Professional Documents
Culture Documents
Heyzelvud Gipoteza-Kohannya RuLit Me 723718
Heyzelvud Gipoteza-Kohannya RuLit Me 723718
“ГІПОТЕЗА КОХАННЯ”
ПЕРЕКЛАД УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
Автор: Елі Хейзелвуд
Переклад: TBUW
Наш Telegram-канал: https://t.me/TBUWua
Наш ТікТок: https://vm.tiktok.com/ZMLQr3E5C/
Елі Хейзелвуд 1
Анотація 3
Пролог 5
Розділ 1 11
Розділ 2 17
Розділ 3 39
Розділ 4 50
Розділ 5 62
Розділ 6 70
Розділ 7 82
Розділ 8 99
Розділ 9 109
Розділ 10 120
Розділ 11 128
Розділ 12 136
Розділ 13 146
Розділ 14 156
Розділ 15 170
Розділ 16 186
Розділ 17 197
Розділ 18 207
Розділ 19 217
Розділ 20 228
Розділ 22 233
Бонус: Розділ 16 від Адама 241
Анотація
Олів Сміт — студентка-біолог, яка не вірить у кохання.
Намагаючись переконати свою найкращу подругу в тому, що має
стосунки, Олів у паніці цілує першого чоловіка, що трапився їй на очі.
Ним виявляється Адам Карлсен - молодий і симпатичний професор, а
також відомий серцеїд. На превеликий подив Олів, з якоїсь причини
Адам вирішує підіграти їй.
Але чи зможуть вони підтримувати фейкові стосунки, коли у
справу втручаються справжні почуття?
Гі-по-те-за (іменник)
припущення або запропоноване
пояснення, зроблене на основі
обмежених доказів,
як відправна точка
для подальшого розслідування.
Приклад: «На основі наявної інформації та даних, зібраних
до цього часу, моя гіпотеза полягає в тому, що якнайдалі я буду
від кохання, тим краще буде мені.»
Пролог
Чесно кажучи, Олів трохи сумнівалась з приводу всієї цієї затії з
аспірантурою.
Не тому, що вона не любила науку. (Вона любила. Вона
обожнювала науку. Наука була її покликанням.) І не через купу явних
тривожних дзвіночків. Вона прекрасно розуміла, що її психічне
здоров'я не подякує їй за роки недооцінюваних, недостатньо
оплачуваних 80-годинних робочих тижнів. Що ночі, які вона проведе,
зігнувшись над пальником Бунзена, аби вигризти тривіальний
шматочок знань, навряд чи стануть ключем до щастя. Годі повірити,
що присвятити душу й тіло заняттям наукою, між якими зрідка
вдасться викроїти час на перерву, щоб стягнути нещасного рогалика,
буде розумним вибором.
Вона прекрасно усе розуміла, однак це її ні краплі не бентежило.
А, може, й бентежило, але зовсім трохи, тож вона могла з цим
впоратись. Щось інше стримувало її від стрибка у найбільш печально
відоме та найвиснажливіше коло пекла під назвою «Докторантура».
Стримувало, поки вона не отримала запрошtння на співбесіду з
приводу вакансії на стенфордському факультеті біології, і не зустріла
Його.
Хлопця, ім'я якого вона так і не дізналась.
Хлопця, якого вона зустріла у першому-ліпшому туалеті, що
трапився їй на шляху.
Хлопця, який запитав її:
— От мені цікаво, чи є якась особлива причина, чому ти плачеш у
моїй вбиральні?
Олів пискнула. Вона спробувала відкрити затуманені сльозами очі,
але зображення було розмитим. Все, що вона змогла побачити – це
розпливчастий силует – хтось високий, темноволосий, одягнений в
чорне і… все. Більше нічого.
— Це… це жіноча вбиральня? – затинаючись, спитала вона.
Пауза. Тиша. А потім:
— Ні.
Його голос був глибоким. Таким глибоким. Дійсно глибоким.
Казково глибоким.
— Ти впевнений?
— Так?
— Справді?
—Безсумнівно, адже це вбиральня моєї лабораторії.
Що ж, на це їй сказати було нічого.
— Вибач, будь ласка. Тобі потрібно…
Вона махнула рукою на кабінки, чи туди, де, як їй здавалось, вони
мали бути. Їй різало в очах, незважаючи на те, що вони були
заплющені, і вона мусила міцно їх стулити, аби приглушити печіння.
Олів спробувала витерти щоки рукавом, та тканина її сукні була дешева
і тонка, не здатна й на половину вбирати рідину так, як бавовна. Такі
вони, принади бідного життя.
— Мені просто потрібно вилити цей реагент у раковину, – сказав
він, однак вона не почула, щоб він поворухнувся. Можливо, тому що
вона заважала доступитись до умивальника. А може, вирішивши, що
вона дивачка, він розмірковував, як би нацькувати на неї
університетську поліцію. Це б поклало бездушно швидкий кінець її
мріям про ступінь доктора наук, правда ж?
— Ми не використовуємо цю кімнату, як вбиральню, лише
викидаємо тут відходи та миємо приладдя.
— Ох, перепрошую. Я думала…
Погано думала. Вона поганенько думала, і то була її звичка і
прокляття.
— Ти в порядку?
Він, певно, дуже високий. Його голос звучав так, наче він був
метри на три вище за неї.
— Звісно, чому питаєш?
— Бо ти плачеш. У моєму туалеті.
— Та ні, не плачу. Ну типу того, але це просто сльози, розумієш?
— Ні.
Вона зітхнула, привалившись до обкладеної кахлями стіни.
— Це через лінзи. В них нещодавно витік строк придатності, та й з
самого початку вони були не дуже. Це через них у мене халепа з очима.
Я їх зняла, але… – вона знизала плечима, сподіваючись, що була
повернута до нього. — Потрібно трохи зачекати, поки стане краще.
— Ти носиш прострочені лінзи? – Його голос прозвучав так, наче
вона нанесла йому особисту образу.
— Трішки прострочені.
— «Трішки» це наскільки?
— Не знаю. Кілька років?
— Що? – він вимовив це чітко і виразно. Хрустко. Приємно.
— Гадаю, лише пару років.
— Пару років?
— Все нормально. Строки придатності для слабаків.
Гострий звук – щось схоже на фиркання.
— Строки придатності існують для того, аби ти не вмивалась
слізьми у кутку моєї вбиральні.
Якщо цей парубок не був сам містер Стенфорд, то йому варто було
б перестати казати «моя вбиральня».
— Все нормально, – махнула вона рукою. Вона і очі б закотила,
якби вони не палали вогнем. – Печіння зазвичай триває лише кілька
хвилин.
— Тобто, ти вже робила це раніше?
Вона нахмурилась.
— Робила що?
— Одягала прострочені лінзи.
— Звісно. Лінзи дорогі.
—Та й очі не дешеві.
Гм. Слушна думка.
— Чуєш, а ми раніше не зустрічались з тобою? Можливо, вчора
ввечері на обіді для майбутніх докторів наук?
— Ні.
— Тебе там не було?
— Звані обіди не моя стихія.
— Як щодо безкоштовної їжі?
— Вона не варта пустих балачок.
Певно, він був на дієті, бо хто б зі студентів-аспірантів таке сказав?
А Олів була впевнена, що він був аспірантом – зарозумілий та пихатий
тон видавав його з головою. Всі студенти аспірантури були такі:
вважали, що вони кращі за інших лише тому, що отримали сумнівну
привілегію позбавляти життя плодових мушок в ім'я науки за 90 центів
за годину. У похмурому, темному пеклі академічних кіл аспіранти були
найнижчими створіннями, і тому повинні були переконати себе, що
вони найкращі. Олів не була клінічним психологом, але це здавалося
цілком хрестоматійним захисним механізмом.
—Ти проходиш співбесіду на місце в програмі? – запитав він.
— Ага. В біологічну групу наступного року.
Господи, як же горіли її очі.
— А що з приводу тебе? – запитала вона, притискаючи долоні до
очей.
— Мене?
— Як довго ти тут?
— Тут? – пауза. — Плюс-мінус шість років.
— О, то ти скоро випускаєшся?
—Я…
Вона помітила його вагання і одразу відчула укол провини.
— Зажди, ти не мусиш мені казати. Перше правило аспірантури –
не питай інших студентів, коли вони захищатимуть дисертацію.
Удар. Ще один.
— Вірно.
— Перепрошую.
Вона шкодувала, що не може поглянути на нього. Соціальні
взаємодії і так були важкі, останнє, чого б їй хотілося, це мати ще
менше підказок.
— Я не збиралась припхатись до твоїх батьків на День Подяки.
Він м'яко засміявся.
—Тобі б це не вдалось.
— Оу, – посміхнулась вона, — надокучливі батьки?
— І ще гірші Дні Подяки.
— Ось що дістається вам, американцям за те, що покинули
Співдружність націй, - вона простягла руку, ймовірно, у той бік, де
стояв він. – Я Олів, до речі. Як оливкове дерево.
Вона вже замислилась, чи не представилась каналізаційному
отвору, коли почула, як він підступив ближче. Рука, що потиснула її
долоню, була суха,і тепла, і така велика, що могла б запросто
обгорнути весь її кулак. У нього, певно, все велике. Зріст, пальці, голос.
Це було не зовсім неприємно.
—Ти не американка? – запитав він.
— Канадка. Слухай, якщо раптом говоритимеш з кимось з
прийомної комісії, можеш не розповідати про інцидент з лінзами?
Через це я можу здатись не надто блискучою претенденткою.
— Ти так гадаєш? – стримано поцікавився він.
Якби могла, вона б на нього вирячилась. Та, певно, вираз обличчя
вона мала красномовний, тому що він засміявся – просто хмикнув, але
Олів помітила. І їй це в якомусь роді сподобалось.
Він відпустив її руку, і вона зрозуміла, що стискала його долоню.
Ой.
— Плануєш вступати? – спитав він.
Вона знизала плечима.
— Мене можуть не взяти.
Але вона та професор Аслан, яка проводила з нею співбесіду,
знайшли спільну мову. Олів заїкалась і бурмотіла значно менше, ніж
зазвичай. До того ж, її оцінка за вступні іспити до аспірантури та
середній бал атестату були майже ідеальні. Інколи відсутність
особистого життя все ж грає на руку.
— Отже, ти збираєшся вступити, якщо тебе візьмуть?
Вона була б повна дурепа, якби це було не так. Врешті-решт, це
був Стенфорд, і тут був один з найкращих біологічних факультетів.
Або, принаймні, це те, що Олів казала собі, аби приховати жахливу
правду.
Яка полягала в тому, що чесно кажучи, вона трохи сумнівалась з
приводу всієї цієї затії з аспірантурою.
— Я…можливо. Мушу сказати, що межа між вибором
бездоганного напрямку у кар'єрі та найбільшим провалом у житті
трохи розмивається.
— Здається, ти схиляєшся до провалу, - в його голосі почулась
усмішка.
— Ні. Я просто…
— Ти просто?
Вона прикусила губу.
— Що як я не годжусь? – випалила вона, але чому, Боже, чому
вона вибовкувала свої найбільші, найпотаємніші страхи хлопцю, якого
випадково зустріла у туалеті? І який в цьому був сенс? Щоразу, коли
вона ділилась своїми сумнівами з друзями та знайомими, то у відповідь
завжди чула шаблонні, безглузді слова підтримки. «Ти будеш в порядку.
Ти впораєшся. Я вірю в тебе.» Цей хлопець стовідсотково збирався
сказати те саме.
Зараз це станеться.
Просто зараз.
За секунду.
— Чому ти цього хочеш?
— Га? Хочеш… чого?
— Отримати ступінь доктора наук. Який у тебе мотив?
Олів прокашлялась.
— Я завжди мала допитливий розум, і аспірантура – це ідеальне
середовище для розвитку. Вона дасть мені важливі навички, які можна
буде передати….
Він фиркнув.
Вона насупилась.
— Що?
— Не цитуй мені книгу з підготовки до співбесіди. Чому ти хочеш
отримати ступінь доктора наук?
— Це правда, – наполягла вона, але не надто непереконливо. — Я
хочу відточувати свою дослідницьку майстерність-
— Це тому, що ти не знаєш, чим ще можна зайнятись?
— Ні.
— Тому що не отримала посаду у промисловій сфері?
— Ні, я навіть не подавала туди резюме.
— Оу, – він поворухнувся, велика розмита постать стала поруч із
нею, щоб вилити щось у раковину. Олів відчула запах евгенолу,
прального порошку та чистої чоловічої шкіри. На диво гарне
поєднання.
— Мені потрібно більше свободи, ніж може запропонувати
промисловість.
— В науковій спільноті ти не матимеш більше свободи.
Його голос прозвучав ближче, начебто він ще не відступив назад.
— Ти повинна будеш фінансувати свою роботу за рахунок
дослідницьких грантів з безглуздою конкуренцією. Краще заробляти
гроші на роботі з нормованим графіком, де ти матимеш поняття, що
таке вихідні.
Олів спохмурніла.
— Намагаєшся змусити мене забрати заявку? Це якась кампанія
проти тих, хто носить прострочені контактні лінзи?
— Ні-ні, – вона буквально чула, як він посміхається, — на цей раз
повірю, що ти просто схибила.
— Я ношу їх весь час, і майже ніколи…
— Довгенька низка похибок виходить, – зітхнув він. — Справа от
у чому: я не маю поняття, наскільки ти годишся, але не про це ти маєш
себе запитати. Наукова спільнота добряче наварюється на незначних
досягненнях. Важливо те, чи твоя причина тут бути годиться. Отже,
чому аспірантура, Олів?
Вона замислилась про це, міркувала, і розмірковувала ще більше.
А тоді обережно сказала:
— Я маю питання. Особливе дослідницьке питання. Дещо, про що
я хочу довідатись, – все. Зроблено. Відповідь була така. — Боюсь, що
ніхто це дещо не відкриє, якщо цього не зроблю я.
— Питання?
Вона відчула коливання повітря і зрозуміла, що він оперся об
раковину.
—Так, – в роті пересохло, — дещо важливе для мене. І я нікому не
довірю цю справу. Бо ніхто ще цього не зробив. Бо…
Бо дещо погане трапилось. Бо я хочу зробити все від мене
залежне, щоб це не трапилось знову.
Важкі думки в присутності незнайомої людини, у темряві її
закритих повік. Тож вона зусиллям їх розтулила, бачила вона все ще
розпливчасто, але печіння майже зникло. Хлопець дивився на неї. Все
ще трохи розмитий, але безумовно він був тут, терпляче чекаючи, поки
вона продовжить.
— Це важливо для мене, повторила вона, – дослідження, яке я
хочу провести.
Олів було двадцять три, і вона була зовсім одна у світі. Їй не
хотілось вихідних чи достойної зарплатні. Вона хотіла повернутись
назад у часі. Хотіла стати менш самотньою. Але оскільки це було
неможливо, вона розраховувала виправити те, що могла.
Він кивнув, проте нічого не сказав і, випрямившись, вирушив до
дверей. З очевидним наміром піти геть.
— Годиться моя причина, аби вступити до аспірантури? –
вигукнула вона услід, картаючи себе за те, що в її голосі прозвучала
настільки явна потреба у схваленні. Цілком можливо, що вона зав'язла
у якійсь екзистенційній кризі.
Він спинився і обернувся до неї.
— Це найкраща причина.
Їй здалось, що він всміхається. Чи щось типу того.
— Удачі на співбесіді, Олів.
— Дякую.
Він був уже на порозі.
— Можливо, побачимось наступного року, - пробурмотіла вона під
носа, трохи почервонівши, – якщо я вступлю. А ти не випустишся.
— Можливо, – пролунало у відповідь.
На тому Він зник. І Олів так і не дізналась його імені. Але кілька
тижнів потому, коли Стенфордський біологічний факультет
запропонував їй місце, вона погодилась. Без вагань.
Розділ 1
ГІПОТЕЗА: коли дається вибір між А (трохи незручною ситуацією) і Б
(повним лайном з руйнівними наслідками), я неминуче оберу Б.
Два роки, одинадцять місяців потому
На захист Олів варто сказати, що чоловік був не надто проти
поцілунку.
Йому знадобився час, аби пристосуватися, що абсолютно
зрозуміло, враховуючи раптовість події. Це була незграбна, незручна,
ба навіть болюча хвилина, протягом якої Олів одночасно розбивала
свої губи об його і намагалася встояти якомога вище, як тільки
дозволяли пальці ніг, щоб втримати свій рот на тому ж рівні, що і його
обличчя. Йому обов’язково бути таким високим? Поцілунок, мабуть,
виглядав, як незграбний удар головами, а її тривога, щодо того, чи
зможе вона з усім цим впоратись, зростала. Її подруга Ан, яку Олів
помітила кілька секунд тому, збиралася поглянути на це і
переконатися, що Олів і Поцілунковий Чувак не можуть бути на
побаченні.
Раптом ця болісна повільна мить минула і поцілунок став…
іншим. Чоловік різко вдихнув і трішки нахилив голову, змусивши Олів
менше почуватися, як мавпа, що видирається на дерево, а його руки –
великі і приємно теплі, попри прохолоде від кондиціонеру повітря у
коридорі – зімкнулися навколо її талії. Вони поповзли на кілька
дюймів угору, огортаючи спину Олів і притискаючи дівчину до себе.
Не заблизько, і не задалеко.
Саме так, як і треба.
Це було більше схоче на тривалий чмок, аніж на щось інше, але
все одно він був доволі хорошим і протягом кількох секунд Олів забула
про велику кількість речей, включаючи те, що вона була притиснута до
випадкового незнайомця. Якому в неї ледь вистачило часу
прошепотіти «Будь ласка, можна я тебе поцілую?» перед тим, як
зімкнути свої губи з його. Влаштувати таке шоу її змусила надія на
змогу обдурити Ан, її найкращу у цілому світі подругу.
Але хороший поцілунок змушує дівчат забуватися на деякий час.
Олів відчула, як тане в широких міцних грудях, в яких не було жодної
пружності. Її рука попрямувала від виразної щелепи до несподівано
густого і м’якого волосся, а потім… потім вона помітила, як зітхнула,
так, ніби у неї закінчилось повітря, саме це стало наче ударом –
усвідомлення, що… Ні. Ні.
Ні, ні, ні.
Вона не має цим насолоджуватися. Випадковий чувак і все.
Олів відштовхнула себе від нього, шалено оглядаючись в
пошуках Ан. У синюватому освітленні коридору біолабораторії о 23:00
її подруги ніде не було видно. Дивно. Олів була впевнена, що помітила
її кільки секунд тому.
Поцілунковий чувак же ж стояв прямо перед нею з розтуленими
губами, груди підіймалися і дивний блиск загорівся у його очах саме
тоді, коли її накрило розуміння масштабів того, що вона накоїла. Кого
вона щойно…
До дідька її життя.
До. Дідька. Її. Життя.
Тому що доктор Адам Карлсен був добре усім відомим
мерзотником.
Цей факт сам по собі не був примітним, оскільки в академії
кожна посада, вища за рівень аспірантів (рівень Олів, на жаль)
потребувала певної кількості мерзотності, щоб затриматися тут на
будь-який проміжок часу, разом з працівниками факультету, які
знаходяться на самому вершечку піраміди мерзотників. Хоча доктор
Карлсен був винятковим. Якщо вірити чуткам.
Через нього сусід Олів, Малкольм, повинен був відмовитись від
двох дослідницьких проєктів і швидше за все змушений буде
випуститися на рік пізніше; через нього Джеремі блював від тривоги
перед кваліфікаційним екзаменом; він єдиний винуватець того, що
половина студентів повинна перенести захист своїх дисертацій. Джо,
який раніше був у компанії Олів та кожного четверга ходив із нею
дивитися європейські фільми з мікроскопічними субтитрами, був
науковим співробітником у лабораторії Карлсена, але вирішив через
пів року покинути цю роботу через «свої причини». Це було, певне, на
краще, оскільки у більшості аспірантів Карлсена роками трясуться
руки і вони часто виглядають так, ніби не спали рік.
Доктор Карлсен, може, і був молодою академічною рок-зіркою і
вундеркіндом у сфері біології, але він також був злим і надмірно
критичним, це відчувалося через його манеру говоріння, те, як він
поводився, ніби він єдиний, хто займається гідною наукою на
біологічному факультеті Стенфорду. У всьому світі, напевно. Він
примхливий, неприємний і страхітливий покидьок.
А Олів щойно поцілувала його.
Вона не була певна, скільки тривала така тиша, тільки знала, що
саме він має її порушити. Він стояв перед Олів, кумедний і
страхітливий, з темними очима і ще більш темним волоссям, дивився
вниз з висоти, хтозна наскільки дюймів вище за шість футів – він,
певно, вищий за неї більше ніж пів фута. Він скривився. Вона впізнала
цей вираз, оскільки бачила його, коли відвідувала факультетські
семінари. Вигляд, який зазвичай передував підняттю руки, щоб вказати
на якусь фатальну помилку в роботі того, хто виступав.
Адам Карлсен. Руйнівник дослідницької кар’єри. Олів якось
почула таке від свого наукового керівника.
Все добре. Все добре. Цілковито добре. Вона збиралася вдати,
ніби нічого не сталося, ввічливо йому кивнути і тихенько звалити
звідси. Так, сильний план.
— Ти… Ти щойно поцілувала мене? – він звучав спантеличено і,
може, трохи задихано. Його губи були пухлі і … Боже. Заціловані.
Вона просто не могла уникнути цього, заперечивши, що вона зробила.
Але все ще варто було спробувати.
— Ні.
На диво, це, здається, спрацювало.
— Оу. Ну, добре тоді, – Карлсен кивнув і відвернувся,
виглядаючи загубленим у просторі. Він ступив кілька кроків
коридором, дійшовши до фонтанчика – можливо, це й було його
першочергове місце призначення.
Олів почала вірити, що це дійсно зійде їй з рук, але він зупинився
і повернувся назад із скептичним виразом обличчя.
— Ти впевнена?
Бляха.
— Я… – вона затулила обличчя долонями. — Усе не так як
виглядає.
— Добре. Я… Добре, – повторив він повільно. Його голос був
глибокий і низький і звучав так, ніби він скоро розсердиться. — То як
тоді усе виглядає?
Не було ніякого способу це пояснити. Будь-яка нормальна
людина вважала б ситуацію Олів дивною, і Адам Карлсен, який,
очевидно, вважав емпатію за комашку і аж ніяк не майбутнє людства,
ніколи б не зрозумів її. Вона опустила руки і глибоко вдихнула.
— Я… слухай, я не хочу бути неввічливою, але це справді не
твоя справа.
Він секунду витріщався на неї, а потім кивнув:
— Так, звичайно, – він, певне, повертався до свого звичного
стану, бо його тон втратив нотки здивування став нормальним – сухим.
Лаконічним. — Я просто повернуся до свого офісу і почну працювати
над заповненням заяви номер дев’ять.
Олів полегшено видихнула:
— Так, це було б добре, оскільки… Почекайте, над чим?
Він схилив голову:
— Заява номер дев’ять – це федеральний закон, який захищає
проти сексуальних злочинів в академічному середовищі.
— Я знаю, що таке Заява номер дев’ять.
— Ясно. Отже, ви свідомо вирішили нею знехтувати?
— Я що? Ні. Ні, це не так.
Він знизав плечима:
— Тоді я, мабуть, помиляюся. Хтось інший, мабуть, домагався
мене.
— Домагався? Я не «домагалася» вас.
— Ти поцілувала мене.
— Але не по-справжньому.
— Без попередньої згоди.
— Але я спитала, чи можна вас поцілувати.
— А потім зробила це, не дочекавшись відповіді.
— Що? Ви сказали «так».
— Перепрошую?
Вона нахмурилась:
— Я спитала, чи можна вас поцілувати і ви сказали «так».
— Неправильно. Ти спитала, чи можна мене поцілувати і я
пирхнув.
— Я майже впевнена, що чула, як ви сказали «так».
Він здійняв одну брову і на хвилинку Олів захотіла когось
втопити. Доктора Карлсена. Себе. Обидва варіанти були гарними.
— Слухай, мені дійсно шкода. Це була дивна ситуація. Ми
можемо просто забути про те, що сталося?
Він довгу мить розглядав її, його точене обличчя було серйозним
і на ньому відображалось щось ще, щось, чого вона не могла
розшифрувати, бо була надто зайнята тим, аби дивуватися з того,
наскільки він високий і широкий. Просто величезний. Олів завжди
була худою, але тільки з цього боку витонченості, бо дівчата ростом
метр сімдесят шість рідко почуваються такими. Принаймні допоки не
опиняться поруч з Адамом Карлсеном. Вона знала, що він високий,
звичайно, оскільки бачила його на факультеті, або проходячи
корпусами, вони користувалися одночасно ліфтом, але ніколи не
спілкувалися. Ніколи не були настільки близько.
Окрім минулої хвилини, Олів. Коли ти майже засунула свій язик
до його…
— Щось не так? – він прозвучав майже стурбованим.
— Що? Ні. Ні, нічого.
— Тому що, – він спокійно продовжив, — цілувати незнайомця
посеред ночі в науковій лабораторії може бути ознакою, що щось не
так.
— Все добре.
Карлсен задумано кивнув:
— Дуже добре. Тоді очікуйте листа через декілька днів, – він
почав іти повз неї, вона повернулась і вигукнула:
— Ви навіть не спитали мого імені!
— Я певний, що будь-хто може його дізнатися, оскільки вам
потрібно було скористатися електронним пропуском, щоб увійти в
лабораторії після робочих годин. На добраніч.
— Чекайте! – вона нахилилась вперед і зупинила його, схопивши
за зап’ястя. Він одразу зупинився, хоча було зрозуміло, що він без
будь-яких зусиль міг би звільнитись, і втупився поглядом туди, де її
пальці зімкнулись навколо його шкіри, якраз під годинником, який,
напевно, коштував як половина її річної аспірантської зарплати. А то й
усієї.
Вона відпустила його і відступила крок назад:
— Вибач, я не хотіла…
— Поцілунок. Поясни.
Олів прикусила нижню губу. Вона по-справжньому потрапила в
халепу. Їй треба було розповісти йому. Негайно:
— Ан Фем, – вона оглянулась, щоб переконатися, що Ан дійсно
пішла. — Дівчина, яка проходила повз. Вона аспірантка на факультеті
біології.
Карлсен не виглядав так, ніби ім’я Ан йому про щось говорить.
— У Ан… – Олів заправила пасмо коричневого волосся за вухо.
Стало соромно. Історія почала ставати заплутаною і звучати дитяче. –
Я зустрічалася з одним хлопцем з факультету. Джеремі Ленґлеєм, у
нього руде волосся і він працює з доктором… Менше з тим, ми ходили
на побачення тільки кілька разів, а потім я привела його на день
народження до Ан і вони типу зійшлися, і…
Олів заплющила очі. Що, мабуть, було поганою ідеєю, бо тепер
під її повіками вимальовувалась картинка, як її найкраща подруга і
хлопець жартують на тій доріжці для боулінгу так, ніби знають одне
одного все життя. Теми для розмов, які ніколи не закінчуються, сміх і
потім, під кінець вечора, Джеремі слідкує поглядом за кожним рухом
Ан. Було до болю очевидно в кому він був зацікавлений. Олів помахала
рукою і спробувала усміхнутися.
— Коротше кажучи, після того, як ми з Джеремі розійшлися, він
запросив Ан. Вона сказала “ні” через . . . жіночий кодекс, але я знаю,
що він їй дуже подобається. Вона боїться образити мої почуття, і
скільки б разів я не казав їй, що все добре, вона не вірить мені.
Не кажучи вже про те, що днями я підслухала її зізнання нашому
другові Малкольму, у тому, що вона вважала Джеремі чудовим, але
вона ніколи б не зрадила мене, сходивши з ним на побачення, вона
звучала так пригнічено. Розчарованою і невпевненою, зовсім не
схожою на ту енергійну Ан, до якої я звикла.
— Тож я просто збрехала і сказала їй, що я вже зустрічаюся з
деким. Тому що вона одна з моїх найкращих подруг і я ніколи не
бачила, щоб їй настільки сильно подобався хлопець і я хочу, щоб у неї
було те, чого вона заслуговує і я вірю, що вона зробила б те саме для
мене і… — Олів зрозуміла, що вона забагато говорить і Карлсену
байдуже на це. Вона зупинилася і ковтнула слину, хоча її рот видавався
сухим. — Сьогодні. Я сказала їй, що сьогодні ввечері буду на
побаченні.
— Ох, – його вигук був нечитабельним.
— Але я не на побаченні. Тож я вирішила прийти попрацювати
над експериментом, але Ан з’явилася також. Вона не мала бути тут.
Але вона була. Рухалася в цей бік. І я добряче запанікувала, – Олів
провела рукою по обличчю. — Я не подумала.
Карлсен нічого не сказав, але в його очах читалось, що він
подумав: «Очевидно».
— Мені просто було потрібно, щоб вона подумала, ніби я на
побаченні.
Він кивнув.
— Тож ти поцілувала першого, кого побачила в коридорі. Дуже
логічно.
Олів скривилася.
— Коли ви виставляєте це в такому світлі, можливо, це виглядає
як моє не найкраще рішення.
— Можливо.
— Але й не найгірше! Я практично впевнена, що Ан бачила нас.
Тепер вона подумає, що я була на побаченні з вами і, сподіваюсь,
зможе сходити кудись з Джеремі і… – вона струснула головою. —
Слухай, мені справді дуже шкода, що я тебе поцілувала.
— Справді?
— Будь ласка, не доповідайте на мене. Я справді думала, що
чула, як ви сказали «так». Я обіцяю, що не хотіла…
Раптом величезність того, що вона щойно зробила повністю
накрила її. Вона щойно поцілувала випадкового хлопця, хлопця, який
виявився найнеприємнішим співробітником біологічного факультету.
Вона сприйняла пирхання за згоду, вона буквально напала на нього
посеред коридору, і тепер він витріщався на неї, якось дивно і
задумано, такий великий, зосереджений і так близько до неї, і…
Чорт.
Може, було занадто пізно. Може, це через те, що останній раз
вона пила каву шістнадцять годин тому. Може, це через те, що Адам
Карлсен дивився на неї якось так. Раптово уся ця ситуація виявилася
занадто важкою для неї.
Взагалі-то ви повністю праві. І мені дуже шкода. Якщо ви будь-
яким чином почувалися некомфортно через мене, вам дійсно варто
доповісти на мене, бо це справедливо. Це було жахливо з мого боку,
хоча я справді не хотіла… Не те щоб мої наміри мали значення; це
більше про ваше бачення…
Чорт, чорт, чорт.
— Я йду, добре? Дякую, і… Мені дуже, дуже, дуже шкода, – Олів
крутнулась і почала рухатися коридором.
— Олів, – вона почула, як він її кличе. — Олів, почекай…
Вона не зупинилася. Вона збігла сходами на перший поверх, а
потім вийшла з будівлі й перетнула доріжки слабо освітленого
університетського містечка Стенфорду, пробігаючи повз дівчину, яка
вигулювала собаку, і групу студентів, які сміялися перед бібліотекою.
Вона продовжувала йти, допоки не опинилася перед дверима в свою
квартиру, зупинившись тільки для того, щоб відчинити й прошмигнути
до своєї кімнати в надії уникнути свого сусіда, та того кого він міг
привести додому сьогодні.
Аж коли опустилася на ліжко і почала розглядати приклеєні до
стелі зірки, що світяться в темряві, вона зрозуміла, що не перевірила
свою піддослідну мишу. Вона також забула ноутбук на своєму місті і
світшот десь у лабораторії, ще вона повністю забула зайти в магазин,
щоб купити каву для завтрашнього ранку, як пообіцяла Малкольму.
Чорт. Який жахливий день.
До Олів так і не дійшло, що доктор Карлсен – відомий засранець
– покликав її на ім’я.
Розділ 2
ГІПОТЕЗА: Будь-які плітки, пов’язані з моїм особистим життям,
поширюватимуться зі швидкістю, прямо пропорційною моєму
бажанню приховати вищезгадані плітки.
Олів Сміт була аспіранткою третього курсу на одному з найкращих
факультетів біології у країні, який мав більше сотні випускників і, як
часто здавалося, кілька мільйонів студентів-старшокурсників. Вона не
мала поняття, скільки викладачів було на кафедрі, але судячи з
поштових скриньок у кімнаті з ксероксом, точно могла сказати одне:
забагато. Тому вона розмірковувала наступним чином: якщо вона не
мала «задоволення» мати справу з Адамом Карлсеном цілих два роки
до Тієї Ночі (лише кілька днів пройшло з часу, як трапився інцидент з
поцілунком, проте Олів знала напевне, що до кінця свого життя
згадуватиме про минулу п’ятницю як про Ту Ніч), то було цілком
можливо, що вона закінчить аспірантуру, жодного разу з ним не
перетнувшись. Насправді, вона була цілковито впевнена, що Адам
Карлсен не тільки не мав жодного уявлення, хто вона така, а й не мав
бажання дізнатись. Скоріше за все, він уже забув про те, що трапилось.
Якщо, звісно, Олів не припустилася катастрофічної помилки, і він не
подав до суду за розділом IX. У цьому випадку вона припускала, що
побачить його знову, коли визнає свою провину у федеральному суді.
Олів вирішила, що вона може витрачати час, хвилюючись про
юридичні витрати, або зосередитися на більш нагальних питаннях.
Наприклад, подумати про приблизно п’ятсот слайдів, які вона, як
асистент викладача, мусила підготувати для занять з нейробіології в
осінньому семестрі, що розпочинався менш, ніж за два тижні. Або про
записку, яку Малкольм лишив їй цього ранку. Він побачив таргана під
буфетом, хоча по всій квартирі була розкладена отрута.
Або про найголовніше: той факт, що її дослідницький проект досяг
критичної точки, і Олів кров з носа потрібно було знайти більшу,
значно кращу лабораторію для проведення свого експерименту. Інакше
те, що цілком могло стати новаторським, клінічно значущим
дослідженням, могло врешті лишитись жменькою покритих пліснявою
чашок Петрі, складених на верхній полиці холодильника.
Олів відкрила ноутбук з прихованим бажанням загуглити «органи,
без яких можна жити» та «скільки грошей можна отримати за них», але
її відволікли двадцять нових електронних листів, які вона отримала,
поки була зайнята своїми лабораторними тваринами. Майже всі вони
були від недобросовісних псевдонаукових журналів, послідовників
нігерійського принца та якоїсь косметичної компанії, на розсилку від
якої вона підписалась шість років тому, щоб отримати безкоштовну
помаду. Олів швиденько позначила їх як «прочитані», прагнучи
повернутись до своїх дослідів, а тоді помітила, що один з е-мейлів був
відповіддю на її власний лист. Відповіддю від… Хай йому грець. Хай
йому грець.
Вона натиснула на листа так сильно, що ледве не вивихнула
вказівний палець.
Сьогодні, 15:15
ВІД: Tom-Benton@harvard.edu
КОМУ: Olive-Smith@stanford.edu
Тема: Переслано: Проект з виявлення раку підшлункової залози
Олів,
Ваш проект здався мені хорошим. Я буду у Стенфорді десь через
два тижні. Чому б нам не поспілкуватись?
Всього найкращого,
ТБ
Том Бентон,
доктор наук, доцент
Факультет Біологічних Наук Гарвардського університету
Серце завмерло. А тоді загупало у шаленому ритмі. Потім
забилось повільно, як черепаха. А далі вона відчула, як запульсували
повіки, що навряд чи було добре, але так. Так! Вона знайшла
бажаючого. Майже. Ймовірно? Можливо. Звичайно, можливо. Том
Бентон сказав «хорошим». Він сказав, що проект здався «хорошим». Це
мав бути «хороший» знак, чи не так?
Вона насупилась, прокручуючи вниз, щоб перечитати електронний
лист, який надіслала йому кілька тижнів тому.
7 липня,8:19
ВІД: Olive-Smith@stanford.edu
КОМУ: Tom-Benton@harvard.edu
Тема: Проект з виявлення раку підшлункової залози
Шановний доктор Бентон,
Мене звати Олів Сміт, і я студентка аспірантури біологічного
факультеті Стенфордського університету. Моє дослідження
зосереджене на раку підшлункової залози, зокрема на пошуку
неінвазивних, доступних методів його виявлення, які могли б
призвести до раннього лікування та підвищити рівень виживаності. Я
працювала з біомаркерами крові, результати багатообіцяючі. (Ви
можете прочитати про мою прелімінарну роботу в рецензованому
документі, який я прикріпила. Я також подала останні, неопубліковані
висновки на цьогорічну конференцію Товариства Біологічних
Відкриттів; вони ще на стадії розгляду, проте перегляньте додану
анотацію). Наступним кроком було б проведення додаткових
досліджень, щоб визначити дієвість мого тестового комплекту.
На жаль, у моїй нинішній лабораторії (доктора Ейшегул Аслан, що
виходить на пенсію через два роки) немає ні фінансування, ні
обладнання, які дали б мені можливість продовжувати. Вона заохочує
мене знайти більшу лабораторію дослідження раку, де я могла би
провести наступний навчальний рік, щоб зібрати потрібні мені дані.
Потім я повернулась б до Стенфорда, щоб проаналізувати та записати
дані. Я велика шанувальниця праці, яку ви опублікували про рак
підшлункової залози, і мені було цікаво, чи є можливість виконати мою
роботу у вашій лабораторії в Гарварді.
Я з радістю розповім детальніше про свій проект, якщо вам цікаво.
З повагою,
Олів
Олів Сміт
Здобувач ступеню доктора наук
Біологічний факультет Стенфордського університету
Якби Том Бентон, видатний дослідник раку, приїхав до Стенфорда
і приділив Олів десять хвилин свого часу, вона змогла б переконати
його допомогти у її дослідницьких труднощах!
Що ж…можливо.
Олів набагато краще вдавалось проводити дослідження, ніж
доводити його важливість іншим. Наукова комунікація та будь-які
публічні виступи, безумовно, були її ахіллесовою п’ятою. Але вона
мала шанс показати Бентону, наскільки багатообіцяючими були її
результати. Могла перерахувати клінічні переваги своєї роботи і
пояснити, як мало їй потрібно, щоб перетворити свій проект на
величезний успіх. Все, що їй було необхідно, — це тиха місцина в
кутку його лабораторії, пара сотень його лабораторних мишей і
необмежений доступ до його електронного мікроскопа вартістю
двадцять мільйонів доларів. Бентон навіть не помітив би її.
Олів попрямувала до кімнати відпочинку, подумки пишучи
пристрасну промову про те, що вона готова використовувати його
обладнання лише вночі та обмежити споживання кисню до п’яти
вдихів за хвилину. Вона налила собі чашку підігрітої кави і,
обернувшись, побачила декого, хто з насупленим виглядом стояв прямо
за її спиною.
Дівчина так здригнулася, що мало не обпеклася.
— Господи! – вона поклала руку на груди, глибоко вдихнула й
міцніше стиснула чашку зі Скубі-Ду. — Ан, ти налякала мене до
всирачки.
— Олів.
Це був поганий знак. Ан ніколи не називала її Олів — ніколи, хіба
що, коли докоряла їй за те, що вона гризла нігті до м’яса або вечеряла
мармеладками.
— Гей! Як пройшли твої…
— Того вечора.
Трясця твоїй матері.
—…вихідні?
— Професор Карлсен.
Бляха, бляха, бляха.
— Що у тебе з ним? Я бачила вас удвох.
— Ой, справді?
Здивування Олів прозвучало вдаваним навіть для її власних вух.
Можливо, їй слід було записатися в театральний гурток у середній
школі замість того, щоб займатися всіма можливими видами спорту.
— Так. Тут на кафедрі.
— А. Круто. Гм, я тебе не бачила, інакше привіталася б.
Ан спохмурніла.
— Ол. Я вас бачила. Тебе і Карлсена. Ти знаєш, що я тебе бачила, і
я знаю, що ти знаєш, що я тебе бачила, бо ти уникала мене.
— Нічого подібного.
Ан кинула на неї один зі своїх погрозливих «не-замилюй-мені-очі»
поглядів. Ймовірно, той, який вона використовувала як президент
студради, як голова Стенфордської асоціації жінок у науці, як директор
із інформаційно-роз’яснювальної роботи Організації BIPOC Scientists.
Не було жодного бою, який Ан не змогла б виграти. Вона була грізною
та незламною, і Олів подобалося це в ній — але не зараз.
— Ти два дні ігнорувала мої повідомлення. Зазвичай ми
списуємось кожну годину.
Так і було. Неодноразово. Олів взяла чашку в ліву руку лише для
того, щоб виграти трохи часу.
— Я була…зайнята?
— Зайнята? – Ан підняла брову. — Зайнята поцілунками з
Карлсеном?
— Ох, ти про це. Це було просто…
Ан кивнула, ніби заохочуючи її закінчити речення. Коли стало
очевидно, що Олів не може, Ан продовжила замість неї.
— Це був – без образ, Ол, але це був найдивакуватіший поцілунок,
який я коли-небудь бачила.
Спокійно. Зберігай спокій. Вона не знає. Вона не може знати.
— Я так не думаю, – слабко заперечила Олів, — взяти, наприклад,
той поцілунок догори дриґом у Людини-павука. Це було набагато
дивніше, ніж…
— Ол, ти сказала, що була на побаченні тієї ночі. Ти ж не
зустрічаєшся з Карлсеном, правда?
Вона скривилась.
Було б так легко розповісти правду. З початку навчання у
аспірантурі Ан і Олів робили купу дурниць разом і окремо. Момент,
коли Олів панікувала і цілувала не кого іншого, як Адама Карлсена, міг
стати однією з цих дурниць, над якою вони б сміялися під час своїх
щотижневих вечірніх посиденьок.
Або ні. Існувала ймовірність, що якщо Олів зараз зізнається, що
збрехала, Ан більше ніколи не довірятиме їй. Або що вона ніколи не
піде на побачення з Джеремі. І хоча Олів трохи нудило від думки про
те, що її найкраща подруга зустрічатиметься з її колишнім, але ще
більше її нудило від думки про те, що вищеназвана краща подруга буде
нещасною.
Ситуація була гнітюче проста: Олів була одна на світі. Одна вже
давно, ще зі школи. Вона навчилася не надавати цьому великого
значення, бо була впевнена, що багато людей у світі самотні, і їм
доводиться записувати вигадані імена та номери телефонів у своїх
контактних формах для екстрених випадків. Під час навчання в коледжі
та в магістратурі вона зосередилася на науці та дослідженнях і була
цілком готова провести залишок свого життя, сидячи в лабораторії,
маючи колбу та жменю піпеток за вірних супутниць до… Ан.
У певному сенсі це було кохання з першого погляду. Перший день
аспірантури. Орієнтаційна зустріч біологів. Олів увійшла до
конференц-зали, озирнулася й, сівши на перше-ліпше вільне місце,
скам’яніла. Вона була єдиною жінкою в кімнаті, самотньою в морі
білих чоловіків, які вже говорили про човни, про спортивну передачу,
яку показували по телевізору напередодні ввечері, і про найкращі
маршрути для проїзду. «Я зробила жахливу помилку», – подумала вона.
Хлопець у вбиральні помилився. Я ніколи не повинна була сюди
приходити. Я ніколи не стану своєю.
А потім дівчина з кучерявим темним волоссям і гарним круглим
обличчям плюхнулась на стілець поруч із нею й пробурмотіла:
— От тобі й прихильність програм STEM до інтегрування всіх до
навчального процесу, чи не так?
В цей момент все змінилося.
Вони могли стати просто союзницями. Будучи єдиними не цис-
білими чоловіками на своєму курсі, вони могли б підтримувати одна
одну, коли було потрібно було комусь пожалітись, а в інших випадках
ігнорувати одна одну. У Олів було багато таких друзів — усі вони,
власне, випадкові знайомі, про яких вона думала з любов’ю, але не
дуже часто. Ан, однак, була іншою з самого початку. Можливо, тому,
що вони незабаром дізналися, що люблять проводити суботні вечори,
поїдаючи шкідливу їжу та засинаючи під романтичні комедії.
Можливо, через те, що Ан наполягала на тому, щоб залучити Олів
до кожної групи підтримки «жінок у STEM» у кампусі і вражала всіх
своїми коментарями, які завжди влучали в яблучко. Можливо, тому, що
вона відкрилася Олів і розповіла, як важко їй було потрапити туди, де
вона була сьогодні. Про те, як її старші брати насміхалися над нею і
називали ботанкою за те, що вона так любила математику в дитинстві
— у віці, коли бути ботаном вважалося не зовсім круто. Того разу
професор фізики запитав її, чи не помилилась вона класом в перший
день півріччя. Про те, що, незважаючи на її оцінки та дослідницький
досвід, навіть її науковий керівник був налаштований скептично, коли
вона вирішила отримати вищу освіту STEM.
Олів, чий шлях до аспірантури був важким, але навіть приблизно
не таким важким, була спантеличена. Потім розлючена. А тоді відчула
щирий трепет, коли зрозуміла, що невпевненість у собі Ан змогла
перетворити у кришталево ясний гнів.
І з якоїсь немислимої причини Ан, здавалося, так само любила
Олів. Коли Олів не змогла розтягнути свою стипендію до кінця місяця,
Ан поділилася своїм раменом швидкого приготування. Коли комп’ютер
Олів вийшов із ладу без резервних копій, Ан не спала всю ніч, щоб
допомогти їй переписати роботу з кристалографії. Коли Олів не було
куди поїхати на свята, Ан привезла подругу додому в Мічиган і
дозволяла своїй великій родині частувати подругу смачною їжею, і
навколо Олів кружляли швидкі в’єтнамці. Коли Олів відчула себе
занадто дурною для програми й подумала про те, щоб кинути
навчання, Ан відмовила її від цього.
У той день, коли Олів побачила закочені очі Ан, зародилася
дружба, яка змінила її життя. З часом до них приєднався Малкольм і
вони стали якою мірою тріо, але Ан. . . Ан була її людиною. Сім'єю.
Олів навіть не думала, що це можливо для такої людини, як вона.
Ан рідко просила щось для себе, і хоча вони були друзями більше
двох років, Олів ніколи не бачила, щоб вона виявляла інтерес до
побачень — поки не зустріла Джеремі. Прикидатися, що вона була на
побаченні з Карлсеном, було найменшим, що Олів могла зробити, аби
забезпечити щастя своєї подруги.
Тож вона підбадьорилась, посміхнулась і спробувала, щоб її
питання прозвучало резонно:
— Ти про що?
— Я про те, що ми говоримо кожну хвилину кожного дня, і ти
ніколи раніше не згадувала Карлсена. Моя найближча подруга нібито
зустрічається з професором кафедри-суперзіркою, а я чомусь ніколи
про це не чула? Ти ж знаєш, яка в нього репутація, правда? Це якийсь
жарт? У тебе пухлина мозку? У мене пухлина мозку?
Так відбувалося щоразу, коли Олів обманювала: їй доводилося
брехати ще більше, щоб прикрити першу брехню, а робила вона це
просто жахливо, і це означало, що кожна брехня ставала все гіршою і
менш переконливою, ніж попередня. Вона не могла обдурити Ан. Вона
не могла когось обдурити. Ан осатаніла б, потім розлютився б
Джеремі, далі Малкольм теж, а тоді Олів опинилася б зовсім
самотньою. Через розбите серце вона б вилетіла з аспірантури за
низькі оцінки. Втратила б візу та єдине джерело доходу й повернулася
б до Канади, де весь час йшов сніг, і люди їли лосячі серця, і…
— Привіт.
Голос, глибокий і рівний, пролунав звідкись позаду Олів, але їй не
потрібно було повертатися, щоб зрозуміти, що це був Карлсен. Так
само, як їй не потрібно було повертатися, аби зрозуміти, що велика і
тепла вага, яка рішуче, проте ледве помітно раптом натисла на її
поясницю, була рукою Карлсена. Приблизно на два дюйми вище
сідниць.
Трясця.
Олів повернула голову поглянула вгору. І вище. І ще вище. І ще
трішки вище. Вона була не низенькою дівчиною, але він був просто
величезний.
— Гм, привіт.
— Все нормально?
Він сказав це, дивлячись їй в очі, низьким, інтимним тоном. Ніби
вони були самі. Ніби Ан там не було. Він сказав це так, що Олів мала
було б почувати себе незручно, але їй не стало незручно. З якоїсь
незрозумілої причини його присутність у кімнаті заспокоїла її, хоча ще
секунду тому вона панікувала. Можливо, два різних типи занепокоєння
нейтралізували одне одного? Це звучало як захоплююча тема
дослідження. Варто продовжити. Можливо, Олів варто відмовитися від
біології і переключитись на психологію. Можливо, їй варто вибачитися
і побігти шукати літературу. Можливо, їй варто вмерти на цьому ж
місці, щоб не зіткнутися з цією відстійною ситуацією, в яку вона сама
потрапила.
— Так. Так. Все чудово. Ан і я просто…теревенили. Про наші
вихідні.
Карлсен подивився на Ан, ніби щойно помітив, що вона в кімнаті.
Він визнав її присутність одним із тих коротких кивків, якими хлопці
вітались з іншими. Його рука сповзала нижче по хребту Олів, якраз
тоді, а очі Ан розплющувались все ширше.
— Приємно познайомитись, Ан, багато чув про тебе, – сказав
Карлсен, і Олів мусила визнати, що це добре йому вдалось. Тому що
вона була впевнена, що з боку Ан здавалося, ніби він її мацає, але
насправді він… ні. Олів ледве відчувала на собі його руку.
Лише трохи, напевно. Тепло, легке стискання і…
— Навзаєм, – Ан виглядала враженою. Наче от-от знепритомніє.
— Гм, я якраз збиралася йти. Ол, я напишу тобі, коли…ага.
Вона вийшла з кімнати, перш ніж Олів встигла відповісти. Що
було добре, тому що Олів не потрібно було придумувати більше брехні.
Але й трохи не добре, тому що тепер вона лишилась наодинці з
Карлсеном. Стоячи занадто близько. Олів непогано заплатила б, аби
сказати, що саме вона поставила деяку дистанцію між ними, але
бентежна правда полягала в тому, що першим відійшов Карлсен.
Досить, щоб дати їй необхідний простір.
— Все нормально? – знову запитав він. Його тон все ще був
м’яким. Цього вона від нього не очікувала.
— Так. Так, я просто, – Олів махнула рукою, — дякую вам.
— Будь ласка.
— Ви чули, що вона казала? Про п’ятницю і…
— Так. Тому я й… – він поглянув на неї, а тоді на свою руку, яка
торкалась її спини кілька секунд тому, і Олів одразу зрозуміла.
— Дякую, – повторила вона.
Тому що хоч Адам Карлсен і міг бути тим ще ослом, але Олів у цей
момент відчувала себе дуже вдячною.
— Також, ну, я не могла не помітити, що за останні сімдесят дві
години жоден агент з Федерального бюро розслідувань не постукав до
мене, щоб заарештувати.
Кутик його рота сіпнувся. Трішки.
— Справді?
Олів кивнула.
— Це наводить мене на думку, що, можливо, ви не подали ту
скаргу. Хоча у вас є на це повне право. Отже, дякую. За це. І… і за те,
що втрутилися прямо зараз. Ви позбавили мене від багатьох
неприємностей.
Карлсен довго дивився на неї, зненацька набувши такого вигляду,
як під час семінару, коли люди переплутали теорію з гіпотезою або
зізнались, що використовували термін «вилучення» замість
«імпутації».
— Вам не варто потребувати чийогось втручання.
Олів остовпіла. Ага. Той ще осел.
Ну, я ж не просила вас щось зробити. Я збиралась впоратися з цим
сама...
— І вам не варто брехати про статус ваших стосунків, —
продовжив він. — Особливо для того, щоб ваша подруга і ваш хлопець
могли зійтися без почуття провини. Дружба так не працює, наскільки я
знаю.
Ох. Отже, він справді слухав, коли Олів вивалила на нього свою
історію.
— Це не так.
Він підняв брову, і Олів підняла руку, ніби захищаючись.
— Джеремі насправді не був моїм хлопцем. І Ан ні про що мене не
просила. Я не якась жертва, я просто…. хочу, щоб моя подруга була
щасливою.
— Збрехавши їй, – сухо додав він.
— Ну, так, але… Вона думає, що ми зустрічаємося, ви і я, –
випалила Олів. Боже, наслідки цього були просто абсурдні.
— Хіба не в цьому була суть?
— Так, – вона кивнула, а потім згадала про каву в руці й відпила
ковток із чашки. Ще тепла. Розмова з Ан не могла тривати більше п’яти
хвилин. — Так. Гадаю, саме в цьому. До речі, я Олів Сміт. Якщо ви все
ще зацікавлені в поданні цієї скарги, то я аспірантка у лабораторії
доктора Аслан...
Я знаю, хто ви.
— Ох.
Можливо, він переглянув її файл. Олів спробувала уявити, як він
прочісує розділ нинішніх студентів-аспірантів на сайті кафедри. Фото
Олів було зроблено секретарем програми на її третій день навчання в
аспірантурі, задовго до того, як вона повністю усвідомила, що на неї
чекає. Вона доклала зусиль, щоб добре виглядати: приборкала своє
хвилясте каштанове волосся, нанесла туш, щоб увиразнити зелені очі,
навіть намагалася приховати веснянки за допомогою позиченого у
когось тонального крему. Це було ще до того, як вона усвідомила,
наскільки безжальним і кровожерним може бути науковий світ. До
відчуття неадекватності, до постійного страху, що навіть якщо Олів
хороша дослідниця, вона ніколи не зможе справді досягти успіху як
науковець. Вона посміхалася. Справжньою, щирою посмішкою.
— Гаразд.
— Я Адам. Карлсен. Викладач у…
Вона пирснула зі сміху. А потім відразу пошкодувала про це, коли
помітила його розгублений вираз обличчя, наче він серйозно подумав,
що Олів може не знати, хто він такий. Наче він не знав, що є одним із
найвидатніших учених у цій галузі. Скромність була зовсім не схожа на
Адама Карлсена. Олів прочистила горло.
— Так. Гм, я також знаю, хто ви, професор Карлсен.
— Певно, вам варто називати мене Адам.
— О. О ні.
Це було б занадто… Ні. На факультеті це було недопустимо.
Випускники не називали викладачів по імені. – Я ніколи б не…
— Якщо Ан випадково буде поруч.
— А. Так, – в цьому був сенс, — Дякую, я про це не подумала.
І ні про що інше, насправді, теж.
Очевидно, її мозок перестав працювати три дні тому, коли вона
вирішила, що поцілувати його задля порятунку власної дупи, було
гарною ідеєю.
— Якщо для вас це нормально. Я піду додому, бо все це
знервувало мене і…
Я збиралася провести експеримент, але мені справді потрібно сісти
на дивані і дивитися «Американський воїн-ніндзя» протягом сорока
п’яти хвилин, їсти «Cool Ranch Doritos», які на диво смачніші, ніж
здаються..
Він кивнув.
— Я проведу вас до машини.
— Я не настільки у відчаї.
— На випадок, якщо Ан буде поруч.
— Оу…
Олів мусила визнати, що це була приємна пропозиція. На диво.
Особливо тому, що це звучало від Адама Карлсена, який був «я-
занадто-класний-для-цієї-кафедри». Олів знала, що він наволоч, тому
не могла зрозуміти, чому сьогодні… він таким не здавався. Можливо,
їй варто звинувачувати власну жахливу поведінку, яка змусить будь-
кого виглядати добре на її фоні.
— Дякую, в цьому немає потреби.
Вона бачила, що він не хотів наполягати, але не міг стриматися.
— Буде краще, якщо ви дозволите провести вас до машини.
— У мене її немає.
Вона вирішила не додавати: «Я аспірантка, що живе в Стенфорді,
Каліфорнія. Я заробляю менше тридцяти тисяч доларів на рік. Моя
оренда займає дві третини моєї зарплати. Я ношу ту саму пару
контактних лінз з травня і ходжу на кожен семінар, де пропонують
закуски, щоб заощадити на їжі».
Вона поняття не мала, скільки років Карлсену, проте він явно не
так давно був аспірантом.
— Ви їздите на автобусі?
— На велосипеді. І мій велосипед стоїть прямо біля входу до
будівлі.
Він відкрив рота, а тоді закрив його. А потім відкрив знов.
Ти цілувала той рот, Олів. І поцілунок був хороший.
— Тут немає велосипедних доріжок.
Вона потиснула плечима.
— Люблю небезпечне життя, — вона мала на увазі дешеве, — і я
маю шлем.
Вона повернулася, щоб поставити чашку на першу-ліпшу
поверхню. Забере її пізніше. Або ні, якщо хтось вкраде. Яка різниця?
Чашка дісталась їй від постдока, який покинув академію, щоб стати ді-
джеєм. Вдруге менш ніж за тиждень Карлсен врятував її дупу. Вдруге
вона не витримала побути з ним ні хвилини довше.
— До зустрічі. Гаразд?
Його грудна клітка піднялась, коли він глибоко вдихнув.
— Так. Гаразд.
Олів вийшла з кімнати так швидко, як могла.
—Передай солі…
Олів би передала, але Малкольм виглядав так, ніби він вже
достатньо солений.
Тому вона сперлася стегнам на кухонний стіл і склала руки на
грудях:
— Малкольме…
— І перець.
— Малкольме…
— І олію.
— Малкольме!
— Соняшникову, а не те лайно з виноградних кісточок.
— Слухай. Це не те, що ти думаєш…
— Добре, я сам їх дістану.
— Заради справедливості варто сказати, що Малкольм мав повне
право злитися. І Олів розуміла його. Він був на рік старше її та був
нащадком сім'ї науковців. Продукт поколінь біологів, геологів,
ботаніків, фізиків і хто знає яких інших людей, які змішували свою
ДНК і породжували маленькі наукові машини. Його батько був
директором якоїсь державної школи на Східному узбережжі. Його
мати проводила TED Talk про клітини Пуркіньє з кількома мільйонами
переглядів на YouTube. Чи хотів Малькольм бути в докторській
програмі, прямуючи до академічної кар’єри? Напевно, ні. Чи був у
нього інший вибір, враховуючи тиск, який його сім’я чинила на нього з
тих пір, як він був у підгузниках? Також ні.
Не те щоб Малкольм був нещасним. У нього був план отримати
ступінь доктора, знайти добре оплачувану роботу на підприємстві і
заробляти багато грошей, працюючи з дев’ятої до п’ятої, що технічно
означало «бути вченим», проти чого, у свою чергу, батьки не могли б
заперечувати, принаймні не дуже завзято. А поки він хотів мати досвід
аспірантури, який би був якнайменш травмуючим. З усіх, хто навчався
за тою ж програмою, що й Олів, він був єдиним, хто найкраще
справився з тим, щоб мати життя за межами університету. Він робив
такі речі, які були за межами уяви для більшості аспірантів, як
приготування справжньої їжі!
Ходіння в походи! Медитація! Гра у виставі! Зустрічання, так,
ніби вони були Олімпійським видом спорту! («Це і є Олімпійський вид
спорту, Олів. І я тренуюся, щоб здобути золото».)
Саме тому коли Адам змусив Малкольма викинути тонну даних і
переробити половину його роботи у нього були дуже дуже жалюгідні
кілька місяців. У ретроспективі це мало б бути тоді, коли Малкольм
почав бажати нашестя чуми на дім Карлсена (Він репетирував для
«Ромео і Джульєтти» у той час).
— Малкольме, ми можемо, будь ласка, поговорити про це?
— Ми говоримо…
— Ні, ти готуєш, а я просто стою тут, намагаючись донести до
твого відома, що ти злишся, тому що Адам…
Малкольм відвернувся від своєї каструлі, помахуючи пальцем у
напрямку Олів.
— Не кажи цього.
— Не казати що?
— Ти знаєш що.
— Адам Карл…
— Не кажи його імені.
Вона підняла руки догори.
— Це божевілля. Вони фальшиві, Малкольме.
Він повернувся до нарізання аспарагусу.
— Передай сіль.
— Ти взагалі слухаєш? Вони несправжні.
— І перець, і…
— Стосунки несправжні. Ми зустрічаємося не по-справжньому.
Ми вдаємо, щоб люди подумали, що ми зустрічаємося.
Малкольмові руки зупинилися посеред нарізання:
— Що?
— Ти почув мене.
— Це якась… домовленість типу дружби з бонусами? Тому що…
— Ні. Це протилежне. Ніяких бонусів. Нуль бонусів. Нуль сексу.
Нуль друзів також.
Він витріщався на неї, звузивши очі:
— Щоб усе прояснити: оральний і в дупу також вважаються
сексом…
— Малкольме!
Він ступив на крок ближче, схопивши ганчірочку, щоб витерти
руки, його ніздрі почали розширюватися:
— Мені страшно спитати.
— Я знаю, що це звучить безглуздо. Він допомагає мені вдавати,
що ми разом, бо я збрехала Ан, а я хочу, щоб вона не почувалася
погано, зустрічаючись з Джеремі. Це все несправжнє. Ми з Адамом
говорили від сили, – вона на ходу вирішила пропустити будь-яку
інформацію, причетну до тієї ночі, три рази і я нічого про нього не
знаю. Крім того, що він хоче допомогти мені вирішити цю ситуацію і я
вхопилася за шанс.
Малкольм скорчив свою пику, яку він беріг для людей, які
носили босоніжки з білими носками. Варто зізнатися, він міг бути
трохи страхітливим.
— Це… Вау, – на його чолі пульсувала вена. — Олів, це
вражаюче тупо.
— Можливо, – так. Так і є. — Але маємо, що маємо. І ти повинен
підтримувати мій ідіотизм, тому що ти та Ан мої найкращі друзі.
— Хіба не Карлсен тепер твій найкращий друг?
— Ну ж бо, Малкольме. Він засранець. Але насправді він був
доволі милим зі мною, і…
— Я навіть… – він скорчив гримасу. — Я не збираюся звертати
на це свою увагу.
Вона зітхнула.
— Добре. Не зважай на це. Ти й не повинен. Але ти можеш
просто не ненавидіти мене? Будь ласка… Я знаю, що він був
кошмаром для половини аспірантів на програмі, включаючи тебе. Але
він допомагає мені. Мене хвилює тільки, щоб ти з Ан знали правду.
Але я не можу сказати Ан…
— … з очевидних причин.
— … з очевидних причин, – вона закінчила одночасно і
усміхнулась. Він тільки несхвально похитав головою, але його вираз
обличчя був м’яким.
— Ол, ти чудесна. І добра, аж занадто. Ти повинна знайти когось
кращого за Карлсена. З ким можна зустрічатися по-справжньому.
— Так, звичайно. Тому що з Джеремі все так добре вийшло. З
яким я, до речі, погодилася зустрічатися за твоєю порадою! «Дай
хлопцю шанс, – ти сказав. — Що може піти не так?», – ти тоді сказав.
Малкольм люто глянув, і вона засміялася.
— Слухай, я, очевидно, погано вмію по-справжньому
зустрічатися. Можливо, з удаваними стосунками все буде інакше.
Можливо, я знайшла свою нішу.
Він зітхнув:
— Це повинен бути Карлсен? Є й кращі працівники на
факультеті, щоб вдавано зустрічатися.
— Наприклад?
— Не знаю. Доктор МакКой?
— Хіба його дружина не народила нещодавно трійню?
— Ох, так. Як щодо Голдена Родріґеса? Він сексі. З милою
посмішкою також. Я знаю – він завжди до мене посміхається.
Олів розсміялася:
— Я б ніколи не змогла вдавано зустрічатися з доктором
Родріґесом, не тоді, коли ти два останні роки палко його жадаєш.
— Я робив це, чи ні. Я коли–небудь розповідав про серйозний
флірт між нами, котрий відбувся на дослідницькому ярмарку
аспірантів? Я майже впевнений, що він декілька разів підморгнув мені
з іншого кінця кімнати. Але дехто каже, що йому просто щось
потрапило до ока.
— Я. Це я сказала, що ймовірно у нього щось у оці було. І ти
кажеш мені це кожного дня.
— Правда, – він зітхнув. — Знаєш, Ол, я б без питань фейково
зустрічався з тобою, щоб врятувати тебе від проклятого Карлсена. Я б
тримався з тобою за руки і давав би тобі свою куртку, коли тобі було б
холодно і на публіці дарував би тобі шоколадні троянди та плюшевих
ведмедиків на День святого Валентина.
Так освіжає говорити з кимось, хто дивиться ромком.
— Знаю. Але ти приводиш додому іншу людину щотижня, і ти
любиш це, і я люблю, що ти любиш це. Я не хочу руйнувати твій стиль
життя.
— Справедливо, – Малкольм виглядав задоволеним. Вона не була
впевнена, чи через той факт, що він справді був правим, чи через те,
що Олів добре розуміє його звички на побаченнях.
— Можеш тоді не ненавидіти мене, будь ласка?
Він відкинув кухонну ганчірку на стіл і підійшов ближче:
— Ол, я б ніколи тебе не зненавидів, – він притиснув її до своїх
грудей, міцно її обіймаючи. На початку, коли вони тільки зустрілися,
Олів була постійно розгубленою через те, наскільки тактильним він
був, можливо, через те, що пройшли роки відтоді, як вона відчувала
таку любов.
Вона поклала свою голову йому на плече і усміхнулася в бавовну
його футболки.
— Дякую.
Малкольм міцно її стиснув.
— І я обіцяю, що якщо я коли-небудь приведу Адама додому, я
повішу носок на дверну ручку.
— Ти диявольське створіння.
— Я пожартувала! Чекай, не йди, мені треба сказати тобі дещо
важливе.
Він зупинився коло дверей, дивлячись з-під лоба:
— Я досягнув денного ліміту розмов, причетних до Карлсена.
Щось ще буде смертельним, так що…
— Том Бертон, дослідник раку з Гарварду написав мені! Ще
нічого не вирішено, але, можливо, він зацікавиться тим, щоб прийняти
мене до своєї лабораторії наступного року.
— О Боже, – Малкольм підійшов назад до неї, наповнений від
задоволення. — Ол, це чудесно! Я думав жоден з дослідників, яким ти
писала не відповів.
— Протягом довгого часу так і було, але тепер Бентон відповів, і
ти знаєш, яким відомим він є. У нього, напевно, стільки спонсорських
підтримок дослідів, що я про таке навіть мріяти не можу. Це було б…
— Фантастично. Це було б справді фантастично. Ол. Я так
пишаюся тобою, – Малкольм взяв її руки у свої. Його обличчя
розітнула посмішка. — І твоя матір також пишалася б.
Олів відвернулася швидко моргаючи. Вона не хотіла плакати, не
сьогодні.
— Нічого ще не ясно. Мені потрібно буде переконати його. Це
включатиме чимало політики і проходження усіх етапів «візьміть мене
у своє дослідження». Що, як ти знаєш, не моя сильна сторона.
Можливо, все одно не вийде…
— Все вийде…
Так, звичайно. Їй потрібно бути оптимістичною. Вона кивнула,
видавлюючи усмішку.
— Але навіть якщо не вийде, вона пишатиметься тобою.
Олів знову кивнула. Коли самотня сльозинка хотіла прокотитися
її щокою, вона вирішила нехай.
Через сорок п’ять хвилин вона з Малкольмом сиділа на їхньому
маленькому дивані, з притиснутими одне до одного руками, дивлячись
повтори American Ninja Warrior, поки вони їли недосолену овочеву
запіканку.
Розділ 4
ГІПОТЕЗА: Ми з Адамом Карлсеном не маємо абсолютно нічого
спільного, і пити з ним каву буде вдвічі болючіше, ніж видаляти зубний
нерв. Без анестезії.
Олів приїхала на перше фальшиве побачення в середу пізно і в
жахливому настрої, після ранку, проведеного в гарчанні на її дешеві
підробні реагенти за те, що вони то не розчиняються, то не осідають, то
не змішуються під дією ультразвуку, то виявляється, що їх недостатньо
для проведення потрібного аналізу.
Вона зупинилася біля дверей кав’ярні й глибоко вдихнула. Їй була
потрібна краща лабораторія, якщо вона хотіла гідно займатись наукою.
Краще обладнання. Кращі реагенти. Кращі культури бактерій. Краще
все. Наступного тижня, коли приїде Том Бентон, Олів повинна була
бути на висоті . Їй потрібно було підготувати те, що вона скаже, а не
витрачати час на каву, якої їй не дуже й хотілося, з людиною, з якою
вона точно не хотіла б розмовляти в середині свого
експериментального протоколу.
Тьху.
Коли вона зайшла в кафе, Адам уже був там, одягнений у чорну
сорочку від «Henley», яка виглядала так, ніби була придумана,
розроблена і виготовлена спеціально для верхньої половини його тіла.
Олів на мить була збентежена не стільки тим, що його одяг так добре
йому пасує, скільки тим, що вона звернула увагу на його одяг. Це було
не схоже на неї. Зрештою, вона бачила, як Адам кружляє біологічним
корпусом протягом майже двох років, не кажучи вже про те, що за
останні пару тижнів вони розмовляли надмірну кількість разів. Вони
навіть цілувалися, якщо вважати те, що сталося тієї «Ночі», за
справжній поцілунок. Усвідомлення, що охопило її, коли вони встали в
чергу, аби замовити кави, було запаморочливим і трохи тривожним.
Адам Карлсен був привабливий.
Адам Карлсен, з його довгим носом і хвилястим волоссям, з
повними губами і гострими рисами обличчя, які не повинні були, але
якимось чином гармонійно поєднувались, був дійсно, дуже, дуже
красивий. Олів не мала поняття, чому вона не помічала цього раніше
або чому вона звернула увагу, що він одягнув просту чорну сорочку.
Вона хотіла дивитися перед собою на меню напоїв замість його
грудей. У кав’ярні загалом за ними спостерігали троє аспірантів з
біології, один аспірант з фармакології та один додипломний науковий
співробітник. Ідеально.
—Отже. Як ти? – спитала вона, бо так треба було зробити.
— Добре. А ти?
— Добре.
Олів спало на думку, що, можливо, вона не так ретельно
продумала це, як мала б. Тому що бути поміченими разом, можливо,
було їхньою метою, але якщо стояти мовчки одне біля одного, то
навряд чи вдасться змусити когось повірити в те, що вони блаженні
закохані. А Адам почувався… добре. Здавалося, він навряд чи почне
розмову.
— Отже, – Олів кілька разів перекотилась з п’ятки на носок, —
який твій улюблений колір?
Він розгублено подивився на неї.
— Що?
— Твій улюблений колір.
— Мій улюблений колір?
— Ага.
Між бровами з’явилася зморшка.
— Не знаю?
— Що значить ти не знаєш?
— Це ж кольори. Вони всі однакові.
— Повинен бути один, який тобі подобається найбільше.
— Я так не думаю.
— Червоний?
— Не знаю.
— Жовтий? Нудотно-зелений?
Його очі звузилися.
— Чому ти запитуєш?
Олів знизала плечима.
— Здається, я маю знати.
— Для чого?
— Для того. Якщо хтось намагатиметься з’ясувати, чи справді ми
зустрічаємося, це може бути одним із перших запитань, яке вони
поставлять. Входить до першої п'ятірки, напевно.
Він розглядав її кілька секунд.
— Тобі здається можливим такий поворот подій?
— Приблизно таким же ймовірним, як те, що наші підробні
стосунки…
Він кивнув, ніби визнаючи її точку зору.
— Гаразд. Чорний, напевно.
Вона пирхнула.
— Я так і думала.
— Що не так з чорним? – він нахмурився.
— Це навіть не колір. Технічно.
— Це краще, ніж нудотно-зелений.
— Ні, це не так.
— Звичайно так.
— Ну гаразд. Підходить до твоєї «я-нащадок-темряви»
особистості.
— І що це значи…
—Добрий ранок, – бариста весело усміхнулася їм, — що будете
замовляти?
Олів усміхнулася у відповідь, жестом дозволивши Адаму замовити
першим.
— Кава, – він кинув на неї погляд, а потім сором’язливо додав: —
Чорна.
Їй довелося нахилити голову, щоб приховати посмішку, але коли
вона знову поглянула на нього, куточок його рота був піднятий вгору.
Що, неохоче зізналася вона сама собі, виглядало непогано. Олів
проігнорувала це і замовила найжирнішу, найсолодшу каву в меню
напоїв, попросивши додаткових збитих вершків. Вона думала, чи варто
спробувати компенсувати це, купивши яблуко, чи їй просто
розслабитись і замовити ще печиво, коли Адам вийняв із гаманця
кредитну картку й підніс її касиру.
— О ні. Ні-ні-ні. Ні, – Олів поклала руку перед його долонею і
понизила голос, — ти не можеш платити за моє замовлення.
Він кліпнув.
— Не можу?
— У нас не такі фальшиві стосунки.
Він виглядав здивованим.
— Ні?
— Ні, – вона похитала головою, — я б ніколи не ходила на
фальшиві побачення з хлопцем, який думає, що повинен платити за
мою каву лише тому, що він чувак.
Він підняв брову.
— Я сумніваюся, що існує мова, на якій річ, яку ти щойно
замовила, могла б називатися «кава».
— Агов…
— І справа не в тому, що я «чувак», – це слово прозвучало трохи
засмучено, — а в тому, що ти все ще аспірант. І в твоєму річному
доході.
Якусь мить вона вагалася, думаючи, чи варто ображатися. Чи Адам
був знатним мудаком? Ставився до неї зверхньо? Думав, що вона
бідна? Тоді Олів згадала, що насправді вона і є бідна, і що він, мабуть,
заробляв у п’ять разів більше, ніж вона. Дівчина знизала плечима,
додавши до кави шоколадне печиво, банан і пачку жуйки. Треба
віддати йому належне, Адам нічого не сказав і заплатив 21 долар і 39
центів, не моргнувши оком.
Поки вони чекали на напої, Олів подумала про свій проект і про
те, чи зможе вона переконати професорку Аслан скоріше купити їй
кращі реагенти. Вона розсіяно пробігла очима по кав’ярні, виявивши,
що, незважаючи на те, що наукового асистента, постдока і одного зі
студентів не було, двоє випускників (один з яких за щасливим збігом
обставин працював у лабораторії Ан) все ще сиділи за столом біля
дверей, поглядаючи на них кожні кілька хвилин. Відмінно.
Вона сперлася стегном об стійку й подивилася на Адама. Слава
Богу, це триватиме лише десять хвилин на тиждень, інакше у неї
з’явиться постійна тріщина на шиї.
— Де ти народився? – спитала вона.
— Це ще одне з твоїх запитань для шлюбної співбесіди заради
отримання дозволу на проживання?
Вона захихикала. Він усміхнувся у відповідь, ніби був
задоволений тим, що розсмішив її. Хоча це, безперечно, було з якоїсь
іншої причини.
— Нідерланди. Гаага.
— О…
Він теж сперся на стійку прямо перед нею.
— Чому «о»?
— Не знаю, – Олів знизала плечима, — мені здається, я
очікувала… Нью-Йорк? А може, Канзас?
Він похитав головою.
— Моя мати була послом США в Нідерландах.
— Ого…
Дивно було уявляти, що у Адама була мама. Родина. Що до того,
як стати високим, страшним і сумнозвісним, він був дитиною.
Можливо, говорив голландською. Можливо, він коптив оселедець на
сніданок на камінцях. Можливо, його мати хотіла, щоб він пішов її
стопами і став дипломатом, але його блискуча особистість проявилася,
і вона відмовилася від цієї мрії. Олів дуже захотіла дізнатися більше
про його виховання, що було… дивно. Дуже дивно.
— Прошу.
На прилавку з’явилися їхні напої. Олів сказала собі, що те, як
білява бариста, очевидно, оглядала Адама, коли він повернувся, щоб
дістати кришку для своєї чашки, не її справа. Вона також нагадала собі,
що як би їй не було цікаво про його матір-дипломатку, скількома
мовами він розмовляє і чи любить він тюльпани, це була інформація,
яка виходила далеко за межі їхньої домовленості.
Люди бачили їх разом. Вони збиралися повернутися до своїх
лабораторій і розповісти неймовірні історії про доктора Адама
Карлсена та випадкову, нічим не примітну студентку, з якою вони його
помітили. Час Олів повернутися до своєї науки.
Вона прочистила горло.
— Гаразд. Це було весело.
Він здивовано підняв очі від чашки.
— Фальшиве побачення середи вже завершилось?
— Так. Чудова робота, командо, тепер приймайте душ. Ви вільні
до наступного тижня.
Олів устромила соломинку в напій і відпила, відчуваючи, як цукор
вибухає в її роті. Що б вона не замовила, воно було огидно смачнюче.
Напевно, по ходу розмови в неї розвивався цукровий діабет.
— Побачимось…
— Де ти народилася? – запитав Адам перш, ніж вона пішла.
Ох. Врешті, вони про це говорили. Він, мабуть, просто намагався
бути ввічливим, і Олів внутрішньо зітхнула, з тугою думаючи про свою
лабораторну лавку.
— Торонто.
— Справді. Ти канадка, – сказав він, наче завчасно це знав.
— Ага.
— Коли ти сюди переїхала?
— Вісім років тому. Щоб навчатися у коледжі.
Він кивнув, ніби зберігаючи інформацію.
— Чому США? У Канаді є чудові навчальні заклади.
— Я отримала повну стипендію.
Це була правда. Але не вся.
Він грався з картонним підстаканником.
— Ти часто їздиш туди?
— Не зовсім, ні.
Олів злизала трохи збитих вершків зі своєї соломинки. Вона була
спантеличена, коли він одразу відвів від неї погляд.
— Плануєш повернутися додому, коли закінчиш навчання?
Вона напружилася.
— Ні, якщо вдасться.
У неї було багато болючих спогадів про Канаду, і її єдиною сім’єю,
людьми, з якими вона хотіла бути поруч, були Ан і Малкольм, обоє
громадяни США. Олів і Ан навіть уклали договір, що якщо Олів
колись буде на межі втрати візи, Ан одружиться з нею. Якщо
задуматись, вся ця справа із фальшивими побаченнями з Адамом мала
стати чудовою практикою, щоб Олів підвищила рівень і почала
серйозно обманювати Міністерство внутрішньої безпеки.
Адам кивнув, зробивши ковток кави.
— Улюблений колір?
Олів відкрила рота, щоб сказати йому свій улюблений колір, який
був набагато кращим за його, і...
— Бляха!
Він кинув на неї багатозначний погляд.
— Важко, чи не так?
— Є так багато хороших.
— Ага.
— Я оберу синій. Блакитний. Ні, зачекай!
— Ммм.
— Скажімо, білий. Добре, білий.
Він цокнув язиком.
— Знаєш, я не думаю, що можу прийняти цю відповідь. Білий
насправді не колір. Скоріше всі кольори разом узяті...
Олів ущипнула його за м’ясисту частину передпліччя.
— Ой, – сказав він, явно не відчуваючи болю. З лукавою
посмішкою махнувши рукою на прощання, він відвернувся, прямуючи
до корпусу біології.
— Агов, Адаме? – гукнула вона йому вслід.
Він зупинився і озирнувся на неї.
— Дякую, що купив мені їжі на три дні.
Він вагався, а потім кивнув один раз. Те, що він робив своїм ротом
– він безперечно посміхався їй. Трохи неохоче, але все ж.
— З радістю, Олів.
Сьогодні, 14:40
ВІД: Tom-Benton@harvard.edu
TO: Olive-Smith@stanford.edu
ТЕМА: Re: Проект скринінгу раку підшлункової залози
Олів,
Я прилітаю у вівторок вдень. Як щодо того, щоб ми зустрілися в
середу близько 15:00 в лабораторії Ейшегул Аслан? Мій партнер зможе
показати мені дорогу.
ТБ
Відправлено з мого iPhone
ОЛІВ ЗАПІЗНИЛАСЯ на своє друге фальшиве побачення в середу
теж, але з різних причин — усіх пов’язаних з Томом Бентоном.
По-перше, вона проспала після того, як минулої ночі не спала
допізна, репетируючи, як вона збирається представити йому свій
проект. Олів повторювала свою промову стільки разів, що Малкольм
почав закінчувати її речення, а потім, о першій годині ночі, він кинув у
неї нектарин і попросив піти потренуватися в її кімнаті. Чим вона й
займалася до 3:00 ранку.
Потім, вранці, вона зрозуміла, що її звичайне лабораторне вбрання
(легінси, пошарпана футболка 5K і дуже-дуже неакуратна гулька на
голові), ймовірно, не покаже доктору Бентону, що вона «цінна
майбутня колега», і Олів витратила величезну кількість часу, аби
знайти щось підходяще. По одежі зустрічають і все таке.
Нарешті їй спало на думку, що вона поняття не має, як доктор
Бентон — мабуть, найважливіша людина в її житті на даний момент, і
так, вона усвідомлювала, як сумно це звучало, але вирішила не
зациклюватися на цьому — навіть виглядав. Вона підшукала його в
Інтернеті й виявила, що йому було десь за тридцять, білявий із
блакитними очима, й у нього дуже рівні й дуже білі зуби. Прийшовши
до «Starbucks», що знаходився у кампусі, Олів шепотіла його
гарвардському знімку:
— Будь ласка, дозвольте мені попрацювати у вашій лабораторії.
Тоді вона помітила Адама.
Був нехарактерно похмурий день. Ще серпень, але здавалось, ніби
настала пізня осінь. Олів глянула на нього, і одразу зрозуміла, що він у
жахливому настрої. На думку спала чутка про те, що він кинув чашку
Петрі об стіну, тому що його експеримент не вдався, або тому, що
електронний мікроскоп потребував ремонту, або тому, що трапилося
щось настільки ж несуттєве. Вона подумала сховатися під стіл.
«Все гаразд», – сказала вона собі. – «Це того варте.»
Справи з Ан повернулися в норму. Краще, ніж зазвичай: вони з
Джеремі офіційно зустрічалися, а минулих вихідних Ан з’явилася на
вечірку «пиво та ласощі», одягнена в легінси та великий светр MIT,
який явно позичила у нього. Коли Олів днями обідала з ними двома, це
навіть не було ніяково. Крім того, випускники першого, другого і
навіть третього курсу занадто боялися «подруги» Адама Карлсена, щоб
вкрасти піпетки Олів, а це означало, що їй не потрібно було запихати їх
у свій рюкзак і брати додому на вихідні. І вона отримувала
безкоштовну висококласну їжу. Вона могла б прийняти Адама
Карлсена – так, навіть цього Адама Карлсена з темним настроєм.
Принаймні десять хвилин на тиждень.
— Агов…
Вона усміхнулася. Він відповів поглядом, від якого віяло
примхливістю та екзистенційною тривогою. Олів зробила
підтримуючий вдих.
— Як ти?
— Добре.
Його тон був різким, вираз обличчя – напруженіший, ніж зазвичай.
Він був одягнений у червону картату сорочку та джинси, схожий
більше на лісоруба, ніж на вченого, що розмірковує над таємницями
обчислювальної біології. Вона не могла не помітити м’язи і знову
задумалася, чи шиє він одяг на замовлення. Його волосся все ще було
трохи задовгим, але коротшим, ніж минулого тижня. Здавалося трохи
сюрреалістичним, що вони з Адамом Карлсеном опинилися в моменті,
коли вона могла відстежувати як його настрій, так і його стрижки.
— Готовий випити кави? – цвірінькнула вона.
Він розсіяно кивнув, ледве дивлячись на неї. На столі в задній
частині залу п’ятикурсник поглядав на них, вдаючи, що чистить
монітор свого ноутбука.
— Вибач, якщо я запізнилася. Я просто…
— Все гаразд.
— Ти добре провів тиждень?
— Добре.
Гаразд.
— Гм… займався чимось класним на минулих вихідних?
— Я працював.
Вони встали в чергу, щоб замовити, і все, що Олів зробила все,
щоб не зітхнути.
— Погода була гарна, правда? Не дуже жарко.
Він щось буркнув у відповідь.
Це вже було занадто. Існувала межа того, що Олів могла зробити
для цих фальшивих стосунків – навіть за безкоштовне фраппучіно з
манго. Вона зітхнула.
— Це через стрижку?
Це привернуло його увагу. Адам подивився на неї, між його брів
пролягла глибока вертикальна лінія.
— Що?
— Настрій. Це через стрижку?
— Який настрій?
Олів широким жестом вказала на нього.
— Ось цей. У тебе поганий настрій.
— Я не в поганому настрої.
Вона пирхнула – хоча це, мабуть, не був правильний термін для
того, що вона щойно зробила. Це було занадто голосно й глузливо,
більше схоже на сміх.
— Що? – він нахмурився.
— Та ну…
— Що?
— Твій негатив я і тут відчуваю.
— Неправда, – сказав він обурено, що здалося їй навдивовижу
милим.
— Правда. Я побачила твоє обличчя і відразу зрозуміла.
— Нічого подібного.
— Так і було. Так і є. Але все гаразд, у тебе може бути поганий
настрій.
Настала їхня черга, тож вона зробила крок уперед і посміхнулася
касиру.
— Добрий ранок. Я буду гарбузовий латте зі спеціями. І ту датську
булочку з вершковим сиром. Так, ту, дякую. А, – вона вказала на
Адама великим пальцем,— він вип'є ромашкового чаю. Без цукру, –
весело додала вона. Вона одразу зробила кілька кроків убік,
сподіваючись уникнути пошкодження, якщо Адам вирішить кинути в
неї чашку Петрі. Вона була здивована, коли він спокійно передав свою
кредитну картку хлопцеві за прилавком. Справді, він був не таким
поганим, як про нього говорили.
— Я ненавиджу чай, – сказав він. — І ромашку.
Олів поглянула на нього.
— Яка прикрість.
— Ну ти й всезнайка.
Він дивився прямо перед собою, але вона була майже впевнена, що
він ось-ось усміхнеться. Про нього можна було багато чого говорити,
але не можна було сказати, що він не мав почуття гумору.
— Отже…. Це не через стрижку?
— Мм? Та ні. Це була дивна довжина. Заважала мені під час
пробіжки.
Ага, отже, він бігав. Як і Олів.
— Гаразд. Чудово. Бо виглядає непогано.
Виглядає добре. Справді добре. Ти, мабуть, був одним із
найкрасивіших чоловіків, з якими я коли-небудь спілкувалася минулого
тижня, але тепер ти виглядаєш ще краще. Не те, щоб я переживала
про це. Мені взагалі байдуже. Я рідко помічаю хлопців, і я не знаю,
чому я помічаю тебе, чи твоє волосся, чи твій одяг, чи те, який ти
високий і широкоплечий. Я справді не розумію. Мені завжди байдуже.
Зазвичай. Тьху.
— Я… – на секунду він здався схвильованим, його губи рухалися,
не видаючи жодного звуку, поки він шукав вірну відповідь. Тоді він
раптово сказав: — Я розмовляв із завідувачем кафедри сьогодні вранці.
Він досі відмовляється видавати мої кошти на дослідження.
— Ох, – вона схилила голову, — я думала, що вони не повинні
прийняти рішення до кінця вересня.
— Так і є. Це була неформальна зустріч, але тема піднялася. Він
сказав, що продовжує стежити за ситуацією.
— Розумію, – вона чекала, поки він продовжить. Коли стало
зрозуміло, що він не буде, вона запитала: — Стежити як?
— Незрозуміло, – він стискав щелепи.
— Мені шкода, – вона співчувала йому. Дійсно. Якщо й було щось,
чому вона могла співпереживати, то це були наукові дослідження, які
різко припинялися через брак ресурсів.
— Це означає, що ти не зможеш продовжувати дослідження?
— У мене є інші гранти.
— Так… проблема в тому, що ти не можеш почати новий проект?
— Я можу. Мені довелося зробити деякі зміни, але я маю
можливість дозволити собі розпочати нові напрямки досліджень.
— Га?
— Я розумію, – вона прочистила горло. — Так… дозволь
підсумувати. Схоже, Стенфорд заморозив твої кошти на основі чуток,
що, я погоджуюся, є кепським кроком. Але також здається, ніби зараз
ти можеш дозволити собі робити те, що планував, тож... це не кінець
світу?
Адам кинув на неї скривджений погляд, раптом виглядаючи ще
більш роздратованим.
О, хлопче.
— Не зрозумій неправильно, я розумію принцип справи, і я теж
злилась би. Але скільки у тебе ще грантів? Власне, не кажи. Я не
впевнена, що хочу знати.
Мабуть, у нього було п’ятнадцять. Він також мав посаду, і десятки
публікацій, і всі ці відзнаки були перераховані на його веб-сайті. Не
кажучи вже про те, що вона прочитала в його резюме, що він має один
патент. У Олів, з іншого боку, були дешеві підробні реагенти та старі
піпетки, які регулярно крали. Вона намагалася не зациклюватися на
тому, наскільки він попереду в кар’єрі, але не можливо було забути,
наскільки майстерним він був у тому, що робив. Дратівливо
майстерним.
— Я хочу сказати, що з цією проблемою можна справитись. І ми
над цим активно працюємо. Ми в цьому разом, показуючи людям, що
ти залишишся тут назавжди завдяки своїй чудовій дівчині.
Олів манірно вказала на себе, і його погляд послідував за її рукою.
Очевидно, він не був прихильником раціоналізації та роботи над
своїми емоціями.
— Або можеш продовжити біснуватись, і ми можемо піти до твоєї
лабораторії й кидати один в одного пробірки, наповнені токсичними
реагентами, доки біль від опіків третього ступеня не подолає твій
гімняний настрій? Звучить весело, правда?
Він відвів погляд і закотив очі, але по тому, як вигнулись його
щоки, вона зрозуміла, що він розважився. Швидше за все, проти його
волі.
— Ти така всезнайка.
— Можливо, але це не я бурчала у відповідь на запитання, як
пройшов тиждень.
— Я не бурчав. І ти замовила мені ромашковий чай.
Вона посміхнулась.
— Завжди будь ласка.
Кілька хвилин вони мовчали, поки Олів пережувала перший
шматочок своєї датської булочки. Проковтнувши, вона сказала:
— Мені шкода за твої кошти.
Він похитав головою.
— Вибач за настрій.
Ого.
— Нічого страшного. Ти відомий цим.
— Я?
— Так. Це свого роду твоя фішка.
— Невже?
— Ммм.
Його рот сіпнувся.
— Можливо, я хотів пощадити тебе.
Олів усміхнулася, бо насправді це було приємно почути. І він не
був хорошою людиною, але був дуже добрим до неї більшу частину
часу — якщо не завжди. Він майже посміхався у відповідь, дивлячись
на неї так, що вона не могла зрозуміти цього погляду, але через нього в
її голову приходили дивні думки, поки бариста не поставив їхні напої
на прилавок. Він раптом набув такого вигляду, наче от-от виблює.
— Адам? Ти в порядку?
Він витріщився на її чашку і відступив на крок.
— Запах цієї штуки.
Олів глибоко вдихнула. Рай.
— Ти ненавидиш гарбузовий лате зі спеціями?
Він зморщив ніс, відійшовши ще далі.
— Гидота.
— Як ти можеш його ненавидіти? Це ж найкраще, що створила
ваша країна за минуле століття.
— Будь ласка, відійди. Воно смердить.
— Агов. Якщо мені доведеться обирати між тобою та гарбузовим
латте зі спеціями, можливо, нам варто переглянути нашу домовленість.
Він подивився на її чашку так, наче в ній були радіоактивні
відходи.
— І справді варто.
Коли вони виходили з кав’ярні, він відчинив для неї двері,
намагаючись не підійти занадто близько до її напою. Надворі почало
моросити. Студенти поспішно збирали свої ноутбуки та зошити зі
столів у патіо, щоб піти до класу чи перейти до бібліотеки. Олів була
закохана в дощ, скільки себе пам’ятала. Вона глибоко вдихнула і
наповнила легені петрихором, зупинившись з Адамом під навісом. Він
зробив ковток ромашкового чаю, і це змусило її посміхнутися.
—Агов, – сказала вона, — у мене є ідея. Ти йдеш на осінній
біонауковий пікнік?
Він кивнув.
— Мушу. Я входжу в комітет із соціальних та мережевих питань
факультету біології.
Вона голосно розсміялася.
— Ти жартуєш.
— Ага.
— Ти справді підписався на це?
— Така робота. Я був змушений погодитись.
— Ах. Звучить. . . весело, - вона співчутливо поморщилася, майже
знову засміявшись з його нажаханого виразу обличчя. - Ну, я теж піду.
Професорка Аслан змушує нас усіх йти, каже, що це сприяє
зближенню між лаборантами. Ти своїх студентів теж змушуєш?
— Ні. У мене є інші, більш продуктивні способи зробити їх
нещасними.
Вона хихикнула. Він був смішний у свій дивний, темний спосіб.
— Б’юся об заклад, що так. Ну, ось моя ідея: ми повинні
потусуватись, поки будемо там. Перед головою кафедри – бо він
«стежить». Я тобі віями поблимаю; він побачить, що ми буквально за
крок від шлюбу. Потім швидко подзвонить куди треба, під’їде
вантажівка й вивантажить твої кошти на дослідження готівкою прямо
перед…
— Агов, друже!
До Адама підійшов білявий чоловік. Олів замовкла, коли Адам
повернувся, щоб посміхнутися до нього, і обмінявся рукостисканням –
близьким дружнім потиском. Вона кліпнула, думаючи, чи їй не
привиділось, і ковтнула лате.
— Я думав, ти спатимеш, – сказав Адам.
— Різниця в часі пошила мене в дурні. Я подумав, що міг би
прийти до кампусу і взятися за роботу. Також щось поїсти. У тебе
немає їжі, друже.
— На кухні є яблука.
— Я ж кажу. Немає.
Олів відступила, готова вибачитися, коли білявий чоловік звернув
на неї увагу. Він виглядав моторошно знайомим, хоча вона була
впевнена, що ніколи раніше його не зустрічала.
— А це хто? – з цікавістю запитав він. Його очі були пронизливо
блакитного кольору.
— Це Олів, – сказав Адам. Після її імені був момент, коли він,
мабуть, повинен був вказати, ким вона була. Він цього не зробив, і Олів
справді не могла звинувачувати його в тому, що він не хотів
розповідати про їхні фальшиві стосунки комусь, хто був для нього явно
хорошим другом. Вона просто продовжувала посміхатись й дозволила
Адаму продовжити.
— Олів, це мій партнер….
— Чувак, – чоловік вдав, що сердиться, представ мене як свого
друга.
Адам закотив очі, явно розважаючись.
— Олів, це мій друг і партнер. Доктор Том Бентон.
Розділ 5
ГІПОТЕЗА: Чим більше мені потрібно, щоб мій мозок був на
вершині під час цієї гри, тим більша ймовірність, що він заморозиться.
— Зачекай, – доктор Бентон схилив голову. Його усмішка все ще
була на місці, але його погляд став трохи гострішим, сфокусованість на
Олів менш поверхневою. — Ти часом не…
Олів завмерла.
Її розум не був спокійним чи впорядкованим — більше нагадував
спотворений безлад думок. І все ж, поки вона стояла перед Томом
Бентоном, всередині її голови нехарактерно затихло, і кілька міркувань
акуратно склалися на свої місця.
Найперше те, що їй комічно не щастить. Шанс, що людина, від
якої залежить завершення її любого дослідження виявиться знайомим
– ні, другом людини, від якої залежить, чи вона забезпечить свою любу
Ан щастям кохання були мізерно малими. І все ж. Знову ж таки,
особлива удача Олів не була новиною, тому вона перейшла до
наступного міркування.
Їй потрібно було зізнатися Тому Бентону, хто вона така. Вони
мали зустрітися о 15:00, і вдавати, що вона не впізнає його зараз,
означало б поцілунок смерті для її планів проникнути в його
лабораторію. Зрештою, вчені мали величезне его.
Останнє міркування: якби вона сформулювала усе правильно, вона,
ймовірно, могла б уникнути, щоб доктор Бентон почув про весь безлад
з фальшивими стосунками. Адам не згадував про це, що, ймовірно,
означало, що він і не планував. Олів просто потрібно було слідувати
його прикладу.
Так. Відмінний план. Олів просто потрібно було слідувати його
прикладу.
Олів усміхнулася, схилившись над своїм гарбузовим латте і
відповіла:
— Так, я Олів Сміт, я…
— Його дівчина, про яку я стільки чув?
Чорт. Чорт, чорт, чорт. Вона ковтнула.
— Ем-м, взагалі я…
— Чув від кого? – спитав Адам, нахмурившись.
Доктор Бентон знизав плечима:
— Від всіх.
— Всіх, – повторив Адам. Він зараз хмурився. — В Бостоні?
— Ага.
— Чому люди в Гарварді обговорюють мою дівчину?
— Тому що ти це ти.
— Тому що я це я? – Адам виглядав спантеличеним.
— Були і сльози. І трохи вирваного волосся. Декілька розбитих
сердець. Не переживай, вони оговтаються.
Адам закотив очі, і доктор Бентон звернув увагу на Олів. Він
посміхнувся їй, подаючи руку:
— Дуже приємно познайомитися з тобою. Я списав усе про
дівчину як чутки, але я радий, що ти. . . існуєш. Вибачте, я не
запам’ятав твого імені — у мене жахлива пам’ять на імена.
— Я – Олів, – вона потисла його руку. Він мав гарну хватку, не
дуже сильну й не надто м’яку.
— На якій кафедрі ви викладаєте, Олів?
О, дідько:
— Взагалі-то я не викладаю.
— Ой, перепрошую. Я не хотів робити припущення, — він
усміхнувся, вибачливо і сором’язливо. У ньому був легкий шарм. Він
був молодий, як на професора, але не таким молодим, як Адам. І він
був високий, хоч і не таким, як Адам. І він був красивий, хоча… так.
Не такий красивий, як Адам.
— То що ти тоді робиш? Ти науковий співробітник?
— Гм, я насправді…
— Вона студентка, – сказав Адам.
Очі доктора Бентона розширилися.
— Аспірантка, – уточнив Адам. У його тоні був натяк на
застереження, ніби він справді хотів, щоб доктор Бентон кинув цю
тему.
Звичайно, доктор Бентон не зробив цього.
— Твоя аспірантка?
Адам нахмурився.
— Ні, звісно, вона не моя…
Це був ідеальний момент, щоб відкритися:
— Насправді, докторе Бентоне, я працюю з докторкою Аслан, –
можливо, цю зустріч ще можна було врятувати. — Ви, мабуть, не
впізнаєте мого імені, але ми листувалися. Ми повинні були зустрітися
сьогодні. Я студентка, яка працює над біомаркерами раку підшлункової
залози. Та, яка просила прийти працювати до вашої лабораторії на рік.
Очі доктора Бентона розширилися ще більше, і він пробурмотів
щось схоже на «Якого біса?». Потім його обличчя розтягнулося в
широкій посмішці:
— Адаме, ти повний засранець. Ти мені навіть не сказав.
— Я не знав, – пробурмотів Адам. Його погляд був прикутий до
Олів.
— Як ти міг не знати, що твоя дівчина…
— Я не казала Адамові, бо не знала, що ви друзі, – Олів
перебила. А потім вона подумала, що, можливо, це не зовсім правдиво
звучить. Якби Олів дійсно була дівчиною Адама, він би розповів їй про
своїх друзів. Оскільки за шокуючого повороту сюжету виявилося, що
він мав принаймні одного. — Справа в тому, що я, ем-м… не складала
два плюс два докупи і не знала, що ти той Том, про якого він завжди
говорив. — Отак, краще… — вибачте, докторе, Бентоне, я не хотіла…
— Том, – він сказав з посмішкою на місці. Його шок, здається,
перейшов у приємне здивування. — Будь ласка, називай мене Томом.
Його очі на кілька секунд бігали між Адамом і Олів. Потім він сказав,
— Гей, а ви вільні? – він показав на кав’ярню. — Чому б нам зараз не
зайти всередину і не поговорити про ваш проект? Немає сенсу чекати
до обіду.
Вона зробила ковток свого латте, щоб заспокоїтися. Чи була вона
вільною? Технічно, так. Їй хотілося б добігти до краю
університетського містечка і кричати в порожнечу, поки сучасна
цивілізація не впаде, але це не було терміново. І вона хотіла здаватися
якомога зручною для доктора Бентона— Тома. Ті хто благають, і ті, хто
обирають і все таке.
— Я вільна.
— Чудово. Ти, Адаме?
— Олів завмерла. І Адам також, на секунду перед тим як вказати:
— Я не думаю, що мені варто бути присутнім, якщо ти
збираєшся провести їй співбесіду.
— О, ні, це не співбесіда. Просто неофіційна розмова, щоб
перевірити, чи моє дослідження і Олів співпадають. Ти ж хотів би
знати, якщо твоя дівчина переїжджає на рік до Бостона. Ходімо, — він
показав їм знак слідувати за ним, а потім увійшов всередину
«Старбаксу».
Олів і Адам обмінялися мовчазним поглядом, який якось
спромігся сказати багато. Він казав: «Що, в біса, нам робити?» і
«Звідки я можу знати?» і «Це буде дивно», і «Ні, це буде просто
погано». Тоді Адам зітхнув, надягнув покірний вираз обличчя й
попрямував усередину. Олів пішла за ним, шкодуючи про свої життєві
вибори.
— Аслан йде на пенсію, так? – запитав Том після того, як вони
знайшли усамітнений столик позаду. У Олів не залишалося іншого
вибору, як сісти навпроти нього і зліва від Адама. Як хороша
«дівчина», припускала вона. Її «хлопець» тим часом похмуро пив свій
ромашковий чай поруч з нею. «Мені слід сфотографувати це», —
подумала вона. Він став би чудовим вірусним мемом.
— Через декілька років, – підтвердила Олів. Вона любила свою
наукову керівницю, яка завжди підтримувала і заохочувала. З самого
початку вона давала Олів свободу розвивати свою власну
дослідницьку програму, що було практично нечувано для аспірантів.
Мати наставника, який не ліз була чудовою, коли мова йшла про
переслідування її інтересів, але…
— Якщо Аслан скоро йде на пенсію, то вона більше не подається
на гранти – зрозуміло, оскільки її не буде поруч достатньо довго, щоб
контролювати проект, що означає, що твоя лабораторія немає
достатньо коштів, — ідеально підсумував Том. — Добре, розкажи мені
про свій проект. Що у ньому крутого?
— Я… – вона через силу намагалася зібратися з думками. —
Отже, це… – ще одна пауза. Цього разу довша і до болю не зручніша.
— Ем-м…
— Це, власне, і була її проблема. Олів знала, що вона чудовий
науковець, що вона дисциплінована та має навички критичного
мислення, щоб добре працювати в лабораторії. На жаль, для
досягнення успіху в академії також потрібна була здатність
презентувати свою роботу, продавати її незнайомцям, представляти її
на публіці та . . . це не було тим, що їй подобалося чи вдавалося. Це
викликало у неї паніку і почуття, ніби її засуджують, немов
прикріплену до предметного скла, а її здатність виробляти
синтаксично зв’язані речення тікала з її мозку.
Як от прямо зараз. Олів почувалася так, ніби її щоки палахкотять, а
язик зв’язується і…
— Що це за запитання, — перебив Адам.
Коли вона глянула на нього, він дивився з-під лоба на Тома, який
лише знизав плечима.
— Що крутого у вашому проекті? – повторив Адам.
— Так. Крутого. Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Я не думаю, що знаю, і, можливо, Олів також.
Том зітхнув:
— Добре, що б ти запитав?
Адам повернувся до Олів. Його коліно торкнулося її ноги, тепло
й дивно заспокійливо крізь її джинси.
— На які питання спрямований ваш проект? Чому ви вважаєте, що
він важливий? Які прогалини в літературі він заповнює? Які техніки ви
використовуєте? Які виклики ви передбачаєте?
Том зітхнув:
— Так, звичайно. Візьми до уваги всі ці довгі, нудні питання,
Олів.
Вона глипнула на Адама і побачила, що він вивчає її зі спокійним і
підбадьорливим виразом обличчя. Те, як він побудував питання
допомогло їй зібратися з думками і усвідомлення того, що у неї були
відповіді на всі ці питання розвіяло її паніку. Він, певно, не навмисно
це зробив, але це їй дуже допомогло.
Олів згадала того хлопця з ванної кімнати, що було вже кілька
років тому:
— Я не знаю, чи ти достатньо хороша, – сказав він. — Важливо, чи
твої причини бути в академії достатньо хороші.
Він сказав, що причина Олів найкраща, тому вона зможе
впоратися з цим. Їй потрібно було впоратися з цим.
— Добре, – вона почала заново після глибокого вдиху, згадуючи
все, що вона репетирувала минулої ночі з Малкольмом. – Ось у чому
справа. Рак підшлункової залози дуже агресивний і смертельний. У
нього дуже погані прогнози, тільки одна людина з чотирьох
залишається живою через рік після поставлення діагнозу, – її голос, їй
здавалося, звучав менш задихано і більш впевнено. Добре. —
Проблема у тому, що його важко виявити, ми здатні його діагностувати
на дуже пізній стадії. На цьому етапі рак уже настільки поширився, що
більшість ліків не можуть протидіяти йому. Але якщо його
діагностувати раніше…
— Люди могли б отримати лікування швидше і мати більший
шанс вижити, – сказав Том, трохи нетерпляче киваючи. — Так, я добре
у цьому обізнаний. У нас вже є деякі інструменти для скринінгу.
Наприклад, зображування.
Вона не здивувалася, що він заговорив про це, оскільки
зображування це те, на чому спеціалізувалася Томова лабораторія.
— Так, але це дорого, забирає час і часто не корисне через
складне положення підшлункової залози. Але… – вона ще раз глибоко
вдихнула. — Гадаю, я знайшла набір біомаркерів. Не з біопсії тканин –
біомаркерів у крові. Неінвазивних і легких для отримання. Дешево. В
мишей вони виявляють рак підшлункової на першій стадії.
Вона зупинилася. Том і Адам витріщалися на неї. Том був, очевидно,
зацікавленим, а Адам виглядав… трохи дивно, якщо чесно. Враженим,
можливо? Ні, неможливо.
— Добре. Це звучить обіцяюче. Який наступний крок?
— Зібрати більше даних. Провести більше аналізів з кращим
обладнанням,щоб довести, що мій набір біомаркерів достатньо цінний
для клінічного тестування. Але для цього мені потрібна більша
лабораторія.
— Зрозуміло… – він кивнув зв задуманим виразом обличчя, а
потім відкинувся на спинку крісла. — Чому рак підшлункової?
— Це один з найбільш смертельних видів раку і ми знаємо про
нього дуже мало…
— Ні, – Том перебив. — Більшість студентів третього року
аспірантури занадто зайняті тим боротьбою за центрифугу, щоб
придумати власну лінію дослідження. Повинна бути причина, чому ти
така вмотивована. У когось із твоїх близьких був рак?
Олів проковтнула слину перед тим, як неохоче відповісти:
— Так.
— У кого?
— Томе, – сказав Адам із застереженням у голосі. Його коліно
досі торкалося її бедра. Досі тепле. І все ж, Олів відчувала, як у неї
холоне кров. Вона справді, справді не хотіла вимовляти цього. І все ж,
вона не могла ігнорувати запитання. Їй потрібна була допомога Тома.
— В моєї мами.
Добре. Це вже відомо. Вона це сказала і могла повернутися до того,
щоб не думати про це…
— Вона померла?
Удар серця. Олів завагалася, а потім мовчки кивнула, не дивлячись на
жодного з чоловіків за столом. Вона знала, що Том не намагався бути
злим – врешті-решт, людям просто цікаво. Але це не було чимось, що
Олів хотіла обговорювати. Вона ледве коли-небуть говорила про це,
навіть з Ан і Малкольмом, і вона обережно намагалася уникати цього
досвіду у своїх заявках на вступ до аспірантури, попри те, що всі
казали, щ це допоможе їй пройти.
Вона просто… Вона не могла. Вона просто не могла.
— Скільки років тобі було…
— Томе, – Адам перервав його різкішим тоном. Він відставив
свій чай з більшою силою, ніж було потрібно. — Перестань знущатися
з моєї дівчини.
— Це вже звучало більше як погроза, а не застереження.
— Добре. Так. Я нечутливий засранець, – Том вибачливо
усміхнувся.
Олів помітила, що він дивиться на її плече. Коли вона
прослідкувала за його поглядом, то зрозуміла, що Адам розмістив
свою руку на спинці її крісла. Він не торкався її, але було щось…
захисне у його позі. Здавалося, що він випромінює велетенську
кількість тепла, яка зовсім не була недоброзичливою. Це допомогло
розвіяти неприємне відчуття після розмови з Томом.
— Знову ж таки, як і твій хлопець, – Том підморгнув їй. —
Добре,Олів.Ось що скажу тобі, – Том нахилився вперед, поставивши
лікті на стіл. — Я прочитав твою роботу. І статтю, яку ти подала на
конференцію SBD. Ти все ще плануєш поїхати?
— Якщо її приймуть.
— Я впевнений, що так і буде. Це відмінна робота. Але звучить
так, ніби з часу подання у твій проект покращився і мені потрібно
знати більше про це. Якщо я вирішу, що ти можеш працювати у моїй
лабораторії наступного року, я повністю покрию твої витрати:
зарплата, постачання, обладнання, все що тобі потрібно. Але я повинен
знати, наскільки ти просунулася, щоб знати, чи ти вартуєш
інвестування.
Олів відчула, як її серце прискорюється. Це звучало обіцяюче.
Дуже обіцяюче.
— Давай так, я дам тобі два тижні, щоб написати звіт про все, що
ти робила до цього: протоколи, відкриття, випробування. Через два
тижні надішли мені звіт і я вирішу, базуючись на ньому. Це можливо?
Вона посміхнулася, захоплено киваючи:
— Так! – вона цілком могла б це зробити. Їй потрібно було б
витягти вступ з однієї зі своїх робіт, методи з її лабораторних
протоколів, попередні дані з того гранту, на який вона подала заявку і
не виграла. І їй доведеться повторити деякі зі своїх аналізів – просто
щоб переконатися, що звіт для Тома абсолютно бездоганний. Потрібно
зробити багато роботи за короткий час, але кому потрібен сон? Або
перерви на вбиральню?
— Чудово. За той час ми ще побачимося і зможемо більше
поспілкуватися. Ми з Адамом будемо разом на декілька тижнів,
оскільки працюємо над тим грантом, який щойно отримали. Ти
прийдеш завтра на мій виступ?
Олів і гадки не мала, що він виступатиме, не кажучи вже про те
коли чи де, але вона сказала:
— Звичайно! Не можу дочекатися! – з такою впевненістю, ніби
встановила на телефоні відлік до неї.
— І я житиму в Адама, тому побачимося у нього.
О ні.
— Ем… – вона ризикнула поглянути на Адама, якого неможливо
було прочитати. – Звичайно. Проте, ми, зазвичай, бачимося в мене, так
що…
— Розумію. Ти не схвалюєш його колекцію таксидермії, чи не
так? – Том стояв з усмішкою. — Перепрошую. Я візьму кави і негайно
повернуся.
У ту ж секунду, коли він пішов, Олів миттєво повернулася до
Адама.
Тепер, коли вони були наодинці, було близько десяти мільйонів
тем, які вони б мали обговорити, але єдине, про що вона могла думати
було:
— Ти справді колекціонуєш таксидермічних тварин?
Він кинув на неї уїдливий погляд і забрав руку з її плечей. Вона
раптом відчула холод. Покинутість.
— Вибач. Я поняття не мала, що він твій друг чи що ви разом
мали грант. Ви проводите такі різні дослідження, така можливість
навіть не спала мені на думку.
— Ти вже казала, що не віриш, що дослідники раку можуть
отримати вигоду від співпраці з розробниками обчислювальних
моделей.
— Ти… – вона помітила, як його рот сіпнувся і задумалася, коли
саме вони почали дражнити одне одного.
— Звідки ви двоє знаєте один одного?
— Він був постдоктором у моїй лабораторії, коли я був
аспірантом. Ми підтримували зв’язок і співпрацювали протягом
багатьох років.
Отже, він на чотири-п’ять років старший за Адама.
— Ти вчився в Гарварді, так?
Він кивнув, і їй спало на думку страшне:
— Що, якщо він відчуває, що зобов’язаний прийняти мене, тому
що я твоя фальшива дівчина?
— Не Том. Одного разу він звільнив свого двоюрідного брата за
те, що він зламав проточний цитометр. Він не зовсім чутливий.
Рибалка рибалку бачить здалеку, подумала вона.
— Слухай, мені шкода, що я змушую тебе брехати другові. Якщо
ти хочеш розказати йому, що це все фальшиве…
Адам похитав головою:
— Якби я це зробив, він би цього ніколи не забув.
Вона розсміялася.
— Так, я бачу це. І, чесно кажучи, це теж погано відіб’ється на
мені.
— Але, Олів, якщо ти все-таки вирішиш, що хочеш вступити до
Гарварду, мені потрібно, щоб ти тримала це в таємниці до кінця
вересня.
Вона охнула, розуміючи значення його слів.
— Звичайно. Якщо люди дізнаються, що я йду, завідувач кафедри
ніколи не повірить, що ти теж не підеш. Я навіть не подумала про це.
Обіцяю, що нікому не скажу! Ну, за винятком Малькольма й Ан, але
вони чудово вміють зберігати таємниці, вони ніколи б…
Його брови здійнялися. Олів здригнулася.
— Я змушу їх зберегти цю таємницю. Я обіцяю.
— Я ціную це.
Вона помітила, що Том повертався до столу, і нахилилася ближче
до Адама, щоб швидко прошепотіти:
— Ще одне. Промова, про яку він згадав, та, яку він виголошує
завтра?
— Та, котрої ти «не можеш дочекатися»?
Олів прикусила щоку зсередини.
— Так. Де і коли вона відбудеться?
Адам беззвучно розсміявся якраз тоді, коли том сідав за стіл:
— Не хвилюйся, я надішлю тобі деталі.
Розділ 6
ГІПОТЕЗА: У порівнянні з багатьма типами та моделями меблів,
коліна Адама Карлсена будуть у першій п'ятірці за перцентилями
комфорту, затишку та задоволення.
У той момент, коли Олів відчинила двері аудиторії, вони з Ан
переглянулися широко розплющеними очима і в унісон промовили:
— Чорт забирай.
За два роки навчання в Стенфорді вона відвідувала незліченну
кількість семінарів, тренінгів, лекцій і занять у цьому лекційному залі,
але ніколи не бачила, щоб кімната була настільки переповненою.
Може, Том роздавав безкоштовне пиво?
— Я думаю, ця промова обов’язкова для імунології та
фармакології, – сказала Ан. — І я чула, як принаймні п’ятеро людей у
коридорі сказали, що Бентон – «відома наукова штучка».
Вона критично оглядала трибуну, де Том спілкувався з
професоркою Мосс з кафедри імунології.
— Гадаю, він милий. Хоча й не такий милий, як Джеремі.
Олів усміхнулася. Повітря в кімнаті було гаряче й вологе, пахло
потом і надто великою кількістю людей.
— Ти не мусиш залишатися. Тут, ймовірно, існує небезпека
пожежі, і промова навіть віддалено не має відношення до твого
дослідження…
— Це крутіше, ніж займатись справжньою роботою.
Вона схопила Олів за зап’ястя, потягнувши її крізь натовп
випускників і докторантів, що товпилися біля входу та спускалися по
сходах збоку. Людей набилось, як шпротів у банку.
— І якщо цей хлопець збирається забрати тебе від мене до Бостона
на цілий рік, я хочу переконатися, що він на тебе заслуговує, – вона
підморгнула. — Вважай мою присутність еквівалентом батька, який
чистить рушницю на очах у хлопця своєї дочки перед випускним
балом.
— Ой, татку.
Присісти, звісно, було ніде, навіть на підлозі чи на сходах. Олів
помітила Адама на сидінні біля проходу за кілька метрів. Він
повернувся до своєї звичайної чорної сорочки й був глибоко занурений
у розмову з Холденом Родрігесом. Коли очі Адама зустрілися з очима
Олів, вона посміхнулася й помахала йому. З якоїсь ще невідомої
причини, яка, ймовірно, була пов’язана з тим, що у них була ця
величезна, смішна, малоймовірна таємниця, Адам тепер здавався їй
товаришем. Він не відмахнувся, але його погляд здавався м’якшим і
теплішим, а рот викривився в такому нахилі, у якому вона навчилася
розпізнавати його спосіб посміхатися.
— Я не можу повірити, що вони не перенесли виступ до однієї з
більших аудиторій. Місця не вистачає навіть для... О, ні. Ні-ні-ні.
Олів прослідкувала за поглядом Ан і побачила, що прибуло
щонайменше двадцять нових людей. Натовп одразу почав штовхати
Олів до передньої частини кімнати. Ан скрикнула, коли
першокурсниця з нейронаукової кафедри, яка важила приблизно в
чотири рази більше, ніж вона, наступила їй на носок.
— Це смішно.
— Знаю. Я не можу повірити, що більше людей…
Олів стегном вдарилась об щось — когось. Вона повернулася, щоб
вибачитися, і — це був Адам. Або плече Адама. Він усе ще спілкувався
з доктором Родрігесом, який мав незадоволений вираз обличчя й
бурмотів:
— Чому ми взагалі тут?
— Тому що він друг, – сказав Адам.
— Не мій друг.
Адам зітхнув і повернувшись, поглянув на Олів.
— Гм, вибач, – вона жестом вказала у бік входу. — Щойно
прийшла купа нових людей, а, очевидно, що простір в цій кімнаті
обмежений. Я думаю, це закон фізики чи щось таке.
— Все гаразд.
— Я б відступила, але...
На подіумі професорка Мосс взяла мікрофон і почала
представляти Тома.
— Ось, – сказав Адам Олів, змушуючи вставати зі стільця, — сідай
на моє місце.
— О, – це було дуже мило з його боку. Звісно не настільки мило,
як фальшиві стосунки, щоб врятувати її дупу, і не так мило, як
двадцять баксів на нездорову їжу для неї, але все одно дуже мило. Олів
не могла погодитися. Крім того, Адам був професором, а це означало,
що він був старшим і все таке. Тридцять з чимось. Він справді виглядав
підтягнутим, але, ймовірно, у нього було хворе коліно, і за кілька років
він матиме остеопороз.
— Дякую, але…
— Насправді, це жахлива ідея, – втрутилась Ан. Її очі металися
між Олів і Адамом. — Без образ, професоре Карлсен, але ви втричі
більші за Олів. Якщо ви встанете, кімната лопне.
Адам витріщився на Ан, наче не мав жодного уявлення, що його
щойно образили.
— Але, – продовжила вона, цього разу дивлячись на Олів, — було
б чудово, якби ти могла зробити мені послугу і сісти на коліна свого
хлопця, Ол. Щоб мені не довелося ставати на носочки.
Олів кліпнула. А потім знову кліпнула. А потім кліпнула ще раз.
Біля трибуни професор Мосс все ще представляла Тома:
— Отримав ступінь доктора філософії в університеті
Вандербільта, а потім перейшов на навчання в докторантуру в
Гарвардському університеті, де впровадив кілька методів у галузі
візуалізації, – але її голос звучав так, ніби він лунав здалеку-далеко.
Можливо, тому, що Олів не могла перестати думати про те, що
запропонувала Ан, а це було просто…
— Ан, я не думаю, що це гарна ідея, – пробурмотіла Олів під ніс,
уникаючи дивитись у бік Адама.
Ан кинула на неї погляд.
— Чому? Ти займаєш те місце, якого у нас немає, і цілком логічно,
що ти використаєш Карлсена як крісло. Я б могла, але він твій хлопець,
а не мій.
На мить Олів спробувала уявити, що зробив би Адам, якби Ан
вирішила сісти йому на коліна, і подумала, що це, ймовірно,
закінчилося б наявністю убитого та вбивці — вона не була впевнена,
хто з них ким буде. Картинка в уяві була настільки смішною, що вона
мало не захихикала вголос. А тоді Олів помітила, як Ан дивиться на неї
з очікуванням.
— Ан, я не можу.
— Чому?
— Тому. Це наукова промова.
— Пф. Пам’ятаєш минулого року, коли Джесс і Алекс цілувались
половину тієї лекції CRISPR?
— Як же забути, і це було дивно.
— Ні, не було. Крім того, Малкольм клянеться, що під час
семінару він бачив, як тому високому хлопцю з імунології дрочив…
— Ан.
— Суть у тому, що це нікого не хвилює, – вираз обличчя Ан
пом’якшився і перетворився на благальний. — І лікоть цієї дівчини
проколює мені праву легеню, а у мене залишилося близько тридцяти
секунд повітря. Будь ласка, Олів.
Олів повернулася до Адама. Як не дивно, він дивився на неї з тим
своїм беземоційним виразом обличчя, який Олів не могла зрозуміти. За
винятком того, що його щелепа рухалась, і вона подумала, що, може, це
кінець. Остання крапля. Той момент, коли він відмовиться від їхньої
домовленості. Тому що мільйони доларів на дослідницькі фонди не
варті того, щоб дівчина, яку він ледь знав, сиділа у нього на колінах у
найлюднішій кімнаті в історії людних кімнат.
«Це нормально?» – вона намагалася запитати його очима. Тому
що, можливо, це трохи забагато. Набагато більше, ніж привітатися
один з одним та разом випити кави.
Він коротко кивнув їй, а потім – Олів, або, принаймні, тіло Олів,
підійшла до Адама й обережно сіла йому на стегно, затиснувши коліна
між його розставленими ногами. Це відбувалося. Це вже сталося. Олів
була тут.
Сиділа.
На.
Адамові.
Таким. Ага, саме таким.
Таким було її життя зараз.
Вона хотіла прикінчити Ан за це. Повільно. Можливо, болюче. Її б
ув’язнили за вбивство кращої подруги, і вона була не проти.
—Вибач, – прошепотіла вона Адаму. Він був такий високий, що її
рот не діставав до його вуха. Вона відчувала його запах – деревний
запах шампуню, його мило для тіла та ще щось інше, темне, добре й
чисте. Усе це було знайомим, і через кілька секунд Олів зрозуміла, що
так було через той останній раз, коли вони були такими близькими.
Через Ту Ніч. Через поцілунок. — Мені дуже-дуже шкода.
Він відповів не відразу. Його підборіддя напружилося, і він
подивився в бік презентації. Професорки Мосс не було, Том говорив
про діагностику раку, і Олів впоралась би з цим в звичайний день, але
зараз їй просто потрібно було вийти. З виступу. З кімнати. З її власного
життя.
Тоді Адам трохи повернув до неї обличчя і сказав:
— Все гаразд.
Його голос звучав трохи напружено. Ніби нічого в цій ситуації не
було, насправді, гаразд.
— Мені шкода. Я не мала уявлення, що вона це запропонує, і я не
могла придумати, як...
— Ш-ш-ш, – його рука ковзнула, обвиваючи її талію, а долоня
лягла на стегно, що могло стати неприємним, але навпаки, заспокоїло
її. Його голос був тихим, коли він додав: — Все добре. Слова вібрували
у її вухах, насичені й теплі.
— Більше матеріалу для моєї скарги за статтею IX.
Бляха.
— Боже, мені так шкода…
— Олів.
Вона підняла очі, щоб зловити його погляд, і була вражена,
побачивши на його обличчі… не усмішку, але щось дуже подібне до
неї.
— Я жартую. Ти легесенька. Я не проти.
— Я…
— Ш-ш. Давай сконцентруємось на виступі. Том може задати тобі
питання опісля.
Це було просто… Серйозно, все це було повністю, неймовірно…
Зручно. Як виявилося, коліна Адама Карлсена були одним із
найзручніших місць на землі. Його тіло було тепле і міцне приємним і
заспокійливим чином, і, здавалося, він не заперечував, що Олів
наполовину прилягла на нього. Через деякий час вона зрозуміла, що
кімната справді була надто повна, щоб хтось звернув на них увагу, за
винятком швидкого погляду Холдена Родрігеса, який довго розглядав
Адама, а потім тепло посміхнувся Олів, перш ніж зосередитися на
промові. Вона перестала вдавати, що може тримати свій хребет у
вертикальному положенні більше п’яти хвилин, і просто дозволила
собі спертися на Адама. Він нічого не сказав, але трохи нахилився, щоб
допомогти їй зручніше всістися.
Десь на половині промови вона зрозуміла, що сповзала по стегну
Адама. Або, якщо чесно, це зрозумів Адам і підняв Олів, підтягнувши
її рішуче і швидко, що змусило її відчути, що вона справді нічого не
важить. Коли вона знову сиділа нормально, він не ворухнув рукою з
того місця, де вона була обвита навколо її талії. Промова йшла вже
тридцять п’ять хвилин і тривала століття, тож ніхто не міг
звинувачувати Олів, за те, що вона вмостилась на ньому ще зручніше.
Їй було добре. Насправді краще, ніж добре. Було прекрасно.
— Не засни, – прошепотів він. Вона відчула, як його губи
ворушили тоненьке волосся над її скронею. Олів повинна була
випрямитися, але не могла змусити себе.
— Не засну. Хоча на тобі так затишно.
Його пальці сильніше стиснули її, можливо, щоб розбудити,
можливо, щоб притиснути ближче. Вона була готова розтанути і почати
хропіти.
— Виглядаєш так, ніби от-от задрімаєш.
— Просто я прочитала усі статті Тома. І вже знаю, про що йде
мова.
— Аналогічно. Ми вказали все це у нашій пропозиції щодо гранту,
– він зітхнув, і вона відчула, як його тіло рухається під її. — Нудно.
— Можливо, тобі варто задати питання. Щоб оживити атмосферу.
Адам трохи повернувся до неї.
— Мені?
Вона нахилила голову, щоб говорити йому на вухо.
— Я впевнена, ти зможеш щось придумати. Просто підніми руку і
зроби капосне зауваження оцим своїм тоном. Поглянь на нього. Це
може перерости в розважальний мордобій.
— Яка ж ти всезнайка.
Олів, посміхаючись, озирнулася на презентація.
— Це дивно? Що доводиться брехати Томові про нас?
Адам, здавалося, задумався про це.
— Ні, – він вагався, — схоже, твої друзі купились, на те, що ми у
стосунках.
— Гадаю, що так. Я не зовсім переконлива аферистка, і іноді
переживаю, що Ан може щось запідозрити. Але днями я зустріла її та
Джеремі у залі для випускників.
Вони замовкли й мовчки дослухалися до останніх хвилин розмови.
Перед ними Олів бачила щонайменше двох професорів, які дрімають, і
кількох, які потайки працювали за своїми ноутбуками. Поруч із
Адамом останні півгодини доктор Родрігес грав на телефоні у Candy
Crush. Деякі люди пішли, і Ан знайшла вільне місце приблизно десять
хвилин тому. Так само було і з деякими студентами, які були поруч з
Олів, а це означало, що вона могла б технічно встати і залишити Адама
в спокої. Технічно. Технічно десь у передостанньому ряду був
порожній стілець. Технічно.
Замість цього вона знову піднесла губи до вуха Адама й
прошепотіла:
— Я маю сказати, що мені це непогано підходить. Вся ця затія з
фальшивими стосунками.
Більш ніж непогано. Краще, ніж вона будь-коли могла уявити.
Адам кліпнув один раз, а потім кивнув. Можливо, його рука трохи
напружилася навколо її талії. Можливо, це не так, і свідомість Олів з
нею жартувала. Зрештою, вже було досить пізно. Вона занадто давно
пила каву, і у напівсні її були думки нечіткі та розслаблені.
— Що з приводу тебе?
— Ммм? – Адам не дивився на неї.
— Тобі це підходить? – прозвучало трохи вбого. Олів сказала собі,
що це було лише через те, що їй довелося дуже понизити голос. —
Або, можливо, ти хочеш фальшиво розійтись раніше?
Він не відповідав десь з секунду. Тоді, коли професорка Мосс
взяла мікрофон, щоб подякувати Тому та запропонувати аудиторії
поставити запитання, вона почула, як він сказав:
— Ні. Я не хочу фальшиво розходитись.
Він справді добре пахнув. І він був кумедним тим дивним,
незворушним чином, але досить доброзичливим до неї, щоб вона могла
проігнорувати цю його рису. Крім того, він витратив невеликий статок
на цукор для неї. Справді, їй не було на що скаржитися.
Олів усілась зручніше і знову сконцентрувалась на трибуні.
Адам
Є короткий момент, лише кілька секунд після того, як губи Олів
вперше притиснулися до його власних, у який Адам думає думає
зізнатись їй.
Це лайнова ідея. Одна з його найгірших на сьогоднішній день,
навіть після того, як він справді перевершив самого себе за останній
місяць. Він був тим, хто запропонував цей фарс Олів, ніби щось хороше
може вийти з того, щоб прикинутися, що зустрічаєшся з єдиною
жінкою, на яку він дивився двічі за останнє десятиліття. І саме він
запропонував їй розділити кімнату з ним, хоча в Бостоні є близько
тридцяти людей, які могли б прийняти його на ніч.
Йому слід було звернутися до друзів з аспірантури. Джек зараз у
Пасадені, але Джордж все ще живе тут. Так само Анніка та Райлі. Том,
звичайно, хоча він, мабуть, запитав би, чому Адам не залишився з Олів,
і ще кілька разів про те, що він «під каблуком». Йому довелося б
виправдовуватися, видумувати якісь побрехеньки, що… дратує. Том
може дратувати. Люди дратують.
Але принаймні Адама не було б тут, рука Олів м’яко тримає його
обличчя, її губи незграбно торкаються його власних, нерішучі,
делікатні, трохи вовтузяться таким чином, що стає ясно — вона давно
цього не робила, і ….
Член Адама твердий, як камінь. Йому тридцять чотири роки. Він
повністю одягнений, майже не торкаючись жінки, яка повністю
одягнена, і все ж цей поцілунок, безсумнівно, є найглибшим еротичним
досвідом у його житті.
Це, мабуть, воно, те, що мучить його голову. Причина, чому він
думає розповісти їй усе. Але губи Олів прохолодні, її вологе волосся
лоскоче його обличчя, а її шкіра пахне солодко, їстівно, сяюче. Як душ,
який вона приймала за кілька метрів від нього, той, про який він суворо
наказав собі не думати. Йому це вдавалося, принаймні до тих пір, поки
він не зрозумів, що вона не зачинилася у ванній кімнаті. Саме тоді він
забув як дихати, лише дешева фанера та можливість між ними, і Олів
повірила, що він залишиться на місці.
Не те, щоб він колись робив щось інше. Але у Адама все ще гірше,
ніж він думав, якщо ідея про те, що ця дівчина довіряє йому
елементарну людську порядність, справляє на нього більше враження,
ніж повномасштабна порнографія.
«Ти закоханий у неї, чи не так?» — спитав Холден минулого
тижня, помітивши, що очі Адама постійно косяться на телефон, а не на
гру по телевізору. І Адам закотив очі, знову поглянув на екран і відповів:
«Я просто хочу, щоб вона була в безпеці. І щаслива. І мала те, що їй
потрібно». Холден нічого не сказав, лише кивнув і розуміюче
посміхнувся, і через це Адаму захотілось вдарити його вперше з часів
навчання в аспірантурі.
Отже, що, якби Адам взяв і зробив це? Що, якби він сказав Олів
правду?
Досить трагічний поворот долі, але ти, здається, не пам’ятаєш, що
ми вперше зустрілися багато років тому. Проблема, оскільки я занадто
добре пам’ятаю. Мені ніхто не подобається, абсолютно ніхто, але ти
мені сподобалася з самого початку. Ти мені подобалася, коли я тебе не
знав, а тепер, коли я тебе знаю, стало тільки гірше. Іноді, часто, завжди я
думаю про тебе перед тим, як заснути. Потім я мрію про тебе, і коли я
прокидаюся, моя голова все ще там, застрягла на чомусь смішному,
красивому, брудному, розумному, і все про тебе. Це триває деякий час,
довше, ніж ти думаєш, довше, ніж ти можеш собі уявити, і я мав би тобі
сказати, але у мене таке враження, ця впевненість, що ти за півсекунди
втечеш, і я повинен тобі дати достатньо причин залишитися. Чи можу я
щось для тебе зробити? Я відвезу тебе за продуктами та наповню твій
холодильник, коли ми повернемося додому. Куплю тобі новий велосипед
і кейс із пристойним реактивом і тим мулом, який ти п’єш. Уб’ю людей,
які змусили тебе плакати. Тобі щось потрібно? Тільки скажи. І воно
твоє. Якщо воно у мене є, воно твоє.
Немає жодного сценарію, за якого будь— що з цього не змусило б
її кричати. І після кількох останніх днів, тижнів, років все, що потрібно
Олів, — це трохи затишшя. Безпечний простір. Місце, куди можна
бігти, а не звідки. Тож Адам приймає рішення: він ще раз приховує
правду, а коли вона відступає, з ледь помітною посмішкою на її губах і
повним надії поглядом в її очах, він хитає головою.
— Олів, це... ні.
— Чому? – між її бровами пролягла зморшка. Яку Адам поставив
туди сам, тому що він поганий для неї.
— Ми тут не для цього.
Її ніздрі роздуваються.
— Це не означає, що…
— Ти засмучена. І п’яна.
Вона закочує очі, нетерпляче, і його руки сверблять, щоб
притягнути її ближче. Поцілуй її знову. Цілуй її всюди. Вона нахаба.
Невпинна, епатажна розумниця, і йому доводиться стискати кулак, щоб
не потягнутися до неї.
— Я випила два пива. Кілька годин тому, — роздратовано каже
вона, і Адам відчуває, як починає дратуватися сам. Він не в змозі
боротися з нею в цьому. Не тоді, коли він уже зайнятий боротьбою з
собою.
— Ти аспірантка, Олів, яка зараз залежить від мене щодо місця
проживання. І навіть якщо ні, моя влада над тобою може легко
перетворити це на примусову динаміку…
Вона сміється. Наче одна річ, яка лякає його до лайна і не дає йому
спати вночі — що вона постраждає від того, що вони роблять, що є
сигнали, які він не вловлює, що він шкодить їй або користується ци – це
не більше, ніж смішний жарт.
— Я не відчуваю примусу.
— Вона глузує, ніби ця можливість для неї смішна, можливо, це її
тон, можливо, її запах у його ніздрях, але Адам контролює себе.
— Ти закохана в іншого, – каже він їй сердито, жорстоко, ні про
що не шкодуючи.
І Олів перестає сміятися. Натомість вона здригається, ледь не
відсахується від нього, і Адам миттєво хоче вдарити себе кулаком і
забрати свої слова назад.
Чудова робота, мудак. Кинь це їй в обличчя. Нагадай, що хлопець,
який їй небайдужий, десь з її найближчою подругою. Наче це не те, що
ти точно знаєш, як це відчувати, хотіти когось, хто воліє бути з
кимось іншим. Наче це не те, з чим ти можеш пов’язати кожну
чортову хвилину, яку ти проводиш з нею.
— Олів.
Він щипає себе за перенісся, намагаючись заспокоїтися. Бути
грубим і запальним не повинно бути для нього чимось новим, але Олів
впливає на хімію його мозку, робить його м’яким, терплячим і настільки
задоволеним, наскільки хтось, як він, може сподіватися бути. Хитрий,
дикий звір, нарешті приборканий. Проблема в тому, що сьогодні ввечері
жоден із них не почувається добре. Олів втомлена і розгублена. Адам
теж втомлений, але також хоче її, спокушений і розбитий до кісток після
тижнів і тижнів бажання й відсутності. Більш ніж жалюгідний через цю
дівчину.
Йому потрібно бути кращим, тому що це не про нього. З самого
початку він пообіцяв собі, що його час з Олів завжди буде присвячений
їй, і тому йому потрібно спробувати щось радикальне для його природи:
дипломатію.
Він заплющує очі, робить глибокий вдих і думає про чутливий
спосіб сказати: «Ти думаєш, що хочеш, щоб я тебе трахнув, але це не
так». Проблема в тому, що я справді, справді хочу, і це робить цю
розмову ризикованою для нас. Тобі варто лягати спати. Відпочинь
трохи, а я намагатимусь забути ту твою чорну сукню. Або того разу,
коли ти висловила думку про те, що ми потрахаємось у моєму офісі.
Або коли ти годину ворушилася в мене на колінах, і все, про що я міг
думати, це те, що в справедливому світі, ідеальному світі, те, що ми
робимо, було б реальним, а ті нав’язливі, напівсформульовані, жахливі
фантазії в мене про те, що ти не будеш кричати, і…
— Адаме, я…
Йому потрібно завершити цю розмову, а потім піти на пробіжку на
десять миль. Він буде виснажений і не годний.
— Ось як ти зараз почуваєшся, – каже він, намагаючись звучати
розсудливо, хоча відчуває щось інше. Олів стискає губи, її ніздрі
роздуваються, і Адам зривається. — Через місяць, через тиждень,
завтра, я не хочу, щоб ти шкодувала… – він замовкає, щойно щось
помічає: може, вона не сердиться? Тому що те, як вона виглядає, є...
пораненою? Зрадженою? Швидко кліпає, наче знову збирається
заплакати.
Він закриває рота. Ні. Вона не буде так почуватися. Не через
нього.
— Олів…
— А що я хочу? – вона нахиляється вперед, очі сяють. Гаразд, вона
сердиться. Люто, красиво так. — А як щодо того, що я хочу цього?
Хоча, можливо, тобі байдуже, тому що ти цього не хочеш, чи не так?
Можливо, я для тебе просто не приваблива, і ти не хочеш…
Він справді до біса виснажений. Або його контроль був би
кращим, ніж це: затиснути палець навколо її зап’ястка та потягнути її
руку до свого члена. Вын стоїть, стоїть, він стоїть весь час, і якщо вона
хоче брехати собі, то так і буде, але не на його клятій зміні.
— Ти поняття не маєш, чого я хочу, – шипить він.
Крім того, що тепер вона повинна мати. Його щелепа рухається.
Він дивиться на її широко розплющені, вражені очі, притискає її ще
ближче, показує їй, чого саме він хоче, що вона робить, чим він
займається, як це було за останні три роки, і…
Лайно. Адам негайно відпускає її й дивиться вбік, але шкоди
завдано, і ось чому його не можна підпускати до неї. Якщо йому не
можна довіряти, що він не розповість про те, наскільки він закохався в
неї, йому потрібно тікати звідси. Він навіть піднімається, але
зупиняється, коли вона шепоче:
— Ну, добре.
Він дивиться вгору. Вираз обличчя Олів прояснився. Вона раптом
виглядає спокійнішою. Полегшено. Рішуче. Мовляв і в цьому немає
абсолютно ніякого сенсу що єдине, чого вона боїться, це не сам Адам, а
думка про те, що він її відштовхне.
Вона підходить близько. Ще ближче. Її запах відчувається в його
ніздрях, її стегна притискаються до його власних, і двадцять секунд
тому це було п’янким і жахливим, але швидко стає нестерпним. Яка
вона гарна — це його бентежить. Це постійний тиск, який не відпускає,
і Адам змушений міцно заплющити очі, щоб удавати, що вона
недоступна.
— Я попросив тебе залишитися зі мною не тому.
— Я знаю.
Зараз вона торкається його. З власної волі. Відкидаючи волосся з
чола. Її пальці прохолодні, м’які та вмілі, ті самі пальці, якими вона
займається наукою, і він хоче притулитися до неї.
— Я погодилася не через це.
«Тобі не подобається, коли до тебе торкаються, придурку», –
нагадує він собі. – «Ти ненавидиш це, насправді. Згадай, ким ти був
тоді, коли твоє життя не було монтажем тих моментів, коли ця дівчина
торкалася тебе, тому що була змушена?»
— Коли ми почали це робити, ти сказала, ніякого сексу, – зауважує
він, останній відчайдушній спробі зупинити це. Ніби він колись сказав
їй ні. Те, що він зробив би для неї. Те, що він зробив би з нею.
— Я також сказала, що це буде в кампусі. І ми просто ходили
вечеряти. Тому.
Вона знизує плечима. Тканина його сорочки йде хвилями на її
грудях, і добре.
Добре.
Він розглядає це. Він не може зупинитися.
— Я не…
Він потирає чоло. Не кажи цього. Це тебе зжере. Елементарне
самозбереження. Не роби цього. Але він знає, що якщо вона попросить,
він її трахне. Навіть просто для того, щоб відволіктися від того, що її
турбує. Сподіваюся, він зробить це досить добре, і завтра вона
поводитиметься так, ніби нічого не сталося.
Життя Адама вже ніколи не буде колишнім.
— У мене нічого немає, – каже він.
Вона довго дивиться на нього, нічого не розуміючи. Потім її щоки
червоніють.
— О, я… Це не має значення. Я приймаю протизаплідні засоби, –
вона кусає губу, і він відчуває це, як руку на власному тілі.
— Але ми також могли б робити… інші речі.
Інші речі.
Інші речі.
Ах, так. Інші речі.
Він дозволяє своїм очам блукати по ній якусь мить. Незважаючи
на те, що він був приголомшений її кучерями, її макіяжем і тією майже
надто короткою сукнею, вона ніколи не буде для нього такою милою, як
з витертим рожевим обличчям, розпатланим і диким волоссям. Її тіло
гнучке, витончене, сильне, і він сприймає безформну футболку, легке
піняття її грудей, вигин її стегон. Усе те, на що він не дозволяв собі
дивитися тижнями – роками. Це ніколи не мало значення: вони завжди
були поруч, застрягли в його мозку. Вигин її нижньої частини спини,
коли вона відчиняла двері семінару плечем. Лінія її горла, коли вона
пила з пляшки води. Витончена розтяжка і клаптик шкіри живота.
Він може придумати, що робити з нею. З кожною її частиною.
Стільки непристойних, красивих, вульгарних речей. Що занадто для
тебе, Олів? Що я можу попросити тебе зробити, скільки разів? Ти
повинна бути обережною. Встановити межі. Скажи мені чого ти хочеш.
— Потім.
Адам ковтає. Робить глибокий вдих. Каже собі розслабитися.
Може нічого не статися. Можливо, вона хоче трохи порозважатися.
Дуріти. Будь стриманим. Все добре.
— Мені потрібно знати, що потім ти не будеш ненавидіти мене за
це. Якщо ми повернемося назад і ти передумаєш…
— Я не буду. Я… – вона підходить ще ближче, — Я ніколи ні в
чому не була впевненішою. Крім, можливо, клітинної теорії.
Вона посміхається. Спочатку невпевнено, потім з надією, потім
яскраво, а потім вона нахиляється, щоб поцілувати його знову, і…
У нього ніколи не було шансів. Ніколи, і точно не цього разу, який
настільки відрізняється від усіх інших. Звичайно, вони вже цілувалися
раніше, і... це було приємно. Надто приємно, іноді, але також перервано.
Розчаровуючий. Незакінчений. Перформативний. Завжди початок
чогось, ніколи кінець. Однак цього разу… Цього разу нікого немає, і
після миті спротиву Адам дозволяє собі робити те, що хоче.
Він поглиблює поцілунок. Наближає Олів. Вдихає запах її, вже
знайомої, м’якої шкіри, цукру та фальшивих побачень по середах. Він
так довго хотів її, що це ніби щось уявне, прямо уві сні. Він міг почати з
того, що зжерти її. Ставши на коліна й уткнувшись обличчям у її
солодку промежину. Знявши верхній шар, запам’ятовуючи кожен її
дюйм на потім. Однак він не поспішає з нею, тому змушує себе
позбутися власної сорочки, щоб краще відчути її шкіру, а потім
залишається на місці, сідаючи на край ліжка, як велика незграбна
тварина, намагаючись грати чесно. Здається, що цього буде недостатньо,
не з огляду на те, як вона задихається щоразу, коли його язик торкається
її язика, не коли його долоня обхоплює її сідниці, але він може рухатися
повільніше. Він відчуває її соски, загострені й тверді на своїх грудях,
але йому буде нормально просто посмоктувати місце на її горлі. Він
може дозволити своїй руці ковзнути до м’якої нижньої частини її
грудей, але йому не потрібно їх бачити. І він може…
Олів щось каже. І мозок Адама надто приголомшений, щоб
розібрати мову.
— Що?
— Ти теж зробив це тієї ночі.
Вона посміхається. Він хоче думати лише про те, щоб змусити її
кінчити. Чи зможе він це зробити? Пройшло багато часу. Він хотів би
мати більше практики. Для неї.
— Я… що?
— Ти торкнувся мене. Тут.
Її рука накриває його крізь тканину, і він сприймає це як дозвіл.
Він повільно піднімає сорочку, даючи їй час заперечити, зупиняючись,
щойно у неї перехоплює подих, при перших ознаках вагання. Прямо під
її грудьми, від чого він мало не стогне від розпачу, але... ні. Терплячий.
Він може бути терплячим, поки їй не стане комфортно.
Він чекає, а тим часом притискається губами до її ребер. М'яко
кусає. Облизує. Вона солодка на смак, і він задається питанням, чи
дозволила б вона йому спуститися вниз. Здається, він просить занадто
багато, але можливо.
— Тут? – він каже. — Олів.Тут?
Нижня частина її грудей прямо там, і вона не відповідає йому,
просто хапається за нього, наче впаде, якщо цього не зробить, і добре.
Гаразд, так: він хоче втрахати її в матрац. Немає сенсу вдавати, що ні.
— Зверни увагу, серденько.
Нижня частина її грудей прямо там, тому він проводить язиком,
смокче її, і вона стогне.
— Тут?
Він не чує її відповіді. Він трохи розсіяний, тому що її сорочка
нарешті знімається, і…
Є частка секунди невпевненості, думає він. Коротка мить вагань,
коли він розуміє, що Олів збирається прикритися. Її спина майже
горбиться, Адам майже відчуває паніку між ними, і він готовий
покласти цьому край прямо зараз. Але потім її плечі розправилися, ніби
вона вирішила, що все— таки не проти показати йому своє тіло, і…
Добре.
Так.
Тож для нього це було довго. Роки, здогадався він. Не з
аспірантури, і навіть тоді він ніколи не … Близько десяти років Адам
вважав, що мав достатньо сексу в своєму житті, щоб з повною
впевненістю знати, що він більше не зацікавлений у цьому. . Для цього
немає справжньої причини, просто… ні. А потім — Олів. Він ледь не
розсміявся у своєму офісі, коли його попросили зберігати таємницю
щодо зустрічей з іншими жінками. У рептилійної, жадібної частини
його мозку, яка думає: чи є такі? Я думав, що це тільки ти.
— Ти це пам’ятаєш? – вона каже, і її груди. Її маленькі красиві
груди. Довге занурення в центр її живота. Її підтягнуті гладкі ноги. Він
хоче заховати її під себе, щоб зберігати. Місяцями.
— Пам’ятаю що? – питає він, відсутній, приголомшений. Його
власний голос звучить віддалено.
— Наш перший поцілунок.
— Я хочу залишити тебе у цьому готельному номері на тиждень, –
прошепотів він, тому що це правда. Чи може він доторкнутися до неї?
Він зупиниться, якщо вона йому скаже. Але. — На рік.
Він втрачає відчуття часу. Відсутні удари. Не втрачає контроль, але
стає сміливішим. Він тисне рукою на її спину, наближається до рота,
вигинає її, як підношення, і пропускає трохи того, що йде після, тому
що це так добре. Він не хоче бути грубим, але звуки, які видає Олів,
зачаровують, затамовані стогони та різкі вдихи.
Потім її м’язи напружуються. Це раптово, і він відчуває, що це
схоже на відро льоду над його головою. Він одразу відступає.
— Все нормально?
Вона думає про щось своє. Її вираз далекий, і як би не болів його
член, щось перемикається в його мозку. Він хоче лизати її груди, так, але
він хоче більше її заспокоїти.
Він кладе руку на її стегно, великим пальцем проводить вперед—
назад по стегновій кістці, намагаючись подивитися на її обличчя.
— Ти напружена. Ми не повинні…
— Я хочу, — здається, вона налякана. Трохи захищається.
Однозначно в її думках. — Я сказала, що хочу.
— Не має значення, що ти сказала. Ти завжди можеш передумати.
— Я не передумаю.
Вона вперта. Вона вперта, і це йому подобається в ній, як і будь—
яка інша бісова риса, але це... Він просто не хоче ризикувати, якщо вона
сумнівається. Тож він стискає свій член майже до болю і зупиняється.
Сповільнюється. Підтягує її до себе, спирається чолом на її грудину,
зрівнює своє дихання з її диханням, відчуває, як її руки утворюють
вільну петлю навколо його шиї, дозволяє собі відчути солодкий запах
між ними. Минає кілька хвилин, поки вона повільно пом’якшується,
розслабляючись на ньому. Спочатку поступливо, її ніс м’яко треться об
його волосся, потім неспокійно. Знову хочеться.
Холден і його дурні, вкрай ідіотські питання. Звичайно, Адам
закоханий в Олів, звичайно. І тому це теж приємно. Просто бути з нею.
Біля неї. Можливо, трохи боляче, але дуже приємно.
— Мені здається, я передумав, – каже він в її шкіру. Його пальці
проводять по гумці її трусиків бавовняних, у зелений горошок. Він
збирається вкрасти їх, коли вони закінчать. Він збирається побудувати
для них храм. Робити з ними невимовні речі.
— Я знаю, що я нічого не роблю, – каже Олів, у її голосі щось
хрипке, — але якщо ти скажеш мені, що тобі подобається, я зможу…
— Зрештою, моїм улюбленим кольором має бути зелений.
Вона вже мокра. Адам не може в це повірити, тому він притискає
великим пальцем її трусики, щоб переконатися. Але як тільки його
палець там, він не може допомогти собі. Він рухає кінчиком вгору—
вниз між її ногами, знову і знову. Він хоче запам'ятати цей момент.
Зберегти на потім. Заархівувати в свій ДНК.
— Ти... Ти хочеш, щоб я їх зняла?
Так. Але не. Ця нижня білизна, ймовірно, все, що між нею та Адамом,
який благає її дозволити йому трахнути її. Поки що краще.
— Ще ні.
Вона звивається, нетерпляче.
— Але якщо ми...
Він штовхає тканину вбік, тому що не може втриматися, і це
помилка. Вона виглядає готовою. Стиглою. Ідеальний фрукт. Він
задається питанням, чи означає це, що він міг би трахнути її зараз. Що
це може бути швидко, трохи брудно, і вона все одно буде добре. Вона б
це прийняла. Їй сподобається. Він сподівався зробити це добре. Може
бути. Якщо він пам'ятає як. Якщо він не вибухне через двадцять секунд.
Якщо він не здується прямо зараз, просто дивлячись на пальці, які
проводять по її блискучому лоні, кружляють навколо її клітора,
зникають між її пухкими складками, і вона волога, вона справді до біса
волога, волога так, що їй легко брехати і вдавати, що вона хоче саме
його, а не будь-кого, хто відверне її увагу від лайнового дня. Він
спостерігає, як вона вигинається, закриває очі, тихо стогне, видихає таке
очевидне задоволення. Адам гладить себе і знає це, що він кінчить,
просто дивлячись на неї.
— Ти така красива.
Він не пам’ятає, щоб коли-небудь казав це жінці навіщо наводити
очевидні факти, але разом із Олів ці слова вирвалися з нього.
— Чи можу я? – він хрипить об її соски, коли знаходить вхід, не
зовсім схожий на себе, і щойно його палець опиняється в ній, він..
— Чорт.
Вона щільно пружна, що змушує його член смикатися ще
сильніше. Його зір темніє до чорних плям. Кілька секунд він відчуває,
як у вухах барабанить серцебиття, як стегна пронизує задоволення. Він
забуває про все, що не є Олів, все, що не є тими місцями, де він
торкається її. Вона відчуває, що це найкраще, що з ним коли-небудь
траплялося, але навіть краще. А потім… Потім вона рухається.
Звиваючись, коли нанизуючись на палець, таким чином, що надає дуже
мало задоволення, і хвиля задоволення, яка ось-ось мала врізатися
прямо в нього, раптово відступає.
Адам завмирає.
— Агов. Тсс.
Це насправді не працює він у ній. Тож він намагається заспокоїти
її стегна, і коли це не допомагає, він знову торкається її клітора великим
пальцем, сподіваючись, що це допоможе їй пом’якшитися. Вона стогне,
тремтячими пальцями обіймає його руку. Її соски тверді маленькі
камінчики, і їй, здається, це подобається, здається, вона дихає швидше і
пітніє, і, можливо, хоче ще, але вона залишається такою ж напруженою.
— Все добре. Розслабся. Він намагається її розтягнути. Ввести
палець трохи глибше. Подивитися, як далеко він може піти. Вона мокра
всередині, справді мокра, і це не повинно бути так важко, він не думає.
Проблема в тому, що він не може її прочитати. Не послідовно.
Щоправда, у нього дуже мало нещодавнього досвіду, і ще менше ясності
розуму, оскільки Олів насаджується на його руку. Вона тихо стогне,
глибоко вдихає, але потім здригається, впивається нігтями в його
біцепси, і це досить швидко гальмує його, ідея, що вона може відчувати
будь-який біль.
— Це боляче? – намагається запитати він. Вона хитає головою, але
через секунду він бачить, як вона здригається. — Чому ти така
напружена, Олів? – запитує він, розсіяно дивлячись на свій палець
усередині неї. — Ти робила це раніше, правда?
Це дурне запитання, і він миттєво хоче вдарити себе за це.
Звичайно, вона робила це раніше подивіться на неї. Вона не така, як
Адам. Вона, мабуть, робить це…
— Гм, кілька разів. У коледжі.
Адам мовчить. Його розум порожніє, тоді розпливається. Тоді
грандіозність того, що відбувається, налітає на нього, як товарний потяг,
і він м’яко відривається, хитаючи головою.
Це… ні. Ні, це помилка. Вона явно не сприймає секс чимось
легковажним, а це означає, що вона заслуговує мати його з кимось…
кращим. Хтось інший. Хтось, хто не набагато старший за неї, хто ніколи
не відхиляв пропозицію своєї подруги про дисертацію, кому не потрібно
встановлювати будильник на ранок, щоб не забути припинити роботу й
піти спати. Хтось, хто не проводив останні кілька років, сумуючи по
аудиторіях, хтось, хто не уявляє її, коли він…
— Це не має значення, я можу це зрозуміти, я навчилася затискати
цільноклітинний пластир за пару годин, секс не може бути набагато
складнішим, – швидко каже вона. Ніби вона перебуває під враженням,
що його відлякує її недосвідченість. — І я впевнена що ти робиш це
весь час, тож можеш сказати мені, як…
— Ти б програла.
— Я...що?
— Ти б програла свою ставку.
Він зітхає. Його дурний, дебільний член ніколи не був таким
твердим. Тому що частина його любить це. Брехня, яку він міг
накрутити собі: що це щось для неї означає. Що він для неї щось
значить.
— Я не можу.
— Олів, я не можу.
— Звісно, можеш.
— Мені шкода.
Він хитає головою.
— Що? Ні, ні, я…
— Ти ж практично цнот…
— Ні!
— Олів.
— Ні.
— Але настільки близька до цього, що…
— Ні, це не так. Невинність не є безперервною змінною, вона
категорична. Двійкова. Номінальна. Дихотомічна. Порядкова,
потенційно. Я говорю про хі квадрат, можливо, кореляцію Спірмена,
логістичну регресію, логістичну модель і ту дурну сигмовидну функцію,
і….
Вона робить це кожного разу. Змушує його сміятися, ніби він
насправді не та похмура, позбавлена гумору людина, якою себе знає.
Щосереди вона змушує його забути, що він має бути антагоністичним і
неприступним, ненавидіти весь світ, і хоча це жахлива ідея, він знову
торкається її, посміхаючись їй у губи, а вона сміється в його рот, кажучи
їй між поцілунками: перестань бути розумницею, а потім, як тільки
вони знову стануть занадто близькими:
— Олів, якщо з будь-якої причини секс є чимось, що тебе не
влаштовує або чого ти не хочеш мати поза стосунками, тоді…
— Ні. Ні, нічого подібного. Я… – він відступає і терпляче
дивиться на неї. Бажаючи зрозуміти. — Не те, що я хочу не займатися
сексом. Я просто . . . не особливо хочу його мати. Є щось дивне в моєму
мозку і моєму тілі, і… я не знаю, що зі мною не так, але, здається, я не
можу відчувати потяг, як інші люди. Як нормальні люди. Я намагалася
просто. . . просто зробити це, покінчити з цим, і хлопець, з яким я це
зробила, був добрим, але правда в тому, що я просто нічого не
відчуваю... – Вона заплющила очі. Це було важко визнати. — Я не
відчуваю ніякого сексуального потягу, якщо не довіряю людині і не
подобаюся їй, чого чомусь ніколи не буває. Або майже ніколи. Цього
давно не було, але зараз ти мені дуже подобаєшся, і я справді тобі
довіряю, і вперше за мільйон років я хочу…
Адам хоче сказати їй, що в її мозку немає нічого дивного. Те, що
він забув про секс, було те, чого він мав хотіти роками до зустрічі з нею.
Що він точно знає, про що вона каже. Але це ризиковано визнавати
правду серед цієї брехні, тому він просто дивиться на неї, приймає її
слова і вперше за кілька тижнів задається питанням, чи, можливо, є
надія.
Раніше він собі не дозволяв. Він не любить брехати, навіть самому
собі, і думати, що це закінчиться чимось іншим, окрім різкого
завершення всього 29-го вересня, це небезпечна ілюзія. Але якщо Олів
довіряє йому. Якщо вона йому довіряє.
Можливо, не зараз. Не скоро. Вона закохана в іншого, і для цього
потрібен час. Але наступного року вони обоє будуть тут, у Бостоні, і,
можливо, якщо вона вже йому довіряє, Адам зможе переконати її
дозволити йому піклуватися про неї. Він не хоче нічого натомість. Їй не
потрібно закохуватися в нього, тому що він кохає її достатньо для них
обох. Але якщо вона йому довіряє…
— Я хочу це зробити, – каже вона йому. — З тобою. Я справді
хочу.
Адам відчуває, як його серце розширюється, наповнюється чимось
крихким і незнайомим.
— Я теж, Олів. Ти поняття не маєш.
— Тоді, будь ласка. Будь ласка, не кажи “ні”. Будь ласка?
Вона кусає його губу, його підборіддя, шкіру під вухом, аж поки
він глибоко вдихає, киває і розуміє, що якщо це станеться а це так, це,
до біса, він повинен бути кращим у цьому. Зробити їй зручно. Тож він
піднімає її й кладе на своє ліжко, усміхаючись її здивованому сміливому
крику.
— Добре? – запитує він, коли вона лежить на спині, пересувається
на неї, дивлячись на її легкий кивок і новий вид волосся, що
розпускається віялом, бліда шкіра, виступаючі стегна. Він хоче їх
лизати. Потім він хоче нагодувати її солодкою їжею, тримати її в теплі
та в безпеці, доки її ребра не перестануть так сильно стирчати. Шкіра її
живота він думатиме про це через багато років, повертатиметься до
спогадів про кожну м’яку веснянку. Він знімає з неї трусики, нарешті,
нарешті, і на ній шкарпетки, яскраві та щасливі, і... як і все, що вона
коли-небудь робила, він, очевидно, цим захоплений. Він дуже цим
захоплений.
— Адам?
Її голос повітряний, і він сприймає це як прохання поквапитися.
Широко розсунути її ноги своїми долонями на внутрішній частині
стегон і відчути її чудовий медовий аромат. Вона волога й липка під
його губами, гладка й м’яка, і йому здається, що він трохи втрачає
свідомість від цього. Від задоволення робити це з нею, досліджувати її
язиком. Він майже впевнений, що робив це раніше, і хоча він не
пам’ятає, коли чи з ким, він впевнений, що вона була зовсім не схожа на
Олів. Її сідниці ідеально вміщуються в його долоні, він може обхопити її
стегна своїми пальцями, і це вякомусь роді упивання владою, як він
може легко нахилити її, щоб лизати, і... Вона гнучка. Особливо в
порівнянні з грубою, незграбною горою Адама. Він дуже намагався
вдавати, що це не збуджує його настільки, наскільки воно збуджує,
але… ні. Неможливо брехати самому собі, коли він смокче її губи внизу,
а вона стогне в долоню. Це викликає в нього бажання стати ближчими,
ще більше дізнатися про неї і…
А потім вона каже йому зупинитися.
Щоб увійти в транс, у який він потрапив, потрібна мить, але коли
це відбувається, він затихає.
— Ти передумала?
— Ні. Але ми повинні робити… інші речі.
— Тобі це не подобається?
— Ну я ніколи…
Адам намагається уявити собі секс з Олів і не благати її дозволити
йому це зробити. Здається абсурдним. Неймовірно.
— Але це я підштовхнула тебе до цього, – додає вона, — тому ми
повинні робити те, що тобі подобається, а не те, що для мене…
Він нарешті вловлює зміст і хрипить глибоко в горлі. Він
заплющує очі, притискається чолом до її стегон і розмірковує над тим,
щоб рознести весь клятий готельний номер. Але це злякало б Олів і не
зробило б абсолютно нічого, щоб переконати її, що вона красива і її
можна трахнути, що він хоче поглинути її в себе й вилизати досуха, що
це більше для нього, ніж для неї. Тож він обирає щось інше: притискає
язиком її клітор, хапає її за звивисту талію, щоб заспокоїти її, змусити її
взяти його пальці та його язика всередину себе. Він тримає її широко
розкритою, спостерігає, як вона вигинається на матраці в красивому,
ідеальному уклінку. Він чує її тихі звуки й відчуває, як вона напружена,
хапається за його волосся й плечі з розчаруванням, нетерплячим
відчаєм, наче вона хоче кінчити, але боїться, що не зможе, і йому
подобається це відчуття, ілюзія, що це прірва, над якою вони разом
парять, нескінченна, прихована в просторі та часі. Дуга задоволення,
підвішена. Але потім вона кінчає солодким стогоном і повільними,
сильними скороченнями, і живіт Адама напружується, а його очі
бліднуть.
Він хотів би її трахнути, але він міг би кінчити лише з цього, і це
нормально. Він хоче подивитися на неї знову. Вона чутлива, корчиться,
сміється, маленька, підтягнута і тепла, красива, така красива, така
могутня, ідеальна і красива. Коли стає надто багато, коли вона тягне
його до себе, він притискає її до ліжка своїми ногами, руками та руками,
спостерігає, як вона смикається від останніх поштовхів насолоди,
відчуває, як її маленьке серце б’ється барабаном об його власне. У цей
момент у нього є все. Усе, що йому потрібно.
— Можна тебе трахнути? – питає він у її вуста.
Вона цілує його у відповідь. Підтягує ближче. Проводить по його
гарячій, спітнілій шкірі. Він не гідний, але все одно хоче її.
— Ммм?
— Я можу тебе трахнути? Будь ласка?
Вона киває й тягнеться до нього, але він не впевнений, що на це є
час. Він важкий у такий спосіб, який болючий і терміновий,
відрізняється від будь-коли раніше, і бездоганна, м’яка, туга промежина
Олів тут, готова до нього, і коли він починає ковзати всередину, його
існування звужується до голих деталей: тиск навколо його члена ,
натягнутий, світовизначний. Вражено широко розплющені очі Олів
напроти його власних; повітря між ними, тепле, важке.
— Ти такий великий, – задихається вона.
Він стогне в її шию. Можливо, він великий. Все ще.
— Ти зможеш прийняти його.
Нічого, нічого не існує, крім задоволення, що поколює біля основи
його хребта.
— Я можу, – погоджується вона. Адам має заплющити очі, інакше
зараз усе закінчиться. Він гойдається всередині неї, і це тортура.
Смачне, затоплююче катування. — А якщо це забагато?
Здається, це явна можливість. Він не може собі уявити, щоб
втиснутися в неї так, як йому потрібно, тому що вона маленька, а він ні.
— Тоді я трахну тебе ось так.
Вже йде на краще. Вона все ще міцно притиснута до нього, але він
рухається, трохи далі, і те, як вона пульсує навколо нього, чудово,
непристойно добре. Обоє дихають швидко, голосно. Вона не в
правильному місці, щоб він міг просуватися глибше, це проблема. Він
дозволяє своїй руці ковзати до її стегна і зсуває її, щоб відкрити її
більше. Ще трохи.
— Є щось, що мені варто…
— Тсссс. Замовкни хвилинку, щоб я вже не кінчив.
Вона починає ворушитися під ним. Ніби вона нетерпляче чекає,
щоб це продовжувалося, хоча він ось— ось раптово зірветься від
напруги, рухаючись повільно. Він хоче впитися в неї зубами. Прив'язати
її до нього. Тримати її під контролем. Він трохи відступає, і його тіло
ненавидить це і здається до біса дурним, але штовхатися назад це понад
усе.
— Можливо, ти повинен.
Він повинен що? Ах, так. Про нього говорять, про те, щоб він
кінчив.
— Мені слід?
Вона киває, і він хоче поцілувати її, вона теж хоче поцілувати його,
але вони не зовсім можуть це зробити, надто розсіяні, надто ошелешені,
і він випускає мовчазний сміх, думаючи про те, як вони двоє
намагаються це зробити. Вони обоє ледь усвідомлюють, що роблять,
але якимось чином створюють цей вражаючий, чудовий хаос.
— Всередині тебе?
Вона киває, ніби все, що він у неї попросить, вона йому дасть.
— Якщо хочеш.
Він хоче. Він багато думає про це — підлі, брудні фантазії про те,
щоб натворити на ній безлад, створити безлад у ній, залишити свій слід.
У нього їх багато. Трохи більше, ніж він повинен мати.
— Ти зводиш мене з розуму, – каже він їй у ключицю, і саме тоді
щось дається. Секунда гладкого тертя. Потім він опиняється так
глибоко, як тільки може, і все зупиняється.
Всесвіт перебудовується на щось краще.
На мить вони обоє нерухомі. Потім вони видихають різкі звуки в
тихій кімнаті. Олів піднімає руку, щоб провести пальцями по його
волоссю, і Адам мовчить. Безглуздий.
Це Ісус. О, Боже.
Вона посміхається йому, щаслива, повна надії, красива і каже:
— Агов.
Адам теж усміхається й думає: «Ось і все». Він думає, я тебе
кохаю. Він думає: «Можливо, одного разу ти навіть дозволиш мені
розповісти тобі».
І він каже:
— Агов.