1. Виникнення філософії.

Передумови виникнення
філософії. Призначення філософії. Визначення
філософії.
Філософія виникає в один і той самий час – VI ст. до н.е – в трьох культурних центрах
ойкумени, як називали відомий їм світ стародавні греки. Цими центрами були
Середземномор’я, Китай, Індія. Вони знаходяться в різних кінцях світу. Мимоволі
доходиш думки, що поява філософії не є випадковістю, а навпаки, є закономірним
явищем, необхідним моментом культурного розвитку людства. Чим же зумовлений
закономірний характер виникнення філософії?

Однією із спроб розв’язати це питання є ідея «стрижневої доби», розвинена у книзі

німецького філософа Карла Ясперса «Витоки і мета історії». «Стрижневою добою»
він називає період від IX - VIII по II сторіччя до н.у. У цей час у духовному житті
різних народів відбувається одні і ті ж самі за своїм сенсом процеси. Відбувається
руйнування міфологічного способу світобачення і світорозуміння і внаслідок
цього починається усвідомлення нетривкості, навіть крихкості буття ==> поява
нової картини світу, основою якої є теоретичні знання і зародки релігій спасіння.

Головний зміст «стрижневої епохи», згідно К. Ясперсу, становить одухотворення», а

головні її відкриття – це розум і особистість.

Виникнення філософії є, на думку К. Ясперса, головною подією «стрижневої доби».

В сучасній історико–філософській науці ще не досягнуто згоди щодо причин і

механізмів виникнення філософії. Серед існуючих точок зору дві є найбільш
послідовними й арґументованими – так звані міфологічна та гносеологічна теорії.
Перша виходить з того, що філософія сягає своїм корінням найдавніших шарів
людської свідомості, успадковуючи від міфології всі стрижневі світоглядні проблеми.
Вона лише підносить їх до вищого рівня усвідомлення й піддає спеціальній
раціональній обробці.

Друга ж теорія полягає на якісній відмінності філософії та міфології, підкреслює

наявність смислового розриву між ними, власним грунтом філософії оголошується
раціональне знання, несумірне й несумісне з міфологічними моделями світу.

Сказане допомагає нам зрозуміти, що виникненняю філософії в VI сторіччі до н.е. в

стародавніх Китаї, Індії і Греції має передувати «підготовчий» процес, коли
філософські системи і сам філософський спосіб мислення, маючи деякі підстави для
себе, все ж не могли ще виявитися достатньою мірою, а існували в межах інакших
форм духовного. Такі духовні утворення перехідного типу дістали назви
протофілософії.

Передумови виникнення філософії.

1) Писемність. У неписьменних культурах – міфологія.

Загальнозначущість міфологічних уявлень і моделей спирається на безособовий

соціально–духовний досвід, формою закріплення й передачі якого є традиція. Формою
сприйняття традиції, хоч би в який спосіб вона стверджувалася – у формі оповіді,
обряду тощо, – виступає віра.

2) Поява знання. Таке знання є проривом за межі міфологічно опанованої реальності. Й

сприймати його повинні були як щось таке, що принципово перевершує людські
можливості, слугує за засіб прилучення до якоїсь утаємниченої смислової повноти.
Саме тому перші форми знання, що проривали межі міфології, набули сакрального
характеру й входили до складу історично наступного типу світогляду – реліґії. Тому
нас не повинно дивувати те, що єгипетські чи вавілонянські жерці, так само як жерці
інків або майя тощо, сумлінно вели астрономічні спостереження, робили математичні
розрахунки, розглядаючи все це як служіння таємничим силам, що правлять усім
світом. Знання такого типу дістали пізніше назву езотеричних.

3) Поява особистості. Її виникненню посприяв сам лад суспільного життя держав–

полісів. Публічний характер державності, участь кожного громадянина в її здійсненні,
розвинене судочинство, нарешті, велика вагомість публічного слова – ось причини її
появи. Али тільки у поєднанні з деякими іншими чинниками духовно–культурного
характеру. Ними стали трагедія і лірика, а також різні вияви народної мудрості.

Саме у давньогрецькій трагедії вперше заявлено на повний голос почуття особистості.

Із протиріч трагедії та «полюса» (соціального закону), долі та самостійного людського
чинення, що складають головний зміст трагедії, з’являється людина, яка ладна давати
лад буттю.

4) Виникненню філософії значно посприяло те, що в VII – VI сторіччях до н.е.

загальнокультурного значення набуває мудрість і діяльність мудреців.

Названі вище умови виникнення філософії складають її первинний фундамент. Але

щоб вони «спрацювали» разом, щоб з’явилося справженє філософське мислення,
повинно було змінитися саме ставлення людини до світу, й сам пізнавальний суб’єкт.
Філософія виникає тоді, коли світ постає перед людиною як такий, що потребує свого
пояснення із нього самого, як продукт дії інопланетних сил.

Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом

сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як «Логос», а в Китаї –
як «Дао».

Перша вимога філософії: все потребує свого пояснення, причому пояснення

раціонального, здійснюваного засобами логічного мислення. Не випадкого Гегель у
своїх «Лекціях з історії філософії» стверджував, що справжня філософія починається з
ідеї Парменіда: «Буття є, а небуття немає» ==> апорії Зенона.

Виникнення і подальший розвиток філософії являє собою діалог логосу з міфом.

Призначення філософії

Філософія – це проблематична сфера знань. На початку 50-х років XIX сторіччя в

університетах Росії було заборонено викладення філософії. Пояснюючи причини цього
заходу професорам Московського університету, тодішній міністр освіти заявив:
«Користь філософії ще ніким не доведена, а однак шкода від неї може бути». Така
позиція багато у чому пояснює, з одного боку, підозру до філософії, яку виявляють до
неї владні структури, пересічні люди, навіть студенти, а з іншого – постійна, в усі часи
і епохи, звернутість людини своєю душею, розумом до цієї проблематичної самої по
собі науки.

У творі Платона (427–347 роки до н.е) «Апологія Сократа» докладно розповідається

про суд і страту відомого грецького філософа Сократа. За що? Чим прогнівив він
людей? Відповідь така – за його нечестивість. У чому вона полягає? Він сіє сумнів і
непослух, бентежить розум і сумління, а отже, розбещує молодь і цим самим становить
загрозу для рідного міста. Ось у чому полягає «зло» філософії. Але сам Сократ вважав,
що саме це діяння – його заслуга перед афінянами. Він навіть назвав себе ґедзем, якого
Боги послали людям, щоб не давати їм впасти в байдужість і лінивий спокій. Тому,
згідно Сократу, справжнє призначення філософії – будити у людей духовні інтереси,
допомагати їх духовному пошуку і духовним піднесенням, тобто допомагати людям
дбати про свою душу.

Слова Сократа про неспокій людського духу як одвічне людське покликання принесли
йому смерть. Але смерть Соката є певним показником, а саме, визнавши шкідливою
філософську діяльність Сократа, суд Афін тим самим визнав дієвість і соціальну
значущість філософської думки взагалі.

Отже, ще коли філософська думка щойно набирала сили, вже тоді люди почали
потроху усвідомлювати, яку користь вони можуть мати від філософії. Користь
філософії полягає саме в тій шкоді, яку вона завдає байдужості, самовдоволеності,
некритичності, остраху перед новим та невідомим. Щоправда, користь критичного
судження, послідовного розгляду питань, яких люди часто хотіли уникнути,
порушення і висвітлення проблем, які вони воліли б приховати, – корисність цих та
інших виявів філософської діяльності. Досить згадати страченого Джордано Бруно,
невизнаних Леонардо да Вінчі, Галілео Галілея, приречених на ізоляцію Бенедікта
Спінозу й Сєрена Кіркегора та інших. Навіть Фома Аквінський (1224 – 1245), котрий
присвятив життя філософському обгрунтуванню й захисту доктрини католицької
церкви, а згодом по смерті був прилучений до сонму святих, за життя не одержав
належної підтримки і визнання. Деякий час його вчення було навіть під загрозою.

Але ці героїчно–стражденні, навіть мученицькі риси філософії проступають в образі

філософії тоді, коли ми прагнемо бачити у ній порив до нового, бажання зміни старого.

Поруч з цим у філософії завжди була спрямованість на впорядкування та осмислення

вже набутого. Але й така філософська діяльність сприймалась часом несхвально. Так,
Макс Шелер (1874–1928), відомий німецький антрополог, філософ вважає, що усіх
філософів можна поділити на проблемних і безпроблемних. До перших належать Блез
Паскаль, Сєрен Кіркегор, Августин Блаженний, до других – Арістотель, Фома
Аквінський, Гегель. Але і їх філософія є лише умовно безпроблемною. Вона
безпроблемна лише тому, що вони прагнули побудувати систему своїх поглядів. З
огляду на все це російський філософ Микола Бердяєв (який починав свою діяльність у
Києві) виголосив тезу, що філософія є найбільш незахищеною галуззю культури. Й
справді, сумніви щодо потрібності філософії або підозріле нерозуміння не мали б для
неї такого суттєвого значення, якби вона могла спертися на відповідні соціальні
інституції на зразок того, як релігія спирається на церкву, маючи її за «соціальне тіло».
Фіософія є за свою історію так і не здобула такого «абслоютного» «соціального тіла»,
яке б ґарантувало їй статус у суспільстві, а окремим філософам – захист їх фахових
прав. Винятком, звісно, є кафедри у вищих навчальних закладах та інститути
філософії.

З іншого боку така свобода від соціальних інститутів має певні переваги. Досить
згадати наш нещодавній досвід, коли з філософією намагалися ототожнити ідеологію й
у такий спосіб жорстко включити до системи державно–партійного регулювання
духовного життя суспільства.

Але хоч би й як – чи у пов’язаності з офіційними інституціями, чи без них, – філософія

все ж залишається справою неповсякденною, незвичайною і дивною. Зануреній у свої
повсякденні турботи людині її зв’язок з життям видається принаймні проблематичним.
Чому саме? Тому, що кожна людина живе згідно законів філософського мислення
незалежно від того, розуміє вона це чи ні. Філософія – це вічні проблеми людського
існування. Філософія – це запит «чому». Але людина не завжди хоче це прийняти
свідомо. Чому? Бо будь–який сумнів, спроба проблематизувати життєво-практичну
ситуацію, спроба побачити її з іншого боку завдали б шкоди цілісності буденної
свідомості, завдали б дюдям проблем у здійсненні їхніх повсякденних обов’язків. З
огляду на це підозра щодо філософії з боку повсякденния є виправданою.

Але з іншого боку, повсякдення – це спрощення шляху життя людського. А будь-яке

спрощення, згідно з твердженням уславленого іспанського філософа Хосе Ортеги-і-
Гассета (1883 – 1955) є різновидом насильства. Тому саме із цієї позиції філософія
захищає в людині саме її людське єство, додає їй свободи, розширює «простір
свободи» в усьому людському бутті. Цю думку поділяв і Григорій Сковорода (1722–
1794). А давньогрецький філософ Епікур (341–270 рр. до н.е.) прямо називав себе
рятівником людства, посилаючись на те, що він позбавив людей страху перед Богами,
перед смертю та перед життєвими стражданнями.

Звісно, не вартує аж надто протиставляти філософію та повсякдення. За

найнесприйнятливіших умов філософія живиться із загальнолюдського духовного
досвіду, підґрунтям якого є безпосередній життєво–практичний досвід людей. Щодо
цього заслуговує на увагу свідчення М. Горького. У своїй автобіографічній повісті
«Мої університети» він зазначає: «Згодом я не зустрічав у книжках думок, яких би не
чув до того в житті».

Сутність і визначення філософії.

Перебіг життєвих подій не є одноманітним. Рано чи пізно з тих чи інших причин

виникають певні «розриви», утворюються певні «порожнини» – зони відсутності
смислу. І тоді я запитую себе, інших: «Хто я такий», «Як я живу», «Чи можу я бути
кращим», «Що для цього потрібно», «Чому є зло», «Де Бог», «Що таке світ», «Що є
вічність», «Що таке безмежність» тощо.

Згадаймо, як ми, наші брати–сестри, власні діти дивували, дивують нас запитаннями:
«Звідки я взявся», «Де я був, коли не було тата й мами», «Звідки беруься думки» тощо.
Чи не в цих дитячих запитаннях бере початок філософське мислення? Чи не в цьому
наївному небажанні знайти межі можливостей своо розуміння? Чи не з цього щирого
здивування перед відкритістю світу назустріч відкритості людського розуму? Адже
казав колись Арістотель (384 – 327 до н.е.), що філософія починається із здивування.
А вже у нашому сторіччі німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976) висловив
думку, що сутність філософії становить саме запитування; запитування світу
людиною і запитування людини світом.

Але, якщо кожна людина згідно своїй природі живе згідно законам філософського
мислення, то, на думку деяких філософів, філософське міркування доступне не
кожному.

Так, наприклад, Ортега–і–Гассет в своїй уславленій книзі «Буні тас» (1930 р.)
наголошував на тому, що філософія не потребує уваги мас; воня свято береже свою
непотрібність і якщо комусь випадково допоможе, то радіє цьому тільки з людяності.
Але це не через пиху чи презирство до пересічної людини, зауважував Ортега–і–
Гассет, а через інші, значно вагоміші причини. Те, що робить філософію байдужою до
мас і зверненою до самої себе, це, по–перше, лад духовного життя «людини маси»,
притаманні їй несамостійність думки і почуття, брак уміння та схильності до
духовного зусилля тощо. А по–друге, – й це найголовніше, – це сама сутність
філософського мислення і його проблематичність. Філософія, підкреслює Ортега–і–
Гассет, «починається із сумніву в собі. Вона живе остільки, оскільки бореться зі собою,
заперечує себе.»

Майже одночасно з Ортегою–і–Гассетом ті самі думки висловлює й Мартін Хайдеггер.

Згідно з його твердженням, філософія не знаходить відгуку у повсякденні. І це не дивно,
бо вона не полегшує, а утруднює життя. Філософія бере під знак запитання
самоочевидності, що ними живе повсякдення, й цим самим ставить питання про межу
зникнення і його самого. Й справді, у філософському розмірковуванні є момент
небуденного зусилля, певного морального обов’язку. А разом з тим з ним пов’язане
відчуття прориву межі повсякденності. Чи не тому Мартін Хайдеггер найближче до
філософії ставить мистецтво.

Визначення філософії.

Іоан Дамаскін (675 – 753), відомий візантійський філософ наводить шість визначень
філософії, які склалися ще в античності, але видаються йому цілковито правильними.

1. Філософія є знання природи сущого.

2. Філософія є знання божественних і людських прав, тобто всього видимого

і невидимого.

3. Філософія є приготуванням до смерті, «помишлєніє о смерті».

4. Філософія є уподібненням до Бога (в мудрості, справедливості,

побожності).

5. Філософія є початком усіх наук і мистецтв.

6. Філософія є любов до мудрості; а оскільки достойна мудрість є Бог, то

філософія є любов до Бога.

Мабуть, це ще не всі визначення філософії, на які спромоглися мислителі античності.

Але цього досить, щоб бачити, як по-різному розуміли і стверджували філософію вже
впродовж першого тисячоліття її існування. Й з часом ця різноманітність позицій,
поглядів щодо самої філософії тільки зросла.

Наведемо деякі визначення філософії, які належать відомим філософам новітнього

часу й сучасності.

Філософія – це доба, осягнена в думці (Гегель);

Будь-яка філософія є сповідь її творця (Ніцше);

Філософія є вчення про шляхи здійснення сенсу людського існування

(Бердяєв);

Філософія є праця грамотного мислення (Ортега–і–Гассет);

Філософія є виховання людини близькою до Бога (Шелер);

Філософія є битва нашого розуму проти затьмарення його мовою

(Вітгенштейн) тощо.

Що спільного між цими визначеннями? Підемо від етимології самого слова

«філософія».

Слово «філософія» грецького походження. Воно походить від двох слів: люблю та
«мудрість» = «любов до мудрості». Серед українських та російських філософів XVII –
середини ХІХ сторіччя філософію часто позначали словом «любомудріє». Зокрема,
широко вживав це слово в такому його розумінні Григорій Савич Сковорода.

Яка різниця (відмінність) між мудрістю і філософією? Адже не усіх мудрих ми

називаємо філософами. Мудрістю в усіх народів називають досконале і повне знання й
відповідний до цього досконалий спосіб життя. Знання входить до складу мудрості
тільки будучи засвідченим досвідом і життєвим прикладом. Знання, які складають
мудрість, мають водночас індивідуальний та універсальний характер, вони спрямовані
на фіксацію перетину індивідуального та універсального в людському житті.

Чому філософією не назвали життя самих мудреців чи близьких до них людей? Чому
не назвали так любов до спокою й шанування людських чеснот? Чому філософією
почали називати передусім міркування про природу, про загальний лад усього
людського й природного світу?

Справа в тому, що певного часу звичне уявлення про мудрість немовби розщепилося.
Прихована в мудрості ідея універсальності і всесильності людського знання ніби
вилупилася із шкаралупи, знялася на ноги й забажала собі свого вільного простору,
свого шляху й відданих їй супутників. Першим це збагнув Піфагор (ШШ половина VI
ст. – початок V ст. до н.е.). Саме він зрозумів, що необхідною ознакою знання є його
об’єктивність, прилученість до загального ладу буття. Зрозумів, хоч не мав ще для
ясного висловлення цього достатніх понять. І виголосив це своє розуміння старими
словами. Мудрість, сказав Піфагор, доступна тільки Богам, можемо тільки любити
мудрість, прагнути її, прилучатися до неї через віддане служіння їй. Тут недостатньо
життєвого досвіду й чесного серця – потрібний ясний розум і зусилля думки. При
цьому розумові знання філософії сприяють очищенню нашої душі ==> філософія –
шлях до спасіння. :)
Таке подвійне розуміння філософії – як прилучення до універсального знання через
його осягання та як способу спасіння – було розгорнуто в ученні Платона. Щоправда,
саме слово «філософія» майже не вживалося. Використовувалося слово мудрість ==>
певні неясності. Особливо помітним це стало у Арістотеля (384 – 327 до н.е.). Від
нього ідуть дві лінії у розумінні сутності філософії. Арістотель мудрістю (власне
філософією) називає першу науку – науку про першоначало і першопричини. Першу
фізику Арістотеля Андронік Родоський пізніше назве «метафізикою». Кініки,
епікурейці, стоїки вважають мудрістю досконалий спосіб життя (як вони його вже
розуміють).

Правий російський філософ Володимир Соловйов, що етимологія слова може

допомогти, але не розкрити зміст понаття філософія. Філософія – це мудрість, але й
готовність примножити мудрість власними зусиллями; вона (мудрість)
«людинотвірна». Тому філософія неминуче включає в свій зміст і випробування
мудрості на її відповідність логічному обґрунтуванню й безпосередній очевидності.
Водночас філософія шанобливо ставиться до всього у нашому духовному досвіді, що
не підвладне рефлексивно–критичній дії мислення.

Так, відомий мислитель ХХ сторіччя Едмунд Гуссерль (1859 – 1938) розвивав ідею, що
філософія для саої себе є проблемою. В циклі лекцій під загальною назвою «Криза
європейських наук і філософія», з яким він виступив у найстаріших європейських
університетах (Париж, Прага, Відень), Гуссерль наголосив на тому протиріччі, що
криється у головному бажанні філософії бути універсальним знанням універсуму.
Втілена у цьому прагненні теоретична раціональність в межах тієї ж філософії
викривається як недостатня для ствердження справжньої універсальності людини. Та
цих суінівів і самообмежень не знає спеціалізована й «очищена» теоретична
раціональність – наука. Переймаючи від філософії притаманну їй установку на
досягнення універсального знання, наука дещо «адаптує» її відповідно до своїх цілей і
можливостей, і в результаті робить своїм ідеалом всезнання. Від філософії ж наука
очікує допомоги в набутті смислової цілісності.

В результаті виступів, публікацій предметом тривалої дискусії стала так звана

проблема демаркації.

1) за якими ознаками можна відрізнити науку від інших галузей культури;

2) критерії відмінності наукового від псевдонаукового знання.

У висновку показано, що суттєвими ознаками науковості зараз визнають об’єктивність,

доказовість, перевірюваність, повідомлюваність тощо, а також проблематичність. А
це істотно для філософії. ==>

Чи є філософія наукою? Чи повинна філософія бути наукою?

 2.Способи та форми буття філософії.

Виникнення філософії покладає початок її буттю.

Форми буття філософії.

1) Найпростішою формою буття філософії, його «клітинкою» є філософська ідея.

Філософська ідея виявляє об’єктивну смислову спрямованість змісту поєднаних у ній
понять.

2) Філософське вчення. Філософські вчення – це процес послідовного розгортання

філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване мислителем.

3) Філософська школа – система поглядів; у грецькій – іонійська, піфагорійська,

сократичні школи, у індійській – 3 матеріалістичних і 6 ідеалістичних шкіл. Зокрема
чарвака, буддизм, джайнізм, вайшешика, ньяя, санкх’я, міманса, веданта, йога.

4) Філософський напрямок. Це є певна смислова єдність у філософії, яка

забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів світорозуміння.
Загальновідомі такі філософські напрямки, як матеріалізм і ідеалізм, реалізм і
номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм.

5) Філософська культура. Філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному

зв’язку з найглибшими шарами людського буття. Вони породжуються практичними
життєвими ситуаціями й релігійними дискусіями, політичною боротьбою й зіткненням
художньо–естетичних смаків та вподобань. Вони повертаються в соціально–культурне
буття через систему освіти й мистецтва, через політичні програми й релігійні
повчання. Отже, жива філософська думка неминуче виходить за межі суто
професійного філософського знання й проймає собою всі ланки культурного життя
суспільства. Не випадково Вільгельм Віндельбанд (1848 – 1915), вірний традиціям
німецької ґрунтовності й систематичності, назвав свою багатотомну працю так:
«Історія філософії Нового часу в її зв’язку з загальною культурою та окремими
науками». Неважко бачити, що Віндельбанду не вистачає якогось поняття для стислого
означення буття філософії в усій його конкретності і багатовимірності. Таке поняття
було запропоноване й обґрунтоване київськими філософами. Це поняття –
філософська культура.

Філософською культурою будемо називати притаманну конкретному суспільству

систему породження, поширення, реалізації й відтворення філософських ідей.

Разом з тим поняття «філософська культура» застосовується й для позначення певного

ступеня прилученості кожної конкретної людини до наявних у цьому суспільстві
філософських ідей і знань. З огляду на це можна говорити про різні рівні філософської
культури, про здобуття філософської культури тощо. Отже, поняття «філософська
культура» включає в свій зміст і деякі якісні показники розвитку філософії, й
ставлення до неї у конкретному суспільстві. Воно є поглибленням поняття «філософія»
стосовно її реального буття в духовному житті людей.
Способи буття філософії.

Реальна філософія – це реальне здійснювання в культурі філософської думки, це

багатоманітне й багатовимірне буття філософських ідей. Але як саме, в який спосіб
стверджує себе філософія у своєму бутті.

Головний спосіб буття філософії в культурі – це діалог логосу і міфу. Логосом

стародавні греки називали об’єктивний закон, чітке, сперте на послідовну думку
знання, нарешті, сповнене змістом і належно оформлене слово. Звичні для нас поняття
«логіка» і «логічне» є похідними від поняття «логос». Пройнята логосом філософська
думка спрямована на членування й упорядкування дійсності до створення чітких,
раціонально осяжних, логічних моделей світу. Оскільки така філософія орієнтується на
знання наукового типу, то такий спосіб породження й здійснення, породження й
здійснення філософських ідей стали називати епістистем (від грецького – «знання»).
Прикладом епістемного способу буття філософії можутьбути Арістотель, Фома
Аквінський, Гоббс, Кант, Гегель, увесь філософський позитивізм XIX і XX сторіч
(Кант, Спенсер, Мах, Авенаріус, Рассел та інші). Основа їх творчості – бажання логічно
відтворити світ і людину в ньому шляхом упорядкування й узагальнення наявного
знання. Істина розглядається як теоретичний образ дійсності, й те, що не відповідає
цьому образу виштовхується на периферію усвідомлення.

Поява філософії – історичні необхідна форма подолання міфа в його безумовній

всевладності. Але поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла
спростувати самих буттєвих засад міфа як деякої первинної форми повноти життя
певного вияву стихійно–творчих потенцій світу і людини. Звичайно ж у межах
філософії все це набуває специфічних форм. Повнота життя виявляється як повнота й
багатовимірніть знання, а життєствердна стихія творчості – як відкритість і
неупередженість думки, як одвічне поривання до відшукування й ствердження істини.
Власне це те, що Піфагор, Сократ, Платон і багато інших називали мудрістю. Тому
відповідний спосіб буття філософії називають софійним. Платон, Сенека, Августин,
Паскаль, Кіркегор, Ніцше – це філософи софійного типу. Філософське знання для них –
це передусім універсальний засіб самовизначення й самопіднесення людини. Їхнє
ставлення до істини – пристрисне, часом ревниве служіння. У них філософія – це
філософія людини.

Отже, епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для

здійснення філософією її соціального призначення. Їхня смислова сполученість надає
філософії стабільності і динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до
творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі.
Подвійність способу буття забезпечує її сутнісну єдність.

Епістемний спосіб буття філософії – це філософія як наука у строгому розумінні цього

слова.

Софійний спосіб буття філософії – це швидше спосіб світорозуміння і

світопереживання; це можливість людини самовизначитися. Софійність філософії
полягає у сповідальності людини світові, у намаганні вийти за межі повсякдення.
Згадаймо сократівське: «Прийшов час мені йти, а вам залишатися», така є доля
кожного. Кожен вибирає свій спосіб філософствування.

Головна переорієнтація філософського мислення сконцентрована в актуалтзації

феномену людини. Сучасна філософська думка є антропологізована
«людиновимірчою» позицією в світі.

3.Структура філософського знання?

Основні розділи філософського знання та їх специфіка.

Найпершим розділом філософського знання є історія філософії. Історія філософії – це

скарбниця людської мудрості. Історико–філософський розвиток представлений
багатьма відомими іменами мислителів–мудреців. Вивчаючи різні періоди історії
філософії, ми відкриваємо багатий і шлибокий світ різних її періодів.

Онтологія – наука про буття (існування). Давайте вирішимо питання «Бути чи не

бути», а якщо бути, то чому». Хто скаже: є небуття чи лише буття? А що таке матерія?
Є простір і час формами існування матерії чи ні? Подумаймо із Зеноном: є рух чи
немає? А якщо є, то як його можна відобразити у логіці понять? Згадаймо
«метафізику» і «теологію». Питання вічне: «Якщо Бог є, то не все дозволено, а якщо
ні...? А чому існує зло на землі, адже Бог – Благо і Добро?

Філософська антропологія – вчення про людину. Хто я? Чому прийшов у цей світ? Де
моя рідна домівка? ... і багато інших питань, пов’язаних з існуванням людини.

Філософія культури (культурологія) досліджує специфіку розвитку культури. А що

таке культура? Причини виникнення культури. Культура і цивілізація. Культура і
субкультура. А чи існує контркультура? Криза культури – чи позитивне це явище?
Давайте подумаємо.

Соціальна філософія. Соціальна філософія розглядає внутрішню організацію

суспільства, взаємовідносини, які існують між соціальними групами, проблему
існування тоталітарної держави і взаємозв’язок держави й громадянського суспільства,
роль особи у соціальному розвитку.

Філософія історії – розділ філософського знання, який розглядає проблему рушійних

сил історії, місце людини у історичному розвитку (питання історичного минулого).

Філософія природи аналізує взаємозв’язок людини і природи, сучасну екологічну

ситуацію і шляхи виходу з екологічної кризи.

Філософія релігії – тлумачення релігійних догм, доказ або заперечення існування Бога.

Етика як філософська теорія моральності, яка вивчає сутність живих людських

етичних норм. Вона виясняє, що таке обов’язок, совість, провина, відповідальність.
Вивчення етики допомагає людині вияснити внутрішні мотиви її вчинків.

Естетика – наука про прекрасне. Вона аналізує прекрасне в житті і в мистецтві. Одне
з основних питань естетики – природа краси.
4.Функції філософії. Які функції філософії найбільш затребувані у сучасному
світі?

Філософія – універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у

світі і свого призначення в ньому. Вона виступає як теоретична форма розвитку
світоглядного знання й як загальна світоглядна методологія. У процесі свого
соціально–культурного здійснення вона виконує такі функції:

1) інтегративно–смислову або культурно–синтезуючу;

2) людинотвірну або гуманізуючу;

3) критично–рефлексивну;

4) методологічну;

5) проектно–прогностичну.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює

певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх
узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не
може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу.
Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в
пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора
діяльності, то виступає й у ролі методології

Методологічна функція. Філософія є методологічною основою світогляду. Для його

побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині
виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають
характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість
практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу
життя.

Виховна функція прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню

потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку смислових
сенсів.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні

прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої
людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку,
озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює
вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з
них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає

знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину.
 Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких
є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

5.Відмінність філософського знання від

наукового на рівні предмету, методу, способів
аргументації?
· Філософське знання відмінне від наукового, хоча в них є багато спільного в предметі,
методах, логіко-понятійному апараті дослідження. Філософія не є суто науковим
знанням. Навідміну від інших наук вона є теоретичним світоглядом, який синтезує
раніше акумульовані людством наукові знання.

· Предмет філософії набагато ширший за предмет дослідження будь-якої окремої

науки.

· Філософія інтегрує інші науки, але не поглинає їх, не містить у собі завершеного
наукового знання.

· Філософія має досить складні структури, якої не мають інші науки, до її складу
входять онтологія, гносеологія, логіка тощо, які також мають максимально
узагальнений теоретичний характер і вміщують базові фундаментальні ідеї та
поняття, що лежать в основі інших наук. Філософія припускає суб'єктивний вплив на
неї з боку окремих філософів(філософських шкіл).

Філософія і наука мають і такі відмінності:

1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний
характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;

2) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання.

Закони та понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;

3) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу
дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;

4) філософія включається до теоретичного обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є

важливою складовою наукового світогляду. Філософію вважають матір'ю науки, і перші вчені-
природознавці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи
дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних,
загальнозначущих принципів та законів.

Філософія ж вбачає своє завдання у синтезі людських знань, у формуванні єдиної картини
світу. Вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.
 6.Які актуальні проблеми сьогодення людства
потребують філософського осмислення?

Глобальні проблеми є об'єктом вивчення багатьох наук (природничих, соціально-гуманітарних, в

тому числі й філософських). Кожна з них, окрім філософії, досліджує один або декілька аспектів
проблеми. Філософія прагне до комплексного, всебічного їх дослідження, націлює людину (людство)
на їх гуманістичний аспект, встановлює їх концептуальний зв'язок з людською діяльністю та
загальними тенденціями розвитку. Філософська теорія спрямовується на випрацювання та
забезпечення методології, методів і методик дослідження цих проблем. Філософське дослідження
глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність
між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й
суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не
ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними.
Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не
вирішення) майбутньому людства. Ряд вчених, екологів, філософів пов'язують виникнення
глобальних проблем з науково-технічною революцією, яка кардинально змінила техніко-
технологічний потенціал людства, революціонізувала військову справу, спричинила
стрибкоподібний перехід від зброї групового, до зброї масового враження. Надзвичайно потужні
засоби діяльності наносять велику шкоду природі, не дають змоги їй своєчасно відтворюватися.
Загострення глобальних проблем пов'язується і з подальшим удосконаленням інформаційно-
комунікаційних технологій тощо.

Дослідження причин цих проблем знайшло своє відображення і в марксистській філософській та

науковій літературі. її представники вбачають причини виникнення й загострення глобальних
проблем не в використанні техніки й технологій, а в соціальних факторах, суспільних відносинах та
державному устрою (ладі). Головна причина - марнотратна експлуатація природних ресурсів,
стихійність соціально-економічного розвитку ряду країн.

Водночас причина виникнення й загострення глобальних проблем не лише у різних

суперечностях, а й у інтернаціоналізації життєдіяльності сучасної цивілізації. Глобалізація,
встановлення лідерами цивілізації загальних правил, стандартів сприяють появі нових глобальних
проблем. І хоча інтернаціоналізація суспільного життя породжує великі позитиви, все ж за ними слід
бачити й негативи. Спроби "підігнати" всіх під єдині стандарти веде до втрати етнонаціональної,
культурної самобутності, зникнення мови, національної культури тощо. Добре, коли такі правила
орієнтовані на загальнолюдські цінності і в них не проглядаються подвійні стандарти.

Ефективне вирішення глобальних проблем вимагає і наукової філософської методології,

формування планетарного мислення. Результати дослідження членів Римського клубу (А.Печчеї,
Г.Кана, Ч.Рейча, Т.Роззака, Д.Медоуза, Дж.Форрестера, Ж.Фураст'е та інших) засвідчили, що одними
лише природничо-науковими, економічними чи технологічними засобами (методами) цих проблем
не вирішити. Недостатньо і природничо-наукового, технократичного мислення. Потрібен
комплексний підхід, використання методів, засобів, принципів різних наук, в тому числі й
філософських.
 7.Онтологія як наука про буття. Онтологічні
пошуки античності (пошук першоначала буття
світу).
Онтологія (учення про буття) – фундаментальний розділ метафізики. Історично вона
формується першою та тривалий час практично повністю збігається з предметом метафізики.

Онтологія розв’язувала і розв’язує низку ключових світоглядних питань:

Що знаходиться в основі світу? Чи існують онтологічні засади людської свободи й творчості?

Онтологія традиційно намагається пізнати світ як єдність і зрозуміти, що знаходиться в основі

цієї єдності.

Вихідна онтологічна категорія для всіх концепцій – це категорія „буття” (і „небуття”). Іншими
основними категоріями та поняттями, через які метафізична думка здатна вибудовувати різноманітні
моделі буття постають: матерія, дух, рух, розвиток, простір і час, причина й наслідок, елемент,
річ, властивість, відношення, сутність та існування, субстанція, субстрат.

Пошуки буття у філософії—це не просто заняття професійних філософів, а, як казав Мартін

Гайдеггер, пошук людиною своєї власної домівки, переборення своєї осиротілости і
безпритульности.

Чи існують онтологічні засади людської свободи й творчості?

Пошуки буття—це пошуки власного коріння, доткнувшись до яких людина може почерпнути
силу для переборення беззмістовності багатьох життєвих проблем. Утвердження у бутті рівнозначне
мужності бути, незважаючи на свою конечність, беззсмисловість. Результатом пошуку смислу
існування є ствердження у вірі і знанні, що людина—це необхідна частинка світу, “пастух буття”,
якому даний заповіт—просвітлювати сутність буття для самого себе.

Розуміння буття, дотичність людини до буття. до свого коріння просвітлює і перетворює

людину, вириває її з беззсмисловости хаосу емпіричного життя.

Буття—це найзагальніша й найбезпосередніша (без будь-якого посередника) визначеність будь-

якої речі, явища, процесу, думки, так само як і всіх їх разом, висловлюється поняттям “бути”.

Буття заявляє про себе до будь-якої іншої визначеності. Воно є абсолютною умовою наявности у
речі тих чи інших ознак. Щоб мати якісь властивості річ повинна спочатку бути.

Поняття буття не обмежується жодною категорією, а перевищує все та охоплює, тобто є

висловлюванням про все, це поняття принципово переходить всі межі... охоплює абсолютно все, про
що можна запитувати, мислити, або знати.

Основне питання онтології—це проблема співвідношення буття та небуття. Ж-П. Сартр,

французький філософ-екзістенціаліст ХХ сторіччя наголошував на тому, що постійна можливість
небуття поза нами та в нас обумовлює наші питання про буття.

Однією з перших філософських ідей в європейській культурі (а на думку Гегеля першою) була
ідея Парменіда: “Буття є, а небуття немає”. Підставою для такого висновку, на думку Парменіда, є
те, що небуття не можна помислити.
 Давньогрецька натурфілософія:

Фалес стверджував, що «все народжується з води». Але натурфілософія пішла далі в

розробленні зазначених термінів, висунувши поняття «першого поняття всього» («архе»). Цим самим
зазначали, що в самому бутті є щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого,
такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнюється з буттям як таким, а мінливе постало в образі
його з’явлень.

Парменід вперше вводить в обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно
Бути Сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…» За Парменідом, «ніщо» неможливо навіть помислити, бо
самими актами мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття. Звідси випливають тези
філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те ж, що ми
сприймаємо як змінне, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людського
припущення. Важливим у поглядах Парменіда є й те, що він розглядає буття у єдності з мисленням
та розумінням. Але найбільш значущою виявилась його ідея про самототожність і незмінність
істинного буття.

Цю думку в подальшому розвинули Демокріт, Платон, Анаксагор, а згодом вона стала

загальновизнаною в добу Середньовіччя. Грецькі філософи вважали саме так тому, що, на їх думку,
внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось
із нічого. Окрім цього, виходячи з такого розуміння буття, ставали б можливими і небажані моральні
наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина за результати прожитого життя
ніколи і ніде не отримає належної оцінки, оскільки все може зникати безслідно.

В античній філософії найбільш завершені концепції буття розробили Платон та Арістотель.

Ці концепції можна вважати провідними парадигмами розуміння буття і зараз.

За Платоном, єдиним джерелом буття може бути виключно ідея, яка постає як Єдине. Буття
ідеї є тотальне, вічне та незмінне. Усе ж у чуттєвому світі існує лише в міру причетності до Єдиного.
Таким чином, речі та явища самі по собі не містять у собі буттєвого кореня. Щоб пізнати їх, треба не
стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей.

Слід визнати, що як для Платона, так і для його послідовників залишилося невизначеними
питання про співвідношення речі та ідеї, подвоювання сущого на те, що наявне перед нами, та на те,
що за змістом є тим же самим, проте приховане за наявним.

Платонівська ідея – це абсолютно істинне буття, сутність речей, а не витвір розуму.

Саме тому за Арістотелем, який виступив проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому
розуміння сущого потребує не сходження від речей, явищ до їх вічних, утаємничених сутностей, а
дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Реально бути для Арістотеля тотожно
тому, щоби мати певну структуру та визначеним чином діяти. Такий підхід більшим чином
відповідає пізнавальним потребам науки, ніж платонівська теорія. Реальне буття є не платонівське
єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях.

Встановивши загальні причини та засади всього сущого, ми й будемо спроможні пізнати

сутність буття.
8. Філософія Сократа. Онтологічний статус понять. Добро і
знання. Смерть Сократа. Яким чином смерть Сократа вплинула
на способи філософської аргументації та переорієнтацію
філософського пізнання. Визначте недоліки та переваги
споглядального (теоретичного) способу пізнання.
Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом
відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті
Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за
Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного
життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить
мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, -казав про себе Сократ і додавав, -але інші не знають
навіть цього».

Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови,
теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських
трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання - навчити
людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів,
насамперед, з творів Платона.

На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Основна тема
сократівських роздумів, девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в
дельфійський храм: «Пізнай самого себе». І таке знання можна набути лише в
безпосередньому контакті з іншими людьми — діалозі.

Саме у бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у
наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона
народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.

Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням.

«Сократівський метод» полягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив

співрозмовникам запитання, отримував відповідь (зазвичай, неповну), ставив нові
запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента, і т. д. Коли
співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в суперечностях і цікавилися
думкою щодо цього самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді.

Сократ тим самим прагнув показати, що остаточна відповідь на те або інше

запитання не може бути отримана внаслідок суперечливості і невичерпності самого
змісту пізнання. Проте така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль,
навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все
нові й нові запитання. Недаремно ж філософія є не самою мудрістю («софією»), а лише
прагненням, любов'ю («філео» – люблю) до мудрості.

І все ж таки Сократ дещо перебільшував, так би мовити, «процесуальний момент»

пізнання. Обговорюючи проблему людини, він ставив запитання про такі істотні
характеристики людини, як «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Суперечності
ж у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, виникали внаслідок
неможливості звести загальний зміст досліджуваних понять («мужність», «краса» та
ін.) до їх індивідуально-конкретних проявів. Розуміючи неможливість існування
загального як конкретно-індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою
дівчиною, красивою вазою тощо), Сократ бідкається: «Я вічно блукаю і не знаходжу
виходу».

Свій спосіб міркування і досягнення істини філософ називав ”маєвтикою”, тобто повивальним
мистецтвом (Сократ своєю бесідою приймав «пологи пізнання», допомагаючи істині з'явитися
на світ). Справжнім же духом Сократового мислення і спілкування з людьми стала іронія.
Іронія закладена в самій бесіді і є виявом проблемності, неоднозначності, суперечності теми,
яка до того вважалася «безпроблемною», ясною і зрозумілою для кожного.

Осередком людської природи він називає душу - ця думка пролунала вперше в античній
філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на
ньому зосереджує Сократ свою увагу. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чесноти людини
залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять
зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом.

Згідно з християнською етикою, моральність людини не зв'язана безпосередньо з інтелектом,

рівнем та широтою знань. Набагато важливішим тут є чисте серце, багатство душі, які не
вимірюються тільки розумом. Сократ же схилявся до ідеї античного просвітництва - шлях
до добра лежить через розум. Вказати шлях до істинного знання і є завданням філософа,
вважав він.

Коли Сократу було вже сімдесят років, його звинуватили у порушенні традицій, у тому, що він
не шанує богів, визнаних в Афінах, і тим розбещує молодь. Найдемократичніша на той час
влада все ж таки прирекла його до страти. Насправді ж Сократ виступав за право критичного
мислення. «Життя, не перевірене критикою, не варте того, щоб його прожити», - стверджував
Сократ. Маючи змогу втекти з в'язниці, він не зробив цього, пояснивши свій вчинок такими
словами: «Я зневажаю людей, що засудили мене, але не можу не шанувати законів моєї
держави». Згідно з легендою, він випиває келих з отрутою.

Філософія Сократа — своєрідний вододіл в історії античної філософії. У всіх досократівських

мислителів (їх так і називають в історії філософії — «досократики») світ виступає у вигляді
своєрідної «натуралістичної» цілісності, що «розчиняє» і підпорядковує собі людину як одну з
частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу
лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних меж предмета їх
досліджень — відношення «людина — світ». Сократом завершується ранній період історії
античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її
період(Платон).

Слова Сократа про неспокій людського духу як одвічне людське покликання

принесли йому смерть. Але смерть Сократа є певним показником, а саме,
визнавши шкідливою філософську діяльність Сократа, суд Афін тим самим
визнав дієвість і соціальну значущість філософської думки взагалі.

9.Філософія Платона та Аристотеля.

Найвідомішим учнем Сократа був Платон (428-347pp.до н. е.). Платону було 28років, коли
Сократа стратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона,
породила новий погляд на світ - платонівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на
дві частини - чуттєво-матеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не
реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний
повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе,
проголосив Платон.

Вчення про «ідеї» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму
Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає першообраз або сутність певної речі. Кожна річ,
кожне явище має свою внутрішню природу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути
людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина
універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як
такого, самої ідеї добра. Подібно до того,як людина має душу, такі речі природного світу
мають свої душі. Душа - це «ідея», «ейдос», їх сутність.

Завдання філософії полягає в тому, щоб через конкретну різноманітність чуттєво-сприйнятого

світу побачити внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Первинним, реальним світом, за Платоном, є
світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до якого
оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є першообразами всіх речей, поскільки
визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь,
невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».

Теорія пізнання Платона тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він,
можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних
сутностей. Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного,
матеріально-чуттєвого світу, отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до
поняття душі. Душа як ідеальна сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була
до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Знання про «ідеї»,
таким чином, душа приносить з попереднього існування. Тому-то Платон казав: «Немає
навчання, є лише спогади». Істина не відшукується десь ззовні, а здобувається з самого
розуму. У розумі закладене знання як власної природи, так і природи Всесвіту. Але, щоб
людина відновила втрачену єдність з вічним, згадала забуте знання про «ідеї», потрібні
моральні та інтелектуальні зусилля, очищення душі від пристрастей. Крім того, щоб
відбувся спогад ейдосів (ідей) завдяки здатності умогляду, сама ця здатність повинна бути
належним чином розвинена. Щоб така здатність реалізувалася, необхідний певний метод
пізнання.

Таким методом мислення Платон вважав діалектику як мистецтво ставити питання і давати на
них відповіді. Тільки таким шляхом людина може досягти мудрості.

Платон розрізняє три види знання:

l гадка («докса», доксичне знання) - це знання приблизне, ймовірне, засноване на

чуттєвому сприйнятті чи уяві;

l раціонально-логічне («епістеме», епістемне) - більш досконале, ніж гадка, дискурсивне

знання, тобто обґрунтоване логічне міркування;

l мудрість («софійне» знання) - є вищим діалектичним типом знання, що спирається на

інтуїтивне (умоглядне) осягнення істини.

Вчення про людину у Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про
тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється
від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська
душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно
перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в
людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї»
цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.
Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу.
Проіснувала платонівська Академія 900 років, доки у 529 році її не закрив імператор
Юстиніан. До Академії належав і великий учень Платона Аристотель (384-322pp.до н. е.).
Основні філософські твори Аристотеля: «Про душу»,«Метафізика», «Органон»,«Нікомахова
етика».

Згодом він розчарувався у платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За
легендою, він промовив при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча».
Деякий час Аристотель був вчителем і вихователем спадкоємця македонського царя -
Олександра Македонського.

Аристотель зробив першу в європейській історії спробу узагальнення і систематизації

всіх наукових досягнень свого часу, а також вперше в історії людської думки створив
класифікацію наук. Він розділяв науки на три великі групи:

• теоретичні науки, тобто ті, які ведуть пошук знання ради нього самого; до них відносяться
фізика (разом з психологією), метафізика і математика;

• практичні науки, які здобувають знання ради досягнення морального вдосконалення (етика і
політика);

• науки продуктивні, мета яких - творчість (поетика і риторика).

Логіка не виділяється окремо, а вважається необхідною складовою всіх наук. Її мета -

дисциплінувати мислення, надати йому надійні засоби для доведення думок і запобігти
можливим помилкам. Чи не найважливіша історична заслуга Аристотеля полягала саме у
створенні логіки, тому Аристотеля традиційно вважають «батьком» логіки

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу"
і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом
"першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, –
наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж
людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію
називає теологією, вченням про Бога.

Якщо методом філософського пізнання у Платона є діалектика, то в Аристотеля - аналітика,

тобто всебічний аналіз предмета, заснований на його логічній теорії як теорії насамперед
силогізму (умовиводу).

Силогі́зм — міркування, що складається з трьох простих атрибутивних висловлювань: двох

засновків і одного висновку. Засновок силогізму поділяють на більший (який містить предикат
висновку) і менший (який містить суб'єкт висновку).

Приклад силогізму:

Усі люди смертні (більший засновок)

Аристотель — людина (менший засновок)

Аристотель — смертний (висновок)

Основна увага у філософських дослідженнях приділена Аристотелем метафізиці (буквально

«те, що після фізики»). Що ж таке метафізика, або «перша філософія»?
Метафізика, за Аристотелем,є дослідженням причин, перших, або вищих, початків буття.
Вона не пов'язана з матеріальними запитами, існує не заради чогось іншого, а має мету в собі,
тобто є самоцінною. «Тому, - підсумовує Аристотель, - всі інші науки більш необхідні людям,
але кращої немає жодної».

Отже, метафізика - це дослідження перших причин. Причина, за Аристотелем, - це умова і

підстава існування. Аристотель визначає чотири види причин:

² причина формальна;

² причина матеріальна;

² причина діюча;

² причина фінальна (цільова).

Перші дві причини - це форма і матерія, саме вони і спричинюють всі речі. Матерія і форма є
достатніми умовами для пояснення реальності, якщо її розглядати статично. Наприклад,
людина є її матерія (тіло) та її форма (душа). Але якщо людину розглядати в її становленні,
тобто динамічно, то необхідно ще дві причини - діюча (тобто «звідки» вона - це її батьки, що
дали їй життя) і фінальна (тобто мета, напрям, у якому розвивається людина).

У своєму вченні про причини Аристотель ніби веде полеміку з Платоном. На відміну від
Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. Якщо, за
Платоном,ідеї -сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, то Аристотель
вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих
речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема.

На противагу вченню Платона про ідеї, Аристотельвисуває своє вчення про категорії. За
Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав
категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє
десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця,
стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо
загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав
Аристотель,було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від
матеріального світу.

На відміну від Платана, він з недовірою ставився до емпіричного знання, його вчення
спирається на чуттєвий досвід і логіку.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати
тільки природне, а не штучне тіло. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель
називає душею.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і
розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум
людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом
11. Метафізичні пошуки середньовіччя. Місце віри та знання у структурі
онтології середньовіччя. Взаємозв’язок філософії та теології у структурі
середньовіччя.

Філософія середньовіччя:

- формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті

суспільства;

- Основна проблема концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм);

- філософська рефлексія проявлялася передусім у формі богословської думки;

- раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії

За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов’я, та все ж крізь

теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми –
питання про першооснови буття, сенсу людського життя, дізнання.

Проблема походження світу розглядалася в дусі біблійного креаціонізму (від лат. –

творити): світ створено з нічого Богом.

Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу.

Згідно з першою, Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього,
виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи.

Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не

створений Богом, оскільки існує одвічно. Обидві космологічні моделі суворо засуджені
церквою.

Патристика

- Перша спроба обгрунтування християнства;

- Першими носіями її ідей були апологети (захисники) християнства.;

- Спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської

релігії.

- Розглядала філософування як пояснення Біблії, а Біблію – як підкріплення

відповідних положень платонізму та аристотелізму;

- В основі онтології патристики була ідея Бога як абсолютного буття.

- Розроблялася «батьками церкви». Найбільш відомим представником західної

патристики був Августин Блаженний;

- Спроб доведення необхідності панування релігії над наукою, віри над знанням,
підпорядкування науки завданню обґрунтування християнських догматів, перетворення
філософії на служницю богослов'я.

Схоластика
- тип середньовічної філософії цілком підпорядкований релігії;

- панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод,

сконцентрований навколо університетів, що був синтезом християнського
(католицького) богослов'я та логіки Арістотеля.

- Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації

непорушних богословських істин;

- філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало
єдину мету - обгрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними
проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри
над знанням, наукою; теоцентризм; бог якабсолютна сила та абсолютна влада;
бог як буття, істина і благо тощо.

- Принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання

- Видатним представником ранньої схоластики був Ансельм Кентерберійський;

- У період зрілої схоластики – Тома Аквінський;

У період зрілого середньовіччя (XII–XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше
загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст,
виникають і розвиваються університети (об’єднання викладачів і студентів).

У зв’язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі

платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про
сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм
досить органічно поєднувався з окресленим колом цих питань. А тепер, у зрілому
Середньовіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання
знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на
класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить
філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до
Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов’ям із
насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом

Важливе місце в середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістів

з приводу природи загальних понять, так званих універсалій.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот), відповідно до вчення Платона,

вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до
речей, до природи, нібито «будинок взагалі», «людина взагалі» і т.д. існують до появи
конкретного будинку, людини тощо.

Номіналісти (Іоанн Росцелін, Пєр Абеляр, Вільям Оккам) загальні ідеї – це лише
імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід
вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного
творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього
людське пізнання має своє значення та виправдання.

14. Онтологія пізнього Середньовіччя (Відродження та

Гуманізм).
з презентації → Основні філософські ідеї Передвідродження
 1.Дуалізм поглядів на природу. (P.S. дуалізм це — філософська
теорія, яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і
незалежних речовин, або вчення, що він базується на двох
фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Це доктрина, котра
стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні у
природі від розумового акту пізнання і знання)
2. Пізнання є активним, а наука – продуктом діяльності людини,
тому науки поділяються на споглядальні (теологія, фізика) та
активні ( етика, економіка, політика, медицина, право, риторика,
граматика).
3. Основні моральні цінності – справедливість, простота і
поміркованість, злочинності – скупість, заздрощі, боягузтво,
зазіхання на чуже.
4. Стосунки між людьми мають основою розум, а не силу.
5. Історія людства є людською драмою в дії, для управління

соціальними процесами треба вивчати закони природи.

Філософські ідеї Ренесансу
1. Людина – центральна ланка в ланцюгу космічного буття,
творець цінностей, господар землі.
2. Місце людини у світі визначається становленням її власної
гідності.
3. Самоцінність людини в тому, що вона співтворець – помічник
Бога – творця.
4. Обожнення людини не веде до відмови від світу, а до визнання
творчої ролі людини в цьому світі.
5. Шлях до безсмертного життя торується чесним і побожним
життям на Землі.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження —

ренесансного гуманізму.

Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ

Колюччо Салютаті (1331—1404).

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі

вживається у двох значеннях.

В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш

вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне
щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед

городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього
вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється
відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна
діяльність. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання,
служіння людям, суспільству, а не Богу.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на

світобудову Миколи Коперника (заперечувала середньовічні теологічні уявлення про
Всесвіт і місце людини у ньому) та Джордано Бруно ідею безкінечності Всесвіту та
множинності в ньому світів, природа і є Бог в речах.

Основні ідеї філософії епохи Відродження:

– антропоцентризм (увага філософів спрямована в основному на
людину). Усе існуюче розуміють у проекції на людину за умов
максимального інтересу до тілесно-матеріальних чинників;
– гуманізм, визнання людини особою, її права на творчість,
свободу і щастя. Цього можна досягти передусім за рахунок
відродження характерного для античності інтересу до людини і знання
його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або
теологічним спекуляціями;
– ідея домінування естетичного розуміння дійсності над
моральними і науковими уявленнями;
– антисхоластика (прагнення «зняти з вершин» уявні, релігійні
авторитети і пропаговані ними догми);
– геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою
переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого
і їх співвідношення між собою;
– пантеїзм, що розглядає світ, що оточує людину, природу як
причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий,
розчинений у природі).
В епоху Відродження можна виділити основні напрями, які
сформувалися під впливом різних ідей, об’єднаних загальною
спрямованістю. Серед них можна назвати неоплатонізм, гуманізм,
натурфілософію, пантеїзм і нове природознавство.

15. Гносеологія як наука. Гносеологічні пошуки

філософії Нового часу. Сутність суперечки емпіриків
та раціоналістів.
В наш час (принаймні, у нашому культурному регіоні) існує дві філософські науки про
пізнання: гносеологія та епістемологія.

Чому є дві науки про пізнання? Це зумовлено особливостями самого пізнання як

предмету вивчення. Річ у тому, що у пізнанні очевидно присутні дві найважливіші
складові – людина, що пізнає, або, дещо звузивши, можемо сказати – та свідомість,
що функціонує в модусі пізнання (1) і те, що пізнається (2). Тому пізнання, з однієї
сторони, постає справою людини, результатом її інтелектуальної активності,
винахідливості, проникливості, а, з іншої сторони, пізнання не може мати сенсу, якщо
воно не спрямоване на певний зміст, на певні предмети та явища. Коли ми розглядаємо
пізнання як зв’язок людини (свідомості) з певним реальним змістом, ми вивчаємо його
як певний реальний процес. Проте, оскільки воно передбачає інтелектуальну
активність, воно постає як суто внутрішня людська справа, як певна процедура, що
здійснюється всередині людського інтелекту. Якщо ми зосереджуємось на вивченні
пізнання, враховуючи взаємодію його складових та процесуальність, ми займаємо
позицію гносеолога, якщо ж починаємо розглядати пізнання як внутрішню
інтелектуальну процедуру, ми займаємо позицію епістемолога.

Або те ж саме можна передати дещо іншим міркуванням. Гносеологія вивчає пізнання
як реальний процес, що має свої складові, умови та динаміку, при тому розглядає
пізнання приблизно так само, як і будь-який інший реальний процес: рух хмар,
хімічні реакції, схід чи захід Сонця та ін. З позиції ж епістемології пізнання не можна
вивчати, стаючи до нього у позицію зовнішнього спостереження тому, що людина,
бажаючи досліджувати пізнання, вже й одразу є причетною до пізнання. Тобто, коли
людина хоче пізнавати пізнання, вона вже перебуває у ситуації пізнання. Тому
пізнання слід вивчати із середини нього, через аналіз знань та уявлень, що надані
людині як початкова реальність. І таким є підхід епістемології.

Отже, зі сказано випливає те, що гносеологічний підхід до пізнання є більшою мірою

реалістичним та натуралістичним, а тому він вписується у парадигми класичної
європейської філософії, в той час як позиція епістемології, що очевидно є
суб’єктивістською, цілком вписується у засади та орієнтації некласичної
європейської філософії.

Європа не розрізняє епістеміологію і гносеологію.

Гносеологія – наука про знання. Виникає в 17 ст після промислової революції. Вона

відгукується на запити, що мають місце. Запит 17 ст – пізнання. Як ми можемо
пізнавати світ, щоб мати успіхи в царині промислового виробництва? Гносеологія
ставить питання того, як ми можемо мати теоретичні знання. Як відбувається пізнання?
Які його межі? Основа пізнання – це досвід. Раціоналісти кажуть дедуктивний метод
є головний метод пізнання, емпірики – емпіричний метод пізнання.

Кант здійснив коперніканську революцію в пізнанні (гносеологічна революція) До

нього – ми об*єктивно відображали світ. Структурі мови відповідає наш світ. Кант
каже що ми не відображаємо буквально, світ нами твориться. Предмети не даються
нам безпосередньо. Предмети є результатом нашого пізнавального процесу. Яким
чином ми пізнаємо світ, таким чином ми його творимо. Світ є такий яким ми його
творимо. Світ є конструктором для кожного з нас.

Кант намагався примирити емпіриків і раціоналістів. Бо світ починається з чуттів.

Ми щось бачимо, чуємо, вловлюємо, маємо слухові і звукові відчуття. Але те, що чуття
приносить нам з зовнішнього світу матеріал, дає нам теоретичні знання. Тоді як собою
співвідносити чуттєвє й раціональне знання? Який механізм появи цих знань у
людини?

Є вроджені знання (Піфагор, Блаженний, Платон, Кузанський, Декарт).

Ми спроможні пізнавати світ, тобто ми маємо вроджені знання (ідея бога є вроджена,
ідея чисел і понять, етичні розуміння). Кант вважає ми маємо апріорне знання.
Здатність додосвідна – здатність аналізу і синтезу. А ми спроможні виконувати ці
операції (спроможність категоріального аналізу). Простір і час – категорії чуттєвості.
Ми не можемо оперувати речами якщо немає часу й простору.

Епістеміологія – теж наука про знання.

Агностицизм – наше пізнання не є безмежним (Кант прихильник цієї теорії). Кант

каже що сутність пізнати не можна. Є номени ( річ у собі, глибинна сутність кожної
речі. Ми її не можемо пізнати. Ми лише пізнаємо як річ себе для нас проявляє) і
феномени . Глибинну сутність пізнати неможливо.

Епістеміологія з’явилась у 20 ст. Якщо в гносеології я і світ, то епістеміологія: я –

знання. Епістеміологія вивчає знання і інформацію. Ми обмежені в можливостях. Не
можемо засвоїти всі знання які існують. Допомагає розібратися в усіх знаннях і
інформації. Якщо в гносеології головна істина – кореспондентна (істина що фіксує
відповідність між моїми знаннями й зовнішнім світом, адекватне відображення
нашими органами чуття зовнішнього світу) , то в епістеміологоїї істин є багато,
зокрема:

Процедурна істина – істина що створюється шляхом відтворенням чітких процедур

(протоколи лікування в медицині, є процедура яку не можна порушити)

Ситуативна - залежить від тої чи іншої ситуації (від її контексту) залежить від місця й
часу, і те як суб*єкт промовляє щось: можна промовляти щось переконливо,
доброзичливо, агресивно. Від того, як ми щось промовляємо, залежить ситуативна
істина. Дуже важливий не лише зміст думки, а як ми її промовляємо, висловлюємо,
який у нас настрій і бажання.

Когерентна істина – оскільки сьогодні є так багато знань, що важко верифікувати чи

підтвердити на практиці. Повна верифікація – всі факти підтверджують щось.
Висловлювання в царині тої чи іншої науки мають не суперечити положенням наукової
теорії. Положення що ми висловлюємо мають не суперечити науковій теорії. Тоді це
положення може бути прийняте. Це спричинено тим, що світ ускладнюється. Поняття
істини має лиш розглядатись стосовно конкретної теорії (в межах філології, хімії,
фізики). За межами цієї теорії вона може бути не релевантна. Знання є егелітарне як і
істина (ми можемо вважати «я фахівець філософії, я не фахівець в політиці чи
економіці.

Інтерсуб*єктивна істина – не залежить від трактувань окремої особи але вона

формується шляхом спілкування між суб*єктами. Істина – результат домовленості.
Важливе значення цих істин – мова(як ми доносимо свою позицію до людей. Якщо
наша думка є впізнавана іншими учасниками дискусії, то ми говоримо, що наша думка
і позиція може бути соціально вагомою в тій чи іншій науці).

Істина це те, що можна аргументувати. Щоб сказати що емоція є правдивою, треба щоб
вона була аргументована, виправдана.
18. Позитивізм та прагматизм.
Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання
Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям
Джеймс, Фердинанд Шиллер та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки
близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, другий будучи
розширенням та експансією першого.

Шиллер пояснює це відношення: «Прагматизм видається особливим

застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш
універсальним. Він здається має метод який можна застосувати
універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської
справи, і теж до теорії знання.» Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в
принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через

його практичні наслідки, так, постає питання: Чи це мало б якесь значення,
якщо б воно було істинним? Якщо ідея, судження,припущення, аксіома,
постулат, теорія чи система «працює» і задовольняє розумові, емоційні чи
соціальні потреби, лише тоді і лише настільки, наскільки вона це робить,
вона є цінною та істинною.

В еволюції філософії позитивізму можна виділити кілька етапів.

Перший позитивізм.Перший, початковий позитивізм, представниками якого

були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре,
П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою
виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики,
хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму виступало Просвітництво
з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на
емпіризм Локка та Г'юма.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими

представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ
Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули
увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили
висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає
лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність
наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від
світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм.Третя форма позитивізму —

неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний)
позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних
позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень,
логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку
семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах
діяльності.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл

Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Гілберт Райл, Дж.
Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та
ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм
(Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат, Фрідріх Вайсманн, Герберт
Фейгль, Ганс Ган, Віктор Крафт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та інші).

Постпозитивізм

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується

очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного
радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у
динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія,
віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких
програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного
контексту науки.

Прагматизм

• субʼєктивно-ідеалістичний напрям y сучасній філософії

• доктрина, світогляд, що ставить усе знання у пряме відношення до життя

та дії;

• прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем

відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби* та інтереси у
соціальний спосіб;

• це напівофіційна ідеологія американського способу життя та світогляду

типового американця

Прагматик - у побутовому сенсі, це людина, яка все робить тільки з точки

зору доцільності, вигоди, та якій не притаманні бездумні витівки.

Основні ідеї прагматизму:

- вивчати і робити лише те, що дає практичний результат;

- істина - це те, що приносить прибуток або дає душевний комфорт;
- кожна людина для досягнення своєї мети, може використовувати
будь-які доступні ій правові засоби;
- пропагує культ індивідуалізму;
- виступає проти революції;
- пропагує поступові, часткові реформи;
 - заперечує значення загальної теорії при вирішенні будь-якої
конкретної проблеми, оскільки завжди існує оригінальне вирішення
цієї проблеми;
- будь-яка соціальна проблема - це тимчасовий період, фаза, яка
безперервно росте у соціальному досвіді.

Позитивізм:

- це напрям у філософії, представники якого вважали, що філософія не

повинна займатися метафізичними проблемами, а повинна займатися
мовою науки та розвитком наукового знання.
- напрям в філософії, відповідно до якого позитивне знання може бути
отримане як результат суто наукового (а не філософського) пізнання.
- Позитивізм відмовляється від філософії («метафізики») як
пізнавальної діяльності.

Основні ідеї позитивізму:

1) філософія повинна здійснювати синтез та аналіз знань, отриманих в

позитивних, точних науках;

2) єдиним джерелом знань є емпіричні науки;

3) розвиток наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез та їх

спростування;

4) будь-яке знання має гіпотетичний характер;

5) основним завданням філософії виступає відділення наукового знання від

ненаукового;

6) для цього необхідні два методи:

а) верифікації, тобто підтвердження теорії фактами (демаркаційна лінія, що

відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного,
етичного));

6) фальсифікації, тобто спростування теорії фактами.

19. Передекзистенціалізм С. Кєркегора.

Філософські погляди данського мислителя Кєркегора склалися під впливом
німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією
на філософію Гегеля, — з іншого. Він скептично критикував усе, що його
сучасники вважали ідеальним.
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі
суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої
половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і
смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню ЯК
ЛЮЛИНи, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки похитнули ілюзії частини

інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому
прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття
приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти
відповіді на запитання: У чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто
жити?

Вперше Кєркегор приділив увагу терміну ЕКЗИСТЕНЦІЯ – ІСНУВАННЯ.

Розум як існування людини, похідні – настрої, відчуття. Людське існування
протиставляється існуванню світу, абстракції. Об'єктивність є
необґрунтованою і непозбавленою вигадки. Людське існування може бути
охоплене поняттями, людина на шляху до Бога проходить три якісно
відмінні стадії:

1.Естетичну: людина піддається бажанням, почуттям,інстинктам –

зовнішньому впливу, виконує їх, вона є ненаситною, хоче все більше.
Людина не зв'язана із минулим та майб., не знає, що таке вина і обов'язок. В
результаті етик приходить до траг.фіналу – не може насититись і
знесилюється, стає етиком.

2. Етичну: Обов'язок, провина, повторення. Це людина раціональності,

здатна піднятися над чуттєвою природою, прагне соціальності, сім'ї,
становища. Вона робить зусилля над собою. Має аскетизм, у її обмеженні
діє вольова природа. Етик закінчує відчаєм. Далі йде релігія.

3.Релігійну: найвища, головна стадія розвитку людини. Це віра силою

абсурду, несумісна із жодним раціональним поясненням.( Приклад про
Агамемнона та Авраама). Те, що вимагає Бог не є надто багато, і жертва не
може бути занадто великою, якщо її вимагає Бог.Ця жертва, готовність до
неї стала передумовоювважати Авраама отцем віри.

20.Філософія життя А. Шопенгауера та Ф.

Ніцше.
"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в
кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного
західного раціоналізму.
Філософія життя висуває в якості висхідного поняття «життя»,
«вітальність» як основу світу.
Розум відірваний від життя. Орієнтир на задоволення практичних потреб.
Філософія зближується з міфологією. Мислителі висловлювались
метафорично і афористично. Визначні філософи: Шопенгауер, Ніцше,
Бергсон, Шпенглер.

Етичні погляди А. Шопенгауера. Творець філософської концепції, яка стала одним із

джерел філософії життя, А. Шопенгауер вважав ілюзорним, класичну філософію —
шарлатанством, а діалектику — «жонглюванням абстрактними формулами». Світ, на
думку філософа, існує лише наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на
суб'єкт та об'єкт: споглядання того, хто споглядає.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: «світ — це

воля в собі» і «світ — це уявлення для нас» (праця “Світ як воля та уявлення”, яку
вважають першою працею некласичної філософії.

волюнтаризм - в основі буття лежить воля). Світ як річ у собі постає у філософа як
сліпа «воля до життя».

Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до самоздійснення.

Воля не підлягає розумовому поясненню, це просто сліпе поривання,оскільки все

просякнуте волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування,

На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною)

Отже, воля - порив, натиск, сліпе бажання, неусвідомлене прагнення (властива всім
предметам існуючого світу)

Песимізм Шопенгауера
· Суспільство, в якому ми живемо, найгірше з усіх можливих
« Самотність є жеребом всіх видатних розумів».
«Те, що люди називають долею, є всього лише сукупністю здійснених ними
безглуздь»
«Хто не любить самітності - той не любить свободу, тому що лише на
самоті можна бути вільним»
«Світ - це госпіталь невиліковних хворих»

Фрідріх Ніцше

Праці: «Так казав Заратустра», «По той бік добра і зла»

q воля до влади (Воля до міці, воля до волі) – визначальна для людського
буття
q Воля – сенс життя, прагнення людини до самореалізації

«Так казав Заратустра»

q “Бог помер” – констатація занепаду релігії та традиційних систем цінностей
q “Надлюдина” – природна еволюція людини, замість моральних цінностей –
воля, життєва енергія
«Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого
життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».
q Необхідно зруйнувати в людині ТВАРИНУ, щоб звільнити ТВОРЦЯ
q “ штовхни того хто падає ” – звеличення сили та зневага до слабкості
(моральний нігілізм)

Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні

переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба
допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття».
q критика християнства – обґрунтування людської слабкості

Справжня людина — це людина, що володіє потужною життєвою силою, життєвими

інстинктами, в якій не згасло і не пригнічено діонісійське (пристрасне, хаотичне,
ірраціональне) начало. Там, де починає переважати інтелект, згасає життя, людина стає
ручною твариною, що живе за законами рабскої моралі та штучним законам науки.
Бог помер – людина вільна!
Вільний розум вимагає пояснень, інші – тільки віри…
Весь світ вірить у це, але чому тільки не вірить весь світ!
Людина - це канат, який натягнуто між твариною й надлюдиною, - канат над
прірвою. Небезпечне проходження, небезпечно бути на шляху, небезпечний погляд,
звернений назад, небезпечний страх і зупинка.
У філософії Фр.Ніцше є 3 етапи розвитку:
I етап — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну
проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні
роздуми»);
II етап — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до
позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори
«Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).
III етап — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду,
осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади»
(праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та
зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).

21.Філософія екзистенціалізму.
Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст.
Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р.
праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»)

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем.

Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем
існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий
напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Гайдеггер (1889 – 1976), Карл
Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен К’єркегор (1813 – 1855), Отримала свій
подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 –
1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе
Ортега-і-Гассет «Бунт Мас»(1983 – 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної

історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття,
трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті
реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було
поняття життя та його ірраціональне тлумачення.

Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно

пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у
розвитку екзистенційної філософії.
· на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю,
самотності, страждання, смерті;
· особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому
«іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
· поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими
в літературних творах екзистенціалістів;
· вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
· існування людини тлумачиться як драма свободи;
· найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої
особи.

Екзистенціалізм:

Релігійний (Марсель, Ясперс, Бердяєв )

Атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю)

Поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від Бога.
Атеїстичний на тому, що Бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття

існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом
свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні
іншими методами.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення.

Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода
визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини
означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для
людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає.
“Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або
її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

За Сартром:
“існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути
суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою .

“тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”.

“Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи
вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

У філософії екзистенціалізму питання про смисл життя вирішується однозначно: життя

людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно
те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті –
основний смисл людського буття (М.Гайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування.
Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство.
“Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема
самогубства,” – писав А.Камю «Міф про Сізіфа»

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що

руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати –
означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”.

Карл Ясперс

Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від
самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує
Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або
релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні,

що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних
умовах, в т.зв “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот,
страждання тощо.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням,

суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна
приреченість людини, абсурдність її існування тощо .

22.Психоаналіз З. Фрейда та його критики.

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, або фрейдизм.

Основоположником психоаналізу у його класичній формі був австрійський психолог,
невропатолог, психіатр Зіґмунд Фрейд (1856-1939). Основні погляди Фрейда викладені
в його працях: "Три нариси з теорії сексуальності" (1905), "По той бік принципу
задоволення" (1920), "Я і Воно" (1923), "Тотем і табу" (1913), "Майбутнє однієї ілюзії"
(1927), "Незадоволеність у культурі" (1930) та ін. У названих працях яскраво
виявляється перехід 3. Фрейда від раціоналізму до ірраціоналізму. Він звернувся до
аналізу психіки загалом. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про
суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" він розгортає структурну
концепцію психіки, визначаючи в ній такі сфери:

а) несвідоме ("Воно") - це визначальний глибинний план людської психіки. Він

функціонує на основі вроджених, природних, генетично первинних потягів;

б) свідоме ("Я") - це розум людини, або "його". Воно виступає посередником між
несвідомим та зовнішнім світом "Я", прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і
привести світ у відповідність до бажань "Воно";

в) підсвідоме ("Над-Я") - це внутрішня особиста совість. Вона утворюється під

впливом системи громадських заборон. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" -
індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей.

Учні Фрейда, К.-Г. Юнг (1875 - 1961), А. Адлер (1870 - 1937) та Е. Фром (1900 -1980)
дали своє трактування сутності несвідомого.

К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки,
які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення
у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти сенсом і
розуміти він зводив до дій несвідомого.

А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення

самоствердження; отже, основне у несвідомому - це воля до влади.

Е. Фром намагався пов’язати дію несвідомого із соціальним життям та суспільними

стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись.
Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами,
людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Неофрейдизм - спроба розвитку фрейдизму на американському ґрунті шляхом

сполучення психоаналізу з соціологічними та етологічними теоріями, розвиненими у
США. Відрізняється від спроб модернізації фрейдизму А. Адлером і К. Юнгом.
Неофрєйдисти прагнуть замінити біологічний детермінізм фрейдистів детермінізмом
культурним (А. Кардінер) та соціальним (Е. Фром), прагненням до безпеки і щастя (К.
Хорні). Неофрейдисти приділяють основну увагу не внутрішньо-психологічним
процесам, а міжособистісним стосункам.

Найвідомішими послідовниками 3. Фрейда були основоположники аналітичної

психології швейцарський психолог, філософ і культуролог Карл Густав Юнг (1875-
1961) -1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900-1980),
ідеолог "нових лівих" Герберт Маркузе (1898-1979) та ін. Ці філософи уточнили
вихідні положення психоаналізу, обновили їх, і тому їх концепція дістала назву
неофрейдизму.

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодоксального(твердість у

вірі або походженні вчення) фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи та
суспільства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не
задовольняли біологізм і соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу
на перетворенні психоаналізу на соціальну філософію. З цією метою він звернувся до
попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць
К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на
природу невідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості.
Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль
психологічного фактора, Фромм має на меті доповнити марксизм психоаналізом.

23.Постмодерна філософія.
Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній
самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін
означає "післясучасність". Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття
загальних наукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню в
діяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес і
встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної
справедливості і гуманізму.

Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-ті роки завдяки роботам

французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про
постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської
філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у
Франції в 1979 році. Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак
Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і
стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який
він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу і критики
попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-
який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура
розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть почало в раніше
створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти.

Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки

постмодернізм у філософії виник якраз із радикального сумніву у можливості самої
філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не
про "філософію постмодерну", а про "ситуацію постмодерну", що має онтологічні,
гносеологічні, історично-культурні та естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онтології, у межах якої

реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з "нерозумного"
стану до "розумного". Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей "мстить"
нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на
перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не
тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але й не вкладається ні в які
теоретичні схеми.

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відказують у

монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати
об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, виявляти
тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а
ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне
і суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове.

Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л.

Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і
визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено
неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які
можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в
людському пізнанні, існуванні і діяльності.

Деякими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрій періоду

кризи. Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних
тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не
дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється нам
найперспективнішою.

Світогляд сучасної постмодерної людини не має визначених міцних засад, адже всі
форми ідеології розмиті; це своєрідна софт-ідеологія, тобто м'яка і ніжна. У ній
уживається все, що раніше вважалося несумісним; у постмодерністському світогляді
немає стійкого внутрішнього ядра.

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталізм, адже людина

вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, він вірить у гру випадковості, у раптове,
несподіване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою
цінністю; в наші дні спостерігається "гіпертрофія засобів і атрофія цілей"

Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується у філософії

однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізму вважають, що
основні концептуальні положення постмодернізму сформувалися завдяки нежиттєвості
модернізму. Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію
культури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманітті
інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом
культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття.
Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох,
це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього.

29. Філософські погляди І. Франка. Вчення про поступ.

Світогляд І. Франка формувався у складних умовах пореформеної Галичини
під вирішальним впливом революційного демократизму Т. Шевченка,
російських революційних демократів XIX століття, тісного зв'язку з робітничим
і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну
діяльність, пропаганду соціалістичних Ідей, заклики до повстання
українського народу проти поневолення Франко неодноразово піддавався
ув'язненню з боку австрійської влади.

Основна філософська ідея – ідея героя, “вічного революціонера”

В образі вічного революціонера втілено ідею волелюбності, цей образ

символізує непримиренного борця за щастя народу. Ідея утілення могутності,
нездоланності народу, його вічних прагнень до свободи та
справедливості. Незламність бажання й пошуків волі і правди, невпинне
зростання визвольного руху.

Філософська позиція – раціоналізм, основне завдання пізнання –

науковий пошук істини

Франко цікавився і науковими працями з проблем гносеології (гносеологія -

вчення про процес пізнання, про джерела, можливості та засоби пізнання;
теорія пізнання) багатьох його сучасників психологів і філософів, які науково
розглядали різні форми пізнання. Зупиняючись над процесом пізнання, Франко
твердив, що воно відбувається з допомогою імпульсів.

"Із зовнішнього світу доходять до нашої свідомості певні механічні чи хімічні

імпульси (тверді тіла, плини, запахи, тремтіння етеру або електричні рухи) і
уділяють нашим нервам. Нерви провадять їх до певних мозкових центрів і в
комірках нашої мозкової субстанції постає образ того центра, з якого
вийшов даний імпульс".

Розглядаючи гносеологічні проблеми, особливо проблему пізнання і свідомості,

Франко шукав у всьому рації і був раціоналістом.

з презентації → Філософські погляди Івана Франка

- Основна філософська ідея – ідея героя, “вічного революціонера”
- Філософська позиція – раціоналізм, основне завдання пізнання –
науковий пошук істин
- Людська історія – суперечливий поступ з позитивними і негативними
результатами
- Суспільні цінності – родина, громада, нація
- Людина – індивідуальність, вільна у громаді, а не вільна від громади
Вчення про поступ. Франко велику увагу приділив прогресу людської
цивілізації. Основу прогресу вважав поділ праці. Він робить висновок, що прогрес
повинен приносити добро, тоді як у реальності прогрес приносить і зло. Нерівність між
людьми загострюється, а бідність і багатство поглиблюють їх. Він вважає, що
багатство породжене експлуатацією.

На думку Франка, у його роботі перелічені всі основні питання, що виникають при
розгляді того, що таке поступ. Автор наводити приклади починаючи з:"як чоловік із
стану майже дикого звіра помалу вибирався чимраз вище." Він указує, що ці зміни
відбувалися поступово і в той же час неодночасно. Тобто в одних місцях люди мали
добрий розвиток, а в інших залишалися у дикому стані. Дорога ходу була не проста ані
одностайна; у деяких містах, маючи досить високий поступ, впадали; їх здобутки та
відкриття забувалися, а згодом відкривалися знову. Головною рушійною силою
поступу є поділ праці; який внаслідок розвитку вироджує громадську та освітню
нерівність, а нерівність зрештою має великі різниці між крайньою бідністю і
багатством (бідність – це робочі люди, а багатство – належить легкоробам чи неробам).
На зміну переважної ролі продуктивних сил на розвитку поступу переважне значення
має поступ. Чи гарантує конкретний історичний поступ щастя людини? Подивившись
на історичний процес було мало таких поступів, які гарантували щастя та фіз. І
духовний ріст. Для історичного поступу має значення економічні фактори, поділ праці
на розумову та фізичну. Питання прогресу є дуже суперечливим.

Люди шукають дорогу до змін (поступу), їх не задовольняє поступ багатства, а саме

хто користується ним, у чиїх руках. Не задовольняє не поступ науки та штуки (вміння),
 а те щоб всі надбання належали людям "прояснювали" їх розум змінювали їх життя.
Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, саме вміння не може
дати людям повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може
це тільки в співжитті з іншими людьми, у батьківщині, громаді, нації. Скріплення,
уточнення того почуття любові до інших людей, до батьківщини, до громади, до свого
народу, це основна підвалина будь-якого ходу; "без неї все інше буде лише мертве тіло
без живої душі в ньому." Повного особистого щастя, не замареного ніякими
прикростями - людина не матиме ніколи, хоча весь вік буде намагатися добитися
щастя. Мільйони знаходять самотнє щастя на землі в тій надії, що правдиве щастя
наййдуть по смерті, за труною.

30. Українська філософія ХХ сторіччя. Філософія

національної ідеї.
У ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі
розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами
України.

Встановлення радянської влади в Україні призвело до повної політизації філософії.

Філософію проголосили суто “класовою” наукою, теоретичною і методологічною
основою марксизму. Передусім була “переосмислена” історична філософська
спадщина кінця XIX – початку XX століття. Проблеми розвитку української
національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані
ворожими новій ідеології.

Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Проте і за таких

умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження.
Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-
Мефодіївського братства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та
соціології. Філософські пошуки пожвавились після того, як був створений Інститут
філософії і природознавства. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були
репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20— 30-х роках

стала Західна Україна. На цей час припадає пік творчості Дмитра Донцова
(1883—1973), ідеолога українського націоналізму, учня родоначальника
українського націоналізму Миколи Міхновського. Спочатку він захопився ідеями
соціалізму, але в 1913 році став на позиції українського націоналізму,
спрямованого на відокремлення України від Росії. Ідеї українського
національної еліти викладені в його творах “Націоналізм” (1926), “Хрестом і
мечем” (1967) та ін.

Світоглядною основою політичних поглядів Дмитра Донцова є філософський

волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до життя та панування.
Звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.

(Ірраціоналізм – негативна реакція на науково-технічну революцію, усвідомлення

нерівномірності технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи,
 песимістичні прогнози майбутнього. В центрі – людина загублена і “занедбана” в
сучасному світі. Волюнтаризм - в основі буття лежить воля)

У Західній Україні в 20-х роках творив В'ячеслав Липинський (1882—1931).

Він пише праці “Листи до братів-хліборобів”, “Релігія і церква”, “Хам і Яфет”, де
викладає свою філософію історії. Зміст історичного процесу вчений вбачає у
боротьбі позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська
концепція В’ячеслава Липинського ґрунтується на такому тлумаченні
суспільного життя, в якому діють вище і нижче, пануюче і підлегле, випадкове і
необхідне. Найважливішим державотворчим чинником, на думку Липинського, є
аристократія, яка, використовуючи свою освіченість, знання, здатна
організувати суспільне життя. Ідеалом державного устрою України В’ячеслав
Липинський вважав монархію.

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні

зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет, через
кілька років відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому
в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну
філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно
поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської «відлиги» й активної діяльності
«шістдесятників». Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань,
котрі раніше підлягали партійній забороні.

Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології,
історії філософії. У 70 – 80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою
генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику,
поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності,
залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії.

Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в демократичному рухові,
виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних
партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних
філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського
державотворення. Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного
необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського
суспільства даються взнаки і певні, негативні для розвитку філософської думки тенденції;
так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим «залишковим
принципом».

31. Філософія «розстріляного Відродження».

Формально українських мислителів 20-х – початку 30-х років можна
поділити на три групи:

1) професійні філософи: М. Аржанов, А. Бервицький, Е. Берглер, В. Беркович,

Н. Білярчик, В. Глухенко, П. Демчук, В. Державин, М. Динник, М. Колташов, І.
Очинський, М. Перлін, С. Семковський, Т. Степовий, В. Юринець;

2) політичні діячі й публіцисти: Є. Гірчак, М. Скрипник, Микола Хвильовий,

А. Хвиля, 169 О. Шумський;
3) письменники та митці: Микола Куліш, Лесь Курбас, В. Поліщук, М.
Рильський, Михайль Семенко та інші

Історичні умови:

- короткий термін існування незалежної України (1917-1918) значно

посприяв розвитку української культури (зокрема й філософії), давши
початок національному відродженню українців
- у 1920 р. Ленін ставить завдання про боротьбу з ідейним опором і в
Україні ліквідуються університети (або ж закриваються гуманітарні
факультети), як цитаделі буржуазно-кадетської професури, а на їх місці
створено інститути “народної освіти”
- упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітарної культури
взагалі – це типова риса “марксистського світогляду”. Тож не дивно, що
домінантою тоталітарного світогляду радянської держави стає відвертий
технократизм (влада має належати науково-технічним спеціалістам).
- Ленін наголошував на “творчому” характері своєї марксистської позиції.
У перші роки рад. влади значна частина українських комуністів повірила
ленінській тезі про “право народів СРСР на розвиток національної мови,
культури”
- між 1922 і поч. 30-х вирізняється період своєрідної ідеологічної
“відлиги” (допоки не утвердився тоталітарний сталінський режим), яка в
Україні збіглася зі сприятливим для українського відродження процесом
“українізації”

Філософські погляди Миколи Хвильового та Миколи Зерова в

літературній дискусії 1925-1928:

- Микола Хвильовий видає памфлети: “Думки проти течії”, “Україна чи

Малоросія?”, в яких висуває ідею так званого “азіатського
ренесансу”. Він пише про те, що західноєвропейське суспільство
вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції.
Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати
нагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново збудувати
Європу. Росія не може виконати таку функцію нездатна внаслідок свого
швидше “азіатського” ніж європейського характеру, про що свідчить її
“пасивно-страждальний” ідеал — “млявість” російського “кающегося
дворянина” (Зеров). Отже, цю функцію може взяти на себе звільнена від
колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскраво вираженим
європейським типом культури.
- Основний сенс ідеї “азіатського ренесансу” полягає в лаконічному
гаслі – “Геть від Москви!” У цій ідеї прослідковується цілком плідна й
здорова основа – програма національно-культурного відродження,
духовного визволення, подолання рабської свідомості, поворот до
західного ідеалу “громадянської людини” як активно-діяльної істоти. Ці
наміри Хвильового та Зерова – відновлюють нормальні й віковічні зв’язки
України з Західною Європою. Це заклик до створення героїчної психіки на
місці плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної.
- Орієнтація на Європу – це не “схиляння” перед нею, а повернення до
власних культурних джерел, відродження української (суто європейської,
на відміну від російської) культури.
 - Зеров підтримує Хвильового, наголошуючи на важливості
усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української
національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити
багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український
ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що,
своєю чергою, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить
атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного
протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої
літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота
письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все
тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія
літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а
художня вибагливість автора перш за все до самого себе».
- Світоглядні настанови українського відродження 20-х років
Хвильовий тлумачив як «романтичний вітаїзм» – активно творчу,
одухотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. На його
погляд, “Р.в.“ — “це сума нового споглядання, нового світовідчуття, нових
складних вібрацій“. У журналі “Літературний ярмарок“ (1929, №1)
М.Хвильовий писав: “На зміну натуралістичній літературі, як
мистецтву віддзеркалення окремих фактів, не зв’язаних між собою,
— конче й швидко мусить прийти активний романтизм. Виросте він із
кривих руху так званих великих чисел, із цілого колективного
психологічного комплексу людей епохи змагання за СОЦІАЛІЗМ та його
побудування... Активний романтизм і тільки він має і мусить вловити і
передати в образах засобами свойого поетичного майстерства оту поки
що невловиму “музику мільйонів“ доби великої індустріалізації“. Разом із
Тичиновим «кларнетизмом» («світлоритмом») романтичний вітаїзм
становив смислове ядро стилю українського відродження.

Проблема національного відчуження людини та нації у творчості

українських мислителів 20-х років:

- У центрі уваги українських філософів перебували проблеми сутності

мистецтва, рецепції культурної спадщини, а також питання вибору
між елітарною й масовою культурами.
- Вагому роль у формуванні світоглядних орієнтирів відігравав вибір
парадигми оцінювання культурної спадщини Європи та світу.
Найхарактернішим для більшості філософів був шлях її творчого
опрацювання й своєрідне «вплетення» в канву знань, необхідних для
формування особистості «нового митця».
- Соціально-політична проблематика філософських досліджень була
визначена пошуками національної ідентичності й розв'язанням
національного питання. Творення української нації багатьма
філософами розглядалося передусім як процес, що мусить відбуватися
під час класової боротьби й вироблення інтернаціональної культури, а
також бути наслідком «злиття націй» в єдине пролетарське суспільство.

Після терору 30-х років й аж до “хрущовської відлиги” 60-х, в історії укр.

філософії запанувала догматична схоластика сталінізму. У 1934р. секретар
ЦК КП (б) У П.П.Постишев прямо поставив перед українськими філософами
завдання: “Показати роль Сталіна в подальшому розвитку й розробленні
філософської спадщини Маркса, Енгельса, Леніна”.

32. Онтологія як наука. Головні категорії онтологіїї.

 44. Антропологічні пошуки М. Шелера, Г. Плеснера та А. Гелена.

В цілому, філософська антропологія спирається, з одного боку, на традиції

романтизму та філософії життя (Гердер, Дільтей), тобто пов'язана з критикою
раціоналізму і механіцизму, з іншого ж боку, вона прагне враховувати досягнення
сучасної загальної біології та спеціальної біології людини. Основні положення
філософської антропології такі: людина принципово відрізняється від тварини, по-
перше, різким ослабленням функцій інстинктів, що одночасно означає різке
розширення сфери його волі; по-друге, на відміну від тварини, людина "відкритий
світу", він - істота духовна. Великий внесок у розробку філософської антропології
внесли Хельмут Плеснер (1892-1985). Теодор Литт (1880-1962), Арнольд Гелен
(1904-1976), Еріх Ротхакер (1888-1965) М. Ландман (р. 1902) та ін.
Макс Шелер, Г. Плеснер, А.Гелен - У їх вченнях є певна загальна особливість:
вони виходять із факту – біологічної недостатності людини, її
ексцентричності і з неї виводять усі основні риси людини, передусім
мислення і діяльність.
Макс Шелер:
● німецький філософ
● Творець філософської антропології (у вузькому сенсі)
● у 1920-х рр. опублікував ряд робіт ("Ідея людини", "Про вічне в людині",
"Місце людини в космосі" та ін.)
● спробував визначити основи і сфери "власне людського" буття, зрозуміти
людину як творця культури та світу.
● На думку Шелера, основна якість людини полягає в тому, що вона, на
відміну від тварин, здатна зрозуміти абсолютно існуюче буття. Здатність
до поділу емпіричного існування і сутності становить основну ознаку
людського духу, який і визначає всі інші ознаки.
● Людина є та жива істота, відзначає Шелер, яка може (пригнічуючи і
витісняючи імпульси власних потягів, відмовляючи їм у харчуванні
образами сприйняття і уявленнями) ставитися принципово аскетично до
свого життя. У порівнянні з твариною, яка завжди говорить "так" дійсному
буттю, навіть якщо лякається і біжить, людина - це "та, хто може сказати"
ні "," аскет життя ", вічний протестант проти всякої тільки дійсності.
● Людина - це" вічний Фауст ", ніколи не заспокоюється на навколишній
дійсності, що завжди прагне прорвати межі свого тут-і-тепер-так-буття
і"навколишнього світу ", у тому числі й особисте дійсність власного Я", -
підкреслює Шелер ("Проблема людини в західній філософії ").
● Тварина не усвідомлює себе; воно бачить і чує, не знаючи, що воно чує і
бачить; у тварини немає волі. Людина ж з власної волі може відкинути
навіть своє власне життя. Тільки людині властивий специфічний духовний
акт - ідеація, за допомогою якого вона і осягає сутнісні форми світу.
● Ідеація - це знання апріорі (тобто до всякого відповіді); це зокрема, знання
про біль взагалі, про бідність взагалі, про смерть взагалі. Приклад такого
акта пізнання, за Шелер, дав Будда, який, вперше побачивши одного
бідняка, одного хворого, одного померлого, зрозумів, що ці випадки
відображають сутнісні властивості світу.
● Здатність до поділу випадкового (так-буття), яке дається в чуттєвому
сприйнятті, і сутнісного існування (тут-буття) і складає основну ознаку
людського духу, знову і знову підкреслює Шелер. Я
 ● Як досягти сутнісного буття? За допомогою любові, вважає філософ.
Сприйняття, інтелект дають нам завжди лише "так-буття". Емоційна
інтуїція - чистий спочатку даний акт, в якому предмет безпосередньо
"переживається", і в цьому переживанні відкривається сутність буття.
Інтелект, технічний інтелект, може, якщо, наприклад, у мене болить рука,
з'ясувати безпосередню причину цього болю і зняти її, але з'ясувати, що
таке біль взагалі можна тільки за допомогою переживання, ідеації.
● Лише знання про сутність відкривають людині "вікно в абсолютне",
доводив Шелер.
● Шелер вважав, що сучасна людина, сучасна цивілізація переживають
занепад. Це, на його думку, знаходить своє вираження в однобічності
індивідуалізму і соціалізму з їх спільною протилежністю християнським
ідеям про моральну солідарності самостійних особистостей; в сучасному
політичному і культурному націоналізмі, існування абсолютно
"суверенних" держав; у витісненні християнського економічного укладу
спільно організованого задоволення потреб буржуазно-капіталістичним
укладом нічим не обмеженого виробництва і споживання, а також у
відриві філософії, мистецтва, науки від церкви, релігії, завдяки так званій
ідеї "автономії" культури.
● Відродження людини і людства Шелер пов'язував з апеляцією до
абсолютних цінностей християнської етики. Ці цінності незалежні від
людини, вони вічні, людині необхідно лише їх пізнати і слідувати їм у
житті.
● Шелер піддав критиці етику Канта. Він вважав її формальною за своєю
суттю, оскільки вона закликає виконати обов'язок, не пояснюючи, в чому
ж він полягає. На думку Шелера, свідомості обов'язку аж ніяк недостатньо,
і він знову повертається до категорії любові: підлита етика - це етика
любові. Любов вище боргу, причому, любов - це не тільки відносини між
особистостями, справжня любов тяжіє до нескінченного; вона
виражається в любові кінцевого людини до нескінченної особистості,
тобто до Бога.
● Шелер підкреслював: немає ніякої дійсно людської філософії, якщо вона в
кінцевому рахунку не спрямована на Бога, бо будь-яке людське дію
набуває сенс тільки в нескінченній спрямованості до Бога.
А. Гелен
● відхиляє положення Аристотеля про людину як розумної суті,
раціональному тваринному. Він відхиляє і вчення Дарвіна. Людина, на його
думку, аж ніяк не вищий продукт розвитку природи, аж ніяк не вища
істота в ряду тварин. Як біологічне явище людина "недостатня сутність".
● Однак людина незрівнянно перевершує тварин, і саме тому, що його
справжня сутність - духовна; вона здатний до трансцендентного, до
виходу за межі конкретної дійсності, його навколишнього, до моральної
оцінки самого себе та інших.
● Немає тварин, зазначав Гелен, що завбачливо і доцільно змінюють
природу, що мають моральність і самодисципліну; людина ж - відкритий
світ, істота дисциплінована, доцільно і морально діюча.
● А.Гелен наголошує на пріоритеті «свободи «для» над «свободою від»
● На думку А. Гелена, сенс життя людини, полягає в тому, щоб шляхом
активної дії знайти шляхи осенсовування свого буття. Таким чином,
біологічні недоліки людини виступають підгрунтям її власного
існування і примусовим поштовхом до осмислених дії.
 ● Свідомість людини з усіма її атрибутами – це не розкіш, а спосіб
виживання у непристосованому для життя світі. Людині нічого не
залишається у цьому світі як вибудовувати ідеальний світ символів та
образів.
● Так, оцінюючи важливість мови у житті людини А. Гелен заявляє, що
вона дає максимум орієнтації при мінімальній затраті сил. [2, 189] Ця
теза наближає позицію А. Гелена принципу економії сил в прагматизмі
та позитивізмі.
● У доробку А. Гелена прослідковується тенденція a priori приймати
негативну формулу буття людини. Антрополог визначає особливість
положення людини у порівнянні з тваринним світом, таким чином в
людині втілений унікальний проект людини. Завдяки своїй ризикованій
конституції, людина змушена розраховувати на-саму-себе у цьому
світі. М. Шелер аберує точці зору А. Гелена і заявляє, що не тільки
біологія нічого не може сказати про людину, але психологія також.
Тварина також здатна до вибіркової діяльності, використовуючи свій
інтелект.
● А. Гелен розмірковує таким чином, що людина повинна через
виховання та самовиховання сформувати саму себе, оскільки вона є
несформованою істотою, а отже з погляду природного буття –
недосконалою. «Людина може і повинна займати позицію щодо себе
самої, контролювати свої спонуки та інтереси, вирішувати на користь
деяких з них та гальмувати інші, і таким чином планомірно змінювати
свій внутрішній світ у відповідальності з деякою керівною ідеєю, яка
відповідає вимогам суспільства»
Хельмут Плеснер
● М. Шелера і Г. Плеснера називають способом укоріненості людини у
бутті тіло, на тлі якого «вона виявляється у світі». [19, 293] На відміну
від розуміння тілесності М. Шелером, Г. Плеснер дещо дистанціюється
від його розуміння і розрізняє фізичну тілесність (Korper), живе тіло
(Leib) та організм (Organismus). Жива істота, згідно Г. Плеснера, дана
собі як внутрішній світ «світ в живій плоті» («im» Leib) і таким чином,
вважає антрополог, що поняття «зовнішній» не можна застосовувати
до світу тілесності, оскільки цей термін характеризує навколишній світ.
● можемо розуміти це твердження в контексті розрізнення людини і
тварини Г. Плеснера так, що людина володіє тілом, а тварина -
організмом. Людське тіло пронизане духовною субстанцією і таким
чином Г. Плеснер заперечує дуалістичну природу людини, яка набула
своєї актуалізації у філософії Декарта. Згідно Г. Плеснера ексцентрична
позиція людини вказує на реальний зв'язок тілесного і духовного,
природного і особистісного начал в людині та виступає способом
подолання дуалізму тіла і душі, який бере свій виток з певного періоду
розвитку класичної філософії.
● Г. Плеснер наголошує, що самобуття людини першопочатково є
роздвоєним, тому що воно ексцентричне, « … так що ніхто не знає про
себе самого, чи він ще той, хто плаче і сміється, думає і приймає
рішення, чи це вже самість, що відколюється від нього, інший-в-ньому,
його відображення і, можливо його повна протилежність», але воно
(роздвоєне самобуття Л. С.) лише вказує на двоаспектність людського
буття, на місце тілесного та духовного начал в бутті людини, які ніяким
чином не передбачається ототожнення або різке відмежовування одне
від одного.
 ● Антрополог розуміє трагічність існування людини у світі, загрозу
розколотості єдиного душевного простору на духовне і тілесне начало,
отже, якщо Р. Декарт легко припускав дуалізм сутнісних начал буття
людини – тіла і душі, то Г. Плеснер категорично намагається
перебороти цей дуалізм і таким чином допомогти людині вистояти,
вижити у чужому їй світі
● На думку Г. Плеснера людина відрізняється від рослинного та
тваринного світу завдяки тому, що має особистісний «екс-центр».
Ексцентрична позиція людини є реальним способом людської
поведінки, в якій проявляється дійсний зв'язок тілесного і духовного.
Цю позицію людини антрополог називає «Я», з допомогою якого вона
пізнає світ речей та власне тіло і душу. «У якості Я, яке осягає себе у
цілковитому повороті до себе, почуває і усвідомлює себе, - пише
антрополог, - спостерігає своє хотіння, мислення, потяг, відчуття (а
також спостерігає результат свого спостереження), людина
залишається зв’язаною в тут-і-зараз, у центрі тотальної конвергенції
навколишнього середовища та власної плоті.
● Сенс життя людини у тому, щоб вийти поза межі місця і часу (zietlos), і
досягнути можливості переживання і розуміння самої себе в
онтологічній безпритульності і позачасовості. Людина відчуває себе
безпорадною, її внутрішній світ розколотий та утримує в собі перелом,
порожнечу, конфлікт та безодню. У цьому світі людина може
розраховувати на саму себе. Г. Плеснер зазначає, що людина має
створити себе такою, якою вона є і ця даність буття людини не може
бути апріорно задана. Людина відійшла від тваринного існування,
пізнала свою оголеність, а отже почуття сорому і змушена жити у світі,
послуговуючись допомогою штучних речей та використовуючи творчу
діяльність, постійно робити спроби досягнути стану рівноваги - «стати
чимось»
● Велич буття плеснерівської людини у тому, що вона може
розраховувати лише на себе у цьому світі, і водночас трагізм – у тому,
що їй загрожує постійна втрата сенсу життя

45.Основні напрями сучасної антропології.

Основні різновиди антропології включають: фізичну антропологію, археологію,
лінгвістичну антропологію, антропологію культур та соціальну антропологію.

Фізична антропологія або біоантропологія вивчає людські фізичні характеристики.

Дві найбільш визначні характеристики людських істот - великий мозок та здатність до
прямоходіння. Фізичні антропологи вивчають закам’янілі рештки з доісторичних часів
і простежують розвиток різних характеристик.

Біологічна антропологія поміщає еволюцію людини в контекст людської культури та

поведінки. Біологічні антропологи розглядають, як фізичні зміни (зміни в скелеті,
генетичному складі тощо), взаємопов’язані з соціальною та культурною поведінкою.

Лінгвістична антропологія аналізує мови людей різних культур. Антрополінгвісти

намагаються знайти зв’язки між мовою людей та іншими аспектами їх культур.
Лінгвістична антропологія вивчає, як мова впливає на суспільне життя. Лінгвістичні
антропологи кажуть, що мова дає людям інтелектуальні інструменти для мислення та
дій у світі.

Антропологія культур вивчає людські культури. Так як і археологи, антропологи

культур вивчають мистецтво, житло, знаряддя праці та інші об’єкти культури. Вони
також приділяють увагу духовній сфері. Деякі антропологи спеціалізуються в різних
сферах антропології культур.

Соціальна антропологія має справу з соціальними відносинами між людськими

групами. Такі взаємовідносини включають одруження, сімейне життя, авторитарність
та конфлікти. Соціальні антропологи багато досліджують як соціальне життя
організовано в різних суспільствах.

Культурна антропологія, також відома як соціальна антропологія, вивчає навчену

поведінку груп людей у певному середовищі. Культурні антропологи ґрунтують свою
роботу на етнографії, методі дослідження, який використовує польову роботу та
спостереження учасників для вивчення окремих культур і звичаїв. Культурні
антропологи, які аналізують і порівнюють різні культури, відомі як етнологи.

Прикладна антропологія використовується для практичних цілей. Вона більш

допомагає активно покращити ситуацію, аніж тільки аналізувати її.

Основні течії антропологічного напрямку філософії XX ст.

Екзистенціалізм. Засновник - М. Хайдеггер (називав свою філософію -

"фундаментальна онтологія"). Розглядати людину не ззовні, не як об’єкт
спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу.

Ж.-П.Сартр (1905 - 1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому

самовідчутті. Людина не живе лише наявним, тобто вихідною властивістю людини є
свобода. Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним
чином.

А. Камю (1913 - 1960) - змальовував буття людини як "буття в абсурді", причиною

якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Людині в
цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - філософія із песимістичного
абсурдизму переходить у трагічний оптимізм.

Філософська антропологія. Засновник - М. Шелер (1874 - 1928). Прихильники: А.

Гелен (1904- 1976), Е. Ротхакер (1888 - 1965), Г. Плеснер (1892 - 1985). Найпершим
об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід
розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її
розуміння результати багатьох наук.

Персоналізм - вирішальним для людини є не її властивості, а те, що вона є

особистість. Е. Муньє (1905 - 1950) вважав, що особистість - це прояв вищої,
абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і
перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності в буття.

Фрейдизм. Засновник - 3игмунд Фрейд (1856 - 1939). Несвідоме називав "Воно",

оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я".
Несвідоме постає найпотужнішим чинником людської психіки, бо його зміст
формувався мільярди років, водночас свідома частина психіки - лише кілька десятків
років. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, бо Фрейд ретельно
розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях.

Учні Фрейда, К.-Г. Юнг (1875 - 1961), А. Адлер (1870 - 1937) та Е. Фром (1900 -1980)
дали своє трактування сутності несвідомого.

К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки,
які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення
у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти сенсом і
розуміти він зводив до дій несвідомого.

А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення

самоствердження; отже, основне у несвідомому - це воля до влади.

Е. Фром намагався пов’язати дію несвідомого із соціальним життям та суспільними

стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись.
Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами,
людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

Неофрейдизм - спроба розвитку фрейдизму на американському ґрунті шляхом

сполучення психоаналізу з соціологічними та етологічними теоріями, розвиненими у
США. Відрізняється від спроб модернізації фрейдизму А. Адлером і К. Юнгом.
Неофрєйдисти прагнуть замінити біологічний детермінізм фрейдистів детермінізмом
культурним (А. Кардінер) та соціальним (Е. Фром), прагненням до безпеки і щастя (К.
Хорні). Неофрейдисти приділяють основну увагу не внутрішньо-психологічним
процесам, а міжособистісним стосункам.

46.Криза антропології. Трансгуманізм та

постколоніальні студії.
Термін «антропологічна криза» вживається на позначення цілого комплексу
негативних тенденцій сучасного суспільства, які посилюють залежність
людини від створеного нею самою штучного світу, технічних систем
життєзабезпечення, сучасних технологій. Серед них:
· погіршення біологічних показників організму людини і психосоматичні
розлади (падіння імунітету; стреси, емоційна нестабільність, поширення синдрому
хронічної втоми, депресії; наростання серцево-судинних та онкологічних
захворювань, алергії);
· зміна тілесності в бік її технологізації, штучного удосконалення і
підтримування;
· техносферний спосіб існування;
· інформаційно-технологічна маніпуляція масовою свідомістю, формування
уніфікованих потреб, ідеалів, переконань, сучасної міфології;
 · поширення прагматично-орієнтованих світоглядних цінностей і збідніння
духовних потреб;
· соціальна непевність і нестабільність, швидке знецінення набутих знань і
умінь, глибока криза традиційної культури, успадкованих моральних і культурних
норм;
· послаблення емоційних зв’язків між людьми (які витіснені іншими формами
спілкування — діловими, дистанційними);
· нездатність контролювати довгостроковий вплив технологічних інновацій на
природу, суспільство, культуру, побут тощо.
Антропологічна криза — проблематичність людського буття у глобальному
світі, інтенсивна зміна умов і способів життєдіяльності людини, яка
випереджає їх розуміння й осмислення, разюче відставання
соціокультурного прогресу від технологічного.

Трансгумані́зм — раціональний, заснований на осмисленні досягнень та перспектив

науки, світогляд, який визнає можливість і бажаність докорінних змін у становищі
людини, за допомогою передових технологій задля позбавлення їх від страждання,
старіння та смерті, а також значного посилення фізичних, розумових і психологічних
можливостей людини[1].

Трансгуманізм - це міжнародний інтелектуальний та культурний рух на підтримку

використання науки і технологій для вдосконалення людських розумових та фізичних
можливостей. Рух розглядає аспекти людського існування як інвалідність, страждання,
хвороби, старіння та недобровільна смерть, необов'язковими та небажаними.
Трансгуманісти покладаються на біотехнології та інші передові технології для
розв'язання таких проблем. Також трансгуманізм на рівні із перевагами пов'язаний із
низкою небезпек, які можна очікувати від майбутнього.

Постколониальні студії – це термін, який використовують стосовно:

1) до вивчення імперських культур;

2) вивчення культур, які знаходяться в ситуації опору до культурної або політичної

колонізації (можлива, але трохи застаріла назва: антиколоніальні студії);

3) вивчення культур в країнах, які нещодавно отримали незалежність, але перебували

тривалий час у колоніальній або імперській залежності, як культурно, так і політично;

4) вивчення стосунків між високорозвиненими країнами та країнами т.зв. "третього

світу";

5) вивчення стосунків між суб'єктами, які в даній культурі розуміються як "центр" і

"периферія".

Методологічно постколоніальні дослідження увібрали всі здобутки постмодерної

теорії, а також структуралізму, тендерної теорії та неомарксизму. Тому їх часто
називають однією з найбільш інтердисциплінарних сфер досліджень сучасних
гуманітарних наук в північноамериканських і західноєвропейських університетах.
Зміст постколоніальних студій складався найбільшої мірою на матеріалі критичного
аналізу історії розвитку культурної антропології та орієнталізму XIX ст. Мистецтво та
література XIX- XX ст. також значною мірою "постачали" матеріал для сучасних
постколоніальних студій.

Зі статті:

Принцип домінування визначив негативне ставлення до білого антрополога з боку

корінного населення. Щоб розуміти культуру, важливо бути її носієм, проте білий
антрополог не є носієм досліджуваної ним культури. Антропологічна криза
спричинена і тим, що польовий антрополог нав’язує первісним народам своє
суб’єктивне бачення і розуміння. Білий антрополог, перебуваючи в просторі “чужих”
народів, ховався серед них, уникаючи цивілізації.

Криза антропології, згідно з позицією Ж. Баландьє, була спричинена тим, що “польові

дослідження назагал були присвячені суспільствам залежним, що через це виявилися
жертвами справжнього політичного заціплення». Суть антропології як дискурсу про
“Іншого” ставили під сумнів, а дисципліну звинувачували у бажанні домінувати.

Ж. Баландьє звертає увагу на місто як феномен глибоких соціальних змін, зокрема

акцентує увагу на зв’язку чоловіка та жінки. Сучасній антропології потрібно
навчитися говорити від власного імені, віддавши перевагу розвиненим суспільствам.
Він відкидає класичну антропологію: його цікавить співвідношення сил у межах
конфлікту.

Головна ідея: жодне суспільство не може бути ізольованим; воно завжди має справу з
часом і змінами; суспільство не є збалансованим і гармонійним комплексом.
Соціальне розшарування є причиною соціальних розривів. Механізм соціального
розшарування бачимо на прикладі України, коли старі соціальні норми протистоять
сучасним.

Учні М. Глюкмана досліджували особливості життя африканських народів, що

сприяло появі головних антропологічних концепцій. Одна з них “теорія родинних
зв’язків”.

Бастід шукає порятунку антропології у симбіозі з соціологією. Саме завдяки симбіозу

соціології та культурної антропології культуру стали розуміти у термінах поведінки.

Антропологія зазнала фрагментації: з’явилось багатьох підспеціальностей. Сучасні

антропологи спеціалізуються на проблемі вивчення культури та особи.
“Культурологічний” напрям дослідження зближує антропологію з географією,
технологією та історією первісного суспільства, а “соціологічний” напрям охоплює
зв’язок з археологією, історією, психологією та медициною. Обидва напрями мають
тісний зв’язок з лінгвістикою, оскільки мова – це культурне явище.

47.Соціальне буття людини як співбуття.

Суспільне буття—це процес життя, система соціальних зв’язків і відносин, що
зумовлюють зміст, характер, спрямованість життєдіяльності людини, виникнення,
функціонування, розвиток свідомості як особливого типу, способу її орієнтації в
навколишній діяльності. Тут на перший план виступає зумовленість виникнення
свідомості суспільним буттям. Виникнувши свідомість перетворюється з результату на
передумови людської життєдіяльності.

В історії суспільної думки суспільство часто розуміли як об'єднання людей для

задоволення спільних потреб. Так, у XVII—XVIII ст. панувало розуміння суспільства
як результату суспільної угоди, добровільного договору для забезпечення контролю
над своїми діями, миру в суспільному житті, для задоволення спільних інтересів
людей.

Гегель протиставив теорії "суспільного договору" концепцію "громадянського

суспільства" як сфери економічних відносин, де всебічно переплітається залежність
усіх від усіх. Суспільство, на його думку, — це реальний процес життєдіяльності
людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї як надсвітової
духовної сутності.

Карл Маркс розглядав суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної

діяльності людей, як сукупність взаємозв'язків та відносин між людьми, основними з-
поміж яких є економічні зв'язки та відносини. Саме вони визначають вигляд
суспільства, характер стосунків між людьми, типи соціальних інституцій, специфіку
діяльності і форми свідомості. Головний висновок К.Маркса полягає в тому, що
суспільне буття людей визначає суспільну свідомість, що є ідейними засадами
матеріалістичного розуміння історичного розвитку суспільства.

Суспільна свідомість – це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові

усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї сутності, свого місця у світі,
ставлення до нього і до себе, можливостей його пізнання і перетворення. Свідомість як
усвідомлення буття є, з однієї сторони, відображенням об’єктивною за своїм змістом, а
з другої сторони – містить у собі моменти суб’єктивного ставлення людини до
дійсності. Усвідомлення, отже, виступає як виявлення активного відношення людини
до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння
людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і
створюваного цією діяльністю предметного світу олюдненої природи.

Усвідомлення – це єдність знань і переживань, єдність об’єктивного змісту свідомості і

його оцінки. Характер і спрямованість ставлення людини до умов свого буття
зумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Вони
визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору,
під яким людина сприймає його. Отже, суспільна свідомість виникає як результат
залежності життєдіяльності людини від соціальних умов життя, як реалізація потреби в
новому типі орієнтації. Тобто свідомість – це породження, продукт суспільного буття.

Відкритість буття людини здійснюється шляхом постійного трансцендування людини

до того, що безпосередньо виходить за межі її буття; цілісність - шляхом віднайдення у
процесі трансцендування. На шляху до трансцендентного людина зустрічається з
чимось спорідненим з її власним буттям. Це - буття іншої людини. Й коли це дійсно
"зустріч", а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами,
взаємне збагачення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як
співбуття.
Ідея співбуття викристалізувалася у межах екзистенційної філософської традиції
(Ясперс). Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності
людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності
кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім
окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді
продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність
для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову
взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.

"Філософія зустрічі" зосереджується на єдиній, але винятково змістовній комунікації

- на відношенні Я і Ти. (Мартін Бубер, Фердінанд Ебнер)

Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох
ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел - від екзистенційної
традиції, психоаналізу, неопротёстантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії,
нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської
школи. Комунікація додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини
і її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та
опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його
достотності.

Мова являє собою специфічну знаково-смислову реальність, що виступає й як

універсальний механізм здійснення людського 6yття Це й особливий світ - "домівка
буття" (Хайдеггер). 'Визнання й дослідження цього стало чи не найбільшим
"здобутком філософії й гуманістики загалом у другій половині XX сторіччя.

Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов

здійснення достотного співбуття людей.

Французькі філософи (Мішель Фуко, Роллан Барт, Жак Дерріда та інші) зосередилися
передусім на викритті чинників, які перешкоджають здійсненню вільної комунікації
між людьми.

В Німеччині головна увага звертається на розробку моделей соціального життя,

стверджуваного на засадах змістовно наповненої комунікації, здійснюваної у просторі
свободи й відповідальності (Юрген Хабермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Хьосле та
інші). Тут розробляються й упроваджуються до широкого вжитку поняття ідеальної
комунікації, комунікативного співтовариства, відповідальної дії тощо.

48.Індивідуальне та соціальне у людському

бутті.
Індивідуальність – це особлива форма буття людини в суспільстві. Будучи
громадською істотою, людина разом з тим є окремою індивідуальністю. Індивідуальне
і родове життя людини не є чимось відмінним, хоча через необхідність спосіб
існування індивідуального життя буває або більш окремим, або більш загальним
виявом родової життя, а родове життя буває або більш окремим, або загальним
індивідуальним життям.
Поняття індивідуальності виражає спосіб буття конкретної особистості як суб'єкта
самостійної діяльності. Якщо індивід, щоб стати особистістю, повинен набути
соціальної сутності, то, не набувши своєї індивідуальності, особистість не набуде
самостійного буття. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського
буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.
Індивідуальність не означає незалежності індивіда від суспільства, а спосіб його буття
у ньому.

Таким чином, особистість є соціальною за своєю сутністю, але індивідуальною за

способом свого існування. Вона є єдністю соціального і індивідуального, сутності і
існування.

Характер зв'язку соціального та індивідуального є суперечливим. Це виражається у

протилежності родової сутності людини та її реалізації в окремих індивідах. Це
знаходить виявлення, наприклад, в тому, що загальна прогресивна тенденція розвитку
людини як роду може здійснюватися за рахунок відчуження і гноблення людини як
індивіда.

Зв'язок індивідуального та соціального опосредковується громадськими відносинами,

що визначають соціальне положення індивідів в суспільстві, їх спосіб зв'язку з
людським світом, який визначає міру реалізації соціального в індивіді. Зв'язок
індивідуального та соціального визначається соціальним положенням індивідів як їх
об'єктивно детермінованою належністю до тієї чи іншої соціальної групи, відношенням
індивідів до культури, так і їх взаємними відносинами.

Дослідження діалектики соціально-загального та індивідуально-окремого показують,

що родова сутність людини виявляється як зв'язок індивідів, які існують перш за все як
предметно-діяльнісні відношення. Зміст життєдіяльності індивідів як представників
роду є загальним. У той же час життєдіяльність шкірного окремого індивіда не
співпадає з життєдіяльністю роду.

Соціальна функція культури в кожний конкретний відрізок історичної години полягає

в тому, щоб привести індивідуальне буття людини у відповідність із громадським
буттям, погодити, поєднати між собою особисте та громадське, індивідуальне та
загальне.

В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві
головні тенденції.

1) індивідуальне - неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто

соціальним началом. Індивідуальне - похідне від соціального, (класового,
національного, групового).

2) соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до

природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби
трансляторами дії природних чинників у суспільне життя.

У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших

днів її життя. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через
дію всієї системи виховання й освіти уможливлює індивідуалізацію.
Свого повного вияву індивідуальне набуває в індивідуальності - людині як носія
неповторних рис. Індивідуальність — "своє", яке може правити за початок якогось
нового "роду", бути певним взірцем. Людина включається у співбуття з іншими
людьми як їндивідуальне буття центром відношення "людина — світ".

Можна розглядати індивідуальне й соціальне як самодостатні смислові начала

спільного життя. В західній філ. 1-ої пол. XX сторіччя переважала орієнтація на
індивідуальне начало в людському бутті. Стосунки між людьми є не соціальними, а
міжіндивідуальними. Соціальне — це зовнішнє щодо конкретної людини існування.

Особистість є не тільки певна єдність, але й деяка багатовимірна структура. В ній

можна виокремити принаймні три головних компоненти, або, точніше, три смислових
шари:

1) тілесність; 2) уся сукупність особистих якостей людини; 3) реальний вияв самої

присутності людини у світі: її справи, здійснювана нею життєва стратегія. Це останнє
означає ніщо інше, як безпосереднє включення людської особистості в загальне
смислове поле людського співбуття.

Те, що дозволяє особистості поєднувати в собі ознаки індивідуально-соціального

буття, що робить її сприятливим грунтом для смислового синтезу, — це її здатність
бути самобуттям. Особистість приналежна людині як така структура її буття, яка
закріплює загальнолюдську здатність до трансцендування.

Поняттям особа позначають людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і

реалізуються в ситуаціях міжіндивідуального спілкування й сукупної комунікативної
дії. Відповідно до типових ситуацій споріднені соціальні якості складають грунт для
повної програми соціальної дії, Разом з якою вони утворюють такий специфічний вияв
соціальності, як соціальна роль. Відповідно суспільство можна уявляти собі як деяку
систему соціальних ролей, а особу — як носія кількох соціальних ролей. Саме як носій
певних соціальних ролей я є особою, а не особистістю. Особа пов'язана із структурами
соціального буття, особистість укорінена в бутті як такому. Особа становить собою
деякий соціальний "каркас" особистості.

Народ — це певна смислова спільність людей, яка виникає на ґрунті споріднених для
них життєвих смислів і стверджується як суб'єкт творення спільного для всіх і
визнаваного всіма за свій життєвого світу. Ця стрижнева для людського буття лінія
"особистість — народ — людство" далеко не завжди є стрижневою для реально
існуючого суспільства.

Єдиним виявом соціального, де особистість не знаходить грунту для себе, є таке

утворення соціального буття, яке називають "маса". Ортега-і-Гассет розглядає масу як
деяку множинність людей без особливих обдарувань і чеснот. Посередність — це те,
що є їхньою найпомітнішою ознакою. Проте за нею стоїть більш істотна відмінність
маси — знеособлепість тих, хто її утворює. Всі властивості маси вказують на те, що
вона повинна залишатися пасивною, бути периферійним соціальним утворенням щодо
інших, якісно визначених людських спільнот. Люди маси ставиться до держави як до
всевладної анонімної сили.

Імперативи єдності індивідуального та соціального:

1. Життєве при значення людини — бути особистістю: це її обов'язок перед собою й
перед іншими людьми.

2. Справді достотне людське співбуття має бути зорганізоване згідно з принципом

солідарної особистості.