У своїй поемі-посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим…»

Т.Г.Шевченко зображує три суспільних кола «земляків» - мертвих, живих і

ненароджених. Так, «мертві» - це минулі покоління української старшини і
гетьманства, які не змогли побудувати і зберегти власну державу. Їхнє життя
– даремно втрачений для України період, бо вона стала «великою руїною»,
колонією сильніших держав; «живі» - сучасне автору дворянство («діти
юродиві») – тобто люди байдужі, пасивні, такі, що не усвідомлюють своєї
місії, («недолюди») – пани-кріпосники, визискувачі власних співвітчизників.
Ліричний герой намагається пробудити сучасну еліту, щоб вона
переосмислила історію, збагнула помилки, прозріла й усвідомила своє
призначення в житті - служити своєму народові, відмовитися від його
визискування, звільнитися від національного гноблення, побудувати власну
незалежну державу; «ненароджені» - майбутні покоління, які мають право
судити своїх попередників за допущені ними фатальні прорахунки в
державотворенні, яке не сталося.

Т.Шевченко у творі зобразив моральний обов’язок свідомого освіченого

українця перед своїм народом, показав образ національної еліти, її політичні
та морально-етичні орієнтири, максимально відобразив духовність
громадянина України, як у позитивних, так і в негативних аспектах. Отже, за
його поезією можна скласти загальні уявлення про всі ментальні ознаки
нашої нації.

Саме про «живих», про інтелігенцію того часу Шевченко говорить у

своєму посланні найбільше. Він критикує, створює сатиричний образ
українських дворян. Вже на початку твору автор викриває поміщиків-
кріпосників, їхню жорстокість у поводженні з кріпаками. За пригноблення
народу, знущання з нього Тарас Григорович проклинає панів, називаючи їх
недолюдками. Він засуджував тих псевдо патріотів, які цуралися всього
вітчизняного і схилялися низько перед іноземними.

Незважаючи на це, образ автора неоднозначний: «автор» обертається до

читача обличчям то юродивого – печальника за людей, то пророка, то
апостола-проповідника, загалом – поета-громадянина, патріота, чиє серце
розтяла розколина, яка зруйнувала націю.

Ліричний герой звинувачує у байдужості до розвитку освіти і

національної свідомості свого народу. Він засуджує соціальні верхи за їх
глухість до проблем свого народу, навпаки, «гуманісти» за кордоном, удома
вони перетворюються на гнобителів свого народу. Їх справжня злодійська
сутність спонукає їх до злочинів проти співвітчизників. Саме за таких господ
використовує автор метафоричні фрази такі, як «людей запрягають у тяжкі
ярма», «орють лихо». Головні їх епітети – «недолюдки», «діти юродиві».

Ліричний герой сподівається все ж на краще, він закликає своїх владних

і заможних співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про освіту та
культуру свого народу.

Також послання містить в собі діалог між ліричним героєм і таким собі
освіченим паном. Тема цієї розмови – проблема самобутності історії,
традицій, культури українців, зорієнтованість на захід в області культури й
освіти. Тому і не має Україна своїх істориків, своїх учених і політиків, бо
історію і політику нашу пишуть іноземці («німець»). А іншим панам,
слов’янофілам, автор іронічно вказує на їх зрадництво національної
самобутності. Бо такі «просвітителі» здатні підкорятись російському цареві,
знехтувати своїм народом, його мовою.

П’ята частина твору звернена як раз до панських нащадків, які отримали

модну освіту. Це кульмінаційна частина, у якій Шевченко піднімає проблему
само ідентифікації українців. За більш як 100 років мало що змінилось у
свідомості освічених українців, так званої інтелектуальної еліти. Шевченко
вважає, що проблема починається з освіти:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

Проблемами освічених людей, на мою думку, є пихатість («а то залізете

на небо»), відмова від віри як справжньої цінності («нема ні пекла, ані раю.
Немає й Бога, тільки я!»), орієнтація на цінності, нав’язані авторитетами. За
часів Шевченка це німець, майже як зараз. Саме умовний німець «учитель
великий», з погляду поета, формує ідентифікацію української еліти, вирішує,
яке коріння «віднайде» українська еліта (слов’яни чи монголи). Українська
нація створила свою міфологічну ідеальну історію, начитавшись модної і
прогресивної літератури.

Отже, своїх учасників Шевченко звинувачує у брехливій демагогії,

фальшивому патріотизмі, самозакоханості, хизуванні європейською
освіченістю, чужою мудрістю, зневага до традицій власної батьківщини,
власної мови. Автор проводить тонку межу між повагою до минулого
України і його ідеалізації, між славою «дідів» і козацькою верхівкою, що,
чванячись, ходить в ярмі. А сатиричний портрет схильних до демагогії
українців, на мою думку, актуальний і сьогодні.