ZN Prac Ukrainoznawczych NR 6-7

Zeszyt Naukowy
Prac Ukrainoznawczych
2021
nr 6-7
Gorzów Wielkopolski 2021

REDAKCJA
prof. dr hab. Elżbieta Skorupska-Raczyńska – redaktor naczelna,
prof. AJP dr Halina Uchto (sekretarz), dr Olga Lazarovych, dr Olena Pelekhata
RADA NAUKOWA
prof. dr hab. Maryna Averkyna, Narodowy Uniwersytet „Akademia Ostrogska”, Ostróg (Ukraina);
dr hab. doc. Eduard Balashov, Narodowy Uniwersytet „Akademia Ostrogska”, Ostróg (Ukraina); prof. dr hab. Nata-
liya Chahrak, Narodowy Przykarpacki Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankowsk (Ukraina);
prof. dr hab. Roman Golod, Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankowsk
(Ukraina); prof. dr Alla Kravchuk, Lwowski Narodowy Uniwersytet im. Iwana Franki, Lwów (Ukraina);
prof. dr hab. Mykola Lesyuk, Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankowsk
(Ukraina); prof. dr hab. Lech Aleksy Suchomlynow, Berdiański Uniwersytet Zarządzania i Biznesu, Berdiańsk
(Ukraina); prof. dr hab. Dmytro Shevchuk, Narodowy Uniwersytet „Akademia Ostrogska”, Ostróg (Ukraina);
prof. dr hab. Igor Tsependa, Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankowsk
(Ukraina); prof. dr hab. Volodymyr Velykochyy, Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka,
Iwano-Frankowsk (Ukraina); prof. dr hab. Pavlo Yamchuk, Humański Narodowy Uniwersytet Sadownictwa,
Humań (Ukraina); prof. nadzw. dr hab. Diana Svobodowa, Uniwersytet Ostrawski, Ostrawa (Republika Czeska);
prof. nadzw. dr hab. Maria Vašutová, Ph.D., Vysoká škola PRIGO, Havířov (Česká republika); prof. dr hab. Jan
Zozulak,Uniwersytet Konstantyna Filozofa, Nitra (Republika Słowacka); prof. dr Ulrich Paetzold, Branden-
burski Uniwersytet Techniczny, Cottbus – Senftenberg (Republika Federalna Niemiec); prof. dr hab. Edward
Białek, Uniwersytet Wrocławski, Wrocław; prof. dr hab. Elżbieta Skorupska-Raczyńska, Akademia im. Jakuba
z Paradyża, Gorzów Wielkopolski; prof. AJP dr Halina Uchto, Akademia im. Jakuba z Paradyża, Gorzów Wielkopolski
LISTA RECENZENTÓW: www.zeszytnaukowy.ajp.edu.pl
Korekta językowa: Joanna Bobin – j. angielski; Joanna Rutkowska, Małgorzata Wolniewicz (s. 5-15) – j. polski;
Olga Lazarovych, Daria Mytsan – j. ukraiński
РЕДАКЦІЯ
проф. д-р габ. Ельжбета Скорупська-Рачинська – головний редактор,
проф. АЯП д-р Халина Ухто (секретар), д-р Ольга Лазарович, д-р Олена Пелехата
ВЧЕНА РАДА
Марина Федорівна Аверкина, доктор економічних наук, професор, Національний університет
«Острозька академія», м. Острог (Україна); Едуард Михайлович Балашов, доктор психологічних наук,
доцент, Національний університет «Острозька академія», м. Острог (Україна); Наталія Ігорівна Чаграк,
доктор педагогічних наук, доцент, професор, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет
ім. Василя Стефаника», м. Івано-Франківськ (Україна); Роман Голод, доктор філологічних наук, про-
фесор, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника», м. Івано-Франківськ
(Україна); Алла Миколаївна Кравчук, кандидат філологічних наук, професор, Львівський національ-
ний університет ім. Івана Франка, м. Львів (Україна); Микола Лесюк, доктор філологічних наук,
професор, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника», м. Івано-
-Франківськ (Україна); Олексій Миколайович Сухомлинов, доктор філологічних наук, професор,
Бердянський університет менеджменту і бізнесу, м. Бердянськ (Україна); Дмитро Михайлович Шевчук,
доктор філософських наук, професор, Національний університет «Острозька академія», м. Острог
(Україна); Ігор Євгенович Цепенда, доктор політичних наук, професор, ДВНЗ «Прикарпатський
національний університет ім. Василя Стефаника», м. Івано-Франківськ (Україна); Володимир
Степанович Великочий, доктор історичних наук, професор, ДВНЗ «Прикарпатський національний
університет ім. Василя Стефаника», м. Івано-Франківськ (Україна); Павло Миколайович Ямчук, доктор
філософських наук, професор, Уманський національний університет садівництва, м. Умань (Україна);
Doc. PhDr. Diana Svobodová, Ph.D., Ostravská univerzita, Ostrava (Česká republika); Doc. PhDr. Mgr. Maria Vašu-
tová, Ph.D., Vysoká škola PRIGO, Havířov (Česká republika); Prof. ThDr. Ján Zozuľak, PhD., Univerzita Konštan-
tína Filozofa v Nitre (Slovenská republika); Prof. Dr. Ulrich Paetzold, Brandenburgische Technische Universität,
Cottbus – Senftenberg (Bundesrepublik Deutschland); проф. д-р габ. Едвард Бялек, Вроцлавський уні-
верситет, м. Вроцлав проф. д-р габ. Ельжбета Скорупська-Рачинська, Академія ім. Якуба з Парадижу,
м. Гожув Велико-польський; проф. АЯП д-р Халина Ухто, Академія ім. Якуба з Парадижу, м. Гожув
Великопольський
СПИСОК РЕЦЕНЗЕНТІВ: www.zeszytnaukowy.ajp.edu.pl
Мовний коректор: Йоанна Бобін – англійська мова; Йоанна Рутковска, Малгожата Вольнєвіч (s. 5-15) –
польська мова; Ольга Миколаївна Лазарович, Дарія Миронівна Мицан – українська мова
Projekt okładki/ Дизайн обкладинки: Jacek Lauda/ Яцек Ляуда
Redakcja techniczna/ Технічний редактор: Małgorzata Wolniewicz/ Малгожата Вольнєвіч
© Copyright by Akademia im. Jakuba z Paradyża 2021

ISSN 2544-8684, ISBN 978-83-66703-37-7
AKADEMIA IM. JAKUBA Z PARADYŻA
Gorzów Wielkopolski, ul. Teatralna 25
tel. 95/721-60-71, 721-60-30 www.wydawnictwo.ajp.edu.pl e‍‑mail: wydawnictwo@ajp.edu.pl
Зміст
I.
Бердянський університет менеджменту і бізнесу, м. Бердянськ
Berdiański Uniwersytet Zarządzania i Biznesu, Berdiańsk
Інститут славістики Польської академії наук, Варшава
Istytut Slawistyki Polskiej Akademii Nauk, Warszawa
Helena Krasowska, Lech Aleksy Suchomłynow
Pamięć pograniczy i obrzeża pamięci......................................................................................... 5
II.
ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника»
м. Івано-Франківськ
Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankowsk
Галина Михайлівна Гуменюк, Андрій Ігорович Гуменюк
Проблеми та перспективи розвитку соціального туризму в Україні................................. 19
Олена Іванівна Дутчак
Сучасна українська історіографія музейництва прикарпаття
другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття ...................................................................... 31
Марта Іванівна Карпа, Ірина Богданівна Кіцак
Features of personnel management in bodies of local self-government
of united territorial communities in Ukraine............................................................................ 43
Оксана Созонтівна Кондур, Олена Богданівна Будник,
Анна Любомирівна Грібович
Забезпечення якості Вищої Освіти: сучасні особливості.................................................... 53
Іван Сергійович Монолатій
Ерозія постпам’яті чи «пам’ять мобілізації»? Політика і художній текст
у візії Лукаша Сатурчака про Перемишль............................................................................ 67
Тетяна Петрівна Монолатій
Україна в уяві Йозефа Рота: авторська реконструкція
ментального ландшафту «рідної землі»............................................................................... 81
Леся Василівна Польова, Василь Васильович Шикеринець,
Павло Павлович Вичівський
Інформаційні технології у професійній підготовці майбутніх фахівців............................ 93
Nataliya Chahrak, Volodymyr Velykochyy
Social and economic determination of older adult education in Ukraine............................... 105
Любов Василівна Чорна, Леся Володимирівна Ковальська
Кластерний підхід до організації туристичної діяльності як інновація.......................... 123
III.
Уманський національний університет садівництва, м. Умань
Humański Narodowy Uniwersytet Sadownictwa, Humań
Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини, м. Умань
Humański Państwowy Uniwersytet Pedagogiczny im. Pawła Tychyny, Humań
Віталій Іванович Рибчак, Володимир Федорович Савченко,
Сергій Олександрович Стойка
Мережева економіка: теоретичні основи, тенденції і ситуація в Україні........................ 133
IV.
Павло Миколайович Ямчук
«Жива вода». Пасіонарії й непасіонарність (декілька небайдужих розмислів
у філософсько-українознавчому контексті ХХ століття).................................................. 153
Філософія саду та садівництва в контексті реалій ХІХ- ХХІ століття ........................... 171
V.
ДВНЗ «Одеський державний університет внутрішніх справ», м. Одеса
Odeski Państwowy Uniwersytet Spraw Wewnętrznych, Odessa
Павло Миколайович Ямчук, Віталій Іванович Рибчак,
МаксимМиколайовичІсаєнко
Феномен Володимира Свідзінського в аксіологічно-буттєвій парадигмі
вітчизняного літературного процесу (філософсько-українознавчий аспект).................. 185
VI.
Вищий антикорупційний суд, м. Київ
Najwyższy Sąd Antykorupcyjny, Kijów
Національний технічний університет України
„Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського”, м. Kиїв
Narodowy Techniczny Uniwersytet Ukrainy „Kijowski Politechniczny Instytut
im. Igora Sikorskiego”, Kijów
Національний педагогічний університет ім. Михайло Драгоманова, м. Kиїв
Narodowy Uniwersytet Pedagogiczny im. Mychajło Dragomanowa, Kijów
Олексій Олегович Кравчук, Іван Богданович Остащук
Символічні елементи судової процедури (на прикладі судів України)............................ 201
VII.
Національний університет «Острозька академія», м. Острог
Narodowy Uniwersytet „Akademia Ostrogska”, Ostróg
Марина Федорівна Аверкина, Ксенія Степанівна Кіндрат
Економіко-математичне моделювання зовнішньої торгівлі України............................... 217
Вiдомостi про авторiв........................................................................................................... 227
Helena Krasowska
https://orcid.org/0000-0003-0904-5814
Інститут славістики Польської академії наук, м. Варшава
Instytut Slawistyki Polskiej Akademii Nauk, Warszawa
Lech Aleksy Suchomłynow

https://orcid.org/ 0000-0001-9657-8699
Бердянський університет менеджменту і бізнесу, м. Бердянськ
Berdiański Uniwersytet Zarządzania i Biznesu, Berdiańsk
Pamięć pograniczy i obrzeża pamięci
Streszczenie
W artykule przedstawia się problematykę pamięci kulturowej Polaków dwóch
regionów Ukrainy: jej południowo-wschodniej części i Bukowiny Karpackiej. Prze-
analizowano szereg aspektów życia społeczno-kulturowego polskiej mniejszości na tych
terenach. Autorzy ukazują zróżnicowanie życia codziennego Polaków na pograniczu
ukraińsko-rosyjskim i ukraińsko-rumuńskim, co jest skutkiem działania odmiennych sys-
temów społeczno-kulturowych mających decydujący wpływ na specyfikę ciągłości kul-
turowej i pamięci historycznej.
Słowa kluczowe: pamięć kulturowa i historyczna, historia mówiona, Donbas, Bukowina,

Polacy na Wschodzie, tożsamość regionalna
Kazimierz Feleszko pisał:1 „Zawsze mnie fascynowało splecenie losów

jednostek z wielką historią zapisaną potem w podręcznikach i ich wzajemne
związki. Wiem, że nie należy może przeceniać roli zwykłych małych ludzi, lecz
też chyba nie trzeba tego nie doceniać. Postawa psychiczna tych ludzi i wynikające
z niej reakcje chyba jednak – dziś bardziej widocznie niż kiedyś – wpływają na
bieg wydarzeń”2. Z tej wypowiedzi wynika, że jednostka ma znaczny wpływ na
otoczenie, w którym żyje, a z kolei procesy społeczne, uwarunkowania historyczne
czy polityczne wpływają na zachowanie się jednostki. Znajdują odzwierciedlenie
1
Artykuł ten jest uzupełnioną wersją artykułu: Helena Krasowska, From Individual to Collective Identity:
The Case of Autobiographical Accounts from the Ukrainian-Russian and Ukrainian-Romanian Border-
lands, „Acta Baltico-Slavica” 2017, nr 41, s. 287-301, DOI: 10.11649/abs.2017.001.
2
List Kazimierza Feleszki z 1999 r. do adresata w Rumunii.
Zeszyt Naukowy Prac Ukrainoznawczych 6-7
w sposobie komunikacji i świadomości, oddziałują na zasób słownictwa, adaptacji

nowych leksemów, a często także na zmianę ich znaczeń. Pamięć indywidualna
wiąże jednostkę z innymi grupami społecznymi, z którymi pozostaje ona w cią-
głym kontakcie. Doświadczenia jednostkowe są przedmiotem historii mówionej,
która opiera się na wspomnieniach pozyskanych w trakcie ustnego wywiadu.
Obraz historii konstytuowany przez te wspomnienia i opowieści to „historia dnia
powszedniego”, „historia od dołu” [Assmann 2008, s. 67]3.
Pamięć kulturową można odnieść do grupy, która zadaje sobie pytanie:
„Czego nie można zapomnieć?” [Karp, Traba, 2004, s. 9]. Badania historii mówio-
nej potwierdzają, że w społeczeństwach piśmiennych żywa pamięć sięga najwyżej
osiemdziesiąt lat wstecz [Assmann, 2008, s. 67].
Lista tematów dotyczących przeszłości, jak pisze Piotr Tadeusz Kwiat-
kowski, świadczy o tym, że w rodzinnym dyskursie spotykają się i przenikają
dwa nurty pamięci: 1) wspomnienia o „wielkiej historii”, 2) pamięć o przeszłości
rodziny [Kwiatkowski, 2008, s. 188]. W centrum narracji zawsze znajduje się
człowiek, konkretna jednostka, która buduje narrację autobiograficzną, zauważa
i wyodrębnia poszczególne osoby lub zdarzenia życiowe.
W odniesieniu do wieku XIX i XX Jacques Le Goff wskazuje na coraz
większą rolę pamięci w procesie kształtowania się tożsamości indywidualnych
i zbiorowych. Z jednej strony pamięć pomnaża się, indywidualizuje i demokraty-
zuje, nabiera także charakteru rodzinnego, w czym znaczącą rolę odgrywają zapisy
autobiograficzne, fotografie i zapis wideo. Pamięć zbiorowa zostaje uznana za
największy składnik zbiorowej tożsamości [Le Goff, 2007, s. 15].
Jan Assmann rozróżnia dwie funkcje pamięci i przeszłości, które badacz
musi uwzględnić. W kulturze historycznej funkcje te zazębiają się w wielu przy-
padkach. Pamięć fundacyjna odnosi się do prapoczątków i funkcjonuje, opierając
się na nośnikach trwałych, zobiektywizowanych: rytuałach, tańcach, mitach, wzor-
cach, strojach, ozdobach, krajobrazach, czyli różnorodnych systemach znaków,
które ze względu na podtrzymywanie pamięci i tożsamości można przyporządko-
wać zbiorowemu pojęciu memoria. Modus pamięci biograficznej opiera się zaś na
społecznej interakcji, dotyczy własnych doświadczeń lub niedalekiej przeszłości
[Assmann, 2008, s. 67]. Pamięć biograficzna łączy się z naturalnym rozwojem
człowieka i gromadzeniem przezeń doświadczeń, staje się głównym komponen-
tem pamięci komunikatywnej. Według Jana Assmanna, pamięć komunikatywna
„obejmuje wspomnienia dotyczące najbliższej przeszłości. Człowiek dzieli je ze
swoimi współczesnymi. Typową jej odmianą jest pamięć pokoleniowa [Assmann,
3
Bogatą bibliografię na temat oral history podaje Barbara Szacka w swojej książce [Szacka 2006, s. 21].
6
H. Krasowska, L. A. Suchomłynow, Pamięć pograniczy i obrzeża pamięci
2009, s. 82]. Przytoczę tu słowa Aleidy Assmann: „Wspomnienia powstają

i umacniają się w komunikacji, to jest w wymianie z drugim człowiekiem. Zatem
podobnie jak język, pamięć wrasta w ludzi z zewnątrz i nie ulega wątpliwości,
że język stanowi jej najważniejszy fundament” [Assmann A., 2009, s. 158].
Według zasięgu czasowego i stabilności, Aleida Assmann dzieli różne „formy
pamięci” na pamięć jednostki, pamięć zbiorowości i pamięć kultury. Wspomnie-
nia czy pamięć jednostkowa dotyczą nie tylko otoczenia, w którym jednostka
przebywa, ale także określonego zakresu czasu. W jednym okresie czasowym
wspomnienia te nabierają ostrego pamiętania, w innym zaś czasie wspomnienia
te są wyrywkowe, zdawkowe. Z tym okresem czasowym wiąże się także różnica
doświadczeń charakterystyczna dla pewnych wydarzeń. Oceny te często bywają
nie tylko jednostkowymi doświadczeniami, ale przekładają się na społeczne
pamiętanie. „To oznacza, że pamięć jednostkowa określana jest nie tylko poprzez
jej zasięg czasowy, ale i poprzez formy przepracowania doświadczenia w odle-
głym horyzoncie pamięci pokoleniowej” [Assmann A., 2009, s. 159-160]. Można
dostrzec podobieństwa i różnice doświadczeń u kobiet mieszkających w jednym
organizmie państwowym na dwóch różnych pograniczach: ukraińsko-rosyjskim
i ukraińsko-rumuńskim.
Przykłady pamięci kulturowej opracowałam głównie na podstawie mate-
riałów zebranych w 2016 roku metodą wywiadów narracyjnych. W dalszej części
mojego artykułu spróbuję porównać narracje Polek w wieku 81-82 lata, pochodzą-
cych z badanego terenu. Do tej analizy wybrano pięć kręgów tematycznych: drugą
wojnę światową, życie po drugiej wojnie światowej i problem Rosjan, kwestię reli-
gii katolickiej, zagadnienie języka oraz problem współczesnej deklaracji polskości.
Respondentki zaczynają swoją opowieść od przeżyć wojennych, od tego,
co najlepiej zapamiętały i tego, co było wówczas najtragiczniejsze w ich codzien-
nym życiu (przede wszystkim obawa, że mogą stracić najbliższych).
Wypowiedź respondentki z Bukowiny, 82 lata4:
Pamiętam te wojne, zabrali tatkę naszego i wojował, nas wakowali
za Bobieszty. Cała rodzina, no cała nie, bo chłopów nie było. Babcia,
mamka no i nas było dziewięć dzieci. Z nami były dwie krowy. Jeść mieli
my co. Mliko się sprzedawało, czy tam mamka wymieniali na chib i za-
wsze coś było. Ubrać też było, nie było takiej bidy, ale strach był. Strach
był, bo mówili starsi ludzie o wojnie, a my, dzieci, co widzieli o wojnie,
tyle, że zabijają. Ale nikt nie mówił, że nas zabijom, tylko ci co na wojni
4
Wszystkie wypowiedzi zapisane zostały w oryginalnym brzmieniu w formie półpornograficznej, najbar-
dziej zbliżonej do literackiej.
7
to byli zagrożeni. U nas tam był spokój, no bandy grasowali, ale to jak
dawali jim jeść, pić, to nic złego nie robili. Szli dali, a może chowali się
w liesie [Kobieta, 82 lata, Bukowina].
Wypowiedź z Doniecka:
U wajnu nam było oczień tiażeło. Nie było czto kuszat’, nie było ni-
czego. Gołod i chołod wiezdie. Bajaliś wsie i starszyje ludi i mołodyje
i dieti. Strielali, ubiwali, nie smotrieli ni na szczto. Oczeń mnogo ma-
łych dietiej ja widieła na ulicach – lieżali miertwyje. Mamy nad nimi
płakali, etich żenszczin toże izbiwali. Ja ponimaju wojna s Niemcami,
no ubiwali swoich. Nie znaju poczemu. Pomniu choroszo odnu nocz.
My nie spali, celuju nocz szli boi. No i znajete, otiec mój togda pogib.
Mnie tiażeło wozwroszczatsia w to wriemia. Ja wsio pomniu, no tia-
żeło ob etom raskazywat’. To był kaszmar, i woobszczie cełaja żyźń to
kaszmar. Każdyj dień pomniu radosti nie było. A siejczas, wsio można,
no i wnukam niczego nie raskazywaju, zaczem im takaja płochaja żyzń
[Kobieta, 81 lat, Donieck].
Obie wypowiedzi na temat drugiej wojny światowej różnią się nieco od

siebie. Wyszczególnione zostają drobne doświadczenia: u respondentki z Buko-
winy to, że w zasadzie zmienili przestrzeń zamieszkania, musieli oddalić się
od rodzinnego domu; a u respondentki z Doniecka motyw straty ojca i widok
pomordowanych dzieci na ulicach. Przytoczone fragmenty są poniekąd wyrwane
z kontekstu. Całe przeprowadzone wywiady są długie. Respondentka z Bukowiny
zresztą szybko przeszła do rozmowy na temat drugiej wojny światowej, natomiast
respondentka z Doniecka, zanim zaczęła mówić o wojnie, opowiadała o swojej
mamie. Tej pierwszej doświadczenia i narracja na ten temat są zdecydowanie lżej-
sze, lepsze, a nawet czasami wypowiedziane z humorem, już po latach.
Wybrane przykłady z wywiadów ilustrują codzienność wówczas dwunasto-
-trzynastoletnich dziewczynek. Na ich oczach rozgrywała się historia, miały miejsce
dramatyczne zdarzenia, w których uczestniczyły niby obok, ale faktycznie same były
ich uczestniczkami. Na przykład ewakuacji do innej miejscowości, ponieważ przez
wieś, w której mieszkały, przechodziło wojsko i ewakuowano wszystkich. Strach
przed samą ewakuacją, zmianą miejsca, jak też niepewność, czy powróci do swo-
jego miejsca i swojej przestrzeni i jaka ona będzie. Czy taka sama? Respondentka
w Doniecku wyraża strach przed śmiercią, która może się zdarzyć każdego dnia,
tu i teraz. Może dotknąć ją, najbliższych, sąsiadów. Nie ma dokąd uciekać. Czas
i przestrzeń wskazują na okrucieństwo codzienności, w której respondentka żyje.
8
Kaja Kaźmierska podkreśla, że wojna jako taka nadaje sens potrzebie

opowiadania o swoich doświadczeniach. W narracyjności, zwłaszcza kresowych
biografii, szczególna jest historia przestrzeni, z którą związani są narratorzy.
Podobnie w przypadku moich rozmówczyń – czują one potrzebę mówienia
o historii swojego życia, aby tym samym przekazać obraz świata, do którego
należały i z którym silnie się identyfikują [Kaźmierska, 1999, s. 46]. Narracja
uzyskana w trakcie badań w Doniecku wskazuje na potrzebę opowiadania, choć
nie w postaci przekazu rodzinnego, lecz opowieści osobie obcej. Wspomniane
wyżej narracje wojenne umieszczone są zatem w określonym czasie i przestrzeni,
a w konkretnych wydarzeniach uczestniczyły obydwie respondentki.
W narracjach Polek z Bukowiny i Doniecka pojawiają się tematy zwią-
zane z codziennością powojenną. Powojenne życie respondentek zmienia się
bowiem dramatycznie. Czują się one zagubione w rzeczywistości, w której się
znalazły. Zmienia się mianowicie przestrzeń administracyjna.
Wypowiedź z Bukowiny:
Wojna się skonczyła. To było pocieszające. Ale przeżyłam szok, byłam
hromadzianką Rumunii, a tu nagle już musisz stać się sowieckim czło-
wiekiem i dajom te paszporty i wszystkie dokumenty sowieckie i miej-
sce urodzenia Sowieckij Sojuz. Jak to się stało. Wszyscy baliśmy się,
bo ruskich i do dziś trzeba się bać. Oni robiom niespodzianki i z czło-
wieka robiom nic. Człowiek dla nich się nie cenił. Rozkaz, rozkaz tyle
pamiętam. Wszysko było rozkaz. Żyliśmy na rozkaz. Jedno dobrze, że
pomagaliśmy sobie Polacy, też Ukrajińcy byli dobre ludzie i Rumuni.
Najbardziej parszywi to byli ci, co przyjechali gdzieś z Rosji i dawali
rozkazy. Na rozkaz do pracy, na rozkaz sie wstawało, na rozkaz tylko na
rozkaz. W Rumunii było inaczej, byliśmy u siebie, a u ruskich nigdy nie
czuliśmy się dobrze. No może teraz troche lepiej, ale nie wiem.
[Kobieta, 82 lata, Bukowina].
Nu poślie wojny było oczień tiażeło żyt’. Czużych ruskich najechało.
Tolko oni kamandowali. Wsie miesta choroszyje to zanimali ruskije
i kamandowali. Straszno, nas imieli za zwieriej. Ja daże nie znaju kak ra-
skazat’. Każdyj dień był strasznyj i tiażołyj. Poslie wojny wsio rozrusze-
no, wsie ludi złyje i mnogo najechało czużych ruskich i ponimajetie oni
byli plochije ludi, oni nad nami tut iznuszczaliś. Jeśli oni by znali szczto
ja Polka, mogli i ubit’. My doma tolko na ruskom jazykie, kak i wsie
wokrug. Staliś my takimi ruskimi kak i wsie żytieli goroda. No nie znaju
9
s nas sdielali sowieckich ludiej, szcztob my wsie byli odinakowy.

I tak wot my wse zdieś sowieckije. Ja i siegodnia bojuś skazat’ szczto ja
Polka, eto straszno dla mienia.
Cytowane wypowiedzi wskazują na to, że rozmówczynie w codziennym,

zwykłym życiu miały podobne doświadczenia z nową władzą sowiecką, która
przyszła niespodzianie. Respondentki jasno wyrażają obcość odczuwaną w nowej
rzeczywistości, stanowiącej ogromny kontrast w konfrontacji z poprzednim świa-
tem, tym sprzed wojny. W interakcji narratorek pojawia się ten sam „obcy”,
którym jest wróg, to znaczy sowiecka władza. W przypadku pierwszej rozmów-
czyni widać jednoznaczne utożsamienie obcego i złego, który nakazuje zmianę
obywatelstwa, języka, rezygnację z identyfikacji z państwem rumuńskim, z pań-
stwem urodzenia. Zwraca uwagę, że nawet wydawane dokumenty fałszują prawdę.
Narratorki muszą wprowadzić do swojej codzienności reguły pojmowa-
nia nowego świata i bytowania w nim. A to świat obcy, brutalny, który nakazuje
zapomnieć o wszystkim, co było przed wojną. Pierwsza z narratorek znajduje się
w nowym świecie z tym samym, dotychczasowym, wielokulturowym otoczeniem,
które teraz ma się zmienić, zgodnie z rozkazem władzy, na jednorodne. Podobnie
w przypadku rozmówczyni z Doniecka – mimo że mieszkała ona w środowisku
rosyjskojęzycznym, po zakończeniu wojny następuje w nim inna interakcja. Nowa
władza wprowadza i upowszechnia właściwy sobie system na całej Ukrainie.
Przede wszystkim zaczyna tworzyć nowy naród „sowiecki”, podporządkowywać
sobie i zrównywać los wszystkich obywateli państwa.
Respondentka z Bukowiny podkreśla, że w Rumunii była „u siebie”,
ponieważ tam się urodziła i traktowała ten kraj jako swój, własny. Zmieniona
rzeczywistość zaskoczyła ją i wprowadziła w inny, obcy świat; świat, którego
dotychczas nie znała. Z kolei narracja z Doniecka wyjaśnia, że owi „cudzy”, czyli
nowi Rosjanie, byli w stosunku do dotychczasowych mieszkańców miasta okrutni.
Według władzy w Moskwie, społeczność Związku Radzieckiego miały tworzyć
masy pracujące bez historycznie ukształtowanej struktury, tak zmanipulowane,
aby można było nimi dowolnie sterować.
W wywiadach pojawia się także problem religii katolickiej, bez której
trudno sobie wyobrazić życie. Respondentki mają różną wiedzę na temat religii,
były wychowane w różny sposób. Obecnie religia dla obu z nich ma ogromne
znaczenie w codziennym życiu.
10
Mama mnie naucziła molitsia. Ja do dzisiaj znaju „Ojcze Nasz”,
i „Zdrowaśku” i wsie molitwy po polski. No moja mama była wieru-
juszczaja i papa toże, s katoliczeskoj siemji. Kriestili mienia wo Lwo-
wie. Goworili szczto u nas tut był kostioł, w Makijewkie, no ja jego nie
widieła, nie znaju. Niet Boga i wsio. W szkolie, niet Boga, doma pie-
restali, skazali bolsze nie spraszywaj, Boga niet. Mnie każetsia szczto
kogda wsie wiezdie skazali Boga niet, ja czuwstwowała szczto-to tak,
kakby kogo to niestało. Kakby kto-to bliskij umier. I jego niet. Tato opo-
wiadał, że jego zabierali, on ubiegał, ja nie znaju kuda jego zabierali.
No pustoje miesto, eto tak kakby blizkij cziełowiek umier. Mama umira-
ła i skazała mnie w 1974 godu, iszczi Boga, ty katoliczka i Polka, pomni
eto nawsiegda. I uczi swoich dietiej, no nie srazu.
Kościół u nas był. W Czerniowcach nigdy nie był zamknięty. W każ-
dom niedzielę my chodzili. Komuniści chcieli zniszczyć, księża do pracy
posłali, ale jakoś to my przetrwali. I zawsze u nas był kościół i moli-
twy i dzieci się krestyło. Ojciec był Polakom, mama Rusinka, ale wszy-
scy my do kościoła i dzieci ja także nauczyłam, i wnuki i mam czyste
sumnienie. Nu komunisty nie zezwolali nam, ale trzeba było jakoś tak
robić, aby z Bogiem być. No bo to się wyniosło z domu i było waż-
ne. I tak jakoś my wszystko co trzeba zawsze w kościele pomagaliśmy
i tego. Zawsze było tak, że katolicka wiara była maj dobra od tej prawo-
sławnej. I jakoś tak bardzo my się nie bali. No namawiali do partii, ale
człowiek jakoś tak żył, aby nic nie mieć z nimi do czynienia.
Lata trzydzieste upamiętniły się tragicznie w historii Polaków i rzymskich
katolików na Ukrainie. Były to lata narodzin narratorek. Warto zaznaczyć, że jedną
z nich sytuacja ówczesna dotknęła bezpośrednio, drugą zaś nie, ponieważ miesz-
kała w państwie rumuńskim, w którym nie doszło do tak drastycznych sytuacji,
jak na Ukrainie. Na Ukrainie radzieckiej zamykano wówczas kościoły, areszto-
wano i zsyłano księży. Już w 1928 roku katolicki biskup Neveu z Makiejewki
informował, że „aresztowania księży nasilają się i stają się coraz straszniejsze”
i że „nawet rodziny, z którymi się przyjaźnił, przestały przychodzić do kościoła
w obawie przed utratą chleba” [za: Kuromija, 2002, s. 229-230]. W 1930 roku
11
kościół w Makiejewce zamknięto, miał zostać przebudowany na klub. Krzyże

i groby na cmentarzu zniszczono, przygotowując teren pod park.
Niemców i Polaków podejrzewano o to, że są potencjalnymi działaczami
„piątej kolumny”. W 1933 roku radziecka „tajna komisja” odkryła niemiecką
organizację szpiegowską. W tym samym roku Polacy przeżyli likwidację Polskiej
Organizacji Wojskowej. Zarzucono jej członkom „pracę na rzecz polskich właści-
cieli ziemskich i ukraińskich nacjonalistów, którzy planowali zniszczyć Związek
Radziecki” [za: Kuromija, 2002, s. 256].
Przytoczone narracje są bardzo różne. Z wypowiedzi respondentki
z Doniecka dowiadujemy się, że była ona ochrzczona, ale miała zapomnieć o ist-
nieniu Boga, o religii. Nie przytaczam już tego w postaci cytatu, ale z dalszej
relacji wynika, że narratorka wyzbyła się wszystkiego, co katolickie i polskie,
nadała dzieciom imiona: Ludmiła i Igor, „sztoby nikto nie znał kiem my”, „nado
było tak kak wsie”. Pierwszym krokiem bowiem, jaki czynili rodzice w obronie
życia dzieci, było nadawanie im imion takich, które nie wskazywały na polski
rodowód, „najlutsze sowieckie”. Rodzice starali się wychowywać dzieci podobnie
jak wszyscy i upodobnić się życiem, kulturą, językiem, zachowaniem do wszyst-
kich, to znaczy do tzw. większości narodu sowieckiego. Respondentka w okresie
dojrzewania nie bardzo rozumiała, dlaczego w jej życiu zabrakło Boga i religii;
kolejne pytanie zrodziło się podczas śmierci matki, która nakazała jej odnalezienie
utraconej religii i języka.
Narracja respondentki z Bukowiny na temat religii jest zupełnie inna.
Urodziła się bowiem w Rumunii, gdzie religia nie była prześladowana. Po drugiej
wojnie światowej znalazła się w Związku Radzieckim, ale w zasadzie odbywała
praktyki religijne przez cały czas. To prawda, że oficjalnie były zakazane, ale
istniała możliwość uczestniczenia w liturgii czy chrztu dzieci. W Czerniowcach
kościół rzymskokatolicki był otwarty przez cały czas trwania władzy sowiec-
kiej. Narratorka wspomina, że obawiano się deklarować jako osoby wierzące,
ale „pocichońku my sobie tam swoje robili”. Obchodzono rodzinne święta, takie
jak Wielkanoc czy Boże Narodzenie, w czym zawsze odgrywał rolę rzymskoka-
tolicki kościół w Czerniowcach. Warto zaznaczyć, że respondentka z Bukowiny
sporo czasu poświęcała pracy organizacyjnej w Kościele, po kryjomu wspomagała
księży, uczyła religii.
Kolejny krąg tematyczny widoczny w narracjach dotyczy znajomości
i używania języka, a raczej języków. Narratorki są wielojęzyczne, a każdy z języ-
ków komunikacji przypisują do różnych sfer życia.
12
Znajete, oczeń ważno dla mienia molitsia po polski. Ja tak polskij pa-
nimaju, no nie razgawariwaju. Mama moja znała dobre polskij, no ona
mołczała i goworiła ‘stieny słyszut’. Ja polskij lublu, potomu szczto
mnie mama skazała, szczto my Palaki. Nie ucziła nas, kogda umirała
skazała uczi dietiej, a szczto ja budu uczit’: odin naczalnik, doc’ toże
posada, kak ja im skażu, niczego ja im nie mogu skazat’. Możet kak
umru, tak, że skażu kak moja mat’ mnie, nie znaju. Każdyj dień my pa
ruski razgawariwajem, a tam z sosiedkoj pa ukrainski, pa polski moluś
siebie tichońko i tak żywu
Polski to język mój, ja Polka, to i po polski mówiem. Nu w domu my
staraliś zawsze mówić pa polski. Na rabotie pa ruski, nu znajetie nowa
władza sowiecka, to pa ruski, na ulicy u nas po ukraiński, a jak z Ru-
munami to ja po rumuńsku mówię. Ja chodziła do szkoły rumuńskiej,
wiecie, to ja z Rumunami tak jak z wami tu po polsku, tak z Rumunami
po rumuńsku gadam. I tak potem musiała ja się nauczyć tego ruskiego,
bo władza kazała, dobrze, to niech im będzie, na starość teraz mi wy-
starczy tylko polski i rumuński
Narracje respondentek dotyczące używania języków w niektórych sfe-
rach się pokrywają, w innych różnią. Wpływ ma na to sąsiedztwo, praca, rodzina,
udział w życiu społecznym, a także przynależność do religii katolickiej. Obie
wypowiedzi łączy język sacrum, język modlitwy prywatnej; w tej sferze dopusz-
czalny jest tylko język polski. Narratorka z Doniecka język polski przypisuje
jedynie modlitwom prywatnym w domu, językiem liturgii jest już język rosyjski,
natomiast respondentka z Bukowiny językowi polskiemu przypisuje całą sferę
dotyczącą religii, a więc zarówno modlitwę prywatną, jak też spowiedź i litur-
gię w kościele. W jej narracji język polski jest także obecny w sferze domowej,
używa go w komunikacji z koleżankami. Językiem ukraińskim porozumiewa się
głównie w urzędach, a rumuńskim z sąsiadami i znajomymi, gdyż większość jej
sąsiadów to Rumuni i Ukraińcy mówiący odmianą dialektalną języka rumuńskiego
lub ukraińskiego.
Badane respondentki czują się dziś Polkami. Ich narracje przedstawiają
czynniki, które wpłynęły na tożsamość rozmówczyń. O swojej identyfikacji
mówią:
13
Da, ja w sierce Polka i dusza u mienia polskaja, krow u mienia polska-
ja, eto znajut niemnogije ludi. Nikto i nie spraszywajet siejczas kto ja.
W pasportie ja zapisałas ruskaja, szcztoby nie było tam znajetie pro-
blem i dietiej pozapisywała ruskich. No ja znaju szczto ja Polka, stara-
juś zawieszcanije materi ispolnit’. Dumaju ona gordaja tam w niebie
smotrit i słyszyt szczto ja goworiu, szczto ja Polka. Wsio ono iza materi.
Ja dumaju nie nada znat’ jazyka szcztob byt’ Polkoj, nu i wiera u mienia
kak goworili polskaja i ksiądz u nas polskij i tak. A dusza ja znaju tocz-
no polskaja, u ruskich drugaja dusza.
Polka, ja Polka, bo mówiem po polsku i czytam i z rodziny polskiej, to
kto ja mogę być, jak nie Polka. To normalne, u nas każdy swoje wie.
Rumun to też wie, że Rumun, on nie powie, ze Ukrainiec, nikt nie chce
się podobać władzy. My tutaj wiemy jakiej my nacjonalnosti. Każdy
zna swoje pochodzenie. Każdy trzyma swoje, ale i szanujemy się z są-
siadami. Zapraszamy się, jak święta to chodzą oni do nas, my do nich.
Żeniom się młodzi to biorom już inne wiare, ale to i tak każdy u nas wie,
z czego pochodzi i swojego się trzyma – to jest tak.
Narracja z Doniecka świadczy o tym, że respondentka jest gotowa jawnie

zadeklarować utożsamienie się z narodowością polską. Z jednej strony wie, że już
można mówić otwarcie o swoim pochodzeniu, ale z drugiej – nie ma komu tego
powiedzieć. Wśród masy „sowieckiego narodu” do dzisiaj polskość nosi w sercu;
jawnie mówi o niej jedynie z osobami z Polski, o ile ktoś stwierdzi: „ale Pani
jest Polką!”. Ostatnie słowa matki tak zapadły w pamięć narratorki, że do dzisiaj
trudno sobie z tym radzi, ale „zawieszczanije mamy nado ispolnit’”.
Na południowo-wschodniej Ukrainie podobne sytuacje się powtarzają.
Spośród badanych Polaków w Doniecku 63% respondentów uważa się za Polaka/
Polkę, ponieważ rodzice byli Polakami lub jedno z rodziców jest polskiego pocho-
dzenia; 20% – ponieważ wyznają religię rzymskokatolicką, 10% – ponieważ ktoś
z dalszych krewnych był Polakiem, natomiast 4% badanych czuje się Polakiem,
ponieważ zna język polski, tzn. nauczyło języka polskiego.
Kryteria respondentki z Bukowiny skupiają się wokół języka, religii,
tradycji oraz pochodzenia rodziców. W tej narracji widać łatwość deklarowania
swojej narodowości, sama mówi: „przecież wszyscy wiedzą, że jestem Polką,
nigdy tego nie ukrywałam”. Dużą rolę odegrały w jej przypadku przynależność do
14
Kościoła katolickiego, udział w liturgii, gdyż Kościół w najtrudniejszych czasach

był uważany za ostoję polskości. W narracji tej jasno określono granice naro-
dowości i religii. Podobnie jak używanie języka ma wyznaczoną sferę, tak też
utożsamianie się z polskością ma ustalone ramy.
Przedstawione narracje nie są wyjątkami. Podczas analizy innych wywia-
dów biograficznych tematyka wojny, życia w Związku Radzieckim, problem
religii i języka oraz identyfikacja z polskim pochodzeniem powtarzają się we
wszystkich narracjach.
Jak pisze Kaja Kaźmierska: „Stwierdzenie wzajemnej zależności tych
dwóch wymiarów pamięci (biograficznej i zbiorowej oraz ich interakcje) jest dziś
socjologicznym banałem. Jednak ukazanie dynamiki tej relacji na konkretnym
przykładzie pokazuje jej społeczne, kulturowe i biograficzne konsekwencje” [Kaź-
mierska, 2009, s. 44].
W narracjach na temat pamięci u Polaków na pograniczu ukraińsko-
-rosyjskim i ukraińsko-rumuńskim pojawiają się istotne różnice. Polegają one
między innymi na tym, że w innej sytuacji znajdowali się podczas drugiej wojny
światowej Polacy w Doniecku, a w innej Polacy na Bukowinie, będącej częścią
państwa rumuńskiego. Ponadto stopień poczucia tożsamości narodowej u Polaków
na Bukowinie jest znacznie wyższy. Pomimo zakazów ze strony władz sowiec-
kich, Polacy skupiali się wokół Kościoła i rodziny, w domach prywatnych uczono
języka polskiego. Na Bukowinie istnieje zatem ciągłość tradycji, języka, kultury
i pamięci.
Polacy na Ukrainie Wschodniej przeżyli okres władzy sowieckiej w odda-
leniu od Polski, od Kościoła katolickiego i od polskich organizacji. Żyli w dużym
rozproszeniu, obawiając się społeczności, wśród której mieszkali. Rodziny prze-
żywały utratę bliskich, za przyznawanie się do narodowości innej niż „sowiecka”
groziły srogie kary dla całej rodziny. Wchodzili też w związki małżeńskie z oso-
bami niepolskiego pochodzenia.
Pamięć o styczności z władzą sowiecką jest podobna na obu pograniczach.
Zachowanie nowej władzy było wszędzie jednakowe, a podobne do przytoczonych
przypadki nie dotyczą bynajmniej tylko przedstawianych pograniczy, lecz jest to
szerszy problem, któremu warto by poświęcić osobne opracowanie.
15
Bibliografia
1. Assmann A., (2009), Przestrzenie pamięci. Formy i przemiany pamięci kulturowej,
[w:] red. A. Syriusz-Wolska, Pamięć zbiorowa i kulturowa. Współczesna perspektywa
niemiecka, s. 101-173, Kraków: Universitas.
2. Assmann J., (2008), Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość
w cywilizacjach starożytnych, tłum. A. Kryczyńska-Pham, Warszawa: Wydawnictwo
Uniwersytetu Warszawskiego.
3. Assmann J., (2009), Kultura pamięci, [w:] red. A. Syriusz-Wolska, Pamięć zbiorowa
i kulturowa. Współczesna perspektywa niemiecka, s. 59-99, Kraków: Universitas.
4. Karp H.-J., Traba R., (2004), Czy codzienność można pamiętać? Wspomnienia
z Warmii i mazur jako fragment pamięci kulturowej Niemców, Polaków i Ukraińców,
[w:] red. H.-J. Karp, R. Traba, Codzienność zapamiętana. Warmia i Mazury we wspo-
mnieniach, s. 7-24, Olsztyn–Warszawa: Wspólnota Kulturowa Borussia.
5. Kaźmierska K., (2009), Między pamięcią zbiorową a biograficzną. Podróże do
miejsc urodzenia izraelskich Żydów, [w:] red. A. Szpociński, Pamięć zbiorowa jako
czynnik integracji i źródło konfliktów, s. 25-46, Warszawa: Wydawnictwo Naukowe
SCHOLAR.
6. Krasowska H., (2017), From Individual to Collective Identity: The Case of Autobiogra-
phical Accounts from the Ukrainian-Russian and Ukrainian-Romanian Borderlands,
„Acta Baltico-Slavica” 2017, nr 41, s. 287-301.
7. Kwiatkowski P., (2008), Pamięć zbiorowa społeczeństwa polskiego w okresie trans-
formacji, Warszawa: Wydawnictwo Naukowe SCHOLAR.
8. Le Goff J., (2007), Historia i pamięć, Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu
Warszawskiego.
9. Куромія Г., (2002), Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння,
1870-1990-і роки, Київ: Видавництво Соломії Павличко ОСНОВИ.
Пам’ять гранич та марґінеси пам’яті

Анотація
У статті проаналізовано деякі аспекти культурної пам’яті поляків у двох
регіонах України: південно-східних територій та Буковині. Проаналізовано
декілька аспектів соціального та культурного життя польської меншини в цих
регіонах. Автори роблять висновок, що повсякденне життя поляків на українсько-
-російському та українсько-румунському поганиччях істотно відрізняється, що
є результатом впливу різних суспільно-культурних систем, які мали вирішальний
вплив на специфіку культурної тяглості та історичної пам’яті.
Ключові слова: культурно-історична пам’ять, оповідна історія, Донбас, Буковина,

поляки на Сході, регіональна ідентичність
16
Borderlands and memory

Abstract
The article presents the problem of the cultural memory of the Poles from two
different regions of Ukraine: South-Eastern Ukraine and Carpathian Bukovina. There are
five main topic areas which have been examined: Second World War, life after the Second
World War and the problem of Russians, the issue of the Catholic religion, the language
question and the problem of contemporary declaration of Polishness. The narratives about
the everyday life of Poles in the Ukrainian-Russian and Ukrainian-Romanian borderland
bear significant differences. One of the differences is that the Poles in Donetsk and the
Poles in Bukovina, which is part of Romania, were in diverse circumstances during the
Second World War. In addition, the sense of national identity of Poles in Bukovina is much
stronger. Despite the bans imposed by the Soviet authorities, the Poles united around the
Catholic Church and the institution of family, they also taught the Polish language in pri-
vate homes. That’s why there is a continuity of traditions, language, culture and memory
in Bukovina.
The Poles in Eastern Ukraine spent the Soviet Union period far away from Po-
land, from the Catholic Church and Polish organizations. They lived highly dispersed,
fearing their social environment. Families experienced the loss of their loved ones, and
faced severe punishments for declaring national identity other than Soviet. They also
intermarried with non-Polish people.
The memory of contact with the Soviets is similar in both borderlands. The con-
duct of the new authority was the same everywhere and the examples which are cited
represent a broader issue which is worthy of a separate study.
Keywords: cultural memory, oral history, Donbas, Bukovina, Polish people in the East
17
Галина Михайлівна Гуменюк
https://orcid.org/0000-0003-2859-8369
Андрій Ігорович Гуменюк
https://orcid.org/0000-0002-7409-4498
Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника,
Przykarpacki Narodowy Uniwersytet im. V. Stefanykа, Iwano-Frankowsk
УДК 35.75: 658.3(477.86)
Проблеми та перспективи розвитку соціального туризму

в Україні
Анотація
В статті наводиться авторське бачення необхідності у дослідженні
розвитку соціального туризму. Зокрема основний акцент ставиться на проблемах
та перспективах розвитку соціального туризм в Україні. З’ясовуються перспективи
подальшого вивчення середовища функціонування соціально-орієнтованих
підприємств сфери туризму, а також основні напрямки та заходи розвитку
соціального туризму в Україні. В процесі написання статті означено проблеми та
пропозиції щодо удосконалення форм і засобів соціально-орієнтованих туристичних
заходів.
Ключові слова: соціальний туризм, середовище функціонування, соціально –

орієнтовані підприємства, основні напрямки, соціальний туризм в Україні
Вступ. Інтеграція України у європейський та світовий економічний

простір вимагає надання нового імпульсу розвитку соціального туризму, який
спрямований на оздоровлення та відпочинок туристів за рахунок повного
або часткового фінансування державою, соціальними фондами, суб’єктами
підприємницької діяльності, іншими інституціями. Зростання попиту на
послуги соціально-орієнтованих підприємств сфери туризму (санаторії,
профілакторії, пансіонати, будинки відпочинку, бази відпочинку тощо),
позитивно вплине на розвиток внутрішнього та в’їзного туризму, розбудову
туристичної інфраструктури.
Метою статті є розкриття управлінських аспектів соціального

туризму, виявлення проблем та окреслення шляхів його розвитку в Україні.
Постановка проблеми. Перехідний стан суспільного розвитку
України привів до модернізації системи соціальних інститутів, що
налагоджують і регулюють ключові соціальні, економічні та політичні
відносини суспільства. Поетапна перебудова елементів економічної системи
України передбачає посилення уваги до сфери послуг, реалізацію заходів,
спрямованих на гармонійний розвиток галузей, пов’язаних із задоволенням
потреб населення, зокрема можна стверджувати, що основною тенденцією
майбутнього економічного розвитку має бути випереджуюче зростання
сфери послуг відносно виробництва товарів. Польський вчений В. Алейзяк
відзначає, що вивчення і задоволення соціальних потреб населення, є одним
із напрямків розвитку ринкової економіки країни [10].
Основна частина. Багатоаспектність та складність вирішення
проблеми управління соціально-орієнтованою фірмою галузі туризму
привертає до себе увагу науковців різних сфер пізнання. Теоретичні та
методологічні положення управління соціально-орієнтованим підприємством
сфери туризму, дослідження механізму державного та ринкового регулювання
їхньої діяльності висвітлено у працях як вітчизняних і зарубіжних учених.
Поетапна перебудова елементів економічної системи України
передбачає посилення уваги до сфери послуг, реалізацію заходів,
спрямованих на гармонійний розвиток галузей, пов’язаних із задоволенням
потреб населення, у тому числі туристичної сфери. Особливе значення
в цьому аспекті відводиться соціальному туризму. Соціальний туризм - це вид
туризму, який (забезпечується)субсидується з грошей виділених державою,
спеціальними фондами, кампаніями, а також іншими видами фінансування
заради відновлення здоров’я та працездатності людини, слугує соціальному,
цивілізованому, інтелектуальному розвитку суспільства та процесу росту
внутрішнього і в’їзного туризму.
Його необхідно розглядати як цілісну систему, що інтегрує
економічний, управлінський та соціальний аспекти її формування та
представлена такими складовими як: державні організації, фонди, суспільні
організації, які забезпечують соціального туриста можливістю скористатись
туристичними послугами; покупці соціальних туристичних послуг; соціальні
туристи; виробники туристичних послуг, в т.ч. соціально-орієнтовані
підприємства сфери туризму.
20
Г. М. Гуменюк, А. І. Гуменюк, Проблеми та перспективи розвитку…
Першочерговим задумом соціального туризму виступають мандрівки

та відпочинок соціально вразливої групи населення для відновлення
працездатності, фізіологічних і духовних сил. «Соціальний туризм – це
ціль, до якої спільноті необхідно прагнути в інтересах менш забезпечених
жителів» як зазначається в Манільській декларації [4].
Вивчення питань щодо проблем та перспектив розвитку соціального
туризму в Україні дослідники акцентують увагу на тому, що трансформаційні
процеси в національній економіці не призвели до формування ефективного
внутрішнього ринку послуг сфери туризму загалом та соціально-
-орієнтованого зокрема. Серед негативних тенденцій, які фіксуються на ринку
послуг соціального туризму в Україні, окрім тих, що пов’язані з тимчасовою
окупацією російськими військами українських земель варто виокремити:
1. Поглиблення економічної кризи в країні. За даними Державної
служби статистики України показник валового внутрішнього продукту (ВВП),
за 2017 -2020рр. мав тенденцію до зменшення. Як наслідок,цінова ситуація
на споживчому ринку рекреаційних послуг характеризувалася значною
інфляцією. Інфляція у 2017 р. сформувалася внаслідок значної девальвації
гривні у січні-лютому та дії її вторинних ефектів, дисбалансів на тлі АТО
на сході країни, економічних і політичних шоків. Істотним чинником також
стали адміністративні підвищення цін одразу в декількох сегментах ринку,
зокрема у 2019р. масштабних підвищень тарифів у житлово-комунальній
сфері, а також подорожчання транспортних і телекомунікаційних послуг,
підакцизних товарів. Прискорюючу роль відіграло суттєве зростання цін на
продукти харчування.
2. Низька платоспроможність населення оплачувати послуги сфери
туризму. Незважаючи на зростання середньомісячної номінальної заробітної
плати штатного працівника з 2019 року, стрімке зростання цін на товари та
послуги нівелювало це зростання.
3. Зниження якості обслуговування у соціально-орієнтованих
підприємствах сфери туризму. Зниження якості обслуговування туристів,
перед усім, відбулося за рахунок значного зносу матеріально-технічної бази,
фінансуванням за залишковим принципом тощо. Так, з різних причин у 2019 р.
не функціонувало 389 засобів розміщення, у тому числі 36 туристичних баз,
8 санаторіїв, 9 дитячих санаторіїв, 3 пансіонати з лікуванням, 23 санаторії-
-профілакторії, 4 пансіонати для відпочинку, 252 бази відпочинку (крім
турбаз). Знана частина підприємств залишились на тимчасово окупованих
територіях України. Низький рівень підготовки матеріально-технічної бази
21
підприємств, зменшення кількості обслуговуючого персоналу негативно

вплинули на враження туристів від перебування у цих закладах [5].
4. Відсутність ефективної державної політики у сфері соціального
захисту населення та економічно-фінансової підтримки підприємств
досліджуваного сектора. У прийнятому Законі України № 2597-VIII від
18.10.2018, ВВР, 2019, № 19 ст. 74. «Про внесення змін до деяких законо-
давчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного
соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» внесено зміни до
Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»,
зокрема щодо скорочення функцій Фонду соціального страхування України
та його видатків нестрахового характеру (які не пов’язані з наданням
матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі настання страхового
випадку), а саме: на санаторно-курортне лікування застрахованих осіб,
оздоровлення дітей, часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв [2].
При цьому Законом України «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування» передбачено, що за рахунок коштів Фонду
соціального страхування здійснюється оздоровлення застрахованих осіб
у соціально-орієнтованих підприємствах сфери туризму. Законом України
«Про оздоровлення та відпочинок дітей» встановлено, що оздоровлення
дітей, у тому числі дітей працюючих осіб, здійснюється за рахунок коштів
підприємств, установ та організацій (відповідно до колективних договорів
і угод), професійних спілок і фондів, добровільних внесків юридичних
та фізичних осіб, інших джерел. Водночас пропозиція щодо спрямування
коштів соціального страхування на часткове фінансування санаторіїв-
-профілакторіїв, закладів оздоровлення та відпочинку не узгоджується
з Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування, якими передбачено надання страховими фондами,
в тому числі і Фондом соціального страхування України, матеріального
забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам і визначено
суб’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування лише
застраховану особу, а не установу, яка надає їй послуги [3].
За визначенням Гопкало Л. М.: «управління соціально-орієнтованим
підприємством сфери туризму в сучасних умовах - це ефективний процес,
що здатний забезпечити швидку адаптацію підприємства до змін його
бізнес-середовища за умов максимально можливого врахування запитів
і задоволення потреб соціальних туристів» [1]. У такій системі досягнення
прибутку, варто, аналізувати не як основну ціль діяльності фірми, а винятково
22
як результат продуктивного функціонування вірно створеної управлінської

системи, направленої на підвищення його соціальної орієнтованості.
Розкриття сутності управління соціально-орієнтованим підприємством сфери
туризму дозволить найбільшою мірою визначити напрями управлінського
впливу, які мають стати пріоритетними в процесі прийняття рішень щодо
зростання соціального значення та ефективності діяльності.
Для стимулювання розвитку соціально орієнтованих підприємств
у соціальному секторі необхідна низка заходів, як на макро-, так і на
мікрорівні.
Основні напрямки діяльності на макрорівні охоплюють формування
політичного і правового середовища, яке відповідає цілям і завданням
соціально-орієнтованих підприємств туризму , вдосконалення системи
звітності про господарську діяльність соціально-орієнтованих підприємств,
розробка комплексу з заходів по розвитку матеріально-технічної бази,
інформування світового ринку з точки зору пропозицій соціально
орієнтованих туристичних послуг.
Компл екс політичних та економічних заходів передбачає
формування політичного та правового середовища, яке відповідає цілям
і завданням соціально орієнтованих туристичних підприємств. Перш
за все, необхідно створити законодавчу базу, покликану стимулювати
розвиток соціального туризму та соціально орієнтованих туристичних
підприємств, а саме: прийняти Державний закон про соціальний туризм,
в якому: визначити підприємства з пріоритетами у соціальній сфері;
прийняти Програму розвитку соціального туризму, де окремі пункти
відображатимуть конкретні заходи щодо розвитку та просування соціально
орієнтованих туристичних підприємств; створити єдине правове поле для
соціально орієнтованих туристичних підприємств різних форм власності
та відомчого підпорядкування; сформувати інноваційний механізм
реалізації цільових програм розвитку соціально орієнтованих туристичних
підприємств; забезпечити прозорі тендерні відносини між соціальними
туристами (виробничими підприємствами, фондами тощо) та соціально
орієнтованими туристичними підприємствами у межах встановленої системи
організаційного управління, що вимагає розробки спеціальних вимог, норм
та стандартів, які б регулювали таку діяльність тощо.
Тому перспективною сферою, яка повинна домінувати з часом,
є саморозвиток та саморегуляція соціально орієнтованих туристичних
підприємств. Основними характеристиками державного регулювання
23
виступає правове та адміністративне корегування через законодавчі та

нормативно-правові акти, стандарти, дозволи, галузеві вимоги та норми,
адаптовані на альтернативи щодо світового ринку соціально налаштованих
служб туристичного кола; державне програмування та проектування;
фінансове, податкове, грошове регулювання, скорегування цін і тарифів,
інвестиційна, соціальна, а також антимонопольна політика.
Удосконалення системи звітності про економічну діяльність
соціально орієнтованих підприємств туристичної сфери , яка передбачає
у статистичних бюлетенях формування звітів за видами закладів розміщення,
прийнятих у Державному стандарті ДСТУ 4527: 2006 «Туристичні послуги.
Розміщення споруд. Терміни та визначення ”, що значно спростить процедуру
дослідження їх діяльності [8].
Окремими пунктами статистичної звітності для цих підприємств
повинні бути інформація про кількість обслуговуваних соціальних туристів,
дохід, отриманий від цієї діяльності, обсяг державної фінансової підтримки
підприємств, кількість виграних тендерів та фінансовий обсяг. Це дозволить
реалізувати принципи прозорості та відкритості діяльності соціально
орієнтованих туристичних підприємств для суспільства. Створення
сприятливого податкового клімату для обстежуваних підприємств та
суміжних галузей є актуальним для залучення інвестицій юридичних та
фізичних осіб; система стимулюючих заходів, таких як пільги, податкові
пільги, державні субсидії тощо, потребує значного перегляду.
Комплекс заходів щодо розвитку логістичної бази. Охоплює
реалізацію комплексу профілактичних заходів для забезпечення прискореного
розвитку матеріально-технічної бази соціально орієнтованих туристичних
підприємств, а саме:
–– розвиток різних типів підприємств, поглиблення їх спеціалізації
разом з універсалізацією їх послуг та підвищенням його якості;
–– сприяння будівництву нових соціально орієнтованих туристичних
підприємств та ремонтних робіт на вже існуючих підприємствах,
тендер на прозорість;
–– організація раціональної роботи матеріально-технічної бази
підприємств;
–– забезпечення банків та кредитних спілок без відсотків (або під
низький відсоток) кредитів для підготовки матеріально-технічної
бази підприємств до активного сезону (проведення ремонту,
придбання обладнання, обладнання, інвентарю тощо) [9].
24
Набір політичних та економічних заходів повинен включати:

–– спрощення процедури залучення іноземного капіталу (інвестицій)
для будівництва та функціонування соціально орієнтованих
підприємств туристичної галузі, надання процедурних та податкових
пільг іноземному капіталу з метою інвестування в ці об’єкти ;
–– створення спеціальних кредитних умов для соціально орієнтованих
туристичних підприємств;
–– надання державних субсидій та субсидій підприємствам, які
обслуговують соціальні категорії туристів, таких як бійці АТО,
а також сезонним установам, які переходять на цілорічну
допомогу по догляду за дітьми (у цьому випадку така підтримка
може надаватися через гарантовану частку державних та місцевих
бюджетні субсидії на охорону здоров’я дітей);
–– підтримка держави у напрямку розвитку ділових міжнародних
контактів у напрямку обслуговування іноземних соціальних туристів;
–– формування пільгових умов для залучення інвестиційних ресурсів
для розвитку соціально орієнтованих підприємств туристичної
галузі, проведення конкурсів інвестиційних проектів;
–– зменшення податкового тиску на всі без винятку соціально
орієнтовані туристичні підприємства шляхом повного або
часткового звільнення від різних податків (земля, податок на
додану вартість), а також місцевих зборів (курортний і туристичний
податок, збори за користування рекреаційними та природними
цілющими ресурси, забруднення навколишнього середовища тощо);
–– надання пільгових умов кредитування та безвідсоткових позик
юридичним та фізичним особам для будівництва та експлуатації
підприємств малої ємності, які обслуговують соціальних туристів;
Фінансове регулювання проектує формування механізму асигнування,
розвиток мережі компетентних фінансово-кредитних та інвестиційних
організацій щодо ефективної податкової політики та ціноутворення.
В обставинах ринку фінансування соціально орієнтованих підприємств
туристичної галузі варто реалізовувати за рахунок: бюджетних активів
(державного та регіональних бюджетів); внутрішні кредитні ресурси;
кошти іноземних інвесторів; власні кошти підприємств; інші джерела.
Кошти державного бюджету збираються для фінансування першочергових
сприятливих програм розвитку соціально орієнтованих туристичних
підприємств. Кошти регіонального бюджету можуть бути використані
25
для розробки регіональної програми розвитку підприємств, для розвитку

найбільш перспективних напрямків їх діяльності у сегменті соціального
туризму. Кредити місцевих банків недоступні, тому слід проводити
ціле спрямовану кредитну політику для підтримки туристичного
підприємництва. Самофінансування є важливим і головним фактором
фінансової підтримки розвитку туристично-орієнтованих підприємств,
орієнтованих на соціальну орієнтацію. Підприємства, що перебувають
у приватній власності, фінансуються виключно за рахунок власних або
позикових фінансових ресурсів. Тому важливим аспектом функціонування
рекреаційних об’єктів є отримання прибутку [6].
Попит на туристичні послуги також залежить від рівня доходів
споживачів, тому слід слідкувати за тенденціями зміни особистих доходів та
їх здатністю частково оплачувати туристичні канікули. Зниження реальних
доходів при високій інфляції негативно впливає на попит: «в часи фінансової
кризи попит на послуги підприємств сфери туризму з боку іноземних
клієнтів також зменшується» [9]. Це вимагає від керівництва приділяти
більше уваги процесу оптимізації ціноутворення, а саме орієнтуватися
на фінансові результати, отримані від максимального навантаження
підприємства, незалежно від сезону.
Інформування внутрішнього та світового ринку про пропозиції
соціально орієнтованих туристичних послуг. Підтримка розвитку споживчого
ринку соціально орієнтованих туристичних послуг можлива, коли:
«1) впроваджено пільгову систему для юридичних осіб, які надають
повну або часткову фінансову підтримку споживання послуг своїм
працівникам;
2) інформаційне забезпечення державно-комерційних структур
соціально орієнтованих підприємств;
3) розробка електронної системи бронювання соціальних туристів;
4) заохочення рекреаційних підприємств до роботи на міжнародному
ринку та стимулювання в’їзного соціального туризму;
5) стимулювання активності соціальних туристів у міжсезоння» [9].
Реалізація цього комплексу заходів полягає у створенні сприятливих
умов для соціально орієнтованих туристичних підприємств через основні
економічні регулятори в інвестиційній, кредитній, податковій та бюджетній
сферах.
Забезпечення соціально-орієнтовані підприємства професійними
кадрами. Успішна робота соціально-орієнтованих підприємств сфери
26
туризму, в першу чергу, визначається високою якістю виробництва послуг

і їх реалізації, умінням правильно та раціонально використовувати ресурси
підприємства, здатністю впроваджувати в практику нові виробничі й інфор-
маційні технології. Реалізація даних завдань у великому ступені залежить від
рівня підготовки кадрів.
На мікрорівні основними заходами є удосконалення системи
управління соціально-орієнтованим підприємством сфери туризму.
Процес удосконалення складу персоналу, професійно-кваліфікаційної
характеристики, організаційної та функціональної структури управління
ґрунтується на визначені цілей і задач, складу, місця і функцій підрозділів,
їх ресурсне забезпечення, розробку регламентуючих процедур, документів,
положень, що закріплюють регулюючі форми, методи, процеси, які
здійснюються в організаційній системі управління. Цей процес можна
організувати у чотири етапи – оптимізація кількісного і якісного складу
персоналу, проектування загальної схеми, проектування робіт основних
підрозділів, регламентація організаційної структури
Удосконалення системи управління охоплює інноваційність
поставлених цілей і завдань управління соціально-орієнтованими
підприємствами сфери туризму Однак, інноваційний розвиток соціально-
орієнтованих підприємств сфери туризму вимагає суттєвого перегляду
принципів та методів управління направлених на удосконалення процесу
управління. У соціально-орієнтованих підприємствах сфери туризму
застосовуються організаційно-розпорядчі методи управління, що базуються
на владі, підпорядкованості, дисципліні та передбачають тільки однозначне
сприйняття та підкорення. В умовах сьогодення керівники підприємств
повинні переглянути застосування методів, способи цілеспрямованого
впливу на окремих працівників та їх групи, у напрямі актуалізації таких
методів, як економічні і соціально-психологічні. Ці методи є ефективними
у мотивації праці персоналу, формуванні корпоративних традицій тощо [8].
Удосконалення процесу управління. Технології управління соціально-
-орієнтованими підприємствами сфери туризму продиктовані складною
ситуацією їх розвитку і повинні передбачати антикризові заходи, направлені
на загладжування циклічних похитувань щодо розвитку організаційної
процедури з метою перестороги щодо загострення ситуацій та усунення
можливих чинників виявлення криз, забезпечення росту приємної організації.
Стала розробка і реалізація стратегічних заходів розвитку.
На підставі використання системного підходу в управлінні досягається
27
послідовне поєднання, чіткість управлінських дій і рішень, які систе-

матизують роботу соціально-орієнтованого підприємства; генерується
потреба розвитку з урахуванням майбутніх переваг; упроваджуються
принципи стратегічного управління діяльністю.
Стала розробка і реалізація стратегічних заходів розвитку соціально-
орієнтованих підприємств сфери туризму повинна: «ґрунтуватись на
сукупності засобів управління (інструменти і важелі процесу розвитку),
організаційних і економічних методів управління (способи, прийоми
і технології щодо засобів управління)» [7].
Отже, метою щодо процедури управління передбачено протидію
негативному впливу навколишнього середовища для підтримки стратегічної
спрямованості процесу росту та ведення продуктивного господарювання.
Відповідність найважливіших завдань та функцій, а також системи
формування механізмів виступає значущою для розуміння не просто
логічної, але й часової структури щодо формування системи стратегічного
управління соціально-орієнтованим підприємством сфери туризму. Проте,
означені функції формування системи, щодо проектування, організації та
мотивації, до того ж відіграють провідну роль у втіленні в життя завдань
і виступають рушійними факторами реалізації стратегічних цілей.
Висновки. Аналіз динаміки та функціонування основних показників
соціально-орієнтованих підприємств дав змогу виявити низку негативних
тенденцій які фіксуються на ринку послуг соціального туризму в Україні,
зокрема таких як зменшення кількості соціально-орієнтованих закладів
туризму, зменшення кількості обслуговуваних соціальних туристів у всіх
сегментах, тощо. Зазначені тенденції зумовлені низкою проблем, основними
серед яких є тимчасова окупація російськими військами українських земель,
поглиблення економічної кризи в країні, низька платоспроможність населення
оплачувати послуги сфери туризму, зниження якості обслуговування
у соціально-орієнтованих підприємствах сфери туризму, недостатність
результативної державної політики у галузі соціальної безпеки населення та
вигідної фінансової підтримки кампанії розглянутого сектора та ін.
Негативні тенденції та проблеми вимагають переосмислення та
розробки нових поглядів щодо покращення обсягу соціального налаштування
підприємства галузі туризму. Базисом у даному випадку може служити
концептуальна модель підвищення соціальної орієнтованості підприємства
сфери туризму, що передбачає систематизацію дій та управлінських рішень
спрямованих на нейтралізацію негативних та посилення впливу позитивних
28
факторів зовнішнього середовища щодо обслуговування соціальних туристів,

зміцнення слабких сторін і підсилення сильних сторін підприємства.
Бібліографія
1. Гопкало JI. M. Соціальний туризм у контексті розвитку ринкової економіки.
Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. 2004.
№ 2. С. 39-48.
2. Закон України. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та
легалізації фонду оплати праці» № 2597-VIII від 18.10.2018, ВВР, 2019, № 19, ст. 74}.
3. Закон України. «Про оздоровлення та відпочинок дітей» № 329-IX від
04.12.2019, ВВР, 2020, № 13, ст. 67.
4. Манільська декларація по соціальному впливу туризму від 22.05. 97 р. www.
unwto.org.
5. Статистичний бюлетень «Санаторно-курортне лікування, організований відпочинок
та туризм в Україні». Державний комітет статистики України. 2017. - 55с.
6. Сидорова А.В. Управление развитием предприятий на основе процессных
инноваций: монография. Донецк: ДонНУ, 2012. 204 с.
7. Шегеда А. В. Менеджмент. Підручник. Київ : Знання, 2004. 687 с.
8. Федулова Л. І. Менеджмент організацій : підручник. Київ : Либідь, 2004. 448 с.
9. Яковенко Т. І. Система маркетингової інформації як умова забезпечення
ефективної маркетингової діяльності. Бізнесінформ № 7. 2014. С. 384-388.
10. Alejziak W. Turystyka w obliczu wyzwań XXI wieku, Wydawnictwo “ALBIS”. Krakow,
1999. 343 c.
Problemy i perspektywy rozwoju turystyki socjalnej na Ukrainie

Streszczenie
W artykule przedstawiono wizję autora dotyczącą konieczności badania rozwoju
turystyki socjalnej. W szczególności analizuje się problemy i perspektywy turystyki socjal-
nej na Ukrainie. Omówiono także perspektywy dalszych badań otoczenia przedsiębiorstw
ukierunkowanych społecznie w dziedzinie turystyki oraz główne kierunki i działania dla
rozwoju turystyki socjalnej na Ukrainie. Ponadto identyfikowane są problemy oraz propozy-
cje doskonalenia form i środków społecznie ukierunkowanych działań turystycznych.
Słowa kluczowe: turystyka socjalna, środowisko funkcjonowania, przedsiębiorstwa

zorientowane społecznie, główne kierunki, turystyka socjalna na Ukrainie
29
Problems and prospects for the development of social tourism in Ukraine

Abstract
The author’s vision of the need to study the development of social tourism is
given in the article. In particular, the main emphasis is placed on the problems and pros-
pects of social tourism in Ukraine. Prospects for further study of the environment of
socially-oriented enterprises in the field of tourism are clarified, as well as the main
directions and measures for the development of social tourism in Ukraine. In the process
of writing the article, the problems and proposals for improving the forms and means of
socially-oriented tourist activities are identified.
Keywords: social tourism, environment of functioning, socially-oriented enterprises, main

directions, social tourism in Ukraine
30
Олена Іванівна Дутчак
https://orcid.org/0000-0001-9638-9601
ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника»
УДК 069.01:930.1
Сучасна українська історіографія музейництва

прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття
Анотація
Стаття присвячена розгляду здобутків сучасної української історіографії
з проблематики музейництва Прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ сто-
ліття. Окреслено чинники, що обумовлюють актуальність досліджуваної проблеми.
Здійснено аналіз основних груп публікацій досліджуваної проблеми: наукові
публікації фактографічного характеру, наукові публікації широкого тематичного
спектру, узагальнюючі та історіографічні дослідження високого методологічного
рівня. У результаті дослідження зроблено низку висновків, що полягають у кон-
статації потреби здійснення комплексних дослідженнях на основі новітніх
методологічних здобутків загальносвітової практики історіографічних досліджень,
які б акумулювали всі здобуті попередніми науковими пошукуваннями різножанрових
та різнотематичних здобутків фактографічного та теоретичного характеру.
Ключові слова: історіографія, музейництво, Прикарпаття, націоцентризм, інститу-

ційний підхід, науково-історичний процес
Постановка проблеми. Сучасний науково-історичний процес

характеризується акцентуванням уваги науковців не тільки на проблемах,
що стосуються центральної магістралі української історичної науки –
української національної державності, а й локальної проблематики, мікро-
та соціоісторії, історії повсякденності, усної історії, регіонознавства та
краєзнавства, діяльності видатних діячів та інших структурних компонентів
національної пам’яті. Домінування таких тенденцій здійснило вплив на
проблематику історіографічних досліджень, спричинивши актуалізацію
практично аналогічного спектру проблематики в сучасній українській

історіографії.
Разом з тим у сучасній українській історіографії тільки відносно
нещодавно намітився відхід від національно-державницької проблематики до
проблематики феноменів соціокультурного життя, їх інституційних проявів
тощо. Саме таке тематичне русло на сьогодні характеризується відсутністю
чи незначною кількістю теоретико-методологічних, узагальнюючих фахових
досліджень, здійснених на високому фаховому рівні.
Саме тому перед сучасною українською наукою постає завдання
історіографічного дослідження музейництва на Прикарпатті другої
половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття як важливого компонента культурного,
інтелектуального та наукового життя краю.
Мета статті полягає у вивченні сучасної української історіографії
музейництва Прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття.
Виклад основного матеріалу. Як доречно зазначає В. Боднар
«Український історичний канон поступово позбавляється неоромантичних
рис і більше звертається до фахового аналізу на базі опрацювання
історичних документів. Цьому сприяє багато чинників, передусім відкритість
українського історіографічного простору для різних поглядів і методологій,
ознайомлення з якими супроводжується «індивідуальними і колективними
відкриттями» [6, с. 98]. І таке твердження повною мірою відповідає сучасним
реаліям історичної науки.
Адаптація найсучасніших досягнень світової науки, зокрема
методологічного апарату, проникає в український науковий простір завдяки
активізації контактів вітчизняних науковців з іноземними колегами. Значну
роль у цьому процесі відіграє навчання та стажування нової генерації
науковців у наукових центрах США, Великої Британії, Німеччини. Цьому
сприяє також чисельна українська діаспора, зокрема такі її інституції, як
Український науковий інститут Гарвардського університету (США), кафедра
історії України Університету Альберти (Канада) [6, с. 98].
Великою проблемою, яка доволі тривалий час існує в українській
історіографії, виступає її націоцентризм, що полягає у акцентуванні уваги
виключно на фактах, здобутках чи проблемах [пов’язаних виключно з позицій
титульної нації]. Такий підхід в сучасній українській історіографії часто
хибує крайнощами, які в результаті приводять до неповного, тенденційного
чи зовсім необ’єктивного наукового прочитання, неналежно ґрунтовного
історіографічного аналізу досліджуваних проблем. Не дивлячись на те,
32
О. І. Дутчак, Сучасна українська історіографія…
що критики націоцентризму української історіографії на сучасному етапі

розвитку вітчизняної науки є достатньо багато, реальних кроків сучасних
українських вчених до подолання цієї проблеми на методологічному рівні,
на жаль, не спостерігається.
Ситуація, що склалася на сьогодні полягає в тому, що практично
всі наукові розвідки, починаючи від магістральних проблем української
державності закінчуючи проблематикою історії повсякденності краєзнавства,
розглядаються без врахування іноетнічних чинників та компонентів
розвитку подій. Якщо для історичних досліджень така ситуація може бути
прийнятною, то для історіографічних є неприпустимою, оскільки не сприяє
об’єктивному відображенню розвитку процесу вивчення тих чи інших
історичних проблем.
На сьогодні українська історіографія акумулює та використовує
різні методологічні принципи – від класичного позитивізму, який з огляду
на тривале та активне застосування досі не вичерпав своїх пізнавальних
можливостей, до постмодернізму з використанням міждисциплінарних
підходів, можливостей методів інших наук для продуктивного дослідження
конкретної наукової проблеми. Не дивлячись на це, більшість когорти сучасних
істориків характеризує добре вкорінений традиціоналізм, як у методологічній
сфері, так і в тематичному руслі наукових пошукувань [6, с. 98-99].
Починаючи з ІІ половини ХІХ та до кінця 30-х рр. ХХ ст. на
Прикарпатті проходив процес формування та розвитку музейної справи
та музейних інституцій, краєзнавчо-етнографічний та мандрівний рухи.
У тематичному руслі музейництва Прикарпаття цього періоду можна
виокремити кілька головних блоків: формування приватних колекцій та
музейних інституцій, музейна діяльність громадських організацій, діяльність
окремих діячів з розвитку музейної справи, краєзнавчо-колекційна діяльність,
тощо. Формування музейних збірок та окремих колекцій здійснювалося
представниками різної етнічної приналежності (українцями, поляками, євреями
та ін.). Ці чинники обумовлюють складну структуру досліджуваного явища.
Те, що музейництво Прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ сто-
ліття як історіографічна проблема актуалізується саме на сучасному етапі
розвитку української історіографічної науки, не є дивним та має логічні та
обґрунтовані пояснення. Саме зараз, закривши здебільшого так звані «білі
плями» у дослідженні проблем національного державного будівництва,
громадсько-політичного життя, діяльності видатних особистостей та інших,
33
вектор наукового пізнання переспрямовується на проблематику сфери

культури, зокрема соціокультурних інституцій як виразників її розвитку.
Вочевидь продуктивним виявляється розгляд цієї історіографічної
проблеми у контексті взаємин між етнічними спільнотами, державними та
громадськими інституціями регіону та на основі розгляду всіх без винятку
публікацій, що мають більшу чи меншу значимість як історіографічного
джерела проблем музейництва Прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття.
Етнічний, культурний та громадсько-політичний плюралізм
галицького суспільства другої половини ХІХ – 30-х років ХХ століття заклав
засади дослідження проблем музейництва на Прикарпатті. Це, як наслідок,
проявилося у плюралізмі підходів, різножанровості публікацій та ракурсі
розгляду вивчення окресленої проблематики.
Проблеми музейництва Прикарпаття другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття через тематичну близькість вподовж всього науково-історичного
процесу було прийнято розглядати нерозривно з проблемами охорони
пам’яток, діяльності громадських та наукових інституцій, історичної
біографістики, туристичного та історичного краєзнавства, археології,
мистецтвознавства та фольклористики.
Плюралізм підходів (етнічних, профе сійних, громадсько-
політичних), різножанровість публікацій та ракурс розгляду вивчення
проблематики музейництва на Прикарпатті другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття обумовлюють потребу відкидання націоцентричного підходу як
непродуктивного для вивчення всієї повноти розвитку історико-наукового
процесу з досліджуваної проблеми.
Тематична «роздробленість» та поліаспектність не стали
перешкодою розгортання наукових досліджень проблематики музейництва
на Прикарпатті другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття. Ці проблеми
розвитку музейництва на Прикарпатті знайшли своє висвітлення на сторінках
наукових доробків сучасних українських науковців. Разом з тим поліаспектна
структура досліджуваного явища, а також широкий спектр тематики
наукових та аматорських праць, обумовила різнотематичну спрямованість
наукових досліджень кінця ХХ – початку ХХІ століття, що також викликає
певні труднощі їх аналізу.
Дослідженнями проблем музейництва на Прикарпатті другої
половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття займалися, в основному, західно-
українські вчені. Це науковці провідних наукових установ Львівської,
34
Івано-Франківської та Тернопільської областей. З огляду на те, що локальні

проблеми громадської та культурної сфери, як правило, не становлять
наукового інтересу для науковців у загальнонаціональному масштабі,
науково-історичні та історіографічні проблеми розвитку музейних інституцій
на Прикарпатті та відповідного суспільного та культурного руху науковцями
інших регіонів України практично не вивчалися. Наявні сучасні доробки
з окресленої проблеми можна згрупувати у кілька блоків: 1) наукові
публікації фактографічного характеру, 2) публікації широкого тематичного
спектру, 3) узагальнюючі та історіографічні праці високого фахового рівня.
Продуктивні напрацювання фактографічного характеру здійснили
івано-франківські історики, краєзнавці, музеєзнавці. Найбільш важливими
виступають напрацювання П. Арсенича [1-4], В. Бурдуланюка [7-9], А. Дани-
люка [14], М. Паньківа [2], І. Пелипейка [3], та інших. На їхніх сторінках
висвітлено генезу музейництва на Прикарпатті, як у досліджуваний період,
так і на пізніших етапах розвитку. Цікаво, що наукові праці вказаних авторів
розширюють уявлення про формування окремих музейних інституцій
у контексті розвитку культурних процесів другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття. Вказані вище науковці процес формування музейництва на
Прикарпатті у досліджуваний період виводять з етнографічних та господарсько-
промислових виставок у Галичині останньої третини ХІХ – початку
ХХ століття, організовані за прикладом популярних тоді заходів у країнах
Європи. Також детально висвітлюють різні аспекти їх підготовки, організації,
формування експозицій, залучення до експозицій приватних колекцій.
На жаль, навіть серед фактографічних праць, відсутніми є ті, які
були б присвячені винятково музейництву другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття. Цей багатоаспектний процес, який можна окреслити як
початковий етап музейництва Прикарпаття, прийнято розглядати науковцями
нерозривно з процесами тодішнього культурного, наукового та громадського
життя – туристично-краєзнавчим, етнографічним та мистецьким рухами на
території всієї Східної Галичини.
Наукові публікації різнотематичного характеру. Окрім того,
ґрунтовними, інформативними та цікавими є наукові розвідки низки
вчених, що проливають світло на різні тематичні блоки досліджуваної
проблеми. Це дослідження внеску в розвиток музейної справи відомих
краєзнавчих персоналій Галичини та огляд історико-краєзнавчих музеїв
Західної України Б. Вола [11], мистецтвознавчі аспекти музейництва
Галичини О. Волинської [12], історичні витоки музейної справи в Галичині
35
М. Гнатюка та М. Грепиняка [13]. Дослідженню самодіяльних музейних

інституцій у 20-30-х роках ХХ століття та окремих музейних присвячені
наукові праці В. Романюка [26], Б. Савчука [27], О. Синиці [28], І. Цуцман
[29]. Ці доробки ілюструють процеси формування як окремих музеїв та
культурного середовища, що впливало на їх формування, так і проливають
світло на чинники культурного та суспільного характеру, що здійснювали
вплив на процес розвитку музейництва на Прикарпатті. Завдяки такому
ракурсу до вивчення наукової проблеми вдалося реконструювати багато
аспектів розвитку музейної справи, культурного та суспільно-політичного
тла зародження музейництва на Прикарпатті.
Історіографічні джерела узагальнюючого теоретико-методологічного
рівня. Ґрунтовністю проаналізованого матеріалу, виваженістю оцінок,
вагомими теоретико-методологічними напрацюваннями характеризуються
наукові напрацювання тернопільських вчених, які присвячено вивченню
актуальних проблем музейництва на Прикарпатті другої половини
ХІХ – 30-х рр. ХХ століття. Так, відома науковець Н. Заставецька актуалізує
проблематику музейництва Прикарпаття у контексті пам’яткоохоронного
руху та відповідної діяльності польських та українських громадських та
молодіжних товариств [16-23]. Нею та І. Зуляком здійснено ґрунтовний
аналіз пам’яткоохоронної діяльності музеїв на західноукраїнських землях
загалом, зокрема музейних зібрань «Просвіти» [24-25], діяльність якої
у досліджуваний період мала вагомий вплив на розвиток музейництва на
Прикарпатті так як сприяла формуванню колекцій та музейних зібрань,
накопиченню та обліку музейних пам’яток. Праці вказаних науковців
демонструють відхід від традиційного в українській історіографії
україноцентризму, розглядаючи розвиток музейництва, пам’яткоохоронної
діяльності, формування відповідних інституцій за участю громадських
організацій українців, поляків, євреїв, тощо. Окрім того праці Н. Заставецької
відображають продуктивність інституційного підходу до вивчення проблем
музейництва. Зокрема, нею досліджено роль діючих на той час різноетнічних
громадських організацій у процесі формування музейних установ та колекцій
артефактів.
Н. Заставецька у своїх працях показує, що організаційна модель
музейництва краю була аналогом музейної мережі західноукраїнських
земель, але мала певні особливості, зумовлені специфікою становища краю,
характером етнічної політики, взаємовідносинами між представниками
різних національностей. Формування музейництва як важливого компонента
36
культурного життя того часу, на думку дослідниці, добре ілюструє колонізаційну

політику, нівелювання національної культурної спадщини українців [23].
Висновки. Увесь проаналізований корпус історіографічних джерел
повною мірою розкриває різні аспекти досліджуваного явища, але його
аналіз дозволяє констатувати наявність у сучасній українській історіографії
музейництва на Прикарпатті другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття
кількох взаємопов’язаних наукових проблем, вирішення яких актуалізується
тенденціями розвитку сучасної української історіографічної науки.
По-перше, можна констатувати потребу у проведенні комплексних
дослідженнь на основі новітніх методологічних здобутків загальносвітової
практики історіографічних досліджень, які б акумулювали всі здобуті
попередніми науковими пошукуваннями різножанрових та різнотематичних
здобутків фактографічного та теоретико-методологічного характеру.
По-друге, переважаюча більшість наукових праць, присвячених
вивченню музейництва на Прикарпатті другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ сто-
ліття, характеризується описовістю та має фактографічний характер. Тому
нагальною є потреба узагальнення наявного корпусу відомостей на основі
провідних сучасних теоретико-методологічних напрацювань, щоб здійснити
новий, більш глибокий аналіз проблематики музейництва на Прикарпатті
другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття.
По-третє, значний корпус історіографічних джерел, що розкриває
проблематику музейництва на Прикарпатті другої половини ХІХ – 30-х рр.
ХХ століття, має неоднорідний характер як у тематичному, жанровому,
так і ціннісно-орієнтаційному та етноорієнтованому аспектах. Таку
багатоманітність варто сприймати як можливість отримати максимально
різностороннє та об’єктивне вирішення наукової проблеми.
По-четверте, аналіз окремих історіографічних джерел доводить
наявність методологічної готовності сучасної історичної науки здійснити
якісно нове прочитання навіть тих проблем, розгляд яких традиційно був
позбавлений новітнього наукового інструментарію. Комплексний розгляд
різних аспектів проблеми, інституційний підхід, подолання націоцентризму
виступають методологічним підґрунтям розгортання подальших успішних
досліджень тематичного русла проблем музейництва Прикарпаття другої
половини ХІХ – 30-х рр. ХХ століття.
37
Список використаних джерел

1. Арсенич П. З історії музеїв Галичини. Краєзнавчий збірник на пошану Богдана
Гавриліва. Івано-Франківськ: Типовіт, 2003. С. 152-155.
2. Арсенич П. Паньків М. Гуцульщина в збірках музеїв. Гуцульщина. перспектива
її соціально-економічного і духовного розвитку в незалежній Україні. Івано-
-Франківськ, 1994. С. 54-56.
3. Арсенич П. Пилипейко І. Дослідники та краєзнавці Гуцульщини: Довідник.
Косів: Писаний камінь, 2020, 279 с.
4. Арсенич П. Паньків М. Гуцульщина в збірках музеїв. Гуцульщина: перспектива
її соціально-економічного і духовного розвитку в Незалежній Україні. Івано-
-Франківськ, 1994. С.54-56.
5. Біловус В. Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій
чверті ХІХ ст. Львів: Ахіл, 2000. 188 с.
6. Боднар В. Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики. Сучасна
українська історіографія: підсумки і виклики. Історіографічні дослідження
в Україні. 2014. Вип. 25. С. 95–113. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/han-
dle/123456789/95364/06-Bondar.pdf?sequence=1.
7. Бурдуланюк В. М. Музеї наукового товариства імені Шевченка. Вісник
Прикарпатського університету. Історія. Вип. XV. Історія. Івано-Франківськ, 2009.
С. 3-10.
8. Бурдуланюк В. Історія культури Прикарпаття: короткий нарис. Івано-Франківськ,
1997. 95 с.
9. Бурдуланюк В. М. Музеї наукового товариства імені Шевченка. Вісник
Прикарпатського університету. Серя Історія. Вип. ХV. Івано-Франківськ, 2009.
С.3-10.
10. Вол Б. Історико-краєзначі музеї Західної України: особливості становлення.
Історіографія проблеми. Історичні пам’ятки Галичини: матер. наук. краєзнавчої
конф. (м. Львів, 26 жовтня 2003 р.). Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана
Франка, 2003. С. 98-104.
11. Вол Б., Борищак М. Галицьке краєзнавство в іменах. Історичні пам’ятки
Галичини: матер. наук. краєзнавчої конф. (м. Львів, 26 жовтня 2000 р.). Львів:
Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. С. 104-111.
12. Волинська О. Музейництво Галичини першої третини ХХ століття. Вісник
Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Івано-Франківськ, 2003.
Вип. VII. С. 30-36.
13. Гнатюк М.В., Грепиняк М.І. З історії музейної справи в Галичині. Красою гір
натхненні: Нарордне мистецтво Гуцульщини і Покуття (кінець ХІХ – початок
ХХ ст.): майстри, школи, музеї. Івано-Франківськ, 2010. С.139-149.
14. Данилюк А. Самбір і західноукраїнське музейництво. Бойківщина: історія і су-
часність: Матер. міжнар. народознавчого семінару населення Бойківщини у за-
гальнокарпатському етнокультурного розвитку» (Самбір, 14-16 вересня 1995 р.).
Львів-Самбір: ФІРА-люкс, 1995. С.17-19.
38
15. Дутчак О. Сучасна українська історіографія краєзнавчого руху у Галичині 30-х рр.
ХІХ – 30-х рр. ХХ ст.: монографія, Івано-Франківськ, НАІР, 2012. 275 с.
16. З а с т а в е ц ь ка Н . Ук р а ї н с ь ке м у з е й н и ц т в о Га л и ч и н и к р і з ь п р и зм у
пам’яткоохоронної політики Другої Речі Посполитої (1930-ті рр.). Культурна
спадщина України: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Умань, 15–16 травня
2009 р.). Умань: Видавець Чибаненко Ю., 2009. С. 170-178.
17. Заставецька Н. Дослідження пам’яткоохоронного руху 1920–1930-х рр. на
території Західної України в сучасній українській історіографії. Наукові записки
Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира
Гнатюка. Серія Історія. 2009. Вип. 3. С. 300–309.
18. Заставецька Н. Пам’яткоохоронний аспект діяльності польських громадських
організацій і товариств на західноукраїнських землях (1918–1939 рр.). Наукові
записки Тернопільського національного педагогічного університету імені
Володимира Гнатюка. Серія Історія. Тернопіль, 2008. Вип. 3. С. 240-246.
19. Заставецька Н. Участь українських молодіжних товариств Східної Галичини
у збереженні історико-культурної спадщини краю (1920–1930-ті рр.). Каразінські
читання (історичні науки): матер. міжн. наук.конф. (24 квітня 2009 р.). Харків:
ХНУ ім. В. Каразіна, 2009. С. 127-128.
20. Заставецька Н.І. Збереження пам’яток історії та культури у Західній Україні
(1920–1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступння канд. іст. наук: спец.
07.00.01. «Історія України». Львів, 2010. 20 с.
21. Заставецька Н.І. Особливості реалізації ідеї збереження пам’яток у Західній
Україні польськими музеями (1920–1930-ті рр.). Вісник Луганського
національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні
науки. Луганськ, 2008. № 15 (154) серпень. С. 156-166.
22. Заставецька Н. Діяльність українських музейних осередків щодо збереження
пам’яток воєнної історії у Східній Галичині (20–30 рр. ХХ ст.). Воєнна історія
Поділля та Буковини: наук. зб. матер. Всеукраїнської наук. військово-історичної
конф. (25-26 листопада 2009 р., м. Кам’янець-Подільський). Київ, 2009. С. 271-275.
23. Заставецька Н. Пам’яткоохоронна діяльність музеїв на західноукраїнських
землях у 30-ті рр. ХХ ст. Шевченківська весна. Історія: матер. між нар. наукпракт.
конф. молодих учених. Київ: СПД Цимбаленко Є.С., 2008. С. 150-152.
24. Заставецька Н. Музейницький аспект діяльності “Просвіти” у Східній Галичині
(1868–1939 рр.). “Просвіта” в національно-культурному житті українського
народу (до 140-річчя з часу заснування): Матер. міжнар. наук. конф. Тернопіль:
ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. С. 82-87.
25. Зуляк І. Роль “Просвіти“ Західної України у розвитку музейної справи
в міжвоєнний період (1919-1939). Наукові записки Тернопільського державного
педагогічного університету ім. В. Гнатюка, серія: Історія. Тернопіль, 2007.
Спецвипуск. С. 101-105.
26. Романюк В. Музей-світлиця «Руської трійці». Краєзнавець Прикарпаття, 2017.
№ 30. С. 61-62.
39
27. Савчук Б. Українські самодіяльні музеї в Галичині у 20-30-х роках ХХ ст.

Історичні пам’ятки Галичини: Матер. наук. краєзнавчої конф. (м. Львів, 26 жовтня
2000 р.). Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. С. 111-117.
28. Синиця О. Музейне будівництво на Прикарпатті. Вдячна долі. Івано-Франківськ:
Місто-НВ, 2006. С. 224-235.
29. Цуцман І. Я. Музеї Покуття та їх місце в збереженні історико-культурної
спадщини краю ( на прикладі Коломийського району). Карпатський край, 2014.
№ 2 (5). С. 82-90.
Nowoczesna ukraińska historiografia muzealnictwa na Przykarpaciu

od drugiej połowy XIX wieku do lat trzydziestych XX wieku
Streszczenie
Artykuł poświęcony jest omówieniu dokonań współczesnej historiografii
ukraińskiej w problematyce muzealnictwa Przykarpacia od drugiej połowy XIX wieku
do lat trzydziestych XX wieku. Przedstawiono główne czynniki determinujące istotność
badanego problemu. Dokonuje się analizy głównych grup publikacji dotyczących badane-
go problemu. Wyróżnia się następujące grupy źródeł historiograficznych: publikacje nau-
kowe o charakterze faktograficznym, publikacje naukowe o szerokim spektrum tematycz-
nym, badania uogólniające i historiograficzne o wysokim poziomie metodologicznym.
Zdecydowana większość prac naukowych poświęconych badaniu muzealnictwa na
Prykarpaciu od drugiej połowy XIX wieku do lat trzydziestych XX wieku ma charakter
opisowy i faktograficzny.
W wyniku przeprowadzonych badań sformułowano szereg wniosków, polega-
jących na stwierdzeniu potrzeby prowadzenia kompleksowych badań w oparciu o naj-
nowsze osiągnięcia metodologiczne światowej praktyki badań historiograficznych, które
łączyłyby wszystkie dotychczasowe badania naukowe różnych gatunków i tematów
w osiągnięcia o charakterze faktycznym i teoretycznym. Analiza źródeł historiografic-
znych dowodzi istnienia metodologicznej gotowości współczesnych nauk historycz-
nych do przeprowadzenia jakościowo nowego badania problemów pracy muzealnej na
Prykarpaciu od drugiej połowy XIX wieku do lat trzydziestych XX wieku.
Słowa kluczowe: historiografia, muzealnictwo, Przykarpacie, centryzm narodowy, podej-

ście instytucjonalne, proces naukowo-historyczny, prace naukowe
40
Modern Ukrainian historiography of museum-making in the Precarpathian region

from the late 19th century to the 1930s
Abstract
The article is devoted to the consideration of the achievements of modern Ukrain-
ian historiography in relation to the problems of museum-making in the Precarpatian re-
gion from the late 19th century to the 1930s. The main factors that determine the relevance
of the studied problem are outlined. The analysis of the main groups of publications of the
researched problem is carried out. The following groups of historiographical sources are
distinguished: scientific publications of factual character, scientific publications of a wide
thematic spectrum, summative and historiographical research of high methodological
level. The vast majority of scientific works devoted to the study of museum-makig in the
Precarpatian region of the late 19th century to the 1930s is descriptive and factual in nature.
The study is followed by a number of conclusions which emphasize the need
for complex scientific research on the basis of the latest methodological achievements
of global historiographical research, which would combine all the previous scientific re-
search of various genres and thematic achievements of factual and theoretical character.
The analysis of historiographical sources proves the existence of methodological readiness
of modern Ukrainian historical science to carry out a qualitatively new study of the prob-
lems of museum-makig in the Precarpatian region of the late 19th century to the 1930 s.
Keywords: historiography, museum-making, Precarpatian region, nation-centrism, insti-

tutional approach, scientific-historical process, scientific works
41
Марта Іванівна Карпа
http://orcid.org/0000-0001-8141-4894
Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk
Przykarpacki Uniwersytet Narodowy im.Wasyla Stefanyka, Iwano-Frankiwsk
Ірина Богданівна Кіцак

http://orcid.org/0000-0002-2117-313
Lviv Regional Institute of Public Administration of the National Academy of Public
Administration under the Office of the President of Ukraine, Lviv
Lwowski Regionalny Instytut Administracji Publicznej Narodowej Akademii
Administracji Publicznej przy Prezydencie Ukrainy, Lwów
Features of personnel management in bodies of local

self-government of united territorial communities in Ukraine
Abstract
An analysis of the legal and regulatory prerequisites for the formation of person-
nel management services in local self-government bodies has been carried out. The current
legislation on service in local self-government bodies and the draft of its new edition are
analyzed. The necessity in the normative-legal maintenance of processes for formation of
personnel management services of local self-government bodies, especially at the level of
the united territorial communities, is substantiated.
Keywords: personnel management services; local governments; service in local self-

-government bodies; legal and regulatory framework, public administration
The purpose of the article is to reveal the features of modern personnel

management in local governments of united territorial communities in Ukraine.
To achieve the goal, the following tasks have been set:
–– to analyze the modern regulatory and legal prerequisites for managing
the personnel of local self-government bodies of the united territorial
communities;
–– to analyze the draft of the new edition of the normative proposal on
service in local self-government bodies and the draft of its new edition;
–– to substantiate the need for regulatory support of the processes of for-

mation of personnel management services of local self-government
bodies, especially at the level of united territorial communities.
Introduction. The reforms launched in Ukraine aimed at creating
a modern system of local self-government based on European values, developing
local democracy, empowering territorial communities with powers and resources
that should ensure local economic development and provide the population with
high-quality and affordable public services. The key role in the processes of ensu-
ring the interests of citizens in all spheres of life in the relevant territory should be
the role of the united territorial communities.
Particularly relevant in the context of decentralization is the problem of
providing the united territorial communities with high-quality personnel, since
their professional level is one of the prerequisites for the successful development
of society.
Main part. In general, personnel management can be characterized as
a system, a set of interrelated elements, which includes an object and a subject of
management, between which there are organizational and management relations,
as well as management functions, implemented through a system of appropriate
mechanisms.
The essence of personnel management in public organizations according
to N. Gavkalova lies in the establishment of relations between the subject and the
object of management, aimed at ensuring the optimal quantitative and qualita-
tive personnel, organizing the professional and social development of personnel,
achieving a rational degree of mobility and using its capabilities in the process of
the activities of public organizations. These relations are based on the principles,
methods and forms of influence on the interest, behavior and activities of person-
nel in order to maximize their use [1].
The effectiveness of the formation and use of personnel of local self-
-government bodies according to T. Pokotilo depends on the effectiveness of
compliance with the following principles of personnel management: systematic
management; rational formation of labor potential; compliance of material and
non-material incentives; optimization of the levels of the hierarchy of the organiza-
tional structure of management; formation of corporate culture and organizational
structure of management from top to bottom; activation of the intellectual com-
ponent of the labor potential of the organization; self-motivation of employees to
fully realize their labor potential, etc. [6].
44
М. І. Карпа, І. Б. Кіцак, Features of personnel management…
The use of the methodology of modern personnel management in local

governments is an objective trend, a response to the demands of a democratized
society for a radical increase in the efficiency and effectiveness of the provision
of services by these bodies and a change in the style of relations between authori-
ties and citizens. This approach, according to Kolesnikov B., makes it possible to
generalize and implement a whole range of issues of adaptation of local govern-
ment officials to external conditions, taking into account the personal factor in
building a personnel management system in local government bodies [4].
So, in the system of local self-government bodies, personnel should be
the main internal element, and the community, as a consumer of services of local
self-government bodies, should be an external one. At the same time, important,
in our opinion, tasks for personnel management in local government bodies may
be the following: development of updated legislation on service in local govern-
ment bodies to ensure activities for the development of personnel management;
high-quality staffing of services (departments) of personnel management; methodo-
logical, material, technical and financial support of services (departments) of per-
sonnel management of local self-government bodies.
Thus, in our opinion, personnel management of local self-government
bodies of united territorial communities can be considered as a process that inc-
ludes the main stages:
–– planning of personnel needs;
–– implementation of competitive selection;
–– increasing the level of professional competence;
–– assessment of tasks and key performance indicators, efficiency and
quality of service activities, etc.
The indicated stages of the personnel management process are carried out
with the aim of rational use of human resources, as a prerequisite for increasing
the efficiency and effectiveness of the local government. The main structural unit
in the competence of which includes the issues of personnel management in the
organization is the personnel management service, which is entrusted with certain
functions, in particular: analysis and planning of personnel needs; selection, hiring
and dismissal of personnel; HR administration; organization of raising the level of
professional competence of personnel; business career management, etc.
At present, the level of application of modern technologies for personnel
management in public authorities and in particular in local government bodies is
insufficient, which is primarily due to the lack of appropriate regulatory and legal
prerequisites.
45
The basic principles for the formation of the personnel management

service of state bodies are determined by Article 18 «Personnel Management
Service of a State Body» of the Law of Ukraine «On Civil Service» dated
10.12.2015 No. 889-VIII [7] and the Standard Regulations on the personnel
management service of the state body, approved by order of the National Security
Service dated 03.03.2016 No. 47 [8]. In particular, the first part of Article 18 of the
Law of Ukraine «On Civil Service» [7] and paragraph 1 of Section I of the Stan-
dard Regulation [8] determine the organizational and legal form and the number of
personnel in government bodies [11]. Article 18 of the Law of Ukraine «On Civil
Service» [7] determines that in a state body, depending on the number of person-
nel, a structural unit is formed or a position of a specialist in personnel issues is
introduced with direct subordination to the head of the civil service [7], and the
Standard Regulations establish quantitative indicators, namely: if the number of
the body is less than 10 people, the responsibilities of the personnel management
service can be assigned to one of the civil servants of this body [8].
In paragraph 1 of Section I of the Standard Regulation, it is noted that the
number of personnel management services is determined at the rate of up to 20 pe-
ople per one specialist of the personnel management service [8]. Hence, we can
conclude that in a state body with more than 20 people, there should be at least
2 specialists and a personnel management service can be formed as a separate unit.
Section 2 of Article 18 of the Law of Ukraine «On Civil Service» describes
the functions of the personnel management service, and in section II of paragraph
1 of the Standard Regulation - its main tasks, functions and rights, namely: imple-
mentation of state policy on personnel management in a state body; ensuring the
exercise by the head of the civil service of his competence in personnel manage-
ment; recruiting personnel, planning and organizing events to increase the level of
professional competence of civil servants, documenting admission to civil service,
its passage and termination, the implementation of analytical and organizational
work on personnel management; organizational and methodological guidance and
control over work with personnel in subordinate territorial bodies [7, 8, 13].
In addition, in paragraph 2 of section II of the Standard Regulation there
is a delineated list of tasks of the personnel management service, and in section
III of the Standard Regulation there is a list of competencies of the head of the
personnel management service [8].
As noted by Yu. Konotoptseva, the legislation enshrines the basic func-
tions of personnel management services of public administration bodies, the
implementation of which will allow the personnel service to become the main
46
subject of personnel management of a state body, to strengthen work in relevant

areas of personnel management in public service, to increase the efficiency of
work with personnel, to develop and implement programs for the development of
labor potential, professional development of civil servants [5].
Practice shows that the creation and functioning of personnel manage-
ment services in local government bodies, where a significant number of workers
(employees) work, is necessary. It is obvious that the issue of the formation of
a personnel management service will be especially relevant for the united territo-
rial communities. In particular, the personnel service (or specialist) can contribute
to the organizational development of the local self-government body, recruitment
of personnel and contribute to its professional development, participate in the work
to improve the structure of the body, etc. [2].
It should be noted that the current Law of Ukraine «On Service in Local
Self-Government Bodies» dated 07.06.2001 No. 2493-III [9] does not require the
creation of management services staff. Personnel as such in the Law of Ukraine
«On Service in Local Self-Government Bodies» is mentioned only once - in para-
graph 2 of Article 2, which states that this Law does not apply to technical workers
and service personnel of local self-government bodies [9].
The current Law of Ukraine «On Service in Local Self-Government
Bodies» defines only certain elements of the personnel management system, in
particular: recruitment to local self-government bodies (Article 10); the ranks
of local government officials (Article 15); personnel reserve of service in local
government bodies (Article 16); certification of officials of local self-government
(Article 17); other issues of service in local self-government bodies - the organi-
zation of training and advanced training of officials of local self-government, their
promotion, etc. (Article 19); grounds for termination of service in local govern-
ment (Article 20).
It is worth noting that the draft of the new edition of the Law of Ukra-
ine «On Service in Local Self-Government Bodies» (registration number 2489 of
03/30/2015) [10], which 04/03/2018 was rejected by the Verkhovna Rada of Ukra-
ine and was withdrawn from consideration contained a separate article (Article
10), which determined the activities of the personnel management system of local
self-government bodies in Ukraine. This article established that a structural sub-
division or the position of a personnel specialist may be introduced in a local
government. Also in this draft law it was determined that the Regulation on the
service of personnel in the local government is developed taking into account the
Standard Regulation on the service of personnel in the local government, approved
47
by the central executive body, which ensures the formation and implements of
state policy in the field of public service. The Regulation on the service of per-
sonnel in the local government is approved by the relevant local government [10].
There were also other articles in the said draft law [10] concerning the
activities of personnel services, in particular:
–– the head of the service in local self-government bodies (article 9);
–– requirements for the professional competence of a candidate for
a vacant position of a local government employee (Article 17);
–– joining the service in local government bodies (Article 18);
–– the procedure for appointing an employee of local government
(Article 27);
–– the personal file of a local government employee (Article 33);
–– the ranks of local government employees (Article 34);
–– evaluating the results of the performance of local government
employees (Article 37);
–– increasing the level of professional competence of local government
officials (Article 38);
–– promotion of a local government employee (Article 40);
–– grounds for termination of service in local governments (Article 61);
–– the procedure for termination of service in local governments
(Article 61) [3].
We agree with the opinion of I. Shpektorenko that the system of local
self-government in Ukraine should have basic principles and elements of
management. Their perfect application will help to increase the personal profes-
sional level, the effectiveness of the activity of a local government official and
the effectiveness of the local government [12].
Reforming local government requires solving a number of problems that
arise both in practical terms and in questions of theoretical and methodological
support. It should be noted that in the normative and practical field there are con-
tradictions and ambiguities on issues of local importance as objects of managerial
activity of local authorities, in particular, their definition, fixing in the normative
field, use in management practice. Therefore, the issue of determining the mana-
gement object at the local level is relevant. In the legislation of Ukraine on this
meaningful definition the concept of «issues of local importance.»
To determine the objects of local government and their content, it is advi-
sable to choose the following criteria:
48
–– competency criterion (objects are in the competence of local

authorities);
–– territorial criterion (objects are located within the territory of the cor-
responding territory);
–– subject criterion (objects have a pronounced subject form, that is,
material, procedural, managerial definition);
–– procedural criterion (resolving issues on management objects involves
management action).
The object of local government is the sphere of local social existence, in
which the competencies of public authorities of the local level operate. Each of the
local government bodies has its own field of competence for the implementation
of managerial activities, which is defined by regulatory legal provisions. So, the
objects of local government can be considered a way of normative definition of
the spheres of public life, which are manifested as the subject of public manage-
ment at the local level [14-15]. In the domestic regulatory field, there is a fairly
generalized approach to the definition of local government, including issues of
local importance.
Conclusions. Thus, taking into account the absence in the current legi-
slation on service in local self-government bodies of norms on the formation
of personnel management services, as well as the fact that on 04.03.2018 the
Verkhovna Rada of Ukraine rejected the draft new edition of the Law of Ukra-
ine “On Service in Local Self-Government Bodies” (no. registration 2489 dated
03/30/2015) in which this issue, in our opinion, was regulated in a certain way,
we come to the conclusion that it is expedient and urgent today in the regulatory
and legal support of the processes of formation of personnel management services
of local government bodies, especially at the level of united territorial commu-
nities. Having studied theoretical developments, as well as relevant legislative
acts, personnel management of local self-government bodies of united territorial
communities, we propose to define it as practical activities aimed at providing
local self-government bodies with quality personnel, their adaptation, vocational
guidance, training, assessment, labor movement, training, organizational support,
economic and social conditions for the effective and efficient work of local self-
-government bodies of united territorial communities.
Prospects for further research in this direction include the analysis of the
regulatory and legal prerequisites for the functioning of personnel management
systems in local governments, in particular in united territorial communities.
49
References
1. Гавкалова Н. Управління персоналом в публічних організаціях: особливості
та проблеми/ Н. Гавкалова, А. Мо сумова // Ефективна економіка. –
2016. – [Електронний ресус]. – Режим доступу: http://www.m.nayka.com.
ua/?op=1&j=efektyvna-ekonomika&s=ua&z=5018.
2. Дзюпин. М. Перезавантаження служби місцевого самоврядування / Марія
Дзюпин // Асоціація сприяння самоорганізації населення [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://samoorg.com.ua/blog/2017/02/20/perezavantazhennya-sluzhbi-
-mistsevogo -samovryaduvannya/.
3. Кіцак І. Реформування системи управління персоналом органів місцевого
самоврядування в Україні / Кіцак І.Б. // Державна політика щодо місцевого
самоврядування: стан, проблеми та перспективи [Текст]: збірник матеріалів 8-ї
Всеукраїнської науково-практичної конференції / за наук. ред. проф. Ю. М. Бар-
дачова, І. П. Лопушинського, Р. М. Плюща. – Херсон: ХНТУ, 2017. – С. 59–61.
4. Колесніков Б.П. Шляхи підвищення ефективності роботи кадрових служб
в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування // Актуальні пробл.
держ.упр.: 36. наук. пр. – Д: ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 1. –С. 178-183.
Конотопцева. Ю. Діяльність служб персоналу в органах державного управління
України / Ю. В. Конотопцева // Теорія та практика державного управління. - 2014. -
Вип. 4. - С. 325-331. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/
UJRN/Tpdu_2014_4_46.
5. Покотило Т.В. Проблеми розвитку трудового потенціалу в органах публічної
служби / Т. В. Покотило // Теорія та практика державного управління. – 2015. –
Вип. 1 (48). – С. 185–191. – С. 187.
6. Про державну службу: Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19/
print1509903159335185.
7. Про затвердження Типового положення про службу управління персоналом
державного органу: наказ Національного агентства України з питань державної
служби від 03.03.2016 р. № 47. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://
zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0438-16/print1509994307039873.
8. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001
р. № 2493-III. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/2493-14.
9. П р о с л ужбу в о р г а н а х м і с ц е в о го с а м о в р я д у ва н н я : п р о е кт н о в о ї
редакції Закону України (номер реєстрації 2489 від 30.03.2015 р.).
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/
webproc34?id=&pf3511=54569&pf35401=425713.
10. Служба управління персоналом у державних органах // Кадровик 01. – 2016.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.kadrovik01.com.ua/
article/178-qqq-16-m8-31-08-2016-stvorennya-slujbi-upravlnnya-personalom-u-der-
javnih-organah?from=PW_Auth&ustp=5W.
Шпекторенко І. Напрями кадрової роботи органів місцевого самоврядування
в умовах децентралізації влади в Україні [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2016-01(15)/19.pdf.
50
11. Карпа М. І. Статус державного службовця: функціональний, організаційний та

компетентністний аспекти // Державне будівництво : зб.н аук.пр. ДРІДУ НАДУ. –
№ 1/2017. - http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2017-1/doc/3/03.pdf.
12. Карпа М. І. Методи управління кадровими процесами у контексті становлення
публічної служби в Україні. // Ефективність держ.управління: зб.наук.пр. ЛРІДУ
НАДУ, 2013. – Вип.37.- С.354-362.
13. Карпа М. І. Формування компетенції органів публічної влади: територіально-
орієнтований підхід / М. І. Карпа // Ефективність держ.управління (текст):
зб.наук.пр. ЛРІДУ НАДУ, 2017. - Вип. 3 - С.213-222.
Cechy zarządzania personelem w jednostkach samorządowych

zjednoczonych wspólnot terytorialnych na Ukrainie
Streszczenie
W artykule dokonano analizy prawnych i regulacyjnych uwarunkowań
kształtowania służby kadrowej w organach samorządu terytorialnego. Przeanalizowano
obecnie obowiązujące rozporządzenie o służbie w jednostkach samorządu terytorialnego
oraz projekt jego nowego wydania. Udowodniono konieczność normatywnego wspierania
procesów tworzenia obsługi kadrowej jednostek samorządu terytorialnego, zwłaszcza na
poziomie zjednoczonych wspólnot terytorialnych.
Słowa kluczowe: służba zarządzania personelem, organy samorządu terytorialnego, służba

w jednostkach samorządu terytorialnego, wsparcie regulacyjne, administracja publiczna
Особливості управління персоналом у підрозділах місцевого самоврядування

об’єднаних територіальних громад України
Анотація
Здійснений аналіз нормативно-правових передумов формування служб
управління персоналом в органах місцевого самоврядування. Проаналізовано чинне
законодавство про службу в органах місцевого самоврядування та проект його нової
редакції. Обґрунтовано необхідність у нормативно-правовому забезпеченні процесів
формування служб управління персоналом органів місцевого самоврядування,
особливо на рівні об’єднаних територіальних громад.
Ключові слова: служби управління персоналом; органи місцевого самоврядування;

служба в органах місцевого самоврядування; нормативно-правове забезпечення,
публічне управління
51
Оксана Созонтівна Кондур
https://orcid.org/0000-0001-9342-1127
Олена Богданівна Будник
https://orcid.org/0000-0002-5764-6748
Анна Любомирівна Грібович
https://orcid.org/0000-0002-6955-965X
Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника,
Забезпечення якості Вищої Освіти: сучасні особливості
Drogą do tworzenia jakości jest wiedza; aby ją posiąść,

musimy umiejętnie wykorzystać ją z naszego rozumu.
(Шлях до створення якості - це знання; щоб володіти ними,
ми повинні вміло користуватись нашим розумом).
Alina Niznaik
Анотація
У статті аналізуються виклики щодо якості надання освітніх послуг у зак-
ладах вищої освіти в нових пандемічних умовах. Адже глобальний перехід від
аудиторного навчання до онлайн-навчання відбувся швидко, різко та безпрецедентно,
а також спровокував нагальну потребу підвищення інформаційної компетентності
викладачів і студентів, освоєння ними нових технологій навчання й наукових
комунікацій. Для керівництва закладів вищої освіти постало питання удосконалення
управлінської діяльності, нормативної бази та внутрішніх університетських
платформ дистанційного / змішаного навчання. Змінилися вимоги до методичної,
дидактичної та наукової діяльності. У нових умовах функціонування галузі вищої
освіти зростає необхідність трансформації наявних та пошуку нових чинників
забезпечення її якості.
Ключові слова: якість освіти, заклад вищої освіти, пандемія, онлайн-освіта,

інформатизація освітнього процесу, цифрова компетентність
Вступ. Глобалізація, внаслідок якої «людство тепер існує в умовах

«глобального села» [9, с.47], опосередковано поширила на всю планету
карантинних обмежень, зумовлених коронавірусом. Суттєві зміни у порядку
суспільних процесів завше віддзеркалюються на освітній системі. Світова
пандемія дозволила виявити як наявні резерви, так і приховані можливості
і актуальні потреби кожного закладу вищої освіти (ЗВО), кожного науково-
педагогічного працівника, кожного здобувача освіти. Але найперше вона
висунула нові вимоги до організації освітнього процесу та забезпечення його
якості. Дослідники наслідків пливу пандемії на вищу освіту відзначають,
що швидкий перехід до цифрової освіти «може бути потенціалом для
застосування гнучкіших та інноваційніших цифрових методів навчання,
але також може призвести до зниження якості в той час, як основна увага
приділяється зменшенню доходів. університетам, які швидко переходять на
нові інструменти здійснення своєї діяльності, потрібно усвідомлювати свої
спроможності постійно контролювати якість навчального процесу» [5, с. 27]
Мета статті – проаналізувати та визначити особливості забезпечення
якості вищої освіти в умовах пандемії.
Виклад основного матеріалу. У роботі [7] ми описали дворівневу
(з макро- та мікрорівнем) систему забезпечення якості освіти ЗВО.
Мікрорівень - система внутрішнього забезпечення якості освіти ЗВО,
складові якої зображені на рисунку 1. Ця система базується на реалізації
основних управлінських функцій: взаємодія із зовнішнім середовищем;
формування політики й цілей ЗВО в галузі якості; планування якості;
організація виконання планів з якості; підвищення кваліфікації та мотивація
персоналу; контроль якості; інформація про якість; розробка заходів
з покращення якості; прийняття рішень; реалізація заходів.
Рис. 1. Складові системи внутрішнього забезпечення якості освіти ЗВО, [7, с. 90]
54
О. С. Кондур, О. Б. Будник, А. Л. Грібович, Забезпечення якості Вищої Освіти…
Кшиштоф Дікс, голова Польського комітету з акредитації, на вебінарі

«Якість освіти під час та після епідемії», організованому PCG Академією
та Польським фондом ректорів 25 червня 2020, актуалізував проблему про
новітні вимоги до внутрішніх системи забезпечення якості університетів:
«як їх організувати так, щоб університети, з одного боку, дбали про
підготовку викладачів до дистанційної освіти, а з іншого, щоб вони
достовірно контролювали курс дистанційної освіти, щоб вони могли реально
оцінити, чи результати навчання досягаються?» [8].
У стандартних умовах організація освітнього процесу полягала
в оптимальному поєднанні двох основних форм навчання: активної
(аудиторної) та дистанційної. Дистанційна форма в основному ви-
користовувалась як допоміжна задля організаційно-методичного забезпечення
самостійної й індивідуальної роботи здобувачів освіти, для різнорівневого
контролю за якістю засвоєння ними навчального матеріалу. Проте в умовах
строго карантину дистанційна форма стала основною, що зумовило потребу
в трансформації освітнього процесу на організаційному та методичному
рівнях, активній диджиталізації освіти.
Питанню інформатизації освітнього процесу, впровадженню
хмарних технологій та застосуванню сучасних електронних засобів
навчання присвячені праці багатьох вчених, зокрема їх вивчали О. Барна
й О. Кузьмінська [1], М. Жалдак [6], Н. Морзе і С. Співак [3], О. Співаков-
ський [11], В.Томашевський, Ю.Новіков і П. Камінська [12], А. Шевченко [14],
S. Iskierka, J. Krzemiński, Z. Weżgowiec [19] , T. Nguyen [20], B. Gilbert [18] та
ін. Ми детально розглядали ці питання у публікаціях [4; 22]
Диджиталізація освіти належить до основних завдань прийнятої ще
в 2016 році Цифрової адженди 2020 [6]. Але, як зауважили у 2019 р. О. Бар-
на та О. Кузьмінська, «хоча застосування цифрових технологій належить до
однієї зі стійких тенденцій розвитку цифрового освітнього процесу, наразі
в Україні немає чіткого системного бачення впровадження цифровізації
освіти» [1, с. 67]. Карантинний період розкрив усі проблеми цифровізації
освітньої галузі.
У карантинних умовах онлайн-освіта стала альтернативою для
забезпечення безперервності освітнього процесу. Проте, чи готові були
учасники освітнього процесу використовувати таку форму, не погіршуючи
якості освіти, яка надається студентам.
На жаль, відповідь негативна. Повноцінна онлайн-освіта все ще
недоступна для багатьох здобувачів освіти. Насамперед, слабке технічне
55
забезпечення частини здобувачі освіти (відсутність відповідних пристроїв

і стабільного інтернету), що є суттєвим викликом та продукує нерівності
між студентами, зокрема в доступності до якісної освіти. З опитаних нами
викладачів кількох ЗВО України майже 53,8% респондентів визнали, що
стикнулись із такою проблемою [16, с.46]. Загалом «цифрова нерівність»
(Digital divide) поширилась на освітню галузь різних за економічним рівнем
країн. Дефініція «цифрова нерівність» - це відсутність доступу до технологій
як таких, або відмінність у технологіях. Наприклад, при дослідженнях
цифрової нерівності застосовують показники пропускної здатності
інформації для кожної людини.
Цифрова компетентність - це здатність, яка необхідна сучасній
людині «для особистої реалізації та розвитку, працевлаштування,
соціального включення та активного громадянства» [7]. У нормативних
освітніх документах інформаційно-цифрова компетентність представлена як
упевнене й водночас критичне застосування інформаційно-комунікаційних
технологій (ІКТ) для створення, пошуку, обробки, обміну інформацією на
роботі, у публічному просторі та приватному спілкуванні»[4]. Складовими
окресленої компетентності є: інформаційна та медіаграмотність; знання
основ програмування; вміння працювати з базами даних; формування
алгоритмічного мислення та навичок кібербезпеки; розуміння етики роботи
з інформацією (авторське право, інтелектуальна власність тощо) Доступність
ІКТ для викладача і студента уможливлює інтенсифікацію освітнього процесу,
підвищення якості сприйняття, розуміння та засвоєння знань, урізноманітнення
процесу учіння тощо. Водночас актуалізується питання розвитку цифрової
компетентності усіх учасників цифрової комунікації в освіті [3].
Оскільки здобувачі освіти володіють навичками користування
ІКТ ще зі школи, мають вільний доступу до цифрового й медіа простору,
віртуальні комунікації сприймаються як цілком природні, то «розгортання
цифрової нерівності переходить на якісно новий етап
–– Knowledge divide (знаннєва нерівність) - нерівність у ступені
ефективності та якості використання цифрового ресурсу;
–– Second-level digital divide (другий рівень цифрової нерівності) –
нерівність у новітніх інформаційно-комп’ютерних технологіях»
[10, c. 96].
На нашу думку, ці новітні нерівності треба враховувати при
формуванні глобальних показників, які розраховуються за статистичними
даними, що включають вплив освітньої галузі (див. [8]): Індекс задоволеності
56
життям (враховує доступ до освіти), Індекс людського розвитку (включає

субіндекс, який визначає доступ до освітніх послуг і загальний рівень
обізнаності населення); Глобальний інноваційний індекс (включає субіндекс
Освіта та враховує доступ до ІКТ)
Стрімкий розвиток цифрових технологій потребує цілеспрямованої
підготовки майбутніх фахівців насамперед до корисного і безпечного
користування ними. Йдеться також і про недосконалий захист молодої
людини від цифрового контенту, що може шкодити її фізичному, психічному
чи соціальному здоров’ю та розвитку, відсутність механізмів ефективної
самореґуляції інформаційного ринку, щоб не допустити до споживача
недоброякісний продукт, соціально шкідливі інформаційних впливів тощо.
Не випадково у «Концепції впровадження медіаосвіти в Україні» головними
завданнями є: «сприяння формуванню медіаграмотності, медіаімунітету,
рефлексії і критичного мислення, здатності до медіатворчості» [2].
Існують різні способи онлайн-спілкування, наприклад: синхронний
зв’язок (спілкування у режимі реального часу: за допомогою скайпу, відеочату
чи bluetooth) та асинхронний (неодночасне спілкування, наприклад, електронна
пошта, форум для надсилання повідомлень тощо); цифрова комунікація може
бути налагоджена з одним чи багатьма комунікантами одночасно в передбачає
різні режими [11]. Синхронний режим легко реалізувати за допомогою таких
веб-ресурсів, як: Appear.in, Cisco WebEx, Discord, Google Meet, Google Han-
gouts, Hipchat, Skype, Zoom та ін. Для асинхронного режиму, індивідуальних
консультацій більш придатні: Google Classroom, Messenger, Telegram, Viber
і под. Для формування та підсумкового оцінювання результатів навчання
рекомендуємо такі інструменти, як: GoofleForm, Kahoot, Mentimeter, Plickers,
Socrative, Triventy, Wordwall та ін. Оосбливо актуальними в дистанційній освіті
вважаємо цифрові інструменти для спільної візуалізації освітнього процесу:
Padlet (https://uk.padlet.com ), RealtimeBoard (https://realtimeboard.com ), Mural
(https://mural.co/ ), Flipgrid (https://admin.flipgrid.com/manage/dashboard ), Mind-
Maps (https://mindmup.com ) та інші.
Перспективним у сучасній освіті є використання технологій
електронного дистанційного навчання основі принципів відкритої освіти.
В. Биков у [2, c. 194] радить застосовувати засоби ІКТ в освітньому процесі
в різних організаційних формах: «онлайн-курси, онлайн-консультування,
онлайн-тренінги, хакатони, вебінари, використання інтерактивних пристроїв,
електронних віртуальних лабораторій, електронних соціальних мереж,
відвідування інтерактивних музеїв науки, створення презентацій, платформ
57
спілкування за науковими інтересами, міжнародних конкурсів з рішення

науково-технічних задач, віртуальних технопарків та інші» Для цього
електронний освітній контент наповнюють бібліотечним та інформаційно-
-ресурсним забезпеченням для навчання, науково-дослідної роботи,
виховання, управління.
На початку карантину часто викладачі намагалися звичні для них
форми роботи зі студентами перенести і на заняття в інтернет-середовищі.
У більшості випадків такі спроби зазнали поразки через суттєву відмінність
у цих режимах навчання. Під час онлайн-навчання проявляються слабкі
навички цифрової комунікації учасників освітнього процесу. Тому різко зросла
потреба підвищенні цифрової компетентності як викладачів, так і студентів.
У Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника
(Україна) цю проблему допомагає вирішити Центр інноваційних освітніх
технологій «PNU-EcoSystem» (https://ciot.pnu.edu.ua/en/), створений у рамках
проєкту програми ЄС Еразмус+ KA2 «Модернізація вищої педагогічної
освіти з використання інноваційних інструментів викладання (MoPED)»
(№586098-EPP-1-2017-1-UA-EPPKA2-CBHE-JP). Завдяки функціонуванню
Центру здійснюється впровадження в освітній процес кращих європейських
практик навчання з використанням ІКТ. Команда Центру проводить
тренінги на теми: «Нові виклики дистанційного та змішаного навчання»;
«Використання цифрових технологій в освітній діяльності», «Інноваційні
технології навчання у закладі вищої освіти», «Використання інноваційних
медіаресурсів в освітній діяльності педагога» та інші.
Цифрові технології слугують дієвим засобом підвищення якості
надання освітніх послуг в умовах інклюзії [4]. Як засвідчують результати
досліджень, використання ІКТ в інклюзивному навчанні більшість
викладачів вбачають у: доступі здобувачів освіти з інвалідністю до освітніх
ресурсів з допомогою ІКТ як компенсаторного засобу у зручний для них
час і місці для індивідуального навчання в домашніх умовах (32,7%) та
виконання навчальних завдань з урахуванням особливостей свого розвитку,
тобто у власному темпі (25,0%). Разом з тим, кожен четвертий з опитаних
викладачів вважає, що цифрове освітнє середовище сприяє створенню
умов для особистісного самореалізації, розвитку цифрової компетентності,
комунікативної онлайн-культури для здобувачів освіти, які мають особливі
потреби. Важливо, що використання ІКТ забезпечує підвищення мотивації
навчання, входження студентів в інформаційне середовище для навчання,
обміну інформацією тощо [16].
58
Результати опитування, проведені у різних ЗВО різних країн,

засвідчили, що більшість викладачів та студентів серед психологічних
проблем карантинного періоду зазначили відсутність живого спілкування.
Водночас онлайн-навчання зумовлює необхідність формування культури
такого виду комунікації [17]. Масовою проблемою стала проблема «чорних
квадратиків» - відсутності відеовключення учасників освітнього процесу, що
суттєво впливає на якість освіти. За цих умов виникає проблема реалізації
одного з основних елементів системи внутрішнього забезпечення якості
освіти - забезпечення академічної доброчесності.
Професор Анджей Крашнєвський, генеральний секретар Конференції
ректорів академічних шкіл у Польщі (KRASP), пропонує один із способів
вирішення цієї проблеми: «Найкращим альтернативним методом перевірки
результатів навчання є безперервна перевірка, тобто проведення занять
у формі проектного навчання або проблемного навчання та систематичного
оцінювання» [8]. Ми погоджуємося з цією пропозицією. У загальному
ж дана проблема потребує удосконалення Кодексу честі, який є нормативною
складовою у системі управління якістю університету на етапі action
(покращення) циклу Демінга.
На нашу думку, формування академічної доброчесності у здобувачів
освіти необхідно вже на шкільному етапі навчання. Сприяє роз’ясненню
необхідності дотримання основних складових академічної доброчесності
залучення від ЗВО студентів експертами у Національне агенство із
забезпечення якості вищої освіти. У середині 2020 року серед 2531 експертів
в реєстрі налічувалось 553 — з числа здобувачів освіти.[13, с.123] Крім
цього, Національне агентство запропонувало проект Закону України «Про
академічну доброчесність» [13, с. 210-229].
Управління освітньою діяльністю в карантинних умовах також
піддалось «оцифруванню». Поширився на різні сфери діяльності
електронний документообіг, актуалізувались основні супровідні документи
освітнього процесу - електронні журнали, електронні відомості та т.п., всі
управлінські комунікації переведені в онлайн-режим. Наприклад, у При-
карпатському національному університеті імені Василя Стефаника
створено власний інтернет-ресурс pu.webex.com., який забезпечує доступ
до хмарної платформи Cisco WebEx Meetings для проведення навчальних та
консалтингових заходів в режимі реального часу з кількістю учасників до
1000 осіб.
59
Спостерігається трансформація форм підвищення кваліфікації

науково-педагогічних працівників. Участь у наукових форумах відбувається
у вигляді телеконференцій, також деякі масові відкриті освітні платформи
онлайн-курсів (Coursera, edX, FutureLearn, Khan Academy, Google Arts
& Culture, Century Tech, Prometheus та ін..) допомогли багатьом ЗВО роз-
ширити своє онлайн-забезпечення. Наприклад, впродовж перших 4 каран-
тинних місяців 2020 року на платформі Coursera for Campus 1737 науково-
-педагогічних працівників та студентів різних спеціальностей При-
карпатського національного університету імені Василя Стефаника
освоїли нові навчальні курси, підвищити свою професійну та педагогічну
майстерність. Причому 182 слухачів пройшли по два курси, 69 слухачів – по
три курси і 161 учасник прослухав 4 і більше курсів..
Викладач у дистанційній освіті набуває ролі інтелектуального
агента в системі підтримки прийняття рішень. Його «основні психологічні,
когнітивні та інтелектуальні властивості, необхідні для функціонування
в середовищі інформаційних технологій: високий рівень мобільності та
здатність до віртуальної роботи; психологічна та когнітивна стійкість до
роботи в екстремальних умовах; високий рівень освіти та розумові здібності,
логічне та аналітичне мислення; здатність вирішувати нестандартні
проблеми та креативність рішень; навички та вміння трансформувати знання
та використовувати їх для вирішення проблем та проблемних ситуацій» [10].
Але не в усіх викладачів є можливість облаштування домашнього офісу для
проведення онлайн-навчання. Проте робота вдома може дати і позитивні
результати. Так, Падді Косгрейв, виконавчий директор Web Summit, навів
класичний приклад: «у 1665 році Кембриджський університет закрився через
чуму. Ісаак Ньютон вирішив працювати вдома. Він відкрив диференціальне
та інтегральне числення і закони руху» [9].
Зросли часові витрат на підготовку до занять, потребують транс-
формації методичні матеріали для можливості їх використання у процесі
онлайн-навчання. Опрацювання матеріалу в бібліотеці по класичних
друкованих підручниках та посібниках стало недоступним. Загалом, «замість
того, щоб перетворитися в колосальну Александрійську бібліотеку, світ став
комп’ютером, електронним мозком» [9, с.47].
Забезпечення якості вищої освіти базується на студентоцентризмі,
одним із індикаторів якого є існування зворотнього зв’язку від студентів,
що, як правило, реалізується за допомогою різноформатного опитування
здобувачів освіти. Ева Хмелецька, голова Болонської команди KRASP, вважає
60
доцільним проводити періодичне опитування студентів про онлайн-навчання

за питаннями, в яких вони б оцінили ефективність методів онлайн-
викладання та методів перевірки знань, які використовуються викладачами;
й ефективність співпраці «студент-викладач» [8].
Крім цього, важлива оцінка студентами обраної освітньої програми
та можливості побудови індивідуальної освітньої траєкторії, забезпечення
набуття ними в карантинних умовах у повному обсязі компетентностей,
заявлених в освітній програмі. Віктор Алькема з Національного агентства
забезпечення якості освіти України у публікації [1] вважає, що «виходячи
з системного погляду на освітній процес, будь-яка освітня програма ЗВО
є мікросистемою, на рівні якої здійснюється проектування та забезпечення
реалізації визначеної моделі підготовки фахівця». На думку вченого,
у пандемічних умовах кожна освітня програма, як соціально-організаційна
система, знаходиться в екстремальних умовах функціонування. Успішна
реалізації освітньої програми залежить від потенціалу освітнього
середовища ЗВО. Карантинні умови зумовлюють переоцінку потенціалу ЗВО
та наступного удосконалення якості освітньої програми.
Гострою проблемою стала практична підготовка майбутніх фахівців
у нових умовах. Для деяких спеціальностей пропонуються онлайн-
платформи для виробничої практики. Але є чимало спеціальностей, для яких
відсутність реальної практичної підготовки значно понижує загальну якість
підготовки фахівців. Зокрема це медичні, окремі технічні спеціальності,
експериментально-дослідницькі (наприклад, біохімія, біотехнології та ін.).
Роз’яснення здобувачам освіти особливостей організації та реалізації
освітнього процесу в ЗВО у нових умовах, можливостей для наково-
-дослідницької роботи, психологічна та мотиваційна підтримка молодих
людей -ці питання повинні стати одними з основних для керівництва ЗВО та
обговорюватись, наприклад, під час систематичних брифінгів зі студентами.
Окремо варто систематизувати інформацію від викладачів про
наступне: методи онлайн-викладання, яким вони надають перевагу;
веб-платформи, які вони використовують при викладанні; ефективність
онлайн-навчання студентів (відвідування онлайн-занять, вчасне та у повному
обсязі виконання завдань, рівень набутих знань).
Отримана від учасників освітнього процесу інформація дозволяє
керівництву ЗВО оцінити, наскільки збережено відповідну якість освіти
в умовах пандемії, та прийняти стратегічно важливі управлінські рішенння
для підвищення якості підготовки майбутніх фахівців.
61
Висновки. Аналіз міжнародних та вітчизняних документів та

публікацій з проблем цифровізації освіти засвідчує актуальність розвитку
цифрової грамотності здобувачів освіти. Відповідно потужний розвиток
цифрових технологій потребує від викладачів постійного професійного
розвитку та саморозвитку у цьому напрямку. Яскравим свідченням цього
слугують реалії карантину у всьому світі через запобігання поширенню
коронавірусу. У результаті саме ІКТ, мережеве середовище та можливість
доступу до нього врятували вищу освіту.
Пандемія спричинила принципові зміни, оскільки відбулась цифрова
революція шляхом нагальної та швидкої потреби переходу на онлайн-
-навчання та віддалену співпрацю. Однак враження учасників освітнього
процесу від нової моделі дистанційного / гіборидного навчання варіюється
від надзвичайно негативного до найпозитивніших відгуків.
Загалом виклики наслідків пандемії перед вищою освітою відкрили
нові можливості її вдосконалення, а футуристична картина про життя
українського соціуму в цифровій економіці в 2030 році, описана в [5],
стала реальністю для української освіти на десятиліття швидше: «Цифрова
платформа мультимедійного контенту дала змогу будь-якому вчителеві
та викладачеві проводити онлайн уроки/лекції, записувати їх і зберігати
у відкритому доступі. Учні можуть вибирати контент того вчителя/викладача,
який здається їм цікавішим і доступнішим для розуміння. Це сприяє розвитку
конкуренції та підвищенню якості освіти».
1. Барна О., Кузьмінська О. Елементи студентоцентрованого цифрового навчання.
Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання: досвід,
тенденції, перспективи. Матеріали ІІІ Міжнародної науковопрактичної інтернет-
конференції (м. Тернопіль, 5 квітня, 2019), с. 67-70.
2. Биков, В. Ю., Спірін, О. М., Пінчук, О. П. Проблеми та завдання сучасного
етапу інформатизації освіти. Загальна середня освіта як базова ланка в системі
безперервної освіти, 2017. С.191-198.
3. Будник О. Підготовка вчителя до розвитку цифрової грамотності учнів Нової
української школи. Освітні обрії, 2020. №1 (50). С. 140-145.
4. Будник О. Б., Кондур О. С., Дяків І. Б. Цифрові технології в інклюзивній освіті:
реалії, проблеми та перспективи. Вісник Черкаського національного університету
імені Богдана Хмельницького. Серія «Педагогічні науки». 2020, № 3. с. 39-45.
5. Вплив COVID-19 на діяльність ЗВО. Інформаційний бюлетень № 19
з питань зовнішньоекономічної діяльності: зима-весна 2020. Укладачі: Відділ
62
зовнішньоекономічної діяльності Департаменту міжнародного співробітництва

КПІ ім. Ігоря Сікорського. 30.04.2020.
6. Жалдак М.І. Проблеми інформатизації навчального процесу в середніх і вищих
навчальних закладах. Комп’ютер у школі та сім’ї. 2013, випуск 3, с. 8-15.
7. Кондур О. С., Михайлишин Г. Й., Грібович А. Л. Cистема менеджменту якості
вищої освіти. Інноваційний університет і лідерство: проект і мікропроекти –
ІІІ. Варшава: Fundacja «Instytut Artes Liberales», 2019, с. 88-97.
8. Кондур О. С., Глобальний аналітичний інструментарій аналізу освітніх
трансформацій. Освіта майбутнього: концепції, методи, підходи [колективна
монографія] / кол.авт.; гол.ред. В.В. Любарець, В.В. Бахмат. Київ: Міленіум,
2020, с. 57-68.
9. Мак-Люэн Маршалл. Галактика Гутенберга: Сотворение человека печатной
культуры. Киев.: Ника-Центр, 2003.
10. Миськевич Т. Цифрова нерівність у сучасному суспільстві: український вимір
світових тенденцій. Український журнал з бібліотекознавства та інформаційних
наук. 2019, випуск 3, с. 87-106.
11. Співаковський О.В. Про вплив інформаційних технологій на технології
освіти. Комп’ютерно – орієнтовані системи навчання: Зб. наук. робіт. НПУ
ім. М. П. Драгоманова, 2001, випуск 4, с. 3 – 11.
12. Томашевський В. М., Новіков Ю. Л., Камінська П. А. Огляд сучасного стану
систем дистанційного навчання. Наукові праці Чорноморського державного
університету імені Петра Могили. Сер.: Комп’ютерні технології. 2011, випуск
148, том 160, с. 146-157.
13. Річний звіт Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти / За заг.
ред. С. Квіта та О. Єременко. — Київ : Національне агентство із забезпечення
якості вищої освіти, 2021. — 364.
14. Шевченко А.В. Дистанційне навчання за допомого сервісів Google. Комп’ютер
у школі та сім’ї. 2016, № 6, с. 48-52.
15. Budnyk O., The use of Innovative Educational Technologies in Higher Educational
Institution. In: Dobra edukacji i ich pedagogiczna eksploracja: monograf. Pod red.
K. Wrońskiej. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2019. P.285-301.
16. Budnyk O., Zozuliak-Sluchyk R., Nedilskyi S., Chervinska. I., Malaniuk T., Pre-
vysokova N., Ketsyk-Zinchenko Ul. Modern digital distance learning technologies:
challenges of future teacher training. Revista Inclusiones, 2021, Vol. 8, №1 – Enero/
Marzo, p. 41-53.
17. Capurro R. Why Information Ethics? International Journal of Applied Research on
Information Technology and Computing Year. 2018, Vol. 9, Issue 1, p. 50–52. doi:
10.5958/0975-8089.2018.00005.2.
18. Gilbert B. Online Learning Revealing the Benefits and Challenges. St. John Fisher
College, 2015, p. 1-32.
19. Iskierka S., Krzemiński J., Weżgowiec Z. Chmura obliczeniowa w edukacji – stan
obecny i perspektywy dalszego jej wykorzystania. Cloud computing in the education –
63
present state and outlook . Dydaktyka Informatyki, 2016, № 11, p. 76-83. DOI:
10.15584/di.2016.11.10.
20. Nguyen T. The Effectiveness of Online Learning: Beyond No Significant Difference
and Future Horizons. Journal of Online Learning and Teaching, 2015, Vol. 11, No. 2,
p. 309 -319.
21. Petrie C, Aladin K., Ranjan P., Javangwe R., Gilliland D., Tuominen S., Lasse L.
Spotlight: Quality education for all during Covid-19 crisis. Hundred.org/en/research
Published April 202034.
22. Stynska V., Kondur O. Strategies of professional preparation of the competitive specialist
in the conditions of information environment. Education in the post-coronavirus world:
the place of information and innovative technologies: Series of monographs Faculty
of Architecture, Civil Engineering and Applied Arts Katowice School of Technology
Monograph 41. Publishing House of Katowice School of Technology, 2020, p. 84-90.
Інтернет-джерела
1. Алькема В. Якість вищої освіти та карантин: нові можливості URL: https://naqa.gov.
ua/2020/04/якість-вищої-освіти-та-карантин-нові-м/ (дата звернення 15.01.2021).
2. Концепція впровадження медіаосвіти в України: нова редакція, 2016. URL:
https://ms.detector.media/mediaosvita/post/16501/2016-04-27-kontseptsiya-vprova-
dzhennya-mediaosviti-v-ukraini-nova-redaktsiya/ (дата звернення 15.01.2021).
3. Морзе Н. В., Співак С. М. Формування сучасного хмароорієнтованого
персоналізованого освітнього середовища враховуючи ІКТ-компетентність
учасників навчального процесу. Відкрите освітнє е-середовище сучасного
університету. 2017, випуск 3. - URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/oeeemu_2017_3_44
(дата звернення 15.01.2021).
4. Нова українська школа. Концептуальні засади реформування середньої школи.
2016. URL: https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/nova-ukrain-
ska-shkola-compressed.pdf (дата звернення 15.01.2021).
5. Україна 2030Е — країна з розвинутою цифровою економікою. URL: https://stra-
tegy.uifuture.org/kraina-z-rozvinutoyu-cifrovoyu-ekonomikoyu.html (дата звернення
16.01.2021). (дата звернення 15.01.2021).
6. Цифрова Адженда України 2020. .URL: https://ucci.org.ua/uploads/files/58e-
78ee3c3922.pdf (дата звернення 16.01.2021).
7. European Commission. Proposal for a Council Recommendation on Key Competen-
ces for Lifelong Learning. Brussels, 17.1.2018. URL: https://ec.europa.eu/education/
sites/education/files/recommendation-key-competences-lifelong-learning.pdf (дата
звернення 15.01.2021).
8. Jakość kształcenia w czasie i po epidemii. 4 sierpnia 2020. URL: https://pcgacademia.
pl/jakosc-ksztalcenia-w-czasie-i-po-epidemii/ (дата звернення 15.01.2021).
9. Marguerite Dennis. How will higher education have changed after COVID-
19? University World News URL: https://www.universityworldnews.com/post.
php?story=20200324065639773 (дата звернення 15.01.2021).
10. Pasieka N., Pasyeka M., Sheketa V., Mykhailyshyn H., Kondur O. and Varvaruk M..
Method for Finding a Plan for Solving Mathematical Problems as Component of
64
Information Technology. Proceedings of the 2nd International Workshop on Modern

Machine Learning Technologies and Data Science, June 2-3, 2020, Volume I, p. 367-
383. URL: www.ceur-ws.org/Vol-2631/paper28.pdf (дата звернення 15.01.2021).
11. Vuorikari, R., Punie, Y., Carretero Gomez, S., Van Den Brande, G. DigComp 2.0:
The Digital Competence Framework for Citizens, Publications Office of the European
Union. 2016. DOI 10.2760/38842. URL: https://ec.europa.eu/jrc/en/digcomp/digital-
-competence-framework (дата звернення 15.01.2021).
Zapewnienie jakości szkolnictwa wyższego: współczesne cechy

Streszczenie
Artykuł poświęcony jest wyzwaniom w szkolnictwie wyższym w nowych
warunkach pandemicznych. W dziedzinie edukacji globalne przejście od studio-
wania w salach do studiowania zdalnego było szybkie, nagłe i bezprecedensowe.
Spowodowało to pilną potrzebę zwiększenia kompetencji informacyjnych
nauczycieli i studentów, opanowanie przez nich nowych platform internetowych
do komunikacji edukacyjnej i naukowej. Odnośnie do władz uczelni wyższych,
pojawiła się kwestia konieczności doskonalenia zarządzania, przepisów oraz
wewnętrznych uniwersyteckich platform nauczania na odległość. Zmieniły
się wymagania dotyczące działalności metodycznej, dydaktycznej i naukowej.
W nowych warunkach funkcjonowania sektora szkolnictwa wyższego rośnie
potrzeba przekształcenia istniejących i znalezienia nowych czynników zapewnia-
jących jakość edukacji.
Słowa kluczowe: jakość edukacji, uczelnia, pandemia, edukacja online, informatyzacja

przestrzeni edukacyjnej
The ensuring the quality of higher education: modern features

Absract
The article analyzes the challenges to higher education in the new pandemic
reality. In the field of education, the global transition from classroom learning to online
learning has been rapid, dramatic and unprecedented. It caused an urgent need to increase
the IT competence of teachers and students, and develop their skills of using new online
platforms for educational and scientific communications. For the management of higher
education institutions, the issue of improving management, regulations and internal uni-
versity distance learning platforms has arisen. Requirements for methodical, didactic and
65
scientific activity have changed. In the new conditions of functioning of the higher educa-
tion sector there is a growing need to transform existing and find new factors to ensure the
quality of education.
Keywords: quality of education, institution of higher education, pandemic, online educa-

tion, informatization of educational space
66
Іван Сергійович Монолатій
https://orcid.org/0000-0002-8963-774X
Ерозія постпам’яті чи «пам’ять мобілізації»?

Політика і художній текст у візії Лукаша Сатурчака
про Перемишль
Анотація
Досліджуються особливості художнього зображення образу Перемишля
і околиць, який запропонував Лукаш Сатурчак у романі «Ґаліція», що є важливим
набутком сучасної літератури українсько-польського порубіжжя. Їхні константи –
міжетнічні суперечності і конфлікти в умовах воєнно-політичного конфлікту і мир-
ного часу, а також загострення пам’яті по обидва боки теперішнього польсько-
українського кордону. Використання автором інструментарію «пам’яті мобілізації»
показує, що вона мала б стати спробою художнього заперечення «озброєної
пам’яті» в її локальному вимірі, а, отже, зробити Перемишль місцем примирення
поляків і українців у їх важких і суперечливих національних історіях, а радше –
у національних і/або націоналістичних наративах.
Ключові слова: українсько-польські взаємини, постпам’ять, Перемишль, пограниччя,

сучасна польська література, Лукаш Сатурчак
Вступ. Сучасний літературний процес невіддільний від політизації

літератури чи пак її націоналізації, адже саме у такий відносний спосіб
творяться літературні описи історичної пам’яті, ідентичності, національної
культури поколінь сучасних й прийдешніх, рясно перед тим пошматованих
історичними ранами. А що відбувається це ще й у руслі меморіалізації
текстів, що вписуються в літературний канон не конче лише однієї держави,
громадянством якої щиро пишається автор, важливим є письменницький
погляд на колізії взаємин кількох народів з перспективи часу і місця, що
таким робом творять колективний суб’єкт пам’яті, згадуючи себе. Натомість
важливішою є фікціоналізація постпам’яті місць, назавжди утрачених одними

і віднайдених іншими. Досі такими є образи Ґданська, Щецина, Вроцлава,
Вільнюса, Перемишля, Львова, Чернівців та ще кількох центрально-
і східноєвропейських міст, мешканці яких стали свідками, спостерігачами
«страхітливо нормальними людьми», котрі потрапили у жорна тоталітаризмів
ХХ ст. Аби вирватися з них і сподіватися на порятунок і подальше життя,
вони ще мусили пройти пекло й чистилище колективної пам’яті про те, що
було тоді, поміж тим і тепер [9, с. 5, 17, 221, 229].
Така от «мандрівка» й породила тріаду геопоетики місця: 1 – стабільне
місце для осілого життя, біографії і тожсамости; 2 – «зривання» з одного
місця й переселення на друге в статусі утікачів; 3 – номадичну циркуляцію
в не-місцях. А що усі ці складники тріади мають спільну точку дотику –
конкретне або вигадане місце (фундамент ідентичностей і цінностей) –
в сучасній літературі відбувається взаємний процес, з одного боку,
десимволізації місць пам’яті, а з другого – детериторіалізації колективної та
індивідуальної пам’яті. Таким чином у літературних лабораторіях пам’яті
твориться парадокс – література майбутнього, вже не надто міцно закорінена
в минулому її безпосередніх творців. Тож сучасні автори охоче й плідно
змішують місця і дати, творячи фікційну наднарацію, в якій історія губиться
у шумливому потоці деталей, поспішають стерти з пам’яті усі згадки про
справжню історію, щоби відтворити її по-своєму. Натомість література, що
свої сюжети продовжує черпати із вже висяклих джерел індивідуального
досвіду, трансцендує колективне забуття, що є синдромом не-пам’яті,
зазвичай, уражене національною чи релігійною належністю.
Виклад основного матеріалу. Образ Перемишля і околиць, що
його запропонував був поляк Лукаш Сатурчак, вже став важливим набутком
сучасної літератури українсько-польського порубіжжя. За мить цей текст
став прикладом палімпсестової конструкції, а також об’єктом критики
і полеміки про засяг і ефективність пам’яті містян. Адже саме довкола
ексклюзивності пам’яті українців і поляків про Перемишль, кривди і правди
цього Гордіївого вузла на пограниччі двох нині суверенних країн-сусідок, ще
довго ламатимуть списи леґіони націоналістів, зв’язані міцною сув’яззю двох
національних наративів – польського і українського. В розумінні останнього,
«Перемишль – західний бастіон України», активно артикульованого
українською діаспорою в умовах української бездержавності з другої
половини ХХ ст. [7, с. 5], той лише відтворював численні історичні факти про
колись руське княже місто, згадку про яке надибуємо у Повісті временних
68
І. С. Монолатій, Ерозія постпам’яті чи «пам’ять мобілізації»?...
літ під 981 р., доводячи його українську історію до часів Другої світової
війни [7, с. 409]. Так автори з літ 1960-х у своїх розвідках і спогадах
обґрунтовано довели тезу 1930-х рр. про те, що «Перемишль має великі
заслуги у справі перших починів пробудження нашого народу до нового
життя (…), він навіть випередив до певного ступня головний і природний
осередок нашого культурного життя, Львів» [4, с. 9]. З початком української
незалежності наприкінці ХХ ст. важливим здобутком у розумінні місця і ролі
Перемишля і Перемиської землі стали кілька історико-краєзнавчих збірників
«Перемишль і Перемиська земля протягом віків», перший з яких з’явився
1996 р. Майже непоміченими залишилися рядки зі вступного слова до цього
видання про те, що «Беручи до уваги сьогоднішні міжнаціональні відносини
в Перемишлі та околицях, хотілося б наступну наукову конференцію у цьому
місті присвятити історії взаємин українців і поляків, а також євреїв, на цьому
клаптику землі» [8, с. 5].
Ця продуктивна думка лише зайве увиразнює значимість тієї
проблеми, що її спробував озвучити Л. Сатурчак у своїй «Ґаліції». Її константи
– міжетнічні суперечності і конфлікти в умовах воєнно-політичного конфлікту
і мирного часу, а також загострення пам’ятей по обидва боки теперішнього
польсько-українського кордону. Адже тут каталізатором драматичних подій
напередодні та під час Другої світової війни був почасти й етнічний склад
Перемишля: на початку ХХ ст. він перебував на другій, після Львова, сходинці
із населенням 46 295 особами, у т. ч. 21 232 (46,1%) поляками, 14 109 (30,4%)
євреями, 10 420 українцями (22,5%) та 443 «іншими» (1%) [5, с. 446]. Лише
за якийсь недовгий час це місто стане одним з багатьох у «колекції» Кривавих
земель (поняття Т. Снайдера), поміж населенням яких точитимуться різнобічні
конфлікти, що допровадять зокрема й до етнічних чисток і депортацій
[10, с. 327, 337-340]. Дався взнаки й польсько-український конфлікт 1943-
-1947 рр., котрий назавжди змінив конфіґурацію співжиття народів
пограниччя, загостривши «війну у війні» (поняття Ґ. Мотики) й сучасний
польсько-український конфлікт пам’яті [6, с. 290-291].
Як бачимо, ці чинники вкотре актуалізують ідею повісті про
Перемишль як одне з міст пам’яті і забуття на українсько-польському
пограниччі, сказати б, теж на пограниччі пам’яті / забуття (жаль, що досі
не має будь-якого художнього тексту про Перемишль власне українського
автора і українською). А що, за визначенням Л. Сатурчака, пограниччя
«переповнене абсурдом» [2, с. 19], а мешканці Перемишля «ставилися один
до одного, м’яко кажучи, без особливої довіри» [2, с. 45], думка О. Галети про
69
те, що художній твір, у процесі пригадування/перечитування, мусить улягати

історичній контекстуалізації й реконтекстуалізації [3, с. 347], у випадку
Перемишля, є більш, аніж простим виснуванням. Позаяк, як зауважує
Дж. Дональд, «Місто – це не проблема, яку можна вирішити. Це вічне,
неможливе питання про те, як ми, незнайомці, можемо жити разом
(Тут і далі курсив мій. – І. М.)» [3, с. 347], автор «Ґаліції» діагностує
«свій» Перемишль (в іншому тексті), як «місто, що соромиться власної
багатокультурності й ховає її під килим дивакуватих упереджень і фобій»
[2, с. 46]. Тому лише з іронією можна читати рядки про те, що, наприклад,
«Вулиці розділені справедливо, поділи встановлювалися самі й виникали
виключно з огляду на зручності життя поруч, тож вулиця Руських – це ніяке
не гетто, а лише доказ багатоманітності» [9, с. 134].
Відтак перспектива залучення «трьох сестер» наратора – ностальгії,
утопії й ідилії – задля фікціоналізації особливостей міського ландшафту
має виразне звучання щодо описування дво- чи триякого Перемишля через
її добре вгадувану темпоральну складову. Оскільки ця темпоральність
пронизує увесь текст Л. Сатурчака, саме ностальгійність може бути, як
переконує Е. Вілсон, описуючи міський культурний простір, шляхом
до «дієвої відповідальності як за минуле, так і за майбутнє» [3, с. 347].
А з другого боку – маємо приклад інтертекстуалізації минулого і те-
перішнього Перемишля через використання (нехай і схематичне) назв трьох
частин «Божественної Комедії» Д. Аліґ’єрі, мабуть, у її вузькому, локальному
прочитанні [9, с. 19, 109, 171]. Лише позірно аналогічно до великого
італійського поета, який у вигнанні волів знову побачити Флоренцію,
Л. Сатурчак, який «вигадав і проектує» образ Перемишля, ураженого
(у межах Підкарпаття) «стокгольмським синдромом», одного разу переїхав
з Вроцлава до Перемишля, ствердивши, що «до цього міста я ніколи не був
і не буду об’єктивним» [2, с. 46].
Місто (Перемишль) Л. Сатурчака – це, схоже, різнобічний трикутник
людських трагедій, комедій та інтермедій, позначений кутами ворожості,
прихильності та байдужості: мертве місто, місто музеїв і костелів [9, с. 7];
місто, з якого хочеться втекти [9, с. 10]; місто, де радше сміються, ніж
усміхаються [9, с. 16]; місто, що приймає мешканців сіл [9, с. 189-190];
місто, що потопає у краплях дощу [9, с. 219]; місто дешевої горілки і дівок
[9, с. 225]; місто костелів і сумних людей; колишнє воєводське місто [9, с. 232];
місто-притулок [9, с. 234-235]; місто, в якому ніхто не любить українців
[9, с. 237]; найбільш фальшиве місто на світі; набожність міста, з якої воно
70
ніяк не вивільниться [9, с. 238]; гарне місто, яке люблять і не збираються

звідси утікати [9, с. 252]; місто, в якому усі могли б жити разом [9, с. 255].
Відтак домінантою існування для Перемишля були і є, як бачимо з тексту,
взаємини поляків і українців: «різалися навзаєм» [9, с. 13], «поєднання
Неправди» [9, с. 212], втеча українців і повернення поляків [9, с. 218].
І нарешті абстракція щодо приєднання Перемишля до України, така ж сама
як повернення Вроцлава чи Щеціна [9, с. 10-11].
Така от неправдоподібність лише на перший, поверховий, погляд
підсилює фікційність Сатурчукового опису Перемишля й інших місцевостей
Кривавих земель, адже «… як у цьому зрівняному з землею місті може бути
для когось місце, як можна собі отак увійти до чужої квартири і з порогу
визнати її своєю» [9, с. 199]. Діалектика польсько-українських взаємин
часів Другої світової війни тут безпосередньо ототожнюється з пеклом
і чистилищем, апелюючи до Дантової «Божественної Комедії» – у цьому
випадку до трагікомедії, що розігрувалася у той час на порубіжжі, той
«проклятий час», за якого з’явилися «зниклі, виселені, спольщені» [9, с. 134].
Адже, «… війни після себе залишають тільки найгірше, люди гірші»
[9, с. 111] чи ж «Війна триває, місто лежить у руїнах, українці стають щораз
сміливіші, бракує зброї, довкола порох, сироти, трупи і могили» [9, с. 177],
а тому «Війна не закінчилася – говорять люди, але те, що жити треба далі,
знають краще, ніж те, що війна не закінчилася» [9, с. 180]. Рефреном тут
звучить рядки, що «Історія ще не закінчилася» [9, с. 204] і «Історія нам
пробачить» [9, с. 211]. Про страшні речі, що діялися на порубіжжі, знали всі,
проте «настала амнезія, бо так легше і совість чистіша» [9, с. 141].
Таким чином усі персонажі повісті «Ґаліція» долучаються до
конструювання і функціонування «отруєного пейзажу» (поняття М. Поллака).
Відтак позитивним елементом цього ландшафту було бажання місцевої
людності повернутися до «буквальної» свободи [9, с. 141]. Таке «повернення»
призвело до гострої фази міжнаціонального конфлікту, в якому, мало коли,
були безперечні переможці, а от жертви були з усіх можливих сторін. Але для
того, щоби зрозуміти анатомію злочину (у т. ч. й проти міста і його городян),
Л. Сатурчак пропонує зазирнути в «Тоді», яке окреслює «Небом», фактично,
Дантовим «Раєм», звісно, не дотримуючись логіки великого флорентійця.
Певною мірою цей розділ не розповідає нічого про Перемишль, а радше
узагальнює характеристики того, що вже було на теренах Галичини і зокрема
Перемиської землі.
71
Описуваний хронотоп письменник наділяє кількома характеристиками

за допомогою інтертекстуальності як інтеркультурної парадиґми. Їх сутність
полягає в фікціоналізації часу і місця – назагал мирного довоєнного часу
і Галичини як своєрідного тигля культур. Тональність авторського опису вельми
нагадує акценти, що їх свого часу розставив класик австрійської літератури
Й. Рот у своєму нарисі «Мандрівка до Галичини» (1924): бідність, неосвіченість,
фаталізм в «пропащих селах» на противагу містам [9, с. 46-47]. Тож землі,
наповнені багатокультурністю, мовами і звичками кількох народів-сусідів,
порозуміння між якими було майже неможливе, історично були джерелом
конфлікту «своїх» і «чужих» за землю [9, с. 46]. Вона, земля, стала найбільш
дефіцитним ресурсом, адже «тутешні люди (…) без неї вони ніщо» [9, с. 46].
Авторська характеристика не забарилася: «Праця і лінивство, ощадність
і розтринькування всього, каяття і забава, піст і карнавал, велика п’ятниця
і пияцтво. Часами протилежності, навіть не будучи протилежностями, якщо
уважно придивитися, визначають ясну межу між ними і нами» [9, с. 48-49].
Взірцем цих характеристик письменник обирає Лопушки – нині
неіснуюче село на південній межі Перемиського Підгір’я – та його
різноетнічне населення [9, с. 24-29]. Констатуючи факт, що для підгірських
селян найважливішими, поза працею на землі, була завжди їхні релігія і свя-
ині [9, с. 26], а все, що було новим і походило ззовні – чуже й інше [9, с. 25],
тим самим наголошуючи на патріархальності і «законсервованості» взаємин
між ними і іншим світом пограниччя, Л. Сатурчак лише «пригальмовує»
наближення катастрофи на близьких за часом оповіді Кривавих землях. Адже
саме земля на них перетворюється на поле битви і зашкалювання градусу
ненависті, бо, як висновує один з другорядних героїв, «… не має значення,
де живеш, ненависть усюди виглядає однаково, і не можна впевнено сказати,
який народ добрий, а який, навпаки, кипить злом» [9, с. 56-57]. Зразками
такого «кипіння» були суперечності і конфлікти між поляками і українцями,
а євреї були, зазвичай, сторонніми, а отже, винними і першим, і другим.
Щоправда, на цьому етапі оповіді, діалог між трьома націями ймовірний,
позаяк знання одне про одного ще примарні, сказати б, ідилічні: «бо це навіть
не руські, може русини, не руські, а найкраще українці, бачиш вони трохи
відрізняються, я так мов не знаю, але кажуть, що вони то майже по-польськи
говорять, але що я там знаю, майже нічого. І бачиш, ми, жиди, теж не маємо
жити, але пощо, які мені тут добре і на старості не буду транспортуватися
до якоїсь Америки чи іншої Палестини, але з ними є така проблема, що
або поляки, або руські (курсив мій. – І. М.), і вони самі не мають поняття,
72
з ким їм ліпше» [9, с. 57]. До цього ж логічного ряду можна було б додати
історії шлюбів і вихрещення євреїв [9, с. 88-89, 91, 96]. А от для поляків
цього хронотопу, поряд з якими «українці були (…) завжди», важливим було
«здійснення аркадії» [9, с. 133].
Натомість хронології очікування війни і пророцтв про неї [9, с. 106-107]
передувала відкрита форма польсько-українського конфлікту, зокрема
польська пацифікаційна акція (умиротворення) українців т. зв. Малопольщі
(Східної Галичини) упродовж 16 вересня – 30 листопада 1930 р. А що досі
польські історики вважають її як таку, що завдала чималої шкоди Польщі
на міжнародній арені і зростанню симпатій до українських націоналістів
[6, с. 19], показовим тут буде зображення саме польським автором специфіки
пацифікації в одному з сіл пограниччя [9, с. 75-79]. Експресії цьому додає ще
й сюжет, коли римо-католицький ксьондз, який спочатку бува переконаний, що
насилля над українцями немає, а тому, фактично, дав мовчазну згоду на все, що
робила польська поліція з українцями в Лопушках [9, с. 76-77], неспроможний
був врятувати 16-річну українку Поліну Осип’юк від публічного покарання
різками, подав прохання до курії, щоби переїхати на нову парафію [9, с. 77-78].
Власне тут показовим є зображення письменником глузування і брутального
насилля поліціанта-поляка над безборонним тілом українки.
Це подвійно важливо, адже, по-перше, показує початки руйнування
підвалин ненасильницької міжетнічної взаємодії на порубіжжі, а, по-друге,
окреслює можливість насилля вірянина однієї християнської конфесії над
другим, але їх обидвох, належних до Католицької церкви. По суті, таким
чином Л. Сатурчак показує прекаризованість – політично зумовлений стан,
за якого, як стверджує Дж. Батлер, групи людей вибірково піддаються
ушкодженням, насильству і смерті, або опиняються перед загрозою
виселення й незахищеності перед насиллям [1, с. 67-68].
Власне «українське питання» є центральною канвою Сатурчакових
«Пекла» і «Чистилища». Побіч зображення процесу міфологізації поляків як
обраного народу порубіжжя («ми, є народом обраним, сарматським і гордим,
який іще підніметься й покаже свою велич усьому світові, від моря до моря,
і всі геть, бо нема жодного, хто би справедливо заслуговував на цей край»
[9, с. 129], саме вони є найбільшими візаві українців, за визначенням героїв
повісті, їхніх убивць: «І українське питання – цих псів Гітлера, зрадників,
що під кожною владою почуваються добре, лиш би їм пообіцяти більше,
ніж попередня, і вони готові зарізати, як худобину, не моргнувши оком, без
сліз і поту, не скривившись» [9, с. 143-144]. Як приклад, авторська оповідь
73
переносить читача у одне з містечок хронотопу: «Українці вибрали собі її

(Касі, героїні. – І. М.) містечко і чекали на неділю. Ця місцевість, десь на
перетині двох доріг, одна з яких вела до Сянока, а друга до Кросна, була
неабиякою нагодою для розлюченої сотні. Там жили самі поляки, всі до
одного, що було справді дивним і нетиповим для півдня регіону» [9, с. 192].
Емоційно забарвленим (укупі з фізіологізмом катувань) є й сю-
жет про розправу поляків над «різунами» – жінкою і двома чоловіками
[9, с. 168-170]. Саме жінка-українка безперервно повторює своїм катам:
«Українське повстання, Україна сильніша…» [9, с. 169]. Наприкінці всього,
авторська оповідь, вкладена в уста одного з героїв-нараторів, безапеляційно
підсумовує: «Їхні тіла поховали чудові польські вояки (тут і далі курсив мій. –
І. М.) десь у лісі, а місця, очевидно, ніхто не пам’ятає» [9, с. 170]. Тут же
підкреслюється честь вояків-поляків: «Вони мусять винищувати вошей.
Не можуть позволити, аби ті (бандерівці; українці. – І. М.) ґаздували на
світі, аби ґвалтували наших жінок і дочок, мордували наших братів, аби
серед нас жили» [9, с. 170].
Зауважмо: не надто показовою у процитованих рядках є доля двох
жінок – польки Касі і українки (sic!) без імені. Кася залишається живою,
але без ноги, яку їй відрізали на січкарні [9, с. 193], українка – повісилася
на каштані [9, с. 169]. Є ще й важливий «зовнішній» фактор: у Сатурчаковій
оповіді українці – нападники і убивці, натомість поляки – жертви. Дещо
близькими за тональністю зображення брутальності українців є лише
росіяни, котрі вперше прийшли на порубіжжя 1939-го: «Величезні, важкі
й сонні машини пливли через поля на захід. Самогону. Самогону. Йоб
твою мать. Російська мова калічила польську, якої додавали, щоб їх краще
розуміти. (…) Чорти, не люди. Але в них хоч є рівність, не те, що в нас, гірші
і ліпші, там все то одна холєра, бідна, але єдина, і це їм вдалося» [9, с. 112].
Часом здається, що Л. Сатурчак ніби граючись, заохочує таке
собі «змагання жертв» (поняття В. Їлге) на пограниччі або ж своєю
письменницькою уявою заохочує читача до латентної віктимізації, більшою
мірою прагнучи демонстративності свого художнього вимислу. Зокрема
знову ж таки, «під удар» потрапляють українці: «Їм нічого не дасть вбиство
поляка, все одно, чи це поліцай, ксьондз або навіть міністр. Кожна спроба
закінчиться більшими репресіями. Але це не означає, що Україні кінець (…)
Ніхто з них не хотів чекати, і відразу після втечі окупантів, яка мала стати для
них шансом на незалежність, вони вирішили взяти долю у свої руки. І тепер
усі ці випадки, ця їхня козацька фантазія переставали бути лише легендою,
74
стаючи чимось огидно предметним (…) Його (лікаря-поляка Мойсеєвого

визнання Марселія Бучковського. – І. М.) не вражали ні кінцівки, відрубані
при допомозі серпа чи сокири, ні спалені живцем у костелах і стодолах.
З байдужістю він читав про душення колючим дротом, виколювання очей,
відрізання язика, грудей, пальців, п’ят, носа та інших частин тіла; чим важче
було порушити їхню цілість із тілом, тим їхнє демонстративне виривання
викликало більше радості і фантазії. Але він не терпів страждання дітей,
відрізання їм голів, а також знущання над жінками» [9, с. 191].
«Урівноважує» злочини українців під час воєнно-політичного
конфлікту, цього, за визначенням автора, «карнавалу дивацтва й абсурду»
[9, с. 152], участь місцевої людності у вбивствах євреїв, їхніх сусідів. І тут
показовим є «вписування» саме поляків до галереї «страхітливо нормальних
людей» (поняття Ц. Тодорова), спостерігачів злочину [9, с. 150-152]. Їхня
поведінка є свідченням того, що зауважила Дж. Батлер – виробництва
і відтворення прекаризованості [1, с. 20], а її фреймами – порятунок
власного життя коштом «інших», страх за особисту безпеку, брак емпатії
та колабораціонізм як інструмент розправи з сусідами. З трьох персонажів
– Кароль, Юлія і Станіслав – кожен по-своєму розуміє війну і злочини,
зокрема як «улюблені заняття-відчуття»: «Улюбленим заняттям Кароля було
заносити разом з кількома іншими мешканцями тіла жидів до великої ями,
викопаної відразу за селом. (…) Улюбленим заняттям Кароля було мріяти
про спокійний ранок і міцний сон уночі» [9, с. 150]; «Улюбленим заняттям
Юлії було розглядати мертвих жінок, поки їхні тіла ще не заховані на кілька
метрів під землю. (…) Улюбленим відчуттям Юлії було бажання навчитися
малювати живих жінок. Так, щоби котрась із них сказала, як талант
дівчини подобається цілій околиці» [9, с. 150-151]; «Улюбленим заняттям
пароха (Станіслава. – І. М.) було вислуховувати брехні під час п’ятничної
сповіді. (…) Улюбленим заняттям ксьондза було згадувати свою колишню
щирість і справжню охоту виправитися» [9, с. 151]. У цьому сюжеті, який
промовисто вказує на людські трагедії, травми і фобії під час війни, які лише
загострюють міжнаціональні і міжконфесійні суперечності і конфлікти,
видно й присутність «стороннього спостерігача», власне окупантів –
нацистів, за намовою яких українці ґвалтували польку, а поляк розстрілював
єврейок-близнючок [9, с. 152].
Відтак, коли війна вже добігала кінця, перемишлянці поверталися
додому, деякі з них займали єврейські помешкання, адже «треба було
жити, ліпше жити, як не жити, і ліпше жити так, ніж ніяк» [9, с. 181]. Тому
75
зрозумілою буде логіка автора, який описує враження такого собі Юзека
Хованця від його нового помешкання: «як у цьому зрівняному з землею місті
може бути для когось місце, як можна собі отак увійти до чужої квартири
і з порогу визнати її своєю. Хто йому дає право забрати в когось усе майно,
бо що? Бо не повернеться. Бо помер? Бо нема сім’ї? А звідки це можна
знати?» [9, с. 199], адже тепер він був як «Гість у власному помешканні»
[9, с. 200]. Гостем у квартирі, що більшою мірою означала його миттєву
безпеку і приватність, аніж свідоме бажання стати містянином.
А що, як виснував Т. Снайдер, «без історії пам’ять стає приватною»
[10, с. 415], не менш важливим є зображення автором Перемишля як місця
численних людських трагедій, «розстріл кількох осіб до уваги не брали,
трагедія, це факт, але треба встановлювати якісь обмеження, бо інакше на
кожній вулиці буде стояти пам’ятник або хоч висіти табличка, а під нею квіти,
і зробиться цвинтар, а не місто напруженої діяльності, як це є у планах»
[9, с. 203]. І саме ідея міста як спільноти живих у подорожі до цвинтаря
присутня в Сатурчаковому тексті – на його початку [9, с. 8-9] і наприкінці
оповіді [9, с. 209-210].
«Містком», що з’єднує і живих, і мертвих тут є, певною мірою, страх
цього місця [9, с. 9], яке, по-суті, є точкою примирення «своїх» і «чужих»:
«Цвинтар з могилами з не лише польськими, а й жидівськими, російськими,
українськими чи німецькими, табличками написаними кирилицею і на ідиш,
з вирізаними важливими датами дев’ятнадцятого століття, спільні могили
і забуті горбики, богородиця у плачі і конаючий Ісус, ангелики і ще раз той
юдей, що двигає хрест. І більшість місць, які ніколи не були зарезервовані,
знайшли за останні роки своїх власників» [9, с. 209-210]. Не знаю, чи сама
ідея цього мотиву є алюзією до відомого роману Ґюнтера Ґрасса “Unken-
ruhe” (1992), однак, подібно до тексту Нобелівського лауреата, цвинтар
тут є місцем пам’яті. Щоправда, автор вказує на ще одне місце пам’яті –
єврейський некрополь, який розміщує у своєму тексті осторонь від міського
цвинтаря, ніби підкреслюючи його «самість»: «Цвинтар, тобто кіркут, […]
був одною великою руїною. Зрівняний з землею. Чудові таблиці, на взірець
мойсейових, вкопані в землю і поламані. Сліди солдатських чобіт. Браму
забрали поляки. Дерева виглядають, неначе побиті блискавкою. Аделя,
Сара, Міріам, Малка… найгарніші імена стерті назавжди. Покинутий
фрагмент землі, який лежить біля підніжжя головного некрополя на вулиці
Словацького» [9, с. 212]. Тож тут ідея «стертих імен» є алюзією до назви
відомої книжки американського історика Омера Бартова “Erased. Vanishing
76
Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine” (2007), що додає порушеній

темі забуття ще більшої експресії.
В системі координат пам’яті місця на порубіжжі важливим
є скерування читача до ще одного скорботного пункту призначення –
отруєних смертю цивільного населення криниць: «Усі ці криниці. Майже біля
кожного господарства або принаймні одна на два доми, поставлені, а радше
викопані точно на границі паркану, заслонені деревами, закриті дерев’яним
віком, на якому відбилося погниле протягом років листя. Забруднені
кров’ю, кишками, волоссям, загачені порубаними тілами, знаряддям
злочину, блювотинням катів» [9, с. 210]. Історія кривавого ХХ ст., на жаль,
знає численні приклади «використання» криниць (за визначенням, чистих
і освячених місць, джерел води як життя людини) у якості спільних могил,
що їх влаштували своїм жертвам кати. Тож лише за позірною аналогією
до Шевченкової «Москалевої криниці», можна розширити обрії злочину –
історично визнаючи оті Сатурчакові криниці як мнемотопос злочину,
і російськими, і німецькими, і польськими, і українськими – для художнього
тексту чіткий поділ між катами та їхніми жертвами лише за національною
ознакою не просто важкий, а й непотрібний.
Висновки. Повість Л. Сатурчака «Ґаліція» в оригінальний спосіб
показує ерозію постпам’яті не лише про багатонаціональне місто на
українсько-польському порубіжжі, а й голосно промовляє про «пам’ять
мобілізації». Ця, остання, мала б стати спробою художнього заперечення
«озброєної пам’яті» (обидва терміни – П. Брюкнера) в її локальному вимірі,
а, отже, зробити Перемишль місцем примирення поляків і українців в наших
важких і суперечливих національних історіях, а радше – у національних
і/або націоналістичних наративах. Але чи варто забувати («Ніхто нічого не
пам’ятав. Нікому не було соромно. Так народжується Європа» [9, с. 107]
«своїх» і «чужих» акторів на Кривавих землях, що зовсім нещодавно відіграли
свої постановки під пильним оком тоталітарних диригентів («Через кілька
років їх ніхто не буде пам’ятати» [9, с. 255]? Нині – це питання й далі відкрите,
бо кожна з натепер суверенних націй пограниччя й далі має заздалегідь готові
відповіді на важке запитання, яким власне є обов’язок пам’яті.
77
1. Батлер Дж. Фрейми війни. Чиї життя оплакують? пер. з анг. Ю. Кравчук. Київ, 2016.
2. Белей Л., Сатурчак Л. Асиметрична симетрія. Польові дослідження українсько-
польських відносин. Київ, 2014.
3. Галета О. Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації
української літератури кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Київ, 2015.
4. Грицак Е. Перемишль тому сто літ. Перемишль, 1936.
5. Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на
західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ, 2010.
6. Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український
конфлікт 1943–1947 рр. пер. з пол. А. Павлишина. Київ, 2013.
7. Перемишль – західний бастіон України. Збірник матеріялів до історії Перемишля
і Перемиської землі, зладжений редакційною колеґією під проводом проф. Б. За-
гайкевича. Ню Йорк – Филаделфия, 1961.
8. Перемишль і Перемиська земля протягом віків. Збірник наукових праць
і матеріалів Міжнародної наукової конференції, організованої Науковим
товариством ім. Шевченка в Польщі 24-25 червня 1996 р. в Перемишлі; під ред.
С. Заброварного. Перемишль – Львів, 1996.
9. Сатурчак Л. Ґаліція. пер. з пол. Т. Прохаська. Київ, 2011.
10. Снайдер Т. Криваві землі. Європа поміж Гітлером та Сталіним. пер. з анг.
М. Климчука та П. Грицака. Київ, 2011.
Erozja postpamięci czy „pamięć mobilizacyjna”?

Polityka i tekst artystyczny w wizji Przemyśla Łukasza Saturczaka
Streszczenie
W artykule zbadana została specyfika fikcyjnego przedstawienia obrazu
Przemyśla i okolic, zaproponowanego przez Łukasza Saturczaka w powieści Galicyjskość,
będącej ważnym dziełem współczesnej literatury pogranicza polsko-ukraińskiego. Ich
stałymi są międzyetniczne sprzeczności i konflikty w warunkach konfliktu militarno-
-politycznego i czasu pokoju, a także zaostrzenie pamięci po obu stronach obecnej granicy
polsko-ukraińskiej. Wykorzystanie przez autora zestawu narzędzi „pamięć mobilizacji”
pokazuje, że powinna to być próba fikcyjnego zaprzeczenia „pamięci zbrojnej” w jej
wymiarze lokalnym, a tym samym uczynienia Przemyśla miejscem pojednania Polaków
i Ukraińców w ich trudnych i sprzecznych narodowych historiach, raczej w narracjach
narodowych i/lub nacjonalistycznych.
Słowa kluczowe: stosunki ukraińsko-polskie, postpamięć, Przemyśl, pogranicze, współ-

czesna literatura polska, Łukasz Saturczak
78
Erosion of post-memory or “mobilization memory”?

Politics and artistic text in Łukasz Saturczak’s vision of Przemyśl
Abstract
The article examines the specifics of the fictional depiction of Przemyśl and its
surroundings, proposed by Łukasz Saturczak in the novel „Galicyjskość”, which is an im-
portant work of contemporary Polish-Ukrainian literature. Their constants are interethnic
contradictions and conflicts in the conditions of military and political conflict and the time
of peace, as well as the sharpening of memory on both sides of the present Polish-Ukrainian
border. The author’s use of the “memory of mobilization” toolkit shows that it should
be an attempt to fictitiously deny “armed memory” in its local dimension, and thus
make Przemyśl a place of reconciliation of Poles and Ukrainians in their difficult and
contradictory national histories, or rather, in national and/or nationalist narratives.
Keywords: Ukrainian-Polish relations, post-memory, Przemyśl, borderland, contemporary

Polish literature, Łukasz Saturczak
79
Тетяна Петрівна Монолатій
https://orcid.org/0000-0002-9336-0819
Україна в уяві Йозефа Рота: авторська реконструкція

ментального ландшафту «рідної землі»
Анотація
Досліджується авторський досвід класика австрійської літератури
ХХ ст. Йозефа Рота (1894–1939), зокрема через пізнання окремих творів
письменника, а також його репортажів відтворюються особливості
ментального ландшафту «рідної землі». Саме вони є своєрідним ключем
до розуміння авторського художнього світу, який міститься у текстах
письменника. Стверджується, що інтер-культурний вимір творчості Й. Рота
був зумовлений спочатку мультикультурним характером його рідного міста
(Броди) й регіону (Галичина), а згодом – космополітичним духом європейських
столиць, у яких йому довелося жити і працювати (Відень, Берлін, Париж).
Саме тому з огляду на постійний контакт із іншомовним середовищем
природною ознакою творчості Й. Рота була інтеркультурна компетенція.
Ключові слова: Йозеф Рот, австрійська література ХХ ст., ментальний ландшафт,

пограниччя культур, Україна
Вступ. Твори письменників, котрі народилися на Галичині і Буковині,

де тривале панування Габсбурзької монархії зробило німецьку мову рідною
для представників різних національностей, у своєрідний спосіб «відкривають
двері» до української культури й ідентичностей мешканців сучасної України.
Світовій літературній скарбниці належить лірика Пауля Целана, проза
Манеса Шпербера, Карла Еміля Францоза, Бруно Шульца, поезії Рози
Ауслендер. Усі вони пройшли шлях надзвичайного світоглядного розвитку,
вони почували себе як удома в багатьох містах східноєвропейського реґіону –
і в той же час залишалися назавжди позбавленими батьківщини.
Найвідомішим із них залишається Йозеф Рот – своєрідний

австрійський письменник зі своїм неповторним стилем й унікальним
світом, сконструйованим уявою [6, с. 477; 9, с. 5, 10]. В його творах завжди
присутня Україна – безпосередньо чи опосередковано присутній авторський
натяк на взаємини Сходу і Заходу. Йозефа Рота найчастіше порівнюють із
Ф. Кафкою, і на сьогодні він є одним із найпопулярніших німецькомовних
авторів. На жаль, в Україні довгий час вітчизняними вважали лише тих
письменників, які писали українською. Ще прижиттєве видання роману
Й. Рота «Отель «Савой» (Харків, 1928) давно стало бібліографічною
рідкістю. Журнал «Всесвіт» опублікував 1981 р. роман «Ціппер та його
батько» (переклав Євген Попович). 1998 р. видавництво «Смолоскип» видало
збірку вибраних творів Й. Рота «Білі міста» у перекладах Ігоря Андрущенка.
2000 р. опубліковано роман «Марш Радецького» (переклала Євгенія Горева),
повість «Фальшива вага. Історія одного айхмістра» вийшла українською
мовою 2005 р. у перекладі Юрка Прохаська. У 2006 р. «Ротівська» україніка
поповнилася перекладами збірки новел «Тріумф краси» (переклади Тимофія
Гавриліва) і роману «Готель Савой» (переклав Юрко Прохасько), а 2010 р. –
романом «Йов» (переклад Юрка Прохаська).
З огляду на доробок українських перекладачів творів Й Рота,
а також необхідністю дослідження письменницького досвіду інтеркультурної
парадигми, авторка цієї статті з’ясовує місце України в уяві Й. Рота,
відтворюючи особливості ментального ландшафту «рідної землі» – через
пізнання окремих творів письменника, а також його репортажів, здійснених
в 1920, 1924, 1928 1939 рр. для європейських часописів: «Frankfurter Zeitung»,
«Neue Berliner Zeitung – 12-Uhr-Blatt» (Франкфурт-на-Майні, Берлін –
Німеччина), «Di e Zukunft» (Париж – Франція).
Виклад основного матеріалу. Йозеф Рот був галичанином чи,
точніше, «володимирянином», якщо визнати, що містечко Броди (яке
вважалося «галицьким Єрусалимом» [1] через чисельне переважання
єврейського населення) на сучасній Львівщині, де він народився 2 ве-
ресня 1894 р., належить історичній Володимирії – Волині [9, с. 5]. Саме
країна походження, де мати письменника, знову ж таки за його власними
свідченнями, «була єврейка сильної, земної слов’янської структури, вона
часто співала українські пісні, бо була дуже нещаслива», а також трагічний
світ дитинства сформували проблематику майбутніх творів Й. Рота. Ті з них,
де автор використовує для обраної теми відоме йому – наразі «українське» –
тло, набирають пізнавальної вартості і переконливості. І тому для сучасного
82
Т. П. Монолатій, Україна в уяві Йозефа Рота…
українського читача Йозеф Рот цікавий насамперед тим, що у свої твори,

які зображують життя в колишній Австро-Угорщині, письменник увів цілий
ряд українських постатей, і дія цих творів деякою мірою відбувається на
українських землях. Герої кращих його книг, як і він сам, вихідці з маленьких
містечок, розкиданих вздовж австрійсько-російського кордону [2, с. 3].
Оскільки сила творчої уяви Й.Рота – у створенні літературних
образів, які відрізняються виразністю, змістовністю, переконання
письменника реалізуються в логіку художніх образів. Зокрема український
літературознавець Дмитро Затонський зазначає, що із 16 романів, що їх
протягом свого життя написав Й. Рот, одинадцять так чи інакше пов’язані
з Україною [6, с. 447].
Вважаючи, що та держава спиралась не на центр, а на провінції,
письменник, природно, звернув свій погляд на ті, що були йому
найближчими, – тобто на Галичину і Волинь. У творах Й. Рота описана
атмосфера кордону так званої «Прабатьківщини» (зіткнення слов’янського,
німецького, єврейського етносів, змішування чужих одна одній мов, звичаїв,
релігій у Галичині). Ця справжня й уявна екзотика здобула галицьким землям
славу такого собі «Дикого Заходу» Габсбурзької монархії [5, с. 8, 9].
Літературно-художня діяльність – це процес, у якому питома вага
творчої уяви особливо велика. Творчість художника слова припускає не
просте фотографування (опис) життя. Твори Й. Рота є певною мірою тим
ландшафтом, на прикладі якого в яскравій образній формі змальовано
хронотоп його творчості, сенс життя, розкриваються типові людські
характери, прагнення і наміри, внутрішній світ людей епохи, яка описується.
Польський дослідник текстів Й. Рота Стефан Кашинські вказує,
що Галичина залишається, без сумніву, літературною батьківщиною
Й. Рота, причому потрібно розуміти під літературною батьківщиною не тільки
географічні місця походження письменника, а закодоване в його свідомості
відношення до ландшафту, традиції, до людей, до способу мислення і оповіді
[17, с. 137]. Відомий німецький фахівець творчості Й. Рота Девід Бронзен
підкреслює той факт, що батьківщина Рота – місто його дитинства Броди, –
«поставляла» для деяких його найважливіших творів середовище, атмосферу
і персонажів з усіма їх характерними особливостями [16, с. 122]. В репортажі
«Мандрівка по Галичині. Місцевість і люди», опублікованому 20 лютого
1924 р. в «Frankfurter Zeitung», Й. Рот зосібна писав, що «у Західній Європі
той край має недобру славу. Дешева і гидка дотепність цивілізованої пихи
по-дурному пов’язує його з паразитами, сміттям, нечесністю. (…) А проте
83
Галичина, велике бойовище великої війни, ще й досі не реабілітована. Навіть

для тих, для кого бойовище – поле слави. Дарма, що в галицьку землю лягли
гноєм західноєвропейські вояки. Дарма, що на зогнилих кістяках мертвих
тірольців, австріяків, німців цвіте кукурудза того краю. (…) В невеликі
містечка Галичини квапиться навіженство великих європейських міст. Це рух
без видимої мети і з загадкової причини» [9, с. 151, 153, 154].
Українська дослідниця Галина Петросаняк підкреслює, що
реалії та ландшафти східної частини габсбурзької монархії, батьківщини
Й. Рота, були предметом живого інтересу письменника протягом усього
його життя в Західній Європі. В основу своєрідної дихотомії «батьківщина –
чужина», що характеризує топоси Галичини й Волині у творах Й. Рота, лягло
персональне амбівалентне ставлення письменника до цих теренів. Власне
болюче переживання своєї причетності й водночас відчуження – а саме ці
риси визначали взаємини письменника з рідним краєм – стало естетичною
складовою художнього простору в творах автора [8, с. 104, 105]. В тексті
«Лемберг, місто», опублікованому «Frankfurter Zeitung» 22 лютого 1924 р., він
напише, що «міста переживають народи, що їм завдячують своє існування,
і мови, що ними розмовляли їхні будівничі. Народження, життя та смерть
міста залежать од багатьох законів, які неможливо систематизувати й які не
коряться правилам» [9, с. 156].
Характеризуючи простір у творах Й. Рота, Г. Петросаняк пише,
що зображення простору характеризується неоднорідністю щодо міри
його специфічного риторичного навантаження. Деякі топоси виконують
лише функцію місця дії, не маючи додаткового, визначального для поетики
твору навантаження. Інші мають безсумнівний символічний зміст, разом
з іншими засобами витворюючи оригінальний художній світ письменника.
Абстрагуючись від конкретного навантаження місця дії, вони закріплюють
за собою певні стійкі асоціації (провінційне містечко – символ позірної
надійності старого світу, Відень – символ величі держави, Галичина – символ
зловісних перемін у житті й водночас втраченого раю тощо). В уяві автора
місто – «це ніби маленька філія великого світу» [9, с. 157], або «строката
пляма: червоно-біла, синьо-жовта і трішки чорно-жовта» (тобто: польська
– українська – австрійська – Т. М.) [9, с. 158]. Симптоматично, що саме про
Львів Й. Рот зауважує: «Це місто зі стертими межами. Це найсхідніший
форпост колишнього австрійського світу. За Лембеґом починається Росія,
інший світ. (…) Поміж Віднем і Лемберґом і нині, як завжди, культурний
84
обмін. Але тепер долучився ще й Бухарест. Адже переворот посунув усі

галицькі міста на кілька миль на схід. Мабуть, для його ж блага…» [9, с. 160].
Як зауважує український письменник і перекладач Юрій Ан-
друхович, Й. Рот, навідуючи неодноразово Львів у 1920-ті й згодом 1930-ті
роки, намагався констатувати непорушність «того ще світу», габсбурзької
ідилії, полікультурної строкатості й толерантності. Повертаючись до Берліна,
чи, згодом, до Парижа, письменник говорив і писав про зростання рубців,
про майже цілковите загоєння ран, розв’язування вузлів, самовідновлення
культури в Галичині [1]. А от німецький дослідник особливостей творів
Й. Рота Клаус Бонен формулює таку думку: «Спроектувавши словниковий
індекс на твори Рота, ми побачили б, що центральне становище у них
займають поняття «батьківщина» і «чужина» з лексичними групуваннями,
які належать до них. Лейтмотивом після питання про «батьківщину»
є проведене через усі твори Рота поняття «освоїтися на чужині» і «бути
чужим на батьківщині» [14, с. 141].
Як зазначає К. Бонен, у романі Й. Рота «Марш Радецького» (1932)
присутні два основні русла. Перше з них – епічне. У цьому руслі протікає
коротка розповідь про життя двох поколінь родини Тротта – героя битви
біля Сольферино та його батька. Коли ж увага автора зосереджується на
долі двох молодших поколінь з цієї родини – сина та внука героя битви біля
Сольферино, то епічність розповіді поступово порушується й домінуючою
структурною ознакою роману стає суб’єктивоване психікою героя сприйняття
та переживання часу й подій, що визначають суспільне тло австро-угорської
монархії, яка от-от має потерпіти остаточний крах. Окрім того, складовою
структури роману є переживання героями (особливо Карлом Йозефом фон
Тротта) часу метафізичного, особистого, що, без сумніву, детермінований
історичними подіями [14, с. 138].
У ставленні до східних теренів монархії кожного з героїв цього твору
Й. Рота, які певним способом пов’язані з цим краєм, відчувається тягар
неоднозначності. «Прикордоння між Австрією та Росією, на північному
сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв (…)
Ми сказали, що вони жили «затиснуті»? Природа їхньої вітчизни не давала
їм того відчути [10, с. 138, 139]». Як правило, в образі головного персонажа
вищезгаданого роману – Карла Йозефа фон Трота – маргінальне середовище
Галичини проектується на «межову ситуацію» в їхній екзистенції. А мотив
екстремальності, «межової ситуації» є, без сумніву, одним з найбільш
характерних для епохи модернізму. Цікаво, що, якщо піти за логікою
85
дослідження і здійснити «накладання» матриці етнопсихологічного

синтезу філософа Олександра Кульчицького [13, с. 67–69], можна побачити,
що у текстах Й. Рота виразно окреслено сприйняття психоментальних
ландшафтів України.
Теорія О. Кульчицького зокрема групує краєвид України довкола
чотирьох основних його форм: краєвиду Полісся («ядра смуги яловинної
лісової рівнини»); краєвиду правобережної хвилястої плити; лівобережного
і причорноморського степу; гірського краєвиду українських Карпат [13, с. 68].
Для нас важливим є бачення краєвиду України на умовній лінії Полісся –
Поділля – Степ, оскільки саме на ній герої Й. Рота народжуються, живуть
і помирають. У випадку гірського краєвиду Карпат, то він у творах видатного
романіста майже не присутній.
Розглядаючи названі форми, вчений зазначає, що краєвидові Полісся,
якщо його внутрішньо доповнити психічними процесами «вчуття», відпові-
дає краєвидний мотив «таємної обережності». Краєвид правобережної плити,
що його типом є Поділля, виражається у нього краєвидним мотивом «мягкої
хвилястості», чорноморський, лівобережний степ, знаходить свій вираз в кра-
євидному мотиві «безкрайньої далечі» [7, с. 23, 24].
Як можна побачити з творів Й. Рота, якщо використаємо теорію
О. Кульчицького, життя на перехресті доріг у «межовій ситуації» надто
складне і не всі на нього можуть однаково реагувати. У кращому випадку цей
тип людини замінює зовнішню експансію зверненням уваги на своє нутро,
що стає підставою інтровертизму, зумовленому історичною долею Волині,
відповідає повністю вдачі селянина і містянина прикордоння Галичини
і Волині – двох відмінних світів Габсбурзької монархії та імперії Романових.
У «Марші Радецького» Й. Рот оповідає так: «Ідучи крізь ялинову
сутінь, вони могли навіть подумати, що Бог їх злюбив, – якби щоденна
турбота про шмат хліба для жінки і дітей давала їм змогу спізнати любов
Господню. Та вони переходили ялинові бори, щоб заготувати на зиму дров
задля покупців з міста; бо вони торгували й дровами. Продавали вони
й коралі жінкам із навколишніх сіл, а також селянкам, що жили по той бік
кордону, в підросійській землі. (…) Жоден з тих розкішних і жоден з тих
дешевих товарів, на яких багатий світ, не минав рук торгівців і маклерів
цієї місцевости. Чого їм не щастило роздобути чи продати згідно з чинними
законами, те вони роздобували й продавали всупереч усякому законові,
спритно і скрито, розраховано й хитро, кмітливо і відважно. (…) Кожен
чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки
86
снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час
високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну.
Люди на кордоні відчували її наближення раніш від інших; не лише тому,
що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня
могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань
вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства,
одержуючи австрійські ґульдени від австрійської поліції і російські рублі від
російської» [10, с. 139, 140, 141].
Зауважмо, що творчий успіх письменника, насамперед, залежить від
його ідейної спрямованості, яка втілена в задумі твору. Успіх залежить від
того, наскільки чітко, ясно уявить собі автор те, що і в ім’я чого бажає він
сказати читачу. Вибір літературної форми – відповідальний момент у ро-
боті письменника, він значною мірою визначає успішне виконання задуму.
Особливістю текстів Й. Рота є те, що його герої мандрують з твору в твір,
і може здатися, наче те, що ми читаємо, – посмертні нотатки габсбурзького
клубу. Доктор Сковронек і дириґент Нехвал, вахмістр жандармерії Слама
і злий геній Лакатош, Тротта, Кологін і Каптурак [3, с. 7]. Для більшості
творів Й. Рота слов’янський світ служить місцем події [18, с. 279].
Роман Й. Рота із символічною назвою «Фальшива вага» (1937)
дозволяє зрозуміти особливості створення образів літературних персонажів.
Дія цієї невеликої розповіді відбувається на східних околицях Європи. Історія
не для наслідування, роман анти-виховний (anti-Bildungsroman), герой
якого – інспектор мір і ваг Ансельм Айбеншютц. Колишній військовий родом
з Моравії, Айбеншютц вічно страждає від подвійного відчуття ностальгії:
він сумує за батьківщиною і за армією. У відставці, засланий в далекий
Золотоград на кордоні з Росією, він все більше сумує за «простим і легким»
життям, розпорядком і методичною рутиною.
Ось як письменник розповідає про обраний ним хронотоп:
«Золотогродський повіт лежав на далекому сході монархії. Перед тим у цій
місцевості був лінивий айхмістр. Коли це було – найстарші ледве могли
пригадати – щоби там взагалі колись були міри і важки! Були лише ваги.
Лише ваги. Тканини мірялося руками, бо ж усьому світові відомо, що
чоловіче передпліччя, від затисненого п’ястука до ліктя, становить рівно
лікоть, не більше і не менше. До того ж, цілий світ знав, що срібна важка –
це один фунт і двадцять грамів, а мосяжна – приблизно два фунти. Так,
в цій місцевості було чимало людей, які не покладалися на важення і міряння.
Вони зважували в руці, а міряли на око» [12, с. 10]. «Бо люди в цій місцевості
87
розглядали всіх, хто невблаганно обстоював вимоги права, закону і держави,

як природжених ворогів. Бо навіть мати в крамницях приписані міри і ваги
само собою було річчю, за яку ледве чи можна було відповісти перед власним
сумлінням» [12, с. 11].
Австрійський письменник симпатизував українцям, спробам України
у 1917-1920-х роках певним чином заявити про себе на міжнародній арені.
«Пропагандистом» України (часом і відверто політичним) Й. Рот виступав
і як публіцист: «У тій Європі, де якомога більша самостійність націй
є найвищим принципом укладання мирних договорів, поділу територій та
заснування держав, європейські та американські знавці географії не повинні
були допустити, щоби великий 30-мільйонний народ був розбитий на кілька
національних меншин і змушений жити у складі різних держав» [6, с. 447-448].
В дописі «Українська меншина» до «Frankfurter Zeitung» від 12 серпня
1928 р. Й. Рот писав, що «У Європі, де якомога більша самостійність націй
була найвищим принципом укладання миру, територіального поділу та
державотворення, європейські та американські знавці географії навряд чи
не помітили, що великий тридцятимільйонний народ і далі живе у різних
державах, становлячи в кожній національну меншину. Якщо примусити
себе (всупереч добрій обізнаності) простодушно гадати, ніби нації в Європі
живуть у чітко розділених між собою регіонах, мов на шахівниці, то
неможливо збагнути, чому такий великий народ просто пущено в непам’ять
і чому терени, які він посідає, не намагаються об’єднати, а знову і знову
роз’єднують. Українці, що живуть у Росії, в Польщі, в Чехословаччині, в Ру-
мунії, далебі, заслужили свою власну державу, як і кожен з тих народів, які
ними владарюють. Однак у підручниках, з яких беруть знання землеміри, що
ділять світ, українці вирізняються не так ясно, як насправді, – і в цьому їхня
згуба» [9, с. 164]. Про Підрадянську Україну Й. Рот надто захоплено вказує,
що у «Радянській Росії українці мають найширші вольності та права – один
із принципів, що їх свято дотримується влада» [9, с. 165]. Як відомо, таке
судження, безумовно, помилкове. Адже саме в цей час почалося невпинне
згортання українізації, підготовка до масштабних репресій проти українців,
знищення українського села і Голодомор. Однак, можна припустити, що
письменник і журналіст був щиро захоплений Україною, вважаючи що саме
тепер українці мають власну національну державу.
Про етноментальні характеристики українців автор зазначає:
«Що ж я сам знаю про українців? Не надто багато... (…) Якби цієї миті я був із
Вами, то спробував би заспівати якоїсь української пісні. Ці пісні – найкраще
88
за все, що я чув на сході Європи. Вони – то таке просте вираження природи,

як трава на луках і дівчина, що жне серпом. Вони такі самі прості, як зубчасті
барвисті візерунки на комірі і манжетах сорочок, які носять серед народу
і на яких темний, майже коричневий багрянець чергується з чорною
блакиттю грозових хмар. Я зберіг у пам’яті одного українського селянина,
який не бачив залізниці і який сказав мені одного разу: «Пішки я дістануся
пізніше, ніж Ви залізницею, але я й не хочу туди, куди їдете Ви». Шкіра
на його зморщеному обличчі була засмагла. Розмовляючи, він ховав очі
під повіками, ніби то здавалося йому марнотратством – розмовляти та ще
й дивитися» [9, с. 167–168].
Потрібно зважити на прохання автора, який просив: «виведіть
собі, любий друже, «характер народу» з оцих дрібок, коли хочете. Він
(українці – Т. М.) відійшов від цивілізації далі, ніж російський після
революції (1917 р. – Т. М.) і ніж (трохи давніше) польський». Й. Рот
закінчує: «Він темний, убогий, розділений і чудовий» [9, с. 168]. Тож Й. Рот
і справді мав на увазі всю Україну, а не лише галицьку її частину. «З цією
вітчизною, – писав його біограф Д. Бронзен, – до якої вже не могло бути
ніякого повернення, його пов’язували туга та заперечення, любов і ненависть,
гордість і сором. Рано покинувши її, він шукав свою втрачену вітчизну на
багатьох станціях своїх безперервних блукань манівцями найвіддаленіших
країн Західної Європи. І віднайшов її у своєму художньому відтворенні
східного світу» [15, с. 402].
Про бездержавність української нації Й. Рот згадує у репортажі
«Україноманія. Нова мода в Берліні» (13 грудня 1920 р.), говорячи, що
«… варто нації втратити державну незалежність, як вона починає панувати
в оперетах і вар’єте. Берлін, барометр західної моди, раз у раз показує на
«Україну» [9, с. 163]. «Берлін насолоджується гротеском українських
оперет. Кожна мелодія, в якій бодай чується щось слов’янське, «українська».
Звісно, тій моді дали привід таки справжні українці, точніше українська
хорова капела, виступи якої тут, як і у багатьох європейських містах, мали
величезний успіх і яка стала для кон’юнктури «прикладом» того, як націо
нальні і політичні ідеї можна обертати на гроші. Крім того, становище на
сході Європи спричинило еміграцію росіян, українців і поляків на захід, де
вони правлять за предковічних «українців»: адже тут увійшло в моду все
«українське». (…) Проте народне мистецтво не слід перекручувати, вже
навіть тому, що то мистецтво нині беззахисного народу, в якого відібрали
батьківщину більшовики та поляки» [9; с. 162].
89
Напередодні Великої Катастрофи ХХ століття – Другої світової

війни, а також відходу у засвіти у Парижі (27 травня 1939 р.), у матеріалі
«Український націоналізм – німецький патент» паризького часопису
«Die Zukunft» 13 січня 1939 р. Й. Рот висунув власне бачення походження
українського націоналізму. «Теперішній український націоналізм цілком
недавнього походження, хоча українці і чимало тих, хто останнім часом,
зваживши на актуальність, взявся писати про цей народ, наголошують на
статечному віці української національної свідомості. Своє національне
«пробудження», якщо вдатися до цього новомодного німецького терміна,
українці завдячують Австро-Угорській імперії, де – атож, завдяки хибній
політиці німецькомовних австріяків – розквітнули націоналістичні інстинкти
взагалі всіх народів» (…) «Українським прапороносцям національного
мислення ще меншою мірою, ніж сіоністам, яким полегшили роботу
тисячолітній гніт їхнього народу і його предковічна, релігійно зумовлена
замкненість, удалося задовольнити свої претензії на обґрунтовану законність
(…) «український націоналізм ґрунтується на спротиві, а не на спонтанно-
-позитивній ідеї» [9, с. 169].
Висновки. Наведені у статті думки та проаналізовані уривки
з творів видатного австрійського романіста єврейського походження Йозефа
Рота (1894‑1939 рр.), українця лише за місцем народження, показують
уявлений, позасюжетний світ і нестатичність героїв Й. Рота. Усі вони,
почасти перебуваючи на українських теренах, відтворюють цікаві парадокси
взаємин східних і західних українців, показують деякі етнопсихологічні
й етнокультурні мотивації представників різних українських регіонів
в ситуаціях, зображених у творах Й. Рота. Публіцистика великого автора,
показуючи долю емігранта, мандрівника та очевидця багатьох подій важкого
століття, промовисто свідчить про своєрідну «українськість» поглядів
і творчих думок письменника.
1. Андрухович Ю. Остання втеча з Парижа. 50 років тому помер видатний романіст
Йозеф Рот. День. Щоденна всеукраїнська газета. 1999. 27 травня.
2. Бугаєвський О. Третє «пришестя» Йозефа Рота. Література плюс. 1999. № 7–8
(12–13).
3. Гаврилів Т. Текст між культурами. Перекладознавчі студії. Київ, 2005.
4. Гаврилів Тимофій. Тріумф кохання. Три «любовні» новели Йозефа Рота.
Рот Й. Тріумф краси. Новели. / Пер. з нім. Т. Гавриліва. Львів, 2006. С. 7–12.
90
5. Затонський Д. Гімн чи реквієм? (Про Йозефа Рота та його «Марш Радецького»).

Рот Й. Марш Радецького: Роман / Пер. Є. Горевої. Київ, 2000. С. 5–10.
6. Затонський Д. Йозеф Рот. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник.
У 2 т. – Т.2: Л–Я / За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. Тернопіль, 2006.
С. 447-448.
7. Кульчицький О. Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна
синтеза. Мюнхен – Париж, 1985.
8. Петросаняк Г. Образ Галичини у художній прозі Йозефа Рота. Вісник
Прикарпатського університету. Філологія. Вип. ІІІ. Івано-Франківськ, 1999.
С. 101-105.
9. Рот Й. Білі міста: Вибране / Пер. та упор. І. Андрущенко. Київ, 1998.
10. Рот Й. Марш Радецького. Роман / Пер. з нім. Є. Горевої. Київ, 2000.
11. Рот Й. Тріумф краси. Новели / Пер. з нім. Т. Гавриліва. Львів, 2006.
12. Рот Й. Фальшива вага. Історія одного айхмістра / Пер. з нім. Ю. Прохаська.
Львів, 2005.
13. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. Мюнхен, 1993.
14. Bohnen K. Flucht in die Heimat. Zu den Erzählungen Joseph Roths // Galizien – eine
literarische Heimat (Hrsg.) Stefan H. Kaszynski. Poznan, 1987. S. 134–147.
15. Bronsen D. Joseph Roth: eine Biographie. Köln, 1974.
16. Bronsen D. Zum «Erdbeeren»–Fragment. Joseph Roths geplanter Roman über die
galizische Heimat Joseph Roth. Sonderband edition Text+Kritik. (Hrsg.) Heinz
Ludwig Arnold. München, 1982. S. 117–126.
17. Kaszyński S. Die Mythisierung der Wirklichkeit im Erzählwerk von Joseph Roth.
Literatur und Kritik. Nr. 243/244. April/Mai 1990. S. 128–139.
18. Shaked G. Kulturangst und die Sehnsucht nach dem Tode. Joseph Roths „Der Levia-
than“ – die intertextuelle Mythisierung der Kleinstadtgeschichte. Joseph Roth.
Interpretation. Rezeption. Kritik. Michael Kessler, Fritz Hackert (Hrsg.). Tübingen,
1990. S. 270–282.
Ukraina w wyobraźni Josepha Rotha: autorska rekonstrukcja

mentalnego krajobrazu „ojczyzny”
Streszczenie
W artykule zostało zbadane doświadczenie autorskie klasyka literatury
austriackiej XX w. Josepha Rotha (1894-1939), w szczególności poprzez znajo-
mość poszczególnych dzieł pisarza, a także jego reportaży odtwarzających cechy
krajobrazu mentalnego „ojczyzny”. Udowodniono, że klucz do zrozumienia
świata literackiego autora tkwi w indywidualnych archetypach i biografii autora.
Międzykulturowy wymiar twórczości J. Rotha został zdeterminowany wielo-
kulturowym charakterem jego rodzinnego miasta (Brody) i regionu (Galicja),
91
a później kosmopolitycznych europejskich stolic, w których autor musiał mieszkać

i pracować (Wiedeń, Berlin, Paryż). Wobec ciągłego kontaktu z obcym sąsiedz-
twem cechą twórczości J. Rotha była kompetencja międzykulturowa.
Słowa kluczowe: Józef Roth, austriacka literatura XX wieku, krajobraz mentalny, granice
kultur, Ukraina
Ukraine in the imagination of Joseph Roth:

Author’s reconstruction of the mental landscape of the “native land”
Abstract
In this article the author’s experience is investigated of the classic 20th-century
Austrian writer Joseph Roth (1894–1939); in particular, through the knowledge
of his individual works, as well as his reports that reproduce the features of the
mental landscape of “native land”. It is proved that the key to understanding the
author’s literary world is contained in the individual archetypes and the biogra-
phy of the writer. An intercultural dimension of J. Roth’s work was determined
by the multicultural character of his native city (Brody) and region (Galicia), and
later, by cosmopolitan European capitals where the author had to live and work
(Vienna, Berlin, Paris). Due to his constant contact with foreign environment,
a major feature of J. Roth’s literary work of was intercultural competence.
Keywords: Josef Roth, Austrian literature of the 20th century, mental landscape, borders
of cultures, Ukraine
92
Леся Василівна Польова
https://orcid.org/0000-0003-2971-5993
Василь Васильович Шикеринець
https://orcid.org/0000-0002-6845-1639
Павло Павлович Вичівський
https://orcid.org/0000-0003-4415-7635
Інформаційні технології у професійній підготовці

майбутніх фахівців
Анотація
Необхідність адаптації професійної підготовки майбутніх фахівців до змін
у сучасному світі зумовлена перетворенням вищої освіти на один із вирішальних
чинників прогресу сучасного суспільства.
Сучасне інформаційне суспільство характеризується переходом від
репродуктивної до креативної цивілізації, що, в свою чергу, вимагає удосконалення
освітніх технологій із застосуванням інноваційних методів професійної підготовки
майбутніх фахівців здатних використовувати на практиці інноваційні, креативні
підходи до вирішення конкретних виробничих завдань.
Підвищення якості навчання в інформаційному суспільстві пов’язане
з завданням формування конкурентоспроможної та успішної особистості, здатної
вирішувати складні завдання в різних сферах життєдіяльності, а також будувати
власну життєву перспективу. За таких умов освіта перестає бути засобом засвоєння
готових загальновизнаних знань. Активний інформаційний обмін стає сутністю
процесу інформатизації в освітній сфері. Це зумовлює необхідність створення но-
вих моделей навчання, розробки й упровадженням інноваційних методів і техноло-
гій навчання з використанням комп’ютерної техніки, комп’ютерних комунікацій та
інформаційних технологій у професійній підготовці майбутніх фахівців.
Створення середовища електронного навчання в закладі вищої освіти

дозволить кардинально змінити освітню парадигму, яка дасть можливість здійснювати
освіту на відстані, в будь-який час та створить умови для реалізації принципів
особистісно орієнтованої освіти.
Ключові слова: інформаційні технології, професійна підготовка, інноваційні методи,

електронне навчання, фахівці
У сучасному світі швидких змін і глобальної конкуренції перемага-

ють ті країни, які зосереджують увагу на здібностях людини покращувати
життя, розвиваючи себе і все навколо себе. Провідну роль у цьому, звичайно,
відіграє освіта. Тому важливо обґрунтувати роль і основні функції вищої
освіти в сучасному інформаційному суспільстві та розглянути інноваційні
підходи до професійної підготовки майбутніх фахівців. Спробуємо також
довести необхідність створення нових моделей навчання з використанням
комп’ютерних комунікацій та інформаційних технологій у професійній під-
готовці майбутніх фахівців.
Необхідність адаптації професійної підготовки майбутніх фахівців
до змін у сучасному світі зумовлена перетворенням вищої освіти на один із
вирішальних чинників прогресу сучасного суспільства.
Окремі аспекти модернізації системи вищої освіти у контексті
становлення інформаційного суспільства та формування єдиного
європейського простору професійної підготовки, зокрема, закономірності й
тенденції розвитку вищої освіти, причини перетворення знань у стратегічний
ресурс економіки, інноваційні методи тощо, представлені в роботах
В. Андрущенка, В. Астахової, В. Беха, В. Вікторова, П. Гнатенка, В. Гейця,
Б. Данилишина, Д. Дзвінчука, А. Джуринського, М. Згуровського, С. Клепка,
Н. Коломінського, О. Комарової, К. Корсака, В.Куценко, В. Лугового, Н. Нич-
кало, В. Огаренка, В.Огнев’юка, О. Романовського, В. Ткаченка, І. Утюж,
В. Шинкарука, Е. Тоффлера та інших вітчизняних і зарубіжних науковців.
Незважаючи на значну кількість наукових публікацій з актуальних
освітянських питань, проблема модернізації вищої освіти в сучасному сус-
пільстві потребує поглиблення теоретичних підходів щодо обґрунтування
ролі вищої освіти в інформаційному суспільстві та інноваційних підходів
професійної підготовки майбутніх фахівців.
94
Л. В. Польова, В. В. Шикеринець, П. П. Вичівський, Інформаційні технології...
Інформаційне суспільство як новий етап в історії людства розглядали

І. Арістова, В. Бебик, М.Вершинін, В. Данильян, В. Ільганаєва, В. Ліпкан та ін.
Дослідниця І. Арістова інформаційне суспільство визначає як
новий етап розвитку людства, в якому будь-яка людина за допомогою
інформаційнo-комунікаційних технологій може отримувати, переробляти
та розповсюджувати інформацію, а держава повинна забезпечувати якіс-
ний рівень інформатизації усіх галузей [1, с. 90]. Науковці виділяють низку
факторів, що визначають інформаційне суспільство, які можна представити
за допомогою таких трьох основних груп:
–– вільний доступ людини до інформації (інформатизація суспільства
з використанням мережі Інтернет, радіо, телебачення, телефонів,
традиційних та електронних ЗМІ; перетворення інформації
у розряд найважливішої категорії, яка відображає значущість
інформаційних ресурсів для всіх основних видів людської
діяльності (навчальної, виробничої, науково-дослідної тощо);
забезпечення потреб людей в інформаційних продуктах і послугах
та доступі до світових інформаційних ресурсів);
–– високий рівень розвитку інформаційнo-комунікаційних технологій
(зростання ролі інформації, знань та інформаційних технологій
в житті суспільства; збільшення кількості людей зайнятих
інформаційними технологіями та виробництвом інформаційних
продуктів і послуг; можливість ефективної інформаційної
взаємодії людей);
–– наявність розвиненої інформаційної інфраструктури суспільства
(створення глобального інформаційного простору; розвиток
електронної демократії, інформаційної економіки, електронної
держави, електронного уряду, електронних соціальних і гос-
подарюючих мереж) [5; 7; 4].
В умовах глобалізації світового розвитку та інформаційної
відкритості національних кордонів, як зазначає Б. Макарусь, інформація стає
головним стратегічним фактором у міжнародному змаганні її позитивних
сторін і мінімізації негативних наслідків глобальної трансформації люд-
ства [1]. Україна і Болгарія повинні зайняти достойне місце серед розвинутих
країн на правах повноцінних учасників світового цивілізаційного розвитку
із збереженням політичної незалежності, національної самобутності та
культурних традицій.
95
Відтак, інформаційне суспільство – «суспільство знань та

інформації» – потребує якісно іншої освіти, а тому зумовлює необхідність
модернізації освітніх систем відповідно до глобалізаційних викликів
часу. Зокрема, нагальною потребою сьогодення для більшості країн світу
постає необхідність переходу від усталеної адаптаційної освітньої моделі
до моделі інноваційної, мета якої, на думку Е. Тоффлера, полягає, перш за
все, у розвитку здібностей, ініціативності, креативності, підприємливості
майбутніх фахівців [7, с. 449].
Сучасне інформаційне суспільство характеризується переходом
від репродуктивної до креативної цивілізації, що, в свою чергу, вимагає
удосконалення освітніх технологій із застосуванням інноваційних методів
професійної підготовки майбутніх фахівців здатних використовувати
на практиці інноваційні, креативні підходи до вирішення конкретних
виробничих завдань і проблем та з метою формування інформаційного
світогляду та інформаційної компетентності [1, с. 50-51; 4, с. 4].
В умовах формування інформаційного суспільства основними
функціями освіти стають:
–– цифровізація вищої освіти, створення єдиного інформаційного
освітнього простору, персоналізація освітнього процесу;
–– ерехід від передачі досвіду попередніх поколінь до формування
у майбутніх фахівців навичок ефективної взаємодії з інформаційним
середовищем, уміння використовувати всі його можливості;
–– перетворення освіти на складову життєдіяльності людини,
формування системи безперервної освіти як універсальної форми
діяльності, спрямованої на постійний розвиток особистості
впродовж усього життя, коли зміст неперервної освіти буде
визначати характер людських потреб;
–– перетворення освіти, з одного боку, в засіб поділу людства за
соціальною, національною, інтелектуальною та іншими ознаками,
а з іншого, в засіб об’єднання народів на загальних принципах
буття [4; 2; 1, с.52].
Модернізаційний порядок денний для вищої освіти, визначений
у стратегії «Освіта і підготовка 2020», охоплює підвищення кількості
випускників вищих навчальних закладів; підвищення якості викладання
та навчання; промоцію мобільності студентів і викладачів та кроскордонне
співробітництво; посилення «трикутника знань» шляхом взаємодії освіти,
96
досліджень та інновацій; запровадження механізмів ефективного управління

й фінансування у галузі вищої освіти.
Аналіз наукових досліджень українських, болгарських та інших
зарубіжних авторів дозволяє констатувати, що модернізаційні процеси
у вищій школі вимагають концептуального вдосконалення системи освіти
і професійної підготовки фахівців у таких напрямах:
–– комплексна інформатизація вищої освіти в цілому з урахуванням
вимог європейської системи стандартів та сертифікації;
–– гуманізація освітнього процесу, орієнтація на особистісно
орієнтовану освіту, формування ставлення до людини як мети
соціального прогресу, а не засобу;
–– забезпечення соціального контексту вищої освіти, що надасть
можливість випускникам закладів вищої освіти формувати
успішну профе сійну кар’єру на принципах соціальної
справедливості, відповідальності, загальнолюдських цінностей;
–– побудова відкритої системи освіти, яка б забезпечувала кожному
індивіду свободу вибору власної траєкторії навчання;
–– індивідуалізація навчального процесу за умов збереження
його цілісності за рахунок програмованості і адаптованості
автоматизованих навчальних програм;
–– орієнтація на активізацію людського капіталу у професійній
підготовці, що базується на концепції гармонійного розвитку людини;
–– зміщення організації процесу навчання в бік системного мислення;
–– впровадження інноваційних методів навчання, орієнтованих на
використання інформаційних технологій;
–– запровадження національної системи кваліфікацій узгодженої
із системою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти
[7; 1; 3; 6].
Підвищення якості навчання в інформаційному суспільстві пов’язане
з завданням формування конкурентоспроможної, активної, ділової та
успішної особистості, здатної вирішувати складні завдання в різних
сферах життєдіяльності: пізнавальної, комунікативної, творчої, суспільно-
-політичної, професійної, а також будувати власну життєву перспективу.
За таких умов о світа пере стає бути засобом засвоєння готових
загальновизнаних знань. Активний інформаційний обмін стає сутністю
процесу інформатизації в освітній сфері.
97
Це зумовлює необхідність створення нових моделей навчання,

розробки й упровадженням інноваційних методів і технологій навчання
з використанням комп’ютерної техніки, комп’ютерних комунікацій та
інформаційних технологій у професійній підготовці майбутніх фахівців, які
нададуть новий імпульс якісного розвитку професійної освіти [6; 3].
Аналіз наукових публікацій, а також реальної освітньої практики
свідчить, що о станнім часом активно проводяться до слідження
з використання в освітньому середовищі інформаційно-комунікаційних
технологій (В. Беспалько, В. Биков, Е. Венгер, В. Гриценко, І. Захарова,
М. Згуровський, С. Кудрявцев, В. Лаврінець, Г. Маклаков, Г. Рейнгольд,
К. Свон; Є. С. Полат, Н. Тализіна, А. Хуторський, Н. Чураєва та ін) як його
комунікативного компонента. Відбувається особливо активне застосування
комп’ютерної техніки й упровадження інформаційних технологій в освіту.
Ми поділяємо думку дослідників про те що, такі інноваційні технології,
можуть найбільш ефективно впроваджуватися у процес професійної
підготовки сучасних фахівців. Упровадженням інноваційних методів
і технологій навчання з використанням комп’ютерної техніки, комп’ютерних
комунікацій та інформаційних технологій є чинником підвищення мотивації
до навчання, що слід враховувати у формуванні сучасного освітнього процесу.
І. Роберт і П. Самойленко, зазначають, що інформаційно-
-комунікаційні технології в освітньому процесі можна застосовувати
як: засоби навчання; засоби, що вдосконалюють процес викладання;
інструмент пізнання навколишньої дійсності і самопізнання; засобів
розвитку особистості того, кого навчають; об’єкт вивчення в межах засвоєння
курсу інформатики; інформаційно-методичне забезпечення й управління
навчально-виховним процесом; засоби комунікації; засоби автоматизації
процесу обробки результатів експерименту і управління; засіб автоматизації
процесів контролю і коригування результатів навчальної діяльності,
тестування і психодіагностики [4].
Створення середовища електронного навчання (Е–learning) в закладі
вищої освіти дозволить кардинально змінити освітню парадигму, яка дасть
можливість «вчитися завжди і всюди», здійснювати освіту на відстані, в будь-
-який час та створить умови для реалізації принципів особистісно
орієнтованої освіти.
Система електронного навчання (Е–learning), побудована на
використанні інформаційних та телекомунікаційних технологій, яка дозволяє
забезпечувати викладання навчальних курсів; отримувати інформацію та
98
спілкуватися викладачам і студентам між собою незалежно від часу та місця

знаходження; використовувати найрізноманітніші та найсучасніші засоби та
методи навчання (текст, відео, тести тощо); забезпечує одночасне звернення
великої кількості студентів до багатьох джерел навчальної інформації тощо [3].
В умовах сьогодення проблему E-learning вивчають: Д. Бернхард
(D. Bernhard), І. Гуревич (I. Gurevych), К. Мюллер (K.Muller), Д. П. Патаракин,
Е. С. Полат, Ю. Штаймл (Y.Steiml), М. Мюльхаузер (М.Muhlhauser) та інші.
У розвинених країнах світу E-learning уже успішно використовується,
оскільки воно надає безліч переваг, зокрема, поєднує в собі традиційні та
дистанційні методи навчання з можливостями інформаційних технологій,
дозволяє значно зменшити витрати на навчання, підвищити ефективність
навчального процесу.
Серед інноваційних підходів до професійної підготовки фахівців
у інформаційному суспільстві визначився новий напрям – комбіноване або
змішане навчання (blended learning). Це освітня концепція, яка поєднує
індивідуальне навчання онлайн та заняття в групах з викладачем. За виз-
наченням вітчизняних авторів А. Стрюка, Ю. Триуса, В. Кухаренка, змішане
навчання – це цілеспрямований процес здобування знань, набуття вмінь
та навичок в умовах інтеграції аудиторної та позааудиторної навчальної
діяльності суб’єктів освітнього процесу на основі впровадження і взаємного
доповнення технологій традиційного, електронного, дистанційного та
мобільного навчання за наявності самоконтролю студента за часом, місцем,
маршрутами та темпом навчання [1]. Змішане навчання, як засвідчує
аналіз наукових джерел та аналіз досвіду, надає такі переваги: ефективне
використання часу; гнучкість; оптимальний контроль прогресу студентів;
більший вибір засобів діагностики; інтерактивність; навчання в командах
(змішане навчання – це командний вид діяльності, котрий робить процес
навчання соціальним і прозорим); виконання частини роботи у звичних
комфортних умовах; економічність за рахунок скорочення кількості поїздок;
урахування індивідуальних характеристик студентів в організації взаємодії
з викладачем [3].
Наприклад ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені
В.Стефаника» вже понад 15 років працює над запровадженням елементів
дистанційного навчання для студентів очної та заочної форми навчання на
платформі d-learn.pnu.edu.ua. Центр дистанційного навчання та контролю
знань (ЦДНКЗ) Прикарпатського національного університету імені Василя
Стефаника ухвалено Вченою Радою від 30 березня 2004 року та затверджено
99
Положенням про Центр дистанційного навчання та контролю знань

університету, розробленим відповідно до Концепції розвитку дистанційної
освіти в Україні, Статуту університету та наказу ректора університету
№ 94 від 23 квітня 2004 року з метою впровадження в навчальний і науково-
дослідний процес університету сучасних інформаційно-комунікаційних
технологій навчання, насамперед дистанційного навчання. Дана платформа
дає можливість здійснювати внутрішній моніторинг якості надання
освітніх послуг, а також підвищувати рівень послуг за допомогою освітніх
інноваційних технологій. Під час даної форми навчання відбувається
індивідуалізований процес набуття знань, умінь та навичок, забезпечуючи
громадянам можливості реалізації конституційного права здобуття освіти
незалежно від місця проживання.
Останнім часом постійно з’являються нові підходи до професійної
підготовки сучасного фахівця (m-learning (мобільне навчання), flipped-
-learning (перевернуте навчання), ubiquitous learning (всепроникаюче
навчання), smart-technologies (cмарт-технології) та ін.), які спрямовуються
на розвиток мобільності тих, хто навчається; посилення зорієнтованості на
студента; збільшення кількості студентів, залучених до цього виду навчання;
розширення можливостей взаємодії викладача і студента у віртуальному
середовищі; збільшення автономності студентів за рахунок самостійної
роботи з великою кількістю баз даних, які пропонуються в Інтернеті;
персоналізацію навчання [7; 6; 1; 2; 4].
Для широкого розповсюдження інноваційних технологій, як показує
досвід, необхідні додаткові зусилля як викладачів, так і студентів.
По-перше, це науково-методичне забезпечення інформаційнo-
-комунікаційних технологій, яке передбачає розробку теоретичних
і практичних рекомендацій щодо їх розробки та використання в ЗВО.
По-друге, всі учасники навчального процесу мають оволодіти
інформаційнo-комунікаційними технологіями та постійно підвищувати свою
кваліфікацію.
Насамперед, як показало запровадження у всіх навчальних закладах
України карантинних заходів через поширення коронавірусу, це оволодіння
алгоритмами комунікації викладачів і студентів на період дистанційного
навчання, а також оволодіння технологіями використання он-лайн платформ
та набору інформаційнo-комунікаційних сервісів, зокрема Google Classroom,
Microsoft Teams, Cisco Webex, Zoom, Class Dojo, Classtime, Viber та інші.
Цікаво, креативно, доступно можна організувати семінар-дискусію, мозковий
100
штурм, представлення спільної групової діяльності студентів та багато

іншого можна організувати через роботу на даних платформах за допомогою
он-лайн технологій.
За допомогою даних програмних продуктів можна провести
телеконференції, аудіо наради з функцією запису, а також дозволяє
здійснювати 900 підключень одночасно, при цьому 90 підключень працюють
в режимі телеконференції.
По-третє, це технічне та інформаційно-комунікаційне забезпечення
інформаційного освітнього простору ЗВО, персоналізації освітнього процесу,
що надасть усім суб’єктам освітнього процесу цілодобовий доступ до веб-
ресурсів і веб-сервісів для реалізації навчального процесу у синхронному та
асинхронному режимах.
Для забезпечення інноваційних підходів професійної підготовки
майбутніх фахівців в інформаційному суспільстві заклад вищої освіти може
створювати власні веб-ресурси або використовувати інші веб-ресурси, що
підлягають перевірці у цьому навчальному закладі [1; 4; 6; 3; 2].
До прикладу, Університет Шевченка запроваджує онлайн-систему
управління освітнім процесом. Інноваційна SRM (Student Relationship Mana-
gement) система автоматизації процесів дозволить організувати якісний
освітній процес під час вимушеного карантину. Застосування широкого
спектру новітніх технологій для належної підтримки ефективної роботи
всіх підрозділів стало можливим завдяки реалізації проекту «Цифровий
університет» [2].
Нагадаємо, від початку карантину, з 12 березня, здобувачі освіти та
викладачі всіх ЗВО України працюють дистанційно. Записують лекції для
YouTube, працюють у Skype, Google Classroom, Microsoft Teams, Cisco Webex,
Zoom, Class Dojo, Classtime, Viber та листуються в соціальних мережах –
так по-новому навчаються студенти та викладають педагоги Черкаського
національного університету імені Богдана Хмельницького.
Отже, професійну підготовку фахівців-інноваторів для всіх сфер
життя можна здійснити лише на основі нових освітніх програм, побудованих
на інноваційних підходах, що ведуть до модифікації мети, змісту, методів,
форм навчання й виховання, адаптації процесу навчання до нових вимог.
Інформаційне суспільство висуває принципово нові вимоги до
системи професійної підготовки фахівців. Використання інноваційних
технологій у вищій освіті розширює освітні можливості студентів за рахунок
доступності та гнучкості, урахування їхніх індивідуальних освітніх потреб,
101
а також темпу й ритму оволодіння навчальним матеріалом; стимулює

формування суб’єктної позиції студента: підвищення його мотивації,
самостійності, соціальної активності, рефлексії та самоаналізу і, як наслідок,
підвищує ефективність освітнього процесу в цілому; трансформує стиль
викладацької діяльності; персоналізує освітній процес.
1. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти
Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету.
Економічні науки, 2012, вип. 22, ч.1 / І. В. Арістова; за заг. ред. О. М. Бандурки.
Харків: Ун-т внутрішніх справ, 2000. 386 с.
2. Горпинченко М. В. Роль вищої освіти в інформаційному суспільстві / Наукові
праці Кіровоградського національного технічного університету. Економічні
науки, 2012, вип. 22, ч. 1. C. 178-184.
3. Гуревич Р. С., Кадемія М. Ю., Козяр М. М. Інформаційно-комунікаційні
технології в професійній освіті майбутніх фахівців : монографія / за ред. члена.-
кор. НАПН України Р. С. Гуревича. Львів : ЛДУ БЖД, 2012. 380 с.
4. Роберт И. В., Самойленко П. И. Информационные технологии в науке и образо-
вании. М., 1998. 176 с.
5. Комарова О. А. Освіта у вимірі інформаційного суспільства. Економічний
часопис-ХХІ. 2011. №7-8. С.50-53.
6. Пашков В.В. Модернізація системи вищої освіти україни в контексті становлення
інформаційного суспільства та євроінтеграційного поступу. URL: https://virtkafedra.
ucoz.ua/el_gurnal/pages/vyp2/filosofia/pashkov.pdf. (дата звернення 22.08.2020 р.).
7. Тоффлер Е. Шок будущого. М.: Просвещение, 2004. С. 300-495.
1. Макарусь Б. Інформаційне суспільство як новий етап розвитку суспільства.
Режим доступу: https://naub.oa.edu.ua/author/bondana-makarus/ (дата звернення
22.08.2020 р.).
2. Університет Шевченка запроваджує онлайн-систему управління освітнім
процесом. URL: https://pon.org.ua/news_regions/7717-unversitet-shevchenka-
zaprovadzhuye-onlayn-sistemu-upravlnnya-osvtnm-procesom.html. (дата звернення
22.08.2020 р.).
102
Technologie informacyjne w kształceniu zawodowym przyszłych specjalistów

Streszczenie
Potrzeba dostosowania kształcenia przyszłych specjalistów do zmian zacho-
dzących we współczesnym świecie wynika z przekształcenia szkolnictwa wyższego
w jeden z decydujących czynników rozwoju nowoczesnego społeczeństwa. Współczesne
społeczeństwo informacyjne charakteryzuje się przejściem od cywilizacji reprodukcyjnej
do twórczej, co z kolei wymaga doskonalenia technologii edukacyjnych z wykorzysta-
niem innowacyjnych metod szkolenia przyszłych specjalistów, zdolnych do praktycz-
nego zastosowania nowatorskich, twórczych podejść do rozwiązywania konkretnych
problemów produkcyjnych. Poprawa jakości edukacji w społeczeństwie informacyjnym
wiąże się z zadaniem kształtowania osobowości konkurencyjnej i odnoszącej sukcesy,
zdolnej do rozwiązywania złożonych problemów w różnych sferach życia, a także do
budowania własnych perspektyw życiowych. W takich warunkach edukacja przestaje być
sposobem na opanowanie gotowej, ogólnie przyjętej wiedzy. Aktywna wymiana infor-
macji staje się istotą procesu informatyzacji w sferze edukacyjnej. Wymaga to tworzenia
nowych modeli szkolenia, rozwoju i wdrażania innowacyjnych metod i technologii nau-
czania z wykorzystaniem technologii komputerowej, komunikacji komputerowej i techno-
logii informatycznych w kształceniu przyszłych specjalistów. Stworzenie środowiska
e-learningowego w szkolnictwie wyższym radykalnie zmieni paradygmat edukacyjny,
który w każdej chwili pozwoli na kształcenie na odległość i stworzy warunki do realizacji
zasad nauczania zorientowanego na osobowość.
Słowa kluczowe: technologie informacyjne, szkolenia zawodowe, innowacyjne metody,

e-learning
Іnformation technologies in future professionals’ training

Abstract
The need to adapt the training of future professionals to changes in the modern
world is necessitated by the transformation of higher education into one of the crucial fac-
tors in the progress of modern society.
Modern information society is characterized by the transition from reproductive
to creative civilization, which, in turn, requires the improvement of educational technolo-
gies using innovative methods of training future professionals, who should be able to ap-
ply innovative, creative approaches to solving specific production problems into practice.
Improving the quality of education in the information society is associated
with the task of forming a competitive and successful personality, able to solve complex
103
problems in various spheres of life, as well as to build their own life prospects. Under such
conditions, education ceases to be a means of mastering ready-made generally accepted
knowledge. Active information exchange becomes the essence of the process of informa-
tization in the educational sphere.
This necessitates the creation of new models of training, development and imple-
mentation of innovative teaching methods and technologies using computer technology, com-
puter communications and information technology in the training of future professionals.
Creating an e-learning environment in higher education will radically change
the educational paradigm, which will allow for distance education at any time and create
conditions for the implementation of the principles of personality-oriented education.
Keywords: information technologies, professional training, innovative methods,

e-learning, specialists
104
Nataliya Chahrak
https://orcid.org/0000-0002-1583-2278
Volodymyr Velykochyy
https://orcid.org/0000-0002-6926-1474
Vasyl Stefanyk Precarparhian National University, Ivano-Frankivsk
Social and economic determination of older adult education

in Ukraine
Abstract
Demographic population aging as well as the increase of older adults (people in
the third age), which by 2050 will make up a third of the total population in the world may
strengthen the role of this age group in modern society. This demographic trend motivates
a rethinking in the approaches to the post-retirement life phase.
Education is a way to increase both human and social capital. Increasing the gene-
ral education of older adults and their social integration has a positive effect on improving
their personal and social well-being. An institutional model of older adult education in
Ukraine is presented in this paper.
Keywords: lifelong learning, older adult education, population ageing, social adaptation,
social integration
Introduction
The global demographic trend of population aging, which has been taking place
for the last few decades, mainly in more developed countries, will certainly have
significant social, economic and cultural consequences on society development.
The rapid aging of the population also leads to the rethinking of the older
adults’ role in society. The challenges caused by the influence of demographic,
economic and social factors require social adaptation and social integration of
the people of this age group in order to preserve human potential. Education is
an effective way of maintaining social activity of older adults, increasing their
competitiveness in the labor market. Older adult education should become an

important part of Ukrainian state policy.
At the same time, it is necessary to note the unfavorable demographic
trend in Ukraine: among other European countries, Ukraine is leading in the rate of
population aging. Over the past 25 years, the population has decreased by almost
10 million people (low birth rate, high mortality rate, emigration of the economi-
cally active part of the population). In addition, it is predicted that by 2035 the
elderly (65+) will make up a quarter of the population of Ukraine, and the age
category 55+ will constitute a third of the total population.1
Thus, higher education will no longer be the prerogative of young people,
and therefore the question arises of rethinking the role of education in the formation
of human capital, in particular with regard to professional training and retraining
of older adults, as acquiring new competencies and at the same time overcoming
social isolation is beneficial both for older people themselves, and for the state in
the field of socio-economic development and the country’s cultural identity.
The purpose of the article is to substantiate the importance of older
adult education for the preservation of human capital with regard to the socio-
-demographic situation in Ukraine as well as put forward for consideration
the Institutional model of older adult education in Ukraine.
Population ageing in Ukraine
Researchers assess the current demographic situation in Ukraine as a crisis2.

It is caused by the following demographic, economic and social factors:
–– decrease in the birth rate;
–– a significant decrease in the number of marriages and an increase in
the number of divorces;
–– decrease in the life expectancy;
–– increase in mortality, especially among the young people;
–– relatively high mortality among newborns as well as a large number
of abortions;
–– low standards of medical care and the reduction of life quality;
1
Blyumina A. 2005. Population Ageing in Ukraine: Some Demographic, Socioeconomic, and Medicare
Issues. Situational analysis. Kyiv: Institute of Gerontology AMS of Ukraine.
2
Гладун О. М. (ред.). 2019. Населення України. Демографічний вимір якості життя. Київ: НАН
України, Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи.
106
N. Chahrak, V. Velykochyy, Social and economic determination…
–– a significant decrease in human resources associated with the severe

emigration.
Such unfavorable trends in demographic processes lead to a rapid popula-
tion aging and a decrease in its reproductive potential. According to UN forecasts,
over the next decade, the ratio between the number of working age people and
those over 60 will change from 3:1 to 2:1. It is also expected that the population
of Ukraine will constantly decrease and by 2050 it will drop to 30-35 million
people. In the age structure, the people over 65 will make up a quarter of the total
population, and their burden on the working population aged 15-64 will double,
compared to 2010.3 According to the national demographic forecast, by 2025
the share of people over 60 will make 25.0% of the total population, people aged
65 and over - 18.4%, in 2030 – over 26% and over 20%, respectively. 4
The economically active population (aged 15 to 70) at the end of
the second quarter of 2018 was 18 million people, and the unemployment rate
among them was 8.3%. Thus, the employed population among economically
active persons was 16.5 million. As of the second quarter of 2018, there were
almost 11.5 million pensioners.5 Accordingly, there is about one pensioner per
employee. Given the fact that the number of the economically active population
is declining, as well as the fact that in the late 1990s and early 2000s, there was
a sharp decline in the birth rate in Ukraine, the burden on the economically active
population to provide pensioners with pensions will increase every year.
In contrast to developed countries, in which demographic aging to a certain
extent is compensated by an increase in the quality of the population (an increase in
its socio-economic and demographic potential), in Ukraine, there is a high mortality
rate and short life expectancy that cause degradation of the population quality.
Challenges caused by population ageing
The main factors that led to a change in approaches to aging and the post-
-retirement phase of life as well as contributed to the formation of a large cohort
of older learners are the following:
3
World Population Aging 2019: Highlights. 2019. New York. United Nations. P.36, 38.
4
Демографічні тенденції в Україні потребують комплексного підходу на державному рівні.
Міністерство соціальної політики України. 2018. (https://www.msp.gov.ua/news/14711.html).
5
Мазярчук В. (ред.). 2018. Інформаційна довідка про чисельність пенсіонерів за різними типами
пенсійних виплат у 2013 – і півріччі 2018 рр. Київ. Офіс з фінансового та економічного аналізу
у Верховній Раді України.
107
–– firstly, a demographic “shift” (an increase in the elderly population and

a decrease in the birth rate);
–– secondly, the social factor (an increase in the number of highly educa-
ted and qualified older adults in population);
–– and thirdly, the economic factor (the rapid technological development
which requires qualified workers).
Socio-economic and demographic processes are an interconnected system
in which the former are decisive. However, demographic processes, especially
their changes, have a significant impact on socio-economic phenomena, especially
during critical periods of society development.
Population aging in Ukraine affects the following spheres: economic (eco-
nomic development, income, investment, consumption, employment, retirement
benefits, tax policy), cultural (transfer of knowledge and socio-cultural experience
to the next generations), social (family composition, living conditions, migration
trends, medical needs, social services), and political (election results, system of
political representation).
Thus, Ukrainian community have to develop some adapting mechanisms
for “graying” societies, including:
–– influence on public consciousness in order to form a positive image of
old age; fostering a sense of mutual respect and responsibility between
generations;
–– improving the system of economic support for older adults;
–– creation of conditions for development, creativity, and realization of
the labor potential of older people.
Lower level of life expectancy in Ukraine, in comparison with European
countries, requires taking urgent measures to improve the availability and quality
of medical and social services.
Therefore, there is no doubt that population aging poses many challenges
to the society, and it is clear that these challenges will increase as the proportion
of older people increases. However, in this sense, scientists argue that population
aging is undoubtedly a better process than reducing its absolute size relative to the
potential decline in the individuals’ welfare.
From a socio-economic point of view, the aging of the population prima-
rily leads to an increase in the burden on working people, since their share in the
total structure of the population has not changed significantly, and the segment of
pensioners is increasing. Such an imbalance in the human resources can lead to
a slowdown in the growth of national income. The growth in the number of older
108
adults means an increase of government spending on social service, reduces the

efficiency of the entire institution of social welfare, and affects the level of income
of citizens. After all, the more rapidly the population is aging, the more acute the
problem of growth of accumulation and consumption funds becomes. Any slow-
down in economic progress makes all age groups more sensitive to the pressures
of the country’s aging population.
The main challenges associated with population aging in Ukraine are
those related to public finance, the functioning of the labor market, health care
system, and development of social and educational services. Some negative demo-
graphic trends in Ukraine requires a comprehensive justification and consistent
implementation of effective social policy, the main purpose of which should be
to achieve a “population balance” of demographic factors combination in rela-
tion to human capital. The current model of social policy should focus on the
implementation of balanced development of the population in accordance with
the development of people’s abilities and skills. Thus, in order to ensure the best
quality of life for all citizens it is necessary to take into account all human resour-
ces and promote older adults to become an active part of human capital. The wide
social adaptation of this age group is an integral condition of social welfare.
Responding to these challenges, Ukraine has committed itself to interna-
tional commitments, including the implementation of 17 Sustainable Development
Goals for 2030, adopted at the UN Summit in September 2015. This Strategy iden-
tifies priority areas for dealing with demographic change, provides comprehensive
measures to support older adults improve their quality of life, protect their rights,
and the integration of this cohort into social life.
In order to use of all human resources rationally, it is planned to focus on
the following priorities for older adults:
–– improving the conditions for self-realization and participation in the
processes of society development;
–– ensuring health care and well-being;
–– creating an environment conducive to active living;
–– creating a system to protect their rights.
The approved Strategy will help not only to solve the problems of older
adults, but also to use the opportunities associated with an aging population.
Older adults / people of the third age are persons who, formally, by
calendar age, can be considered relatively old; however, due to their health, edu-
cation, knowledge and competencies as well as their desire and ability to continue
professional activities, they are experienced older adults. As these people reach
109
the third age (55+), their business potential is also activated, which is associated
with the acquisition of experience of working in the community, the ability to
make decisions and take responsibility.
Older adult education as a continuous lifelong multifunctional process
Overcoming the social and economic crisis, which is also developing due to the
rapid population aging is possible with increasing employment and productivity
rate. In such a demographic situation, a high level of employment can be mainta-
ined through the involvement of older adults in the labor force. In Europe, since
the beginning of the 21st century, employment growth among older workers is at
a rate ahead of the corresponding figure among young people.6 Thus, older adults
should acquire new knowledge and competencies in accordance with the scientific,
technical and technological changes that are constantly occurring in each sector
of economy. Lifelong learning and continuous education may help those people
compete successfully in the job market, as many of them are professionally skilled
and socially experienced and active.
Socio-economic conditions of functioning of societies, in particular deve-
loping ones, require a new understanding of the need for lifelong personal growth
and the importance of lifelong learning. The main purpose of older adult education
lies in the development of their abilities and capabilities, socialization and social
integration of older adults. P. Berger and T. Luckmann point to the existence of
primary and secondary socialization. The primary socialization to which the indi-
vidual is exposed, is his or her adaptation in society. Secondary socialization is
characterized by the fact that a member of society is forced to defend their posi-
tions through the acquisition of new roles sectors of the society.7
Similarly, education is considered as a continuous lifelong multifunctional
process that allows an individual to respond to rapidly changing socio-economic
conditions and feel needed and useful to the society. In the so-called “linear life
plan” education was mainly concentrated in the first phase of human life – in the
childhood and adolescence. However, the post-industrial society and the infor-
mation economy require a much broader view on education: the core idea is that
education in many forms makes a strategic activity, and learning is one of the
6
Income from work after retirement in the European Union. 2012ю Luxembourg: Publications office of
the European Union. P. 30.
7
Бергер П., Лукман Т. 1995. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии
знания. Москва: Медиум.
110
forms of lifelong human activity. At the same time, education provides access to
a wide range of activities: professional, leisure and recreation, household, as well
as further personal development.
In fact, from the second half of the 20th century education and intelligence
have been the main factors in maintaining a strong, competitive society. Accor-
dingly, the model of social policy should focus on the implementation of balanced
development of the population of all ages. That is, to ensure a high quality of life
for all citizens, it is necessary to involve all human resources in social life.
Such a situation requires the human potential to be preserved. This has led
to the formation of lifelong learning concept, the philosophy of which is the constant
acquisition of new knowledge and competencies. The concept of lifelong learning
has become a response to the challenges arising from the transition to a new round
of socio-historical development – from industrial society to information (know-
ledge) society. The main problems of this transition can be defined as following:
–– discrepancy of outdated competencies with rapidly changing techno-
logies and rapidly growing amount of knowledge;
–– daily processing of a large array of information;
–– reducing the importance of individualism in professional activities and
the transition to cooperation and corporate solutions to professional
problems.
In addition, the need for constant updating and widening of knowledge
and competencies was due to the emergence of some new life problems caused
by the next higher stage of social development as well as accelerating the growth
of information in the world. Thus, older adults required additional knowledge of
general, professional, and social nature, as well as social adaptation and integration
of this age group.
Older adults may show the needs that are often included in the top ranks.
This is especially true for a cohort of active people who generally live a longer and
healthier period in the post-retirement phase of life. These needs are the following:
–– performance of socially important roles;
–– a sense of belonging to the community;
–– independence and spending free time in accordance with their desires;
–– maintaining friendly relationship with family, friends and colleagues;
–– self-actualization;
–– the need for mental and intellectual stimulation;
111
–– maintaining health and social care in accordance with the established

lifestyle;
–– intellectual development.8
Human activity is an expression of his or her understanding with others
and with the environment. It acquires special significance at older age. In social
gerontology, the statement is accepted that activity determines the satisfaction of all
individual needs: biological, psychological, social and cultural. It is a condition for
fulfilling social roles, functioning in a group and in the society as well. Instead, lack
of activity can lead to rejection by the environment and, ultimately, lead to the loneli-
ness.9 At the same time, older adults belong to the social group that is the least socially
active. There are a number of objective reasons for this, including health and financial
situation, which affects the lower expectations and needs of older people, feelings of
loneliness and marginality, unwillingness to engage in social activities given previous
experience and their own life position, as well as immersion in family life.
Education can effectively change this situation, as well as reduce the
negative aspects of old age and prevent social isolation of the people of this age
group. Continuing education is to create opportunities for people to learn, improve
skills and competencies throughout life, to ensure their development and activity
in the personal, professional and social domain.10
Many leading scientists believe that the aging process is determined not so
much by genetic makeup as by lifestyle, which includes opportunities for further
development, “second growth”, which is closely linked to lifelong learning. P. Las-
lett argues that the post-retirement phase of life (third age) is not a period, but a type
of quality thereof.11 According to D. Garvin, people whose lives demonstrate deve-
lopment are persistent students, and their learning is not just stimulating mental
activity to obtain new information, but use knowledge to a positive lifestyle. 12
Substantiating the relationship between a prosperous life and learning
during the third age, R. McNeil emphasizes that healthy, active people who
continue their mental activity in old age, demonstrate consistency and even incre-
ase various dimensions of cognitive functioning.13 Older adult education may
reduce their social dependence of older people. Individuals who have a wider
8
Ziębińska B. 2010. Uniwersytety Trzeciego Wieku jako instytucje przeciwdziałające marginalizacji osób
starszych. Katowice: Wydawnictwo Śląsk. S. 93.
9
Szatur-Jaworska B. Błedowski P., Dziegielewska M. 2006. Podstawy gerontologii społecznej. Warsza-
wa: Oficyna Wydawnicza ASPRA–JR. S.161.
10
Pakula M., Dudak A. (red.). 2009. Edukacja ustawiczna doroslych w europejskiej przestrzeni ksztalcenia
z perspektywy polskich doswiadczen. Lublin: Wyd. Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej. S. 77.
11
Lasslett P. 1995. Das Dritte Alter. Historische Soziologie des Alterns. Weinheim.
12
Garvin D. 2003. Learning in Action. Boston: Harvard Business Press.
13
MacNeil R., Teague M. 1987. Ageing and leisure: Vitality in later life. New Jersey: Prentice Hall. P.115.
112
choice of learning activities in late life show some higher ability to maintain their
independence than those whose choices are limited. 14
Education at older age performs two main functions: adaptive and reno-
vative. Adaptive function is aimed at adapting to new challenges, roles and living
conditions, and renovation allows the restoration and expansion of knowledge and
general competencies. Education in later life should take into account the need to
update knowledge, which arises due to changes occurring at both the societal and
the individual levels. Learning brings people closer to the modern world.
Thus, the importance of older adult education is not only in acquiring
new knowledge, but also in opportunities for communication, development and
self-actualization, as well as in reducing psychological and social dependence
on others and improving contacts with younger generations. However, the
effectiveness of learning in older age depends on how ready a person is for such
an approach from an early age.
The 21st century is characterized by rapid changes in all aspects of life that
require deeper understanding and adaptation of people to the new social context.
The solution to this problem lies mainly in providing educational opportunities
for all generations. The recent decades have been marked by a significant increase
in the number and quality of educational programs for older adults, as they incre-
asingly constitute a significant part of human capital and, accordingly, will affect
the further development of society, its pace and content.
Nowadays, a generation of more active, educated, highly qualified and
financially independent people is reaching a post-retirement phase of life. They are
more likely seeking further personal development and social integration. This trend
promotes the development of lifelong learning for all generations and access to
education in higher education institutions. Learning in late life (for both personal
and professional purposes) becomes an essential condition for successful com-
munication of older people with the community, family, and younger generation.
Education in old age as an essential part of the strategy of positive and active
ageing. It is also a way to achieve educational goals that are difficult for a person
to achieve at earlier stages of life due to employment in other areas of activity and
fulfilling responsible social roles. In addition, learning in late adulthood promotes
the development of critical thinking, awareness of the meaning of life, self-
-realization and mental development as well. 15
14
Groombridge B. 1982. Learning, education and later life. Adult Education. 54 (4): 314–325.
15
Formosa M. 2014. Lifelong Learning in Later Life: Policy and Practices. [in:] B. Schmidt-Herths,
S. Jelenc Krasovec, M. Formosa (Eds.). Learning across Generations in Europe: Contemporary Issues in
Older Adult Education. Rotterdam: Sense Publishers. P. 12.
113
Creating successful educational programs for the people of this age and
social group, demands taking into account their social, psychological and physi-
cal characteristics. First, their “self-concept” has moved toward the perception of
themselves as active, purposeful and self-sufficient individuals who realize their
ability of mental and social growth and are willing to play contributive roles in
the society. What is more, the experience gained during their lives (educational,
professional, social) is an important resource for continuing educational activities
in terms of self-organization in learning.
The striving to learn in late life is clearly correlated with the social roles
people play or prioritize because older learners seek the immediate use of new
knowledge and skills in practice. Thus, we can formulate their needs and expecta-
tions from education and learning activities:
–– need for a clear understanding of the purpose of learning;
–– their acceptance by the teacher as responsible, competent and expe-
rienced individuals;
–– building the educational process in the appropriate form with the
appropriate learning style which is due to their significant previous
experience;
–– older adults’ experience (both positive and negative) largely determi-
nes motivation in further learning;
–– the need to acquire and immediate implementation of knowledge and
competencies that are useful for solving personal, social or professio-
nal problems related to self-realization.
Thus, older adults’ participation in educational programs can be con-
sidered as a factor in maintaining the cognitive, physical, emotional and social
functioning of individuals in later life. These areas are the basis of active aging.
Education is a way to increase both human and social capital. Increasing the gene-
ral education of older adults and their social integration has a positive effect on
improving personal and social well-being. In addition, it is important to emphasize
that social integration of older adults is the main motivation of their participation
in educational programs.16
Based on the analysis of the purpose, tasks, principles and forms of older
adult education, as well as their learning needs, we have developed an institutional
model of older adult education in Ukraine.
16
Framing New Terrain: Older Adults and Higher Education. 2007. American Council on Education.
Washington, DC. P. 178.
114
Institutional model of older adult education in Ukraine

(a project)
Social need for older adult education in the conditions of demographic, social,
economic and technological changes:
Target unit
Purpose: organization of older adult education in Ukraine in the system of conti-
nuing education and in the context of the concept of lifelong learning.
Objectives: analysis of the theories of aging and old age as well as practically
implemented models of older adult education in the developed countries; substan-
tiation of the functional model of older adult education in Ukraine, developed on
best world analogues.
Theoretical and methodological unit

Methodological approaches: axiological, synergistic, activity-oriented, personality-
-oriented, resource, contextual, competence.
Theories: the theory of intellectual development as a continuous process; cogni-
tive activity and flexibility; successful aging.
Scientific directions: “Positive gerontology” (aging and old age as a continuous
natural process of personal development); gerotranscendence.
Principles: humanization; social, andragogical and gender justice; intergenerational
communication and interaction; creativity, electiveness, context, integrativity.
Integrative and content unit

Theoretical component:
–– series of the general fundamental and philosophical courses;
–– series of social and economic courses;
–– science and technology courses;
–– series on psychology and pedagogy.
Practical component:
–– series of professionally-oriented courses;
–– series of healthcare courses;
–– art and creative activity;
–– voluntary work;
–– tourism and recreation.
115
Organizational and management unit

Structure:
–– University / Higher education institution
–– Institute for Older Adult Learning;
–– Departments;
–– Initiative group for curriculum planning and developing.
Organization:
–– Rector;
–– Dean of the Institute for Older Adult Learning;
–– Department;
–– Participants of the educational process (faculty staff, students of the
Institute).
Result and prognostic block
–– Creation of the Institute for Older Adult Learning in the structure of
University / Higher Education Institution;
–– Gaining knowledge and competencies, adaptation to technological,
social and cultural changes, the possibility of further personal and / or
professional growth, communication between generations, and social
integration of older adults.
Organizational and pedagogical conditions:
Macrosystemic conditions: state educational policy and strategy; logistics; staf-
fing; educational environment.
Environmental conditions: functional interaction in the educational process
of all participants; pedagogical interaction – peer-to-peer learning, pedagogical
assistance – tutor type of pedagogical support; contextual learning; reliance on
learners’ competence; individualization of learning process, facilitative support of
learners in the process of their self-realization and self-development as subjects
of educational activity.
116
Design 1. Institutional model of older adult education in Ukraine (a project)
117
Conclusion
Thus, some negative demographic trends in Ukraine require the consistent imple-
mentation of an effective social policy, the main goal of which should be to
achieve a “population balance” – combination of demographic factors in relation
to human capital. The modern model of social policy should focus on the imple-
mentation of balanced development of the population.
The main task of older adult education in Ukraine is to maintain active
ageing, which in turn will reduce the burden on the social welfare and health care
system, and therefore, will contribute to the economic well-being of the country.
In the context of the rapid society aging, the need for rethinking the role of older
adult education for the implementation of the concept of active and positive ageing
is becoming one of the most relevant ones in the social and educational policy of
Ukraine. Learning in old age is also a way to achieve educational goals that are
difficult for a person to achieve at earlier stages of life due to employment and the
fulfillment of responsible social roles.
Such prospects encourage the expansion of the university’s role, as
education ceases to be the prerogative of young people. For higher education
institutions, new opportunities open up for the involvement of older adults in the
academic environment and, accordingly, the question arises of creating educational
programs (both general and professional) for this age and social group.
The main task of older adult education is to promote their social integra-
tion, adapt to social, technological, economic and cultural changes, and ensure the
independent life of people in the post-retirement phase of life.
There is a close relation between learning activity of older adults and their
ability to live independently, reducing physical, mental and social dependence on
others. Main reasons that reveal the need for older adult education:
–– education in late life helps to maintain the independence and self-
-confidence of older adults and thus reduces the growing challenges
posed by public and private resources;
–– education is a major factor that makes it easier for older adults to cope
with many practical and psychological problems in a complex and
changing world;
–– learning in late life can strengthen peoples’ real and potential contribu-
tion to the development of society;
–– self-esteem and self-actualization of older adults as well as their ability
to share experiences with younger generations may contribute to the
118
balance and mutual understanding between them, which is necessary

in the current world of conflict;
–– education is a decisive factor for many older people who advocate for
the possibility of learning and self-actualization.
The content of education should consist of courses, trainings and practical
classes aimed at intellectual, mental, social and physical activity of older adults.
It should combine education, physical and volunteer activities as well as tourism
and leisure. This organization of the educational process allows older adults to feel
more confident in the community.
Prospects for the development of older adult education correlate with
ways of resolving general contradictions associated with external influences on
the development of education in general and education of older adults in particu-
lar. These are political, economic, demographic, social and cultural factors and
specific contradictions inherent in Ukrainian education (avoiding the traditional
teaching model, reforming the lifelong learning system, widening the role of uni-
versities, involving people of all age groups in learning activitiy on the basis of
peer-to-peer learning).
References
1. Blyumina A. 2005. Population Ageing in Ukraine: Some Demographic, Socioeconomic,
and Medicare Issues. Situational analysis. Kyiv: Institute of Gerontology AMS of Ukraine.
2. Formosa M. 2014. Lifelong Learning in Later Life: Policy and Practices. [in:] B. Schmidt-
-Herths, S. Jelenc Krasovec, M. Formosa (Eds.). Learning across Generations in Europe:
Contemporary Issues in Older Adult Education. Rotterdam: Sense Publishers. P. 11-21.
3. Framing New Terrain: Older Adults and Higher Education. 2007. American Council
on Education. Washington, DC.
4. Garvin D. 2003. Learning in Action. Boston: Harvard Business Press.
5. Groombridge B. 1982. Learning, education and later life. Adult Education. 54 (4): 314-325.
6. Income from work after retirement in the European Union. 2012. Luxembourg: Publi-
cations office of the European Union.
7. Lasslett P. 1995. Das Dritte Alter. Historische Soziologie des Alterns. Weinheim.
8. MacNeil R., Teague M. 1987. Ageing and leisure: Vitality in later life. New Jersey:
Prentice Hall.
9. Pakula M., Dudak A. (red.). 2009. Edukacja ustawiczna doroslych w europejskiej prze-
strzeni ksztalcenia z perspektywy polskich doswiadczen. Lublin: Wyd. Uniwersytetu
Marii Curie-Skłodowskiej.
10. Szatur-Jaworska B. Błedowski P., Dziegielewska M. 2006. Podstawy gerontologii spo-
łecznej. Warszawa: Oficyna Wydawnicza ASPRA–JR.
11. World Population Aging 2019: Highlights. 2019. New York. United Nations.
119
12. Ziębińska B. 2010. Uniwersytety Trzeciego Wieku jako instytucje przeciwdziałające

marginalizacji osób starszych. Katowice: Wydawnictwo Śląsk.
13. Бергер П., Лукман Т. 1995. Социальное конструирование реальности. Трактат по
социологии знания. Москва: Медиум.
14. Гладун О. М. (ред.). 2019. Населення України. Демографічний вимір якості життя.
Київ: НАН України, Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи.
15. Демографічні тенденції в Україні потребують комплексного підходу на
державному рівні. Міністерство соціальної політики України. 2018. (https://www.
msp.gov.ua/news/14711.html).
16. Мазярчук В. (ред.). 2018. Інформаційна довідка про чисельність пенсіонерів
за різними типами пенсійних виплат у 2013 – і півріччі 2018 рр. Київ. Офіс
з фінансового та економічного аналізу у Верховній Раді України.
Determinacja społeczna i ekonomiczna edukacji starszych dorosłych w Ukrainie

Streszczenie
Starzenie się ludności oraz wzrost liczby osób starszych (ludzi w trzecim wieku),
które do 2050 r. będą stanowić jedną trzecią ogółu ludności świata, może wzmocnić rolę tej
grupy wiekowej we współczesnym społeczeństwie. Zaangażowanie starszych dorosłych
w aktywne życie społeczne jest również dobrym sposobem na rozwiązanie problemów
związanych ze spadkiem udziału kapitału ludzkiego w kraju.
W tym kontekście rozwijają się koncepcje aktywnego i pozytywnego starze-
nia się, celowych zajęć edukacyjnych i rekreacyjnych dla osób starszych. Zwiększenie
ogólnego wykształcenia osób starszych i ich integracji społecznej wpływa pozytywnie na
poprawę ich dobrobytu osobistego i społecznego. Na podstawie analizy celu, zadań, zasad
i form edukacji starszych dorosłych ludzi oraz ich potrzeb edukacyjnych opracowaliśmy
instytucjonalny model edukacji starszych dorosłych w Ukrainie.
Słowa kluczowe: uczenie się przez całe życie, edukacja osób starszych, starzenie się spo-
łeczeństwa, adaptacja społeczna, integracja społeczna
Соціально-економічна детермінація освіти старших дорослих в Україні.

Анотація
Старіння населення та збільшення кількості людей третього віку (старших
дорослих), які становитимуть третину всього населення світу до 2050 року, може
посилити роль цієї вікової групи в сучасному суспільстві. Це вимагає переосмислення
підходів до постпенсійної фази життя. У цьому контексті розвиваються концепції
120
ні
активного та позитивного старіння, а також цілеспрямовані освітні та рекреаційні

заходи для старших дорослих. Підвищення загальної освіти й соціальна інтеграція
осіб цієї вікової групи позитивно впливають на поліпшення їхнього особистого та
соціального добробуту. У статті запропоновано інституційну модель освіти старших
дорослих в Україні.
Ключові слова: навчання впродовж життя, освіта людей третього віку, старіння
суспільства, соціальна адаптація, соціальна інтеграція
121
Любов Василівна Чорна
https://orcid.org/0000-0002-8959-3003
Леся Володимирівна Ковальська
https://orcid.org/0000-0001-7582-8249
Кластерний підхід до організації туристичної діяльності

як інновація
Анотація
В умовах гострої конкуренції на туристичному ринку актуалізуються
питання інноваційного розвитку підприємств сфери туризму та впровадження
інноваційних моделей підприємництва, однією з яких є кластерний підхід до
формування господарських структур. Переваги кластерної моделі обґрунтовуються
як процесами синергії та її результатом, синергетичним ефектом, так і забезпеченням
високого рівня конкурентоздатності всіх складових кластера.
Значний досвід успішного функціонування туристичних кластерів
демонструють країни Є С. Тут сформовано політику їх підтримки, створено низку
структур, які аналізують діяльність та визначають їх ефективність.
Кластерна модель підприємництва в туризмі України є відносно новою
практикою, проте з кожним роком набуває поширення. Даний вид організації
підприємницької діяльності реалізується на основі ініціативи органів влади,
громадських організацій чи за результатами участі в міжнародних проєктах.
Види спеціалізації кластерів різносторонні: від сільського туризму до культурно-
пізнавального та водного туризму. За територіальною ознакою вони поділяються на
регіональні, міжобласні та транснаціональні.
Економічна ефективність функціонування туристичних кластерів
обґрунтовується зростанням чисельності потоків туристів до регіону, розбудовою
туристичної інфраструктури, підвищенням рівня конкурентоздатності регіону та
якості життя місцевого населення.
Ключові слова: туризм, кластерний підхід, туристичний кластер, спеціалізація

туристичного кластера, ефективність діяльності
В умовах безперервного пошуку механізмів забезпечення кон-

курентоздатності економіки регіону чи країни в цілому увага науковців
зосереджена на дослідженні можливостей інноваційного розвитку госпо-
дарства та його економічних переваг.
Зважаючи на соціально-економічне значення туризму, в наукових
колах актуалізується питання розвитку туристичної індустрії на засадах
інноватики, загалом, та впровадження кластерної моделі підприємництва,
зокрема. Кластерний підхід до організації підприємницької діяльності
розглядається як один із перспективних шляхів розвитку.
Основи кластерної концепції економічного розвитку пов’язують
з іменем англійського економіста Альфреда Маршалла, доробком якого є об-
ґрунтування неокласичного напряму в економічній науці та розкриття змісту
поняття «синергетичний ефект». Поява останнього, на думку вченого,
зумовлена об’єднанням підприємств різних галузей, які розташовані на
одній території, з метою ведення спільної діяльності. При цьому, результати
спільної діяльності значною мірою перевищують показники роботи кожного
окремого підприємства.
Синергетичний ефект ще називають ефектом «2 + 2 = 5». При
цьому результати спільної діяльності значно вищі і сприяють виникненню
додаткової одиниці ефекту (1 = 5 – 4), яка, власне, і позначає синергетичний
ефект. Вищезазначена формула синергетичного ефекту характерна для будь-
якого кластера, при цьому кожний його учасник отримує додатковий дохід
лише за умови діяльності в складі такого об’єднання.
Розробник теорії конкурентних переваг М. Портер обґрунтував
значення кластерних об’єднань для забезпечення конкурентоспроможності
підприємств та вперше запропонував свою дефініцію кластера. За виз-
наченням М. Портера кластери – це географічно локалізовані концентрації
взаємопов’язаних господарською діяльністю компаній, склад яких може
формуватися зі спеціалізованих постачальників, постачальників послуг,
бізнес-структур суміжних галузей та асоційованих інституцій на зразок
університетів, закладів стандартизації та торговельних асоціацій, які як
співпрацюють, так і конкурують між собою [4, c. 124].
Впродовж останніх десятиліть проблема кластерного підходу до
організації господарської діяльності знайшла прикладне застосування у різних
країнах. В Європейському Союзі сформована кластерна політика, положення
якої представлено у низці документів, серед яких проголошений у 2007 р.
«Маніфест кластеризації ЄС» і Кластерний меморандум, схвалений у 2008 р.
124
Л. В. Чорна, Л. В. Ковальська, Кластерний підхід до організації…
На додаток, було створено Європейську платформу співпраці

кластерів задля ефективного розвитку національних та транснаціональних
економічних процесів у країнах ЄС, а у 2009 р. у межах Програми
конкурентоспроможності та інновацій ЄС було започатковано Ініціативу
європейських кластерних досягнень, метою діяльності якої є напрацювання
практичних рекомендацій щодо управління кластерними структурами та
поширення досвіду господарської діяльності кластерів.
Сфери впровадження кластерного підходу значною мірою розширено
в умовах сучасності, вони не обмежуються тільки його використанням
у певних секторах промислового виробництва. Переваги кластера стали
очевидними завдяки практиці започаткування їх в туристичній галузі.
Відповідно до даних Європейської панорами кластерів та індустріальних
змін 2019 р. найвище число зайнятих у кластерах сфери гостинності та
туризму налічується у трьох регіонах Франції: Парижі, Рона-Альпах
і Прованс-Альпах; в Іспанії найвищий рівень концентрації кластерних
структур спостерігається на Балеарських островах [6].
Досвід організації та функціонування кластерів у зарубіжних країнах
засвідчує їх економічну ефективність і зумовлює поширення даної практики
організації бізнесу в туризмі на теренах України.
У науковій літературі представлено різностороннє обґрунтування
проблеми процесів кластеризації в економіці. Ведуться дискусії: правового
характеру, зокрема Буткевича О. В. щодо проблеми кластера з позицій
господарсько-правової політики нашої держави; з питань державного
управління; Дегтярьової І.О. щодо застосування кластерного підходу
в управлінні конкурентоздатністю областей країни; з економіки у роботах
Парфіненко А. Ю., Босенко К. І., Мальської М., Зінько Ю., Зайцевої В. М.
щодо визначення старт-спеціалізації для формування кластерів в окремих
областях країни та Мілашовської О. І., Гоблик-Маркович Н. М. щодо
створення транскордонних туристичних кластерів.
Туристичні кластери на теренах країни створюються з урахуванням
туристичних ресурсів місцевості та охоплюють підприємства різних сфер
господарювання, зокрема туристичних операторів і агентств, заклади
готельного типу, підприємства громадського харчування, транспорту та
виробників сувенірної продукції, які забезпечують процес обслуговування
туристів чи його доповнюють [5, c. 11]. Кластери характеризуються таким
ознаками як: наявність певної спеціалізації: smart-specialization, ідеї;
налагодженої система взаємодії та тісних взаємозв’язків; географічно
125
детермінованої локації [2, c. 14]. Невід’ємною умовою успішного функціо-

нування кластера виступає взаємодія та співпраця у межах такого ланцюга
як «бізнес – влада – наука та освіта». Цей ланцюг взаємопов’язаних структур
в науковій літературі дістав назву «потрійна спіраль».
Туристичні кластери за організаційно-правовою формою мають
статус громадських організацій. Це обумовлено тим, що створення та
діяльність кластерів обґрунтовується главою 77 Цивільного кодексу України,
яка передбачає спільну діяльність на основі договору [5]. Статті 1130-1131
вищезазначеного кодексу надають можливість суб’єктам господарювання
здійснювати спільну діяльність без створення юридичної особи для
досягнення конкретної мети.
На законодавчому рівні статтею 16. Закону України «Про зайнятість
населення» закріплено за державою функцію реалізації політики у сфері
зайнятості завдяки розвитку сільського аграрного туризму та кластерів
народних художніх промислів. Прийняття вищезазначеного законодавчого
акту по служило о сновою для створення перших кластерів, що
спеціалізуються як на народних ремеслах, так на туризмі.
Історія формування ремісничих кластерів пов’язана з кластером
народних художніх промислів «Сузір’я», зареєстрованим 16. 02. 2004 р.
на території Косівського району Івано-Франківської області як громадська
організація за своєю організаційно-правовою формою [1]. Передумовою для
його створення послужила розробка Прикарпатським науково-аналітичним
центром програми кластерної моделі «Ліжникарство та інші народні художні
промисли на Прикарпатті».
Кластер «Сузір’я» був започаткований з метою: як відродження,
збереження, так і охорони та стимулювання розвитку тих народних художніх
промислів, які у всі періоди розвитку формували основу виробництва на
визначеній місцевості; об’єднання роздрібнених майстрів-виробників
продукції; просування та реалізації виробів кластеру на внутрішньому та
зовнішньому ринках; забезпечення прозорості виробництва та запобігання
тіньовим промислам; вирішення соціальних проблем, пов’язаних з рівнем
зайнятості населення та рівнем життя; забезпечення зростання доходів
як кожного з учасників кластера, так і відрахувань до місцевих бюджетів.
Діяльність кластера направлена на розробку нових моделей продукції
народних промислів; формування мережі ринків збуту продукції, включаючи
електронну торгівлю; управління ресурсами кластера та якістю виробництва.
126
Ініціатива створення кластерів була підтримана майже у всіх регіонах

країни, на даний час їх налічується більше 40 [3]. Започаткування кластерних
структур в туризмі України пов’язують, насамперед, з Хмельницькою
областю. Завдяки наявності в області популярних серед туристів об’єктів
тут було започатковано три такі структури: «Кам’янець», «Подільська гільдія
ремісників», «Кам’янецький дивокрай» [3, с. 123].
Спеціалізацією туристичного кластера «Кам’янець» є культурно-
пізнавальний туризм. Структура його охоплює об’єкти історико-культурної
спадщини та заклади сфери культури, туристичні підприємства, екскурсійні
бюро, заклади розміщення та громадського харчування, юридичні
компанії. Спектр послуг кластера поширюється на забезпечення туристів
екскурсійними послугами; послугами з розміщення та харчування;
підготовкою та проведенням ярмарок; організацією фестивалів. Ефективність
діяльності даного об’єднання обґрунтовується зростанням чисельності
туристичних потоків до регіону. У 2019 р. 227 779 екскурсантів відвідало
Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. Географія
туристів широка: від внутрішніх, в більшості, з Києва до в’їзних, здебільшого
з Республіки Польщі, Великобританії, Німеччини [4]. Відповідно до даних
оператора мобільного зв’язку «Київстар» 703 924 користувачів мобільного
зв’язку цього оператора відвідало місто за період травня-жовтня 2019 р., що
у порівнянні з таким же періодом 2018 р. більше на 5813 осіб.
Другий кластер Хмельницької області – це «Подільська гільдія
ремісників», у складі якого є 158 майстрів з килимарства, гончарства,
вишивки, ткацтва та інших художніх промислів. Діяльність даного
об’єднання направлена на відродження народних промислів, відкриття
нових ремісничих майстерень і популяризацію сувенірної продукції серед
відвідувачів міста.
Діяльність третьої структури – громадської організації «Туристичний
кластер «Кам’янецький дивокрай» спрямована на забезпечення туристів
комплексними послугами сільського зеленого туризму на базі агросадиб
і екоосель регіону.
В Україні простежується тенденція до створення міжобласних
кластерів, прикладами яких виступають «Подільсько-Буковинський
туристичний кластер», об’єднання низки міст двох областей, та «Південне
туристичне кільце», утворене в результаті об’єднання трьох регіонів країни.
Географія туристичних кластерів широка, вона охоплює різні
регіони, включаючи північні, зокрема Чернігівську область, де функціонує
127
кластер водного туризму [2]. Його спеціалізацією є організація сплаву на

плотах у п’яти акваторіях річок Десни, Снов та Сейму. Кластер налічує
дванадцять представників малого бізнесу, зусиллями яких було відкрито
45 нових робочих місць. За період діяльності даної організації було
розроблено логістику водних маршрутів, сформовано пропозицію сплавів
у різних тематичних і цінових категоріях, розроблено програми екскурсій,
короткотривалих прогулянок, кількаденних подорожей, розроблено та
зареєстровано торгову марку «Мандрівки на плотах», створено веб сайт
з інформаційним контентом про спектр послуг, підготовлено промоційні
матеріали та відеоролики.
Найчисленнішими є кластерні структури в такому сегменті ринку
туристичних послуг як сільський туризм. Кластер сільського туризму –
це сконцентрована в певному регіоні група взаємопов’язаних спільною
діяльністю туристичних підприємств, організацій, закладів гостинності та
суміжних галузей, органів місцевої влади та громадських об’єднань, закладів
освіти, які співпрацюють і взаємодоповнюють один одного у процесі
створення туристичного продукту.
Українськими науковцями здійснено типологію кластерів сільського
туризму на основі ряду критеріїв, основним з яких виступає смарт-
-спеціалізація – інноваційний інструмент підвищення конкурентоздатності
регіону шляхом урахування умов і потенціалу місцевості та завдяки
економіці знань [2, с. 17]. У сегменті сільського туризму розрізняють
наступних три основних типи:
–– нічліжно-гастрономічний чи нічліжно-садибний тип, створений
шляхом об’єднання власників закладів розміщення та харчування.
Серед основних послуг такого типу кластеру відмічаємо послуги
розміщення та харчування, екскурсійні та дозвіллєві послуги.
До даного типу відносяться як успішно функціонуючий кластер
«Оберіг» у смт. Гриців Хмельницької обл., так і новостворені
структури Карпатського регіону: «Го стинна бойківська
Долинщина» в Долинському районі Івано-Франківської області
та «Бойківські газди» в Сколівському районі Львівської області;
–– агротуристичний кластер, основою формування якого виступає
не стільки надання послуг розміщення та харчування, скільки
виробництво продукції тваринництва, рибальства, садівництва.
Тут об’єднання відбувається на рівні фермерських господарств
і одноосібних домогосподарств, які спеціалізуються на вирощуванні
128
сільськогосподарської продукції чи виробництві продуктів

харчування. У такому типі кластеру рекреаційно-туристичні
послуги виступають не як основні, а як додаткові. За ініціативою
Мінагрополітики в Україні розпочалося створення п’яти аграрних
туристичних кластерів: «Диканька» в Полтавській, «Коблево»
в Миколаївській, «Фрумушика-нова» в Одеській, «Медвино»
в Київській та «Горбогори» в Львівській області. Структура
даного типу кластерів формується навколо його ядра, тобто
сільськогосподарських підприємств та переробних підприємств.
Рекреаційно-туристичний комплекс складається як із закладів,
що забезпечують туристів послугами проживання та харчування
в садибах чи готелях, так і закладів дозвілля та культури. Окрім
цього до складу кластеру входять підприємства постачальників
послуг і ті, що представляють суміжні сфери діяльності;
–– краєзнавчо-екскурсійний кластер, який формується на основі
туристичних атракцій місцевості. У структурі цих кластерів
є об’єкти історико-культурної спадщини, заклади сфери культури
та гостинності. В Україні вже ефективно функціонує ряд
кластерів такого типу, серед яких «Гоголівські місця Полтавщини»
в Полтавській області, «Мальовнича Бережанщина» в Тернопільській
області, «Туристичний рух Чигиринщини» в Черкаській області.
Діяльність даного типу кластерів спрямована на створення якісного
туристичного продукту та його просування на внутрішньому і зов-
нішньому ринках, розробку та промоцію туристичних маршрутів,
розбудову інфраструктури туризму та формування іміджу регіону.
Типовою моделлю кластера сільського туризму є наявність трьох
основних рівнів його внутрішньої структури: базового рівня, який охоплює
всіх головних суб’єктів кластерного об’єднання, з-поміж яких власники
садиб і агроосель, виробники агротуристичних послуг, сільськогосподарські
комплекси та фермерські господарства, туристичні об’єкти; партнерського
рівня, представленого структурами зі суміжних галузей, які забезпечують
можливість організації комплексного обслуговування туристів у сільській
місцевості на основі широкого спектру додаткових послуг та охоплюють
транспортні підприємства, заклади дозвілля та спорту; супроводжуючого
рівня, представленого органами державної влади, науковими та освітніми
установами, інформаційно-рекламними агентствами, інвестиційними
129
кампаніями, які регламентують та науково обґрунтовують діяльність

кластера, а також просувають його послуги на туристичному ринку.
Кластерні об’єднання формуються не тільки на регіональному
чи міжрегіональному рівнях, а виходять за межі країни. У 2014 році
було започатковано Польсько-білорусько-український транскордонний
туристичний кластер у рамках проєкту «Створення інформаційного
комплексу у сфері транскордонного екологічного туризму у Єврорегіоні
Буг». До його складу ввійшли Волинський туристичний кластер, Люблінська
регіональна туристична організація (Республіка Польща) та Брестський
туристичний кластер (Республіка Білорусь). Діяльність кластеру передбачає
розвиток екотуризму по три сторони кордону та формування спільного
транскордонного туристичного бренду «Полісся», який об’єднає подібні за
ресурсним потенціалом, історією та культурою регіони країн-учасниць.
Вивчення практичних аспектів розбудови туристичних кластерів
в Україні показало, що даний вид організації підприємницької діяльності
реалізується на основі ініціативи органів влади, громадських організацій
чи за результатами участі в міжнародних проєктах. Види їх спеціалізації
різносторонні: від кластерів сільського туризму до культурно-пізнавального
та водного туризму. За територіальною ознакою вони поділяються на
регіональні, міжобласні та транснаціональні.
До свід функціонування кластерів засвідчує ефективність
інтеграційних процесів у підприємництві в туризмі: розширюється спектр
робочих місць, збільшується кількість туристів до регіону, розбудовується
туристична інфраструктура, підвищується рівень конкурентоздатності
регіону та якість життя місцевого населення. Кластерні структури
виступають ефективним механізмом реалізації інноваційних підходів до
ведення туристичного бізнесу в сільській місцевості та залучення непрямих
бенефіціарів, виробників екологічно чистої продукції, закладів національної
кухні, майстерень народних умільців, до процесу обслуговування туристів.
1. Зінько Ю. В., Горішевський П. А., Петришин М. А., Васильєв В. П. Маркетингові
дослідження сільського туризму в Карпатському регіоні. Науковий вісник
Національного аграрного університету. 2008. С. 32-40.
2. Мальська М., Зінько Ю. Типи і моделі кластерів сільського туризму в Україні.
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія:
Туризм. 2018. Buп. 2. C. 8-23.
130
3. Парфіненко А. Ю., Босенко К. І. Кластеризація як напрям рекреаційно-

туритичного розвитку Подільського регіону України. Вісник Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Міжнародні відносини.
Економіка. Країнознавство. Туризм». 2018. Випуск 7. С. 122-129.
4. Портер М. Международная конкуренция / пер. с англ. / под ред. и с предисловием
В. Д. Щетинина. Москва: Междунар. отношения, 1993. 896 с.
5. Федоренко В. Г., Тугай А. М., Гойко А. Ф., Джабейло В. Б. Концепція кластерної
політики в Україні. Економiка та держава. 2008. №11. С. 6-15.
1. Кластер народних художніх промислів «Сузір’я». URL: http://www.klaster.if.ua
(дата звернення: 12.02.2021).
2. Кластер водного туризму в Чернігівській області. URL: https://chernihiv-eu.stu.
cn.ua (дата звернення: 12.02.2021).
3. Національна програма кластерного розвитку до 2027 р. URL: file:///C:/Docu-
ments%20and%20Settings/Admin/Downloads/cluster_development_program%20
v1%20(1).pdf (дата звернення: 12.02.2021).
4. Про виконання програми соціально-економічного та культурного розвитку
м. Кам’янець-Подільського за 2019 рік. URL: https://kampod.gov.ua/ econo-
mika/economika-mista/programa-sotsialno-ekonomichnogo-rozvitku-mista (дата
звернення: 12. 02.2021).
5. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: http: //
zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page. (дата звернення: 12.02.2021).
6. European Panorama of Clusters and Industrial Change. Luxembourg: Publica-
tions Office of the European Union, 2019. URL: file:///C:/ Documents%20and%20
Settings/Admin/Downloads/EOCIC_European_Panorama_of_Clusters_and_Indu-
strial_Change_2019%20(1).pdf (дата звернення: 12.02.2021).
Innowacyjne podejście klastrowe do organizacji działalności turystycznej

Streszczenie
W warunkach ostrej konkurencji na turystycznym rynku zagadnienia innowacyjne-
go rozwoju przedsiębiorstw turystyki i wprowadzenia innowacyjnych modeli biznesowych
są aktualizowane, a jednym z nich jest podejście klastrowe do tworzenia struktur gospodarc-
zych. Zalety modelu klastra są uzasadnione jako synergie i jego wyniki, efekt synergiczny
i zapewniający wysoki poziom konkurencyjności wszystkich składników klastra.
Znaczące doświadczenie w udanym funkcjonowaniu klastrów turystycznych
wykazują kraje UE. Tutaj utworzona jest polityka ich wsparcia, szereg struktur, które
analizują działania i określają ich skuteczność.
Model klastra przedsiębiorczości w turystyce Ukrainy co roku staje się dystry-
bucją. Ten rodzaj organizacji działalności przedsiębiorczej jest realizowany na podstawie
131
inicjatywy władz, organizacji publicznych lub w wyniku uczestnictwa w projektach

międzynarodowych. Rodzaje specjalizacji klastrów wielostronnych klasyfikowane są od
turystyki wiejskiej do turystyki kulturowej i poznawczej, a także wodnej. Według pod-
stawy terytorialnej podzielone są na regionalne, międzyregionalne i ponadnarodowe.
Efektywność ekonomiczna funkcjonowania klastrów turystycznych jest uzasadnio-
na wzrostem liczby turystów przybywających do regionu, rozwojem infrastruktury turystycz-
nej, zwiększaniem poziomu konkurencyjności regionu i jakości życia miejscowej ludności.
Słowa kluczowe: turystyka, podejście klastrowe, klaster turystyczny, specjalizacja klastra

turystycznego, wydajność
Cluster approach to the organization of tourism activity as an innovation

Abstract
In conditions of fierce competition in the tourism market, the issues of innovative
development of enterprises in the field of tourism and introduction of innovative business
models, one of which is a cluster approach to the formation of economic structures are be-
ing updated. The advantages of the cluster model are substantiated both by the processes
of synergy and its result, synergetic effect, and ensuring a high level of competitiveness of
all components of the cluster.
EU countries have demonstrated significant experience in the successful opera-
tion of tourism clusters. Here the policy of their support is formed, a number of structures
which analyze activity and define their efficiency is created.
The cluster model of entrepreneurship in Ukraine’s tourism is a relatively new
practice, but it is becoming more widespread every year. This type of business organiza-
tion is implemented on the initiative of government agencies, public organization or as
a result of participation in international projects. Types of clusters’ specialization are vari-
ous: from rural tourism to cultural-cognitive and water tourism. On the territorial basis,
they are divided into regional, interregional and transnational.
The economic efficiency of tourism clusters is justified by the growing number of
tourista flows to the region, tourism infrastructure development, region’s competitiveness
level and local population’s life quality increase.
Keywords: tourism, cluster approach, tourism clusters, tourism clusters specialization,

activity efficiency
132
Віталій Іванович Рибчак
https://orcid.org/ 0000-0002-9362-9486
Narodowy Uniwersytet Sadownictwa, Humań
Володимир Федорович Савченко

https://orcid.org/ 0000–0002–0884–4940
Сергій Олександрович Стойка
https://orcid.org/ 0000-0002-5102-9685
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини,
м. Умань
Humański Państwowy Uniwersytet Pedagogiczny im. Pawła Tychyny, Humań
Мережева економіка: теоретичні основи, тенденції

і ситуація в Україні
Анотація
У статті досліджено теоретичні основи та тенденції розвитку мережевої
економіки. Систематизовано властивості мережевої економіки (економія на масштабі
виробництва, ефект пастки, зовнішні мережеві ефекти, комплементарність і стан-
дартність) та подано їх характеристики. Встановлено, що наростання масштабів
глобалізації, інтенсифікація її процесів, зародження загальносвітової цивілізації
глобального конкурентного співрозвитку визначають необхідність нових наукових
підходів до вирішення економічних проблем. Відзначається, що перед нашою
державою стоїть завдання поєднання досягнень традиційної індустріальної та
інформаційної мережевої, основою якої є знання економік з поетапним посиленням
ваги і впливу останньої.
Ключові слова: мережева економіка, економіка знань, глобалістика, інноваційний

розвиток, інноваційна система, суспільно-економічна формація, механізм управління
розвитком, людський капітал, ІТ-ринок
Постановка проблеми. Розвиток теорій щодо еволюції економічних

і взагалі соціально-суспільних формацій на сучасному глобалістському етапі
в умовах трансформації їх основних постулатів в основному відбувається
в напрямках мережевої інформаційної економіки і задіяння знаннєвої

компоненти та посилення ролі людського капіталу.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Даною проблемою у свій
час займалися такі вчені як Д. Белл, Б. Вернадський, Е. Тоффлер, К. Ерроу.
На сьогодні можна також відмітити значні здобутки вчених-економістів,
таких як Алмон С., Барановська І., Бевз І., Білоцерковець О., Геєць В., Гри-
ценко А., Песоцька Є. [19], Друкер П., Зінкевіч Н. [14], Кларк К., Колпаков В. [28],
Кузнець С., Леонтьєв В., Лукінов І., Лучик М. [23], Мельник Л. [27], Міненко В.,
Гізело О. [18], Нельсон Р. Пархоменко О. [3], Рибалкін В. [6], Тарасевич В.,
Завгородня О. [8] та інших.
Попри значні напрацювання у дослідженні особливостей стано-
влення та розвитку мережевої економіки, окремі аспекти проблеми,
з урахуванням швидкого розвитку науково-технічного прогресу суспільства,
все ж залишаються нерозкритими і потребують більш детального аналізу.
Постановка завдання. Розвиток мережевої економіки з кожним днем
набуває все більшого значення. Це зумовлено впливом науково-технічного
прогресу та необхідністю пристосування суб’єктів господарювання до сучасних
мінливих умов виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільних благ.
Метою статті є дослідження тенденцій і сучасних особливостей розвитку
мережевої економіки в світі та Україні, аналіз властивостей та основних умов
формування мережевої економіки, чинників, що на них впливають.
Виклад основного матеріалу дослідження. Розвиток цивілізації
умовно можна розділити на три основні етапи: аграрний, індустріальний
та мережево-інформаційний. Два перші теоретично обґрунтував і довів на
переконливих прикладах К. Маркс, що пояснив залежність економічного
зростання від ресурсів та фізичної праці людини. Щодо третього етапу, ми в ос-
новному використовуємо теорію П. Ромера, який аргументовано стверджував,
що 60 % економічного зростання країн залежать від творчої праці, інформації
та знань, що забезпечують інноваційний поступ у конкурентній боротьбі.
Головним вектором економічної політики розвинених країн
ринкової формації є стимулювання і підтримка інноваційної діяльності.
У свій час експерти Сполучених штатів Америки дійшли до висновку, що
найважливішим досягненням ХХ століття виступають не ядерна енергетика
чи політ у космос, не відкриття в генетиці, телебачення чи навіть Інтернет,
а створення і розвиток інноваційних систем1.
1
Морозов А., Джелели В., Владеющий инновацией – владеет будущим. Энергия инноваций. 2004.
№ 1. С. 27–34.
134
В. І. Рибчак, В. Ф. Савченко, С. О. Стойка, Мережева економіка…
Згідно з даними Світового економічного форуму, у 2019 р. наша держава

посідала 60-е місце щодо інноваційного розвитку серед 140 досліджуваних
країн світу. Для прикладу, деякі пострадянські держави знаходяться на таких
місцях: Молдова – 30-е, Російська Федерація – 32-е, Латвія – 42-е, Литва – 47-е2.
Водночас науковий інноваційний потенціал України досить
високий. Проте він має низький коефіцієнт корисної дії реалізації у про-
мисловому виробництві. Впровадження результатів наукових досліджень
у промисловість та сільське господарство залежить від організаційної
структури виробництва, знаннєвої компоненти та ступеня накопичення
і реалізації людського капіталу3.
Наростання масштабів глобалізації, інтенсифікація її процесів,
зародження загальносвітової цивілізації глобального конкурентного
співрозвитку визначають необхідність нових наукових підходів до вирішення
економічних проблем. Глобалізація світового розвитку, формування системи
техногенного глобалізму стали визначальними факторами ХХІ століття.
Українська наукова школа глобалістики, яка посилено розвивається
в останні роки, починала свій поступ з глобальних економічних досліджень
макроекономічного та загальносвітового характеру. При цьому активно
використовуються загальновизнані досягнення інших наук, таких як
політекономія, інформатика тощо. Поєднання «старих» і «нових» наук
характеризується взаємним впливом і дає синергетичний ефект4.
У світі триває зміна співвідношення сил домінуючих гравців від
взаємодії провідних держав за встановленими ними у важкій боротьбі
і суперечностях правилами до наростаючих конфліктів і розривів.
Мережеві механізми глобалізованого капіталізму вступають у су-
перечність із державами. Посилюється криза державно-ієрархічного
світоустрою в результаті появи глобальних мереж управління, а також
протиріччя між глобальними структурами та незалежними у політичному
розумінні країнами.
Загострюються відносини між глобальними та національними
рівнями економічного протистояння основними з яких є: фінансові ринки,
незважаючи на їх активну роль у світовій нестабільності та кризах,
2
The Global Competitiveness Report 2019. World Economic Forum. URL: http://www3.weforum.org/
docs/WEF_TheGlobalCompetitivenessReport2019.pdf.
3
Пархоменко О. Роль інформаційно-знаннєвої інноваційної системи при формуванні пост-
індустріальної економіки. Економіст. 2016. № 8. С. 37–40.
4
Білорус О. Політекономічний прогноз глобального співрозвитку в ХХ-ХХІ столітті: глобальний
посткапіталізм чи світ-система інформаційно-мережевого глобалізму. Економічна теорія. 2018.
№ 1. С. 18.
135
продовжують займати важливе місце у економічній системі; безробіття

зростає на рівні держав, тоді як у транснаціональних корпораціях кількість
зайнятих збільшується; провідні держави і корпорації світу посилюють свою
владу, водночас реально втрачається незалежність національних економік.
Боротьба між глобалізацією та монополізацією засвідчує реалізацію
нових принципів впровадження глобальних інформаційно-мережевих
технологій у системи економік окремих країн, що можна розглядати
як нерівномірне та неоднозначне, але все ж перетворення ієрархічного
капіталізму у інформаційно-мережеве суспільство.
Плідність становлення концепції мережевого інформаційного
(як данину попередній теорії назовемо його постіндустріальним, що
недалеко відійшло від реального стану речей) суспільства залежить як від
об’єктивних властивостей та ступеня його розвитку, так і від методологічного
інструментарію пізнання в частині адекватності матеріальній, соціальній та
духовній складовим.
Зупинимось на методології визначення типів суспільства. Її основою
до цього часу був формаційний період, в якому аналіз проводиться на основі
поняття «суспільно-економічна формація». На думку багатьох вчених, він
уже відіграв свою роль. Так, академік А. Чухно стверджував: «Формаційний
підхід має історичний характер. Постіндустріальній стадії більшою
мірою відповідає цивілізаційний підхід, що базується не на класових, а на
загальнолюдських цінностях, не на формах власності, а на технологічній
організації суспільства, технологічних способах виробництва».
Являючись формою виробничих відносин, соціальна структура
суспільства може бути як класовою (рабовласницька, феодальна та капіталістична
формації), так і безкласовою (первіснообщинна і посткапіталістична формації),
названі К. Марксом та Ф. Енгельсом комуністичним, а сучасними дослідниками
Д. Беллом, П. Дракером, Р. Кроуфордом, М. Мелоуном, О. Тоффлером, Т. Сакаі,
Т. Стюартом, М. Хардтом – постіндустріальним інформаційним суспільством,
суспільством знань, мережевою економікою.
Узагальнюючи складові даного питання, можна зробити такі висновки:
–– теорія інформаційної мережевої економіки ще не набула свого
логічного завершення, не виробила взаємопов’язану систему
категорій, що характеризують сутність суспільних відносин,
які поєднують виробництво і привласнення інтелектуальних та
матеріальних ресурсів;
136
–– при переході індустріального суспільства в постіндустріальне

відносини економічного бізнесу і надбудови не зникають, хоча їх
суспільна природа і зміст зазнають суттєвих змін5;
–– теорія постіндустріальної економіки є продовженням ідей
К. Маркса щодо знань як безпосередньої продуктивної сили
суспільства та індивідуальності як особистісної форми сус-
пільного багатства6.
Європейські устремління України в умовах глобалізації ставить
перед нами завдання ідентифікації у європейському та світовому
економічному просторі, інтеграції в нього на рівноправних засадах,
нарощування конкурентних позицій, підвищення рівня життя населення.
Поки що вітчизняні реалії далекі від досягнення зазначених цілей7. В країні
відсутня науково обґрунтована комплексна програма конкурентоспроможної
моделі постіндустріальної економіки8.
Академік В. Івантер, розглядаючи ситуацію з антиінноваційністю
існуючої вітчизняної економічної моделі, дійшов до висновку: «При дешевій
робочій силі інвестицій та інновацій не буде. Американці попереду багато в
чому тому, що у них зарплата висока і їм вигідно витісняти працю машиною».
Інновації – це не нововведення взагалі, а особливий їх тип, що існує
в ринковій економіці, де вони повинні окупити витрати і принести прибуток.
До речі, інновації не завжди покращують життя людей, але в обов’язковому
порядку мають поліпшувати бізнесове становище, отримувати прибуток
навіть у тих випадках, коли завдають шкоди працюючим та населенню
в цілому, а також навколишньому середовищу. Наявні інновації, що
погіршують якість продукції, наприклад, домішки до харчових продуктів,
пластикові вікна, ліки з непередбачуваними побічними діями.
Підсумовуючи, інновації в постіндустріальній економіці знань – це
нововведення, які знайшли використання у підприємництві незалежно від
того, покращують чи погіршують вони життя людей. Проблема суспільства
в тому, як інновації, корисні для бізнесу, зробити гарантовано якісними для
нинішніх і прийдешніх поколінь.
5
Корнівська В. Інформаційно-мережева економіка: від інститутів до партнерів. Економічна теорія.
2018. № 1. С. 80.
6
Рибалкін В. До методології формування теорії економіки знань у концепції постіндустріального
суспільства. Економічна теорія. 2016. № 1. С. 36-37.
7
The World Bank Data. URL: https://data.worldbank.org.
8
Тарасевич В. М., Завгородня О. О. Інноваційно-інформаційна економіка: постіндустріальність,
генераційність, відкритість. Економіка України. 2018. № 4. С. 37.
137
Ринкова економіка цього гарантувати не в силах. Більш того, ситуація

дедалі ускладнюється. Тому інноваційну діяльність у цілому ідеалізувати не
потрібно. Особливо це стосується ефекту техногенного вимотування – культу
новацій, технологічних революцій, в результаті чого знищуються потрібні
виробничі структури на користь новомоднім продуктам і послугам.
Якщо для успішного виходу на ринок необхідно впровадити
неосвоєні раніше технології чи нововведення, це відбувається не завдяки
роботі важелів ринкового механізму, а через знання та людський капітал.
Ринок може тільки стимулювати розроблену передову технологію,
а щоб її створити і змусити працювати, треба попередньо, до виходу на
ринок, володіти інтелектуальною власністю, тобто мати знання і здатність
сприйняти нововведення, що відбувається в навчальних закладах.
Важливо також усвідомлювати, що ринок далеко не всі відкриття
стимулює, але деякі і пригнічує. Мова йде про знання, вигідні не з позицій
конкретного бізнесу, а суспільства в цілому, і не відразу, а в довгостроковій
перспективі. Узагальнюючи, в ряді випадків ринок є не тільки формою
впровадження, але і гальмування знань.
Перед нашою державою стоїть завдання поєднання досягнень
традиційної (якість, індивідуальні замовлення) та інноваційної (різноманіття
товарів, врахування індивідуальних потреб) моделей економіки.
Для проведення аналізу економіки знань розроблена методологія
Всесвітнього банку. Оскільки знання являються товаром, показники, необхідні
для визначення складових економіки знань, повинні характеризувати
виробництво, поширення, обмін і застосування знань в економіці9 [9, с. 28-29].
Механізм управління розвитком людського капіталу поєднує в собі
соціально-економічні та психологічні функції, оскільки об’єктом управління
в кінцевому результаті виступає людина10. Крім того, такий механізм використовує
різноманітні методи і процеси, враховує явища, що відбуваються (рис. 1).
В залежності від рівня розвитку, механізм включає в себе відмінні
форми організації виробництва, методи управління, зв’язки, важелі впливу,
форми регулювання. Удосконалюючи економічний механізм як сукупність
важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства, спрямованих
на досягнення заданої мети, можна сформулювати визначення механізму
управління розвитком людського капіталу як структуровану, орієнтовану за
9
Нечитайло О. Р. Сутність та особливості функціонування економіки знань. Формування ринкових
відносин в Україні. 2017. № 5. С. 28-29.
10
Позднякова С. Следь О. Формування механізму управління людським капіталом. Економічний
аналіз. 2010. Вип. 7. С. 325.
138
цілями, сукупність методів, форм, інструментів, важелів, критеріїв, знань, що

сформована, функціонує відповідно до соціально-економічних і психологічних
законів і спрямована на задоволення потреб населення та окремих особистостей11.
Рис. 1. Соціально-економічний механізм управління розвитком людського капіталу

*Джерело: доопрацьовано авторами на основі [10]
Поспєлова Т. В. Механізми державного управління людським розвитком в Україні : монографія.

11
Донецьк : Норд-Прес, 2011. 350 с.
139
При цьому механізм повинен: працювати на рівнях держави, регіонів,

територіальних громад, організацій, підприємств, особистих господарств,
індивідуумів; відповідати природі об’єктів управління та процесам і зв’язкам
між ними з цільовою орієнтацією на результат; мати зворотній зв’язок, методику
визначення ефективності та ресурсне забезпечення; бути динамічним, готовим
до внесення змін у залежності від зовнішнього та внутрішнього середовища12.
В перехідній системі, в силу ряду причин об’єктивного та
суб’єктивного характеру, відбувається зміна пріоритетів з довгострокових
на короткострокові. Головним фактором, який призводить до цього, є не-
визначеність і нестабільність ситуації, коли довгострокові стратегії нереальні,
а короткострокові посередницькі угоди, в силу своєї прибутковості,
примушують відмовитися від перспективних векторів розвитку.
Члени суспільства схильні до панічних настроїв через численні
невдалі спроби врятувати депозитні вклади. Кошти зникають чи
знецінюються у фінансових пірамідах, неліквідних банках тощо. Знижується
довіра до держави, законодавчого забезпечення, силових структур, партнерів,
перспектив розвитку.
Стало нормою в своїх інтересах і прагненнях обмежуватися
тільки сьогоднішнім днем. До речі, в американській суспільній моделі,
яка була взята як зразок вітчизняними реформаторами, превалюють саме
короткострокові орієнтири. Населення потрапило в «інституціональну
пастку», пов’язану з невідповідністю очікування ефективного розвитку та
короткостроковою моделлю поведінки.
Згідно теорії трансакційних витрат, поява «інституціональної
пастки» пояснюється неузгодженістю короткострокових і довгострокових
інтересів, яка багато в чому визначається неповнотою інформації, а також
відмінністю інтересів різних груп економічних агентів.
«Інституціональна пастка» – звичайне явище в багатьох сферах
вітчизняної економіки: структурних трансформаціях, грошово-кредитній
системі, відносинах власності, бартеризації, корупції, тіньової економіки.
Найбільш серйозним наслідком «інституціональних пасток»
є те, що вони, дещо пом’якшуючи негативні результати непідготовленого
спонтанного реформування, водночас створюють нездоланні перешкоди
довгостроковому економічному зростанню13.
12
Чорна Л. О., Зачоса О. Д. Механізм управління розвитком людського капіталу за умов активізації
економіки знань. Економіка та держава. 2017. № 3. С. 37–38.
13
Раллє Н. В. Державне управління економікою: практичний досвід та наукове знання. Формування
ринкових відносин в Україні. 2017. № 12. С. 33–35.
140
За останні роки в Україні відбулися кардинальні зміни у сфері

зайнятості під впливом ситуації в економіці, глобалізації світового
господарства, а також анексії Криму та російської воєнної агресії на Сході
держави. Серед найбільш суттєвих факторів – деформації в управлінні,
мережева економіка, старіння робочої сили, нестача кваліфікованих
працівників, масовий виїзд працездатного населення за кордон тощо.
Через 5–7 років переважна кількість випускників закладів вищої
освіти, шкіл, ліцеїв, професійно-технічних училищ працюватимуть за
спеціальностями, на сьогодні відсутніми у національному класифікаторі
професій. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та модернізація
регуляторних функцій держави виштовхуватимуть на ринок праці багатьох
службовців, касирів, продавців, робітників низької кваліфікації та інших.
Проблема зайнятості протягом тривалого часу залишатиметься складним
завданням у нашій державі14.
Програма гідної праці в Україні на 2016–2019 рр. визначала
пріоритетом перетворень запуск масштабних проектів набуття дорослим
населенням навичок та кваліфікації протягом всього допенсійного віку як це
відбувається в Індії, Китаї, ряді країн Близького Сходу, де роботи витісняють
працюючих у трудомістких секторах економіки.
Особливих підходів потребує молодь, яка не бачить перспектив
діяльності і планує працевлаштуватися за кордоном. Поширення
нестандартних, мережевих форм зайнятості вимагає жіноча частина
працездатного населення, яка поєднує роботу з виконанням родинних
обов’язків та вихованням дітей.
В умовах адміністративно-територіальної реформи підвищується
роль місцевих громад. Повинні бути розроблені та впроваджені інструменти
впливу громади на соціальну інтеграцію її жителів та їхню активність на
ринку праці через включення населення, особливо жінок і молоді в мережеву
економіку. Це забезпечить згуртованість та покращення рівня життя14.
На перший план виходять проблеми розвитку робочої сили та
забезпечення її розширеного відтворення, незважаючи на масштабну
соціально-економічну кризу, що в даному напрямку проявляється у зростанні
рівня та тривалості безробіття, а також вимушеної неповної зайнятості.
14
Зінкевіч Н. І. Тенденції й перспективи розвитку зайнятості та цінностей трудового життя в епоху
мережевої економіки. Ринок праці та зайнятість населення. 2017. № 1. С. 17, 24.
141
В такій ситуації найбільш доцільним для України повинен стати

сценарій динамічного розвитку трудового потенціалу15. Доцільно створити
сприятливі умови для нарощування людського капіталу, посилювати
місткість праці через відкриття робочих місць у перспективних галузях,
збільшувати рівень доходів і, як наслідок, платоспроможний попит
населення.
Модернізація трудових відносин в Україні має здійснюватися за
програмно-цільовим підходом з чітким визначенням механізму її реалізації
та очікуваного економічного і соціального ефекту. Зазначене передбачає
інституціоналізацію взаємин між працею і капіталом, розвиток соціально-
трудових відносин, модернізацію фінансово-кредитного механізму,
інвестування високотехнологічних робочих місць16.
Підсумовуючи, сучасний стан відтворення робочої сили в українській
економіці незадовільний і ринкові механізми саморегулювання не здатні його
оптимізувати. Необхідна державна система макроекономічних заходів за
такими спрямуваннями:
–– зменшення безробіття, стимулювання попиту на робочу силу;
–– орієнтація на забезпечення відповідності держзамовлення на
спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою потребам
економіки на сьогодні і у перспективі;
–– застосування координуючих інструментів формування державної
сімейної політики на всіх рівнях;
–– забезпечення однакових можливостей працевлаштування для
жінок і чоловіків, ліквідація статевої дискримінації при прийомі
на роботу і оплаті праці;
–– стимулювання розвитку молодіжного руху, сприяння діяльності
соціальних служб для молоді17.
Таблиця 1. Властивості мережевої економіки*

Якості Характеристики
Комплементарність і стандартність Характеристики мережевого блага дозволяють взаємодію
і комунікації з іншими учасниками мережі, а також значно
розширюють можливості використання блага
15
Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. акад. НАН України
В. М. Гейця; Ін-т екон. прогнозув. Київ : Фенікс, 2003. 1008 с.; Бандур С. І. Стратегічні імперативи
розвитку трудового потенціалу України. Ринок праці та соціально-трудові відносини. 2013. № 1. С. 7.
16
Заяць Т. А. Модернізація соціально-трудових відносин України: пріоритетні напрями та принципи
реалізації. Демографія та соціальна економіка. 2013. № 2 (20). С. 187-188.
17
Міненко В. Л., Гізело О. І. Відтворення робочої сили в умовах формування економіки знань
у постіндустріальному суспільстві. Ринок праці та зайнятість населення. 2016. № 1. С. 33-36.
142
Зовнішні мережеві ефекти І

з залученням кожного додаткового суб’єкта до
мережі її цінність значно збільшується для інших
учасників. Нарощування цінності та зростання мережі
після досягнення нею критичної маси відбувається
експоненціально (швидкість зростання величини
пропорційна значенню самої величини)
Ефект пастки Стандартність і комплементарність мережевих благ
роблять залежними своїх споживачів від певного
стандарту та мережі. У деяких випадках може бути
використаний не найефективніший і не найкорисніший
стандарт для певного споживача. Цей ефект сприяє
розвитку мережі зсередини, тому що споживачі, які не
можуть від неї відмовитися, починають її вдосконалювати
і розвивати
Економія на масштабі виробництва Цей ефект, що витрати на виробництво першої одиниці
блага є значно вищими, ніж наступних. Електронні
та мережеві технології знижують витрати копіювання
дигітальної інформації майже до нуля
*Джерело: доопрацьовано авторами на основі18
Властивості мережевої економіки подані у таблиці 1.
Однією з ознак мережевої економіки є ринок праці ІТ-спеціалістів,

який знаходиться у прямій залежності від попиту на програмне забезпечення,
інформацію та ніші нематеріальні продукти. В даний час попит на продукцію
ІТ-спеціалістів у світовій економіці вищий, ніж на працівників у цілому, і має
тенденцію до зростання. Це особливо стосується фахівців з Інтернет-
маркетингу, системних архітекторів, експертів з побудови ІТ-інфраструктури
та веб-розробників.
Для України ефективний ІТ-ринок – це дуже серйозна проблема,
оскільки економіка потребує трансформаційних дій, подолання залежності
від сировинно орієнтованих галузей, розвитку інновацій та інформаційної
мережевої економіки у цілому.
Основні умови формування мережевої економіки:
–– агенти, користувачі і конкуренти спільно створюють мережу, але
віддача розподіляється між ними нерівномірно;
–– фактором існування є інформаційно-комунікативне середовище,
що підтримується мережею Інтернет;
–– модернізація інфраструктури економіки та створення мережевих
інституційних структур;
–– виникнення нових інструментів для спільної діяльності людей19.
18
Гриценко А., Песоцька Є. Формування інформаційно-мережевої економіки. Економічна теорія.
2013. № 1. С. 9.
19
Степаненко С. В., Яковенко Л. І. Трансформація відносин власності в умовах формування
143
Кастельс М. сформував закон мережевих структур, згідно з яким

відстань, інтенсивність і частота взаємодії між двома точками або станами
коротша, якщо вони виступають як вузли в тій чи іншій структурі, ніж тоді,
коли вони не належать до однієї і тієї ж мережі. Збільшення ролі інформації
і знань як об’єктів власності, перетворення їх на ресурс виробництва
призводить до таких наслідків: ускладнення соціальної організації
суспільства; формування групи власників знань та інформації20.
В умовах мережевої економіки відносини на ринку ІТ-спеціалістів
набувають віртуального характеру, оскільки робота здійснюється
в соціальних мережах незалежно від країни проживання. Діяльність
відбувається на відстані, за нерегламентованим графіком і без прямого
контролю за працюючими.
Вартість інтелектуальної праці в мережевій економіці значно
перевищує її оплату в інших економічних системах. Проте існує регіональна
різниця в оплаті.
Передавання певних ІТ-процесів фірми-замовника стороннім фірмам,
за кордон або в інші регіони країни (аутсорсинг) дозволяє їй сконцентрувати
зусилля на основних видах бізнесу, залучити фахівців з меншою оплатою
праці, підвищити конкурентоздатність.
В кожній країні існує значний попит на менеджерів середньої
і вищої ланок ІТ-компаній. Згідно даних Асоціації «Інформаційні технології
України», не вистачає 3000 спеціалістів незважаючи на щорічний випуск
майже 16,0 тис фахівців ІТ-ринку. Науково-педагогічних працівників та
сучасних методик їх підготовки також недостатньо. Є проблеми щодо
якісного вивчення іноземних мов у закладах вищої освіти. Значна кількість
дипломованих спеціалістів виїжджають за кордон, отримуючи там пристойну
заробітну плату, задоволення професійних амбіцій і можливості для
подальшого зростання.
В цілому глобалізація економіки призводить до виникнення якісно
нової формації – мережевої економіки, яка поступово витісняє ієрархічні
ринкові форми з обслуговування економічних відносин у сучасному
суспільстві21.
Першим вплив структурних змін на розвиток країни дослідив лауреат
Нобелівської премії вихідець з України С. Кузнець, який на основі вивчення
постіндустріальної економіки. Полтава : Скайтек, 2009. С. 40-45.

20
Drucker P. F. The Post-Cfpitalist World. The Public Interest. 1992. № 109. Pp. 59-60.
21
Камінська Т. В., Нечипорук Л.В. Вплив мережевої економіки на ринко праці ІТ-спеціалістів.
Економіка і регіон. 2015. № 5. С. 66–69.
144
економіки багатьох держав встановив, що зміна обсягів вартості продукції

супроводжується зміною структури економіки та її показників22.
Базуючись на зазначеній концепції, розглянемо знаннєву компоненту
конкретної, а саме аграрної, галузі. Інноваційна складова економіки знань
цієї сфери включає в себе: пріоритетні напрямки досліджень вітчизняної
аграрної науки; стан науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт
технологічного спрямування; новаторські розробки у сферах біологічних
наук, грунтозберігаючих технологій, сталого виробництва аграрної продукції.
Науково-інноваційна Інформаційно-
знаннєва
Економіка знань
аграрної сфери
Виробничо- Еколого-соціальна
технологічна
Рис. 2. Складові економіки знань аграрної сфери24
Аналіз формування економіки знань в аграрній сфері доцільно

проводити згідно наведеного рис. 2, де головні спрямування – науково-
-інноваційне, виробничо-технологічне, інформаційно-знаннєве та
еколого-соціальне, які найбільш комплексно характеризують можливості
вітчизняної аграрної галузі забезпечити її інноваційний розвиток.
Науково-інноваційна сфера передбачає забезпечення виробництва
конкурентоспроможної аграрної продукції через реалізацію розробок науки
в галузях генетики, селекції, насінництва, землеробства і тваринництва23.
Виробничо-технологічний напрямок характеризує використання
виробничих потужностей сільськогосподарських підприємств, їх технічне
і технологічне оснащення, ефективність господарської діяльності.
Інформаційно-знаннєва компонента вказує на роль науки і освіти,
проводить організаційні заходи в частині роботи закладів освіти, передбачає
забезпечення комп’ютерною технікою, доступ до системи Інтернет,
проведення семінарів, дистанційне навчання та інше.
Для подальшого впровадження економіки знань в аграрній сфері
України, використання її наявного потенціалу та надбань інших країн
22
Лучик М. В. Економічна безпека аграрної галузі та її складові. Матер. Х Міжнар. наук.-практ. конф.
Хмельницького нац. ун-ту, 2013. URL: http://mevhnu.com/load/2013/3_zabezpechennja_ekonomichno-
ji_bezpeki_virobnichikh_sistem_za _umov_rozvitku_konkurenciji/33-1-0-244; Мельник Л. Ю. Системно-
-структурний аналіз національної економіки та аграрної сфери у вимірі економіки знань. Економіка
АПК. 2017. № 4. С. 17.
145
у цьому питанні пропонуються такі заходи: збільшення обсягів фінансування

за рахунок інвестування та впровадження сучасних інформаційних технологій;
формування ефективного механізму державного регулювання; підвищення
зацікавленості держави і приватного сектору до інноваційної діяльності
підприємств; формування оптимальної моделі національного ринку;
переорієнтація освітніх цінностей на продукування нового мислення фахівців;
виробництво екологічно чистих продуктів харчування; зростання інвестицій
в сектор знань; сприяння розвитку соціальної інфраструктури села24.
Виробництво інформації та нових інноваційних знань здійснюють
наука і освіта. Проте вони самі, без тісного зв’язку з виробництвом, не є основ-
ними факторами розвитку економіки. Наука виробляє нові знання, освіта
готує кваліфікованих спеціалістів для господарського комплексу. Цим
створюються необхідні умови для розвитку економіки, а їх реалізація
здійснюється у відповідних виробничих процесах23.
Ситуація, в якій функціонує сільське господарство, визначає
необхідність посилення зв’язку науки, освіти та виробництва як чинників
агропромислового розвитку24. Необхідно подолати розрив між науковими,
освітніми організаціями й сільськогосподарськими підприємствами
в процесі виконання спільних завдань, що передбачає забезпечення сталого
інноваційного поступу, а також створення науково-навчально-виробничих
комплексів, здатних задовольнити потреби роботодавців у фахівцях та
технологіях.
Потрібно розробити державну цільову програму «Інтеграція аграрної
освіти, науки та виробництва», що включить у себе такі напрямки: концепція
інтеграції аграрної освіти, науки й виробництва; створення науково-
-дослідних центрів при університетах; запровадження інформаційних систем
знань для забезпечення всіх учасників, що задіяні в програмі; вдосконалення
чинного законодавства з метою усунення перешкод і протиріч; створення
малих аграрних інноваційних підприємств; залучення іноземних інвесторів25
[27, с. 71–73].
До цього часу організації на мікрорівні тільки експлуатували
кваліфікацію своїх співробітників, майже не роблячи внеску у створення
нових знань. Виняток становив венчурний бізнес, представники якого
23
Підоричева І. Ю. Законодавче забезпечення інтеграційних процесів науки, освіти й виробництва
в Україні. Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. 2009. № 3. С. 134–137.
24
Калетнік Г. М. Науково-навчально-виробничий комплекс як концепція механізму переходу
агропромислового виробництва на інноваційну модель розвитку. Економіка АПК. 2013. № 9. С. 5–11.
25
Мельник Л. Ю. Інтеграція освіти, науки та виробництва в економіці знань аграрної сфери.
Економіка АПК. 2017. № 11. С. 71–73.
146
займалися високими технологіями, поєднуючи прикладну науку і ви-

робництво. При цьому увага приділялася видам технічних знань,
необхідних для розробки та виготовлення продукції. В наявній ситуації
цього недостатньо. В умовах глобалізації необхідні знання щодо
світогосподарських зв’язків, інформаційного забезпечення, проведення
наукових досліджень, навчання та самопідготовки персоналу. Наукова
діяльність поєднується з економічною сферою. Наукові та освітні процеси
набувають все більшого значення в суспільстві.
При мережевій економіці необхідно поєднувати запозичення знань
ззовні та створення власного відповідного масиву. Важливості також набуває
досвід формалізації знань від найпростіших форм текстів і до створення
складних систем та мультимедійних навчальних програм.
Управління знаннями як різновид та елемент мережевої економіки
в Україні знаходиться на етапі зародження. Разом з тим приходять часи
людини-дослідника, креативно мислячої особистості. Необхідно розвивати
систему людського капіталу як синергію знань. Знання як фактор успіху
і продукт стануть невід’ємною складовою діяльності суспільства в мережевій
економіці26.
Висновки та подальші дослідження
1. Розвиток цивілізації умовно можна розділити на три основні етапи:
аграрний, індустріальний та мережево-інформаційний.
2. Наростання масштабів глобалізації, інтенсифікація її процесів, зародження
загальносвітової цивілізації глобального конкурентного співрозвитку
визначають необхідність нових наукових підходів до вирішення економічних
проблем. Формування системи техногенного глобалізму стало визначальним
фактором ХХІ століття.
3. Боротьба між глобалізацією та локалізацією засвідчує нові принципи
впровадження глобальних інформаційно-мережевих технологій у системи
економік окремих країн, що можна розглядати як нерівномірне та неоднозначне,
але все ж перетворення ієрархічного капіталізму у інформаційно-
-мережеве суспільство.
4. За останні роки в Україні відбулися кардинальні зміни під впливом ситуації
в економіці, глобалізації світового господарства, а також анексії Криму
та російської воєнної агресії на Сході держави. Серед найбільш суттєвих
факторів: деформації в управлінні; паростки мережевої, в певному розумінні
26
Колпаков В. М. Теоретико-методичні рекомендації щодо вдосконалення економіки знань
підприємства. Актуальні проблеми економіки. 2016. № 2. С. 8–16.
147
віртуальної, економіки; старіння робочої сили; масовий виїзд працездатного

населення за кордон.
5. Українська наукова школа глобалістики, яка посильно розвивається,
починала свій поступ з економічних досліджень макроекономічного
та загальносвітового характеру. Поєднання «старих» і «нових» наук
характеризується взаємним впливом і дає синергетичний ефект.
6. Перед нашою державою стоїть завдання поєднання досягнень традиційної
індустріальної та інформаційної мережевої, основою якої є знання, економік
з поетапним посиленням ваги і впливу останньої.
1. Морозов А., Джелели В. Владеющий инновацией – владеет будущим. Энергия
инноваций. 2004. № 1. С. 27–34.
2. The Global Competitiveness Report 2019. World Economic Forum. URL: http://
www3.weforum.org/docs/WEF_TheGlobalCompetitivenessReport2019.pdf.
3. Пархоменко О. Роль інформаційно-знаннєвої інноваційної системи при
формуванні постіндустріальної економіки. Економіст. 2016. № 8. С. 37–40.
4. Білорус О. Політекономічний прогноз глобального співрозвитку в ХХ-ХХІ
столітті: глобальний посткапіталізм чи світ-система інформаційно-мережевого
глобалізму. Економічна теорія. 2018. № 1. С. 5–20.
5. Корнівська В. Інформаційно-мережева економіка: від інститутів до партнерів.
Економічна теорія. 2018. № 1. С. 79–94.
6. Рибалкін В. До методології формування теорії економіки знань у концепції
постіндустріального суспільства. Економічна теорія. 2016. № 1. С. 26–38.
7. The World Bank Data. URL: https://data.worldbank.org.
8. Тарасевич В. М., Завгородня О. О. Інноваційно-інформаційна економіка:
постіндустріальність, генераційність, відкритість. Економіка України. 2018.
№ 4. С. 18–29.
9. Нечитайло О. Р. Сутність та особливості функціонування економіки знань.
Формування ринкових відносин в Україні. 2017. № 5. С. 25–30.
10. Позднякова С. Следь О. Формування механізму управління людським капіталом.
Економічний аналіз. 2010. Вип. 7. С. 323–326.
11. Поспєлова Т. В. Механізми державного управління людським розвитком
в Україні: монографія. Донецьк : Норд-Прес, 2011. 350 с.
12. Чорна Л. О., Зачоса О. Д. Механізм управління розвитком людського капіталу
за умов активізації економіки знань. Економіка та держава. 2017. № 3. С. 36–38.
13. Раллє Н. В. Державне управління економікою: практичний досвід та наукове
знання. Формування ринкових відносин в Україні. 2017. № 12. С. 32–35.
148
14. Зінкевіч Н. І. Тенденції й перспективи розвитку зайнятості та цінностей

трудового життя в епоху мережевої економіки. Ринок праці та зайнятість
населення. 2017. № 1. С. 16–26.
15. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / за ред. акад.
НАН України В. М. Гейця; Ін-т екон. прогнозув. К. : Фенікс, 2003. 1008 с.
16. Бандур С. І. Стратегічні імперативи розвитку трудового потенціалу України.
Ринок праці та соціально-трудові відносини. 2013. № 1. С. 5–9.
17. Заяць Т. А. Модернізація соціально-трудових відносин України: пріоритетні
напрями та принципи реалізації. Демографія та соціальна економіка. 2013.
№ 2 (20). С. 179–192.
18. Міненко В. Л., Гізело О. І. Відтворення робочої сили в умовах формування
економіки знань у постіндустріальному суспільстві. Ринок праці та зайнятість
населення. 2016. № 1. С. 33–37.
19. Гриценко А., Песоцька Є. Формування інформаційно-мережевої економіки.
Економічна теорія. 2013. № 1. С. 5–19.
20. Степаненко С. В., Яковенко Л. І. Трансформація відносин власності в умовах
формування постіндустріальної економіки. Полтава : Скайтек, 2009. 187 с.
21. Drucker P. F. The Post-Cfpitalist World. The Public Interest. 1992. № 109. Pp. 90–111.
22. Камінська Т. В., Нечипорук Л. В. Вплив мережевої економіки на ринко праці
ІТ-спеціалістів. Економіка і регіон. 2015. № 5. С. 66–69.
23. Лучик М. В. Економічна безпека аграрної галузі та її складові. Матер. Х Міжнар.
наук.-практ. конф. Хмельницького нац. ун-ту, 2013. URL: http://mevhnu.com/
load/2013/3_zabezpechennja_ekonomichnoji_bezpeki_virobnichikh_sistem_za
_umov_rozvitku_konkurenciji/33-1-0-244.
24. Мельник Л. Ю. Системно-структурний аналіз національної економіки та аграрної
сфери у вимірі економіки знань. Економіка АПК. 2017. № 4. С. 17–23.
25. Підоричева І. Ю. Законодавче забезпечення інтеграційних процесів науки,
освіти й виробництва в Україні. Держава та регіони. Серія: Економіка та
підприємництво. 2009. № 3. С. 134–137.
26. Калетнік Г. М. Науково-навчально-виробничий комплекс як концепція механізму
переходу агропромислового виробництва на інноваційну модель розвитку.
Економіка АПК. 2013. № 9. С. 5–11.
27. Мельник Л. Ю. Інтеграція освіти, науки та виробництва в економіці знань
аграрної сфери. Економіка АПК. 2017. № 11. С. 67–73.
28. Колпаков В. М. Теоретико-методичні рекомендації щодо вдосконалення економіки
знань підприємства. Актуальні проблеми економіки. 2016. № 2. С. 8–17.
References
1. Morozov, A., Dzhelely, V. (2004). Owners of Innovation – Owns the Future. Energiya
innovacij, № 1, 27–34 (in Russian).
2. The Global Competitiveness Report 2019. World Economic Forum. URL: http://
www3.weforum.org/docs/WEF_TheGlobalCompetitivenessReport2019.pdf.
149
3. Parkhomenko, O. (2016). The Role of Information and Knowledge Innovation System

in the Formation of Post-Industrial Economy. Ekonomist, № 8, 37–40.
4. Bilorus, O. (2018). Political-Economic Forecast of Global Co-development in the
XX-XXI Century: Global Post-Capitalism or World-System of Information-Network
Globalism. Ekonomichna teoriia, № 1, 5–20.
5. Kornivska, V. (2018). Information and Network Economy: from Institutions to Part-
ners. Ekonomichna teoriia, № 1, 79–94.
6. Rybalkin, V. (2016). To the Methodology of Formation of the Theory of Knowledge
Economy in the Concept of Post-Industrial Society. Ekonomichna teoriia, № 1, 26–38.
7. The World Bank Data (2019). URL: https://data.worldbank.org.
8. Tarasevych, V. M., Zavhorodnia, O. O. (2018). Innovation and Information Economy:
Post-Industrial, Generational, Openness. Ekonomika Ukrainy, № 4, 18–29.
9. Nechytailo, O. R. (2017). The Essence and Features of the Functioning of the Know-
ledge Economy. Formuvannia rynkovykh vidnosyn v Ukraini, № 5, 25–30.
10. Pozdniakova, S. Sled, O. (2010). Formation of a Human Capital Management Mecha-
nism. Ekonomichnyi analiz, Вип. 7, 323–326.
11. Pospielova, T. V. (2011). Mechanisms of State Management of Human Development
in Ukraine. Monograph. Donetsk : Nord-Pres, 350.
12. Chorna, L. O., Zachosa, O. D. (2017). The Mechanism of Management of Human
Capital Development Under Conditions of Activation of the Knowledge Economy.
Ekonomika ta derzhava, № 3, 36–38.
13. Rallie, N. V. (2017). Public Administration of the Economy: Practical Experience and
Scientific Knowledge. Formuvannia rynkovykh vidnosyn v Ukraini, № 12, 32–35.
14. Zinkevich, N. I. (2017). Trends and Prospects for the Development of Employment
and Values of Working Life in the Era of Network Economy. Rynok pratsi ta zainiatist
naselennia, № 1, 16–26.
15. Heiets, V. M. (2003). Economy of Ukraine: strategy and policy of long-term develop-
ment, К. : Feniks.
16. Bandur, S. I. (2013). Strategic Imperatives for the Development of Ukraine’s Labor
Potential. Rynok pratsi ta sotsialno-trudovi vidnosyny, № 1, 5–9.
17. Zaiats, T. A. (2013). Modernization of social and labor relations of Ukraine: priority areas
and principles of implementation. Demohrafiia ta sotsialna ekonomika, № 2 (20), 179–192.
18. Minenko, V. L., Hizelo, O. I. (2016). Reproduction of labor in the formation of the know-
ledge economy in post-industrial society. Rynok pratsi ta zainiatist naselennia, № 1, 33–37.
19. Hrytsenko, A., Pesotska, Ye. (2013). Formation of information and network economy.
Ekonomichna teoriia, № 1, 5–19.
20. Stepanenko, S. V., Yakovenko, L. I. (2009). Transformation of property relations in the
conditions of formation of post-industrial economy. Poltava : Skaitek.
21. Drucker, P. F. (1992). The Post-Cfpitalist World. The Public Interest, № 109, 90–111.
22. Kaminska, T. V., Nechyporuk L. V. (2015). The impact of the network economy on the
labor market of IT professionals. Ekonomika i rehion, № 5, 66–69.
150
23. Luchyk, M. V. (2013). Economic security of the agricultural sector and its compo-
nents. Mater. Kh Mizhnar. nauk.-prakt. konf. Khmelnytskoho nats. un-tu. URL: http://
mevhnu.com/load/2013/3_zabezpechennja_ekonomichnoji_bezpeki_virobnichikh_
sistem_za _umov_rozvitku_konkurenciji/33-1-0-244.
24. Melnyk, L. Yu. (2017). System-structural analysis of the national economy and agra-
rian sphere in the dimension of knowledge economy. Ekonomika APK, № 4, 17–23.
25. Pidorycheva, I. Yu. (2009). Legislative support of integration processes of science,
education and production in Ukraine. Derzhava ta rehiony. Seriia: Ekonomika ta pid-
pryiemnytstvo, № 3, 134–137.
26. Kaletnik, H. M. (2013). Research, educational and production complex as a concept
of the mechanism of transition of agro-industrial production to an innovative model
of development. Ekonomika APK, № 9, 5–11.
27. Melnyk, L. Yu. (2017). Integration of education, science and production in the know-
ledge economy of the agricultural sector. Ekonomika APK, № 11, 67–73.
28. Kolpakov, V. M. (2016). Theoretical and methodological recommendations for impro-
ving the knowledge economy of the enterprise. Aktualni problemy ekonomiky, № 2, 8–1.
Gospodarka sieciowa: podstawy teoretyczne, tendencje i sytuacja na Ukrainie

Streszczenie
W artykule przedstawione są wyniki badań dotyczące teoretycznych podstaw
tendencji rozwoju sieciowej gospodarki.
Usystematyzowano właściwości gospodarki sieciowej (oszczędzanie na podziałce
produkcji, efekt pułapki, zewnętrzne sieciowe efekty, komplementarność i standardowość)
i podano ich charakterystyczne cechy. Rozpatrzono społeczno-ekonomiczny mechanizm
kierowania rozwojem ludzkiego kapitału, jaki powinien przebiegać na szczeblach państwa,
regionów, wspólnot terytorialnych, organizacji, przedsiębiorstw, gospodarstw prywatnych,
jednostek; odpowiadać naturze obiektów kierowania i procesom, i łącznikom między nimi
z docelową orientacją na wynik; mieć wsteczny związek, metodykę wyznaczenia efektyw-
ności i środki jej zapewnienia. Mechanizm ten powinien być dynamiczny, przygotowany
do wprowadzenia przemian w zależności od zewnętrznego i wewnętrznego środowiska.
Podkreślono, że walka między globalizacją i lokalizacją świadczy o nowych zasadach
wprowadzenia globalnych technologii informacyjno-sieciowych do systemów gospodarek
poszczególnych krajów, co można rozpatrywać jako nierównomierne i niejednoznaczne, lecz
jednak przekształcenie hierarchicznego kapitalizmu w społeczeństwo informacyjno-sieciowe.
Ustalono, że wzrost skali globalizacji, intensyfikacja jej procesów, narodzin ogólno-
światowej cywilizacji globalnego rozwoju konkurencyjnego wyznaczają konieczność
nowych koncepcji naukowych rozwiązania problemów gospodarczych. Zaznaczono,
że przed naszym państwem stoi zadanie połączenia zdobyczy gospodarki tradycyjnej
151
(przemysłowej) oraz informacyjnej (sieciowej), podstawą której jest wiedza, ze stopnio-

wym wzmacnianiem wagi i wpływu tej ostatniej.
Słowa kluczowe: sieciowa gospodarka, gospodarka wiedzy, globalizacja, rozwój in-

nowacyjny, system innowacyjny, formacja społeczno-ekonomiczna, mechanizm kierowania
rozwojem, kapitał ludzki, rynek IT
Network economy: theoretical fundamentals, trends and situation in Ukraine

Abstract
The theoretical fundamentals and trends in the network economy development
are discussedin the article.
The properties of the network economy (economy on the scale of production,
trap effect, external network effects, complementarity and standardness) are systematized.
Their characteristics are presented.
The socio-economic mechanism of managing the development of human capi-
tal is revealed. It should work at the levels of the state, regions, territorial communities,
organizations, enterprises, personal farms, and individuals; correspond to the nature of
management objects, processes and connections between them with a target orientation to
the result; have feedback, methodology for determining efficiency and resource support;
be dynamic, ready to make changes depending on the external and internal environment.
It is noted that the struggle between globalization and localization testifies to new
principles of introducing global information and network technologies in economies of
different countries. It can be considered as uneven and ambiguous, but still the transforma-
tion of hierarchical capitalism into an information and network society.
We stated that the growing scale of globalization, the intensification of its pro-
cesses, the emergence of a global civilization of competitive co-development determine
the need for new scientific approaches to solving economic problems.
Our statement is faced with the task of combining the achievements of traditional
industrial and information network (knowledge-based) economies with a gradual increase
in the weight and influence of the latter.
Keywords: network economy, knowledge economy, global studies, innovative development,

innovation system, socio-economic formation, development management mechanism, human
capital, IT-market
152
https://orcid.org/ 0000-0003-4158-1641
«Жива вода». Пасіонарії й непасіонарність

(декілька небайдужих розмислів у філософсько-українознавчому контексті
ХХ століття)
Анотація
У філософсько-українознавчій статті, крізь літературознавчу призму, дослі-
джується багатоаспектна аксіологічна проблематика мислення та буття репрезентантів
українського світогляду в тоталітарну добу. Окреслено антитетичні дихотомії між
світобаченням С. Єфремова, Ю. Яновського, що жили й творили і в підвладній
окупаційному режимові УРСР з одного боку, та митцями, які мешкали в центрі
тоталітарної імперії. Ідея «живої води» - назва однойменного роману Ю.Яновського ясно
окреслює цю філософему, а отже містить масштабний філософсько-українознавчий сенс.
Пасіонарність українського світогляду і поетики, прогностичність й перспективність
його актуалізації в сьогоденні також є однією з домінант пропонованої студії. Окремо,
на прикладі аналізу диспозицій тоталітарної критики, щодо роману Ю.Яновського
визначено антитезу між антиекологічною свідомістю окупаційного тоталітарного
мислення та вітчизняною екологічною свідомістю.
Ключові слова: пасіонарність, філософське українознавство, С. Єфремов,

К. Чуковський, Ю.Анненков, І. Репін, Ю. Яновський, сутність українського
трансцендентального світогляду
Помер Яновський Юрій… Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю

я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його
було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи… Чоловік
талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю… Вічна Вам пам’ять
і земля пером, друже й письменнику нещасливий. Хто ж сьогодні заробить
на Вашому сумному некролозі? Хто перелічить Ваші недоліки, хиби , Ваші
«злісні намагання» повалити державу робітників і селян… Хто покладе
собі за це гроші в кишеню? І. Л. чи якась ще інша графоманська потвора,

жорстокосерда, безжалісна й темна? Нарешті Ви перестали бути винуватим,
перестали заважати комусь і загрожувати хорошими п’єсами. Шаную Вашу
любов до народу і чесність [1, С. 356-357].
Актуальність теми. Українська пасіонарність – явище не
лише недосліджене, а й дуже складне. Тим більше, якщо вивчати його
з огляду на контекст тоталітарної доби. У цьому контексті бринять
постаті, які безкомпромісно, навіть на лаві підсудних, навіть на всуціль
сфальсифікованому процесі СВУзберегли своє духовно-інтелектуальне
єство, і люди, які зробили також вагомий внесок у світову культуру, але які
тимчасово зачарувалися облудою безбожницько-тоталітарної диявольщини.
Між ними існує як світоглядно-буттєва прірва, так і одночасно («парадокси
доби» як мовив Василь Симоненко) незримі, проте екзистенціально відчутні
містки україноцентричного Опору тоталітаризмові.
На наш погляд, завдання філософського українознавства ХХІ сто-
ліття полягає й у тому, щоби провести ясні грані, навіть на перше побіжне
сприйняття, тонконезримі лінії «дотикання-недотикання» між цими
універсаліями. Втім, ці межі необхідно означити. Відтак – узвичаїти.
«Школа на подвір’ї колишнього монастиря. Діти гуляють коло церкви.
А всі її стіни списані найогиднішими малюнками та відповідними словесними
коментаріями. Це – антирелігійна пропаганда, і вплив світської культури
(в монастирі живуть металісти). Але що робити з дітьми, щоб застерегти їх
од такої культури?... Отрута … вливається в дитячі душі і сіє розпусту.» –
зі страхом за українське майбутнє констатує акад. С. Єфремов (письмівка
усюди наша П. Я) [2, C. 211].
Проблематика вивчення цього комплексу питань є складною й з ог-
ляду на недослідженість першоджерел. Навіть тих, що є опублікованими.
Відтак – доступними сучасним вченим. Але – саме тому, що є складним –
є й привабливим для подальших досліджень. Екзистенціальні моменти
в житті науки, культури, історії народу, а зрештою,у житті кожної особистості
є моментами визначення. Є моментами здійснення вибору в екстремальних
умовах. Євангельська Істина: «Що «Так», то «Так», що «Ні», то «Ні», а все
інше від лукавого» означує справжність та хибність тверджень, ідей та
праведність або неправедність буття їхніх послідовників.
У своєму «Щоденникові» великий український гуманітарій, один із
організаторів і творців системної української науки в структурі, заснованої
гетьманом Павлом Скоропадським ВУАН, і яка, попри зміну влад від
154
П. М. Ямчук, «Жива вода». Пасіонарії й непасіонарність…
гетьманської, доби Директорії, підрадянської, пострадянської та вже доби

Незалежності, яка триває й дотепер, її перший віце-президент, акад. С. Єфре-
мов вже під час агресивного цькування організованого компартійно-гпушною
владою фіксує свій морально-психологічний стан, коли його цькування,
а головно – переслідування засадничих, що становили сутність ідей його
світобачення.
Істотно відмінну позицію від ідейного світу академіка С. Єфремова
щодо магістральної проблеми 1920-х років співпраці або не співпраці з тоталі-
тарною владою (про її визначальну сутність свідчить хоча б й знаме-
ните горьківське «3 ким ви, майстри культури», якраз приблизно о тій порі
й виголошене) зафіксував у своєму «Щоденнику» Корній Чуковський. Від
появи радянської влади у Петербурзі, що ще лишався столицею республіки
і у якому мешкав письменник зустрічаємо повторювані згадки про більш
або менш тісні контакти з владою: «У Луначарського. Я бачуся з ним хіба
не щоденно... Він аж вилискує від самозадоволення... мариться собі як якась
всесильна благосна істота... Страшенно любить свій підпис, так і тягнеться до
паперу, щоб підписати...» [2, т. 1., С. 89]. Запис датовано 14 лютого 1918 року.
У нотатках ми неодноразово зустрічатимемо подібні свідчення. Майже
завжди вони супроводжуватимуться точними, дотепними, часто дошкульно-
гострими спостереженнями над своїми співрозмовниками.
Проте, буде у «Щоденникові» К.Чуковського й те, чого за жодних –
відносно вільних чи абсолютно підневільних обставин буття не знайдемо
в діаріуші С. Єфремова. Запис від 22 квітня 1936 року: «Вчора на з’їзді сидів
у 6-му чи 7 ряду. Обернувся: Борис Пастернак. Я пішов до нього, взяв його
на передні ряди … раптом з’являються Каганович, Ворошилов, Андрєєв,
Жданов і Сталін. Що сталося із залом! А ВІН стояв трохи стомлений,
замислений та величний. Відчувалась величезна звичка до влади, сила і в той
самий час щось жіночне… Я обернувся: у всіх були закохані, ніжні… обличчя.
Бачити його – просто бачити – для всіх нас було щастям. До нього весь час
зверталася з якимись розмовами Демченко. І ми всі ревнували, заздрили, -
щаслива! Кожен його порух сприймали благоговійно…коли йому аплодували
він вийняв годинника (срібного) … і оказав аудиторії з… посмішкою – всі
ми так і зашепотіли. «Годинник, годинник, він показав годинник», і потім,
вже йдучи додому… знову згадували про цей годинник.» (слово ВІН –
К. Чуковського, курсив усюди наш. П. Я) [3, т. 3, С. 19].
Не хочеться, звісно, пригадувати в цьому контексті геніальну
філософему з поеми Тараса Шевченка «І мертвим і живим і ненародженим…» -
155
«раби, подножки, грязь Москви…», але в даному контексті є над чим

замислитись. Уявити собі, щоб у залі, серед «закоханих, ніжних облич»
при появі Сталіна, Андрєєва, Кагановича, Жданова та ще якихось Берії
й Молотова були обличчя Єфремова та інших його однодумців абсолютно
неможливо. Тим більше – те, щоби бачити обличчя Сталіна та його
«тонкошиїх вождів» було для них великим щастям. Так само не було
би щастям, бачити ці «прекрасні» обличчя, якщо би дожили звісно, для
мільйонів виморених голодом українських працьовитих селян.
На відміну від думок С.Єфремова, ці спостереження, втім як і саме
ставлення К. Чуковського до влади майже завжди залишались невідомими
візаві автора «Щоденника». Іманентність «Щоденника» С. Єфремова
(писаного лиш для себе) й «публічність» окремих фраз у «Щоденнику»
К. Чуковського тут ніби породжує парадокс, адже на перший погляд, думка
К. Чуковського про владу мала б стати їй відомою одразу ж, натомість думка
С. Єфремова мала б лишитись у таємниці. Насправді парадоксу немає, адже тип
поводження С. Єфремова був заснованим, як вже було зазначено, на виразних
морально-етичних лицарських домінантах, що були збережені українською
бароковою християнською провінційною громадою, у той самий час, коли
К. Чуковський репрезентував тип інтелігента метропольно-постпросвітницької
формації. Такий тип світогляду породжував особливий вид умовного протесту
і був характерним для всіх без винятку представників дореволюційної
інтелігенції Росії, які свідомо обрали шлях служіння радянському режиму:
«Блок пішов у кімнату - і ні за що, не дивлячись на мої мольби й Когана
(не хотів читати). Нарешті, вийшов й прочитав вірші Фра Філіппо Ліппі
латиною, без перекладу з упертим, але без виклику обличчям - Навіщо ви це
зробили? – Я помітив там червоноармійця ось з такою зіркою на шапці. Я йому
й прочитав. За декілька хвилин він казав, що там всуціль всі червоноармійці,
що зал зовсім порожній» (курсив наш П. Я) [3, т.1, С. 165]. «Червоноармієць»
для Блока у світоглядному вимірі був втіленням складної сполуки внутрішньо
давно очікуваного приходу «нової людини» вільної від традицій та звичаїв,
а головне від віри у Бога та її реального втілення у сучасності. Саме цю «нову
людину» Блок оспівав у поемі «Дванадцять». Доброзичливе ставлення Блока-
модерніста до появи нового радикально постітросвітницького типу людини
було зовсім не випадковим й для інших визначних поетів Срібного віку, які
відбивали світоглядні домінанти імперії доби занепаду: «Сологуб... дуже
схвально відгукувався про піонерів та комсомольців: «Все, що в них погане
це відджерельно російське» [3, т. 1, С. 336].
156
Видається закономірним, що саме схвалена до початку панування

радикального постпросвітництва і після появи оспівана інтелектуальними
лідерами метрополії попередньої доби «нова людина» стала уособленням
«нової влади», яка звільнилась від пут старої моралі. Внаслідок цього 1
Блок й інші ідеологи Срібного віку понад усе перед самими собою не хотіли
засуджувати «червоноармійця», адже таке засудження було б визнанням
краху його наріжних позицій та позицій його однодумців й послідовників.
Проте, існував й інший вимір проблеми. Як людина, що мала
справжній рівень культури й освіти (модерністи Срібного віку намагались
замінити цим рівнем духовність й віру в Бога), Блок не міг змиритись із
перспективою панування пророкованого його ідейними опонентами
«грядущего Хама». Читання латиною розкодувало таке ставлення до
«червоноармійця», а репліка «Я йому це читав» вказала на елемент
естетського презирства до нового володаря імперії. Але цей протест, як
і інші подібні до нього, лишився непоміченим, адже й обернений він
був не до інших, а до самого себе, на відміну від протесту С. Єфремова
можновладному П. Любченкові. Цей протест ми вивчали у попередній статті,
вміщеній у 5 числі часопису.
Схожу до блокового протесту за світоглядним наповненням
ситуацію знаходимо у доволі щирій мемуарній книзі «Щоденник моїх
зустрічей» відомого російського художника, що також сформувався у середо-
вищі Срібного віку Юрія Анненкова, чиїми друзями були Алєксєй
Толстой, Ісак Бабель і, звісно, Горький, Корній Чуковський та інші митці,
що були близькими до модернізму й сприйняли революційний світогляд.
Не випадково, що й сам Ю. Анненков походив з родини колишнього
народовольця, приятеля Леніна. Пояснюючи своє щире сприйняття
ідей радикального постпросвітництва у 1917 році він зауважує: «Ідеї
Інтернаціоналу були джерелом натхнення для нас. Війна, тобто масове
вбивство припиниться. Ми митці, поети, артисти всіх видів мистецтв,
простягали руку до товаришів усього світу...» [4, C. 136].
Окреслена ілюзія постпросвітницької метропольної інтелігенції
обґрунтовувалась химерним уявленням про майбутнє людства, але як
властиво химерам, вона, як і у випадкові Блока, швидко трансформувалась
у огиду й розчарування або у звичайний цинізм у ставленні до минулих
ілюзій. Причиною цього, на перший погляд, парадоксального процесу було,
1
Йдеться про ідеологічні мотиви, свідомо ігноруючи звичайний страх перед подібними людьми,
що його відчували інтелігенти революційної пори. Для ілюстрації - хоча б мемуарна проза 1970-х
років В. Катаєва.
157
серед іншого, ототожнення війни з традицією минулого, а не з практикою

майбутнього. Прогрес трактувався лише як синонім матеріального поступу.
Це також є характерною рисою модерністської у естетиці і постпросвітницької
за світоглядними диспозиціями метропольної інтелігенції Росії зламних років.
Український громадський світогляд, натомість, після століть згубних
чвар, саме практику духовного й дієвого миру не у віддаленому майбутньому,
а миру зараз і завжди висував як наріжну константу. Поезія Івана Мазепи
“Всі покою щиро прагнуть” та й дещо самозгубна щодо політичної
перспективи УНР діяльність її керманичів були, окрім іншого, зримим
підтвердженням саме такої світоглядної диспозиції, органічно притаманної
національній філософській парадигмі. Орієнтування на мир як на явище
духовне, а не матеріальне було ще однією рисою, що питомо відрізняла
провінційний український бароковий світогляд від метропольного
постпросвітницького. Певне, що філософія Блока, Сологуба, Аненкова
й частково Чуковського та інших була наслідком свідомої неуважності до
застережень Гоголя періоду «Вибраних місць...», і, водночас, загальної
орієнтації не на духовні скарби зневаженої малоросійської провінції2 а на, як
видавалось, «високі ідеї» постпросвітницької й декадентської Європи. Саме
тому, захоплення новими людьми й суспільними відносинами не могли не
обернутись на прямо протилежні.
Схожість бачення буття людини як лише матеріального, підкреслено
й відверто матеріального це не стільки протест з боку радянської інтелігенції
проти знищуваної, гнаної справжньої духовності, скільки справжня,
продиктована власним іманентним світобаченням позиція. Подібне
ставлення до перебування у світі слід вважати магістральним для філософії
та практики радикального постпросвітництва. Конфлікт між представниками
близької до цієї філософії інтелігенцією з одного боку, й народженими її
ідеями робітничою революцією та владою, слід вважати конфліктом ніяк
не світоглядним, а швидше конфліктом культурного плану, свого роду
конфліктом поведінкового характеру.
Протест Блока проти «грядущего Хама», який і був часто «новою
людиною» має й прямі причини, одну із яких змалював у згаданій мемуарній
книзі Ю. Анненков: «У 1918 році, після втечі червоної гвардії із Фінляндії,
я пробрався...щоб поглянути на мій дім. В ... сніговій пишноті стирчала на
його місці жахлива потвора... із поруйнованим дахом, вибитими вікнами...
Закрижанілі гори людських випорожнень вкривали підлогу. По стінах майже
2
Гоголь у XIX столітті в Петербурзі був чи не єдиним визнаним, але так і не почутим її репрезентантом.
158
до стелі замерзлими струменями жовтіла сеча і ще не стерлись помітки

вугіллям: 2 арш. 2 верш.,1 арш. 5 верш. Переможцем у цьому... чемпіонаті
червоногвардійців виявився кулеметник Матвій Глушков... шпалери зірвані...
залізні ліжка зведені... судомою, блакитні сервізи обернені на уламки.
Металічний посуд... доверху заповнений випорожненнями» [4, С. 128].
Таке ставлення мало, як це не дивно звучить, ідеологічну основу,
що засвідчує слово «буржуй» використане як звернення до власника
у записці. Якщо вдатись до аналогії, то подібна поведінка була буттєвою
екстраполяцією ідейних домінант, радикального постпросвітництва,
які вимагали масштабного й цілеспрямованого осквернення всіх, без
винятку, традиційних основ буття. І якщо осквернення церковних та інших
сакральних інституцій «інтелігентним» представникам радикального
постпросвітництва не здавалось чимось екстраординарним (хоча саме
із захисту християнського світогляду й етики слід було б почати), то
осквернення індивідуального помешкання, знищення свободи творчості
видається їм актом саме антисакральним. Ця кардинальна підміна понять
засвідчувала, крім іншого й те, що інтелігенція радянського світоглядного
типу всією своєю діяльністю готувала(у окремих випадках, не зовсім це
усвідомлюючи) торжество не ранньохристиянського або консервативно-
-барокового в українському інваріанті, а масофікованого типу людини. Термін X.
Ортеги-Гасета «людина-маса» здобув чи не найістотніше своє наповнення
саме у добу панування ідеології радикального постпросвітництва в СРСР.
Але після перемоги змальованих Ю.Аненковим сил народився
й протест проти їхнього владарювання. Прикметно, що цей протест
репрезентує у написаному в 1926-му, але вперше опублікованому
в московському журналі «Огоньок», в жовтневому числі від 2020 року
листі до наркома освіти А.Луначарського всесвітньо визнаний український
за світоглядом і естетикою художник Ілля Репін: «Милостивый Государь
Анатолий Васильевич! … Благодарю за любезные и настойчивые
приглашения меня в Петербург, с лестными обещаниями. Но я не поеду
в страну, где меня только грабили и никаких обещаний не выполняли. Если
Вы думаете, что я страдаю тоскою по Родине и готов на всякое положение
там, то ошибаетесь - моя родина не в Петербурге – СЛОБОДСКАЯ
УКРАИНА – ЧУГУЕВ – ВОТ МОЯ РОДИНА. Но и Чугуева больше нет.
И как это – бросить место, где устраивался почти 30 лет и свой целебный
источник променять на кипяченую невскую воду, годную, по выражению
англичанина Кларка, «только для стирки». С совершенным уважением…
159
Илья Репин» (вирізнення великими літерами – І. Ю. Репіна, письмівка усюди

наша. П. Я.) [5] .
Все ясно сказано. Але все ж – поміркуймо над світоглядно-
-етичними основами цього листа. Як випливає з контексту, радянська влада
в особі А. Луначарського й відрядженого до Фінляндії К. Чуковського
надзвичайно переймалася поверненням до СССР володарів думки імперської
Росії, щоби зміцнити свій авторитет. Так було в усі часи. М. Горького,
як відомо, привабити вдалося, І. Рєпіна – ні. Але якою ж була мотивація
у всесвітньовідомого художника для того, щоби не отримати пільг і статків
від російсько-більшовицької влади? Це ж було так по-сатанинському,
спокусливо – отримати на схилі літ безліч слави, пошани, матеріальних
пільг для себе і для своєї родини… Але мотивація відмови від цього була
для понад 80-літнього художника ясною й незмінною.
Такою ж, як і при владі російських імператорів Алєксандра ІІІ
і Ніколая ІІ, коли геній українського малярства, не спокусившись «звабами
і спокусами», як мовив свого часу Іван Вишенський, переїхав у найбільш
вільний край московсько-петербурзької імперії. До Фінляндії. Переїхав –
і чуттям художника – не помилився. В незалежній Фінляндії епохи Карла
Маннергейма він і дожив віку. Але в його духовно-інтелектуальному
бутті був провідний – гоголівсько-шевченковий світоглядний, іманентно
харківсько-чугуївський, а отже рєпінський мотив: «моя родина не в Петер-
бурге – СЛОБОДСКАЯ УКРАИНА – ЧУГУЕВ – ВОТ МОЯ РОДИНА».
Великими літерами цю провідну світоглядно-естетичну філософему вирізнив
не я. Її вирізнив автор картини «Запорожці пишуть листа турецькому
султанові», автор класичного й натепер портрета Тараса Шевченка, автор
багатьох етюдів, ескізів, замальовок із українського побуту й життя. І – автор
знакової для розуміння московської ментальності та суті буття цього народу
картини, де зображено як цар Іван Васільєвіч Лютий (Грозний) вбиває свого
сина. Картина ще одного великого живописця ХІХ століття, також уродженця
Слобідської України – Миколи Ге, де зображено як Петр І допитує свого сина
Алєксєя Пєтровіча, перед тим як приректи його на страшні муки та подальшу
страту перебуває в цьому ж семіотичному дискурсі.
З Україною, з українською духовно-інтелектуальною семіосферою,
чугуєвець Ілля Репін, так само як і чернігівець Микола Ге, який свідомо,
так само як і Володимир Короленко повернувся вже у зрілому віці з Санкт-
-Петербурга до України духовно й інтелектуально не поривав зв’язків за
жодних, а в першу чергу за несприятливих для неї, соціально-історичних
160
обставин. А води оспіваної імперськими нахвалятелями Нєви на думку

англійця Кларка, що її поділяє Ілля Репін, придатні «лише для прання».
Тобто – як живлюще джерело їх розглядати не доводиться. В цих словах
знову бринить, але вже сатирично-викривальний гоголівсько-шевченковий
антиімперський мотив. Україна як Фінляндія, а не в жодному разі імперський
Петербург – рідні геніальному митцеві світового рівня, але пригнобленої
тимчасово чужинцями країни.
Втім, слід окремо підкреслити, що особисто до А.Луначарського,
зовсім не українофоба – відомі ж його статті й промови на захист
урочистостей і вшанування ювілеїв Тараса Шевченка й української ідеї – Ілля
Репін не мав жодних претензій. Свідченням цьому є поважливе звертання
з вживанням великих літер: «Милостивый Государь Анатолий Васильевич!».
Що ж до, як комусь може здатися, «дивного» формулювання І. Репіна:
«Но я не поеду в страну, где меня только грабили и никаких обещаний
не выполняли», то тут маємо ще один потужний аргумент на користь
спостережень вітчизняного митця. Майбутній перший російський лауреат
Нобелівської премії з літератури Іван Бунін у точнопронизливих «Клятих
днях» занотовує: «З під-гори йде юрба хлопців із балалайкою:
Мы ребята, ежики,
В голенищах ножики,
Любим выпить, закусить
В пьяном деле пофорсить…
Думаю: «Ні, большевики розумніше будуть панів із Тимчасового Уряду!

Вони недарма все більш нахабніють. Вони знають свою публіку» [6, С. 202].
Появу нової етики нової радянської людини переконливо підтверджує
життєва замальовка К. Чуковського. Пишучи про процес комуністів-
-розтратників він занотовує: «У всьому цьому...мене вразило одне.
Виявляється, люди так страшно люблять вино, жінок ... розваги, що через
таку нудну нісенітницю – йдуть на найжорстокіші судові катування... хіба
ж піти у Ермітаж не більше щастя? Невже ніхто їм не сказав, що... читати
Фета - це солодше будь-якого вина... російський розтратник знає, що лиш
є в нього державні гроші, значить, слід бігти у поганий кабак, наливатись до
блювоти поганим вином, цілувати нафарбованих дуреп ... й, насолодившись
таким вбогим й бездарним «щастям» потрапляти у лапи нудних слідчих,
суддів, прокурорів» [3, С. 359-360].
Із цитованого уривку, так само втім, як із фрагменту мемуарів
Ю. Анненкова чи поведінки А. Блока випливає, що негативне ставлення
161
до панування в суспільстві соціального типу людини-маси зумовлювалось

у радянської інтелігенції іманентною відразою не до її обездуховленості
й виведення у ранг моральних найнижчих матеріальних потреб, а лише
відсутністю культурного рівня. При цьому по-постпросвітницькому
«забувалось», що будь-яка культура завжди є наслідком певного типу
духовності, видом сакрального наближення до Бога. В такій семіосфері
уродженець українського Чугуєва перебувати не міг. А якби міг – не став би
всесвітньо визнаним Іллею Рєпіним.
Людина-маса саме тому й не могла стати культурною й освіченою,
що отримавши від ідеологів радикального постпросвітництва (Ніцше,
Маркса та інших) симулякр сакралізованого права на тотальну владу ad fon-
tes була позбавлена істинної основи та навіть самого прагнення її здобути
шляхом духовно-інтелектуального самовдосконалення, а часто й просто
боялася наближення до сакральної справжності іманентно відчуваючи, що
таке наближення призведе її до усвідомлення невідповідності її самої тому
соціальному становищу, яке вона посідає. Міркуючи категоріями ідейного
світу Григорія Сковороди це був страх перед самовикриттям несродної
своєму іманентному єству праці. Войовнича агресивність й безбожництво
можуть пояснюватись і цим світоглядним чинником.
Слід особливо відзначити, що ідеологи радикального пост-
просвітництва уважно стежили за тим, щоб процес знеособлення, а відтак
і розкладу людини-маси тривав у всіх вимірах безперешкодно й призводив
до позбавлення наріжних людських рис у індивідуальності. К. Чуковський
спостеріг: «Мещеряков (комуніст і радянський чиновник П. Я) ...вимагав,
щоб кицьку отруїли, а собачок прогнали і безжально пускав їм дим у ніс,
що викликало гнів усього санаторію. Він один із верховних володарів
санаторію... він погрожував, що напише поганий відгук якщо кицьку не
знищать... завідуюча їдальнею... привітала одну іменинницю з днем ангела
Дружина Мещерякова розлютилась: в радянській установі ви не смієте навіть
вимовляти слово ангел» (письмівка усюди наша П. Я.) [3, С. 471].
Масофікація особистості, як системна стратегія, що спрямована
на втрату людиною рис духовно-інтелектуальної неповторності, на
знеособлення індивідуальності через позбавлення не лише віри у Бога,
але й любові до всіх Його створінь, виховування ненависті до Заповідей
Христових і всієї сфери сакрального у радянський період ставала всеохопною
й протистояти їй могла не беззахисна в релігійному й інтелектуальному
розумінні людина-маса, яка сама була жертвою цієї стратегії, навіть
162
займаючи владне положення у суспільстві, а, навпаки, індивідуальність, яка

була б озброєна цілою гамою духовно-інтелектуальних знань, а відтак – була
б іманентно незалежною від будь-якої нещодавно вигаданої ідеології.
Ненависть описаного К. Чуковським комуніста до безневинних тварин
і слова «ангел» є не лише знаковою, а й такою, що вказує на провідну рису
радикального постпросвітництва: боротьбу до повного знищення із Богом
і «малими сими». Чим беззахиснішою була тварина, людина, народ зрештою саме
християнство як релігія любові й прощення, тим інтенсивніше вони нищились
владою, яка очевидно відчувала, внаслідок своєї ретельно приховуваної
справжньої природи, що з жертвами кривавої, проте минущої сваволі завжди
перебуває Бог. Звідси ненависть тимчасовців до всього беззахисного, вандалізм
у храмах і геноцид стосовно людей або беззахисних тварин.
Про те, що означена вище світоглядна диспозиція не є випадковою,
а співчутливе ставлення до тварин розглядається ідеологами радянського
постпросвітництва як засадничо злочинне свідчить і такий маловідомий факт.
Він оприявнився в ганебній історії цькування у 1947 році Л.Кагановичем за
прямим наказом Сталіна та підвладними їм радянськими письменниками
Ю.Яновського. Декларованою причиною принижень одного з найбільших
українських новелістів – автора новаторських романів «Майстер корабля»,
«Вершники», «Чотири шаблі» стало написання ним роману «Жива вода».
Втім, цькування мало ще один важливий світоглядний аспект. У кількох
великих розгромних статтях, що їх вміщувала того року «Літературна
газета» як одна зі страшних ідейних хиб твору поставала вірна дружба
одного з героїв з … песиком. І Л.Санов, і М.Сидоренко й інші провідні
й не дуже критики одностайно таврували і цю образну картину, і цього героя
і самого митця, що дозволив собі її зобразити. У статті «Розмова по щирості»
М.Сидоренко зауважував, спочатку цитуючи роман: «Цуцик замерз. Це була
Мушка. Лікарка піднесла її і неодмінно хотіла стати перед нею на коліна.
«Дивись, – сказала жорстоким голосом Тоня – ось як вимірюється вірність».
Як мусимо розуміти це місце. Чи значить це, що за Ю. Яновським, чисті
незаймані почуття слід шукати лише в світі тваринному? Але ж інакше це
місце зрозуміти важко. Песик Мушка став у романі символом такої вірності,
на яку, коли вірити автору роману нездатні люди [7, C. 2].
Ідеї М. Сидоренка, певне, що невипадково, виявились близькими
і Л.Санову, який після нищівного аналізу вищенаведеної сцени зауважив:
«Ми невипадково так докладно зупинились на цьому епізоді…саме тут
слід шукати виразу основної морально-філософської позиції автора.
163
Скептицизм, іронічне ставлення до людини, якась хвороблива невіра в благо-

родство людської натури – усе це закономірно привело письменника до
ідеалізації собачої вірності як явища… перед яким людина може тільки
схилятися… у романі цей епізод переростає у зловісне узагальнення: собака
стає ледве чи не моральним взірцем для людини. А чи це єдиний приклад,
коли Ю.Яновський віддає … перевагу тваринному світові перед людським
колективом? Пригадаймо ту роль, яку в долі колгоспниці Ганни відіграє
чорногуз Халимон. Адже, за задумом автора, чорногуз Халимон має бути чи не
основною втіхою в тяжкій вдовиній долі… Цікаво, що Халимон… є учасником
в життєвих турботах основних героїв роману. Та справа, звичайно, не лише
в собаці Мушці, чорногузі Халимоні, бичкові Капуті, які сталисвоєрідним
втіленням доброчинності.» (письмівка усюди наша П. Я.) [8, С. 2].
Так само знущально про позитивне зображення тварин у «Живій
воді» Ю.Яновського відгукнувся в «Доповіді на Пленумі СРПУ» від
25 вересня 1947 року Голова Спілки радянських письменників України
О. Корнійчук. Навіть сам цей факт знімає щонайменші сумніви щодо
неважливості, другорядності даного питання для радянсько-російського
окупаційного, щодо України та її моралі й моральност,і режиму. Ідеологія
безжальності та жорстокості щодо «малих сих» панувала, користуючись
тогочасною термінологією - «на всіх фронтах». На ідеологічному фронті –
найперше, викриваючи націю хліборобів, що з рослинним і тваринним
світом жили в згоді й любові ще від прадавньотрипільських часів. Ідейні
концепти Л.Кагановича, Л.Санова, М.Сидоренка правили О.Корнійчукові
за взірець. Не викликає сумнівів, що обидва критики не лише розвинули
цитовані вище ідеї московського постпросвітництва 1920-х років, зафіксовані
у «Щоденнику» К.Чуковського, а й перевели їх із побутового на ідеологічно-
-настановчий рівень.
Л. Санов з позицій безбожницького радикального постпросвітництва
цілком слушно вказує на те, що подане Ю.Яновським зображення тварин
як питомої значущої частини українського, трипільського ще хліборобсько-
-селянського універсуму є «виразом основної морально-філософської
позиції автора». Виразом, не лише неприйнятним для російсько-
-радянського варіанту постпросвітництва, а й таким, що, вочевидь, знецінює
підвалини фарисейської облуди, знецінює саме беззахисною любов’ю
беззахисної людини до всього беззахисного живого. Живого як творіння
Божого. Відтак, позиція Л.Санова є цілком зрозумілою. Невипадковим
є й твердження радянського критика (інтелігента за посадою, але не за
164
духом, не за моральними якостями й принципами) про те, що шанобливе

ставлення героїні «Живої води» до Мушки, точніше – до її вірності людині
це «злочинне узагальнення».
Це справді так, якщо керуватись логікою, згідно з якою щира
беззастережна відданість і вірність людині, людяності, піклування про
все живе, що його створив Бог і Який на це настановив – є «злочинним»,
є «неморальним». А «моральним» у цій схибленій логіці тоді виступає –
вчинок Іуди, пам’ятник якому, як відомо, планувала поставити у 1918 році
московсько-більшовицька влада. Зрада батьків дітьми і дітей батьками
вже не сприймалась як явище виняткове. Швидше – як обов’язкова норма
суспільної поведінки. «Моральними» з такого погляду є пам’ятники
хлопчику-зраднику батьків – Павлику Морозову, встановлені по всьому
СССР. Не применшуючи гріха його страшного вчинку, все ж акцентуємо на
головному. На Євангельському: «А тим, хто спокусить малих сих, краще би
було, щоби вдягли їм на шию млинові жорна і кинули в море». Малих –
і розумом. І серцем. І віком. Павлику Морозову було, здається, 13 років. А от
його спокусникам – набагато більше.
«Злочинність» вірності і відданості так само була характерною і для
Німеччини 1933-1945 років, де сакралізувалась влада, що ґрунтувалась на
прямо протилежних до християнства засадах. Л.Санов вказує, зокрема, на
нібито «іронічне ставлення до людини» з боку Ю.Яновського. Насправді
йдеться про страх критика як репрезентанта ідеології фальшивого
«соціалістичного» гуманізму перед відродженням гуманізму справжнього.
Гуманізму христонаслідувального, іманентно притаманному українському
національному світогляду від Володимирових часів. Саме цей істинний
український гуманізм Володимира-Хрестителя і страшить Л.Кагановича,
Л.Санова та їхнього натхненника – Сталіна. Страшить тому, що брехня,
фарисейство, симулякри, в які би фальшиві шати вони не обряджалися -
завжди минущі. А зневажені, на перший погляд, Істини – вічні. «Камінь,
який відкинули будівничі – став наріжним». Вічна Євангельська Істина.
Як випливає із вище цитованих сентенцій, ще однією наріжною
диспозицією міркувань Л.Санова виступає, дещо символічно, якщо брати
до уваги образ чорногуза як архетип національного фольклорного начала –
виявлене заперечення присутності в соціалістичній сучасності птаха –
трансцендентального символу українського минулого і майбутнього. Л. Санов
точно спостеріг іманентну єдність архетипу чорногуза і архетипу вдовиної
долі, що появилась у дискурсі української як народної, так і фахової прози.
165
Слід відзначити, що зовсім недарма автора критичної статті турбує те,

що «Халимон є учасником у основних турботах героїв роману», адже, на
архетипно-міфологічному, підсвідомому й свідомому рівнях така промовиста
деталь вказує на незнищенну трансцендентальність світоглядних диспозицій
українського родинно-громадського начала в дискурсі репресованої багато
разів Голодоморами й фальшуванням базисних світоглядних констант
національної христоцентричної ідентичності.
Так само важливим зі філософсько-українознавчого погляду
є й протиставлення в статті Л.Санова «колективу» та «тварин». Автор
статті навмисне забуває, що «колектив» є поняттям штучно привнесеним
в українське буття, оскільки така психологія, така ментальність ніколи не була
притаманною українцям-індивідуалістам. «В своїй хаті, своя правда, і сила,
і воля…» - мовив найбільший з наших поетів-філософів. Хата – це не лише
будинок, не лише домівка, а й усе те, що довкола нього. Поле, сад, город, хлів.
Тварини є питомою, ще від Трипілля, частиною семіопростору буття
хліборобської української нації. Л. Санов як один із ідеологів радикально-
-атеїстичного постпросвітництва в УРСР недарма підсумовує власні
звинувачувальні міркування про роман Ю.Яновського з яснопромовистою
назвою «Жива вода» остаточним засудженням спроби автора роману подати
тварин і птахів як «своєрідне втілення доброчинності». З огляду на весь
світоглядний дискурс радикального постпросвітництва ця ідея не лише ясно
виявляє очуженість навязуваних українському світогляду ідеологем, а й –
не меншою мірою – відчуженість симулякрів «соціалістичного гуманізму»
від питомо української екологічної свідомості. Тієї, де рослини, птахи,
тварини, люди жили в гармонійному Саду. Наслідування Едемському Саду,
а відтак – Саду Божественних Пісень Григорія Сковороди – теж сад ідей
Юрія Яновського.
Про те ж що від ідеології агресивного нищення духовного, а відтак
і фізичного буття треба було захищати не лише «прямих ворогів» нової
моралі й суспільства, а навіть членів Політбюро ЦК ВКП (б) – найвищого
владного ареопагу в тоталітарному СССР подає вагоме свідчення у спогадах
«Так було» Анастас Мікоян. Описуючи час, коли у 1920-ті роки тяжко
захворів його маленький син він пригадує свою розмову із лікарем, який
несподівано припинив лікувати дитину: «Він приїхав. Я спитав у нього,
чому він перестав лікувати дитину. Відповідь була для мене абсолютно
приголомшливою. Якщо ви станете на державну позицію, – сказав він, – то
погодитесь, що я чиню вірно. Ваша дитина у .. безнадійному стані...Якщо
166
я буду продовжувати їздити до неї, це стане лиш беззмістовним витрачанням

часу, який я можу більш доцільно використати для лікування інших
важкохворих дітей.... Спочатку я був просто обурений і збентежений такою
відповіддю. Потім, подумавши, зрозумів, що у його словах є логіка. Сказав,
що претензій до нього не маю». (письмівка усюди наша П. Я.) [9, С. 221].
Перша емоційна жива і нормальна реакція батька на слова лікаря, що
репрезентує ідеологію радикального постпросвітництва і саме тому забуває
про свій прямий обов’язок саме як лікаря, зовсім не випадково після роздумів
(адже батько є вже репрезентантом і активним прихильником саме такої
ідейної системи) змінюється на схвалення його позиції. Симулякр Істини
(«в його словах є логіка») підмінює в його свідомості не лише християнську
мораль, а й завдає руйнівного удару по звичайним батьківським почуттям.
Член Політбюро ЦК ВКП(б) виявляється безсилим пояснити бодай не іншим,
а, принаймні самому собі чому він хоче захистити не якихось невідомих
йому дітей, а свого власного сина і, врешті «для того, щоб трохи заспокоїти
дружину» просить свого секретаря ...знайти іншого лікаря, у якого принципи
відданості компартійній ідеології, будуть відмінними від його попередника.
Дитина, до речі, виявилась далеко не безнадійно хворою й невдовзі одужала.
Із наведених вище фактів випливає цілком аксіоматичний висновок
про те, що ще більше, ніж дитина А. Мікояна феноменальної постаті духовно-
-інтелектуального лікаря потребувало суспільство, яке перебувало під тиском
тотального варіанту ідеології радикального постпросвітництва. Відсутність
такої постаті у якості домінуючої стала одним із впливових чинників
фатальної для людини взагалі перемоги антисакральних сил і введення
у спокусу великої кількості людей, які стали слугами постпросвітництва
швидше з інтелектуального примусу, ніж за свідомим вибором. Руйнація
української органічної, ще середньовічно-барокової зв’язки між духом
і розумом стала фатальною не лише для УРСР, а й для всього СРСР.
Підсумовуючи сказане. Як було узвичаєно в барокових поетиках,
слід у висновкові завершити пропоновану концепцію тим, з чого й починали
наші міркування. В чому проявляється пасіонарність нації та знакових її
репрезентантів? Певне – в тій трансцендентальній живій воді, яка, даруймо
мимовільно-знакову тавтологію, живить осушену чужими ідеологіями,
тоталітарно-окупаційними режимами, спричиненими ними техногенними
катастрофами землю. Землю, яка має народжувати майбутнє. «О, земле,
геніїв роди!» - свого часу вигукнув автор «Сонячних кларнетів». Філософська
метафора живої води полягає у незримій і водночас – нездоланній основі,
167
що нею є віра в Бога. А з неї й походить любов та збереження його творінь:

рослини-тварини-людини. На цьому рівні й відбувається головний бій
«чоловіцтва зі звірством» (І.Франко). У наведених вище й проаналізованих
міркуваннях акцентовано на провідному – без поваги і любові до зневажених
і беззахисних творінь Божих годі сподіватися на вселюдське щастя чи просто
щасливе буття кожної людини. Проголосити і ствердити цю нібито очевидну
істину було, як видно, надто непросто в часи системної підміни одвічного-
минущим, а Істини – олжею.
Література
1. Довженко О. Щоденник. – К.: «Знання». – 2019. – 399 с.
2. Єфремов С.Щоденник 1923-1929. – К.: «Рада». – 1997. – 702 с.
3. Чуковский К. Дневники. В 3-х томах. – М.: « ПРОЗА и К». – 2012.
4. Анненков Ю. Дневник моих встреч. «Захаров». – М.: 2001. – 510 с.
5. Максименков Л. Битва за Бунина. // Огонек №42, 26 октября 2020.
6. Бунин И . Окаянные дни. – СПб. : «Азбука-Классика» – 2003. – 320 с.
7. Сидоренко М. Розмова по щирості. // Літературна газета від 28 серпня 1947 року.
8. Санов Л. Націоналістичними манівцями // Літературна газета від 18 вересня
1947 року.
9. Микоян А. И Так было // М.: «Вагриус». – 1999. – 637 с.
„Żywa Woda”. Pasjonariusze i bez pasji

(kilka nieobojętnych refleksji w kontekście filozoficzno-ukrainoznawczym XX wieku)
Streszczenie
W artykule filozoficzno-ukrainoznawczуm, przez pryzmat literacki, zaprezentowane
są wyniki badań wieloaspektowych problemów aksjologicznych myślenia i bytu przedsta-
wicieli ukraińskiego światopoglądu w dobie totalitaryzmu. Idea „żywej wody” (tytuł powieści
Y. Yanovskyego o tym samym tytule) wyraźnie zarysowuje tę filozofię i dlatego zawiera
wielkoskalowe znaczenie filozoficzno-ukrainoznawcze. Pasja ukraińskiego światopoglądu
i poetyki, przewidywalność i perspektywy aktualizacji – to dzisiaj także jedne z dominant
proponowanego opracowania. Osobno, na przykładzie analizy dyspozycji krytyki totalitarnej
dotyczącej powieści, antytezę między antyekologiczną świadomością totalitarnego myślenia
okupacji a wewnętrzną świadomością ekologiczną określa Y. Yanovsky.
Słowa kluczowe: pasja, ukraińskie studia filozoficzne, S. Efremov, K. Chukovsky,

Y. Annenkov, I. Repin, Y. Yanovsky, istota światopoglądu ukraińskiej transcendencji
168
„Living Water”. Passionaries and non-passionarity

(several not indifferent reflections in the philosophical-Ukrainian context of the 20th century)
Abstract
In the philosophical-Ukrainian studies article, through a literary prism, the multi-
faceted axiological problems of thinking and being of the representatives of the Ukrain-
ian worldview in the totalitarian era are investigated. Antithetic dichotomies between
the worldview of S. Efremov and Y. Yanovsky, who lived and worked insubject to
the occupation regime of the USSR on the one hand, and on the other, artists who lived in
the center of the totalitarian empire. The idea of “living water” - the title of the novel of
the same name by Yu. Yanovsky clearly outlines this philosophy and therefore contains
a large-scale philosophical and Ukrainian studies meaning. The passion of the Ukrain-
ian worldview and poetics, predictability and prospects of its actualization today are also
one of the dominants of the proposed study. Separately, on the example of the analysis of
dispositions of totalitarian criticism concerning the novel, the antithesis between the anti-
ecological consciousness of the occupation totalitarian thinking and the domestic ecologi-
cal consciousness is defined by Yu. Yanovsky.
Keywords: passion, philosophical Ukrainian studies, S. Efremov, K. Chukovsky,

Y. Annenkov, I. Repin, Y. Yanovsky, the essence of Ukrainian transcendence worldview
169
https://orcid.org/ 0000-0003-4158-1641
NarodowyUniwersytet Sadownictwa, Humań
Філософія саду та садівництва

в контексті реалій ХІХ- ХХІ століття
Написати проекти пам’ятників на майданах.

Сади – фруктові на майданах і вулицях – принципіально
Олександр Довженко. «Щоденник» [1, С. 307-308]
Я пропоную план саду.

Мене провалили.
Виступаю на пленумі комсомолу.
Мене слухають. Потім закон приймають,
щоб я не думав багато про себе.
Я – мрійник.
Я реконструюю місто перший
Олександр Довженко. «Щоденник» [1, С. 326]
Сорадуйся і сострадай.
Тільки через жалість,
страждання
людина зостається людиною,
а не каменем
з викарбуваними на ньому
письменами законів людських.
Олександр Довженко. «Щоденник» [1, С. 326]
Анотація
В пропонованій увазі читачів статті у різноманітних аспектах філософсько-
-українознавчого характеру досліджується феномен філософії саду та садівництва.
Зосібна, йдеться про трансформацію та наріжні домінанти тривання філософії саду та
садівництва від середньовічно-барокових джерел через світогляд і художню творчість
двох велетів українського ХІХ століття – Миколи Гоголя та Тараса Шевченка. Від
поглядів на сад і садівництво, висловлених в епістолярії та літературній образності
автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки», від трансцендентального Шевченкового

«І мертвим і живим, і ненародженим в Україні і не в Україні сущим моє дружнє
посланіє» й класичного «Садок вишневий коло хати» до розуміння та змалювання, вже
в ХХ столітті, української філософії саду й садівництва в естетичному та морально-
-етичному універсумові Довженкової «Зачарованої Десни». Крім того, одним із
потужних джерел пізнання філософії саду і садівництва у ХХ столітті є нещодавно
опубліковані повною мірою «Щоденники» українського генія кінематографу
світового масштабу. Акцентується на тому, що семіосфера саду і садівництва від
дитинства і до розквіту була засадничою для Олександра Довженка. Образи саду та
садівничих у його кінематографічних шедеврах ясно засвідчують справедливість цієї
думки. Окрему увагу у статті приділено вивченню філософії саду, буття садівничого
й садівництва, проявленій у творчості геніального поета ХХ-ХХІ століть Ліни
Костенко. Актуалізовано й проаналізовано твори, присвячені цій багатоаспектній
проблематиці. Трансцендентальність українського розуміння філософії саду,
садівництва, садівничого становить концептуальний базис пропонованої розвідки.
Ключові слова: філософія саду і садівництва, сад, хата, Микола Гоголь, Олександр
Довженко, філософсько-естетичний та морально етичний універсум «Зачарованої
Десни», філософія саду Ліни Костенко, світогляд, естетика, поетика
Постановка проблеми. Ідея осмислення філософії саду і саді-

вництва, філософії садівників та всього, що прямо чи й опосередковано
пов’язано з цим проблемно-тематичним універсумом, постала у мене тоді,
коли я повернувся до Умані і почав працювати в Уманському національному
університеті садівництва. Трохи згодом, у полтавських «Філософських
обріях» вийшла моя стаття на цю тему. Після її публікації у декого виникали
сумніви. Мовляв: філософія японського саду – є. Філософія корейського
саду є. Так само як і філософія китайського садівництва. А чи може
бути і чи є українська філософія саду і садівництва? Такими сумнівами
я ніколи не переймався. Достеменно знаю, що в українській культурі, яка
трансцедентально має світовий масштаб і значення, завжди були, є й будуть
сковородинівський «Сад Божественних пісень», завжди буде Шевченків
«садок вишневий коло хати», завжди буде «Сад нетанучих скульптур»
Ліни Костенко. Про народнопоетичні джерела української філософії саду
і садівництва годі, внаслідок очевидності, й говорити.
172
П. М. Ямчук, Філософія саду та садівництва…
Юрій Барабаш привертає увагу до філософеми українського

садівництва та постаті Садівничого, до універсалій гоголівського одвічно-
-барокового Саду в наступний спосіб. Очима Івана Аксакова 1854 року
українсько-російський дослідник стверджує: «Я заглянув до саду … там така
творилася краса у цій густолистій темноті, що я просто злякався її звабливості
і мерщій вийшов». І далі: «Доволі великий, тінявий, на англійський кшталт,
сад, надзвичайно занедбаний, іде від дому до великого ставка, який заріс
очеретом… На другому боці ставка… різноманітні дібровки: дубова, кленова,
липова, березова, оцтового дерева тощо. Тут Гоголь хотів влаштувати стежку
навколо по дібровах. Смак до садівництва письменник успадкував від батька.
«Я і тепер такий самий, як і раніше, палко охочий до саду, – пише він матері
у березні 1827 року. . – Попри все, я ніколи не залишу це витончене заняття.
Воно було улюбленою справою татуся... Серед багатьох мандрів Гоголь
не знаходив часу для «цього витонченого заняття», але пізніше, буваючи
у Василівці, віддавався йому з великим захопленням, навіть висадив гай
на околиці села, за церквою… «Старий дідівський сад»… на смак усіх
українських садків гармонійно зливався з новими посадками; Гоголь намагався
зберегти елементи певної втаємниченості, асиметрії, що їх так цінував батько –
це цілком збігалося з його алпасним смаком…. Тому, висаджуючи нові
дерева… брав у руку кілька камінців і кидав навмання – так визначалися місця,
де треба копати… Незабаром рідний український ландшафт залишиться тільки
в пам’яті. Попереду було холодне каміння та сіре петербурзьке небо» [2, с. 99].
У досі неосмисленому, проте, питомо визначальному не лише для
пізнання епохи, а й для всього трансцендентального розуміння феномену
українства «Щоденникові» Олександр Довженко мовить: «З великою
приємністю працюю над літературним сценарієм «Мічурін». Я розпочав сю
роботу перед війною і зараз повернувся до неї, як до теплої рідної хати…
Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин?
Які нелюди придумали отсе знущання над почуттям людським? Ну, цур
йому. Пишу про… борця великої і рідної мені ідеї: облагородження…
народу радянського через сади… Так, отже, ні. Виявляється, що се «уход
от действительности, могучий навлечь на себя… » і т. ін. А між іншим, мій
фільм… сказав би радянському (всім) глядачеві… багато більш, ніж усі наші
камери тортурів на екрані, «іменуємі» фільмами на воєнному матеріалі,
з вбивствами дітей, жінок, і криком, жахом і жорстокістю, і що їх і так
пребагато в нашому житті. Про людину, про життя, про труд і благородство
великої мети» (письмівка усюди наша. П. Я.) [1, с. 197].
173
«З великою приємністю працюю над літературним сценарієм

«Мічурін». Я розпочав сю роботу перед війною і зараз повернувся до неї, як
до теплої рідної хати» – мовить у щоденнику-сповіді Довженко. Філософеми
«тепла рідна хата», «війна» (цей концепт з огляду на іманентне протистояння
генія тоталітарним, геноцидним щодо України й українства ідеологіям
і практикам має багатовимірні проекції), «сад = життя в цвіту» є провідними
універсаліями для всього його феномену. І – головне – семіосфера саду
як «повернення». Саме перебуваючи у стані властивому геніям – стані
передчуття глобальної катастрофи – ІІ Світової війни – Олександр Довженко
починає роботу над сценарно-кінематографічним осмисленням не величі
агресії радянських військ, яка, згідно з переконаннями комуністичних
ідеологів на чолі зі Сталіним мала підкорити людство у переможній війні,
і, вже тим більше – не має на меті автор «Землі» оспівування німецько-
-фашистського тотального наступу на Україну. Навпаки, Довженко міркує
над загальним осмисленням філософії буття – відомо ж, що без неї жоден
справжній твір мистецтва не відбудеться. І – в цьому ціннісно-смисловому
контексті – вічної та одвічної філософії саду і садівничого. Наголосимо,
«Війна» для Довженка – це не хронологічний час 1941-1945 року. Це опір
будь-якому загарбникові України, будь-якому з нищителів її духовно-
-національної ідентичності. Цей український Опір знищенню для Довженка –
не лише на фронтах боротьби з гітлеризмом. І – не тільки на тотожних їм
страхітних засіданнях московських українофобних агресорів. Розгромне
засідання Політбюро ЦК ВКП(б) на початку 1944 року було лише частиною
цієї глобально-винищувальної війни проти іманентно доброзичливої
філософії українського Саду і садівництва, яку репрезентував Довженко.
Архетип «тепла хата» дорівнює в Довженковій філософії архетипові
українського саду, що його він має намір відтворити для майбутніх
поколінь у своїй майбутній кінокартині. І – не менш вагоме. Тепло рідної
материнської, батьківської хати, не лише тотожне теплу українського саду
та рук садівничого, а й є тотожним філософемі повернення. Сад і хата –
всеосяжна альтернатива поневоленню, руйнації й війні у будь-яких вимірах.
«Альтернатива барикад» як метафорично, по-філософському мовила Ліна
Костенко. До проведення аксіологічних асоціацій та паралелей між її
світоглядом та поетикою в указаному проблемно-тематичному контексті
ми ще звернемось у цій статті, а зараз зупинимо увагу на ще одній вагомій
філософемі Довженкової філософії саду. Митець-мислитель був переконаний,
що, коли поруч квітує Сад, людина стає іншою, шляхетною у своїх
174
думках і помислах: «Не розумію, як можна під квітучим деревом убити

людину. Гадаю, що під розквітлою яблунею не можна навіть лаятись…» –
в найглибшому сенсі правдомовить Олександр Довженко, в своєму не лише
для себе писаному прозовому шедеврі – «Зачарованій Десні» [3, с. 33]
Повернення до рідної домівки, до рідного саду, до рідної України
стало, на жаль, нездійсненою мрією Олександра Довженка. На чужині,
особливо на тій чужині, яка свідомо збиткується з твоєї Батьківщини, немає
ані рідної хати, навіть, якщо ти власними руками її побудував, ані рідного
саду, навіть якщо ти власними руками його посадив. «Їдьмо додому. Це вже
чужа хата» – одному нерозумному хлопцеві сказала найбільший Вчитель
в його житті. Звісно, сад на чужій землі буде квітувати й приносити плоди,
але він ніколи не буде вповні садом Садівничого. Не буде саме тому, що
зростатиме на чужій землі, з чужого ґрунту, серед чужих людей. Це буде сад,
але не сковородинівський «Сад Божественних пісень». Це буде сад, але плоди
його не стануть життєдайними для всього світу. І – це не менш вагомо –
для українських «і мертвих, і живих, і ненароджених.». Одухотворена
Довженкова філософема повернення і в цьому виявляється.
Філософія Довженкового Саду і садівництва – це філософія
українського Опору тоталітарно-чужій українству добі. Осмислення цього,
Довженкового напряму філософії українського трансцендентального
садівництва є вагомим спрямуванням вітчизняної філософії саду –
садівничого-садівництва. Довженко відчуває українське Древо як питому
частину світового Саду. Відчуває як особливу універсалію, що спроможна,
навіть у несадівничі часи, здійснити ніби неможливе – облагородити
принижений та майже знищений у своєму єстві народ. Облагородити через
сади. «Мій фільм… сказав би радянському (всім) глядачеві… багато більш,
ніж усі наші камери тортур на екрані, «іменуємі» фільмами на воєнному
матеріалі, з вбивствами дітей, жінок, і криком, жахом і жорстокістю, і що їх
і так пребагато в нашому житті». Вдумаймось. Як митець-візіонер Олександр
Довженко, ясна річ, не лише констатував вже й тоді йому зрозумілу
катастрофу масофікованого «кінематографу» (телебачення тоді ще не набуло
такого всеохоплюючого поширення), а й розумів, так само як барокові митці-
-мислителі, якими повинні бути ліки від вживлюваних у масову свідомість
«фільмів на воєнному матеріалі, з вбивствами дітей, жінок, і криком, жахом
і жорстокістю, і що їх і так пребагато в нашому житті».
Філософія саду і садівництва є альтернативою, яка, чи не єдина,
й може врятувати не лише кінематограф, а й культуру загалом, людське
175
в людині й людстві від спочатку пропаганди у різних формах, а потім

і повсякчасно-буттєвого утвердження людиноненависництва. Навіть
тоді, коли ця пропаганда, обряджена в оманливі шати заперечення
людиноненависницької ідеології. Не показом «вбивств жінок, дітей, криком,
жахом, жорстокістю», а – навпаки – плеканням садів у всіх сенсах цього
поняття можна перемагати зло. Все інше – лукаве фарисейство, метою якого
є примноження зла. Геній Довженка виявляється й у відкритті цієї Істини.
Сад, як і кожна рослина в ньому, повинен мати своє коріння.
Садівничий-садотворець «Життя в цвіту» («Мічуріна») ясно вказує
на те, що без плекання коріння жоден сад не лише не квітуватиме і не
плодоноситиме, а й просто не зросте: «Світе мій, чому любов до свого
народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе
знущання над почуттям людським?». Сказано в глуху сталінську добу –
19 січня 1944 року. Осмислимо. Довженко не лише як великий митець,
а саме як мислитель-садівник не просто не може зрозуміти, а й усім своїм
єством митця-провісника, митця-мислителя не сприймає тоталітарний
симулякр, що вимагає, кажучи метафорично, – від кожного древа правічного
українського Саду відмовитись, від свого коріння, від своєї сутності. А отже –
всохнути. Філософський подив та гнів Олександра Довженка – він і в цьому
виявляється. Творення Саду згідно з філософією Довженка це: «про людину,
про життя, про труд і благородство великої мети».
Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь
В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті не фатальних змін
Він був старий і ще раз обновлявся
І він спитав: – Чого ж ти не прийшла

У іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала – Ти мені один
о цій порі, об іншій, і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод,

І не робить з плодів твоїх набутку
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
176
Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –
Сад шепотів пошерхлими губами
Якісь прощальні золоті слова (письмівка усюди наша. П. Я.)
[4, с. 51].
Саме такою є філософсько-естетична, морально-етична візія саду

в творчості Ліни Костенко. З огляду на це слід на компаративному рівні
осмислити бодай кілька знакових паралелей з філософією Довженкового
саду. Осмислити, тримаючи в думці ще одну філософему Ліни Костенко:
«Я на планеті дерево людське, Мене весь час підрубують під корінь»
[1, с. 188] Так міг би мовити про себе і Олександр Довженко як знаковий
представник всього українського народу «підрубуваного під корінь» не лише
геноцидно-голодоморного ХХ, а й будь-якого іншого століття.
Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика – не мріяв і Жюль Верн.
Кипить у нас в артеріях сучасність.
Нас із металу виклепав модерн.
Душа належить людству і епохам.
Чому ж її так раптом потрясли
осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,
і руки матері, що яблука внесли?! [4, с. 47].
В «Мадонні перехресть» Ліна Костенко з мудро-іронічною гіркотою

промовляє до «живих і ненароджених»:
Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли,

Що ці тварини вже на світі зникли!
Зникають зубри, вивелися коні,
зникають річечки і оболоні
Червона качечка і сіра пташка каня, –
І ті вже під загрозою зникання,
І ті вже під загрозою зникання!
А ми усе звикаєм до звикання [5, с. 66].
До однієї з провідних концептуальних тем своєї творчості –

філософії буття українського саду – митець-мислитель Олександр Довженко
повертався завжди. Запис у «Щоденникові» від 5 квітня 1948 року: «ЖИТТЯ
В ЦВІТУ» Ось уже кілька років тягнеться моє «Життя в цвіту». Я написав
його як повість і як п’єсу. Я вистраждав його як кольоровий фільм, видушив
і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму.
177
Потім, коли з таким граничним трудом було зроблено, коли картина стала
жити і радувати навіть натасканих снобів, я потрапив у дивовижну… смугу
її обговорень на художній раді великій. Потім міністр кудись бігав з нею
і кожного разу вимагав все нових і нових купюр… Тепер мене вже знову
розпинає кіноорганчик… Я наступив на горлянку і задушив всі мої плани,
всі мрії плани про п’єси, про мій рідний край, про Дніпро, і тепле повітря,
і ніжні береги моїх річок, про вічне свято просторів. Я повинен нехтувати,
заперечувати створене, ненавидіти те, чим захоплювався, що утворене
з багатьох тонких компонентів… А серце болить. І часто, йдучи від столу
після цілого дня трудів, я озираюсь на зроблене – як його нікчемно мало.
А втома така, неначе цілий ворочав каміння в неспокої. Як би знову не бути
кимось удареним за що-небудь. О жорстокість, я пізнав тебе» [1, с. 307–308].
Занотовано вже після 31. І. 1944 року. В цій філософемі, в цьому
багатовимірному концепті Довженко не лише твердо позначує майбутню
кінокартину як «ЖИТТЯ В ЦВІТУ», а й означує власну філософію квітіння
саду в прозі та в драматургії («Я написав його як повість і як п’єсу»).
Універсум «Життя в цвіту» автор бачить у різнопланових художньо-
-образних семіосферах втілення. Повість (кіноповість – ще один
новаторський жанр, подарований Довженком світовій культурі) була
важливою для його новаторства. Але – ще більш важливим для кінорежисера
й маляра Довженка було те, щоби кольоропис, живопис українського Саду
забуяв барвами на світовому кіноекрані: «Я вистраждав його як кольоровий
фільм, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупо-
го бюрократизму» (письмівка наша П. Я). Під евфемізмом «тупий
бюрократизм» ясно простежуються погрози московських чиновників,
на кшталт сумнозвісного беріївського крику при розправі на Політбюро:
«Мы вам мозги вправим!». І безстрашне Довженкове: «Багато хто хотів
мені вправити мізки, товаришу Берія!». Садівничий завжди опиратиметься
нищенню Саду в чому це нищення не виявлялося б і які б загрози для його
творчості та для нього особисто воно не становило.
Але життя в одвічній тривозі за «життя в цвіту», тривозі, пропущеній
через власне серце (як не згадати сковородинівську філософію серця,
Юркевичевий кордоцентризм та поетичну філософему Пантелеймона
Куліша: «над серце в мене висоти нема» як трансцендентальну основу
Довженкової філософії й поетики) не могло не датися взнаки. Для самого
себе констатує Олександр Довженко: «А серце болить. І часто, йдучи від
столу після цілого дня трудів, я озираюсь на зроблене – як його нікчемно
178
мало. А втома така, неначе цілий ворочав каміння в неспокої. Як би знову

не бути кимось удареним за що-небудь. О жорстокість, я пізнав тебе».
Український геній світового масштабу, немов античний Антей був відірваним
від рідної землі. Від рідної Сосниці. Від рідних садів. Через це боліло в нього
серце. Саме тому видавалось йому «нікчемно малим» зроблене. Саме тому –
«падала ваготою» втома на відкрите сприйняття дійсності».
Сад – духовно-інтелектуальна столиця України. «Місто
Київ – сад. Київ – поет. Київ – епос. Київ-історія. Київ-мистецтво. Київ –
поема» (курсив наш П.Я.) [1, с. 310]. Так трактує Сад як сакральну, а тому
й державну столицю Русі-України Олександр Довженко. Із Києва-саду
«проізростають», згідно з містким висловом мудрої матері українського генія
світового масштабу, і «Київ-поет», і «Київ-епос», і «Київ-історія», і «Київ-
мистецтво», і «Київ-поема». А власне – вся нездоланна – як український
вічний Сад – трансцендентальна Україна. Володимир – Хреститель –
одночасно Володимир Великий заснували цю провідну концептуальну
філософему русько-українського буття.
Завдяки такій Довженковій відданості рідній українській землі,
предковічному родоводу, незламності московський «міністр кудись бігав…
і кожного разу вимагав все нових і нових купюр». В обороні україно-
центричної філософії саду Довженко вистояв. Але коштувало світовому
кіномистецтву, українській культурі, а особливо – йому особисто це надто
дорого: «Я наступив на горлянку і задушив всі мої плани, всі мрії плани
про п’єси, про мій рідний край, про Дніпро, і тепле повітря, і ніжні береги
моїх річок, про вічне свято просторів». Ще зі шкільного курсу української
літератури всім відома геніальна повість «Зачарована Десна».
Втім, з огляду на сказане, велетом світової культури не може не
постати риторичне питання: якби не задушливі обставини, чи не оспівав би
він так само як оспівав Десну у прозі, у кінематографі, в малярстві «Дніпро,
і тепле повітря, і ніжні береги моїх річок, про вічне свято просторів.». Ясна
річ – оспівав би і в кольорові, й в музиці – в усьому синтезові мистецтв,
які Довженкові, тією ж мірою, що й античним митцям, були підвладними.
Тільки-от античним митцям не був відомий кінематограф як синтез усіх
цих мистецтв, а автор «Землі» й «Життя в цвіту» цим мистецтвом володів
досконало. Таке оспівування – теж філософія триєдності тривання Саду –
Садівничого-Садівництва. Для розуміння того, що саме втратила не лише
вітчизняна і світова культура від непояви Довженкових творів «про мій
рідний край, про Дніпро, і тепле повітря, і ніжні береги моїх річок, про вічне
179
свято просторів» слід лише актуалізувати в свідомості назву останнього,

нездійсненого задуму митця під всеосяжною назвою – «Поема про море».
Саме поема в кінематографі могла би стати ще вищим жанром
утвердженим генієм від відкритої ним кіноповісті. Але під нищівно-
окупаційним тоталітарним тиском сталося не так: «Я повинен нехтувати,
заперечувати створене, ненавидіти те, чим захоплювався, що утворене
з багатьох тонких компонентів», – гіркотою й болем констатував Довженко,
перебуваючи, немов староримський володар дум, стоїк Марк Аврелій –
«на самоті з собою». Бачення поеми як твору невіршованого, а як твору
більшого й вищого від формальних обмежень запропонував у ХІХ столітті
інший український велет світового масштабу – Микола Гоголь. Яким би
став Сад Довженкових кінематографічних Поем, якими би постали і як би
розвивалися Древа в цьому мисленнєво-образному Саду, якими були би квіти
й плоди у цьому Саду можна, з різною мірою вірогідності, лише припускати.
Повертаючись думками до «Зачарованої Десни», світоглядно
пригадуючи та в образах осмислюючи чернігівсько-сосницькі, деснянські
літа, Олександр Довженко промовляє до сучасних йому юних і прийдешніх
читачів: «До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти
з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. А сад,
було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть,
гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля.
А соняшника, а маку, а буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки
не насадить наша невгамовна мати. – Нічого в світі так я не люблю, як
саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі
всяка рослиночка, ото мені радість, любила проказувати вона» (письмівка
усюди наша П. Я.) [3, с. 16].
Осмислення філософії Саду як трансцендентальної основи духовно-
-інтелектуального буття – це Сад його Матері. Його праматерів і прабабусь
Сад, який рухом і розвитком формує світобачення й світоосмислення
близьких та далеких духовно-історичних епох національного світобуття
Древа життя – від насіння до квітіння й плоду не лише семіосфера
садівництва як вагомої універсалії в цій семіосфері.
І ще один, не менш важливий, концепт. «Проізростати» з рідної землі
може тільки те, що посаджене в неї добрими, дбайливими й одвічними, від
діда-прадіда, руками. Тільки тоді, і лише тоді, завдяки повсякчас появленому
Господньому Диву, народжуватиметься «всяка рослиночка». Народження
180
всього сущого на Землі – це завжди неосягнене минущим розумом, Господнє

Диво. Чи рослини, чи пташини, чи тварини, чи людини.
Лист Олександра Довженка до Матері від 13 квітня 1947 року:
«Драстуйте, дорога моя старенька мамо! Христос Воскрес! Не вдалося, на
жаль, приїхати до Вас на Пасху, робота грішна не пускає… поздоровляю
з празником Пасхи. Я пригадав отут на самоті всі паски, що Ви колись
пекли нам… заклинаючи ті паски од недоброго ока… І треба правду
сказати – добрі паски уміли Ви виготовляти, пошли Вам Бог життя до ста
літ» [1, с. 566] 1947 рік. Сталіни, берії, нквд, політбюро, імперії, визнання
й невизнання… Було в житті всесвітньовідомого Довженка головне:
«Драстуйте, дорога моя старенька мамо! Христос Воскрес! Поздоровляю
з празником Пасхи». Неповторний, ні з чим незрівняний смак Маминих
пасок, духовно-буттєвий смак пасок. Пасок, захищених Маминою молитвою
до Господа-Вседержителя, «од недоброго ока».
Певне ж, ці Мамині, освячені молитвою до Господа паски,
вберегли сина від «недобрих очей», яких так багато й заздрісно спозирали
на переможний шлях сина української сосницько-чернігівської землі.
«Не вдалося, на жаль, приїхати до Вас на Пасху, робота грішна не пускає».
1947 рік. Всім «пересічним громадянам» уже все давно зрозуміло. А Син
прагне не на «Пєрвоє Мая» і, тим більше, не на «Сєдьмоє Ноября», а саме
на Великдень приїхати до Матері. Термін «грішна робота», яка «не пускає»
Сина до Матері, який позначує весь тоталітарно-безбожницький режим, що
не пускає українців до Матері-Церкви. «Грішною» є будь-яка робота, що не
відповідає Заповідям Господнім.
Самота у славі. Самота в Москві. Самота при людях і далеко від
людей. Самота далеко від рідної чернігівської Сосниці. Далеко від Мами.
Загальновідомо: кіноповість «Зачарована Десна» була опублікована у виданні
Довженкових творів, яке вийшло друком після відходу автора із земного
буття. Відомий дослідник творчості Довженка Роман Корогодський зазначає:
«Вперше, кіноповість «Зачарована Десна» була опублікована 1956 року
в часописі «Дніпро» (№ 3, 1956 рік), але книжки Довженко так і не дочекався.
Та й «Україна в огні», «Щоденник» за життя О.П. Довженка не видавалися.
Книжка «Зачарована Десна» прийшла до читачів по смерті автора – через
рік» [6, с. 568].
Постає закономірне питання: чого саме боялися тоталітарні
«нищителі й гонителі» (промовиста філософема ще одного українського
незнаного й досі генія – Володимира Свідзінського) нехай не у затаврованій
181
Сталіним та його поплічниками «Україні в огні», а в кіноповісті, де не

містилось ані антисталінських, ані антирадянсько-антирежимних закликів
до повалення існуючого ладу? Чому лише після смерті Довженка вдалося –
до речі, з текстуальними вилученнями – надрукувати автобіографічну
кіноповість про дитинство автора «Землі»? З віддалі літ – відповідь
очевидна. Саме трансцендентальна пам’ять про садівництво, любов до
Матері як садівничої, любов до Матері-Берегині, яка остерігаючи від лихого
слова і лихої дії правічні традиції навіть в глухі безбожницькі часи пекла
«добрі паски», була страшнішою для окупантів духу й буття українства, ніж
вигадані ними самими нібито українські кровожерні заклики й дії. Тому й не
допускали цензори до читачів правду.
А правдою – правдомовною Істиною була Пам’ять про те, як «гарно
і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо –
геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що
робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте.
Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля» іманентно була і є страшнішою
для них від будь-яких вигадок, тому що несе в собі Істину. Істина – завжди
сильніша від облудної олжі. Джерелом Істини є Бог, а батьком брехні
є той, хто, капостячи, – Вседержителя завжди боїться. Тому філософія саду
і садівництва – це завжди плекання Істини, яка, пробиваючись крізь, нібито
неподоланний «асфальт» брехні, мов тендітна рослинка завжди прагне до
світла. Через це – констатує Довженко – ««гарно і весело було в нашому
городі!». А весело й гарно буває тільки тоді й там, де людина почуває себе
в гармонії із землею, з предками, з сучасними й прийдешніми поколіннями.
Саме цей зв’язок є застережником від того, щоби людина не стала бездумним
перекотиполем, не втратила саму себе.
Підсумовуючи сказане. Довженкові сади малярських, прозових,
кінематографічних ідей, в яких буяють різні музикальні, живописні та
образотворчі барви, Довженкові сади біля кіностудій, чи в Києві, чи на
нелюбій йому Потилисі на «Мосфільмі», де він працював у примусовому
вигнанні з України, саме від сосницького, чернігівського – материнського
саду й городу, як його продовження, походять. Від їхнього неперебутнього
квітіння. Буяння квіту та подальша щедрість плодів неможливі без філософії
материнського садівництва: «Чого тільки не насадить наша невгамовна
мати. – Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб
проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість,
любила проказувати вона». Гармонія української землі, українського буття
182
на рідній, ні в кого не загарбаній, а на загарбаній землі духмяного квіту та

щедрого й корисного плоду ніколи не зросте, на власній предковічній землі, де
кожна рослинка «проізростає» з предковічного ґрунту з любов’ю людини та за
ласкою Божою становить ще один потужний універсум української особливо-
-трансцендентальної філософії саду і садівництва. Це ще й досі неосмислений
у соціально-гуманітарних науках. Феномен досі непізнаної України.
1. Довженко О. Щоденник. (1941-1956). Київ: «Знання». 2019. 399 с.
2. Барабаш Ю. Не відверну лиця. Штрихи до літературної автобіографії. Київ:
«Темпора». 2013. 746 с.
3. Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. Київ: «Веселка».
1995. 575 с.
4. Костенко Л. Річка Геракліта . Київ: «Либідь». 2011. 336 с.
5. Костенко Л. Мадонна перехресть. Київ: « Либідь». 2011. 112 с.
6. Корогодський Р. Велика містерія: життя після смерті. Післямова. Примітки //
Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. Київ: «Веселка».
1995. С. 550-573.
Filozofia ogrodu i ogrodnictwa w kontekście realiów XIX i XXI wieku

Streszczenie
W artykule przedstawiono w różnych aspektach filozoficznych fenomen filozofii
ogrodu i ogrodnictwa. W szczególności chodzi o przekształcenie i podwaliny kontynuacji
filozofii ogrodu ze źródeł średniowieczno-barokowych poprzez światopogląd i twórczość
artystyczną Mykoły Gogola i Tarasa Szewczenki. Podkreśla się, że semiosfera ogrodnict-
wa od dzieciństwa do prosperity była fundamentalna dla Ołeksandra Dowżenki. Obrazy
ogrodu, ogrodników w jego filmowych arcydziełach wyraźnie świadczą o słuszności tej
opinii. Szczególną uwagę w artykule poświęcono badaniu filozofii ogrodu przejawiającego
się w twórczości poetki z XX-XXI wieku Liny Kostenko. Prace poświęcone tematowi
wieloaspektowego zagadnienia zostały zaktualizowane i przeanalizowane. Transcend-
encja ukraińskiego rozumienia filozofii ogrodnictwa stanowi koncepcyjną podstawę pro-
ponowanej eksploracji.
Słowa kluczowe: filozofia ogrodu i ogrodnictwa, ogród, dom, Mykoła Gogol, Ołeksandr
Dowżenko, filozoficzno-estetyczne i moralno-etyczne uniwersum Zaczarowanej Gumy
filozofia ogrodu Liny Kostenko, światopogląd, estetyka, poetyka
183
Philosophy of the garden, horticulture and horticulture in the context of spiritual

and existent reality of the 19th-21st centuries
Abstract
In the article, the phenomenon of philosophy of a garden and gardening is in-
vestigated with regard to various aspects of philosophical-Ukrainian character. The trans-
formation and cornerstones of the continuation of the philosophy of gardening and hor-
ticulture from medieval-baroque sources through the worldview and artistic creativity of
two giants of the Ukrainian 19th century, Mykola Gogol and Taras Shevchenko, are of
particular importance here. From the views on the garden and horticulture, expressed in
the epistolary and literary imagery of the author of “Evenings on a farm near Dykanka”,
from Shevchenko’s transcendental “Both dead and alive, and unborn in Ukraine and not
in Ukraine, my friendly message” and the classic “Cherry Orchard” houses to the under-
standing and depiction, already in the twentieth century, of the Ukrainian philosophy of
gardening and horticulture in the aesthetic and moral-ethical universe of Dovzhenko’s
“Enchanted Gum”. In addition, one of the powerful sources of knowledge of the philoso-
phy of gardening and horticulture in the twentieth century is the recently published full
“Diaries” of the Ukrainian genius of the world cinema. It is emphasized that the semio-
sphere of gardening and horticulture from childhood to prosperity was fundamental for
OlexanderDovzhenko. The images of the garden and gardeners in his cinematic master-
pieces clearly testify to the validity of this opinion. Particular attention in the article is paid
to the study of the philosophy of the garden, the existence of horticulture and gardening,
manifested in the work of the genius poet of the 20th-21st centuries Lina Kostenko. Works
devoted to this multifaceted issue have been updated and analyzed. The transcendence of
the Ukrainian understanding of the philosophy of gardening and horticulture is the concep-
tual basis of the proposed exploration.
Keywords: philosophy of garden and horticulture, garden, house, Mykola Gogol, Olek-
sandr Dovzhenko, philosophical-aesthetic and moral-ethical universe of “Enchanted Gum”,
philosophy of Lina Kostenko’s garden, worldview, aesthetics, poetics
184
https://orcid.org/ 0000-0003-4158-1641
Віталій Іванович Рибчак
https://orcid.org/ 0000-0002-9362-9486
МаксимМиколайовичІсаєнко
https://orcid.org/ 0000-0001-5704-9110
ДВНЗ «Одеський державний університет внутрішніх справ», м. Одеса
Odeski Państwowy Uniwersytet Spraw Wewnętrznych, Odessa
Феномен Володимира Свідзінського

в аксіологічно-буттєвій парадигмі
вітчизняного літературного процесу
(філософсько-українознавчий аспект)
Анотація
У пропонованій статті увага зосереджена на проблемі вивчення феномену
творчої присутності визначного українського поета Володимира Свідзінського
в дискурсі 1920-30-х років. Акцентовано, що в тоталітарних соціально-історичних
обставинах творчість поета перейшла у особливу категорію притаєного буття митця,
ставши іманентним, на далеку перспективу спрямованим, чинником тривання
справжнього, вільного від ззовні нав’язуваних ідеологом та соцреалістичних
стереотипів вітчизняного літературного процесу. Проведено паралелі між світоглядом
і поетикою В. Свідзінського та О. Мандельштама. На прикладі компаративного
аналізу знакових поезій обох митців визначено, що стоїцистична відстороненість та
екзистенціальне осамітнення від тоталітарної реальності, не вберігши їх життя від
загибелі під час радянських репресій зберегли їхні феномени для подальшого розвитку
літератури як вільного мистецтва слова. Також особливу увагу в статті приділено
увагу теоретичним питанням осмислення дихотомії «філософ-митець слова».
Ключові слова: Володимир Свідзінський, поет, філософія, українське мистецтво

слова, підтекст, контекст, архетипно-образна семіосфера, аксіологічно-буттєва
парадигма творчості.
Актуальність теми. Феномен української словесності – явище

неперебутнє. Особливо – якщо осмислювати його в річищі світової
філософії та філософії культури зосібна. На наше переконання, саме Дух
Господній вберіг і – через збереження унікальності українського слова
трансцендентально береже духовність, інтелект українців, а отже – саме буття
української нації від руйнування й тотального знищення впродовж численних
випробувань і багатьох, м’яко кажучи, несприятливих століть. З огляду на це,
маємо право вести мову про особливі універсалії буття вітчизняного слова,
які, за головним рахунком, й визначають сутність присутності українства
в світовій духовно-інтелектуальній семіосфері. Внаслідок цього, слід
окреслити грані словесного феномену в українській культурі, усвідомити
співмірність філософії в словесному мистецтві та мистецтва слова при
висвітленні філософських універсалій. Доктор філологічних наук, професор
Н. М. Шляхова, міркуючи про сутність провідних шляхів до пізнання
Істини на прикладі творчості багатолітнього об’єкта зацікавлень її наукових
студій поставила перед собою концептуальне питання: «Ким був Бахтін –
філософом чи філологом? І на сьогодні це питання лишається риторичним…
Сам вчений на питання «Ви були більше філософ, ніж філолог»… відповів:
«Філософ, ніж філолог. І таким залишився по сьогоднішній день. Я філософ.
Я мислитель». [1, С.266] Ці спостереження філолог і, – так само як і М. Бах-
тін, - філософ-філолог Н. М. Шляхова висловила у одній, із на жаль, останніх
своїх праць під назвою «Бути - означає бути для іншого і через нього - для
себе». Антропологічна теорія літератури М. Бахтіна». Саме філософсько-
-філологічна, а отже – філософсько-українознавча проблематика постає, коли
осмислюємо заявлену у заголовку тему нашого дослідження.
Ким був Володимир Свідзінський більше: філософом чи поетом-
-мислителем? Які семіотично-рецептивні поля він творив у першу чергу:
образно-емоційні чи ціннісно-смислові? Це питання можна осмислити, якщо
не побіжно прочитати, а глибоко-вдумливо вчитатися у двотомник його
творів. При такому глибокому вчитуванні перед реципієнтом його творчого
доробку постає неозорий Володимир Свідзінський.
Постановка проблеми. В цьому контексті зазначимо й наступне.
Професор Н. М. Шляхова невипадково привертає увагу до багатовимірної
семіосфери, оприявненої в творчості філософа-філолога М. Бахтіна. Митець
слова, а особливо такий як В.Свідзінський є в широкому сенсі поняття –
вченим, прискіпливим, але в той самий час неупередженим дослідником як
минулого, так і сучасності. Як філософ – він завжди пізнає світ і себе самого.
186
П. М. Ямчук, В. І. Рибчак, М. М. Ісаєнко, Феномен Володимира Свідзінського…
Втім, пізнає синтезуючи як емоційно-ірраціональний, тобто одухотворений,

так і раціональний тип пізнання. Провідною точкою перетину цих семіосфер
у його феномені є дарована Богом особлива інтуїція, яка часто втілюється
в образно-прогностичних візіях. Звідси й дар пророцтва. Такий, наприклад
як у Тараса Шевченка чи Василя Стуса1. У В. Свідзінського цей особливий
дар втілюється завдяки масштабному та повсякчасному пізнанню рідної
й світової культури2, багатоаспектному та неординарному його втіленню
в власній та перекладацькій образності.
Указане пізнання потребує різноаспектних інтерпретацій, які завжди
ґрунтуються на засадах високої культури сприйняття поетом-мислителем
скарбів та знакових надбань цивілізації. В феномені Свідзінського ці
аксіологічні домінанти іманентно присутні. Вітчизняний митець-мислитель
вільно – завдячуючи блискучому знанню мов, веде невимушений і вічний
діалог з Гесіодом, Арістофаном, Адамом Міцкевичем, Овідієм, Янкою Купала,
Міхаїлом Лєрмонтовим… І – головне – творить власні неповторні світи, де
поетична образність має глибинно-трансцендентальні філософські сенси.
Втім, ще з часів Сократа, філософ повинен мати ще одне відчуття
дійсності. Йдеться не просто про критичне її осмислення, а про критично-
-іронічне (рідше – критично-саркастичне) вивчення та змалювання її
основних домінант чи персоналій тоді, коли вони є сутнісно протилежними
одвічним нормам національної, суспільної моральності та тісно пов’язаним
із ними особистим морально-етичним принципам самого автора. У колі
перекладацьких зацікавлень Володимира Свідзінського невипадково
присутній Аристофан. Його класичні комедії «Хмари», «Жаби», «Оси»
1
Згадати, наприклад, пророче Стусове: «Народе мій, до тебе я ще верну…».
2
На жаль, донині маловідомо, що В.Свідзінський є не лише геніальним поетом та талановитим
перекладачем, а й глибоким вченим-етнографом (праці «О ковровом ткачестве в Подольской
губернии», «Ткацкий промысел в Подольской губернии»), фольклористом (праця «Народні
українські пісні про останню світову війну»), театральним критиком та мистецтвознавцем
(«Робітники в режисерській лабораторії»). І це тільки ті його труди, які на сьогодні вдалося
врятувати з мороку забуття. Зазначимо, що вказані вище наукові праці вміщено в найповнішому
на цей час двотомному виданні «Володимир Свідзінський. Твори». Зосібна в 2-томі вказаного
видання опубліковані стаття «О ковровом ткачестве в Подольской губернии» [2, т. 2, С. 331-342],
масштабна наукова розвідка, яка має всі ознаки монографічного дослідження «Ткацкий промысел
в Подольской губернии» оприлюднена в цьому ж томі [2, т. 2, С. 342-400]. Фольклористична
студія В.Свідзінського під назвою «Народні українські пісні про останню світову війну» [2, т. 2,
С. 400-405] не може не зацікавити фахівців з філософського українознавства вже ІІІ Тисячоліття.
Так само як і погляди митця-мислителя на естетику театрального мистецтва. Праця «Робітники
у режисерській лабораторії» вміщена у згаданому виданні [2, т. 2, С. 405-417] Навіть при
побіжному прочитанні цих аналітичних трудів постає потреба появи низки наукових досліджень
феномену В.Свідзінського саме як масштабного вченого-українознавця, в семіосфері зацікавлень
якого у різних аксіологічних аспектах, перебував універсум української культури як невід’ємної
частини світової цивілізації.
187
містять той самий емоційно-смисловий струмінь, що й аналізована нами

нижче поезія. Узагальнено мовлячи: викриття деспотії й демагогії як її
питомого ґрунту в перегукові між Стародавньою Грецією та сучасною
В.Свідзінському тоталітарною добою, що в ній тимчасово перебувала
Україна і є цією семіосферою, що сполучає морально-етичні засади
великого старогрецького драматурга і великого українського поета ХХ сто-
ліття. Іронія або й сарказм виступають провідними засобами викриття
деспотії та демагогічної машкари як в комедіях Аристофана, так і в поезії
В. Свідзінського «Нищитель рабства, темряви гонитель…»
Так само як і Аристофан, В.Свідзінський безстрашно визначив,
об’єкт для викривальної сатири серед сучасників. Цим об’єктом став
Сталін3. Людину, яка здатна не лише проглянути, але й вдуматись в про-
читане удавано-панегіричний тон поезії ввести в оману ніколи не зможе.
На наш погляд, духовна філософема зі Святого Письма «гірким словом
своїм посміюся», що її, згідно із його волею, викарбовано на надмогильному
камені Миколи Гоголя, якнайкраще роз’яснює суть думки українського генія
ХХ століття. І, не менш, в книзі Йова дарована людям, Господня Істина: «Бог
не відкидає непорочного і не підтримує рук злочинців. Він ще наповнить
сміхом вуста твої та губи твої радісними вигуками. Ті, що ненавидять тебе
вберуться в сором і наметів нечестивих не стане». [Біблія, Книга Йова, Гл. 8].
Якщо пам’ятати ці духовні філософеми, які, ясна річ, були відомими
сину подільського священика – українському християнинові Володимиру
Свідзінському, то стає очевидним, що вітчизняний митець-мислитель ясно
розумів і по-провісницькому усвідомлював на чиєму боці в кривавих реаліях
окупаційної доби є Бог і кого Він проведе крізь випробування у майбутнє,
а хто порине у вічний морок забуття:
Нищитель рабства, темряви гонитель

Ослона миру, вірний друг труда,
Чиє ім’я ненавидить гнобитель,
Чия рука – напасників узда.
О, Сталін наш! Як твій Кавказ могучий,

Здіймаючись, над світом ти стоїш,
Спокійно чорні розтинаєш тучі,
Джерела думки творчої живиш.
3
« И меня только равный убьет…» - процитуємо, дещо забігаючи наперед, Осипа Мандельштама.
Саме тому, В.Свідзінський не міг обрати об’єктом будь-якої своєї поезії ані Молотова, ані
Постишева чи Берію. Геній завжди усвідомлює масштаб свого дару. Так само, як масштаб
злочинів тих, кому він за своєю природою протистоїть.
188
Народів братніх з’єднана держава

Круг тебе квітне радісно – землі
Щасливий край, і на твоїм чолі,
Як оболок весни, сіяє слава [2, т. 1. С. 286].
Наголосимо, тільки неглибоким критикам із новітньої доби, які

стоять осторонь потреби читати й вглиблюватись у твір чи творчість
митця-мислителя, враховуючи соціально-історичний контекст часу, в якому
йому довелось творити, може здатися, що в наведеній вище поезії митець-
-мислитель, а цей твір був написаним на вимогу Ю.Яновського з метою
надання дозволу до видання книги поезій В.Свідзінського в 1940-му році,
уславлює Сталіна. Зазначимо, що поет так і не надав, а неважко здогадатись,
що такі вимоги цензури та редакторів після тотальних репресій 1937 року
були, цій поезії у заголовку ім’я Сталіна. Цей заголовок при публікації
в №12 за 1939 рік у «Літературному журналі» за своєю волею надала
редакція часопису. Ми вже згадували в іншій праці, промовистий факт. Коли
десятилітній дівчинці-школярці в Запоріжжі доручили продекламувати на
якихось урочистостях, після пафосного оголошення назви «Сталін» цей твір,
то юна виконавиця, промовивши з першого рядка іменники «нищитель…
гонитель», розгубилась, розплакалась і втекла зі сцени. Згодом, коли
Володимиру Свідзінському розповіли про це, він лише всміхнувся та
промовив: «Вона все правильно зрозуміла…».
Втім, повернемось до міркувань про наведену вище поезію.
Як притаманно для світогляду та художньо-образного мислення В. Сві-
дзінського філософська метафоричність його поетики має багатошарові
сенси. Розглянемо їх провідні константи в поезії «Нищитель рабства, темряви
гонитель…»:
Ослона миру, вірний друг труда,

Чиє ім’я ненавидить гнобитель,
Чия рука – напасників узда [2, т. 1. С. 286].
Тонка Аристофанова, і не лише – а всієї світової літератури, що

постала після появи шедеврів драматургії, філософії, поезії Старої Греції
– сатира в інтерпретації українського митця-мислителя, знов-таки, якщо
брати до уваги соціально-історичний контекст епохи, оприявнюється
з очевидною ясністю. Будь-якому дослідникові відомо – Сталін як свідомий
ідеолог і практик агресивної людиноненависницької ідеології в жодному разі
189
не може вважатись ані «вірним другом труда»4, ані – тим більше тим, «чиє
ім’я ненавидить гнобитель», оскільки не може гнобитель ненавидіти собі
подібного за природою. А про руку Сталіна, що загарбав ледь-не півсвіту
(мимоволі пригадується геніальна сатира з Шевченкової поеми «Сон»: «Хто
мурує, хто руйнує…») як «напасників узду» годі й мовити.
«Гіркий сміх» В.Свідзінського – до нас, в ХХІ столітті самостійно
мислячих спрямований. Для тих, хто обізнаний з українською історією, в якій
вже до 1940 року відбулися тотальне нищення українського квіту5, нищівні
Голодомори 1921 і, найстрашніше – Голодомор 1932-33 років, безпрецедентні
в українській історії розстріли новопосталої національної інтелігенції, де
вбитими і закатованими були не лише митці слова, малярства і музики, а й ве-
лети духовності. Зосібна – митрополит Василь Липківський та весь
провідний клір УАПЦ. Тоді чому ж митець-мислитель так пише?
Відповідь очевидна. Це послання, не лише має базисом античну
тонко-викривальну сатиру, не лише традицію української духовно-
філософської полемічної літератури пізньосередньовічно-барокових часів,
а передусім спрямоване до тих «живих і ненароджених» читачів, які зможуть
по-справжньому оцінити його філософський сенс. І оцінивши – остаточно
розірвати пута нав’язаних імперськими чужинцями симулякрів.
Наступний катрен, з огляду на його іронічно-аксіологічну глибину
є ще більш правдомовним:
О, Сталін наш! Як твій Кавказ могучий,

Здіймаючись, над світом ти стоїш,
Спокійно чорні розтинаєш тучі,
Джерела думки творчої живиш [2, т. 1. С. 286].
Ціннісно-смисловий перегук між Шевченковим «Кавказом»,

де домінантою є його солідарність із волелюбством кавказьких народів
є очевидним. А ще – осібним аксіологічним ланцюжком – продовжується
трансцендентальний зв’язок між старогрецькою сатирою – вітчизняною
полемічно-викривальною сатирою Барокових часів – Шевченковою
сатиричною філософемою: «од молдаванина до фіна на всіх язиках все
мовчить. Бо благоденствує!». [3, С.143]. Ця домінанта в звертанні автора
4
Про рабський труд мільйонів в ГУЛАзі було відомо ще задовго до А.Солженіцина. В часи
Аристофана, в усі часи рабовласницької античної демократії такого труда й уявити ніхто не міг.
Іманентні аналогії є очевидними і вони, звісно, не на користь сучасної В.Свідзінському доби.
5
Павло Тичина з болем і жалобою вшанував катастрофу Крут у геніальній поезії «Пам’яті
Тридцяти». Та, власне – катастрофу українських державницьких змагань 1917-1921 років.
190
поеми до кавказьких народів від імені Російської імперії здобуває виразно

саркастичне наповнення:
Ви ще темні…
У нас навчіться! В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери… [3, С.143].
В поетиці В. Свідзінського, Кавказ як і в однойменній поемі Тараса

Шевченка виступає символом нескореності сваволі і справді «спокійно
чорні розтинає тучі». Тому й живить джерела «думки творчої». Так само,
як із високогірних джерел плине чиста вода. Натомість, якщо вести мову
про звертання: «О, Сталін наш!», то слід враховувати велику традицію
української середньовічно-барокової сміхової культури. Полемічної
літератури – зокрема. Саме з цієї сміхової культури, або радше – культури
сміху, яка іманентно нівелює будь-який пафос і походить звертання:
«О, Сталін наш!». В поезії, драматургії чи прозі будь-якого адепта
соцреалізму це звертання здалось би неіронічним.
В філософії й поетиці автора збірок «Вересень», «Медобір», поем
«Сум-озеро», «Стася», геніального реквієму дружині «Роздумно, важко
ступали коні…», поезій «Із мурованого покою…», «Загудів трамвай
і зник поволі..», «Оточили небо чорні ковачі…», а особливо поетичного
шедевру «Одна Марійка, друга Стефця звалась…», присвяченого
безневинним жертвам Голодомору 1932-1933 років, звертання «О, Сталін
наш!. Здіймаючись, над світом ти стоїш, спокійно чорні розтинаєш тучі»
є яскравим свідченням гірко-справедливої іронії автора і над деспотом,
і над тими, хто своїми демагогічно-улесливими витворами підтримує його
тиранію. Хіба що в філософському Гоголевому сенсі можна розглядати ці
слова поета: «сміх, крізь незримі світові сльози».
В наступному катрені мимоволі привертає увагу перший рядок, що
має перегук із так званим «гімном» УРСР. Сила генія «спаленого поета»
навіть через кілька літ після його жахливого вбивства енквдистами в 1941 ро-
ці позначилась на гімні неіснуючої держави:
Народів братніх з’єднана держава

Круг тебе квітне радісно – землі
Щасливий край, і на твоїм чолі,
Як оболок весни, сіяє слава [2, т. 1. С. 286].
191
Створений, на замовлення Сталіна, вже після ІІ Світової війни,

фальшивий, тому що невідповідний до сутності України, її філософії,
традиції, історії – гімн УРСР, де є рядки «живи Україно, радянська державо,
в єдиній родині народів-братів», має очевидне запозичення з цієї поезії
Володимира Свідзінського. Поетика В. Свідзінського у сенсі її впливу
на провідні тенденції вітчизняної літературно-художньої образності як
«офіційної» тобто соцреалістичної, так і вільної «самвидавної» літератури
та культури загалом в часи УРСР й досі належним чином неосмислена.
Відтак, маємо усвідомлювати й інший, також недостатньо актуалізований
у новітньому філософському українознавстві факт. За спогадами
Ю. Смолича, провідні українські поети доби Розстріляного Відродження –
1920-х років не давали до друку свої поезії, доки їх не схвалить скромний
редакційний коректор Володимир Свідзінський. Принаймні, так тривало до
початку 1930-х років.
Оскільки, згідно з пануючим тоді марксистським постулатом
«буття визначало свідомість» вже у 1930-х роках літературна ситуація на
теренах СРСР зазнала значних змін. У 1932 році було прийнято постанову
ЦК ВКП(б) щодо ліквідації всіх письменницьких угрупувань та спілок.
Передусім, ця постанова була спрямована проти тих творчих спілок, які
сповідували європейську модерністську естетику. А в першу чергу – проти
українських творців Розстріляного Відродження як європеїзаторів, гаслом
яких була крилата філософема Миколи Хвильового «Геть від Москви».
Щоби переконатись у цьому, достатньо перечитати Стенограму зустрічі
Сталіна з українськими письменниками від 1929 року, його ж листування
з Л. Кагановичем з приводу М. Хвильового тощо. Осмислюючи саму
атмосферу формування засад СПУ проф. Е. Соловей зауважує: «Радянська
цензура дістала багатющу спадщину: досвід відповідних служб Російської
імперії… «Удавання»… є мукою чи не більшою за «німування», а проте
воно стимулює винахідливість, примушує шукати спосіб висловитися
«поверх» цензури, сказати так, аби читач мав змогу зрозуміти, а цензура не
могла довести, що сказане є саме тим, що зрозумів читач. У висліді виникає
система «прийомів» із «подвійним дном»: шифри, коди, алюзії, підтексти,
іронія» [4, С. 148].
Так, на жаль, доводилось чинити багатьом письменникам, які дивом
заціліли в українському літературному процесі після тотально-геноцидного
винищення 1930-50-х років. Втім, були митці, які становили винятки
з цієї практики, являючи «urbi et orbi» приклад «самособоюнаповнення»
192
(термін В. Стуса). Одним із них і був Володимир Свідзінський.6 На наше

переконання, його феномен став винятком саме тому, що вміщував у своїй
творчій свідомості величезний обшир світової культури як основу власної
творчості. Цим самим він одержав право та змогу звертатися до своїх
сучасних та майбутніх читачів без «удавань» і «німувань». Як митець-
-мислитель, як митець-візіонер він достеменно знав, що його Слово,
неодмінно буде почутим. Свідзінський не мав потреби «висловлюватися
поверх цензури» тому, що від самої своєї природи митця-мислителя завжди
іманентно перебував поверх будь-яких цензурних обмежень. Так само як
і Тарас Шевченко, як будь-який інший великий поет. Пастернаківське
«поверх барьеров» – це про В.Свідзінського. Він, а це випливає із усього
універсуму його творчості завжди знав свого читача. Відомий вислів: «нам
не дано предугадать, как наше слово отзовется» до нього не стосується.
Унікальність Володимира Свідзінського можна визначити ще однією
метафоричною філософемою – зверненням до Митця Бориса Пастернака:
«Ты Вечности заложник, у Времени в плену».
Цю філософему осмислив й образно змалював Володимир
Свідзінський ще задовго до її появи в творчості великого і теж знищеного,
щоправда в інший спосіб, тоталітарною російською владою поета-мислителя
в наведеній нижче поезії:
Із мурованого покою
Виходити смутно мені.
Тільки в самотині
Можна бути собою.
Хто дає мені душу чужу,
Коли я з людьми? Чому їм кажу
Не ті заповітні слова, не ті,
Що родилися в самоті?
Легко
До гілки руку простягти,
Погладити билинку несвідому.
Чому ж так трудно
Себе при людях зберегти?...
І кожне речення і слово –
Моє й чуже –
Потворно нівечить звучання
Мого укритого життя… [2, т. 1, С. 302].
6
Принагідно зауважимо: невипадково В.Стус як теоретик літератури та літературознавець
присвятив феноменові В.Свідзінського класичну натепер працю «Зникоме розквітання».
193
Свідзінського можна назвати, як висловилась його духовно-

-інтелектуальна спадкоємиця, «Поетом для епох». У філософській поезії під
промовистою назвою «Кобзарю» Ліна Костенко, крізь віки, звертаючись до
найбільшого з вітчизняних поетів-мислителів, мовить:
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий, невгамовний вік,
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький шлях, мов стрічку золоту,
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту…
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору ?
Чи сприймуть велич нової краси? …
Тарас гранітний дивиться суворо:

- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям, пишним і барвистим …
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох! (письмівка усюди наша. Автори) [5, С. 100].
Ми невипадково вирізнили письмівкою суголосні як Шевченкові,

так і Свідзінському філософеми з наведеної вище поезії Ліни Костенко.
Передусім, йдеться про іманентне відчуття відповідальності справжнього
Поета – Поета для епох перед Вічністю: «Чи голоси у нас не заслабі,
Чи не потонуть у вітрах простору?»[5, С. 100]. Навіть Шевченкові, який
194
повсякчас усвідомлював свою неперебутню місію для України й світу були

притаманними подібні, а навіть і розпачливі сумніви в самотньому засланні:
На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!
А іноді то ще й заплачу,
Таки аж надто. Не на мир
І на діла його дивившись… [3, С. 249].
А ще до того, в поезії «Хіба самому написать…» геній мовить:

Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене… [3, С. 236].
Шевченко – екстраверт за своєю сутністю, якому необхідний

діалог спочатку із сучасниками, а далі – як питоме продовження –
трансцендентальний діалог «із мертвими, живими й ненарожденними
земляками в Україні і не в Україні» сущими. Шевченкові гіркі сумніви,
звісно, не є виразником ключових констант його феномену, але без таких
сумнівів, притаманних і В. Свідзінському, справжній митець-мислитель не
існує. Втім, як не існує без повсякчасного усвідомлення істини, яка вістить,
що«на цій планеті, відколи сотворив її пан Бог, ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох» [5, С. 100].
Ліричний герой-оповідач поезії В. Свідзінського – інтроверт.
Він, на перший погляд, антитетично, а насправді – іманентно суголосно
з наведеними аксіологічними константами Шевченкового світобачення,
означує власне світовідчування, власне місце в дискурсі епохи. Епохи, в якій
йому, так само як і Шевченкові в часи його земного буття, мовлячи по суті,
теж було заборонено «писати й малювати»: «Із мурованого покою, виходити
смутно мені». У цьому семіотичному окресленні бринить екзистенціальна
остороненість від її духу, неусвідомлено-усвідомлене небажання дихати
з нею одним повітрям. Це не звичайний буттєвий страх перед тиранією,
що спонукає до появи «кодів» і «шифрів». Це інше – бажання зберегти
трансцендентальний дух своєї творчості, «свого укритого життя» від
минущості для майбутнього.
«Тільки в самотині, можна бути собою». У цій універсалії, суголосній
із вище наведеною філософемою Ліни Костенко: «вагома самота» [5, С. 100]
палімпсестом проступає ще одна ясна розбіжність світогляду українського
195
поета-християнина й нав’язливої диктатури безбожної, і, як тоді багатьом,

кому з радістю, а кому з жахом, видавалося, довготривалої в історичному часі
«збільшовиченої ери». «Бути собою» для В.Свідзінського, на наш погляд,
означало не лише антично-стоїчне, не лише екзистенційно-осамітнене право
вільної індивідуальності залишатись собою у всіх вимірах та сенсах цього
поняття. Воно позначувало дещо більше. А саме – усвідомлений особистістю
обов’язок бути тим, ким ти є, а й свідомість того, що ця особистість залишить
прийдешнім поколіням. Тобто, яким буде місце універсуму творчості
митця-мислителя у Вічності. В узагальнено-світоглядному сенсі це право
– по-сократівському, «пізнати самого себе». Або, як мовив «український
Сократ» – Григорій Сковорода право «пізнати в собі людину». Втім, на гадку
спадає ще одна аксіологічна паралель між цитованими рядками та філософією
Сковороди. «Світ ловив мене та не впіймав» - міг би сказати й автор
«Вересня», «Медобору», «Поезій» в яких не знайдемо ані сліду тоталітарної
радянської ідеології. Перебування творчої індивідуальності «в самоті»
визначало це екзистенціальне право й здатність людини на самодостатність.
Саме з цієї, екзистенціально усвідомленої поетом як камертоном української
ментальності – походить й риторичне питання:
Хто дає мені душу чужу,

Коли я з людьми? Чому їм кажу
Не ті заповітні слова, не ті,
Що родилися в самоті? [2, т. 1, С. 302]
Поет, на глибинному рівні, відчуває сутнісну різноспрямованість

власних думок та художніх образів, у які вони втілені з тиском тоталітарного
часу. Ясне запитання: «Хто дає мені душу чужу, коли я з людьми?» має не
лише риторичну форму та сенс, а й вказує на дещо більш значуще. А саме –
на відчуженість «заповітних слів», тобто слів, що відбивають сакральне
значення й сенс буття Поета від вимог чужої влади і доби. Слів, що
«родилися в самоті», а отже – натхненних спілкуванням із Богом. Відтак,
постає ще одна вагома проблема, якщо вести мову про В.Свідзінського
як «Поета для епох». Поет такого масштабу й значення а пріорі не може
мати «душу чужу», оскільки цим самим він знівелює свій Дар. На жаль,
в історії не лише української літератури маємо сумні приклади, коли «чужа
душа» під тиском ззовні підмінювала справжнє єство поета. Це спричиняло
духовно-інтелектуальну або й буттєву катастрофу, а поезія перетворювалась
на симулякр, прикритий колись знаним ім’ям.
196
Наступна строфа в цій поезії В.Свідзінського звучить не менш ясно

й, не менш - по-філософському, промовисто:
Легко
До гілки руку простягти,
Погладити билинку несвідому.
Чому ж так трудно
Себе при людях зберегти?...
І кожне речення і слово –
Моє й чуже –
Потворно нівечить звучання
Мого укритого життя… [2, т. 1, С. 302].
«Моє укрите життя» для нього не лише дорівнює екзистенційно-

-сковородинівській філософемі «світ ловив мене та не впіймав», на чому
ми акцентували вище, а й є більшим. А саме – утриманням звучання поезії
й Поета в непоетичній, м’яко кажучи, добі. Відтак, є особливим способом
дотримання Поетом незвичайної для інших, суголосності з епохами
й світами, зі світовидами людини, світу й космосу.
Неординарна, проте ясно виявлена суголосність проаналізованої
вище філософської поезії В.Свідзінського, поезії як відтворення загальної
картини доби, яскраво перегукується із поезією Осипа Мандельштама:
За гремучую доблесть грядущих веков,

За высокое племя людей –
Я лишился и чаши на пире отцов,
И веселья, и чести своей.
Мне на плечи кидается век-волкодав,

Но не волк я по крови своей:
Запихай меня лучше, как шапку, в рукав
Жаркой шубы сибирских степей…
Чтоб не видеть ни труса, ни хлипкой грязцы,

Ни кровавых костей в колесе;
Чтоб сияли всю ночь голубые песцы
Мне в своей первобытной красе
Уведи меня в ночь, где течет Енисей

И сосна до звезды достает
Потому что не волк я по крови своей
И меня только равный убьет.
(письмівка усюди наша.Автори) [6, С. 337].
197
В українському мистецтві слова 1920-х років мандельштамівське

розуміння часу й простору, духу й буття, розуміння – прямо асоційоване
з трактуванням цієї ж епохи В.Свідзінським було аксіологічно тотожним.
Адже мандельштамівське «мне на плечи кидается век-волкодав,но не волк
я по крови своей» й сказане В.Свідзінським «і кожне речення і слово, моє
й чуже, потворно нівечить звучання, мого укритого життя» є на ціннісно-
-смисловому рівні іманентно тотожними. Тільки-от Осип Мандельштам,
як російський поет, як поет-репрезентант світогляду свого народу, ще міг
мріяти: «запихай меня лучше, как шапку, в рукав, жаркой шубы сибирских
степей» або повести його «в ночь, где течет Енисей, и сосна до звезды
достает», а український поет такої мрії мати не міг.
Для українського поета Володимира Свідзінського Сибір
асоціювалася не з «жаркой шубой сибирских степей», а з Шевченковою
«Сибір’ю несходимою» з вище цитованої нами поеми «Кавказ»:
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходіма
А тюрм, а люду! Що й лічить! [3, С. 143].
А якщо провадити далекосяжні паралелі зі степом, то для Свід-

зінського це, звісно асоціація з рідним для українців степом, знову ж таки,
з Шевченковим «степом безкраїм за Уралом». Істотно відмінне, істотно різне
сприйняття дійсності навіть у світоглядно близьких, навіть в ув’язнених
і в різний спосіб убитих імперією в один і той самий час поетів.
Підсумовуючи сказане. Феномен одного з найбільших українських
поетів-мислителів – Володимира Свідзінського – явище досі неосмислене
належним чином. Причинами цього є як надзвичайно складний шлях його
творчої спадщини до сучасного читача, по-справжньому філософська
наповненість його образності, що вимагає вдумливого осягнення кожної
універалії його поетики та глибокого знання як світової культури, та
контексту епохи, що в ній жив і творив митець, так і недостатня увага до його
феномену як нащадка вітчизняного «тихого Бароко». В статті привернуто
увагу до іманентного викриття тиранії, проявленого В.Свідзінським
у поезії «Нищитель рабства, темряви гонитель…», присвяченій Сталіну.
Приділено увагу перегукові ідей та образності В.Свідзінського з філософією
та поетикою Г. Сковороди, Т. Шевченка, Л. Костенко, О. Мандельштама,
окреслено перспективні рецептивно-аналітичні поля подальшого осмислення
багатоаспектної семіосфери його творчості.
198
1. Шляхова Н. Бути – означає бути для іншого – через нього – для себе
(антропологічна теорія літератури М.Бахтіна) // Методологічні аспекти
літературознавчого синтезу. – Одеса «Астропринт» 2008. – С. 266-272.
2. Свідзінський В. Твори у 2-х томах К.: «Критика». – 2004.
3. Шевченко Тарас Кобзар. К.: «Просвіта» 2001. – 344 с.
4. Соловей Е. Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського. –
К.: «Критика» 2006. – 224 с.
5. Костенко Л. Вибране – К.: «Дніпро» 1989. – 559 с.
6. Мандельштам О. И ты, Москва, сестра моя, легка ... – М.: «Московский рабочий» -
1990. – 620 с.
Zjawisko Volodymyra Svidzinskiego w aksjologicznym paradygmacie

krajowego procesu literackiego (aspekt filozoficzno-ukrainoznawczy)
Streszczenie
W artykule autor skupia się na problemie badania zjawiska twórczej obecności
wybitnego ukraińskiego poety Wołodymyra Swidzińskiego w dyskursie lat dwu-
dziestych i trzydziestych XX wieku. Podkreśla się, że w totalitarnych warunkach
społeczno-historycznych twórczość poety przeszła do szczególnej kategorii utajonej
egzystencji artysty, stając się immanentnym, długoterminowym ukierunkowanym czyn-
nikiem kontynuacji rzeczywistości. Rysowane są podobieństwa między światopoglądem
a poetyką W. Svidzinskego i O. Mandelstamа. W artykule zwrócono uwagę na teoretyczne
problemy rozumienia dychotomii „filozof – artysta słowa”.
Słowa kluczowe: Volodymyr Svidzinsky, poeta, filozofia, ukraińska sztuka słowa, podtekst,
kontekst, semіosfera archetypów, aksjologiczno-egzystencjalny paradygmat twórczości
The phenomenon of Volodymyr Svidzinsky in the axiological paradigm

of the domestic literary process (philosophical-Ukrainian aspect)
Abstract
The proposed article focuses on the problem of studying the phenomenon of
the creative presence of the prominent Ukrainian poet VolodymyrSvidzinsky in the
discourse of the 1920s and 1930s. It is emphasized that in totalitarian socio-historical
circumstances the poet’s work passed into a special category of the artist’s latent exist-
ence, becoming an immanent, long-term directed, factor of continuing the real, free from
externally imposed by ideologues and socialist realist stereotypes domestic process.
199
Parallels are drawn between the worldview and poetics of V. Svidzinsky and O. Mandel-
stam. The article pays attention to the theoretical issues of understanding the dichotomy
“philosopher-artist of the word”.
Keywords: Volodymyr Svidzinsky, poet, philosophy, Ukrainian art of speech, subtext,

context, archetypal-like semiosphere, axiological-existential paradigm of creativity
200
Олексій Олегович Кравчук
https://orcid.org/0000-0002-7844-2381
Вищий антикорупційний суд, м. Київ
Najwyższy Sąd Antykorupcyjny, Kijów
Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», м. Київ
Narodowy Uniwersytet Techniczny Ukrainy
„Kijowski Instytut Politechniczny im Igora Sikorskiego”, Kijów
Іван Богданович Остащук

https://orcid.org/0000-0002-6115-0884
Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, м. Kиїв
Narodowy Pedagogiczny Uniwersytet im. Mychajło P. Dragomanowa, Kijów
Символічні елементи судової процедури

(на прикладі судів України)
Анотація
Досліджено символізм дії як окремий вид семіотичного простору,
особливістю якого є важливість інтерпретації всіх його окремих елементів у су-
купності для сприймання передаваного змісту. На основі аналізу визначеного
законодавством України порядку проведення судового засідання, представлено
деякі дискусійні питання щодо особливостей здійснення судового процесу.
Розкрито окремі символічні елементи судової процедури на прикладі українського
судочинства, зокрема: вставання під час входу і виходу суду, заслуховування судових
рішень стоячи, безпосередність дослідження судом доказів, ухвалення рішення
іменем держави. Доведено, що визначені частини судової процедури покликані
символізувати повагу до суду, важливість процесу і обов’язковість виконання рішень
суду, а також відкритість та публічність суду для усіх громадян.
Ключові слова: символи судової процедури, суди України, символізм дії, судовий
процес, справедливість
Вступ. У мові символів окреме місце займають дії та процеси, котрі

здійснюються у визначених і кодифікованих рамках за узгодженим сценарієм
та планом. Символізм дії є складнішим від предметного, оскільки умовність
значень і смислів зумовлена не схожістю, асоціативністю за певними

ознаками, а переважно випливає з контексту процесу та його учасників.
Якщо символи конкретних предметів чи явищ можна інтерпретувати
відокремлено (скажімо, терези – символ справедливості та рівноваги), то
символічне значення судового засідання варто аналізувати в сукупності всіх
його елементів.
У судовій процедурі (судовому процесі) чимало елементів наділені
символічним значенням, зокрема дії та жести, що становлять частину його
цілісного змісту. Сам судовий процес у кожній юрисдикції та при розгляді
справ певного конкретного виду має визначену структуру, складається
з послідовної системи дій, яких повинні дотримуватися його учасники.
Кожна дія при цьому має своє символічне значення, розуміння якого нерідко
вимагає історичного екскурсу, зважаючи на те, що інститут суду є одним із
найдавнішим у людській цивілізації.
Мета нашої статті – дослідження основних символічних елементів
судової процедури на прикладі судів України.
Основна частина. В семіотиці судової процедури важливе
місце посідає семантика окремих дій. У теорії семіотики вважається,
що «механізм символізації дій у мові культури принципово відмінний
від механізму символізації предметів. У той час як символічні значення
предметів, як правило, похідні від їх реальних властивостей (форми, кольору,
структури, утилітарних функцій і т.п.); <…> дії практично не мають власних
символічних мотивацій, і їх символіка часто має “відображений” характер,
відтворюючи семантику, властиву предметам, особам, локативним або
темпоральним ознакам дії. Іншими словами, смисл і ритуальна функція
дії може визначатися не стільки характером самої дії, скільки тим, хто її
звершує, хто або що є її об’єктом і адресатом, коли, де, за допомогою
чого, яким чином здійснюється дія. Таким чином, символіка дії як цілого
(як “акціонального висловлювання”) може визначатися властивостями
і культурними (символічними) значеннями будь-якого з його компонентів»1.
Одним із важливих традиційних жестів у судовій процедурі
є вітання суду стоячи, яке стосується початку і закінчення суду, а також
деяких інших судових процедур (наприклад вислуховування рішення).
Символічне значення стоячи вітати суддю (суддів) перед початком судового
засідання визначається значимими властивостями саме його (їх) посади,
1
Толстая С. М. Акциональный код символического языка культуры: движение в ритуале [в:] Концепт
движения в языке и культуре / В. Н. Топоров [и др.] ; отв. ред. Т. А. Агапкина. Москва: Индрик, 1996.
C. 90-91.
202
О. О. Кравчук, І. Б. Остащук, Символічні елементи судової процедури…
а не семантикою самої лише дії. Піднятися перед початком значущої події чи

у вітанні важливої людини – властиво не тільки для процедури проведення
судового засідання. Можемо навести кілька прикладів. Перед початком
концерту усі музиканти оркестру піднімаються, вітаючи диригента, те саме
відбувається і після завершення виконання музичного твору; виражаючи своє
захоплення майстерністю, віртуозністю і вдячність, після вистави глядачі
піднімаються для овацій. У шкільній та університетській культурі перед
початком заняття студенти вітають викладача стоячи; прийнято підніматися,
коли заходить хтось із керівництва навчального закладу чи важливий гість.
У релігійних ритуалах перед початком богослужіння під час процесії на вихід
всі піднімаються, таким чином вітаючи головного служителя (передусім
тут маємо на увазі католицькі та протестантські культові заходи, адже
у православній церкві прийнято, переважно, стояти).
Така увага до постави людини, окрім встановленого етикету, пов’язана
також з архаїчним уявленням, що «людське тіло є схемою конструкції нашого
становлення»2, тому так часто в міфічних оповідях чи релігійних текстах
йдеться про окремі частини людського тіла, від чого залежать зовсім не
фізичні справи, а навпаки – діяння надприродні. В талмудичній літературі
вказувалося на те, що всі учасники повинні були приходити в приміщення суду
раніше самих суддів, при вході яких (голова заходив останнім) всі повинні
були встати і чекати, поки голова не дозволить сісти (Тосеф., Санх. 7:8)3.
У судах Великобританії існує традиція юристів та судових службовців
вклонятися при вході суддів до судової зали, що пояснюється присутністю в залі
королівського герба та королівської зброї як символів того, що судді та магістрати
є офіційними представниками корони. Тому відповідна традиція символізує
повагу не до особи суддів, а пошану саме королівському правосуддю4.
В Україні в усіх судових процесуальних кодексах – ст. 329 Кри-
мінального процесуального кодексу (далі – КПК)5, ст. 200 Господарського
процесуального кодексу (далі – ГПК)6, ст. 216 Цивільного процесуального
кодексу (далі – ЦПК)7, ст. 198 Кодексу адміністративного судочинства (далі –
КАС) 8 передбачено, що особи, присутні у залі судового засідання, при
2
Сузнель, А. де. Символіка людського тіла: Пер. з фр. Київ: Знання-Прес, 2003. C. 84.
3
Юридическая процедура в раввинских судах [в:] https://eleven.co.il/judaism/religious-law/15164/.
4
Traditions of the courts, 2020. Traditions of the courts, Courts and Tribunal Judiciary [in:] https://www.
judiciary.uk/about-the-judiciary/the-justice-system/court-traditions/.
5
Кримінальний процесуальний кодекс України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.
6
Господарський процесуальний кодекс України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#Text.
7
Цивільний процесуальний кодекс України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text.
8
Кодекс адміністративного судочинства України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text.
203
вході до нього суду та при виході суду повинні встати. Згідно зі ст. 74 КПК,
ст. 65 ГПК, ст. 68 ЦПК, ст. 64 КАС в судовому процесі є такий учасник
як судовий розпорядник, який оголошує про вхід суду до зали судового
засідання і вихід суду із неї. У разі відсутності в судовому засіданні
розпорядника його функції виконує секретар судового засідання. Як правило,
відповідна дія здійснюється розпорядником або секретарем шляхом усного
оголошення: «Прошу всіх встати».
Для суду кримінальної юрисдикції ст. 329 КПК передбачено правило,
згідно з яким, сторони кримінального провадження допитують свідків та
заявляють клопотання, подають заперечення стоячи і лише після надання їм
слова головуючим у судовому засіданні. У правилах, установлених для інших
юрисдикцій, згідно ст. 200 ГПК, ст. 216 ЦПК, ст. 198 КАСУ, передбачено
дещо інше формулювання: учасники судового процесу, інші особи, присутні
в залі судового засідання, звертаються до суду та один до одного, дають
пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи.
Таким чином, для суду кримінальної юрисдикції не передбачено
правил, що учасники повинні звертатись до суду або один до одного стоячи,
водночас, лише в КПК передбачено, що сторони заявляють клопотання, подають
заперечення лише після надання їм слова головуючим у судовому засіданні.
На практиці, так само, з огляду на те, що місцеві загальні суди в Україні
розглядають у першій інстанції справи за правилами всіх кодексів, крім
ГПК (тобто один і той же суддя, залежно від виду судової справи, що
розглядається, проводить процес за чотирма різними кодексами), відповідні
правила набули загального поширення і стали правовим звичаєм. Тож усі
учасники при зверненні до суду та один до одного під час судового засідання
здійснюють це стоячи. Звісно, що мова йде про ті дії, які стосуються судового
процесу, і вчиняються ці дії, не лише з метою символічного підкреслення
поваги до суду, але і зокрема, з утилітарною метою – для того, щоби
бути почутими судом. При цьому, однак, не йдеться про конфіденційне
спілкування під час засідання між адвокатом і клієнтом або, наприклад,
між двома прокурорами. Також мова не йде про обговорення між суддями
при колегіальному розгляді. Судді під час судового засідання також не
звертаються один до одного чи до учасників стоячи. Судді, на відміну від
усіх інших учасників, звертаються до учасників процесу сидячи.
Дещо по-іншому в Україні врегульовуються питання заслуховування
стоячи рішень суду. Як відомо, рішення суду можуть викладатись у різних
формах, які залежать від юрисдикції. В кримінальній юрисдикції – це вироки,
204
ухвали, постанови; в цивільній, господарській юрисдикції – рішення, ухвали,

та постанови. Таким чином, рішення суду – це родове поняття, що охоплює всі
види судових рішень, водночас “рішення” – це одна із форм рішення суду по
суті справи в господарській, цивільній і адміністративній юрисдикціях. У кри-
мінальній юрисдикції основною формою рішення по суті справи є вирок.
Згідно зі ст. 200 ГПК, ст. 216 ЦПК, ст. 198 КАСУ, рішення суду особи,
присутні в залі, заслуховують стоячи. На відміну від цього, згідно зі ст. 329 КПК,
що застосовуються у кримінальній юрисдикції, особи, присутні в залі,
заслуховують вирок суду стоячи. Що саме мав на увазі український
законодавець, прописуючи в ст. 200 ГПК, ст. 216 ЦПК, ст. 198 КАСУ, що всі
присутні в залі заслуховують рішення стоячи – власне рішення як форму
судового рішення чи всі форми рішень судів (в т.ч. ухвали і постанови) –
сказати важко, і присутні в залі в цьому питанні покладаються на роз-
порядження головуючого судді. Адже усі процесуальні кодекси (для судів усіх
юрисдикцій) передбачають можливість відступу від описаних правил (як щодо
заслуховування рішень і вироків, так і щодо здійснення процесуальних
звернень, клопотань і заперечень та виступів стоячи) із дозволу головуючого.
В Україні серед судових юристів існує професійна дискусія, зі змісту
якої випливає неоднозначне розуміння правила щодо заслуховування рішень
судів стоячи. Відзначається, що існують і проміжні (процесуальні) рішення,
що вирішуються судом на місці, не виготовляються в письмовій формі
і заносяться до журналу судового засідання9, з усним викладенням мотивів їх
прийняття. Такі рішення також є рішеннями суду, однак ні в кого не виникає
думки, що всі (разом із суддею) повинні встати, коли суддя проголошує
проміжне рішення.
У будь-якому випадку, в кримінальній юрисдикції в Україні вирок
суду заслуховується всіма присутніми (в т.ч. і суддями) стоячи. При цьому
у випадках, коли вироки є досить великі за обсягом, їх зачитування може
тривати кілька годин (а подекуди й кілька днів). У таких ситуаціях судді
на практиці, інколи на самому початку оголошення судового рішення,
дозволяють присутнім учасникам заслуховувати такий вирок сидячи.
Отже, судовий процес в Україні передбачає, що учасники та інші
присутні в залі судового засідання мають стояти під час: 1) входу і виходу
9
Журнал судового засідання – це процесуальний документ, в якому відображається весь хід
судового процесу, і який заміняє протокол; оскільки в більшості випадків здійснюється аудіо чи
відеофіксація судового процесу, журнал судового засідання доповнює такий технічний відео чи
аудіозапис і дозволяє орієнтуватись у цьому записі (хто, за ким і в якому порядку виступав).
205
суду із зали; 2) звернення до суду, допиту свідків; 3) надавання показань;

4) заслуховування вироків та рішень.
Наведені правила символізують повагу всіх присутніх у залі до суду,
а також важливість процесу, що відбувається в залі судового засідання –
здійснення правосуддя.
Також однією із символічних особливостей судового процесу є його
публічність та, зокрема, публічне проголошення судового рішення. Відомо,
що у стародавньому світі, зокрема, на Близькому Сході, судові засідання
відбувалися біля воріт, які були особливим місцем, адже тут найбільше
пульсувало життя: оскільки міста оточували широкі стіни, рови, то через
ворота входили та виходили люди, біля них розташовувалися площі та ринки
(за взірцем римського форуму чи грецької агори), саме тут проголошувалася
для публічного ознайомлення важлива інформація для усіх мешканців 10.
У біблійній Книзі притч Соломонових читаємо: «Її чоловік шанований при
брамах, і засідає зі старійшинами краю» (Притч. 31, 23). Отже, «ворота
забезпечують безпеку і сприяють мешканцям міста в їх об’єднанні у громаду.
Життя міста зосереджується біля воріт: це місце зустрічей (Йов 29, 7;
Пс. 69, 13), торговельних справ (Бут. 23, 11-18; Рут. 4, 1-11), політичних інтриг
(2 Сам. 15,1-6), вирушання на війну (1 Цар. 22,10) і, головне, суду (Втор. 21,
19; 22-15; 25, 7; Ам. 5, 10, 15; Йов. 5,4; 31, 21; Притч. 22, 22; 24, 7). Ворота
асоціюються з думкою про правосуддя й безпеку (Іс. 28, 6). Вони як саме
місто (Втор. 28, 32-57), а інколи й символізують його могутність»11. У Біблії
чимало місць, де вказується на те, що біля воріт вирішувалися правові питання.
І «міські ворота отримали призначення місця здійснення правових дій уже
в Мойсеєвому законі (напр., Втор. 21, 19; 22, 15; 25, 7). У протиборстві
з ворогами біля воріт малися на увазі перемовини на правовій основі
(Пс. 126, 5). Прийнявши рішення одружитися на Рут у повній відповідності
зі встановленими правилами, Вооз зустрівся зі своїм суперником біля воріт
міста (Рут 4,1). Загальний принцип був установлений ще до того, як ізраїльтяни
поселилися у містах, – під час їхніх мандрівок пустелею Мойсей судив людей
“біля входу в табір” (Вих. 32, 26). Покарання або відплата інколи призначалися
поза межами міських воріт (Втор. 17, 5; 21, 21). За наказом Ісуса Навина царя
Гайського повісили, а потім тіло його кинули “біля міських воріт” (Нав. 8, 29;
див. також 4 Цар. 10, 8-9)»12.
10
Forster D. OSB. Świat symboliki chrześcijańskiej: leksykon. Warszawa: Instytut Wydawniczy Pax, 2001. S. 383.
11
Словник біблійного богослов’я. Під ред. Ксав’є Леон-Дюфура та ін. Львів: «Місіонер», 1996. C. 220.
12
Словарь библейских образов. Под общей редакцией Лиланда Райкена и др. Санкт-Петербург:
Библия для всех, 2008. C. 182.
206
Процедурні особливості єврейських судів, які, зокрема, діяли

і в країнах їхнього компактного проживання, регламентувалися у відповідній
законоповчальній літературі, що входила до широкого корпусу Талмуду.
Процедура кримінальних судів відрізнялася від цивільних. Слухання
кримінальних справ не можна було проводити після заходу сонця
(Санх. 4:1 та ін.). Якщо такий процес завершувався протягом дня,
то виправдальний вирок слід було оголосити якнайшвидше, тоді як
звинувачувальний треба було відкласти до наступного дня, оскільки вночі
судді могли, ретельно ще раз обміркувавши, змінити своє рішення. У зв’язку
з цим судові засідання з кримінальних справ не проводили напередодні
суботи чи свят (Санх. 4:1)13, оскільки у святі дні не можна займатися будь-
-якою роботою, а слід відпочивати й молитися, спілкуватися з родиною.
Сьогодні публічність судового розгляду є загальновизнаним
принципом міжнародного права. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист
прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його
прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість
будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове
рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не
допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його
частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки
в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх
або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом
суворо необхідною – коли за особливих обставин публічність розгляду може
зашкодити інтересам правосуддя14.
Європейський суд з прав людини у п. 26 рішення, прийнятого
на пленарному засіданні у справі Sutter v. Switzerland від 22 лютого
1984, відзначає, що публічний характер провадження у судових органах
захищає учасників судових процесів від здійснення правосуддя таємно,
без громадської уваги; це також один із засобів, за допомогою якого можна
зберегти довіру до судів – вищих і нижчих. Роблячи видимим здійснення
правосуддя, як вказує Суд, публічність сприяє досягненню мети п. 1 статті
6 Конвенції, а саме справедливого судового розгляду, гарантування якого
13
Юридическая процедура в раввинских судах [в:] https://eleven.co.il/judaism/religious-law/15164/.
14
Конвенція, 1950. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована
ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97. [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/sho-
w/995_004#Text.
207
є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства 15.

Публічність судового провадження визначається як складова права на
справедливий суд не лише у кримінальних, але і цивільних справах.
Господарські та адміністративні справи, за практикою Європейського
суду, будуть також, як правило, зараховані до категорії або цивільних, або
кримінальних. Водночас у кримінальному суді публічність сприймається,
переважно, більш важливою, аніж в інших судах, де значно більшого
поширення набуло письмове провадження, виготовлення текстів рішень
і доведення їх до відома сторін та громадськості в інші способи, крім
публічного проголошення. Час, насправді, не стоїть на місці, тому
інші сучасні способи проголошення рішень, крім усного зачитування,
мають застосовуватись. При цьому слід ураховувати такі фактори:
(1) великі рішення, які мають значний обсяг інформації, по суті, на слух не
сприймаються. Більшість учасників цікавить лише результат – резолютивна
частина рішення. Однак, щоби її дочекатися, іноді доводиться слухати текст
рішення кілька годин; (2) неписемність в Європі та, зокрема, в Україні
майже відсутня, і практично всі учасники здатні прочитати текст судового
рішення; (3) слід задатися питанням, чи є виправданим витрачання в процесі
зачитування рішення оплачуваний час судових юристів, з яких час роботи
суддів, секретарів судових засідань, судових розпорядників і прокурорів –
оплачується платниками податків; (4) цілком достатнім для того, щоби
виконати гарантію захисту від прихованого суду, було би зачитування лише
резолютивної частини рішення (результату розгляду).
Публічність у кримінальному процесі означає право обвинуваченої
особи бути присутньою при представленні всіх доказів проти неї, право
бачити, знати і коментувати всі докази, виступати з промовами на свій
захист. Таким чином, публічність нерозривно пов’язана з правом на захист
і символізує змагальність судового процесу та рівність сторін, що втілюють
обов’язок суду перед прийняттям вислухати не лише позицію й доводи
сторони обвинувачення (прокурора), але і позицію та доводи сторони
захисту, зокрема самого обвинуваченого.
Також публічність передбачає відкритий розгляд, тобто кожен
бажаючий має право відвідати суд, взяти участь у судових засіданнях.
Водночас публіка досить рідко відвідує судові засідання. Основні відвідувачі –
це родичі та близькі до сторін особи (родичі обвинувачених, потерпілих,
15
Sutter V. Switzerland, Case of Sutter v. Switzerland, Application no. 8209/78, Judgement, 22 February
1984 [in:] http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-57585.
208
помічники судових юристів). Можливість відвідати суд також символізує

довіру до суду та має виховний вплив. Доцільно систематично відвідувати
суд із навчальною метою також студентам юридичних факультетів для
того, щоби бути звиклим до судової процедури, навчатись від різних
судових юристів правильних жестів, манери поведінки в різних судових
процесуальних ситуаціях, залежно від процесуальної позиції (в якій ролі
виступає відповідний судовий юрист у конкретній справі – судді, прокурора,
захисника, представника позивача чи відповідача тощо).
Водночас в Україні відсутня культура безперервного розгляду
судових справ, і судові процеси, в більшості випадків, здійснюються
з перервами та відкладеннями. Тому для того, щоб глядачеві (зокрема
і студентові) побачити судовий процес повністю (від вступного слова
до дебатів і проголошення судового рішення) – доведеться, як правило,
відвідати суд неодноразово та спеціально стежити за справою (дізнаватися
графік судових засідань та записувати, коли відбудеться наступне засідання).
На сьогодні публічність реалізована в Україні шляхом відкритого
повідомлення про дати та час розгляду усіх справ на офіційному сайті
судової влади в мережі Інтернет. Відповідні процеси не здійснюються вручну.
Після внесення до системи документообігу суду інформації про дати судових
засідань, що необхідно для формування судових повісток, ця інформація
інтегровано потрапляє до централізованої системи, і звідти – на сайт судової
влади https://court.gov.ua.
Судові рішення також розміщуються на офіційному сайті https://
reyestr.court.gov.ua в знеособленому вигляді (з приховуванням персональних
даних учасників). Відповідне передбачене Законом України “Про доступ
до судових рішень”. Відповідно до ст. 2 цього Закону, судові рішення
є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не
пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про
арешт майна та тимчасовий доступ до речей і документів у кримінальних
провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення
до виконання16. Рішення також розміщуються автоматично, суддя, внісши
і роздрукувавши рішення, має підписати його електронним цифровим
підписом і зобов’язаний внести його в єдиний реєстр судових рішень, що
робиться проставленням відповідної відмітки в автоматизованій системі
документообігу суду. З цієї системи судове рішення автоматично потрапляє
16
Закон №3262 “Про доступ до судових рішень” [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3262-15#Text.
209
до реєстру, де автоматизовано знеособлюється (приховуються персональні

дані), і оприлюднюється у відкритому доступі.
Завершуючи аналіз публічності судового процесу, не можемо оминути
також такий символічний елемент судочинства як оголошення складу суду.
В Україні в судових процесах оголошення складу суду здійснюється
головуючим суддею, який повідомляє про відкриття судового засідання:
“судове засідання оголошується відкритим” та оголошує склад суду. Якщо
це одноособовий склад суду, то він називає прізвище судді. Якщо справа
розглядається колегією суддів, оголошується прізвище головуючого судді та
прізвища інших суддів. В інших країнах оголошення складу суду може бути
обов’язком не головуючого судді, а судового розпорядника чи секретаря.
Наприклад, під час судових процесів у США судовий розпорядник (bailiff),
як правило, запрошуючи всіх встати при вході судді або членів суду до зали,
оголошує також, що суд розпочав засідання, і оголошує прізвище головуючого
судді: “The court is now in session! Honourable Judge … presiding!”. Оголошення
складу суду, як і інші прояви публічності, символізує захист від прихованого
правосуддя і право особи знати, хто саме, який суддя, розглядає її справу.
Символічне значення має пред’явлення суду доказів, яке становить
основу як кримінального, так і цивільного, або будь-якого іншого,
аналогічного цим двом, судового процесу. У разі проведення судових засідань
у судових процесах надання доказів суду може здійснюватися в присутності
іншої сторони. Таке надання здійснюється задля забезпечення можливості
протилежній стороні висловити свої міркування й аргументи щодо всіх
доказів, які пред’являє сторона.
Іноді можуть здійснюватися інші аналогічні символічні дії,
скажімо, зачитування доказів повністю або частково, оголошення їх назв
та/або основних характеристик. Такі випадки стосуються процесів, що
передбачають надання суду доказів заздалегідь або за списком, які потім суд
переглядає та перелічує в судовому засіданні у присутності сторін. Звісно,
суд міг би ознайомитися із доказами й поза межами судового засідання, що
досить часто має місце в судових процесах, які дозволяється проводити
у письмовому провадженні, тобто без виклику або без повідомлення сторін.
У таких процесах символічна процедура дослідження доказів замінюється
суворо регламентованою процедурою подання позову разом із доказами,
відзиву на позов, разом із доказами протилежної сторони, можливістю
ознайомитися з наданими доказами та відзивом, наданням заперечень на
відзив. Це і є основа письмового провадження. Прочитавши пояснення по
210
суті справи, викладені в позові, відзиві та запереченнях, ознайомившись із

наданими доказами, суд поза межами засідання приймає рішення, про яке,
як правило, також письмово, повідомляються сторони.
Однак, у судових процесах, в яких засідання проводяться, символічне
дослідження доказів у присутності сторін становить основну частину
процесуальної діяльності суду щодо розгляду справи. Значення для справи
має не саме дослідження доказів, адже суд, у якого ці докази зберігаються
або зберігатимуться після їх надання сторонами, як правило, має можливість
детально ознайомитись із ними, порівняти із іншими доказами, після
засідання (в т.ч. при прийнятті і написанні тексту судового рішення) або
перед ним. Пред’явлення доказів сторонам у судовому засіданні символізує
саме їх право знати і коментувати кожен доказ протилежної сторони, з метою
впливу на рішення суду.
Верховний Суд17 у постанові від 13.10.2020 № 127/21324/16-к по
кримінальній справі зазначав, що мета норм, які регулюють дослідження
письмових доказів у суді, полягає у тому, щоб кожна сторона отримала
доступ до цих доказів, аби мати можливість звернути увагу суду на аспекти,
важливі для обґрунтування її позиції. Якщо з певних причин сторона вважає,
що письмовий документ має бути повністю або частково оголошений вголос,
то вона має право заявити таке клопотання відповідно до частини 1 статті
358 КПК. Кодекс не визначає, хто саме має оголосити ці докази. Виходячи
зі змісту частин 1 та 2 статті 22 КПК подання суду доказів, і, відповідно,
забезпечення такого способу їх подання, який забезпечить потреби суду
і права інших учасників провадження, покладається на сторону, яка надає
такі докази або посилається на них. У певних випадках, ураховуючи особливі
потреби сторони, суд може прийняти цей обов`язок на себе. Верховний Суд
у цій справі не вбачає підстав вважати, що сторонам не було надано
можливості ознайомитися зі змістом відповідних документів. За таких
обставин Суд не вважає той факт, що суд не зачитував вголос письмові
документи, істотним порушенням процесуального закону18.
Пригадаємо також історичний контекст, зокрема їхній символічний
зміст. В аспекті процедурних символічних дій щодо доказування у ранньому
середньовіччі використовувалися методи, які цілком варварські й жорстокі
17
Йдеться про найвищу судову інстанцію України. Після конституційної і судової реформи 2016 р.
замість Верховного Суду України найвищою інстанцією є Верховний Суд, який в офіційній назві
не містить найменування держави Україна.
18
Постанова ВС у справі № 127/21324/16-к, 2020. Постанова Верховного Суду від 13.10.2020
у справі № 127/21324/16-к [в:] https://reyestr.court.gov.ua/Review/92415564.
211
у сьогоднішньому сприйнятті. Це т. зв. «божі суди», які базувалися на

переконанні, що Бог допоможе вирішити, хто вчинив злочин, та вкаже, хто
невинний. Такі види судового процесу переважно відбувалися тоді, коли
бракувало достовірних доказів чи свідків. Серед «судових методів» були:
поєдинок, випробування водою, випробування залізом. Судовий поєдинок
(iudicium pugnae, duelli) між лицарями відбувався на мечах, а між селянами
– на палицях; якщо ж були представники різних станів, то про вид зброї
вирішував звинувачений. Все було гранично просто: хто програв – той
і винен. Випробування водою поділялося на два види: холодною, коли
звинуваченого зв’язаним кидали у воду (якщо не тонув, то програвав справу);
гарячою, коли необхідно було витягти з кип’ятка якийсь предмет. Щодо
випробування водою, то антропологи пояснюють на основі архетипного
сприйняття ріки в окремих народів: у хеттів (Мала Азія) та ханаанеян
(Палестина, Сирія, Фінікія) ріка вважалася божеством, яке символізувало
вищий суд. Залишки таких архаїчних уявлень збереглися в звичаї «клятви
біля води» та середньовічних ритуалах випробування водою19.
Випробування залізом полягало у тому, що вимагалося зробити
три кроки з розжареним залізом або пройти босими ногами розпаленим
залізом: якщо через три дні після змазування воском ран не було після них
знаку, то ця людина вигравала справу. Вважалося, що випробування залізом
є найвірогіднішим способом «божого суду». Аристократи та духовенство
могли у цих процесах себе замінити іншою людиною. Під час «божих судів»
священики відправляли Меси, молилися, вірячи, що цим допоможуть своїм
підопічним. Правда, в ХІІІ ст. Католицька церква заборонила духовенству
брати в них участь20.
Символічне значення має ухвалення судового рішення іменем
держави (in the name of the state). Відповідна формула передбачається
для судових рішень у багатьох державах – не лише пострадянських, але
й інших. В Україні відповідна формула прописана в Конституції. Стаття 124
первинної редакції Конституції України 1996 р. передбачала: “судові рішення
ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій
території України”. У ході конституційної і судової реформ 2016 р. відповідна
стаття була викладена в новій редакції, а згадана формула з’явилася в новому
вигляді в статті 129-1, яка встановлює: “Суд ухвалює рішення іменем
19
Мечковская Н. Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. Москва: Агентство
«ФАИР», 1998. С. 55.
20
S. Kutrzeba, Dawne Polskie Prawo Sądowe w zarysie (I. Prawo Karne. II. Postępek sądowy), Lwów–
Warszawa–Kraków 1921, [w:] https://obc.opole.pl/Content/12286/PDF/314421.pdf. S. 93-94.
212
України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує

виконання судового рішення у визначеному законом порядку”.
Важливо, що серед судових юристів в Україні немає єдиної
думки, чи кожне рішення має ухвалюватися іменем України, чи лише
остаточне рішення по справі (наприклад, вирок). Знову ж таки, проміжні
процесуальні рішення суд не проголошує іменем України, хоча вони так само
обов’язкові, як і фінальні рішення по суті будь-якої справи. Багато суддів
у проміжних рішеннях не вказують фразу “Іменем України”, однак, це не
змінює обов’язковості подібних рішень. Та і загалом, не завжди можна чітко
визначити, чи є певне письмове рішення проміжним, чи є воно остаточним.
Наприклад, рішення про накладення судом грошового стягнення на особу за
невиконання процесуальних обов’язків – на перший погляд, є проміжним,
адже ним не завершується судовий процес; водночас таке рішення підлягає
самостійному виконанню, і на його підставі судом може бути виданий
виконавчий лист.
Загалом, відповідна фраза “Іменем України” фактично додається
до бланку письмового судового рішення і з неї починається кожне фінальне
судове рішення, як і значна кількість проміжних судових рішень.
Наведена формула ухвалення рішення іменем держави, таким чином,
символізує обов’язковість судового рішення, ухвалення його органом влади
і походження цієї влади від народу держави Україна.
Висновки. Акціональні (дії) символи як окремий вид знаково-
символічної комунікації відзначаються необхідністю цілісного пояснення всіх
їх окремих елементів для забезпечення розуміння значення, яке передається
у кодифікованій формі. У визначеній законодавством судовій процедурі
певні її частини мають символічний зміст, який необхідно правильно
інтерпретувати, щоб бачити в ній не тільки консервативну історичну
традицію інституту суду, але й невербальну мову для сучасного суспільства.
Основними символічними елементами судової процедури є:
–– вставання під час входу і виходу суду та виступів в суді, а також
заслуховування судових рішень стоячи, що символізує повагу
всіх присутніх у залі до суду, а також важливість процесу, що
відбувається в залі судового засідання – здійснення правосуддя;
–– відкритість (публічність) як самого судового процесу, так
і проголошення судового рішення символізує можливість
кожного відвідати судове засідання, а також змагальність
судового процесу та рівність сторін, захист особи від таємного
213
правосуддя і відповідну заборону такого таємного правосуддя;

водночас допускаються відхилення від правила щодо відкритості
(публічності) судового процесу, коли це необхідно для захисту
певної охоронюваної таємниці, а також з іншою легітимною
метою; в окремих справах допускається також правосуддя у формі
письмового провадження (коли судові засідання не проводяться,
а замість них суд вивчає надані сторонами матеріали, і виносить
за ними рішення – однак таке рішення також обов’язково
оприлюднюється); проголошення – тобто символічне зачитування
вголос судового рішення на сьогодні доповнюється іншими
засобами забезпечення його публічності і доступності – зокрема
наданням сторонам копій і розміщення (крім передбачених
законодавством випадків) у публічному доступі в мережі Інтер-
нет, – тому варто обмежити процедуру публічного проголошення
повних текстів рішень судів, з метою судової економії та
обмежитись проголошенням і роз’ясненням резолютивної частини
судового рішення;
–– безпосередність дослідження судом доказів, у разі проведення
судового засідання, що полягає в демонстративному переданні,
пред’явленні суду та/або оголошенні судом чи перед судом доказів,
символізує можливість протилежної сторони в судовій справі знати
і коментувати всі докази, з метою впливу на рішення суду;
–– ухвалення рішення іменем держави – тобто проголошення та/
або зазначення в текстах судових рішень у деяких державах,
і зокрема в Україні, відповідної символічної формули “in the name
of the state…”, яка означає, що судове рішення є обов’язковим до
виконання, постановлено владою цієї держави і його виконання
забезпечується цією державою.
Значні обсяги семантичних конотацій містять у собі низку інших
елементів, нерозривно пов’язаних із судовим процесом, зокрема будівля суду
та судова зала, структурованість і розміщення учасників у залі суду, порядок
процесуальних дій, судові присяги, прийняття рішення судом у нарадчій
кімнаті. Ці та інші елементи судової символіки становлять перспективний
предмет для подальших наукових досліджень, результати яких автори
розглядають в окремих наукових статтях.
214
1. Мечковская Н. Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов.
Москва: Агентство «ФАИР», 1998. 352 с.
2. Словарь библейских образов. Под общей редакцией Лиланда Райкена и др.
Санкт-Петербург: Библия для всех, 2008. 1424 c.
3. Словник біблійного богослов’я. Під ред. Ксав’є Леон-Дюфура та ін. Львів:
«Місіонер», 1996. 934 c.
4. Сузнель А. де. Символіка людського тіла: Пер. з фр. Київ: Знання-Прес, 2003. 568 c.
5. Толстая С. М. Акциональный код символического языка культуры: движение
в ритуале [в:] Концепт движения в языке и культуре / В. Н. Топоров [и др.] ; отв.
ред. Т. А. Агапкина. Москва: Индрик, 1996. C. 89–104.
6. Forster D. OSB. Świat symboliki chrześcijańskiej: leksykon. Warszawa: Instytut
Wydawniczy Pax, 2001. 544 s.
Iнтернет-джерела
7. Господарський процесуальний кодекс України. https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/1798-12#Text Закон №3262 “Про доступ до судових рішень” [в:] https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/3262-15#Text – час доступу: 02.02.2021.
8. Кодекс адміністративного судочинства України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/2747-15#Text.
9. Конвенція, 1950. Конвенція про захист прав людини і основоположних
свобод, ратифікована ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97.
[в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text – час доступу: 02.02.2021.
10. Кримінальний процесуальний кодекс України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/4651-17#Text.
11. Постанова ВС у справі № 127/21324/16-к, 2020. Постанова Верховного Суду
від 13.10.2020 у справі № 127/21324/16-к [в:] https://reyestr.court.gov.ua/
Review/92415564 – час доступу: 02.02.2021.
12. Цивільний процесуальний кодекс України [в:] https://zakon.rada.gov.ua/laws/
show/1618-15#Text.
13. Юридическая процедура в раввинских судах [в:] https://eleven.co.il/judaism/reli-
gious-law/15164/ – час доступу: 02.02.2021.
14. Kutrzeba S. Dawne Polskie Prawo Sądowe w zarysie (I. Prawo Karne. II. Postępek
sądowy). Wydanie drugie. Lwów-Warszawa-Kraków: Wydawnictwo zakładu Nar.
imienia Ossolinskich, 1927 [w:] https://obc.opole.pl/Content/12286/PDF/314421.pdf –
czas dostępu: 08.02.2021.
15. Sutter V. Switzerland, Case of Sutter v. Switzerland, Application no. 8209/78, Judge-
ment, 22 February 1984 [in:] http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-57585 – available
at: 03.02.2021.
16. Traditions of the courts, 2020. Traditions of the courts, Courts and Tribunal Judiciary
[in:] https://www.judiciary.uk/about-the-judiciary/the-justice-system/court-traditions/ –
available at: 03.02.2021.
215
Symboliczne elementy procedury sądowej (na przykładzie sądów Ukrainy)

Streszczenie
Na potrzeby artykułu zbadano symbolikę działania jako odrębnego rodzaju
dziedziny semiotycznej, której ważną cechą jest całościowa interpretacja wszystkich jej
osobnych elementów w percepcji przekazywanej treści. Analizowane są podstawy prawne
Ukrainy, które określają porządek rozprawy sądowej, a także przedstawiane są zagadnie-
nia prawne na temat specyfiki procesu sądowego. Zaprezentowano pewne symboliczne
elementy postępowania sądowego na przykładzie ukraińskiej procedury sądowej, m.in.:
wstawanie przy wejściu i wyjściu sądu, wysłuchiwanie postanowień sądu na stojąco,
bezpośredniość badania dowodów przez sąd, podejmowanie decyzji w imieniu stanu.
Udowodniono, że niektóre elementy postępowania sądowego mają symbolizować wysoką
rangę tego procesu i obowiązujący charakter jego uchwał, a także otwartość dla wszyst-
kich obywateli Ukrainy.
Słowa kluczowe: symbole procedury sądowej, sądy Ukrainy, symbolika działania, proces
sądowy, sprawiedliwość
Symbolic elements of court proceedings (on the sample of Ukrainian courts)

Abstract
The symbolism of action as a separate type of semiotic space is considered in the
article. The importance of interpreting all its individual elements together for the percep-
tion of the transmitted content is a feature of such symbolism. Based on the analysis of
the procedure for a court hearing determined by the legislation of Ukraine, some discus-
sion questions on the peculiarities of the judicial process are presented. Some symbolic
elements of the court procedure on the example of the Ukrainian judiciary are revealed.
Among them: rising during the entry and exit of members of the court, hearing court deci-
sions standing, the immediacy of the court’s examination of evidence, decision-making
in the name of the state. The authors argue that certain parts of the court procedure are
intended to symbolize respect for the court, the importance of the trial and the binding
nature of court decisions, as well as the openness and publicity of the court for all citizens.
Keywords: symbols of court proceedings, courts of Ukraine, symbolism of action, trial,

justice
216
Марина Федорівна Аверкина
https://orcid.org/0000-0002-1517-6434
Ксенія Степанівна Кіндрат
Національний університет «Острозька Академія», м. Острог
Narodowy Uniwersytet „Akademia Ostrogska”, Ostróg
Економіко-математичне моделювання
зовнішньої торгівлі України
Анотація
У статті досліджено підходи до моделювання зовнішньої торгівлі України.
Побудовано економетричні багатофакторну, трьохфакторну та двохфакторні моделі
експорту товарів на основі таких макроекономічних показників: валовий внутрішній
продукт, рівень прямих іноземних інвестицій в Україну, курс долара США, імпорт
товарів та індекс споживчих цін. Виявлено та визначено залежність експорту України
від макроекономічних показників. Визначено основні напрямки розвитку експорту
товарів України.
Ключові слова: експорт товарів, економетрична модель, кореляційний аналіз,

регресійний аналіз, мультиколінеарність
Постановка проблеми в загальному вигляді. Україна за час своєї

незалежності стала повноправним учасником торговельного глобалізаційного
процесу. Важливим проявом глобалізації є економічна інтеграція, а ключовою
складовою й одночасно результатом інтеграції є зовнішня торгівля. Саме
зовнішня торгівля є первинною формою взаємодії країн, а її рівень розвитку
віддзеркалює прогрес економіки держави. Крім того, прискорення модернізації
національної економіки можливе за умови створення нових економічних
партнерств та розбудови стратегічних відносин як з окремими країнами, так
і з організаційними об’єднаннями, а також як на рівні глобальних країн –
США, Китай, Росія, так і на регіональному рівні – Туреччина, Білорусь та інші.
Досягнення стійкого зростання експорту товарів як складової
зовнішньоекономічної діяльності України є важливим елементом стратегії
розвитку вітчизняної економіки та одним з першочергових орієнтирів
економічної політики держави. Моделювання експорту товарів дозволить

проаналізувати сучасні тенденції, обґрунтувати чинники впливу та
перспективи розвитку зовнішньої торгівлі.
Аналіз останніх джерел та публікацій. Проблеми зовнішньої
торгівлі як передумови національного економічного розвитку досліджували
А. Сміт, Д. Рікардо, У. Стаффорд, Дж. Стюарт, Д. Норт, Д. Юм [10] та ін.
У роботах Е. Хекшера, Б. Оліна, В. Столпера, Т. Рибчинського, Р. Джонсона,
А. Бруннера, Е. Хелпмена, Т. Хітіріса, П. Кругмана [10] та багатьох інших
розглянуто вплив зовнішньої торгівлі на макроекономічний розвиток
та добробут національної економіки. Питанням зовнішньоекономічної
діяльності підприємств та факторам впливу на їхній розвиток присвятили
свої праці І. В. Бабій [2], І. А. Волкова [6], І. В. Гірчук [6], О. Г. Мельник [13],
В. П. Андришин [1] та інші вчені. Дослідженням проведення експортно-
-імпортних операцій займалися І. А. Волкова [6], М. І. Губіна, Г. М. Дроздова,
В. В. Козик, D. M. Lambert, M. C. Cooper [10] та ін. Сучасний стан розвитку
тенденцій зовнішньої торгівлі досліджений у працях таких дослідників, як:
М. А. Артим, Я. О. Григоренко, С. В. Коломацька, М. А. Лисак, А. В. Скрип-
ник, І. В. Германчук, Г. О. Пересядко, М. Г. Шульський та інші [10].
Структуру та динаміку зовнішньої торгівлі України досліджено,
зокрема, у працях А. Мазаракі [12], Т. Мельник [13], О. Кисельової
[11], Р. Боднар [4], В. Єлейка [9], Б. Дідковської [8] та ін. Авторами
наукових праць проаналізовано поточний стан, визначено тенденції
розвитку зовнішньоторговельних відносин України. При цьому спектр
використовуваних способів дослідження варіюється від суто описового
підходу до формалізованих методів економіко-математичного моделювання.
Також питання моделювання зовнішньої торгівлі розкривалося в роботах
багатьох вітчизняних та закордонних вчених-економістів. Так, Ю. В. Васи-
ленко досліджував поведінку показників експорту та імпорту при
девальвації національної валюти, коли експорт та імпорт описується
лінійними функціями. М. Вдовин [5] досліджував моделювання в управлінні
експортно-імпортними операціями країн Центральної та Східної Європи.
В. М. Московкін використовує матричний метод аналізу, І. А. Іваненко —
кореляційно-регресійний аналіз.
Проте динамічність економіки України та інших країн світу під дією
різних соціально-економічних та політичних чинників викликає необхідність
проведення детального огляду та аналізу актуальних факторів впливу
218
М. Ф. Аверкина, К. С. Кіндрат Економіко-математичне моделювання…
на експорт та виявлення сучасних тенденцій в зовнішній торгівлі. Тому

актуальність цієї проблеми зумовила вибір теми та визначення мети статті.
Метою статті є визначення основних факторів впливу на експорт
товарів України, а також оцінка їхнього впливу на основі побудованої
економетричної моделі експорту товарів за допомогою кореляційно-
регресійного аналізу.
Виклад основного матеріалу. У ході здійснення дослідження нами
було сформовано низку завдань, які потребують послідовного виконання
задля досягнення оптимальних результатів, а саме:
1) підбір вибірки та її тестування;
2) побудова економетричної моделі;
3) тестування моделі;
4) інтерпретація результатів дослідження;
5) визначення напрямів забезпечення розвитку експорту товарів
України.
Для того, щоб кількісно описати зв’язок між декількома змінними,
одна з яких є залежною, а інші – незалежними, ми використовували множинну
економетричну модель, яка базується на багатофакторному регресійному
аналізі. Основою нашого дослідження є виявлення та вивчення залежності
експорту товарів України від таких макроекономічних показників (табл. 1):
–– валовий внутрішній продукт [7], який повною мірою описує
соціально-економічний розвиток країни. Відповідно, що вищий
цей показник, то більші можливості щодо експортних поставок
і, як результат, спостерігається зростання експортного виторгу;
–– рівень прямих іноземних інвестицій (ПІІ) [15], що характеризує
сприятливість інвестиційного середовища країни. З надходженням
до України ПІІ прискорюється відтворювальний процес націо-
нального виробництва;
–– курс долара США до гривні [2]. Вплив цього показника на експорт
пояснюється тим, що девальвація валюти автоматично призводить
до зростання експорту і зниження імпорту;
–– імпорт товарів [7], що є стимулюючим фактором підвищення
якості продукції національного виробника, розвитку національного
виробництва (наприклад, забезпечення імпортною сировиною для
подальшого виробництва товарів всередині країни) тощо;
219
–– індекс споживчих цін (ІСЦ) [15], який характеризує зростання цін

на товари та послуги, що загалом призводить до зниження попиту
на них;
–– фактор часу, яким описано решту чинників, не включених до моделі.
Таблиця 1. Дані для побудови множинної економетричної моделі експорту товарів

України за 2002-2019 роки
Офіційний
Експорт Номіна-льний Імпорт
ПІІ, млн обмінний курс Фактор
товарів, млн ВВП, млн товарів, млн ІСЦ, %
Роки дол. США долара США, часу
дол. США дол. США дол. США (X5)
(X2) грн/USD (X6)
(Y) (X1) (X4)
(X3)
2002 17957,095 42393 693 5,3324 16976,835 99,4 1
2003 23080,187 50133 1424 5,3315 23020,771 108,2 2
2004 32672,318 64883 1715 5,3054 28996,031 112,3 3
2005 34286,748 86142 7808 5,05 36141,095 110,3 4
2006 38367,704 107753 5604 5,05 45034,491 111,2 5
2007 49248,064 142719 9891 5,05 60669,923 116,6 6
2008 66954,429 179992 10913 7,7 85535,356 122,3 7
2009 39702,883 117228 4816 7,985 45435,559 112,3 8
2010 51430,521 136419 6495 7,9716 60739,969 109,1 9
2011 68394,195 163160 7207 7,9898 82608,24 104,6 10
2012 68809,811 175781 8401 7,993 84658,06 99,8 11
2013 84658,06 183310 4499 7,993 76963,965 100,5 12
2014 53901,689 131805 410 15,7686 54428,717 124,9 13
2015 38127,15 90615 2961 24,0007 37516,443 143,3 14
2016 36361,711 93270 3284 27,1909 39249,797 121,4 15
2017 43264,736 112154 2202 28,0672 49607,174 113,7 16
2018 47334,987 130832 2355 27,6883 57187,578 109,8 17
2019 50060,336 167801 3070 23,6862 60783,662 104,1 18
Джерело: Державна служба статистики України [7].
Таким чином, на о снові ряду перетворень ми побудували

економетричну модель (1), яка отримала такий вигляд:
Не менш важливим завданням є перевірка моделі на адекватність.

Коефіцієнт детермінації = 0,94. Це означає, що 94% загальної зміни
Y пояснюється вибраними нами факторами. Для обраних параметрів
економетричної моделі критичне значення параметра розподілу Стьюдента
становить: t tabl = 2,996. Тому можна стверджувати про наявність
220
мультиколінеарності. Статистична значущість моделі загалом (зв’язок між

залежною змінною і незалежними змінними) оцінюється за допомогою
F-критерію Фішера. Розраховане значення статистики Фішера порівнюю
з табличним для числа ступенів свободи k1=6, k2=18-6=12, рівня значущості
α=0,05. Оскільки F = 30,7940706 ˃ 2,996120378, то приймається гіпотеза, що
побудована модель є статистично значущою, тобто зв’язок між залежною та
пояснювальними змінними істотний.
Таким чином, ми приймаємо отриманий вигляд економетричної
моделі. Результати моделювання графічно представлені на рис. 1.
Рис. 1. Результати моделювання
Отже, найбільший вплив мають такі фактори: офіційний обмінний

курс долара США, індекс споживчих цін та фактор часу, яким в цьому
випадку описано всі інші чинники, не включені до моделі. Коли за всіх інших
однакових умов офіційний обмінний курс долара збільшується (зменшується)
на одиницю, то експорт товарів при цьому зменшується (збільшується) на
1040,0991 млн дол США. При зміні індексу споживчих цін на 1 % відбудеться
зменшення (збільшення) експорту товарів на 135,3637 млн дол США.
Для порівняння ми вирішили також здійснити моделювання експорту
товарів України з використанням кореляційно-регресійного аналізу та побудови
не лише багатофакторної, а й двофакторної та трьохфакторної моделей.
Для цього за допомогою надбудови в Excel побудовано залежність
для розрахунку обсягу експорту з України із включеними в модель
факторами, відібраними на основі аналізу парних коефіцієнтів кореляції r.
Парні коефіцієнти кореляції відображають зв’язок експорту з віді-
браними факторами. У результаті аналізу за шкалою Чеддока виявлено суттєво
високі зв’язки експорту товарів з імпортом (r = 0,947) та номінальним ВВП
221
(r = 0,936). Помітними є прямий зв’язок експорту з ПІІ в Україну (r = 0,502)

та обернені зв’язки з ІСЦ (r = –0,159) та офіційним обмінним курсом долара
США (r = –0,029).
Оскільки основною умовою кореляційно-регресійного аналізу
є незалежність факторів, ми проаналізували кореляційні зв’язки між
факторами. Тісний зв’язок між чинниками свідчить про мульти-
колінеарність. Зв’язки, для яких коефіцієнти кореляції перевищують
значення 0,8, вважаються мультиколінеарними, тому їх слід вилучити.
За результатами аналізу такими зв’язками виявилися ВВП з імпортом товарів.
У такому випадку вважаємо за доцільне будувати регресійні моделі з кожним
із цих факторів окремо, включаючи фактор часу (Х6).
Отже, нами було побудовано дві двофакторні регресійні моделі, які
є статистично значущими й відносно точно описують емпіричні дані.
Рівняння регресії, критерії їх точності, достовірності та значення показника
Дарбіна – Ватсона наведені в табл. 2.
Таблиця 2. Рівняння залежності експорту України від обраних факторів та їх оцінки

Модель Критерії
Рівняння регресії
зв’язку F p-level R R^2 Дарбіна-Ватсона
Y^1=3433,131423+
Експорт
0,37821358*X1 - 55,3401 0,005 0,936265 0,880649 1,75320123
з ВВП
235,8127964*X2 (2)
Y^2= 5573,736667+
Експорт
0,766838522*X1 66,51062 0,005 0,947437 0,898663 1,88293768
з імпортом
+112,2712776*X2 (3)
Фактичні дані та результати розрахунків за побудованими рівняннями

(2) і (3) подано на рис. 2.
Рис. 2. Моделювання результатів період 2002-2019 рр.
222
За формальними критеріями обидва рівняння є статистично

достовірними, оскільки з імовірністю 0,95 розрахункові значення F значно
перевищують табличне (F табл. = 3,633723468). Множинні коефіцієнти
кореляції свідчать про дуже тісний зв’язок між результативною ознакою та
відповідними факторами. Значення показників Дарбіна – Ватсона свідчать
про відсутність автокореляції.
Згідно з першим рівнянням, зміна експорту товарів та послуг України
на 88,06% пояснюється зміною ВВП країни. Збільшення номінального ВВП
на 1 млн дол. США призводить до збільшення експорту товарів на 0,378 млн
дол. США. За рахунок зміни на одиницю інших факторів експорт спадає на
- 235,813 млн дол. США.
Коефіцієнт детермінації другого рівняння показує, що зміна експорту
товарів на 89,87% залежить від варіації імпортних поставок в країну,
менше 11% припадає на інші фактори, які не були включені до моделі.
Зі збільшенням імпорту товарів до України на 1 млн дол. США експорт
країни зростає майже пропорційно на 0,77 млн дол. США, за рахунок
сукупності інших факторів він зростає на 112,3 млн дол. США. Таку ситуацію
можна пояснити тим, що виробництво експортних товарів значною мірою
залежить від імпорту (наприклад, імпортна сировина, енергоносії тощо, що
не виробляються в Україні).
Для порівняння ми також побудували трьохфакторну економетричну
модель, у якій досліджували залежність експорту товарів України від таких
показників: обсяг імпорту товарів (х1), курс долара США до гривні (х2) та
прямих іноземних інвестицій (х3).
Отже, нами було побудовано трьохфакторну регресійну модель
(3.24), яка є статистично значущою й досить точно описує емпіричні дані.
Рівняння регресії, критерії її точності, достовірності та значення показника
Дарбіна – Ватсона наведені в табл. 3.
Таблиця 3. Модель експорту товарів України та критерії її оцінки

Критерії
Модель
F p-level R^2 Дарбіна-Ватсона
Y=8333,5069 + 0,91969*X1 -
239,6002199*X2 - 60,44146 0,005 0,928324 1,874889
1,445539918*Х3 (3.24)
Коефіцієнт детермінації R^2 = 92,83%. Це означає, що майже 93%

загальної зміни експорту товарів пояснюється вибраними нами факторами.
223
Статистична значущість моделі загалом (зв’язок між залежною змінною

і незалежними змінними) ми оцінили за допомогою F-критерію Фішера.
Оскільки F = 60,44146 ˃ Ftabl = 3,287382, то приймається гіпотеза, що побудована
модель є статистично значущою, тобто зв’язок між залежною та пояснювальними
змінними істотний. Побудована нами модель представлена на рис. 3.
Рис. 3. Трьохфакторна економетричної моделі за період 2002-2019 рр.
Отже, при зміні імпорту товарів на 1 млн дол. США експорт

України зростає майже так само на 0,9197 млн дол. США. З підвищенням
курсу долара США щодо національної валюти на 1 гривню експорт товарів
у середньому скорочується на 239,6 млн дол. США. Тут виникає питання
щодо суттєвого негативного впливу курсу долара США на динаміку експорту
України. Як показує модель, із зростанням прямих іноземних інвестицій на
1 млн дол. США експорт товарів зменшується на 1,445539 млн дол. США.
Проведене дослідження та аналіз експертних оцінок дали підстави
виділити такі напрями розвитку експорту товарів України:
–– створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску
вітчизняної продукції;
–– модернізація виробництва, застосування сучасних технологій
переробки, зберігання, пакування, транспортування та реалізації
продукції машинобудівної, харчової і легкої промисловості,
сільського господарства;
–– закріплення на традиційних та вихід на нові ринки збуту;
–– надання державних гарантій щодо участі вітчизняних компаній
у міжнародних тендерах;
–– стимулювання вітчизняного машино-технічного експорту, а також
експорту харчової та сільськогосподарської продукції.
224
Висновки. На основі аналізу підходів до моделювання зовнішньої

торгівлі для побудови економетричної моделі експорту товарів України
обрано кореляційно-регресійний аналіз. Побудовано економетричні
багатофакторну, трьохфакторну та двохфакторні моделі експорту товарів
України на основі таких макроекономічних показників: валовий внутрішній
продукт, рівень прямих іноземних інвестицій в Україну, курс долара США,
імпорт товарів та індекс споживчих цін. Усі моделі є статистично
значущими та можуть бути використані для прогнозування експорту
товарів. Можемо стверджувати, що підвищенню обґрунтованості прогнозів
динаміки та структури зовнішньої торгівлі України сприяє використання
неформалізованого аналізу у комплексі з формалізованими методами
дослідження за умови надання останнім беззастережного пріоритету.
Перспективи подальшого дослідження проблеми моделювання
експорту товарів України можуть бути спрямовані на аналіз інших факторів
впливу, одним з яких є пандемія як актуальний чинник змін на світовому ринку.
Список використаної літератури

1. Андришин В. П. Фактори ефективності експортної діяльності підприємства.
Науковий вісник Херсонського держ. університету. Серія «Економічні науки».
2014. Вип. 5, ч. 2. С. 11–14.
2. Архів офіційного курсу долара США за 1 од., НБУ. URL: https://charts.finance.ua/
ua/currency/official/-/1/usd [дата звернення: 30.01.2021].
3. Бабій І.В. Вплив факторів на забезпечення зовнішньоекономічної діяльності
промислових підприємств. Економіка і суспільство : електронне наукове фахове
видання.2016. Вип. 3. С. 114–118. URL: http://www.economyandsociety.in.ua/index.
php/journal-3 [дата звернення: 29.01.2021].
4. Боднар Р. Д. Економетричний аналіз зовнішньої торгівлі України. Вісник Львів.
комерц. акад. Львів, 2011. Вип. 38. С. 7–11.
5. Вдовин М. Л. Математичне моделювання в управлінні експортно-імпортними
операціями країн Центральної та Східної Європи : автореф. дис. ... канд. екон.
наук: спец. 08.03.02. Львів, 2006. 17 с.
6. Волкова І. А., Гірчук І. В. Методика аналізу експортно-імпортних операцій
в діяльності підприємств. Вісник ЖДТУ. 2010. №3. URL: http://ven.ztu.edu.ua/
article/viewFile/66728/62421 [дата звернення: 29.01.2021].
7. Державна служба статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/ [дата
звернення: 30.01.2021].
8. Дідковська Б. В. Прогнозування розвитку зовнішньоторговельних зв’язків
України з ЄС : автореф. дис. ... канд. екон. наук : 08.00.11. Київ, 2007. 23 с.
9. Єлейко В. Економетричний аналіз зовнішньої торгівлі послугами України.
Економіка. 2014. Вип. 4 (157). С. 35–39.
225
10. Зовнішня торгівля України. ХХІ століття : монографія / за заг. ред. А. А. Мазаракі.
Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун–т, 2016. 600 с.
11. Кисельова О. М. Структурні особливості зовнішньоекономічної діяльності
України. Економіка і прогнозування. 2012. № 4. С. 93–101.
12. Мазаракі А. А. Сучасні тенденції та чинники розвитку зовнішньої торгівлі
України. Вісник Київ. нац. торг.-екон. ун-ту. 2011. № 2. С. 5–14.
13. Мельник О. Г. Діагностика факторів впливу на експортну діяльність
підприємства. Інноваційна економіка. 2013. № 5. С. 63–66.
14. Мельник Т. М. Іллегалізація сфери зовнішньої торгівлі товарами в Україні.
Економічний часопис-ХХІ. 2014. № 7–8. С. 4–7.
15. Мінфін. URL: https: //index.minfin.com.ua/ ua/ [дата звернення: 30.01.2021].
Modelowanie ekonomiczne i matematyczne handlu zagranicznego Ukrainy

Streszczenie
Tematem artykułu są sposoby modelowania handlu zagranicznego Ukrainy.
Wieloczynnikowy, trzyczynnikowy i dwuczynnikowy model ekonometryczny eksportu
oparty jest na następujących wskaźnikach makroekonomicznych: produkt krajowy brutto,
poziom bezpośrednich inwestycji zagranicznych na Ukrainie, dolar amerykański, import
towarów oraz wskaźnik cen towarów i usług konsumpcyjnych. W artykule zidentyfikow-
ano i opisano zależność ukraińskiego eksportu od wskaźników makroekonomicznych oraz
zdefiniowano główne kierunki rozwoju eksportu.
Słowa kluczowe: eksport towarów, model ekonometryczny, analiza korelacji, regresja,

współliniowość
Economic and mathematical modeling of Ukraine’s foreign trade

Abstract
The approaches to modeling Ukraine’s foreign trade are presented in the paper.
Econometric multifactor, three-factor and two-factor models of exports of goods are based
on the following macroeconomic indicators: gross domestic product, the level of foreign di-
rect investment in Ukraine, the US dollar, imports of goods and the consumer price index.
The dependence of Ukraine ‘s exports on macroeconomic indicators has been identified and
determined. The main directions of development of export of the goods of Ukraine are defined.
Keywords: export of goods, econometric model, correlation analysis, regression analysis,

multicollinearity
226
Вiдомостi про авторiв
Аверкина Марина Федоровна

Доктор економічних наук, професор кафедри економіко-математичного
моделювання та інформаційних технологій,
Національний університет «Острозька академія», м. Острог (Україна).
E-mail: maryna.averkyna@oa.edu.ua
Будник Олена Богданівна

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
(Україна, м. Івано-Франківськ): доктор педагогічних наук, професор,
директор Центру інноваційних освітніх технологій «PNU EcoSystem».
Головний редактор фахових журналів з педагогіки: «Journal of Vasyl Stefanyk
Precarpathian National University» та «Освітні обрії».
Сфера наукових зацікавлень: актуальні проблеми сучасної педагогіки та
освітньої практики, зокрема питання розвитку економічної грамотності дітей
і молоді, підготовки майбутніх учителів до соціально-педагогічної діяльності;
інклюзивна освіта; порівняльна педагогіка; інноваційні освітні технології;
STEAM-освіта; електронне навчання і цифрова компетентність педагога.
Scopus ID: 57194069952, Web of Science Researcher ID: AAW-4839-2020,
e-mail: olena.budnyk@pnu.edu.ua
Великочий Володимир Степанович

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
(Україна, м. Івано-Франківськ): доктор історичних наук, професор, декан
факультету туризму. Член-кореспондент академії туризму України, академік
Української історичної Академії. Автор понад 200 наукових праць, в тому числі
28 монографій, підручників. Нагороджений багатьма відзнаками і нагородами,
в тому числі – відзнакою ДВПШ в Гожові Великопольському “Приятель
учельні 2013”. Брав участь у роботі низки міжнародних наукових конференцій
за програмою Європейського Союзу Еразмус+ на Гуманітарному факультеті
Академії ім. Якуба з Парадижу у Ґожуві Вєлькопольському (2017, 2019).
Сфера наукових зацікавлень: історія Української революції 1914-1923 рр.,
історія Галичини як краю пограниччя, історії і етнології Покуття.
E-mail: w-w-s@ukr.net; volodymyr.velykochyy@pnu.edu.ua
Грібович Анна Любомирівна

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
(Україна, м. Івано-Франківськ), магістр з філології - польська мова
і література (2006 р.); магістр з бізнес-адміністрування (2019 р.). Міжнародні
стажування: Люблінський університет імені Марії Складовської-Кюрі
(м. Люблін, Республіка Польща) – науково-педагогічне стажування
(2008 р.), Ягеллонський університет (м. Краків, Республіка Польща) - участь
у наукових семінарах в рамках Тижні якості освіти (2016 р.).
Сфера наукових зацікавлень: лідерство і командоутворення в освіті; якість
освіти та її забезпечення.
E-mail: anna.serce4@gmail.com
Гуменюк Галина Михайлівна

Кандидат педагогічних наук, доцент. Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника (Україна, м. Івано-Франківськ).
Сфера наукових інтересів: екскурсійна діяльність, туроперейтинг,
маркетингова діяльність.
E-mail: halina.gumeniyk@pnu.edu.ua
Гуменюк Андрій Ігорович

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (Україна,
м. Івано-Франківськ).
Дутчак Олена Іванівна

Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри управління соціо-
культурною діяльністю шоу-бізнесу та івентменеджменту факультету
туризму ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя
Стефаника».
Наукові зацікавлення: теоретико-методологічні та практичні проблеми
менеджменту соціокультурного сервісу, міжнародного туризму, етнотуризму,
історіографії музейництва Прикарпаття 30-х рр. ХІХ – 30-хрр. ХХ ст.
Ісаєнко Максим Миколайович

Одеський державний університет внутрішніх справ (Україна, м. Одеса),
учений секретар секретаріату вченої ради Одеського державного університету
внутрішніх справ, кандидат педагогічних наук. Тема кандидатської дисертації
«Формування комунікативних умінь у курсантів вищих закладів освіти МВС».
228
Сфера наукових зацікавлень: філософське українознавство, мовознавство,

полоністика, правознавство, проблеми державотворення, філософія права,
педагогіка, психологія, етика.
E-mail: isaenko.max@ gmail.com, ORCID 0000-0001-5704-9110
Карпа Марта Іванівна

Доктор наук з державного управління, доцент кафедри управління та бізнес-
-адміністрування Інституту післядипломної освіти та довузівської підготовки
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. У 2006 р.
захистила кандидатську дисертацію на тему «Система впливу на масову
політичну свідомість: державно-управлінський аспект»; у 2019 році захистила
докторську дисертацію на тему «Розвиток публічного управління в Україні на
засадах компетенційного підходу» за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія
державного управління. Автор понад 100 наукових публікацій, розробок,
в тому числі монографій, в основному в галузі публічного управління та
адміністрування. Учасник міжнародних конференцій, стажувань, тренінгів.
Сфера наукових зацікавлень: публічна служба, публічне управління та
адміністрування, компетенції органів публічної влади, бізнес-управління.
E-mail: marta.karpa@ukr.net
Кіндрат Ксенія Степанівна

Студентка економічного факультету Національного університету «Острозька
академія», м. Острог (Україна)
Кіцак Ірина Богданівна

Львівський регіональний інститут державного управління Національної
академії державного управління при Президентові України, здобувач ступеня
PhD за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». У 2004 році
в цьому ж інституті здобула ступінь спеціаліста за спеціальністю «Управління
персоналом і економіка праці», а в 2006 році – ступінь магістра за спеціальністю
«Державне управління». Тема дисертації «Управління персоналом органів
місцевого самоврядування об’єднаних територіальних громад».
Сфера наукових інтересів: публічне управління та адміністрування, місцеве
самоврядування, децентралізація влади, об’єднані територіальні громади,
управління людськими ресурсами, HR-менеджмент, система управління
персоналом.
E-mail: irusya@i.ua
229
Кондур Оксана Созонтівна

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (Україна,
м. Івано-Франківськ), доктор педагогічних наук (2019), професор (2021),
кандидат фізико-математичних наук (1995); декан педагогічного факультету.
Авторка понад 220 публікацій, з них 9 – монографічного характеру, 12 під-
ручників та навчальних посібників, рекомендованих Міністреством освіти
і науки України. Міжнародні наукові стажування: Ягеллонський університет
(м. Краків,2014 р., 2016 р.); Державна Вища Техніко-Економічна Школа
(м. Ярослав, 2018); Педагогічний факультет Жешувського університету
(м. Жешів, 2019 р.); Вища Школа Технічна в Катовіцах (2020).
Сфера наукових зацікавлень: управління в освіті, якість освіти, професійна
підготовка, математичне моделювання соціально-економічних процесів;
комп’ютерне моделювання, освітні інноваційні проєкти.
Scopus ID: 14035688000, Web of Science Researcher ID: AAW-4952-2020,
e-mail: oksana.kondur@pnu.edu.ua
Ковальська Леся Володимирівна

кандидат географічних наук, доцент, доцент кафедри туризмознавства
і краєзнавства
Спектр наукових досліджень поширюється на питання реалізації принципів
сталого розвитку та перспектив екологічного туризму
ORCID https://orcid.org/0000-0001-7582-8249, e-mail: Gnatuk_L@ukr.net
Кравчук Олексій Олегович

Доктор юридичних наук (дисертація кандидата юридичних наук
«Адміністративно-правове регулювання комунального управління»,
дисертація доктора юридичних наук «Адміністративно-правове регулювання
управління державною власністю в Україні»), доцент, суддя Вищого
антикорупційного суду (Україна, Київ), професор кафедри господарського
та адміністратичного права Національного технічного університету України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (Україна, Київ).
Сфера наукових зацікавлень: правова семіотика, наука управління,
кримінальне, адміністративне, фінансове, трудове право, запобігання
корупції, права людини.
E-mail: kravchuk.kpi@gmail.com
230
Krasowska Helena
Językoznawca; dr hab. prof. Instytutu Slawistyki Polskiej Akademii Nauk, Warszawa.
Zainteresowania naukowe: dialektologia, socjolingwistyka, etnologia, folklory-
styka, problemy językowe i kulturowe pogranicz, mniejszości narodowe, Polacy
na Wschodzie, bukowinoznawstwo.
Witryna internetowa: http://krasowska.org.pl/
Facebook: https://www.facebook.com/helena.krasowska.3
E-mail: hkrasowska@ispan.waw.pl
Монолатій Іван Сергійович

Доктор політичних наук, професор катедри політології Прикарпатського
національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ,
Україна).
E-mail: iwan.monolatij@gmail.com
Монолатій Тетяна Петрівна

Кандидатка філологічних наук, доцентка катедри іноземних мов При-
карпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-
-Франківськ, Україна).
E-mail: tanja.monolatij@gmail.com
Остащук Іван Богданович

Кандидат філологічних наук (дисертація «Релігійно-філософський дискурс
у романах Наталени Королевої», 2004), доктор філософських наук (дисертація
«Сакральний символізм як феномен християнської комунікації», 2012),
професор, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства Національного
педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (Україна, Київ).
Сфера наукових зацікавлень: релігійна семіотика, правова семіотика,
релігійне мистецтво, лінгвокультурологія, герменевтика, католицька теологія.
E-mail: ostaszczuk@ukr.net
Приймак Лілія Богданівна

У 1994 році закінчила Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,
факультет іноземних мов, за спеціальністю – вчитель німецької та англійської
мов. З 1997 року – аспірантка кафедри зарубіжної літератури Прикарпатського
національного університету імені Василя. У 2002 році захистила дисертацію
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук на тему:
231
«Михайло Павлик – літературний критик і перекладач». У 2007 році

здобула вчене звання доцента кафедри іноземних мов і країнознавства.
Коло наукових інтересів: перекладознавство, компаративістика.
E-mail: liliya.pryimak@pnu.edu.ua
Рибчак Віталій Іванович

Уманський національний університет садівництва (Україна, м. Умань),
доцент кафедри маркетингу економічного факультету, кандидат економічних
наук. Директор Центру міжнародної освіти та співпраці Уманського НУС.
Тема кандидатської дисертації «Розвиток приватного підприємництва
в умовах трансформації економічних відносин в Україні».
Сфера наукових зацікавлень: розвиток малого бізнесу в новітніх соціально-
економічних умовах, розвиток туристичної галузі, вивчення перспектив
малого бізнесу в туристичній галузі транскордоння. Брав участь у програмі
Європейського Союзу Еразмус+.
E-mail: vryb4ak@gmail.com
Савченко Володимир Федорович

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
(Україна, м. Умань), Заслужений економіст України, професор, доцент
кафедри фінансів, обліку та економічної безпеки, доктор економічних наук.
Тема докторської дисертації «Методологічні засади розроблення програм
соціально-економічного розвитку на регіональному рівні».
Сфера наукових інтересів: соціально-економічний розвиток, становлення
мережевої економіки, формування економічної безпеки країни, еволюція
державно-приватного партнерства.
E-mail: savchenkovf48@gmail.com
Стойка Сергій Олександрович

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини (Україна,
м. Умань), доцент, доцент кафедри фінансів, обліку та економічної безпеки,
кандидат економічних наук. Тема кандидатської дисертації «Формування стратегії
управління розвитком туристичної галузі в умовах економічної нестабільності».
Сфера наукових інтересів: розвиток фінансово-економічної безпеки, аналіз
податкової системи країни, дослідження особливостей розвитку туристичної галузі,
дослідження особливостей оптимізації енергоефективності економіки України.
E-mail: stserg_1@ukr.net
232
Сухомлинов Олексій Миколайович

Доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник
Міжнародної школи україністики Національної академії наук України,
професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Бердянського
університету менеджменту і бізнесу, голова польського культурно-освітнього
товариства „Відродження” в Бердянську. Автор понад 130 наукових статей
і 5 монографій.
Наукові дослідження стосуються проблем прояву форм пограничності та
багатокультурності. У наукових працях досліджено літературознавчий
і антропологічний аспекти культурної, мовної та релігійної інтерференції,
розглянуто складні питання польсько-українських лімінільних текстів,
цивілізаційно-культурного пограниччя літератури сучасної Туреччини та
традицій толерантності поліетнічної Буковини.
Брав участь у програмі Європейського Союзу Еразмус+ на Гуманітарному
факультеті Академії ім. Якуба з Парадижа у Ґожуві Вєлькопольському
(2017, 2018).
Http://suchomlynow.pl, e-mail: lech@suchomlynow.pl
Чаграк Наталія Ігорівна

Доктор педагогічних наук, доцент; доцент кафедри іноземних мов і країно-
знавства факультету туризму ДВНЗ «Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника». Автор понад 120 публікацій наукового
та навчально- методичного характеру. Учасник міжнародних наукових
та науково-практичних конференцій (Україна, Польща, США, Канада,
Чехія), міжнародних програм обміну (Куцтаунський університетет, США;
Академія ім. Якуба з Парадижа, Польща). Сфера наукових інтересів: освітня
геронтологія, освіта впродовж життя, психологія, демографія.
E-mail: nchahrak@ukr.net
Чорна Любов Василівна

кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри туризмознавства
і краєзнавства
Коло наукових інтересів охоплює питання інноватики та реалізації
інноваційних ідей у прикладних аспектах туристичної діяльності як на
теренах України, так і за кордоном.
ORCID ID: https://orcid.org/0000-0002-8959-3003, E-mail: chornalyubov60@ukr.net
233
Ямчук Павло Миколайович

Уманський національний університет садівництва (Україна, м. Умань),
професор кафедри соціально-гуманітарних і правових дисциплін факуль-
тету менеджменту, доктор філософських наук. Тема докторської дисертації
“Східнохристиянська ціннісно-смислова парадигма консервативного мис-
лення в українському бароковому дискурсі XVI-XVIII століть”.
Сфера наукових зацікавлень: філософське українознавство, полоністика,
духовність, богослов’я, релігієзнавство, літературознавство, філософія мови,
етика, естетика. Брав участь у програмі Європейського Союзу Еразмус+.
E-mail: jamchuk1972@gmail.com
234

ZN Prac Ukrainoznawczych NR 6-7

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

You might also like

ZN Prac Ukrainoznawczych NR 6-7

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ZN Prac Ukrainoznawczych NR 6-7

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Zeszyt Naukowy

Gorzów Wielkopolski 2021

© Copyright by Akademia im. Jakuba z Paradyża 2021

Lech Aleksy Suchomłynow

Pamięć pograniczy i obrzeża pamięci

Słowa kluczowe: pamięć kulturowa i historyczna, historia mówiona, Donbas, Bukowina,

Kazimierz Feleszko pisał:1 „Zawsze mnie fascynowało splecenie losów

w sposobie komunikacji i świadomości, oddziałują na zasób słownictwa, adaptacji

2009, s. 82]. Przytoczę tu słowa Aleidy Assmann: „Wspomnienia powstają

Obie wypowiedzi na temat drugiej wojny światowej różnią się nieco od

Kaja Kaźmierska podkreśla, że wojna jako taka nadaje sens potrzebie

s nas sdielali sowieckich ludiej, szcztob my wsie byli odinakowy.

Cytowane wypowiedzi wskazują na to, że rozmówczynie w codziennym,

kościół w Makiejewce zamknięto, miał zostać przebudowany na klub. Krzyże

Narracja z Doniecka świadczy o tym, że respondentka jest gotowa jawnie

Kościoła katolickiego, udział w liturgii, gdyż Kościół w najtrudniejszych czasach

Пам’ять гранич та марґінеси пам’яті

Ключові слова: культурно-історична пам’ять, оповідна історія, Донбас, Буковина,

Borderlands and memory

Проблеми та перспективи розвитку соціального туризму

Ключові слова: соціальний туризм, середовище функціонування, соціально –

Вступ. Інтеграція України у європейський та світовий економічний

Метою статті є розкриття управлінських аспектів соціального

Першочерговим задумом соціального туризму виступають мандрівки

підприємств, зменшення кількості обслуговуючого персоналу негативно

як результат продуктивного функціонування вірно створеної управлінської

виступає правове та адміністративне корегування через законодавчі та

Набір політичних та економічних заходів повинен включати:

для розробки регіональної програми розвитку підприємств, для розвитку

туризму, в першу чергу, визначається високою якістю виробництва послуг

послідовне поєднання, чіткість управлінських дій і рішень, які систе-

факторів зовнішнього середовища щодо обслуговування соціальних туристів,

Problemy i perspektywy rozwoju turystyki socjalnej na Ukrainie

Słowa kluczowe: turystyka socjalna, środowisko funkcjonowania, przedsiębiorstwa

Problems and prospects for the development of social tourism in Ukraine

Keywords: social tourism, environment of functioning, socially-oriented enterprises, main

Сучасна українська історіографія музейництва

Ключові слова: історіографія, музейництво, Прикарпаття, націоцентризм, інститу-

Постановка проблеми. Сучасний науково-історичний процес

практично аналогічного спектру проблематики в сучасній українській

що критики націоцентризму української історіографії на сучасному етапі

вектор наукового пізнання переспрямовується на проблематику сфери

Івано-Франківської та Тернопільської областей. З огляду на те, що локальні

М. Гнатюка та М. Грепиняка [13]. Дослідженню самодіяльних музейних

культурного життя того часу, на думку дослідниці, добре ілюструє колонізаційну

Список використаних джерел

27. Савчук Б. Українські самодіяльні музеї в Галичині у 20-30-х роках ХХ ст.

Nowoczesna ukraińska historiografia muzealnictwa na Przykarpaciu

Słowa kluczowe: historiografia, muzealnictwo, Przykarpacie, centryzm narodowy, podej-

Modern Ukrainian historiography of museum-making in the Precarpathian region

Keywords: historiography, museum-making, Precarpatian region, nation-centrism, insti-

Ірина Богданівна Кіцак

Features of personnel management in bodies of local

Keywords: personnel management services; local governments; service in local self-

The purpose of the article is to reveal the features of modern personnel

–– to substantiate the need for regulatory support of the processes of for-

The use of the methodology of modern personnel management in local

The basic principles for the formation of the personnel management

обмін. Але тепер долучився ще й Бухарест. Адже переворот посунув усі