1. Система фонем української літературної мови.

Голосні та приголосні фонеми

сучасної української літературної мови, їх класифікація.

Загалом у фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32

приголосні фонеми. Кожна фонема становить собою єдність кількох артикуляційно-
акустичних ознак. В основі сучасного поділу на голосні та приголосні покладено
триєдиний критерій:

 функціональний (голосні звуки є основою складу, є складотворчими, а

приголосні в українській мові позбавлені такої функції)1;
 артикуляційний (при вимові голосних артикуляційний канал відкритий, а
під час вимови приголосних – спостерігається звуження ротової порожнини,
що призводить до утворення шумів. Для приголосних характерна
локалізована артикуляція, фокусоутворення. Голосні – рото відкривачі, а
приголосні – ротозакривачі);
 акустичний (для голосних і приголосних характерне різне джерело звуку:
голосове джерело, або музикальний тон, лежить в основі творення
голосних; голосове і шумове або тільки шумове – в основі творення
приголосних).

Голосні звуки – це звуки, в основі яких лежить музичний тон, утворюваний при
відкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої
модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. Під час вимови таких
звуків мовний канал максимально відкритий, рівномірно напружений, повітря не
натрапляє на перешкоди у надгортанних порожнинах. Найвиразніше голосні
звучать під наголосом, у наголошеній позиції голосна фонема виявляється в
основних своїх ознаках, тому така позиція для голосних вважається сильною.
Особливу роль у творенні якісних характеристик голосних виконують губи, язик,
м'яке піднебіння. При творенні голосних звуків язик може змінювати своє
положення в горизонтальному напрямку і у вертикальному напрямку.

Залежно від участі губ в артикуляції голосні фонеми поділяються

на огублені, або лабіалізовані (від лат. labium – губа),
і неогублені, або нелабіалізовані. До лабіалізованих належать /у/, /о/, до
нелабіалізованих – /і/, /и/, /е/, /а/.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу.
Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь
повітря натрапляє на перепону, створювану мовними органами.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1) за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу в їх творенні; 3) за
місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом
творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю
пом'якшення (палаталізації).

1.За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які

творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в
українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за

участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й

глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11
звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють
кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають
співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ –
/с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/, /г/ - /х/. Непарною глухою в
українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється
двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення:
г – глоткова, х – задньоязикова.

3. За місцем творення (або за активним мовним органом) приголосні

поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх
творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють
на такі загальні групи:

а) губні:

- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;

- губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/,
/ч/, /дж/;

За пасивним мовним органом:

 - піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик
змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з

альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є
лише /j/;

- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються

на

а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/,
/л'/, /ґ/, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/,
/ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

5. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/,

/дж/ і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.
6. За наявністю палатальності (пом'якшення) (лат. palatum – тверде
піднебіння В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/,
/ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі,
задньоязикові, глотковий.

2. Сучасні орфоепічні норми української мови. Вимова голосних, приголосних та

їхніх сполук

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм

літературної вимови вивчає орфоепія.
Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також
звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звукіу.

Особливості:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи

ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і
виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській
мові (конкурент, монополія); ненаголошений [е] вимовляється як [е и], а
ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах
після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими,

тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед
глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються
дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно
оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та
прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може
вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через
транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать
твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких
питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та
подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю,
бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

1. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб

[хл'іб], досвід [досв'ід], сторож: [сторож], мороз [мороз], об'їзд [обйізд], книжка
[книжка], рідко [р'ідко], могти [могти].

4. Задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [гир'а], геолог
[геиолог], ґанок [ґанок], килим [килим], хиткість [хитк'іс'т']. Пом'якшуються вони
тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іоск], хірург [х'ірург],
енергія [еинерг'ійа], кювет [к'увет], гюйс [г'уйс].

5. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м'яко, за винятком іншомовних слів:

кінець [к'інец'], хлопець [хлопеиц'], палець [палеиц'], продавець [продавец'], але:
палац [палац], шприц [шприц].

6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх
випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].
7. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш],
[дж]: [чеика'ти], [шо'стиj], [бджола'], [же'реиб], а в позиції перед [і] вони
напівпом'якшуються: [ж'і'нка], [ш'і'с'т'], [ч'і'л'ниj].
 8. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р],
[г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [ра'сно],
[рідки'j], [трох].
9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і
суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ідґ:а'чиети], туманний
[тума'н:иj].
10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у
таких групах приголосних:
а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен’і'ш:и], зшити [сши'ти] -
[ш:и'ти], привізши [приев’і'жши].
б) групи [ш] + [сь], [ж] + [сь], [ч] + [сь] змінюються на: [с’:], [з’сґ], [ц’сґ ]:
радишся [ра'диесґ:а], зважся [зва'з’сґа].
11. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і
місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові:
аспірантський [асп’іра'н’сґкий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с’цґі].
Окремо слід зупинитися на звукові [ґ]. В українській мові цей звук вимовляється у
невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це
слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґе-
лґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний,
джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.
Звукосполучення (-ждн-, -здн-, -стн-, -лнц-, -рдц-, -стл-, -сткл- тощо) значно
ускладнює вимову, тому такі нагромадження звуків зазнали спрощення
Наприклад: проїзд - проїзний (а не проїздний), потиск - по-тиснути (а не
потискнути), щастя - щасливий (а не щастливий), тиждень - тижневий (а не
тиждневий), сердечний - серце (а не сердце).
Однак у словах студентство, студентський, шістнадцять під час вимови т випадає,
а на письмі спрощення не відбувається.
А в словах пестливий, хвастливий, кістлявий, форпостний, контрастний,
компостний тощо т зберігається як під час вимови, так і на письмі.

3. Принципи українського правопису та їхня роль і місце в українській

орфографії. Проблеми нового правопису.

В українській орфографії визначають такі принципи правопису: фонетичний,

морфологічний, історичний (традиційний), смисловий (диференційний).
Фонетичний принцип правопису полягає в тому, що відповідно до нього точно
фіксується фонетичний склад мови. Слово або його частина за фонетичним
принципом пишеться так, як вимовляється в літературній мові. Основою для
письма за фонетичним принципом є правильна літературна вимова - написання за
цим принципом відповідають українській літературній вимові. На письмі
відповідними буквами позначають звук, склад чи слово, що реально
вимовляються.

В українській орфографії за фонетичним принципом позначаються:

-усі наголошені голосні звуки: па́рта, шко́ла, зу́стріч, пе́ра, ши́роко, лі́нія;

-ненаголошені звуки [а], [у], [і] та [о], крім того, що знаходиться в корені
українського слова перед складом з наголошеними [у], [і]: доро́га, магази́н,
буди́нок, підро́зділ, молоко́, ходи́ти;

[о] після шиплячих: жовтий, звечора, чотири;

[у] в словах парубок, мачуха, яблуня, яблуко, а також у дієслівному суфіксі -ува- та
прикметниковому суфіксі -уват-: будувати, купувати, руйнувати, жовтуватий;

-префікс с- перед кореневими [к], [п], [т], [ф], [х]: сказати, спитати, стиха,
сфотографувати, схилитися;

-групи приголосних звуків, що утворилися внаслідок спрощення: виїзний,

обласний, тижневий, брязнути, тріснути, щасливий, серце, сонце;

-групи приголосних [зтв], [цтв], [ств] в іменниках, утворених за допомогою

суфікса -ств- від слів з основою на приголосні звуки [г], [з], [ж], [к], [ч], [ц], [х],
[ш], [с]: убозтво (від убогий), ткацтво (від ткач), птаство (від птах),
товариство (від товариш);

-приголосні звуки [з'], [с'], [ц'] у прикметниках перед суфіксом -к- у

буквосполученнях -зьк-, -цьк-, -ськ-, що виникають в результаті творення
прикметників за допомогою суфікса -ськ- від слів, основа яких закінчується
звуками [г], [ж], [з], [з'], [к], [ч], [ц], [ц'], [х], [ш], [с], [с']: норвезький, паризький,
французький, чумацький, ткацький, молодецький, чеський,
товариський, черкаський;

Морфологічний - та сама значуща частина слова (корінь, префікс, суфікс,

закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання:
вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш;
[сниц'ц'а] —сниться, бо снить; [веиселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] —
книжці, бо книжка.

За морфологічним принципом в українській орфографії позначаються:

-ненаголошені голосні [е], [и] та [о].

-приголосні звуки, що змінюють своє звучання внаслідок асиміляції: кігті,

боротьба, не мажся, радуєшся, у діжці, хустинці, на гілці (як і в словах кіготь,
боротися, мажеться, діжечка, хустинка, гілка);

-приголосні звуки (найчастіше [т], [д]), що спрощуються у

вимові: журналістський, студентство, у поїздці;

-довгі звуки на межі значущих частин

слова: беззбройний, віддати, цінний, письменниця, піднісся.

Історичний, або традиційний, принцип правопису полягає в тому, що слова,

окремі частини їх чи окремі букви пишуться так, як вони писалися раніше, за
усталеною традицією, хоча таке написання не можна пояснити у сучасній
українській літературній мові дотриманням ні фонетичного, ні мор-фологічного
принципів.

За традицією в українському письмі вживаються букви:

я, ю, є, що позначають один або два

звуки: маля, синю, малюнок, моя, свою, твоє, маяк, м'ята, возз'єднати, в'юн, алья
нс, ательє, єдиний, юнак;

буква ї, що позначає два звуки: їхати, солов'їний, країна;

буква щ, яка позначає два звуки: щавель, дощовий, кущ;

м'який знак: сядь, дядько, синього;

буквосполучення ри, ли між буквами на позначення приголосних звуків у корені

українських слів: кривавий, тривога, глибокий, блищати;

е, и в словах на зразок келих, левада, кишеня;

подвоєні букви в іншомовних словах: Шиллер, Руссо, Голландія, Марокко, ванна,

вілла, мадонна, голландець.

Історичний принцип правопису зберігає спадщину минулого, але на певному

етапі розвитку мови, коли таких написань стає багато, він ускладнює засвоєння
правопису широкими масами, створює розрив між усною і писемною формами
літературної мови, не відповідає мовній практиці.
 Смисловий, або диференційний, принцип вимагає різного написання
однозвучних слів, що мають різне значення (омонімів). До таких написань
належать:

-вживання великої чи малої букви: Лев (ім'я), лев (назва тварини); Орел (місто,
прізвище), орел (птах); Захід (країни Західної Європи), захід (частина
світу); Береза Катерина, білокора береза;

-написання різних букв у корені однозвучних слів: греби і гриби;

кленок (від клен) і клинок (від клин);

- написання слів разом чи окремо: стомився, зате все зробив і відповідаю за

те доручення; повернулися вдень і в день народження; світить сонце і сон це чи
дійсність;

- написання окремо або через дефіс: працювати по-новому і по новому шляху;

зроблено по-моєму і по моєму обличчю і т. д..

В українському правописі переважають написання, що відповідають фонетичному

й морфологічному принципам, тому його називають фонетико-морфологічним.

Проблема нового правопису.

Метою будь-якого правопису є спрощення загальних норм. Тобто чим

універсальніше правило, чим менше з нього винятків, то краще нам як носіям
мови — легше його вивчити, застосовувати на практиці тощо. У деяких моментах
він робить правила універсальними — наприклад, написання в словах грецького
походження «т», а не «ф». Тобто не «анафема», «кафедра», «Афіни», а «анатема»,
«катедра», «Атени». Хоча ці норми пропонується використовувати як паралельні
[з уже наявними], але це нормально — це і є універсальність.

За старим правописом слово «траєкторія» писалося через літеру «є», але інші
слова аналогічного типу, як-от «проект», «проектор», писалися через літеру «е».
Зараз це все уніфікувалося, тепер «траєкторія», «проєктор» тощо.

За новим правописом, для передачі звуку g потрібно використовувати літеру «г».

Але його можна передавати й літерою «ґ», якщо мова йде про давно запозичені
слова (як «ґатунок»). При цьому літеру h потрібно передавати літерою «г», але в
окремих словах, запозичених з європейських та деяких східних мов, його
передають буквою «х» (наприклад, «хокей»).
В українській мові традиційно багато проблем з іноземними назвами, тому що в
1930-х її активно уподоблювали до російських норм, ігноруючи вимоги
української мови. Усі дуже сподівалися, що новий правопис це вирішить, але він
вирішив сказати людям: «Пишіть, як вам зручніше і як ви хочете».
 Що ще змінює новий правопис?
1. Фемінітиви
Утворення жіночих форм іменників, які раніше існували в чоловічому роді, тепер
правило, а не просто забаганки феміністок. Нові слова утворюють за допомогою
суфіксів -к, -иц(я), -ин(я) та -ес.
2. Вживання літери «и» на та в кінці слова при відмінюванні та на початку
слова, вигуків
У проекті нового правопису надається перевага літері «і», однак перед
приголосними «н» та «р» можливі два варіанти написан: ірод-ирод, Кім Чен
Ин. «И» на початку слова вживаємо у деяких власних назвах і словах тюркського
походження: Ич-оба́, Кім Чен Ин. У художніх текстах допускатиметься
заміна і на и в кінці слів під час відмінювання. Більше не помилка, казати як
століття тому «нема совісти» або «забагато мужности».И вживатимуть на
початку деяких вигуків і часток: ич який хитрий, слова икати , икання та похідних
від цих слів.
5. Йотування повертається
Звук [j] у сполученні з голосними буде передаватись тільки
буквами «є», «ї», «ю», «я». Поєкт, фоє.
7. Ніяких апострофів і тире для «пів»
Числівник «пів» зі значенням «половина» з іменником у формі родового відмінка
однини пишеться тільки окремо. Пів України, пів яблука, пів години.
8. Менше дефісів
Новий правопис пропонує слова з першими іноземними частками писати разом.
Зараз частина з них пишеться разом, а частина через дефіс. Попмузика,
вебсторінка, екснардеп.
14. Назви українських свят
У назвах історичних подій, епох, календарних періодів і свят з великої букви
пишемо перше (або єдине) слово і власні назви з великої букви. У назвах
українських свят всі слова пишемо з великої літери . День Незалежності
України…

Деякі розділилися на два табори: новий правопис - той же старий правопис тільки
із фльором нового, занадто демократичний, який каже «пишіть як вам зручніше» і
ті хто чекав повернення правопису до 30х років не отримав його. Інші кажуть що
правопис суперечить сам собі, бо на кожне нове правило тепер є спрощення а ще
десять винятків.

4. Лексика сучасної української мови з погляду її походження.

Найбільша частина її, близько 90%, належить до так званої корінної української
лексики, яка включає всі слова, що ведуть свій початок від індоєвропейської мовної
спільності, слова, що виникли в спільно-словʼянській мові та слова давньоруського
походження, а також весь лексичний фонд, створений на українському грунті. Решту
лексичного складу сучасної української мови становлять запозичення з
індоєвропейських, у тому числі й словʼянських, та неіндо-європейських мов; іншомовні
лексичні елементи засвоювались украЇнською мовою протягом усього її історичного
розвитку.

В індоєвропейському лексичному фонді, успадкованому українською мовою:

1.Назви спорідненості та свояцтва: як мати, син, сестра, брат, дівер та ін.

2. Назви органів і частин тіла людини й тварини, а також деяких їх функцій:

око, брова, вухо, уста, ніс, зуб, серце, череп, член, ясна, язик, груди, вимʼя, утроба,
кров, лікоть, істи, пити, доїти, ссати та ін.

3. Назви тварин і деяких їх продуктів: звір, вівця, тур, свиня, олень, вовк.

4. Назви рослин і їх частин: дерево, дуб, жолудь, береза, верба, ясен, осика,
черемха, кора, солома, зерно, сімʼя, мох, полова, сук, клен та ін.

5. Назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, небо, день, ніч, вечір, весна,
зима, вогонь, вода, дим, град, роса, сніг тощо.

6. Назви житла, господарських знарядь і предметів харчуванн: дім, двері, віз,

колесо, вісь, жорна, мʼясо, мед, молоко, юшка, сіль тощо.

7. Назви дій, робіт, процесів: іти, текти, везти, пхати, стояти, сидіти, лежати,
пекти, тесати, орати, їсти, лизати, пити, діал. видіти, відати, знати, жити, вмерти,
дати, мірити та ін.

Великий шар словникового складу української мови становить

східнословʼянська, або давньоруська, лексика, тобто слова, які виникли на
основі прасловʼянського лексичного матеріалу в період виділення
східнословʼянських діалектів із словʼянської мовної єдності й утворення
давньоруської мови, спільної для всіх східних словʼян.

Виникнення східнословʼянської лексики повʼязане з розвитком суспільного й

економічного життя східних словʼян.

Так, від прасловʼянської мови через давньоруську успадкувала українська мова

такі кельтизми:як брага, лютий, тин, ліки, лікар.
Найбільша кількість лексичних запозичень у прасловʼянську мову припадає на
германське мовне джерело, і це природно, бо словʼяни контактувались із
германськими народами протягом тривалого періоду свого розвитку.

Найбільше тоді поповнилася мова словами із сфери: рослинництва, тваринництва,

будівництва, предметів побуту, абстрактних понять.

За своїм обсягом та семантико-стилістичною структурою власне українська

лексика є кількісно найбільшим і найрізноманітнішим шаром корінної української
лексики. До її складу належать слова різного походження й неоднакової давності,
що закріпилися тільки в українській мові в період її формування та розвитку й
виражають специфіку української мови, тобто саме те, чим вона відрізняться на
лексичному рівні від інших східнословʼянських мов. Власне українські слова
позначають в основному предмети та явища природи, життя й побут народу, його
виробничу діяльність тощо, напр.: гай, смуга, гайворон, жовтень, дружина,
галушка, козацтво, відродження, виробляти, весняний, мрія, огрядний, ли-нути,
височінь, діяти, хист, щоденник, трембіта, гопак, закид, хурделиця, сіяч,
розкішний, рушійний та ін.

Специфічність власне української лексики зумовлюється перш за все її

словотворчими засобами. Особливо характерні для української лексики суфікси:

-ин(а) - (долина, рівнина, рос. до-лина, равнина), одиничності (горошина,

лозина, рос. горошина, хворостина), назв продуктів харчування за найменуванням

тварин (баранина, яловичина, рос. баранина, говядина), в українській мові
виражає ще часові поняття (хвилина, година), масу й матеріал (сировика,
тканина), у формі множини -ини -- абстрактні поняття (відвідини, роковини), у
складному суфіксі -анина (-янина) - хаотичну дію (біганина, стрілянина), у складі
суфікса -щина, - ччина - певні адміністративно-територіальні одиниці, історичні
часи, події (Київщина, Полтавщина, козаччина, Коліївщина).

-ник,ець, ниця – візник, мрійниця, мандрівник, чужинеця, митець.

- тель, суфікс для фемінітивів – вчителька, лікарка, вихователька.

- ун, уха – брехун, реготун, цокотуха.

Значний прошарок власне української лексики становлять також слова, утворені

на грунті іншомовних запозичень. Такі слова можуть складатися в іншомовного
кореня та одного й більше українських афіксів.
а) та що увійшли напрямц з іних мов

б) ті що увійшли через посередництво інших мов

Своєрідним видом запозичень є калька.

На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Зявилися після

прийняття християнства на русі через церковну літ-ру.
Вони мають:
а) звукосполучення ра, ла, ре, ле : врата, глава, брег, град; б) початкове
звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель,
братство; г) префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, премудрий; д) суфікси -ущ, -
ащ, -ящ: трудящий, грядущий. е)компоненти –благо, -зло, добро, -град.

Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони

створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать,
властолюбець.

Грецизми: увійшли ще до християнства через торгово-економ. зв’язки з

грецією та її колоніями на узбережжі Чорного моря. Після христ. увійшли слова і
церковної візантійської літ-ри: релігійні поняття, імена (ангел, апосто, Євангеліє,
Андрій, Олександр, Микола, Олена).

Грецизми новішого походження засвоювалися українською мовою у зв'язку з

запровадженням у наших школах грецької мови як одного з основних предметів
навчання. У цей період запозичалися головним чином терміни науки, культури,
ми-стецтва: граматика, лексикон, логіка, історія, математика;

лексика на позначення нових суспільно-політичних відносин (автономія,

аристократія, анархізм, антагонізм, гегемо-нія, економія, олігархія, політика,
утопія, хартія й т. ін.),

терміни з медицини, біології (анемія, атеросклероз, бактерія, біологія, гормони,

діабет, мікроб), хімії (азот, барій, бром, гелій, калій, каталіз, йод), астрономії та
географії (арктика, астероїд, галактика, клімат, гідросфера, паралель, полюс)

Оскільки ці та інші слова вживаються в переважній більшості мов світу, їх ще

називають інтернаціональними словами, або інтернаціоналізмами.

Деякі грецькі корені, зокрема авто-, агро-, ізо-, -філ, -фоб, поєднуючись із
коренями інших мов, у тому числі й української, теж утворюють нові слова:
автомобіль, агротехніка, русофоб,.
До грецьких афіксів належать префікси анти-, архі-, суфікс -іт(-ит):
антибіотики, антитіла, архієпископ, архіпастир, архіреакційний, архізлодій,
архімандрит.

Для слів, запозичених із старогрецької мови, властиві деякі фонетичні та

словотворчі ознаки, зокрема:

a) голосні [a], [el на початку слів: алфавіт, апостол, архів; економіка, ера, епос,
естетика;

6) приголосний фІ на початку слова: філологія, фізика, фаланга,

в) звукосполучення кс, пс, ск: лексика, токсичний; псевдонім, психологія;

г) префікси ан-ана-ев: анафема, анабіоз, евтаназія, евкаліпт, анабіоз, анестезія,

евкаліпт, антисептика, евфонія;

СЛОВА ЛАТИНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Основна маса латинізмів була запозичена українською мовою пізніше, коли

латинську мову запроваджено в школах України, а також у звʼязку з захопленням
українських земель Польщею, у якій до XVII ст. літературною мовою була мова
латинська.

За значенням серед латинізмів можна виділити такі групи слів:

Суспільно-політична лексика: агітація, агресія, адміністра-ція, активіст, анексія,

алібі, демонстрація, делегат, декрет, губер-натор, диктатура, дирекція, імператор,
імперія, інспектор, ін-струкція, клас, комунізм, конгрес, оратор, пролетаріат,
респуб-ліка, секретар, соціалізм, статут.

Юридична термінологія: адвокат, алібі, апеляція, нотаріус, прокурор, цивільний,

юрист, юстиція.

Медична, біологічна та фізіологічна термінологія: акомода-ція, амбулаторія,

ампутація, ангіна, аспірин, бацила, вегетація, імунітет, інʼєкція, інстинкт, інфаркт,
компрес, рецепт, туберкульоз.

Технічна термінологія: авіамотор, агрегат, адаптер, антена, апаратура, генератор,

індуктор, колектор, комутатор, конденсатор, турбіна.

Математична, фізична та хімічна термінологія: аберація, абсорбція, абсциса,

бензол, біном, вектор, деформація, дифузія, індукція, інерція, інтеграл, калорія,
коефіцієнт, косинус, лінія, формула.
Мовознавча термінологія: абревіатура, адвербіалізація, аси-міляція, афікс,
африката, дисиміляція, дериват, інфінітив, компа-ративістика, лінгвіст, літера,
номінатив, палаталізація, пре-фікс, суфікс, флексія.

Шкільна лексика: абітурієнт, атестат, аудиторія, декан, інститут, екзамен,

конспект, лектор, лекція, ректор, студент, університет, факультет.

Власні імена: Віталій, Юлія, Віктор.

Префіксів та суфіксів: віце-, де-, контр-, -ація, -ист (-іст), -изм (-ізм), -екс, -тор та
інші: віцепрезидент, девальвація, контрнаступ, контррозвідка, стигматизація,
Шовінізм, новатор.

Латинські слова та морфеми широко використовуються для творення нових

термінів у різних ділянках науки, техніки, політики, культури й мистецтва.
Нерідко при творенні слів такого типу поєднуються латинські та грецькі
морфеми: автомобіль (грецьк. autos «сам» і лат. mobilis «рухомиі»),
антисанітарний (грецьк. anty «проти» й лат. sanitas «здоровʼя»), вірусологія (лат.
virus «яд» і грецьк. logos «поняття, вчення»).

Фонетичні та словотворчі ознаки:

приголосний (ц перед [el, Іи): целюлоза, цензура, центр, церемонія; цивілізація,

цирк, циркуляція, цитата;

-ус: вірус, казус, примус, радіус.

ТЮРКІЗМИ В ЛЕКСИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Запозичення з тюркських мов в українську відбувалися переважно усним шляхом

через торгово-економінчні відносини і тому вони настільки освоені народною
мовою, що здебільшого не сприймаються тепер як чужомовний елемент, напр.:
аркан, аршин, базар, байрак, батіг, гарбуз, кавун, карий, кулак, табір, товар, чайка,
шатро та ін.

назви речей домашного вжитку, побутового оточення тощо: батіг, диван,

казан, капкан, капшук, кочерга, сургуч, таз, тапчан, торба, чавун, чарка, чубук;

назви військових зʼєднань, чинів, примітивних видів зброї: аркан, кайдани,

каторга, кинджал, орда, осавул, отаман, сагайдак.
назви представників соціальних груп: султан, хан, чабан, бей, бурлак, чумак,
козак.

назви тварин, риб, птахів, комах: баран, байбак, беркут, кабан, чайка, табун;

Афікси -ак, -як (козак, маяк, судак), -ан (качан, отаман, тапчан), -лик (балик,
шашлик, ярлик), -ук (борсук, гайдук, каблук), -ун (кавун, табун),

СЛОВА ДАВНЬОГЕРМАНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Східні словʼяни вступали в різні контакти з германо-норманськими племенами ще

до утворення Київської держави. Це були переважно торговельні або воєнні
стосунки між ними. Особливо пожвавлену торгівлю провадили східні словʼяни з
варягами. Відомо також, що варязькі дружини часто ставали на службу до
східнословʼянських князів.

Внаслідок усіх цих контактів потрапила певна кількість старогерманізмів:

блюдо, броня, бук, верблюд, витязь, віск, дума, князь, котел, майстер, меч, лев,
осел, хижа. Всі вони вживаються й у сучасній українській мові.

із ділянки торгівлі, мореплавства тощо такі слова, як віра, клеймо, крюк, лар,
оселедець, тивун, ябеда, якір, власні імена Аскольд, Гліб, Ігор. Олег, Ольга.

ЛЕКСИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ З ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ

Контакти української мови з польською дуже давні. Це пояснюється, по-перше,

сусідством українського й польського народів протягом усього їх історичного
життя. Подруге, такі контакти і їх характер зумовлювались економічними,
політичними й культурними стосунками між українським і польським народами
на різних етапах їх історії. Відбилось, звичайно, на взаємозвʼязках української й
польської мов те, що значна частина західноукраїнських земель із XIV ст. підпала
під владу шляхетсько-польської держави, а пізніше, після Люблінської унії 1569
р., більшість української території увійшла до її складу. Не могла не позначитись
на характері взаємин української й польської мов, зокрема в галузі лексики, і та
політика соціального й національного гно-блення, яку здійснювали польські
магнати на українських землях.

В українських літописах кінця XVII -- початку XVIII ст. поширені лексичні

полонізми: хлопець, зичити, квапитися, кохати, сподіватися, оминути, мешкати,
драбина, млин, міщанин, посполитий, достаток, залога, вʼязень, застава, поєдинок,
пильнувати та ін.

Через посередництво польської мови заходила до української в основному

адміністративно-ділова лексика, побутова, суспільно-політична, юридична,
виробничо-професійна та релігійно-культова із німецької, французької мов,
чеської, словацької.

Польські лексичні елементи, засвоєні українською мовою, зви-чайно,

асимілювались, але є окремі ознаки польських слів, а саме: звукосполучення
дл, тл та суфікс -изн(а) збереглися в українській мові: ковадло, повидло, кудла,
тлумачити, білизна, вітчизна, дідизна.

Через укр. мову в пол. заходило багато тюркізмів

Після введення Магдебурзького права в укр. через посередництво польської та

рос мови до нас відійшли слова німецького походження:

1) техніка й будівництво: амортизація, анкер, борт, верстат, домкрат, зумер,

кахель, кельма, клейстер, клапан, кран, лобзик, муфта, пакгауз, стамеска, фуганок,
центрифуга, цех, шайба, шина, шифер, шланг, шлюз, шпунт, штепсель, штукатур;

2) військова справа: бруствер, гаубиця, гауптвахта, ефрейтор, муштра, офіцер,

солдат, фельдмаршал, фельдфебель, фланг, штаб,

штиль, штурм;

3) мистецтво: арфа, балетмейстер, гастролі, камертон, капель-мейстер,

клавіатура, мольберт, ландшафт, лейтмотив, обертон,

4) спорт: гантелі, гросмейстер, кеглі, фехтувати, цейтнот,

штанга;

5) торгівля й управління: бухгалтер, вексель, касир, маклер,

поштамт, формуляр, штат, штемпель, штраф;

Фонетико-граматичні ознаки слів, запозичених з німецької мови, такі:

1) звукосполучення шт на початку слів і ей після приголосного: штабель, штамп,

штатив, штиль, штольня, штрих; балет-мейстер, гейзер, грейдер, флейта, шлейф,
швейцар;

2) складні слова без сполучного голосного звука: бутерброд,

гросмейстер, ландшафт, патронташ, циферблат.

ФРАНЦУЗЬКІ СЛОВА В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Французькі слова починають помітно проникати в українську мову порівняно

пізно (XVII-XVIII ст.), спочатку через польську, а пізніше головним чином за
посередництвом російської мови.

1) суспільно-політична термінологія: абсолютизм, авантюра, агресивний,

альтернатива, асамблея, аташе, бенкет, буржуа, бюлетень, бюро, бюрократ, візит,
гарантія, дебати, дебют, девіз, демарш, демонстрація, департамент, журі.

2) слова, повʼязані з мистецтвом та літературою: акомпанемент, актор, альбом,

амплуа, анонс, ансамбль, антракт, артист, афіша, балет, барельєф, бемоль,
бравурний, буфонада, бюст, ваза, віньєтка, водевіль, гравюра, грим, дисонанс,
ескіз, жанр, кадр, каламбур, кларнет, мотив, натюрморт, палітра, пʼеса, роль,
романс, рояль,

силует, суфлер, сюжет, сюта, темор, увертюра, шедевр;

3) військова та морська лексика: абордаж, авангард, арʼєргард, аванпост,

авіатор, амбразура, ангар, армія, арсенал, база, баржа, барикада, батаре.

4) назви предметів побуту, розкоші тощо: абажур, браслет,

брильянт, буфет, канапа, маскарад, люстра, одеколон, портьєра,

пудра, ридикюль, сервіз, туалет, флакон;

Для слів французького походження характерні такі основні фонетико-

морфологічні риси:

звукосполучення уа: аксесуар, будуар, буржуазія, вуаль, екс-плуатація; тротуар;

помʼякшення губних і шиплячих перед [yl: бюро, бюст, вестибюль, гравюра,

жюрі, капюшон, фюзеляж;

суфікси -аж, -ант, -анс, -ер, -он: ажіотаж, арбітраж, екіпаж, фураж, шантаж;
десант, інтендант, лейтенант; баланс, префе-

Крім того, запозичені слова з французької мови зберігають наголос на кінцевому

складі: гарнізон, плісе, трикотаж, тротуар.
АНГЛІЙСЬКІ СЛОВА В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Лексичні запозичення з англійської мови в українську проникли пізніше, ніж у

XIX та XX ст.:

техніки: блюмінг, бульдозер, буфер, грейдер, диспетчер, ескалатор, каупер,

комбайн, конвейєр, крекінг, радар, слябінг, сейф, телетайн, тендер, трактор,
трамвай, тунель, фільм, форсунка;

військової справи: аврал, браунінг, бункер, ватерлінія, вельбот, докер, дрейф,

катер, мічман, снайпер, танк,

танкер, трап, траулер, шквал, шлюпка, шрапнель, шхуна, яхта;

політики, економіки, торгівлі: банкнот, бізнес, блеф, бло-

када, бойкот, бос, бюджет, гангстер, демпінг, долар, інтервʼю,

лідер, локаут, мітинг, трест, чек;

спорту: аут, бокс, боксер, ватерполо, волейбол, гол, голкіпер,

матч, жокей, нокаут, раунд, рекорд, спорт, спортсмен, старт,

теніс, трек, тренер, фікіш, форвард, футбол, хокей;

одягу й тканин: бязь, вельвет, джемпер, піджак, піжама, плед, плюш, смокінг,
френч;

їжі та питва: біфштекс, кекс, пудина, пумш, ром, ростбіф, сандвіч, торт;

Для запозичень з англійської мови характерні:

звукосполучення дж: бюджет, джаз, джентльмен, джемпер;

звукосполучення ай, ей: гайморит, інсайд, тролейбус, хокей;

суфікс -инг (-інг): мітинг, пудинг, демпінг, тюбінг.

Крім лексично засвоєних іншомовних слів, в українській мові існують ще так

звані екзотичні слова, або екзотизми. Вони позначають назви предметів та
явищ неукраїнської дійсності, у їх се. мантиці відображені поняття з життя
інших народів.
До екзотизмів в українській мові належать такі слова, як леді, лорд, полісмен,
сер, спікер, шилінг, що повʼязані з життям Англії; бундесвер, вермахт, ерзац,
пфеніг, фрау, шнапс -- повʼязані з життям Ні• меч чини. Тобто це назви посад,
звань, установ, професій.

Екзотизми уживаються переважно в художній літературі з стилістичною метою-

головним чином для характеристики життя інших народів, але досить часто
трапляються вони й у газетах та журна-лах, у науковій літературі з географії,
етнографії, історії.

Варваризми, тобто слова, які не входять до лексичного складу української

мови, хоч іноді й уживаються в ній, украплюються в тексти українського
мовлення.

До варваризмів належать такі слова та словоспо-луки, що трапляються в

українських текстах: ф. tête-à-tête (удвох), лат. alma mater (буквально -- мати-
годувальниця; старовинна студентська назва університету).

До варваризмів належать також назви закордонних газет, деяких підприємств,

організацій («Дейлі уоркер», «Ноес Дойчлянд», «Таймс», «маніте»).

ЗАПОЗИЧЕННЯ З АРАБСЬКОЇ ТА ІРАНСЬКОГ ГРУПИ МОВ

До давніх лексичних запозичень у східнословʼянські мови відносять і слова

арабського та іранського походження. Як відомо, арабська мова у VIII-XII ст., та й
пізніше, мала міжнародне зна-чення: у країнах Близького Сходу нею довго
користувалися як мовою науки й художньої літератури. У звʼязку з цим до
багатьох мов світу проникла низка наукових термінів і слів, що позначають
суспільно-побутові поняття, властиві східним народам. Східнословʼянські мови
засвоїли їх, головним чином, через посередництво тюркських мов. Це такі слова,
як азимут, азурит, алгебра, алко-голь, атлас, візир, гарем, зеніт, іслам, кумач,
магазин, мечеть, могорич, могар, нашатир, халат. Всі вони вживаються й у
сучасній українській мові.

У різні часи були запозичені до української мови слова іранського походження:

балахон, бірюза, булат, гиря, караван, тахта, шакал та ін.
 ЛЕКСИЧНА ВЗАЄМОДІЯ УКРАІНСЬКОГ МОВИ ЗІ СЛОВʼЯНСЬКИМИ
МОВАМИ.

Лексична взаємодія української мови з іншими словʼянськими мае свою

багатовікову історію. Спільність походження словʼянських мов і їх структурна та
семантична близькість, а також еко-номічні, політичні та культурні
взаємоконтакти словʼянських народів зумовлювали активні процеси взаємовпливу
цих мов. Найінтенсивніше, звичайно, вони відбувалися між східнословʼянськими
мовами.

Т. Г. Шевченко ввів до літературного вжитку української мови чимало

іншомовних слів в галузі культури, політики тощо, які використовувались
тоді в російській літературній мові, напр.: арія, арена, гекзаметр, гімн,
гладіатор, грація, елегія, катакомби, легіон, оазис, оригінал, патрицій,
піраміда, республіка, сфінко, тиран, трубадур, фарисей.

Велике значення в експансії українського словника новою лексикою має не тільки

пряме запозичення з російської мови окремих лексичних одиниць, а й
калькування, тобто точний переклад складових елементів слова.

Шляхом калькування українська мова збагатилася такими словами:

Вантажообіг, вогнегасник, відмінник, гучномовець, телебачення.

5
Фразеологія української мови формувалася впродовж багатьох століть.
Більшість сталих словосполук утворилася з вільних поєднань слів, які внаслідок
поступової метафоризації та перенесення на інші сфери людської діяльності
втратили своє первісне значення і в єдності набули нового.

Джерелами української фразеології є:

 побутова мова (з молоком матері, свій брат, з одного тіста, як горохом об

стіну);
 крилаті вислови видатних людей (пропаща сила, лебедина пісня, скупий рицар,
лихо з розуму);
 Біблія (випити гірку чашу, закопати талант у землю, блудний син, земний рай,
проспати царство небесне, пройти через пекло, пекельні муки, як з хреста
знятий, шлях на Голгофу, віддати Богові душу, дзвонити в усі дзвони, на ладан
дихати);
 антична міфологія і література (танталові муки, лабіринт Мінотавра,
олімпійський спокій);
 українські звичаї, обряди, вірування, забобони (годувати злидні, горобина ніч,
цвіт папороті, дістати гарбуза, на рушник стати, зв 'язати руки, як засватаний,
пускати ману, зуби заговорювати, вставати на ліву ногу, виносити сміття з
хати, з легкої руки, дорогу перейти);
 переклади іншомовних висловів (бути не у своїй тарілці; шукайте жінку;
пам’ятати про смерть; прийшов, побачив, переміг; гроші не пахнуть);
 каламбури, анекдоти, жарти (ростуть на вербі груші; на городі бузина, а в
Києві дядько);
 народна творчість (своя сорочка ближча до тіла, як постелиш, так і
спатимеш);
 звороти науково-термінологічного характеру (броунівський рух, нейтральна
реакція, поставити діагноз).

Значне місце посідають фразеологізми, що виникли на основі спостережень

за явищами природи, тваринним та рослинним світом: як вітром здуло,
свіжим вітром повіяло, пустити за вітром, як грім з ясного неба, хмари
згущуються, витати в хмарах, з дощу та під ринву, обдало морозом, радий сонце
прихилити, ждати біля моря погоди, не бачити смаленого вовка, хитрий лис, заяча
душа, як кіт наплакав, перелітний птах, розправляти крила, мокра курка, курям на
сміх, комар носа не підточить, ґедзь укусив, на вербі груші, блекоти наїстися.
Стали фразеологізмами окремі характерні словосполучення з народних
пісень, казок, оповідей: біле личко, чорні брови, тихі води і ясні зорі, молочні
ріки й кисельні береги, казка про білого бичка, лисичка-сестричка, на злодієві
шапка горить, язиката Хвеська, Кощій Безсмертний, товчеться, як Марко по пеклі;
так то так, та з хати як.
Є фразеологізми, у яких відбилися різні історичні обставини: вільний козак,
козацьке сонце, наче татарська орда, голо як би татари пройшли, наче на турка
йде, мудрий як лях по шкоді, прив 'язався як москаль, голити в москалі, здирати
шкуру, кат із ним, не взяв його кат.

Більшість фразеологізмів своїм виникненням завдячують різним ремеслам,

видам діяльності людей:

 робота в сільському господарстві (прокласти першу борозну, орати переліг,

перти плуга, одягати вуздечку, випускати віжки зі своїх рук, де не посій, там і
вродиться, посіяти паніку, знаходити сокиру під лавкою, як п яте колесо до воза,
повертати голоблі);
 ковальське ремесло (кувати вухналі зубами, брати в лещата, попадати в
лещата, дати гарту, як ковальський міх, як молотком ударити);
 рибальство (пійматися на гачок, піддаватися на вудку, заманити в свої сіті,
битися як риба в сітях);
 ткацько-прядильне ремесло (розмотувати клубок, клубком ставати в горлі,
нитка увірвалася, лежати в основі);
 кравецтво, шевство(білими нитками шитий, по нитці доходити до клубочка, як
нитка за голкою, шукати голку в сіні, розплутувати вузол, з голочки, на один
копил, правити на свій копил, міняти шило на швайку);
 транспорт (узявся за гуж — не кажи, що не дуж; входити в колію, давати зелену
вулицю, ставити на рейки, на всіх парах, натискати на всі педалі, давати задній
хід, спускати на гальмах, брати на буксир, без керма і вітрил, на повних парусах,
пливти за течією, тримати курс, кинути якір, рятівне коло);
 фінансово-торговельні операції (зводити рахунки, акції ростуть, скидати з
рахівниці, брати на свій рахунок, показувати товар лицем, перший сорт, купить і
продасть);
 військова справа (гострити меч, схрестити мечі, ламати списи, тримати
порох сухим, переходити в наступ, брати на озброєння, влучати в ціль, брати з
бою, викликати вогонь на себе);
 театрально-музична сфера (грати роль, помінятись ролями, сходити зі сцени,
опускати завісу, під завісу, номер не пройде, попадати в тон, як по нотах,
фальшива нота, співати з чужого голосу, співати стару пісню, інша музика

Виділяються такі лексико-граматичні розряди фразеологічних одиниць :

1) іменні фразеологізми: ахіллесова п’ята, стріляний горобець, п’яте

колесо до воза, золоті руки, казанська сирота, лебедина пісня, крокодилячі
сльози, відрізана скибка;
2) дієслівні фразеологізми: ляси точити, намилити шию, відкинути копита,
ребра полічити, кривити душею, виходити сухим із води, носиться як
дурень з торбою, пройшов крізь вогонь і воду, пекти раки;
3) ад’єктивні фразеологізми: гострий на язик, тугий на вухо, не чистий на
руку, собі на умі;
4) адвербіальні фразеологізми: ні світ ні зоря, рукою подати, по зав’язку, до
лампочки, через пень колоду, за тридев’ять земель;
5) вигукові фразеологізми: ну й ну, чорт візьми, слава богу, ради бога, в
добрий час.

Для фразеології так само, як і для лексики, властиві певні внутрішні системні
закономірності, зокрема такі системні відношення, як полісемія, синонімія,
антонімія.
Багатозначність, як зазначають мовці, і базується на основі повторних
переосмислень. Напр., вираз роззявити рот, крім прямого значення, має, як
засвідчує СУМ, ще такі значення :

1) починати, промовляти: Люди в покоях або говорили по-польськи, або ротів не

роззявали.
2) починати лаяти кого-небудь, кричати на когось: Іду я та шкутильгаю. А
Солов’їха вже й рота роззявила (Н.Лев.)
3) здивовано або захоплено слухати чи дивитись на кого-небудь, забуваючи
про все інше: Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так
ішов з вокзалу через весь Київ аж до Лаври (Остап Вишня).
4) бути не уважним: Ну, а тепер, чоловіче, не роззявляй рота, думаючи про
завтрашній день.
5) заздрячи, посягати на щось : Ну, чого ж, і ти був хазяїном. П’ять моргів
землі мав. Широко розкривав рота на чуже добро.

Рідко, але трапляються і фразеологічні омоніми. Під фразеологічними

омонімами розуміють такі фразеологічні одиниці, які повністю збігаються за
компонентним складом, але не мають нічого спільного у значенні. Напр.,
фразеологічна одиниця поставити на ноги вживається у значеннях:

1) вилікувати: Дбайливі лікарі поставили її на ноги після перенесеного

жахливого голодування (Хижняк).
2) примусити, організувати кого-небудь до певної дії: Завтра я наші бригади
до останнього чоловіка на ноги поставлю.(Стельмах).
3) виростити (про дітей): Каленик Романович і Ганна Сільвестрівна усиновили
спочатку трьох хлопців, потім ще двох, а разом з рідними синами поставили
на ноги сім чоловік
Значення фразеологічних одиниць у цих прикладах різні, омонімічні, і
розкриваються в основному тим словесним оточенням, в якому вони вжиті.

Фразеологічні одиниці мають здатність вступати в синонімічні відношення не

тільки із співвідносними за значенням словами, але й з іншими фразеологізмами.

Напр., «бути близьким до смерті» – на ладан дихати, бути однією ногою в

могилі; «знущатися з кого-небудь» – грати на нервах, допікати до живого,
заливати за шкуру сала; «ледарювати» – байдики бити, сидіти скласти руки, і в
ус не дути, і вухом не вести, і за холодну воду не братися, палець об палець не
вдарити.

Семантична спільність, на основі якої ґрунтується фразеологічна синонімія,

не означає, що фразеологічні одиниці синонімічного ряду є семантично
тотожними, адекватними. Об’єднуючись спільним значенням, фразеологічні
синоніми різняться певними синтаксичними відтінками.

Так, синонімічні фразеологізми кури не клюють, по горло, як грибів після

дощу, як зірок у небі - мають спільне загальне значення «багато», але образна
означеність і сполучуваність їх різна. Фразеологізм як грибів після дощу має,
напр., крім значення «багато», ще й відтінок «швидко» і т.д. Порівняємо ці
фразеологічні синоніми у контексті. «У нього грошей кури не клюють»
(Стельмах). «У Дмитра було справ, як говориться, по горло – то укрупнення, то
сівба, то електростанція…» (Збанацький). «Товариства тоді виникали по селах
буквально як гриби після дощу» (Минко).

Серед фразеологічного матеріалу можна визначити абсолютні антоніми, яких

протилежність семантики двох фразеологічних одиниць пояснюється наявністю
частки не, що входить до складу компонентів: до пуття довести – не довести до
пуття, перемивати кісточки – не перемивати кісточки.

Сюди ж належать і ті антоніми, у яких фразеологічна одиниця включає

протилежні за своїм значенням компонентів: гладити за шерстю – гладити поти
шерсті, зникнути з горизонту – з’явитися на горизонті, вибитися з колії –
входити в колію, важкий на руку – легкий на руку, довгі руки має – короткі має.

Другу групу становлять фразеологізми-антоніми з різними компонентами, тобто

різноструктурні за будовою : як кіт наплакав – хоч греблю гати, майстер на всі
руки – ні се ні те, руки не туди стоять – майстер на всі руки.

Отже, аналіз системних семантичних зв’язків у сфері фразеології переконує,

що в українській мові фразеологічними одиницями, як і одиницям лексичним,
властиві явища полісемії, омонімії, синонімії та антонімії.

6.Українська лексикографія. Характеристика найважливіших

лексикографічних праць.

НАЙДАВНІШІ УКРАЇНСЬКІ СЛОВНИКИ. Історія української лексикографії

починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений “Лексисъ съ
толкованіемъ словенскихъ словъ просто” (опублікований у Вільні 1596 р.). Це
перекладний словник, бо в ньому церковнослов’янські слова вже мають
відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює
понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку. Деякі слова
супроводжуються поясненнями, чи тлумаченнями. У “Лексисі…” Л.Зизанія
церковнослов’янські слова вперше пояснюються відповідниками з тодішньої
літературної мови, тому його з повним правом можна назвати прообразом
сучасного філологічного словника перекладного типу.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був

“Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє” славнозвісного Памви Беринди
(надрукований у Києві 1627 р., містив 6982 слова). У своїй основі “Лексикон”
Памви Беринди перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в
ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й
етимологічного словників. Як зазначають дослідники, П.Беринда виготовленню
цього словника віддав майже тридцять років наполегливої праці, зібравши та
впорядкувавши у своєму “Лексиконі” надбання попередників і результати
власних пошуків. Особливо високо цінував П.Беринда працю Л.Зизанія, про що
згадує у післямові до свого “Лексикона”: “Оттуду убо начало вземъ азъ”. Реєстр
“Лексикона” включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин.
Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-
слов’янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української
мови, одним чи кількома близькими відповідниками. Друга частина нагадує
своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій
частині подано й пояснено 2002 слова. В обох розглянутих словника першою,
вихідною мовою була церковнослов’янська.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з’являються нові

словники, в яких “проста мова” вже виступає першою, тобто реєстр цих
лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а
до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою “словенською”.
Найдавніший словник такого характеру – “Синоніма славеноросская”,
віднайдений П.Житецьким у Києво-Печерській лаврі в рукописі й
надрукований. Дослідник цієї лексикографічної пам’ятки П.Й.Горецький вважає,
що “Синоніми словенороські” утворилися способом “перевертання” “Лексикона”
Беринди, шляхом перестановки “роських”, тобто українських слів, слів, які
наводились як відповідники до слів “словенських”, у реєстр (всього їх у реєстрі
близько 5000). Серед лексикографічних праць XVII ст. слід назвати рукописний
“Гептаглот лексикон” (“Семимовний словник”), латинський реєстр якого
включає понад 2700 слів, до яких подаються відповідники грецькою, турецькою,
татарською, вірменською, українською та румунською мовами.

У 1798 року у першому виданні “Енеїди” Котляревського як додаток до твору під

назвою “Собраніє малороссійскихъ словъ, содержащихся въ Энеидђ. У цих
словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько
1000 українських слів.

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у

Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний “Словарь російсько-
український” в 4 томах (Львів, 1893-1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч,
але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної
лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до революції 1917 р. був

чотиритомний “Словарь української мови”, що вийшов за редакцією Бориса
Грінченка (1907-1909). Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч
слів. Такий великий, як на той час, обсяг українського лексичного матеріалу й
кваліфіковане його лексикографічне опрацювання висунули “Словарь” за ред.
Б.Грінченка у число найавторитетніших лексикографічних праць в українській
лексикографії.

УКРАЇНСЬКА ЛЕКСИКОГРАФІЯ 1917 Р. – КІНЦЯ 20 СТ. 1. Перший етап

1917 — поч. 30-х рр. характеризується, по-перше, активним розвитком
лексикографії за кількістю та різноманітністю словників (за П.Горецьким, їх
видано 131; особливо багато — 1918 р. та в часи українізації), зумовленим
становленням української державності і, відповідно, виходом української мови на
державний рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за
науковим рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні російсько-
українські і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на
задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя. Особливо
багато з’явилося термінологічних словників. По-друге, перший етап
характеризується прагненням відшукати і максимально повно подати
народну, питомо українську лексику.

2. Другий етап охоплює період з 1933 до середини 50-х рр. і характеризується:

по-перше, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі
згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців); по-друге,
значним уніфікуванням української лексики в 6 словниках. Це діялося
насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з “українським буржуазним
націоналізмом” та “не вносити штучної відмежованості української мови від
російської”.

3. Третій етап розвитку лексикографії (кін. 50-х — кін. 80-х рр.)

характеризується: по-перше, значним розширенням словникарської роботи і
появою ряду як традиційних для української лексикографії, так і нових типів
словників; по-друге, певним послабленням ідеологічного тиску на неї
(щоправда, зі значними коливаннями в різні роки).

4. Четвертий етап (від поч. 90-х рр.) характеризується: по-перше, активізацією

словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної
держави. З іншого боку, наявна тенденція до повернення традицій українського
 словникарства кінця 19 ст. — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомовних слів,
посиленою увагою до народної лексики, “куванням” слів) та правопису 1928 р.
Оскільки до 90-х років XX ст. українська мова зазнавала значного впливу
російської мови, перед лексикографами незалежної України постала проблема
створення словників, які б відповідали природному розвитку української
мови. Однак до розв’язання цієї проблеми українські лексикографи виявилися не
зовсім готовими через брак добре розроблених теоретичних засад відродження
української мови. Тому чимало словників укладені за власними уподобаннями
авторів і не відповідають науковим вимогам. Заслуговує на увагу «Російсько-
український словник складної лексики» С. Караванського (Київ, 1998), у
якому вдало зроблено спробу усунути велику кількість русизмів, нав’язаних у
період існування радянської влади в Україні.

В Україні сформувалися три концептуальні підходи до укладання

термінологічних словників, які відображають три типи мовної свідомості:

1. романтичний: полягає в намаганні повернути оригінальну термінологію,

розроблену українськими лексикографами в 20-ті роки XX ст. і заборонену
радянською владою;

2. європейський: орієнтується на загальноєвропейську інтернаціональну

термінологічну лексику;

3. консервативний: заперечує необхідність будь-яких змін у термінології, якою

українці користуються тривалий час і звикли до неї.

Завдання комп’ютерної лексикографії – розробити комп’ютерні алгоритми,

програми, системи та технології для укладання та використання словників.
Лексикографічні системи дають змогу формувати словникові статті; зберігати
текстову, візуальну та звукову інформацію; здійснювати обробку словникової
інформації (аналіз, пошук, фільтрування, відтворення тощо).

7. Морфема і слово. Типи морфем.

Морфема – найменша двостороння одиниця мови. Морфема може варіюватися.

Оскільки морфема є двосторонньою одиницею, то вона може варіюватися в плані
вираження і в плані змісту.

Типи морфем:

- корінь
- афікс

Корінь – це сегментна частина ,що є спільною для всіх споріднених слів. Він є
центром слова, носієм речового значення. Корінь обов’язково наявний у кожному
слові, через що корені кількісно не обмежені( їх кількість постійно збільшується з
появою нових слів). Слово може мати у своєму складі два і більше коренів.
Наприклад, водогін.

Типи афіксів.

Афікс – службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне в

словотворне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне, або
власне граматичне, реляційне значення.

Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси, постфікси,

інтерфікси, інфікси, циркумфікси та трансфікси.

Префікс – афікс, який стоїть перед коренем.

Постфікс – афікс, що стоїть після кореня. До постфіксів належать суфікси і

закінченння.

Суфікс – афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням.

Флексія або закінчення – змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає

синтаксичні відношення між словами у словосполученні та реченні.

Інтерфікс – афікс, що стоїть між двома коренями і служить для зв’язку цих
коренів у одному складному слові. Водоспад.

Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності,

автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово
має позиційну автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати
синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно
однослівне речення.

8. Способи творення слів та їх різновиди у сучасній українській літературній

мові. Словотворення як основне джерело збагачення лексичного складу
української мови

Словотвір (також деривація) — розділ мовознавчої науки, що вивчає

структурусліві способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і способом
творення їх).
Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів.
Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який
приєднується до твірної основи для творення нового слова.

Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:

Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих
префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження,
безвідповідально — відповідально.

Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих

суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання —
читати, молодість — молодий.

Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом

одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів:
безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної

основи словотворчих постфіксів: битися — бити, миритися — мирити.

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів

шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид —
закидати, зелень — зелений.

Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ

кожного зі слів. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя
писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і
жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Окремо виділяють складання слів:
батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво,
срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди.

Слова, утворені способом складання, називаються складними. Одним із

різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури).

Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове

слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад:
операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід
дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

9.Система граматичних категорій в українській мові

Граматична категорія — узагальнене граматичне поняття, яке об’єднує ряд

співвідносних граматичних значень, виражених певною системою граматичних
форм.
Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До
морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу,
способу, особи. До синтаксичних категорій можна віднести категорію
комунікативної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення),
категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—
заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які
формують парадигму речення.

Морфологічні категорії характерні для змінних частин мови.

Синтаксичні категорії – це такі граматичні категорії. Які виражають залежність

одних граматичних форм від інших у реченні і тим самим визначають
синтаксичну функцію слова.

СК іменника є відмінок, число, рід.

СК дієслова – особа і число.

10. Повнозначні та службові частини мови. Дискусійні питання в

класифікації частин мови

У сучасній українській мові частини мови поділяються на повнозначні/самостійні

та неповнозначні/службові.

До повнозначних належать частини мови, що об’єднують слова, яким властиве

значення: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник.

І. Самостійні частини мови.

Іменник – назва предметів та будь-яких явищ.(у реченні виступає додатком,
підметом)
Наприклад, стіл, вітер, Ганна.
Прикметник – вираження ознаки предметів.(означення)
Наприклад, високий, красива, дерев'яний.
Дієслово – вказівка на дію або стан предметів чи явищ.(присудок)
Наприклад, біжу, переїхав, зробити.
Займенник – вказівка на особу або предмет. (додатком, підметом, означенням
Наприклад, я, твій, той.
Прислівник – виражає ознаку дії чи іншої ознаки.(обставина)
Наприклад, холодно, тричі, стрімко.
Числівник – назва кількості предметів або явищ та їхній порядковий номер.
Наприклад, сто, перший, десятеро.(означенням)
Всі повнозначні частини мови, крім займенників, виконують номінативну
функцію, тобто називають відповідні елементи дійсності. Номінативна функція
підтримується в них граматичними значеннями, мовним вираженням яких є
словозмінні і несловозмінні форми. Всі повнозначні частини мови здатні
виступати членами речення. У граматичній системі сучасної української мови за
кожною повнозначною частиною мови закріплена типова для неї первинна, або
основна, синтаксична роль.

Повнозначним протиставляються неповнозначні, або службові, частини мови.

Вони позбавлені лексичного значення, не виконують функції членів речення і є
незмінними. До службових слів відносяться прийменник, сполучник і частка.

ІІ. Службові частини мови.

Сполучник – зв’язок між собою частин речення та однорідних членів речення.
Наприклад, і, та, або.
Прийменник – засіб висловлення відношення іменника до інших слів у реченні.
Наприклад, в, під, проміж.
Частка – виражає відтінки мовлення.
Наприклад, тільки, ледве, мов.
ІІІ. Окрема частина.
Вигук та звуконаслідування виражають почуття та емоції.
Наприклад, ой, ах, тьху.

За межами самостійних і службових слів знаходяться вигуки. Вони позбавлені

функції називання, не є членами речення, не виражають граматичних відношень
між словами, а також є незмінними. Як особливий клас слів виділяються
також модальні слова (здається, безперечно, дійсно, напевно, можливо). Це
невідмінювані слова, за допомогою яких виражається відношення змісту
висловлювання до реальності, вони не мають називної функції і граматично не
пов’язані з іншими словами.

Членами речення можуть бути тільки самостійні частини мови, в той час як
службові – тільки виконують граматичну роль у поєднання членів речення.

Традиційну класифікацію часто й давно критикували за її непослідовність та

відсутність чітких класифікаційних критеріїв. Вихідним питанням дискусії про
принципи поділу частин мови є застосування гомогенної (за одним критерієм) чи
гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації. У межах гомогенної
класифікації теж спостерігаються відмінності. Наприклад, її прихильники
визнають єдиним критерієм розподілу слів на частини мови або лексичний
критерій (Ш. Баллі), морфологічний (А. М. Мухін) або синтаксичний (О. П.
Суник). Деякі кажуть, що Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний
критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і словотвірний (для
похідних слів) дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів.

11. Іменник, його ознаки та лексико-граматичні розряди.

За семантичними ознаками і морфологічною характеристикою іменники

поділяються на такі лексико-граматичні розряди:

* конкретні й абстрактні іменники;

* іменники - назви істот і неістот;

* власні й загальні іменники;

* збірні іменники;

* матеріально-речовинні іменники.

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну

групу назв істот. Решта іменників відповідає на запитання що? і складає
групу назв неістот. Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям
живого/неживого в природі.

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду

однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика,
простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів

чи одного існуючого.Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої
літери: Суми, Орел, Земля, Урал.

Слова, що позначають назви, співвідносні з

конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це
назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до

якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними,
називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це
іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч
виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують
на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес
(хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість),
різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини
між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та
виробничими термінами.

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що

сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність
створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя,
коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання
багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

іменники, що підлягають лічбі

іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім

порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в
однині.

12. Граматичні категорії іменників, засоби їх вираження та значення.

Граматичні категорії іменника.

Категорія роду

Граматична категорія роду є однією з визначальних, класифікаційних

характеристик іменника як частини мови.

Усі іменники, за незначними винятками, поділяються за граматичним родом

натри групи: чоловічого, жіночого і середнього роду.

Значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно - характером

основ і системою флексій.

Синтаксично рід іменників визначається формою узгоджуваних з ними слів -

прикметників, займенників, порядкових числівників: круглий сирота, моє
дитя, третій маестро, овочеве рагу.
У поодиноких випадках віднесеність слова до певного роду грунтується лише на
семантичній мотивації, а граматичні засоби не є визначальними. Так, наприклад,
іменники суддя, староста, воєвода належать до чоловічого роду, хоч їхні
морфологічні ознаки спільні з іменниками жіночого роду. Це пов'язано з
семантичною мотивацією слів: посади судді, старости, воєводи в минулому
обіймали тільки особи чоловічої статі.

До чоловічого роду належать:

 а) більшість іменників із кінцевим приголосним основи (віл, степ, гай, дріб,

ступінь, гараж), за винятком деяких жіночого роду;
 б) частина іменників на -а (-я), що семантично вказують на віднесеність осіб
до чоловічої статі (староста, Микола, Ілля);
 в) деякі іменники на -о (батько, Павло, Дніпро).

До жіночого роду належать:

 а) більшість іменників на -а (-я) (сестра, Софія, ткаля), крім деяких

чоловічого роду з семантичною мотивацією та середнього роду;
 б) частина іменників на приголосний (ніч. радість, міль, тінь) та
іменник мати.

До середнього роду належать:

 а) майже всі іменники на -о, -с (срібло, марево, море, поле)',

 б) частина іменників на -а (-я) (насіння, життя, дозрівання, теля, ягня,
курча і т. ін.).

Іменники з нульовою флексією розрізняються в інших відмінках: ткач, ткач-а,

ткач-еві (-у), ткач-ем; ніч, ноч-і, нічч-ю.

Іменники спільного роду не виражають якогось особливого граматичного

значення роду. Позначаючи людей залежно від їхньої статі, вони поєднуються з
означуваними словами у формах чоловічого або жіночого роду (круглий сирота,
кругла сирота; такий причепа, така причепа; другий плакса, друга плакса;
прийшов Саша, прийшла Саша).

Категорія числа
Число іменників вказує на кількісний вияв того, що позначається самим
іменником. Форма однини вказує на один предмет, а форма множини – на будь-
яку кількість предметів, починаючи з двох.
Така кількісна співвіднесеність в іменниках виражається формами однини і
множини. Іменників цієї групи в мові найбільше. Причому форма множини
означає не механічно збільшене значення форм однини, а невизначену й
узагальнену множинність.
 Іменники, в яких не виявляються ознаки обчислюваності, мають або лише
однину, або множину.

О д н и н н і іменники охоплюють слова з абстрактним значенням (мудрість,

Щастя, журба, смерть, істина, правда, страх), збірні іменники (начальство,
худоба,лицарство,ректорат, ганчір'я), речовинні (сметана, вугілля, кисень, цукор,
молоко, свинець, сатин), власні назви (Полтава, Ірпінь, Балатон, Михайло,
Людмила, «Літературна Україна»). Ці іменники характеризує те, що вони можуть
мати форми множини з погляду граматичного, але в мовній практиці їх немає
потреби уявляти в будь-якій кількості.

З відповідною стилістичною настановою їх зрідка використовують поети,

прозаїки й журналісти: «Коло мого двору дві тополі. Коло твого двору дві журби»
(пісня).

Множинні іменники охоплюють назви предметів, які у своїй будові мають парні
частини: ножиці, сани, ворота, окуляри, двері, обценьки, терези, лапки, штани,
дужки; деякі збірні: надра, копалини, гроші; речовинні назви: збоїни, вершки,
консерви; назви часових та пов'язаних з ними понять: приморозки, сутінки,
обжинки, входини, роковини; назви дій, процесів: пустощі, походеньки,
заробітки, дебати, смішки; назви ігор: шахи, шашки, піжмурки, скраклі; назви
абстрактних понять: ресурси, заздрощі, хвастощі, ревнощі, радощі, прикрощі, а
також деякі власні назви: Чернівці, Суми, Піренеї, Княжолуки, Борт-ничі,
Кордильєри. Множинні іменники цього типу в сучасній українській мові майже
не утворюються.

Досить часто вживаються множинні іменники прикметникового походження:

зернові, бобові, ярові, колоскові, остюкові, озимі, цитрусові.

Категорія відмінка

Категорія відмінка служить для вираження відношень іменника до інших слів у

реченні.

Залежно від функціонального значення іменник видозмінюється за відмінками.

Категорію відмінка в сучасній українській літературній мові складають сім

відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий,
кличний.

поділ відмінків на дві групи: прямий відмінок, що виражає незалежність

іменника (називний відмінок), і непрямі . відмінки, що виражають залежність
іменника від інших слів (усі інші відмінки).
Основні значення відмінків
У сучасній українській мові сім відмінків:
Називний — хто? що?
Родовий — кого? чого?
Давальний — кому? чому?
Знахідний — кого? що?
Орудний — ким? чим?
Місцевий — на кому? на чому?
Кличний — хто? що?
Називний відмінок — прямий. Інші — непрямі.
Вони вживаються з прийменниками або без них. Термін прямий пояснює
незалежність вживання іменника від його зв’язку з іншими словами, непрямі —
синтаксичну залежність від інших слів.
Називний відмінок виступає
· підметом, або частиною складеного присудка, який може бути найчастіше
суб’єктом у реченні: А Рось кипіла в кам’яному ложі (Л. Костенко).
· У пасивних конструкціях уживається як об’єкт (Туман розгонився вітрами по
долині),
Родовий відмінок означає
· належність особі чи предметові: батько Миколи, вечір Шевченка, властивість
цементу;
Давальний відмінок означає
· особу або предмет, для яких або у зв’язку з якими відбувається дія (служіння
народові, привіт другові, пригадалося матері ),
Знахідний відмінок має насамперед об’єктне значення: передплатити пресу,
вимкнути світло, купити дозиметр. Це прямий додаток при перехідних
дієсловах. Він уживається завжди без прийменника. Прийменникові конструкції
означають простір як напрямок руху (в’їхати в ліс, стріляти в
небо), об’єкт (дбати про дітей, кинути об землю).
В орудного відмінка строкаті семантичні відношення:
· об’єктні, порівняльні, обставинні, означувані характеристики.
· бути суб’єктом в односкладних реченнях (гуртожиток заселено студентами).
Місцевий відмінок завжди вживається з прийменником: лежати на траві,
прийти о сьомій годині, блукати в лісі, людина при достатках, купатися в (у)
річці
Найважливіші значення місцевого відмінка
· обставинні (ходити по березі, говорити по щирості);
· об’єктні (кохатися в мистецтві, переконати у правильності доведення, грати
на почуттях, одержати по книжці
· рідше вживаються означальні відношення: баба по матері, товариство по
духу, однодумці по боротьбі.

Кличний відмінок виражає звертання до особи чи істоти взагалі: мамо,

брате, Микито, Даниле, Маріє, Галю, Олено, кицю, конику, лисичко, вовче, Галино
Гордіївно, Сергію Дмитровичу.
Крім того, в художній літературі та публіцистиці й особливо у фольклорі це
можуть бути іменники з предметним та абстрактним значенням: Кличний
відмінок означає особу, до якої звертаємось. Отже, його мають не всі іменники, а
лише ті, що є назвами осіб.

13. Прикметник як частина мови. 14. Граматичні категорії прикметників.

Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку

предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає
на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через

відношення до інших предметів та через відношення до особи чи істоти.

Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:

 якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним

значенням: сумна пісня, яскрава особистість (вони мають ступені порівняння, можуть
вступати в синонімічні та антонімічні відношення)

 відносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через

відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний
тест, прикордонний пост;
 присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн
рушник, Мартин зошит.

Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть

переходити в розряд якісних. Наприклад:

золотий ланцюжок (відносний) — золота душа (якісний);

срібний перстень (відносний) — срібний голос (якісний);

лебединий пух (відносний) — лебедина пісня (якісний);

зміїна отрута (присвійний) — зміїний характер (якісний).

Грам.к.

Для прикметника як частини мови граматичні категорії роду, числа та відмінка є

асемантичними, похідними від однойменних категорій іменника. Зумовлюючий
характер іменникових категорій закладений семантичною природою прикметника
— називати ознаку предмета, тобто «постійно супроводжувати предмет», що в
мові передається граматичними формами прикметника, які без іменника не
вживаються.
Ступені порівняння якісних прикметників і творення їх . Якісні прикметники
під час зіставлення предметів можуть указувати на неоднакову міру тієї самої
ознаки: досконалий, досконаліший, найдосконаліший; розвинений, більш
розвинений (розвиненіший), найбільш розвинений (найрозвиненіший). Через те
вони, крім звичайної форми, мають ще два ступені порівняння: виший і
найвищий.

Вищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є більше певної якості,

ніж в іншому.

Прикметники вищого ступеня вживаються зі словами за, від, ніж, як, проти: Воля
дорожча за життя. Морська миля майже вдвічі довша від кілометра. Алюміній
більш поширений у природі, ніж залізо. Речення на зразок «Хрін редьки не
солодший» неправильно побудоване. Треба: Хрін від редьки (за редьку) не
солодший. Найвищий ступінь порівняння означає, шо в одному предметі є
найбільше певної якості: Київ — найдавніше місто в Україні й одне з
найдавніших у світі. Україна — найбільша за площею європейська країна.
Говерла — найвища гора в Україні.

Окремі якісні прикметники не мають ступенів порівняння, бо вони самі

вказують уже на певну міру якості: премудрий (дуже мудрий), завеликий (надто
великий), старезний (надзвичайно старий), страшенний (незмірно страшний),
нескінченний (якому немає кінця), холоднуватий (трохи холодний), тихесенький
(дуже тихий).

Не утворюються ступені порівняння і від тих якісних прикметників, які називають

безвимірну ознаку (босий, сліпий, гнідий, чалий, фіолетовий), а також від
складних прикметників (світло-зелений, кисло-солодкий, чорноволосий) тощо.

При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш-основа прикметника

може зазнавати певних змін:

а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають: солодкий — солодший, короткий —

коротший, тонкий — тонший, широкий — ширший, глибокий — глибший,
далекий — дальший;

б) приголосні г, з, ж разом із суфіксом -ш- змінюються на -жч- (таких

прикметників сім): важкий — важчий, тяжкий — тяжчий, близький — ближчий,
низький — нижчий, вузький — вужчий, дужий — дужчий, дорогий — дорожчий;
це буквосполучення зберігається і в похідних словах: дужчати, ближчати,
подорожчання;

г) приголосний с разом із суфіксом -ш- змінюється на -щ- (таких прикметників

три): високий — вищий, товстий —товщий (і товстіший), красивий — кращий;
буква щ зберігається і в похідних словах: покращити, потовщення;
Вищий ступінь кількох прикметників утворюється від інших основ, а саме:
добрий, хороший — кращий, ліпший; гарний — кращий; поганий — гірший;
великий — більший; малий — менший.

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється від простої форми

додаванням префіксів най-, рідше — щонай-, якнай-: тугіший — найтугіший,
коротший — найкоротший, ближчий — найближчий, вищий — щонайвищий,
багатший — якнайбагатший.

Іноді неправомірно вживають виший ступінь порівняння замість найвищого:

вищий сорт замість найвищий сорт, кращий знавець замість найкращий знавець
або один із найкращих знавців тощо. Немає в українській мові й таких форм
найвищого ступеня, як «самий близький друг», «сама більша заслуга», а тільки
найближчий друг, найбільша заслуга.

Велика міра якості може бути передана й без порівняння — за допомогою

різних морфем та слів, а саме:

а) префіксами пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-: премудрий, всесильний,

надчутливий, завеликий {надто великий), заширокий, ультрамодний,
архіважливий;

б) суфіксами -ущ-, -уч-, -езн-, -анн-, -енн-: худющий, злючий, височезний,

нездоланний, незрівнянний, нескінченний, незбагненний',

в) за допомогою слів дуже, вкрай, особливо, надзвичайно, занадто: дуже

вигідний, вкрай потрібний, особливо корисний, надзвичайно популярний, занадто
самовпевнений.

Зменшена міра якості може бути передана:

а) суфіксами -уват-, -ав-: темнуватий, синюватий, білявий, золотавий;

б) за допомогою слів трохи, ледь, не дуже: трохи вузький, ледь теплий, не дуже
свіжий.

15. Числівник як частина мови

Числівник – це самостійна змінна частина мови, що позначає:

 абстрактне число;
 кількість однорідних предметів;
 кількість частин від цілого;
  місце предмета в ряду однорідних при лічбі;
 відповідає на питання скільки? котрий? котра? котре?

Система числівників базується на:

1. десяти назвах чисел першого десятка: один, два, три, чотири, п’ять, шість,
сім, вісім, дев’ять, десять;
2. шести числових назвах: нуль, сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд.

Виняток становить лише невелика група неозначено-кількісних числівників, які

утворюються від інших коренів, н-д.: мало, багато, кілька, стонадцять тощо.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні

і порядкові.

1. Кількісні числівники означають:

 назви абстрактних чисел. наприклад: два, сто, тисяча дев’яносто;
 кількість предметів (уживаються при іменниках), наприклад: п’ять сосен,
тринадцяте жовтня.

Кількісні числівники поділяються на:

 власне кількісні (один, сім, двадцять, сто);

 дробові (три сотих, одна четверта);
 збірні (троє, дев’ятеро);
 неозначено-кількісні (мало, кілька, небагато).

2. Порядкові числівники означають:

 порядок предметів при лічбі (перший день, п’ятий студент, сьомий вояк);
 відповідають на питання котрий? котра? котре?
 утворюються від основ кількісних за допомогою закінчень –ий, –а, –
е (десятий, десята, десяте).

Крім числівників перший, другий, які утворилися від іншої основи та

числівників третій, четвертий, основа яких зазнала певних змін).

Порядкові числівники змінюються за родами, числами і відмінками як

прикметники (перший виступ, перше заняття, перші успіхи, перша доповідь,
першої доповіді, на першій доповіді).
За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені.

Простими є числівники, що мають один корінь. Це успадковані українською

мовою з давньоруської мови:

Складними називаються числівники, які в одному слові об’єднують два корені.

(назви сотень, дробів, десятків)

Складеними називаються числівники, що складаються з двох і більше простих чи

складних числівників: сто двадцять п’ять, тридцять другий.

Числівники сорок, дев 'яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і

знахідного, мають однакове закінчення -а:

сорок дев яносто сто (днів)

сорока дев 'яноста ста (днів)

сорока дев 'яноста ста (дням)

сорок дев'яносто сто (днів)

сорока дев 'яноста ста (днями)

(на) сорока дев 'яноста ста (днях)

Відмінювання кількісних числівників на позначення десятків в укр.мові. У

Числівники на позначення другого десятка в усіх відмінках, крім орудного, мають
наголос на складі -на- (одинадцять, одинадцяти; чотирнадцять, чотирнадцяти), а в
орудному — на останньому складі (одинадцятьма, чотирнадцятьма). Числівники з
кінцевою частиною -десят у називному відмінку мають наголос на останньому
складі: п 'ятдесят, сімдесят, вісімдесят. У непрямих відмінках усі числівники цієї
групи (крім числівників на позначення другого десятка: одинйдцять і т. д.) мають
наголос на останньому складі:десяти, десятьмй; двадцяти, двадцятьма;
шістдесятії, шістдесятими; вісімдесяти, вісімдесятьма".

Відмінювання кількісних числівників на позначення сотень в укр.мові. У

складних числівниках від двохсот до дев'ятисот, а також у числівнику кількасот
змінюються обидві частини: перша — як числівник два або п 'ять, друга — як
іменник місто в множині. Пишуться вони разом:

три міста триста п' ять міст пятсот

трьох міст трьохсот п 'яти міст п'ятисот

трьом містам трьомстам п 'яти містам п'ятистам

 три міста триста п 'ять міст п'ятсот

трьома містами трьомастами п 'ятьма містами п 'ятьмастами

(на) пюьох містах трьохстах п 'яти містах п'ятистах

Тільки числівник двісті в називному відмінку має своєрідну форму (це колишня
двоїна). Числівники цієї групи в непрямих відмінках, крім орудного, мають
наголос на останньому складі, в орудному — на передостанньому: сімсот —
семисот, семистам, сьомастами, па семистах.

16. Займенник як частина мови.

Займенник — це самостійна змінна частина мови, яка лише вказує на предмети,
їхні ознаки або кількість, не називаючи їх, і відповідає на питання хто? що?
який? чий? скільки? котрий?
Морфологічні ознаки займенника.
Усі займенники змінюються за відмінками: хто — кого, кому, ким, (на) кому.
Деякі займенники змінюються ще й за родами та числами: чий — чия, чиє, чиї.

Синтаксична роль займенників

У реченні займенник найчастіше виступає:

 підметом: Вчора я ходив у школу. Хтось зазирнув у вікно.

 означенням: Зараз розповім про свої плани. Ці дівчатка не з нашого класу.
 додатком: Щось тебе не бачу.

Особові займенники
Указують на осіб, інших істот, предмети, явища і поняття: я, ти, він, вона, воно,
ми, ви, вони.
Особові займенники бувають трьох осіб, змінюються за числами і відмінками;
займенник він змінюється також за родами.

Зворотний займенник
Зворотний займенник себе вказує на того, хто виконує дію. Він не має ані роду,
ані числа і називного відмінка; змінюється за відмінками.
Зворотний займенник може бути віднесений до будь-якої особи, однієї чи
багатьох:
Батько сам себе не впізнав. Хлопці побачили себе у цьому списку.
Питальні й відносні займенники
Питальні містять у собі запитання про особу (хто), предмет (що), ознаку (чий,
який, котрий), кількість (скільки). Уживаються тільки на початку у питальних
реченнях: Скільки зірок на небі? Хто написав цей твір?
Займенники хто, що, скільки змінюються за відмінками; чий, який, котрий —
за родами, числами й відмінками, як прикметники.

Відносні ( ті самі, що й питальні) уживаються тільки для поєднання простих

речень у складне:
Не відомо досі, скільки зірок на небі. Той, хто написав цей твір, мав талант.

В український мові відносний займенник «що» збігається за написанням і

звучанням зі сполучником «що», який також з’єднує залежне речення з головним
у складному.
Якщо ми можемо слово «що» замінити синонімічним йому «який», то це
займенник:
Коли ж така заміна неможлива, то «що» — сполучник:

Заперечні й неозначені займенники

Заперечні вказують на відсутність особи, предмета, ознаки чи кількості,

утворюються додаванням префікса ні до питальних займенників: ніхто, ніщо,
ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий .

Неозначені вказують на неозначену (невідому) особу, предмет, ознаку чи

кількість, утворюються додаванням часток будь-, -небудь, казна-, хтозна-, аби-,
де-, -сь до питальних займенників: будь-хто, що-небудь, казна-скільки, хтось,
абиякий, дехто.

Неозначені й заперечні займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й

питальні, від яких вони утворюються.

Присвійні займенники
Указують на приналежність предмета будь-якій особі: мій, наш, твій, ваш, його,
її, їхній, змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники.
Займенники його, її — незмінні.

Вказівні й означальні займенники

Вказівні цей, той, такий указують на один предмет, стільки — на невизначену
кількість.
Займенники цей, той (отой), такий змінюються за родами, числами і
відмінками, як прикметники. Займенник стільки змінюється лише за відмінками.
Означальні вказують на ознаку предмета весь, сам, самий, всякий, кожний,
інший і змінюються як прикметники.

17. Дієслово як частина мови. Форми дієслова, місце інфінітива в системі

дієслівних форм.

Дієсловом називається частина мови, яка означає дію або стан предмета і
відповідає на питання що робить (робив, зробив, робитиме, зробить, робив би,
зробив би тощо) предмет? що з ним робиться (робилося, робитиметься, зробиться,
робилося б, зробилося б тощо)? Наприклад: читає, читав, прийшов, малюватиму,
морозило тощо.

Дієслово може означати переміщення у просторі, процес мовлення, стан

предмета, ставлення до когось або до чогось, конкретну фізичну дію, процес
мислення, бажання.

Дієслово в реченні найчастіше виконує функцію присудка.

Дієвідміна дієслова
I - належать дієслова,які в 3-ій особі множини мають закінчення -уть, -ють

II - належать дієслова, які в 3-ій особі множини мають закінчення -ать, -ять

Дієслівні форми
інфінітив (неозначена форма) - незмінювана форма, яка, називаючи дію або стан
предмета, не вказує на час, особу, число, спосіб і відповідає на питання що
робити? що зробити? – інфінітив завжди має суфікс -ти(-ть), іноді додається -сь(-
ся); – інфінітив має морфологічні ознаки – вид (доконаний чи не доконаний),.
Інфінитив у реченні може бути будь-яким членом речення.

безособові дієслова - означають дію без відношення до будь-якої особи, числа,

роду: світає, морозить, думається. Виступають у формі теп.часу та мин.часу.
Вони виражають: а) явища природи: вечоріє, дніє, б) фізичний і психічний стан
людини. Безособові дієслова можуть творитися від особових за допомогою
постфікса -ся:лежати — не лежиться, ходити — не .годиться, спати — спиться (не
спиться), їсти їсться (не їсться).

Особове дієслово означає дію, стан предмета і відповідає на питання що роблю?

що зроблю? що буду робити? що робив?: малюю, пишу, сказав.

Синтаксичне вживання особових дієслів без формально вираженого підмета

сприяє тому, що дієслово втрачає здатність вказувати на конкретну особу і
набуває значення:

а) узагальнено-особового (у 2-й особі однини або множини, рідше — у формі 1-ї

особи множини): Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки
хлібом, а й думками, піснями і звичаями… (О. Довженко); Посієш вчасно —
вродить рясно (Нар. творчість); Що маємо — не дбаємо, а втративши, плачемо
(Нар. творчість).

б) неозначено-особового (у 3-й особі множини та у формі множини минулого

часу), наприклад: Скрізь порання: печуть, варять, вимітають, миють… (Т.
Шевченко); Сіяли всю ніч (О. Гончар).

дієприкметник - особлива змінна форма дієслова, яка виражає ознаку предмета

за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які? Узгоджується з
пояснювальним іменником у роду, числі, та відмінку.

зів’яле (листя), освітлена (кімната); безособові форми на -но, -то - вказують на

дію, виконану невідомою особою зроблено, написано.

Дієприкметники поділяються на активні та пасивні. Активні позначають ознаку

діючої особи або предмета: Довго нестихаючий вітер -> Вітер, який довго не
стихає. Значення пасивних дієприкметників полягає у вираженні ознаки предмета,
на який спрямована дія:

- Активні дієприкметники теперішнього часу творяться від основи теперішнього

часу додаванням до неї суфіксів "-уч-, -юч-, -ач-, -яч-" і прикметникового
закінчення "-ий-": несучий, дрижачий, оновлюючий, віючий.

- Активні дієприкметники минулого часу творяться від інфінітивної основи за

допомогою суфікса "-л-" і прикметникового закінчення: загоріти – загорілий
хлопець.

Пасивні дієприкметники.

-Форми минулого часу творяться за допомогою суфіксів "-н-, -ен-, -т-": колоти –
колотий/колений.
-Форми на "-но, -то": зроблено, прибрано, забуто, розбито. Як і дієслова,
дієприкметники мають категорію часу, виду і стану.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений.
Порівняйте: планувати — планований (недоконаний вид), запланувати —
запланований (доконаний вид).

На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а

тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: тихий куток — стихаючий гомін; біла
стіна — побілена стіна.

дієприслівник - особлива незмінювана форма дієслова, яка означає додаткову

дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що
роблячи? що зробивши?

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи

недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

 Дієприслівник разом із залежними від нього словами

утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною
обставиною..

Суфікси: доконаного виду учи-ючи, ачи-ячи: недоконаного ши-вши.

18. Категорія виду дієслова, її зв’язок з категоріями способу й часу.

Види дієслова
Недоконаний - означає незавершену, необмежену в тривалості дію в минулому,

теперішньому або майбутньому.

Доконаний - означає дію, що завершилася в минулому або неодмінно відбудеться

в майбутньому.

Більшість дієслів має видові пари. Дієслова доконаного виду здебільшого

утворюються від дієслів недоконаного виду за допомогою префіксів (прати -
попрати, писати - написати, казати - сказати, нести - принести, грати - заграти),
рідше - за допомогою суфіксів (кричати - крикнути, гримати - гримнути, зітхати -
зітхнути, рубати - рубонути). Дієслова недоконаного виду утворюються від
дієслів доконаного виду суфіксальним способом (спинити - спиняти, переписати -
переписувати, зумовити - зумовлювати, організувати - організовувати). Рідше
інший вид утворюється шляхом зміни наголосу (відкидати - відкидати,
переносити - переносити, закликати - закликати) чи основи (шукати - знайти,
брати - взяти, говорити - сказати).

Способи дієслів
дійсний - означає дію, яка відбулася, відбувається чи відбуватиметься.

Змінюється за часами, числами й особами (у теперішньому, майбутньому часах)

та за родами (у минулому)

умовний - означає дію, можливу, за певної умови або бажану. Змінюється за

числами, а в однині – й за родами). Твориться додаванням до форми минулого
часу частки б/би. Умовний спосіб може виражати спонукальне і бажальне
значення (передається поєднанням дієслова минулого часу). Виражає відношення
дії до дійової особи з погляду того хто говорить. Такі відношення можуть бути
трьох типів, а тому в дієслові і розрізняється три особи: перша, друга і третя.

1ша особа означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама
розповідає про свою дію, або пов'язується з групою людей, до якої належить і той,
хто говорить.

2га ос означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, до якої

спрямована мова. Ця особа виступає як співрозмовник – адресат.

3тя ос озн-є, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама не бере
участі в мові, а про неї розповідає той, хто шпорить.

наказовий - означає наказ, прохання, побажання, пораду, заклик до виконання

дії. Змінюється за числами й особами; форми, що регулярно утворюються від
основи теперішнього часу (для дієслів недоконаного виду) і теперішнього –
майбутнього часу (для дієслів доконаного виду). До простих належать форми 2-ї
особи однини, утворені за допомогою закінчення -и або нульового закінчення
(бери, неси) і 1-ї та 2-ї особи множини, утворені за допомогою закінчень -імо (-
ім), -мо (роби – роб-імо/ роб-ім), -іть, -іте, -те (роб-и – роб-іть – роб-іте); до
складних – форми 3-ї особи однини і множини, які регулярно утворюються
поєднанням частки хай (нехай) з формою теперішнього (недок.вид). Для
пом’якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но,
ну, ану.
Часи дієслів

Минулий час означає дію, яка колись відбувалася або вже відбулася.

Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за

родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав,
приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає
суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове
закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині- суфікс -л- і
закінчення -а-(була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

Теперішній час означає дію, яка відбувається в час мовлення або постійно.
Дієслова теперішнього часу завжди недоконаного виду і змінюються за особами
і числами (чую, чуєш, чуємо, чуєте, чує, чують)

Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься у майбутньому.

Дієслова майбутнього часу мають три форми: просту доконаного виду (зберу,
посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену
недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу
змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете,
купуватиме, купуватимуть).

19. Категорія особи, її значення й морфологічне вираження. Категорія числа

й роду особи в системі дієслова. Дієвідмінювання. Категорія способу (з
історичним поясненням). Категорія часу дієслова. Значення, вираження та
вживання часових форм

Категорія особи, числа і роду дієслів

Виражає відношення дії до дійової особи з погляду того хто говорить. Такі
відношення можуть бути трьох типів, а тому в дієслові і розрізняється три особи:
перша, друга і третя.

1ша особа означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама
розповідає про свою дію, або пов'язується з групою людей, до якої належить і той,
хто говорить.

2га ос означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, до якої

спрямована мова. Ця особа виступає як співрозмовник – адресат.
3тя ос озн-є, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама не бере
участі в мові, а про неї розповідає той, хто шпорить.

Граматична категорія особи виражається за допомогою закінчень, або особових

форм, а саме:

Однина

1-а ос: -у (-ю): веду, роблю;

2-а ос:-еш (-єш), -иш (-їш), -и: ведеш, знаєш, робиш, чи, веди, роби;

3-я ос:-є (-є), -ить (-їть): веде, знає, робить, стоїть.

Множина

1 -а ос:-емо (-ємо), -имо (-їмо), -ем, -им, -імо (-ім): чо, знаємо, робимо, стоїмо,
ведімо, робімо, робім;

2-а ос:-ете (-єте), -ите (-їте), -іть, -те: ведете, зна- робите, стоїте, ведіть, робіть,
стійте;

3-я ос:-уть (-ють), -ать (-ять): ведуть, співають. У вживанні категорії особи є деякі
особливості: 1)Ф-ма 1ої ос мн може виражати граматичне знач-я 1ої ос одн в
наукових творах, доповідях: подивимося, що пише і цієї статті; як ми вже
говорили в попередньому розділі;

Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу, а також

дієсловам наказового способу. Виразниками особових значень виступають
особові закінчення.

Із категорією особи тісно пов’язана категорія числа. До словозмінних належить

категорія роду. Вона властива дієсловам минулого часу й умовного способу.
Родове розрізнення репрезентується відповідними суфіксами: купив, купила,
купило, купив би, купила б, купило б. У дієслів минулого часу та умовного способу
особове значення виражається синтаксично: я розповідав, ти розповідав, вона
розповідала, воно розповідало; я розповів би, ти розповів би, вона розповіла б,
вони розповіли б.

Безособові дієслова називають дію поза відношенням її до особи: сутеніє,

морозить, не віриться. Вони ніколи не поєднуються з підметом.

Безособові дієслова не виражають особових протиставлень, здебільшого

вживаються в 3 ос.одн теперішнього чи майбутнього часу (дощить, смеркає,
розвидняється) або у формі середнього роду минулого часу (вигоріло, замело).
Дієвідмінювання дієслів : I і II дієвідміна

За типом відмінювання всі дієслова поділяються на дієслова І та II дієвідмін.

I - належать дієслова,які в 3-ій особі множини мають закінчення -уть, -ють (слова
з односкладовою соновою, основою –оро-оло; суфікс –ува-ну)

II - належать дієслова, які в 3-ій особі множини мають закінчення -ать, -ять

Часи дієслів

Минулий час означає дію, яка колись відбувалася або вже відбулася.

Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за

родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав,
приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає
суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове
закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині- суфікс -л- і
закінчення -а-(була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

Теперішній час означає дію, яка відбувається в час мовлення або постійно.
Дієслова теперішнього часу завжди недоконаного виду і змінюються за особами
і числами (чую, чуєш, чуємо, чуєте, чує, чують)

Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься у майбутньому.

Дієслова майбутнього часу мають три форми: просту доконаного виду (зберу,
посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену
недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу
змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете,
купуватиме, купуватимуть).

20. Дієприкметник. Активні й пасивні дієприкметники в сучасній

українській літературній мові. Граматичні категорії дієприкметників

дієприкметник - особлива змінна форма дієслова, яка виражає ознаку предмета

за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке? які? Узгоджується з
пояснювальним іменником у роду, числі, та відмінку.

зів’яле (листя), освітлена (кімната); безособові форми на -но, -то - вказують на

дію, виконану невідомою особою зроблено, написано.
Дієприкметники поділяються на активні та пасивні. Активні позначають ознаку
діючої особи або предмета: Довго нестихаючий вітер -> Вітер, який довго не
стихає. Значення пасивних дієприкметників полягає у вираженні ознаки предмета,
на який спрямована дія:

- Активні дієприкметники теперішнього часу творяться від основи теперішнього

часу додаванням до неї суфіксів "-уч-, -юч-, -ач-, -яч-" і прикметникового
закінчення "-ий-": несучий, дрижачий, оновлюючий, віючий.

- Активні дієприкметники минулого часу творяться від інфінітивної основи за

допомогою суфікса "-л-" і прикметникового закінчення: загоріти – загорілий
хлопець.

Пасивні дієприкметники.

-Форми минулого часу творяться за допомогою суфіксів "-н-, -ен-, -т-": колоти –
колотий/колений.

-Форми на "-но, -то": зроблено, прибрано, забуто, розбито.

Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений.
Порівняйте: планувати — планований (недоконаний вид), запланувати —
запланований (доконаний вид).

Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, —
у минулому чи тепер: посивілий (минулий час), сивіючий (теперішній час).

Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений,

підкреслена), числами (підкреслені — множина), відмінками (Н.: почорнілий; P.:
почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте: жовте
листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка
(Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно.).

На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а

тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: тихий куток — стихаючий гомін; біла
стіна — побілена стіна.

21. Прислівник, його значення, морфологічні ознаки й синтаксична роль.

Прислівник – це самостійна незмінювана частина мови, яка виражає ознаку дії,
стану, ознаку предмета чи ознаку іншої ознаки: говорити голосно, котлета по-
київськи, надзвичайно привабливий. Прислівники характеризуються тим, що
не відмінюються, мають властиві тільки їм словотворчі суфікси,
співвідносяться з усіма відмінюваними частинами мови.

Прислівники у реченні виконують роль обставини або неузгодженого

означення. Також прислівники, що виражають стан людини, природи чи
ставлення до висловлюваного є головним членом безособового речення: І добре
Хариті на ниві, і страшно (П. Мирний).

Втрачаючи своє лексичне значення, можуть переходити в прийменники.

За значенням прислівники поділяють на якісно-означальні, кількісно-

означальні, способу дії, часу, місця, причини, мети

Якісно-означальні прислівники відповідають на запитання як? Вони

утворюються від прикметників за допомогою суфіксів -о, -е: гарно, весело, тепло,
міцно.

Прислівники способу дії відповідають на запитання як? яким способом? і

вказують, яким способом відбувається дія чи виявляється ознака: працювати
гуртом, читати вголос, ставитися по-материнському.

Кількісно-означальні прислівники виражають ступінь інтенсивності дії або

міру чи ступінь вияву якісної ознаки й відповідають на запитання скільки?
наскільки? як багато? якою мірою? Наприклад: дотла, вщент, надзвичайно, дуже.

Прислівники місця вказують на місце або напрямок дії, відповідають на

питання де? куди? звідки? Наприклад: тут, зверху, довкола, ліворуч.

Прислівники часу означають час дії, відповідають на питання коли? доки?

відколи? Наприклад: сьогодні, зараз, взимку, щодня.

Прислівники причини називають причину дії, відповідають на питання чому?

через що? з якої причини? Наприклад: зозла, спересердя, згарячу.

Прислівники мети вказують на мету дії, відповідають на питання для чого? з

якою метою? Наприклад: навмисне, на зло, наперекір.

Якісно-означальні прислівники можуть мати вищий і найвищий ступені

порівняння. Форму вищого ступеня порівняння прислівників утворюють за
допомогою суфіксів -ше, -іше: швидко – швидше, весело – веселіше. Значення
вищого ступеня порівняння підсилюють приєднанням слів значно, багато, куди,
ще, трохи до прислівників у формі вищого ступеня: значно краще, куди
складніше, ще тепліше. Вищий ступінь порівняння може утворюватися від інших
основ: добре – краще, погано – гірше. Найвищий ступінь порівняння утворюють
за допомогою префікса най- та вищого ступеня порівняння прислівників: глибше
– найглибше, ближче – найближче. Для підсилення значення додають префікси
як-, що- : якнайкраще, щонайповніше.

22. Службові частини мови. Прийменники. Сполучники. Частки. Перехід

повнозначних слів у службові частини мови

Службовi частини мови — неповнозначнi слова, якi не називають предметiв, а

вказують на вiдношення мiж ними.

Самостійні
– мають лексичне значення(означають предмети, їхні ознаки, кількість. Дію, стан,
ознаку дії чи ознаки тощо
– є членами речення
– відповідають на питання
Службові (прийменник , сполучник, частка)
– не мають лексичного значення,
– не відповідають на питання
– не є членами речення
Вигук (не належить ні до самостійних, ні до службових частин мови)
Прийменник як службова частина мови

Прийменник – незмінна службова частина мови, яка

– виражає залежність одного повнозначного слова від іншого у словосполученні;
– не виступає в ролі членів речення;
– разом з іменником, числівником або займенником у формі непрямих відмінків
указує на об’єкт дії, напрям, час, місце, причину, мету та інші значення.
Прийменник підкреслюють разом із тим членом речення, з яким він пов’язаникй
за змістом (впізнати приймениик можна, поставивши питання до самостійної
частини мови, – прийменник буде входити до складу питання
 Вони можуть указувати на:
 Місце: до, від, у , біля, за, по, посеред, край, поміж, довкола, поза –
 Час: від, до, на, з,о, після, через, упродовж
 Причину:з, від, од, завдяки, у зв’язку,з нагоди, через, зважаючи на –
 Мету : за, на, для, задля, заради, в ім’я –
 Кількість (У майстерні невеликі, на чотири шибки, віконця.)
 Допусту: незважаючи на, всупереч –
 Умови: за умови, у випадку, при, без
 Означальні : без , з, в, у – (кіт із білими лапками)

За будовою прийменники поділяють на

 прості (з, за, до, через та ін.)
 складні (утворилися поєднанням простих прийменників: понад, попід,
посеред, задля, заради, з-за, з-поміж та ін.)
 складені (прийменники , утворені від кількох слів: поруч з, згідно з, незалежно
від, у зв’язку з, у вигляді, з метою, на чолі, незважаючи на та ін.)

Прийменники, які починаються із з (із), пишуть через дефіс: з-за, із-за, з-над, з-
під, з-поміж, з-посеред, з-перед

Сполучник – незмінна частина мови, що сполучає

 однорідні члени речення
 частини складного речення
Сполучники не мають лексичного значення, не є членами речення, незмінні.
За своїм призначенням сполучники поділяють на розряди:
 Сполучники сурядності (поєднують однорідні члени або рівноправні частини
складного речення)
Комп’ютери й шаблі однаково минають.
Одна зоря спочиває, / а друга зоря встає.

 Сполучники підрядності, які поєднують головну й залежну частини складного

речення
Бринить джерело, / мов порвалась струна у бандури.

З’ясувальні : що, щоб, як, чи, ніби, немовби.

Порівняльні: як, що, мов, мовби, наче, неначе, нібито
Умовні: якщо, коли, якби, аби
Часові: коли, як, після того як, тільки, як тільки, щойно, ледве, поки, доки,
відколи
Причинові: бо, тому що, через те що, затим що
 Мети: щоб, для того щоб, аби
Наслідкові: так що
Допустові: хоч, хай, нехай, дарма що, незважаючи на те що, як, на що, чи

Кому ставлять перед другим із розділових сполучників, якщо вони

поєднують
 однорідні члени речення (Мисливець уцілить або в білку , або в гілку.)
 частини складного речення (Чи сніг в степу біліє, / чи сонце сліпить очі?)
Між частинами складного речення перед сполучниками сурядності або
підрядності ставлять кому
День погас, / і все спочило.
Ані птиця не пурхала, / ані вітер не віяв.

За будовою розрізняють сполучники:

– Прості (з одним коренем): і, а, та, бо, що, чи, як.
– Складні (з двома і більше коренями злитого написання): проте, зате, щоб, якби,
нібито.
– Складені ( з двома і більше коренями роздільного написання): коли б, тому що,
через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки…а й.
За способом вживання сполучники поділяються на:
– Одиничні сполучники (і, а, але, або, як, мов) вживаються тільки між двома
однорідними членами речення або між двома реченнями: Сонце повернуло на
захід і зникло за горою. (повернуло і зникло – однорідні присудки). Між сходами,
що вели на другий поверх, стояла пальма. ( що – приєднує підрядне речення до
головного).
– Повторювані сполучники ( і…і, ні…ні, або…або, чи…чи, то…то)
повторюються два і більше разів при однорідних членах речення та частинах
складносурядного речення: Теє слово всім давало то розраду, то пораду. (Леся
Українка) Ви або жартуєте зі мною, або просто перевтома винна.
– Парні сполучники ( не тільки…а й, як…так і, хоч…але, якщо…то) вживаються
між двома однорідними членами речення: Хоч поганий тин, та затишно з
ним. Не тільки пригорбки, а й долини зазеленіли під сонцем.
Кому при складених сполучниках ставлять один раз, перед усім сполучником.
Правопис сполучників
1. Складні сполучники, утворені від інших частин мови, пишуться разом: адже,
зате, начебто, отож, ніж, аніж, якщо, якби, мовбито, немовби, наче, начеб,
начебто, ніби, нібито, тобто, притому.

2. Складні сполучники тільки-но, тим-то, тому-то, отож-бопишуться через

дефіс.
3. У складених сполучниках усі компоненти пишуться окремо: так що, через те
що, замість того щоб, з тим щоб, незважаючи на те що, дарма що, задля
того щоб, після того як, мірою того як.

Частка – службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм,
висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам
додаткових відтінків значення.
Розряди за значенням
 формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового
способу: би(б), хай(нехай)
 заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані
 питальні, що оформлюють питальні речення: чи хіба, невже
 модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, якраз,
це, то навіть, лише, аж, ж та ін.

Модальні частки надають окремому слову в реченні або цілому реченню

додаткових відтінків: ствердження, питання, спонукання, сумніву тощо.

Групи модальних часток:

1.Стверджувальні:так, авжеж, аякже.
2.Питальні: чи, хіба, невже:
3.Вказівні: це, оце, ось, ото
4.Окличні: що, за, як
5.Обмежувально-видільні:тільки, лише, лиш, саме, хоч би, якраз, навіть
6.Власне модальні: мов, ледве, чи, мовби, ніби, нібито, навряд чи та ін.

Модальні частки служать засобом творення різних типів речення:

стверджувальних, заперечних, питальних, спонукальних, окличних або
виражають невпевненість, можливість, сумнів, недостовірність. Окремі частки
служать для підсилення ознак і дій.
7.Підсилювальні частки:а, аж, адже, же (ж), -таки, -бо, -но, -то.
8. Кількісні частки:майже, трохи не, ледве не

Частки не мають самостійного лексичного значення. Вони не є членами речення

У реченнях питальні і модальні частки логічно не підкреслюють.
 Частки з різними частинами мови пишуться разом, окремо, через дефіс.
Разом пишуться:
1. Частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся (-сь)у складі будь-якої частини мови: абиколи,
абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися (сь),
кудись.
2. Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться
окремо: аби з ким, ні з якими.

Окремо пишуться:
а) частки хай, нехай, за допомоги яких творяться форми наказового
способу: нехай заспіває, хай не розбудить;
б) частка би (б), за допомоги якої утворюється форма умовного способу
дієслів: спочив би, прийшла б;
в) частка же (ж), яка відіграє підсилювально-видільну роль: знайшов же;

Через дефіс пишуться:

1. Частка бо, но, то, от, таки,коли вони вирізняють значення окремого
слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки. АЛЕ Якщо частка таки стоїть
перед словом, до якого стосується, вона пишеться окремо: таки намалював,
таки зрозумів.
2. Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та
прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.АЛЕ Якщо
між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться
окремо: казна з чому, будь із ким

Не з іменними частинами мови

1)Тільки разом не пишеться тоді, коли слово без не не вживається (невдаха, неук,
нехотя).
2) Завжди окремо не пишеться з числівниками, займенниками і прийменниками
(не два, не наш, не з руки).
3) З іменниками не пишеться разом і окремо. Це залежить від змісту речення.
Якщо іменник з не можна замінити словом-синонімом, то пишемо разом (неволя
— рабство,недовіра — підозра). Якщо ж у реченні є чітко виражене заперечення
або протиставлення понять, то не пишемо окремо (Не доля вирішує, а людина
творить свою долю).
4) З прикметниками й прислівниками не здебільшого пишеться разом
(невибагливий — скромний, нерішуче — вагаючись). Окремо не пишеться тоді,
коли в реченні щось заперечується (Надворі не холодно) або відбувається
протиставлення явищ, процесів тощо (Надворі не холодно, а лише трохи
прохолодно).
 Не з дієсловом
1) З усіма формами дієслова не пишеться окремо (не написати, не написано). Але
разом не пишеться в дієсловах, що без не не вживаються (неволити, нездужати,
ненавидіти); а також у префіксі недо-, який вказує на неповноту дії
(недолюблювати, недооцінювати).
2) З дієприкметником не може писатися і окремо, і разом. Якщо при
дієприкметнику є слово, яке пояснює його, то не обов’язково пишеться окремо (не
знаний (де?) тут). Якщо при дієприкметнику немає пояснювального слова,
то не може писатися і разом, і окремо, як у випадку із прикметником (поле не
засіяне — поле незасіяне).

23. Вигук
Вигук – особлива частина мови, що виражає почуття та волевиявлення, не
називаючи їх.

Вигуки, що передають почуття, не називають їх так, як іменники, дієслова або

прислівники (ой, ах, ого, овва, тьфу, іч, фе, ой боже, матінко моя…).

Вигуки виражають цілі почуття та враження загально, тому більшість вигуків є

взаємозамінними (ой : здивування, радість, захоплення , страх).
Лише за деякими вигуками закріплене одне
значення: тю (здивування), пхе (зневага), фу (огида).

Вигуки волевиявлення передають заклик, спонукання до дії (цить, тсс, геть,

тпру, вйо) або слугують для привернення уваги (алло, агов, гей, киць-киць).
До вигуків волевиявлення зараховують й етикетні формули, тобто слова
ввічливості (добридень, будь ласка, пробачте).

Вигук не є членом речення.

Вигук не належить ні до самостійних, ні до службових частин мови.
Найчастіше вигуки вживають у розмовному та художньому стилях – переважно у
діалогічному мовленні. В усному мовленні вигуки часто супроводжують
відповідною мімікою та жестами.
За походженням і способом творення вигуки поділяють на:
 Непохідні, що не співвідносяться з іншими частинами мови, але утворені з
одного або кількох звуків, повторенням або подовженням голосного (А! О! Ех!
Ей! Ой! Іч! Фе! Гей! Пхе! Гм! Тпру! Люлі! Ай-ай-ай! О-о-о-о!)
 Похідні, що їх утворено від інших частин мови. (Матінко! Жах! Лишенько!
Рятуйте! Прощайте! Отаке! Господи!)
 До похідних вигуків належать слова-оклики, якими привертають увагу (гулі-гулі,
киць-киць, но, киш, цабе), та фразеологізми (Здоровеньки були! На добраніч! Хай
йому грець! От тобі й раз! Цур тобі!)

Вигуки, повторювані з метою посилення передаваних ними почуттів, пишемо

через дефіс: ай-ай-ай, ну-ну, ого-го.
Запам’ятайте! На_добраніч, будь _ ласка, до_ побачення
Окрему групу вигуків становлять звуконаслідувальні слова, які відтворюють
звуки й шуми природи, машин, механізмів: ку-ку, ж-ж-ж, няв-няв, дзень, ха-ха-
ха, ш-ш та ін.
Розділові знаки при вигуках.
 Вигуки, що стоять на початку речення або в середині його, виділяють комами,
якщо їх вимовляють без особливої окличної інтонації. (Сонце, волю
зустрічати, гей, виходь, мій брате!)
 Якщо вигук вимовляємо з окличною інтонацією, після нього як на початку
речення, так і в його середині чи в кінці ставлять знак оклику. (Ох! Зірка в серце
впала.)
 Вигуки о, ой, які стоять перед звертанням і тісно пов’язані з ним інтонаційно,
комами від звертання не відділяємо. (О краю мій, тужу я за тобою!) Їх
вважають підсилювальними частками.

Іноді вигук стає членом речення, коли переходить в іменник, тоді вигук
береться в лапки: ( 1)Тут так ніжно лунало «здрастуй», що в кущі
заховалось «прощай».

24. Синтаксис як учення про граматичну будову мови. Одиниці та категорії

синтаксису.

У граматичній системі мови синтаксису належить центральне місце, оскільки у

його сфері функціонують мовні одиниці, які забезпечують спілкування людей.
Синтаксис — розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і
правила їх функціонування.

— це сукупність наявних у мові закономірностей, що зумовлюють побудову та

функціонування синтаксичних одиниць.

Основним завданням синтаксису вважали вивчення логічного змісту висловлень.

Предметом синтаксису в сучасному мовознавстві є система синтаксичних
одиниць, їх структура і семантика, синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні
відношення тощо.
 Основними синтаксичними одиницями мови є: словосполучення, речення і
текст.

Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утворюється поєднанням

двох або більше повнозначних слів, пов’язаних між собою підрядним зв’язком і
певними лексико-граматичними відношеннями і виражає єдине, але розчленоване
поняття.

В українській мові словосполучення бувають:

 лексичними (стійкими — за тридев'ять земель, пекти раків тобто «червоніти»)

та синтаксичними (вільними — зелений тролейбус, працюючий телевізор),
 іменниковими (шапка господаря, ручка дверей), прикметниковими (червоний від
сорому, білий від снігу), числівниковими (два кроки, з десяти ящиків),
займенниковими (хтось з вами, ми не одні), дієслівними (знімав на фотоплівку,
возив сіно) та прислівниковими (втричі швидше, далеко від своїх) у залежності від
того, яка частина мови є головним словом у словосполученні (тобто словом, від
якого ставиться питання),
 сурядними (два повнозначні граматично рівноправні слова — рука і серце, ніч і
день, то я, то ти) та підрядними (два граматично нерівноправних
слова — забутий щоденник, старий дідуган),
 простими (новорічна ялинка, малиновий чай) та складними (відомий вірш про
матусю, чудовий осінній день).

Речення
Речення — це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну
завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не
встиг). В українській мові речення поділяються:
 за метою висловлювань на розповідні (в свою чергу поділяються на
стверджувальні — Є в Україні одне містечко та заперечні — Не хотів я цього
робити), спонукальні (Повій, буйний вітре!) та питальні (у свою чергу
поділяються на власне питальні — Скажіть, котра година? та риторичні
питальні — Що ж це у світі діється?). Інтонація розповідних речень
характеризується зниженням тону наприкінці речення. Інтонація питальних
речень характеризується підвищенням тону на слові, з яким пов'язується питання.
 за емоційним забарвленням на емоційно нейтральні (Цікава книжка) та
емоційно забарвлені (Яка цікава книжка!). Емоційно нейтральні речення — це
розповідні, питальні і спонукальні речення зі звичною для них інтонацією.
Емоційно забарвлені речення — це ті ж розповідні, питальні і спонукальні
речення, але вимовлені з окличною інтонацією.
 за структурою речення поділяються на прості речення (Благословенна в болях
ран Степів широчина бездонна — М.Рильський) та складні речення (Ще сніг
кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі — В.Сосюра). У
 простому реченні є тільки одна граматична основа (предикативний центр), у
складного речення таких основ може бути декілька. Прості речення можуть
ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних
членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і
реченнями.

Просте речення
 Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними (Ліс
шумить), а ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення — поширеними
(Ніч прийшла в місто).
 Слова у реченні можуть поєднуватися сурядним типом синтаксичного зв'язку, за
допомогою якого виражається рівноправність слів, незалежність їх одне від
одного (І земля, і небо, і море — все переді мною) та підрядним типом
синтаксичного зв'язку, при якому одне слово залежить від іншого (Я лежу на
траві).
 Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які
визначають послідовність розміщення членів речення:

o прямим вважається такий порядок слів у реченні, при якому присудок стоїть
після підмета (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки).
Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у
словосполученні:
 узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;

додаток — після керуючого слова;

 обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає
присудок).
o порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається
інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому,
інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене
заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє
звичне місце.
 Логічний наголос виділяє у реченні важливіше слово за допомогою посилення
голосу.

Неповне речення
 Неповні речення — це речення, в яких пропущено один чи декілька потрібних
для його структури членів, що встановлюється з попереднього речення чи
ситуації мовлення
 Ускладнені речення — речення з однорідними членами (Широкий, вигнутий,
блискучий ніж врізався в ґрунт), з відокремленими членами (Крім інтуїції,
безумовно, потрібні тобі ще й знання), зі звертанням (До тебе, Україно,
звертаємося!), зі вставними і вставленими компонентами (Може, я міг би Вам
допомогти?).
 Речення з однорідними членами, де однорідні члени речення можуть
поєднуватися безсполучниковим або сполучниковим зв'язком (з єднальними,
протиставними, розділовими, градаційними, приєднувальними сполучники). У
мовленні однорідність виділяється, як правило, інтонацією переліку. При
однорідних членах можуть використовуватися узагальнюючі слова:
займенники ніхто, ніщо, все, всі (Радість життя, сум, кохання — все це
здавалося йому зараз незнайомим) та прислівники скрізь, всюди (І нагорі, і у
кімнаті — всюди було темно).
 Речення з відокремленими членами, де другорядні члени речення, для
підсилення їхньої граматичної і смислової ролі, виділяються в усному мовленні
інтонацією, а на письмі — відповідними розділовими знаками: підрядні
відокремлені члени (Добре вихований, він не заважав розмові), уточнюючі
відокремлені члени (Тут, поруч, буяла весна).
 Речення зі звертанням, де звертання виражається кличним відмінком або
називним відмінком у значенні кличного і вимовляється з кличною інтонацією (О,
мамо, як тут цікаво!). Звертання може бути поширеним (О краю мій, в ті грізні
зими завжди з тобою ми були — В. Сосюра). Якщо звертання стоїть на початку
речення, то після нього ставиться кома або знак оклику
 Речення зі вставними компонентами, з такими словами або сполученнями
слів, за допомогою яких виражається ставлення розповідача до висловленої
ним думки (На мою думку, так робити не треба). Вставні компоненти
граматично не пов'язані з іншими словами у реченні і тому не є членами речення.
За значенням вставні слова і сполучення слів можуть виражати:
o джерело повідомлення (на мою думку, по-моєму, повідомляють, як кажуть, на
думку …);
o достовірність повідомлення, впевненість (без сумніву, як відомо, безумовно,
звичайно, ніде правди діти);
o невпевненість, припущення (можливо, здається, як видно, мабуть, може,
певно, може бути);
o виділення головного, підкресленість висновку (зокрема, отже, до речі,
значить, по-першу, в усякому разі, таким чином);
o емоційну оцінку повідомлюваного факту (на щастя, на диво, на лихо, на жаль,
як на зло, хвалити бога).

Складне речення
Складне речення в українській мові складається з двох або кількох простих,
об'єднаних за змістом та інтонацією. Складні речення поділяються на
сполучникові, безсполучникові та складні синтаксичні конструкції (з різними
видами зв'язку).

 сполучникове складне речення (Я згодився, і ми разом гуляли містом) може

бути:
o складносурядним:
  з розділовими сполучниками сурядності (з'єднуються розділовими
сполучниками сурядності — одиничними або, чи, хоч, повторюваними аби…
аби, чи…чи, хоч…хоч, то…то, не то…не то: Або я піду звідси, або вона
стане іншою);
 єднальними сполучниками сурядності (з'єднуються єднальними
сполучниками сурядності — одиничними і, й, та (в значенні і) та
повторюваними і…і, ні…ні (ані…ані): Подув вітер — і ліс радісно
загомонів);
 протиставними сполучниками сурядності (з'єднуються протиставними
сполучниками сурядності — а, але, та (в значенні але), проте, зате,
однак: Надворі дощ, а тут сухо і тепло);

o складнопідрядним:
 підрядним означальним (підрядним реченням, яке відповідає на
запитання який? яка? яке? які? підрядні означальні речення приєднуються
до головного речення за допомогою сполучних слів який, чий, котрий, що,
де, куди, звідки, коли та сполучників щоб, як, ніби, наче, неначе: Для нас
тоді був цілий світ, як вимріяна казка — П.Карманський);
 підрядним зв'ясувальним (підрядним реченням, яке відповідає на запитання
відмінків і пояснює присудок у головному реченні. Вони приєднуються до
головного речення за допомогою сполучних слів хто, що, який, чий, котрий,
де, куди, звідки, коли, відколи, як та сполучників що, як, щоб, ніби, мов,
наче, неначе: Щасливий, хто сни має милі — Л.Українка);
 підрядним обставинним (підрядним місця (Будь там, де ти є), часу (Він
почекав, поки вагон зрушив з місця), способу дії (Кожен живе так, як він
хоче), порівняльним (Хмари насувалися, наче великі хвилі), міри та ступеня,
причини (Я зробив це через те, що люблю), мети (Ми приїхали сюди, щоб
відпочити), умовним (Якщо добре попрацюєш, одержиш нагороду),
допустовим (Хоч і не рідний він, але добра душа), наслідковим (Вже ніч, так
що краще не виходь));
 складнопідрядним з кількома підрядними:
 з послідовною підрядністю (Він писав свою книжку, тому що хотів, щоб
люди, яких він любив, стали трохи щасливішими),
 з паралельною підрядністю (Може, друзі, що любили, і кохані, що пішли,
знов застелять, як стелили, юних бенкетів столи — М.Коцюбинський),
 з однорідною підрядністю (Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра
веселочка Воду позичає — Т.Шевченко),
 з комбінованою підрядністю (Коли б мене хтось спитав, що мені
подобалося у дитинстві, я б йому відповів, що любив грати у шахи).
 безсполучникове складне речення (Не ходи, дівча, на луг, не ламай тополю)
 складна синтаксична конструкція (Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не
курличуть в небі журавлі — В.Сосюра) може бути.
ТЕКСТ - Це об’єднана смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць,
основними рисами якої є зв’язність і цілісність.

До складу тексту входять як поєднані між собою речення, так і над фразові
єдності або складне синтаксичне ціле. Мовні одиниці, що допомагають
об’єднати сукупність речень у тексті, називають засобами зв’язку.

Складне синтаксичне ціле – це група речень, об’єднаних граматичним і

змістовим зв’язком, що виражають думку вільніше, розгорнутіше й повніше
порівняно з реченням. У складному синтаксичному цілому речення не рівноцінні:
одне з них виражає найважливішу інформацію, а інші – уточнюють,
поглиблюють, конкретизують її. Складне синтаксичне ціле найчастіше збігається
з абзацом, хоч може складатися і з кількох абзаців.

 Текстові характерні такі ознаки:

 · зв’язність,
 · цілісність,
 · авторська мета,
 · інформативність,
 · ситуативність (зв’язність з контекстом),
 · наявність смислових частин та єдність їх,
 · особистісне ставлення,
 · розгорнутість,
 · послідовність,
 · завершеність,
 · динамізм зображуваного.

25. Підрядне словосполучення.

Словосполучення будують на основі підрядного зв’язку між словами, що

входять до їх складу. Суть цього зв’язку полягає у граматичній залежності одного
слова від іншого, за якої наявність залежного (підпорядкованого) слова у певній
формі визначається категоріальними властивостями головного, стрижневого
(підпорядковуючого).

В українській мові розрізняють три типи підрядного зв’язку:

1) узгодження;
2) керування;
3) прилягання.
Узгодженням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого форми
словозміни залежного слова повністю або частково уподібнюються до форм
стрижневого (головного) слова.

Стрижневим (головним) словом при узгодженні виступають іменник,

займенник, співвідносний з іменником а залежним — прикметник,
дієприкметник, займенник, співвідносний з прикметником, порядковий числівник.

Наприклад: цікава книжки, прочитана книжка, моя книжка, перша книжка.

Узгодження може бути повним і неповним. Повним воно є, якщо всі можливі
форми залежного слова уподібнюються формам головного (див. попередній
приклад).

За неповного узгодження формам стрижневого (головного) слова уподібнюються

не всі можливі форми залежного, а тільки їх частина.

Так, у словосполученнях на зразок місто Одеса, місто Київ узгодження є лише в

числі й відмінку і немає в роді (пор.: міста Одеси, міста Кисни, містом Одесою,
містом Києвом, у місті Одесі, у місті Києві і т. ін.), у словосполученнях озеро
Балатон, озеро Балатон узгодження наявне лише в числі (пор.: озера Балатон,
озера Балатон, озером Балатон, в озері Балатон).

Керуванням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого головне слово

потребує від залежного певної відмінкової форми, що залишається постійною за
будь-якої зміни головного слова.

Наприклад: читаю, читайте, читали б та ін. книжку.

Залежно від морфологічного вияву головного слова розрізняють керування:

 придієслівне (читати книжку)

 приіменне (захоплення книжкою, чотири броди)
 прислівникове (вниз по сходах, близько від міста).

Отже, головним словом при керуванні може бути:

1) іменник (розпорядження декана, виконання завдання, полювання на зайців);

2) прикметник (останній з могікан, старший за віком);
3) числівник (п ‘ять кроків, перший зі спортсменів);
4) займенник (хтось із студентів, декому з нас);
5) прислівник (задушно від спеки, недалеко від матері);
6) дієслово (зустріти товариша, захоплюватися полюванням, полювати на
зайців).
Залежним словом при керуванні найчастіше є іменник (пор. наведені вище
приклади), а також займенник та будь-яке субстантивоване слово (останній з них,
найвищий за всіх, перший з хоробрих, рівнятись на кращих, одне з двох, поділити
на трьох, видно кожному).

За характером сполучуваності компонентів керування буває сильне і слабке.

Приляганням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого залежне слово,

будучи незмінним, граматично не виявляє своєї залежності від головного слова
словосполучення, а пов’язується з ним лише за змістом.

У ролі залежних слів у словосполученнях, організованих способом прилягання,

зазвичай виступають прислівники і дієслівні незмінні форми—дієприслівник
та інфінітив, а також ідіоми, а в ролі головних, до яких прилягають
невідмінювані члени словосполучення, — дієслова (добре вчитися, посміхнутися
скупо, іти поспішаючи, намагатися допомогти), а також прислівники, зокрема
так,звані предикативні (слід подумати, треба вчитися), прикметники (давно
відремонтований, здатний працювати, готовий виїхати) й іменники (вміння
працювати, біг наввипередки).

Залежно від семантико-синтаксичних відношень розрізняють і три основні

типи словосполучень:

1) атрибутивні;
2) об’єктні;
3) обставинні.

В атрибутивних словосполученнях у ролі головного слова виступають іменники

або субстантивовані слова, які є назвами предметів, а в ролі залежного — слова,
що розкривають постійні чи змінні ознаки стрижневих, головних слів, а саме:
1) прикметники (велика земля, ясний місяць, учорашній день, батькова хата);
2) займенники, співвідносні з прикметниками (наш університет, твоя
книжка);
3) порядкові числівники (дванадцятий місяць, перша весна);
4) дієприкметники (засохла квітка, виконане завдання);
6) прислівники (робота по-новому, екскурсія нашвидкуруч);
7) інфінітив (уміння розповідати, наказ виступати).

В об’єктних словосполученнях у ролі головного слова можуть виступати:

1) перехідні дієслова, а в ролі залежного — іменники у знахідному (родовому)
відмінку без прийменника (читати книжку, виконувати завдання, написати
листа);
2) інші дієслова, а в ролі залежного слова — іменники в інших непрямих
відмінках як з прийменниками, так і без них (малювати олівцем, сказати
товаришеві, розмовляти з друзями, працювати над рукописом), а також
займенники (зустрічати його, турбуватися про когось), числівники (знайти
першого), субстантивовані слова (поважати сміливого, захоплюватися
хоробрим);
3) іменники чи прикметники, співвідносні з дієсловами, а в ролі залежного —
іменник (готовий до праці — готуватися до праці, формування
світогляду — формувати
світогляд).

Проміжними між об’єктними і атрибутивними є об’єктно-атрибутивні

словосполучення, в яких залежне слово, виражене іменником з
прийменником, характеризує головне слово, виражене також іменником, а
матеріалом (мор.: будинок з цегли — цегляний будинок), за наявністю або
відсутністю якихось предметів (пор.: людини беї досвіду — недосвідчена людина,
птах без крил безкрилий птах, човен з мотором — моторний човен).

В обставинних словосполученнях залежними словами зазвичай виступають

прислівники, а в ролі головного можуть бути:
1) дієслова (іти повільно, працювати наполегливо, відповідати добре);
2) прикметники (дуже міцний, надзвичайно уважний);
3) прислівники (надзвичайно близько, дуже погано).

26. Речення як основна одиниця синтаксису. Основні ознаки речення.

Класифікація речень

В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце.

Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і

словосполучень, а з іншого — як одиниця, що вичленовується з тексту.
Утворюючи речення, слова й словосполучення об’єднуються синтаксичними
відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і
явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності
з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.

Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову —

наявність предикативної пари (підмета і присудка).

Речення — багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках,

які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;
2) предикативність;
3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;
4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення — це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної

мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження
й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій:

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та

інтонація.

Предикативність — це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона

охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі):

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне:

Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не

відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова
умовного способу — дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать
повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка
повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та
ін.).

Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати
висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. — Мабуть, він думає.
— Він ніби думає.

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення

предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну
комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення
виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що

відрізняють його від словосполучення і слова.

За кількістю граматичних центрів речення поділяються на прості, які мають

один центр і містять одну інформацію (Інформативний підстиль. Він
обслуговує інтерв’ю, репортаж, випуск студійних новин тощо. У
ньому повідомляється про найважливіші факти громадсько-політичного
життя) і складні, які мають два й більше центрів і містять, таким чином,
декілька інформацій (Офіційно-діловий стиль акумулює у собі ознаки книжної
функціонально-стильової сфери більшою мірою, ніж інші стилі, бо тут на чільне
місце виходить прагнення до точності, унормованості, стандартизації, що
створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого
процесу, ведення документації).

У свою чергу, прості речення класифікуються за такими принципами.

1.За метою висловлювання: розповідне, питальне, спонукальне.

2. За інтонацією. Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть

вимовлятися з сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху, і
тоді вони стають окличними. Мета висловлювання при цьому не змінюється.
Змінюється інтонація, що й позначається на письмі знаком оклику.

3. За повнотою структури, необхідної для отримання інформації, речення

поділяються на повні (де присутня вся необхідна інформація для подальшого
спілкування) і неповні (де без попереднього контексту зміст не зрозумілий).

4. За складом граматичної основи речення поділяються на неускладнені з

одним головним членом (Сніг. Морозно. Сонце.) і ускладнені, які мають підмет і
присудок.

Неускладнені речення бувають:

– означено-особові (підмет пропущений, але особа є, і вона чітко визначена

– “я”): Прошу відрядити аспіранта Бунчука О.С. до міста Харкова.

– неозначено-особові (підмет пропущений, але особа є, і вона не визначена

– “вони”): Монографію публікують без співавторів.

– узагальнено-особові (підмет пропущений, але особа є, і вона узагальнена

– ти): В основах слів західноєвропейського походження після “ж, ч, ш, з, ц, с, д,
т, р” вимовляй і пиши “и”, якщо далі йде приголосний звук;

– безособові (підмета нема й не може бути): Університет засновано у 1921 році.

Інеєм окутало скрізь дерева;

– називні (речення, у яких предмет або явище тільки називається): Зима. Тиша.
Сніг.

5. За наявністю другорядних членів речення поділяються на поширені, у яких є

другорядні члени речення (У сучасній Європі найбільше розповсюдження
отримав так званий середньоєвропейський тип іпотеки. З журналу)
і непоширені, де є тільки головні члени речення (Прийшла зима. Холод. Сніг).

Що стосується складних речень, то їх можна класифікувати за типом зв’язку між

окремими частинами і наявністю або відсутністю сполучників.

За типом зв’язку між частинами складні речення бувають сурядними й

підрядними.

При сурядному зв’язку частини рівноправні і з’єднуються між собою

сполучником сурядності (складносурядне речення) або поєднальною інтонацією
(безсполучникове речення). Цю граматичну й інтонаційну рівноправність на
письмі підкреслює кома: Нова глобальна інформаційна економіка стає поступово
віртуальною, і цим кардинально підривається фондоутворення у галузях
традиційної економіки (З журналу); Прийшла весна, прилетіли
птахи, розпустилися дерева тощо.

При підрядному зв’язку речення, частини якого нерівноправні за смислом і

поєднані сурядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності або за
допомогою сполучного слова. Порівняйте: Глобальний економічний обіг
звужується, тому що він все більше концентрується у “клубі” елітних
країн (складнопідрядне речення з підрядним причини) і Глобальний економічний
обіг звужується: він все більше концентрується у “клубі” елітних країн (складне
безсполучникове речення з причинною інтонацією).

За типом зв’язку і наявністю відповідних сполучників складнопідрядні речення

бувають:

– з’ясувальні, куди входять підметові, присудкові й додаткові речення (останні

відповідають на питання непрямих відмінків): Хто не знає печалі і гніву, той не
любить Вітчизни, повір (А.Малишко); Я той, що греблі
рвав (П.Воронько); Справа у тому, що глобальна ефективність, прибутковість,
вигідність набагато перевищують звичну рентабельність інвестицій і
капіталу (З журналу);

– означальні, які відповідають на питання який?: Довідка – це

документ, який засвідчує біографічні і юридичні факти, діяльність окремих
службових осіб; Однією з головних проблем на шляху до політичної стабільності
є недостатня кількість підприємців, які володіли б потрібною професійно-
технічною і комерційною кваліфікацією (З журналу).
– обставинні, куди входять підрядні способу дії (“як?”, “яким способом?”,
“наскільки?”, “якою мірою?”), місця (“де?”, “куди?”, “звідки?”, “яким шляхом?”),
часу (“коли?”, “доки?”, “відколи?”, “як довго?”), причини (“з якої причини?”),
мети (“з якою метою?”), умови (“за якої умови?”), допустові (“незважаючи на
що?”), наслідкові (“починаються сполучником так що”). Наприклад: Якщо є
необхідність включити в довідку декілька відомостей, текст поділяється на
розділи; Незважаючи на відсутність досвідчених менеджерських кадрів, країна
змогла побудувати нову управлінську модель господарювання; Якщо справи так
підуть і надалі, то Україна зможе стати повноправним членом європейського
співтовариства (З журналу); Я не сидів у скелі, коли дуби валились
вікові (П.Воронько); Податкова глобалізація розповсюджувалася високими
темпами, тому що вона задовольняла певні інтереси “глобалізаторів” (З
журналу) тощо.

За наявністю сполучників складні речення бувають сполучниковими (частини

поєднуються сполучниками й комами) і безсполучниковими. У
безсполучникових реченнях частини поєднуються інтонацією і різними
розділовими знаками залежно від їхнього значення:

27. Просте двоскладне речення. Головні члени двоскладного простого

речення. Їх типи, способи вираження, синтаксичні зв’язки.

Двоскладне речення — просте речення, що складається з підмета і присудка,

поєднаних предикативним зв’язком, та синтаксично залежних від них
компонентів. Підмет і синтаксично залежні від нього компоненти утворюють
групу підмета, а присудок і синтаксично залежні від нього компоненти — групу
присудка. Другорядні члени речення, поширені ін. компонентами, утворюють
групи (напр., групу додатка). Осн. засобом вираження підмета є ім. у формі наз.
в., а присудка — особ. форма дієслова.

Присудком називається головний, граматично підпорядкований підметові член

речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета, означуваного
підметом.

Виділяючи присудок, враховують такі головні диференційні його ознаки:

а) характеризує підмет;

б) входить до структурної схеми речення як його головний член;

в) виражається дієслівними формами

г) перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом.

За будовою присудки поділяються на прості і складені.

Прості дієслівні присудки виражаються формами дієслів теперішнього,

минулого й майбутнього часів, дійсного, наказового та умовного способів

Інколи прості присудки ускладнюються:

а) повторенням дієслова в одній і тій ж граматичній формі: Річечка, гублячись

у зеленій низинній гущавині, біжить та й біжить собі (В. Козаченко);

б) повторенням однокореневих дієслів: плакати-оплакувати, мовити-

промовляти;

в) повторенням синонімічних дієслів: дзвенить-буя, йти-сновигати, дивитись-

поглядати

Складені присудки сучасної української літературної мови становлять

поєднання двох чи кількох повнозначних слів.

Складені присудки поділяються на два види: іменний складений, та дієслівний

складений

Іменний складений присудок має дві частини: зв'язку та іменну частину. Іменна
частина виражає предметне значення присудка, а зв'язка - граматичне значення
часу, особи, способу:

До власне зв'язок належать дієслова бути, становити, являти собою, які

позбавлені лексичного значення. У ролі іменної частини складеного присудка
найчастіше виступають прикметники, іменники та дієприкметники, які
вживаються у формі називного, орудного й знахідного відмінків без
прийменників, а також у знахідному з прийменником за: бути за старшого,
служти за хорошого коня.

Дієслівний складний присудок має дві частини: основну й допоміжну. Він

виражається інфінітивом (основна частина) в сполученні з особливими
формами дієслів (допоміжна), які вказують на початок, продовження, кінець
дії (починати, кінчати, продовжувати, братися, переставати, припиняти,
заходжуватися), на необхідність, бажаність чи можливість дії (могти, мусити,
мати, зуміти, намагатися, сміти): Школярі розпочали закладати Парк пам 'яті
загиблим (Н. Крупникова);

Підмет - головний член речення, що означає особу, предмет або явище, якому
приписується якась дія, стан чи ознака, виражена присудком.
Простий підмет може бути виражений

1. Будь-якою частиною мови:

іменником: Вітерець розганяє білі хмарки (С. Божок); займенником: Лунають

вони гучно та далеко-далеко ( І. Пільчук); прикметником у значенні іменника:
Там лишилися її рідні (Ю. Збанацький); дієприкметником: Визволені одразу
кинулися до воїнів (Ю. Яновськии); числівником: На тротуарі стояло двоє (Ю.
Бердник); прислівником: Одержане на першому екзамені «відмінно» дуже мене
підбадьорило.

2. Неозначеною формою дієслова: Жити - це значить дихати. (Ж.-Ж. Руссо).

3. Вигуком, звуконаслідуванням. «Несамовите «ура» було чути звідусіль».

4. Власні назви: назви картин, імена…

5. Фразеологічними словосполученнями: Битися як риба об лід - жити в тяжких матеріальних умовах

Складений підмет виражається синтаксичним словосполученням, утвореним з

двох повнозначних слів:

1) числівник (власне кількісний, неозначено-кількісний, збірний) та іменник у

називному чи родовому відмінку множини: А на березі ріки три стоять стрункі
дубки. (Л. Первомайський); Пильно дивляться тисячі вікон (Б. Олійник);

2) іменник, що має значення сукупності (зграя, група, отара, натовп, табун,

гурт, стадо) та іменник у родовому відмінку: А над усім у чорному небі кружляла
зграя сполоханих птахів (А. Головко);

4) іменники половина, більшість, меншість, частина та іменник у родовому

відмінку: Більшість дітей шестирічного віку відвідує дитсадок.

6) іменник зі значенням міри та іменник у родовому відмінку (літр молока,

метр шовку, пляшка молока, кілограм пшениці): Кілограм пшениці коштує 2
гривні;

7) інфінітив (бути, стати, здаватися, лишатися, залишатися) та іменник в

орудному відмінку: Бути прикладом у роботі, в навчанні, в побуті повинно
стати невід 'ємною частиною батьківського авторитету (В. Сухомлинський).

Своєрідну форму підмета становлять поєднання означального займенника все та

вказівного це. Сполучення все це утворює семантично нерозкладну групу підмета:
Все це сприяє створенню типового образу .

28. Односкладні речення. Їх структурно-семантичні типи.

Односкладними називаються такі речення, в яких є тільки один головний член,
який сам по собі або разом з другорядними членами одночасно фіксує предмет,
явище, стан і встановлює їх відношення до дійсності.

За значенням і граматичною формою головного члена односкладні речення

поділяються на такі групи: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-
особові, безособові, інфінитивні, номінативні.

Означено-особовим називається таке односкладне речення, в якому головний

член виражений дієсловом у формі першої (я,ти) або другої особи
теперешнього чи майбутнього часу, що вказує своїм особовим закінченням на
конкретну особу: Іду на клич доби.

Неозначено-особовими називаються такі односкладні речення, в яких головний

член виражений формою третьої особи множини (вони) теперішнього або
майбутнього часу, або формою множини минулого часу і означає дію
здійснювану неозначеним суб’єктом: Ведуть коня вороного, розбиті копита.

Узагальнено-особовими називаються такі односкладні речення, головний член

яких виражений дієсловом другої особи теперішнього або майбутнього часу
(ти), а означувани ним дія мислиться узагальнено: Від своєї тіні не втечеш.

Безособовими називають односкладні речення з головним членом у формі

присудка, який означає процес, дію, стан, що не мають виконавця або
відбуваються незалежно від нього. У таких реченнях не може бути підмета.
Безособові речення вживаються переважно в художньому й розмовному стилях.
Вони повідомляють про явища природи, світу, фізичний і психічний
стан людини, можливість/неможливість дії, відсутність кого- або чого-небудь.

Інфінітивними називаються односкладні речення, в яких головний член

виражений незалежним інфінітивом, самостійним у смисловому відношенні: Не
зламати нас утомі.

Номінативними називаються такі односкладні речення, головний член в яких

виражений іменником у називному відмінку. Предикативність у номінативних
реченнях виражається окличною або розповідною інтонацією: Заплющені очі.
Міцно стиснуті уста. Жовте воскове обличчя.

Слова-речення передають реакції мовця на висловлення співрозмовника; не

мають ні будови, ні головних і другорядних членів. Виражаються вони або одним
словом або нерозкладним словосполученням. У функції слів-речень виступають
частки, вигуки, фразеологічні звороти.
Способи вираження головного члена в безособових реченнях

29. Повне й неповне речення. Типи неповних речень. Порядок слів у

простому реченні.

У повних реченнях наявні всі головні та другорядні члени, необхідні для

завершеності будови і повноти вираження значення .

Неповними називаються такі двоскладні чи односкладні речення, у яких

пропущено один чи кілька членів (головних або другорядних), які зрозумілі з
контексту або ситуації. Неповнота будови та змісту таких речень не заважає їм
виступати засобом спілкування, оскільки пропуск тих чи інших членів не
порушує їхньої смислової завершеності. Найчастіше в мовленні вживаються
неповні речення з пропущеним присудком. Неповні речення вживаються в
суцільному тексті, щоб уникнути зайвого, нудного повторення відомих уже слів і
словосполучень. Пропуск окремих членів у неповних реченнях не лише дає змогу
стисло й економно викласти інформацію, а й робить компактнішим, пов'язанішим
увесь текст і, отже, полегшує його сприймання.
Додатковими умовами існування неповних речень є інтонація, спільний досвід
співрозмовників, міміка, жести, авторські ремарки тощо.

Залежно від цих факторів розрізняють:

– контекстуальні неповні речення, в яких пропущений член речення

підказується текстом або пояснювальними словами: Бджола жалить жалом, а
людина словом;

– ситуативні неповні речення, відсутні члени якого підказуються мовленнєвою

ситуацією: Касирка з віконця автостанції: „Вам куди?”;

– еліптичні неповні речення, у яких відсутність пропущеного члена речення є

його структурною ознакою, бо його відтворення непотрібне для вираження
думки: У мене гості

Порядок слів — це властиве мові взаємне розміщення членів речення при певній
смисловій структурі висловлювання. Він зумовлений граматичною будовою мови,
закріплений літературною традицією. Українська мова допускає відносно вільний,
гнучкий порядок слів у реченні. Існує порядок слів прямий
і зворотний (інверсія).

Однією з особливостей побудови речення в офіційно-діловому і науковому стилі

мови є прямий порядок слів. Він виражається у таких позиціях головних і
другорядних членів речення:

 підмет стоїть перед присудком:

 узгоджене означення, виражене займенником, прикметником, порядковим
числівником, дієприкметником, стоїть перед означуваним словом
 неузгоджене означення (виражене іменником, неозначеною формою
дієслова, прислівником та ін.) вживається після означуваного слова;
 додаток займає позицію після слова, яке ним керує
 в обставини вживаються довільно.

Місце вставних слів і словосполучень залежить від того, що саме треба виділити.

Вибір мовцем того чи іншого порядку слів залежить від умов спілкування,
мети і змісту висловлювання, структури думки, того, що саме вважає мовець
основним у комунікативному плані, контексту тощо.

Отже, інверсія має бути підпорядкована певній меті, найчастіше — надати ваги
якомусь слову, напр.: Порожніми балачками переповнений світ; Силою і
примусом, грубістю і погрозами можна підкорити собі інших, але це буде
вдаваний успіх; Поліпшити якість використання інформаційних систем у
повсякденній практиці економіста можуть і зобов’язані вищі навчальні заклади.
Деколи інверсія шкодить логіці викладу, тоді вона стає неможливою, а саме:

а) якщо підмет і прямий додаток перебувають дуже близько один від одного і
мають однакове формальне граматичне вираження, напр.: Радість дає знання;
Гнів викликав біль; День змінює ніч; Вчинок зумовлює слово;

б) у так званих реченнях тотожності, напр.:

 Мій батько — лікар (Лікар — мій батько);

 Його мрія — літати (Літати — його мрія);
 Вчитися –– це шукати (Шукати – це вчитися).

Порядок слів може стати засобом привернення або утримання уваги слухачів під
час ділової бесіди чи публічного виступу, адже зміна взаєморозташування слів
змінює логічний наголос у висловлюванні.

30. Складне речення як синтаксична одиниця. Класифікація складних

речень в українському мовознавстві.

Складне речення - це речення, що складається з двох і більше граматичних основ

(предикативних одиниць), які становлять семантичну, структурну та інтонаційну
єдність.

Складне речення функціонує в мові як одна комунікативна одиниця й

характеризується формально-граматичними та семантичними ознаками: а)
поліпредикативність; б) особлива структурна схема; в) інтонаційна
завершеність" семантична та структурна цілісність;

Частини складного речення тільки умовно можна назвати простими реченнями.

Маючи подібну до простих речень синтаксичну будову, вони не мають: а)
змістової завершеності; б) інтонаційної завершеності; в) комунікативного
значення, оскільки не є самостійними одиницями спілкування.

Складне речення, що складається з двох предикативних одиниць, називається

двочленним, або двокомпонентним.

Складне речення, що складається з трьох і більше предикативних одиниць,

називається багаточленним чи багатокомпонентним.

Основні типи складного речення

Якщо прості речення в складному рівноправні, незалежні одне від одною, то вони
з’єднуються сурядним зв’язком. У цих реченнях від одного простого речення до
другого не можна поставити питання, жодне з цих простих речень не є
складником іншого. Такі складні речення називаються сурядними:

Якщо одне просте речення в складному підпорядковується другому, пояснює чи

доповнює його, то такі речення, з’єднуються підрядним зв’язком:

Залежно від способу поєднання простих речень у складному розрізняють такі

основні види складних речень: складні сполучникові речення та складні
безсполучникові речення. У перших прості речення поєднані в одне ціле за
допомогою сполучників, сполучних слів та інтонації, а в других основним
засобом зв’язку виступає інтонація.

Як і прості речення, складні за метою висловлювання поділяються

на розповідні, питальні та спонукальні.

Складні сполучникові речення поділяють на дві групи:

1) Складні речення із сурядними сполучниками (складносурядні речення). Ці

складні речення утворюються з кількох рівноправних, незалежних одне від
одного простих речень.

2) Складні речення з підрядними сполучниками і сполучними словами

(складнопідрядні речення). У цих складних реченнях одне просте залежить від
другого і поєднане з ним підрядним зв’язком:

Тому у складнопідрядних реченнях одна частина завжди визначається як головна

(від неї ставиться питання), а інші — як залежні, підрядні (відповідають на
поставлене питання).

Безсполучникові складні речення поділяються на речення з однорідними

частинами, які співвідносяться зі складносурядними:

 Настане літо, жовтий цвіт укриє липу до вершини (Я. Щоголів);

Речення з неоднорідними частинами, які співвідносяться зі складнопідрядними:

 Махнула осінь у ліси — вони зацвіли пурпуровими, сірими та жовтими

фарбами (І. Франко).

31. Складнопідрядні речення, їх структурно-смислова єдність, засоби

поєднання і місце предикативних частин. Класифікація складнопідрядних
речень у лінгвістичній літературі.

Три ознаки, які має кожне складнопідрядне речення:

- наявність двох або більше граматичних основ

- наявність сполучника або сполучного слова між двома частинами складного

речення

- одна з частин речення залежить від іншої, до неї можна поставити питання

Підрядна частина приєднується до головної за допомогою сполучників або

сполучних слів, які виражаютья за допомогою займенників та прислівників
займенникового походження (хто, котрий, який, що, де, куди звідки)

За типом зв’язку і наявністю відповідних сполучників складнопідрядні речення

бувають:

– з’ясувальні (Підрядна частина пояснює чи характеризує одне зі слів головної

частини, зазвичай іменник): Хто не знає печалі і гніву, той не любить Вітчизни,
повір (А.Малишко); Я той, що греблі рвав (П.Воронько);

– означальні відповідають на питання який?( приєднуються до головного

речення за допомогою сполучних слів який, чий, котрий, що, де, куди, звідки,
коли та сполучників щоб, як, ніби, наче, неначе): Довідка – це
документ, який засвідчує біографічні і юридичні факти, діяльність окремих
службових осіб;

– обставинні (Підрядна частина називає якусь обставину (час, місце, причину

тощо), що стосується дії в головній частині) куди входять підрядні способу дії
(“як?”, “яким способом?”, “наскільки?”, “якою мірою?”), місця (“де?”, “куди?”,
“звідки?”, “яким шляхом?”), часу (“коли?”, “доки?”, “відколи?”, “як довго?”),
причини (“з якої причини?”), мети (“з якою метою?”), умови (“за якої умови?”),
допустові (“незважаючи на що?”), наслідкові (“починаються сполучником так
що”).

Головний принцип, що допомагає правильно визначити тип речення -

це правильно поставити питання до підрядної частини.

складнопідрядним з кількома підрядними:

- з послідовною підрядністю – перша підрядна ч залежить від головної ч, друга

підр.ч залежить від першої і тд.

- з паралельною підрядністю – усі підрядні частин залежать від головної ч але

пояснють різні члени головоної частини, або пояснюють один і той же член
речення але відповідють на різні питання.

- з однорідною підрядністю – усі підрядні ч належіть до головної ч і відповідають

на одне питання, належать до одного виду.
Підрядні частини складного речення завжди відокремлюються від головних
комами
-Якщо підрядна частина стоїть після головної та з’єднується з нею складеним
сполучником підрядності тому що, через те що, завдяки тому що, незважаючи
на те що, внаслідок того що, у міру того як, з тих пір як, після того як, перед
тим як, то кома ставиться або перед усім складеним сполучником, або в середині
його, але тільки один раз:
- Між однорідними підрядними частинами, які вже мають інші розділові знаки,
може ставитися крапка з комою
- Якщо підрядна частина зі складеним сполучником підрядності стоїть перед
головною, то цей сполучник комою не розділяється
- кома не ставиться, якщо перед підрядною частиною стоїть частка не
- якщо перший сполучник протиставний (а, але, однак і т. ін.), то кома після нього
взагалі не ставиться:
Вона довго його чекала, а коли зовсім стемніло, вирішила йти сама.
- якщо перший сполучник протиставний (а, але, однак і т. ін.), то кома після нього
взагалі не ставиться:
Вона довго його чекала, а коли зовсім стемніло, вирішила йти сама.
-у виразах як слід, як треба, як годиться, як хочеш (перед як), все одно
який, байдуже хто і под., коли нема ясно визначеної підрядної частини:
Вітайся як годиться. Роби як слід. Роби що хочеш.
-між однорідними підрядними частинами, зв'язаними сурядним сполучником,
якщо вони мають спільну головну частину:
Ми живемо в краю, де зоріють степи і виблискує море Азовське.
Тире ставиться між головною і підрядною частиною для протиставлення
інтонаційного та смислового виділення підрядної частини: Коли копають
картоплю – стелиться дим над землею.

32. Складносурядні речення, їх типи, смислові відношення й засоби зв’язку

предикативних частин. Безсполучникові складні речення, їх типи і засоби
зв’язку.

Складні речення, у яких прості (сурядні) речення рівноправні за змістом і

пов’язані сурядними сполучниками, називаються складносурядними реченнями.

Прості речення, які входять до складносурядного, можуть бути як двоскладними,

так і односкладними

Частини складносурядного речення можуть поєднуватись такими сполучниками:

 з розділовими сполучниками сурядності (з'єднуються розділовими

сполучниками сурядності — одиничними або, чи, хоч, повторюваними аби…
 аби, чи…чи, хоч…хоч, то…то, не то…не то: Або я піду звідси, або вона
стане іншою);
 єднальними сполучниками сурядності (з'єднуються єднальними
сполучниками сурядності — одиничними і, й, та (в значенні і) та
повторюваними і…і, ні…ні (ані…ані): Подув вітер — і ліс радісно
загомонів);
 протиставними сполучниками сурядності (з'єднуються протиставними
сполучниками сурядності — а, але, та (в значенні але), проте, зате,
однак: Надворі дощ, а тут сухо і тепло);

Кома ставиться між частинами складносурядного речення, поєднаними

сполучниками і (й), та, а, але, проте, зате, однак, або…або, чи…чи, ні…ні, то…
то, не то…не то, хоч…хоч:

 Сонечко зайшло, і надворі почало вже темніти (І. Нечуй-Левицький).

 Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах
провалля (М Коцюбинський).

Кома не ставиться, якщо перед єднальним чи розділовим сполучником у

складносурядному реченні є спільний другорядний член, що стосується обох
простих речень:
  На хвилину раптом стихли голоси і спинились тіні (Ю. Смолич).

Кома не ставиться між простими реченнями, що входять до складносурядного, і

тоді, коли для обох простих речень є спільним не тільки повнозначне слово, а й
неповнозначне:

 Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли (А. Головко).

Також кома не ставиться між двома питальними, спонукальними або окличними

реченнями, з’єднаними сполучниками і (й), та (у значенні і), або, чи (Котра зараз
година і коли вже прибуде потяг?). Зазвичай не ставиться кома між двома
односкладними безособовими або номінативними реченнями у
складносурядному:

 Сумно й глухо! (П. Мирний).

 Ніч і тиша.

Якщо прості речення, які є частинами складносурядного, дуже поширені, уже

мають в середині розділові знаки або досить далекі за змістом, то між ними
замість коми ставиться крапка з комою:

 Ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак; але миритись, брати назад
свої слова у мене не було бажання (Леся Українка).

Тире ставиться в складносурядних реченнях перед сполучниками і, та (у

значенні і), коли в простих реченнях, що входять до складносурядного,
говориться про швидку зміну подій, явищ або друге речення містить у собі
несподіваний наслідок чи різке протиставлення.

Безсполучниковими складними реченнями називаються такі речення, в яких

окремі прості речення об'єднуються в одне ціле не сполучниками чи
сполучними словами а лише інтонацією.

Головними засобами вираження структурно-семантичних відношень між

предикативними частинами безсполучникових речень є:

1) інтонація;
2) співвідношення видо-часових форм присудків частин;
3) змістова взаємозалежність частин;
4) порядок розташування частин;
5) лексико-граматичні засоби (наявність у першій частині вказівних слів, спільний
другорядний член, неповнота першої частини).
Інтонація як специфічний і основний засіб зв’язку предикативних частин
безсполучникового складного речення може бути різною:

1) перелічувальна, яка виражає відношення однорідності;

2) зіставлення й протиставлення;
3) з’ясувальна, що виражає причинові й пояснювальні відношення.

У мовознавчій літературі виділяють два типи безсполучникових складних

речень:

1) речення з однотипними предикативними частинами;

2) речення з різнотипними предикативними частинами.

Безсполучникові складні речення з однотипними частинами — це такі

речення, які характеризуються перелічувальною інтонацією

Вони поділяються на два різновиди:

1) з перелічувальними відношеннями (означають одночасність дій, явищ,
характеризуються однотипними формами дієслів-присудків і перелічувальною
інтонацією, сталим порядком)

2) із зіставно-протиставними відношеннями.

Безсполучникові складні речення із зіставно-протиставними

відношеннями — це такі речення, в яких значення предикативних частіш
зіставляється або протиставляється; структурно-семантична цілісність яких
ґрунтується на взаємозв’язаності неоднорідних, залежних предикативних частин,
що поєднуються між собою зумовленою й пояснювальною інтонацією.
За семантикою виділяють такі їх види:

1) речення із з’ясувальним значенням: друга частина пояснює зміст першої. Ці

речення співвідносні зі складнопідрядними з’ясувальними реченнями:

 Згадую: дітьми із листя кленів ми до свят сплітаємо вінки (В. Колодій);

 Кажуть: вогонь печі дає дзвінкість, вогонь душі дає красу (О. Гончар);

2) речення з часовим значенням: час дії другої предикативної частини

зумовлюється часом дії першої частини. Ці речення співвідносні зі
складнопідрядними часовими реченнями:

 Лягло сонце за горою, зірки засіяли (Т. Шевченко);

 Брязне клинок об залізо кайданів, піде луна по твердинях тиранів (Леся
Українка);
 Прийде час — всі дороги на світі повернуть у край наш крилатий на печаль
ворогам, на утіху тобі (М. Стельмах);

3) речення з умовним значенням: перша предикативна частина виражає умову,

за якої можливе здійснення того, про що йдеться в другій частині:

 Не навчив батько — не навчить і дядько (Н. тв.);

 На схід сонця квітнуть рожі: будуть дні погожі (П. Тичина);

4) речення з причиновим значенням: друга предикативна частина розкриває

причину дії чи стану, про які йдеться у першій частині:

 Любіть красу своєї мови, звучання слів і запах слів: це квітка ніжна і чудова
коханих батьківських степів (А. Малишко);
 Гроза буде — хмара аж на землю лягає (О. Коломієць).

Ці речення співвідносні зі складнопідрядними причиновими: можна перед другою

частиною вставити причиновий сполучник бо;
5) речення з наслідковим значенням, у яких друга предикативна частина
означає, наслідок дії чи стану, про які мовиться в першій частині:

 Вітер війнув — листя з клена жовте, жовто-золоте полетіло(П. Тичина);

 Махнула осінь в ліси — вони зацвіли пурпуровими, сірими та жовтими
фарбами (І. Франко).

У таких реченнях можна вставити сполучник так що;

6) речення з порівняльним значенням, в яких зміст першої предикативної

частини порівнюється зі змістом другої:

 Роса блищить на сонці – чисте срібло (М. Коцюбинський).

Між реченнями у безсполучниковому складному на письмі ставляться кома,

крапка з комою, двокрапка, тире.

КОМА
Якщо частини безсполучникового складного речення вказують на одночасність
або часову послідовність явищ, подій тощо, між ними ставиться кома. Наприклад:
Мороз притискує, зривається північний вітер, мете сніг через рейки (О. Десняк);
Минають дні, минає літо, настала осінь (Т. Шевченко); Дзюрчали десятки
фонтанів, лящали та щебетали всілякі птахи у клітках попід піддашшям, свистів
стругом бондар (М. Коцюбинський); Небо порізали вогнями стріли, ударив грім,
на пильних дорогах знявся вітер (О. Десняк); Пароплав обганяє плоти, високі
хвилі налітають на них (М. Горький); Ти прозаїк, я поет (О. Пушкін).

КРАПКА З КОМОЮ
Якщо частини безсполучникового складного речення менше пов'язані між собою
за змістом чи дуже поширені, або в середині їх є вже розділові знаки, то між ними
ставиться крапка з комою. Наприклад: Веселому жартівливому меншому братові
хотілося говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів (І. Нечуй-
Левицький); З-за землі, на кривавій попрузі неба, скочила невеличка іскорка;
довга променяста смуга простяглася від неї над землею; далі викотився серп
огненного кільця —і пучок світу полився, розливаючись по горах, лісах, по
високих будівлях (Панас Мирний); Сонце гріє, вітер віє з поля на долину; над
водою гне з вербою червону калину (Т. Шевченко); Темная діброва стихла і
мовчить; листя пожовтіле з дерева летить (Я. Щоголів).

ДВОКРАПКА
Двокрапка ставиться між реченнями, що входять до безсполучникового
складного речення:
якщо друге речення вказує на підставу, причину того, про
мовиться у першому: Мир у світі таки буде: його хочуть усі люди (нар. тв.);
Любіть книгу: вона допоможе вам розібратися в строкатому сплетінні думок,
навчить вас пова-лсати людину (М. Горький);
якщо друге речення розкриває зміст першого в цілому або якогось із його членів:
Ти знаєш приказку: перш ніж: запалає вогонь, мусить вибухнути сірий дим (М.
Коцюбинський); В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете,
гуде і зверху йде (нар. тв.);

ТИРЕ
Тире між реченнями^що входять у безсполучникове складне речення, ставиться:
коли йдеться про швидку зміну подій або несподіваний наслідок: Дивлюся — аж
світає, край неба палає (Т. Шевченко); На ярмарку почуто поміж людом —
Устима вбито (Марко Вовчок); Оглянувся —в пору вже кипить бій (О. Гончар);
коли зміст одного речення протиставляється змісту другого: Стоїш високо — не
будь гордим, стоїш низько — не гнися (нар. тв.); Пан гуляв у себе в замку —у
ярмі стогнали люди (Леся Українка); На небі сонце — серед нив я (М.
Коцюбинський);
коли зміст першого речення порівнюється із змістом Другого: Посієш вчасно —
вродить рясно (нар. тв.); Здобудеш освіту — побачиш більше світу (нар. тв.);
Подивилась ясно — заспівали скрипки (П. Тичина);
коли в другій частині речення вказується на наслідок або висновок з того, про що
мовиться у першому: Чайки стогнуть — то ж на бурю (М. Горький); Защебетав
соловейко — пішла луна гаєм (Т. Шевченко); Слово до слова — зложиться мова
(нар. тв.).
33. Період, його структурні типи, особливості інтонації, використання в
мовних стилях. Пряма, непряма і власне-непряма мова, їх структурні
особливості та стилістичне використання. Текст і його складники.

Період – це складне речення ускладненої будови: перша частина являє собою

кілька однотипних (однорідних) за функцією речень(члени періоду), друга –
заключна, що є простим чи складним реченням, головним щодо першої
ускладненої частини. Наприклад: І так, де на всьому лежить печать мовчання, де
стримані і скарги, і пісні, де здавлені прокльони і ридання, - вість людям подають
кайдани голосні (Леся Українка). Період характеризується вичерпною повнотою
змісту й гармонійністю синтаксичної структури.

Період – це не окремий структурний тип, а лише різновид наявних у мові типів

речень, який відзначається специфічними ознаками своєї будови й особливою
інтонацією.

Періодові властивий постійний порядок розміщення його части: спочатку перша

частина, яка містить у собі ряд звичайно однорідних за своїм змістом елементів
(частин), а в кінці – друга, заключна. Причому перша частина періоду замикається
другою логічно, граматично й інтонаційно, що створює завершеність, властиву
цій синтаксичній структурі.

За будовою період – це найчастіше багатокомпонентне складнопідрядне речення,

що складається з головної і кількох однорідних підрядних частин, які містяться у
першій частині періоду. Періодом може бути і багатокомпонентне
складносурядне речення, і просте, ускладнене однорідними членами. Період, що
являє собою просте ускладнене речення з однорідними членами, у другій частині
містить узагальню вальне слово.

Частини періоду за структурою складнопідрядного речення об’єднуються

відповідно до типу підрядності – місця, часу, причини, мети, умови, допустовості,
порівняння та ін. наприклад: В серпневі дні, коли обжинки світлі справляє сита
медвяна земля, і кулики дзвенять на узбережжях, мережкою гартуючи пісок, а
ластівки малечу научать повітря сизе різати грудьми, - в серпневі дні
розширюється обрій, і розгортає крила далечінь (М.Рильський) [1; 257].

Стилістичними ознаками періоду властиве своєрідне інтонаційне оформлення.

Перша частина періоду характеризується висхідною інтонацією, коли при
збереженні загального називання елементів (частин) кожен з наступних
однорідних вимовляється з завершальною інтонацією.
У великих за обсягом періодах підвищення і зниження інтонації за допомогою
невеликих пауз розпадаються на дрібні частини – члени періоду. За змістом
періоду являє собою закінчене структурне ціле.

Період найчастіше виступає стилістичним засобом у художньому та

публіцистичному стилях мовлення, є риторичною фігурою.

У поетичних творах часто обидві частини періоду однакові за обсягом, тому такі
конструкції називають аналогом періоду. У прозових такі конструкції являють
собою об’ємну змістові єдність, своєрідний невеличкий художній твір.

Пряма, непряма і власне-непряма мова, їх структурні особливості та

стилістичне використання

Прямою мовою називається чиясь мова, передана абсолютно точно, зі

збереженням змісту, форми та інтонації висловлювання.

Наприклад: Обізвався старий батько: «Чого ждеш, небого?»;

-Пряма мова супроводжується словами автора: вони вказують, кому належить

пряма мова. Із прикладів, наведених вище, бачимо, що слова автора можуть
стояти перед прямою мовою, всередині або після неї.

-У складі слів автора часто виступають дієслова мовлення, як-от: сказати, спи-
тати, повідомити, зауважити, порадити, говорити, заявити і под.

-Пряма мова разом зі словами автора – особливий тип синтаксичної

конструкції, близький до складного безсполучникового речення.

Розділові знаки при прямій мові

А: “П”.
А: “П!”
А: “П?”
А: “П…”

“П”, — а.
“П!” — а.
“П?” — а. “П…” — а.
“П, — а, — п”.
“П, — а. — П… (?,!)”
“П… (?,!) — а. — П… (?,!)”
“П… (?,!) — а, а: — П… (?,!)”А: “П”, - а.

А: “П!” - а.
А: “П?” - а.
А: “П…” - а.

Непряма мова - чиясь мова, передана тільки з дотриманням змісту вислов-

люваної думки без збереження форми та інтонації висловлення. У непрямій мові
втрачається стилістична, лексична та інтонаційна складова чужого
мовлення. Непряма мова зі словами автора становить одне складнопідрядне
речення і виступає у ньому підрядною частиною. У непрямій мові опускають
вигуки, повторення, іноді — вставні слова, частки, а звертання або опускають, або
роблять підметами чи додатками.

“Діду, здрастуйте!” — сказав я йому, спинившись. (О. Довженко.) — Я,

спинившись, привітався до діда.

Невласне пряма мова – це спосіб відтворення чужої мови, який використовують

у художньому стилі, коли письменник ніби перевтілюється у свого героя,
говорить його вустами. Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою
мовою, вільною прямою мовою, здогадною прямою мовою та у формі
переказу.Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої
мови. На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона виступає
переважно у вигляді групи емоційно забарвлених речень, які раптом чи поступово
вклинюються в текст розповідь. Слів автора немає.

Цитата – це точно переданий уривок з якогось твору, чиїсь слова, що наводяться

для підтвердження висловлюваних думок.

- Слова та вирази, вживані не в своєму звичайному значенні, маловживані, сказані

іронічно, застарілі або, навпаки, зовсім нові (якщо автор хоче підкреслити цю їх
особливість), виділяються лапками

-якщо цитата наводиться не повністю, то на місці пропуску ставиться три крапки.

-якщо цитата (або дослівний вираз) синтаксично пов'язується з авторським

текстом, утворюючи підрядне речення або є членом речення, то вона береться в
лапки і перше слово цитати чи виразу пишеться з малої літери.
- якщо цитата, що стоїть після слів автора, оформлюється як пряма мова, то перед
початком і в кінці цитати ставляться лапки, а перше слово пишеться з великої
літери.

- якщо цитата являє собою уривок з поезії, байки, поеми тощо, то в написанні вона
також виділяється лапками (у друкованих текстах такі цитати здебільшого
виділяються іншим шрифтом і в лапки не беруться).

Діалог

Дослівно відтворена розмова двох або кількох осіб називається діалогом. Чужа
мова, передана в формі діалога, не завжди супроводжується словами автора.
Порівняйте:

 1.-Яйду, йду, мамо.

 - Не йди, не йди, сину...

-Якщо чуже мовлення, передане у формі діалога, супроводжується без слів автора,
тоді традиційно вживаються такі розділові знаки: І) перед кожною реплікою
ставиться тире; 2) слова кожної особи пишуться з нового рядка.

- Якщо ж діалог супроводжується словами автора, тоді розділові знаки ставляться

ті ж, що й при прямій мові. Порівняйте: - Стій! - сказав він і наказав: - Мовчати!

Текст

Текст – максимальна одиниця мови.

Для нього характерні такі ознаки:

 структурна єдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за структурою);

 смислова єдність (всі мовні елементи пов’язані між собою за смислом);
 комунікативна цілеспрямованість;
 жанрова віднесеність.
 У тексті завжди про щось повідомляється. Це його тема.

СКЛАД ТЕКСТУ

Текст складається з інших мовленнєвих одиниць, об’єднаних смисловим зв’язком:

речень, висловлювань, абзаців, розділів.

АБЗАЦ
Текст ділиться на абзаци. Абзац включає в себе одне або декілька речнь, зв’язаних
між собою за змістом.

Абзаци також зв’язані між собою за змістом. Кожний абзац починається з нового
рядка.

СНОВНІ ЧАСТИНИ ТЕКСТУ

Будь-який текст умовно можна поділити три логічні частини:

 зачин (початок розповіді);

 основна частина (розгортання думки чи подій у тексті);
 висновок (кінець розповіді).

ВИДИ ТЕКСТІВ

ІІ. За мовленням

 усний
 писемний

ІІІ. За типом мовлення

 текст-розповідь (Текст-розповідь подає інформацію про події, явища,

вчинки людей (або персонажів, якщо текст художній). Розповідь є основним
елементом прозового художнього твору. До тексту-розповіді належить
також переказ.

 текст-опис (Текст-опис – це текст, у якому послідовно подіються ознаки,

характерні для людини, явища, зображуваного предмета або історичної
епохи. Описи дуже часто використовуються у художніх творах.)

 текст-роздум (Текст-роздум – найчастіше це міркування героя (або автора)

над тим чи іншим явищем, з обгрунтуванням, розкриттям причиново-
наслідкових зв’язків. Часто у зачині (початку) текста ставиться питання, на
яке далі в логічній послідовності доказово дається відповідью).

IV. Поділ за зв’язком

  з ланцюговим зв’язком (У тексті з ланцюговим зв’язком кожне наступне
речення за смислом і будовою об’єднується з попереднім, поступово
розвиваючи думку.
 з паралельним зв’язком. У тексті з паралельним зв’язком події
розвиваються паралельно (відбуваючись одночасно), або чергують одна
одну.)

ПОДІЛ ТЕКСТІВ ЗА СТИЛІСТИЧНИМИМ ОЗНАКАМИ

За стилістичними ознаками тексти поділяються на:

 розмовно-побутові
 художні
 наукові
 офіційно-ділові
 публіцистичні.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1. Походження української мови, її місце серед інших слов’янських. Основні

періоди розвитку. Джерела для вивчення історії української мови.

Українська мова – одна з 30–40 найбільш поширених мов світу, державна мова в
Україні, мова українських меншин у багатьох країнах світу. Загальна кількість
носіїв української мови дорівнює приблизно 40–45 млн, відповідно ця мова
посідає 2-ге місце серед слов’янських мов щодо кількості мовців.

Як слов’янська мова, українська належить до сім’ї індоєвропейських, поряд з

романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та
балтійськими мовами.

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або

спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов
приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе-
ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності
формувалися й слов’янські мови.
На підставі деяких спільних генетичних рис українська мова з початків наукової
славістики в 19 ст. класифікується як член групи східнослов’янських мов (разом
з білоруською й російською), яка протиставляється групам західнослов’янських
 (польська, словацька, чеська) та південнослов’янських (словенська, боснійсько-
сербсько-хорватсько-чорногорська; македонська й болгарська).

Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про «давньоруську мовну

єдність». Уже за часів середньовічної Русі протоукраїнські діалекти
відрізнялися від проторосійських.

Зміст

o 1. Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600–988 рр.).

o 2. Давньоукраїнська доба, давньоукраїнські діалекти, руська й
церковнослов’янська писемні мови середньовічної Русі (988–1349)
o 3. Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської літературної мови
ранньомодерної доби (1349–1798)
o 4. Новоукраїнська доба та створення й розвиток нової української
стандартної мови (від 1798 року)

Загальнослов’янська доба й протоукраїнські діалекти (600–988 рр.).

Згідно із учасними теоріям праслов’янська мова (Proto-Slavic) розпалася
близько 600 р. н. е., тобто вже після великого розселення слов’ян по Східній,
Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Згодом до 1000 р. н.е.
сформувалися діалекти все ще мало диференційованої «загальнослов’янської»
мови (Common Slavic). Пізніше ці діалекти як «протодіалекти» лягли в основу
сучасних слов’янських мов. Слов’янські діалекти на території середньовічної Русі
відрізнялися найдавнішими властивостями.

Серед слов’янських діалектів українські територіально займають

центральну позицію, межують з західнослов’янськими (східнословацькими,
східними малопольськими й частково з східномазовецькими) та
східнослов’янськими (південнобілоруськими та південноросійськими)
діалектами, межували колись із південнослов’янськими діалектами (до того
часу, коли простір між протоукраїнцями й південними слов’янами зайняли
мадяри (угорці) та румуни.

Іншими важливими безпосередніми контактними мовами для української

були тюркські мови жителів степів на півдні України, мови меншин і деякі
впливові європейські мови, які часто впливали на українську через інші
слов’янські мови, зокрема польську (переважно до 17 ст., а на західних
територіях до 20 ст.) та російську (з 18 ст.).
Особлива роль в історії української мови належить так
званій церковнослов’янській мові (модерна назва, традиційно вона називалася
просто «слов’янською»), першій слов’янській писемній та літературній.
«Апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій створили церковнослов’янську мову в
 860-х роках, тобто ще за загальнослов’янської доби, на підґрунті
південнослов’янських діалектів, які тоді були в ужитку в околицях їхнього
рідного міста Фессалоніки (слов’янською – Солунь, тепер Салоніки, Греція), аби
перекласти Біблію з грецької на мову зрозумілу слов’янам. З
церковнослов’янської походить основна християнська термінологія в усіх
слов’янських мовах. У всіх православних слов’ян вона стала слугувати за
літературну мову в царині всієї високої культури, яка фактично збігалася з
релігійною.

Давньоукраїнська доба, давньоукраїнські діалекти, руська й

церковнослов’янська писемні мови середньовічної Русі (988–1349)
Відколи Русь за Володимира Святославича прийняла християнство,
південнослов’янська за походженням церковнослов’янська мова так само, як
скрізь, де вона була в ужитку, прийняла певні прикмети місцевих слов’янських
діалектів.

Поряд з церковнослов’янською писемністю в світській сфері склалася писемність

на основі місцевих слов’янських ідіом, що дала початок новій добі в історії
української мови, яку ми називаємо «давньоукраїнською» (стосовно українських
земель) або «давньоруською» стосовно усіх земель Русі.
Обидва глотоніми [глотонім – назва мови] «давньоукраїнська» та «давньоруська»
– анахронізми [анахронізм (всупереч часу) – назва чи термін, що позначають
явище, сучасна назва чи оцінка якого не відповідає уявленням його часу чи
словнику тої доби] , оскільки вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх
середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої
мови; аналогічно у «Руській правді», де «русин» протиставляється «словенину».

Внутрішньослов’янську мовну ситуацію середньовічної Русі (на Русі жили не

лише слов’яни), яка постала, починаючи з прийняття писемності, можна описати
приблизно так:
Слов’янськомовні мешканці середньовічної Русі розмовляли своїми місцевими
діалектами (про ці діалекти найкраще свідчать найбільш побутові тексти, зокрема
берестяні грамоти, які, на жаль, переважно збереглися з неукраїнських земель).
У їхньому суто побутовому письменстві співіснували дві мови:

 в сфері релігії – церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції. У

«найчистішому» вигляді – там, де існували зразкові тексти зі слов’янського
Півдня (зокрема з середньовічної Болгарії);
 у світській сфері - писемна мова на народному підґрунті, якій були притаманні
певні риси загльоновживаної мова або така, яка є зрозумілою для багатьох, а
зразком мови Києва.
 Усі названі мови зазвичай просто називалися «словѣньскыи языкъ», та вони
очевидно вважалися різновидами однієї мови; у деяких жанрах вони вживалися в
сильно змішаному вигляді, – зокрема у літописах.
У період Давньої Русі вираз «роусьскыи языкъ» перестав означати «мову Русі» у
вужчому ранньосередньовічному значенні (скандинавська мова «варягів») і почав
означати «мову Русі» в значенні «слов’янська мова жителів руських земель». Перші
відомі з джерел приклади словосполучення „роуськыи языкъ“ у значенні слов
´янських різновидів належать до 12 ст. Давньоукраїнський період розвитку місцевої
мови тривав приблизно до середини 14 ст.

Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської

літературної мови ранньомодерної доби (1349–1798)

Згідно з найбільш поширеними науковими традиціями, нова доба української мови, а

саме «середньоукраїнська доба» (або, переважно в українській науці:
«староукраїнська доба»), починається з пізнього 14 ст., коли після занепаду
давньоруських держав (остаточно 1349 р.) українські землі ввійшли в
склад Великого князівства Литовського (більшість українських земель, разом з
білоруськими) та Королівства Польського (Галицька Русь, Західне Поділля, Белзька
земля, Холмська земля) й на відміну від російських земель опинилися в зоні
потужних культурних впливів з Західної Європи.

У землях, що належали Польщі, мовою діловодства стала латина, натомість у

Великому князівстві Литовському «руська мова» («руський язик») не перестала
слугувати мовою адміністрації й судочинства; вона також стала офіційною мовою
сусіднього Молдавського князівства.

У царині релігії далі вживалася церковнослов’янська мова (української редакції), яка зі

зламу 14 і 15 ст. зазнала реформ за болгарськими й сербськими зразками. «Руська
мова» в діловій сфері була інколи ближчою до української, інколи ближчою до
білоруської мови.

За середньоукраїнської доби в учених колах розвилося усвідомлення різноманіття

слов’янських мов («руська» й «московська» мови зазвичай вважалися різними),
хоча погляди про існування лише однієї слов’янської мови з різними діалектами були
доволі поширені аж до 19 ст.

У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали

«литовською» або «білоруською», лише з часів Петра I «малоросійською».
Упродовж 16 ст. українські й білоруські землі потрапили під вплив Реформації, яка
дала величезний поштовх розвиткові української культури загалом та української мови
зокрема.

З 2-ї половини 16 ст. – зокрема з 1569 р., внаслідок Люблінської унії практично всі
українські землі опинилися в складі польської частини новоствореної Речі Посполитої.
Тоді польська мова, яку польські інтелектуали лише щойно перетворили на одну з
потужних європейських культурних мов ранньомодерної доби, дедалі міцніше
впливала на українську (й білоруську), зокрема на ту літературну «руську мову», яка
протягом 16 ст. постала на основі традиційної ділової мови.

Приблизно між 1570 та 1670 рр. ця «руська мова» часто була фактично тотожною з
польською мовою щодо лексики й синтаксису, проте фонетика / фонологія й
флективна морфологія [словотворення] стояли на «руському» підґрунті, а кирилиця
підкреслювала цю «руськість» та була її виразним символом.

«Руська мова», що нею користувалися в багатьох жанрах, зокрема і в релігійних

(Пересопницьке Євангеліє 1556–1561), була ґрунтовно опрацьованою літературною
мовою і далекою від справжньої «народної» української (та й білоруської) мови, якою
розмовляли мешканці українських земель, і яка віддзеркалена лише в поодиноких
творах. Вона таки вважалася світською «простою» мовою, на противагу
церковнослов’янській.

Під тиском польської Контрреформації українські й білоруські інтелектуальні еліти,

які зорганізувалися в братських школах, працювали не лише над «руською», але й над
«священною» церковнослов’янською мовою. З 2-ї половини 16 ст. саме українські
землі стали наймогутнішим центром церковнослов’янської культури, де було створено
початки нової доби в історії церковнослов’янської мови (Острозька Біблія 1581 –
перша повна друкована церковнослов’янська Біблія),«Грамматіку
словенску» та «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго
языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы» Л.Зизанія 1596 р. та
надзвичайно впливову граматику церковнослов’янської мови М.Смотрицького (1619).

Золотий період руської мови ранньомодерної доби закінчується у часи «Руїни» після
козацького повстання на чолі з Б.Хмельницьким. У Гетьманщині (Українській
козацькій державі) руська мова надалі функціонувала як мова адміністрації, аж
поки російська канцелярська мова не стала її заміняти з 1720-х років.

Українські вчені, зокрема вихідці зі Київського колегіуму стали провідними

культурними діячами в Росії, зокрема й письменниками російського бароко. З 2-ї
половини 17 ст. до 1720-х років російська мова загалом була під сильним впливом
української (а також польської й білоруської) та українсько-
церковнослов’янської.

Проте впродовж 18 ст. сама українська мовна культура в Російській імперії

занепадала, збереглися лише рукописи, в яких українська мова зазвичай вживалася в
гумористичному контексті. На територіях, що залишилися в складі Речі Посполитої,
«руська мова» з 1696 р. офіційно перестала бути мовою адміністрації, загалом вона
зберігалася лише у царині церковних пісень та проповідей.
За середньоукраїнської доби на територіях, де селилися козаки (від Наддніпрянської
України до Слобідської України й Кубані), сформувалися, як нові мішані діалекти,
вкрай однорідні південно-східні діалекти української мови, які пізніше (у 19 ст.) було
взято за основу нової української літературної (стандартної) мови.

Новоукраїнська доба та створення й розвиток нової української

стандартної мови (від 1798 року)
Упродовж 18 ст. еліти (шляхта, мешканці міст) в Польському королівстві далі
полонізувалися (цей процес став помітним вже з 2-ї половини 16 ст.), а еліти в
Російській імперії почали русифікуватися. У тих регіонах, що не опинилися в складі
Росії, далі вживалися «руська мова» та українська редакція церковнослов’янської
мови. У Росії українська мова у вигляді, близькому до народної мови, вживалася лише
в рукописних творах низького стилю; «руська мова» та українська редакція
церковнослов’янської мови вийшли з ужитку.

Найважливіша новація, що пов’язана з виходом перших частин «Енеїди»

Івана Котляревського 1798 року, полягає в тому, що це був надзвичайно успішний
друкований твір, який знайшов багатьох читачів та пізніше часто вважався початком
нової доби в історії української мови. Насправді в «Енеїді» І. Котляревський, який
писав на підґрунті полтавського діалекту, несуттєво поламав класицистичні
парадигми місця української мови в царині низького стилю, тоді як у «Наталці
Полтавці» фактично вже запровадив ту нову парадигму сентименталізму, яку
Григорій Квітка-Основ’яненко (що писав на підставі слобідських діалектів) успішно
розгорнув у своїй «Марусі».

Однак справжній перелам в історії нової української літературної мови відбувся лише
тоді, коли європейський романтизм та рух розбудови нових слов’янських літературних
мов охопив і українців. Починаючи з публікації «Кобзаря» (1840 рік), поетичні твори
Т. Шевченка, якого швидко визнали національним поетом українців, захоплювали
сучасників не лише своїм змістом, але й своєю мовою, яка меншою мірою
ґрунтувалася на діалектах рідної Шевченкові Наддніпрянської України, а більшою – на
мові його літературних попередників та мови фольклору різних регіонів
україномовного ареалу.

У Російській імперії у 1834 році Ізмаїл Срезневський (який брав участь у русі
харківських романтиків) писав про те, що «українська мова» (яку саме він вперше
назвав саме так, маючи на увазі окрему мову) має всі шанси стати повноцінною
літературною (стандартною) мовою. З часів революції 1848–1849 років «руська мова»
стала однією з офіційних мов Австрійської держави. У «високих жанрах» вона часто
рясніла домішкою польських, церковнослов’янських і російських елементів.

«Русини» Австрійської й «малороси» Російської імперій носили різні етноніми та

вживали різні назви своїх мов, але завжди вважали себе представниками одного
народу з однією «руською або малоруською мовою».

З 1860-х років галицькі народовці під враженням Шевченкової мови стали приймати
норми, які ґрунтувалися на південно-східніх діалектах, водночас стали запроваджувати
назви «Україна», «українці» й «українська мова» в новому, національному значенні.

Проте Т. Шевченко ще не створив повноцінної літературної (стандартної) мови, адже

загалом він писав українською тільки поетичні твори. Лише за останніх років
Шевченкового життя Пантелеймон Куліш (який походив з Чернігівщини) та
україномовні автори двомовного часопису «Основа» (1861–1862), почали
зосереджуватися над розробкою багатофункціональності української мови та
намагалися викладати нею в недільних школах.

П. Куліш створив новий правопис, який ліг в основу правопису новітньої української
літературної мови й підкреслив окремішність української мови від російської.
Реакцією російської адміністрації на дедалі рішучішу працю українських діячів були
заборони цієї мови та її стандартизації (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський
акт 1876 року), які справили вкрай негативний вплив на стандартизацію української
мови в Російській.

У цій ситуації Галичина, де існували україномовні школи й кафедри при

університетах, де існували україномовна преса й україномовні видавництва, стала
«українським П’ємонтом», що в ньому внаслідок плідної співпраці підавстрійських і
підросійських українців українська мова ще до кінця 19 ст. стала повноцінною
новітньою стандартною мовою.

Після Першої Світової війни українська мова стала офіційною в незалежній Україні
між 1917 і 1920 роками. У радянській Україні вона зазнавала певної (неоднозначної)
підтримки під час політики так званої «українізації», яку Сталін оголосив як
тимчасову політику, і проти якої більшовицька влада завзято боролася, водночас з її
декларативним пропагуванням.

Галичина й Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина – в Румунії, при цьому

в обох державах проводилася репресивна політика проти українців та їхньої
мови. Закарпаття перейшло до новоствореної Чехословаччини, де за участю вихідців з
Галичини й підросійської України стала доволі успішно поширюватися новітня
українська стандартна мова, чиї позиції до міжвоєнної доби були дуже слабкі.

Оскільки українська мова ще не була стандартизованою мовою у 1927 році

більшовицька влада під керівництвом народного комісара освіти
Миколи Скрипника влаштувала Харківську правописну конференцію, метою якої
було створення загальноприйнятних правописних (і не тільки) норм. 1928 року
М. Скрипник ухвалив результати конференції (наприклад, написання «матеріяли»,
«етер», «плян»), проте вже 1933 року більшовицька влада скасувала не лише
харківський правопис (запровадила, натомість, написання «матеріали», «ефір»,
«план»), але й цілком замінила політику «українізації» тотальним терором проти
всього українського (арешти, згодом вбивство українських інтелектуалів, знищення
мільйонів носіїв української мови в Голодоморі 1932–1933 років).

Українська мова була значно уподібнена до російської, її функціональність значно

обмежена на користь російської. «Харківські норми» залишилися в силі лише в колах
західноєвропейської та американської діаспор.

Після Другої світової війни і Галичина й Закарпаття ввійшли в склад Радянського

Союзу.

У Радянській Україні в 1960-х роках літературний рух шістдесятників, що боролися за

права української мови, зазнавав переслідування. Хвиля русифікації ще посилилася,
коли у 1972 році першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який
суттєво сприяв русифікації під кремлівським гаслом «злиття націй». Загалом за
радянських часів українська мова була далека від позицій інших стандартних мов, при
цьому таких, що мали значно меншу кількість мовців (наприклад, грузинської,
литовської), її не вживали в багатьох сферах комунікації.

У 1989 році, ще за Радянського Союзу, національно-демократичні сили домоглися

ухвалення Закону «Про мови в Українській РСР», який встановив українську мову як
єдину державну, а російську як мову національних меншин та мову міжнаціонального
спілкування. Цей закон далі діяв у незалежній Україні (з 1991 року), його основний
зміст підтверджений в Конституції України 1996 року. У 2012 році закон «Про мови»
замінили законом «Про засади державної мовної політики», чиє скасування попереду.

Сьогодні українська мова, попри велику кількість носіїв та доволі високий рівень
стандартизації в різних наукових граматиках та словниках, належить до тих, чий
стандарт порівняно слабкий. Окрім цього, тривала русифікація призвела до того, що
багато українців не знає стандартної української мови достатньою мірою. У багатьох
комунікативних сферах досі домінує російська мова, зокрема у великих містах півдня
й сходу; в ужитку різні форми мішаного мовлення («суржик»).

За новоукраїнської доби в українську мову передусім ввійшли багато запозичень з

європейських мов, найчастіше через домінантні сусідні польську або російську мови.

Як у всіх інших сучасних мовах, в українській мові сьогодні помітне відмирання

багатьох корінних діалектів. Разом з іншими мовами, і українська перебуває під
сильним впливом англійської мови. За подальшу стандартизацію сучасної української
мови несе відповідальність Інститут української мови Національної академії наук
України.