спільного, а  як найвидатнішого з  них ми
запам’ятаємо Сємьона Моґілєвича, одного з  верховних
вождів російської мафії. Такі документи й паспорти ма­
ли, читаємо в газетах, і вбивці Зорана Джинджича22.
Д. Ш. був другом однієї моєї подруги, обіцяв пере­
вірити, що можна для мене зробити, а  подруга сказа­
ла, що це може означати лише одне: перемогла моя
принциповість і впертість, я отримаю громадянство без
свідоцтва про хрищення. Бо коли він каже, що перевірить
щось, це означає, що справу вже майже вирішено.
Крім того, ви ж колеги по перу, сказала вона, а це не
щось таке, до чого ця людина може залишитися нечут­
ливою.
Гаразд, цей аргумент не дуже мені й  подобався, бо
Д. Ш. аж ніяк не був письменником і поетом на мій смак.
Але що поробиш, після того, як залагодить мені папе­
ри, я  ніколи про нього і  його книжки не скажу лихо­
го слова. На стільки я  здатний заради спільного добра
і хорватської літератури, на знак вдячності і в ім’я друж­
би.
І як Міле Будак врятував голову Крлежі23 в устаському
Заґребі, так і мені Д. Ш. залагодить підтвердження, що
я хорват. Щоправда, таке підтвердження Крлежі не було

22 Зоран Джинджич (1952–2003)  – сербський політик, мер Белґрада, один із лідерів

опозиції до режиму Мілошевича, прем’єр-міністр Сербії (2001–2003), в історію ввійшов
як демократ і реформатор проєвропейських поглядів. Застрелений у березні 2003 року
на східцях уряду Сербії.
23 Мирослав Крлежа (1893–1981) – видатний хорватський прозаїк і драматург, либонь,
найважливіший хорватський письменник ХХ століття. Під час Першої світової війни брав
участь у боях на Східному фронті в Галичині, про що залишив згадки і спогади у своїх
творах та мемуарах.

132
потрібно, але й у мене, зрештою, не висить меч над голо­
вою, як висів у нього.
Минув місяць, два, три.
Поет не телефонував, хоча спільна подруга залишила
мій номер, щоб подзвонив, коли все буде готово.
А тоді я випадково зустрів її. Вона сказала, що він їй
дзвонив кілька тижнів тому, був нещасним і зажуреним.
Гаразд, лірик його типу завжди нещасний і  зажуре­
ний, а в миті, коли не такий, перестає бути поетом.
Але нещасним і зажуреним він був через мене.
Каже, що не може мені допомогти й  залагодити
для мене громадянство, оскільки я  – о туго і лишенько
хорватської літератури  – у всіх документах написав, що
за національністю я – юґослав.
Подруга звучала якось сухо. Наче папір ручної робо­
ти, що двісті років нидів між книгами в якійсь церковній
бібліотеці і  тепер, при першому дотику людських
рук, осипається й  перетворюється в  прах, і  ми вже не
довідаємося, що на ньому було написано, так вона мені
розсипалася перед очима. Я навіть не торкнувся до неї,
щоб не втратити її повністю.
Кінець кінцем, я  ніколи їй не сказав, що в  житті
не сподобився честі заповнювати документи, в  яких
декларував би свою національність, тож не міг запи­
сати себе юґославом, хоча тепер, ось цієї миті, коли
перед нею стою, і  наступної, коли це пишу, ідея про
те, щоб у  визначену графу вписати те огидне, вороже
слово, здається мені абсолютно прийнятною і близь­
кою.
Адже якщо Д. Ш., той нещасний і  зажурений хор­
ватський лірик, не зробив  би для мене й  крихту того,
що воєнний злочинець Будак зробив для Крлежі, а  ще
й брехливо викриває мене як юґослава, ніби це має чу­
ти служба безпеки усташів із  сорок першого року, тоді

133
мені здається, що перед ними і йому подібними справді
гідним є бути лише юґославом.
Нічого з цього я їй не сказав, а натомість добряче зля­
кався.
Я зателефонував другові, одному з тих справжніх і на
все життя, боснійському францисканцю, й  виклав йо­
му свою проблему. Він зробив усе, що було необхідно.
Приїхав у Заґреб і охристив мене власноручно в одній із
церков Нового Заґреба.
З тим свідоцтвом про хрищення я пішов по громадян­
ство, закордонний паспорт, особисті документи…
Я вкрався, як непрошений гість, і залишався тут усі ці
роки.
Принаймні адміністративно більше вони мене не мо­
жуть викинути. Час від часу мені трапляється зустріти
Д. Ш. у місті, після його довгих і напружених років місій
з поширення правди про Хорватію і  її боротьбу за сво­
боду. Одного разу нас хтось, ні про що не відаючи, і по­
знайомив, коли ми обоє співпрацювали в  заснуванні
нової, антинаціоналістичної спілки письменників.
Він простягнув мені руку, і якийсь час я тримав і тряс
тією його маленькою, вологою і  в’ялою кінцівкою, не­
приязно сердечний і неприсутній, наче складаю в голові
сонет.
Влада в  країні вже була змінилася, Туджман помер,
але Д. Ш. залишився на високих дипломатичних поса­
дах. Правду про Хорватію поширював по Індії і  Японії,
складав ліричні твори про чисту й  граційну красу тих
бідних людей. А  коли повертався додому, лютився на
дикунів, що співають на стадіонах «Ой хорватська мати,
сербів будем рубати…». Бо ми не балканці.
Скільки бачу його на телебаченні, завжди впізнаю
в  ньому якийсь тик, відтінок голосу чи ґречність моєї
ус­таської баби, та й  не до смаку мені його лірика,

134
пристосована до нових політичних обставин. Загалом
такі хорватські персонажі завжди схиляють мене до
епіки.
 ХХХVII

Я народився в  родині хрищених батьків, батьки

яких також були належно охрищені за обрядом Святої
римської католицької церкви.
За звичайною послідовністю речей і  логікою юґо­
славських атеїзмів я не мав залишитися нехрищеним.
Але ось як то було.
Батьки мене не охристили, адже мали важливіші
спра­­ви  – якраз розлучалися,  – бо були активно неві­
руючими і бо в їхньому поколінні не було звичаю хри­
стити дітей. Та в  більшості випадків, майже завж­
ди, знаходилася якась набожна бабця або якийсь
дід, демобілізований домобран і  старий мачківець24,
котрі  б як із релігійних, так і  з бунтарських причин,
потайки чи явно, але в  кожному разі без присутності
батьків христили дитину.
Тому трапилося так, що більшість моїх однолітків бу­
ли хрищені, якщо були католиками, або обрізаними, як­
що були мусульманами.

24 Прихильник Владка Мачека (1879–1964), лідера Хорватської селянської партії, що

виступала за самостійність Хорватії в часи Королівства Юґославії.

136
 Тільки між сербів знайшовся б хтось, кого не окропили
свяченою водою чи не замочили у святі води ріки Йордан.
Чи було це суспільно-політичним і релігійним лукав­
ством?
Власне кажучи, ні. Якщо вже в Бога не вірилося, то не
мусилося давати клятву проти нього. Свячена вода – не
отрута, обрізання, стверджують лікарі, є здоровим з по­
гляду гігієни, тож якщо бабцям і  дідусям це справляє
втіху чи нагадує молодість, тоді хай їм буде. Крім то­
го, як уже було сказано, за хрищенням і обрізанням ми
відрізнялися національно.
Більшу частину року ми жили у  Дрвенику біля Ма­
карської.
Дідусь, бабуся і  я. Дідусь був батьком моєї мами,
страждав від серцевої астми, тому в  туманні й  смоґові
зимові місяці мусив жити на морі. Сараєво б його вбило.
Я був прив’язаний до них двох значно більше, ніж до
мами й батька, і так залишиться назавжди. І сьогодні ба­
гато в чому маму я сприймаю більше як сестру. І то мо­
лодшу сестру.
Дідусь і бабуся також були атеїстами.
Він, як сам розповідав, народився як невірник. Хо­
ча навчався в Травнику в єзуїтській гімназії, навіть ди­
тиною не вірив, що на нього впаде страшне прокляття,
якщо зубами торкнеться до гостії. Хоробро жував Тіло
Христово, і нічого йому не було.
У Першій світовій війні був, як більшість боснійців, на
італійському фронті, над Сочею, поблизу свого рідного
Толмина. Може, зустрів Ернеста Гемінґвея, коли той як
журналіст проїжджав те поле бою, одне з найбільш кри­
вавих у  Великій війні, яке потім надихатиме на воєнні
сцени у багатьох його книжках.
Може, кажу ж, Гемінґвей бачив дідуся, з ґвинтівкою,
баґнетом і  у фесці боснійського полку, й, можливо,

137
принаймні в одному реченні, слові чи комі дідусь живе
в книжці великого американського письменника.
Він потрапив у італійський полон, про який упродовж
усього життя розповідав як про гарні й добрі часи, ви­
вчив італійську і подружився з людьми з різних частин
розваленої Монархії.
Ціле життя мав воєнних друзів, але в  Бога не вірив
ані­скілечки.
Тільки щороку святково вдягався і йшов у сараєвський
кафедральний на різдвяну всенощну, щоб добре наспі­
ватися. Колядки нагадували йому маму, яка померла мо­
лодою. А співати не вмів.
Бабуся колись була вірницею, хоча не походила
з релігійної сім’ї.
Мала сина, мого старшого вуйка, про якого я часто пи­
шу. Його мобілізували як онука німця за національністю
і людину, чиєю рідною мовою була німецька, в батальйо­
ни Вермахту. Він загинув у Славонії пізнім літом 1943-го.
Так бабуся стала атеїсткою.
Карала Бога таким чином, що більше в  нього не
вірила і не ходила до церкви. Якщо й заходила, щоб по­
казати мені щось усередині, поводилася так, ніби ходи­
ла по будь-якій будівлі, в якій немає нікого. Скажімо, як
по музею.
Вона навчила мене всьому, що справді важливе.
Більшості інших речей я навчився сам.
Це пригадую добре: мені було чотири роки, ми гуляли
по Страдуну, я спитав її, чи існує Бог.
Для тих, хто вірить, існує, а для тих, які не вірять, не
існує.
А для тебе існує?
Не існує.
А для мене існує?
Про це сам дізнаєшся.

138
 Коли?
Коли захочеш.
Дідусь був поліглотом. Говорив п’ятьма-шістьма мова­
ми і весь час учив якусь нову. Товаришував з людьми, які
добре грали в преферанс або вміли говорити на серйозні
теми. На інших людей йому не вистачало нервів.
Дрвеник узимку був зовсім порожнім. Частина лю­
дей, демобілізовані партизанські офіцери, їхали до
міст, де оселилися, найбільше з них жили в Белґраді,
частина працювала у  Макарській і  Спліті, було їх
і  в Австралії й  Новій Зеландії, молоді їхали кудись
у школи й університети, тож у селі, крім нас, кількох
старців і  якогось рибалки з  родиною, більше нікого
й не було.
Але дідусь не любив самувати, а  шукав когось свого
типу.
Так знайшов отця Александра, ченця із древнього
монастиря в  поблизькому Заострозі, який у  маленькій
дерев’яній церківці відправляв недільні меси. Почали
навідувати один одного, отець Александар приходив до
нас, особливо в часи бурхливих політичних подій, вони
двоє разом слухали радіо і розмовляли про катастрофу,
що наближається.
А завжди наближається катастрофа і  надходить суд­
ний день.
Добре пригадую ті літні день і ніч 1969-го, мені було
три роки, коли отець Александар прийшов, аби слуха­
ти з  моїм дідом пряму радіотрансляцію висадки люди­
ни на Місяць, хоч у себе в Заострозі він міг дивитися її
по телевізору. Ми тоді телевізора не мали, бо дід не доз­
воляв, щоб телевізор з’явився у  його домі, і  дуже агре­
сивно й  немилосердно захищав тезу, що цей пристрій
відволікає увагу, руйнує концентрацію, нищить особисте
життя людини, сповільнює мислення і хтозна- що іще.

139
 Перший телевізор ми купимо лише після того, як во­
сени 1972-го мій дідусь помре.
Час від часу жалкую, а іноді думаю, що добре, що я ту
довгу дискусію про людей на Місяці пережив, коли мені
було всього три роки, тож і дещо в  ній, вірю, в  пам’яті
дописане й додане, і в усьому є більше запахів, кольорів
і відчуттів, ніж їх залишиться зі схожих подій пізнішого
життя.
Пам’ятаю, як вони під часи розмови виходили надвір,
поміж олеандри, як дивилися в небо й дискутували. Бухта
була зовсім тихою, панував штиль, а їхні голоси розносили­
ся аж до пунти і пунтіни, і бабуся пробувала їх притишити,
бо хто ж знає, що люди почують у їхній дискусії про Місяць.
Могли б подумати, що пан Фране свариться з ченцем.
Дідусь був консервативним: астронавтика для ньо­
го була тим же, що й  шахи: гарною, але непрактичною
грою, марною тратою часу, важливою тільки через те,
що постановили перегнати в ній совєтів.
Отець Александар вірував, що це людина  – з  Божою
поміччю – вирушає у мандрівку до зірок.
Дідусь сміявся і відповідав, що зірки далеко, а Місяць
тут, можна рукою досягнути, ближчий за Макарську, тож
чому тепер захоплюватися тим, що американці прибули
в Макарську швидше за совєтів.
Такими суперечками вони розважалися, але я  біль­
шість того забув.
Їхні розмови я  слухав, аж поки мені виповнилося
шість років, після того діда вже не було. Для деяких ре­
чей я  був замалим, щоб їх запам’ятати чи принаймні
розуміти, про що йдеться, але деякі закарбувалися мені,
більше атмосферою, кольорами й відчуттями, ніж слова­
ми й реченнями, які можна перенести на папір.
Існує й  щось, що людині в  житті дуже важливе, що,
можливо, навіть вирішально вплинуло на її світогляд,

140
щось, що є однією з  її ідентичностей, але що не можна
перетворити в слова.
Вітґенштайн, можливо, не має рації: існує й дещо, що
ніяк не можна висловити, а про що водночас неможли­
во й мовчати. Література, поміж іншим, і служить тому,
щоб усе життя знову силкуватися сказати щось, що не­
можливо скласти в  слова, а  письменнику здається, що
воно в нього на кінчику язика.
Одна з книжок, до якої я готуюся, відколи мене впусти­
ли межи письменників, і яку, найвірогідніше, ніколи не
напишу, – короткий роман про висадку на місяць, у Дрве­
нику, біля радіо. Дідусь і отець Александар – єдині живі
персонажі. Є тут ще і хлопчак, який мовчить і слухає, і ба­
буся, яка розгадує кросворд і лише час від часу зиркає на
них спідлоба, коли в запалі суперечки підвищують голос.
Один із них у сутані, другий у сірому домашньому светрі,
защепленому на всі ґудзики, хоча надворі літо. Пахнe сос­
ною й  кремом для засмаги, з  кемпінґу на іншому боці
бухти долинають голоси, молодь співає під гітару.
Таким би то був роман, але треба знайти спосіб, щоб
передати відчуття тієї ночі, пережиття якої немає в сло­
вах, не існує в конкретних подіях, немає його і в описах.
Про Бога вони не говорили.
Кожному з  них трьох було ясно, як хто ставиться до
Бога.
Але отець Александар одного разу висловив бажання
мене охристити. Вони двоє не мали нічого проти, але ба­
буся, мабуть, зауважила, що варто спитати моїх батьків,
що вони на це скажуть.
Не мали нічого проти, либонь, і вони – просто стену­
ли плечима.
А було б гарно виконати побажання друга сім’ї.
Не знаю, чому зрештою отець Александар мене не
охрис­тив. Мабуть, не хотів наполягати, один раз згадав

141
про хрищення й більше до цієї теми не повертався, а моїм
то якось і вилетіло з голови. Потім дідусь почав хворіти,
настало літо 1972-го, а тоді його більше не було.
Скільки всього про хорватів я  б не довідався, якби
отець Александар не охристив мене. Про хорватів і про
те, як бути хорватом.
Ясна річ, ніхто з них навіть уявити собі не міг, що од­
ного дня питання хрищення набуде для мене життєвої
ваги, за яким мірятимуться і важитимуться мої так звані
принципові позиції. Якби я  опортуністично не посту­
пився, якби залишився таким, яким думав, що можу бу­
ти, то нині, припускаю, був  би громадянином Канади
і навряд чи ще займався б літературою. Був би занадто
згірклим, щоб могти бути письменником.
Якби знали про це, точно б мене охристили.
Але в  той час, наприкінці шістдесятих і  на почат­
ку сімдесятих, Бог у  їхніх католицьких життях, душах
і світоглядах був абсолютно неприсутнім, а країна, в якій
жили, здавалася мирною, вічною і  постійною, разом із
ідеологіями тих, що нею керували, й ніхто не міг уявити,
що всього за двадцять років повернеться середньовіччя,
а свідоцтво про хрищення визначатиме усю ідентичність
людини, відрізнятиме її від варварів, а  Хорватія, як
Іран та Ізраїль, буде теократичною республікою, в якій
принаймні частина мешканців може отримати право на
громадянство виключно завдяки вірі в правильного Бо­
га.
Якби про щось таке здогадувалися мої дорогі дідусь
із бабусею, то похристили  б мене без зволікань, без
національного й  релігійного зусилля над собою  –
і в католицькій, і в православній церкві, і ще дали б мене
обрізати.
Отець Александар був партизаном з  перших днів,
ідейним, фанатиком. Був далматинським радикалом

142
в  повному значенні слова. Коли народ пішов за Сав­
кою і  Тріпалом, йому це не сподобалося. А  коли на
центральній вулиці Заостроґа прихильники Хорватської
весни25 зібрали великий мітинг, всі з хорватськими пра­
порами без «соціалістичних символів», отець Алексан­
дар голосно їх насварив. Пізніше це переросте в леґенду,
злісну й  неправдиву, але з  сьогоднішньої перспективи
дорогу для мене, згідно з якою під час мітингу він виліз
на дзвіницю й вистрілив із ґвинтівки трохи над голова­
ми переляканих демонстрантів.
Люблю цю картинку, хоч вона й  вигадана, бо можу
ясно його бачити з ґвинтівкою на дзвіниці, як цілиться
й стріляє, і можу уявити людей з прапорами, які біжать
узбережжям, втікаючи від збожеволілого францискан­
ця. Цю сцену, без жодної краплі крові, наче її зняв і ре­
жисирував Федеріко Феліні в  одній зі своїх південних
і середземноморських, уповні католицьких стрічок.
Але цікаво, що з  байдикування й  ненависті спів­
мешканці вигадали отцю Александрові саме таку іс­
торію, зі дзвіницею й попом, який зловживає церковною
територією, щоб стріляти в людей. Хоча ідея цієї історії
войовничо атеїстична, але вона в парадоксальний стра­
хітливий спосіб втілилася в  реальність рівно два­дцять
років по тому. Влітку 1991-го, виправдовуючи кулемет­
ний обстріл, мінування й артилерійський вогонь по ка­
толицьких сакральних об’єктах, зокрема й  по старих
барокових церквах у Славонії, Інформаційна служба Ге­
нерального штабу Юґославської народної армії наполе­
гливо, в  сотнях варіацій, повторювала ту саму історію
про «устаських терористів», які використовують церкви

25 Хорватська весна – назва політичного руху, що виник у  середовищі інтелігенції

наприкінці 60-х років у Хорватії й об’єднав прихильників ідеї автономії Хорватії в межах
СФРЮ, визнання окремішності хорватської мови та розширення громадсько-політичних
свобод.

143
й  дзвіниці для стріляння в  беззбройну армію, сербські
села і тамтешніх жінок, старих і дітей. Практично кожна
церковна вежа, спочатку в Хорватії, а потім і в Боснії, бу­
ла знищена під цей абсурдний рефрен.
Так урешті я залишився нехрищеним, що замалим не
зробило з мене нехорватську особу.
У часи війни, як і  в добу криз, більшість назв іден­
тичностей людини починаються з  префікса «не-». Ра­
дикальним наслідком скомпонованих у такий спосіб
ідентичностей є притулки для іноземців і осіб без гро­
мадянства, але також і психіатричні лікарні.
Душа людини – з паперу. Папером, на якому написа­
но її ім’я й прізвище, вона відрізняється від звіра. Коли
залишиться без того паперу, стає потенційно душевно­
хворою. Але не тому, що божевільна, а через те, що ради­
кально відмінна. Її відмінність загрожує іншим людям,
будить у них недовіру.
 ХХХVIII

І сьогодні, коли звикаю до того, що батька більше

немає, що він мертвий і що мертве, в минулому, пам’яті
й фікції, вже майже все, і вже майже всі, що пов’язують
мене з моїм рідним містом, хорвати, народжені в Боснії
і  Герцеґовині, у той же спосіб можуть отримати грома­
дянство Республіки Хорватія. Їхня хорватськість і надалі
є церковною справою, і ніхто проти цього не протестує –
крім як пошепки, вже майже двадцять років, мудріші
серед священиків, які усвідомлюють, наскільки не­
праведно, але й безбожно перетворювати перший Свя­
тий сакрамент у  свідоцтво про громадянство, і  ніхто,
крім мене і ще кількох подібних до мене, безпосередньо
зацікавлених, ніколи не написав чи не сказав ані слова
про це велетенське приниження.
Можна  б і  зрозуміти, що цією проблемою не заці­
кавлені люди, які народилися в  Хорватії, але стра­
хітливою є, однак, вся сила й аґресивність їхньої незаці­
кавленості.
Може, якби з Брюсселя їм хтось пояснив, що не варто
надавати громадянство сучасної країни в такий спосіб,
може, бодай тоді  б спробували поміркувати про цю
справу. Але і в такому разі їм було б важко докумекати, як

145
почувається людина, від якої вимагають свідоцтвом про
хрищення довести своє право на громадянство.
Якби мій батько не вірив сліпо і  фанатично у  свій
поклик, якби не вірив, що лейкемія є  наслідком
неправильної розстановки фігур в  якійсь складній ша­
ховій партії, якби, дивлячись на помирання пацієнтів
у йо­го відділенні, бодай раз подумав, що їм може допо­
могти молитва, а вмирали вони по-страшному, часто від
безупинної кровотечі; якби повірив, що з лейкемією бо­
реться ще щось, крім волі хворого і нього, який у цейтноті
силкується розрішити безвихідну ситуацію на шаховій
дошці, то вірогідно, що мене  б охристили вчасно і  я  б
менше, уже дорослою людиною, думав про Бога і народ.
Менше б думав про наші спільні ідентичності, про те, що
нас двох поєднує і що нас ділить.
Мені б, либонь, ніколи не спало на гадку, що він мене
і не любив зовсім, і що я був для нього докором сумління.
А в такому разі й те, що і я його не любив тією любов’ю,
що схожа до синівської, а  любив його так, як люблять
літературного персонажа або як любиться того, кого доб­-
ре знаєш.
У певному сенсі я його зовсім не знав.
А знову ж, я знав його як самого себе.
Його довгі страждання, до яких я  міг бути навіть
бай­дужим, були й  моїми стражданнями, але без болю,
анестезовані.
Забагато його недоліків і людських вад я міг упізнати
в собі. Він дуже часто через ті вади мучився, але я його
мук не відчував, хоча були моїми.
Це не просто, але спокусливо.
Як спокусливими є  й  моя сьогоднішня туга і  думка,
і живе, хоча й не болісне відчуття, що помер мені батько.
Чимало інших справ боліли сильніше.
Скажімо, ті його пролежні.

146
 Поки він працював, обходячи в Пале й Соколаці своїх
пацієнтів, читав їхнім близьким лекції про пролежні і як
їх уникнути.
Люди його слухали збентежено, з  відкритим ротом,
перетворюючи його слова у мотиви своїх нових десяти­
складових леґенд.
Людина жива і  житиме доти, поки на тілі їй не від­
криються живі рани. Якщо дійде до цього, а обов’язком
близьких є  запобігти появі таких ран, тоді їй уже ма­
ло чим можна допомогти. Ну і ось, врешті й сам помер
з пролежнями.
Виходить, що про стільки речей я б ніколи не думав,
якби мене охристили, якби батько чи мама засумнівалися
у  власному атеїзмі, або якби отець Александар був
принаймні трохи наполегливішим і агресивнішим.
 XXXIX

Телевізійна програма через кілька днів по батьковій

смерті. Високий дебелий чоловік з  арійськими риса­
ми обличчя, ніби його Мештрович26 з  каменю витесав,
або наче устаський леґіонер, який у 1942-му вирушає на
Сталінґрад, говорить про взаємні міжнародні звинува­
чення Хорватії й  Сербії в  ґеноциді. Він  – шеф якогось
інституту історії, заснованого ветеранами війни 90-х,
або то якось інакше називається.
Хоча говорить він із безсумнівним патріотичним ав­
торитетом, таким, що лише його з п’яти-шести учасників
програми ведучий жодного разу не перебиває, а дозволяє
йому висловити свою думку до кінця, він щокілька ре­
чень, які важко і в муках складає й зв’язує, має потребу
сказати – «я як історик».
Так до одного авторитету, який у  програмах Хор­
ватського Телебачення ніхто ніколи не насмілюється
підважити і  який є  рівним авторитету партизансь­
ких героїв на мітингах у  п’ятдесяті, і  навіть тоді, коли
якийсь ветеран останньої війни публічно прославляє

26 Іван Мештрович (1883–1962) – видатний хорватський скульптор, якого ще за життя

називали генієм.

148
Незалежну Хорватську Державу чи знаходить виправ­
дання ліквідації дванадцятирічної дівчинки Александри
Зец, він знаходить потребу додати ще один авторитет,
епічний і  гуслярний, у хорватському випадку: науково-
історичний.
Причому цей тип і  не належить до тих, що хвалять
усташів чи виправдовують злочини, він лише хоче до­
дати собі важливості, наче добрий піонер товариша
Тіто, який після другого прагне здобути і третій орден
Народного героя. (До речі, чи ви колись задумувалися
про те, наскільки скандальним є факт, що Йосипа Бро­
за вчетверте, а потім і вп’яте не проголосили народним
героєм? Після того, як йому вручили другий орден, ко­
жен наступний став недостатнім, аж до безкінечної
кількості орденів. Чи на цифрі три зупинилися через
таку ж символіку Святої Трійці, яку наслідував і  Фран­
це Бевк?)
Ветеран, який при цьому є ще й істориком, ба навіть
директором якогось фантомного інституту, проголошує,
звісно, тези про несправедливість, яку міжнародна
спільнота заподіює Хорватії й  усім її воєнним жерт­
вам. Клопоту із  сербськими контрзвинуваченнями він
не має. Для нього це маячня, про яку й говорити не вар­
то. Хвилює його те наше звинувачення, оскільки, каже
він, міжнародна спільнота переглянула деякі терміни
міжнародного права, тож тепер «планка ґеноциду вста­
новлена надзвичайно високо».
Коли він це вимовив, ніхто в студії не виявив жодної
ознаки занепокоєння. Ведучий спокійно продовжив вес­
ти програму, ветеран-історик продовжив висловлювати
свої тези, глядачі й далі дивилися у свої екрани, й ніхто
ані завтра, ані в наступні дні не викаже, що чув і розумів
речення, яке той чоловік вигадав і публічно вжив.
Планка ґеноциду встановлена надзвичайно високо.

149
 Він хотів сказати, що після того, як Боснія і  Гер­
цеґовина, а  потім Хорватія висунули звинувачення
проти Сербії, міжнародна спільнота  – а  міжнародною
спільнотою є  все на захід від Хорватії, що ухвалює
рішення про щось, від перемоги на «Євробаченні» до
підсумків усіх воєн,  – змінила юридичне визначення
терміну ґеноцид.
Захотів сказати якомога образніше, адже образність
у  мовленні, як вірять у  нас, і  визначає інтелектуала, от­
же й  історика, тож пригадав блискучу хорватську і  євро­
пейську спортсменку зі стрибків у  висоту Бланку Вла­
сич, яка вже кілька сезонів поспіль оголошує про побиття
світового рекорду болгарки Штефки Кастадінової, котра
той рекорд встановила приблизно тоді, коли мій батько
вдруге женився, але для Бланки планка світового рекор­
ду все ще є «встановленою надзвичайно високо». Але вона
старається, щотижня скаче на якомусь заході, і вся Хорватія
сподівається, що надійде день, коли Бланка перескочить
задану висоту. Після цього відбудеться грандіозний при­
йом у Заґребі й  Спліті, відзнака від президента держави,
зустрічі з прем’єром і спікером Парламенту, та й усе те, чим
мала Хорватія вшановує своїх найбільших синів і доньок.
Наш ветеран-історик свою роль зрозумів у  дуже
цікавий спосіб.
Він  – як тренер Бланки, а  «тренує» жертв грома­
дянської війни, точніше, всіх тих, за чию смерть, якщо
вся Хорватія добре постарається, міжнародний суд може
засудити Сербію.
Поза тим, міжнародна спільнота занадто високо вста­
новила планку.
Але й світовий рекорд не б’ється щодня, тому не бу­
демо занадто сильно гніватися на міжнародну спільноту.
Ну, але що означатиме, якщо не «досягнемо» чи не
«здобудемо» ґеноцид? Що жертви не будуть спроможні

150
достатньо високо стрибнути? Чи що серби знову нас на­
дурили і не вбили достатньої кількості людей?
Нема сумніву, що ветеран-історик є  нечуйною і  до­
статньо дурною людиною.
Але в Хорватії немає того, хто б йому це так і сказав.
Та й загалом, у Хорватії нема аж так багато людей, які б
слухали інших людей і  чули, коли хтось каже «планку
ґеноциду встановлено занадто високо».
Можна втішити себе думкою, що такі фрази з’яв­
ляються через незнання, або ж пасивне пізнання, рідної
мови.
Ні, мова лише відтворює думку й емоцію промовця.
Засудження Сербії за скоєний у  Хорватії ґеноцид
з  патріотичної, а  по суті, націоналістичної точки зору
дорівнює ситуації, в якій Бланка Власич б’є світовий ре­
корд. І ще трохи більше від цього.
Якби Сербію засудили за ґеноцид, тоді  б усі ті, хто
в  Хорватії виступають за співпрацю й  порозуміння
із  Сербією, згідно з  тим, як справу розуміють наш
ветеран-історик і  хор його однодумців, також ста­
ли б засудженими за ґеноцид. То був би великий успіх.
І  гарантія, що між хорватами й  сербами виросте вели­
ка й вічна стіна, над якою буде колючий дріт, через який
буде запущено змінний струм того серба з хорватською
батьківщиною, Ніколи Тесли.
У ці дні такою є  правда про країну, яка повинна по­
нести відповідальність за факт, що мій батько сорок
п’ять років життя носив клеймо провини, бо походив із
устаської сім’ї.
Але ця країна відмовляється брати відповідальність, її
найкращі сини, ті, що її боронили, коли в 1991-му на неї
напали, відмовляються брати відповідальність. Замість
цього, вони разом зі своїми колишніми воєнними про­
тивниками змагаються за титул світових чемпіонів

151
у  ґеноциді, за здобуття великого перехідного кубка,
який  би служив сатисфакцією славному хорватсько­
му імені за всі попередньо скоєні злочині. Адже коли б
Сербію було засуджено за ґеноцид у  Вуковарі, східній
і  західній Славонії, Далматинському Загір’ї, Лиці,
Шкабрні та Дрніші, тоді вони більше б і згадати не мог­
ли про Ясеновац, Ядовно і Козару, не було б згадок про
зник­лих заґребських сербів і євреїв, вільно б у майбут­
ньому співалися устаські пісні, ім’я Анте Павелича згаду­
вали лише добрим словом.
Так наш ветеран-історик, так хорватська націо­на­ліс­­-
тична еліта уявляють судовий процес за ґено­цид у  Між­
народному трибуналі в Гаазі, і саме для цьо­го, вірять во­
ни, хорватська держава цей позов подала.
Їх не цікавлять сорок п’ять років провини мого бать­
ка.
Для них він сьогодні винен із деяких інших причин.
Не пережив навернення, ані в  1990-му, в останній день
комунізму, не покаявся і  не зрікся всього, чим сорок
п’ять років був. Відмовився прийняти те, що його жит­
тя не було таким, яким його жив, відмовився чужі спо­
гади визнати за свої, щоб зрозуміти, що жив у  сербсь­
кому рабстві. Продовжив ходити з похиленою головою,
замість того щоб за нових обставин пишатися своїм по­
ходженням. А  не був хороброю людиною – був слаба­
ком і боягузом, принижуваним за кожної життєвої наго­
ди, ідеальним опортуністом у ті великі й найважливіші
часи нашого життя і нашого віку, єдині, про які будемо
безнастанно говорити, допоки живі – у часи Юґославії,
комунізму й товариша Тіто. У всьому він був схожим на
своє покоління, крім того, що відмовив лжесвідчити про
себе.
А якби так зробив, а  він це міг, якби влітку 1990-го
принаймні долучився до Хорватської Демократичної

152
Спільноти, коли її в  присутності кількох тисяч зібра­
них на одному врочистому передапокаліптичному мі­
тин­гу в  залі «Скендерія» засновували боснійсько-
герцеґо­винські хорвати, відповідаючи на ще один, як
той у  1941-му, заклик Заґреба, і якби сидів за тим дов­
гим столом на сцені, у  дванадцять разів довшому за
стіл, за яким Христос вечеряв з  апостолами, адже за­
вдяки його заслугам, становищу серед сараєвських
хорватів і мученицькому устаському походженню йому
точно було там місце; якби зробив бодай це, мій бать­
ко б мене неймовірно засмутив. Поставив би під питан­
ня мій характер, нездатність промовчати те, про що на­
певно варто було  б мовчати, і  тоді я, ображений тією
страшною картиною, відплатив  би йому, наче якийсь
молодий юґославський комсомолець, який квитається
з батьком-зрадником.
Я був тоді – як дописувач сплітської «Недільної Дал­
мації» – того серпневого пообіддя у  «Скендерії», ди­
вився і  слухав те, що справляє значно м’якше вражен­
ня й  спокійніше звучить, коли читається в  газетах чи
переглядається по телебаченню.
Скажімо, люди в немодних костюмах, з послаблени­
ми краватками, втомлені й спухлі, щойно прибули з Ка­
нади, Австралії, Америки, Нової Зеландії, Тасманії, щоб
на батьківщині, в якій ніколи не бували, мовою, яку лед­
ве розуміють, підняти повстання проти комунізму, якого
більше немає, й аби своєму хорватському народу зняти
з шиї сербське ярмо.
Тоді вперше я  наживо почув зворот сербське ярмо,
який уже кілька місяців можна було прочитати в  окре­
мих заґребських газетах, і був здивований та зляканий,
як ті люди з англійським акцентом, що навіть нормально
хорватської мови не знали, вимовляють його з глибокою
впевненістю.

153
 Був я дуже молодим і не чув його в спосіб, у який чую
сьогодні, та й не знав, у що з часом цей зворот перетво­
риться, але відчував якусь внутрішню потребу підійти до
них після того, як сходили з трибуни, потягнути за рукав
і сказати, що вони не мають рації, що колись, може, так
і було, але сьогодні все інакше, вони помиляються, і самі
зрозуміють, що це так, хай лише трохи прогуляються по
Сараєву й  розпитають людей, хто якої національності
і що кого мучить й утискає…
Ясна річ, я  не зробив цього, але повторюся, мав по­
требу роз’яснити цю справу. Що було б, якби мій батько
тоді був поміж таких людей?
Двадцятьма роками пізніше, у  неділю, в  день, коли
він лежить мертвий у  холодильнику лікарняного мор­
гу, як ті невідомі мертві люди, котрих мені яко дитині
показував, і чекає, щоб у  середу бути похованим, мене
у  звороті сербське ярмо цікавить лише образ, який він
створює перед очима і до якого я молодою людиною був
сліпий.
Таж ті патріоти з  далекого світу свій любий народ,
з  яким уперше зустрілися, коли на летовищі Бутмир
вийшли зі своїх літаків, уявляють як волів. Адже хто  б
іще, та й чому носив байдуже чиє ярмо, крім волів?
Міг мій батько бути тоді у  «Скендерії» між про­
мовцями, що, як Давор Перинович, хвалили Неза­
лежну Хорватську Державу й  Анте Павелича. Пери­
нович зробив це в  промові, з якою висувався на голову
партії, а  потім більшістю голосів і  був обраний. Міг, як
відомий заґребський лінґвіст Далибор Брозович, що на
правах уро­дженого боснійця приїхав від імені Туджма­
на привітати зібрання, горлати в  мікрофон, що більше
ніколи серб не буде тримати руку в хорватській кишені.
А міг просто сидіти й мовчати, з партійним значком на
лацкані.

154
 Міг після того місяцями, а потім і роками свідчити, як
його зрадили й ошукали його пацієнти, романійські сер­
би, перед постелями яких провів частину життя.
Вартісна  б то була історія, яку  б радо слухали бага­
то заґребських, а потім і сараєвських журналістів, з неї
могло  б початися ще одне життя і  один з  найкращих
хорватських патріотичних водевілів. Лише уявіть цю
історію: сараєвський лікар, хорват із шанованої, бідної
й  богобоязкої сім’ї, незважаючи на всі муки, яких він
і  його близькі зазнали від четників і  комуністів, три­
дцять років, принаймні чотири дні щомісяця, без
винятків навіть для щорічної відпустки, їздив лікувати
дітей і внуків сербських четників, їздив лікувати і їх са­
мих. А тоді настає війна – і йому в світлицю потрапляє
їхня граната.
Він не зробив цього, тож подумали, що він, може,
серб.
 XL

Тітка Міла й  дядько Буде мали квартиру на вулиці

Пальміро Тольятті в Новому Сараєві.
Вона була батьковою тіткою, чорною вівцею в родині,
бо перед Другою світовою війною втекла з  дому і  ви­-
й­шла за серба.
Дядько Буде займав високе становище на пошті, був
сербом, який навіть після півстоліття життя у  Боснії
не втратив свій екавський діалект27. Він говорив так не
щоб висловити якусь позицію або вирізнитися в  масі
інших. Mlijeko для нього було mleko, а коли sneg устилав
історичний центр, то був lep, а все через те, що він навіть
після страшних років Другої світової війни не прийняв,
або ж не зрозумів, потреби загальноприйнятого лукав­
ства, того приниження у лукавстві.
У молодості він часто змінював місце служби, був ди­
ректором поштових відділень у Боснії й Хорватії і нічим
занадто не переймався. Був високим, гарним і елегант­
ним чоловіком, як на ті часи – бонвіван.

27 Вважалося, що існує два діалекти сербохорватської мови – поширена в Сербії екавиця

(млеко), а в Хорватії – ієкавиця (млієко), тоді як у Боснії говориться перехідною формою
цих діалектів, єкавицею (млєко).

156
 Вони обоє жили й  розважалися далеко від мороку
й криги її сім’ї.
Так було перед війною – у Королівстві Юґославія.
Крім того, що був освічений і досвідчений у поштовій
справі, Будимир Димитрієвич був ветераном Солунсь­
кого фронту. Мав військове звання й святкову уніформу,
шаблю, орден зірки Карагеоргієвичів другого ступеня
і був у часи чарльстона та популярних групових танців,
Рудольфа Валентино й  Маріана Матієвича, найдужчої
людини світу, цінованим і шанованим чоловіком. Як і ко­
жен серйозний поштовий службовець, він збирав марки.
Він і  його Міла не цікавилися комунізмом і  усташа­
ми, Муссоліні й  Гітлер були для них лише персонажа­
ми карикатур П’єра Крижанца, що друкувалися в газеті
«Політика», яку він читав усе життя, а війна, що набли­
жалася, була сумною обставиною, що будила неспокій,
але перед якою людина не сміє губити надію й віру.
У тій війні хтось  – знову  – стане бійцем Солунсько­
го фронту, а  згодом на державні свята носитиме орден
й урочу шаблю.
Так йому здавалося.
Хто міг подумати, що ця війна буде відрізнятися від
усіх попередніх. Крім того, що буде кривавішою, буде ще
й інтимнішою, ввійде в сім’ю, а Солунський фронт спус­
катиметься вниз по гілках дерева роду і по хребту люди­
ни, тож війна ця не зможе закінчитися миром, а  лише
довгим, тліючим перемир’ям.
Поки Міла рятувала й  ховала від усташів свого Бу­
де, сестри надалі не хотіли про неї й чути. Крім однієї,
Пауліни Славки, яка була монашкою, справді вірила у Бо­
га, молилася за сестру і її чоловіка, але й намагалася до­
помогти їм в інші, практичніші й конкретніші способи.
Дядько Буде за нових обставин виявився абсолютно
безпорадним.

157
 Ніяк не міг зрозуміти ситуацію, в якій опинився, не
хотів прийняти, що усташі аж так і  ще більше ненави­
дять не сербів, як про це говорилося, не вмів вимовля­
ти слова м’якше – з je i ije, тож коли тітка Міла виводила
його з хати, щоб надихався свіжим повітрям, наказувала
йому мовчати, а він намагався з усіх сил.
Але тоді бачив якусь молоду маму, що штовхала перед
собою візочок з дитиною, день гарний і сонячний, а во­
на сміється.
– Ой, Міліце, дивися, яка гарна дитина, наче якийсь
білий янголик! – сказав він екавицею настільки голосно,
щоб мама почула його джентльменський комплімент,
але його почув і  мамин приятель, якийсь кремезний
блондин у мундирі полковника домобранів.
Після цього вона більше не виводила його на прогу­
лянку, бо це було занадто небезпечно.
Берегла його, наче якусь дорогу й  цінну річ. Він під
цим захистом був загалом пасивним і не усвідомлював
небезпеки, яка йому загрожувала. Чудо, що їй удалося
його вберегти.
Дядько Буде був балакучою людиною. Про все любив
говорити, тільки не про Сараєво в часи Другої світової
війни. Ця тема його бентежила, ніби його тоді тут не бу­
ло, або ж проспав війну п’яним і тому не знає, що про це
можна сказати.
З його перспективи та війна була одним вели­
ким непорозумінням, бо війська воювали не одні про­
ти інших, а  хтось помилково мав щось проти нього
й кількох інших людей, переважно цивільних, які через
це були змушені переховуватися по горищах і підвалах.
Про той час розповідала тітка Міла, а він мусив мовчати.
Після війни, коли дві сестри опинилися у  в’язниці,
дві  – в  Арґентині, а  п’ята була в  монастирі, сестри
поволі почали миритися з Мілою. Не аж настільки, щоб

158
вибачати їй шлюб із сербом, а втім, їх зворушило, що во­
на піклувалася про них, поки були у в’язниці, і що Добро,
мій батько, завжди міг на неї розраховувати в  ті тяжкі
й голодні часи.
Тітка Міла Димитрієвич мала незвичний харак­
тер, зовсім не типовий для Єрґовичів, і  я жалкую, що
в генетичній рулетці мені не випала її натура чи бодай
щось із тієї натури.
Як не боялася переховувати чоловіка в  усташсько­
му Сараєві, так не боялася й  піклуватися про сестер,
ворогів народу, у Сараєві комуністичному і провідувала
їх у в’язниці в Зениці. А були то 1946-й і 1947-й роки, ко­
ли народна влада слабо розбиралися в різниці між воро­
гами народу та їхніми братами і сестрами. Єдине, що від
них очікувалося, – зречення.
Але ще більше я їй заздрю за ту незнищенну гідність,
що дозволила їй блискавично вибачити сестрам, які під
час війни не допомогли їй рятувати дядька Буде й зали­
шили жити впроголодь.
Остаточно, легко й погідно, як перед війною танцю­
вала чарльстон у якому белґрадському ресторані, виба­
чила вона й те, що вони не пробачили їй шлюб із сербом.
Ніщо не здатне було тітку Мілу принизити.
Коли їх випустили з в’язниці, сестри через неї нала­
годжували зв’язок зі світом і новим суспільним контек­
стом, який, усупереч їхнім очікуванням, надіям і молит­
вам, виявився довговічнішим за їхні життя.
У сараєвській улоговині, з трьох боків зачиненій гора­
ми, у місті, віддаленому мінімум на п’ятсот кілометрів від
найближчого державного кордону і Боснії, країні, в якій
розігралася найбільша і найкривавіша частина народно-
визвольної боротьби й  соціалістичної революції, а  та­
кож і  ґеноциду над сербами і  євреями, вони дві жили,
наче у  в’язниці. Їхня провина, як і  провина будь-якого

159
іншого ворога народу, була взірцевою. Була виставко­
вим експонатом юґославського соцреалізму. Чимось,
про що знає все місто, чим розкошує і  чужою виною
захищає й підтверджує власне чисте сумління. Кого б це
не зацікавило, міг прийти й дивитися, як вільно живуть
ті, яким Рух і Партія великодушно простили гріхи їхні.
Причому жили вони в  Сараєві, де належали до
незначної і  вкритої поганою славою хорватської мен­
шини, де було куди незручніше й  важче мати устась­
ке походження, ніж, скажімо, у  західній Герцеґовині
чи Посавині, у краях, де хорвати були більшістю. Це не
означає, що там було менше державних і  поліційних
репресій над ворогами народу (якраз навпаки, аж до се­
редини шістдесятих й емансипаційної політичної акції
під проводом Джемаля Бієдича у  Західній Герцеґовині
за допомогою поліцейських служб проводився неселек­
тивний мстивий терор, а людям з тих країв довго не да­
вали можливості будь-якої суспільної інтеграції, крім
як інтеграції в пенітенціарну систему), але різниця по­
лягала в  тому, що ворогів народу там, де вони належа­
ли до національної більшості, ніхто не вважав зайдами
чи представниками екзотичного, небажаного, неприна­
лежного і чужого суспільного прошарку. Там, де станови­
ли більшість, мали, як і всі решта, право на ідеологічну
мімікрію чи спроби сподобатися новій владі, показати
результати власного переродження або ж просто загуби­
тися в натовпі.
У Сараєві їм це не було дозволено ще з однієї причи­
ни, про яку до сьогодні не говорилося й не писалося.
Мова про те, що й справді хорвати після квітня 1945-го
були непоказною меншиною, але за кілька місяців до то­
го, може, ще й у березні 1945-го чи аж до миті, коли стало
ясно, хто вийде з війни переможцем, хорвати в Сараєві
становили абсолютну більшість.

160
 Крім того, що Анте Павелич вважав боснійських му­
сульман хорватами чи «цвітом хорватського роду й  на­
роду», велика частина з  них у  Сараєві, майже всі, хто
не пішов у  партизани чи не належав до статистично
малозначущої групи інтелектуалів тієї релігії, які не­
легально висловлювалися за якусь туманну форму на­
ціональної окремішності, з  усією готовністю прийня­
ли запропоновану їм національну приналежність. Так
учинили і ті, що на початку були противниками устась­
ких злочинів, як і більшість тих – як і більшість у кожній
спільноті в часи війни,  – що під кожним поглядом були
пасивні.
За винятком того, що це було виразом соціального
й  ек­зистенціального опортунізму, сараєвським і  бо­
с­ній­ським мусульманам у  той час і  не було особли­
во важко прийняти таку пропозицію, адже вони  –
що насправді є  найважливішим  – не мусили нічого
зрікатися, бо все ще національно не самовизначилися
й не від­­ділилися.
Але того дня, коли партизани ввійшли в місто, логіка
опортунізму нагло змінилася. Раптово більше нікому,
хто мав клепку в голові, не залежало на бутті хорватом.
Якщо, ясна річ, і справді не був хорватом. А справді хор­
вати, знову ж таки, як до війни, у великій більшості бу­
ли хорватами-католиками. Як легко прийняли вони
пропозицію Павелича, так само сараєвські мусульма­
ни й зріклися від неї. (Якщо людей, що вдягнули устась­
ку уніформу, байдуже якої релігії вони були, важко
зрозуміти, то факт, що коли була потреба, люди прийма­
ли якусь, байдуже яку, національну приналежність, і що
її пізніше зрікалися, немає підстав засуджувати.)
Через сорок п’ять років, коли історія буде писатися,
вигадуватися й фальшуватися наново, ті самі люди, що
в серпні 1990-го зберуться на урочистий засновницький

161
мітинг у «Скендерію», гнівно і з гіркотою заявлятимуть,
що таке розхорвачення боснійських мусульман відбулося
під тиском партизан, або, кажучи точніше, сербів се­
ред партизан. Тобто що у  квітні 1945-го серби ввійшли
в Сараєво і заборонили мусульманам надалі бути хорва­
тами, а мусульмани їх послухали.
Крім того, що було простіше простого, відмовитися
від чого, з  чим  – як мусульманин  – ти не був силь­
но пов’язаним і з чим себе не ідентифікував, зречення
хорватськості стосувалося  – навіть якщо люди не зна­
ли чи не усвідомлювали цього  – поняття колективної
відповідальності. Зрозуміло, в  низці випадків йшлося
і  про конкретні особисті провини, оскільки хорватами
перестали називатися і ті мусульмани, що, як і  моя ба­
ба та її сестри, були надзвичайно активними у  деяких
устаських організаціях, а також у стаціонарних і пересув­
них військових і політичних формаціях. А хто не є хор­
ватом, міркували вони, той не може бути звинувачений
у тому, що був усташем.
Піднесеному товариству в  «Скендерії» нелегко бу­
ло це вибачити мусульманам, хоча того літа з  мусуль­
манською партією ПДД вони зв’язували в єдиний вузол
партійні прапори. Але та симпатія не могла тривати дов­
го…
Не вибачав їм те розхорвачення й  Франьо Туд­
жман, який довго, майже у  кожному своєму інтерв’ю
вітчизняним і  закордонним газетам, що їх давав між
1989 і  1991 роками, говорив, що окрема мусульмансь­
ка нація в  Юґославії є  комуністичною вигадкою, що
Боснія і  Герцеґовина є  штучним утворенням, заснова­
ним внаслідок османських завоювань, адже колись то бу­
ла хорватська земля, як і боснійські мусульмани по суті
є хорватами. Коли мусульмани не прийняли пропозицію
ще раз зробитися хорватами, Франьо Туджман через

162
структури хорватської армії і  службу контррозвідки
відкрив у  Герцеґовині кілька концентраційних таборів,
в  яких опинялися всі мусульмани з  окремих сіл
і містечок, без огляду на стать і вік. Ті табори закрили,
лише коли американці дуже серйозно оголосили, що
проти Хорватії будуть запроваджені ті  самі санкції, що
й супроти Сербії. Трапилося це на початку 1994-го. Але
величезна кількість, вірогідно, що й більшість людей із
Туджманівських концентраційних таборів не повернули­
ся у свої домівки, а стали біженцями, переважно в скан­
динавських країнах.
Зрештою, було щось модерне, важливе й  глибоке,
щось, із чим, як це вважалося у війнах дев’яностих років,
хорвати й донині не дають собі раду, у факті, що в 1945-му,
на останній фазі формування хорватської нації і тимча­
сового згасання фантомної ідеї про хорватів ісламської
віри, вони самовизначалися через поняття колективної
відповідальності.
Якщо ми не винні, а винними є лише деякі з нас, то
наш великий злочин зробив нас народом, яким ми є.
(У цьому факті є  щось настільки інтенсивне, що, май­
же знехотя і вперше, я увіпхав і себе в хорватську гра­
матичну і  народну множину. Можливо, людина й  має
відмежовуватися від нації, коли та нація когось чи щось
возвеличує, але було  б блюзнірським відмежовування
від її відповідальності. Зрештою, хіба від цієї відпо­
відальності не відмежовуються в  нас найгірші націо­
налісти? Іґор Зидич, наприклад, історик мистецтва
і  витончений вождь «Матиці Хорватської», установи,
що у двотисячних потонула в якомусь майже музейно­
му, франковському28 націоналізмі, завжди говорить ми,

28 Йосип Франк (1844–1911)  – хорватський політик, представник Партії Права, що

проголошувала великохорватські ідеї.

163
хорвати, крім коли його зрідка хтось на телебаченні
чи газеті притисне темою хорватських злочинів у  ча­
си Другої світової війни. Тоді Зидич, згідно з  уста­
новленим етикетом, процідить слово-друге про них,
усташів.)
Тільки в такому разі з факту, що злочин їх остаточно
національно викристалізував і  визначив, не випливає
висновок, що хорвати гірші за інші народи  – можливо,
обставини схиляли їх до зла, коли інших ті самі обста­
вини від зла збавляли – але мало б виникати дещо інше:
такий історичний тягар або зробить хорватів, точніше,
хорватське суспільство, відповідальнішими за інших,
або зробить їх ще більшою черню.
Після того, як у 1945-му хорвати остаточно сформовані
як нація, вони безнастанно стоять перед цим вибором.
Але в Сараєві після 1945-го вони були піддані подвійній
зневазі. Як приналежні до нації, що однією своєю – і не
аж настільки малою  – частиною була найбільш ском­
прометованою через дуже активне долучення до сил Осі
з власної ініціативи. По-друге, як колишні члени тієї
нації, що й  мусульмани, які знайшли спосіб позбутися
своєї тимчасової національної приналежності і  скину­
ти з себе і своєї спільноти будь-яку відповідальність за
устаські злочини.
Одні їх, отож, зневажали, бо у  війні були на іншому
боці, натомість другі їх зневажали, часто ще сильніше,
бо були з ними на тому самому, устаському боці.
У певному сенсі сараєвські мусульмани, разом з доб­
рячою частиною боснійських мусульман, опинили­
ся в  ролі австрійців після Другої світової війни. Як во­
ни більше не хотіли мати нічого спільного з  Гітлером,
ані з фактом, що всього кілька місяців тому відчувалися
німцями, так і  мусульмани більше не мали спільного
з Павеличем, ані з власною вчорашньою хорватськістю.

164
 Сараєвські мусульмани в цій аналогії були в становищі
фіктивної німецької національної меншини у  Відні. Ну
бо як почувалася б німецька меншина у Відні, якби ви­
падково існувала?
Тож моїй бабі Штефанії та її сестрі Марії напевно не
було легко.
Ще з довоєнних часів вони були справжньою бідно­
тою, важко знаходили працю і мусили в повоєнні роки
бути частіше голодними, ніж ситими. Не можу уявити,
як мій батько біля них двох вивчав медицину, яким було
його товариське життя, що думав і відчував, з чого скла­
далася його ідентичність? Ким був іще, крім того, що був
лікарем?
 XLI

З кінця війни і  аж до початку сімдесятих структура

сараєвських хорватів змінювалася у цікавий спосіб.
Більшість із тих, що колаборували за посередницт­
вом Незалежної Хорватської Держави, зокрема тих, що
співпрацювали, байдуже як, тільки в публічному житті,
але не були засуджені судом за колабораціонізм, шукали
й знаходили способи переселитися, зазвичай у Заґреб та
інші частини Хорватії.
Так само вчиняли й  ті, що звільнилися після
відбуття покарання. Зосталася біднота, яка не мала
як і  з чим виїжджати, а  також люди, що під час війни
співпрацювали з партизанами або з рухом опору в місті.
У певному сенсі був то природний процес: меншина,
особливо в кризові чи революційні часи, тягнеться туди,
де буде більшістю.
Крім цього, у той же час у місто, дуже часто як пока­
рання, приїжджали якісь інші хорвати.
Літературно найцікавішою і  найбільш образною є,
вочевидь, історія про класичних музикантів.
З дивних і  важко зрозумілих причин цей цех, на
відміну від, наприклад, акторів, у  Заґребі масово анґа­
жувався на боці усташів. Щоправда, їхній анґажемент

166
не був драматичним і  загалом зводився до музичних
та пропагандистських послуг режиму, час від часу до
маршування в  уніформі офіцерів домобранів (рідше
усташів) і  концертів у  Відні й  Берліні, на яких перед
публікою тисячолітнього німецького райху демонстру­
валася тисячолітня хорватська культура і  витонченість.
(Сьогодні мені, у  новій хорватській державі, ставлення
влади до спорту, спортсменів та їхніх міжнародних до­
сягнень часто нагадує ту музичну промоцію НДХ. Але
якщо пропаганда Павелича намагалася довести, що хор­
вати є одним із найкультурніших європейських народів,
ця сьогоднішня такої потреби не має, мабуть, через те,
що з  часів Павелича хорватська культурність стала са­
ма собою зрозумілою, і в той самий спосіб і завдяки та­
кому  самому нехтуванню всіх інших силкується пока­
зати, що хорвати найсильніші, найспритніші й  в  усіх
видах спорту найобдарованіші люди на світі. Зрозуміло,
Республіка Хорватія за своєю суттю є  непорівнюваною
до вбивчої і злочинної машинерії НДХ, але пропаганда,
маркетинг і менталітет панівного класу дуже подібні.)
Дивовижно, але до музичних гріхів революційні суди
і не були особливо суворими. Якщо за схожі вчинки яко­
гось журналіста, літератора чи культурного діяча засу­
джували на багаторічне ув’язнення, а також на соціальну,
а  подекуди й  фізичну смерть, то музиканти переваж­
но після кількох місяців виходили на свободу, а  тоді їх
висилали у  провінцію, зазвичай у  Сараєво, а  інколи
і в  Скоп’є,  – піднімати музичне життя і створювати за­
клади культури.
Так колишні культуртреґери ендехашного музично­
го життя, що розважали Провідника і підтримували дух
армії після повернення з  фронту або перед нацистсь­
кою верхівкою в  Берліні вигравали п’ятихвилинний
дайджест попурі всіх разом творів хорватської музичної

167
історії, раптово стали комуністичними просвітниками,
які повчали партизанську публіку в Сараєві, що не мож­
на аплодувати між частинами концерту у філармонії.
Вони ставили перші опери, засновували Музичну
академію, організовували музичне життя в трудових ко­
лективах, біля конвеєрів і  доменних печей, у  класичні
гармонії вливали й  аранжували партизанські бойові
пісні, писали ораторії на тексти найвидатніших поетів
революції і створювали саундтрек певної епохи.
Скидається на те, що комуністи мали упередження
стосовно людей, які музикують і грають на тамбурі, і де­
яким заґребським музикантам ці упередження врятува­
ли голови.
Для них музиканти були людьми без інтелектуальної,
ідеологічної і  моральної сутності. Забавляють тих, що
мають гроші їм заплатити. Розважають кожного, хто
прийшов до влади. З часом влада змінюється, приходять
червоні і втікають чорні, але музики залишаються. Тож
і  в 1945-му було природним, щоб вони зосталися. Або
щоб вислати їх у Сараєво, хай навернуть містян до Мо­
царта і Баха.
Поетів, перекладачів художньої літератури, філософів
комуністи цінували більше. Тому їм, якраз із поваги, сти­
нали голови, хоча в пропаганді режиму ті співпрацювали
менш активно, ніж музиканти.
Загалом, аж до війни 1992-го, та й  пізніше, під час
війни і  недовго по війні, однією з  небагатьох міських
інституцій, в якій хорвати – як найменш численний на­
род у Сараєві – становили абсолютну більшість, була Му­
зична академія.
То вже були не ті музики, яких партизани прогна­
ли із  Заґреба поширювати культуру в  Боснії, а  їхні си­
ни й  доньки, племінники й  племінниці, цілі родинні
династії або локальні, боснійські хорвати.

168
 Внаслідок того, що після війни заґребські грішники
керували сараєвським музичним життям, народилося
переконання, яке пізніше закріпилося в  ментальності,
що хорватів і  католиків Бог благословив класичною
музикальністю.
А відтак те, що цигани для скрипки й  корчми, те
й  хорвати для фаґота й  віолончелі. Це безглуздо, але
більше ніде поза колом у сотню кілометрів, що становить
центральну Боснію, не звертали так увагу на цей винят­
ковий, характеристично хорватський музичний дар.
А навіть – аж до війни – жила й метамова сараєвських
класичних музикантів.
Крім добірної, часто радикально хорватської лексики,
мала у собі й характеристичні наголоси, що опиралися
тим локальним, сараєвським, і якими – більше за добірні
сло­ва – підтверджувалося, що мовець виділяється й від­
різ­няється від решти людей.
Ті наголоси були зворушливою імітацією чи інтер­
претацією заґребського говору і способу, в який говори­
ли їхні старі, давно вже відправлені на пенсію професо­
ри.
Та метамова мала й  свою інтонацію. Трохи назаль­
ну, ніби мовець має ваду носової перетинки або щомиті
може розревітися, що  – вірилося  – надавало йому пан­
ського лоску, а сараєвських класичних музикантів і про­
фесорів академії робила трохи схожими на католиць­
ких священиків і  біскупів, які вперто трималися того
говоріння напівзакритим носом і  чистою хорватською
мовою.
З тієї музичної метамови можна б написати романну
історію класичної музики у  Сараєві. Гарна й  сумна ви­
йшла б книжка. Наче якась про вірмен і греків у Смирні.
Водночас із музикантами в  Сараєво із Заґреба при­
були й  інші вишколені хорватські кадри із  завданням

169
підняти і  з воєнних руїн звести різноманітні сегменти
суспільства.
Але тільки приїзди музикантів були покаранням.
Інші були перевіреними, відданими режиму людьми,
частенько партизанськими борцями й комуністами, які
запускали промислові заклади, співпрацювали над за­
снуванням Університету, були призначеними першими
професорами філософського, архітектурного, ветери­
нарного, медичного та решти факультетів.
Більшість із них за національністю була хорватами.
Але такими хорватами, з якими баба Штефанія і її се­
стра не мали нічого спільного. Навіть із тими музикан­
тами, що, як і  вони, колись були вірними Провіднику.
Але те відбувалося в Заґребі. Новина про їхню провину
до Сараєва не дійшла. Вони залишили її позаду, у своїх
попередніх життях. І  не мали наміру нагадувати про
неї ані собі, ані іншим. Це було нове життя, на яке дві
Єрґовички не мали права, бо не мали грошей на пере­
селення в Заґреб, де про їхню провину не було б відомо.
Їхня сестра Міла та її чоловік Буде довго були для них
єдиним зв’язком з  правильним морально-політичним
світом більшості. Не вірю, що вони були їм вдячні.
І насамкінець не можу оминути один образ, який до
цього есею, можливо, і  не має стосунку. Перед кінцем
життя, а  помер він у  вісімдесят і  скількись там, дядька
Буде повністю опанувало якесь старече слабоумство. Гу­
ляв містом, а  потім раптово вже не знав, де перебуває.
Типовий альцґаймер, можна сказати. Але думаю, не про
це йдеться. Він губився тільки між новими будинка­
ми, на вулицях і кварталах, збудованих за останні сорок
років. Якщо ж опинявся перед будівлею, яка стояла тут
і до 1941-го, блискавично орієнтувався, де він.
Він дуже вибірково забував частини свого життя,
людей, що були йому несимпатичні, сусідів, з  якими

170
десятиліттями жив двері у двері. Крім своїх однолітків: їх
не лише не забував, але й розмовляв із ними на східцях,
розпитував про здоров’я, ніби все було нормально.
Одного разу помер хтось із родини, може, то якраз бу­
ла моя бабуся, і треба було йти на похорон. Дядько Бу­
де зібрався й одягнувся, йому казали, щоб не йшов сам,
але він не послухався і пішов на цвинтар. Але не на Баре,
де вже двадцять років ховали сараєвців усіх вір і націй,
а на Святого Йосипа, де останній похорон відбувся сорок
років тому.
Ходив так, бідолашний, по цвинтарю, все заросло
якоюсь високою травою, ніде не було похорону, на який
прийшов, але значно сильніше його вразило дещо інше:
стільки знайомих прізвищ на нагробках, всі його друзі
з Головпошти і Товариства філателістів, їхні сім’ї, і певні
гарні молоді жінки, що співали у  католицькому хорі.
І всі померли, а він про це ні сном ні духом.
Я був тут, коли він повернувся із  цвинтаря. Ніколи
я  не слухав настільки засмучену людину. Невдовзі по­
мер. Від старості, можна сказати, але я думаю, що від ту­
ги.
 XLII

Пауліна Славка Єрґович була найбільш незвичайною

з усіх чотирьох сестер.
Монахиня, багато років настоятелька маленького мо­
настиря на вулиці Цанкаря, на Мейташі, що розташо­
вувався за муром шкільного подвір’я загальноосвітньої
школи імені Кранєвича, в яку я ходив.
Коли на уроці фізкультури ми грали у  футбол і  м’яч
перелітав мур, його повертали швидше, ніж ми встигали
крикнути чи – не дай Боже – перескочити паркан.
У мене було відчуття, що на тому боці завжди чергува­
ла якась монашка, єдиним завданням якої було переки­
дати м’яч за монастирський мур.
У ті часи, на початку сімдесятих, тітки Пауліни тут
уже не було.
Кілька разів на рік приїздила навідати сестер і завж­
ди запрошувала мою маму, бабусю й мене, щоб ми разом
зустрілися у тітки Міли і дядька Буде.
У неї були стримані манери, які не могла добре прихо­
вати, навіть коли розмовляла з нами. Не була дуже при­
вабливою, але була доброю й моральною особою.

172
 Моїй мамі вона сказала, що її сестра, моя баба
Штефанія, має гріх перед нами.
Для мене це багато важило. Донині мама це згадує
і  тоді вголос мусить повторити, що їй сказала тітка
Пауліна.
І тітці Мілі сказала, що баба Штефанія має гріх перед
нею і дядьком Буде.
Намагалася морально керувати своєю родиною, ре­
тельно над цим трудилася, але завжди знала міру. Скажімо,
я запам’ятав, і донині це дуже ціную, хоч тітка Пауліна вже
давно мертва, що у розмовах зі мною, а ми багато нагово­
рилися між моїм п’ятим і  п’ятнадцятим роками, ніколи,
ні в алюзії, ні в прислів’ї, не згадала Бога. І нічим не ство­
рювала для мене дискомфорту. Поважала не лише мене,
а й спосіб, у який я був вихований. (Це виховання зводи­
лося до байки про бабусю, в  якій я  запитую її, чи існує
Бог, а вона каже, що для когось існує, а для когось  – ні.)
Не ставила недоречних метафізичних питань і не гралася
в місіонерство там, де воно було б недоречним.
У такий спосіб більше, ніж будь-хто інший, впли­
нула на мої громадянські очікування від Церкви
і священнослужителів.
Якби не вона, може, я б і не помічав, або ж толерував,
ту специфічну попівську нестриманість, що виявляється
в публічній і медійній сферах, коли люди в рясах і сута­
нах власні метафізичні й духовні переконання нав’язують
іншим.
Кожна людина, наскільки  б ментально чи душев­
но обмеженою не була, якщо йдеться про ставлення
до самої себе й  свого існування, а через це й до Бога,
рівна кожній іншій людині, навіть якби та інша була
Мартином Гайдеґером чи римським папою. Кожен ра­
сизм і кожен фашизм починаються із заперечення цьо­
го факту.

173
 Тітка Пауліна мене цьому опосередковано навчила.
Вона є  важливим елементом моєї католицької, атеїс­
тичної й особистої ідентичності.
 XLIII

У середині сімдесятих батькова тітка Злата приїздила

відвідати батьківщину.
Мені ще й десяти не виповнилося, у всьому я був зраз­
ковим Тітовим піонером, крім, хіба, того, що я  вже за­
багато знав, але мої це не усвідомлювали, тож мали по­
требу ввести мене в  курс низки цікавих обставин, які
змусили мою тітку опинитися аж у Буенос-Айресі і при
цьому не затруїти мою дитячу душу.
Ясна річ, батько в цьому участі не брав.
Короткий виклад сімейної історії, з особливим наголосом
на ідеологічних і політичних аспектах, узяла на себе мама.
Мусила мені пояснити, чому дві батькові тітки в 1945-му
втекли в Арґентину.
Притому їй потрібно було їх ідеологічно маркувати,
але не так, щоб я налякався чи обурився. Це означає, що
мені треба було сказати, але якось гарно, що тітки крути­
ли з усташами. Але усташів згадувати не можна було, бо
це слово точно б мене налякало. А якщо їх не згадувати,
то як дізнаюся, що мова йде про усташів?
Також недоречно було  б використовувати якусь
алюзію, з  якої мені  б стало зрозуміло, що мова про
усташів, бо якраз це мене б налякало.

175
 Ані з  тактичних причин їй не було дозволено
релятивізувати роль усташів в історії. Не лише тому, що
щось таке могло надовго вплинути на мене, але й  са­
ма усвідомлювала, що я  вже настільки розумний, аби
відчути таку спробу маніпуляції.
А ще я  б міг подумати, що втратила глузд і  хвалить
усташів.
Я  б хотів пам’ятати, як та розмова протікала і  що
мені говорила, але я забув усе, крім того, що одного разу
пополудні, коли мама поверталася з роботи Далматинсь­
кою й  Сепетаревцем, уся задихана, бо там нічогенький
такий узвіз, то пояснювала, чому тітка Злата і  її сестра
еміґрували в Арґентину.
Я її слухав, хоча все те я  вже звідкись знав. Мене
цікавило, як мама викрутиться зі своєї історії. А  потім
мене Бог покарав – і я все забув.
Тітка Злата була старою жінкою, по якій не скажеш,
що вона була в усташах.
Це було те, що мене здивувало. Я  думав, що спів­
робітники окупанта і  вітчизняні зрадники мусять ви­
глядати якось інакше. Скажімо, баба Штефанія до певної
міри виглядала інакше.
Мені здається, що більшість людей вважає так і донині.
На лиці злочинця мусить бути щось, що робить його зло­
чинцем: якийсь слід, стигма, злий вираз обличчя.
Натомість тітка Злата виглядала так, як і кожна літня
сараєвська пані, і так само була вдягнена. Та ще й говори­
ла тим характеристичним сараєвським говором, інколи
вдаючись до якогось архаїчного слова, що вже не вико­
ристовувалося.
Якщо вона колись була в усташів, тоді й будь-яка інша
старша жінка могла колись бути в усташів.
Було шокуючим, а  в чомусь і  досить незручним, це
відкриття. Вони, значить, не відрізняються від нас, як

176
відрізнялися у  фільмах чи телевізійних серіалах. Роки
спливли – і ми всі однакові, однакові наші бабусі й дідусі,
однакові наші батьки, а може, й були однаковими, коли
йшла війна.
Здогад, що різниця, можливо, полягала тільки в уні­
формах, добрих і лихих вчинках, справляв вибухове вра­
ження. Ніхто мене до цього не підготував. Або  ж усім,
крім мене, і так було ясно, що не існує фізичної різниці
між добрими й злими, між партизанами й усташами.
Протягом тих десяти днів, коли я з тіткою Златою во­
зився на задньому сидінні батькового рено, був з нею на
Требевичі, у тітки Міли і на якійсь вечері в мадярсько­
му ресторані, вона не сказала нічого, що б мені нагадало
про усташів чи звучало по-устаськи. А я, зрозуміло, пан­
трував за кожним її словом.
Може, з роками вона виправилася?
З дитячої перспективи, все ще було дуже живим: Дру­
га світова війна, партизани, усташі й четники. Мій розум
не працював у такий спосіб, щоб могти припустити, як за
цей час їхні характеристики зблідли. Етичні категорії  –
а  приналежність під час війни в  моїй голові була саме
такою – ніяк не могли змінитися чи зникнути з плином
часу. Я поняття не мав про плин суспільно-політичного
часу, для мене час вимірювався тільки роками нашого
життя, я й уявити не міг таку можливість, що якийсь фа­
шист міг за цей час змінитися і стати доброю людиною.
Коли ми проходили повз якусь католицьку церкву,
тітка Злата христилася.
Я ніколи не бачив, щоб хтось так робив. Той
церемоніальний жест був уповільненим і  театральним,
щоб усі бачили.
Потім обидві тітки з Буенос-Айреса слали мені листи.
Я відповідав на них, бо мама й бабуся наполягали на
цьому. Говорили, що це ґречно і що вони дві в Арґентині

177
зовсім самі, тож у листах я повинен складати їм товари­
ство.
Пригадую, як написали мені, що влітку (1978)
в  Арґентині відбудеться світовий чемпіонат з  футболу,
і я точно буду дивитися матчі. Таке трапляється раз на
сто років.
«Коли наступного разу чемпіонат світу буде в Арґен­
тині, всі ми вже будемо мертві».
Я запам’ятав це дивне, приголомшливе речення.
 XLIV

Після шістьох сестер Єрґовичок залишилася тільки

одна дитина, мій батько.
Одні не могли мати дітей, інших і  від шлюбу, й  від
дітей відвернули життєві обставини, а  одна віддалася
Богу.
Так ця велика родина, схожа на кролячу, яка завдяки
азартному батькові жила в мініатюрній квартирці, пере­
творилася на низку самотностей і могил.
Не знаю ані коли, ані як померли батькові тітки
у Буенос-Айресі.
Вони не виходили заміж і  на все життя залишилися
разом, у  малій квартирі в  центрі міста. Одна працюва­
ла на шкарпетковій фабриці, друга була секретаркою.
Нічого в  житті не мали, і  їхнє життя не складалося ні
з  чого іншого, поза тим, що після 1990-го стало мірою
хорватської національної ідентичності: любов до Бать­
ківщини і любов до Бога.
Яке ж це нещастя, яка пустка!
Зрештою, за якимось цинізмом історії, я живу в країні,
в якій втілилися майже всі їхні мрії, і дуже часто так і по­
чуваюся.

179
 XLV

Рідкісні миті, коли ми були однією, знову поєднаною

родиною, наступали тоді, коли хтось з  маминого боку
сильно занедужував. А насправді – коли вмирав.
Оскільки серед її родичів були тітки, стриї і  вуй­
ки, і  майже всім перевалило за сімдесят, помирало­
ся в моєму дитинстві  – в середньому  – кожні два роки,
а інколи й частіше.
Про яку хворобу не йшла б мова, завжди викликали
батька.
Він перебирав на себе піклування про хворого,
влаштовував його в  найкращу лікарню до найліпшого
спеціаліста, тішив його, розважав, проводив біля нього
ночі й, найчастіше, проводжав із життя.
У ті дні він часто бував у нашій квартирі, міряв бабусі
тиск, з  мамою говорив про недуги вмираючого, вони
обмінювалися латинськими виразами так, як інші пари
обмінюються освідченнями в  коханні, і  тільки тоді в  її
ставленні до нього не було звинувачення.
Його тоді не мучило сумління, і  був щасливим. Як
і завжди, коли не мусив бути ще кимось, крім лікаря.
А потім, через кілька днів, хворий помирав. Це завж­
ди траплялося посеред ночі, він приходив до нас у білому

180
лікарському халаті і в накинутому на плечі плащі від до­
щу.
Ми всі не спали і були вдягнені. Чекали, аж щось тра­
питься. Мама складала некролог для газети, бабуся пор­
палася в шафі й збирала жалібний одяг відповідно до по­
ри року.
Потім був похорон.
Він стояв у першому ряді, ніби вони не були розлучені
і ми знову сім’я.
І це був кінець. До наступного вмирання через два ро­
ки.
Думаю, що під час перших смертей я  надіявся, що
і  після похорону продовжиться ця раптова близькість.
Або так закарбувалося тільки в спогадах.
Урешті померли всі старі родичі.
 XLVI

Сімейні зв’язки і  загальне поняття родини для мене

завжди було пов’язаним зі старими людьми.
Моя фамілія, моя родина схожа на будинок пре­
старілих. Дуже численна і різноманітна, особливо з ма­
миного боку, а  складають її покоління, народжені між
1880-м і 1928-м. З одними я був знайомий, з іншими ні,
бо померли за кілька років до мого народження, але
в спогадах і моїй уяві вони живі й присутні.
Історичні часи, в яких вони жили, імперії, королівства
й  керівники держав, моди в  одязі, культові кав’ярні
й готелі, мандрівки у Відень і Будапешт, недільні обіди,
спосіб, у  який вони спілкувалися, їхній суспільний ав­
торитет і становище, театральні вистави, прем’єри, ба­
ли й недільні розваги, війни, в яких брали участь, роки
голоду й добробуту, епідемії грипу й туберкульозу – всі
ці факти їхніх життів і всі біографічні дані є частиною –
найбільш живою й  присутньою  – моєї власної пам’яті
й ідентичності.
По суті, вони мої значно інтенсивніше, ніж факти
власного життя, які я, так би мовити, сам пережив.
Це одна з  причин, хоча й  не найважливіша, моїх
непорозумінь зі спільнотою, в  якій я  живу. Для них,

182
скажімо, Анте Павелич, Мілан Стоядинович, Сте­
пан Радич чи Франц Йосип є  історичними постатями,
неприсутність яких мало відрізняється від неприсутності
Адама, Єви, Карагеоргія і Матії Ґубеца, а для мене це лю­
ди з мого життя.
Мене більше хвилюють ідеали, нав’язливі думки
й страхи їхніх часів, ніж те, що відбувається сьогодні. До
того, що діється нині, я неприсутній духом.
Може, й  моя наполегливість у  справі колективної
відповідальності народу меншою мірою спричинена
фактом, що моя баба і  її сестри були між усташами чи
що мій вуйко служив у Вермахті, а більше тим, що в тому
часі я був присутнішим, ніж у цьому, в якому справді жи­
ву, бо лише тоді я мав таку велику, розгалужену і складну
сім’ю. Пізніше, у своєму реальному житті, особливо в ча­
си дозрівання, я більше не мав майже нікого. Міг мати,
але не хотів. Були замолодими.
Завжди я  почуваюся винним, коли чую цю фразу,
настільки часто повторювану в останні двадцять років:
мусимо звернутися до майбутнього.
Мене майбутнє ніколи не цікавило. Ще відтоді, коли
я ходив до початкової школи, майбутнє складалося з то­
го, що завтра буде понеділок, а перший урок – математи­
ка.
Майбутнє належить самовпевненим і  легковажним.
Належить тим, які вміють давати собі раду, тим, у кого
хирлява уява.
Адже уява завжди звернена до минулого, великі
історії уявляються в часах, які людина добре знає і в яких
почувається впевнено, бо цей час уже був.
Тому science fiction і є лише літературним піджанром,
який украй рідко виростає до великої літератури, а як­
що таке й трапляється – як, скажімо, в «Автостопом по
галактиці» Дуґласа Адамса,  – то мова йде про історію,

183
в  якій майбутнє є  лише маскою класичної, зануреної
в  минуле історії, комедії, саґи й  ґротеску, безглуздої
інтерпретації старозавітної оповіді про Судний День.
А історичний роман, навіть коли він поганий або ко­
ли написаний без амбіцій бути великою літературою,
має в  собі щось, що близьке й  особисте, щось, що
в  уяві чи поза нею прожите й  зафіксоване в  людській
ідентичності.
Майбутнє, а з ним і science fiction належить математи­
кам, фізикам, загалом природознавцям. Належить тим,
котрі нашу галактику знають, як власну кишеню, і  які
схему зоряного неба можуть реконструювати так само
точно, як і схему різновидів і форм лейкемії. Але ніколи
не помітять, що ці схеми схожі.
Моєму батькові, без огляду на те, що в неділю помер,
належить моє майбутнє, а мені належить його минуле.
Я живу в тому, чого він уникав і чого страхався, а він
живе в тому, про що я нічого не хочу знати.
Фраза, що ми мусимо звернутися до майбутнього,
є небезпечно дурною, це крім того, що є прогресивною
і  в ключових ситуаціях її вимовляли всі, хто намагався
перемогти Мілошевича або Туджамана, чи обох.
Лише в минулому можна вирішити щось, що в мину­
лому відбулося.
У майбутньому цього немає.
У майбутньому вирішується те, що є майбутнім, або ж,
найвірогідніше, те, що взагалі не трапиться.
Варто вчинити, як Індіана Джонс у стрічках Спілберґа:
повертатися в  минуле протягом усього життя, щоб не
змінилося те, що вже відбулося.
Ясна річ, математики, фізики й  астрономи ма­
ють рацію: ніщо не можна змінити ані в приватній, ані
в суспільній історії, але не можна інакше, ніж протягом
усього життя, допоки жива пам’ять поколінь, а в наш час,

184
коли минуле утримує живим кіноплівка й  телевізійна
документація, може, й  завжди, треба намагатися змі­
нювати події минулого. Це єдиний спосіб, аби їх не
фальшували, і щоб із фальшування не виникли нові, ще
жахливіші метастази минулого.
Вигадування геройського минулого, в якому наші бу­
ли витязями й жертвами, а на іншому боці всі були ли­
ше злочинцями; минулого, в  якому наші мами й  бать­
ки уподібнюються до матерів і  батьків із  домашніх
завдань з  рідної мови у  першому класі, є  неминучою
реакцією кожної людини й  суспільства, переконаних
у потребі звернутися до майбутнього, а минуле залиши­
ти історикам.
У такому суспільстві майбутнього історіографічні
книги читаються як прогнози погоди. Написане в  них
є вказівником у майбутнє: чи вийдемо з дому з парасоль­
кою, а чи з автоматом.
На поприща такої історії після істориків при­
йдуть археологи і  cудмедексперти, щоб кожен на свій
спосіб і  з перспективи власної обізнаності підтвердив
справжність знаходження сфальшованої і  вигаданої
історії.
Це не буде проблемою ані для одних, ані для дру­
гих, адже брехня історіографії не полягає у вигадуванні
середньовічних королів і  королівських градів чи
підміні паспортів трупам у  масових похованнях. Та­
ким займаються лише дилетанти й  історики-аматори
в  різноманітних організаціях. Справжня брехня, брех­
ня впливових людей, полягає в здатності не помічати чу­
жих королів і  минати ті масові поховання, які трупами
наповнили наші герої.
Брехня в  тому, що одна нація, одна держава і  один
культурний простір перебувають завжди в  центрі ува­
ги, а на тисячу кілометрів навколо немає нації, держави

185
й культури, які жили й існували в ту саму історичну епо­
ху.
На географічних мапах того зовсім недавнього мину­
лого існують лише Велика Сербія, Велика Хорватія, Ве­
лика Угорщина, і кожна з них настільки велика, що ніхто
інший і ніщо інше, крім якогось варвара і воєнного зло­
чинця, більше не поміститься.
І кожна з  цих Великих Батьківщин є  зверненою до
майбутнього. Про минуле ж усе відомо. У минулому Ве­
ликонароди могли бути тільки героями й  мученика­
ми. Вони в часи своєї найгучнішої слави й аркадійської
ідилії, що тривала тисячі років їхнього дозрівання, жили
абсолютно самі, захищені власною самотністю.
Хіба б десь прошмигнув – холодної ночі – слуга з ніч­
ником чи покоївка з капцями і грілкою для вельможних
пращурів.
Туга за Великою Сербією чи за будь-якою іншою Ве­
ликою є водночас тугою за ідилічною самотністю, коли
знову більше нікого на тисячі кілометрів довкруж уже не
буде.
Тому є і Ясеновац, тому Сребрениця чи Вуковар, а не
через те, що якісь лихі люди хотіли копіювати Гітлера чи
мститися тим, що копіювали Гітлера. Наші місця страт
дуже оригінальні, як і  причини наших різанин. Масові
поховання є тугою за самотністю.
Тому є  сенс жити в  минулому й  не надіятися на
майбутнє.
 XLVII

Батько помер, і цього вже не змінити.

На похорон я  не поїхав. Сказав мамі, що немає сен­
су зустрічатися з дружиною батька, якщо ніколи в житті
я з нею не бачився.
Справжньою причиною є те, що я не хотів, аби мене
хтось у  Сараєві бачив у ту останню, символічну зустріч
із батьком. Мене в Сараєві більше немає, і мені важливо,
щоб так і було.
До похоронів я байдужий.
Погано почуваюся на тих церемоніях, де люди одне од­
ному заглядають в обличчя, думаючи при цьому, що бачать
щось. Ніщо так не загрожує приватності й гідності люди­
ни, як та символічна ситуація, в якій на неї хтось дивиться
в мить, коли вона намагається усвідомити, що когось близь­
кого для неї вже немає. Такий погляд завжди бездушний.
Я не приймаю ані таку символічність, ані такий
різновид церемоній.
Не хочу, щоб хтось на мене дивився і  припускав, що
бачить щось.
Батько спростив мені справу, бо був таким, яким був,
тож я мав змогу знайти соціально прийнятне пояснення,
чому не їду на похорон.

187
 XLVIII

Мама запитала мене, чи треба йти їй.

Хотіла, щоби хтось вирішив за неї. Я  сказав їй, щоб
неодмінно йшла. Їй похорони цікаві, вона їх розуміє. Для
мене цвинтарі схожі на документальні архіви й  старі
телефонні довідники. Я люблю цвинтарі й могили, але
не під час поховання.

188
 XLIX

Нікому я  не сказав, що помер мені батько. Знала

тільки А.
Інші дізнавалися випадково, з  останніх сторінок
сараєвських газет.
У неділю після того, як на екрані мобільного телефо­
на я прочитав новину, ми пішли на базар, купили м’яса
й овочів на обід, а тоді, як і кожного дня, всі хорватські
щоденні газети.
Ми сіли в ресторані, в який ходимо щонеділі. Я роз­
горнув газету, в якій працюю. Полистав її аж до великої
вкладки, в  якій на чотирьох шпальтах була стаття про
Анте Павелича.
На першій шпальті була фотографія Провідника, як
він на колінах тримає внучку. Зворушений і задивлений
у  своє майбутнє. Як і  кожен дід, вічний і  великий для
своєї внучки. Але ми не дуже й хочемо бути внуками Па­
велича. Принаймні я.
Знизу вміщено важкий олов’яний заголовок: «Четни­
ки намагаються вбити Провідника».
Я ніколи не забуду й не зітру з пам’яті моїх комп’юте­
рів ту образу, яка прийшла мені в  смс-повідомленні,
коли я  намагався звернути увагу того, хто найбільш

189
відповідальний, і до якого я  відчував певну близькість,
що тут, що з цим фото й заголовком не все в порядку.
Ні, та смс не зачепила і не приголомшила мене в моїй
стратегічно вибраній заґребській і загальній самотності,
просто ті слова були мимовільним, але у своїй точності
вбивчим складанням шани моєму батьку. Вічною кон­
фронтацією з ідентичностями.
 L

Батьковою смертю обірвано сараєвську гілку Марка

Єрґовича, картяра й листоноші родом із Личкого Лешче.
На світі немає жодного живого Єрґовича, який був  би
мені родичем.

191
 Літературно-художнє видання

Мілєнко Єрґович

БАТЬКО

З хорватської переклав Андрій Любка

Коректорка Марина Гетманець

Обкладинка Анни Стьопіної
Макет Альони Олійник

Підписано до друку 07.12.2018. Формат 84☓108 1/32.

Умов.-друк. арк. 11,38. Обл.-вид. арк. 9,50.

Видавництво «Книги – ХХІ»

Адреса для листування:
а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна
тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181
booksxxi@gmail.com
books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5259 від 16.12.2016 р.